Читать онлайн “Гра янгола” «Карлос Сафон»
- 02.02
- 0
- 0
Страница 1
Гра янголаКарлос Руис Сафон
Цвинтар забутих книжок #2
У розтривоженiй Барселонi 20-х рокiв XX столiття молодий письменник, одержимий неможливим коханням, дiстае пропозицiю вiд таемничого видавця написати книжку, якоi досi не iснувало. Йому обiцяно за це цiлий статок, а може, й значно бiльше.
Ця епопея, сповнена таемничостi, романтики, iнтриг i трагедiй, проводить нас крiзь лабiринт, у якому чари книжок, пристрастей i дружби поеднуються, утворюючи надзвичайно цiкаву розповiдь.
Карлос Руiс Сафон
Гра янгола
© Carlos Ruiz Zafоn, 2008
© Corelliana LLC, 2017
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2018
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2018
* * *
Передмова до видання украiнською мовою
Інодi читачам та лiтературним критикам здаеться, що в сучаснiй лiтературi вже не може з’явитися жодного нового сюжету, жодноi бiльш-менш оригiнальноi iсторii. Але, на щастя, це не так. Свiт, який не встигае оговтатися вiд шалених успiхiв дивовижних романiв Умберто Еко та Дена Брауна, таки не припиняе народжувати новi iмена прекрасних оповiдачiв. Таемницi нiколи не закiнчуються, загадки трапляються на кожному кроцi, сама буденнiсть перетворюеться на гру, ставки в якiй надто привабливi, щоби вiдмовитися, i одночасно занадто великi, аби безстрашно погодитися! За велiнням долi провiдником для читача в запропонованiй грi стае iспанський майстер слова на iм’я Карлос Руiс Сафон…
Чи варто говорити, чим саме роман Сафона «Гра янгола» зацiкавить вимогливого читача? Якщо ви не полюбляете таемницi, то, звичайно ж, вiн не для вас. Проте навiть у такому разi кожне слово, написане пером цього безумовно талановитого каталонця, не залишить байдужим. Варто лише скуштувати тi слова!
Останнiм часом популярна лiтература тяжiе до заглиблення в iсторичне минуле. Таке тло виконуе настiльки ж важливу роль, як i кожен образ, створюваний письменником. У центрi подiй «Гри янгола» – Барселона 1920-х рокiв. Мiсто, чия сумiш старосвiтськоi плiсняви та модерноi загадковостi iдеально пiдходить до авторського задуму. Готичнi будiвлi, цвинтарi, борделi… Саме в гущинi такоi атмосфери живе головний герой – молодий талановитий письменник Давид Мартiн. Юнак, захоплений нездiйсненним коханням, потрапляе в скрутне становище, з якого, здавалося б, немае виходу. Але раптом вiн дiстае цiкаву пропозицiю вiд паризького видавця Андреаса Кореллi. Завдання полягае в тому, щоб написати книгу, якоi ще нiколи не iснувало, в обмiн на зовсiм iншу долю…
З блискучим стилем та приголомшливою детальнiстю автор веде читача до Цвинтаря забутих книжок, проголошуючи устами Давида: «Це мiсце таемницi. Святилище. Кожна книжка, кожен том, що iх ти тут бачиш, мае душу. Душу того, хто ii написав, i душу тих, хто ii прочитав, хто жив i мрiяв iз нею». Проте це зовсiм не кiнець iсторii!
Наслiдуючи найкращi традицii готичного роману, Сафон створюе нову iспанську прозу, найуспiшнiшу з часiв появи «Дон Кiхота» Сервантеса!
Отже, пропонуемо читачевi долучитися до захопливих пригод та iнтриг, пройти через лабiринти секретiв i пристрастей, що переплелися в майстернiй оповiдi Карлоса Руiса Сафона, наче увi снi, вiд якого вам не захочеться прокидатися!
Присвячуеться Марii-Кармен, “a nation of two”[1 - Нацii з двох людей (англ.) (Тут i далi прим. пер.).]
Дiя перша
Мiсто проклятих
1
У пам’ятi письменника назавжди зберiгаеться той день, коли вiн отримуе трохи грошей чи бодай похвалу за свое оповiдання або роман. Вiн нiколи не забувае про ту мить, коли солодка отрута гординi проникае йому в кров i вiн починае вiрити в те, що нiхто не помiтить вiдсутностi в нього таланту й лiтературна мрiя подаруе йому дах над головою, гарячу страву наприкiнцi дня й те, чого вiн найпалкiше прагне, – можливiсть побачити свое прiзвище надрукованим на оправленому в картон жалюгiдному стосику аркушiв, якi, поза всяким сумнiвом, проживуть довше, нiж вiн. Письменник приречений навiки запам’ятати цю мить, бо на той час вiн уже проклятий i його душа мае цiну.
Щодо мене, то менi довелося пережити ii в один iз далеких днiв у груднi 1917 року. Менi було тодi сiмнадцять рокiв, i я працював у «Голосi iндустрii», захирiлiй газетi, що животiла в напiврозваленiй будiвлi, у якiй колись була фабрика з виробництва сiрчаноi кислоти й зi стiн якоi досi сочилася ядуча пара, що роз’iдала меблi, одяг, душу й навiть пiдбори черевикiв. Та будiвля стояла за лiсом янголiв та хрестiв кладовища Пуебло-Нуево, i здалеку ii силует зливався iз силуетами усипальниць, що вирiзнялися на тлi обрiю, де стримiли також сотнi фабричних димарiв, утворюючи постiйнi червоно-чорнi сутiнки, якi нависали над Барселоною.
Того вечора, коли мое життя повернуло на iнший курс, заступник головного редактора газети дон Басилiо Морагас зволив перед самим закiнченням робочого дня покликати мене в темну комiрчину, що була в самiй глибинi редакцii й iнодi правила за кабiнет, а iнодi – за мiсце для курiння гаванських сигар. Дон
Страница 2
Басилiо був чоловiк iз лютим виразом обличчя та пишними вусами, що не бажав терпiти будь-яку анархiчну самодiяльнiсть i був прихильником теорii, згiдно з якою надмiрне застосування прислiвникiв та дiеприкметникових зворотiв свiдчило про спотворений смак i про нестачу вiтамiнiв в органiзмi того, хто iх застосовував. Коли вiн помiчав за якимсь редактором схильнiсть до квiтчастоi прози, то доручав йому протягом трьох тижнiв лише складати повiдомлення про смерть. Якщо пiсля такого покарання винний знову брався за свое, вiн навiчно засилав його у вiддiл iнформацii для домогосподарок.– Доне Басилiо, ви мене викликали? – боязко запитав я.
Заступник головного редактора подивився на мене скоса. Я заглибився в кабiнет, який смердiв тютюном i потом, i чекав подальших розпоряджень. Дон Басилiо не помiчав моеi присутностi й з червоним олiвцем у руцi далi перечитував якусь статтю, що лежала на його письмовому столi. Протягом кiлькох хвилин заступник головного редактора нещадно калiчив текст своiми виправленнями та скороченнями, лаючись крiзь зуби так, нiби мене там не було. Не знаючи, що робити, я побачив бiля стiни стiлець i зробив такий рух, нiби зiбрався сiсти.
– Хто вам наказав сiдати? – промурмотiв заступник головного редактора, не вiдриваючи погляду вiд тексту.
Я поквапно випростався й затамував подих. Заступник головного редактора зiтхнув, вiдклав убiк червоний олiвець, вiдкинувся назад у крiслi й подивився на мене так, нiби я був якимсь непотребом.
– Менi сказали, що ви пишете, Мартiн.
Я проковтнув слину, а коли розтулив рота, то звiдти пролунав тремтячий i до безглуздя тоненький голос:
– Так, пишу, тобто, власне, пробую писати…
– Сподiваюся, у вас виходить лiпше, нiж ви кажете. І що ж ви пишете? Якщо менi буде дозволено запитати про це.
– Детективнi iсторii. Тобто…
– Я все зрозумiв.
Дон Басилiо обдарував мене промовистим поглядом. Якби я йому сказав, що вилiплюю зi свiжого гною статуетки для рiздвяного вертепу, вiн би, думаю, подивився на мене з бiльшим ентузiазмом. Вiн знову зiтхнув i стенув плечима.
– Вiдаль каже, у вас не так уже й погано виходить. Звiсно, у цьому жанрi надто висока конкуренцiя, а тому… Але якщо Вiдаль каже…
Вiдаль мав славу першого пера в «Голосi iндустрii». Вiн вiдповiдав за щотижневу шпальту подiй, де подавався единий матерiал, який варто було читати в газетi, i був автором iз десятка пригодницьких романiв, що мали певну, хоч i досить скромну популярнiсть, про життя бандитiв старовинного кварталу Барселони Раваль та про iхнi любовнi пригоди з дамами вищого свiту. Завжди одягнений у бездоганно скроений шовковий костюм i взутий у блискучi iталiйськi мокасини, з бiлявим, повсякчас бездоганно зачесаним волоссям, вусиками, якi були нiби намальованi олiвцем, i безтурботною та доброзичливою усмiшкою чоловiка, що почуваеться пречудово як у власнiй шкурi, так i у свiтi, Вiдаль мав зовнiшнiсть i манери вишуканого жiночого кумира. Вiн походив iз родини купцiв, якi забагатiли в Америцi на торгiвлi цукром, а коли повернулися до Іспанii, то встигли ще й добре нажитися, уклавши чималi грошi в електрифiкацiю мiста. Його батько, патрiарх клану, був одним iз головних акцiонерiв газети, тож дон Педро використовував редакцiю як поле для гри, де мав можливiсть рятуватися вiд нудьги, яка так допiкае тим, хто жодного дня у своему життi не вiдчував необхiдностi працювати. І байдуже, що газета спалювала грошi так само, як новi автомобiлi, що вiднедавна з’явилися на вулицях Барселони, спалювали бензин: адже династiя Вiдалiв, спочатку скупивши всi можливi вельможнi титули, тепер заходилася будувати на прилеглих до мiста територiях, якi найшвидше розвивалися, банки та маетки, кожен розмiром iз невеличке князiвство.
Саме Педро Вiдалю я наважився показати своi першi спроби в галузi письма, коли був iще малим хлопцем i заробляв собi на життя тим, що приносив до редакцii каву та сигарети. Вiн нiколи не шкодував для мене часу, читаючи моi опуси та допомагаючи менi порадами. З плином часу вiн зробив мене своiм помiчником i дозволив друкувати моi тексти на машинцi. Це вiн сказав, що якщо я захочу поставити свою долю на кiн i зiграти в росiйську рулетку лiтератури, то вiн згоден допомагати менi й спрямовувати моi першi кроки. Вiрний своему слову, тепер вiн кинув мене в пазури дона Басилiо, Цербера нашоi газети.
– Вiдаль надто сентиментальний, i вiн досi вiрить у глибоко антиiспанськi легенди про необхiднiсть шанувати справжнiй талант i надавати можливостi тим, хто iх справдi заслуговуе, а не тим, хто претендуе на них завдяки своему суспiльному або службовому становищу. Маючи стiльки грошей, вiн може дозволити собi любити лiрику та поезiю. Якби я мав бодай соту частину тих дуро, якi сиплються на нього, то присвятив би весь свiй час написанню сонетiв, i пташки сiдали б на мою долоню й дзьобали з неi просо, зачарованi моею некорисливою добротою.
– Сеньйор Вiдаль – велика людина, – запротестував я.
– Вiн бiльш нiж велика людина, вiн святий, бо вже не один тиждень надокучае менi
Страница 3
балачками про те, який талановитий i працьовитий наймолодший iз працiвникiв нашоi редакцii, хоч вiн i схожий на здохляка, що помирае з голоду. Вiн-бо знае, що в глибинi душi я добрий i великодушний, а крiм того, вiн пообiцяв подарувати менi коробку гаванських сигар, якщо я надам вам цю можливiсть. А коли Вiдаль щось обiцяе, то для мене це те саме, якби Мойсей спустився з гори з глиняними скрижалями в руках i з iстиною, що вiдкрилася йому там, у високостi. А тому з нагоди Рiздва й для того, щоб ваш друг нарештi стулив рота й дав менi спокiй, я пропоную вам дебютувати, як дебютують героi: проти вiтру й хвиль.– Дуже вам дякую, доне Басилiо. Обiцяю, ви не пожалкуете.
– Не поспiшайте так, хлопче. До речi, а якоi ви думки про надмiрне застосування прислiвникiв та дiеприкметникiв?
– Я вважаю, що це злочин, який треба вписати до карного кодексу, – вiдповiв я з переконанiстю новонаверненого.
Дон Басилiо схвально кивнув головою.
– Добре, Мартiн, дуже добре. Я надам вам прiоритет у його чистому виглядi. Бо тi, хто давно працюють i спромоглися вижити в цiй професii, мають прiоритет, але не мають принципiв. Ось мiй план. Сiдайте й пильно слухайте, бо двiчi повторювати я не буду.
План був такий. З причин, у якi дон Басилiо визнав за лiпше не заглиблюватися, з матерiалом для другоi сторiнки недiльного видання, де традицiйно друкували художне оповiдання або подорожнi нотатки, в останню мить виникли труднощi. Там було заплановано дати розповiдь, насичену патрiотичним духом i палкою лiрикою, причому ii сюжет обертався б навколо военних подвигiв, про якi розказано в багатьох пiснях i якi рятували християнську цивiлiзацiю в усiх куточках свiту вiд Святоi землi до дельти Юбрегата[2 - Юбрегат – рiчка в Каталонii. Дельта Юбрегата розташована поблизу Барселони.]. На жаль, текст не надiйшов вчасно чи, як у мене виникла пiдозра, доновi Басилiо просто не захотiлося його друкувати. Через шiсть годин примiрники газети вже мали бути спакованi для розсилання, а замiнити забраковане оповiдання не було чим, крiм реклами на всю сторiнку поясiв iз китового вуса, що надавали стегнам грандiозноi форми. Опинившись перед цiею проблемою, керiвна рада постановила органiзувати пошук лiтературних талантiв у межах редакцii з метою вийти зi скрутноi ситуацii й пiдготувати цiкаву оповiдь на чотири шпальти, позначену високими лiтературними перевагами, достатнiми для того, щоб дати втiху нашому традицiйному читачевi. Список iмовiрних талантiв, якi передбачали випробувати, складався з десяти прiзвищ; до речi, мого прiзвища серед них не було.
– Друже Мартiн, обставини, на жаль, склалися так, що жодного з означених майстрiв пера не виявилося на мiсцi й розшукати iх у межах розумного часу не уявляеться можливим. Опинившись перед лицем неминучоi катастрофи, я вирiшив дати шанс вам.
– Розраховуйте на мене.
– Я чекаю вiд вас п’ять аркушiв тексту з подвiйним iнтервалом через шiсть годин, доне Едгаре Алане По. Принесiть менi оповiдання, а не промову чи проповiдь. Бо якби я хотiв почути проповiдь, то пiшов би до церкви. Принесiть менi таке оповiдання, якого б я не читав, а якщо читав, то вкладiть у нього стiльки хисту, щоб я його не впiзнав.
Я вже наготувався кулею вибiгти з кабiнету, коли дон Басилiо пiдвiвся, обiйшов навколо свого письмового стола й плеснув мене по плечу, наче молотом по ковадлу. Лише коли вiн опинився майже впритул до мене, я побачив, що його очi всмiхаються.
– Якщо ваше оповiдання менi сподобаеться, я заплачу вам за нього десять песет. А якщо воно сподобаеться не тiльки менi, а й читачам, я друкуватиму вас i далi.
– Якiсь конкретнi побажання у вас будуть, доне Басилiо? – запитав я.
– Так, будуть. Не розчаруйте мене.
Наступнi шiсть годин я перебув у станi трансу. Я розташувався за столом, що стояв у самому центрi редакцii, призначеному для Вiдаля, коли тому спадало на думку з’явитися бодай на кiлька хвилин на службу. Кiмната була порожня й занурена в густий туман, який утворився з диму викурених тут десятьох тисяч сигар. Я на мить заплющив очi й уявив собi образ: густi чорнi хмари закрили небо й проливаються на мiсто дощем, якийсь чоловiк бiжить у пошуках притулку з кров’ю на руках i таемницею в поглядi. Я не знав, анi хто вiн такий, анi звiдки втiкае, але протягом наступних шести годин вiн перетворився на мого найлiпшого друга. Я засунув аркуш у друкарську машинку й, не зупиняючись, став переносити на папiр усе, що накопичилося в моiй душi. Я воював iз кожним словом, кожною фразою, кожним зворотом, кожним образом i кожною лiтерою так, нiби вони були останнiми, якi я напишу. Я друкував i передруковував кожен рядок iз такою ретельнiстю, нiби вiд цього залежало мое життя, а потiм передруковував його знову. По всiй редакцii розносилося вiдлуння вiд клавiш, гублячись у темнiй залi, а великi дзигарi на стiнi знай вiдлiчували хвилини, що залишилися до свiтанку.
За кiлька хвилин до шостоi ранку я витяг iз машинки останнiй аркуш i глибоко зiтхнув, геть виснажений i з таким вiдчуттям, нiби оси облаштували в
Страница 4
ене в мозку свое гнiздо. Я почув повiльнi й важкi кроки дона Басилiо, який прокинувся пiсля одного зi своiх коротких контрольованих снiв i з незворушним спокоем наближався до мене. Я зiбрав надрукованi аркушi й подав iх, не наважуючись подивитися йому у вiчi. Дон Басилiо сiв за сусiднiй стiл i ввiмкнув настiльну лампу. Його очi ковзали згори вниз по тексту, а обличчя не виражало жодних емоцiй. Потiм вiн на мить поклав сигару на край стола й, подивившись на мене, голосно прочитав мiй перший рядок:– «На мiсто опустилася нiч, а над вулицями здiйнявся запах пилюки, наче подих прокляття».
Дон Басилiо скоса подивився на мене, i я заховався за усмiшкою, що не залишила невидимим жодного зуба. Нiчого бiльше не сказавши, вiн пiдвiвся й вийшов iз моiм оповiданням у руках. Я побачив, як вiн iде в напрямку свого кабiнету i як зачинилися дверi за його спиною. Я залишився на мiсцi, мовби закам’янiв, не знаючи, чи дати драла, чи сидiти на мiсцi, чекаючи вироку смертi. Через десять хвилин, якi здалися менi десятьма роками, дверi кабiнету заступника головного редактора вiдчинилися, i громовий голос дона Басилiо пролунав на всю редакцiю:
– Мартiн. Зайдiть, будь ласка.
Я рушив так повiльно, як тiльки мiг, скорочуючи на кiлька сантиметрiв кожен наступний крок, але зрештою менi бiльше нiчого не залишалося, як пiдвести голову й подивитися на заступника головного редактора. Дон Басилiо зi страхiтливим червоним олiвцем у руцi дивився на мене холодним поглядом. Я хотiв проковтнути слину, але в ротi було сухо. Дон Басилiо взяв моi аркушi й повернув менi. Я схопив iх i обернувся до дверей так швидко, як тiльки змiг, переконуючи себе в тому, що в холi готелю «Колумб» завжди знайдеться мiсце для чистильника черевикiв.
– Вiднесiть iх до друкарнi, i нехай здають у набiр, – сказав голос за моею спиною.
Я обернувся, подумавши, що дон Басилiо вирiшив жорстоко пожартувати з мене. Дон Басилiо висунув шухляду свого письмового стола, вiдрахував десять песет i поклав iх на стiл.
– Ось ваша плата. І раджу вам купити на цi грошi новий костюм, бо ось уже чотири роки я бачу вас у тому самому костюмi, i вiн досi десь на шiсть розмiрiв завеликий на вас. Якщо хочете, пiдiть до сеньйора Панталеонi – його кравецька майстерня стоiть на розi вулицi Ескудельерс – i скажiть йому, що ви вiд мене. Вiн допоможе вам пiдiбрати гарний костюм.
– Дуже вам дякую, доне Басилiо. Я зроблю, як ви кажете.
– І пiдготуйте менi нове оповiдання такого самого зразка. Цього разу я даю вам тиждень часу. Але не барiться. І бажано, щоб у вашому наступному оповiданнi було менше мерцiв, бо сьогоднiшньому читачевi бiльше до вподоби щасливий кiнець, у якому перемагають велич людського духу та iншi подiбнi дурницi.
– Гаразд, доне Басилiо.
Заступник головного редактора подав менi руку й потиснув мою.
– За роботу, Мартiн. З наступного понедiлка ви працюватимете за столом Хунседи, який тепер буде вашим. Бажаю великих успiхiв.
– Я не пiдведу вас, доне Басилiо.
– Авжеж, ви мене не пiдведете. Рано чи пiзно нам доведеться попрощатися з вами, бо ви не журналiст i нiколи ним не станете. Але поки що вас не можна назвати й автором детективних романiв, хоч ви себе ним i вважаете. Залишайтеся тут протягом певного часу, i ми зможемо навчити вас дечого такого, чого ви бiльше нiде не навчитеся.
У ту мить я так розчулився, мене опанувало таке глибоке почуття вдячностi, що мало не кинувся обiймати цього чоловiка. Але дон Басилiо вже знову сховався за своею лютою маскою. Вiн змiряв мене холодним поглядом i показав на дверi.
– Тiльки без сцен, будь ласка. Зачинiть за собою дверi, коли вийдете на вулицю. І щасливого Рiздва.
– Щасливого Рiздва.
Коли наступного понедiлка я прийшов до редакцii, щоб уперше сiсти за свiй власний письмовий стiл, то побачив на ньому конверт, перев’язаний стрiчкою, i мое прiзвище, надруковане шрифтом, який був популярним у минулi роки. Я розгорнув конверт. У ньому знайшов другу сторiнку недiльного номера нашоi газети з моiм оповiданням, обведеним червоним олiвцем, i невеличку цидулку з такими словами: «Це тiльки початок. Через десять рокiв я буду учнем, а ти – моiм учителем. Твiй друг i колега Педро Вiдаль».
2
Мiй лiтературний дебют пройшов бойове хрещення, i дон Басилiо, вiрний своему слову, надав менi можливiсть надрукувати ще кiлька подiбних оповiдань. Але незабаром керiвництво газети вирiшило давати дозвiл на щотижневу публiкацiю шедеврiв мого творчого натхнення лише в тому разi, якщо я сумлiнно виконуватиму своi щоденнi обов’язки в редакцii газети за ту саму платню. Сп’янiлий вiд гординi та виснаження, я проводив днi, перекомпоновуючи тексти своiх колег та редагуючи безлiч повiдомлень про всiлякi подii для того, щоб мати змогу вночi сидiти на самотi в порожнiй залi редакцii й писати нескiнченний серiал пiд назвою «Барселонськi таемницi», наповнений таемничими подiями вiзантiйського характеру, який я без перепочинку створював у власнiй уявi, безсоромно змiшуючи в ньому Дюма зi Стокером, а Ежена Сю – з Февалем. Я спа
Страница 5
лише три години на добу й уранцi мав такий вигляд, нiби пiдводився не з лiжка, а з труни. Вiдаль, який нiколи не знав цього голоду, що не мае нiчого спiльного з потребами шлунка, вважав, що вiн спалюе менi мозок i що коли я й далi працюватиму в такому темпi, то не доживу й до двадцяти рокiв, тож скоро йому доведеться влаштовувати мiй похорон. Дона Басилiо моя фанатична працьовитiсть анiтрохи не турбувала, але його непокоiло iнше. Вiн iз дедалi бiльшою нехiттю публiкував кожен наступний роздiл мого нескiнченного авантюрного роману, засмучений i роздратований хворобливою атмосферою тих опусiв, а також тим, що я нехтую свiй талант, поставивши його на службу темам i сюжетам сумнiвноi якостi й поганого смаку.* * *
«Барселонськi таемницi» незабаром створили справжню зiрку, яка яскраво сяяла в небi газетних романiв, тих, що iх публiкують окремими порцiями, – жiнку з моторошною славою, спродуковану багатою уявою автора, якому щойно виповнилося сiмнадцять рокiв. Хлоя Перманьер була чорною принцесою всiх фатальних жiнок. Надмiру розумна, а ще бiльш лукава, Хлоя Перманьер носила корсети найновiшоi та найвитонченiшоi моди, а лiворуч вiд неi завжди стояв ii коханець, загадковий Бальтасар Морель, потужний розум потаемного свiту, який жив у пiдземному палацi, захаращеному чудернацькими машинами та моторошними релiквiями, i увiйти туди можна було тiльки через потаемний тунель, захований пiд катакомбами Готичного кварталу. Улюблений метод Хлоi кiнчати зi своiми жертвами – зваблювати iх за допомогою гiпнотичного танцю, пiд час якого вона скидала iз себе весь одяг, а потiм цiлувала iх своiми отруеними нафарбованими губами, пiсля чого нещасний мовчки помирав вiд ядухи, а вона дивилася йому у вiчi. Щоб не отруiтися самiй, вона перед тим випивала антиотруту, розбавлену в «Дон Периньйонi» найвищого гатунку. Хлоя й Бальтасар мали власний кодекс честi: вони знищували лише покидькiв i в такий спосiб очищали свiт вiд головорiзiв, гадiв, лицемiрiв, фанатикiв, тупих догматикiв i всiх цинiкiв та кретинiв, що перетворювали цей свiт на препаскудне мiсце, прикриваючи своi негiднi вчинки прапорами, мовами, релiгiями, державними iнтересами й чим завгодно, аби тiльки не виставляти напоказ свою жадiбнiсть та пiдлоту. Для мене цi двое були героями зi складним характером, як i всi справжнi героi. Дон Басилiо, чий лiтературний смак сформувався в золоту добу iспанськоi лiтератури, сприймав мою писанину як дурницю, колосальну за своiми масштабами, але з огляду на те, що читачам подобалися моi фантазii, а вiн, попри все, вiдчував глибоку прихильнiсть до мене, терпiв моi екстравагантнi iсторii та пояснював iх надмiром юнацького запалу.
– У вас бiльше старанностi, анiж доброго смаку, Мартiн. Вашi патологiчнi нахили мають назву, i це так званий гранд-гiньйоль[3 - Grand Guignol – паризький театр, у якому переважно ставлять гротескнi вистави. За аналогiею так називають усе, що процвiтае завдяки гротеску та пробудженню хворобливих емоцiй.], який для драми е тим самим, чим е сифiлiс для сором’язливостi. Пiдхопити його навiть приемно, але потiм дають про себе знати всi його негативнi наслiдки. Вам треба читати класикiв або принаймнi твори Бенiто Переса Гальдоса[4 - Бенiто Перес Гальдос (1843–1920) – один iз найвизначнiших представникiв iспанського роману XIX ст.], щоб пiднести свое лiтературне обдарування на вищий рiвень.
– Але читачам моi оповiдання подобаються, – заперечував я.
– Це не ваша заслуга. Просто переважна бiльшiсть людей у захватi вiд такого читва, один абзац якого може навiть вiслюка вкинути в кататонiчний ступор. Для них головне не художня вартiсть лiтературного твору, а можливiсть запхати в рота заборонений плiд, коли вiн достигне й сам упаде з дерева.
Я кивав головою, удаючи каяття, але потай тiшився такими забороненими словами, як «гранд-гiньйоль», i твердив собi, що кожна справа, хоч би якою несерйозною вона була, потребуе героя, який боронив би ii честь.
Я вже почав почуватися найщасливiшим зi смертних, коли несподiвано вiдкрив: деяких моiх колег у редакцii дратувало, що якийсь хлопчисько поступово перетворюеться на офiцiйний символ редакцii i вже робить першi кроки у свiтi лiтератури, тодi як iхнi власнi лiтературнi амбiцii та мрii скнiють уже багато рокiв у сiрих сутiнках жалюгiдноi безвиходi. Той факт, що читачi газети з набагато бiльшою жадiбнiстю читали й набагато вище цiнували моi скромнi оповiдки, анiж будь-якi iншi матерiали, якi друкували на сторiнках газети протягом понад двадцяти рокiв, лише ускладнював становище. Уже через кiлька тижнiв я побачив, як поранена гордiсть тих, хто зовсiм недавно вважав мене законним членом единоi родини, спонукала iх органiзуватися в трибунал вороже налаштованих суддiв, якi спершу перестали зi мною вiтатися, а потiм – i розмовляти й спрямували свiй знехтуваний талант на винайдення дошкульних i зневажливих реплiк, щоб обмiнюватися ними за моею спиною. Мовляв, мiй несподiваний i незбагненний злет пояснювався допомогою Педро Вiдаля та невiглаством i тупiстю наших передплатни
Страница 6
iв. Окрiм того, моi недоброзичливцi спиралися на ту прикметну особливiсть нашого нацiонального мислення, яка набула значного поширення й претендувала на незаперечну iстину, – досягнення бодай скромного успiху в будь-якiй професii було незаперечним доказом цiлковитоi неспроможностi та нездарностi.Побачивши, як несподiвано й зловiсно стали розвиватися навколо мене подii, Вiдаль спробував пiдбадьорити, але мене почало змагати вiдчуття, що моi днi в редакцii полiченi.
– Заздрiсть – релiгiя пересiчних людей. Вона iх утiшае, вона вiдповiдае на тривоги, якi народжуються в них усерединi, i в кiнцевому пiдсумку розкладае iм душу й дозволяе iм виправдати свою нiкчемнiсть та свою жадiбнiсть до такоi мiри, що цi риси здаються iм чеснотами й вони переконують себе в тому, що дверi до неба розчиняться лише перед такими нещасливцями, як вони, котрi йдуть через життя, не залишаючи по собi нiякого слiду, i думають тiльки про те, щоб завдати прикростi iншим людям, щоб принизити, а як буде можливiсть, то й знищити тих, хто самим фактом свого iснування й буття свiдчить про убогiсть iхнього духу та розуму, про iхне боягузливе ставлення до життя. Блаженний той, на кого гавкають кретини, бо його душа нiколи не належатиме iм.
– Амiнь, – погодився дон Басилiо. – Якби ви не народилися багатiем, ви могли б стати священиком. Або революцiонером. Такiй проповiдi мiг би позаздрити i епископ.
– Вам легко смiятися, – сказав я. – Адже це не вас терпiти не можуть у цiй редакцii, а мене.
Попри ворожiсть i недовiру, якi згущувалися навколо мене в результатi моiх творчих зусиль, сумною реальнiстю був той факт, що, незважаючи на бучну славу популярного автора, моеi платнi вистачало лише на дуже скромне прогодування, на купiвлю кiлькох книжок, якi я встигав прочитати, та винаймання комiрчини в пансiонi, захованому в глибинi провулка, неподалiк вiд вулицi Принцеси, де розпоряджалася побожна галiсiйка, яка наполягала, щоб ii називали «донья Кармен». Донья Кармен любила порядок i змiнювала постiльну бiлизну лише раз на мiсяць, тому вимагала вiд своiх постояльцiв, щоб вони не пiддавалися спокусi онанiзму й не лягали в лiжко в брудному одязi. Попереджати iх про небажанiсть появи жiнок у кiмнатах не було потреби, бо не знайшлося б жодноi жiнки на всю Барселону, яка наважилася б увiйти до цiеi нори навiть пiд загрозою смертi. Там я навчився розумiти, що майже все в життi забуваеться, навiть найбридкiший сморiд; i якщо я й мрiяв про щось у свiтi, то насамперед про те, щоб доля не примусила мене померти в такому мiсцi, як те помешкання. У години похмурого настрою, якi становили бiльшiсть мого життя, я казав собi, що, якщо коли-небудь щось i допоможе менi вибратися звiдти ранiше, нiж я захворiю на сухоти, то тiльки лiтература. І якщо в когось свербить на душi вiд моiх лiтературних вправ, то нехай би вони пожили там, де я живу, i тодi, либонь, у них би засвербiло не тiльки на душi, а й мiж ногами.
У недiлi, на ту годину, коли в церквi починалася служба Божа й донья Кармен вирушала на свою щотижневу зустрiч iз Всевишнiм, пожильцi ii пансiону мали звичай збиратися в помешканнi найстарiшого ветерана в нашому товариствi – нещасного чоловiка, якого звали Елiодором. У юностi вiн мрiяв стати матадором, але спромiгся стати лише коментатором боiв iз биками та вiдповiдальним за пiсуари, розташованi навколо Монументальноi площi.
– Мистецтво кориди померло, – проголошував вiн. – Сьогоднi це справа жадiбних скотарiв та тореадорiв без душi. Публiка не бачить рiзницi мiж коридою, яку влаштовують для розваги тупоi юрби, i мистецтвом бою, що його спроможнi оцiнити лише знавцi.
– Мабуть, якби вам надали нагоду, доне Елiодоре, то ми побачили б зовсiм iншу картину.
