Интернет-магазин книг КнигоПоиск

Карлос Сафон

Читать онлайн “Лабіринт духів” «Карлос Сафон»

02.02
0
0

Страница 1

Лабiринт духiв
Карлос Руис Сафон

Цвинтар забутих книжок #4
Молода оперативниця Алiсiя Грiс розслiдуе загадкове зникнення мiнiстра Маурiсiо Вальса. У пошуках вiдповiдей вона вирушае до Барселони, де зустрiчаеться з родиною Семпере та адвокатом Брiансом. Дiвчина пiдозрюе, що Брiанс причетний до викрадення, однак, прослiдкувавши за ним, розумiе: вiн тiльки вершина айсберга. Алiсiя дiзнаеться ще про кiлькох людей – в’язнiв моторошноi тюрми Монтжуiк у часи Другоi свiтовоi вiйни, коли Вальс працював там комендантом. Їм вiдомо, до яких жахiть причетний мiнiстр. Та був iще один в’язень – письменник Вiктор Маташ…

Загадки i головоломки, таемницi минулого i страшнi злочини режиму Франко, пошук iстини в плетивi брехливих вiдомостей – чи вдасться Алiсii знайти вихiд iз цього темного лабiринту?

Карлос Руiс Сафон

Лабiринт духiв

ЦВИНТАР ЗАБУТИХ КНИЖОК

Ця книжка належить до циклу романiв, дiя яких вiдбуваеться у лiтературному всесвiтi Цвинтаря забутих книжок. Твори, що входять до цього циклу, пов’язанi мiж собою персонажами й сюжетними ниточками, якi перекидають оповiднi й тематичнi мiстки, хоча кожна книжка е завершеною i самостiйною iсторiею.

Рiзнi частини цiеi серii можна читати в довiльному порядку, можна – котрусь одну на вибiр. Читач мае змогу зайти до лабiринту iсторiй крiзь будь-якi дверi й дослiджувати його, подорожуючи рiзними шляхами: переплетенi мiж собою, вони однаково приведуть вас до самого осередку повiстi.

У будь-якому творi присутнi елементи вигадки. Чотири частини «Цвинтаря забутих книжок» не виняток, хоч i мають своiм тлом реальну Барселону XX столiття. У лiчених випадках хронологiя, мiсце або обставини подii адаптовано згiдно з логiкою оповiдi для того, наприклад, щоб Фермiн мав змогу смакувати своi улюбленi жувальнi цукерки «Сугус» кiлькома роками ранiше, нiж вони набули поширення, або щоб котрийсь iз персонажiв мiг зiйти з потяга пiд величним склепiнням Французького вокзалу.

Книжка Данiеля

1

Тоi ночi менi наснилося, нiби я повернувся до Цвинтаря забутих книжок. Менi знову було десять рокiв, я прокинувсь у своiй колишнiй спальнi, вiдчуваючи, що мамине обличчя стерлося з моеi пам’ятi. І я знав – тим непоясненним знанням, яке приходить до нас у снах, – що винен у цьому лише я один, адже не здолав домогтися справедливостi й не заслуговую на те, щоб пам’ятати мамине обличчя.

По котромусь часi до спальнi прибiг батько, стривожений моiми розпачливими зойками. Тато, який у моему снi був молодим i тодi ще знав вiдповiдi на всi запитання, пригорнув мене, прагнучи втiшити. А пiзнiше, коли в перших променях свiтла вже вимальовувалися iмлистi обриси Барселони, ми вийшли з дому. Батько чомусь – я не мiг збагнути чому – провiв мене лише до пiд’iзду. Там вiн вiдпустив мою руку, даючи зрозумiти, що решту шляху я маю подолати сам.

Я рушив уперед, але, пригадую, одяг, взуття i навiть власна шкiра тиснули мене. Кожен наступний крок вимагав щоразу бiльших зусиль, нiж попереднiй. Дiставшись до Ла-Рамбли, я помiтив, що час у мiстi неначе завмер. Люди спинилися на пiвкроцi й застигли, як на старих фотографiях. Голуб, що злинув угору, занiс крила для змаху, та все нiяк не опускав iх. Квiтковий пилок нерухомо завис у повiтрi, його порошинки мiнилися в променях свiтла. Бризки води з фонтана Каналетас виблискували в порожнечi й здавалися намистом з кришталевих слiз.

Насилу, немовби рухаючись у водi, я посувався крiзь цю зачакловану Барселону, завмерлу в часi, аж доки нарештi не дiстався Цвинтаря забутих книжок. Там, знесилений, я зупинився. Я не мiг дотямити, що за невидимий тягар лежить на моiх плечах i майже не дае змоги рухатися. Схопившись за дверний молоточок, я постукав, але нiхто не вiдчинив. Тодi я загримав по масивних дерев’яних дверях кулаками, однак сторож знову не зважив на мое благання. Знеможений, я впав на колiна. Лише тодi я збагнув, що то за чари сковували моi рухи, i мене охопила жахлива впевненiсть у тому, що мiсто, а разом iз ним i моя доля, лишиться навiки пiд дiею цього закляття i що я вже нiколи не зможу пригадати обличчя своеi матерi.

І тодi, коли мене покинула остання надiя, у внутрiшнiй кишенi шкiльного пiджака, того, на якому блакитними нитками було вишито моi iнiцiали, я знайшов якийсь шматочок металу. Ключ. Скiльки ж часу вiн там пролежав, тимчасом як я про це навiть не знав? Ключ був укритий iржею i майже такий самий важкий, як мое сумлiння. Менi довелося взяти його обiруч, щоб усунути до замковоi щiлини. Зiбравшись на останнiх силах, я спробував повернути його в замку. Коли я вже гадав, що менi це нiколи не вдасться, замок нарештi пiддався й дверi прочинилися всередину.

Вигнута галерея вела в глиб старовинного палацу, а палахкi цятки свiчок, зливаючись в одну лiнiю, вказували шлях. Я пiрнув у морок i почув, як за спиною закляпнулися дверi. І тодi я впiзнав цей коридор, стiни якого були розмальованi фресками з янголами та казковими iстотами, що пильно видивлялися з темряви й немовби ворушилися, коли я про

Страница 2

одив повз них. Подолавши коридор, я опинився перед арочною брамою, що провадила до величезноi склепiнчастоi зали, i спинився на порозi. Передi мною безкраiм маревом розгортався лабiринт. У вiчному мiстi, побудованому з усiх книжок свiту, плетиво кам’яних сходiв, мiсткiв, критих переходiв i вигадливих арок спiраллю здiймалося до неосяжноi скляноi банi.

Мати чекала на мене там, просто перед спорудою. Вона лежала у вiдчиненому саркофазi зi схрещеними на грудях руками i шкiрою бiлою, як саван, у котрий було загорнуто ii тiло. Вуста ii були мiцно стуленi, а очi заплющенi. Мама лежала нежива в цьому прихистку для загублених душ, якого не iснувало насправдi. Я простягнув руку й нiжно торкнувся ii обличчя. Шкiра була холодна, як мармур. Аж тут очi ii розплющилися й, завороженi спогадами, уп’ялися в мене. Коли маминi вуста розтулилися й пролунав ii голос, вiн видався менi таким оглушливим, як гуркiт товарного потяга. Вiн вiдiрвав мене вiд пiдлоги, пiдкинув у повiтря й лишив падати без кiнця-краю, тимчасом як вiдлуння маминих слiв розтоплювало свiт.

Ти повинен розповiсти правду, Данiелю!

Ураз, весь у холодному потi, я прокинувсь у пiвтемрявi спальнi, поруч iз Беа. Дружина обiйняла мене й погладила по обличчю.

– Знову? – пробурмотiв я.

Вона кивнула, глибоко зiтхнувши.

– Ти розмовляв. Увi снi.

– Що я казав?

– Я не розiбрала, – збрехала Беа.

Я глянув на неi, i дружина у вiдповiдь усмiхнулася, як менi видалося, зi спiвчуттям, хоча, можливо, це був просто вираз терплячостi.

– Поспи ще трохи. У тебе ще е годинки пiвтори. Сьогоднi вiвторок.

Вiвторок означав, що була моя черга вести Хулiана до школи. Я заплющив очi й удав, нiби сплю. Коли за кiлька хвилин я iх знову розплющив, то побачив обличчя Беа, яка пильно на мене дивилася.

– Що таке? – запитав я.

Дружина схилилася надi мною й нiжно поцiлувала в губи. Їi вуста мали смак корицi.

– Менi теж перехотiлося спати, – натякнула вона.

Я став неквапливо роздягати дружину. Я вже взявся за укривало, щоб скинути його на пiдлогу, коли почулися тихi кроки, що наближалися до дверей нашоi спальнi. Беа стримала мою лiвицю, що просувалася помiж ii стегнами, й пiднялася на лiктях.

– Що сталося, золотко?

Маленький Хулiан, стоячи у дверях, iз виразом сорому й тривоги на обличчi позирав на нас.

– У моiй кiмнатi хтось е, – прошепотiв вiн.

Беа зiтхнула й простягнула до сина руки. Хулiан поспiшив прихиститися в материних обiймах, i я покинув усi сподiвання на тiлесний грiх.

– Багряний Князь? – запитала Беа.

Хулiан скрушно кивнув.

– Татко зараз пiде до твоеi спальнi й задасть цьому негiдниковi добрячого прочухана, щоб вiн бiльше нiколи не повертався.

Син розпачливо поглянув на мене. Навiщо ж iще потрiбен батько, коли не для героiчних подвигiв такого масштабу? Я всмiхнувся Хулiановi й пiдморгнув.

– Ще й якого прочухана! – вторував я зi щонайлютiшою гримасою.

На обличчi сина з’явилася подоба усмiшки. Я скочив iз лiжка й побiг коридором до дитячоi. Хулiанова спальня здалася менi такою подiбною на кiмнату, яку я мав у його вiцi, кiлькома поверхами нижче, що на якусь мить я подумав, нiби досi сплю. Я присiв на краечок лiжка й засвiтив нiчник. Хулiановi не бракувало iграшок, почасти успадкованих вiд мене, але насамперед дитинство його минало серед книжок. Менi знадобилося небагато часу, щоб вiдшукати винуватця, захованого пiд матрацом. Я дiстав звiдти невеличку книжку в чорнiй палiтурцi й розгорнув ii на титульнiй сторiнцi.

Лабiринт духiв VII

Арiадна i Багряний Князь

Текст та iлюстрацii Вiктора Маташа

Я вже й не знав, куди подiти цi книжки. Хай якi б новi хитромудрi схованки я не вигадував, син неминуче виявляв iх усi. Я нашвидку перегорнув сторiнки книжки, i спогади знову наринули на мене.

Укотре вже заховавши книжку на самий верх кухонноi шафи – хоч i знав, що мiй син натрапить там на неi певнiше рано, нiж пiзно, – я повернувся до нашоi з Беа спальнi. Хулiан посопував на материних руках. Беа заснула також. Я стояв на порозi, схований у пiвтемрявi, дивився на дружину з сином i думав, слухаючи iхне розмiрене дихання, що я найщасливiша людина на свiтi. Чим же заслужив я на таку ласку долi? Споглядаючи, як вони спали отак, обiйнявшись, далекi вiд усього зовнiшнього свiту, я не мiг не згадати той страх, що був опанував мене, коли я вперше побачив, як Беа колисае на руках нашого сина.

2

Я нiколи нiкому цього не розповiдав, але тоi ночi, коли народився мiй син Хулiан i я вперше побачив його на руках у Беа, огорнутого благословенним спокоем, який даеться тiльки тим, хто ще не знае, до якого мiсця насправдi потрапив, мене охопило бажання бiгти, бiгти й не зупинятися, аж доки не опинюся на краю свiту. Тодi я був ще зовсiм дитиною, i життя, безперечно, видавалося менi над силу важким, однак, хай якi виправдання можна було б вiдшукати, я й досi вiдчуваю гiркий присмак сорому перед нападом слабкодухостi, який оволодiв мною. Навiть по стiлькох роках менi бракувало смiливостi розказати про ньо

Страница 3

о тiй людинi, перед якою перш за все мусив зiзнатися.

Спогади, якi намагаешся поховати в мовчаннi, нiколи не перестають переслiдувати тебе. Мiй невiдступний гонитель – це образ кiмнати з неосяжною стелею й пасмом жовтувато-коричневого свiтла, що ллеться з пiдвiшеноi високо лампи, окреслюючи лiжко, на якому лежить дiвчинка заледве чи сiмнадцяти рокiв i тримае на руках немовля. Коли Беа, не зовсiм усвiдомлюючи, що довкола вiдбуваеться, пiдвела погляд i всмiхнулася до мене, на очi менi набiгли сльози. Я опустився навколiшки перед лiжком i притулив обличчя до ii лона. Беа взяла мене за руку i стиснула з тою дрiбкою сили, яка iй лишилася.

– Не бiйся, – прошепотiла вона.

Але я боявся. І на мить, за яку менi соромно досi, я захотiв опинитися будь-де, тiльки не там, тiльки не в тiй шкiрi, в якiй опинився. Фермiн, також присутнiй, спостерiгав за сценою, стоячи бiля дверей i, як зазвичай, прочитав моi думки, перш нiж я зумiв iх висловити. Не давши менi часу розтулити рот, вiн схопив мене попiд руку й, лишивши Беа та немовля в надiйному товариствi своеi нареченоi Бернарди, вивiв до коридору, довгоi галереi, кiнець якоi, звужуючись, губився в темрявi.

– Ти живий, Данiелю? – запитав товариш.

Я кволо кивнув, тим часом намагаючись вiдвести дух, який забився менi десь по дорозi. Коли я намiрився було повернутися, Фермiн стримав мене.

– Слухай-но, доки ти в такому гуморi, заходити знову туди не слiд. На щастя, Беа ще трохи причмелена й мало що тямить. Тому я, з твого дозволу, порадив би нам перехопити дещицю свiжого повiтря, яке прожене весь переполох, а вже пiсля цього з куди бiльшим запалом приступати до спроби номер два.

Не чекаючи на вiдповiдь, Фермiн схопив мене попiд руку й потягнув через увесь коридор до сходiв, якi вивели нас на балюстраду, що зависла мiж Барселоною i небом. Холодний, кусливий вiтерець, який охоче накинувся на нас, вiйнув менi в обличчя.

– Заплющ очi й тричi глибоко вдихни-видихни. Поволi – так, наче твоi легенi опустилися в черевики, – порадив Фермiн. – Цiеi вправи мене навчив один тибетський монах, неабиякий пройдисвiт, з яким я познайомився, коли виконував обов’язки адмiнiстратора й бухгалтера в одному припортовому бордельчику. Бiльшого пройдохи я ще нiколи не зустрiчав…

Я зробив три глибокi вдихи, як було сказано, i на додачу ще три для певностi, користаючи з цiлющих властивостей чистого повiтря, обiцяних Фермiном та його тибетським гуру. У головi злегка запаморочилося, але Фермiн мене пiдтримав.

– Млiти тобi також не треба. Збадьорися трохи! Ситуацiя вимагае спокою, але не ступору.

Я розплющив очi й побачив порожнi вулицi мiста, що спало коло моiх нiг. Вибило третю ночi. Лiкарня Святого Павла простягнулася в мороцi, занурена в сон разом зi своiми банями, вежами й арками, що виплiтали химернi вiзерунки в iмлi, яка сповзала з самого вершечка гори Кармело. Я мовчки дивився на цю безпристрасну Барселону, яку можна побачити тiльки з лiкарень, байдужу до тривог i надiй спостерiгача. Холод, помалу просякаючи аж до кiсток, прояснював мiй мозок.

– Ти вважатимеш мене боягузом? – запитав я.

Фермiн витримав мiй погляд i знизав плечима.

– Не драматизуй. Я радше думаю, що в тебе впав тиск i пiднялася тривога. Власне, це одне й те саме, але вiдповiдальнiсть знято й приводу для глузiв нема. На щастя, у мене з собою е лiки, якi тобi допоможуть.

Вiн розстiбнув свое габардинове пальто – бездонне вмiстилище всiляких чудес, – що було водночас i пересувною аптекою, i музеем дивовиж, i сховищем рiзноманiтних артефактiв та релiквiй, скуплених на сумнiвних товчках i розпродажах.

– Просто не уявляю, як тобi вдаеться носити на собi стiльки всякого залiзяччя, Фермiне.

– Вища фiзика. Зважаючи на те що моя худорлява тiлобудова головним чином спираеться на м’язову та хрящову тканини, цей невеличкий арсенал посилюе мое гравiтацiйне поле й править за надiйний якiр у бурхливому морi. Але не думай, що тобi так легко вдасться замилити менi очi своiми геть недоречними зауваженнями, бо ми вдерлися сюди не для того, щоб обмiнятися марками чи потеревенити про те, про се.

Виголосивши це застереження, Фермiн дiстав iз однiеi зi своiх незлiченних кишень бляшану фляжку й вiдкрутив ковпачок. Потiм принюхався до вмiсту, наче до божественноi амброзii, i усмiшкою висловив свое схвалення. Вiдтак простягнув флящину й, значливо дивлячись менi в очi, кивнув.

– Пий, а то шкодуватимеш усе життя.

Знехотя я взяв фляжку.

– Що це? Пахне карбiдом…

– Не мели дурниць. Це лише коктейль, вигаданий для того, щоб вiдживляти небiжчикiв i хлопчакiв, пригнiчених вiдповiдальнiстю, яку на них поклала доля. Його хитромудра формула моеi власноi розробки грунтуеться на основi лiкеру «Анiс дель Моно» та iнших алкогольних напоiв, перемiшаних iз тим низькопробним брендi, що його я купую в одноокого цигана з кiоску, де торгують самогоном. А щоб витворити неповторний букет каталонських угiдь, усе це довершено кiлькома краплинами вишнiвки й трав’яного лiкеру «Монсеррат».

– Матiр Божа!

– Пий хутчiш

Страница 4

Ось тут ми й побачимо, хто вiдважний, а кому бракуе духу. Одним проковтом, неначе випадковий гiсть на чужому весiллi!

Я послухався й хильнув того пекельного пiйла, що на смак було як пiдсолоджений бензин. Настоянка пропекла менi всi нутрощi, i, перш нiж я прийшов до тями, Фермiн жестом наказав менi повторити процедуру. Не звертаючи уваги на протести свого шлунка, який аж трусило, я приклався до флящини вдруге, вдячний за хороший настрiй i забуття, якi приносило це питво.

– Ну як? – запитав Фермiн. – Лiпше, еге ж? Це називаеться «снiданок чемпiонiв».

Тепер уже цiлком переконаний, я кивнув, вiдсапуючи й розстiбаючи гудзики на комiрцi. Фермiн скористався нагодою, щоб вiдсьорбнути свого шмурдяку, i заховав фляжку назад до кишенi пальта.

– Тiльки алхiмii до снаги вгамувати лiрику. Але надто не захоплюйся цим методом, адже настоянка – як щуряча отрута або ж як щедрiсть: що частiше ii використовуеш, то менш ефективною вона стае.

– Про це не турбуйся.

Фермiн показав двi гаванськi сигари, що висовувалися з iншоi кишенi, але потiм, пiдморгнувши, похитав головою.

– Цi двi кубинки, поцупленi in extremis [1 - На випадок крайньоi потреби (лат.). – Тут i далi прим. перекладача.] зi зволожувача для сигар, що належить виконувачевi обов’язкiв мого майбутнього тестя, доновi Густаво Барсело, я берiг для сьогоднiшнього дня, але гадаю, що, мабуть, ми вiдкладемо iх на котрийсь iнший день, бо, як менi видаеться, ти зараз не у формi, а лишати сиротою дитину в день ii появи на свiт не годиться.

Фермiн сердечно поплескав мене по спинi й замовк на якусь хвилю, чекаючи, доки його коктейль не розiйдеться по моiй кровi й алкогольна паволока не покрие те вiдчуття глухоi панiки, що охопило мене. Допiру товариш зауважив мiй посоловiлий погляд i розширенi зiницi, ознаки загального отупiння вiдчуттiв, як виголосив промову, що ii, поза всяким сумнiвом, висновував цiлу нiч.

– Друже Данiелю, Боговi – або тому, хто на час Його вiдсутностi виконуе Його функцii, – заманулося влаштувати все так, що стати батьком i привести у цей свiт дитину легше, нiж отримати водiйськi права. Ця фатальна обставина призводить до того, що несосвiтенна кiлькiсть кретинiв, обiсранцiв i йолопiв вважають, що мають право розмножуватися, i, хизуючись медаллю за батькiвство, нiвечать усе життя тим бiдолашним дiтям, яких витворили своею соромотою. Я кажу з усiею впевненiстю, що збираюся пiти за тобою цим шляхом величезноi вiдповiдальностi й зробити вагiтною мою кохану Бернарду так швидко, як менi це дозволять гонади й святий шлюб, який е sine qua non [2 - Обов’язкова умова (лат.).] з боку моеi нареченоi. І тому я мушу заявити i я заявляю, що ти, Данiелю Семпере Жисперт, дiтвак, який лише вступае у свiй мужнiй вiк, попри твою сьогочасну невiру у власну спроможнiсть як голови родини, е i будеш зразковим батьком, хоча ти й новачок i загалом трохи невiглас.

Посеред цiеi орацii я геть розгубився, чи то пiд впливом вибухового коктейлю, чи то через словесний феерверк, яким спалахнув мiй добрий друг.

– Фермiне, я не впевнений, що зрозумiв тебе.

Товариш зiтхнув.

– Я хотiв лише сказати, що коли тебе це все переповнюе аж довсирачки, Данiелю, дослухайся до поради своеi благословенноi дружини: не треба боятися. Дiти – принаймнi твоя дитина, це точно – народжуються не те що в сорочцi, а й у штанах, i кожен, у кого е хоч дрiбка честi й совiстi в душi й трохи смальцю в головi, мае всi шанси не зруйнувати iм життя й стати батьком, за якого нiколи не буде соромно.

Я позирнув скоса на цього чоловiчка, який ладен був вiддати за мене свое життя i в якого завжди знаходилося кiлька слiв – чи то пак кiлька тисяч слiв, – щоб вирiшити всi дилеми й заспокоiти напади екзистенцiйного страху, до яких я був схильний.

– Якби ж то все було так легко, як ти це описуеш, Фермiне!

– Нiчого, що бодай чогось варте в нашому життi, не даеться легко, Данiелю. Коли я був молодий, то гадав, що, аби простувати по цьому життю, досить навчитися трьох речей. Зав’язувати шнурiвки, це раз. Умiло роздягати жiнку, це два. І читати, щоб насолоджуватися щодня сторiнками, написаними проникливо й майстерно, це три. Менi здавалося, що чоловiк, який твердо крокуе по землi, умiе пестити жiнку i здатен почути музику слiв, живе довше, а насамперед – живе краще. Але роки навчили мене, що цього не досить i що iнодi хочеться дiстати можливiсть побути чимось бiльшим, нiж просто iстотою, яка ходить на двох ногах, iсть, сере й займае тимчасово простiр на цiй планетi. І сьогоднi долi, у ii безмежнiй непритомностi, забажалося надати тобi таку можливiсть.

Я кивнув, не надто переконаний.

– А якщо я виявлюся не гiдним цiеi можливостi?

– Данiелю, якщо ми з тобою в чомусь i подiбнi, то лише в тому, що нам обом поталанило зустрiти жiнок, на яких ми не заслуговуемо. Цiлком зрозумiло, що в цiй справi гiдними е саме вони, а нам лишаеться тiльки намагатися не пiдвести iх. Хiба не так?

– Менi страшенно хотiлося б погодитися з тобою, але я все ж вагаюсь.

Фермiн вибачливо похитав головою.

Страница 5

Не переймайся. Твою спроможнiсть збагнути високий полiт моеi думки затуманюе та алкогольна сумiш, якою я тебе нагодував. Але ж тобi вiдомо, що в цих справах я куди бувалiший за тебе, i загалом я маю бiльше рацii, нiж цiлий сонм святих.

– Тут я навiть не збираюся сперечатися з тобою.

– І правильно робиш, бо зазнаеш нищiвноi поразки при першому ж наступi. Ти менi вiриш, Данiелю?

– Певно, що так, Фермiне. Я ж iз тобою – хоч на край свiту. Тобi це добре вiдомо.

– Тодi зроби менi ласку й повiр у себе так, як я вiрю в тебе.

Я глянув товаришевi в очi й поволi кивнув.

– То як, – запитав Фермiн, – до тебе вже повернувся здоровий глузд?

– Гадаю, що так.

– У такому разi прибери цей похнюплений вираз зi свого обличчя, переконайся, що твоi тестикули на мiсцi, й повертайся до палати, щоб обiйняти Беа i свого сина, як чоловiк, якого вони обое з тебе зробили. І я тебе запевняю, що той хлопчина, з яким я мав честь познайомитися багато рокiв тому пiд арками Королiвськоi площi i який змусив мене вiдтодi стiльки хвилюватися, стоiть лише на початку своеi пригоди. Перед нами ще довгий шлях, Данiелю, i те, що чекае нас на ньому, – не для дiтей. Ти зi мною? Ти зi мною на той край свiту, нехай би вiн був навiть за рогом цiеi вулицi?

Менi не лишалося нiчого iншого, окрiм як мiцно обiйняти товариша.

– Що б я робив без тебе, Фермiне?

– Помилявся б частiше. І, коли вже зайшла мова про обачнiсть, май собi на увазi, що один iз найпоширенiших побiчних ефектiв вiд споживання тоi мiшанини, якою я тебе напоiв, – це тимчасове послаблення соромливостi й надмiр сентиментальностi. Тому, коли зайдеш до палати, поглянь просто в вiчi своiй дружинi, щоб вона знала, що ти кохаеш ii.

– Вона i так це знае.

Фермiн терпляче похитав головою.

– Прошу тебе, – наполiг вiн. – Не обов’язково казати iй це, якщо соромишся, адже ми, чоловiки, всi такi, а тестостерон не сприяе вiршам. Але зроби так, щоб вона все вiдчула. Тому що про кохання не потрiбно говорити, його треба показувати. І не на кiнський Великдень, а щодня.

– Я спробую.

– Спробувати замало, Данiелю. Просто зроби це.

Ось так, назавжди позбавлений стараннями Фермiна крихкого прихистку свого хлоп’ячого вiку, я рушив назад до палати, де чекала моя доля.

Багато рокiв опiсля спогад про ту нiч знову зринув у моiй пам’ятi, коли, зачинившись над ранок у пiдсобнiй комiрчинi староi книгарнi на вулицi Святоi Анни, я вкотре опинився перед порожнiм аркушем паперу, не маючи анi гадки, iз чого почати розповiдати самому собi справжню iсторiю своеi родини. Я присвячував цiй справi мiсяцi, ба навiть роки, i однаково не спромiгся бодай на один життездатний рядок.

Фермiн, користаючи з безсоння, спричиненого перетравленням пiвкiла шкварок, вирiшив зробити менi вранiшнiй вiзит. Побачивши, як я, озброений перовою авторучкою, з якоi текло, наче зi старого автомобiля, мордуюся перед порожнiм аркушем, товариш присiв коло мене й змiряв поглядом купу зiжмаканого паперу, що валявся пiд моiми ногами.

– Не вiзьми моiх слiв за образу, Данiелю, але чи маеш ти бодай найменше уявлення про те, що робиш?

– Нi, – визнав я. – Може, якби я спробував друкувати на машинцi, пiшло б легше? У рекламi кажуть, що «Ундервуд» [3 - Одна з найпопулярнiших у свiй час марок друкарськоi машинки.] – це вибiр професiоналiв.

Фермiн зважив рекламну обiцянку, але переконано захитав головою.

– Мiж друкуванням на машинцi й писанням рукою – свiтловi роки.

– Дякую, що пiдбадьорив. А ти сам що тут робиш о такiй годинi?

Фермiн помацав живiт.

– Мiй шлунок збунтувався, коли його змусили перетравлювати цiлого пiдсвинка в засмаженому станi.

– Може, випий соди?

– Краще, мабуть, не треба. А то ще дiстану, перепрошую на словi, ранковий стояк, а тодi вже точно буде не до сну.

Я вiдклав ручку, покинув уже вкотре правити одну-едину фразу, над якою мучився, i зустрiвся поглядом iз товаришем.

– У тебе все гаразд, Данiелю? Я маю на увазi, окрiм твоеi невдалоi спроби взяти приступом замок красного письменства…

Я стенув плечима. Фермiн, як завжди, з’явився у визначальний момент, пiдтверджуючи свое реноме «базiкала ex machina» [4 - «З машини» (лат.) Перекручене «Deux ex machina» – «Бог iз машини».].

– Хочу запитати тебе про дещо – це вже давно крутиться в моiй головi, – але не знаю як, – зваживсь я.

Фермiн затулив рот долонею й коротко, але голосно вiдригнув.

– Якщо це стосуеться якихось фортелiв у лiжку, питай не соромлячись, адже, дозволю собi нагадати, що я в цьому дiлi – дипломований фахiвець.

– Нi, це не пов’язано з лiжком.

– Шкода, тому що в мене саме е свiженька iнформацiя про кiлька хитромудрих вивертiв, що…

– Фермiне, – урвав я його, – як ти гадаеш, я жив так, як мав жити? Гiдно?

Мiй приятель замовк на пiвсловi. Потiм опустив очi й зiтхнув.

– Тiльки не кажи менi, що це в тебе насправдi стан розчарованого Бальзака. Духовнi пошуки i все таке…

– А хiба ж людина пише не для того, щоб краще пiзнати свiт i себе саму?

– Авжеж, для того. Якщо вона знае,

Страница 6

ого хоче, на вiдмiну вiд тебе…

– Кепський iз тебе духiвник, Фермiне. Допоможи менi хоч трохи.

– Я гадав, що ти прагнеш стати письменником, а не святим.

– Скажи менi правду. Ти знаеш мене з дитинства. Я не розчарував тебе? Я виправдав твоi очiкування? Я був тим Данiелем, яким хотiла б мене бачити мама? Скажи менi правду.

Фермiн пустив очi пiд лоба.

– Правда – це тi дурницi, якi люди плетуть, коли думають, нiби щось знають. Я знаю про правду стiльки, скiльки про розмiр бюстгальтера, який носить та дивовижна жiнка з конiчним iменем i бюстом, що ii ми бачили якось у кiнотеатрi «Капiтоль».

– Кiм Новак, – пiдказав я.

– Благословенна Господом Богом i законом всесвiтнього тяжiння. Але нi, ти мене не розчарував, Данiелю. Нiколи. Ти хороша людина й добрий товариш. І якщо ти вже хочеш знати мою думку, так, я гадаю, що твоя покiйна мати, Ізабелла, пишалася б тобою i вважала б тебе прекрасним сином.

– Але не прекрасним письменником, – усмiхнувся я.

– Слухай-но, Данiелю, iз тебе такий письменник, як iз мене монах-домiнiканець. І ти це знаеш. І на Землi немае такоi ручки чи друкарськоi машинки, яка це змiнить.

Я зiтхнув i довго нiчого не вiдповiдав. Фермiн замислено споглядав на мене.

– Знаеш що, Данiелю? Ось що я насправдi думаю: пiсля того, що ми з тобою разом пройшли, я досi лишився тим самим бiдолашним нещасливцем, якого ти зустрiв на вулицi, покинутого всiма, i, змилосердившись, вiдвiв до себе додому, а ти – усе ще той самий безпорадний хлопчак, який тинявся загубленим свiтом, наштовхуючись раз по раз на незчисленнi таемничi загадки, i вiрив, що коли вiн iх якимось дивом знайде на них вiдповiдi, то пригадае материне обличчя й дiзнаеться всю ту правду, якоi його позбавив свiт.

Я зважив товаришевi слова, якi влучали просто в око.

– Усе так погано?

– Могло би бути й гiрше. Ти мiг би стати письменником, як твiй друг Каракс.

– Може, менi слiд знайти його й переконати, щоб саме вiн написав цю iсторiю? – припустив я. – Нашу iсторiю.

– Інодi це саме каже твiй син Хулiан.

Я скоса зиркнув на Фермiна.

– Що каже Хулiан? Що мiй син знае про Каракса? Що ти йому розповiв?

Фермiн глянув на мене очима безневинноi овечки.

– Хто? Я?

– Що ти йому розповiв?

Фермiн засопiв, прагнучи зам’яти тему.

– Та нiчого особливого, дрiбницi. Так, примiтки внизу сторiнки, щонайбiльше. Зовсiм нешкiдливi. Хлопчина просто допитливий i кмiтливий на вдачу, i, певна рiч, вiн схопив усе i зв’язав докупи. Я не винен, що твiй син такий меткий. Вочевидь, вдався не в тебе.

– Матiр Божа… А Беа знае, що ти говорив iз ним про Каракса?

– Я до твого подружнього життя не пхаюся. Але, здаеться менi, е небагато такого, про що твоя дружина не знае або не здогадуеться.

– Я категорично забороняю тобi, Фермiне, розмовляти з моiм сином про Каракса.

Товариш поклав руку на серце й урочисто схилив голову.

– На моiх устах – печать. Нехай впаде на мене щонайчорнiше безчестя, якщо я у хвилину потьмарення порушу цю врочисту обiтницю мовчання.

– І не смiй також згадувати про Кiм Новак, я ж бо тебе знаю як облупленого.

– Ось тут якраз я невинний, як офiрний цап, бо ця тема вiд хлопця нiкуди не сховаеться. Кажу ж, вiн не дурень.

– Та невже?

– Я покiрливо сприймаю твоi несправедливi кпини, адже розумiю, що вони спричиненi розчаруванням вiд жалюгiдного стану твоеi власноi метикуватостi. Може, ваше добродiйство бажае додати до свого чорного списку ще якесь iм’я, окрiм Каракса, яке не вiльно споминати? Бакунiн? Естрельiта Кастро?

– Фермiне, чому б тобi не пiти спати i не дати менi спокiй?

– І зоставити тебе самого наодинцi з небезпекою? Де ж пак! У будь-якому гуртi мусить бути бодай один дорослий iз клепкою в головi.

Фермiн оглянув перову ручку i стос порожнiх аркушiв, що лежали на письмовому столi. Вiн торкався iх iз таким захватом, наче це був набiр хiрургiчних iнструментiв.

– Ти вже домiзкувався, як зрушити це дiло з мертвого мiсця?

– Нi. Я саме над цим розмiрковував, доки не з’явився ти й не став верзти дурницi.

– Казна-що. Без мене тобi не написати навiть списку покупок.

Зрештою, засукавши рукави перед тою титанiчною працею, що чекала на нас, Фермiн упевнено сiв на стiлець коло мене i пильно-пильно подивився менi в обличчя так, як умiе лише той, хто не потребуе слiв, щоб його зрозумiли.

– До речi, про списки. Бач, в усiй цiй письменницькiй справi я тямлю не бiльше, нiж у виробництвi й застосуваннi чернечих волосяниць, але менi щойно спало на думку, що перш нiж починати оповiдь про будь-що, потрiбно скласти список того, про що ти хочеш розповiсти. Провести, так би мовити, iнвентаризацiю.