– У цiй краiнi лише нездари здобувають трiумф.
– Ваша правда.
Пiсля недiльноi проповiдi дона Елiодора починалося свято. Збившись у тiсний гурт бiля вiкна його кiмнати, постояльцi пансiону могли бачити свою сусiдку з будинку навпроти – Марухiту, на прiзвисько Дзьобик, яким ii нагородили за гострий язик та розкiшне тiло, що мало форму солодкого перцю, i чути ii сопiння та зойки, що долинали сюди крiзь слухове вiкно. Марухiта заробляла собi на життя, прибираючи в помешканнях та миючи там пiдлогу, але в недiлi та святковi днi вона вiддавала свое дозвiлля коханцевi-семiнаристовi, який приiздив iнкогнiто до мiста поiздом iз Манреси й з великою охотою та жвавiстю вiддавався радощам грiховних розваг. З’юрмившись бiля вiкна, моi сусiди жадiбно ловили поглядом швидкоплиннi зблиски величезних сiдниць Марухiти, що пiдстрибували за ii вiкном, наче хтось там пiдкидав двi круглi бiлi паски, коли раптом задзеленчав дзвоник бiля дверей пансiону. З огляду на вiдсутнiсть охочих пiти вiдчинити й у такий спосiб утратити свое мiсце бiля вiкна й можливiсть милуватися видовищем, я стримав у собi бажання негайно приеднатися до гурту й рушив до дверей. Вiдчинивши iх, я побачив щось незвичайне та неймовiрне для цього бридкого закутня. Дон Педро Вiдаль у всiй своiй генiальностi та вишуканостi в костюмi з iталiй
Страница 7
ького шовку усмiхався менi, стоячи на сходовому майданчику.– І сталося свiтло, – сказав вiн, заходячи без запрошення.
Вiдаль зупинився й окинув поглядом залу, яка iнодi правила за iдальню, а тепер була порожня й брудна, i зiтхнув з огидою.
– Ходiмо лiпше до мого помешкання, – запропонував я.
Я повiв його до своеi кiмнати. Радiснi крики та пiдбадьорливi вигуки моiх сусiдiв по пансiону на адресу Марухiти та на честь ii чудових акробатичних номерiв пробивалися крiзь стiну.
– Весело тобi тут живеться, – зауважив Вiдаль.
– Прошу, заходьте до президентських покоiв, доне Вiдаль, – запросив його я.
Ми увiйшли до моеi кiмнати, i я зачинив дверi. Окинувши поглядом мое помешкання, вiн сiв у едине крiсло, яке там було, i подивився на мене з досить похмурим виразом. Неважко було уявити собi те враження, яке мало справити на нього мое скромне житло.
– Ну як вам моя оселя?
– Вона просто чудова. Певно, я теж переселюся сюди.
Педро Вiдаль мешкав на вiллi пiд назвою «Гелiус» – у увiнчанiй вежею монументальнiй будiвлi з модернiстськими формами на три поверхи, що притулилася на схилi пагорба, який височiв у кварталi Педральбес на перехрестi вулиць Абадеса-Ольсет i Панама. Той будинок десять рокiв тому подарував йому батько, сподiваючись, що рано чи пiзно вiн навернеться на розум i заведе собi родину. Та вiдтодi, як, згiдно з планами батька, вiн мав би це зробити, минуло вже не менш як десять або й п’ятнадцять рокiв. Життя благословило дона Педро багатьма талантами, серед яких був i талант розчаровувати та обурювати батька кожним своiм вчинком та кожним кроком. Скажiмо, батьковi Вiдаля не вселяв найменшого оптимiзму той факт, що його син приятелював iз такими небажаними суб’ектами, як я. Пригадую, як одного разу, коли я прийшов навiдати свого наставника, щоб вiддати йому якiсь папери з редакцii, то зiткнувся з патрiархом клану Вiдалiв в однiй iз зал вiлли «Гелiус». Побачивши мене, батько дона Педро наказав менi, щоб я швиденько принiс склянку з газованою водою та чистий клапоть тканини, щоб змити йому пляму з пiджака.
– Певно, ви мене сплутали з кимось, сеньйоре, я вам не слуга…
Вiн подарував менi посмiшку, яка мала прояснити для мене стан речей у свiтi без того, щоб удаватися до слiв.
– Це ти щось наплутав, хлопче. Ти слуга незалежно вiд того, чи хочеш ти це визнавати, чи нi. Як тебе звати?
– Давид Мартiн, сеньйоре.
Патрiарх перекотив пiд язиком мое iм’я.
– Послухайся моеi поради, Давиде Мартiн. Забирайся геть iз цього дому й повертайся туди, де твое мiсце. Так ти уникнеш багатьох проблем i позбавиш багатьох проблем мене.
Я нiколи не розповiдав про ту розмову доновi Педро, але тодi вiдразу ж побiг на кухню, узяв там склянку з газованою водою та клапоть чистоi тканини й згаяв чверть години на те, щоб змити пляму з пiджака поважного сеньйора. Клан Вiдалiв вiдкидав велику тiнь, i, попри всю богемну невимушенiсть та позiрну демократичнiсть дона Педро, вiн присвятив, по сутi, усе свое життя поширенню зони впливу своеi родини. Вiлла «Гелiус» була вельми зручно розташована за п’ять хвилин ходу вiд великого батькiвського особняка, який панував над верхньою дiлянкою авеню Пiрсона з його монументальною плутаниною балюстрад, сходiв та мансард, звiдки можна було здалеку милуватися всiею Барселоною, як ото дитина милуеться своiми розкиданими iграшками. Щодня експедицiя в складi двох служникiв та кухарки з великого дому – так називали батькiвську оселю в середовищi Вiдалiв – вирушала на вiллу «Гелiус», де вони все мили, начищали, прасували, готували iсти й створювали навколо мого багатого заступника атмосферу зручностi та постiйного забуття про надокучливi й обтяжливi потреби щоденного життя. Дон Педро Вiдаль гасав мiстом у розкiшному автомобiлi марки «iспано-свiса», за кермом якого сидiв шофер родини Мануель Саньер, i, певно, жодного разу у своему життi не проiхався в трамваi. Як iстота, що виросла в атмосферi палацiв та шляхетного оточення, Вiдаль був неспроможний вiдчути чари тiеi похмуроi вбогостi, якими були надiленi дешевi й напiврозваленi пансiони тогочасноi Барселони.
– Вам би тут було незручно, доне Педро.
– Це мiсце схоже на пiдземну буцегарню, – нарештi проголосив вiн. – Не розумiю, як ти можеш тут мешкати.
– З моею платнею кращого помешкання не знайдеш.
– Якщо хочеш, я платитиму стiльки, скiльки тобi бракуе для того, щоб винайняти помешкання, яке не смердiло б анi сiркою, анi сечею.
– Про це й мови не може бути.
Вiдаль зiтхнув.
– Помер вiд гордостi та нестачi свiжого повiтря. Ось епiтафiя, яку я дарую тобi безкоштовно.
Протягом кiлькох хвилин Вiдаль мовчки мiряв кроками мою кiмнату, не розтуляючи рота, знову й знову зупиняючись на мить, щоб лiпше роздивитися маленьку шафу, виглянути у вiкно з обличчям, скривленим вiд огиди, помацати позеленiлi шпалери на стiнах i легенько постукати вказiвним пальцем по голiй лампочцi, яка звисала зi стелi, так, нiби хотiв остаточно переконатися в тому, що все це було найнижчоi якостi.
– Що вас привело сюди, доне Педро
Страница 8
Надмiр чистого повiтря у кварталi Педральбес?– Я приiхав сюди не з дому. Я приiхав iз редакцii.
– З якою метою?
– Менi було цiкаво подивитися, де ти живеш, а крiм того, я привiз тобi дещо.
Вiн дiстав iз кишенi пiджака конверт iз бiлого пергаменту й подав менi.
– Цей лист прийшов сьогоднi в редакцiю на твое iм’я.
Я взяв конверт i став його роздивлятися. Вiн був запечатаний сургучевою печаткою, на якiй можна було розрiзнити силует крилатого створiння. Силует янгола. Окрiм цього, на конвертi було лише мое прiзвище, написане червоними лiтерами досконалоi калiграфiчноi форми.
– Хто ж мiг надiслати його менi? – запитав я, заiнтригований.
Вiдаль стенув плечима.
– Якийсь шанувальник твого таланту. Або шанувальниця. Вiдкрий конверт.
Я обережно розпечатав конверт i дiстав звiдти акуратно згорнутий аркуш, на якому змiг прочитати слова, написанi тим самим калiграфiчним почерком:
Любий друже!
Я дозволяю собi написати вам, щоб висловити свiй захват i привiтати вас iз великим успiхом, який здобули «Барселонськi таемницi», що iх друкують на сторiнках газети «Голос iндустрii». Як читач i аматор доброi лiтератури я пережив велику радiсть, почувши новий голос, позначений талантом, молодiстю й обiцянкою великих здобуткiв. Тому дозвольте менi на знак подяки за тi щасливi години, якi подарувало менi читання ваших оповiдань, улаштувати для вас невеличкий сюрприз, який, гадаю, буде для вас приемним. Приходьте сьогоднi вночi о дванадцятiй годинi в «Мрiю», що у кварталi Раваль. Вас чекатимуть.
Зi щирою приязню
А. К.
Вiдаль, який читав понад моiм плечем, вигнув брови, заiнтригований.
– Цiкаво, – промурмотiв вiн.
– У якому розумiннi цiкаво? – запитав я. – І що то за заклад – «Мрiя»?
Вiдаль дiстав сигарету зi свого платинового портсигара.
– Донья Кармен не дозволяе курити в пансiонi, – застерiг його я.
– Чому не дозволяе? Боiться, щоб запах диму не забив сморiд клоаки?
Вiдаль запалив сигарету й затягнувся з подвiйним задоволенням, нiби вкусивши заборонений плiд.
– Ти знав жiнку, Давиде?
– А чом би й нi? Я знав iх безлiч.
– Я запитую в бiблiйному розумiннi.
– У церквi?
– Нi, у лiжку.
– А, он ви про що…
– Ну то як?
Я, звiсно, не мiг розповiсти чогось такого, що було б здатне справити враження на такого чоловiка, як Вiдаль. Моi пiдлiтковi любовнi пригоди досi вiдзначалися великою скромнiстю й цiлковитою вiдсутнiстю чогось оригiнального. Нiщо з мого короткого каталогу облапувань, нiжних поглядiв, украдених поцiлункiв у пiдворiттях, у занурених у темряву залах кiнотеатрiв не могло претендувати на схвалення маестро, утаемниченого в мистецтво та науку любовних iгор, якi вiдбувалися в альковах Графського мiста[5 - Так називають Барселону, що досягла своеi найбiльшоi слави в добу правлiння графiв.].
– Який це може мати стосунок нехай там до чого? – обурився я.
Вiдаль набув вигляду професора й став читати менi одну зi своiх лекцiй:
– У моi часи вважали нормою, щоб пiдлiтки, принаймнi такi паничi, як я, виходили на арену цих боiв пiд керiвництвом професiонала. Коли я був у твоему вiцi, мiй батько, який тодi був – i досi е – завсiдником найвишуканiших закладiв нашого мiста, вiдвiв мене до одного з таких закладiв; вiн називався «Мрiя» й був за кiлька метрiв вiд моторошного палацу, що його за наполяганням нашого любого графа Гвеля Гаудi збудував неподалiк вiд Рамбли[6 - Рамбла – головна вулиця Барселони.]. Не кажи менi, що ти нiколи про нього не чув.
– Про графа чи про бордель?
– Не висловлюйся так брутально. «Мрiя» була не борделем, а благородним закладом для добiрноi та шляхетноi клiентури. Я, власне, думав, що його закрили багато рокiв тому, але, схоже, помилявся. На вiдмiну вiд лiтератури, наша комерцiя нiколи не занепадае.
– Розумiю. Це ваша вигадка? Ви просто хотiли пожартувати з мене?
Вiдаль заперечливо похитав головою.
– Отже, це утнув котрийсь iз кретинiв, яких так багато в нашiй редакцii?
– Я помiчаю певну ворожiсть у твоiх словах, але сумнiваюся, що будь-хто з чоловiкiв, якi трудяться на шляхетному теренi преси, може собi дозволити ту плату, яку беруть у такому закладi, як «Мрiя», якщо вона залишилася такою, якою я ii пам’ятаю.
Я пирхнув.
– Менi це байдуже, бо я не збираюся туди йти.
Вiдаль пiдняв брови.
– Тiльки не починай розказувати менi, що ти не такий безвiрник, як я, i хочеш зберегти незаплямоване серце та принести незаплямованим до подружнього ложа те, що в тебе мiж ногами; що ти маеш чисту душу, яка мрiе пережити ту магiчну мить, коли справжне кохання дозволить тобi вiдкрити екстаз плотi й душi в благословенному еднаннi з Духом Святим i в такий спосiб населити свiт створiннями, якi матимуть твое прiзвище й очi своеi матерi, святоi жiнки, узiрця доброчесностi та скромностi, чия рука приведе тебе до дверей неба пiд доброзичливим i схвальним поглядом малюка Ісуса.
– Я так не казав i так не думаю.
– Я радий це чути, бо, можливо, i, повiр менi, навiть дуже можливо, що така мить не настане нiколи, що коха
Страница 9
ня так i не прийде до тебе, що ти не захочеш i не зможеш присвятити свое життя нiкому, а, як i я, доживеш до сорока п’яти рокiв i зрозумiеш, що ти вже не молодий, та тобi так нiколи й не довелося анi почути хор купiдонiв пiд музику лiр, анi лягти на ложе, вистелене бiлими трояндами й пiдкочене до самого вiвтаря, тож залишаеться тiльки помста, тiльки можливiсть утiшатися пружною й гарячою плоттю, яка випаровуеться набагато швидше, анiж добрi намiри, i яка найбiльше схожа на небо, що його ти можеш знайти в цьому гидкому свiтi, де все зогнивае, починаючи вiд краси й закiнчуючи пам’яттю.Я витримав велику паузу, такий собi еквiвалент мовчазних оплескiв. Вiдаль був великим любителем оперного мистецтва й нiколи не шкодував часу, коли йому випадала можливiсть почути славетну арiю у виконаннi видатного спiвака. Вiн не пропускав жодноi зустрiчi з Пуччiнi в «Лiсео»[7 - Так називаеться один iз найвiдомiших театрiв у Барселонi.], де його родина мала окрему ложу. Вiн був одним iз небагатьох, крiм тих бiдолах, що тиснулися на гальорцi, котрi приходили в театр для того, щоб послухати музику, яку вiн так любив i яка так пречудово впливала на його лекцii на тему божественного та людського, що ними вiн iнодi, як оце сьогоднi, обдаровував мiй слух.
– Чого мовчиш? – iз викликом запитав Вiдаль.
– Цей останнiй пасаж здався менi знайомим.
Спiйманий на гарячому, Вiдаль зiтхнув i не став сперечатися.
– Уривок iз мого роману «Убивство бiля “Лiсео”», – визнав вiн. – Фiнальна сцена, у якiй Мiранда Лафлер кидае всю правду у вiчi негiдниковi маркiзу, який розбив iй серце, зрадивши ii однiеi наповненоi пристрастю ночi у весiльному номерi готелю «Колумб» в обiймах шпигунки росiйського царя Свiтлани Івановоi.
– Тож я вiдразу й упiзнав слова. Ви не могли б знайти кращих. Цей твiр – ваш шедевр, доне Педро.
Вiдаль усмiхнувся менi, радий почути цю похвалу, i став мiркувати, чи закурити йому ще одну сигарету.
– Хай там як, а якась iстина в цьому е, – мовив вiн.
Вiдаль сiв на пiдвiконня, не забувши спершу пiдкласти хусточку, щоб не забруднити своi бездоганного крою штани. Я побачив, що його «iспано-свiса» стоiть припаркована внизу, на розi вулицi Принцеси. Водiй машини Мануель протирав хромованi деталi клаптем тканини так, нiби йшлося про скульптуру Родена. Мануель завжди здавався менi схожим на мого батька: обидва належали до того поколiння, бiльшостi представникiв якого довелося пережити чимало тяжких днiв, i пам’ять про них залишила свiй слiд на iхнiх обличчях. Я чув вiд служникiв, якi працювали на вiллi «Гелiус», що Мануель Саньер вiдсидiв тривалий час у в’язницi, а коли вийшов звiдти на волю, то мусив прожити багато рокiв у злиднях, бо на жодну пристойну роботу його не брали; тож йому доводилося працювати вантажником у порту, тягаючи там важезнi ящики та мiшки, тобто виконувати роботу, для якоi не iснуе анi вiку, анi здоров’я. Ходили чутки, нiби одного разу Мануель, ризикуючи власним життям, урятував життя Вiдалю – витяг його з-пiд самих колiс трамвая. У подяку Педро Вiдаль, довiдавшись про скрутну ситуацiю бiдолахи, вирiшив узяти його на роботу й надати йому можливiсть оселитися з дружиною та дочкою в маленькому помешканнi над гаражем вiлли «Гелiус». Вiдаль пообiцяв Мануелевi, що маленька Крiстiна навчатиметься в тих самих учителiв, якi щодня приходили до його батькiвського дому на авеню Пiрсона давати уроки нащадкам династii Вiдалiв, i що його дружина-швачка матиме роботу, виконуючи замовлення вiд iхньоi родини. У той час вiн збирався придбати автомобiль, один iз перших, що iх почали продавати в Барселонi, i якщо, мовляв, Мануель навчиться кермувати, забувши про тi тарадайки, у якi треба запрягати коней, то Вiдаль найме його на службу шофером, бо в тi часи паничi не бажали доторкатися до машин iз двигунами внутрiшнього згоряння чи до будь-яких апаратiв, що плювалися вихлопними газами. Мануель, звичайно, погодився. Пiсля цього порятунку вiд безнадiйних злиднiв, як стверджувала офiцiйна версiя, Мануель Саньер та його родина сповнилися почуттям слiпоi вiдданостi до Вiдаля, лицаря, що завжди стае на захист скривджених i знедолених. Я не знав, чи можна було буквально вiрити цiй iсторii, чи вона була лише однiею з низки легенд, якi виникали навколо образу доброго аристократа, у ролi якого любив показати себе Вiдаль: бракувало йому хiба що з’явитися перед якоюсь сиротою-пастушкою з осяйним нiмбом святого.
– Бачу на твоему обличчi той лукавий вираз, який з’являеться, коли ти починаеш снувати якiсь порочнi думки, – сказав Вiдаль. – Що ти там замислив?
– Та нiчого. Я думав про те, яка ви добра людина, доне Педро.
– У твоему вiцi й у твоему становищi цинiзм не вiдчинить перед тобою жодних дверей.
– Мабуть, саме в цьому моя проблема.
– Ходи привiтайся з Мануелем, вiн завжди про тебе запитуе.
Я пiдiйшов до вiкна, i, побачивши мене, шофер, який завжди ставився до мене, як до панича, а не хлопця з простолюду, яким я був, здалеку помахав рукою, вiтаючи мене. Я махнув рукою йому у вiдповiдь. На мiсцi пасажира с
Страница 10
дiла його дочка Крiстiна, старша вiд мене роки на два, iстота з дуже бiлою шкiрою й наче намальованими губами, вiд погляду на яку менi перехопило подих ще тодi, як я побачив ii на вiллi «Гелiус», коли Вiдаль уперше мене туди запросив.– Не дивися на неi так довго, а то ще зурочиш ii, – промурмотiв Вiдаль у мене за спиною.
Я обернувся й побачив на його обличчi той цинiчний вираз, який Вiдаль приберiгав для тих випадкiв, коли йшлося про пориви серця або про iншi шляхетнi почуття.
– Я не знаю, про що ви говорите.
– Так уже й важко про це здогадатися, – буркнув Вiдаль. – То що ти все-таки збираешся робити з тим запрошенням, яке щойно одержав?
Я перечитав листа, i мене взяли сумнiви.
– Ви вiдвiдуете цi заклади, доне Педро?
– Я не платив за жiнку, вiдколи менi виповнилося п’ятнадцять рокiв. Власне кажучи, мiй батько платив за мене, – вiдказав Вiдаль без жодноi похвальби в голосi. – Проте, як то кажуть, дарованому коневi в зуби не дивляться…
– Я не знаю, доне Педро…
– Звiсно, знаеш.
Вiдаль плеснув мене по спинi, нiби пiдштовхуючи до дверей.
– Ти маеш iще сiм годин до пiвночi, – сказав вiн. – Я раджу тобi трохи поспати й набратися сил.
Я вистромив голову у вiкно й побачив, як вiн прямуе до своеi машини. Мануель вiдчинив дверцята, i Вiдаль недбало опустився на задне сидiння. Я почув, як двигун «iспано-свiси» виконав свою симфонiю гучних виляскiв. Раптом дочка водiя пiдвела голову й подивилася в бiк мого вiкна. Я всмiхнувся iй, але вiдразу збагнув, що вона не пам’ятае, хто я такий. Через мить вона вiдвела погляд, i велика розкiшна тарадайка Вiдаля покотилася, повертаючись у свiй свiт.
3
У тi днi вулиця Ноу-де-ла-Рамбла створювала нiби коридор лiхтарiв i освiтлених афiш у темрявi кварталу Раваль. Кабаре, танцювальнi салони, заклади, у яких лiкували вiд венеричних захворювань, та заклади, яким важко було дати назву, тiснилися вздовж обох тротуарiв, залишаючись вiдчиненими до самого ранку, тодi як чоловiки всiх видiв i рiзновидiв – вiд молодих людей iз вищих прошаркiв суспiльства до матросiв iз кораблiв, що пришвартувалися в порту, – змiшувалися тут в один гурт iз найрозмаiтiшими персонажами, якi жили нiчним життям. По обидва боки вулицi вiдходили вузькi, огорнутi туманом провулки; у кожному з них був ряд борделiв, рiвень обслуговування в яких знижувався, чим далi такий заклад стояв вiд головноi вулицi.
«Мрiя» була на другому поверсi будiвлi з мюзик-холом на першому поверсi, де великi афiшi повiдомляли про виступ танцiвницi, яка була вдягнена в простору й прозору тогу, що не приховувала ii принад, а в руках тримала чорну змiю, яка своiм роздвоеним язиком, здавалося, цiлувала ii в губи.
«Єва Монтенегро танцюе танго смертi, – повiдомляла одна з афiш великими фiгурними лiтерами. – Цариця ночi танцюватиме лише шiсть вечорiв, якi не будуть повторенi. Ви матимете також нагоду побачити знавця зiр Месмера, котрий прочитае вашi думки й вiдкрие вам вашi найiнтимнiшi таемницi».
Бiля входу на перший поверх були вузькi дверi, за якими вели вгору довгi сходи мiж стiнами, пофарбованими в червоний колiр. Я зiйшов сходами нагору й опинився перед великими дверима з рiзьбленого дуба з дверним молотком у формi бронзовоi нiмфи, чий лобок прикривав скромний листочок конюшини. Я двiчi стукнув молотком у дверi й став чекати, намагаючись не дивитися на свое вiдображення у великому матовому люстрi, що покривало бiльшу частину стiни. Я вже думав, чи не кинутися менi звiдти навтiкача, коли дверi вiдчинилися й жiнка середнього вiку з абсолютно бiлим волоссям, акуратно закрученим у вузол, подивилася на мене зi спокiйною усмiшкою.
– Ви, певно, сеньйор Давид Мартiн.
Мене ще не називали сеньйором жодного разу в моему життi, i, почувши це формальне звертання, я на мить розгубився.
– Так, це я.
– Ходiть, будь ласка, за мною.
Я пiшов за нею коротким коридором, який привiв нас у простору круглу залу зi стiнами, обтягненими червоним оксамитом, i лампами, якi горiли в пiвсвiтла. Стелю тут утворювало склепiння з глазурованого скла, з якого звисала також скляна люстра, а пiд нею на столi з червоного дерева величезний грамофон грав якусь арiю з опери.
– Може, хочете чогось випити, кабальеро?
– Якщо принесете менi склянку води, буду вам вдячний.
Дама з бiлим волоссям усмiхнулася, не ворухнувши вiями, вираз ii обличчя залишився таким самим приязним i незворушним.
– Можливо, сеньйор вiддасть перевагу келиху шампанського або лiкеру. Або, якщо хочете, я принесу вам келишок хересу.
Моя спроможнiсть оцiнювати рiзнi трунки не виходила за межi води, набраноi з-пiд крана, тому я лише знизав плечима.
– Я покладаюся на ваш вибiр.
Дама кивнула головою й указала на одне з розкiшних крiсел, якi стояли в залi.
– Прошу, кабальеро, сiдайте. Хлоя незабаром приеднаеться до вас.
У мене в горлi утворився клубок, i не знаю, як менi вдалося перепитати:
– Хлоя?
Не звернувши уваги на мою розгубленiсть, дама з бiлим волоссям зникла за дверима, що виднiлися за ширмою, прикрашеною чорними н
Страница 11
мистинками, i залишила мене на самотi з моiми нервами та моiми мрiями, у яких я сам не наважувався собi признатися. Я пройшовся кiлька разiв залою, щоб угамувати тремтiння, яке почало мене опановувати. Якби не тиха музика та не гупання в моiх скронях, це мiсце могло б здатися могилою. Шiсть коридорiв вiдходили вiд зали, маючи обабiч отвори, завiшенi голубими фiранками, а в кiнцi – зачиненi двостулковi бiлi дверi. Я опустився в одне з крiсел, певно, призначених для сiдниць монархiв та принцiв, а також генералiв, якi готують державний переворот. Незабаром дама з бiлим волоссям принесла келих шампанського на срiбнiй тацi. Я взяв келих, i вона знову зникла за тими самими дверима. Я випив келих одним ковтком i послабив комiр сорочки. Я почав пiдозрювати, що все це тiльки жарт, який пiдлаштував Вiдаль, щоб посмiятися з мене. У цю мить я помiтив постать, що наближалася до мене одним iз коридорiв. Вона здавалася дiвчинкою й дiвчинкою справдi була. Вона йшла з опущеною головою, i я не бачив ii очей. Я пiдвiвся.Дiвчинка пiдiгнула колiна, зробивши менi реверанс, i рукою показала, щоб я йшов за нею. Лише тут я помiтив, що одна з ii рук була штучною, як у манекена. Дiвчинка привела мене в кiнець коридору i, знявши ключ, який висiв у неi на шиi, вiдчинила дверi, пропускаючи мене вперед. У кiмнатi було майже зовсiм темно. Я ступив кiлька крокiв уперед, напружуючи зiр. Почув, як дверi в мене за спиною зачинилися, i, обернувшись, побачив, що дiвчинка зникла. Ключ заскреготiв у замку, i я зрозумiв, що мене замкнули. Не менш як хвилину я стояв там, не рухаючись. Поступово моi очi звикли до пiвсутiнi, i контури кiмнати матерiалiзувалися навкруг мене. Вона була обтягнута чорною тканиною вiд пiдлоги до стелi. З одного боку вгадувався цiлий ряд дивних предметiв, що iх я нiколи не бачив, i тепер не мiг зрозумiти, якими вони менi здавалися – зловiсними чи спокусливими. Над узголiв’ям широкого напiвкруглого лiжка нависало щось подiбне до павутини, пiд якою висiли два свiчники, у яких горiли двi чорнi свiчки, поширюючи той запах горiлого воску, який пануе в каплицях та над трунами покiйникiв. Збоку вiд лiжка я побачив жалюзi з якимсь дивним малюнком. У мене мороз пiшов поза шкiрою. Це мiсце було дивно схожим на ту спальню, яку я витворив у своiй уявi для фатальноi жiнки Хлоi, що брала участь у пригодах, що iх я описував у «Барселонських таемницях». Мене опанувало якесь моторошне передчуття; те, що я бачив у цiй кiмнатi, вселяло тривогу. Я вже хотiв спробувати виламати дверi, коли помiтив, що я тут не сам-один. Я завмер, похолонувши. За жалюзi вималювався чийсь силует. Двое блискучих очей спостерiгали за мною, i я побачив, як бiлi й тонкi пальцi з довгими нiгтями, пофарбованими в чорний колiр, просунулися крiзь отвори жалюзi. Я проковтнув слину.
– Хлоя? – прошепотiв я.
Це справдi була вона. Моя Хлоя. Схожа на оперну героiню непереможна фатальна жiнка з моiх оповiдок у плотi та в нижнiй бiлизнi. Шкiра в неi була бiлiша за будь-яку, яку я досi бачив, а чорне й блискуче волосся, пiдстрижене пiд прямим кутом, обрамлювало ii обличчя. Губи в неi були нафарбованi чимось схожим на свiжу кров, а чорнi тiнi охоплювали зеленi очi. Вона рухалася, як кицька, так, нiби це тiло, затягнуте в корсет, що блищав, наче вкритий риб’ячою лускою, утворилося з води й навчилося долати земне тяжiння. Їi прегарна й дуже довга шия була обмотана оксамитовим поясом, з якого звисало перекинуте розп’яття. Я дивився, як вона повiльно наближаеться до мене; я був неспроможний дихати, моi очi прикипiли до тих окреслених неможливими лiнiями нiг пiд шовковими панчохами, якi, певно, коштували бiльше, анiж я заробляв за рiк, i в зав’язаних на щиколотках шовковими шнурками черевичках iз носаками, гострими, мов кинджали. За все свое життя я не бачив нiчого такого прекрасного й такого, що вселило б менi бiльший страх.
Я дозволив, щоб це створiння потягло мене до лiжка, на яке я впав iз розгону, буквально кажучи, на гепу. Профiль ii тiла чiтко вимальовувався у свiтлi свiчок. Мое обличчя й моi губи опинилися на рiвнi ii голого живота й, сам не усвiдомлюючи, що роблю, я поцiлував ii пiд пупком i притулив щоку до ii шкiри. На той час я вже встиг забути, хто я такий i де я е. Вона опустилася навколiшки передi мною й узяла мою праву руку. Один за одним облизала всi моi пальцi, а тодi подивилася на мене пильним поглядом i почала мене роздягати. Коли я хотiв допомогти iй, вона всмiхнулася й вiдвела моi руки.
– Тссс.
Коли закiнчила, нахилилася до мене й облизала менi губи.
– А тепер ти. Роздягни мене. Повiльно. Дуже повiльно.
І тодi я зрозумiв, що пережив свое хворобливе й вбоге дитинство тiльки для того, щоб дожити до цих хвилин. Я повiльно ii роздягнув, наче обриваючи з ii шкiри листя, аж поки на ньому залишилася тiльки оксамитова стрiчка, обмотана навкруг шиi, та отi чорнi панчохи, спогадом про якi не один такий нещасливець, як я, мiг би прожити сто рокiв.
– Приголуб мене, – прошепотiла вона менi на вухо. – Пограйся зi мною.
Я став пестити ii й цiлуват
Страница 12
кожен квадратний сантиметр ii шкiри так, нiби хотiв запам’ятати цю жiнку на все життя. Хлоя не поспiшала й вiдповiдала на доторк моiх пальцiв та моiх губ тихим стогоном, який нiби пiдказував менi, що я повинен робити далi. Потiм вона поклала мене випростаним на лiжко й накрила мое тiло своiм, аж поки я вiдчув, що кожна ii пора мене обпалюе. Вона поклала моi руки собi на спину, i я провiв долонями по тiй чудеснiй лiнii, яка окреслювала вигин ii тiла. Їi непроникний погляд спостерiгав за моiм обличчям iз вiдстанi кiлькох сантиметрiв. Я вiдчув, що менi треба сказати щось.– Мене звати…
– Тссс.
Перш нiж я встиг бовкнути ще якусь дурницю, Хлоя притулила своi губи до моiх i на цiлу годину примусила свiт зникнути для мене. Усвiдомлюючи мою незграбнiсть, але вдаючи, нiби не помiчае ii, Хлоя вгадувала кожен мiй рух i вела моi руки своiм тiлом без поспiху й без сором’язливостi. У виразi ii очей не було анi вiдрази, анi неуважностi. Вона дозволяла обмацувати та смакувати себе з нескiнченним терпiнням i нiжнiстю, що примушувала мене забути, як я тут опинився i що я тут роблю. У ту нiч протягом однiеi короткоi години я вивчив кожну лiнiю ii тiла, як iншi вивчають промову або молитву. Згодом, коли менi майже не стало чим дихати, Хлоя поклала мою голову собi на груди й довго мовчки гладила мое волосся, аж поки я не заснув у ii обiймах, тримаючи руку мiж ii стегнами.
Коли я прокинувся, у кiмнатi панувала пiвсутiнь, а Хлоя ii покинула. Їi вже не було в моiх руках. Замiсть неi я тримав у руцi вiзитну картку, надруковану на тому самому пергаментi, з якого був зроблений конверт, у котрому менi було надiслане запрошення сюди й на якому пiд емблемою янгола я прочитав:
Andreas Corelli
Е`diteur
Е`ditions de la Lumiеre
Boulevard St.-Germain, 69. Paris
На зворотi вiзитiвки було написано вiд руки:
Любий Давиде, життя складаеться з великих сподiвань. Коли ви повернетеся до реальностi, сконтактуйтеся зi мною. Я чекатиму.
Ваш друг i читач
А. К.
Я пiдняв свiй одяг iз пiдлоги й вдягся. Дверi кiмнати не були замкненi. Коридором я пройшов до салону, де вже не грав грамофон. Не було жодного слiду анi дiвчинки, анi жiнки з бiлим волоссям, яка мене тут зустрiла. Тиша була абсолютною. Я наближався до виходу, маючи вiдчуття, що освiтлення за моею спиною згасало, а коридори та кiмнати повiльно занурювалися в темряву. Я пiдiйшов до сходiв i спустився ними без жодного бажання повертатися у свiт. Опинившись на вулицi, я рушив до бульвару Рамбла, залишаючи в себе за спиною гамiр i публiку нiчних закладiв. Густий i гарячий туман здiймався вiд порту, i вiдблиск вiд вiтрин готелю «Орiенте» зафарбовував його в брудний, запилюжений жовтий колiр, у якому перехожi розчинялися, наче струменi пари. Я йшов i йшов, i помалу пахощi Хлоi вивiтрювалися з моiх думок, i я запитував себе, чи губи Крiстiни Саньер, дочки Вiдалевого водiя, мають такий самий смак.
4
Людина не знае, що таке спрага, поки вперше не нап’еться. Минуло вже три днi пiсля моiх вiдвiдин «Мрii», а згадка про шкiру Хлоi обпалювала навiть моi думки. Нiчого нiкому не розповiвши, – а тим паче Вiдалю, – я вирiшив зiбрати всi тi невеличкi заощадження, якi в мене були, i пiти туди сьогоднi вночi, сподiваючись, що менi пощастить купити бодай одну мить перебування в ii обiймах. Уже було за пiвнiч, коли я пiдiйшов до сходiв мiж червоними стiнами, якi збiгали вгору до «Мрii». Свiтло на сходах не горiло, i я йшов дуже повiльно, залишаючи позаду гамiрне мiстечко кабаре, барiв, мюзик-холiв та закладiв, якi важко було назвати i якими роки великоi европейськоi вiйни всiяли вулицю Ноу-де-ла-Рамбла. Тремтливе свiтло проникало крiзь прочиненi дверi, вихоплюючи з темряви приступки пiд моiми ногами. Коли я зiйшов на майданчик, то став навпомацки шукати молоток на дверях. Моi пальцi намацали важкий молоток, i я вже пiдняв його, але дверi вiдiйшли на кiлька сантиметрiв, i я зрозумiв, що вони вiдчиненi. Обережно iх штовхнув. Абсолютна тиша м’яко доторкнулася до мого обличчя. Попереду розгорталася синювата пiвсутiнь. Я ступив кiлька крокiв уперед, спантеличений i розгублений. Вiдблиск свiтла вуличних лiхтарiв мерехтiв у повiтрi, вихоплюючи швидкоплиннi видiння голих стiн та пiдлогу з понiвеченого паркету. Я увiйшов до зали, яку нещодавно бачив обтягнутою оксамитом та розкiшно вмебльованого. Вона була порожня. Грубий шар пороху, що накривав пiдлогу, свiтився, наче бiлий пiсок, у мерехтливому свiтлi, яке проникало сюди вiд афiш, що блимали свiтляними лiтерами внизу, на вулицi. Я пройшов далi, залишаючи в пилюцi слiди вiд нiг. Тепер тут не було анi грамофона, анi крiсел, анi картин. Стеля була розламана, i вгорi виднiлися бантини з почорнiлого дерева. Шпалери на стiнах висiли клаптями, наче шкiра змii. Я звернув у коридор, що вiв до тiеi кiмнати, у якiй я зустрiвся з Хлоею. Пройшов у самий кiнець цього чорного тунелю до двостулкових дверей, якi вже не були бiлими. На мiсцi круглоi ручки тепер зяяла дiрка, нiби ручку було звiдти видерто одним посмиком. Я вiдчинив дверi й увiйшов
Страница 13
Спальня Хлоi була чорна, немов келiя черницi. Стiни обвугленi, а бiльша частина стелi – провалена. Угорi я мiг бачити чорнi хмари, якi бiгли небом, та мiсяць, що вiдбивався срiблястим колом на металевому скелетi колишнього лiжка. Саме тодi я почув, як пiдлога заскрипiла в мене за спиною, i рвучко обернувся, зрозумiвши, що я тут не сам-один. Темний i виразний силует чоловiка замаячив на входi з коридору. Я не мiг роздивитися його обличчя, але був переконаний, що вiн стежить за мною. Вiн залишався там, нерухомий, як павук, протягом кiлькох секунд. Цього часу менi вистачило, щоб прийти до тями й ступити крок йому назустрiч. Силует швидко вiдступив у темряву, i, коли я вийшов до салону, там нiкого не було. Пучок свiтла вiд осяйноi афiшi, яка висiла на протилежному боцi вулицi, на секунду затопив залу, освiтивши купку смiття пiд стiною. Я пiдiйшов i став навколiшки бiля тих решток, згорiлих у вогнi. Щось стримiло з тiеi купи. Пальцi. Я став розгортати попiл, що iх накривав, i навпомацки вiдчув обриси руки. Я схопив ii i, витягши з-пiд попелу, побачив, що це лише долоня, вiдрiзана на рiвнi зап’ястка. Я вiдразу впiзнав ii i зрозумiв, що рука дiвчинки, яка здалася менi дерев’яною, насправдi була виготовлена з порцеляни. Я залишив ii лежати в тiй купi попелу й пiшов геть.
Я запитав себе, чи менi не привидiвся той незнайомець, бо не побачив його слiдiв у шарi пороху, що вкривав пiдлогу. Я спустився сходами, вийшов на вулицю, зупинився бiля будiвлi й став пильно роздивлятися вiкна ii другого поверху, абсолютно спантеличений. Люди проминали мене, смiючись, i, здавалося, не помiчаючи, що я там стовбичу. Я спробував упiзнати серед вуличного люду силует того незнайомця. Я знав, що вiн десь тут, можливо, за кiлька метрiв, спостерiгае за мною. Через мить я перетнув вулицю й увiйшов до невеличкоi кав’ярнi, напхом напханоi людьми. Менi пощастило пропхатися до прилавка, i я махнув рукою, кличучи офiцiанта.
– Чого бажаете?
У горлi в мене геть пересохло, i я зiмпровiзував:
– Пива.
Поки вiн наливав менi пива, я нахилився вперед.
– Скажiть, будь ласка, ви не знаете, чому той заклад, що навпроти вас, «Мрiя», зачинений?
Офiцiант поставив кухоль на прилавок i подивився на мене таким поглядом, нiби побачив перед собою психа.
– Вiн зачинений уже п’ятнадцять рокiв, – сказав вiн.
– Справдi? Вам це точно вiдомо?
– Ще б пак не точно. Пiсля пожежi вiн так i не вiдкривався. Вам чогось iще?
Я заперечливо похитав головою.
– З вас чотири сантими.
Я заплатив за пиво й пiшов звiдти, не доторкнувшись до кухля.
Наступного дня я прийшов до редакцii набагато ранiше, нiж починався мiй робочий час, i вiдразу спустився до пiдвалу, де зберiгався архiв. З допомогою Матiаса, доглядача архiву, керуючись тими вiдомостями, якi дiстав вiд офiцiанта, я почав переглядати першi шпальти «Голосу iндустрii» п’ятнадцятирiчноi давностi. Знадобилося сорок хвилин, щоб знайти ту iсторiю, яку я шукав; власне, то була не iсторiя, а лише коротке повiдомлення. Пожежа в тому закладi сталася рано-вранцi на свято Тiла Господнього, 1903 року. Шестеро людей загинули у вогнi: один клiент, четверо дiвчат iз персоналу й дiвчинка, яка там працювала. Полiцiя та пожежники назвали причиною трагедii падiння гасовоi лампи, тодi як священики та парафiяни ближньоi церкви вважали визначальними чинниками, якi зумовили пожежу, божественну помсту та втручання Святого Духа.
Повернувшись до пансiону, я лiг на лiжко у своiй кiмнатi й марно спробував заснути. Потiм дiстав iз кишенi вiзитну картку дивного добродiйника, яку знайшов у руцi, коли прокинувся в лiжку Хлоi, i перечитав у сутiнках слова, написанi на ii зворотi: «Життя складаеться з великих сподiвань».
5
У моему свiтi сподiвання та надii, великi й малi, дуже рiдко перетворювалися на реальнiсть. Лише кiлька мiсяцiв тому я щовечора перед тим, як лягти спати, мрiяв набратися духу й одного дня заговорити до Крiстiни, дочки шофера мого наставника, а також про те, щоб якнайшвидше збiгли години, якi вiдокремлювали мене вiд свiтанку, i я мiг повернутися на службу, у редакцiю «Голосу iндустрii». А тепер навiть ця втiха стала вислизати з моiх рук. Можливо, якби бодай один iз моiх задумiв зазнав грандiозного краху, я змiг би повернути приязне ставлення своiх колег, повторював собi я. Можливо, якби я написав щось таке пересiчне й бридке, що жоден читач не змiг би добутися далi першого абзацу, грiхи моеi молодостi менi простили б. Можливо, це не було б надто великою цiною за можливiсть знову почуватися як удома. Можливо.
Я прийшов у «Голос iндустрii» багато рокiв тому; мене привiв сюди за руку мiй батько, чоловiк замучений i вбогий, який, повернувшись iз Фiлiппiнськоi вiйни[8 - Ідеться про Іспано-американську вiйну 1898 року. То була перша iмперiалiстична вiйна за перерозподiл колонiальных володiнь. США намiрилися захопити Кубу, Фiлiппiни й Пуерто-Рико, що перебували пiд владою Іспанii.], зустрiвся з мiстом, яке не хотiло його впiзнати, i з дружиною, яка вже забула його й через два роки пiсля т
Страница 14
го, як вiн повернувся, вирiшила покинути його. Зробивши так, вона скалiчила йому душу й залишила сина, якого вiн нiколи не хотiв мати i з яким не знав що робити. Мiй батько, який майже не вмiв читати i з великими труднощами мiг написати свое iм’я, не мав анi роботи, анi прибутку. На вiйнi вiн навчився лише вбивати iнших людей, таких, як i вiн, перш нiж вони його вб’ють, i це завжди робилося в iм’я грандiозних i пустопорожнiх гасел, що здавалися тим бiльше абсурдними й пiдлими, чим ближче ти опинявся до лiнii вогню.Повернувшись iз вiйни, мiй батько, що здавався тепер чоловiком, старшим на двадцять рокiв вiд того, який на вiйну пiшов, став шукати собi роботу на рiзних пiдприемствах у кварталах Пуебло-Нуево та Сант-Мартi. Але на кожнiй його тримали лише кiлька днiв, i ранiше чи пiзнiше я бачив, як вiн повертаеться додому з похмурим i лютим поглядом. Через якийсь час, не маючи нiчого кращого, вiн погодився працювати нiчним сторожем у газетi «Голос iндустрii». Платня була скромна, але минали мiсяцi, i вперше пiсля свого повернення з вiйни вiн начебто не встряв там у жодну халепу, i зi служби його не звiльняли. Але це мирне життя тривало недовго. Незабаром якiсь його давнi товаришi по зброi, якi були трупами в життi, куди вони повернулися зi скалiченими тiлами й душами, – повернулися, аби переконатися в тому, що тi, котрi посилали iх помирати в iм’я Бога та батькiвщини, тепер плювали iм в обличчя, – втягли його в бурхливi подii, якi мали великий вплив на його подальше життя i яких вiн так нiколи й не зрозумiв.
Нерiдко мiй батько зникав днi на два, а коли повертався, то його руки й одяг пахли порохом, а кишенi – грiшми. Потiм усамiтнювався у своiй кiмнатi й, певний, що я нiчого не розумiю, уколював собi все те, що спромiгся дiстати, незалежно вiд того, багато його було чи мало. Спочатку вiн не зачиняв дверi, та коли одного дня помiтив, що я спостерiгаю за ним, то врiзав менi ляпаса, розбивши губу. Потiм обняв мене, але сили його вже покинули, i вiн упав, простягшись на пiдлозi. Голка досi стримiла з-пiд його шкiри. Я витяг голку й накрив його плащем. Пiсля того випадку вiн почав замикати дверi на ключ.
Ми жили в маленькiй мансардi, що нависала над будiвельним майданчиком, де споруджували нову концертну залу для палацу музики «Орфео Катала». То було тiсне й холодне помешкання, де вiтер i сирiсть, здавалося, проникали крiзь стiни. Я мав звичай сидiти на маленькому балкончику, звiсивши ноги, дивитися на людей, що проходили внизу, та споглядати дивне скупчення скульптур i неможливих колон, якi виростали на протилежному боцi вулицi й iнодi здавалися такими близькими, що я мiг доторкнутися до них рукою, а iнодi – далекими, як мiсяць. Я був кволим хлопчиком, схильним хворiти на гарячку та пiдхоплювати всiлякi iнфекцii, якi майже затягували мене в могилу, але в останню мить завжди розкаювалися й iшли шукати собi якусь принаднiшу жертву. Коли я хворiв, мiй батько дуже швидко втрачав терпець i, посидiвши бiля мене не бiльш як двi ночi, зазвичай передавав мене пiд опiку якоi-небудь сусiдки й зникав iз дому на кiлька днiв. З часом я почав здогадуватися, що вiн сподiвався знайти мене мертвим по поверненнi й у такий спосiб звiльнитися вiд обов’язку пiклуватися про цю слабосилу дитину, яка була йому геть непотрiбна.
Не раз менi й самому хотiлося, щоб усе сталося саме так, але щоразу, коли мiй батько повертався, вiн знаходив мене живим, живим i трохи вищим, анiж я був. Мати-природа не знала сорому, обдаровуючи мене всiм тим розмаiттям хвороб i нещасть, але так нiколи й не зiбралася застосувати до мене закон земного тяжiння в усiй його повнотi. Усупереч усiм сподiванням я спромiгся пережити першi роки дитинства, такого хисткого й непевного в тi часи, коли ще не винайшли пенiцилiн. Тодi смерть не була анонiмною, i ii можна було побачити й вiдчути нюхом усюди, де вона пожирала душi, якi прожили так мало, що не встигли й згрiшити.
Уже в тi часи моiми единими друзями були iстоти з паперу й чорнила. У школi я навчився читати й писати набагато ранiше, анiж iншi дiти з нашого кварталу. Там, де моi товаришi бачили лише рисочки, накресленi чорнилом на незрозумiлих сторiнках, я бачив свiтло, вулицi та людей. Слова й таемниця iхньоi прихованоi науки зачаровували мене й здавалися ключем, яким можна вiдiмкнути нескiнченний свiт, далекий i вiд нашоi вбогоi оселi, i вiд цих вулиць, i вiд цих каламутних днiв, де, як пiдказувала менi iнтуiцiя, нiчого доброго на мене не чекало. Моему батьковi не подобалося натрапляти на книжки в домi. Вiн не розумiв тих лiтер i бачив у них щось образливе для себе. Вiн казав, що, коли менi виповниться десять рокiв, вiн пошле мене працювати й менi лiпше викинути з голови всi цi химери, бо iнакше на мене чекають лиха доля й смерть вiд голоду. Я ховав книжки пiд матрацом i чекав, поки вiн кудись пiде або засне, щоб заглибитися в читання. Одного разу вiн заскочив мене зненацька, коли я читав уночi, i вкрай розлютився. Вихопив книжку в мене з рук i викинув ii у вiкно.
– Якщо я знову побачу, що ти марну
Страница 15
ш свiтло, читаючи цi нiсенiтницi, пожалкуеш.Мiй батько не був скупий i, попри тi злиднi, у яких ми жили, завжди, коли мiг, давав менi кiлька монет, щоб я купив собi цукерок, як i iншi дiти з нашого кварталу. Вiн був переконаний, що я витрачав подарованi грошi на цукерки, горiхи або карамельки, але я складав тi монетки в бляшанку з-пiд кави, яку ставив пiд лiжко, i, коли там збиралося чотири або п’ять реалiв, потай вiд нього бiг купити собi книжку.
Моiм улюбленим закладом була книгарня «Семпере та син» на вулицi Святоi Анни. Та крамничка, де все пахло пилюкою й старим папером, була моiм святилищем i притулком. Книгар дозволяв менi сидiти в крiслi в кутку й читати яку завгодно книжку з його полиць. Семпере нiколи не брав iз мене грошi за тi книжки, якi дозволяв читати, але перед тим як пiти, я непомiтно для нього залишав на прилавку монетки, якi менi щастило зiбрати. Там був лише дрiб’язок, i якби я захотiв купити якусь книжку за тi нещаснi грошi, то мiг би собi дозволити лише книжечку цигаркового паперу, призначеного для виготовлення самокруток. Коли наставав час iти, я виходив звiдти, тягнучи ноги й душу, бо, якби це залежало тiльки вiд мене, я б залишився жити там.
Якось на Рiздво Семпере зробив менi найкращий подарунок з усiх тих, якi я будь-коли одержував у своему життi. То був старий том, обшарпаний i зачитаний.
– «Великi сподiвання», Карлос Дiккенс…[9 - Ідеться про роман Чарльза Дiккенса.] – прочитав я на обкладинцi.
Я знав, що Семпере був знайомий iз кiлькома письменниками, якi вiдвiдували його книгарню, i, дивлячись, з якою нiжнiстю вiн тримае в руцi цей том, подумав, що той невiдомий менi дон Карлос – один iз них.
– Це ваш друг?
– Друг усього мого життя. А вiд сьогоднi – i твiй друг.
Того вечора, ховаючи книжку пiд одягом, щоб батько ii не побачив, я принiс свого нового друга додому. То була дощова осiнь, i протягом цiлоi низки похмурих днiв я прочитав «Великi сподiвання» дев’ять разiв, почасти тому, що менi бiльше н?чого було читати, а почасти тому, що не уявляв собi, щоб у свiтi могла iснувати цiкавiша книжка, i навiть став пiдозрювати, що дон Карлос написав цей роман тiльки для мене. Незабаром мене опанувала тверда переконанiсть у тому, що я нiчого бiльше не хочу робити у свiтi, крiм як навчитися писати книжки, як сеньйор на прiзвище Дiккенс.
Якось удосвiта я прокинувся вiд удару, якого завдав менi батько. Вiн повернувся з роботи ранiше, анiж звичайно. Очi в нього були налитi кров’ю, а подих смердiв горiлкою. Я дивився на нього з жахом, а вiн став обмацувати пальцями голу лампочку, яка звисала зi стелi.
– Вона гаряча.
Вiн уп’явся в мене поглядом i люто пожбурив лампочку. Вона вдарилася об стiну й розлетiлася на тисячу скалок, якi прилипли менi до обличчя, але я не наважувався обтрусити iх.
– Де вона? – запитав батько холодним, спокiйним голосом.
Я вдав, нiби не розумiю, чого йому треба.
– Де твоя паскудна книжка?
Я знову стенув плечима. У сутiнi я майже не помiтив його руки`, що знову завдала удару. Вiдчув тiльки, як в очах менi потемнiло, i впав iз лiжка з повним ротом кровi. Гострий бiль обпалив менi губи та за губами, наче спалах бiлого вогню. Повернувши голову вбiк, побачив на пiдлозi уламки двох вибитих зубiв. Рука батька здавила менi шию й пiдняла мою голову.
– Де вона?..
– Тату, благаю…
Вiн щосили кинув мене обличчям об стiну, i я, ударившись головою, утратив рiвновагу й упав, наче мiшок iз кiстками. Вiн потяг мене в куток i залишив там, скуленого, наче згорнутого в клубок, а тим часом вiдчинив шафу, схопив тi чотири одежини, якi в мене були, i пожбурив iх на пiдлогу. Позазирав у всi шухляди, ящики та валiзи й, не знайшовши книжки, геть виснажений, повернувся до мене. Я заплющив очi й притиснувся до стiни, чекаючи удару, якого так i не дочекався. Розплющив очi й побачив, що батько сидить на лiжку, плачучи вiд задишки й сорому. А коли побачив, що я на нього дивлюся, то вибiг за дверi й побiг униз сходами. Я чув, як вiдлуння його крокiв вiддаляеться в тишi свiтанку, i лише тодi, коли переконався, що вiн уже далеко, доповз до лiжка й витяг книжку зi сховку пiд матрацом. Одягся й iз романом Дiккенса пiд пахвою вийшов на вулицю.
Густий туман опускався на вулицю Святоi Анни, коли я пiдiйшов до дверей книгарнi. Книгар та його син жили на першому поверсi того самого будинку. Я знав, що шоста година ранку – не той час, коли можна стукати у дверi нехай там до кого, але моею единою думкою в ту мить було врятувати книжку, бо я не мав найменшого сумнiву, що, коли мiй батько знайде ii, повернувшись додому, вiн порве ii на дрiбнi шматочки, давши волю всiй тiй лютi, яка накопичилася в його кровi. Я натиснув на кнопку дзвiнка й став чекати. Менi довелося дзвонити ще двiчi або тричi, аж поки я почув, що дверi на балкон вiдчинилися, i побачив, як старий Семпере в халатi та пантофлях вийшов туди й утупив у мене здивований погляд. Через пiвхвилини вiн спустився й вiдчинив менi дверi. Коли побачив мене, усi ознаки роздратування зникли з його обличчя.
Страница 16
Святий Боже! Що з тобою? Хто тобi це зробив?– Нiхто. Я впав. – Я простяг йому книжку. – Я прийшов повернути ii вам, бо не хочу, аби з нею щось сталося…
Семпере подивився на мене, нiчого не кажучи. Вiн узяв мене на руки й занiс до своеi кiмнати. Його син, хлопчисько дванадцяти рокiв, такий сором’язливий, що я нiколи не чув його голосу, прокинувся, почувши кроки свого батька, i чекав його на сходовому майданчику. Побачивши кров на моему обличчi, вiн злякано подивився на батька.
– Зателефонуй лiкаревi Кампосу.
Хлопець ствердно кивнув головою й побiг до телефону. Почувши, як вiн говорить у слухавку, я переконався, що вiн не нiмий. Удвох вони посадили мене в крiсло в iдальнi й у чеканнi, коли прибуде лiкар, стерли кров iз моiх ран.
– Ти менi не скажеш, хто тебе так побив?
Я не розтулив губ. Семпере не знав, де я живу, i я не мав намiру розповiдати йому про те, як менi живеться.
– Це був твiй батько?
Я вiдвернув погляд.
– Нi. Я впав.
Лiкар Кампос, який жив за кiлька будинкiв звiдти, прийшов через п’ять хвилин. Вiн оглянув мене з нiг до голови, обмацуючи синцi та змазуючи порiзи з усiею можливою обережнiстю. Я бачив, що його очi палахкотять вiд обурення, але вiн не сказав нiчого.
– Переломiв немае, але синцi не зiйдуть i болiтимуть iще кiлька днiв. Цi два зуби треба видалити. Їх усе одно втрачено, а е небезпека зараження.
Коли лiкар пiшов, Семпере приготував менi склянку теплого молока з какао й з усмiшкою дивився, як я п’ю.
– І ти все це витерпiв, щоб урятувати «Великi сподiвання», чи не так?
Я знизав плечима. Батько й син перезирнулися зi змовницькими усмiшками.
– Наступного разу, коли ти захочеш урятувати книжку, рятуй ii по-справжньому, не ризикуючи життям. Скажи менi про це, i я вiдведу тебе до такого таемного мiсця, де книжки нiколи не вмирають i де нiхто не може знищити iх.
Я подивився на обох, заiнтригований.
– Про яке мiсце ви говорите?
Семпере пiдморгнув i подарував менi ту таемничу усмiшку, яка здавалася вкраденою iз серiалу дона Александра Дюма й була, як розповiдали, маркою iхньоi родини.
Мiй батько ходив протягом усього того тижня з опущеними очима: його мучили докори сумлiння. Вiн купив нову лампочку й сказав менi, що дозволяе вмикати ii, але не надовго, бо електрика коштуе дуже дорого. Я вирiшив не гратися з вогнем. У суботу на тому тижнi батько хотiв купити менi книжку й зайшов до книгарнi на вулицi Палья навпроти давнього римського муру, першоi й останньоi книгарнi, порiг якоi вiн переступив, та оскiльки вiн не мiг прочитати назви на палiтурках понад сотнi виставлених там книжок, то пiшов звiдти з порожнiми руками. Пiсля цього вiн дав менi грошей, бiльше, анiж зазвичай, i сказав, що я можу купити собi все, що заманеться. Ця нагода здалася менi зручною для того, щоб поговорити на тему, яку я досi не наважувався порушити.
– Донья Марiана, учителька, просила мене запитати у вас, чи не змогли б ви якось прийти до школи. Вона хоче поговорити з вами, – почав я.
– Поговорити про що? Чого ти там накоiв?
– Нiчого я не накоiв. Донья Марiана хотiла б поговорити з вами про мою подальшу освiту. Вона каже, що я маю здiбностi, i хоче виклопотати менi стипендiю для вступу до монастирськоi школи…
– Чи можна вiрити жiнцi, яка забивае тобi голову пустими химерами й хоче послати тебе до коледжу, у якому навчаються дiти багатiiв? Ти знаеш, що то за публiка? Ти знаеш, як вони на тебе дивитимуться i як ставитимуться до тебе, коли довiдаються, звiдки ти прийшов?
Я опустив погляд.
– Донья Марiана лише хоче допомогти, тату. Бiльше нiчого. Не гнiвайтеся. Я скажу iй, що ви проти, та й по всьому.
Батько зиркнув на мене лютим поглядом, але стримався й, заплющивши очi, кiлька разiв глибоко вдихнув повiтря, перш нiж сказати:
– Ми якось проживемо з тобою, ти мене зрозумiв? Я i ти. Не просячи милостиню в тих сучих синiв. І високо тримаючи голову.
– Атож, тату.
Батько поклав менi на плече долоню й подивився на мене таким поглядом, нiби протягом тiеi короткоi митi, яка нiколи бiльше не повториться, вiн пишався мною, хоч ми й були дуже рiзними, хоч менi й подобалися книжки, яких вiн не мiг прочитати, хоч життя й зробило нас супротивниками. У ту мить я навiть повiрив, що мiй батько був найдобрiшим чоловiком у свiтi й що всi це зрозумiли б, якби життя бодай одного разу надало йому можливiсть витягти виграшну карту.
– Усе те зло, яке робить людина, повертаеться до неi, Давиде. А я накоiв багато зла. Багато. Але я заплатив свою цiну. І наша доля змiниться. Ти ще побачиш… Ти побачиш…
Попри наполягання доньi Марiани, яка була жiнкою кмiтливою й швидко здогадалася, у чому суть моеi проблеми, я бiльше не порушував тему своеi освiти в розмовi з батьком. Коли моя вчителька зрозумiла, що надii не було, то пообiцяла щодня по закiнченнi урокiв присвячувати зайву годину лише менi, щоб якомога бiльше розповiсти про iсторiю, про книжки й про всi тi речi, якi так лякали мого батька.
– Це буде нашою таемницею, – сказала менi вчителька.
На той час я вж
Страница 17
почав розумiти: мiй батько соромився того, що люди вважали його невiгласом, уламком вiйни, де, майже як у всiх вiйнах, люди воювали в iм’я Бога та батькiвщини, щоб надати ще бiльше влади тим людям, якi мали ii досить i до того, як розпочали цю вiйну. Тому я почав iнодi проводжати батька на його нiчне чергування. Ми сiдали в трамвай на Трафальгарськiй вулицi, який доставляв нас до брами кладовища. Я залишався в його будцi, читаючи старi номери газети й iнодi намагаючись iз ним говорити, але залучити його до розмови було нелегкою справою. Мiй батько не хотiв бiльше говорити анi про вiйну в колонiях, анi про жiнку, що покинула його. Якось я запитав у нього, чому моя мати пiшла вiд нас. Я пiдозрював, що в цьому була якась моя провина, що я вчинив щось погане, хоч i був тодi немовлям.– Твоя мати покинула мене ще до того, як я пiшов воювати. Дурний я був, бо зрозумiв це тiльки тодi, коли повернувся. Таким е життя, Давиде. Рано чи пiзно всi тебе кидають.
– Я вас нiколи не покину, тату.
Менi здалося, вiн зараз заплаче, i я обiйняв його, щоб не бачити його обличчя.
Наступного дня без попередження мiй батько повiв мене до великого мануфактурного унiвермагу «Ель Індiо», що на вулицi Кармен. Ми не стали заходити досередини, але крiзь скло вiтрини батько показав менi молоду й усмiхнену жiнку, яка обслуговувала покупцiв, розгортаючи перед ними тканини найвищоi якостi.
– Ото твоя мати, – сказав вiн. – Одного дня я повернуся сюди i вб’ю ii.
– Не кажiть цього, тату.
Вiн подивився на мене почервонiлими очима, i я зрозумiв, що вiн досi ii кохае й що я нiколи не прощу iй цього. Пам’ятаю, я спостерiгав за нею потай, так, щоб вона не помiтила нашоi присутностi, i впiзнав ii лише завдяки фотографii, яку мiй батько зберiгав удома в однiй зi скринь, поруч зi своiм револьвером часiв служби у вiйську, i яку щоночi, коли думав, що я сплю, дiставав i роздивлявся так, нiби вона могла пiдказати йому всi вiдповiдi чи принаймнi найнеобхiднiшi.
Роками я приходив до дверей того унiвермагу й таемно спостерiгав за нею. Я так нiколи й не наважився увiйти туди або заговорити до неi, коли вона виходила й вiддалялася вiд мене бульваром Рамбла до того свого життя, яким я його собi уявляв, до родини, у якiй вона знайшла свое щастя, i до сина, що заслуговував на ii любов i на пестливий доторк ii шкiри бiльше, нiж я. Мiй батько нiколи не знав, що я втiкав iз дому, щоб ii побачити, а iнодi навiть iшов за нею, пiдходячи так близько, що мiг би взяти ii за руку й пiти поруч, але завжди губився в останню хвилину. У моему свiтi великi надii жили лише на сторiнках книжок.
Щаслива доля, про яку мрiяв мiй батько, так нiколи до нас i не прийшла. Лише в одному життя пiшло йому назустрiч – воно не примусило його сподiватися довго. Якось уночi, коли ми пiдiйшли до дверей редакцii, щоб розпочати нiчне чергування, трое чоловiкiв iз пiстолетами в руках вийшли з темряви й прошили його кулями на моiх очах. Пам’ятаю запах сiрки й струминки диму над дiрками, якi кулi пропалили в його пальтi. Один з убивць хотiв добити його пострiлом у голову, але в цю мить я впав на батька, закривши його своiм тiлом, i другий убивця його зупинив. Пригадую, як я дивився в очi вбивцi, який нахилився надi мною, читаючи в них сумнiв, чи не слiд убити й мене. Проте стрiляти в мене вони не стали й легкою ходою подалися геть, зникнувши в темрявi провулкiв мiж заводами та фабриками кварталу Пуебло-Нуево.
У ту нiч убивцi залишили мого батька стiкати кров’ю в мене на руках, а мене – самого, як палець, у свiтi. Майже два тижнi я проспав у друкарнi редакцii мiж лiнотипними машинами, якi здавалися менi велетенськими сталевими павуками, пiд оглушливий скрегiт, який ночами мало не розривав моi барабаннi перетинки. Коли мене знайшли, моi руки та одяг iще були облiпленi засохлою кров’ю. Спочатку нiхто не мiг зрозумiти, хто я такий, бо я не розмовляв майже тиждень, а коли нарештi розтулив рота, то лише викрикував iм’я свого батька, доки не втратив голос. Коли в мене запитали про мою матiр, я сказав, що вона померла i я не маю нiкого у свiтi. Моя iсторiя дiйшла до вух Педро Вiдаля – найвпливовiшого журналiста газети й особистого друга головного редактора, який домiгся, щоб мене взяли на посаду кур’ера й тимчасово дозволили жити в пiдвальнiй комiрчинi, призначенiй для сторожа.