– Розробити таку собi дорожню карту? – пiдхопив я.

– Дорожню карту клепае той, хто не знае до пуття, куди йти, i таким робом переконуе себе й iнших телепнiв, що кудись вiн таки йде.

– Це не така вже й погана iдея. Усi досягнення, якi здавалися неможливими, здiйснено завдяки самообману.

– Бачиш? Із нас вийде неподоланний дует. Я буду думати, а ти нотувати.

– Що ж, тодi

Страница 7

умай уголос.

– А в цiй штукенцii вистачить чорнила для подорожi до пекла й назад?

– Вистачить, щоб вирушити в дорогу.

– Отже, лишилося тiльки вирiшити, iз чого ми почнемо наш список.

– А чом би нам не почати з розповiдi, як ти познайомився з нею? – запитав я.

– Із ким – нею?

– Із ким же ще, Фермiне? З нашою Алiсiею в Барселонi чудес.

Мiй друг спохмурнiв.

– Я не думав, що коли-небудь розповiдатиму цю iсторiю, Данiелю. Навiть тобi.

– У такому разi, це найкращi дверi, щоб увiйти до лабiринту.

– Людина повинна мати змогу померти, лишивши позаду себе кiлька таемниць, – заперечив Фермiн.

– Забагато таемниць приводять людину передчасно до могили.

Фермiн здивовано звiв брови.

– Хто це сказав? Сократ? Чи я?

– Нi. Цього разу це сказав лише кiлька секунд тому Данiель Семпере Жисперт, «людина невiгласна».

Фермiн задоволено всмiхнувся, розгорнув жувальну цукерку «Сугус» iз лимонним смаком i запхав до рота.

– А ти, шельмо, таки навчився вiд майстра, хоч тобi на це й пiшло багато рокiв. Хочеш «Сугусу»?

Я взяв цукерку, адже знав, що це найцiннiший скарб мого друга Фермiна, i, дiлячись зi мною, вiн чинить менi честь.

– Данiелю, ти чув, як подеколи кажуть, що в коханнi й на вiйнi все дозволено?

– Чув кiлька разiв. Зазвичай iз вуст тих, що мають бiльше справ iз вiйною, нiж iз коханням.

– Так i е, адже насправдi це мерзенна брехня.

– То твоя iсторiя про любов чи про вiйну?

Фермiн стенув плечима.

– А хiба це не одне й те саме?

Ось так, пiд покровом ночi, огорнутий чаром спогадiв, яким загрожувало зникнення в туманi часу, Фермiн, жуючи «Сугус», узявся переплiтати нитки оповiдi, яка мала закiнчити – i почати – нашу iсторiю…

    Уривок iз «Лабiринту духiв» («Цвинтар забутих книжок», том IV), Хулiана Каракса.
    Видавництво «Люм’ер», Париж, 1992.
    За редакцiею Емiля де Розьера Кастеллена

Dies irae [5 - Dies irae (лат. «день гнiву») – католицька секвенцiя. Написана, iмовiрно, у XIII столiттi францисканцем Томмазо да Челано. З 1570 до 1962 р. була обов'язковою частиною заупокiйноi меси.]

Барселона

Квiтень 1938 року

1

Його розбудив поштовх моря. Прокинувшись, чоловiк, що подорожував «зайцем», не так побачив довкола себе нескiнченну темряву, як здогадався про неi. Хитавиця, сморiд селiтри й шкряботiння води по корпусу судна нагадали йому, що вiн не на суходолi. Чоловiк вiдсунув лантухи, якi правили йому за постiль, i поволi пiдвiвся, дослухаючись до ритмiчного порипування пiдпiрок i перекриттiв, що утворювали трюм корабля.

Химерне видовище постало перед очима мандрiвника: йому здалося, неначе вiн опинився в затопленому соборi, заставленому добром, награбованим iз безлiчi музеiв i палацiв. Помiж шерегом скульптур i картин окреслювалися обриси цiлого парку розкiшних автомобiлiв, накритих напiвпрозорою тканиною. Поряд iз великим дзигарем вирiзнялася клiтка з папугою неймовiрно гарного забарвлення, який суворо позирав на чоловiка, неначе засуджуючи того за безквитковий проiзд.

Трохи далi мандрiвник зауважив копiю статуi Мiкеланджело, «Давида», голову якого котрийсь дотепник увiнчав трикутним капелюхом Громадянськоi гвардii. За статуею примарна армiя манекенiв, вбраних у старосвiтськi шати, здавалося, завмерла в нескiнченному вiденському вальсi. Поруч, бiля розкiшного катафалка iз заскленими дверцятами, лежала купа старих афiш. На однiй iз них повiдомлялося про кориду, що мала вiдбутися на барселонськiй «Аренi» [6 - «La Plaza de toros de las Arenas» – вiдкрита в 1900 роцi арена для бою бикiв. У нашi часи переобладнана пiд торговий центр.] ще перед громадянською вiйною.

Серед перелiку рехонеадорiв [7 - Назва тореадора в кiннiй коридi.] увагу чоловiка привернуло iм’я «Фермiн Ромеро де Торрес». Очi безквиткового пасажира, якого на той час знали пiд iншим iменем, котре вiн незабаром змушений буде покинути в попелi тоi вiйни, пестливо пройшлися по лiтерах, а губи безгучно повторили слова.

Ромеро де Торрес

«Гарне iм’я», – подумав чоловiк. Музичне. Ба навiть оперне. Саме до пари тому, хто нидiе, подорожуючи «зайцем» по своему життю. Фермiн Ромеро де Торрес, чи то пак худорлявий чоловiчок iз велетенським носом, що одного – уже недалекого – дня вiзьме собi це iм’я, останнi двi доби провiв, переховуючись у нутрощах цього торговельного судна, яке двi ночi тому вийшло з порту Валенсii. Йому дивом вдалося пробратися на борт, заховавшись у скринi зi старими гвинтiвками, яку серед iншого вантажу занесли до трюму. Деякi гвинтiвки були в зав’язаних чохлах, якi мали захистити зброю вiд вологи, але решту перевозили як е, жужмом. Здавалося, нiж уразити ворога, такi гвинтiвки радше схильнi були вибухнути в обличчя котромусь нещасливому ополченцевi або й самому Фермiновi, якщо вiн доторкнеться до чого не слiд.

Щоб розiм’яти ноги й не заклякнути вiд холоду й вогкостi, якими просякли стiни судна, Фермiн щопiвгодини брався заглядати до ящикiв i контейнерiв, прагнучи вiдшукати щось iстiвне, або ж, за вiдсутностi такого, просто

Страница 8

збавити час. Пiд час однiеi зi своiх вилазок вiн потоваришував iз досвiдченим у справах такого роду щуриком, який спершу хоч i ставився з недовiрою та осторогою до чоловiка, однак згодом уже сидiв, грiючись, у того на колiнах i гриз шматки засохлого сиру, якi Фермiн знайшов у одному з ящикiв iз припасами. Сир, або ж те, чим була ця цупка й масна субстанцiя, смаком скидався на мило, i, як пiдказували Фермiновi його гастрономiчнi чуття, жодна корова чи iнша жуйна тварина не доклала руки, чи то пак ратицi, до його створення. Але, хоч хтось мудрий i зауважив колись, що на колiр i смак товариш не всяк, злигоднi тих днiв допомогли Фермiновi знайти собi товариша, разом iз яким вони насолоджувалися бенкетом, наминаючи сир iз таким завзяттям, яке з’являеться лише пiсля довгих мiсяцiв голодування.

– Друже гризуне, однiею з вигод вiд усiх цих збройних конфлiктiв е те, що з плином часу будь-яка гидота зрештою смакуе як божественна потрава i навiть лайно, умiло насаджене на паличку, зрештою починае видаватися вишуканими французькими делiкатесами. Ця напiввоенна дiета на основi крихт хлiба, переполовиненого з тирсою, i юшки з брудноi води загартовуе твiй дух i розвивае смакове сприйняття пiднебiння до тоi мiри, аж доки одного дня ти не переконуешся, що в часи скрути навiть коркове покриття для стiн може бути не гiршим на смак за свинячi шкварки.

Щурик терпляче вислуховував Фермiна, пiд’iдаючи свою частку з припасiв, якi роздобув чоловiк. Наiвшись, гризун часом дрiмав коло нiг свого товариша. Фермiн спостерiгав за ним, вiдчуваючи, що вони так легко знайшли спiльну мову тому, що насправдi були подiбними мiж собою.

– Ми з тобою, приятелю, одного поля ягода. Із фiлософською стiйкiстю зносимо цю напасть у виглядi мавпи прямоходячоi i борсаемося щосили, щоб вижити. Дасть Бог, уже зовсiм скоро одного дня цi всi примати вимруть до дiдька, долучившись таким чином до диплодокiв, мамутiв i пташок додо, щоб ви, iстоти мирнi й дiловитi, якi задовольняються тим, що сплять, iдять i розмножуються, успадкували цю землю або, принаймнi, роздiлили панування з тарганами i ще якимись жуками.

Якщо пацюк i був незгодний з чоловiком, то цього не показував. Їхне спiвiснування грунтувалося на приязностi й рiвноправностi, така собi джентльменська угода. Протягом дня вони дослухалися до вiдгомону крокiв i голосiв, що вiдлунювали у ллялi [8 - Лляло – водостiк у нижнiй частинi трюму на суднах зi сталi, утворений крайнiм мiждонним листом i зовнiшньою обшивкою.]. Зрiдка хтось iз матросiв спускався в трюм, зазвичай аби щось поцупити, i тодi Фермiн знову ховався до скринi з гвинтiвками, де, заколисаний морем i приспаний запахом пороху, вiн поринав у дрiмоту. Другого дня своеi подорожi, дослiджуючи розмаiття дивовиж, захованих у черевi цього Левiафана, Фермiн, цей сучасний Йона i дослiдник Святого Письма на неповнiй ставцi, натрапив на коробку з Бiблiями в чудових палiтурках. Така знахiдка видалася йому щонайменше викличною i оригiнальною, однак за браком кращого лiтературного меню, вiн узяв одного примiрника й за допомогою свiчки, також роздобутоi серед багажу, читав уголос собi й своему супутниковi вибранi уривки зi Старого Заповiту, який завжди видавався Фермiновi набагато цiкавiшим i захопливiшим, нiж Новий.

– А зараз, боцмане, попрошу уваги, адже ви почуете дивовижну притчу з глибоким символiзмом, присмачену iнцестом i калiцтвами, достатнiми для того, щоб самi брати Грiмм намочили собi пiдштаники.

Ось так минали години й днi в морi, аж доки вранцi 17 березня 1938 року Фермiн розтулив очi й побачив, що його друг-гризун зник. Можливо, його вiдлякали уривки з Об’явлення Івана Богослова, якi минулого вечора читав йому чоловiк, а може, щур просто вiдчув, що iхня подорож наближаеться до завершення i настав час сходити на берег. Фермiн, який уночi задубiв вiд холоду, що пробирав аж до кiсток, дiстався, хитаючись, до одного з iлюмiнаторiв, крiзь якi линув багрянець свiтанку. Кругле вiконце було ледве чи пiвметра над ватерлiнiею, i чоловiк бачив, як сонце сходить над морем кольору вина. Обiйшовши ящики з боеприпасами й цiлу купу зв’язаних мотузками iржавих велосипедiв, Фермiн перетнув трюм i глянув у iлюмiнатор на протилежному боцi. Промiнь iмлистого свiтла портового маяка вдарив у корабель, кинувши тоi митi шквал свiтляних голок крiзь усi щiлини в трюмi. Вiддалiк, у туманному маревi, виповзаючи з-посеред вартiвень, бань i шпилiв, розкинулася Барселона. Фермiн подумки всмiхнувся, забувши на мить i про холод, i про забоi, що вкривали все його тiло, – наслiдки сутичок i всiляких знегод, якi спiткали його на шляху сюди.

– Люсiя… – прошепотiв вiн, викликаючи у своiй пам’ятi риси того обличчя, спогади про яке пiдтримували Фермiна живим у найтяжчих ситуацiях.

Із внутрiшньоi кишенi пiджака вiн дiстав конверт, який тримав там, вiдтодi як покинув Валенсiю, i зiтхнув. Мрii розвiялися миттю. Судно вже пiдiйшло значно ближче до порту, нiж спершу здалося Фермiновi. Будь-який «заець», який поважае себе, знае, що пробратися на борт корабля – це не най

Страница 9

яжче. Найтяжче – пережити подорож цiлим i неушкодженим i непомiтно покинути корабель. Якщо Фермiн плекав надiю ступити на землю власними ногами, маючи при цьому всi кiстки на своiх мiсцях, то саме настав час пiдготувати стратегiю втечi. Дослухаючись до крокiв i метушнi, що посилилися на верхнiй палубi, вiн вiдчув, що корабель повернув, а двигуни скинули оберти: судно зайшло в устя порту. Фермiн заховав листа й поквапився прибрати всi слiди своеi присутностi, ховаючи недогарки свiчок, лантухи, на яких вiн спав i сидiв, Бiблiю, що правила йому за поживу для роздумiв, i тi крихти, що лишилися вiд замiнника сиру й згiрклих галет. Потiм кинувся запечатувати ящики, якi вiн мав зухвалiсть порозкривати, шукаючи харчу. Йому вдалося сяк-так поприбивати дошки на мiсце за допомогою каблука, що вiдiрвався вiд одного з його стоптаних шкарбунiв. Дивлячись на свое жалюгiдне обув’я, Фермiн подумав, що ледве вiн дiстанеться твердоi поверхнi й виконае те, що пообiцяв, наступною його метою буде розжитися парою черевикiв, якi не матимуть такого вигляду, наче вiн iх зняв iз трупа. Пораючись у трюмi, чоловiк бачив крiзь iлюмiнатори, як судно посуваеться водами барселонського порту. Фермiн ще раз притулився носом до скла й вiдчув, як йому аж морозом сипонуло за шкiрою, коли на вершинi гори Монтжуiк вiн побачив обриси замку й водночас вiйськовоi в’язницi, що нависла над мiстом, неначе хижий птах.

– Якщо не будеш обережним, опинишся там… – прошепотiв вiн.

Удалинi бовванiла колона пам’ятника Христофоровi Колумбу, що, як завжди, показував пальцем у помилковому напрямку, плутаючи американський континент iз Балеарським архiпелагом. За дезорiентованим першовiдкривачем починалася Ла-Рамбла, що провадила, спинаючись угору, до самого серця старого мiста, де чекала Люсiя. На якусь мить Фермiн уявив ii, що лежить на простирадлах, вiдчув ii пахощi. Почуття провини й сорому викинули з його голови цей образ. Вiн порушив свою обiцянку.

– Нiкчема, – мовив вiн сам до себе.

Вiдтодi як вiн бачився з нею востанне, минуло три мiсяцi й сiм днiв, три мiсяцi, якi видалися йому трьома роками. Останне, що вдалося помiтити Фермiновi, перш нiж вiн повернувся до своеi криiвки, це образ покровительки Барселони, Милосердноi Дiви Марii, статуя якоi завмерла перед входом до порту на банi церкви Ла-Мерсе, немовби хотiла злинути в повiтря й полетiти над череп’яними дахами мiста. Фермiн доручив iй свою душу i свое жалюгiдне тiло, тому що, хоча й не ступав на порiг церкви вiдтодi, як у вiцi дев’яти рокiв переплутав капличку з мунiципальною бiблiотекою у рiдному селi, вiн присягнувся перед усiма, хто мiг i хотiв його чути, що, коли Дiва Марiя – або ж будь-хто, надiлений повноваженнями в небесних сферах – заступиться за нього й допоможе прибути до безпечного мiсця без серйозних перешкод i вимушених смертельних уражень, то вiн змiниться, присвятить свое життя духовному спогляданню i стане постiйним клiентом церковних закладiв. Давши обiтницю, Фермiн двiчi перехрестився й поквапився заховатися назад до скринi з гвинтiвками, простягнувшись на своему ложi зi зброi, як небiжчик у трунi. Перш нiж затулити за собою вiко, вiн помiтив свого приятеля-щурика, що позирав на нього з вершечка цiлого стосу ящикiв i пакункiв, який здiймався аж до стелi трюму.

– Bonne chance, mon ami [9 - Нехай щастить, мiй друже (фр.).], – пробурмотiв Фермiн.

Наступноi митi вiн уже поринув у темряву, що пахла порохом, вiдчув доторки холодного залiза до шкiри й здався на невiдворотний вирок долi.

2

По недовгому часi Фермiн зауважив, що гуркiт двигунiв стихае i судно лягае в дрейф у спокiйних портових водах. За його пiдрахунками до пристанi вони мали дiстатися ще нескоро. Протягом двох чи трьох промiжних зупинок його вуха вивчили всю послiдовнiсть i навчилися розбиратися в тому переплетiннi звукiв, що супроводжувало причалювання: починаючи вiд розмотування швартових i брязкоту якiрних ланцюгiв аж до жалiбних поскрипувань корпусу корабля, припнутого до пристанi. Окрiм незвичноi бiганини й голосiв на палубi, Фермiн не мiг розпiзнати жодноi з цих ознак. Із невiдь-якоi причини капiтан вирiшив зупинити судно ранiше, i Фермiн, який за попереднi майже два роки вiйни добре затямив, що несподiванки часто ведуть до прикрих наслiдкiв, зцiпив зуби i став молитися знову.

– Непорочна Дiво Марiе, я зрiкаюся свого непрощенного агностицизму разом iз iншими мерзенними вигадками сучасноi науки, – прошепотiв вiн, ув’язнений у цiй неначе трунi разом iз уживаними гвинтiвками.

Вiдповiдь на його молитву не забарилася. Фермiн почув, як до iхнього корабля пiдпливае i черкае об його корпус щось, що, схоже, було iншим, меншим, судном. Якусь хвилю по тому серед метушнi матросiв палубою розляглися чiткi, майже вiйськовi, кроки. Фермiн проковтнув клубок, що пiдступив йому до горла. На корабель пiднялися стороннi люди.

3

«Тридцять рокiв у морi, а найгiрше завжди стаеться бiля самого суходолу», – думав капiтан Арраес, спостерiгаючи з капiтанського мiстка за групою чоловiкiв, якi щойно

Страница 10

iднялися трапом з бакборту [10 - Лiвий за рухом борт судна.]. Вони погрозливо розмахували зброею i вiдпихали матросiв убiк, готуючи прохiд тому, хто, либонь, був у них за головного. Арраес був людиною моря, iз тих, що мають обличчя й волосся випаленi сонцем i сiллю i вологий погляд яких здавався завжди потьмареним паволокою слiз. Молодим вiн гадав, що люди пiдiймаються на борт корабля в пошуках пригод, однак прожитi роки навчили його, що пригоди завжди чекають на тебе саме в порту, i то не такi приемнi, як хотiлося б. У вiдкритому морi нiчого боятися. На суходолi, натомiсть, останнiми днями капiтана дедалi частiше нудило.

– Бермехо, передай по радiо в порт, що нас затримано i що ми прибудемо з запiзненням.

Бермехо, його старший помiчник, що стояв поруч, зблiд i став труситися, мов iз пропасницi. За останнi мiсяцi бомбардувань i сутичок це траплялося з ним чимраз частiше. Колишньому боцману на круiзних лайнерах, що курсували Гвадалквiвiром, бiдолашному Бермехо бракувало духу для такоi роботи.

– А звiдки ви знаете, капiтане, що нас затримано?

Арраес зупинив свiй погляд на чоловiковi, який щойно ступив на палубу. Загорнутий у чорне габардинове пальто, у рукавичках i крислатому капелюсi, вiн, здавалося, був единим неозброеним серед усiх цих прибульцiв. Арраес стежив за тим, як чоловiк неквапно йшов палубою. Його рухи свiдчили про iдеально прораховану байдужiсть i холоднокровнiсть. Погляд очей, якi ховалися за темними окулярами, ковзав по обличчях матросiв, його ж власне лице не виражало нiчого. Нарештi чоловiк зупинився посеред палуби, звiв погляд на мiсток i привiтався, знявши капелюха з голови й розтягнувши губи в гадючiй посмiшцi.

– Фумеро, – пробурмотiв капiтан.

Бермехо, який, здавалося, став нижчим сантиметрiв на десять вiдтодi, як цей тип ступив на палубу корабля, поглянув на свого начальника, бiлий як крейда.

– Хто? – ледве здолав запитати.

– Полiтична полiцiя. Спускайся й скажи всiм, щоб не втнули якоiсь дурницi. А потiм передай по радiо те, що я тебе просив.

Помiчник кивнув, але навiть не рушив iз мiсця. Арраес скинув на нього пронизливим поглядом.

– Бермехо! Мерщiй! І, заради Бога, не обiсцися!

– Слухаюсь, капiтане!

Якусь хвилю Арраес лишався на мiстку сам-один. День видався ясний, кришталеве небо, де-не-де помережане хмаринками, що поспiшали кудись, змусило б акварелiста нетямитися з захвату. На мить капiтан замислився, чи не варто сходити до своеi каюти за револьвером, який вiн тримав у шухлядi, що замикалася на ключ, але усвiдомивши наiвнiсть цiеi думки, Арраес лише гiрко посмiхнувся. Вiн глибоко вдихнув i, защiпаючи гудзики на своему пошарпаному кiтелi, спустився з мiстка на палубу, де, крутячи цигарку мiж пальцями, на нього вже чекав давнiй знайомий.

4

– Ласкаво просимо до Барселони, капiтане Арраес!

– Дякую, лейтенанте.

Фумеро вищирився.

– Уже майор.

Арраес кивнув, витримавши погляд двох скелець темних окулярiв, за якими ховалися колючi очi Фумеро, так що тяжко було сказати, куди насправдi вони дивляться.

– Моi вiтання.

Полiцiянт простягнув йому одну зi своiх цигарок.

– Нi, дякую.

– Першосортний товар, – наполiг Фумеро. – «Рубiо амерiкано» [11 - Сорт тютюну.].

Арраес узяв цигарку й сховав до кишенi.

– Хочете оглянути документи й дозволи, майоре? Усi вони чиннi, усi з печатками Женералiтату [12 - Уряд Каталонii.]…

Фумеро стенув плечима, iз байдужим виразом випускаючи з рота кiльця диму i з легкою посмiшкою розглядаючи жарину своеi цигарки.

– Я не сумнiваюся, що всi вашi папери в порядку. Скажiть-но, а який вантаж у вас на борту?

– Харчовi продукти. Лiки, зброя i боеприпаси. І велика партiя конфiскованоi власностi для продажу на аукцiонi. Можу показати вам iнвентарний перелiк усього, засвiдчений печаткою урядовоi делегацii у Валенсii.

– Іншого я вiд вас i не очiкував, капiтане. Але це все ви будете пояснювати портовим чиновникам i митникам. Я ж простий слуга народу.

Арраес спокiйно кивнув, весь час нагадуючи собi, що не можна вiдвертати очей вiд цих чорних i непроникних скелець.

– Якби ви дали знати, що шукаете, майоре, я б залюбки…

Фумеро жестом наказав капiтановi йти за ним, i вони вдвох неквапом рушили вздовж палуби, тимчасом як уся команда вичiкувально стежила за ними. Через кiлька хвилин Фумеро зупинився й, затягнувшись востанне, викинув цигарку за борт. Спершись на планшир, вiн поглянув на Барселону так, наче нiколи ранiше ii не бачив.

– Чуете запах, капiтане?

Арраес вiдповiв не вiдразу.

– Я не зовсiм розумiю, про що ви, майоре.

Фумеро приязно поплескав його по плечу.

– Вдихнiть глибше. Не поспiшайте. Ви неодмiнно його почуете.

Арраес обмiнявся поглядом iз Бермехо. Члени команди також збентежено перезиралися мiж собою. Фумеро обернувся, жестом пропонуючи iм принюхатися.

– Що? Нiхто нiчого не чуе?

Капiтан спробував витиснути усмiшку, але губи вiдмовилися його слухатися.

– А ось я прекрасно чую цей запах, – сказав Фумеро. – І не кажiть менi, що ви його не зауважили.

Страница 11

Арраес невиразно кивнув.

– Звiсно, що зауважили, – наполягав далi полiцiянт. – Звiсно, що ви чуете цей запах. Як чую його я i всi тут присутнi. Запах щура. Поганого щура, якого ви заховали в себе на кораблi.

Арраес спантеличено насупив чоло.

– Запевняю вас…

Фумеро пiдняв руку, наказуючи йому замовкнути.

– Коли до тебе прокрадаеться щур, його неможливо позбутися. Ти труiш його, а йому байдуже. Ти ставиш на нього пастки, а вiн сере в них. Знищити щура найтяжче над усе. Тому що вiн боягуз. Тому що вiн звик ховатися. Тому що вiн вважае себе хитрiшим за тебе.

Фумеро на якусь хвилю замовк, щоб насолодитися своею промовою.

– А знаете, капiтане, який единий спосiб покiнчити зi щуром? Покiнчити раз i назавжди?

Арраес похитав головою.

– Не знаю, майоре.

Фумеро посмiхнувся, вишкiривши зуби.

– Звiсно, не знаете. Адже ви моряк, звiдкiля вам це знати? Знати – це моя робота. Саме для цього революцiя поставила мене на мое мiсце. Дивiться, капiтане. Дивiться i вчiться.

Перш нiж Арраес устиг щось сказати, майор разом зi своiми людьми рушив на нiс корабля. І тодi капiтан побачив, що помилився. Фумеро все ж був озброений: у його руцi зблискував старовинний, неначе з музейноi колекцii, револьвер. Не звертаючи уваги на дверi до кают, полiцiянт перетнув палубу, безцеремонно розштовхуючи матросiв, якi траплялися йому на шляху. Вiн знав, куди прямуе. За його знаком полiцiянти оточили дверцята, що вели до трюму, i завмерли, чекаючи наказiв. Фумеро нахилився над залiзною лядою i легенько постукав кiсточками пальцiв, немов у дверi до давнього приятеля.

– Сюрприз, – протягнув вiн.

Коли полiцiянти практично вирвали дверцята i денне свiтло ринуло в нутрощi корабля, Арраес повернувся на свiй мiсток. За два роки вiйни вiн уже достатньо надивився й навчився. Останне, що вiн побачив, – це те, як Фумеро, наче кiт, облизуе губи, перш нiж iз револьвером у руцi пiрнути в трюм.

5

Звикнувши за днi свого ув’язнення в трюмi до одного й того самого затхлого повiтря, Фермiн одразу вiдчув, як свiжий вiтерець, яким вiйнуло з горiшнього отвору, просякае крiзь щiлини до скринi зi зброею, в якiй вiн переховувався. Фермiн повернув голову набiк i крiзь прозiр мiж вiком i бортом скринi побачив променi порохнистого свiтла, що вiялом прочiсували трюм. Лiхтарики.

Бiле примарне свiтло вихоплювало з темряви обриси речей, просвiчувало тканину, якою були накритi автомобiлi та твори мистецтва. Звуки крокiв i металiчне вiдлуння, що вiддавало в ллялi, поволi наближалися. Фермiн стиснув зуби i подумки перейшовся по всiх своiх дiях, аж до того, як вiн повернувся до сховку. Мiшки, свiчки, рештки iжi, слiди, що могли залишитися на пiдлозi, – вiн усе прибрав. Здаеться, не забув нiчого. «Вони нiколи мене тут не знайдуть, – подумав Фермiн. – Нiколи».

І тодi вiн почув знайомий уiдливий голос, який промовляв його iм’я, неначе мугикаючи пiд нiс якусь пiсеньку, i душа у Фермiна перетворилася на драглi.

Фумеро.

Голос i кроки лунали вже зовсiм близько. Фермiн заплющив очi, неначе маленький хлопчик, переляканий дивним шерехом у темрявi своеi спальнi. Не тому, що гадав, нiби це його захистить, а лише тому, що не наважувався дивитися на постать, яка виростала перед його лiжком i нахилялася над ним. Жахливо повiльнi кроки розлягалися зовсiм поруч, за кiлька сантиметрiв вiд Фермiна. По вiку скринi, неначе змiя, ковзнули пальцi в рукавичцi. Фумеро насвистував якусь мелодiю. Фермiн, не розплющуючи очi, затамував дихання. На чолi йому виступили краплини холодного поту, а руки, щоб не тремтiли, довелося стиснути в кулаки. Вiн не наважувався поворухнути жодним м’язом, боячись тертям свого тiла об чохли, в якi були загорнутi деякi з гвинтiвок, викликати бодай найменший шурхiт.

Можливо, вiн помиливися. Можливо, його таки знайдуть. Можливо, у свiтi не лишилося закутка, де вiн мiг би сховатися й лишитися живим хоча б ще на один день, щоб розповiсти про все. Урештi-решт, можливо, цей день був анiтрохи не гiршим за будь-який iнший, щоб припинити свое iснування. І, коли вже така справа, то чому б зненацька не вiдкинути вiко скринi й не постати перед своiми ворогами з котроюсь iз тих рушниць, на яких вiн лежав? Краще померти за двi секунди вiд куль, нiж за два тижнi, пiдвiшеному до стелi катiвнi в замку Монтжуiк, вiд рук Фумеро та вiд його iграшок.

Фермiн мiцно стиснув одну з гвинтiвок, намацуючи спусковий гачок. Лише тепер йому спало на думку, що зброя найпевнiше не заряджена. «Байдуже», – подумав вiн. Зважаючи на його надзвичайну вправнiсть у стрiльбi, вiн мав усi шанси вiдстрелити собi пiвноги або в кращому разi потрапити в око статуi Колумба. Фермiн усмiхнувся на цю думку, обiруч притискаючи гвинтiвку до грудей i намацуючи курок. Досi вiн ще нiколи не стрiляв зi зброi, але подумав, що новачкам завжди щастить i що принаймнi спробувати варто. Фермiн звiв курок i приготувався рознести голову доновi Франсiско Хав’еровi Фумеро, вiдправивши того в рай чи в пекло, байдуже куди.

Кроки, утiм, наступноi хвилi стали вiддаляти

Страница 12

я, таким чином позбавивши Фермiна його хвилинки слави й нагадавши, що всi великi коханцi нi за ремеслом, нi за покликанням не народилися для того, щоб останньоi митi стати героями. Вiн дозволив собi вiдiтхнути й прибрав руки з грудей. Одяг пристав йому до тiла, наче друга шкiра. Фумеро та його прихвоснi вiдходили. Фермiн уявив iхнi постатi, що зникають у темрявi трюму, й полегшено всмiхнувся. Може, вони шукали не його. Може, це була звичайна перевiрка.

Аж тут кроки зупинилися. Запала могильна тиша, i протягом якоiсь хвилi едине, що Фермiн чув, – це власне серцебиття. Потiм – ледве чутне шарудiння i тупотiння чогось крихiтного й легкого, що бiгало по вiку скринi, лише за кiлька сантиметрiв вiд Фермiнового обличчя. Вiн пiзнав слабкий кисло-солодкий запах. Його товариш у дорозi, пацючок, нюшив крiзь щiлину, вочевидь, вiдчувши запах свого друга. Фермiн хотiв було вже шикнути на нього, щоб вiдiгнати, коли в трюмi пролунав оглушливий вибух.

Куля великого калiбру рознесла гризуна на шматки й пробила акуратний отвiр у вiку скринi, сантиметрiв п’ять вiд Фермiнового обличчя. Кров крiзь щiлину скрапнула йому на губи. Вiдтак Фермiн вiдчув, як залоскотало в правiй нозi й, поглянувши, виявив, що куля ледь-ледь не зачепила його ногу, розiрвавши холошу, перш нiж пробити в дошцi другий, вихiдний, отвiр. Промiнчик iмлистого свiтла перетнув темряву криiвки, повторюючи траекторiю кулi. Фермiн почув, як кроки повертаються й зупиняються просто бiля його схованки. Фумеро присiв навпочiпки перед скринею. Фермiн побачив зблиск його очей крiзь невеличкий прозiр, що лишався мiж накривкою i бортом скринi.

– Як завжди, обираеш собi друзiв iз самих низiв, еге ж? Шкода, що ти не чув вереску свого товариша Амансiо, коли вiн розповiдав, де нам тебе знайти. По кабелю на кожному яйцi – i навiть героi щебечуть, мов солов’i.

Зустрiвшись iз цими очима й пригадавши все, що знав про них, Фермiн вiдчув, що вся та дрiбка мужностi, яку йому вдалося зiбрати в цiй трунi з рушницями i яка не вийшла з нього разом iз потом, вилилася вiд жаху сечею.

– Фу, вiд тебе тхне гiрше, нiж вiд твого волохатого дружка, – мугикнув Фумеро. – Гадаю, тобi не завадить скупнутися.

Фермiн почув кроки й галас людей, якi вiдсували ящики й розкидали речi по трюму. Поки це вiдбувалося, Фумеро не рухався анi на сантиметр зi свого мiсця. Його очi, немов очi змii перед пташиним гнiздом, терпляче свердлили темнi нутрощi скринi. Невдовзi Фермiн вiдчув сильний удар по ящику. Спершу вiн подумав, що полiцiянти хочуть розбити його сховок, але, побачивши кiнцi цвяхiв, якi повиступали по краях, усвiдомив, що вони прибивають вiко. Наступноi секунди тi кiлька мiзерних мiлiметрiв прозiра мiж накривкою i бортом скринi зникли. Його поховали у власнiй схованцi.

Вiдтак Фермiн зрозумiв, що скриня почала рухатися поштовхами i що, пiдкорюючись наказам Фумеро, частина екiпажу судна спустилася до трюму. Уявити все iнше було неважко. Кiльканадцять чоловiкiв пiдважили скриню, i вiн почув, як брезентовi паски труться об дошки, охоплюючи iх. Потiм почувся брязкiт ланцюгiв, i Фермiн вiдчув раптовий ривок: ящик пiдiймали краном нагору.

6

Арраес та його команда спостерiгали, як скриня гойдаеться в повiтрi на висотi шести метрiв над палубою. Фумеро виринув iз трюму, знову надiваючи темнi окуляри й задоволено всмiхаючись. Пiдвiвши погляд на мiсток, вiн по-вiйськовому вiддав честь, немовби глузуючи.

– Із вашого дозволу, капiтане, ми знищимо щура, якого ви везли на своему кораблi, одним-единим по-справжньому ефективним способом.

Фумеро показав кранiвниковi, щоб опустив ящик на кiлька метрiв, аж доки той не опинився на рiвнi його обличчя.

– Маеш якусь останню волю чи, може, хочеш покаятися?

Матроси занiмiло дивилися на скриню. Звiдти долинув тiльки виск, немовби там зачаiлося маленьке нажахане звiреня.

– Ну-ну, не плач, не варто, – промовив Фумеро. – До того ж я не лишу тебе самого. Там на тебе вже зачекалася цiла купа твоiх дружкiв…

Ящик знову пiднявся в повiтря, i кран став повертатися до борту. Коли скриня зависла метрах у десяти над водою, Фумеро ще раз озирнувся на мiсток. Арраес дивився на нього скляним поглядом, бурмочучи щось собi пiд нiс.

«Сучий син», – вдалося розiбрати полiцiянтовi.

Вiдтак Фумеро кивнув, i скриня з двомастами кiлограмами гвинтiвок i невеличким додатком у виглядi ще п’ятдесяти Фермiнових кiлограмiв ринула в холоднi й темнi води барселонського порту.

7

Падаючи в порожнечу, Фермiн ледве встиг упертися руками й ногами в стiнки скринi. Коли та зiштовхнулася з поверхнею води, усi гвинтiвки пiдстрибнули i з силою вдарили у вiко. Якусь хвилю скриня трималася на водi, погойдуючись на хвилях, як поплавище. Фермiн намагався виборсатися з-пiд купи гвинтiвок, пiд якими опинився. У нiздрi вдарив рiзкий запах селiтри й мазуту, а потiм почувся дзюркiт води, що струменiла крiзь дiрку, яку пробила куля Фумеро. За якусь частку секунди Фермiн вiдчув холодний доторк рiдини, що покривала дно скринi. Його охопила панiка, i вiн зiбгавс

Страница 13

, намагаючись переповзти вище. Та коли йому це вдалося, гвинтiвки зсунулися, переважили, i скриня рiзко перехилилася. Фермiн упав ницьма на зброю. У цiлковитiй темрявi вiн намацав купу гвинтiвок i кинувся ii розбирати, шукаючи отвiр, крiзь який протiкала вода. Ледве йому вдавалося перекласти за спину з десяток гвинтiвок, як тi знову падали на нього, спихаючи на дно скринi, що дедалi бiльше перехилялася. Вода вже покрила йому ноги й струменiла помiж пальцями. Вона пiдбиралася вже до колiн, коли Фермiн нарештi вiдшукав отвiр i сяк-так затулив його обома руками. Аж тут iз палуби корабля почулися пострiли, i кулi пробили дошки. У скринi утворилися три нових дiрки, крiзь якi просякло зеленаве свiтло, i Фермiн побачив, як вода навально рине всередину й за якусь мить сягае його пояса. Шаленiючи вiд страху, вiн закричав i спробував дотягнутися рукою до одного з отворiв, проте раптовий поштовх вiдкинув його назад. Звук, що наповнив нутрощi скринi, вжахнув його: Фермiновi здалося, нiби якесь морське чудовисько проковтнуло його. Вода пiдступила йому до грудей, холод забивав дух. Знову зробилося темно, i Фермiн зрозумiв, що скриня невблаганно тоне. Його права рука пiддалася перед натиском води. Крижаний струмiнь змив сльози з його обличчя, i вони розчинилися в темрявi. Фермiн спробував схопити останнiй ковток повiтря.

Течiя пiдхопила дерев’яне вмiстилище й потягнула на дно. Угорi скринi лишилася бульбашка повiтря завширшки з долоню, i Фермiн заборсався, прагнучи дiстатися туди, щоб урвати кисню ще бодай на один подих. Невдовзi скриня опустилася на дно порту й, нахилившись набiк, угрузла в мул. Фермiн гамселив у вiко руками й ногами, але дошка, мiцно прицвяхована, не пiддавалася нi на мiлiметр. Останнi крихти повiтря вислизали крiзь щiлини. Холодна цiлковита темрява спокушала його, умовляла покинути спротив, легенi горiли вогнем, а голова, здавалося, ось-ось лусне вiд нестачi кисню. Пiддавшись слiпiй панiцi, переконаний, що жити йому лишилося не бiльше нiж кiлька секунд, Фермiн схопив гвинтiвку й узявся гатити прикладом у край вiка. Пiсля четвертого удару зброя переламалася у нього в руках. Вiн став мацати в темрявi, i пальцi його торкнулися однiеi з зачохлених гвинтiвок, що плавала завдяки невеличкiй бульбашцi повiтря всерединi. Фермiн схопив зброю обiруч i з усiх тих незначних сил, якi йому ще зосталися, знову заходився гатити нею, благаючи про диво, яке нiяк не приходило.

Усерединi чохла пролунав глухий вибух, i пострiл майже впритул пробив у дошцi круглий отвiр завбiльшки з кулак. Трохи тьмяного свiтла дiсталося всередину. Фермiновi руки вiдреагували швидше, нiж мозок. Вiн наставив гвинтiвку на те саме мiсце й натиснув на гачок кiлька разiв. Але вода вже просякла в чохол, i жоден набiй не вибухнув. Фермiн схопив iншу гвинтiвку й натиснув на гачок крiзь тканину чохла. Пiсля перших двох пострiлiв нiчого не сталося, а ось пiсля третього рушниця вiддала в плече й дiрка в дошцi розширилася. Фермiн стрiляв, доки отвiр не став достатнiм, щоб його змарнiле тiло змогло протиснутися. Гострi скалки дерли йому шкiру, однак обiцянка того примарного свiтла, що зблискувало вгорi, допомогла б йому подолати навiть поле, всiяне ножами.

Каламутна вода порту пекла очi, але Фермiн тримав iх розплющеними. У зеленуватiй пiтьмi хитався пiдводний лiс зi свiтла й тiнi. Мiшанина зi смiття, кiстякiв затонулих кораблiв i вiкових нагромаджень мулу лежала пiд Фермiновими ногами. Вiн звiв погляд на колони iмлистого свiтла, що спадало згори. На поверхнi величезною темною плямою вимальовувалися обриси торговельного судна. Фермiн подумав, що в цьому мiсцi порт мае щонайменше метрiв п’ятнадцять завглибшки, а може, й бiльше. Якщо йому вдасться виринути на поверхню з iншого боку корабля, можливо, нiхто його не помiтить i вiн зможе врятуватися. Фермiн вiдштовхнувся ногами вiд скринi й поплив. Лише зараз, коли вiн поволi пiдiймався до поверхнi, його очi вловили на мить примарне видиво, сховане пiд водою. Фермiн зрозумiв: те, що здалося йому водоростями й покинутими риболовними сiтями, насправдi було людськими тiлами, що гойдалися в напiвмороцi. Десятки мерцiв у кайданах, з ногами, прив’язаними чи прикутими до кам’яних брил або бетонних плит, спочивали на цьому пiдводному цвинтарi. Вугрi, що звивалися помiж руками й ногами трупiв, виiли iхнi обличчя, а течiя хвилювала iхне волосся. Фермiн бачив силуети чоловiкiв, жiнок i дiтей. Коло iхнiх нiг лежали валiзи й пакунки, загрузлi в мулi. Декотрi мерцi розклалися так, що лишилися тiльки кiстки, якi прозирали крiзь клаптi одягу. Людськi трупи утворювали цiлу неосяжну галерею, кiнець якоi губився в темрявi. Фермiн заплющив очi й наступноi митi виринув до життя, щоб пересвiдчитися, що звичайний процес дихання – це найдивовижнiша рiч, яка траплялася з ним на вiку.

8

Якийсь час, потрiбний для того, щоб вiддихатися, Фермiн тримався бiля судна, прилипнувши до нього, наче слимак. Метрiв за двадцять плавав бакен, що скидався на такий собi мiнiатюрний маяк: цилiндричноi форми, iз лiхтарем на вершин

Страница 14

, вiн крiпився на круглiй основi, з кабiнкою всерединi. Бакен був бiлий iз червоними смугами й лагiдно погойдувався на хвилях, немов металевий острiвець, що дрейфуе у морi. Фермiн подумав, що якби йому вдалося дiстатися до бакена, вiн мiг би сховатися всерединi й дочекатися сприятливоi нагоди, щоб спробувати непомiтно пробратися на суходiл. Схоже, нiхто його не зауважив, але Фермiн не хотiв випробовувати долю. Набравши якомога бiльше повiтря у своi змученi легенi, вiн знову занурився пiд воду й нерiвномiрними гребками рук став рухатися до бакена. Пiд час цього вiн уникав дивитися вниз i волiв думати, що йому примарилося i цей моторошний сад силуетiв, якi течiя колихала на днi, – лише риболовнi сiтi, що заплуталися мiж смiттям. Вiн виринув за кiлька метрiв вiд бакена й поквапився заховатися за ним. Поглянувши на палубу корабля, Фермiн вирiшив, що наразi вiн у безпецi i що всi на борту, зокрема й Фумеро, вважають його мертвим. Вiн уже видирався на платформу, коли зауважив чиюсь постать, що нерухомо стояла на капiтанському мiстку й дивилася на нього. На якусь мить вони зустрiлися поглядами. Фермiн не впiзнав цього чоловiка, хоча, зважаючи на одяг, вирiшив, що це капiтан судна. Мерщiй заховавшись у крихiтнiй кабiнцi, вiн повалився додолу, тремтячи вiд холоду, переконаний, що не мине й кiлькох секунд, як вiн iх почуе, почуе, як вони пливуть по нього. Краще б вiн захлинувся у тому ящику! Тепер Фумеро вкине його до однiеi зi своiх клiток, де довго забавлятиметься з ним.

В очiкуваннi минула цiла вiчнiсть, але коли вiн уже думав, що його iсторiя добiгла кiнця, почувся гуркiт двигунiв, що запрацювали, i загув корабельний гудок. Фермiн обережно визирнув у вiкно кабiнки й побачив, що пароплав вiддаляеться, прямуючи до пристанi. Утiкач знеможено простягнувся в теплих обiймах сонячного свiтла, що линуло крiзь вiконце. Можливо, попри все, Дiва Марiя, заступниця невiр, таки змилосердилася над ним.

9

Фермiн лишався на своему маленькому острiвцi, доки сутiнки не пригасили неба, а портовi маяки, загорiвшись, не розкинули над водою свою мерехтливу сiтку. Пильно оглянувши пристань, вiн вирiшив, що найкращим виходом буде дiстатись уплав до скупчення човнiв, якi стояли на причалi перед базарчиком рибалок, i вибратися на берег, видершись по швартових чи по линвi кормового шкiва якогось iз суден.

Аж тут Фермiн помiтив якусь тiнь, що виринала з туману, яким затягло пристань. До нього на веслах наближалася шлюпка з двома чоловiками на борту. Один грiб, другий пильно вглядався у темряву, тримаючи високо в руцi лiхтар, який забарвлював довколишню млу в бурштиновий колiр. Фермiн натужно ковтнув слину. Вiн мiг би кинутись у воду й молитися, щоб, укрившись пiд покривалом смерку, урятуватися ще раз, але у нього закiнчилися всi молитви, а вiд запалу боротьби не лишилося нi iскорки. Фермiн вийшов зi своеi схованки з пiднятими вгору руками лицем до човна, що наближався.

– Опусти руки, – почувся голос того, що тримав лiхтар.

Фермiн пригледiвся пильнiше. У човнi стояв той самий чоловiк, який дивився на нього кiлька годин тому з капiтанського мiстка. Фермiн глянув йому в очi й кивнув. Потiм узявся за простягнуту йому руку й застрибнув до шлюпки. Чоловiк, що сидiв на веслах, подав йому плед, i нещасливий мореплавець загорнувся в нього.

– Я капiтан Арраес, а це мiй старший помiчник, Бермехо.

Фермiн почав було щось белькотiти, але Арраес його стримав.

– Можеш не казати нам свое iм’я. Це не наша справа.

Капiтан дiстав термос i налив гарячого вина. Фермiн обiруч узяв мiдну чашку й вихилив ii до останньоi краплини. Арраес наповнював чашку ще тричi, аж доки Фермiн не вiдчув, як тепло розливаеться його нутрощами.

– Так лiпше? – запитав капiтан.

Фермiн ствердно кивнув.

– Я не збираюся запитувати, що ти робив на моему кораблi, нi що в тебе за справи з цим негiдником Фумеро, але тобi слiд обережнiше ходити по цьому свiту.

– Я намагаюся, повiрте. Це доля весь час пiдставляе менi ногу.

Арраес простягнув йому сумку. Фермiн зазирнув досередини. Там був сухий одяг, схоже, розмiрiв на шiсть завеликий, i трохи грошей.

– Чому ви це робите, капiтане? Я лише «заець», який вплутав вас у халепу…

– Бо менi так заманулося, – вiдказав Арраес, i Бермехо кивнув, погоджуючись.

– Не знаю навiть, як вам вiддячити…

– Менi досить, якщо бiльше нiколи не будеш плавати «зайцем» на моему кораблi. А тепер передягнися в сухе.

Арраес i Бермехо спостерiгали, як Фермiн позбувся своiх промоклих лахiв, а потiм допомогли йому вбратися в нову одежу, старий морський однострiй. Перш нiж покинути назавжди свiй обшарпаний пiджак, Фермiн понишпорив у кишенях i дiстав листа, якого зберiгав уже кiлька тижнiв. Морська вода стерла чорнило, а конверт перетворився на кавалок мокрого паперу, що розлазився в руках. Фермiн заплющив очi й розридався. Арраес i Бермехо нiяково перезирнулися. Капiтан поклав руку Фермiновi на плече.

– Не плач, чоловiче, найгiрше вже позаду…

Фермiн захитав головою.

– Не в тому… не в тому рiч.

Вiн о

Страница 15

ягнувся, неначе у сповiльненому темпi, i заховав те, що лишилося вiд листа, до кишенi своеi новоi куртки. Помiтивши заклопотанi погляди своiх доброчинцiв, Фермiн витер сльози й усмiхнувся.

– Даруйте менi.

– Ти сама шкiра та костi, – зауважив Бермехо.

– Це лише тимчасовий наслiдок усiх цих прикростей, – вiдказав Фермiн, намагаючись говорити веселим i сповненим оптимiзму тоном. – Але тепер, коли моi негаразди потроху зникають, я передбачаю майбутне зi щедрими трапезами й споглядальним життям, протягом якого я буду нагулювати сальце, почитуючи найвиборнiшу поезiю Золотоi доби [13 - Золота доба Іспанii (iсп. Siglo de Oro) – видатне культурне пiднесення в iсторii Іспанii, яке припало на XVI i на першу половину XVII столiття. Найвiдомiшi представники: Сервантес, Лопе де Вега – в лiтературi, Ель Греко, Веласкес, Мурiльйо, Сурбаран – у живописi.]. За два днi я розгодуюся на кров’янцi й бiсквiтному печивi, наче кнур. Не дивiться, що я такий худий: коли випадае нагода, я набираю вагу швидше, нiж примадонна.

– Як скажеш, – вiдповiв Арраес. – Тобi е куди йти?

Фермiн у своему новому мундирi капiтана без корабля, iз повним шлунком, у якому нуртувало гаряче вино, енергiйно закивав.

– Тебе чекае жiнка? – запитав моряк.

Фермiн сумовито всмiхнувся.

– Чекае, та не мене, – вiдказав вiн.

– Он як. Це iй адресовано того листа?

Фермiн кивнув.

– І заради цього ти ризикнув своiм життям i вирушив у подорож до Барселони? Щоб доставити iй цього листа?

Той лише стенув плечима.

– Вона цього варта. До того ж я пообiцяв своему доброму друговi.

– Вiн помер?

Фермiн опустив очi.

– Є новини, яких краще не повiдомляти, – зауважив Арраес.

– Коли вже дав слово, то мушу його дотримати.

– Як давно вона його не бачила?

– Трохи бiльше нiж рiк.

Якусь хвилю капiтан мовчки дивився на нього, а потiм сказав:

– Для наших часiв рiк – це багато. Люди сьогоднi забувають швидко. Це наче вiрус, який, проте, допомагае вижити.

– От би й собi пiдхопити його. Менi б вiн став у неабиякiй пригодi, – вiдказав Фермiн.

10

Уже споночiло, коли шлюпка причалила до кам’яних схiдцiв бiля корабельнi Драссанас. Фермiн покинув човен i розчинився в портовiй iмлi, перетворившись на ще одну постать серед натовпу вантажникiв i морякiв, що прямували до вуличок Равалю, який тодi називали Китайським кварталом. Змiшавшись iз юрбою, Фермiн почув уривки розмов, iз яких зрозумiв, що попереднього дня мiсто зазнало чергового нальоту авiацii, одного з багатьох за останнiй рiк, i що цiеi ночi очiкують нового бомбардування. У голосах i поглядах цих людей вiдчувався страх, але, переживши такий жахливий день, Фермiн був переконаний: хай що йому б не готувала нiч, гiрше вже бути не могло. Провидiнню забажалося, щоб дорогою йому перестрiвся торговець ласощами, який уже вертався з базару, штовхаючи перед собою вiзок iз усiлякими смаколиками. Фермiн зупинив його i щонайуважнiше оглянув товар.

– Маю цукрований мигдаль, точнiсiнько такий самий, як до вiйни, – запропонував продавець. – Не хочете покуштувати?

– Мене цiкавить «Сугус», – уточнив Фермiн.

– У мене саме лишився пакетик полуничного.

Очi Фермiновi зробилися круглими, наче блюдечка, а по губах на саму згадку про таку лагоминку потекла слинка. Завдяки фiнансам, отриманим вiд капiтана Арраеса, вiн змiг придбати цiлий кульок жувальних цукерок, який вiдразу ж розiрвав iз пожадливiстю засудженого до смертi.

Імлисте сяйво лiхтарiв Ла-Рамбли завжди видавалося Фермiновi – поряд зi смаком його улюбленого «Сугусу» – однiею з тих речей, заради яких варто прожити бодай ще день. Утiм, того вечора, простуючи центральною алеею Ла-Рамбли, Фермiн зауважив, що кiлька нiчних сторожiв ходили з драбиною вiд лiхтаря до лiхтаря й гасили iхне свiтло, що вiдбивалося вiд брукiвки. Фермiн пiдiйшов до одного з цих сторожiв i взявся спостерiгати за його роботою. Коли той став спускатися з драбини й помiтив Фермiна, то зупинився й скоса позирнув на глядька.

– Доброго вечора, начальнику, – привiтався Фермiн приязним тоном. – Ви не образитеся, якщо я насмiлюся запитати, чому ви лишаете мiсто в темрявi?

Сторож замiсть вiдповiдi лише вказав пальцем у небо й, забравши драбину, рушив до наступного лiхтаря. Фермiн постояв на мiсцi ще якийсь час, споглядаючи незвичне видовище: як Ла-Рамбла поступово поринае в пiтьму. Довкола нього стали зачинятися кав’ярнi й крамницi, фасади яких мiнилися слабким мiсячним сяйвом. Із якимось неспокоем на душi Фермiн рушив далi й невдовзi помiтив те, що видалося йому нiчною процесiею. Численна група людей з клунками й ковдрами прямувала до входу в метро. Дехто нiс запаленi свiчки й каганцi, iншi йшли в темрявi. Минаючи сходи, що спускалися до пiдземки, Фермiн затримав погляд на хлопчиковi, якому ще, либонь, не виповнилося й п’яти рокiв. Його мiцно тримала за руку чи то мама, чи то бабуся – у скупому освiтленнi всi цi люди здавалися передчасно постарiлими. Фермiн хотiв було пiдморгнути хлопчиковi, але погляд того був прикутий до неба. Дитина вдивлялася

Страница 16

в плетиво чорних хмар, що снувалися на обрii, немовби прагнула розгледiти щось, що ховалося за ними. Фермiн i собi звiв очi догори й вiдчув доторк холодного вiтру, що здiймався над мiстом i пахнув фосфором та горiлою деревиною. Просто перед тим, як мати потягнула його сходами вниз, до пiдземних переходiв метро, хлопчик скинув на Фермiна поглядом, вiд якого похололо на серцi. В очах п’ятирiчноi дитини вiдображалися слiпий жах i безнадiя, немовби це були очi глибокого старця. Фермiн вiдвiв погляд i кинувся геть, налетiвши на мiського гвардiйця [14 - Мiська гвардiя (iсп. Guardia Urbana) – мунiципальнi полiцiйнi сили Барселони.], що вартував вхiд до пiдземки. Вказавши на Фермiна пальцем, вiн промовив:

– Якщо пiдете зараз, потiм мiсць не буде. А бомбосховища вже всi переповненi.

Фермiн кивнув, однак лише пришвидшив ходу. Вiн iшов Барселоною, що здавалася мiстом-примарою, i заглиблювавсь у нескiнченний пiвморок, який ледь-ледь розганяло миготливе сяйво каганцiв i свiчок у пiд’iздах i на балконах. Дiставшись нарештi до бульвару Святоi Монiки, Фермiн видивився вдалинi арку темного й вузького пiд’iзду. Тяжко зiтхнувши, вiн рушив на зустрiч iз Люсiею.

11

Вiн повiльно пiдiймався вузькими сходами, вiдчуваючи, як iз кожною сходинкою його рiшучiсть кудись зникае i як його дедалi бiльше опановуе страх постати перед Люсiею i повiдомити, що чоловiк, якого вона кохае, батько ii доньки, обличчя якого вона прагне побачити вже понад рiк, помер у камерi севiльськоi в’язницi. Пiднявшись на четвертий поверх, Фермiн зупинився перед дверима, не наважуючись постукати. Вiн сiв на сходинку й обхопив голову руками, пригадуючи слово в слово те, що казалося на цьому самому мiсцi три мiсяцi тому, коли Люсiя, узявши його за руки й дивлячись в очi, просила: «Якщо любиш мене, не допусти, щоб iз ним щось сталося, приведи його назад до мене». Фермiн дiстав iз кишенi зiпсутого листа i став розглядати його у пiвтемрявi. Потiм зiжмакав папiр i пожбурив геть. Вiн пiдвiвся й рушив було вниз сходами, маючи намiр утiкати звiдси, коли почув, як дверi за його спиною вiдчинилися. Тодi Фермiн зупинився.

Дiвчинка семи чи восьми рокiв стояла в дверях i дивилася на нього. У руках ii була книжка, мiж сторiнками якоi вона тримала палець замiсть закладки. Фермiн усмiхнувся дiвчинцi i здiйняв руку, вiтаючись.

– Привiт, Алiсiе! – мовив вiн. – Пам’ятаеш мене?

Дiвчинка iз сумнiвом в очах дивилася на нього.

– А що ти читаеш?

– «Алiсу в Краiнi Чудес».

– Це ж треба таке! А можна менi подивитися?

Дiвчинка показала книжку, але торкнутися не дала.

– Це одна з моiх найулюбленiших, – мовила вона, усе ще з недовiрою поглядаючи на Фермiна.

– З моiх теж, – вiдказав вiн. – Усе, що стосуеться падiнь у ями й здибанок з усiлякими диваками та математичними загадками, неначе про мене написано.

Дiвчинка прикусила губу, щоб не засмiятися на слова цього дивного гостя.

– Але цю книжку написали для мене, – з лукавим виразом зауважила вона.

– Авжеж, для тебе. А мама вдома?

Дiвчинка не вiдповiла, але прочинила дверi ще трохи. Фермiн ступив крок уперед. Алiсiя обернулася й мовчки побiгла геть, зникнувши десь у глибинi помешкання. Фермiн зупинився на порозi. Усерединi було темно, лише аж у кiнцi вузького коридору ледь-ледь блимало щось – мабуть, каганець.

– Люсiе! – позвав Фермiн.

Голос його загубився в темрявi. Вiн постукав кiсточками пальцiв по дверях i почекав.

– Люсiе? Це я… – гукнув знову.

Фермiн почекав ще якусь хвилю, а потiм, так i не дiставши вiдповiдi, ступив до помешкання. Коридор, обабiч якого простягнувся шерег зачинених дверей, вивiв його до простороi кiмнати, що правила за вiтальню. Каганець стояв на столi, огорнутий ореолом м’якого жовтуватого сяйва, що лагiдно вiдгортало темряву. Перед вiкном, спиною до Фермiна, на стiльцi сидiла стара жiнка. Фермiн зупинився. Лише тодi вiн упiзнав ii.

– Донье Леонор…

Жiнцi, яка здавалася старою, мусило бути не бiльше нiж сорок п’ять рокiв. Вона мала передчасно змарнiле вiд горя обличчя й осклiлi очi, змученi ненавистю й сльозами, виплаканими на самотi. Леонор мовчки дивилася на Фермiна. Вiн узяв стiлець i сiв коло неi. Потiм узяв жiнку за руку й кволо всмiхнувся.

– Їй слiд було вийти за тебе, – прошепотiла вона. – Ти негарний, але принаймнi маеш голову на в’язах.

– Де Люсiя, донье Леонор?

Жiнка вiдвела погляд.

– Їi забрали. Майже два мiсяцi тому.

– Куди?

Леонор не вiдповiла.

– Хто ii забрав?

– Той чоловiк…

– Фумеро?

– Вони навiть не питали за Ернесто. Вони прийшли по неi.

Фермiн обiйняв ii, але жiнка не поворухнулася.

– Я знайду ii, донье Леонор. Я знайду ii i приведу додому.

Жiнка похитала головою.

– Вiн мертвий, адже так? Мiй син?

Фермiн довго не вiдповiдав.

– Я не знаю, донье Леонор.

Вона подивилася на нього з ненавистю й дала ляпаса.

– Забирайся геть.

– Донье Леонор…

– Геть, – застогнала вона.

Фермiн пiдвiвся й вiдступив на кiлька крокiв. Маленька Алiсiя дивилася на нього з коридору. Вiн усмiхн

Страница 17

вся, i дiвчинка поволi пiдiйшла до нього, взяла за руку й мiцно стиснула. Тодi вiн опустився навколiшки перед нею. Фермiн збирався сказати, що вiн друг ii мами, чи ще щось таке, що кажуть у подiбних випадках, будь-що, аби тiльки стерти з обличчя Алiсii цей вiдчужений вираз, який туманив iй погляд, але саме тоi митi, поки Леонор здушено плакала в долонi, почувся далекий гул, що по краплинi наповнював небо. Звiвши погляд на вiкно, Фермiн побачив, як задрижали шибки.

12

Фермiн пiдiйшов до вiкна, вiдслонив тюлеву фiранку i глянув угору, на смужку неба, затиснутого мiж дахами будинкiв, що нависали над вузьким провулком. Гул тепер звучав голоснiше й набагато ближче. Спершу Фермiн подумав, що це шторм iде вiд моря, i уявив, як чорнi хмари наповзають на пристань, дорогою вириваючи вiтрила й ламаючи щогли. Але ще нiколи йому не доводилося бачити шторм, у вiдлуннi якого звучали б вогонь i залiзо. Туман розiрвався на клаптi, i коли прояснiло, Фермiн iх побачив. Вони виринали з мороку, наче величезнi сталевi комахи, що летiли строем. Вiн проковтнув клубок, що пiдступив до горла, i обернувся до Леонор i Алiсii; дiвчинка тремтiла, досi тримаючи в руках книжку.

– Мабуть, нам краще вийти надвiр, – пробурмотiв Фермiн.

Леонор похитала головою.

– Вони пролетять мимо, – ледь чутно вiдказала вона. – Так само, як i вчора вночi.

Фермiн знову взявся спостерiгати за небом i помiтив, що шiсть чи сiмь лiтакiв вiдокремилися вiд основноi групи. Вiн вiдчинив вiкно й висунув голову: йому здалося, що гуркiт двигунiв прямуе до Ла-Рамбли. А тодi почувся рiзкий свист, немов гiгантський дриль просвердлював небо. Алiсiя затулила вуха руками й кинулася пiд стiл, щоб заховатися там. Леонор потягнулася, щоб затримати онучку, але раптом так i завмерла з простягнутими руками. За секунду до того, як снаряд влучив у будинок, свист зробився таким пронизливим, неначе його видавали самi стiни. Фермiн подумав, що в нього зараз луснуть барабаннi перетинки.

А тодi враз запала тиша.

Зненацька потужний поштовх струсонув увесь будинок, немовби з хмар звалився поiзд i падав, пробиваючи дах i кожен поверх, неначе вони були паперовi. Губи Леонор розтулилися, утворюючи слова, але Фермiн iх не чув. Гуркiт перетворився на суцiльний мур i заморозив час. Оглушений Фермiн побачив, як за якусь частку секунди стiна за спиною Леонор розсипалася хмарою бiлого пороху, а язики полум’я обiйняли стiлець, на якому сидiла жiнка, i поглинули ii. Половину меблiв одразу пiдкинуло вибуховою хвилею в повiтря, перш нiж вони зайнялися. Струмiнь повiтря, яке обпiкало, наче пiдпалений бензин, ударив Фермiна й вiдкинув до вiкна з такою силою, що вiн розбив скло й налетiв на металевi поперечки балкона. Куртка, подарунок капiтана Арраеса, димiла й обпалювала шкiру. Коли вiн спробував зiп’ястися, щоб скинути одяг, то вiдчув, як пiдлога дрижить пiд ногами. Через кiлька секунд на його очах центральна частина будiвлi завалилася вихором битоi цегли й охоплених полум’ям уламкiв.

Фермiн пiдвiвся й зiрвав iз себе куртку, що димiла. Потiм зазирнув усередину кiмнати. Стiни, що лишилися стояти, укривав саван чорного i iдкого диму. Вибух знищив центр будiвлi, зоставивши хiба тiльки фасад i перший ряд кiмнат, що оточували кратер, на краю якого здiймалося те, що лишилося вiд сходiв. Трохи далi, де ранiше був коридор, яким Фермiн потрапив сюди, уже не було нiчого.

– Сволота, – виплюнув вiн.

Його голос загубився серед сичання, що обпекло Фермiновi барабаннi перетинки. Шкiрою вiн вiдчув хвилю нового вибуху неподалiк. Їдкий вiтер, що тхнув сiркою, електрикою i горiлим м’ясом, пронiсся вулицею, i Фермiн побачив, як небо Барселони зайнялося вогненною загравою.

13

Страшний бiль проймав м’язи. Хитаючись, Фермiн зайшов до кiмнати. Алiсiю вiдкинуло вибухом до стiни, i ii тiло було притиснуте до кутка кiмнати уламком фотеля. Дiвчинка була вкрита пилом i попелом. Фермiн опустився перед нею й пiдхопив обома руками попiд плечi. Вiдчувши доторк, Алiсiя розплющила очi, почервонiлi i з розширеними зiницями. Фермiн побачив у них власне жалюгiдне вiдображення.

– А де бабуня? – пробурмотiла Алiсiя.

– Бабунi довелося покинути це мiсце. Ти мусиш пiти зi мною. Ти i я – разом. Нам треба вибратися звiдси.

Алiсiя кивнула. Фермiн узяв ii на руки i став мацати крiзь одяг, шукаючи рани чи переломи.

– Тобi нiчого не болить?

Дiвчинка показала рукою на свою голiвку.

– Це мине, – мовив Фермiн. – Ну що, ходiмо?

– Моя книжка…

Фермiн кинувся шукати книжку серед уламкiв i знайшов, наполовину обсмалену, але загалом цiлу. Вiн вручив ii Алiсii, i та схопила книжку, немовби якийсь талiсман.

– Не загуби ii, гаразд? Ти ж маеш менi ще розповiсти, чим усе закiнчилося…

Фермiн пiдвiвся, тримаючи дiвчинку на руках. Чи то Алiсiя важила бiльше, нiж вiн гадав, чи то в нього зосталося менше сил, нiж вiн сподiвався зiбрати, щоб вибратися звiдси.

– Тримайся мiцнiше.

Вiдтак вiн обернувся й, намагаючись триматися подалi вiд велетенськоi вирви, що утворилася пiсля вибух

Страница 18

, рушив викладеною кахлем серединою коридору, вiд якого лишився тепер тiльки вузенький карниз, аж доки не дiстався до сходiв. Там Фермiн виявив, що снаряд потрапив аж у пiдвал будинку, i першi три поверхи затопило полум’я. Оглядаючи згори сходовий прогiн, вiн помiтив, що вогонь помалу пiдiймаеться, сходинка за сходинкою. Мiцно притиснувши Алiсiю до себе, Фермiн кинувся сходами вгору, мiркуючи, що якби iм вдалося дiстатися даху, вони могли б перебратися звiдти на сусiднiй будинок i, можливо, урятуватися, щоб про все розповiсти.

14

Дверi, що вели на дах, були з суцiльного дуба, але вибух зiрвав iх iз завiс, i вони впали вiд одного удару ногою. Опинившись на даху, Фермiн поставив Алiсiю додолу й прихилився до виступу фасаду, щоб перевести дух. Глибоко вдихнув. Повiтря пахло горiлим фосфором. Якусь хвилю Фермiн i Алiсiя мовчали, не спроможнi повiрити в те видовище, яке розгорталося перед iхнiми очима.

Барселона лежала пiд покривалом темряви, продiрявленим стовпами вогню i клубами чорного диму, що, звиваючись, тяглися до неба, немовби мацаки восьминога. За кiлька вулиць звiдти, Ла-Рамбла здавалася рiчкою з полум’я й диму, що текла аж до середмiстя. Фермiн схопив дiвчинку за руку й потягнув за собою.

– Ходiмо, не можна тут затримуватися.

Але не пройшли вони й кiлькох крокiв, як гуркiт знову заполонив небо й струсонув залишками будинку. Фермiн озирнувся й побачив, як велике полум’я здiймаеться неподалiк площi Каталонii. Червонуватий спалах за якусь частку секунди пронiсся над дахами Барселони. Свiтляну бурю загасив дощ iз попелу, з-посеред якого знову долинуло ревище лiтакiв. Авiагрупа летiла дуже низько, прориваючись крiзь коловерть густого диму, що затягнув мiсто. Вiдблиски полум’я миготiли на черевах фюзеляжiв. Фермiн простежив очима за лiтаками й побачив, як на дахи Равалю посипалися грона бомб. За пiвсотнi метрiв вiд них вибухнула цiла низка будинкiв, один за одним, неначе всi вони були прикрiпленi до одного бiкфордового шнура. Вибуховою хвилею, яка розiйшлася навсiбiч, розтрощило шибки у сотнях вiкон, що осипалися дощем зi скла, i змело все з сумiжних дахiв. Голуб’ятник, який стояв на сусiдньому будинку, впав на карниз i перевалився на другий бiк вулицi, де скинув бак iз водою, що полетiв униз i з оглушливим гуркотом розбився об брукiвку. Фермiн почув нажаханi крики на вулицi.

Чоловiк i дiвчинка стояли мов паралiзованi, не спроможнi ступити й кроку. Вони завмерли так на якусь мить, не вiдриваючи погляду вiд рою лiтакiв, що не переставали бомбити мiсто. Фермiн побачив портову пристань, повну напiвзатоплених суден. Мазут, що горiв, розтiкався широкою плiвкою по водi й поглинав людей, якi, кинувшись у воду, одчайдушно намагалися вiдпливти подалi. Полум’я, яке охопило доки й прибудови на пристанi, шаленiло. Кiлька цистерн iз паливом вибухнули по черзi, заваливши цiлий ряд велетенських вантажних кранiв. Одна за одною гiгантськi металевi споруди падали на пришвартованi вантажнi судна й рибальськi човни, ховаючи iх пiд водою. Вiддалiк, у сiрчанiй i мазутнiй iмлi, лiтаки розвернулися над морем i приготувалися атакувати знову. Фермiн заплющив очi й дозволив брудному й гарячому вiтру висушити пiт на його обличчi. «Ось вiн я, покидьки. Подивимося, чи вдасться вам влучити ще один довбаний раз».