То були роки, коли на вулицях Барселони, можна сказати, щодня лилася кров i буяло насильство. То були днi листiвок i бомб, якi вибухали на вулицях кварталу Раваль, залишаючи пiсля себе огорнутi димом, покалiченi тiла людей, що смикалися в передсмертнiй агонii; то були ночi чорних постатей, якi сновигали в темрявi, проливаючи кров; то були днi процесiй, у яких брали участь ченцi й генерали, що смердiли смертю та обманом; днi запальних промов, де всi брехали й усi мали рацiю. Гнiв i ненависть, якi через кiлька рокiв спонукали одних убивати iнших в iм’я грандiозних гасел та шматкiв матерii, зафарбованих у рiзнi кольори, уже ставали вiдчутними в отруеному повiтрi. Густий дим iз фабричних та заводських ди
Страница 18
арiв наповзав на мiсто й огортав його вимощенi брукiвкою вулицi, якими котилися трамваi, автомобiлi та екiпажi. Нiч належала свiтлу гасових лiхтарiв i темрявi провулкiв, поцяткованiй спалахами пострiлiв та синiми слiдами спаленого пороху. То були роки, коли дiти ставали дорослими дуже швидко й, не встигши попрощатися з дитинством, робилися схожими на дiдiв.Оскiльки я не мав iншоi родини, крiм цiеi зануреноi в густу темряву злочинiв Барселони, редакцiя газети стала моiм притулком i моiм свiтом доти, доки моя платня не дозволила менi винайняти кiмнату в пансiонi доньi Кармен. Менi тодi виповнилося чотирнадцять рокiв… Я прожив там не бiльш як тиждень, коли домогосподиня прийшла в мою кiмнату й повiдомила, що за дверима мене чекае якийсь кабальеро. На сходовому майданчику я побачив чоловiка в сiрому одязi, iз сiрим поглядом i сiрим голосом, який запитав, чи перед ним Давид Мартiн. Дiставши ствердну вiдповiдь, вiн передав менi пакунок, загорнутий у папiр, i зник, швидко спустившись сходами, залишивши слiд своеi сiроi присутностi в тому жалюгiдному свiтi, у якому я мешкав. Я занiс пакунок до своеi кiмнати й замкнув за собою дверi. Нiхто, крiм двох або трьох осiб iз редакцii, не знав, де я живу. Я розгорнув пакунок, заiнтригований. То був перший пакунок, який я одержав у своему життi. Усерединi був футляр зi старого дерева, вигляд якого видався менi знайомим. Я поклав його на лiжко й розкрив. У футлярi був старий револьвер мого батька – зброя, яку видали йому у вiйську i з якою вiн повернувся з Фiлiппiн, щоб померти тут так рано жалюгiдною смертю. Бiля пiстолета була картонна коробка з кiлькома кулями. Я взяв револьвер i зважив його на руцi. Вiн пахнув порохом i мастилом. Я запитав себе, скiлькох людей убив мiй батько з цього револьвера. За допомогою цiеi зброi вiн, безперечно, звiв би порахунки i з власним життям, якби його не випередили. Я знову поклав револьвер у футляр i закрив його. Моiм першим iмпульсом було викинути його в смiття, але потiм до мене дiйшло, що цей револьвер – единий спадок, що залишився менi вiд батька. Я припустив, що якийсь лихвар, котрий по смертi мого батька забрав усi нашi вбогi пожитки з тiеi староi мансарди, що висiла навпроти черепичного даху Палацу музики, як компенсацiю за його борги, надумав надiслати менi цей зловiсний спогад, щоб у такий спосiб привiтати мене з входженням у доросле життя. Я заховав футляр, поклавши його на шафу й пiдсунувши пiд саму стiну, де збиралася пилюка й куди донья Кармен не дiстала б, навiть якби вона ходила на ходулях, i не доторкався до нього протягом рокiв.
Того самого вечора я знову прийшов у книгарню «Семпере та син» i, почуваючись уже чоловiком, який мае власне мiсце у свiтi й певнi ресурси, сказав книгаревi, що хочу купити в нього той старий примiрник «Великих сподiвань» Дiккенса, який менi довелося повернути кiлька рокiв тому.
– Назвiть йому цiну, яку захочете, – сказав я. – Назвiть цiну, що дорiвнюватиме цiнi всiх тих книжок, за якi я вам не заплатив протягом останнiх десяти рокiв.
Пригадую, що Семпере сумно всмiхнувся й поклав руку менi на плече.
– Сьогоднi вранцi я його продав, – збентежено признався вiн.
6
Через триста шiстдесят п’ять днiв пiсля того, як написав свое перше оповiдання для «Голосу iндустрii», я прийшов, як i зазвичай, до редакцii й не побачив там майже нiкого, крiм кiлькох редакторiв, якi лише кiлька мiсяцiв тому називали мене ласкавими прiзвиськами й казали менi слова пiдтримки, а сьогоднi, побачивши, що я прийшов, удали, нiби не почули мого привiтання, i лише зашепотiлися мiж собою. Менш як за хвилину вони накинули своi пальта й зникли, нiби тiкали вiд якоiсь зарази. Я залишився сидiти сам-один у дивовижно порожнiй залi, дивлячись зачудованим поглядом на десятки порожнiх столiв. Повiльнi й важкi кроки в мене за спиною повiдомили про наближення дона Басилiо.
– Доброго вечора, доне Басилiо. Що сьогоднi вiдбуваеться й куди всi подiлися?
Дон Басилiо подивився на мене зi смутком в очах i сiв за сусiднiй стiл.
– Усi пiшли на рiздвяний вечiр, який для себе влаштувала редакцiя, – повiдомив вiн спокiйним голосом. – Вам, певно, нiхто нiчого про це не сказав.
Я похитав головою, удавши безтурботну усмiшку.
– А ви чому не пiшли? – запитав я.
– У мене зникло бажання, – вiдповiв дон Басилiо.
Ми мовчки подивились один на одного.
– А якщо я запрошу вас? Куди захочете. «Кан-Соле?», наприклад. Вiдсвяткуемо удвох успiх «Барселонських таемниць».
Дон Басилiо всмiхнувся й повiльно кивнув головою.
– Мартiн, – промовив вiн нарештi, – не знаю, як вам це сказати.
– Сказати що?
Дон Басилiо вiдкашлявся.
– Я бiльше не зможу друкувати «Барселонськi таемницi».
Я подивився на нього, нiчого не розумiючи. Дон Басилiо вiдвiв очi вбiк.
– Ви хочете, щоб я писав щось iнше? Щось ближче до стилю Гальдоса?
– Мартiн, ви знаете, якi в нас люди. Почалися скарги. Я намагався зам’яти скандал, але наш головний редактор – людина слабка, i вiн не хоче непотрiбних конфлiктiв.
– Я вас не розумiю, доне Б
Страница 19
силiо.– Мартiн, мене попросили, щоб я вам про це сказав.
Вiн нарештi подивився менi прямо у вiчi й стенув плечима.
– Мене звiльнили, – промурмотiв я.
Дон Басилiо ствердно кивнув головою.
Я вiдчув, що, попри всi моi зусилля, очi менi наповнюються слiзьми.
– Зараз вам здаеться, що настав кiнець свiту, але повiрте менi, коли я вам скажу, що це найкраще, що могло з вами статися. Тут не мiсце для вас.
– А де для мене мiсце? – запитав я.
– Я вам спiвчуваю, Мартiн. Повiрте, я вам спiвчуваю. – Дон Басилiо пiдвiвся й приязно поклав руку менi на плече. – Щасливого вам Рiздва, Мартiн.
Того ж таки вечора я забрав усе, що менi належало, зi свого письмового стола й, назавжди покинувши редакцiю, яка досi була моiм домом, заглибився в темнi й безлюднi вулицi мiста. Повертаючись до пансiону, я пiдiйшов до ресторану «Сет Портес», що був пiд арками дому, який належав родинi Ксiфре?. Я стояв на вулицi й спостерiгав крiзь шибки вiкон, як моi товаришi смiються та бенкетують. Я зрозумiв, що моя вiдсутнiсть робить iх щасливими або принаймнi допомагае iм забути про те, що вони нiколи щасливими не були й нiколи не будуть.
Решту того тижня я плив за течiею, просиджуючи з ранку до вечора в бiблiотецi «Атенео» i сподiваючись, що коли повернуся до пансiону, то знайду листа вiд головного редактора газети, у якому вiн проситиме, щоб я повернувся до редакцii. Сидячи в однiй iз читальних зал, я знову й знову дiставав вiзитну картку, яку знайшов у своiй руцi, коли прокинувся в «Мрii», i починав писати листа своему невiдомому благодiйниковi Андреасу Кореллi. Потiм завжди рвав його й наступного дня починав писати знову. На сьомий день, стомившись спiвчувати самому собi, я вирiшив здiйснити неминуче паломництво в оселю свого покровителя.
Я сiв на потяг до Сарiа` на вулицi Пелайо. Тодi вiн iще ходив на поверхнi, i я вмостився на одному з переднiх сидiнь вагона й спостерiгав, як вулицi стають дедалi ширшими й величнiшими мiрою того, як вони вiддалялися вiд центру. Я вийшов на перонi Сарiа` й сiв у трамвай, iз якого вийшов бiля брами монастиря Педральбес. У той день було незвично тепло для цiеi пори року, i з вiтром долинали пахощi сосон та дроку, що витали над схилами гори. Я звернув на авеню Пiрсона, яке вже почало урбанiзуватися, i незабаром побачив обриси вiлли «Гелiус», якi неможливо було не впiзнати. Коли я зiйшов угору схилом i наблизився до будинку, то побачив Вiдаля, що сидiв бiля вiкна своеi вежi в однiй сорочцi й курив сигарету. Я почув музику й пригадав, що Вiдаль був одним iз небагатьох жителiв нашого мiста, якi мали у своему володiннi радiоприймач. Як добре мусив вiн бачити життя звiдти, згори, i як погано мусив бачити його я.
Я привiтав його помахом руки, i вiн так само вiдповiв на мое привiтання. Пiдiйшовши до вiлли, я зустрiвся з водiем Мануелем; той прямував до гаража, несучи в однiй руцi цiлий жмут ганчiрок, а в другiй – вiдро, у якому парувала гаряча вода.
– Я радий бачити вас, Давиде, – сказав вiн. – Як життя? Успiхи тривають?
– Робимо все, що можемо, – вiдповiв я.
– Не будьте занадто скромним, бо навiть моя дочка читае про тi пригоди, про якi ви розповiдаете в газетi.
Я проковтнув слину, здивований, що дочка шофера не тiльки знае про мое iснування, а й прочитала котрiсь iз тих дурниць, якi я пишу.
– Крiстiна?
– Іншоi в мене нема, – вiдповiв дон Мануель. – Сеньйор нагорi, у себе в кабiнетi, ви можете туди пiднятися, якщо хочете.
Я кивнув головою на знак згоди й увiйшов до будинку. Пiшов сходами до самоi вежi, до якоi можна було увiйти з четвертого поверху. Вона височiла над хвилястою поверхнею дахiв, накритих рiзнокольоровою черепицею. Там я побачив Вiдаля в його кабiнетi, з якого було видно все мiсто, а вдалинi – море. Вiдаль вимкнув радiоприймач завбiльшки з невеличкий метеорит; вiн купив його кiлька мiсяцiв тому, коли було оголошено про першi передачi станцii «Радiо Барселони» зi студiй, обладнаних пiд склепiнням готелю «Колумб».
– Я заплатив за свое радiо двi сотнi песет, а в результатi мушу слухати дурницi, якi воно без упину базiкае.
Ми сидiли в крiслах, що стояли одне навпроти одного; усi вiкна були вiдчиненi, i до кiмнати залiтав свiжий вiтер, який для мене, мешканця старого й темного мiста, пахнув iншим свiтом. Тиша, яка тут панувала, здавалася менi справжнiм чудом. Чутно було тiльки, як дзижчать у саду комахи й шелестить на вiтрi листя дерев.
– Погода така чудова, нiби вже прийшло лiто, – наважився порушити мовчанку я.
– Не ховайся за розмовами про погоду. Я вже знаю, що сталося, – сказав Вiдаль.
Я знизав плечима й скинув поглядом на його письмовий стiл. Я знав, що мiй наставник уже багато мiсяцiв – якщо не рокiв – намагаеться написати те, що вiн називав «серйозним романом», далеким вiд легковажних сюжетiв його детективних iсторiй, щоб уписати свое iм’я до списку тих авторiв, чиi твори стоять на полицях найбiльших бiблiотек. Я не побачив багато списаних аркушiв.
– Як посуваеться шедевр?
Вiдаль викинув недопалок у вiкно й подивився в далеч.
Страница 20
– Менi немае чого сказати, Давиде.
– Дурницi.
– Усе в цьому життi дурницi. Питання лише в тому, пiд яким кутом ми дивимося на речi.
– Чого б вам не занести цю думку до своеi книжки? Назвiть ii «Нiгiлiст на пагорбi». Успiх забезпечений.
– Успiх насамперед потрiбен тобi, бо або я помиляюся, або скоро твоi заощадження вичерпаються.
– Я завжди можу звернутися до вашого милосердя.
– Не пам’ятаю, щоб ти коли-небудь до нього звертався.
– Для всього на свiтi iснуе початок.
– Зараз тобi здаеться, нiби для тебе настав кiнець свiту, але…
– …але незабаром я зрозумiю, що зi мною сталося найкраще з того, що могло статися, – закiнчив я його думку. – Вам залишилося тiльки зiзнатися, що тепер дон Басилiо пише для вас промови.
Вiдаль засмiявся.
– Що думаеш робити? – запитав вiн.
– Може, вам потрiбен секретар?
– Я вже маю найкращу секретарку, яку тiльки можна собi уявити. Вона розумнiша, нiж я, у тисячу разiв працелюбнiша за мене, а коли всмiхаеться, то здаеться, що цей паскудний свiт iще може мати якесь майбутне.
– Хто ж це чудо?
– Дочка Мануеля.
– Крiстiна?
– Нарештi я почув, як ти вимовив ii iм’я.
– Ви обрали не дуже вдалий тиждень для того, щоб посмiятися з мене, доне Педро.
– Не дивися на мене поглядом ягняти, якому щойно вiдрубали голову. Невже ти думаеш, що Педро Вiдаль дозволив би, не вживши нiяких заходiв, аби ця отара заздрiсних пересiчностей виштовхала тебе на вулицю?
– Одне ваше слово, сказане головному редакторовi, змiнило б справу.
– Я знаю. Тому саме я запропонував, щоб вiн тебе звiльнив, – сказав Вiдаль.
Я пережив таке вiдчуття, нiби вiн дав менi ляпаса.
– Дуже дякую за цей копняк, – зiмпровiзував я.
– Я сказав йому, щоб вiн так зробив, бо маю для тебе щось краще.
– Жебрацтво?
– Який же ти безвiрник! Тiльки вчора я розмовляв про тебе з кiлькома своiми колегами, що заснували нове видавництво, i iм потрiбна свiжа кров, яку вони могли б пити.
– Звучить вельми заманливо.
– Вони вже знають про «Барселонськi таемницi» i хочуть зробити пропозицiю, яка дозволить тобi стати дорослим чоловiком i повноцiнним письменником.
– Ви говорите серйозно?
– Звiсно, я говорю серйозно. Вони хочуть, щоб ти написав iм серiал у найбiльш бароковiй, кривавiй i маячнiй традицii гранд-гiньйоля, супроти якого «Барселонськi таемницi» матимуть вельми блiдий вигляд. Думаю, це та нагода, якоi ти чекав. Я сказав iм, що ти прийдеш поговорити з ними й можеш негайно братися до роботи.
Я глибоко зiтхнув. Вiдаль менi пiдморгнув i обняв мене.
7
Ось так i сталося, що за кiлька мiсяцiв до того, як менi мало виповнитися двадцять рокiв, я дiстав i прийняв пропозицiю написати серiю романiв, якi видаватимуть окремими книжками, кожна вартiстю в одну песету, пiд псевдонiмом Ігнатiус Б. Самсон. Мiй контракт зобов’язував мене здавати щомiсяця по двiстi сторiнок надрукованого на машинцi тексту, насиченого iнтригами, убивствами в середовищi свiтського товариства, незлiченними жахiттями на суспiльному днi, таемним коханням мiж жорстокими помiщиками з твердою щелепою й дамочками, яких змагае палка жага, i безлiччю неймовiрних сiмейних трагедiй, що розiгруються на тлi подiй, каламутнiших i бурхливiших, анiж води в барселонському порту. Серiал, якому я дав назву «Мiсто проклятих», мали друкувати щомiсяця у виглядi книжки з картонними палiтурками та з кольоровими iлюстрацiями на першiй сторiнцi обкладинки. За це менi обiцяли платити бiльше грошей, анiж я будь-коли мрiяв заробити. До того ж я мав виконувати роботу, яка була для мене приемною, i не мав над собою iншоi цензури, крiм тiеi, що вимагала вiд мене писати цiкаво для моiх читачiв. Умови контракту зобов’язували мене залишатися анонiмним, ховаючись за досить екстравагантним псевдонiмом, але в ту хвилину така цiна здалася менi надто малою за можливiсть заробляти собi на життя працею, яку я завжди мрiяв виконувати. Я вiдмовився вiд марнославного бажання бачити свое прiзвище надрукованим на книжцi, зате не вiдмовився вiд самого себе й мiг залишатися тим, ким я був.
Моiми видавцями були двое колоритних мiстян, яких звали Баридо й Есковiльяс. Баридо, маленький, товстий, на губах у якого завжди грала маснувата загадкова посмiшка, був мозком цiеi операцii. Ранiше вiн був ковбасником, i хоча за все свое життя прочитав не бiльш як три книжки з катехiзисом i телефонним довiдником включно, а проте був надiлений великими здiбностями в галузi виготовлення бухгалтерських книг, вихваляючись перед своiми iнвесторами неосяжними планами видання лiтератури читабельноi. Цi плани приваблювали також авторiв, що iх це видавництво, як вiдразу зрозумiв Вiдаль, обшахровувало, нещадно експлуатувало, а в кiнцевому пiдсумку викидало на вулицю, коли вiтер починав вiяти в протилежний бiк, що ранiше або пiзнiше неодмiнно траплялося.
Есковiльяс виконував допомiжну роль. Високий, худорлявий, з рисами обличчя, у яких було щось погрозливе, вiн набув свого першого досвiду в справах, працюючи в похоронному бюро, i, маючи дивний звичай мити св
Страница 21
i соромiцькi органи одеколоном, завжди поширював навколо себе неясний сморiд формалiну, вiд якого волосся ставало дибки. По сутi, вiн виконував обов’язки зловiсного наглядача з нагаем у руцi й робив усю брудну роботу, для якоi Баридо зi своею веселою вдачею та далеко не такою атлетичною будовою тiла мав значно менше здiбностей. Це m?nage-?-trois[10 - Спiвжиття втрьох (фр.).] доповнювалося секретаркою фiрми Ермiнiею, яка повсюди ходила за цими двома, наче вiрна собака, i мала прiзвисько Отрута, бо, попри те, що була на вигляд великою скромницею, iй можна було довiряти не бiльше, анiж гримучiй змii в перiод тiчки.Не дуже дбаючи про надмiрну чемнiсть, я намагався бачитися з ними якомога рiдше. Нашi стосунки мали суто меркантильний характер, i жодна зi сторiн не знемагала вiд бажання змiнювати встановлений протокол. Я вирiшив скористатися з цiеi нагоди й працювати дуже серйозно, щоб довести Вiдалевi та собi самому, що спроможний боротися з труднощами життя й заслуговую на його довiру та допомогу. Заробивши трохи грошей, я вирiшив покинути пансiон доньi Кармен i пошукати собi щось бiльш пристойне. Ще ранiше я накинув оком на монументальний на вигляд будинок на вулицi Фласадерс за номером тридцять, що був на вiдстанi кинутого каменя вiд бульвару Борна, який я проминав протягом усiх тих рокiв, коли повертався з редакцii до пансiону. Та будiвля, увiнчана вежею, що стримiла над фасадом, прикрашеним барельефами та фiгурними ринвами, стояла всi цi роки замкнена; ii дверi обплутували ланцюги, на яких висiло кiлька iржавих замкiв.
Але попри ii зловiсний та недоладний вигляд, а може, саме завдяки йому думка про те, щоб оселитися в нiй, збудила в моiй уявi цiлий букет позначених радiсним хвилюванням, можна навiть сказати, любострасних картин. За iнших обставин я насамперед подумав би про те, що такий будинок перебувае далеко поза можливостями мого скромного бюджету, але запустiння та забуття, у яких вiн, схоже, перебував довгi роки, розбудили в менi надiю, що, якщо ця будiвля бiльше нiкому не потрiбна, то, можливо, ii власники погодяться на моi умови.
Розпитавши у кварталi, я з’ясував, що в тому будинку вже багато рокiв нiхто не живе й що вiн перебувае пiд наглядом управителя нерухомоi власностi на iм’я Вiнсент Клаве, чия контора була на вулицi Комерсiо, навпроти ринку. Клаве був кабальеро староi школи, що полюбляв одягатися так, як одягалися алькальди та батьки вiтчизни, чиi статуi стоять на входi до Парку Цитаделi, i за найменшоi нагоди вдавався до риторичних зворотiв, якi не давали пощади анi божественному, анi людському.
– Отже, ви письменник. Знайте, я мiг би розповiсти вам чимало iсторiй, кожна з яких дала б вам сюжет для чудовоi книжки.
– Я в цьому не сумнiваюся… То чого б, наприклад, вам не почати з розповiдi про будинок на вулицi Фласадерс, номер тридцятий?
Вираз обличчя Клаве став схожий на маску персонажа з давньогрецькоi трагедii.
– Будинок iз вежею?
– Вiн самий.
– Повiрте менi, юначе, я не радив би вам оселятися в ньому.
– А чом би й нi?
Клаве стишив голос майже до пошепту, нiби боявся, що стiни нас пiдслухають, i промовив замогильним тоном:
– Над тим будинком нависае зловiсна тiнь. Я там був, коли ми ходили з нотарем опечатувати його, i можу вас запевнити, що стара частина кладовища Монтжуiк мае веселiший вигляд. Вiдтодi вiн завжди стояв порожнiй. Те мiсце зберiгае поганi спогади. Воно нiкому не до вподоби.
– Його спогади не можуть бути гiршими за моi, але хай там як, а я сподiваюся, що вони знизять на нього цiну.
– Інодi бувае така цiна, яку не можна сплатити грiшми.
– Можна менi подивитися той дiм?
Я вперше навiдався до будинку з вежею одного березневого ранку в супроводi самого Клаве, його секретаря та банкiвського ревiзора, чие прiзвище також було серед тих, хто мав стосунок до тiеi власностi. Схоже, цей дiм протягом багатьох рокiв був предметом заплутаних юридичних дискусiй, аж поки нарештi перейшов до кредитноi установи, що проковтнула його останнього власника. Якщо Клаве не брехав, то нiхто не переступав через його порiг уже двадцять рокiв.
8
Багато рокiв по тому, читаючи розповiдь кiлькох британських дослiдникiв, що проникли в темнi глибини египетськоi гробницi, якiй було кiлька тисяч рокiв, з ii лабiринтами та прокляттями, я знову пригадав своi першi вiдвiдини будинку з вежею на вулицi Фласадерс. Секретар прихопив iз собою гасовий лiхтар, бо в той дiм досi не провели електрику. Ревiзор банку принiс iз собою в’язку з п’ятнадцяти ключiв, якими мав вiдiмкнути безлiч важких замкiв, що звисали з ланцюгiв. Коли нарештi ми вiдчинили дверi, будинок зустрiв нас смердючим подихом, подихом могили й вологостi. Ревiзор закашлявся, а управитель, який прихопив сюди свiй найлiпший вираз скептицизму й вiдрази, приклав до губ хусточку.
– Заходьте першим, – запросив вiн.
Хол був подiбний до внутрiшнього патiо, характерного для давнiх палацiв у цiй мiсцевостi, вимощеного великими плитами й iз кам’яними сходами, що пiдiймалися до дверей, якi вiдчинялися у вл
Страница 22
сне дiм. Угорi блимало слухове вiкно, скло якого було цiлком залiплене екскрементами голубiв та чайок.– Щурiв немае, – повiдомив я, увiйшовши в дiм.
– Мабуть, i щурам тут було б незатишно, – сказав управитель у мене за спиною.
Ми пiднялися сходами до майданчика, де були дверi, що вiдчинялися на головний поверх. Тут ревiзоровi банку знадобилося кiлька хвилин, щоб знайти ключ, який би увiйшов в отвiр замка. Механiзм заскреготiв звуком, який не обiцяв нiчого доброго. Дверi вiдчинилися, щоб перед нами постав нескiнченний коридор, затканий павутиною, яка хвилями розгойдувалася в сутiнках.
– Мати Божа, – промурмотiв управитель.
Нiхто не наважувався ступити перший крок, i довелося менi знову очолити експедицiю. Секретар тримав лiхтар високо вгорi, озираючись навколо з огидою в поглядi.
Управитель i ревiзор переглянулися мiж собою з виразом, який було неможливо розшифрувати. Коли побачили, що я на них дивлюся, банкiр вiдповiв менi незворушною усмiшкою.
– Якщо вимести звiдси пилюку й зробити добрий ремонт, то це буде палац, – сказав вiн.
– Палац Синьоi Бороди, – уточнив управитель.
– Будьмо об’ективнi, – не погодився з ним ревiзор. – У будинку досить довго нiхто не жив, а це завжди призводить до певних незручностей.
Я майже не звертав на них уваги. Я стiльки разiв мрiяв про цей будинок, коли проходив повз його дверi, що тепер майже не помiчав його темного могильного вигляду. Я просувався вперед головним коридором, заглядаючи до кiмнат та помешкань, де стояли та лежали старi меблi, накритi грубим шаром пороху. На одному зi столiв досi була подерта скатертина, стояли посуд i таця з уже закам’янiлими фруктами та квiтами. Келихи та столовi прибори залишилися там, нiби мешканцi дому вибiгли з-за столу, не встигши повечеряти.
Шафи були наповненi старим, витертим i злинялим одягом та взуттям. Були там шухляди, напхом напханi фотографiями, окулярами, перами та годинниками. Покритi порохом портрети дивилися на нас iз комодiв. Лiжка були застеленi й накритi покривалами з бiлого тюлю, який свiтився в темрявi. Монументальний грамофон стояв на столi з червоного дерева. На ньому була поставлена платiвка, i голка проiхала по нiй до кiнця. Я здмухнув шар пилюки, який ii накривав, i прочитав назву записаного на нiй твору: «Лакрiмоза» Вольфганга Амадея Моцарта.
– Симфонiя в домi, – сказав ревiзор банку. – Чого ще можна бажати? Тут ви житимете, як турецький паша.
Управитель скинув на нього вбивчим поглядом: вiн цiеi думки явно не подiляв. Ми пройшли поверхом до кiнцевоi галереi, де на столi стояв кавовий сервiз, а розгорнута книжка чекала, поки той, хто сидить у крiслi, перегорне сторiнку.
– Схоже, вони всi раптово розбiглися, не встигши нiчого забрати, – сказав я.
Ревiзор банку закашлявся.
– Можливо, сеньйор хоче оглянути кабiнет?
Кабiнет був розташований у гостроверхiй вежi, куди можна було пiднятися крученими сходами з головного коридору й на зовнiшньому фасадi якоi лишилися слiди всiх поколiнь, що iх пам’ятало це мiсто. Вежа височiла над дахами кварталу Рiбера й вивершувалася вузьким куполом iз металу й кольорового скла, який iнодi правив за такий собi маяк i з якого стримiла роза вiтрiв у формi дракона.
Ми пiднялися сходами й увiйшли до зали, де ревiзор банку поквапився повiдчиняти вiкна й впустити повiтря та свiтло. Кiмната утворювала прямокутний салон iз високою стелею й пiдлогою з темного дерева. З ii чотирьох великих вiкон, що вивершувалися арками на чотири сторони свiту, можна було бачити базилiку Санта-Марiя-дель-Мар на пiвднi, великий ринок на бульварi Борна на пiвночi, стару залiзничну станцiю, звiдки колись вiдходили поiзди до Францii, на сходi, а на заходi – нескiнченний лабiринт вулиць та проспектiв, якi раз у раз перетиналися мiж собою, розбiгаючись у напрямку гори Тiбiдабо.
– Ну, що скажете? Хiба не диво? – з ентузiазмом вигукнув банкiр.
Управитель дивився на все це зi стриманою вiдразою. Його секретар пiдiймав лiхтар угору, хоч у цьому вже не було потреби. Я пiдiйшов до одного з вiкон i висунув iз нього голову, зачарований.
Уся Барселона лежала пiд моiми ногами, i менi хотiлося вiрити, що, коли я вiдчиню своi новi вiкна, ii вулицi нашiптуватимуть менi вночi на вухо своi iсторii й вiдкриватимуть таемницi, щоб я мiг перенести iх на папiр i розповiсти кожному, хто захоче слухати. Вiдаль мав свою розкiшну, панську вежу зi слоновоi костi в гiрському й елегантному кварталi Педральбес, оточену горами, деревами та прозорим синiм небом. Моя зловiсна вежа височiтиме над найдавнiшими та найпохмурiшими вулицями мiста, оточена мiазмами та чорними тiнями того некрополя, який поети та вбивцi назвали Трояндою вогню.
Письмовий стiл, який стояв у самому центрi кабiнету, остаточно вплинув на мое рiшення. На ньому, наче велика скульптура з металу й свiтла, стояла велична друкарська машинка «Андервуд», за прокат якоi я, певне, погодився б платити не меншу цiну, анiж за винаймання всього будинку. Я сiв у маршальське крiсло, яке стояло бiля стола, i лагiдно доторкнувся до
Страница 23
лавiш машинки, усмiхаючись.– Я тут залишаюся, – сказав я.
Ревiзор банку зiтхнув iз полегкiстю, а управитель, закотивши очi, перехрестився. Того ж таки вечора я уклав контракт на оренду будинку на десять рокiв. Поки працiвники електричноi компанii проводили в будинок свiтло, я заходився прибирати, чистити та приводити до ладу свою нову оселю за допомогою трьох служникiв, яких Вiдаль прислав до мене, навiть не запитавши, чи я потребую iхньоi допомоги. Незабаром я вiдкрив, що команда фахiвцiв у галузi електричного освiтлення вважала своiм головним завданням пробити безлiч дiрок у стiнах незалежно вiд того, потрiбнi вони там чи нi. Через три днi пiсля iх прибуття в будинку ще не горiла жодна лампочка, але здавалося, дiм пережив нашестя жукiв-точильникiв, якi годуються гiпсом та мiнералами.
– Невже не можна було зробити це якось iнакше? – запитав я в командира батальйону, який, здавалося, не знав iншого способу дiяти, крiм як вимахувати молотком.
Отiлiо – таке iм’я мав той талант – тицьнув пальцем у план будинку, який передав менi управитель разом iз ключами, i почав доводити, що в усьому винен будинок, бо вiн неправильно збудований.
– Погляньте ось на це, – сказав вiн. – Якщо все зроблено, як через пень колоду тягти, то воно так i залишаеться зробленим, як через пень колоду тягти. Ось, наприклад. Тут зазначено, що ви маете цистерну на асотеi[11 - Плаский дах будинку.]. А насправдi нi. Насправдi ви маете цистерну на задньому патiо.
– Ну то й що? До вас цистерна не мае жодного стосунку, Отiлiо. Зосередьтеся на проблемi електричного освiтлення. Свiтло. Ідеться не про крани й не про труби. Ідеться про свiтло. Менi потрiбне свiтло.
– Але ж тут усе пов’язане. Що ви скажете менi про галерею?
– Що вона не мае свiтла.
– Згiдно з планом тут мае бути головна стiна. Але наш друг Ремiхiо ледь доторкнувся ось тут молотком, i половина стiни обвалилася. А про кiмнати я вже й говорити не хочу. Якщо вiрити цьому плану, то зала в кiнцi коридору мае майже сорок метрiв квадратних. Та де там! Я ладен об заклад побитися, що там немае й двадцяти. А ось тут маемо стiну, якоi згiдно з планом немае. А про ринви, то лiпше й не згадувати. Немае жодноi, яка була б там, де iй би годилося бути.
– А ви певнi, що ви правильно читаете план?
– Послухайте-но, я фахiвець. Повiрте менi, у цьому домi сам чорт ногу зламае. Тут без Бога не обiйтися.
– Ви повиннi працювати з тим, що е. Робiть, як знаете чи як вам заманеться, але я хочу, щоб до п’ятницi стiни були тинькованi, пофарбованi, а свiтло горiло.