15

Коли, здавалося, окрiм ревiння лiтакiв, що наближалися знову, вiн бiльше нiчого не мiг чути, до Фермiна долинув голос дiвчинки, що стояла поруч. Вiн розплющив очi й побачив Алiсiю. Дитина шарпала його щосили й нажахано кричала. Фермiн обернувся. Язики полум’я пожирали залишки будинку, немов морськi хвилi – пiсочний замок. Чоловiк iз дiвчинкою кинулися бiгти до краю даху, де iм вдалося перескочити через невисоку стiну, що вiддiляла iх вiд сусiднього будинку. Приземлившись, Фермiн покотився перевертом i вiдчув, як рiзкий бiль пройняв лiву ногу. Алiсiя, що далi тягнула його за руку, допомогла пiдвестися. Фермiн помацав стегно й зауважив, що мiж пальцями стiкае теплувата кров. Вогненний спалах освiтив стiну, яку вони щойно перестрибнули, i вихопив iз темряви ii гребiнь, всiяний скалками закривавленого скла. Фермiновi запаморочилось у головi й потемнiло в очах, але вiн кiлька разiв глибоко вдихнув i не зупинився. Алiсiя тягнула його далi за собою. Припадаючи на ногу, що лишала на кахлi даховоi тераси темний блискучий слiд, вiн кульгав за дiвчинкою, аж доки вони не дiсталися стiни, що вiддiляла iх вiд будинку, який виходив на вулицю Арко-дель-Театро. Фермiн насилу видерся по ящиках, що лежали пiд стiною, i визирнув на сусiднiй дах. Там здiймалася моторошна споруда, якийсь давнiй палац iз позачиненими вiконницями й монументальним фасадом, що мав такий вигляд, нiби провiв не одне десятилiття на днi болота. Будiвлю вивершувала на кшталт маячного лiхтаря велетенська баня з матового скла. Із банi стримiв шпичак блискавичника, на вершечку якого маяв силует дракона.

Рана на нозi пульсувала глухим болем, i Фермiн мусив схопитися рукою за виступ, щоб не впасти. Вiн вiдчув теплу кров у черевику, i за

Страница 19

аморочення знову наринуло на нього. Фермiн знав, що ось-ось знепритомнiе. Алiсiя нажахано дивилася на нього. Фермiн силувано всмiхнувся.

– Нiчого страшного, – промовив вiн. – Лише подряпина.

Вiддалiк авiагрупа вже розвернулася над морем i летiла над портовим пiрсом, знову прямуючи до мiста. Фермiн простягнув Алiсii руку.

– Хапайся.

Дiвчинка повiльно похитала головою.

– Тут ми в небезпецi. Нам треба перелiзти на сусiднiй дах, щоб у тому будинку спробувати спуститися на вулицю, а потiм дiстатися до метро, – промовив вiн не надто впевнено.

– Нi, – пробурмотiла мала.

– Дай менi руку, Алiсiе.

Дiвчинка завагалася, але зрештою все ж простягнула ручку. Фермiн, зiбравшись на силi, пiдняв Алiсiю i пiдсадив на купу ящикiв, а потiм допомiг залiзти на край виступу.

– Стрибай, – наказав вiн iй.

Алiсiя, мiцно притиснувши книжку до грудей, похитала головою. Фермiн почув, як кулемети затарахкотiли по дахах за його спиною, i штовхнув дiвчинку. Коли Алiсiя приземлилася по той бiк стiни, вона обернулася, щоб простягнути руку Фермiновi, але ii друга не було поруч. Фермiн так i лишився стояти, чiпляючись за виступ iз другого боку стiни. Вiн поблiд, повiки впали на очi, так, наче лишатися притомним коштувало йому надзусиль.

– Бiжи, – видихнув вiн з останнiх сил. – Бiжи.

Ноги Фермiновi пiдломилися, й вiн упав навзнак. Перш нiж заплющити очi, вiн почув гуркiт лiтакiв просто над собою i побачив, як iз неба падають грона бомб.

16

Алiсiя вiдчайдушно бiгла даховою терасою до великоi скляноi банi. Вона нiколи не дiзналася, де вибухнув снаряд: чи зачепивши фасад котрогось iз будинкiв, чи ще в повiтрi. Єдине, що вiдчула дiвчинка, – це навальний удар у спину маси стиснутого повiтря. Оглушливий ураган пiдхопив ii i штовхнув уперед. Шквал уламкiв розпеченого залiза пронiсся бiля неi, черкаючи ii, i дiвчинка вiдчула, як щось, завбiльшки з кулак, боляче вдарило ii у стегно. Дiвчинку перевернуло й кинуло на скляну баню. Алiсiя пробила перепону зi скла й ринула в порожнечу. Книжка вислизнула iй iз рук.

Дiвчинка стрiмко летiла вниз, крiзь пiтьму. Їй здалося, що минула цiла вiчнiсть, доки вона не впала на розтягнутий брезент, що пом’якшив приземлення. Тканина склалася пiд ii вагою, i ошелешена дiвчинка лишилась лежати долiлиць на чомусь, що видавалося дерев’яною платформою. У височинi, метрiв п’ятнадцять над нею, Алiсiя бачила отвiр, який пробило ii тiло, налетiвши на скляну баню. Дiвчинка спробувала пiдвестися, але виявила, що не вiдчувае правоi ноги i що ледве може поворухнути нижньою частиною тулуба. Алiсiя обернулась i побачила, що книжка, яку вона вже вважала втраченою, лежить на краю платформи.

Дiвчинка поповзла на лiктях i вже торкнулася пальцями корiнця, коли новий вибух струсонув будiвлею, i книжка полетiла в порожнечу. Алiсiя визирнула за край помосту й побачила, як вона падае в безодню, змахуючи сторiнками, наче крилами. Свiтло вогненноi заграви, що бризками розiллялася по хмарах, дiсталося всередину й розiгнало темряву. Якщо очi iй не брехали, Алiсiя потрапила на саму верхiвку велетенськоi спiральноi вежi, утвореноi з нескiнченного лабiринту коридорiв, переходiв, арок i галерей, якi всi разом здавалися неосяжним собором. Однак на вiдмiну вiд звичних iй соборiв, цей був не з каменю.

Його було побудовано з книжок.

У свiтлi, що падало крiзь баню, перед очима Алiсii поставали переплетiння сходiв i мiсткiв, що вели до цiеi споруди й виводили з неi, заставленi тисячами книжок. На самому днi прiрви дiвчинка помiтила бульбашку свiтла, що поволi перемiщалася. Свiтло зупинилося, i, пригледiвшись, Алiсiя побачила чоловiка з сивим волоссям, що тримав у руцi лiхтар i дивився вгору. Ногу дiвчинцi пройняло пекучим болем так, що аж потьмарився зiр. Невдовзi по тому Алiсiя заплющила очi й утратила вiдчуття часу.

Вона прийшла до пам’ятi, вiдчувши, що хтось обережно пiдхоплюе ii на руки. Дiвчинка ледь-ледь розплющила очi й побачила, що вони спускаються нескiнченним коридором, вiд якого навсiбiч розбiгаються десятки галерей, стiни яких складалися з книжок. Їi нiс на руках сивоволосий чоловiк iз хижими рисами обличчя, той, якого вона бачила бiля пiднiжжя лабiринту. Дiставшись до самого низу споруди, сторож цього мiсця перетнув високу склепiнчасту залу й занiс дiвчинку до невеличкоi кiмнати, де поклав ii на лiжко.

– Як тебе звати? – запитав чоловiк.

– Алiсiя, – пробелькотiла вона.

– А мене Ісаак.

Потiм чоловiк узявся зi стурбованим виразом обличчя оглядати рану на ii стегнi. Вiн укрив дiвчинку ковдрою i, пiдтримуючи голову рукою, пiднiс склянку з чистою водою до ii губ. Алiсiя жадiбно вiдсьорбнула. Ісааковi руки вклали ii голiвку на подушку. Сторож усмiхнувся дiвчинцi, але очi його виказували смуток. За його спиною височiло те, що видалося Алiсii базилiкою, витвореною з усiх книжок свiту, яка здiймалася вгору лабiринтом, що його дiвчинка бачила з верхiвки. Ісаак сiв на стiлець коло Алiсii i взяв ii за руку.

– Тепер вiдпочивай.

Сторож загасив лiхтар, i вони обое поринули в

Страница 20

синювату пiтьму, поцятковану вогняними спалахами, що розбризкувалися вгорi. Неймовiрнi геометричнi форми лабiринту книжок губилися в безмiрi, i Алiсiя подумала, що iй лише наснилося, як бомба розiрвалася в бабусинiй вiтальнi, i що вона та ii друг нiколи не втiкали з будинку, охопленого полум’ям.

Ісаак сумно дивився на дiвчинку. Крiзь мури будiвлi доносилися вiдзвуки вибухiв, сирен i смертi, що гасала Барселоною на вогнянiй колiсницi. Вiд вибуху, що пролунав зовсiм поруч, задрижали стiни, а з пiдлоги здiйнялася хмара куряви. Алiсiя затремтiла на своiй постелi. Сторож запалив свiчку й поставив ii на нiчний столик бiля лiжка дiвчинки. У сяйвi вогника окреслилися обриси дивовижноi споруди, що здiймалася в центрi пiд склепiнням. Ісаак помiтив, як це видовище вразило Алiсiю i привернуло ii погляд за якусь мить до того, як дiвчинка втратила притомнiсть. Сторож зiтхнув.

– Ласкаво просимо, Алiсiе, – зрештою промовив вiн, – до Цвинтаря забутих книжок.

17

Фермiн розплющив очi й побачив безмiр небесноi бiлостi. Янгол у бiлiй формi бинтував йому ногу, а шерег лiжок губився в нескiнченностi.

– Це чистилище? – запитав Фермiн.

Медсестра пiдвела погляд i скоса поглянула на нього.

Дiвчинi було не бiльше вiсiмнадцяти, i перше, що подумав Фермiн, – як на янгола на божественнiй службi, вона мае набагато кращий вигляд, нiж можна було б уявити з тих листiвок, що iх розповсюджують на хрестинах i причастях. Такi порочнi думки могли свiдчити тiльки про двi речi: покращення його фiзичного стану i неминучiсть вiчного прокляття.

– Я, розумiеться, зрiкаюся свого негiдного безвiр’я й погоджуюся до останньоi коми з усiм, що написано як у Старому, так i Новому Заповiтi, у спосiб, який ваша янгольська милiсть визначить за найбiльш догiдний.

Побачивши, що хворий прийшов до тями й уже щось лепече, медсестра жестом пiдкликала лiкаря, який мав такий вигляд, наче не спав уже цiлий тиждень.

Лiкар пiдiйшов, пальцями пiдняв Фермiну повiки й оглянув його зiницi.

– Я помер? – запитав Фермiн.

– Не перебiльшуйте. Вас трохи пошарпало, але загалом ви цiлком живий.

– Отже, це не чистилище?

– Якби ж то! Ми з вами в клiнiчнiй лiкарнi. Себто в пеклi.

Доки лiкар оглядав його поранення, Фермiн замислився над тим, як усе обернулося, i спробував пригадати, як же вiн потрапив до шпиталю.

– Як ви себе почуваете? – запитав лiкар.

– Дещо стурбовано, щиро кажучи. Менi наснилося, що до мене навiдався Ісус Христос i ми з ним мали тривалу й грунтовну бесiду.

– І про що ж?

– Головним чином про футбол.

– Це через знеболювальне, яке ми вам вкололи.

Фермiн заспокоено кивнув.

– Я так i подумав, коли Господь заявив, що вболiвае за «Атлетико Мадрид».

Лiкар ледь-ледь усмiхнувся й пробурмотiв якiсь iнструкцii до медсестри.

– Скiльки часу я вже тут?

– Годин вiсiм.

– А дитина?

– Маленький Ісусик?

– Нi, дiвчинка, що була зi мною.

Лiкар перезирнувся з медсестрою.

– Менi шкода, але з вами не було дiвчинки. Як менi вiдомо, вас дивом знайшли на одному з дахiв у кварталi Раваль. Ви спливали кров’ю.

– А дiвчинки разом зi мною не принесли?

Лiкар опустив очi.

– Живоi – нi.

Фермiн спробував пiдвестися. Медсестра й лiкар вклали його назад у лiжко.

– Лiкарю, менi треба вибратися звiдси. Десь там беззахисне дитя, якому потрiбна моя допомога…

Лiкар кивнув медсестрi, i та вiдразу ж дiстала ампулку зi свого вiзка з медичним начинням, який супроводжував ii пiд час обходу помiж лiжками хворих, i взялася готувати iн’екцiю. Фермiн замотав головою, але лiкар мiцно тримав його.

– Боюся, я не можу поки що вам дозволити пiти звiдси. Потерпiть трохи. Менi б не хотiлося потiм хвилюватися за вас.

– Не турбуйтеся, у мене життiв бiльше, нiж у кiшки.

– А сорому менше, нiж у полiтика! Тому попрошу вас бiльше не щипати медсестер за сiдницi, коли вам мiняють пов’язку. Домовилися?

Фермiн вiдчув укол голки в праве плече, i холодок розiйшовся по його жилах.

– Лiкарю, будь ласка! Чи не могли б ви порозпитувати про неi? Їi звати Алiсiя.

Лiкар вiдпустив пацiента, i Фермiн розслабився на лiжку. Його м’язи стали як желе, а зiницi розширилися, перетворивши довколишнiй свiт на малюнок акварельними фарбами, якi поступово розмивало водою. Далекий голос лiкаря загубився у своему ж вiдлуннi й затих. Фермiн вiдчув, як провалюеться крiзь ватнi хмари, i побачив, як бiлiсть примiщення кришиться й перетворюеться на порохнисте свiтло, що випаровуеться в рiдкий бальзам – обiцянку хiмiчного раю.

18

Його виписали по обiдi, тому що в лiкарнi вже не давали ради, i всi пацiенти, якi не були при смертi, вважалися здоровими. Споряджений дерев’яною милицею й новим комплектом одягу, який перейшов до нього вiд котрогось небiжчика, Фермiн перед самим виходом iз клiнiчноi лiкарнi з великими труднощами забрався в трамвай, який привiз його знову до кварталу Раваль. Там вiн узявся ходити по кав’ярнях i крамницях, що були вiдчиненi, розпитуючи всiх, чи нiхто не бачив дiвчинки на iм’я Алiсiя. У вiдповiдь

Страница 21

ьому худому й змарнiлому чоловiчковi люди лише мовчки хитали головами, гадаючи, що бiдолаха, як i багато iнших, марно шукае свою мертву доньку, ще одну серед тих дев’ятисот – сотня з яких дiти, – що загинули того дня, 18 березня 1938 року, на вулицях Барселони.

Коли стемнiло, Фермiн уже пройшов усю Ла-Рамблу згори донизу. Бомби потрапили в трамваi, що посходили з рейок i ще досi лежали на боцi з мертвими пасажирами всерединi. Кав’ярнi, якi ще недавно були переповненi вiдвiдувачами, зараз перетворилися на примарнi примiщення, у яких лежали нерухомi тiла. Тротуари були забризканi кров’ю, i нiхто з тих людей, що допомагали переносити поранених, накривали мертвих чи просто тiкали невiдь-куди, нiхто не пригадував дiвчинки, схожоi на ту, що описував Фермiн.

І все ж вiн не втрачав надii, навiть тодi, коли натрапив на трупи дiток, викладенi вряд на тротуарi перед Великим оперним театром «Лiсео». Усi були не старшi за вiсiм-дев’ять рокiв. Фермiн упав навколiшки. Поруч iз ним жiнка гладила нiжку хлопчика з чорною дiркою завбiльшки з кулак у грудях.

– Вiн мертвий, – сказала жiнка, хоч Фермiн нi про що ii не запитував. – Усi вони мертвi.

Протягом усiеi ночi, поки мiстяни розбирали завали, а руiни десяткiв домiв помалу догоряли, Фермiн ходив вулицями Равалю вiд дверей до дверей i запитував про Алiсiю.

Нарештi, на свiтанку, усвiдомивши, що бiльше не може ступити й кроку, вiн опустився на сходи перед церквою Вiфлеемськоi Божоi Матерi. Невдовзi полiцiянт iз закiптюженим обличчям i в заляпаному кров’ю одностроi присiв коло нього. Вiн запитав Фермiна, чому той плаче, i тодi Фермiн упав полiцiянтовi на груди i сказав, що хоче померти, адже доля вручила йому життя маленькоi дiвчинки, а вiн ii пiдвiв i не зумiв захистити. Якщо в Бога чи в диявола лишилася ще хоч краплина порядностi, вiв далi Фермiн, цей блядський свiт мусить навiки згинути завтра чи пiслязавтра, тому що не заслуговуе на iснування.

Полiцiянт, який багато годин без спочинку витягував з-пiд завалiв трупи, а серед них – труп своеi дружини й шестирiчного сина, спокiйно слухав його.

– Друже мiй, – промовив вiн нарештi. – Не втрачай надii. Якщо я чогось i навчився у цьому сучому свiтi, то лише того, що доля завжди чекае на тебе за рогом вулицi. Немовби злодюжка, профура чи продавець лотерейних бiлетiв – три найбiльш помiчнi ii втiлення. І якщо одного дня ти вирiшиш пiти на ii пошуки (тому що доля сама не прийде до тебе додому), тодi ти побачиш, що вона дасть тобi другий шанс.

Бал-маскарад

Мадрид

1959 рiк

1

У кiмнатi панував вiчний пiвморок. Фiранки, пошитi таким робом, щоб не пропускати нi промiнчика, не вiдслонялися роками. Єдиним джерелом свiтла, що ледве торкалося, була невеличка лампочка в мiдному настiнному свiтильниковi. У ii тьмяному коричнюватому сяйвi вимальовувалися обриси лiжка з балдахiном, що заслоняв нерухомий силует. «Наче катафалк», – подумав Вальс.

Маурiсiо Вальс дивився на свою дружину Єлену. Немiчна, вона лежала незрушно на своему лiжку, що стало iй в’язницею протягом останнього десятилiття, вiдтодi як вона не змогла бiльше сидiти в iнвалiдному вiзку. Із роками недуга, що пожирала ii кiстки, викривила скелет, перетворивши донью Єлену на якогось невпiзнаваного покруча, приреченого на нескiнченну агонiю. Над узголiв’ям на неi споглядав розiп’ятий Ісус, однак небо, як завжди безмiрно жорстоке, вiдмовлялося змилуватися над нею i послати рятiвну смерть. «Це через мене, – думав Вальс. – Це кара менi».

Вiн чув ii тяжке, змучене дихання серед вiдгомону звукiв музики й голосiв понад тисячi гостей, якi веселилися внизу, в парку. Нiчна доглядачка пiдвелася зi стiльця, що стояв коло хвороi, i навшпиньках пiдiйшла до Вальса. Вiн не пам’ятав, як ii звати. Доглядачки його дружини нiколи не протримувалися бiльше нiж два чи три мiсяцi, хоч якою високою була платня. Вальс iх за це не засуджував.

– Спить? – запитав вiн.

Доглядачка похитала головою.

– Нi, пане мiнiстре, але лiкар зробив iй на нiч укол. Увечерi вона була дуже неспокiйна. Зараз iй краще.

– Залиште нас, – наказав Вальс.

Доглядачка кивнула й вийшла з кiмнати, зачинивши за собою дверi. Вальс пiдiйшов до хвороi, вiдслонив газове запинало й присiв на край лiжка. Заплющивши очi, вiн якусь мить слухав ii хрипке дихання, просякаючи терпким духом, який iшов вiд ii тiла. Потiм почув, як ii нiгтi шкребуть по простирадлу. Обернувшись iз усмiшкою на вустах i турботливим та спокiйним виразом, який застиг на обличчi, Вальс побачив, що дружина дивиться на нього палючими очима. Хвороба, анi вилiкувати, анi бодай визначити яку були неспроможнi найдорожчi лiкарi Європи, спотворила Єленинi руки, перетворивши iх на вузли шорсткоi шкiри, що скидалися на кiгтистi лапи плазуна чи хижого птаха. Вальс узяв те, що колись було правою рукою його дружини, й зустрiвся з поглядом, який палав люттю й болем. «А може, й ненавистю», – припустив Вальс. Думка, що ця iстота ще може плекати в душi бодай крихту любовi до нього чи до свiту, видавалася йому занад

Страница 22

о жорстокою.

– Доброго вечора, кохана.

Єлена практично втратила голосовi зв’язки трохи бiльше нiж два роки тому, i вимовити слово iй коштувало надзусиль. І все ж вона вiдповiла на його привiтання горловим стогоном, який, здавалося, виривався iз самих глибин покрученого тiла, прикритого простирадлом.

– Менi сказали, що в тебе був тяжкий день, – далi казав вiн. – Лiки скоро подiють, i ти зможеш вiдпочити.

Вальс не прибрав усмiшки й не вiдпустив руки, що викликала в нього огиду i страх. Така сцена повторювалася щодня. Тримаючи за руку, вiн тихим голосом розмовляв iз дружиною протягом кiлькох хвилин, а вона стежила за ним своiм палючим поглядом, доки морфiй не присипляв бiль i лють. Тодi Вальс покидав цю кiмнату, що розмiщувалася наприкiнцi коридору на четвертому поверсi, щоб не повертатися туди аж до наступного вечора.

– Поприходили всi на свiтi. Мерседес уперше одягла твою довгу вечiрню сукню, i менi казали, що вона танцювала з сином британського посла. Усi розпитували про тебе й переказували найсердечнiшi вiтання.

Поки Вальс сипав банальностями, його погляд затримався на невеличкiй тацi зi шприцами й усякими медичними iнструментами, що стояла на металевому столику бiля лiжка, вкритому червоною оксамитовою тканиною. Ампулки з морфiем зблискували, наче самоцвiти. Голос його завмер, порожнi слова пiдвисли в повiтрi. Єлена простежила за його поглядом, i ii очi благально вп’ялися в чоловiка, обличчя ii було залите слiзьми. Вальс поглянув на дружину й зiтхнув. Потiм нахилився й поцiлував ii в чоло.

– Я кохаю тебе, – пробурмотiв вiн.

Почувши цi слова, Єлена вiдвернула обличчя й заплющила очi. Вальс погладив ii по щоцi й пiдвiвся. Вiн запнув завiсу й попрямував до дверей, защiпаючи сюртук i витираючи губи хусточкою, яку кинув на пiдлогу перед тим, як вийти з кiмнати.

2

Кiлька днiв тому Маурiсiо Вальс запросив свою доньку Мерседес до кабiнету, розмiщеного на самому вершечку вежi, щоб запитати, який подарунок вона хоче до дня народження. Давно вже минули тi часи, коли вiн дарував iй прегарних порцелянових ляльок i книжки з казками. Вiд тоi дiвчинки лишилася тiльки усмiшка й прив’язанiсть до батька. Мерседес заявила, що ii найбiльше i едине бажання – це взяти участь у балi-маскарадi, який невдовзi мав вiдбутися у маетку, названому ii iм’ям.

– Менi треба порадитися з твоею матiр’ю, – ухильно вiдповiв Вальс.

Мерседес його обiйняла й поцiлувала, закрiпивши цим самим ту невисловлену обiцянку, яку iй вдалося здобути. Ще до розмови з батьком Мерседес уже вибрала собi вбрання, у якому збиралася пишатися на балi, – блискучу сукню кольору червоного вина, пошиту в першокласному паризькому ателье для ii матерi, яку, втiм, донья Єлена нiколи не змогла одягнути. Сукня, а також сотнi iнших уборiв i прикрас iз того життя, якого так i не вдалося зазнати ii матерi, п’ятнадцять рокiв лежали в шафах розкiшноi покинутоi гардеробноi, що притикала до колишньоi подружньоi спальнi на третьому поверсi, якою бiльше не користувалися. Коли всi гадали, що Мерседес спить у своiй кiмнатi, вона протягом багатьох рокiв нишком прокрадалася до материного покою i брала ключ, який зберiгався в четвертiй шухлядi комода, що стояв просто бiля дверей. Єдину доглядачку, яка насмiлилася розповiсти про цi ii нiчнi вiзити, було звiльнено без церемонiй i без жодноi компенсацii пiсля того, як Мерседес звинуватила ii в крадiжцi материного браслета, який вона сама ж закопала в парку, за фонтаном iз янголами. Іншi доглядачки не наважувалися розтуляти рота й удавали, що не бачать Мерседес у постiйнiй пiвтемрявi, яка панувала в примiщеннi.

Із ключем у руцi вона прослизала посеред ночi до гардеробноi – простороi, iзольованоi в захiдному крилi будинку кiмнати, в якiй пахло пилом, нафталiном i пусткою. Зi свiчкою в руках дiвчинка ходила вздовж шерегiв скляних шафок iз черевичками, коштовностями, вбраннями й перуками. Кутки цього мавзолею одягу й спогадiв заснувала павутина, i маленька Мерседес – яка виростала забезпеченою i самотньою, як i личить справжнiм принцесам, – уявляла собi, що цi всi чарiвнi речi належать ляльцi, поламанiй i проклятiй, ув’язненiй у кiмнатi наприкiнцi коридору на четвертому поверсi, якiй нiколи не судилося пишатися нi в цьому вбраннi, нi в цих показних прикрасах.

Інодi, пiд покровом ночi, Мерседес ставила свiчку на пiдлогу i вбиралася в один iз цих нарядiв, щоб протанцювати самiй пiд звуки «Шехеразади» [15 - Симфонiчна сюiта росiйського композитора М. Римського-Корсакова, написана 1888 року.], що лунали зi староi музичноi скриньки, яку треба було накручувати ключем. Вiдчуваючи щемливе задоволення, вона уявляла, як батьковi руки, тримаючи ii за талiю, ведуть Мерседес величезною танцювальною залою, а всi заздрiсно й захоплено дивляться на них. Коли свiтанкове промiння торкалося фiранок, Мерседес повертала ключ у шухляду комода й квапилася до лiжка, щоб коли о сьомiй ранку до ii спальнi заходила покоiвка, вдати, нiби прокидаеться з глибокого сну.

Того вечора, на балi-маскарадi, нiкому не могло й на

Страница 23

умку спасти, що цю сукню, яка так бездоганно пiдкреслюе ii талiю, було пошито для iншоi жiнки. Линучи над паркетом пiд звуки музики в обiймах то одного, то iншого, Мерседес вiдчувала, як очi сотень гостей сласно й пожадливо пестять ii. Вона знала, що iм’я ii зараз в усiх на вустах, i всмiхалася подумки, коли iй вдавалося мимохiдь почути розмови, головною героiнею яких була вона сама.

Коли годинник вибив дев’яту, Мерседес, на свiй превеликий жаль, довелося пiти з цiеi такоi довгоочiкуваноi вечiрки. Дiвчина покинула танцювальний майданчик i рушила до сходiв, що вели до головного будинку. Вона сподiвалася бодай на один танець iз батьком, але той не з’явився на святi, i нiхто його сьогоднi ще не бачив. Дон Маурiсiо дозволив iй взяти участь у балi лише в обмiн на обiцянку о дев’ятiй повернутися до своеi кiмнати, i Мерседес не мала намiру розчаровувати батька. «Може, наступного року залишуся довше», – думала вона.

Дорогою до сходiв вона почула розмову двох батькових колег iз уряду, поважних i лiтнiх патрицiiв, якi протягом усього вечора витрiщалися на неi посоловiлими очима. Вони стиха плiткували про те, що дон Маурiсiо все у своему життi змiг купити за статки своеi бiдолашноi дружини, зокрема й цю, навдивовижу весняну попри глибоку мадридську осiнь, нiч, щоб його хвойдочка-донька змогла покрасуватися перед найдостойнiшим товариством. Сп’янiла вiд шампанського й вальсу, Мерседес уже було обернулася, щоб вiдповiсти iм, однак чиясь постать перетнула iй шлях i лагiдно стримала за руку.

Ірена, вихователька, яка була ii тiнню та ii втiшницею протягом останнiх десяти рокiв життя, тепло всмiхнулася й поцiлувала дiвчину в щоку.

– Не звертай на них уваги, – сказала вона, беручи свою ученицю попiд руку.

Мерседес усмiхнулася й стенула плечима.

– Ти сьогоднi прегарна. Ану лишень краще роздивлюся тебе!

Дiвчина опустила очi.

– Ця сукня просто дивовижна i дуже тобi до лиця.

– Це материна.

– Пiсля сьогоднiшньоi вечiрки вона мае бути твоею i тiльки твоею.

Зашарiвшись вiд комплiментiв, Мерседес кивнула, вiдчуваючи, однак, гiркий присмак провини.

– Ви не бачили мого батька, донье Ірено?

Жiнка похитала головою.

– Просто всi запитують про нього…

– Нехай чекають.

– Я пообiцяла йому, що буду лише до дев’ятоi. На три години менше, нiж Попелюшка.

– Тодi нам треба поквапитися, доки я не перетворилася на гарбуз, – не надто весело пожартувала вихователька.

Вони пройшли через парк стежкою пiд гiрляндами лiхтарикiв, що освiтлювали обличчя незнайомцiв, якi усмiхалися iм, наче добрим приятелькам, i пiдносили келихи з шампанським, що зблискували, наче лезо отруеного кинджала.

– Батько спуститься на бал, донье Ірено? – запитала Мерседес.

Вихователька почекала, доки вони вiдiйдуть якомога далi вiд нескромних вух i потайних поглядiв, i аж тодi вiдповiла:

– Я не знаю. Я не бачила його сьогоднi цiлий день…

Мерседес збиралася вiдповiсти, коли почула, що позаду сталося якесь невеличке сум’яття. Вона обернулася й побачила, що оркестр перестав грати i що один iз тих плiткарiв, що так негарно вiдгукувалися про ii батька, видерся на помiст i намiрився звернутися до присутнiх. Перш нiж Мерседес запитала, хто це такий, наставниця прошепотiла iй на вухо.

– Це дон Хосе Марiя Альтея, мiнiстр управлiння [16 - Мiнiстерство управлiння (iсп. El Ministerio de la Gobernaciоn) – назва Мiнiстерства внутрiшнiх справ Іспанii до 1977 року.]…

Слуга простягнув мiкрофон полiтику, i перешiптування гостей змiнилося шанобливою мовчанкою. Музиканти прибрали врочистого виразу на обличчях i звели своi погляди на мiнiстра, який усмiхався, споглядаючи перед собою публiку, що завмерла в сумирному вичiкуваннi. Альтея перебiгся очима по сотнях облич, що дивилися на нього, i задоволено кивнув. Нарештi владно й неквапно, як проповiдник, що знае покiрливiсть своеi пастви, пiднiс мiкрофон до губ i розпочав свою промову.

3

– Дорогi друзi, для мене велика честь i приемнiсть промовити кiлька слiв перед таким шановним товариством, яке зiбралося тут, щоб вiддати сердечну й заслужену шану одному з найвидатнiших людей новоi Іспанii, що вiдродилася з власного попелу. І я неабияк задоволений, що можу зробити це саме тепер, коли минуло двадцять рокiв вiд славетного трiмфу нашого хрестового походу за нацiональне визволення, яке пiднесло нашу батькiвщину на п’едестал свiтовоi полiтики. Нашу Іспанiю, що нею кермуе рука генералiсимуса, направлена самим Господом Богом, витворено мужнiстю таких людей, як наш сьогоднiшнiй господар, якому ми так багато завдячуемо. Без нього неможливо уявити розвиток нашоi великоi нацii, якою ми так пишаемося сьогоднi i якiй так заздрить увесь Захiд. Як неможливо уявити без нього i розвиток нашоi безсмертноi культури. Мене сповнюе гордiсть i вдячнiсть за те, що я можу назвати своiм другом цю людину: дона Марiсiо Вальса-i-Ечеваррiю.

Хвиля аплодисментiв прокотилася натовпом вiд одного кiнця парку до другого. До овацii долучилися i слуги, i охоронцi, i музиканти. Альтея перечекав оплеск

Страница 24

i схвальнi вигуки з доброзичливою усмiшкою, киваючи з батькiвським виразом на обличчi й заспокоюючи захват слухачiв кардинальським жестом руки.

– Що можна сказати про дона Маурiсiо Вальса такого, чого про нього ще не сказали? Його бездоганна й зразкова кар’ера почалася разом iз нашим Нацiональним рухом i вписана золотими лiтерами в нашу iсторiю. Але я вiзьму на себе смiливiсть стверджувати, що саме в галузi мистецтва й лiтератури наш дорогий дон Маурiсiо досяг виняткових успiхiв i ощасливив нас дiяннями, якi пiднесли культуру нашоi краiни на новий щабель. Вiн не вдовольнився тим, що зробив чималий внесок в освiту трудiвникiв режиму, що принiс мир, справедливiсть i процвiтання iспанському народу. Дон Маурiсiо знав, що людина живе не тiльки хлiбом насущним, i став найяскравiшою зiркою нашого красного письменства. Автор безсмертних творiв, славетне перо Іспанii, засновник Інституту iменi Лопе де Веги – який поширюе нашу мову й лiтературу по всьому свiту i який тiльки цьогорiч вiдкрив представництва у двадцяти двох свiтових столицях – невтомний i прекрасний видавець, першовiдкривач i оборонець високоi лiтератури i щонайвидатнiших представникiв культури нашого часу, творець новоi форми розумiння мистецтва й думки… Менi бракуе слiв, щоб описати непомiрний внесок нашого господаря у створення системи освiти сьогоднiшнього й майбутнього поколiння iспанцiв. Завдяки його працi на чолi Мiнiстерства нацiональноi освiти постали органiзацii, фундаментальнi для нашого навчання й творчостi. Отже, цiлком можна стверджувати, що до Маурiсiо Вальса iспанськоi культури, як такоi, не iснувало взагалi. Його спадок i генiальне бачення будуть iз нами протягом багатьох поколiнь, а його безсмертна праця залишатиметься на самому вершечку iспанського Парнасу повiк-вiкiв.

Пауза, що настала вiд надмiру почуттiв, спричинила нову овацiю, пiд час якоi багато хто видивлявся в натовпi героя цiеi хвилi, якого сьогоднi ще нiхто не бачив.

– Я не хочу говорити багато, адже знаю, що чимало гостей – серед них i я – прагнуть особисто висловити дону Маурiсiо свою вдячнiсть i захоплення. Тому я хотiв би лише подiлитися з вами особистим привiтанням iз найщирiшими висловленнями прихильностi, подяки й поваги до мого колеги по уряду й любого друга дона Маурiсiо Вальса. Воно прибуло до мене лише кiлька хвилин тому вiд голови нашоi держави, генералiсимуса Франко, якого державнi справи затримали в Ель-Пардо [17 - Улюблена резиденцiя Франсiско Франко.]…

Почулися розчарованi зiтхання, присутнi роззиралися довкола. Запала похмура тиша, i тодi Альтея почав читати листа, якого дiстав iз кишенi: «Дорогий друже Маурiсiо, високоосвiчений iспанцю й незамiнний працiвнику, що так багато зробив для нашоi краiни й нашоi культури! Донья Кармен i я переказуемо тобi нашi сердечнi вiтання й нашу подяку вiд iменi всiх iспанцiв за двадцять рокiв зразковоi служби…»

Альтея пiдвiв погляд i завершив свою промову гучними гаслами «Хай живе Франко!» i «Іспанiя вперед!», якi юрба пiдхопила з ентузiазмом. Чимало правих рук здiйнялося вгору, а дехто навiть пустив сльозу. До оглушливих оплескiв, якi розляглися на весь маеток, приеднався i Альтея. Перш нiж покинути сцену, мiнiстр кивнув диригентовi, i музиканти, доки овацiя не затихла, заграли бадьорий вальс. Ще до його завершення гостi, зрозумiвши, що генералiсимус не прибуде, знiмали маски, кидали iх на землю й прямували до виходу.