– Не квапте мене, бо йдеться про дуже точну роботу. Тут потрiбна стратегiя.
– І що ж ви думаете робити?
– Незабаром будемо снiдати.
– Але ж не минуло й пiвгодини, вiдтодi як ви прийшли.
– Сеньйоре Мартiн, з таким ставленням до нашоi працi ми нiкуди не дiйдемо.
Випробування ремонтом та переобладнанням тривало на цiлий тиждень довше, нiж передбачалося, та, попри набридливу й тривалу присутнiсть Отiлiо з його командою, якi пробивали дiрки там, де вони не були потрiбнi, та снiдали по двi з половиною години, радiсне вiдчуття того, що я нарештi оселився в будинку, про який так довго мрiяв, допомогло б менi прожити там не один рiк зi свiчками й гасовими лампами, якби не було iншого виходу. Менi вельми пощастило, бо квартал Рiбера був справжнiм духовним i матерiальним резервуаром ремiсничого люду всiх видiв i рiзновидiв, i на вiдстанi кинутого каменя вiд своеi новоi оселi я мiг знайти людей, якi поставили менi новi засуви та замки, що не здавалися вкраденими з Бастилii, та крани й настiннi лампи, що вiдповiдали вимогам двадцятого сторiччя… Я вiдхилив пропозицiю провести до мого будинку телефонну лiнiю, а те, що менi довелося почути по радiо у Вiдаля, те, що тепер у пресi називали новими засобами масовоi комунiкацii, теж мене не приваблювало. Я вирiшив, що житиму у свiтi книжок i тишi. Я забрав iз пансiону лише одну змiну бiлизни й той футляр, у якому зберiгався револьвер мого батька, единий спогад про нього. Решту свого одягу та речi особистого вжитку я роздав iншим пожильцям пансiону. Якби мiг, то залишив би позаду також свою шкуру й свою пам’ять.
Я переселився в уже електрифiкований будинок iз вежею в той самий день, коли вийшла друком перша книжка мого великого серiалу «Мiсто проклятих». В основу свого роману я поклав вигаданий сюжет, який обертався навколо пожежi, що вiдбулася 1903 року в закладi «Мрiя», та привиду, який вiдтодi блукае вулицями кварталу Раваль. Не встигло висохнути чорнило на сторiнках цього першого видання, як я вже почав працювати над другим романом серiалу. Згiдно з моiми розрахунками за умови безперервноi роботи протягом тридцяти днiв на мiсяць Ігнатiус Б. Самсон мусив щодня виготовляти приблизно 6,66 сторiнки рукопису, щоб успiшно виконувати умови контракту, – такий темп, звичайно, був божевiллям, але вiн мав ту перевагу, що не залишав менi вiльного часу для того, аби я це усвiдомив.
Я лише встиг збагнути, що з плином днiв почав споживати бiльше кави та сигарет, анiж кисню. М
Страница 24
рою того, як я себе все бiльше отруював, мене починало змагати вiдчуття, що мiй мозок перетворюеться на парову машину, яка нiколи не охолоджуеться. Ігнатiус Б. Самсон був молодий i терплячий. Вiн працював протягом усiеi ночi й засинав рано-вранцi, бачачи дивнi сновидiння, у яких лiтери зi сторiнки, вставленоi в друкарську машинку, розбiгалися з паперу, перетворювалися на таку собi чорнильну павутину й обплутували йому руки та обличчя, проникали крiзь шкiру, у судини, аж поки обгортали його серце чорною плiвкою й перетворювали його зiницi на калюжки темряви. Я тижнями не виходив iз того будинку й забував про те, який сьогоднi день тижня та який мiсяць року. Не звертав найменшоi уваги на головний бiль, напади якого повторювалися, так, нiби металевий гостряк пробивав дiрку в моему черепi, обпалюючи очi спалахом слiпучого бiлого свiтла. Я звик жити з постiйним свистом у вухах, який могли приглушити тiльки шум вiтру або дощу. Інодi, коли холодний пiт заливав менi обличчя, i я вiдчував, що руки менi тремтять на клавiшах «Андервуда», я казав собi, що завтра пiду до лiкаря. Але в цей день менi треба було створювати нову сцену й розповiдати нову iсторiю.Пiдходив до завершення перший рiк життя Ігнатiуса Б. Самсона, i, щоб вiдсвяткувати цю дату, я вирiшив зробити вихiдний i знову зустрiтися iз сонцем, вiтром та вулицями мiста, якими вже й забув коли ходив. Я поголився й одягнув свiй найкращий костюм. Залишив вiкна кабiнету та галереi вiдчиненими, щоб добре провiтрити будинок i щоб густий туман, який висiв у ньому й пахнув зовсiм не туманом, розвiявся на всi чотири сторони. Вийшовши на вулицю, я побачив великий конверт, що визирав зi щiлини моеi поштовоi скриньки. У конвертi знайшов аркуш пергаменту, скрiплений сургучевою печаткою з картинкою янгола та списаний прегарним калiграфiчним почерком, який був уже знайомий менi. Я прочитав:
Любий Давиде!
Я хотiв би першим привiтати вас iз новим етапом у вашiй творчостi. Я з величезною втiхою прочитав першi частини вашого роману «Мiсто проклятих». Сподiваюся, що мiй маленький подарунок буде для вас приемним.
Я знову висловлюю вам свiй захват i свое бажання, щоб одного дня нашi стежки перетнулися. Переконаний, що так рано чи пiзно буде, я залишаюся вашим вiдданим другом i читачем.
Андреас Кореллi
Маленьким подарунком був той самий примiрник «Великих сподiвань», який сеньйор Семпере подарував менi, коли я був дитиною, той самий, який я потiм йому повернув, щоб мiй батько його не знайшов, i той самий, який, коли я хотiв купити його за будь-яку цiну, був комусь проданий лише за кiлька годин до моеi появи. Я подивився на цей оправлений стосик паперу, що не так давно вмiщував для мене всю чарiвнiсть i все сяйво свiту. На обкладинцi досi можна було помiтити вiдбитки моiх дитячих пальцiв, заплямлених кров’ю.
– Дякую, – промурмотiв я.
9
Сеньйор Семпере начепив окуляри й став роздивлятися книжку. Вiн поклав ii на клапоть тканини, яким був застелений письмовий стiл у заднiй кiмнатi його книгарнi, i нахилив флексор настiльноi лампи, щоб пучок свiтла падав на книжку. Його експертний аналiз тривав кiлька хвилин, протягом яких вiн зберiгав благочестиву мовчанку. Я спостерiгав, як вiн гортае сторiнки, нюхае iх, погладжуе папiр i спинку оправи, зважуе книжку на однiй долонi, а потiм на другiй i нарештi згортае палiтурку й крiзь лупу роздивляеться вiдбитки сухоi кровi, що iх моi пальцi залишили там дванадцять або тринадцять рокiв тому.
– Неймовiрно, – мовив вiн, скидаючи окуляри. – Це та сама книжка. Як, ти кажеш, вона потрапила до твоiх рук?
– Я й сам не знаю. Сеньйоре Семпере, вам щось вiдомо про французького видавця, якого звати Андреас Кореллi?
– Його прiзвище здаеться менi радше iталiйським, нiж французьким, хоч iм’я Андреас схоже на iм’я грека…
– Його видавництво в Парижi. «Едисьйон де ла Люм’ер».
Семпере замислився на кiлька хвилин iз виразом сумнiву на обличчi.
– Боюся, я вперше чую про це видавництво. Я запитаю в Барсело, який усе знае, цiкаво, що вiн менi скаже.
Густаво Барсело був одним зi старiйшин корпорацii книгарiв староi Барселони, i його енциклопедична обiзнанiсть була не менш легендарною, анiж його вдача, досить-таки шкарубка й педантична. Серед книгарiв iснувало прислiв’я, що коли ти в чомусь сумнiваешся, то запитай у Барсело. У цю мить з’явився син Семпере, хоч i старший на два чи три роки вiд мене, досi такий сором’язливий, що iнодi здавався невидимим. Вiн зробив знак своему батьковi.
– Тату, там прийшли по замовлення, яке ви, схоже, прийняли.
Книгар ствердно кивнув i подав менi грубу й обтрiпану книгу.
– Тут останнiй каталог европейських видавцiв. Якщо хочеш, подивися, чи не знайдеш ти тут чогось, а я поки що обслужу покупця, – сказав вiн менi.
Семпере повернувся до прилавка, а я залишився сам-один у пiдсобному примiщеннi книгарнi, марно шукаючи в довiднику видавництво «Едисьйон де ла Люм’ер». Гортаючи каталог, я чув його розмову з жiнкою, чий голос видався менi знайомим. Я почув, як у розмовi згадали Педро Вiд
Страница 25
ля, i вирiшив подивитися, хто там прийшов.Крiстiна Саньер, дочка шофера й секретарка мого наставника, переглядала цiлий стосик книжок, якi Семпере заносив до свого списку проданоi лiтератури. Побачивши мене, дiвчина чемно всмiхнулася, але я був переконаний, що вона мене не впiзнала. Семпере пiдняв очi й, побачивши мiй розгублений погляд, швидко оцiнив ситуацiю.
– Ви знайомi, чи не так? – запитав вiн.
Крiстiна звела брови, здивована, i знову подивилася на мене, неспроможна пригадати, хто я такий.
– Я Давид Мартiн, – нагадав iй я. – Друг дона Педро.
– А й справдi, – сказала вона. – Добрий день.
– Як ваш батько? – запитав я, не знаючи, що ще сказати.
– Дуже добре. Вiн чекае мене за рогом вулицi, у машинi.
Семпере, який не пропустив жодного слова з нашоi розмови, втрутився:
– Сеньйорита Саньер прийшла по книжки, якi замовив Вiдаль. А вони трохи заважкi, то чи не будете ви такi ласкавi й не допоможете iй вiднести iх до машини?
– Не турбуйтеся… – запротестувала Крiстiна.
– Без проблем, – сказав я, готовий заради неi вiднести куди завгодно стос книжок, який був би не легший за багатотомне розкiшне видання Британськоi енциклопедii разом з усiма додатками.
Я вiдчув, як щось хруснуло в мене в спинi, i Крiстiна стривожено поглянула в мiй бiк.
– З вами все гаразд?
– Не бiйтеся, сеньйорито. Наш друг Мартiн хоч i лiтератор, а проте вiн дужий, як бик, – сказав Семпере. – Правда ж, Давиде?
Крiстiна подивилася на мене, не дуже переконана. Я подарував iй свою усмiшку непереможного мачо.
Семпере-син хотiв допомогти менi, узявши половину книжок, але батько, показавши себе тонким дипломатом, зупинив його помахом руки.
Крiстiна притримала для мене дверi, i я наважився пробiгти вiдстань у п’ятнадцять-двадцять метрiв, що вiдокремлювали мене вiд «iспано-свiси», яка стояла за рогом вулицi Порталь-дель-Анхель[12 - Пiшохiдна вулиця Барселони.]. Я ледве туди добiг: руки в мене горiли вогнем, а пальцi мало не розтиснулися. Мануель, шофер, допомiг звiльнитися вiд книжок i привiтав мене з великою радiстю.
– Як приемно зустрiтися з вами, сеньйоре Мартiн.
– Свiт такий маленький, – вiдповiв я.
Крiстiна подякувала менi легкою усмiшкою й сiла в машину.
– Пробачте, що книжки були такими важкими.
– Ет, пусте. Фiзичнi вправи збадьорюють дух, – сказав я, не звертаючи уваги на клубок iз жил, який утворився в мене на спинi. – Привiт доновi Педро.
Я побачив, як вони вiд’iхали в напрямку майдану Каталунья, i коли обернувся, то побачив Семпере, який стояв у дверях книгарнi, дивився на мене лукавим поглядом i показував жестами, щоб я втер слину. Я пiдiйшов до нього й не втримався, щоб не засмiятися iз самого себе.
– Тепер я знаю вашу таемницю, Давиде. Колись у таких тарапатах я виявляв бiльше витримки.
– Усе ржавiе.
– Кому ти про це розказуеш? Можна менi залишити книжку на кiлька днiв?
Я ствердно кивнув головою.
– Бережiть ii, як зiницю ока.
10
Я знову побачив ii через кiлька мiсяцiв у товариствi дона Педро Вiдаля за столиком, який вiн завжди резервував у «Мезон доре?»[13 - Maison Dorеe – золотий дiм (фр.).]. Вiдаль запросив мене приеднатися до них, але менi досить було зустрiтися з нею поглядом, i я зрозумiв, що лiпше вiдхилити запрошення.
– Як посуваеться роман, доне Педро?
– Успiшно.
– Я радий за вас. Смачного.
Нашi зустрiчi були випадковими. Інодi я натрапляв на неi в книгарнi «Семпере та син», куди вона часто приходила забирати книжки для дона Педро. У таких випадках Семпере намагався залишати нас наодинцi, але незабаром Крiстiна розгадала цей трюк i стала посилати по замовлення одного зi служникiв iз вiлли «Гелiус».
– Я знаю, це мене не стосуеться, – сказав менi Семпере. – Але я радив би вам викинути ii з голови.
– Не знаю, про що ви говорите, сеньйоре Семпере.
– Давиде, ми знаемо один одного дуже давно…
Мiсяцi минали для мене з такою швидкiстю, що я не встигав помiчати iх. Я жив нiчним життям, пишучи з вечора до ранку, а спав удень. Баридо й Есковiльяс не переставали вiтати мене з успiхом «Мiста проклятих» i коли бачили, що я вже на межi колапсу, то запевняли, що романiв через два дадуть менi вiльний рiк, щоб я мiг вiдпочити або присвятив цей час написанню власного твору, який вони надрукують iз великою помпою, подавши великими лiтерами на обкладинцi мое справжне iм’я. Їм завжди бракувало лише якихось двох романiв. Колоття, головний бiль та запаморочення ставали дедалi частiшими та сильнiшими, але я пояснював усi свое нездужання перевтомою й придушував iхнi симптоми новими iн’екцiями кофеiну, сигаретами, пiгулками кодеiну та iншими лiками, якi пахли порохом, що iх менi нишком постачав один аптекар iз вулицi Архентерiя. Дон Басилiо, з яким я iнодi обiдав по четвергах на терасi пляжу Барселонета, наполягав, щоб я звернувся до лiкаря. Я завжди вiдповiдав йому, що неодмiнно звернуся й цього ж таки тижня знайду час.
Крiм свого колишнього шефа та батька й сина Семпере, я не мав коли зустрiчатися нi з ким, крiм Вiдаля, i то лише тому,
Страница 26
о вiн частiше сам приходив до мене, нiж я до нього. Мiй будинок iз вежею йому не подобався, i вiн завжди наполягав, щоб ми пiшли прогулятися до бару «Альмiраль» на вулицi Хоакiма Кости, де вiн мав свiй рахунок i вечорами в четвер пiдгодовував лiтературну братiю, до якоi мене не запрошував, бо знав, що всi цi асистенти, неспроможнi вiршомази та пiдлабузники, якi пiдлещувалися до нього, сподiваючись на милостиню, рекомендацiю до видавця або похвальне слово, яким вони могли б заткнути рани свого самолюбства, ненавидiли мене з тими послiдовнiстю, силою та впертiстю, яких iм бракувало, коли вони втiлювали в життя власнi лiтературнi задуми, що iх читацький загал уперто не хотiв помiчати. Тут, хильнувши абсенту та викуривши гаванську сигару, вiн починав розмову про свiй роман, який усе не мiг дописати до кiнця, про плани змiнити свое життя та про своi любовнi походеньки й перемоги: чим старшим вiн ставав, тим молодшими й палкiшими були його коханки.– Але не запитуй мене про Крiстiну, – казав вiн iнодi з лукавим виглядом.
– А що я маю про неi запитувати?
– Чи запитуе вона в мене про тебе?
– А вона запитуе про мене, доне Педро?
– Нi.
– Тож навiщо вся ця розмова?
– Рiч у тiм, що одного дня вона згадала про тебе.
Я зазирнув йому у вiчi, чи вiн не кепкуе з мене.
– І що ж вона сказала?
– Тобi не сподобаеться.
– Кажiть усе одно.
– Можливо, вона висловила свою думку трохи iншими словами, але, якщо я правильно ii зрозумiв, то вона не розумiе, як ти можеш проституювати себе, пишучи серiали примiтивного гатунку для двох сучих синiв i занапащаючи свiй талант i свою молодiсть.
Я почувся так, нiби Вiдаль устромив менi в шлунок холодний кинджал.
– Вона справдi так про мене думае?
Вiдаль знизав плечима.
– Я знаю тiльки, що за мене вона готова пiти у вогонь й у воду.
Я працював щодня, крiм недiлi, яку присвячував блуканню вулицями, що завжди приводило мене до якогось шинку у кварталi Паралело, де не було проблем iз тим, щоб знайти якусь самотню душу, котра, як i я, чогось чекала й на щось сподiвалася. До наступного ранку, коли прокидався й знаходив у своiх обiймах незнайому жiнку, я не усвiдомлював, що всi вони дуже схожi одна на одну i кольором волосся, i манерою ходити, i рухами або поглядом. Ранiше або пiзнiше, щоб урвати гнiтючу мовчанку прощань, тi дами на одну нiч запитували мене, як я заробляю собi на життя. Коли гординя мене спокушала i я казав iм, що я письменник, вони вважали мене брехуном, бо нiхто нiколи не чув про Давида Мартiна, хоча деякi знали, хто такий Ігнатiус Б. Самсон, i чули про «Мiсто проклятих». З плином часу я почав розповiдати, що працюю в портовiй митницi бiля докiв або в конторi адвокатiв фiрми «Сайрач, Мунтанер i Круельс» асистентом.
Пам’ятаю, як одного вечора я сидiв у кав’ярнi бiля Опери в товариствi вчительки музики, яку звали Алiсiя i якiй, схоже, я допомагав забути про когось, кого вона нiяк не могла забути. Я саме збирався поцiлувати ii й тут побачив за шибкою обличчя Крiстiни. Коли я вибiг на вулицю, вона вже загубилася в натовпi людей, що прогулювалися бульваром Рамбла. Через два тижнi Вiдаль став наполегливо запрошувати мене на прем’еру опери «Мадам Батерфляй» у «Лiсео». Родина Вiдалiв мала там ложу в партерi, i Вiдаль раз на тиждень ходив туди протягом усього сезону. Зустрiвшись iз ним у фойе, я побачив, що вiн привiв також Крiстiну. Вона привiтала мене крижаною усмiшкою й не сказала жодного слова, не обдарувала мене жодним поглядом, аж поки Вiдаль у серединi другого акту не спустився на сцену, щоб привiтати котрусь зi своiх знайомих знаменитостей, залишивши нас наодинцi в ложi, одне навпроти одного, без жодного щита мiж нами, крiм Пучiнi та сотнi облич у пiвтемрявi театру. Я зачекав хвилин десять, перш нiж обернувся й подивився iй у вiчi.
– Я вас чимось образив? – запитав я.
– Нi.
– Тодi, може, спробуймо вдавати, що ми друзi, принаймнi в таких ситуацiях, як ця?
– Я не хочу бути вашим другом, Давиде.
– Чому?
– Бо ви теж не хочете бути моiм другом.
Вона мала слушнiсть: я не хотiв бути ii другом.
– Ви справдi думаете, що я проституюю себе?
– Те, що я думаю, не мае ваги. Головне, що ви про себе думаете.
Я побув там iще п’ять хвилин, а потiм пiдвiвся й пiшов, не сказавши нi слова. Пiдiйшовши до великих сходiв «Лiсео», я вже встиг пообiцяти собi, що нiколи бiльше не подарую iй жодноi думки, жодного погляду, жодного приязного слова.
Наступного дня я зустрiвся з нею бiля собору, i, коли вже наготувався мовчки обминути ii, вона привiтала мене помахом руки й усмiхнулася. Я зупинився, побачивши, що вона пiдходить до мене.
– Ви не хочете запросити мене на обiд?
– Я вийшов на хвилинку й не можу звiльнитися ранiше, нiж за двi години.
– Тодi дозвольте менi запросити вас. Невже ви вiдмовитеся придiлити дамi годину?
Згнiтивши серце, я пiшов за нею до кондитерськоi на вулицi Петриксоль. Ми замовили двi фiлiжанки гарячого какао, сiли одне навпроти одного й стали чекати, хто розтулить рота першим. Уперше виграв я
Страница 27
– Я вчора не хотiла образити вас, Давиде. Я не знаю, що розповiв вам дон Педро, але я нiколи так не казала.
– Але ви так подумали, тому дон Педро менi про це й розповiв.
– Ви не маете найменшого уявлення про те, що я думаю, – твердо вiдповiла вона. – І дон Педро теж.
Я стенув плечима.
– Ну то й гаразд.
– Я сказала зовсiм iнше. Я сказала, що думаю, ви робите зовсiм не те, що вiдчуваете.
Я всмiхнувся, бо не мiг не погодитися з нею. У ту мить моiм единим вiдчуттям було бажання поцiлувати ii. Крiстiна витримала мiй погляд. Вона дивилася на мене з викликом i не вiдвернула обличчя, коли я простяг руку й доторкнувся до ii губ, потiм ковзнувши пальцями по пiдборiддю й шиi.
– Не треба, – сказала вона нарештi.
Коли офiцiант принiс нам двi огорнутi парою фiлiжанки, вона вже пiшла. Минуло кiлька мiсяцiв, перш нiж я знову почув ii iм’я.
Якось наприкiнцi вересня, закiнчивши чергову порцiю «Мiста проклятих», я вирiшив дозволити собi вiльну нiч. Інтуiцiя пiдказувала менi, що наближаеться стан нудоти й ударiв розпеченим кинджалом у мозок. Я проковтнув цiлу жменю пiгулок кодеiну й простягся на лiжку в темрявi, чекаючи, коли з мене перестане лити холодний пiт i припиниться тремтiння в руках. Я вже був задрiмав, коли почув дзвiнок у дверi. Я доплентав до передпокою й вiдчинив дверi. Вiдаль, одягнений в один зi своiх бездоганних костюмiв з iталiйського шовку, припалював сигарету, стоячи пiд променем свiтла, яке, здавалося, сам Вермеер намалював для нього.
– Ти живий чи я розмовляю з привидом? – запитав вiн.
– Тiльки не кажiть менi, що ви прийшли з вiлли «Гелiус» лише для того, щоб запитати про це.
– Нi, не для того. Я прийшов тому, що вже кiлька мiсяцiв ти не виходив на люди i я хвилююся за тебе. Чому ти не проведеш телефонну лiнiю в цей мавзолей, як усi нормальнi люди?
– Менi не подобаються телефони. Я волiю бачити обличчя людини, яка зi мною говорить, i хочу, щоб вона мене бачила.
– У твоему випадку це навряд чи вдала думка. Ти останнiм часом дивився в дзеркало?
– Це ваша професiя, доне Педро.
– У морзi клiнiчноi лiкарнi можна знайти трупи, якi мають кращий колiр обличчя, нiж у тебе. Вдягайся.
– Навiщо?
– Бо я тобi так кажу. Ми пiдемо прогулятися.
Вiдаль не хотiв слухати анi заперечень, анi протестiв. Я доплентав до автомобiля, що чекав нас на бульварi Борна, i побачив за кермом Мануеля.
– Куди ми iдемо? – запитав я.
– Сюрприз.
Ми перетнули майже всю Барселону, виiхали на проспект Педральбес i стали пiдiйматися на пагорб. Через кiлька хвилин ми побачили вiллу «Гелiус», усi ii вiкна були освiтленi й утворювали в сутiнках величезну бульбашку розжареного золота. Вийшовши з машини бiля будинку, Вiдаль подав знак, щоб я йшов за ним, i провiв мене до великого салону. Там чекав великий гурт людей, якi, коли я пiдiйшов, заплескали в долонi. Я побачив там Басилiо, Крiстiну, батька й сина Семпере, свою колишню вчительку донью Марiану, кiлькох авторiв, якi публiкувалися разом зi мною в Баридо й Есковiльяса i з якими я заприятелював, Мануеля, що приеднався до гурту, i кiлькох подруг Вiдаля. Дон Педро подав менi келих iз шампанським i всмiхнувся.
– Вiтаемо тебе з двадцятивосьмирiччям, Давиде.
Я про це геть забув.
У кiнцi святковоi вечерi я попросив пробачення й на мить вийшов у сад, щоб ковтнути свiжого повiтря. Небо, всiяне зiрками, накинуло срiблясту вуаль на дерева. Не минуло й хвилини, як я почув кроки, що наближалися до мене, i коли обернувся, то побачив особу, яку найменше сподiвався побачити в цю хвилину, – Крiстiну Саньер. Вона всмiхнулася менi, нiби хотiла попросити пробачення за свою несподiвану появу.
– Педро не знае, що я вийшла поговорити з вами, – сказала вона.
Я зауважив, що «дон» випав iз ii звертання, проте вдав, нiби нiчого не помiтив.
– Менi треба поговорити з вами, Давиде, – сказала вона. – Але не тут i не тепер.
Навiть сутiнки саду не змогли приховати мою розгубленiсть.
– Ми зможемо побачитися завтра в якомусь мiсцi? – запитала вона. – Обiцяю, що не заберу у вас надто багато часу.
– За однiеi умови, – сказав я. – Ви бiльше не звертатиметеся до мене на «ви». Я вже й так вiдчув себе надто старим пiсля цього дня народження.
Крiстiна всмiхнулася.
– Згода. Я до вас звертатимуся на «ти», якщо й ви звертатиметеся до мене на «ти».
– Казати людям «ти» – одна з моiх спецiальностей. То де ти хочеш щоб ми зустрiлися?
– Можна в тебе вдома? Я не хочу, щоб хтось нас побачив або щоб Педро довiдався про нашу розмову.
– Якщо тобi так зручнiше…
Крiстiна всмiхнулася з полегкiстю.
– Дякую. Отже, завтра? Пополуднi?
– Як тобi зручнiше. Ти знаеш, де я живу?
– Мiй батько знае.
Вона трохи нахилилася й цмокнула мене в щоку.
– Ще раз вiтаю з днем народження, Давиде.
Перше нiж я встиг сказати щось iще, вона зникла, нiби розчинилася в саду. Коли я повернувся до салону, вона вже пiшла. Вiдаль скинув на мене холодним поглядом iз протилежного кiнця салону й лише тодi, коли зрозумiв, що я його бачу, усмiхнувся.
Через
Страница 28
одину Мануель, дiставши дозвiл Вiдаля, сказав, що вiдвезе мене додому в «iспано-свiсi». Я сiв поруч iз ним, як завжди робив у тих випадках, коли ми були в машинi лише вдвох. Шофер користався з цiеi можливостi, щоб ознайомити мене з наукою водiння машини, i дозволяв менi навiть сiдати за кермо на короткий час, але з умовою, щоб Вiдаль нiчого про це не знав. У ту нiч Мануель був мовчазнiший, нiж зазвичай, i не розтулив рота, доки ми не доiхали до центру мiста. Вiн був худiший, анiж тодi, коли я бачив його останнього разу, i менi також здалося, що вiк почав на нього впливати.– У вас якiсь неприемностi, Мануелю? – запитав я.
Шофер стенув плечима.
– Нiчого важливого, сеньйоре Мартiн.
– Але я бачу, вас непокоiть щось…
– Дурницi зi здоров’ям. У моему вiцi з’являеться безлiч дрiбних проблем, ви ж бо знаете. Але не це для мене головне. Для мене головне – моя дочка.
Я не знав, що можна на це вiдповiсти, i лише кивнув головою.
– Я знаю, вона подобаеться вам, сеньйоре Мартiн. Моя Крiстiна. Батько завжди здогадуеться про такi речi.
Я знову вiдповiв йому мовчанкою, що означала пiдтвердження. Ми бiльше не обмiнялися жодним словом, аж поки Мануель не зупинив машину на початку вулицi Фласадерс. Вiн потиснув менi руку й ще раз привiтав iз днем народження.
– Якщо зi мною щось станеться, – сказав вiн, – ви ж допоможете iй, чи не так, сеньйоре Мартiн? Ви зробите це для мене?
– Звичайно, Мануелю. Але що з вами може статися?
Шофер усмiхнувся й попрощався зi мною помахом руки. Я побачив, як вiн сiв у машину й повiльно вiд’iхав. Я не мав у цьому цiлковитоi переконаностi, але мiг би заприсягтися: зi мною вiн мовчав майже всю дорогу, а тепер розмовляв сам iз собою.
11
Цiлий день я крутився в домi, прибираючи та наводячи лад, провiтрюючи кiмнати та кутки, про якi забув, що вони й iснують. Збiгав на ринок i купив там цiлий оберемок квiтiв, та коли повернувся, то виявив, що не знаю, куди заподiлися тi вазони, у якi iх можна поставити. Я одягся так, нiби збирався вирушити на пошуки роботи. Пiдбирав слова та привiтання, якi здавалися менi безглуздими. Заглянув у дзеркало й зрозумiв, що Вiдаль мав рацiю: я був схожий на вампiра. Кiнець кiнцем сiв у крiсло на галереi й став чекати з книжкою в руках. За двi години я не прочитав навiть першу сторiнку. Нарештi точно о четвертiй годинi дня я почув кроки Крiстiни на сходах i пiдхопився на ноги одним стрибком. Коли вона подзвонила у дверi, я вже чекав там на неi цiлу вiчнiсть.
– Привiт, Давиде. Я невчасно?
– Нi, нi. Навпаки. Проходь, будь ласка.
Крiстiна чемно всмiхнулася й пройшла в коридор. Я повiв ii до читальноi зали, що була на галереi, i запросив сiдати. Вона обвела залу повiльним поглядом.
– Цей будинок справляе дивне враження, – промовила вона. – Педро менi вже казав, що ти живеш у панському домi.
– Вiн вiддае перевагу термiну «похмурий», але, думаю, це питання особистого смаку.
– Можна менi запитати, чому ти тут оселився? Цей будинок завеликий для людини, яка живе сама-одна.
«Людини, яка живе сама-одна, – подумав я. – Чоловiк зрештою перетворюеться на такого, яким вiн бачить себе в очах жiнки, що ii жадае».
– Хочеш знати правду? – запитав я. – А правда полягае в тому, що менi захотiлося тут жити, бо протягом багатьох рокiв я щодня бачив цей дiм, коли йшов до редакцii й повертався звiдти. Вiн завжди був замкнений, i я зрештою став думати, що вiн чекае на мене. А потiм став мрiяти, що колись я зможу оселитися в ньому. Так i сталося.
– А чи всi твоi мрii справджуються, Давиде?
Цей iронiчний тон здався менi запозиченим у Вiдаля.
– Нi, – вiдповiв я. – Це едина з моiх мрiй, що справдилася. Але ти хочеш поговорити зi мною про щось, а я розважаю тебе балачками, якi, звичайно ж, тобi не цiкавi.
Мiй голос пролунав набагато вибачливiшим тоном, нiж я того хотiв. З мрiями в мене завжди вiдбувалося те саме, що й з квiтами. Коли мрiя опинялася в мене в руках, я не знав, куди ii поставити.
– Я хотiла поговорити з тобою про Педро, – почала Крiстiна.
– Он воно що.
– Ти його найлiпший друг. Ти його знаеш. Вiн говорить про тебе як про власного сина. Вiн нiкого так не любить, як тебе. І ти це знаеш.
– Дон Педро справдi ставився до мене, як до сина. Якби не вiн та не сеньйор Семпере, не знаю, що зi мною сталося б.
– Я хочу поговорити з тобою тому, що дуже стурбована через нього.
– Стурбована з якоi причини?
– Ти знаеш, що вже минуло чимало рокiв, вiдколи я стала працювати його секретаркою. Як тобi самому добре вiдомо, Педро – чоловiк добрий та великодушний, i ми зрештою стали добрими друзями. Тому менi боляче бачити його таким.
– Яким саме?
– Це все та клята книжка, роман, який вiн хоче написати.
– Вiн пише його вже багато рокiв.
– Вiн руйнуе його вже багато рокiв. Я виправляю та друкую всi його сторiнки. За той час, поки я працюю його секретаркою, Педро зруйнував не менш як двi тисячi сторiнок. Каже, що в нього нема таланту. Що вiн комедiант i лицемiр. П’е постiйно. Інодi я заходжу до його кабiнету,
Страница 29
що нагорi, у вежi, i бачу, що вiн напився й плаче, як дитина…Я проковтнув слину.