4

Вальс чув, як вiдгомiн оплескiв, якими завершилася промова Альтеi, потонув у звуках музики. Альтея, «його великий друг i шановний колега», який роками намагався встромити йому кинджала в спину, либонь, неабияк тiшився, читаючи цього листа вiд генералiсимуса, що вибачався за свою вiдсутнiсть на балi. Вальс тихо лайнувся, проклинаючи Альтею та його зграю гiен, зборисько новочасних центурiонiв, яких багато хто вже називав «отруеними квiтами», що розцвiли в тiнi режиму й починали окуповувати всi ключовi посади в урядi. Бiльшiсть iз них зараз тинялися парком, попиваючи його шампанське й наминаючи його канапки. Нюхом вiдчуваючи його кров. Вальс пiднiс до рота цигарку, яку тримав двома пальцями, i лише тодi помiтив, що вiд неi лишився сам попiл. Вiсенте, начальник його особистоi охорони, що стежив за своiм хазяiном з iншого кiнця коридору, пiдiйшов i запропонував одну зi своiх.

– Дякую, Вiсенте.

– Приймiть моi вiтання, доне Маурiсiо… – пробурмотiв його вiрний цербер.

Вальс кивнув, ледь-ледь усмiхнувшись iз гiркотою. Вiсенте, як завжди вiдданий i шанобливий, повернувся на свое мiсце у кiнцi коридору, де, якщо спецiально не приглядатися, неначе злився зi стiною, зникнувши серед барвистих шпалер.

Вальс затягнувся цигаркою i поглянув на широкий коридор, що розгортався перед ним за голубуватою завiсою диму, який вiн видихав. «Портретна галерея» – називала Мерседес цей коридор, який бiг довкола четвертого поверху i мав стiльки портретiв i скульптур, що видавався великим музеем, закритим для вiдвiдувачiв. Лерма, доглядач музею «Прадо», який дбав про його колекцiю, завжди нагадував

Страница 25

що тут курити не можна i що сонячне свiтло може пошкодити полотна. Вальс затягнувся вдруге, згадуючи цього чоловiка. Вiн був упевнений: Лерма хотiв би сказати йому – але не мав для цього нi мужностi, нi рiшучостi, – що цим творам мистецтва не годиться покриватися пилом у приватному домi, хай навiть у розкiшнiй резиденцii впливового полiтика, i що iхне мiсце – музеi, де ними зможе милуватися публiка, цi мiзернi душицi, якi плескають на зiбраннях i плачуть на похоронах.

Вальсовi подобалося, розкинувшись у одному з розставлених уздовж портретноi галереi фотелiв, що скидалися на епископськi трони, насолоджуватися виглядом своiх скарбiв, багато з яких було реквiзовано з приватних колекцiй тих мадридцiв, якi пiд час громадянськоi вiйни обрали не той табiр. Іншi експонати, якi надiйшли з музеiв i палацiв, що перебували в пiдпорядкуваннi його мiнiстерства, Вальс отримав у користування на невизначений термiн. Йому подобалося пригадувати тi лiтнi надвечiр’я, коли маленька Мерседес, якiй тодi ще не виповнилося й десяти рокiв, усiвшись батьковi на колiна, слухала iсторii, що iх таiть у собi кожне з цих дивовижних творiнь. Вальс часто повертався до цих спогадiв, пригадуючи заворожений погляд своеi доньки, що слухала розповiдi про Соролью i Сурбарана, Гойю i Веласкеса.

Не раз Вальс переконував себе, що доки вiн тут, днi, проведенi разом iз Мерседес, днi його слави й достатку нiколи не проминуть завдяки сяйву i мрiям, якi йдуть вiд цих полотен. Уже давно донька не приходить, щоб провести вечiр разом iз батьком i послухати його розповiдей про Золотий вiк iспанського живопису, однак сама лише спроба знайти притулок у цiй галереi пiдбадьорювала Вальса й допомагала забути, що Мерседес – уже доросла жiнка, яку вiн не впiзнав, коли донька у вечiрнiй сукнi танцювала пiд поглядами, сповненими жадоби й недоброзичливостi. Скоро, дуже скоро вiн бiльше не зможе захистити ii вiд цього похмурого свiту, що чигае на Мерседес за мурами iхнього маетку. Цей свiт не заслуговуе на неi.

Вальс мовчки докурив цигарку й пiдвiвся. Крiзь затуленi фiранки линули приглушенi звуки оркестру й гомiн голосiв у парку. Не обертаючись, вiн попрямував у бiк сходiв, що вели до вежi. Вiсенте, вiддiлившись вiд темряви, безгучними кроками рушив за хазяiном.

5

Вставивши ключ у замкову щiлину, Вальс зрозумiв, що дверi до кабiнету незамкненi. Вiн завмер, не вiдпускаючи ключ, а потiм обернувся. Вiсенте, який чекав унизу, зрозумiв погляд хазяiна i миттю безшелесно пiднявся сходами, виймаючи з внутрiшньоi кишенi пiджака револьвер. Вальс вiдiйшов на кiлька крокiв, i Вiсенте жестом наказав йому притиснутися до стiни, якомога далi вiд дверей. Щойно мiнiстр опинився на безпечнiй вiдстанi, охоронець звiв курок револьвера i дуже-дуже повiльно повернув круглу ручку. Дубовi дверi плавно подалися пiд власною вагою, вiдчинившись досередини кабiнету, в якому панувала сутiнь.

Тримаючи револьвер напоготовi, Вiсенте якусь мить вдивлявся в пiвтемряву. Крiзь вiкна сочилося голубувате сяйво, окреслюючи обриси Вальсового кабiнету. Охоронець перебiгся очима по великому письмовому столi, глибокому фотелю, книжковiй шафi овальноi форми, канапi зi шкiряною оббивкою, персидському килимi, що вкривав пiдлогу. У темнотi нiчого не рухалося. Охоронець намацав на стiнi вмикач й запалив свiтло. У кабiнетi нiкого не було. Вiсенте опустив зброю, заховав ii назад до кишенi й ступив кiлька крокiв до кiмнати. Вальс стояв на порозi, виглядаючи з-за спини свого охоронця. Той обернувся й похитав головою.

– Мабуть, забув замкнути дверi, коли виходив по обiдi, – не надто впевнено промовив Вальс.

Вiсенте зупинився посеред кабiнету й ретельно розглядав усе довкола. Вальс пiдiйшов до свого столу. Охоронець саме перевiряв вiконнi засувки, коли почув, що кроки хазяiна раптом затихли, i обернувся.

Погляд мiнiстра був прикутий до столу. Великий конверт кремового кольору лежав на смужцi шкiри, якою була обтягнута середина стiльницi. Вальс вiдчув, як волосся на руках стало дибки, а всерединi пробiг холодок.

– Із вами все гаразд, доне Маурiсiо? – запитав Вiсенте.

– Залиш мене самого.

Охоронець завагався на якусь мить. Вальс не вiдривав погляду вiд конверта.

– Якщо буду потрiбний – я за дверима.

Вальс кивнув. Вiсенте неохоче вийшов i зачинив за собою дверi. Мiнiстр далi нерухомо стояв перед своiм робочим столом, дивлячись на конверт iз пергаментного паперу, немовби на гадюку, що ось-ось учепиться йому в горло.

Вальс обiйшов стiл i сiв у фотель, пiдперши кулаками пiдборiддя. Минула майже хвилина, перш нiж вiн наважився торкнутися пакета. Мацаючи вмiст, Вальс вiдчував, як серце калатае в грудях дедалi швидше. Пiдсунувши палець пiд печатку, вiн розкрив конверт. Сургуч ще не застиг, тому Вальсовi це вдалося легко. Вiн узяв пакет за краечок i пiдняв угору. Вмiст випав на стiл. Вальс заплющив очi й видихнув.

Книга була оправлена в чорну шкiру й не мала назви на обкладинцi, лише гравюру, яка зображувала щось схоже на гвинтовi, закрученi, як мушля равлика, сходи, що

Страница 26

спускалися згори донизу.

Вальсовi затремтiла рука, i вiн стиснув ii в кулак. З-помiж сторiнок книжки визирала записка. Вальс схопив ii. Це був аркуш пожовклого паперу, видертий iз бухгалтерського зошита й розкреслений червоним на два стопчики з числами. Унизу, червоним чорнилом, було написано такi слова:

Твiй час спливае.

У тебе лишилася остання можливiсть.

Перед входом до лабiринту.

Вальс вiдчув, як йому забракло повiтря. Перш нiж вiн зрозумiв, що робить, його руки сягнули до головноi шухляди стола й дiстали звiдти револьвер. Мiнiстр запхав дуло в рот i звiв курок. Вiн вiдчув смак мастила й пороху. Нудота наринула на нього, але Вальс далi тримав револьвер обiруч, заплющивши очi, щоб стримати сльози, якi котилися йому по щоках. А тодi на сходах почулися кроки i ii голос. Мерседес говорила з Вiсенте за дверима Вальсового кабiнету. Вiн поклав револьвер назад до шухляди й витер сльози рукавом сюртука. Вiсенте обережно постукав кiсточками пальцiв у дверi. Вальс глибоко вдихнув i зачекав якусь мить. Охоронець постукав знову.

– Доне Маурiсiо? Прийшла ваша донька.

– Нехай заходить, – вiдказав Вальс надламаним голосом.

Дверi вiдчинилися, i Мерседес, вбрана у сукню кольору червоного вина, зайшла, сяючи чарiвною усмiшкою, яка щезла, ледве дiвчина поглянула на батька. Вiсенте занепокоено спостерiгав iз порога. Вальс кивнув i махнув рукою, щоб охоронець лишив його наодинцi з донькою.

– Тату, з тобою все гаразд?

Вальс широко всмiхнувся i встав iз фотеля, щоб обiйняти доньку.

– Звiсно, що все гаразд. А надто зараз, коли я бачу тебе.

Дiвчина вiдчула, що батько обiйняв ii мiцнiше, нiж зазвичай, занурюючи обличчя в ii волосся i вдихаючи ii запах, як то вiн робив, коли Мерседес була маленькою, неначе гадав, нiби пахощi ii шкiри захистять його вiд усього лиха на свiтi. Коли батько нарештi розiмкнув обiйми, Мерседес помiтила, якi червонi його очi.

– Що сталося, татку?

– Нiчого.

– Ти знаеш, що мене тобi не обдурити. Усiх iнших – так, але не мене…

Вальс усмiхнувся. Годинник на столi показував п’ять по дев’ятiй.

– Бачиш: я виконую те, що пообiцяла, – мовила дiвчина, розгадавши батьковi думки.

– Я в цьому нiколи не сумнiвався.

Мерседес звелася навшпиньки й кинула погляд на стiл.

– Що ти читаеш?

– Нiчого особливого. Усiлякi дурницi.

– А менi можна iх почитати?

– Це чтиво не для юних дiвчаток.

– А я вже не дiвчинка, – вiдказала Мерседес iз по-дитячому лукавою посмiшкою i крутнулася довкола свое осi, щоб похизуватися вбранням i поставою.

– Я бачу. Ти тепер справжня жiнка.

Мерседес притулила долоню до батьковоi щоки.

– І через це ти такий сумний?

Вальс поцiлував доньчину руку й похитав головою.

– Звiсно, що нi.

– Анiтрiшечки?

– Ну гаразд. Зовсiм трiшки.

Мерседес засмiялася. Вальс, який досi вiдчував смак пороху на губах, удав, нiби також смiеться.

– На балi всi запитували про тебе.

– У мене видався тяжкий вечiр. А ти ж знаеш, як цi учти виснажують.

Мерседес кивнула з пустотливими вогниками в очах.

– Авжеж, тепер знаю…

Вона стала походжати по батьковому кабiнетi, таемничому свiтi книжок i замкнених шафок, пучками пальцiв погладжуючи корiнцi фолiантiв, що стояли в домашнiй бiблiотецi. Помiтивши, що батько стежить за нею затуманеними очима, Мерседес зупинилася.

– То ти не розкажеш менi, що вiдбуваеться?

– Мерседес, ти ж знаеш, що я люблю тебе над усе в цьому свiтi й дуже тобою пишаюся, знаеш?

Дiвчина завагалася. Батькiв голос, здавалося, тримався на тоненькiй ниточцi, а вiд його спокою i самовпевненостi не лишилося й слiду.

– Звiсно, татку, знаю… i я тебе теж люблю.

– Це едине, що мае значення. Хай що б там не сталося.

Вальс усмiхнувся, але очi його були вологi. Мерседес iще нiколи не бачила, щоб вiн плакав, i ii охопив страх, неначе все на свiтi пiшло шкереберть. Батько витер сльози й обернувся до неi спиною.

– Скажи Вiсенте, нехай зайде.

Мерседес рушила до дверей, але затрималася перед тим, як вiдчинити iх. Батько далi стояв обернувшись до неi спиною i дивився у вiкно на парк.

– Тату! Що мае статися?

– Нiчого, моя зiронько. Нiчого не мае статися.

Тодi Мерседес вiдчинила дверi. Вiсенте чекав з iншого боку зi своiм непроникним кам’яним виразом на обличчi, вiд якого дiвчинi волосся ставало дибки.

– На добранiч, тату, – тихо промовила вона.

– На добранiч, Мерседес.

Вiсенте поштиво схилив голову перед нею i зайшов до кабiнету. Мерседес обернулася, щоб подивитися, але охоронець м’яко зачинив дверi перед ii носом. Дiвчина приклала вухо до дверей i стала пiдслуховувати.

– Вiн був тут, – промовив батькiв голос.

– Цього не може бути, – заперечив Вiсенте. – Усi входи охороняються. Лише хатня прислуга мае доступ до горiшнiх поверхiв. Моiх людей розставлено на всiх сходах.

– Кажу тобi: вiн був тут. І в нього е список. Я не знаю, як йому це вдалося, але в нього е список… Боже мiй.

Мерседес проковтнула клубок, що пiдступив iй до горла.

– Це, мабуть, якась помилка, с

Страница 27

ньйоре.

– Подивись сам…

Запала довга мовчанка. Мерседес затамувала дихання.

– Номери, здаеться, правильнi, сеньйоре. Не розумiю…

– Час настав, Вiсенте. Годi ховатися. Зараз або нiколи. Я можу на тебе розраховувати?

– Звичайно, сеньйоре. Коли?

– На свiтанку.

Запала тиша, а по короткiй хвилi Мерседес почула кроки, що наближалися до дверей. Вона прожогом кинулася сходами вниз i не зупинялася, аж доки не опинилась у своiй кiмнатi. Забiгши до себе, вона притулилася до дверей i сповзла на пiдлогу, вiдчуваючи, що прокляття, немов якась зараза, розноситься в повiтрi i що цiеi ночi та дивна казкова вистава, у якiй вона жила багато рокiв, закiнчиться.

6

Цей свiтанок назавжди лишиться в ii пам’ятi, сiрий i холодний, неначе зима вирiшила зненацька наскочити на них i потопити «Вiллу Мерседес» в озерi туману, що насувався вiд узлiсся. Дiвчина прокинулася, ледве промiнчик металевого свiтла зашкрiбся до неi у вiкно. Вона лягла спати навiть не скинувши свою сукню. Мерседес вiдчинила вiкно, i холодна ранкова вологiсть вмила iй обличчя. Густий туман килимом стелився по парку, немов змiя, що повзала помiж решток учорашньоi вечiрки. Небо заволокли чорнi хмари, що посувалися помалу i, схоже, виношували в собi грозу.

Мерседес босонiж вийшла в коридор. Усюди панувала глибока тиша. Дiвчина потемки пройшла коридором, обiгнула схiдне крило будинку й опинилася перед дверима батьковоi спальнi. Анi Вiсенте, анi будь-хто iнший не вартував коло них, як то стало звичним вiдтодi, як батько почав жити ховаючись, завжди пiд захистом своiх вiрних охоронцiв, немовби боявся, що хтось або щось пройде крiзь стiни i встромить кинджал йому в спину. Мерседес нiколи не наважувалася запитати батька про причину такоi поведiнки. Їй досить було того, що iнодi батько траплявся iй iз вiдсутнiм виразом на обличчi й поглядом, затьмареним страхом.

Дiвчина без стуку вiдчинила дверi до батьковоi спальнi. Лiжко було застеленим: на ньому цiеi ночi нiхто не спав. Фiлiжанка ромашкового чаю, яку служниця щоночi лишала на столику бiля лiжка дона Маурiсiо, стояла неторкнута. Часом Мерседес запитувала себе, чи ii батько спить узагалi, чи майже всi ночi проводить у своему кабiнетi, на самiй верхiвцi вежi. Раптом ii наполохала зграйка птахiв у парку, що шумно здiйнялася в повiтря. Дiвчина пiдiйшла до вiкна й побачила двi постатi, якi прямували до гаражiв. Мерседес притулила обличчя до шибки. Одна постать зупинилась i, обернувшись, поглянула в напрямку дiвчини, немовби вiдчуваючи на собi ii погляд. Мерседес усмiхнулася батьковi, який дивився на неi без жодного виразу на блiдому й постарiлому обличчi – такого старого вона його ще нiколи не бачила.

Урештi-решт Маурiсiо Вальс опустив погляд i зайшов у гараж разом iз Вiсенте, який нiс невеличку валiзу. Дiвчину охопила панiка. Ця мить снилася iй тисячу разiв, але тодi Мерседес не розумiла, що значить цей сон. Вона кинулася сходами вниз, наштовхуючись на меблi, ковзаючи на килимках у сiро-сталевiй свiтанковiй сутiнi. Мерседес злетiла мармуровими сходами й побiгла до гаражiв по витоптанiй землi, на якiй валялися скинутi маски й перевернутi стiльцi, а вгорi, досi блимаючи в туманi, гойдалися гiрлянди. Вона почула, як завiвся двигун машини й колеса забуксували по дрiбнiй жорствi. Коли Мерседес вибiгла на головну дорогу, що вела до ворiт, автомобiль уже рушив i вiддалявся на повнiй швидкостi. Дiвчина побiгла за ним, не зважаючи на порiзи, якi гострi камiнцi лишали на ii ногах. Перш нiж туман поглинув машину назавжди, Мерседес побачила, як батько востанне обернувся i розпачливо глянув на неi крiзь задне скло. Вона бiгла доти, доки гуркiт двигуна не затих удалинi й перед нею не виросли наiжаченi шпичаками ворота.

Годину по тому Луiса, служниця, яка щоранку заходила до Мерседес, щоб розбудити ii та допомогти вдягнутися, знайшла дiвчину бiля басейну. Вона сидiла на краю, звiсивши ноги у воду, в якiй нитками розходилася кров. Поверхня басейну була вкрита десятками масок, що плавали по водi, наче паперовi кораблики.

– Сеньйорито Мерседес! На Бога…

Дiвчина тремтiла вiд холоду, Луiса накинула на неi ковдру й повела в дiм. Коли вони дiсталися сходiв, пiшов снiг iз дощем. Злий вiтер шарпав дерева, зривав гiрлянди, перекидав столи i стiльцi. Мерседес, яка все це також уже бачила ввi снi, знала, що вiд цiеi митi будинок почав умирати.

Kyrie [18 - Господи (гр.). «K?rie elеison» – християнське молитовне звернення, що означае «Господи, помилуй».]

Мадрид

Грудень 1959 року

1

Коли чорний «пакард» [19 - Американська марка престижних легкових автомобiлiв.] проiхав залитою дощем Гран-Вiа [20 - Gran Via (iсп. «велика дорога») – вулиця, що неофiцiйно вважаеться головною в Мадридi.] i зупинився перед дверима старого готелю «Гiспанiя», було кiлька хвилин по десятiй ранку. Хоча по шибцi спливали струминки води, Алiсiя побачила, як двое емiсарiв, сiрих i холодних, як цей день, виходять iз машини – у туго застебнутих формених габардинових пальтах, iз форменими капелюхами

Страница 28

а головах. Алiсiя поглянула на годинник. Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як старий добрий Леандро вже спустив своiх псiв. Через тридцять секунд пролунав телефонний дзвiнок, i Алiсiя пiдняла слухавку пiсля першого ж гудка, чудово знаючи, кого почуе на тому кiнцi.

– Сеньйорито Грiс, доброго дня i все таке, – вiдтарабанив хрипкий голос Маури з приймальнi. – Двое пройдисвiтiв, вiд яких тхне Бригадою соцрозслiдувань, щойно неввiчливо розпитували про вас. Вони саме зайшли до лiфта. Я послав iх на п’ятнадцятий поверх, щоб дати вам кiлька хвилиночок на випадок, якби мали зiслизнути з готелю.

– Щиро дякую, Хоакiне! Що у вас на сьогоднi? Щось цiкаве?

Невдовзi пiсля падiння Мадрида Хоакiн Маура змушений був якийсь час провести у в’язницi Карабанчель [21 - В’язниця, що була побудована полiтичними в’язнями пiсля громадянськоi вiйни в мадридському передмiстi Карабанчель.]. Вийшовши звiдти через сiмнадцять рокiв, вiн виявив, що молодi лiта давно минули, що вiд його легень нiчого не залишилося i що його дружина, яка була на шостому мiсяцi вагiтностi, коли Хоакiна заарештували, домоглася, щоб iхнiй шлюб визнали недiйсним, i вийшла вдруге за обвiшеного орденами пiдполковника, який зробив iй трьох синiв i скромну вiллу за мiстом. Вiд першого недовговiчного шлюбу лишилася донька Ракель, яка виросла, гадаючи, що батько помер до того, як вона з’явилася на свiт. Одного дня, коли Маура захотiв побачити ii ближче, вони перетнулися перед входом до крамнички з тканинами на вулицi Гойi, де Ракель працювала продавчинею. Власна донька взяла його за жебрака й подала милостиню. Вiдтодi Маура сяк-так перебувався в тiснiй комiрчинi бiля котельноi в пiдвальному примiщеннi готелю «Гiспанiя». Вiн виходив на нiчнi змiни, i на всi iншi змiни, на якi треба було виходити, сидiв у своiй будцi, перечитував дешевi детективи й курив одну за одною цигарки, сподiваючись, що смерть розставить усе на своi мiсця й забере його назад у 1939 рiк, у якому вiн мав би покинути цей свiт навiки.

– Читаю зараз роман, страшенно заплутаний. Називаеться «Кармазинова тунiка», такого собi Мартiна, – вiдказав Маура. – Це зi староi серii «Мiсто проклятих». Менi дав цю книжку товстун Тудела з чотириста двадцять шостого номера, вiн завжди знаходить щось рiдкiсне на ринку Ель-Растро. Дiя вiдбуваеться у вашому рiдному мiстi, Барселонi. Може, хочете почитати?

– Заперечувати не буду.

– Тiльки скажiть, i книжка до ваших послуг. І обережно з цiею парочкою, я знаю, що ви не дасте наплювати собi в кашу, але цi двое кидають дуже недобру тiнь.

Алiсiя поклала слухавку i спокiйно всiлася чекати, коли двое шакалiв Леандро нападуть на ii слiд i покажуть своi морди. Через двi, щонайбiльше три хвилини, вирiшила Алiсiя. Вона лишила дверi до номера вiдчиненими, запалила цигарку i стала чекати, вiдкинувшись у фотелi, обличчям до входу. Перед нею простягався довгий i темний коридор, що вiв до лiфтiв. У кiмнатi потягнуло запахом пилу, староi деревини i пошарпаних килимкiв.

Готель «Гiспанiя» був цiлковитою руiною, i стан його дедалi погiршувався. Споруджений на початку двадцятих рокiв, готель пережив своi роки слави, протягом яких вважався одним iз найрозкiшнiших у Мадридi, перестав використовуватися пiсля громадянськоi вiйни i поринув у два десятилiття занепаду, перетворившись зрештою на пристановище для проклятих i знедолених, у яких в цьому життi не лишилося нiчого й нiкого i якi помалу згасали в похмурих кiмнатах, що iх винаймали потижнево. Половина з кiлькох сотень номерiв стояли порожнiми, i то вже протягом багатьох рокiв. Декотрi поверхи було запечатано, i серед мешканцiв готелю ходили моторошнi легенди про те, що сталося в цих довгих темних переходах, де iнодi лiфт зупинявся сам i, кидаючи з кабiни пасмо жовтуватого свiтла, показував на якусь мить коридори, що здавалися нутрощами затонулого крейсера. Маура розповiдав Алiсii, що вранцi на комутаторi часто лунали дзвiнки з номерiв, у яких нiхто не мешкав з часiв вiйни. Вiн знiмав слухавку, але на лiнii завжди було порожньо, окрiм одного разу, коли вiн почув, як плаче якась жiнка; Маура запитав, чим вiн може iй допомогти, i тодi iнший голос, каламутний i глибокий, промовив: «Ходи до нас».

– Бачте, вiдтодi у мене геть зникло бажання вiдповiдати на дзвiнки з будь-якого номера пiсля пiвночi, – якось зiзнався вiн Алiсii. – Інодi менi здаеться, що це мiсце – метафора, розумiете, що я маю на увазi? Втiлення всiеi нашоi краiни. На ньому лежить прокляття вiд пролитоi кровi, яку ми маемо на своiх руках, хоч як ми б не намагалися це заперечувати.

– Та ви справжнiй поет, Мауро. Усiм цим детективам так i вдалося заглушити поетичну жилку. Ось що потрiбно Іспанii – такi мислителi, як ви, що вiдроджують велике нацiональне мистецтво бесiди.

– То й нехай, можете собi смiятися надi мною. Це ясно як божий день, що ви на службi у режиму, сеньйорито Грiс. Не розумiю тiльки: невже вам платять так мало, що ви не можете знайти собi кращого помешкання, замiсть гнити в цiй дiрi. Тут не мiсце таким вишуканим жiнкам, як ви, що мають кл

Страница 29

с. Сюди приходять не жити, сюди приходять помирати.

– Я ж казала, ви – поет.

– Ідiть до бiса.

Фiлософськi розмiрковування Маури виявилися не такими вже й далекими вiд iстини, адже з часом «Гiспанiя» стала вiдомою у певних колах пiд назвою «Готель самогубцiв». Кiлька десятилiть опiсля, коли «Гiспанiю» давно вже було офiцiйно закрито, iнженери, що мали ii нарештi зносити, обходили кожен поверх, щоб закласти вибухiвку, яка мала зруйнувати будiвлю. Пiсля цього пiшов поголос, що в деяких номерах познаходили мумiфiкованi рештки тiл, якi багато рокiв пролежали на лiжках i у ваннах. Було серед них i тiло колишнього нiчного портье цього готелю.

2

Алiсiя побачила, як вони виринули з темряви коридору – такi, якими були насправдi: двi подiбнi одна на одну ляльки, призначенi для того, щоб лякати людей, чие життя вони буквально тримали у своiх руках. Вона бачила цих двох ранiше, однак нiколи не завдавала собi клопоту запам’ятати iмена цих опудал iз Бригади соцiальних розслiдувань. Для неi вони всi були однаковими. Двое агентiв зупинилися на порозi i з робленим презирством обвели очима ii оселю, а потiм зупинили погляд на Алiсii i продемонстрували ту вовчу посмiшку, якоi Леандро навчив iх, либонь, iще першого дня iхнього вишколу.

– Не розумiю, як ти можеш тут мешкати.

Алiсiя знизала плечима, докурила цигарку й кивнула головою в бiк вiкна.

– Тут гарний краевид.

Один iз людей Леандро несамохiть засмiявся, другий – щось незадоволено промимрив пiд нiс. Вони зайшли до номера, зазирнули до ванноi кiмнати й ретельно оглянули все примiщення, неначе сподiвалися щось знайти. Помiтно було, що молодший iз них ще новачок i прагне компенсувати це позуванням. Зупинившись перед зiбранням складених пiд стiною книжок, що займало ледве чи не пiвкiмнати, вiн узявся оглядати його, зi зневажливою гримасою водячи вказiвним пальцем по корiнцях.

– Треба буде позичити у тебе якийсь любовний роман.

– Я не знала, що ти вмiеш читати.

Новачок рвучко обернувся й рушив до неi з ворожим виразом на обличчi, однак його колега i, ймовiрно, начальник зупинив його i втомлено зiтхнув.

– Пудри собi носик i пiшли. Тебе чекають з десятоi.

Алiсiя не виявила намiру пiдводитися з крiсла.

– Я в примусовiй вiдпустцi. За наказом Леандро.

Новачок, чоловiчу гiднiсть якого, як йому здавалося, було ображено, навис над Алiсiею усiма своiми дев’яноста з лишком кiлограмами м’язiв i жовчi та вишкiрився тою посмiшкою, яку зазвичай можна побачити у в’язницях i пiд час нiчних обшукiв.

– Не жартуй зi мною, красунечко, у мене немае часу панькатися цiлий день iз тобою. Тож не змушуй витягати тебе звiдси силою.

Алiсiя твердо подивилася йому просто в очi.

– Питання не в тому, чи е в тебе час. Питання в тому, чи е в тебе яйця.

Посiпака Леандро якусь хвилю пильно дивився на неi, але коли товариш схопив його за плече i шарпнув, вирiшив вiдступити, приязно всмiхнувшись i пiднявши руки у примирливому жестi. «Далi буде», – подумала Алiсiя.

Старший глянув на годинник i похитав головою.

– Сеньйорито Грiс, це ж бо не наша провина. Ви ж сама знаете, як воно.

«Я знаю, – подумала Алiсiя. – Дуже добре знаю».

Спершись долонями на бильця фотеля, Алiсiя пiдвелася. Двое агентiв дивилися, як вона, похитуючись, дибуляе до стiльця, на якому лежало щось, схоже на корсет, зроблений iз тонких шнурiвок i шкiряних стрiчок.

– Допомогти? – запитав новачок зi зловтiхою.

Алiсiя пропустила його слова повз вуха. Вона взяла цей предмет i зайшла з ним до ванноi, нещiльно причинивши за собою дверi. Старший вiдвiв погляд, проте новачок вiдшукав очима кут, iз якого було видно вiдображення Алiсii в дзеркалi. Вiн побачив, як дiвчина зняла спiдницю й закрiпила цей незвичний корсет довкола свого правого стегна. Алiсiя затягнула застiбки, i вiн облiг ii тiло, наче друга шкiра, надавши дiвчинi вигляду механiчноi ляльки. Саме в цю мить вона пiдвела очi, i новачок зустрiвся з ii поглядом у дзеркалi, холодним i безпристрасним. Агент задоволено посмiхнувся i пiсля довгоi паузи вiдвiв погляд, встигнувши краем ока помiтити темну пляму на боцi Алiсii – вировиння шрамiв, якi, здавалось, лишило величезне розпечене до жару свердло, що колись пошматувало ii стегно. Агент помiтив, що старший товариш суворо дивиться на нього.

– Кретин, – пробурмотiв вiн.

За якусь мить Алiсiя вийшла з ванноi.

– У тебе немае iншого вбрання? – запитав ii старший.

– А з цим що не так?

– Не знаю. Може б, щось скромнiше?

– Навiщо? Хто ще буде на зустрiчi?

Замiсть вiдповiдi чоловiк простягнув iй цiпок, що стояв бiля стiни, i вказав на дверi.

– Я ще не нафарбувалася.

– Ти й без цього маеш чудовий вигляд. Якщо захочеш, пiдмалюешся в машинi. Ходiмо, а то ми вже запiзнюемося.

Алiсiя не взяла цiпка й, ледь-ледь накульгуючи, рушила до коридору, не чекаючи на агентiв.

Через кiлька хвилин вони вже мовчки iхали в чорному «пакардi» залитими дощем вулицями Мадрида. Алiсiя, що розмiстилася на задньому сидiннi, розглядала дахи будинкiв на Гран-Вiа, оздобленi

Страница 30

шпилями, банями i статуями. Квадриги янголiв i вартових iз почорнiлого каменю поглядали згори. Сiро-свинцеве небо розлилося над змiюватим рифом велетенських похмурих будiвель, що здавалися Алiсii якимись, нагромадженими одне на одне, скам’янiлими чудовиськами, що заковтнули цiлi мiста. Унизу прозорi дашки великих театрiв та вiтрини кав’ярень i торгових центрiв зблискували пiд покривалом дощу. Люди – ледве помiтнi, крихiтнi постатi, що видихали пару, – сновигали пiд парасольками при самiй землi. Алiсiя подумала, що такого дня, як оцей, будь-хто може погодитися зi старим добрим Маурою i повiрити, що мороком «Гiспанii» затягуе всю краiну, вiд початку до кiнця, не лишаючи анi найменшого просвiту.

3

– Розкажи-но менi про цього нового оперативника, якого ти пропонуеш. Грiс, здаеться?

– Алiсiя Грiс.

– Алiсiя? Жiнка?

– Це проблема?

– Не знаю. А ти як гадаеш? Я чув про неi багато, але ii завжди називали просто Грiс. Менi й на думку не спадало, що це жiнка. Декому може не сподобатися такий вибiр.

– Твоему начальству?

– Нашому начальству, Леандро. Ми не можемо дозволити собi ще одну таку помилку, як iз Ломаною. В Ель-Пардо починають нервуватися.

– Попри всю мою повагу до тебе, дозволю собi зауважити, що единою помилкою було те, що менi вiд початку чiтко не пояснили, для чого потрiбна моя людина. Якби я знав, про що йдеться, то обрав би iншого кандидата. Це завдання було не для Рiкардо Ломани.

– Тут правила визначаю не я, i iнформацiю контролюю теж не я. Усе приходить згори.

– Я розумiю.

– Розкажи менi про Грiс.

– Сеньйоритi Грiс двадцять дев’ять рокiв, дванадцять з яких вона працюе на мене. Сирота вiйни. Втратила обох батькiв, коли iй було вiсiм рокiв. Виховувалася в патронатi «Рiбас», барселонському сиротинцi, звiдки ii виключили у вiцi п’ятнадцяти рокiв через порушення дисциплiнарного характеру. Кiлька рокiв жила на вулицi й працювала на спекулянта й дрiбного злочинця на iм’я Бальтасар Руано, який керував бандою неповнолiтнiх грабiжникiв, доки Громадянська гвардiя його не заарештувала. Руано було страчено разом iз iншими злочинцями в Кампо-де-ла-Бота [22 - Передмiстя Барселони, де пiсля громадянськоi вiйни вiдбувалися масовi страти.].

– Я чув, що вона…

– Через це не турбуйся. Алiсiя здатна подбати про себе сама i, запевняю вас, може себе захистити. Це калiцтво в неi з часiв вiйни, вона постраждала пiд час бомбардування Барселони. Та воно нiколи не заважало iй виконувати своi обов’язки. Алiсiя Грiс – найкращий оперативник, який менi трапився за двадцять рокiв служби.

– Чому ж тодi вона не з’явилася на призначену годину?

– Я розумiю твое розчарування i ще раз прошу вибачення. Алiсiя часом може бути дещо норовливою, але такими е всi найкращi оперативники цього плану. Мiсяць тому ми з нею мали робочу суперечку стосовно справи, над якою вона працювала. Я тимчасово усунув ii вiд роботи й позбавив на цей час платнi. Не з’явившись сьогоднi на зустрiч, вона показуе, що досi гнiваеться на мене.

– Щиро кажучи, вашi стосунки видаються бiльше особистими, нiж професiйними.

– У моiй сферi дiяльностi одного без iншого не iснуе.

– Мене турбуе це ii нехтування дисциплiною. У цiй справi бiльше не може бути помилок.

– Їх не буде.

– Це насамперед важливо для нас, щоб iх не було. Ми вiдповiдаемо за результат своiми головами. Ти i я.

– Покладися на мене.

– Розкажи менi ще про Грiс. Що робить ii такою особливою?

– Алiсiя Грiс бачить те, чого не бачать iншi. Їi мозок працюе iнакше, нiж у решти. Там, де будь-хто побачить тiльки замкненi дверi, Алiсiя побачить ключ. Там, де iншi гублять стежку, вона знаходить слiд. У неi, сказати б, талант. А найцiннiше те, що ii дii нiхто не може передбачити.

– Це вона розв’язала так звану «справу барселонських ляльок»?

– Або «воскових наречених». Так, це була ii перша справа пiд моiм керiвництвом.

– Менi завжди було цiкаво, чи то правда, що губернатор провiнцii…

– Це все вiдбувалося дуже давно.

– Але ж ми однаково маемо вiльний час, хiба нi? Доки чекаемо на твою панянку.

– Звiсно. Це сталося в сорок сьомому роцi. Мене тодi вiдрядили до Барселони. Нас повiдомили, що за останнi три роки тамтешня полiцiя виявила щонайменше сiм трупiв молодих жiнок у рiзних районах мiста. Трупи сидiли на лавцi в парку, на трамвайнiй зупинцi, в кав’ярнях на проспектi Паралело… Одну мертву жiнку навiть знайшли навколiшках у сповiдальнi собору Санта-Марiя-дель-Пi. Усi були iдеально нафарбованi й одягнутi в бiле. Вони не мали анi краплини кровi в тiлi й пахли камфорою. Здавалися ляльками, зробленими з воску. Звiдси й назва.

– Вiдомо було, хто цi жiнки?

– Про iхне зникнення нiхто не заявляв, тому в полiцii вирiшили, що йдеться про повiй. Це припущення пiдтвердилося пiзнiше. Минуло кiлька мiсяцiв, бiльше мертвих жiнок не знаходили, i барселонська полiцiя вже мала намiр закривати справу.

– Аж тут з’явилася ще одна.

– Саме так. Маргарита Мальофре. Вона сидiла в крiслi у вестибюлi готелю «Орiенте». Там ii i знайшли.

– І ця

Страница 31

Маргарита виявилася коханкою…

– Маргарита Мальофре працювала на вулицi Елiсабетс у будинку побачень певного гатунку. Ця установа спецiалiзувалася на, скажiмо так, своерiдних нахилах за пiдвищену цiну. Стало вiдомо, що тодiшнiй губернатор провiнцii вчащав до цього закладу i що покiйна була його улюбленицею.

– І чому це вiн ii так уподобав?

– Схоже, Маргаритi Мальофре вдавалося найдовше лишатися притомною пiд час нестандартних залицянь губернатора, звiдси й прихильнiсть шановного достойника.

– Ось тобi i його ясновельможнiсть!

– Хай там як, а через цей зв’язок справу було вiдкрито знову i, зважаючи на делiкатнiсть питання, передано до моiх рук. Алiсiя саме починала працювати на мене, i я доручив розслiдування iй.

– А чи не була ця справа занадто брудною для юноi дiвчини?

– Алiсiя – дiвчина незвичайна, i ii вкрай нелегко чимось вразити чи збентежити.

– І яким чином вона розв’язала цю справу?

– Розв’язала вона ii доволi швидко. Кiлька ночей Алiсiя провела, стежачи за основними публiчними домами Равалю. Вона виявила, що зазвичай пiд час полiцiйних облав клiенти втiкають крiзь таемнi дверi i що декотрi працiвницi чи працiвники борделю роблять те саме. Алiсiя вирiшила простежити за ними. Вони ховалися вiд полiцii по пiд’iздах, у кав’ярнях чи навiть у каналiзацii. Бiльшiсть ловили й саджали до в’язницi на нiч, iнодi довше, але це неважливо. Однак декому все ж таки вдавалося перехитрувати полiцiю, i це завжди ставалося на одному й тому самому мiсцi: перехрестi вулиць Хоакiна Кости й Пю-де-ла-Крю.

– І що там було?

– На перший погляд нiчого надзвичайного. Кiлька амбарiв. Продовольчий базарчик. Гараж. І ткацька майстерня, господар якоi, такий собi Руфат, як виявилося, уже мав проблеми з полiцiею через свою надмiрну схильнiсть до застосування тiлесних покарань до своiх працiвниць, одна з яких через це навiть позбулася ока. До того всього цей Руфат виявився завсiднiм клiентом того закладу, у якому до свого зникнення трудилася Маргарита Мальофре.

– А дiвчинка швидко працюе!

– Отож перше, що вона зробила, – це вiдкинула Руфата, який, хоч i був покидьком, але до справи не мав жодного стосунку, окрiм хiба що того, що за збiгом обставин часто вiдвiдував бордель за кiлька вулиць вiд своеi роботи.

– І що далi? Усе спочатку?

– Алiсiя завжди каже, що речi не пiдкорюються зовнiшнiй, видимiй, логiцi, а лише внутрiшнiй.

– І яка логiка, згiдно з ii думкою, мала бути в такiй справi?

– Та, яку Алiсiя називае логiкою iмiтацii.

– Ти мене геть заплутав, Леандро.

– Якщо коротко: Алiсiя вважае, що все те, що вiдбуваеться в суспiльствi, у публiчному життi, – це iнсценування, iмiтацiя того, що ми прагнемо видати за реальнiсть, але що реальнiстю не е.

– Вiдгонить якимось марксизмом.

– Не турбуйся, Алiсiя – найбiльший скептик з усiх, кого я знаю. На ii думку, усi без винятку iдеологii i вiрування – це хвороби мозку. Імiтацiя.

– Ще гiрше. Чому ти всмiхаешся, Леандро? Не бачу тут нiчого смiшного. Ця панянка подобаеться менi дедалi менше. Вона вродлива принаймнi?

– У мене не модельне агентство.

– Не сердься, Леандро, ти ж знаеш, що я жартую. Як уся та iсторiя скiнчилася?

– Викресливши Руфата зi списку пiдозрюваних, Алiсiя почала, як вона каже, знiмати шари лушпиння з цибулi.

– Ще одна теорiя?

– Алiсiя стверджуе, що кожен злочин схожий на цибулину: потрiбно пробратися крiзь кiлька шарiв, щоб побачити, що ховаеться всерединi, а мимохiдь ще й пролити трохи слiз.

– Леандро, часом ти мене просто вражаеш тими екземплярами, яких набираеш до себе.

– Моя робота полягае в тому, щоб добрати до кожного завдання вiдповiдний iнструмент. І як слiд нагострити його.

– Вважай лишень, не порiжся одного дня. Але розповiдай далi, ти зупинився на тому порiвняннi з цибулею, воно менi навiть сподобалося.

– Знiмаючи шар за шаром, дослiджуючи крамницi й установи, що розмiщувалися на тому перехрестi, де зниклих бачили востанне, Алiсiя виявила, що гараж належить барселонському Будинку милосердя.

– Ще один мертвий кiнець?

– Цього разу ключове слово тут «мертвий».

– Я знову заплутався.

– У тому гаражi стояла частина автопарку похоронних служб мiста, а також зберiгалися труни й пам’ятники. Тодi ще управлiння мунiципальними похоронними бюро перебувало в руках уже згаданого Будинку милосердя, i бiльшiсть працiвникiв низовоi ланки, вiд грабарiв до хлопчикiв на побiгеньках, зазвичай були людьми, позбавленими Божоi ласки: сиротами, колишнiми засудженими, жебраками тощо. Одним словом, нещаснi душi, якi подалися туди, тому що в них не лишилося бiльше нiкого в свiтi. Алiсii, застосувавши своi чималi здiбностi, вдалося влаштуватися друкаркою в адмiнiстративному вiддiлi. Невдовзi вона дiзналася, що коли вiдбувалися облави, повii переховувалися в гаражi похоронного бюро. Переконати котрогось зi згаданих бiдолах дозволити заховатися в одному з катафалкiв в обмiн на своi послуги було неважко. Коли небезпека минала, дiвчата, задовольнивши бажання свого рятiвника, поверталися на роботу ще

Страница 32

о сходу сонця.

– Але…

– Але не всi. Алiсiя дiзналася, що серед усiх цих працiвникiв е один, який вiдрiзняеться вiд решти. Сирота вiйни, як i вона сама. Його звали Квiмет, вiн мав обличчя дитини й був такий лагiдний у поводженнi, що вдови хотiли його всиновити й забрати до себе додому. Цей Квiмет неабияк тямив у бальзамуваннi й пiдготовцi небiжчикiв до похорону. Увагу Алiсii привернуло те, що вiн був колекцiонером i мав цiлий альбом зi свiтлинами порцелянових ляльок, який зберiгав у шухлядi свого стола. Вiн розповiдав, що хоче одружитися й створити сiм’ю i для цього шукае вiдповiдну жiнку, чисту духом i плоттю.

– Імiтацiя?

– Радше примана для жертви. Алiсiя стала щоночi стежити за ним, i невдовзi ii пiдозри пiдтвердилися. Коли котрась iз тих заблудлих дiвиць приходила шукати прихистку до Квiмета, вiн не вимагав вiд неi розплати тiлом, але, якщо дiвчина зростом, фiгурою i обличчям вiдповiдала його вимогам, вiн промовляв разом iз нею молитву, а потiм запевняв, що з його допомогою i допомогою Дiви Марii нiхто ii не знайде. Найкраща схованка, переконував Квiмет, – це труна. Нiхто, навiть полiцiя, не наважиться зазирнути до труни, щоб перевiрити, що там усерединi. Дiвчата, обдуренi його дитячим обличчям i ласкавими манерами, лягали в домовину й усмiхалися хлопцевi, коли той опускав вiко й запечатував iх усерединi. Вiн чекав, доки вони не помирали вiд задухи, потiм роздягав iх, голив лобок, мив усе тiло вiд нiг до голови, випускав усю кров i впорскував у серце бальзамувальну рiдину, що розходилася звiдти по всьому тiлу. Перетворивши повiй на воскових ляльок, вiн накладав iм макiяж i вдягав у бiле. Алiсiя також виявила, що весь одяг, знайдений на трупах, походив iз одного й того самого весiльного ателье на проспектi Сан-Педро за двiстi метрiв вiд гаража. Один iз його працiвникiв пригадав Квiмета й розповiв, що не раз обслуговував його.

– Бiнго!

– Квiмет проводив iз трупами кiлька ночей, iмiтуючи, так би мовити, щось на кшталт подружнього життя, доки тiла не починали пахнути мертвими квiтами. Тодi, завжди перед свiтанком, коли вулицi були порожнiми, Квiмет вивозив дiвчат у одному з катафалкiв до iхнього нового вiчного життя й облаштовував усе так, щоб iх знайшли.

– Матiр Божа… Таке тiльки в Барселонi може статися.

– Алiсii вдалося все це розплутати, ба бiльше – врятувати останньоi митi з труни дiвчину, що ледь не стала восьмою жертвою Квiмета.

– А чому вiн це робив?

– Алiсiя довiдалася, що дитиною Квiмет цiлий тиждень провiв зачинений разом iз трупом своеi матерi в iхньому помешканнi на вулицi Кадена, аж доки запах не привернув уваги сусiдiв. Схоже, його мати вчинила самогубство, випивши отрути, коли дiзналася, що чоловiк ii кинув. Усе це, на жаль, так i не вдалося пiдтвердити, тому що Квiмет наклав на себе руки першоi ж ночi в Кампо-де-ла-Бота, лишивши на стiнi камери свою останню волю. Вiн просив, щоб його тiло поголили, помили, забальзамували, а потiм одягнули в бiлий костюм, поклали разом iз одною з його воскових наречених у скляну домовину й виставили навiчно у вiтринi торгового центру «Ель-Сiгло». Начебто його мати працювала там продавчинею. Повертаючись до сеньйорити Грiс, вона вже мае бути з хвилини на хвилину. Може, по чарочцi брендi, щоб змити неприемний присмак пiсля цiеi iсторii?

– Останне питання, Леандро. Я хочу, щоб один iз моiх людей працював разом iз твоею оперативницею. Менi не потрiбне ще одне таке несподiване зникнення, як у випадку з Ломаною.

– Я гадаю, це помилка. У нас своi власнi методи роботи.

– Це не обговорюеться. І Альтея зi мною згодний.

– Попри всю мою повагу…

– Леандро, Альтея хотiв доручити цю справу Ендайi.

– Це ще одна помилка.

– Тут я з тобою згоден. Тому я переконав його, щоб наразi вiн дозволив менi дiяти по-своему. Але тiльки за умови, що моя людина буде наглядати за твоею оперативницею. Або так, або Ендайя.

– Зрозумiло. Кого ти думаеш призначити?

– Варгаса.

– Я гадав, що вiн у вiдставцi.

– Лише формально.

– Це покарання?

– Для твоеi оперативницi?

– Для Варгаса.

– Радше другий шанс.

4

«Пакард» об’iхав площу Нептуна, ледве не тонучи в потоках води, й попрямував вулицею Святого Іеронiма до бiлого французького фасаду гранд-готелю «Палас». Автомобiль зупинився перед головним входом, i коли швейцар пiдбiг iз величезною парасолею, щоб вiдчинити заднi дверцята, двiйко агентiв iз Бригади соцiальних розслiдувань обернулися й поглянули на Алiсiю почасти погрозливо, почасти благально.

– Тобi можна довiритися, чи доведеться тягнути тебе силомiць, щоб ти не викинула нам якогось коника?

– Не турбуйтеся, я не завдам вам клопоту.

– Даеш слово?

Алiсiя кивнула. Сiдати в машину й висiдати з неi завжди було нелегким завданням, але дiвчина не хотiла, щоб тi двое бачили ii немiчнiшою, нiж вона е, а тому з усмiшкою проковтнула бiль, що пройняв стегно, коли вона пiдвелася. Швейцар супроводжував ii аж до входу, тримаючи над головою парасолю. Здаеться, цiла армiя портье i прислужникiв чекала на Алiсiю, що

Страница 33

провести ii через вестибюль до мiсця зустрiчi. Побачивши перед собою сходи, що вели до величезноi iдальнi, Алiсiя подумала, що даремно вiдмовилася вiд цiпка. Вона дiстала з сумочки блiстер i ковтнула одну пiгулку. Потiм глибоко вдихнула й стала пiдiйматися сходами.

За двi-три хвилини, подолавши кiлька десяткiв сходинок, вони зупинилася, щоб вiддихатися, перед дверима до iдальнi. Портье, що супроводжував Алiсiю, помiтив плiвку поту, якою вкрилося ii чоло. Алiсiя обмежилася кривою усмiшкою.

– Гадаю, далi я вже сама, якщо ви не проти.

– Звiсно. Як забажаете, сеньйорито.

Портье непомiтно залишив ii, утiм, Алiсiя знала, навiть не обертаючись, що вiн не вiдведе вiд неi очей, доки вона не зайде до зали. Алiсiя витерла пiт хустинкою i роззирнулася.

До неi долинали ледь чутнi голоси й подзенькування чайноi ложечки, якою помiшували чай чи каву в порцеляновiй фiлiжанцi. Перед Алiсiею розгорнулася iдальня готелю, сповнена заворожливих вiдблискiв дощу, якi танцювали пiд велетенським склепiнням. Це примiщення завжди здавалося Алiсii подiбним до величезноi кришталевоi верби, що розкинула свое вiття немов шатро з вiкнами-трояндами у стилi кафедральних соборiв Прекрасноi епохи [23 - Прекрасна епоха (фр. Belle еpoque) – умовне позначення перiоду европейськоi iсторii мiж 1890 i 1914 роками.]. Хай там як, а звинуватити Леандро в несмаку не мiг нiхто.

У залi, що мiнилася всiма кольорами, стояло багато столикiв, але тiльки один був зайнятий. За ним сидiли двое чоловiкiв, яких запопадливо обслуговувало пiвдюжини офiцiантiв, що трималися на вiдстанi, достатнiй, щоб бачити жести клiентiв, але не чути iхньоi розмови. Урештi-решт, на вiдмiну вiд «Гiспанii», де тимчасово мешкала Алiсiя, готель «Палас» належав до найрозкiшнiших у Мадридi. Схильний до великопанських звичок, Леандро жив i працював тут. У буквальному розумiннi. Вiн мешкав у вiсiмсот чотирнадцятому номерi вже багато рокiв i вирiшував своi справи в цiй обiднiй залi, де, як пiдозрювала Алiсiя, йому здавалося, нiби вiн живе в Парижi часiв Пруста, а не в Іспанii часiв Франко.

Алiсiя придивилася до розмовникiв. Леандро Монтальво, як завжди, сидiв обличчям до входу. Середнього зросту, вiн мав м’яку й округлу статуру бухгалтера, що непогано влаштувався в життi. Гострi, як шпичаки, очi ховалися за надмiру великими окулярами в роговiй оправi. Леандро видавався розслабленим i приязним, справляючи враження провiнцiйного нотарiуса, що захоплюеться сарсуелою [24 - Іспанський лiрично-драматичний жанр, у якому чергуються розмовнi та пiсеннi сцени, iз використанням елементiв опери, народних пiсень i танцю.], або ж банкiвського клерка, який полюбляе вiдвiдувати музеi пiсля роботи. «Старий добрий Леандро».

Поруч iз ним сидiв чоловiк iз напомадженим волоссям i вусами й тримав у руцi чарку брендi. Чоловiк був одягнутий у костюм британського крою, що дисонував iз дещо простакуватим i провiнцiйним виразом його обличчя, яке видалося Алiсii знайомим. Це був один iз тих частих героiв газетних статей, досвiдчений бувалець тих постановочних свiтлин, на яких обов’язково мав бути присутнiй орлик на прапорi й котрась iз картин, що зображала невмирущу славу лицарства. Хiль де Хтось Там, звали його. Генеральний секретар чогось там.

Леандро звiв очi й усмiхнувся Алiсii здалеку. Вiн махнув до неi, немов до дитини чи щеняти, показуючи пiдiйти ближче. Намагаючись приховати кульгавiсть, що коштувало iй рiзкого болю в боцi, Алiсiя повiльно перетнула простору залу. Йдучи, вона помiтила на задньому планi, у тiнi, двох людей iз мiнiстерства. Озброених. Нерухомих, наче змiя, що зачаiлася й чигае на здобич.

– Алiсiе, який я радий, що ти змогла знайти вiльний час i прийти, щоб випити з нами кави. Скажи-но, ти снiдала?

Перш нiж вона встигла вiдповiсти, Леандро моргнув бровами, i двое офiцiантiв, що стояли бiля стiни, кинулися обслуговувати ii. Доки iй нацiджували склянку свiжовичавленого апельсинового соку, Алiсiя вiдчула, як погляд великого туза пiдсмажуе ii на повiльному вогнi. Вона зухвало глянула йому просто в очi. Бiльшiсть людей, зокрема й тi, для кого це було частиною професii, плутають поняття «дивитися» й «бачити» i майже завжди зосереджуються на очевидному, яке заважае пiдмiтити те, що справдi важливо. Леандро часто казав, що вмiння зникати для очей iншоi людини – це мистецтво, вчитися якого треба все життя.

Їi обличчя не мало вiку. Риси його здавалися розмитими, лише намiченими тiнню й кольором. Алiсiя щодня сама завершувала цей ескiз для ролi, яку Леандро призначав iй у своiх виставах. Залежно вiд сценарiю вона могла бути тiнню або свiтлом, пейзажем або постаттю. Пiд час перепочинку вона щезала сама в собi, повертаючись до того стану, який Леандро називав прозорiстю ii темряви. Алiсiя мала чорне волосся i блiду шкiру, притаманну тим, хто живе в холодних широтах або рiдко полишае примiщення. Їi зеленуватi очi зблискували в пiвтемрявi i впивалися, немов шпильки, вiдвертаючи увагу вiд вузькоi талii, яку однаково важко було не помiтити. Коли було треба, Алiсiя ховала ii пi

Страница 34

вiльним одягом, щоб не привертати на вулицi цiкавих поглядiв. Зблизька, одначе, ii постать, потрапивши в центр уваги, викликала похмуре враження i, як вважав Леандро, певний неспокiй. Їi наставник радив Алiсii по змозi маскувати це. «Ти нiчна iстота, Алiсiе, але ми всi тут повиннi вмiти ховатися при свiтлi дня».

– Алiсiе, дозволь вiдрекомендувати тобi високошановного сеньйора дона Мануеля Хiля де Партеру, голову Генеральноi служби полiцii [25 - Генеральна служба полiцii (iсп. Cuerpo General de Polic?a) – силова структура, яка iснувала в Іспанii пiд час режиму Франко i до обов’язкiв якоi входило розслiдування злочинiв i проведення репресивноi полiтики.].

– Це честь для мене, ваша вельможносте, – промовила Алiсiя, простягаючи руку, яку голова полiцii не потиснув, мовби боявся, що вона його вкусить.

Хiль де Партера дивився на Алiсiю так, наче ще не вирiшив, була вона ученицею з бешкетним вогником в очах, який спантеличував його, чи якимось екземпляром, що його вiн не знав навiть, як класифiкувати.

– Пан голова потребуе нашоi допомоги у справi доволi делiкатнiй, яка вимагае надзвичайного ступеня обережностi й старанностi.

– Авжеж, – погодилася Алiсiя таким сумирним i янгольським голосочком, що заслужила легенький поштовх ногою вiд Леандро пiд столом. – Ми до ваших послуг i зробимо все можливе.

Хiль де Партера далi пильно дивився на неi з тою сумiшшю остраху й захвату, яку вона викликала в чоловiкiв певного вiку, але, схоже, так i не вирiшив, якому ж почуттю вiддати перевагу. Те, що Леандро називав парфумами ii особистостi або ж побiчними ефектами зовнiшностi Алiсii, були, на думку ii наставника, двосiчною зброею, якою вона ще не навчилася як слiд користуватися. Цим разом, зважаючи на очевидний некомфорт, який Хiль де Партера вiдчував у ii присутностi, Алiсiя вирiшила, що лезо завдало свого удару. «Зараз буде вiдповiдь», – подумала вона.

– Ви знаетеся на полюваннi, сеньйорито Грiс? – запитав голова полiцii.

Дiвчина завагалася, шукаючи поглядом свого наставника.

– Алiсiя за своею суттю е звiром з мiських нетрищ, – утрутився Леандро.

– На полюваннi можна багато чого навчитися, – провадив далi Хiль де Партера. – Я кiлька разiв мав нагоду полювати разом iз Його Ясновельможнiстю генералiсимусом, i саме вiн розповiв менi головне правило, якого повинен дотримуватися кожен мисливець.

Алiсiя завзято закивала головою, неначе все це ii неабияк зацiкавило. Леандро тим часом намастив тост варенням i простягнув iй. Алiсiя взяла, не дивлячись, тимчасом як голова полiцii далi читав свою лекцiю.

– Мисливець повинен розумiти, що в ключовий момент ловiв мiж ним i здобиччю зникае будь-яка рiзниця. Полювання – справжне полювання – це герць мiж рiвними. Нiхто не знае насправдi, хто вiн, мисливець чи здобич, доки не проллеться кров.

Хiль де Партера замовк, i по кiлькох секундах театральноi мовчанки, що ii вимагали глибокi роздуми над тою iстиною, яку iй щойно виявили, Алiсiя з шанобливим виразом на обличчi поцiкавилася:

– Генералiсимус також керуеться у своему життi цим принципом?

Пiд столом Леандро застережливо наступив iй на ногу.

– Буду вiдвертим, дiвчино: ви менi не подобаетеся. Менi не подобаеться те, що я про вас чув. Менi не подобаеться ваш тон, i менi не подобаеться те, що ви змусили мене сьогоднi чекати довбаних пiвдня, гадаючи, нiби можете забирати мiй час. Менi не подобаеться те, як ви дивитеся на мене, а ще бiльше не подобаеться та насмiшка, з якою ви дозволяете собi розмовляти з начальством. Якщо мене щось i бiсить по-справжньому, то це люди, якi не знають свого мiсця в цьому свiтi. А ще бiльше мене бiсить нагадувати iм про нього.

Алiсiя покiрливо опустила очi. Температура в iдальнi, здавалося, рiзко впала градусiв на десять.

– Я прошу пана голову менi пробачити, якщо…

– Не перебивайте мене. Якщо я з вами ще досi тут розмовляю, то лише через довiру до вашого очiльника, який iз незрозумiлоi менi причини вважае, що саме ви пiдходите для того завдання, яке я маю вам доручити. Але я хочу, щоб ви чiтко собi затямили: вiд цiеi митi ви вiдповiдаете передi мною. А в мене немае анi терпiння, анi великодушностi присутнього тут сеньйора Монтальво.

Хiль де Партера пильно поглянув на неi. Вiн мав чорнi очi, рогiвку яких вкривала сiтка крихiтних червоних капiлярiв, якi, здавалося, ось-ось луснуть. Алiсiя уявила, як вiн, у капелюсi з плюмажем i маршальських чоботах, цiлуе королiвську дупу каудильйо на одному з тих полювань, на яких батьки нацii винищують звiрину, яку полчища слуг приганяють до них на вiдстань пострiлу. Потiм цi високодостойники вимазують собi яйця порохом i кров’ю домашньоi птицi, щоб вiдчувати себе справжнiми чоловiками й завойовниками, для бiльшоi слави Бога й Вiтчизни.

– Я переконаний, що Алiсiя не хотiла тебе образити, друже мiй, – втрутився Леандро, який найпевнiше неабияк насолоджувався тим, що вiдбувалося за столом.

Алiсiя пiдтвердила слова свого начальника, кивнувши з урочистим i покаянним виразом на обличчi.

– Зайве казати, що та iнформацiя,

Страница 35

ку я вам повiдомлю, суворо конфiденцiйна, а нашоi розмови нiколи не було. Вам усе зрозумiло щодо цього, Грiс?

– Цiлком зрозумiло, пане голово.

– Чудово. Тодi зробiть таку ласку негайно доiсти свiй тост, i ми перейдемо до справи.

5

– Що вам вiдомо про Маурiсiо Вальса?

– Мiнiстра? – перепитала Алiсiя.

Дiвчина на якусь хвилю замислилася, намагаючись упорядкувати той потiк образiв, який наринув на згадку про довгу й широко висвiтлену в пресi кар’еру дона Маурiсiо Вальса. Бундючний, доглянутий профiль, завжди пiд найвигiднiшим кутом на свiтлинах i в найдобiрнiшому товариствi, приймае почестi й роздае незаперечну мудрiсть життя пiд оплески й захопленi вигуки придворних клакерiв. Канонiзований ще за життя Маурiсiо Вальс здiйнявся на верхiвку завдяки власним старанням, а також завдяки допомозi самопроголошеноi iнтелектуальноi елiти краiни i став смертним утiленням зразкового образу iспанця – Людини пера, Лицаря думки й мистецтва. Володар незчисленних премiй i вшанувань. Символ – без жодного натяку на iронiю – культурноi та полiтичноi елiт краiни, мiнiстр Вальс насолоджувався увагою провладноi преси. Його лекцii на найбiльших майданчиках Мадрида завжди збирали всiх найпомiтнiших членiв суспiльства. Його повчальнi статтi щодо актуальних тем перетворювалися на незаперечнi iстини. Юрми газетярiв, якi годувалися з його руки, бiгали за ним i зi шкури пнулися, вихваляючи мiнiстра. Час вiд часу вiдбувалися його авторськi вечори, на яких Вальс разом iз найвидатнiшими артистами Іспанii читав вiршi та уривки зi своiх найвiдомiших театральних творiв. Квитки на цi вечори розходилися, як гарячi пирiжки. Лiтературнi працi мiнiстра було проголошено вiнцем творiння, а його iм’я записано поряд iз iменами великих майстрiв. Маурiсiо Вальс, найвидатнiший розум Іберii, свiточ, який осявае весь свiт.

– Нам вiдомо те, що пишуть у пресi, – втрутився Леандро. – Яка, по правдi кажучи, останнiм часом висвiтлюе його життя куди скупiше, нiж це вона робила ранiше.

– Зовсiм не висвiтлюе, – пiдтвердив Хiль де Партера. – Гадаю, сеньйорито, ви теж зауважили, що з листопада 1956 року, уже протягом майже трьох рокiв, Маурiсiо Вальс, мiнiстр нацiональноi освiти (або ж мiнiстр культури, як бiльше подобаеться йому самому) i, коли дозволите, улюбленець iспанськоi преси, майже зовсiм зник iз публiчного життя i практично не з’являеться на офiцiйних заходах.

– Тепер, коли ви про це згадали, пане голово… – почала Алiсiя.

Леандро обернувся до неi, глянув на Хiля де Партеру й, дiставши мовчазну згоду, узявся пояснювати:

– Певна рiч, Алiсiе, що пан мiнiстр не випадково i не зi своеi волi позбавив нас задоволення насолоджуватися його витонченим iнтелектом i велемудрими повчаннями.

– Я бачу, ти з ним добре знайомий, Леандро, – докинув Хiль де Партера.

– Я мав честь познайомитися з ним, хоч i коротко, багато рокiв тому, пiд час мого перебування в Барселонi. Велика людина i найкращий зразок чеснот нашоi iнтелектуальноi елiти, а також пiдтвердження ii винятковоi важливостi.

– Я впевнений, що мiнiстр погодився б iз кожним твоiм словом.

Леандро ввiчливо всмiхнувся i знову звернувся до Алiсii.

– На жаль, справа, яка зiбрала нас тут сьогоднi, не стосуеться анi незаперечноi значущостi нашого шановного мiнiстра, анi пречудового стану його ега. Я гадаю, що я не перевищу своiх повноважень, коли з дозволу присутнього тут пана голови полiцii повiдомлю, що причина такоi тривалоi вiдсутностi дона Маурiсiо Вальса на публiцi спричинена пiдозрою, що вже протягом кiлькох рокiв iснуе змова з метою замаху на його життя.

Алiсiя звела брови й перезирнулася з Леандро.

– На прохання наших друзiв iз Мiнiстерства управлiння наш пiдроздiл вiдрядив оперативника, щоб допомогти Генеральнiй службi полiцii у вiдкритому розслiдуваннi цiеi справи, хоча офiцiйно ми участi в ньому не брали й, по правдi кажучи, не були в курсi його деталей, – пояснив Леандро.

Алiсiя прикусила губу. Очi ii начальника ясно давали зрозумiти, що час для запитань iще не настав.

– Цей оперативник iз причин, якi ми поки що не можемо вияснити, не виходить на контакт уже кiлька тижнiв, i нам нiчого не вiдомо про його мiсцеперебування, – вiв далi Леандро. – Це лише вступ до тоi мiсii, яку пан голова полiцii хоче нам доручити.

Леандро поглянув на Хiля де Партеру, показуючи, що передае слово йому. Той кахикнув i прибрав серйозного виразу обличчя.

– Те, що я розповiм, – суворо конфiденцiйна iнформацiя, i вона не повинна вийти за межi цього примiщення.

Алiсiя i Леандро одночасно кивнули.

– Як уже згадував ваш очiльник, 2 листопада 1956 року пiд час учти, влаштованоi на честь дона Маурiсiо Вальса в будинку Товариства красних мистецтв у Мадридi, на мiнiстра було скоено невдалий замах, як видаеться, уже не перший. Розголосу про цю подiю не було, адже так вирiшив i уряд, i сам мiнiстр Вальс, який не хотiв тривожити свою родину i колег по роботi. Тодi було розпочато розслiдування, яке тривае донинi, але, попри всi зусилля Генеральноi служби полiцii та спецiа

Страница 36

ьного пiдроздiлу Громадянськоi гвардii, нам досi не вдалося прояснити обставини цього замаху та багатьох iнших, якi могли статися ранiше i про якi полiцiю не було повiдомлено. Природно, що вiдтодi заходи безпеки та охорону мiнiстра було посилено, а всi його публiчнi виходи скасовано до нового розпорядження.

– Якi результати дало розслiдування? – перервала його Алiсiя.

– Розслiдування зосередилося на анонiмних листах, якi дон Маурiсiо отримував протягом якогось часу i яким вiн не надавав значення. Невдовзi пiсля невдалого замаху мiнiстр повiдомив про iснування листiв iз погрозами, якi вiн отримував протягом кiлькох рокiв. Попередне розслiдування виявило, що найiмовiрнiше iх було надiслано таким собi Себастьяном Сальгадо, грабiжником i вбивцею, який вiдбував свое покарання у барселонськiй в’язницi Монтжуiк. Як вам напевно вiдомо, мiнiстр Вальс був комендантом цього закладу на початку своеi кар’ери, а саме вiд 1939 до 1944 року.

– А чому мiнiстр ранiше не повiдомив полiцiю про цi анонiмки? – запитала Алiсiя.

– Як я вже сказав, вiн стверджував, що спершу не надавав iм значення, хоча визнав, що, мабуть, даремно. Пiзнiше мiнiстр сказав, що листи були такi загадковi, що вiн не знав, як iх тлумачити.

– І що ж було такого в тих листах?

– Здебiльшого туманнi натяки. Автор анонiмок пише, що «правду» не вдасться приховати, що наближаеться «час розплати» для «дiтей смертi» i що «вiн» – очевидно сам автор – чекатиме на Вальса «перед входом до лабiринту».

– Лабiринту?

– Я ж кажу, що в листах повно загадок. Можливо, автор пише про щось, що вiдомо тiльки йому та Вальсовi. Хоча мiнiстр стверджував, що також нiчого не розумiе. А може, це все справа рук божевiльного. Такоi можливостi теж не можна вiдкидати.

– Коли Вальс керував в’язницею, Себастьян Сальгадо ще був за гратами?

– Так. Ми перевiрили особову справу Сальгадо. Його було ув’язнено в тридцять дев’ятому, невдовзi пiсля того, як дона Маурiсiо призначили комендантом. Мiнiстр розповiв, що, як вiн пригадуе, цей в’язень був конфлiктною особою. Це пiдтверджуе нашу теорiю про те, що цi листи, дуже ймовiрно, надсилав саме вiн.

– А коли Сальгадо вийшов на волю?