– …каже, що вiн тобi заздрить, що хотiв би бути таким, як ти, що люди брешуть, хвалячи його, бо щось хочуть мати вiд нього: грошi, допомогу, – але вiн знае, що його писанина не мае нiякоi цiнностi. Перед iншими вiн намагаеться тримати марку, – костюми й усе таке, – але ж я бачу його щодня й бачу, що вiн згасае. Інодi мене опановуе страх, що вiн може вчинити якусь велику дурницю. Я давно вже цього боюся. Але я мовчала, бо не знала, з ким могла б поговорити про нього. Якби вiн довiдався, що я приiздила побачитися з тобою, вiн би дуже розгнiвався. Вiн завжди менi каже: «Давида не втягуй у моi справи; вiн мае все життя попереду, а я вже нiщо». Вiн постiйно таке говорить. Пробач, що я тобi все це розповiдаю, але я не знала, до кого звернутися…
Запала довга мовчанка. Я вiдчув, як на мене напливае крижаний холод, бо зрозумiв, що чоловiк, якому я завдячував життям, поринае в розпач, а я, замкнувшись у своему власному свiтi, не присвятив навiть секунди тому, щоб зрозумiти його стан.
– Мабуть, менi не треба було приходити.
– Нi, – сказав я. – Ти добре зробила.
Крiстiна подивилася на мене з боязкою усмiшкою, i вперше я пережив вiдчуття, що не зовсiм чужий для неi.
– Що будемо робити? – запитала вона.
– Ми йому допоможемо, – сказав я.
– А якщо вiн нам не дозволить?
– Тодi ми зробимо це так, щоб вiн нiчого не знав.
12
Я так нiколи й не знатиму, чи зробив це для того, щоб допомогти Вiдалю, як переконував сам себе, чи для того, щоб мати привiд бути поруч iз Крiстiною. Ми тепер зустрiчалися майже щовечора в будинку з вежею. Крiстiна приносила аркушi, якi Вiдаль списував попереднього дня вiд руки, де завжди було безлiч пiдчисток, викреслених цiлих абзацiв, усiляких примiток i тисячi iнших спроб порятувати те, що було неможливо порятувати. Ми пiдiймалися в кабiнет i розташовувалися на пiдлозi. Спочатку Крiстiна читала вголос списанi сторiнки, а потiм ми довго обговорювали iх. Мiй перший наставник мав намiр написати щось подiбне до епiчноi саги, яка охоплювала б життя трьох поколiнь барселонськоi династii, що не вельми вiдрiзнялася вiд Вiдалiв. Дiя починалася за кiлька рокiв до промисловоi революцii з прибуттям двох братiв-сирiт у мiсто й розгорталася в стилi бiблiйноi притчi про Каiна та Авеля. Один iз братiв незабаром став найбагатшим i наймогутнiшим магнатом своеi доби, тодi як другий присвятив себе церквi та допомозi вбогим, трагiчно закiнчивши свое життя, – цей епiзод нагадував трагiчнi пригоди священика й поета Жасiнта Вердагера[14 - Один iз найвидатнiших каталонських поетiв ХІХ ст.]. Протягом життя брати зустрiчалися, i бурхливi мелодрами, скандали, убивства, незаконнi любовнi iнтриги, трагедii та iншi перипетii подiбного жанру проходили нескiнченною галереею на тлi народження сучасноi метрополii та iндустрiального й фiнансового свiту. Сюжет роману переповiдае онук одного з братiв, який реконструюе цю iсторiю, спостерiгаючи грандiозну пожежу в мiстi з одного з палацiв готелю «Педральба» протягом Кривавого тижня 1909 року[15 - У вiдповiдь на декрет уряду про мобiлiзацiю 20 тисяч резервiстiв на вiйну в Марокко в Барселонi почався страйк, що згодом охопив усю Каталонiю (26.07–26.09.1909 р.).].
По-перше, мене здивувало, що сюжет роману був тим самим, який я накидав Вiдалевi кiлька рокiв тому, сподiваючись допомогти йому взятися нарештi за роман, що його вiн давно обiцяв почати писати. По-друге, вiн нiколи менi не казав анi про те, що вирiшив використати його, анi про те, що змарнував на нього вже кiлька рокiв, i зовсiм не тому, що не мав часу або можливостей як слiд над ним попрацювати. По-трете, мене, можна сказати, приголомшив той факт, що роман у тому виглядi, у якому я з ним ознайомився, був цiлковитим i грандiозним провалом: жоден елемент у ньому не працював – дивували своею абсолютною неспроможнiстю i персонажi, i структура, i атмосфера, i драматизацiя; i навiть мова та стиль навiювали думку про натужнi зусилля аматора, котрий мiг похвалитися хiба тим, що мае досить вiльного часу.
– Ну як вiн тобi? – запитала Крiстiна. – Гадаеш, його можна пiдправити?
Я вирiшив не казати iй, що Вiдаль запозичив iдею свого сюжету в мене, i, намагаючись не ускладнювати справу, що й так була дуже складною, усмiхнувся й кивнув головою.
– Над ним треба трохи попрацювати. Ото й усе.
Коли вже почало сутенiти, Крiстiна сiла за машинку й удвох ми стали переписувати книжку Вiдаля – лiтеру за лiтерою, рядок за рядком, сцену за сценою.
Сюжет, який накрутив Вiдаль, був таким розмитим i банальним, що я вирiшив вiдтворити той, який сам же вигадав, коли пiдказав йому iдею. Повiльно ми почали повертати до життя персонажiв, повнiстю змiнюючи iхнiй внутрiшнiй свiт i переробляючи iх докорiнно. Жодна сцена, жодна мить, жоден рядок i жодне слово не вижили в цьому процесi; проте мiрою того, як ми просувалися вперед, мене опановувало вiдчуття, що ми рятуемо той роман, який Вiдаль носив у серцi й хотiв написати, але не зна
Страница 30
як.Крiстiна розповiдала менi, що iнодi Вiдаль уже через кiлька тижнiв пiсля того, як написав ту або ту сцену, перечитував ii в передрукованому нею варiантi й дивувався з того, як добре вона написана й звiдки в нього взявся талант, у який вiн уже перестав вiрити. Крiстiна боялася, щоб вiн не розгадав, що ми робимо, i казала менi, що нам слiд триматися ближче до оригiналу.
– Ти почасти маеш рацiю. Нiколи не варто недооцiнювати самолюбство письменника, а надто письменника пересiчного, – вiдповiдав я.
– Менi не подобаеться, коли ти так говориш про Педро.
– Спiвчуваю. Менi також.
– Принаймнi тобi б бодай трохи вповiльнитися. Вигляд у тебе кепський. Тепер мене непокоiть уже не Педро, тепер я тривожуся за тебе.
– Сподiваюся, нашi зусилля не будуть марними.
З плином часу я призвичаiвся жити тiльки для того, щоб утiшатися хвилинами, протягом яких вона була поруч зi мною. Це не могло не позначитися на моiй власнiй роботi. Час для того, щоб працювати над «Мiстом проклятих», я брав там, де його в мене не було: на сон я тепер видiляв лише три години на добу й мусив iще бiльше його скоротити, щоб мати змогу виконувати умови свого контракту. Баридо й Есковiльяс мали за правило не читати жодноi книжки нi з тих, якi вони самi публiкували, нi з тих, що iх публiкували конкуренти, але Отрута iх читала й незабаром почала пiдозрювати, що зi мною дiеться щось дивне.
– Це вже не ти, – iнодi казала менi вона.
– Звiсно, не я, люба Ермiнiе. Це Ігнатiус Б. Самсон.
Я розумiв, на який ризик наражаюся, але менi було байдуже. Менi було байдуже, що я щодня прокидався вкритий потом i що серце в мене стугонiло, як несамовите, нiби хотiло проломитися крiзь ребра. Я готовий був платити таку цiну й навiть вищу, аби тiльки не вiдмовитися вiд спiлкування, неквапного й таемного, що просто не могло не перетворювати нас на спiльникiв. Я чудово розумiв, що Крiстiна все бачила в моiх очах, коли приходила в мiй дiм, i при цьому знала, що нiколи не вiдповiсть на моi почуття. Нашi стосунки нi в чому не мали анi майбутнього, анi великих надiй, i нам обом це було вiдомо.
Інодi, стомленi вiд спроб утримати на поверхнi цей корабель, що протiкав у всiх своiх частинах, ми вiдривалися вiд рукопису Вiдаля й наважувалися поговорити про щось, але тiльки не про тi почуття, стiльки часу приховуванi, що вони починали спалювати менi мозок. Інодi я набирався духу й брав ii руку. Вона дозволяла менi так робити, але я знав: це iй не подобаеться, вона вiдчувала – ми робимо щось недобре, i таким чином обов’язок вдячностi, який прив’язував нас обох до Вiдаля, об’еднував нас i розлучав водночас. Якось пiзно ввечерi, коли вона вже наготувалася йти, я взяв ii обличчя в долонi й спробував поцiлувати. Вона завмерла нерухомо, i коли я побачив свое вiддзеркалення в ii поглядi, то не наважився сказати нiчого. Вона пiдвелася й пiшла, не сказавши нi слова. Пiсля того я не бачив ii протягом двох тижнiв, а коли вона повернулася, то примусила мене пообiцяти, що бiльше такого нiколи не станеться.
– Давиде, ти повинен зрозумiти, що коли ми закiнчимо працювати над книжкою Педро, то не будемо зустрiчатися, як зустрiчаемося тепер.
– Чому?
– Ти знаеш чому.
Але Крiстiна несхвально дивилася не лише на моi спроби домогтися ii прихильностi. Я почав пiдозрювати, що Вiдаль не збрехав, коли сказав менi, що iй не подобаються книжки, якi я пишу для Баридо та Есковiльяса, хоча сама вона про це й мовчала. Менi неважко було уявити собi, як вона думае, що моя робота продажна й бездуховна, що я продаю свое сумлiння за жалюгiдну милостиню задля збагачення двох бридких пацюкiв, бо не маю мужностi писати вiд власного серця, вiд свого iменi та своiх власних почуттiв. Найдужче менi болiло те, що, по сутi, вона мала слушнiсть. Я почав мрiяти про те, щоб вiдмовитися вiд свого контракту й написати власну книжку лише для неi, лише для того, щоб здобути ii повагу. Якщо те едине, що я вмiю робити, здаеться iй чимось дуже поганим, то, можливо, менi лiпше повернутися до сiрих i жалюгiдних днiв працi в газетi. Адже я завжди зможу розраховувати на прихильнiсть та милосердя Вiдаля.
Пропрацювавши всю нiч, неспроможний заснути, я вийшов прогулятися. Я не обирав якогось певного напрямку, i ноги принесли мене до того мiсця, де будували храм Святоi Родини. Коли я був малим хлопцем, батько часто приводив мене сюди, щоб показати цей лабiринт скульптур i портикiв, який, здавалося, нiколи не пiдiйметься вгору, наче вiн був проклятий. Менi подобалося знову й знову повертатися до нього й переконуватися, що нiчого там не змiнилося, що мiсто й далi будували навкруг нього, але храм Святоi Родини залишався в руiнах вiд свого першого дня.
Коли я туди дiйшов, у голубому сяйвi свiтанку над обрiем уже палахкотiла червона смуга, на тлi якоi чiтко вирiзнялися вежi фасаду Рiздва. Схiдний вiтер змiтав пилюку з незабрукованих вулиць i розносив гострий сморiд вiд фабрик, димарi яких стримiли на межi кварталу Сант-Мартi. Я саме перетинав вулицю Мальорки, коли побачив вогнi трамвая, який наближав
Страница 31
я до мене крiзь ранковий туман. Я почув, як торохкотять металевi колеса на рейках, i дзеленчання дзвiнка, яким кондуктор попереджав у темрявi про наближення трамвая. Я хотiв вiдбiгти вбiк, але не змiг. Я стояв мiж рейками, наче прикипiв до мiсця, i дивився, як освiтлений трамвай накочуеться на мене. Я почув крики кондуктора й побачив iскри, що вихоплювалися з-пiд колiс, коли трамвай рiзко загальмував. Але навiть тепер, коли смерть була вже за кiлька крокiв вiд мене, я не мiг поворухнути жодним мускулом. Я вiдчув запах електрики, який супроводжував бiле свiтло, що заслiплювало менi зiр доти, доки фари трамвая не зникли з-перед моiх очей. Я впав, наче лялька, зберiгши тяму лише на кiлька секунд, протягом яких устиг побачити, що огорнуте димом колесо трамвая зупинилося за двадцять сантиметрiв вiд мого обличчя. Потiм усе провалилося в темряву.13
Я розплющив очi. Товстi кам’янi колони, схожi на стовбури дерев, пiдiймалися в сутiнках до голого склепiння. Смуги запилюженого свiтла падали по дiагоналi, ковзаючи по нескiнченних рядах лiжок. Дрiбненькi краплi води капали згори, нiби чорнi сльози, якi лунко виляскували, коли досягали пiдлоги. Сутiнки пахли плiснявою й вологiстю.
– Ласкаво просимо до чистилища.
Я трохи пiдвiвся й побачив чоловiка, одягненого в лахмiття, що читав газету у свiтлi лiхтаря й сяяв усмiшкою, якiй бракувало половини зубiв. Перша сторiнка газети, яку вiн тримав у руках, повiдомляла, що генерал Прiмо де Рiвера[16 - Мiгель Прiмо де Рiвера-i-Орбанеха (1870–1930) – iспанський вiйськовий i полiтичний дiяч, 1923–1930 рр. – диктатор, голова уряду при королi Альфонсо XIII.] перебрав на себе всю владу в державi й проголошуе диктатуру в бiлих рукавичках, щоб урятувати краiну вiд неминучоi катастрофи. Тiй газетi було щонайменше шiсть рокiв.
– Де я?
Чоловiк подивився на мене через газету зацiкавленим поглядом.
– У готелi «Рiц». Хiба не чуете за запахом?
– Як я сюди потрапив?
– Свiт не без добрих людей. Вас принесли сюди вранцi на ношах. Певно, добре хильнули вчора, бо оце тiльки щойно проспалися.
Я обмацав свiй пiджак i переконався, що всi грошi, якi були зi мною, зникли.
– Який дивний наш свiт! – вигукнув чоловiк iз газетою, прочитавши там якiсь новини. – Вiдомо, що на найвищих фазах кретинiзму вiдсутнiсть iдей компенсуеться надмiром iдеологiй.
– Як можна звiдси вийти?
– Якщо ви так поспiшаете… Існують два способи: один – постiйний, другий – тимчасовий. Постiйний спосiб – це через дах. Один стрибок, i ви назавжди звiльняетеся вiд цiеi мерзоти. Вихiд тимчасовий он там, у глибинi, де ходить отой псих зi здiйнятим угору кулаком, у якого спадають штани, коли вiн вiтае революцiйним вигуком кожного, хто повз нього проходить. Але якщо ви вийдете там, то рано чи пiзно повернетеся сюди.
Чоловiк iз газетою дивився на мене з iронiчною посмiшкою й з тiею яснiстю в поглядi, яка iнодi притаманна лише божевiльним.
– Це ви вкрали в мене грошi?
– Така пiдозра мене ображае. Коли вас сюди принесли, ви вже були чистiсiнький, до того ж я беру лише чеки, що котуються на бiржi.
Я залишив того психа на його лiжку з його давньою газетою та дотепними промовами. У головi в мене досi паморочилася, i я з великими труднощами спромiгся пройти чотири кроки по прямiй лiнii, але встиг дiйти до дверей, якi були в однiй iз бiчних стiн великого склепу; за ними виднiлися сходи. Слабеньке свiтло просочувалося десь нагорi сходiв. Я пiднявся на висоту чотирьох чи п’яти поверхiв, аж поки вiдчув подмух свiжого повiтря, що залiтав крiзь великi дверi, до яких вели сходи. Я вийшов назовнi й зрозумiв нарештi, де опинився. Передi мною було озеро, що нависало над деревами парку Цитаделi. Сонце вже опускалося над мiстом, i накритi водоростями води вигиналися хвилями, наче розлите вино. Водний резервуар був схожий на грубо вимуруваний замок або на в’язницю. Вiн був збудований для того, щоб постачати водою павiльйони Всесвiтньоi виставки 1888 року, але з часом внутрiшнiй простiр цього свiтського собору почав правити за притулок для вмирущих та вбогих, якi не мали де бiльше ховатися вiд нiчноi темряви або холоду. Велике водоймище, обладнане на асотеi, тепер перетворилося на заболочене й каламутне озеро, яке повiльно витiкало крiзь щiлини в будiвлi.
Саме тодi я помiтив постать чоловiка, який стояв на одному з краiв асотеi. Нiби вiдчувши на собi мiй погляд, вiн рвучко обернувся й подивився на мене. Голова й досi йшла обертом, перед очима стояв туман, але менi здалося, що та постать наближаеться. Вона наближалася досить швидко, так, нiби ii ноги не доторкалися до землi, i вона пересувалася якимись дивними стрибками, надто швидкими й спритними, щоб мiй погляд устигав iх помiтити. Проти свiтла я майже не бачив ii обличчя, проте зрозумiв, що йдеться про кабальеро з чорними й блискучими очима, що здавалися надто великими для його обличчя. Вiн пiдходив до мене ближче, i мое враження, що його силует виростае й збiльшуеться, посилювалося. Це наближення примусило мене похолонути вiд страху, i я вiдступив на кiл
Страница 32
ка крокiв назад, не усвiдомлюючи, що позад мене озеро. Я вiдчув, що втрачаю грунт пiд ногами, i вже почав падати спиною в чорну воду, коли незнайомець устиг схопити мене за руку. Вiн обережно потяг мене до себе й вивiв на твердий грунт. Посадив на одну з лав, що оточували басейн, i я глибоко вдихнув повiтря. Його очi були нормального розмiру, зростом вiн був як i я, його кроки та рухи нiчим не вiдрiзнялися вiд крокiв та рухiв будь-якого iншого чоловiка. Вираз його обличчя був приязний i заспокiйливий.– Дякую, – сказав я.
– З вами все гаразд?
– Так. Лише трохи паморочиться в головi.
Незнайомець сiв поруч зi мною. На ньому був чорний костюм-трiйка вишуканого крою з невеличкою срiбною брошкою на лацканi пiджака – янгол iз розгорнутими крилами, який здався менi дивно знайомим. Менi спало на думку, що в появi кабальеро в бездоганному вбраннi на цiй асотеi було щось не зовсiм звичайне. Нiби прочитавши моi думки, кабальеро всмiхнувся.
– Сподiваюся, я вас не налякав, – сказав вiн. – Певне, ви не думали, що зустрiнете когось тут, нагорi.
Я подивився на нього розгубленим поглядом. Побачив вiддзеркалення свого обличчя в його чорних зiницях, що розширилися, як ото пляма чорнила розповзаеться на паперi.
– Чи можу я запитати, що вас сюди привело?
– Те саме, що й вас: великi сподiвання.
– Андреас Кореллi, – промурмотiв я.
Його обличчя засяяло.
– Яка велика радiсть для мене, що можу нарештi привiтати вас безпосередньо, мiй друже.
Вiн говорив iз легким акцентом, я не змiг визначити, яким саме. Мiй iнстинкт пiдказував, щоб я негайно пiдхопився на ноги й пiшов звiдти якомога швидше, перш нiж цей незнайомець устигне промовити бодай iще одне слово, але щось у його голосi, у його поглядi вселяло спокiй i довiру. Я не став запитувати себе, як вiн мiг довiдатися, що знайде мене в цьому мiсцi, тодi як навiть я сам не знав, де я е. Мене заспокоiли звук його голосу та блиск очей. Вiн подав менi руку, i я потиснув ii. Його усмiшка обiцяла втрачений рай.
– Гадаю, я повинен подякувати вам за те добре ставлення, яким ви обдаровуете мене вже багато рокiв, сеньйоре Кореллi. Боюся, я в боргу перед вами.
– Аж нiяк. Це я перед вами в боргу, друже мiй, i це я повинен просити вибачення, що пiдiйшов до вас у такому невiдповiдному мiсцi й у такий невiдповiдний момент, але признаюся, що вже давно хочу поговорити з вами, однак досi не мав слушноi нагоди.
– То що я мiг би зробити для вас? – запитав я.
– Я хочу, щоб ви працювали для мене.
– Даруйте?
– Я хочу, щоб ви писали для мене.
– А, справдi. Я й забув, що ви видавець.
Незнайомець засмiявся. Смiх у нього був дуже лагiдний, смiх дитини, яка нiколи не розбила жодноi тарiлки.
– Найкращий у свiтi. Видавець, про якого ви мрiяли протягом усього свого життя. Видавець, який подаруе вам безсмертя.
Незнайомець подав менi свою вiзитну картку, достоту таку, яка в мене зберiгалася i яку я знайшов у своiх руках, коли прокинувся пiсля ночi з Хлоею.
Andreas Corelli
Е`diteur
Е`ditions de la Lumiе`re
Boulevard St.-Germain, 69. Paris
– Своею пропозицiею ви робите менi велику приемнiсть, сеньйоре Кореллi, але боюся, що прийняти ii я не можу. У мене контракт iз…
– Баридо й Есковiльясом, я знаю. То покидьки, – пробачте, я не хотiв би образити вас, – з якими вам не варто пiдтримувати жодних стосункiв.
– Цю думку подiляють i iншi люди.
– Сеньйорита Саньер, наприклад?
– А ви знайомi з нею?
– Я про неi чув. Схоже, це жiнка, чию повагу й захват не так легко завоювати, правда ж? Хiба iй не хочеться, щоб ви покинули тих двох паразитiв i працювали на самого себе?
– Це не так просто. Я пiдписав контракт, який прив’язуе мене до них принаймнi ще на сiм рокiв.
– Я знаю, але ви не турбуйтеся. Моi адвокати вивчають це питання, i запевняю вас: iснуе кiлька законних способiв розiрвати ваш контракт у разi, якщо ви погодитеся прийняти мою пропозицiю.
– Яку саме?
Кореллi всмiхнувся з грайливим i лукавим виглядом, нiби школяр, якому приемно вiдкрити вiдому лише йому таемницю.
– Якщо ви погодитеся протягом року працювати лише на мене й за цей час написати книжку, сюжет та вимоги до якоi ми з вами обговоримо пiд час пiдписання контракту й за яку я вам авансом заплачу сто тисяч франкiв.
Я подивився на нього, здивований.
– Але якщо ця сума здасться вам недостатньою, то я згоден обговорити з вами ту, яка вас задовольнить. Можете менi повiрити, сеньйоре Мартiн, я не збираюся воювати з вами за грошi. А крiм того, я переконаний, що й ви не станете цього робити, бо коли я вам розповiм, яку саме книжку вiд вас хочу, то цiна за неi вiдразу вiдiйде на другий план.
Я зiтхнув i в душi засмiявся.
– Бачу, ви менi не вiрите.
– Сеньйоре Кореллi, я автор авантюрних романiв, на яких навiть не стоiть мое прiзвище. Моi видавцi, яких ви начебто знаете, – це двое примiтивних аферистiв, якi не вартi того смiття, вага якого дорiвнюе iхнiй вазi. Ось уже багато рокiв я заробляю собi на життя цiею професiею, але досi не написав жодноi сторiн
Страница 33
и, яка мене задовольнила б. Жiнка, яку я кохаю, вважае, що я занапащаю свое життя, i вона мае слушнiсть. Вона також вважае, що я не маю права жадати ii, що ми з нею двi нiчого не вартi душi i единим резоном нашого iснування е почуття вдячностi, яке ми плекаемо щодо одного чоловiка, який обох нас витяг з убогостi, i, можливо, вона мае рацiю також у цьому. Але яка зрештою рiзниця? Я й незчуюся, коли менi стукне тридцять рокiв i я остаточно зрозумiю, що з кожним днем стаю все менше схожим на того чоловiка, яким мрiяв стати, коли менi було п’ятнадцять. Та ще й невiдомо, чи дотягну я до тридцяти рокiв, бо мое здоров’я останнiм часом стало таким самим безглуздим i непевним, як i моя праця. Сьогоднi, якщо менi вдаеться скомпонувати за годину одну або двi читабельнi фрази, я маю всi пiдстави бути задоволеним. Ось який iз мене автор i яка людина. Зовсiм не той, який може сподiватися на вiзити видавцiв iз Парижа з чеками в руках, що проситимуть мене написати книжку, яка змiнить мое життя й перетворить на реальнiсть моi надii.Кореллi дивився на мене з дуже серйозним виглядом, зважуючи моi слова.
– Я бачу, ви судите себе дуже суворо, а це властиво лише достойним людям. Повiрте менi, коли я скажу вам, що протягом свого життя та професiйноi дiяльностi менi доводилося мати справу з безлiччю персонажiв, якi не вартi були навiть того, щоб ви плюнули iм в обличчя, але якi були про себе надзвичайно високоi думки. Хоч ви менi й не вiрите, та я точно знаю, до якоi категорii авторiв i до якоi категорii людей ви належите. Вам вiдомо, що я давно за вами спостерiгаю. Я прочитав усе, що ви написали, вiд вашого першого оповiдання для «Голосу iндустрii», прочитав i всю серiю «Барселонських таемниць», i все те, що ви опублiкували пiд iм’ям Ігнатiуса Б. Самсона. Я наважуся сказати, що знаю вас лiпше, анiж ви – самi себе. І тому я певен, що зрештою ви погодитеся на мою пропозицiю.
– А що ще ви знаете?
– Знаю, що ми маемо багато чого спiльного. Знаю, що ви втратили батька, i я свого втратив теж. Я знаю, як то – втратити батька, коли вiн тобi ще потрiбен. Вашого батька вбили за трагiчних обставин. Мiй батько з причин, якi не стосуються нашоi розмови, вiдмовився вiд мене й вигнав мене з дому. Таке, мабуть, витерпiти ще тяжче. Я знаю, ви почуваетеся самотнiм, i повiрте менi, коли я скажу вам, що це почуття добре знайоме й менi. Я знаю, ви плекаете у своему серцi великi сподiвання, але жодне з них не стало для вас реальнiстю, i знаю також, що без вашого вiдома це потроху вбивае вас кожного дня, який ви переживаете.
Тривала мовчанка запала пiсля його слiв.
– Ви багато чого знаете, сеньйоре Кореллi.
– Досить, аби ви зрозумiли, що менi хочеться пiзнати вас iще глибше й стати вашим другом. Я думаю, у вас небагато друзiв. У мене теж. Я не довiряю людям, якi запевняють, що в них багато друзiв. Це свiдчить про те, що вони не знають людей.
– Але ж ви шукаете не друга, ви шукаете працiвника.
– Я шукаю компаньйона на певний час. Я шукаю вас.
– Ви людина, дуже впевнена в собi, – зауважив я.
– Це вада, притаманна менi вiд народження, – вiдповiв Кореллi, пiдводячись. – Ще одна така моя вада – ясновидiння. Тому я розумiю, що, можливо, ви ще не готовi прийняти мою пропозицiю й вам не досить лише почути правду з моiх уст. Вам треба все побачити на власнi очi. Вiдчути на своему тiлi. І, повiрте менi, ви це вiдчуете. – Вiн подав менi руку й не забрав ii, поки я ii не потиснув. – Чи можу я принаймнi сподiватися, що ви обмiркуете все, що я сказав, i ми повернемося до цiеi розмови? – запитав вiн.
– Не знаю, що вам i сказати, сеньйоре Кореллi.
– Не кажiть менi зараз нiчого. Я обiцяю, що, коли ми зустрiнемося наступного разу, для вас усе стане набагато зрозумiлiшим.
З цими словами вiн приязно всмiхнувся менi й пiшов до сходiв.
– А буде наступний раз? – запитав я.
Кореллi зупинився й обернувся.
– Вiн завжди е, – вiдповiв вiн.
– Коли й де?
Останнi променi призахiдного сонця падали на мiсто, i його очi блищали, наче двi розжаренi вуглини.
Я побачив, як вiн вийшов у дверi, що виводили на сходи. Лише тодi я раптом пригадав, що протягом усiеi нашоi розмови вiн жодного разу не моргнув.
14
Полiклiнiка розташовувалася на високому поверсi, звiдки було добре видно море, що блищало вдалинi, i похилу вулицю Мунтанер, якою котилися до новозабудованих кварталiв трамваi мiж великими багатоквартирними будинками та панськими вiллами. Приймальня полiклiнiки пахла чистотою. Їi зали були декорованi з вишуканим смаком. Картини, якi висiли тут на стiнах, мали на метi заспокоювати пацiентiв: на них були зображенi переважно пейзажi, якi вселяли надiю й дихали миром. Великi книги на полицях додавали цьому закладу авторитетностi. Медсестри рухалися тут, немов балерини, i всмiхалися кожному. Це було чистилище для людей iз туго напханими гаманцями.
– Лiкар зараз вас огляне, сеньйоре Мартiн.
Лiкар Трiас мав поблажливий i бездоганний вигляд i вселяв спокiй та довiру до себе кожним своiм порухом. Сiрi очi дивилися проникли
Страница 34
им поглядом iз-пiд окулярiв, зсунутих угору. Усмiшка щира й привiтна, проте без найменших ознак легковажностi. Лiкар Трiас був чоловiком, що звик воювати зi смертю, i чим бiльше вiн усмiхався, тим бiльший страх опановував його пацiента. З того, як вiн запросив мене проходити й сiдати, я зрозумiв, що, хоча кiлька днiв тому, коли я почав проходити обстеження, вiн говорив менi про останнi досягнення в галузi науки та медицини, якi дозволяють сподiватися на успiх у боротьбi iз симптомами, якi я описав, його власний висновок не залишае мiсця для сумнiвiв.– Як вашi справи? – запитав вiн мене, вагаючись, подивитися менi у вiчi чи на скатертину, якою був застелений стiл.
– Про це я сподiваюся почути вiд вас.
Вiн обдарував мене легкою усмiшкою гравця, який мае виграшну карту.
– Медсестра сказала менi, що ви письменник, хоч я бачу, що в анкетi, яку ви в нас заповнювали, ви назвалися торговцем.
– У моему випадку мiж цими термiнами немае рiзницi.
– Думаю, хтось iз моiх пацiентiв е вашим читачем.
– Сподiваюся, ця професiя не завдала менi непоправноi неврологiчноi шкоди.
Лiкар усмiхнувся, нiби моя реплiка здалася йому дуже дотепною, а тодi вiдразу змiнив позу та вираз обличчя, даючи зрозумiти, що приязний та банальний вступ до розмови закiнчено.
– Сеньйоре Мартiн, я бачу, ви прийшли сюди сам-один. Ви маете якихось близьких родичiв? Дружину? Братiв чи сестер? Батькiв, якi досi живi?
– Це звучить, як похоронний дзвiн, – наважився пожартувати я.
– Сеньйоре Мартiн, я не стану вам брехати. Результати перших аналiзiв виявилися не такими обнадiйливими, як ми сподiвалися.
Я подивився на нього мовчки. Не вiдчував нi тривоги, нi страху. Не вiдчував нiчого.
– Усе вказуе на те, що лiва половина мозку у вас збiльшена. Результати аналiзiв дають пiдстави боятися, що симптоми, якi ви менi описали, свiдчать про те, що може йтися про ракову пухлину.
Протягом кiлькох секунд я був неспроможний сказати нiчого. Я навiть не змiг прикинутися здивованим.
– Скiльки часу минуло вiдтодi, як вона в мене з’явилася?
– Точно це визначити неможливо, хоч я наважився б припустити, що пухлина утворилася вже досить давно, i це пояснюе тi симптоми, якi ви менi описали, i тi труднощi, якi останнiм часом перешкоджають вам у вашiй роботi.
Я глибоко зiтхнув, погоджуючись iз його висновком. Лiкар дивився на мене спокiйним i доброзичливим поглядом, даючи менi час прийти до тями. Я кiлька разiв намагався почати якусь фразу, але слова не доходили до моiх губ. Нарештi нашi погляди зустрiлися.
– Схоже, я перебуваю у ваших руках, лiкарю! Сподiваюся, ви призначите менi якийсь курс лiкування.
Я побачив вираз цiлковитоi безнадii в його очах, бо до нього дiйшло: я просто не готовий зрозумiти те, що вiн менi каже. Я кивнув головою, намагаючись побороти нудоту, яка пiдступила до горла. Лiкар налив у склянку води з глека й подав менi. Я випив воду одним ковтком.
– Ця хвороба не лiкуеться, – нарештi вимовив я.
– Вона лiкуеться. Існуе багато способiв полегшити бiль i створити для вас умови максимальноi зручностi та спокою.
– Але я помру.
– Так.
– Незабаром.
– Можливо.
Я всмiхнувся сам до себе. Навiть найгiршi новини дарують полегкiсть, коли вони тiльки пiдтверджують те, що ти вже знав, не бажаючи про це знати.
– Менi лише двадцять вiсiм рокiв, – сказав я, сам не знаючи, навiщо це кажу.
– Я спiвчуваю вам, сеньйоре Мартiн. Менi хотiлося б повiдомити вам кращi новини.
Я пережив таке вiдчуття, нiби щойно покаявся за брехню або прощенний грiх i скинув iз себе важкий тягар докорiв сумлiння.
– Скiльки часу менi залишаеться?
– Це неможливо визначити точно. Я сказав би, що рiк, щонайбiльше пiвтора.
Його тон не залишав найменших сумнiвiв у тому, що цей його прогноз е бiльш нiж оптимiстичним.
– А протягом цього року чи скiльки там буде, як довго, ви гадаете, я буду спроможний працювати й обслуговувати сам себе?
– Ви письменник, i ви працюете своiм мозком. На жаль, саме там локалiзована ваша проблема, i насамперед там вам потрiбнi обмеження.
– Обмеження не медичний термiн, лiкарю.
– За нормального перебiгу цiеi хвороби, мiрою того як вона розвиваеться, симптоми, якi вам досi доводилося переживати, збiльшуватимуть свою iнтенсивнiсть i частоту, а починаючи з якогось часу, вам доведеться лягти до лiкарнi, щоб ми могли взяти на себе обов’язки з догляду за вами.
– Я не зможу писати.
– Ви не зможете анi думати, анi писати.
– І скiльки це триватиме?
– Я не знаю. Дев’ять або десять мiсяцiв. Можливо, бiльше, можливо, менше. Я вам дуже спiвчуваю, сеньйоре Мартiн.
Я кивнув головою й пiдвiвся. Руки менi тремтiли, i не бракувало повiтря.
– Сеньйоре Мартiн, я розумiю, вам потрiбен час для того, щоб осмислити почуте, але важливо, щоб ми вжили певних заходiв якомога ранiше…
– Я ще не можу померти, лiкарю. Поки що не можу. Я повинен зробити деякi справи. А потiм я матиму цiле життя для того, щоб померти.
15
Того ж таки вечора я пiднявся до кабiнету у вежi й сiв за друкар
Страница 35
ьку машинку, хоч i знав, що працювати неспроможний. Вiкна були розчахнутi навстiж, але Барселона бiльше нiчого не хотiла розповiдати менi, i я не змiг написати навiть сторiнки. Навiть коли я спромагався скомпонувати бодай одне речення, воно здавалося менi банальним i пустим. Досить було перечитати його, як я розумiв, що моi слова не вартi навiть того чорнила, яким вони надрукованi. Я вже був неспроможний почути музику, яка звучить, коли ти читаеш фрагмент пристойноi прози. Потроху-помалу, наче краплi отрути, яка дiе повiльно й приемно, слова Андреаса Кореллi почали капати на мiй мозок.Менi треба було написати щонайменше ще сто сторiнок, щоб закiнчити чергову, – я вже збився з рахунку, яку за номером, – порцiю неймовiрних пригод, що з таким успiхом наповнювали кишенi Баридо та Есковiльяса, але в ту мить зрозумiв, що не зможу ii закiнчити. Ігнатiус Б. Самсон залишився лежати на рейках пiд отим трамваем, виснажений i з душею, знекровленою тiею безлiччю сторiнок, якi нiколи не повиннi були з’являтися на свiт. Але, перш нiж мене покинути, вiн попросив, щоб я виконав його останню волю. Щоб поховав його без церемонiй i щоб бодай раз у життi набрався духу заговорити власним голосом. Вiн залишив менi в спадок свiй чималий арсенал самовпевненостi та розкутостi. І попросив, щоб я дозволив йому пiти, бо вiн народився для того, щоб бути забутим.
Я взяв тi сторiнки, якi вже написав для його останнього роману, i кинув iх у вогонь, вiдчуваючи, як iз кожним згорiлим аркушем iз мене спадае могильна плита, одна з тих, що мене притискали. Вологий i теплий вiтер вiяв у нiч над черепичними дахами й, залетiвши до мого кабiнету крiзь розчиненi вiкна, пiдхопив попiл Ігнатiуса Б. Самсона й розвiяв його над вуличками старого мiста, там, звiдки йому вже нiколи не судилося вийти, адже його слова назавжди розвiялися з вiтром, а його iм’я неминуче зникне з пам’ятi його найвiдданiших читачiв.
Наступного дня я прийшов до контори Баридо та Есковiльяса. Дiвчина в приймальнi була нова, ще зовсiм дiвчинка, i вона мене не впiзнала.
– Ваше iм’я?
– Вiктор Гюго.
Дiвчина всмiхнулася й зателефонувала на центральний пульт, де сидiла Ермiнiя.
– Донье Ермiнiе, дон Вiктор Гюго прийшов, щоб побачитися iз сеньйором Баридо.
Я побачив, як вона кивнула головою й поклала слухавку.
– Вона каже, що зараз вийде до вас.
– Скiльки ти тут працюеш? – запитав я.
– Тиждень, – вiдповiла дiвчина.
Вираз ii обличчя був стурбований. Якщо я не помилявся у своiх розрахунках, то за останнiй рiк це була вже восьма дiвчина в приймальнi контори Баридо та Есковiльяса. Тi службовцi фiрми, якi безпосередньо пiдкорялися шахраюватiй Ермiнii, тут довго не затримувалися, бо Отрута, як тiльки помiчала, що вони ii в чомусь переважають, – а так було в дев’яти з десяти випадкiв, – боячись, що ii можуть вiдсунути в тiнь, звинувачувала iх у крадiжцi, в обманi, у чому завгодно й починала бубнiти, аж поки Есковiльяс не виставляв чергову дiвчину на вулицю, погрожуючи смертю вiд рук найманого вбивцi, якщо вона почне базiкати зайве.
– Яка радiсть бачити тебе, Давиде, – сказала Отрута. – Ти погарнiшав. І вигляд у тебе чудовий.
– Бо мене нещодавно переiхав трамвай. Баридо тут?
– Якi там у тебе до нього справи? Для тебе вiн завжди тут. Вiн буде дуже втiшений, коли я йому скажу, що ти прийшов нас навiдати.
– Бо ти не знаеш, чому я прийшов.
Отрута провела мене до кабiнету Баридо, декорованого, немов приймальня опереткового прем’ер-мiнiстра, з безлiччю килимiв, iмператорських бюстiв, натюрмортiв i придбаних навмання оправлених у шкiру томiв, про змiст яких, я був певен, хазяiн кабiнету не мав найменшого уявлення. Баридо подарував менi одну зi своiх наймаснiших усмiшок i потиснув менi руку.
– Ми всi з нетерпiнням чекаемо наступноi книжки. Я радий вам повiдомити, що двi останнi ми вже перевидали, i iх у нас буквально виривають iз рук. Ми надрукували ще п’ять тисяч примiрникiв. Що ви на це скажете?
Я сказав би, що вони надрукували iх не менш як п’ятдесят тисяч, але обмежився тим, що без жодного ентузiазму схвально кивнув головою. Баридо та Есковiльяс довели до досконалостi той процес, який у барселонських видавничих колах був вiдомий пiд назвою «подвiйний наклад». Кожну книжку видавали офiцiйним накладом у кiлька тисяч примiрникiв, вiд якого виплачували мiзерний прибуток авторовi. Потiм, якщо книжка добре продавалася, ii видавали ще одним або кiлькома реальними й пiдпiльними накладами в десятки тисяч примiрникiв, про якi нiколи не повiдомляли i з яких автор не одержував жодноi песети. Цi, останнi примiрники де в чому вiдрiзнялися вiд перших, тому що Баридо потай друкував iх на старiй занедбанiй фабрицi ковбас, розташованiй у мiстечку Санта-Перпетуа-де-Могода, i коли хтось починав гортати таку книжку, вона поширювала непомильнi пахощi добре приготованоi ковбаси.
– Боюся, у мене для вас поганi вiстi.
Баридо й Отрута перезирнулися, не змiнивши солодкого виразу на своiх обличчях. У цю мить Есковiльяс матерiалiзувався у дверях i подивився на мене
Страница 36
им сухим i похмурим поглядом, яким дивляться на мерця, коли на око визначають розмiри його труни.– Поглянь-но, хто до нас прийшов. Яка приемна несподiванка, чи не так? – сказав Баридо, звертаючись до свого компаньйона, який обмежився кивком голови.
– Про якi поганi новини йдеться? – запитав Есковiльяс.
– Ви трохи не встигаете, друже Мартiн? – з приязною усмiшкою запитав Баридо. – Я певен, ми це зможемо залагодити…
– Нi. Рiч не в тому, що я не встигаю. Рiч у тому, що книжки не буде.
Есковiльяс ступив крок уперед i пiдняв брови. Баридо захихотiв.
– Як це «книжки не буде»? – запитав Есковiльяс.
– Бо вчора я спалив рукопис, i вiд нього не залишилося жодноi сторiнки.
Запала гнiтюча мовчанка. Баридо примирливо махнув рукою й показав на так зване крiсло вiзитiв, такий собi чорний провалений трон, у який вiн садовив авторiв та постачальникiв, щоб вони опинялися на рiвнi його погляду.
– Сiдайте, Мартiн, i розкажiть менi все. Вас турбуе щось, я це бачу. Ви можете бути вiдвертi з нами, адже ми як одна родина.
Отрута та Есковiльяс енергiйно закивали головами, усiм своiм виглядом показуючи, як високо вони мене цiнують i як вiддано люблять. Я не став сiдати. Усi наслiдували мiй приклад i дивилися на мене так, нiби я соляна статуя, що може заговорити будь-якоi митi. У Баридо вже, либонь, болiло обличчя: так багато вiн усмiхався.
– Отже?
– Ігнатiус Б. Самсон наклав на себе руки. Вiн залишив неопублiкованим оповiдання на двадцять сторiнок, у якому помирае в обiймах Хлоi Перман’ер, пiсля того як обое прийняли отруту.
– Автор помирае в одному зi своiх романiв? – запитала Ермiнiя, нiчого не зрозумiвши.
– Це його прощання в сучасному стилi зi свiтом серiалу. Деталь, яка, безперечно, вам сподобалася б.
– І не iснуе протиотрути, яку вiн мiг би прийняти? – запитала Ермiнiя.
– Мартiн, я повинен вам нагадати, що ви, а не ймовiрно покiйний Ігнатiус, пiдписали з нами контракт… – сказав Есковiльяс.
Баридо пiдняв руку, щоб заспокоiти колегу.
– Думаю, я зрозумiв вас, Мартiн. Ви почуваетеся виснаженим. Протягом кiлькох рокiв ви не давали своему мозку вiдпочити, за що наше видавництво дуже вам вдячне, бо високо вас цiнуе. Вам потрiбен вiдпочинок. І я це розумiю. Отже, ми з вами знайдемо спiльну мову, правда ж?
Баридо подивився на Есковiльяса та Отруту, якi ствердно закивали головами з вiдповiдним виразом на обличчях.
– Ви митець, i вам хочеться творити мистецтво, високу лiтературу, яка виливалася б iз вашого серця й написала б ваше iм’я золотими лiтерами на скрижалях людськоi iсторii.
– У ваших устах це звучить безглуздо, – сказав я.
– Бо так воно i е, – докинув Есковiльяс.
– Нi, нi, не так, – заперечив Баридо. – Це по-людському. А ми люди. І я, i мiй компаньйон, i Ермiнiя, яка, будучи жiнкою та iстотою, що надiлена витонченою делiкатнiстю, найлюдянiша з нас усiх, чи не так, Ермiнiе?
– Атож, я дуже людяна, – пiдтвердила Ермiнiя.
– А що ми люди й нам не чуже все людське, то ми вас розумiемо й хочемо допомогти. Бо ми пишаемося вами й переконанi, що вашi успiхи – це нашi успiхи, тому, що в нашiй фiрмi головне – люди, а не таблички з номерами.
У кiнцi своеi промови Баридо зробив театральну паузу. Можливо, вiн чекав вiд мене оплескiв, але, побачивши, що я лишаюся спокiйний i незворушний, заговорив далi, уже не зупиняючись:
– Тому я хочу запропонувати вам таке: вiзьмiть собi пiвроку вiдпустки, вiзьмiть дев’ять мiсяцiв, якщо буде треба, бо творче горiння – це творче горiння, зачинiться на цей час у своему кабiнетi й напишiть великий роман свого життя. А коли ви його напишете, то принесете нам. Ми видамо його пiд вашим iм’ям, поставивши все на карту й наражаючи себе на великий ризик. Бо ми на вашому боцi.
Я подивився на Баридо, а потiм на Есковiльяса. Отрута була готова залитися слiзьми вiд надмiру емоцiй.
– Але без завдатку, – уточнив Есковiльяс.
Баридо радiсно заплескав у долонi.
– Ну то що ви скажете?
Я почав працювати з того ж таки дня. Мiй план був так само простий, як i абсурдний. Удень я виправлятиму книжку Вiдаля, а вночi працюватиму над своею. Доведу до досконалостi те погане мистецтво, якого навчив мене Ігнатiус Б. Самсон, i поставлю його на службу почуттям достойним i шляхетним, якщо вони досi iснують у моему серцi. Я писатиму з почуття вдячностi, розпачу та самолюбства. Я писатиму насамперед для Крiстiни, аби довести iй, що я також спроможний сплатити свiй борг Вiдалю; що Давид Мартiн, хоч i перебувае на межi смертi, але здобув собi право дивитися iй у вiчi, не соромлячись своiх безглуздих надiй.
Я не повернувся до полiклiнiки лiкаря Трiаса. Я не бачив у цьому потреби. Коли надiйде той день, коли я не зможу анi написати жодного слова, анi навiть створити його у своiй уявi, я перший це зрозумiю. Мiй надiйний i не дуже совiсний аптекар продавав менi стiльки пiгулок кодеiну, скiльки я в нього просив, а iнодi додавав до них якiсь чародiйнi лiки, вiд яких спочатку моi жили спалахували вогнем, а потiм думки ставали надзвичайно прозорими. Я нiк
Страница 37
му не розповiв анi про свiй вiзит до лiкаря, анi про результати аналiзiв.Своi головнi потреби я задовольняв завдяки щотижневому замовленню, яке менi приносили з «Кана Жисперта» – великоi крамницi заморських товарiв, що була на вулицi Мiральерс, за собором Санта-Марiя-дель-Мар. Мое замовлення завжди було однаковим. Його приносила дочка власникiв крамницi, дiвчина, що дивилася на мене, наче злякане оленятко, коли я проводив ii до передпокою й залишав там чекати, поки принесу iй грошi.
– Це твоему батьковi, а це тобi.
Я завжди давав iй десять сантимiв чайових, якi вона мовчки брала. Щотижня дiвчина дзвонила в моi дверi, приносячи замовлення, i щотижня я платив iй i давав десять сантимiв чайових.
Протягом дев’яти мiсяцiв та одного дня, тобто того часу, який забере в мене написання единоi книжки, на якiй стоятиме мое iм’я, ця дiвчина, чийого iменi я не знав i чие обличчя забував щотижня, згадуючи його лише тодi, коли знову бачив бiля своiх дверей, буде тiею особою, з якою я зустрiчатимуся найчастiше.
Крiстiна перестала приходити без попередження щодня. Я вже почав боятися, що Вiдаль здогадався про наш задум, але якось увечерi, коли, як завжди, чекав ii пiсля майже тижневоi вiдсутностi, я вiдчинив дверi, думаючи, що прийшла вона, але побачив за дверима Пепа, одного зi служникiв вiлли «Гелiус». Вiн принiс ретельно запечатаний пакет вiд Крiстiни, у якому був весь рукопис роману Вiдаля. Пеп менi розповiв, що батько Крiстiни захворiв на аневризму й вона повезла його до санаторiю в Пiренеях, у мiстечко Пучсарда`, де, як розповiдають, працюе молодий лiкар, що е експертом iз лiкування таких хвороб.
– Сеньйор Вiдаль узяв на себе всi турботи, – повiдомив Пеп. – Не рахуючись iз витратами.
«Вiдаль нiколи не забувае про своiх слуг», – подумав я не без певноi гiркоти.
– Вона попросила, щоб я принiс вам цей пакет. І щоб нiкому нiчого про це не казав.
Хлопець вiддав менi пакунок, радий, що позбувся таемничоi передачi.
– Вона сказала тобi, де я зможу ii знайти, якщо вона не прийде?
– Нi, сеньйоре Мартiн. Менi лише вiдомо, що батько сеньйорити Крiстiни перебувае тепер у лiкувальному закладi на вiллi «Сан-Антонiо».
Через кiлька днiв, як завжди несподiвано, до мене навiдався Вiдаль. Вiн був у моему домi до вечора, цмулячи мою ганусiвку, курячи моi сигарети й розповiдаючи про нещастя, яке спiткало його водiя.
– Не хочеться вiрити. Чоловiк, мiцний, як дуб, раптом падае з нiг i вже не пам’ятае, хто вiн такий.
– А як там Крiстiна?
– Ти можеш собi уявити. Їi мати давно померла, i Мануель – едина родина, яку вона мае. Вона взяла iз собою альбом родинних фотографiй i щодня гортае його перед бiдолахою, спостерiгаючи, чи вiн не пригадае чогось.
Поки Вiдаль розмовляв, його роман – чи, точнiше кажучи, мiй – лежав у стосi паперiв обкладинкою донизу на столi в галереi за пiвметра вiд його рук. Вiн розповiв менi, що за вiдсутностi Мануеля звелiв Пеповi – той, здаеться, дуже добре вмiв iздити верхи на конi – навчитися водити автомобiль, але поки що з хлопця не було нiякого пуття.
– Дайте йому час. Автомобiль не кiнь. Головне – практика.
– Оскiльки ти про це згадав, Мануель навчив тебе водити машину, чи не так?
– Трошки, – признався я. – І це зовсiм не так легко, як здаеться.
– Якщо роман, над яким ти тепер працюеш, нiхто не стане купувати, ти завжди зможеш бути моiм шофером.
– Не ховаймо бiдолашного Мануеля передчасно, доне Педро.
– Я й справдi невдало пожартував, – визнав Вiдаль. – Пробач.
– А як ваш роман, доне Педро?
– З ним усе гаразд. Крiстiна забрала остаточний варiант рукопису в Пучсарда, щоб передрукувати його там начисто й привести до ладу, поки вона перебувае бiля свого батька.
– Я радий бачити вас задоволеним.
Вiдаль подивився на мене з трiумфальною усмiшкою.
– Сподiваюся, це буде великий роман, – сказав вiн. – Пiсля стiлькох мiсяцiв, якi я вважав утраченими, я перечитав першi пiвсотнi сторiнок, якi передрукувала Крiстiна, i вони мене самого здивували. Думаю, що й ти будеш здивований. Схоже, i я мiг би тебе чогось навчити.
– Я нiколи в цьому не сумнiвався, доне Педро.
У той вечiр Вiдаль випив бiльше, анiж дозволяв собi ранiше. Довгi роки нашого знайомства навчили мене добре вiдчувати, коли його змагав неспокiй, i я зрозумiв, що цей вiзит був не просто вiзитом чемностi. Коли вiн лiквiдував останнi запаси моеi ганусiвки, я налив йому повний келих брендi i став чекати.
– Давиде, е речi, про якi ми з тобою нiколи не говорили.
– Про футбол, наприклад.
– Я говорю серйозно.
– Говорiть, доне Педро.
Вiн подивився на мене довгим поглядом iз сумнiвом в очах.
– Я завжди намагався бути тобi добрим другом, Давиде. Ти ж це знаеш, правда?
– Ви були для мене навiть чимось бiльшим, доне Педро. І я це знаю, i ви це знаете.
– Тому я iнодi запитую себе, а чи не варто було б менi бути бiльш чесним щодо тебе.
– У чому саме?
Вiдаль утопив свiй погляд у келиху з брендi.
– Є речi, про якi я тобi нiколи не розповiдав, Давиде. І про якi я, мабу
Страница 38
ь, мусив би розповiсти тобi багато рокiв тому…Вiн мовчав хвилину, яка здалася менi вiчною. Хоч би там що Вiдаль хотiв менi розповiсти, було очевидно, що весь брендi свiту не допоможе йому зважитися на це.
– Не турбуйтеся, доне Педро. Якщо це чекало роки, то може почекати й до завтра.
– Малоймовiрно, що завтра я знайду в собi мужнiсть усе тобi розповiсти.
Я зрозумiв, що досi нiколи не бачив його таким наляканим. Щось застрягло в нього в серцi, i менi було боляче бачити його в такому станi.
– Зробiмо ось що, доне Педро. Коли вийдуть друком ваша книжка i моя, ми це разом вiдсвяткуемо, i тодi ви розповiсте менi те, про що хочете розповiсти. Ви запросите мене до одного з тих дорогих закладiв, куди мене пускають лише тодi, коли я з вами, i там зможете поговорити зi мною з усiею вiдвертiстю. Згода?
Уже сутенiло, коли я провiв його до бульвару Борна, де Пеп, одягнений в унiформу Мануеля, яка була на нього завелика, як i автомобiль, чекав його бiля «iспано-свiси». Корпус був весь подряпаний i побитий, аж шкода було на нього дивитися.
– Ти поiдеш повiльно, Пепе, гаразд? – порадив йому я. – Не пускай його учвал. Повiльно, але без ризику, так, наче це не верховий кiнь, а кiнь, запряжений у важкого воза.
– Гаразд, сеньйоре Мартiн. Я поiду повiльно, але без ризику.
Прощаючись, Вiдаль мiцно мене обiйняв, i, коли сiдав у машину, менi здалося, що вiн тягне на своiх плечах весь тягар свiту.
16
За кiлька днiв до того, як я мав поставити фiнальну крапку у двох романах, у Вiдалевому та у своему, Пеп з’явився до мене без попередження. Вiн був у тiй самiй унiформi, яку успадкував вiд Мануеля, що робило його схожим на малого хлопчика, перевдягненого у фельдмаршала. Спочатку я подумав, що вiн привiз менi якесь повiдомлення вiд Вiдаля, а може, вiд Крiстiни, але його засмучене обличчя примусило мене вiдразу вiдкинути це припущення, щойно нашi погляди зустрiлися.
– Поганi вiстi, сеньйоре Мартiн.
– Що сталося?
– Сеньйор Мануель…
Голос у нього тремтiв, коли вiн заговорив до мене, а коли я запитав, чи не дати йому склянку води, вiн майже заплакав. Мануель Саньер помер три днi тому в санаторii в Пучсарда пiсля тривалоi агонii. Згiдно з рiшенням дочки його поховали вчора на маленькому цвинтарi в передгiр’ях Пiренеiв.
– Святий Боже, – прошепотiв я.
Замiсть води я подав Пеповi келих iз брендi, наповнений по самi вiнця, i всадив у крiсло на галереi. Трохи заспокоiвшись, Пеп розповiв менi, що Вiдаль послав його зустрiти Крiстiну; вона приiздить сьогоднi ввечерi поiздом, який мае прибути о п’ятiй годинi.
– Ви тiльки уявiть собi, у якому станi буде сеньйорита Крiстiна… – пробурмотiв хлопець, наляканий перспективою, що йому доведеться зустрiти ii й утiшати всю дорогу, поки вони доiдуть до маленького помешкання над стайнями вiлли «Гелiус», де вона жила з батьком з дитячих рокiв.
– Пепе, я не думаю, що тобi варто iхати зустрiчати сеньйориту Саньер.
– Наказ дона Педро…
– Скажеш доновi Педро, що я беру це доручення на себе.
Випивка та красномовнiсть допомогли менi переконати його, щоб вiн повернувся додому й передав цю справу менi. Я сам пiду зустрiти Крiстiну й привезу ii на вiллу «Гелiус» у таксi.
– Дуже дякую вам, сеньйоре Мартiн. Ви людина вчена, i ви лiпше за мене знаете, що треба сказати нещаснiй дiвчинi.
За п’ять хвилин до четвертоi я пiшов до нещодавно збудованого й урочисто вiдкритого Французького вокзалу. Всесвiтня виставка, що вiдбулася того року, подарувала мiсту чимало чудес, але з них усiх оте склепiння зi сталi й скла, схоже на грандiозний собор, подобалося менi найбiльше, хоча це, либонь, пояснювалося тим, що та споруда була не так далеко вiд мого дому i я мiг ii бачити з вiкон свого кабiнету у вежi. Того вечора небо затягнули чорнi хмари, що напливали вiд моря й громадилися над мiстом. Вiдлуння спалахiв на обрii та гарячий вiтер, що пахнув пилюкою та електрикою, створювали враження, наче наближаеться лiтня гроза неабияких масштабiв. Коли я прийшов на вокзал, залопотiли першi краплi дощу, блискучi та важкi, наче монети, що падали з неба. А коли я вийшов на перон, щоб зустрiти поiзд, злива вже перiщила на повну силу склепiнням, що нависало над станцiею. Нiч була тут як тут, уриваючись лише спалахами блискавок, якi вибухали над мiстом, залишаючи по собi гуркiтливий i слiпучий слiд.
Поiзд, така собi велетенська змiюка з пари, що повзла пiд дощем, запiзнився майже на годину. Я стояв бiля паровоза й поглядом шукав Крiстiну в натовпi пасажирiв, що виходили з вагонiв. Через десять хвилин людський потiк уже пройшов перед моiми очима, але Крiстiни я не побачив. Я вже хотiв повернутися додому, подумавши, що, можливо, дiвчина не сiла на цей поiзд, але спершу вирiшив окинути останнiм поглядом весь перон, зосередивши особливу увагу на вiкнах вагонiв. Я побачив ii в передостанньому вагонi; вона сидiла, поклавши голову на вiкно й дивлячись кудись у порожнечу. Я пiднявся у вагон i зупинився у дверях купе. Почувши моi кроки, вона обернулася й подивилася на мене з подивом, сл
Страница 39
бко всмiхаючись. Потiм пiдвелася й обняла мене мовчки.– З приiздом, – сказав я.
Крiстiна не мала при собi нiякого багажу, крiм малоi валiзки. Я подав iй руку, i ми вийшли на перон, уже безлюдний. Ми пройшли до вестибюля вокзалу, не розтуливши губ. Пiдiйшовши до виходу, зупинилися. Злива не припинялася, а з вервечки таксi, що стояли бiля дверей вокзалу, коли я сюди пiдiйшов, не залишилося жодноi машини.
– Я не хочу повертатися на вiллу «Гелiус» сьогоднi ввечерi, Давиде. Поки що не хочу.
– Можеш заночувати в моему домi, якщо хочеш, або пошукаемо для тебе мiсце в готелi.
– Не хочу залишатися сама-одна.
– Тодi ходiмо до мене. Якщо менi чогось i не бракуе, то це кiмнат.
Я побачив носiя, який вийшов подивитися на грозу з величезною парасолею в руках. Пiдiйшов до нього й запропонував купити в нього парасолю за цiну, разiв у п’ять бiльшу, анiж вона була того варта. Вiн вiддав менi парасолю, обдарувавши мене осяйною усмiшкою.
Пiд захистом тiеi парасолi ми наважилися вирушити пiшки до будинку з вежею, куди через шаленi пориви вiтру та великi калюжi дiйшли хвилин на десять пiзнiше, вимоклi до рубця. Буря пошкодила електричну мережу, i вулицi занурилися в мокру темряву, у якiй лише де-не-де блимали вогники гасових ламп або свiчок, пробиваючись крiзь шибки вiкон та заскленi дверi, що виходили на балкон. Я не мав найменшого сумнiву, що неймовiрна система електричного освiтлення, якою був обладнаний мiй будинок, вийшла з ладу однiею з перших. Нам довелося пiдiйматися сходами навпомацки, а коли я вiдчинив параднi дверi на поверх, то в спалахах блискавок iнтер’ер моеi оселi здався ще бiльш замогильним i похмурим.
– Якщо ти змiнила думку й волiеш провести нiч у готелi…
– Нi, нi, усе гаразд. Не турбуйся.
Я залишив валiзку Крiстiни в передпокоi й пiшов у кухню, щоб знайти ящик iз великими та малими свiчками, який зберiгав там у шафi. Я почав запалювати свiчки одну за одною, ставлячи iх у миски, склянки та келихи. Крiстiна спостерiгала за мною, стоячи у дверях.
– Зачекай лише хвилинку, – сказав я. – У мене великий досвiд.
Я почав розносити свiчки по кiмнатах, примостив iх також у коридорi та в усiх кутках, аж поки весь дiм не поринув у таку собi золотаву пiвсутiнь.
– Як у соборi, – сказала Крiстiна.
Я провiв ii до однiеi зi спалень, якою нiколи не користувався, але тримав ii в чистотi та охайностi пiсля одного випадку, коли Вiдаль, надто п’яний, щоб повернутися додому, залишився в мене на нiч.
– Зараз я принесу тобi чистi рушники. Якщо не маеш у що переодягтися, то я можу запропонувати тобi щось iз великого й моторошного одягу в стилi Belle ?poque[17 - Так пiсля Першоi свiтовоi вiйни ностальгiчно називали у Францii перiод 1870–1914 рр.], який колишнi власники позалишали тут у шафах.
На моi незграбнi спроби пожартувати вона вiдповiла лише ледь помiтною усмiшкою й ствердним кивком голови. Я залишив ii сидiти на лiжку, а сам тим часом побiг по рушники. Коли я повернувся, вона сидiла на тому самому мiсцi, нерухома. Я поклав рушники бiля неi на лiжко й поставив ближче до неi кiлька свiчок, якi спочатку примостив бiля входу, щоб iй було трохи виднiше.
– Дякую, – прошепотiла вона.
– Поки ти перевдягатимешся, я приготую тобi гарячий бульйон.
– Я не хочу iсти.
– Тобi пiде на користь, якщо ти примусиш себе трохи поiсти. У разi ще якоiсь потреби поклич мене.
Я залишив ii саму й пiшов до своеi кiмнати, щоб скинути намоклi черевики. Поставив грiтися воду й сiв у галереi, чекаючи. Злива не припинялася, великi краплi лунко лопотiли, розбиваючись об шибки, утворюючи струмочки, що дзюркотiли в ринвах вежi та тераси й створювали такi звуки, нiби хтось ходив по даху. За вiкнами квартал Рiбера був занурений майже в непроглядну темряву.
Незабаром я почув, як дверi кiмнати, у якiй перебувала Крiстiна, вiдчинилися, i вона, загорнута в бiлий халат i з вовняною шаллю, яка iй не личила, на плечах, пiдiйшла до мене.
– Я знайшла це в однiй iз твоiх шаф, – сказала вона. – Сподiваюся, ти нiчого не маеш проти.
– Можеш залишити цей халат собi, якщо хочеш.
Вона сiла в крiсло й обвела поглядом залу, зупинивши його на стосi паперу, який лежав на столi. Крiстiна подивилася на мене, i я кивнув головою.
– Я закiнчив його кiлька днiв тому.
– І свiй також?
Я, звичайно, вважав обидва рукописи своiми, але обмежився тим, що знову кивнув головою.
– Можна? – запитала вона, узявши одну сторiнку й наблизивши ii до свiчки.
– Звичайно.
Я дивився, як вона мовчки читае з легкою усмiшкою на вустах.
– Педро нiколи не повiрить, що це вiн написав, – сказала вона.
– Довiрся менi, – вiдповiв я.
Крiстiна поклала сторiнку назад у стос i подивилася на мене довгим поглядом.
– Я сумувала за тобою, – сказала вона. – Я намагалася вiдкинути цi думки, але менi тебе бракувало.
– Менi тебе теж.
– Були днi, коли, перед тим як пiти до санаторiю, я йшла на станцiю, сiдала на перонi й чекала поiзда з Барселони, сподiваючись, що ти до мене приiдеш.
Я проковтнув слину.
– Я думав, т
Страница 40
не хочеш бачити мене, – сказав я.– Я теж так думала. Мiй батько часто запитував про тебе, знаеш? Вiн просив мене, щоб я пiклувалася про тебе.
– Твiй батько був добрий чоловiк, – сказав я. – Добрий друг.
Крiстiна кивнула головою з усмiшкою, але я побачив, що ii очi наповнилися слiзьми.
– Проте в кiнцi вiн уже нiчого не пам’ятав. Були днi, коли вiн плутав мене з моею матiр’ю й просив у мене прощення за тi роки, коли сидiв у в’язницi. Потiм, протягом багатьох тижнiв, вiн уже не усвiдомлював, де вiн е. З часом самотнiсть оселяеться в людинi й уже не покидае ii.
– Я тебе розумiю, Крiстiно.