– Трохи бiльше нiж два роки тому. Дата вочевидь не збiгаеться зi спробою замаху в будинку Товариства красних мистецтв, анi з попереднiми спробами. Або Сальгадо мав спiльника на волi, або його просто використовували як пiдсадну качку, щоб збити зi слiду. Що далi просувалося слiдство, то ймовiрнiшою стала видаватися друга можливiсть. Як побачите самi у матерiалах справи, якi я вам залишу, усi анонiмнi повiдомлення було вiдправлено з поштового вiддiлення Пуебло-Секо в Барселонi, через яке проходить усе листування в’язнiв Монтжуiку.

– А звiдки ви знаете, якi листи, надiсланi з цього вiддiлення, прийшли з в’язницi, а якi нi?

– Усi, написанi в Монтжуiку, мають на конвертi розпiзнавальний штемпель, який ставлять у тюремнiй канцелярii, перш нiж вiдправити листа.

– А хiба листи в’язнiв не перлюструються? – запитала Алiсiя.

– Теоретично – так. Але практично – i нам це пiдтвердили вiдповiдальнi за перлюстрацiю чиновники – кореспонденцiя переглядаеться лише у виняткових випадках. У кожному разi, послань iз погрозами мiнiстру нiхто не зауважив. Також iснуе можливiсть того, що через зашифровану мову листiв тюремнi цензори не помiтили в них нiчого важливого.

– Якщо Сальгадо мав спiльника або спiльникiв на волi, чи не могли б вони передавати йому листи, а вiн уже вiдправляв би iх iз в’язницi?

– Могли б. Сальгадо мав право на одне побачення в мiсяць. Але в цьому не було б жодного сенсу. Набагато простiше вiдправляти листи звичним шляхом i не наражатися на небезпеку, що тюремнi цензори iх виявлять, – сказав Хiль де Партера.

– Якщо тiльки хтось не хотiв навмисно лишити докази, щоб усi думали, нiби листи надсилаються з в’язницi, – зауважила Алiсiя.

Хiль де Партера кивнув, погоджуючись.

– Я одного не можу зрозумiти, – вела далi Алiсiя. – Сальгадо вочевидь було засуджено до максимального покарання – тридцяти рокiв. Як вiн опинився на волi?

– Цього не розумiе нiхто, не тiльки ви. Справдi, Себастьяновi Сальгадо лишалося щонайменше десять рокiв ув’язнення, коли його несподiвано було помилувано самим Франко. Ба бiльше. Згадану амнiстiю було надано за клопотанням мiнiстра Вальса.

Алiсiя вражено реготнула. Хiль де Партера суворо глянув на неi.

– Навiщо Вальсовi було клопотатися за нього? – прийшов на допомогу Леандро.

– Попри нашi доводи, мiнiстр, посилаючись на те, що розслiдування не дае сподiваних результатiв, вважав, що Сальгадо, опинившись на волi, може привести до особи чи осiб, причетних до листiв iз погрозами та ймовiрних замахiв на його життя.

– А чому «ймовiрних»? – вихопилося в Алiсii.

– У цiй справi немае нiчого певного, – вiдрiзав Хiль де Партера. – Це не значить, що я сумнiваюся в словах мiнiстра. І вам цього теж не раджу.

– Звiсно. Вертаючись до звiльнення Сальгадо… Воно дало тi результати, на якi сподiвався мiнiстр? – запитала Алiсiя.

– Нi, не дал

Страница 37

. Вiдтодi як Сальгадо покинув в’язницю, ми стежили за ним цiлодобово. Насамперед вiн винайняв помешкання в низькосортному готельчику в Китайському кварталi, де заплатив за мiсяць наперед. Пiсля цього вiн лише те й робив, що ходив щодня на Пiвнiчний вокзал, де цiлими годинами просиджував у вестибюлi, поглядаючи на камери схову, та ще час вiд часу навiдувався до старенькоi комiсiйноi книгарнi на вулицi Святоi Анни.

– «Семпере й сини», – пробурмотiла Алiсiя.

– Саме так. Ви ii знаете?

Алiсiя кивнула.

– Цей Сальгадо не видаеться типовим книголюбом, – зауважив Леандро. – Нам вiдомо, що вiн сподiвався знайти в камерi схову на вокзалi?

– Ми пiдозрювали, що Сальгадо заховав там якусь свою здобич, награбовану до того, як його затримали в тридцять дев’ятому роцi.

– Пiдозра пiдтвердилася?

– Коли йшов другий тиждень його волi, Сальгадо знову – цього разу востанне – навiдався до книгарнi «Семпере й сини», а опiсля, як завжди, вирушив на Пiвнiчний вокзал. Одначе того дня, замiсть сiсти у вестибюлi й дивитися на камери схову, вiн пiдiйшов до однiеi з них i вiдiмкнув ii ключем. Звiдти вiн дiстав валiзу й вiдкрив ii.

– І що там було? – запитала Алiсiя.

– Нiчого, – вiдказав Хiль де Партера. – Повiтря. Те, що вiн там зберiгав, зникло. Барселонська полiцiя мала намiр його затримати, коли вiн виходив iз вокзалу, але Сальгадо несподiвано впав на землю. Нашi агенти також зауважили, що за ним iшли назирцем аж до вокзалу двое працiвникiв книгарнi. Щойно Сальгадо впав, один iз них пiдбiг i опустився навколiшки бiля нього, а за кiлька секунд пiшов геть. Коли полiцiя прибула на мiсце подii, Сальгадо вже був мертвий. Можна було б розводитися про Божу кару, грабiжник, якого пограбували, i все таке, одначе докладний огляд тiла виявив проколи на спинi й на одязi, а розтин показав залишки стрихнiну в кровi.

– Може, його вбили тi два працiвники книгарнi? Спiльники, якi прибрали пiдсадну качку, щойно вона перестала бути потрiбною, або коли вiдчули себе в небезпецi, помiтивши, що полiцiя стежить за ними?

– Це була одна з версiй, але ii вiдкинули. По сутi, непомiтно вбити Сальгадо мiг будь-хто, присутнiй на тому вокзалi. Полiцiянти уважно стежили за двома книгарями i не помiтили жодного прямого контакту мiж ними й Сальгадо, доки той упав, iмовiрно вже мертвий.

– А вони не могли отруiти його ще в книгарнi, перед тим як Сальгадо вирушив на вокзал? – запитав Леандро.

Цього разу вiдповiла Алiсiя.

– Нi. Стрихнiн дiе дуже швидко, тим паче на лiтнього чоловiка у, либонь, не найкращому фiзичному станi пiсля двадцяти рокiв за гратами. Мiж уколом i смертю не могло минути бiльше нiж одна-двi хвилини.

Хiль де Партера глянув на неi, стримано кивнувши на знак схвалення.

– Саме так, – пiдтвердив вiн. – Найiмовiрнiше, що того дня на вокзалi був iще хтось, кого не помiтили нашi агенти. І саме цей хтось вирiшив, що настав час позбутися Сальгадо.

– А що нам вiдомо про тих двох книгарiв?

– Один iз них – такий собi Данiель Семпере, син власника книгарнi. Другий називае себе Фермiном Ромеро де Торресом. Його особова справа в Цивiльному реестрi [26 - Цивiльний реестр (iсп. Registro Civil) – назва органу реестрацii актiв цивiльного стану в Іспанii.]мае ознаки фальшування. Імовiрно, iм’я цiеi людини несправжне.

– Як вони пов’язанi з цiею справою i що робили там?

– Це визначити не вдалося.

– Ви iх не допитували?

Хiль де Партера похитав головою.

– Знову ж таки, мiнiстр Вальс заборонив. Усупереч нашiй позицii.

– А слiди спiльника чи спiльникiв Сальгадо вдалося виявити?

– Ми зайшли в глухий кут.

– Можливо, тепер мiнiстр змiнить свою думку й дозволить…

На обличчi Хiля де Партери з’явився вовчий вищир досвiдченого полiцiянта.

– Саме до цього я й хотiв вас пiдвести. Рiвно дев’ять днiв тому, рано-вранцi пiсля балу-маскараду, влаштованого у маетку мiнiстра в Сомосагуас, дон Маурiсiо Вальс покинув свою домiвку в автомобiлi разом iз начальником своеi особистоi охорони, Вiсенте Кармоною.

– Покинув? – перепитала Алiсiя.

– Вiдтодi нiхто його не бачив i не чув про нього жодних новин. Вiн зникнув iз лиця землi, не лишивши жодного слiду.

За столом запала тривала мовчанка. Алiсiя шукала очi Леандро.

– Моi люди працюють не покладаючи рук, але на цю мить у нас немае нiчого. Так, наче мiнiстр Вальс випарувався, сiвши в ту машину…

– А перед тим як пiти з дому, мiнiстр не лишив якоiсь записки чи якоiсь пiдказки, куди вiн подався?

– Нi, не лишив. Ми схиляемося до версii, що мiнiстр якимось чином – яким нам не вдалося визначити – нарештi дiзнався, хто надсилав йому тi погрози, i вирiшив з допомогою свого довiреного охоронця зустрiтися сам iз цiею людиною.

– І, найпевнiше, потрапити таким чином у пастку, – докiнчив Леандро. – «Перед входом до лабiринту».

Хiль де Партера закивав головою.

– А звiдки ми можемо бути певнi, що мiнiстр не знав вiд самого початку, хто й чому вiдправляе йому цi листи?

Тепер обое, i Леандро, i Хiль де Партера скинули на неi осудливими поглядами.

– Мiнiстр

Страница 38

– жертва, а не пiдозрюваний, – заявив голова полiцii. – Не плутайте.

– Як ми можемо вам допомогти, друже мiй? – запитав його Леандро.

Хiль де Партера глибоко зiтхнув i по якiйсь хвилi вiдповiв:

– У мого управлiння е процедурнi обмеження. Нам не повiдомляли достатньо iнформацii про цю справу, аж доки не стало запiзно. Я визнаю, що, можливо, ми й припустилися певних помилок, але ми робимо все можливе, щоб розв’язати цю проблему, доки вона не стала публiчною. Дехто з моiх керiвникiв гадае, що, зважаючи на природу справи, ваш пiдроздiл зможе привнести в розслiдування щось нове, що допоможе нам вирiшити це питання якомога швидше.

– Ти теж так гадаеш?

– Сказати по правдi, Леандро, я вже й не знаю, що гадати. Одне я знаю напевне: якщо ми протягом щонайкоротшого строку не вiдшукаемо мiнiстра Вальса цiлого й неушкодженого, Альтея вiдчинить скриньку Пандори, призначивши на цю справу свого давнього друга Ендайю. А цього не хочемо нi ти, нi я.

Алiсiя запитально глянула на Леандро, але той ледь помiтно похитав головою. Хiль де Партера стиха гiрко розсмiявся. Очi його були пiдплилi кров’ю – а може, чорною кавою, – i вигляд у голови полiцii був такий, наче за останнiй тиждень вiн спав не бiльше нiж двi години на добу.

– Я розповiдаю вам усе, що знаю. Але менi не вiдомо, чи все те, що розповiли менi, – правда. Я з вами максимально вiдвертий. Уже дев’ять днiв ми працюемо навмання, i кожна година, що минае, – втрачена година.

– Ви гадаете, що мiнiстр досi живий? – запитала Алiсiя.

Хiль де Партера опустив очi й довго не вiдповiдав.

– Мiй обов’язок – вiрити, що так, вiн живий, i що ми знайдемо його цiлого й неушкодженого ранiше, нiж бодай щось iз цiеi iсторii випливе назовнi. Ранiше, нiж справу заберуть iз наших рук.

– Ми також у це вiримо, – запевнив його Леандро. – Не сумнiвайся: ми зробимо все, що можливо, щоб допомогти вам у цьому розслiдуваннi.

Хiль де Партера кивнув, якось непевно позираючи на Алiсiю.

– Ви працюватимете з моею людиною, Варгасом.

На якусь мить Алiсiя завагалася. Вона поглянула на Леандро, шукаючи його пiдтримки, але ii начальник зосередився на своiй фiлiжанцi кави.

– З усiею належною повагою, сеньйоре, я завжди працюю сама.

– Ви працюватимете з Варгасом. Щодо цього питання не може бути жодних дискусiй.

– Авжеж, – пiдтвердив Леандро, уникаючи розлюченого погляду Алiсii. – Коли ми можемо починати?

– Учора.

На знак голови полiцii один iз його пiдлеглих пiдiйшов до столика й подав товстий конверт. Хiль де Партера поклав конверт на стiл i пiдвiвся, не приховуючи, що квапиться кудись-iнде.

– Усi подробицi – в цьому досье. Тримайте мене в курсi справи.

Вiн потиснув руку Леандро i, ледве чи й глянувши на Алiсiю востанне, рушив твердим кроком.

Алiсiя та ii начальник провели голову полiцii поглядами, доки вiн iшов через залу в супроводi своiх людей, а потiм знову сiли за стiл. Протягом кiлькох хвилин вони мовчали. Алiсiя сидiла з вiдсутнiм поглядом, а Леандро спочатку акуратно розрiзав круасан, намастив скибку маслом i полуничним варенням, а потiм узявся неквапливо насолоджуватися смаколиком, заплющивши очi.

– Дякую за пiдтримку, – промовила Алiсiя.

– Не сердься. Як менi вiдомо, цей Варгас – здiбний хлопчина. Вiн тобi сподобаеться. Можливо, ти навiть навчишся в нього дечого.

– Оце так пощастило! Хто ж вiн такий?

– Бувалий служака. Колись був важковаговиком. Потiм якийсь час провiв у резервi, начебто розiйшовся в поглядах iз начальством. Щось там сталося, подейкують.

– Полiцiянт, що впав у немилiсть? Я вже не заслуговую навiть на гiдного напарника?

– Варгас – гiдний напарник, не турбуйся. Йдеться лише про те, що його вiдданiсть i вiра в наш Нацiональний рух неодноразово викликали сумнiви.

– Нехай не сподiваються, що я його наверну.

– Вони сподiваються тiльки на те, що ми не наробимо галасу i дозволимо iм iз честю вийти з цiеi скрути.

– Пречудово.

– Могло бути й гiрше, – зауважив Леандро.

– «Гiрше» означае, що справу могли доручити «вашому давньому друговi», якомусь Ендайi?

– Зокрема й це.

– А хто такий цей Ендайя?

Леандро вiдвiв погляд.

– Краще, щоб тобi цього нiколи не довелося дiзнатися.

Мiж ними знову запала довга мовчанка, пiд час якоi Леандро налив собi ще одну фiлiжанку кави. Вiн мав неприемну звичку пити каву, тримаючи блюдце з фiлiжанкою бiля самого пiдборiддя й сьорбаючи напiй маленькими ковтками. У такi днi, як цей, майже всi його звички, якi Алiсiя знала напам’ять, видавалися iй неприемними. Леандро помiтив ii погляд i вiдповiв iй батькiвською доброзичливою усмiшкою.

– Якби поглядом можна було вбити… – промовив вiн.

– Чому ти не сказав головi полiцii, що два тижнi тому я подала у вiдставку i бiльше не на службi?

Леандро поставив фiлiжанку на стiл i витер губи серветкою.

– Менi не хотiлося завдавати тобi сорому, Алiсiе. Дозволю собi нагадати, що в нас тут не клуб настiльних iгор, вийти з якого можна просто написавши заяву. Ми вже неодноразово говорили з тобою на цю тему, i, щиро каж

Страница 39

чи, менi прикро, що ти так до цього ставишся. Я знаю тебе краще, нiж ти сама, i через ту велику прихильнiсть, яку маю до тебе, я дав тобi кiлька тижнiв вiдпустки, щоб ти вiдпочила й помiркувала про свое майбутне. Я розумiю, що ти втомилася. Я втомився також. Я розумiю, що тобi не до вподоби те, що iнколи ми робимо. Менi так само. Але це наша робота й наш обов’язок. Ти знала це, коли погодилася в нас працювати.

– Менi тодi було сiмнадцять рокiв. І зробила я це не по своiй волi.

Леандро всмiхнувся, неначе вчитель, що пишаеться своiм найкращим учнем.

– У тебе стара душа, Алiсiе. Тобi нiколи не було сiмнадцять рокiв.

– Ми домовилися, що я йду. У нас була угода. Два тижнi нiчого не мiняють.

Усмiшка Леандро охолола, як його кава.

– Зроби менi цю останню послугу, а далi можеш чинити, що хочеш.

– Нi.

– Ти менi потрiбна в цiй справi, Алiсiе. Не змушуй мене благати. Анi примушувати тебе.

– Передай справу Ломанi. Я впевнена, вiн аж вищить, так хоче заробити собi додатковi бали.

– До речi, я нiколи не мiг зрозумiти достоту, чому ви з Рiкардо не можете поладнати?

– Мабуть, невiдповiднiсть характерiв, – припустила Алiсiя.

– Рiч у тому, що Рiкардо Ломана був саме тим оперативником, якого кiлька тижнiв тому я вiдрядив на допомогу полiцii i який досi не вийшов зi мною на контакт. Тепер менi кажуть, що вiн зник.

– Якби ж то. У що вiн вплутався?

– Коли людина зникае, зазвичай вона не повiдомляе подробиць свого зникнення.

– Ломана не з тих, хто просто так може зникнути. Мае бути якась причина, через яку вiн не подае ознак життя. Вiн щось знайшов.

– Я теж так гадаю, але доки в нас немае жодних новин про нього, ми можемо тiльки припускати. А нам платять не за це.

– А за що нам платять?

– За те, щоб ми вирiшували проблеми. А ця проблема – дуже серйозна.

– А якщо я теж зникну?

Леандро похитав головою. Потiм довго дивився на неi, прибравши засмученого виразу обличчя.

– За що ти мене ненавидиш, Алiсiе? Хiба я не замiнив тобi батька? Не був твоiм найлiпшим другом?

Алiсiя поглянула на свого наставника. У горлi став клубок, i слова нiяк не приходили на язик. Два тижнi вона провела, намагаючись викинути все з голови, i ось тепер, коли Алiсiя сидiла навпроти свого начальника пiд велетенським склепiнням «Паласу», вона знову вiдчувала себе тою нещасною дiвчинкою, яка мала всi шанси не дожити до двадцяти, якби Леандро не витягнув ii з ями.

– Я тебе не ненавиджу.

– Тодi ти, мабуть, ненавидиш сама себе, ненавидиш те, що ти робиш, ненавидиш тих, кому служиш. Ненавидиш увесь цей непотрiб, який нас оточуе i через який ми щодня потроху-потроху гниемо зсередини. Я знаю, як тобi, тому що сам через усе це пройшов.

Леандро всмiхнувся знову, тою теплою усмiшкою, що все розумiла i все пробачала. Вiн накрив своею рукою руку Алiсii, i мiцно стиснув ii.

– Допоможи менi з цiею останньою справою, i обiцяю тобi: потiм зможеш пiти. Зникнути назавжди.

– Так просто?

– Так просто. Даю тобi слово.

– У чому фокус?

– Немае нiякого фокуса.

– Завжди е фокус.

– Цього разу нема. Я не зможу тримати тебе довiку бiля себе, якщо ти цього не хочеш. Хоч як менi це не прикро.

Леандро простягнув руку.

– Згода?

Алiсiя завагалася, але зрештою таки подала свою руку, яку ii наставник пiднiс до губ i поцiлував.

– Менi бракуватиме тебе, коли все це закiнчиться, – промовив Леандро. – А тобi – мене, хоч ти поки що цього не усвiдомлюеш. Ми з тобою – хороша команда.

– Бог нас створив, а бiс поеднав.

– Ти думала вже, що робитимеш потiм?

– Коли потiм?

– Коли будеш вiльною. Зникнеш, за твоiми словами.

Алiсiя стенула плечима.

– Нi, не думала.

– Я гадав, що навчив тебе краще брехати, Алiсiе.

– Мабуть, нi на кого бiльше не працюватиму, – припустила вона.

– Ти завжди хотiла писати… – нагадав Леандро. – Чи, може, станеш новою Лафоре? [27 - Марi Лафоре (фр. Marie Lafor?t, справжне iмя – Майтена Думенаш, нар. 1939 р.) – французька спiвачка й актриса.]

Алiсiя скинула на нього байдужим поглядом. Чоловiк усмiхнувся.

– Напишеш про нас?

– Звiсно, що нi.

Леандро ствердно кивнув головою.

– Так, це була б погана iдея, ти це знаеш. Ми працюемо в тiнi. Невидимi. Це частина нашоi роботи.

– Певно, що я це знаю. Немае потреби менi про це нагадувати.

– А все ж таки шкода, еге ж? Стiльки захопливих iсторiй можна було б розповiсти!

– Побачити свiт, – пробурмотiла Алiсiя.

– Перепрошую?

– Я хотiла б подорожувати, побачити свiт. Знайти свое мiсце. Якщо для мене е мiсце в цьому свiтi.

– Сама?

– А потрiбен ще хтось?

– Мабуть, нi. Для таких, як ми, самотнiсть – найкраще товариство.

– Менi це пiдходить.

– Колись ти закохаешся.

– Звучить, як непогана назва для болеро.

– Тобi вже час. Якщо не помиляюся, Варгас уже мав би чекати на тебе надворi.

– Це помилка.

– Це втручання непокоiть мене бiльше, нiж тебе, Алiсiе. Зрозумiло, що вони нам не довiряють. Нi тобi, нi менi. Поводься дипломатично i не лякай його. Зроби це заради мене.

–

Страница 40

завжди поводжуся дипломатично. І нiкого не лякаю.

– Ти знаеш, що я маю на увазi. Крiм того, ми не збираемося конкурувати з полiцiею. Не будемо навiть намагатися. У них свое розслiдування, своi методи i своя процедура.

– Що ж у такому разi менi робити? Усмiхатися i пригощати всiх цукерками?

– Я хочу, щоб ти робила те, що вмiеш робити. Щоб ти розкопала те, чого полiцiя нiколи не розкопае. Щоб ти йшла не за процедурою, а за своею iнтуiцiею. Щоб ти робила все те, чого полiцiя не стане нiколи робити, тому що то полiцiя, а не моя Алiсiя Грiс.

– Це комплiмент.

– Так. І наказ.

Алiсiя взяла зi стола конверт iз матерiалами справи i встала. Леандро помiтив, що, пiдводячись, вона взялася рукою за стегно i стиснула губи, щоб приховати бiль.

– Скiльки ти вживаеш? – запитав вiн.

– Останнi два тижнi – нiскiльки. Час вiд часу кiлька пiгулок.

Леандро зiтхнув.

– Ми з тобою про це вже неодноразово говорили. Ти ж знаеш, що тобi не можна цього робити.

– Але ж роблю.

Їi наставник тихо лайнувся.

– Я накажу, щоб увечерi тобi доставили в готель чотириста грамiв.

– Нi.

– Алiсiе…

Вона обернулася й рiвними кроками пiшла до виходу, кусаючи язик i ковтаючи бiль разом зi сльозами лютi.

6

Коли Алiсiя вийшла з готелю, дощ уже вщух i пара iмлистим запиналом здiймалася над брукiвкою. Велетенськi пасма свiтла, пробиваючись мiж рухливими хмарами, краяли середмiстя Мадрида, немов прожектори, що шугали внутрiшнiм двориком в’язницi. Один iз таких променiв блиснув над площею Кортесiв i вiдбився вiд кузова «форда», припаркованого за кiлька метрiв вiд дверей готелю. Спершись на капот машини, стояв чоловiк у чорному пальтi й iз посрiбленим сивиною волоссям. Вiн курив цигарку й незворушно споглядав на перехожих. Алiсiя дала йому рокiв п’ятдесят iз гаком, хоча чоловiк був пiдтягнутий i мускулястий та мав мiцний вигляд того, хто провiв роки служби з користю, не затримуючись за письмовим столом. Немовби вiдчувши ii погляд, вiн обернувся до Алiсii та з усмiшкою жiночого кумира звернувся до неi:

– Я можу вам чимось допомогти, сеньйорито?

– Сподiваюся, можете. Мене звати Грiс.

– Грiс? Ви Грiс?

– Алiсiя Грiс. Із пiдроздiлу Леандро Монтальво. А ви, мабуть, Варгас?

Чоловiк невиразно кивнув.

– Менi не сказали…

– Либонь, хотiли зробити вам сюрприз, – урвала його Алiсiя. – Вам потрiбнi кiлька хвилин, щоб оговтатися?

Полiцiянт затягнувся цигаркою востанне й пильно глянув на дiвчину крiзь димову завiсу.

– Нi.

– Чудово. З чого почнемо?

– Нас чекають на вiллi в Сомосагуас. Якщо ви не маете нiчого проти.

Дiвчина кивнула. Варгас викинув недокурок на узбiччя й обiйшов автомобiль. Алiсiя влаштувалася на пасажирському сидiннi. Полiцiянт сiв за кермо, втупивши погляд поперед себе й тримаючи ключi вiд машини на колiнах.

– Я багато чув про вас, – мовив Варгас. – Не уявляв собi вас такою… молодою.

Алiсiя холодно глянула на нього.

– У нас не виникне проблем, еге ж? – запитав полiцiянт.

– Проблем?

– Ну, я i ви… – пояснив Варгас.

– Нам не обов’язково працювати разом.

Полiцiянт поглянув на неi радше зацiкавлено, нiж стурбовано. Алiсiя вишкiрилася у вiдповiдь однiею з тих своiх солодкавих котячих посмiшок, якi так дратували Леандро. Варгас клацнув язиком i рушив, щось тихо бурмочучи собi пiд нiс.

– Гарна машина, – за якийсь час зауважила Алiсiя.

– Головне управлiння розстаралося. Знак, що ця справа для них неабияк важлива. Ви кермуете?

– У цiй краiнi навiть рахунок у банку годi вiдкрити без дозволу чоловiка чи батька, – вiдказала Алiсiя.

– Розумiю.

– Дозволю собi в цьому засумнiватися.

Протягом кiлькох хвилин вони iхали мовчки. Варгас раз по раз скоса зиркав на Алiсiю, яка вдавала, що не помiчае цього. Погляд полiцiянта хоч уривчасто, але методично, наче рентгеном, просвiчував ii наскрiзь, користуючись для цього зупинками на свiтлофорах i пiшохiдних переходах. Коли на серединi Гран-Вiа вони потрапили в затор, Варгас дiстав вишуканий срiбний портсигар i, розкривши його, простягнув Алiсii. Цигарки були iмпортнi, зi свiтлого тютюну. Дiвчина вiдмовилася. Полiцiянт узяв цигарку в зуби й прикурив позолоченою запальничкою, яка – Алiсiя могла б заприсягтися в цьому – була марки «Дюпон». Варгасовi подобалися гарнi й дорогi речi. Алiсiя помiтила, що, запалюючи цигарку, полiцiянт дивиться на ii складенi на колiнах руки, либонь, шукаючи очима обручку. На Варгасовому пальцi зблискувала чималенька.

– Маете сiм’ю? – запитав вiн.

Алiсiя похитала головою.

– А ви?

– Одружений з Іспанiею, – вiдповiв ii напарник.

– Гiдно похвали. А каблучка?

– З iншого життя.

– Не хочете запитати, чому я працюю на Леандро?

– А це моя справа?

– Нi.

– Отож-бо.

Знову запала незручна мовчанка. Вони помалу просувалися середмiстям повз ряди машин, аж доки не виiхали до парку Каса-де-Кампо. Варгас далi серiями вивчав Алiсiю. Погляд у нього був холодний, металевий, а очi – сiрi й блискучi, немов щойно викарбуванi монети. Алiсiя замислилася, ким був ii вимуше

Страница 41

ий партнер до того, як потрапив у неласку: щирим послiдовником режиму чи лише найманцем. Першi заполонили всi щаблi влади й намножилися, як злоякiснi пухлини, пiд прикриттям знамен i промов; другi поводилися тихо й обмежувалися тим, що допомагали державнiй машинi функцiонувати. Цiкаво, скiлькох людей Варгас лiквiдував протягом своеi роботи в полiцii. Гризе його сумлiння, чи вiн уже й забув лiк усiм своiм жертвам? А може, сумлiння прокинулося тiльки пiд старiсть i зруйнувало всю життеву конструкцiю?

– Про що ви думаете? – запитав Варгас.

– Розмiрковую над тим, чи подобаеться вам ваша робота.

Полiцiянт розсмiявся крiзь зуби.

– Не хочете запитати, чи менi подобаеться моя? – запропонувала Алiсiя.

– А це моя справа?

– Мабуть, нi.

– Отож-бо.

Зрозумiвши, що розмова не мае майбутнього, Алiсiя дiстала з конверта досье, яке iй надав Хiль де Партера, i стала гортати його. На позiр у ньому не було нiчого надзвичайного. Звiти агентiв. Свiдчення особистоi секретарки мiнiстра. Кiлька сторiнок, присвячених iмовiрному невдалому замаху на Вальса, стандартним дiям двох iнспекторiв, якi вiдкрили справу, i деяким епiзодам бiографii Вiсенте Кармони, Вальсового особистого охоронця. Або Хiль де Партера довiряв iм ще менше, нiж гадав Леандро, або елiта його департаменту протягом останнього тижня тiльки те й робила, що длубалася в носi.

– Сподiвалися на бiльше? – запитав Варгас, прочитавши ii думки.

Алiсiя втупилася очима в алею перед входом до Каса-де-Кампо.

– Авжеж не на менше, – пробурмотiла вона. – Із ким ми маемо зустрiтися?

– З Марiаною Седо, Вальсовою особистою секретаркою протягом останнiх двадцяти рокiв. Це вона повiдомила про зникнення мiнiстра.

– А вона трохи засидiлася в секретарках, – зауважила Алiсiя.

– Злi язики стверджують, що вона – бiльше, нiж просто секретарка.

– Коханка?

Варгас похитав головою.

– Здаеться, донья Марiана замахнулася на зовсiм iнше. Подейкують, що бiля керма насправдi була саме вона, й у Вальсовому кабiнетi нiчого не робилося й не вирiшувалося без ii згоди.

– За спиною кожного негiдного чоловiка е ще негiднiша жiнка. Так теж подейкують.

Полiцiянт усмiхнувся.

– Нiколи такого не чув. Мене попереджали, що ви дещо безтактна.

– Про що ще вас попереджали?

Варгас обернувся до неi i пiдморгнув.

– Хто такий Ендайя? – запитала Алiсiя.

– Як ви кажете?

– Ендайя. Хто це такий?

– Родрiго Ендайя?

– Мабуть.

– А навiщо вам це знати?

– Знання за плечима не носити.

– Може, Монтальво згадував Ендайю з огляду на цю справу?

– Так, це iм’я звучало пiд час розмови. То хто вiн?

Полiцiянт зiтхнув.

– Ендайя – рiзник. Що менше ви про нього знаете, то краще.

– Ви з ним знайомi?

Варгас не вiдповiв на ii запитання. Решту дороги вони проiхали, не промовивши анi слова.

7

Майже чверть години вони минали алеi, вздовж яких щокроку траплялися садiвники у форменому одязi, аж доки не виiхали на проспект, обсаджений кипарисами, що привiв iх до гратованих ворiт «Вiлли Мерседес». Небо набрало свинцевого кольору, i дрiбнi краплини дощу бризнули на вiтрове скло автомобiля. Коло входу до маетку на них чекав служник, який вiдчинив грати, щоб пропустити машину. Поряд стояла вартiвня, у якiй озброений рушницею охоронець кивнув у вiдповiдь на Варгасове вiтання.

– Ви тут уже були? – запитала Алiсiя.

– Кiлька разiв вiд минулого понедiлка. Вам тут сподобаеться.

Машина виiхала на посипану дрiбною жорствою дорiжку, що змiiлася помiж скверикiв i озерець. Алiсiя розглядала цiлi лiси статуй, ставки, фонтани й зiв’ялi розарii, поколошканi осiннiми вiтрами. Помiж кущами й мертвими квiтами виднiлася невеличка залiзниця. На територii маетку прозирали обриси чогось, що скидалося на зменшену копiю залiзничноi станцii. На перонi пiд дощем стояв паровоз i два вагони.

– Забавка для доньки, – пояснив Варгас.

Невдовзi перед ними з’явився силует головноi будiвлi, непомiрного палацу, який, здавалося, звели для того, щоб пригнiтити й залякати гостя. По обидва боки вiд палацу, метрiв за сто, стояли два великi будинки. Варгас зупинив машину перед кам’яними сходами, що здiймалися вгору, до головного входу. Унизу бiля сходiв чекав мажордом в одностроi i з парасолею, який показав iм прямувати до гаражiв, метрiв за п’ятдесят звiдти. Дорогою Алiсiя роздивлялася головний будинок.

– Хто платить за це все? – поцiкавилася вона.

Варгас стенув плечима.

– Гадаю, ви i я. І, можливо, сеньйора Вальс, яка успадкувала статки вiд свого шановного батька, Енрiке Сарм’енто.

– Банкiра?

– Одного з банкiрiв нашого Хрестового походу, як стверджують газети, – уточнив Варгас.

Алiсiя пригадала, що чула, як колись Леандро згадував про Сарм’енто i ще кiлькох банкiрiв, якi фiнансували франкiстiв пiд час громадянськоi вiйни, даючи в борг чималi суми грошей на взаемно вигiдних умовах.

– Як я розумiю, дружина мiнiстра хвора, – мовила Алiсiя.

– Хвора не те слово…

Сторож бiля гаража розчинив iм дверi й показав проiжджати всередину. Варгас опустив

Страница 42

iконце, i чоловiк його впiзнав.

– Ставте машину, де вам зручно, начальнику. Ключi, будь ласка, лишiть у замку запалювання.

Варгас кивнув i заiхав у гараж, споруду з кiлькома поеднаними склепiннями, що iх пiдтримували колони з залiзними перекриттями, шереги яких губилися в бездонному мороцi. Розкiшнi автомобiлi, зблискуючи своiми хромованими корпусами, вишикувалися в нескiнченнi ряди. Варгас знайшов вiльне мiсце мiж «iспано-суiзою» та «кадиллаком». Доглядач гаража пiдiйшов i схвально кивнув головою.

– Нiчогенька у вас сьогоднi машина, начальнику, – сказав сторож, коли вони вийшли з автомобiля.

– Сьогоднi зi мною дама, тож начальство дозволило менi погарцювати на «фордi», – вiдказав Варгас.

Доглядач у повнiстю голубому одностроi на вигляд був схожий на щось середне мiж гомункулом i щуром. Здавалося, тiльки завдяки тим брудним ганчiркам, обмотаним довкола його пояса, i прошарку жиру сторож не розпадаеться на частини. Прискiпливо оглянувши Алiсiю з голови до нiг, доглядач шанобливо вклонився, а потiм, гадаючи, що вона не бачить, по-змовницьки пiдморгнув Варгасовi.

– Цей Луiс – непоганий хлопець, – виправдовуючи його, сказав Варгас. – По-моему, вiн тут i мешкае, у власнiй комiрцi, пiд навiсом у глибинi майстернi.

Вони рушили вздовж музейноi колекцii на колесах до виходу, тимчасом як позаду Луiс узявся наводити лиск на «форд» за допомогою ганчiрки й слини, водночас смакуючи сласнi вихили стегон та обриси гомiлок Алiсii.

Мажордом уже чекав на них iз парасолею, якою Варгас поступився на користь Алiсii.