– В останнi днi менi здалося, що йому стало краще. Вiн почав дещо пригадувати. Я привезла iз собою альбом iз фотографiями, який у нас був, i стала знову навчати його, хто е хто. Там е одне давне фото, зняте на вiллi «Гелiус», де ти й вiн сидите в автомобiлi. Ти сидиш за кермом, а вiн навчае тебе водити машину. Обидва смiетеся. Хочеш побачити цю свiтлину?
Я не знав, чи хочу ii побачити, але не наважився урвати цей момент.
– Звiсно, хочу…
Крiстiна пiшла шукати альбом у своiй валiзцi й повернулася з маленькою книгою в шкiрянiй оправi. Вона сiла поруч зi мною й почала гортати сторiнки, заповненi старими фотографiями, вирiзками з газет i поштовими листiвками.
– Поглянь-но, ось де ти.
Я подивився на фотографiю й пригадав той лiтнiй день, коли Мануель посадив мене в ту першу машину, яку купив Вiдаль, i став навчати мене елементарних правил водiння. Пiсля того ми виiхали на вулицю Панами й на швидкостi близько п’яти кiлометрiв на годину, що здалася менi карколомною, бо я був за кермом, доiхали аж до проспекту Пiрсона й повернулися.
«Ви створенi для того, щоб стати асом водiння машин, – сказав менi тодi Мануель. – Якщо одного дня ви зазнаете краху в письменствi, то зробите собi кар’еру на автомобiльних дорогах».
Я всмiхнувся, згадавши про ту мить, яку вважав утраченою навiки. Крiстiна подала менi альбом.
– Вiзьми його. Мiй батько хотiв, щоб вiн зберiгався в тебе.
– Вiн твiй, Крiстiно. Я не можу взяти його.
– Я також хочу, щоб вiн зберiгався в тебе.
– Тодi нехай вiн лежить тут доти, доки не надумаеш забрати його.
Я став гортати сторiнки альбому, дивлячись на обличчя, якi впiзнавав, i на тi, яких нiколи не бачив. Так, я побачив там весiльне фото Мануеля Саньера та його дружини Марти, на яку Крiстiна була дуже схожа; знятi у фотостудiях портрети ii дядькiв i тiток, бабусь i дiдiв; побачив фотографiю однiеi з вулиць у кварталi Раваль, якою йшов хресний хiд, i фотографiю лазень Святого Себастьяна на пляжi Барселонета. Мануель колекцiонував старi поштiвки Барселони й вирiзки з журналiв; на однiй iз них був зображений юний Вiдаль у дверях готелю «Флорида» на вершинi гори Тiбiдабо, а на другiй – теж вiн попiдруч iз якоюсь слiпучою красунею в одному iз салонiв казино «Равасада».
– Твiй батько дуже шанував дона Педро.
– Вiн завжди менi казав, що ми всiм завдячуемо йому, – вiдповiла Крiстiна.
Я помандрував далi сторiнками пам’ятi бiдолашного Мануеля, поки не натрапив на сторiнку з фотографiею, не схожою на всi iншi. На нiй була знята дiвчинка вiком вiсiм чи дев’ять рокiв, яка йшла невеличким дерев’яним молом, що заходив углиб осяйноi поверхнi моря. Вона трималася за руку дорослого чоловiка в бiлому костюмi, чия постать була почасти обрiзана рамкою. У кiнцi молу було видно маленький човен iз вiтрилом, а далi – нескiнченний обрiй, за який ховалося сонце. Дiвчинкою, знятою зi спини, була Крiстiна.
– Це моя улюблена, – прошепотiла Крiстiна.
– Де ii було знято?
– Я не знаю. Не пам’ятаю нi того мiсця, нi той день. І не певна, що цей чоловiк – мiй батько. У мене таке враження, нiби того моменту нiколи не iснувало. Уже багато рокiв тому я вперше побачила цю фотографiю в батьковому альбомi й нiколи не могла зрозумiти, що вона означае. Так, нiби вона хоче менi щось сказати.
Я перегорнув iще кiлька сторiнок. Крiстiна розповiдала менi, хто е хто.
– Поглянь, це я в чотирнадцять рокiв.
– Я бачу.
Крiстiна подивилася на мене зi смутком.
– Ти про мене не думав? – запитала вона.
Я стенув плечима.
– Ти нiколи не зможеш менi простити.
Я далi гортав альбом, щоб не дивитися iй у вiчi.
– Ти нiчим не завинила передi мною, щоб я мав тобi прощати.
– Подивися на мене, Давиде.
Я згорнув альбом i виконав ii прохання.
– Ти брешеш, – сказала вона. – А я про тебе думала. Я думала про тебе щодня, але думала й про те, що не маю права про тебе думати.
– Чому?
– Бо нашi життя нам не належать. Анi мое життя, анi життя мого батька, анi твое…
– Усе належить Вiдалевi, – сказав я з гiрким смутком у голосi.
Крiстiна повiльно взяла мою долоню й пiднесла до губ.
– Сьогоднi нi, – прошепотiла вона.
Я знав, що втрачу ii, як тiльки мине ця нiч i бiль та самотнiсть, якi терзали ii зсередини, трохи вляжуться. Я знав, вона мае слушнiсть, i не тому, що казала правду, а тому, що в глибинi душi обое ми так вважали й завжди вважатимемо. Ми заховалися, наче злодii, в однiй iз
Страница 41
кiмнат, не наважившись навiть запалити свiчку, не смiючи розтулити рота й щось сказати. Я роздягнув ii дуже повiльно, обцiловуючи iй шкiру й знаючи, що бiльше нiколи так не робитиму. Крiстiна вiддалася менi з якоюсь розпачливою люттю й цiлковитим самозабуттям i, коли втома нарештi здолала нас, заснула в моiх обiймах, не маючи потреби щось казати. Я змагався зi сном, смакуючи тепло ii тiла й думаючи, що, якщо завтра смерть прийде по мене, я зустрiну ii з миром. Я нiжно гладив Крiстiну в темрявi, слухаючи, як за стiнами будинку гроза та буря вiддаляються вiд Барселони, розумiючи, що втрачу ii, але також знаючи, що протягом кiлькох хвилин ми належали одне одному й нiкому бiльше.Коли перша заграва свiтанку зачервонила шибки моiх вiкон, я розплющив очi й побачив, що лiжко порожне. Крiстiна залишила альбом i забрала роман Вiдаля. Я обiйшов весь будинок, що вже пахнув ii вiдсутнiстю, i одну за одною погасив усi свiчки, запаленi минулоi ночi.
17
Через дев’ять тижнiв я пiдiйшов до будинку номер сiмнадцять на площi Каталунья, де два роки тому вiдчинила своi дверi книгарня «Каталонiя», з подивом дивлячись на вiтрину, яка здалася менi нескiнченною: вона вся була заповнена примiрниками одного роману – «Дiм iз попелу» Педро Вiдаля. Я всмiхнувся в душi. Мiй наставник використав навiть ту саму назву, яку я запропонував багато рокiв тому, коли накидав схему його майбутнього роману. Я вирiшив увiйти й попросив показати менi примiрник книжки. Я розгорнув його навмання й перечитав кiлька абзацiв, що iх знав напам’ять i якi закiнчив пiдчищати не бiльш як два мiсяцi тому. Я не побачив у всiй книжцi жодного слова, яке не поставив би туди я, крiм посвяти: «Присвячую цю книжку Крiстiнi Саньер, без якоi…»
Коли я повернув книжку, книгар порадив менi не думати двiчi.
– Нам доставили цей роман два днi тому, i я вже його прочитав, – сказав менi вiн. – Це великий роман. Послухайте мене й купiть його. Я знаю, його до небес вихваляють у всiх газетах – i це майже завжди поганий знак, але тут виняток пiдтверджуе правило. Якщо книжка вам не сподобаеться, принесiть ii назад, i я поверну вам грошi.
– Дякую за рекомендацiю, – вiдповiв я. – Але я теж ii читав.
– Тодi, можливо, вас цiкавить якась iнша книжка?
– Ви маете роман, який називаеться «Кроки в небо»?
Книгар замислився на кiлька хвилин.
– Це роман Мартiна, того самого, який пiд псевдонiмом написав «Мiсто проклятих»? – Я ствердно кивнув головою. – Я його замовив, але з редакцii поки що нiчого не вiдповiли. Стривайте-но, я подивлюся.
Я пiшов за ним до прилавка, де вiн обмiнявся кiлькома словами з одним зi своiх колег, який заперечливо похитав головою.
– Книжку мали доставити нам учора, але видавець повiдомив, що в нього немае зайвих примiрникiв. Пробачте. Якщо бажаете, я залишу для вас примiрник, коли книжка надiйде.
– Не турбуйтеся. Я ще прийду. І дуже вам дякую.
– Пробачте менi, кабальеро. Не знаю, що там сталося, бо я мав ii одержати. Я вже вам казав…
Вийшовши з книгарнi, я пiдiйшов до кiоска на початку бульвару Рамбла, де продавали пресу. Там я купив майже всi газети того дня, вiд «Вангардii» до «Голосу iндустрii». Потiм зайшов до кав’ярнi «Каналетас» i став переглядати сторiнки куплених газет. Рецензii на роман, який я написав для Вiдаля, були в кожнiй, на всю сторiнку, великими лiтерами i з портретом дона Педро, на якому вiн здавався замисленим i таемничим, в елегантному костюмi та з люлькою, яку смоктав iз добре завченою недбалiстю. Я почав читати заголовки, а також першi та останнi абзаци рецензiй. Перша, на яку я натрапив, починалася такими словами: «“Дiм iз попелу” – це твiр зрiлий, багатий i надiлений високими перевагами, твiр, у якому ми знаходимо все те найкраще, що може запропонувати нам сучасна лiтература». Інша газета повiдомляла своiх читачiв, що «нiхто в Іспанii не пише краще, нiж Педро Вiдаль, високошанований маестро й вiдомий романiст», а третя проголошувала, що роман Педро Вiдаля – це «роман солiдний, досконало написаний i незрiвнянний за своею якiстю». Четверта газета провiщала велику мiжнародну славу Вiдалевi та його роману: «Європа схиляеться перед маестро» (хоча роман вийшов друком лише два днi тому в Іспанii, а якщо взяти до уваги час, потрiбний на його переклад, то вiн нiяк не мiг бути опублiкований у жоднiй iншiй краiнi ранiше, нiж за рiк). Далi автор цiеi ж таки рецензii вдавався до багатослiвноi балаканини про те, з якою глибокою пошаною вимовляють iм’я Вiдаля «найвiдомiшi мiжнароднi експерти», хоч, наскiльки менi було вiдомо, жодну з його книжок нiколи не перекладали жодною iноземною мовою, окрiм одного роману, переклад та публiкацiю якого фiнансував сам дон Педро i якого було продано 126 примiрникiв. Якщо зробити загальний висновок з усiх тих публiкацiй, то преса одностайно стверджувала, що «народився великий класик» i що роман засвiдчив появу «найбiльшого письменника нашого часу – Вiдаля, маестро, якого нi з ким порiвняти».
На протилежнiй сторiнцi деяких iз газет були також надрукованi коротенькi, обсягом на
Страница 42
пальту або двi, рецензii на роман такого собi Давида Мартiна. Найприязнiша з них починалася так: «Твiр початкiвця Давида Мартiна, написаний досить-таки вульгарним стилем, пiд назвою “Кроки в небо”, з першоi сторiнки свiдчить про цiлковиту вiдсутнiсть у його автора як таланту, так i будь-якого творчого ресурсу». У другiй стверджувалося, що «початкiвець Мартiн намагаеться наслiдувати маестро Педро Вiдаля, проте без найменшого успiху». Остання, яку я знайшов у собi терпiння прочитати, опублiкована в «Голосi iндустрii», починалася з короткого вступного абзацу, надрукованого жирним шрифтом, де говорилося: «Давид Мартiн, нiкому не вiдомий новачок у лiтературi, мабуть, редактор газетних оголошень, судячи з його безпорадного стилю, здивував нас тим, що можна назвати найгiршим лiтературним дебютом року».Я залишив на столi газети та замовлену каву i, спускаючись бульваром Рамбла, дiйшов до контори Баридо та Есковiльяса. Дорогою проминув чотири чи п’ять книгарень, усi прикрашенi незлiченною кiлькiстю примiрникiв роману Вiдаля. У жоднiй iз них я не побачив жодного примiрника своеi книжки. У кожнiй iз них повторився той самий епiзод, який я пережив у книгарнi «Каталонiя».
– Розумiете, я не знаю, що сталося, бо книжку мали доставити позавчора, але видавець повiдомив, що весь наклад у нього вичерпався, i вiн не знае, коли надрукуе книжку ще. Якщо залишите менi свое прiзвище й телефон, то я зможу вас попередити, коли книжка надiйде… Ви запитували в «Каталонii»? Якщо навiть у них немае…
Двое компаньйонiв зустрiли мене з вiдверто похоронним виглядом. Баридо сидiв за своiм письмовим столом i грався авторучкою, а Есковiльяс, стоячи за його спиною, просвердлював мене поглядом. Отрута зайняла вичiкувальну позицiю, сiвши бiля мене в крiслi.
– Ви навiть уявити собi не можете, як я вам спiвчуваю, сеньйоре Мартiн, – почав Баридо. – Проблема ось у чому: книгарi зробили нам замовлення, спираючись на рецензii, якi з’явилися в газетах, ви мене не запитуйте, звiдки й чому. І якщо ви зазирнете на наш склад, то побачите, що там лежать три тисячi примiрникiв вашого роману, якi померли, ще й не народившись.
– І забравши купу грошей, якi ми витратили, щоб iх надрукувати, – додав Есковiльяс вiдверто ворожим тоном.
– Я зайшов до складу, перш нiж прийти сюди, i з’ясував, що вони одержали тiльки триста примiрникiв. Завiдувач сказав менi, що бiльше не друкували.
– Це брехня, – заявив Есковiльяс.
Баридо урвав його примирливим тоном:
– Пробачте моему компаньйоновi, Мартiн. Повiрте, ми, як i ви, i навiть бiльше, нiж ви, обуренi тим ганебним цькуванням, якому мiсцева преса пiддала книжку, до якоi всi ми в цьому видавництвi поставилися зi щирим захватом, але я просив би вас зрозумiти, що, попри нашу глибоку вiру у ваш талант, у цьому випадку ми зв’язанi по руках i ногах тiею недоброзичливою атмосферою, яку створили злостивi вiдгуки преси. Але не занепадайте духом, Рим також був збудований не за два днi. Ми докладемо всiх можливих зусиль, щоб вивести ваш твiр на ту орбiту, на яку вiн заслуговуе своiми високими лiтературними перевагами…
– Накладом у триста примiрникiв.
Баридо зiтхнув, прикро вражений моею недовiрою.
– Ми надрукували п’ятсот, – уточнив Есковiльяс. – Двiстi вчора забрали Барсело й Семпере; вони приходили сюди власною персоною. Решту ми вiддамо пiд час сеансу наступного обслуговування, бо не могли взяти участь у цьому, оскiльки конфлiктна ситуацiя нових надходжень була невигiдною для нас. Якби ви потурбувалися про те, щоб зрозумiти нашi проблеми, i не були таким егоiстом, усе чудово залагодилося б.
Я подивився на них трьох недовiрливим поглядом.
– Тiльки не кажiть менi, що ви на цьому й зупинитеся.
Баридо подивився на мене з глибоким спiвчуттям у поглядi.
– А що ми маемо робити, друже мiй? Ми всiм пожертвували заради вас. Тепер i ви допоможiть нам трохи.
– Якби ви принаймнi написали таку книжку, як ваш друг Вiдаль, – сказав Есковiльяс.
– Ото справдi роман, – пiдтвердив Баридо. – Це визнае навiть «Голос iндустрii».
– Я знав наперед, що так усе буде, – провадив Есковiльяс. – Ви людина невдячна.
Поруч зi мною сидiла Отрута й дивилася на мене жалiсним поглядом. Менi здалося, що зараз вона вiзьме мене за руку й почне втiшати, тому я швидко вiдiйшов убiк. Баридо обдарував мене своею масною посмiшкою.
– Можливо, це й на краще, Мартiн. Можливо, це сигнал вiд Господа, який у Своiй нескiнченнiй мудростi хоче повернути вас на дорогу працi, яка подарувала стiльки радостi читачам вашого «Мiста проклятих».
Я зареготав. Баридо приеднався до мене, i за його знаком те саме зробили Есковiльяс i Отрута. Я подивився на цей хор гiен i сказав собi, що за iнших обставин ця хвилина видалася б менi миттю надзвичайно витонченоi iронii.
– Менi подобаеться, що ви з таким гумором оцiнили свою невдачу, – проголосив Баридо. – То що ви менi скажете? Коли ми матимемо наступну книжку серiалу Ігнатiуса Б. Самсона?
– Пiшли ви всi самi знаете куди.
18
Вийшовши звiдти, я блукав вулицями Барселони п
Страница 43
отягом кiлькох годин без певноi мети. Вiдчував, що дихати менi важко, щось тиснуло на груди. Краплi холодного поту виступили в мене на руках i на лобi. Коли стало смеркатися, я, не знаючи, куди себе подiти, вирiшив повернутися додому. Проходячи повз книгарню «Семпере та син», я побачив, що книгар заповнив свою вiтрину примiрниками мого роману. Було вже пiзно й крамниця була зачинена, але всерединi ще горiло свiтло, i коли я хотiв прискорити ходу, то побачив, що Семпере помiтив мене й усмiхнувся до мене такою сумною усмiшкою, якоi я не бачив у нього за всi тi роки, протягом яких його знав. Вiн пiдiйшов до дверей i вiдчинив iх.– Зайди на хвилинку, Давиде.
– Іншого разу, сеньйоре Семпере.
– Зроби це для мене.
Вiн узяв мене за руку й затяг до крамницi. Повiв мене до задньоi кiмнати й там запропонував крiсло. Налив у двi склянки чогось iще густiшого, нiж смола, i знаком показав, щоб я випив свою склянку одним махом. Вiн подав менi приклад, перехиливши свою.
– Я погортав книжку Вiдаля, – сказав вiн.
– Головний шедевр сезону, – прокоментував я.
– А вiн знае, що ii написав ти?
Я стенув плечима.
– А яка рiзниця?
Семпере подивився на мене тим самим поглядом, яким колись давно подивився на восьмирiчного хлопчика, що прийшов до його книгарнi весь у синцях i з вибитими зубами.
– Як ти почуваешся, Давиде?
– Пречудово.
Семпере непомiтно похитав головою й пiдвiвся, щоб узяти щось на однiй зi своiх полиць. Я побачив, що вiн узяв примiрник моеi книжки. Вiн подав ii менi разом iз пером i всмiхнувся.
– Надпиши ii менi, будь ласка.
Коли я зробив дарчий напис, Семпере взяв книжку з моiх рук i поставив у почесну вiтрину за прилавком, де вiн зберiгав першi видання книжок, що не були призначенi на продаж. То було особисте святилище Семпере.
– Немае потреби робити це, сеньйоре Семпере, – промурмотiв я.
– Я роблю те, що менi хочеться робити, i тому, що маю таку нагоду. Ця книжка – шматок твого серця, Давиде. А тiею своею частиною, яка стосуеться мене, i мого також. Я помiщаю ii мiж «Батьком Горiо» i «Сентиментальним вихованням».
– Це блюзнiрство.
– Дурницi. Це одна з найкращих книжок iз тих, якi я продав за останнi десять рокiв, а я продав iх багато, – сказав старий Семпере.
Приязнi слова Семпере майже не проникли крiзь завiсу того холодного й незворушного спокою, який почав опановувати мене. Я повернувся додому, нiби прогулюючись, дуже неквапно. А коли увiйшов у будинок iз вежею, то налив собi склянку води й коли став пити ii в темрявi, то зненацька зареготав.
Наступного ранку менi зробили два вiзити ввiчливостi. Першим з’явився Пеп, новий шофер Вiдаля. Вiн принiс послання вiд свого пана, який запрошував мене на обiд у «Мезон доре». Це мав бути, безперечно, той самий святковий обiд, який вiн обiцяв улаштувати для мене якийсь час тому. Пеп поводився якось скуто i, здавалося, хотiв поiхати якомога швидше. Вiд його приязного, змовницького вигляду не залишилося й слiду. Вiн не захотiв увiйти в дiм i чекав мене на сходовому майданчику. Вiн передав менi цидулку, яку написав Вiдаль, навiть не подивившись менi у вiчi, i, як тiльки я сказав йому, що прийду, поiхав, не попрощавшись.
Другий вiзит, через пiвгодини, привiв до моiх дверей моiх видавцiв, якi прийшли в супроводi кабальеро з похмурим обличчям i гострим поглядом, що вiдрекомендувався як iхнiй адвокат. Вигляд у цього грiзного трiо був середнiй мiж трагiчним i войовничим, тож не залишалося жодного сумнiву щодо мети iхньоi появи. Я запросив iх пройти на галерею, де вони посiдали на софу злiва направо, у порядку зниження iхнього зросту.
– Може, чогось вип’ете? Келишок цiанiстого калiю?
Я не сподiвався на посмiшку, i я ii не одержав… Пiсля короткого вступу Баридо, який розповiв про жахливi збитки, що iх зазнало його видавництво через провал роману «Кроки в небо», адвокат пiдбив короткi пiдсумки, заявивши менi прямим текстом, що якщо я не повернуся до роботи в шкурi Ігнатiуса Б. Самсона й не пiдготую рукопис «Мiста проклятих» за пiвтора мiсяцi, то видавництво позиватиме мене за порушення контракту, завданi збитки, шкоду й за щось там iще, за що саме, я вже не почув, бо на той час перестав слухати. Але не всi новини були поганими. Попри прикрiсть, якоi завдала iм моя поведiнка, Баридо та Есковiльяс зберегли у своему серцi перли великодушностi й готовi про все забути й укласти зi мною новий союз на засадах дружби й взаемноi вигоди.
– Якщо бажаете, ми можемо вiдступити вам на вигiдних умовах за сiмдесят вiдсоткiв вiд продажноi цiни всi примiрники «Крокiв у небо», якi в нас не розiйшлися, бо, як ми з’ясували, ця назва не мае попиту й ми не зможемо включити ii до наступного сеансу обслуговування, – сказав Есковiльяс.
– Чому ви просто не повернете менi права на цю книжку? Адже ви не заплатили менi за неi жодного дуро й не збираетеся продати жодного примiрника.
– Ми не можемо зробити цього, друже мiй, – пояснив Баридо. – Хоча видання вашоi книжки й не дало нам нiякоi матерiальноi вигоди, воно вимагало вiд видавництв
Страница 44
вкладення значних коштiв, а контракт, який ви з нами пiдписали, укладений на двадцять рокiв, тож вiн автоматично поновлюеться в тих самих термiнах щоразу, коли видавництво зажадае реалiзувати свое законне право. Ви повиннi розумiти: ми теж хочемо щось мати. Не все мае дiстатися авторовi.Коли вiн закiнчив свою промову, я запропонував трьом кабальеро рушати до виходу власною охотою, iнакше я допоможу iм зробити це копняками пiд зад – вибiр за ними. Перш нiж я зачинив дверi перед самiсiньким iхнiм носом, Есковiльяс нагородив мене одним зi своiх лихих поглядiв.
– Ми чекаемо вiдповiдi через тиждень або вам кiнець, – процiдив вiн крiзь зуби.
– Через тиждень ви й ваш йолоп компаньйон будете мертвi, – спокiйно вiдказав я, сам не розумiючи, навiщо промовив цi слова.
Решту ранку я провiв, споглядаючи стiни, аж поки дзвони на церквi Санта-Марiя-дель-Мар не нагадали менi, що наближаеться година моеi зустрiчi з Педро Вiдалем.
Вiн чекав мене за найкращим столом у залi, граючись келихом бiлого вина, який тримав у руках, i слухаючи пiанiста, що награвав своiми м’якими, наче оксамит, пальцями п’есу Енрiке Гранадоса[18 - Енрiке Гранадос (1867–1916) – iспанський композитор i пiанист, що використовував у своiй музицi багато iспанських фольклорних мотивiв.]. Побачивши мене, вiн пiдвiвся й подав менi руку.
– Вiтаю, – сказав йому я.
Вiдаль незворушно всмiхнувся й зачекав, поки я сяду, потiм сiв сам. Ми дозволили собi хвилину мовчанки пiд звуки музики й пiд поглядами людей зi свiтського товариства, якi вiтали Вiдаля здалеку або пiдходили до столу, аби привiтати його з успiхом, що був у центрi уваги всього мiста.
– Давиде, ти навiть не можеш собi уявити, як менi прикро, що все так сталося, – почав вiн.
– Не переживайте, утiшайтеся своiм успiхом, – сказав я.
– Думаеш, для мене це щось означае? Лестощi людей, якi самi нi на що не спроможнi? Моiм найбiльшим бажанням було побачити твiй трiумф.
– Пробачте, що розчарував вас знову, доне Педро.
Вiдаль зiтхнув.
– Давиде, я не винен, що всi вони накинулися на тебе. Ти сам у всьому винен. Ти домагався цього всiма силами. Ти вже дорослий i повинен був знати, як робляться такi речi.
– Розкажiть менi.
Вiдаль клацнув язиком так, нiби моя наiвнiсть його ображала.
– Чого ти сподiвався? Адже ти не один iз них. І нiколи не будеш таким, як вони. Ти не захотiв бути таким i думаеш, вони це тобi подарують? Ти замикаешся у своему похмурому домi й думаеш, що зможеш вижити, не приеднуючись до хору церковних хлопчикiв i не вдягаючи iхньоi унiформи. Але ти помиляешся, Давиде. Ти помилявся завжди. Гра вiдбуваеться не так. Якщо ти хочеш грати сам-один, спакуй своi валiзи й вирушай у таке мiсце, де зможеш бути господарем своеi долi, якщо воно iснуе. Але якщо залишишся тут, ти повинен приеднатися до якоiсь парафii, хоч би якою вона була. Усе так просто.
– Саме це ви й робите, доне Педро? Записуетеся до парафii?
– Я не маю в цьому потреби, Давиде. Я той, хто дае iм iсти. Цього ти також нiколи не мiг зрозумiти.
– Ви ще здивуетеся, як швидко я вдосконалю своi знання. Але не турбуйтеся, бо цi рецензii не заслуговують на найменшу увагу. Добре це чи погано, а завтра нiхто вже про них не згадуватиме, анi про моi, анi про вашi.
– У чому ж твоя проблема тодi?
– Не будемо про це.
– Ідеться про тих двох сучих синiв? Баридо й крадiя трупiв?
– Забудьте про все, доне Педро. Як ви вже менi пояснили, в усьому винен я. І нiхто бiльше.
Метрдотель наблизився iз запитанням у поглядi. Я не дивився в меню й не думав цього робити.
– Те, що звичайно, для двох, – сказав дон Педро.
Метрдотель вiдiйшов iз шанобливим поклоном. Вiдаль дивився на мене таким поглядом, нiби я був небезпечним звiром, замкненим у клiтцi.
– Крiстiна не змогла прийти, – сказав вiн. – Я принiс книжку, щоб ти зробив для неi дарчий напис.
Вiн поклав на стiл примiрник «Крокiв у небо», загорнутий у червоний папiр iз товарним знаком книгарнi «Семпере та син», i посунув його до мене. Я не зробив руху, щоб його взяти. Вiдаль зблiд. Весь його запал i виправдувальний тон його мови вiдступили. «Час завдати удару шпагою», – подумав я.
– Скажiть менi нарештi те, що ви маете сказати, доне Педро. Я вас не вкушу.
Вiдаль випив свое вино одним ковтком.
– Я маю сказати тобi двi речi. Вони тобi не сподобаються.
– Я вже починаю звикати.
– Одна з них стосуеться твого батька.
Я вiдчув, як гiрка посмiшка скривила менi губи, нiби я щойно проковтнув отруту.
– Я хотiв сказати тобi про це давно, але подумав, що користi тобi з того не буде. Ти подумаеш, що я мовчав iз боягузтва, але я готовий присягтися тобi чим завгодно…
– Переходьте до сутi, – урвав його я.
Вiдаль зiтхнув.
– У ту нiч, коли помер твiй батько…
– …коли його вбили, – поправив я крижаним тоном.
– То була помилка. Смерть твого батька була помилкою.
Я дивився на нього, нiчого не розумiючи.
– Тi люди полювали не на нього. Вони помилилися.
Я пригадав погляди тих трьох бандитiв у туманнiй темрявi, запах п
Страница 45
роху й кров батька, яка просочувалася крiзь моi пальцi, зовсiм чорна.– Вони хотiли вбити мене, – сказав Вiдаль тонким голосом. – Давнiй компаньйон мого батька довiдався, що його дружина i я…
Я заплющив очi й почув, як десь усерединi в мене вибухае чорний смiх. Мого батька вбили пострiлами з пiстолетiв за розпуснi грiхи великого Педро Вiдаля.
– Скажи що-небудь, будь ласка, – попросив Вiдаль.
Я розплющив очi.
– А друга рiч, про яку ви хотiли менi сказати?
Я ще нiколи не бачив Вiдаля наляканим. А тепер я виразно вiдчував його страх.
– Я попросив Крiстiну вийти за мене замiж.
Тривала мовчанка.
– Вона дала згоду.
Вiдаль опустив погляд. Один з офiцiантiв пiдiйшов iз тацею. Вiн поставив страву на стiл i побажав нам доброго апетиту. Вiдаль не наважився подивитися на мене знову. Страва вистигала на тарелi. Через кiлька хвилин я взяв примiрник «Крокiв у небо» i пiшов.
Того вечора я вийшов iз «Мезон доре» i зловив себе на тому, що йду бульваром Рамбла iз примiрником «Крокiв у небо» в руцi. Мiрою того як я наближався до рогу, звiдки вiдходила вулиця Кармен, руки менi все бiльше тремтiли. Я зупинився перед вiтриною ювелiрноi крамницi Багеса, удаючи, нiби роздивляюся золотi медальйони у формi фей та квiтiв, поцяткованi рубiнами. Бароковий розкiшний фасад унiвермагу «Ель Індiо» був лише за кiлька метрiв звiдти, i кожен мiг би подумати, що йдеться про великий базар, де продаються всiлякi дивовижi та небаченi чудеса, а не про магазин тканин та одягу. Я наблизився туди дуже повiльно й зайшов у вестибюль, звiдки вiдчинялися дверi до унiвермагу. Я знав, що вона не впiзнае мене, що, можливо, я й сам ii не впiзнаю, але, навiть знаючи все це, затримався хвилин на п’ять, перш нiж увiйти. Коли нарештi увiйшов, серце в мене лунко калатало, а на долонях виступив пiт.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Виноски
1
Нацii з двох людей (англ.) (Тут i далi прим. пер.).
2
Юбрегат – рiчка в Каталонii. Дельта Юбрегата розташована поблизу Барселони.
3
Grand Guignol – паризький театр, у якому переважно ставлять гротескнi вистави. За аналогiею так називають усе, що процвiтае завдяки гротеску та пробудженню хворобливих емоцiй.
4
Бенiто Перес Гальдос (1843–1920) – один iз найвизначнiших представникiв iспанського роману XIX ст.
5
Так називають Барселону, що досягла своеi найбiльшоi слави в добу правлiння графiв.
6
Рамбла – головна вулиця Барселони.
7
Так називаеться один iз найвiдомiших театрiв у Барселонi.
8
Ідеться про Іспано-американську вiйну 1898 року. То була перша iмперiалiстична вiйна за перерозподiл колонiальных володiнь. США намiрилися захопити Кубу, Фiлiппiни й Пуерто-Рико, що перебували пiд владою Іспанii.
9
Ідеться про роман Чарльза Дiккенса.
10
Спiвжиття втрьох (фр.).
11
Плаский дах будинку.
12
Пiшохiдна вулиця Барселони.
13
Maison Dorеe – золотий дiм (фр.).
14
Один iз найвидатнiших каталонських поетiв ХІХ ст.
15
У вiдповiдь на декрет уряду про мобiлiзацiю 20 тисяч резервiстiв на вiйну в Марокко в Барселонi почався страйк, що згодом охопив усю Каталонiю (26.07–26.09.1909 р.).
16
Мiгель Прiмо де Рiвера-i-Орбанеха (1870–1930) – iспанський вiйськовий i полiтичний дiяч, 1923–1930 рр. – диктатор, голова уряду при королi Альфонсо XIII.
17
Так пiсля Першоi свiтовоi вiйни ностальгiчно називали у Францii перiод 1870–1914 рр.
18
Енрiке Гранадос (1867–1916) – iспанський композитор i пiанист, що використовував у своiй музицi багато iспанських фольклорних мотивiв.