– Сподiваюся, ваша поiздка з Мадрида була приемною, – урочисто виголосив слуга. – Ходiмо, донья Марiана чекае вас.

Мажордом мав ту прохолодну й дещо погордливу посмiшку, що з’являеться в багатьох слуг, якi з роками починають гадати, нiби i в iхнiх жилах тече, нехай i розведена, але все ж блакитна кров, що дае iм змогу зверхньо дивитися на iнших. Алiсiя зауважила, що, поки вони йшли до головного будинку, мажордом скоса позирае на неi, намагаючись за ii рухами й одягом вiдгадати, хто вона така.

– Сеньйорита – ваша секретарка? – запитав мажордом, не вiдриваючи погляду вiд Алiсii.

– Сеньйорита – мiй начальник, – вiдповiв Варгас.

Пиха миттю спала з обличчя мажордома, яке витягнулося у здивованому виразi, гiдному того, щоб увiчнити його на фотографii в рамцi. Решту дороги вiн не розтулив губ, а очi не вiдривав вiд своiх черевикiв. Парадний вхiд вiв до просторого вестибюля з мармуровою пiдлогою, вiд якого у рiзнi боки розходилися коридори, галереi i сходи. Мажордом провiв Алiсiю з Варгасом до читальноi зали, де, споглядаючи крiзь вiкно на залитий дощем парк, на них чекала жiнка середнього вiку, яка обернулася з крижаною усмiшкою на обличчi, щойно почула, як вони зайшли. Мажордом зачинив дверi за ними й пiшов оговтуватися вiд свого спантеличення.

– Мене звати Марiана Седо, я особиста секретарка дона Маурiсiо.

– Варгас iз Головного управлiння полiцii, а це моя напарниця – сеньйорита Грiс.

Марiана своею чергою взялася ретельно просвiчувати Алiсiю поглядом. Почала з обличчя, затримавшись на кольорi помади. Далi перейшла до одягу й закiнчила черевиками, на вигляд яких усмiхнулася чи то з терпимiстю, чи то зi зневагою, миттю, однак, заховавши усмiх за стриманим i засмученим виразом, належним за таких обставин. Секретарка жестом запросила Варгаса й Алiсiю сiдати. Вони влаштувалися на шкiрянiй канапi, а донья Марiана всiлася на стiлець, який присунула до столика, де на тацi парував чайник для заварювання i стояли три фiлiжанки, якi секретарка наповнила чаем. Алiсiя оцiнила ту роблену мiну, за якою сховалася донья Марiана, i подумала, що незмiнна Вальсова охоронниця випромiнювала лиховiсну ауру почасти хрещеноi-феi, почасти ненажерливоi самицi богомола.

– Чим я можу вам допомогти? Протягом останнiх днiв я вже говорила зi стiлькома вашими колегами, що сумнiваюся, чи зможу розповiсти щось нове.

– Дуже вам дякуемо за терплячiсть, донье Марiано. Ми розумiемо, що це тяжкi часи для родини i для вас, – почала Алiсiя.

Секретарка стримано кивнула з морозною усмiшкою на губах, увiйшовши в досконало завчений образ вiрноi служницi. Проте очi ii видавали роздратування тим, що доводиться мати справу з дрiбними службовцями. Зневага ii виявлялася i в тому, що жiнка дивилася переважно на Варгаса й уникала затримувати погляд на Алiсii. Та вирiшила передати iнiцiативу полiцiянтовi, вiд уваги якого цi дрiбницi також не сховалися, i послухати.

– Донье Марiано, iз матерiалiв справи i ваших свiдчень полiцii випливае, що ви були тою, хто повiдомив про зникнення дона Маурiсiо Вальса…

Секретарка ствердно кивнула.

– У день маскараду дон Маурiсiо дозволив своiм постiйним працiвникам узяти собi вихiдний. Я скористалася цим, щоб поiхати до Мадрида провiдати свою похресницю й провести час iз нею. Наступного дня, хоча дон Маурiсiо й не зазначав, що потребуватиме мене, я повернулася рано-вранцi, близько восьмоi, i, як завжди, стала готувати кореспонденцiю та планувати розклад дона Маурiсiо. О дев’ятi

Страница 43

я пiднялася до його кабiнету й побачила, що пана мiнiстра там нема. Згодом одна зi служниць сказала менi, що донька дона Маурiсiо, Мерседес, повiдомила, що ii батько на свiтанку вiд’iхав у машинi разом iз сеньйором Вiсенте Кармоною, начальником його охорони. Менi це видалося дивним, адже, поглянувши на його розклад, я побачила, що дон Маурiсiо власною рукою дописав неофiцiйну зустрiч iз комерцiйним директором «Арiадни» Пабло Каскосом, що мала вiдбутися о десятiй годинi того ранку тут, у «Вiллi Мерседес».

– «Арiадни»? – перепитав Варгас.

– Так називаеться видавництво, що належить доновi Маурiсiо, – пояснила секретарка.

– Цiеi деталi нема у ваших свiдченнях, – промовила Алiсiя.

– Перепрошую?

– Зустрiч, яку на той ранок запланував сам дон Маурiсiо. Ви не згадували про неi ранiше. Можна поцiкавитися чому?

Донья Марiана поглянула на неi дещо неприязно, наче запитання здалося iй тривiальним.

– Я вважала цю iнформацiю неважливою, адже ця зустрiч так i не вiдбулася. Треба було розповiсти про неi?

– Ви це вже зробили, це найголовнiше, – заспокоiв ii Варгас. – Неможливо пам’ятати про всi дрiбницi, i саме тому ми так надокучаемо вам i зловживаемо вашою ласкою. Прошу, розказуйте далi, донье Марiано.

Вальсова секретарка вдовольнилася вибаченням i повела розповiдь знову, iгноруючи Алiсiю i дивлячись тiльки на Варгаса.

– Як я вже сказала, менi видалося дивним, що пан мiнiстр поiхав з дому, попередньо не повiдомивши мене. Я поговорила з прислугою, i виявилося, що дон Маурiсiо, певнiше за все, не спав у своiй кiмнатi, а провiв усю нiч у кабiнетi.

– А ви ночуете тут, у головному будинку? – перервала ii Алiсiя.

Донья Марiана прибрала ображеного виразу й похитала головою, пiдiбгавши губи.

– Звiсно, що нi.

– Пробачте. Розповiдайте далi, коли ваша ласка.

Вальсова секретарка роздратовано пирхнула.

– Невдовзi, близько дев’ятоi, сеньйор Ревуельта, начальник охорони будинку, сповiстив мене, що йому не вiдомо про плани Вiсенте Кармони й пана мiнiстра iхати кудись того ранку, а те, що вони поiхали тiльки вдвох, не взявши бiльше нiкого з охорони, е в будь-якому разi геть незвичним. На мое прохання сеньйор Ревуельта спершу поговорив iз персоналом Мiнiстерства культури, а потiм зв’язався з Мiнiстерством управлiння. Нiхто не знав, де дон Маурiсiо, але нам сказали, що зателефонують, щойно дiзнаються його мiсцеперебування. Минуло близько пiвгодини, а новин так i не було жодних. Тодi до мене прийшла заплакана Мерседес, донька дона Маурiсiо. Коли я запитала, що сталося, Мерседес вiдповiла, що ii батько поiхав i нiколи бiльше не повернеться…

– Вона пояснила, чому так гадае? – запитав Варгас.

Донья Марiана лише стенула плечима.

– Що ви робили потiм?

– Я подзвонила до секретарiату Мiнiстерства управлiння й поговорила спершу з доном Хесусом Морено, а пiзнiше з головою полiцii, сеньйором Хiлем де Партерою. Решту ви вже знаете.

– Саме тодi ви згадали про анонiмнi листи, якi отримував мiнiстр.

Донья Марiана вiдповiла не вiдразу.

– Так. Ця тема виникла пiд час розмови з сеньйором Хiлем де Партерою та його помiчником, якого звали, здаеться, Гарсiя…

– Гарсiя Новалес, – допомiг Варгас.

Секретарка кивнула.

– Полiцiя, звiсно, уже знала про iснування цих листiв i протягом багатьох мiсяцiв отримувала iхнi копii. Того ранку сталося так, що, переглядаючи розклад пана мiнiстра, я знайшла в його кабiнетi теку, де вiн зберiгав усi тi листи.

– Ви знали, що вiн iх зберiгав? – запитала Алiсiя.

Донья Марiана похитала головою.

– Я гадала, що вiн показуе цi листи полiцii для потреб слiдства, яке було вiдкрито пiсля прикрого випадку на зiбраннi Товариства красних мистецтв, а потiм знищуе iх, але вочевидь я помилялася i дон Маурiсiо iх час вiд часу перечитував. Про це я й сказала вашим начальникам.

– Як ви вважаете, чому дон Маурiсiо стiльки часу не повiдомляв правоохороннi органи про iснування цих листiв? – знову поцiкавилася Алiсiя.

Донья Марiана вiдвела на мить очi вiд Варгаса й зупинила свiй хижий погляд на Алiсii.

– Сеньйорито, ви маете розумiти, що обсяг кореспонденцii, яку отримуе така вiдома людина, як дон Маурiсiо, просто величезний. До мiнiстра звертаються багато всяких осiб та органiзацiй, i часто трапляеться так, що дивнi або й узагалi божевiльнi листи я просто викидаю i дон Маурiсiо iх навiть не бачить.

– Однак цi листи ви не викинули?

– Нi.

– Ви знайомi з Себастьяном Сальгадо, чоловiком, якого полiцiя вважае головним пiдозрюваним у цiй справi?

– Нi, певно, що нi, – вiдрiзала секретарка.

– Але ви чули про нього? – наполягала Алiсiя.

– Авжеж. Я чула про Сальгадо, коли мiнiстр клопотався за його звiльнення i коли полiцiя повiдомила про результати розслiдування щодо тих листiв.

– Це зрозумiло. А ранiше? Ви не пригадуете, може, дон Маурiсiо якось згадував iм’я Сальгадо? Може, багато рокiв тому?

Донья Марiана вiдповiла пiсля тривалоi паузи.

– Може бути. Я не впевнена.

– Може бути, що вiн згадував це iм’я? – уточнила Алiсiя.

– Я не зна

Страница 44

. Можливо. Мабуть, таки згадував.

– І коли це сталося?

– У березнi сорок восьмого року.

Алiсiя збрижила чоло, демонструючи свое здивування.

– Ви так точно пам’ятаете дату, але не впевненi, чи мова йшла про Сальгадо? – перепитала вона.

Донья Марiана почервонiла.

– У березнi сорок восьмого дон Маурiсiо попросив мене влаштувати неофiцiйну зустрiч зi своiм наступником на посту коменданта в’язницi Монтжуiк, Луiсом Болеа.

– Із якого приводу?

– Як я зрозумiла, йшлося про неофiцiйний вiзит ввiчливостi.

– І ви були присутнi пiд час цього, як ви висловилися, вiзиту ввiчливостi?

– Лише якоiсь митi. Їхня розмова була приватною.

– Але, може, вам вдалося почути якийсь ii уривок? Випадково. Заходячи й виходячи… Заносячи каву… Можливо, сидячи за своiм столом перед дверима до кабiнету дона Маурiсiо…

– Вашi натяки менi не подобаються, сеньйорито.

– Кожна дрiбниця може допомогти нам знайти мiнiстра, донье Марiано, – втрутився Варгас. – Прошу вас.

Секретарка вагалася.

– Дон Маурiсiо розпитував сеньйора Болеа про деяких арештантiв. Вiн хотiв знати, чи вони досi живi, чи досi у в’язницi, чи, може, iх звiльнили або перевели. Навiщо, вiн не казав.

– Ви пам’ятаете прiзвища арештантiв, про яких згадував мiнiстр?

– Там було багато прiзвищ. До того ж вiдтодi минуло чимало часу.

– Прiзвище Сальгадо було одним iз них?

– Так, гадаю, що так.

– Бiльше ви нiкого не пригадуете?

– Ще одне-едине прiзвище, яке я чiтко пам’ятаю, – це Март?н. Давид Мартiн.

Алiсiя перезирнулася з Варгасом, який записав щось у своему нотатнику.

– Може, ще когось?

– Ще, здаеться, було прiзвище якесь iноземне, французьке абощо. Точно не пригадую. Кажу ж вам, це сталося багато рокiв тому. Яке значення це може мати сьогоднi?

– Цього ми не знаемо, донье Марiано, але повиннi дослiдити всi можливостi. Повертаючись до листiв… Коли ви показали iх мiнiстровi вперше, чи не пригадуете, як вiн на них вiдреагував? Може, сказав щось, що привернуло вашу увагу?

Секретарка похитала головою.

– Нi, вiн не сказав нiчого особливого. Здавалося, дон Маурiсiо навiть не надав тим листам важливостi. Лише сховав iх у шухляду й наказав наступнi подiбнi листи вiддавати йому до рук.

– Не розпечатуючи iх?

Донья Марiана кивнула.

– Дон Маурiсiо просив вас не розповiдати нiкому про iснування цих листiв?

– У цьому не було потреби. Я не маю звички обговорювати справи дона Маурiсiо з тими, кого вони не стосуються.

– Мiнiстр часто просив вас зберiгати його таемницi, донье Марiано? – запитала Алiсiя.

Вальсова секретарка стиснула губи й не вiдповiла.

– У вас ще е запитання, капiтане? – роздратовано звернулася вона до Варгаса.

Алiсiя не дозволила доньi Марiанi ухилитися вiд розмови з нею i подалася вперед так, щоб опинитися в секретарки просто перед очима.

– Вам було вiдомо, що дон Маурiсiо клопотався перед каудильйо про помилування Себастьяна Сальгадо?

Донья Марiана глянула на неi згори донизу, вже навiть не намагаючись приховати ту ворожiсть, яку викликала в неi Алiсiя. Секретарка обернулася за пiдтримкою до Варгаса, але той сховав очi у свiй нотатник.

– Звiсно, менi це було вiдомо.

– Вас це не здивувало?

– Чому б це мало мене здивувати?

– Мiнiстр вам казав, чому вирiшив це зробити?

– Із гуманiстичних намiрiв. Дон Маурiсiо дiзнався, що Себастьян Сальгадо дуже хворий i йому вже недовго лишилося на цьому свiтi. Пан мiнiстр хотiв, щоб Сальгадо вiдвiдав своiх рiдних, щоб вiн мав змогу померти не у в’язницi, а в родинному колi.

– Згiдно з рапортом полiцii, пiсля двадцяти рокiв, проведених у в’язницi, у Себастьяна Сальгадо не лишилося родичiв, про яких було б вiдомо, – зауважила Алiсiя.

– Дон Маурiсiо – палкий прихильник нацiонального примирення i прагне до якнайшвидшого загоення ран минулого. Можливо, вам це важко зрозумiти, але е люди, яким притаманне християнське милосердя й великодушнiсть.

– У такому разi чи вам вiдомо про iншi випадки за час вашоi роботи на пана мiнiстра, коли б дон Маурiсiо клопотався про помилування для котрогось iз тих сотень чи тисяч полiтичних арештантiв, що за багато рокiв пройшли крiзь в’язницю, комендантом якоi вiн був?

Донья Марiана у вiдповiдь, наче отруеним клинком, рiзонула крижаною посмiшкою.

– Нi, менi про такi випадки не вiдомо.

Алiсiя i Варгас коротко перезирнулися. Полiцiянт дав напарницi зрозумiти, що цю тему краще облишити: було зрозумiло, що цей шлях iх нiкуди не приведе. Алiсiя знову подалася вперед, i донья Марiана хоч-не-хоч змушена була поглянути на неi.

– Ми вже закiнчуемо, донье Марiано. Дякуемо за вашу терплячiсть. Ця зустрiч, про яку ви згадували ранiше, з комерцiйним директором видавництва «Арiадна»…

– Сеньйором Каскосом.

– Так, iз сеньйором Каскосом, дякую. Ви не знаете, чого вона могла стосуватися?

Донья Марiана глянула на Алiсiю з таким виразом, нiби вважала зайвим пояснювати, яким безглуздим видалося iй це запитання.

– Видавничих справ, як легко здогадатися.

– Зрозумiло. А пан мiнiстр часто обгово

Страница 45

юе службовi справи зi своiми працiвниками у себе вдома?

– Я не розумiю, до чого ви ведете.

– Чи не могли б ви пригадати, коли таке траплялося востанне?

– Ранiше такого не траплялося, це правда.

– А про цю зустрiч iз Каскосом домовлялися ви?

Донья Марiана похитала головою.

– Як я вже вам казала, мiнiстр сам записав ii в розклад своею власною рукою.

– А часто дон Маурiсiо заплановуе зустрiчi без вашого вiдома? «Своею власною рукою»?

Секретарка холодно глянула на неi.

– Нi, не часто.

– І, попри це, ви все ж не згадали про цей факт у своiх свiдченнях.

– Я вам уже сказала, що це не видалося менi важливим. Сеньйор Каскос працюе на дона Маурiсiо. Немае нiчого дивного в тому, що вони запланували зустрiтися, адже це траплялося вже не вперше.

– Он як?

– Так. Вони час вiд часу зустрiчалися й ранiше.

– У цьому будинку?

– Як менi вiдомо, нi.

– Цi зустрiчi влаштовували ви чи сам дон Маурiсiо?

– Не пам’ятаю. Треба переглянути моi записи. Яка рiзниця?

– Пробачте мою настирливiсть, але, може, сеньйор Каскос, коли з’явився на зустрiч, повiдомив вам, про що мiнiстр того ранку хотiв iз ним поговорити?

Донья Марiана на якусь хвилю замислилася.

– Нi. Тодi головним завданням було знайти мiнiстра, i менi не спало на думку, що справи з працiвником середньоi ланки можуть бути прiоритетними.

– Сеньйор Каскос – працiвник середньоi ланки? – запитала Алiсiя.

– Так.

– Щоб ми могли порiвняти, скажiть, будь ласка, працiвником якоi ланки е ви, донье Марiано?

Варгас непомiтно штовхнув Алiсiю ногою. Секретарка пiдвелася з суворим виразом обличчя, даючи зрозумiти, що аудiенцiю закiнчено i час прощатися.

– Прошу менi вибачити. Якщо бiльше нiчим не можу вам допомогти… – Вона вказала на дверi, ввiчливо, але рiшуче запрошуючи Алiсiю i Варгаса покинути маеток. – За вiдсутностi дона Маурiсiо його справи потребують моеi уваги.

Варгас устав iз канапи й кивнув, збираючись iти за доньею Марiаною. Вiн уже почав рухатися до виходу, коли помiтив, що Алiсiя далi сидить на канапi, сьорбаючи чай, до якого навiть не торкнулася пiд час усiеi розмови. Варгас i секретарка обернулися до неi.

– Власне кажучи, е ще дещо, чим ви можете нам допомогти, донье Марiано, – промовила Алiсiя.

Вони пройшли за доньею Марiаною лабiринтом коридорiв i опинилися перед сходами, що збiгали на вежу. Вальсова секретарка вела перед мовчки й не озираючись, а за нею тягнулася аура неприязнi, яку можна було ледве не намацати в повiтрi. Струменi дощу, якi омивали фасад будинку, кидали моторошнi вiдсвiти крiзь фiранки й великi вiкна, створюючи враження, що «Вiлла Мерседес» поринула пiд води якогось озера. Дорогою iм трапилася цiла армiя слуг та працiвникiв маленькоi Вальсовоi iмперii, якi, побачивши донью Марiану, схиляли голови, а деякi навiть спинялися, поштиво вiдступаючи вбiк. Варгас i Алiсiя, час вiд часу обмiнюючись збентеженими поглядами, спостерiгали цi iерархiчнi церемонii у виконаннi слуг i лакеiв мiнiстра.

Унизу гвинтових сходiв, що вели до кабiнету на верхiвцi вежi, донья Марiана зняла зi стiни олiйний лiхтар i збiльшила яскравiсть полум’я. Вони пiдiймалися в цiй бульбашцi бурштинового свiтла, тягнучи за собою тiнi по стiнах. Опинившись перед дверима до кабiнету, секретарка обернулася й, цього разу iгноруючи Варгаса, уп’ялася своiми отруеними злiстю очима в Алiсiю. Та спокiйно всмiхнулась у вiдповiдь i простягнула долоню. Донья Марiана, зiбгавши губи, дала iй ключi.

– Нiчого не чiпайте. Усе мае лишатися на своiх мiсцях. А перед тим як поiхати, не забудьте залишити ключi мажордомовi.

– Красно дякуемо, донье… – промовив Варгас.

Донья Марiана обернулася й, нiчого не вiдповiвши, рушила сходами вниз, забравши лiхтар i лишивши iх стояти в темрявi перед дверима.

– Оце так вдало поспiлкувалися, – зауважив Варгас. – Цiкаво, скiльки часу знадобиться доньi, щоб зателефонувати Гарсii Новалесу й наскаржитися, насамперед на тебе.

– Менше хвилини, – вирiшила Алiсiя.

– Щось менi пiдказуе, що працювати з тобою буде справжне задоволення.

– Можеш пiдсвiтити?

Варгас дiстав запальничку й пiднiс вогник до замковоi щiлини, щоб Алiсiя могла вставити ключ. Кругла ручка скреготнула металiчним звуком, коли дiвчина повернула ii.

– Наче мишоловка, – промовив Варгас.

У свiтлi вогника запальнички Алiсiя вишкiрилася до нього недоброю посмiшкою, якоi Варгас волiв би не бачити.

– Лишайте сподiвання всi, хто входить [28 - Напис над воротами до пекла в «Божественнiй комедii» Данте Алiг’ерi. Переклад Є. Дроб’язка.], – проказала вона.

Варгас загасив запальничку й штовхнув дверi досередини.

8

Вальсiв кабiнет був залитий сiруватим сяйвом. Свинцеве небо й сльози дощу застилали вiкна. Алiсiя i Варгас пройшли до примiщення, яке видалося iм кормовою каютою на розкiшнiй яхтi. Кабiнет мав овальну форму. Посерединi чiльне мiсце посiдав великий робочий стiл зi шляхетноi деревини. Довкола нього майже весь простiр уздовж стiн займала домашня бiблiотека, зроблена спiраллю, що, здавалося, за

Страница 46

ручувалася, наче ласо, здiймаючись до скляного лiхтаря на самiй верхiвцi вежi. Лише в одному мiсцi стiна була вiльна вiд поличок iз книжками – перед столом висiла дошка з десятками фотографiй у рамочках. Алiсiя i Варгас пiдiйшли поближче, щоб роздивитися свiтлини. На всiх було одне-едине обличчя: така собi фотографiчна бiографiя, вiд дитинства до пiдлiткового вiку й першоi юностi. Дiвчинка, блiда й свiтлява, зростала перед очима глядача, проживаючи все свое життя за сотню миттевостей.

– Схоже, таки е людина, яку мiнiстр любить бiльше, нiж самого себе, – мовила Алiсiя.

Варгас затримався на якусь мить, розглядаючи портрети, тимчасом як Алiсiя пiдiйшла до Вальсового столу. Вона вiдсунула адмiральський фотель i всiлася в нього. Потiм поклала долонi на шкiряну оббивку й оглянула примiщення.

– І яким свiт здаеться звiдти? – запитав Варгас.

– Маленьким.

Алiсiя ввiмкнула настiльну лампу. Примiщення сповнилося теплим порохнистим свiтлом. Дiвчина висунула верхню шухляду й виявила там рiзьблену дерев’яну шкатулку.

Варгас наблизився й присiв на кут столу.

– Якщо це зволожувач для сигар, я б не вiдмовився вiд першокласноi «монтекрiсто» [29 - Марка дорогих сигар.], – промовив полiцiянт.

Алiсiя розкрила скриньку. Та була порожньою. Середина ii була оббита блакитним оксамитом i мала заглиблення, призначенi, схоже, для револьвера. Варгас нахилився й провiв рукою по борту шкатулки. Понюхавши пальцi, вiн кивнув.

Дiвчина висунула другу шухляду. Перед iхнiми очима опинилася цiла колекцiя шкатулок, акуратно розставлених, наче на виставку.

– Схоже на маленькi труни, – промовила Алiсiя.

– Гляньмо, чи всерединi немае мерцiв, – запропонував Варгас.

Алiсiя розкрила одну зi шкатулок. У нiй був чорний лакований стрижень, увiнчаний ковпачком iз бiлою зiркою на самому кiнчику. Дiвчина дiстала його зi скриньки й, усмiхаючись, зважила на долонi. Потiм зняла ковпачок i стала помалу крутити один iз кiнцiв. Перо iз золота й платини, яке, здавалося, витворили якiсь маги-ювелiри, зблиснуло в ii руках.

– Чарiвна ручка Фантомаса? – запитав Варгас.

– Майже. Це перша перова авторучка, виготовлена фiрмою «Монблан», – пояснила Алiсiя. – 1905 року. Страшенно дорога рiч.

– А звiдки ти це все знаеш?

– Леандро мае таку саму.

– Схоже, для тебе вона цiннiша.

Алiсiя поклала ручку в шкатулку й засунула шухляду на мiсце.

– Так. Леандро пообiцяв подарувати ii менi того дня, коли я вийду у вiдставку.

– І коли ж це станеться?

– Скоро.

Вона намiрилася висунути третю й останню шухляду, коли зауважила, що та замкнена. Алiсiя глянула на Варгаса, який заперечно похитав головою.

– Якщо тобi потрiбен ключ, спускайся й проси свою подругу донью Марiану.

– Менi б не хотiлося ii турбувати. Вона така зайнята «справами дона Маурiсiо»…

– То що ти пропонуеш?

– Я гадала, вас в Головному управлiннi вчать, як застосовувати грубу силу.

Варгас зiтхнув.

– Вiдiйди, – наказав полiцiянт.

Вiдтак опустився навколiшки перед тумбою з шухлядами й дiстав iз кишенi пiджака рукiв’я зi слоновоi кiстки, яке розклав у двосiчний нiж iз зубчастим лезом.

– Не думай, що лише ти знаешся на колекцiйних речах, – мовив Варгас. – Подай-но менi канцелярський ножик.

Алiсiя виконала його прохання, i полiцiянт заходився своiм ножем колупати в замку, а канцелярський просунув у щiлину мiж шухлядою i корпусом столу.

– Щось менi пiдказуе, що ти вже не вперше робиш таке, – зауважила Алiсiя.

– У кожного мае бути якесь хобi. Хтось ходить на футбол, а хтось вiдмикае замки без ключа…

Операцiя тривала трохи бiльше нiж двi хвилини. Пролунало металiчне клацання, i канцелярський нiж упав до шухляди, коли замок пiддався. Варгас витягнув лезо своеi навахи [30 - Іспанський складаний нiж.] iз замковоi щiлини. На клинку не лишилося жодноi подряпини чи пощербини.

– Гартована сталь? – запитала Алiсiя.

Варгас вправно склав нiж, сперши вiстрям об пiдлогу, i сховав назад до внутрiшньоi кишенi пiджака.

– Колись мусиш мене навчити бавитися з цiею штукенцiею.

– Якщо добре поводитимешся, – вiдказав Варгас, висуваючи шухляду.

Алiсiя нетерпляче зазирнула всередину. Шухляда була порожньою.

– Тiльки не кажи, що я даремно зламував письмовий стiл мiнiстра.

Дiвчина не вiдповiла. Вона опустилася навколiшки поруч iз Варгасом, помацала внутрiшнiй бiк шухляди, простукала кiсточками пальцiв по дошках.

– Мiцний дуб, – сказав полiцiянт. – Тепер таких меблiв уже не роблять…

Алiсiя збентежено насупила чоло.

– Тут ми нiчого не знайдемо, – зауважив Варгас, пiдводячись. – Їдьмо краще до управлiння, подивимося на листи Сальгадо.

Алiсiя не звернула уваги на його слова. Вона далi обмацувала середину шухляди i ii спiд. Боковi стiнки шухляди виступали на два пальцi нижче ii дна.

– Допоможи менi вийняти ii, – попросила дiвчина.

– Тобi мало виламати замок, тепер ти хочеш розiбрати весь стiл, – пробурмотiв Варгас.

Полiцiянт жестом наказав iй вiдступити i витягнув шухляду повнiстю.

– Бачиш? Нiчого.

Алiсiя перевернул

Страница 47

шухляду. До споду двома шматками iзострiчки, налiпленими навхрест, був прикрiплений предмет, схожий на книжку. Дiвчина акуратно вiдлiпила iзострiчку. Варгас торкнувся клейкоi поверхнi.

– Приклеено недавно.

Алiсiя поклала книжку на стiл. Вiдтак знову сiла у фотель i присунулася до свiтла. Варгас присiв навпочiпки обiк неi i зацiкавлено поглянув на дiвчину.

Книжка мала сотнi двi сторiнок i була оправлена чорною шкiрою. Нi на обкладинцi, нi на корiнцi назви не було. Єдиною прикметною ознакою на палiтурцi була тиснена золотом гравюра у формi спiралi. Зображення створювало щось на кшталт зоровоi омани: читачевi, який тримав книгу в руках, здавалося, що вiн дивиться на закрученi, як мушля равлика, гвинтовi сходи, що спускаються углиб.

На перших трьох сторiнках не було нiчого, крiм трьох начеркiв перовою ручкою, що зображали шаховi фiгури: туру, пiшака й королеву. Своiми рисами фiгури дещо скидалися на людей. Королева мала чорнi очi й вертикальнi, як у плазунiв, зiницi. Алiсiя перегорнула сторiнку й нарештi натрапила на назву твору.

Лабiринт духiв VII

Арiадна i Багряний Князь

Текст та iлюстрацii Вiктора Маташа

Пiд назвою була майстерна iлюстрацiя, що займала цiлий розворот i була виконана чорним чорнилом. Малюнок зображував примарне на вигляд мiсто, у якому будинки мали обличчя, а хмари, наче гадюки, повзли помiж дахами. На вулицях палали багаття i здiймалися стовпи диму, а на вершечку гори над мiстом нависав великий хрест, охоплений полум’ям. Алiсiя впiзнала на малюнку подобу Барселони. Однак Барселони iнакшоi, Барселони, перетвореноi на нiчний кошмар, побачений очима дитини. Алiсiя взялася далi гортати сторiнки й затрималася на iлюстрацii, що зображала храм Святоi Родини. На малюнку будiвля, здавалося, жила своiм власним життям. Незавершений собор повз, неначе дракон, а чотири вежi Рiздвяного фасаду звивалися до сiрчаних небес, закiнчуючись головами, що вергали вогонь.

– Ти бачила колись щось подiбне? – запитав Варгас.

Алiсiя звiльна похитала головою. На кiлька хвилин вона поринула в дивний всесвiт, образи якого спливали з тих сторiнок: мандрiвний цирк iз тваринами, що ховаються вiд свiтла; безкрайнiй цвинтар, що здiймаеться нагромадженням гробiвцiв, i душi, що линуть до неба, пронизуючи хмари; судно, що сiло на мiлину бiля берега, всiяного рештками кораблетрощi, i море трупiв, затягнутих пiд воду. А над усiею цiею химерно-фантастичною Барселоною владарюе вiн, вбраний у тунiку, що розвiваеться на вiтрi, – Багряний Князь iз обличчям янгола й очима вовка, що спостерiгае з макiвки собору на вулицi, якi вирують унизу пiд його ногами.

Алiсiя загорнула книжку, ошелешена тою дивною порочною силою, що йшла вiд малюнкiв. І тодi дiвчина зрозумiла: те, що вона тримала в руках, було лише дитячою казкою.

9

Коли вони спускалися з вежi сходами, Варгас м’яко притримав Алiсiю за лiкоть.

– Треба сказати доньi Марiанi, що ми знайшли ту книжку й забираемо ii з собою.

Погляд Алiсii вп’явся у руку Варгаса, i той прибрав ii з вибачливим жестом.

– Менi здалося, що я достатньо зрозумiло висловилася про те, що не хочу бiльше ii турбувати.

– Тодi принаймнi треба згадати про книжку у звiтi…

Замiсть вiдповiдi Алiсiя зиркнула на нього непроникним поглядом. Варгасовi спало на думку, що ii зеленi очi зблискують у пiвмороцi, наче монети, якi лежать на днi водойми, i надають своiй власницi дещо потойбiчного вигляду.

– Я маю на увазi, оформити ii як речовий доказ… – уточнив полiцiянт.

– Доказ чого?

Тон Алiсii був холодний, рiзкий.

– Того, що полiцiя виявила пiд час розслiдування…

– Якщо бути точним, то книжку виявила не полiцiя. Книжку виявила я. А ти лише виламав замок на шухлядi.

– Слухай-но…

Алiсiя рушила сходами вниз, не давши йому договорити. Варгас навпомацки кинувся за нею.

– Алiсiе…

Парк зустрiв iх мрячкою, що приставала до одягу, наче скляний пил. Служниця дала iм парасолю, проте, перш нiж Варгас устиг ii розкласти, Алiсiя вже прямувала до гаража, не чекаючи на нього. Полiцiянт поквапився й, наздогнавши ii, прикрив вiд дощу парасолею.

– Будь ласка, – промовив вiн.

Варгас помiтив, що Алiсiя трохи накульгуе i зцiплюе зуби.

– Що сталося?

– Нiчого. Давня рана. А вогкiсть у пригодi не стае. Пусте.

– Якщо хочеш, можеш зачекати мене, я пiджену машину сюди, – запропонував полiцiянт.

І знову Алiсiя наче не розчула його слiв. Вона втупила очi кудись у далечiнь, розглядаючи мiж деревами ледь помiтне видиво – якусь будiвлю, укриту запоною дощу.

– Що там? – запитав Варгас.

Алiсiя рушила вперед, лишивши його з парасолею в руцi.

– Матiр Божа! – пробурмотiв полiцiянт, укотре вже кидаючись за Алiсiею.

Коли вiн ii наздогнав, дiвчина лише вказала на якусь споруду, схожу на оранжерею, заховану в глибинi саду.

– Там хтось був, – промовила вона. – Стежив за нами.

– Хто б це мiг бути?

Алiсiя спинилася на мить i замислилась.

– Ти йди до гаража. Я буду за хвилину.

– Ти впевнена?

Дiвчина кивнула.

– Вiзьми принайм

Страница 48

i парасолю…

Варгас дивився, як вона, злегка накульгуючи, зникае за iмлистою завiсою, перетворюючись на ще одну тiнь серед дерев.

10

Пiд ii ногами простягнувся хiдник iз бiлуватого каменю. У шпаринах мiж тесаними брилами рiвними лiнiями розрiсся мох. Алiсii дорiжка видалася брукованою надгробними плитами, вкраденими зi цвинтаря. Стежка заглиблювалася у вербовий гайок. Краплi дощу падали з вiття дерев, яке торкалося Алiсii, коли та проходила повз нього, немов чиiсь руки, що хотiли ii затримати. Попереду маячiла споруда, яка спершу видалася дiвчинi оранжереею, але тепер, зблизька, мала вигляд якогось неокласичного шатра. Мiнiатюрна залiзниця, що оббiгала весь маеток по периметру, проходила повз цю будiвлю, бiля головного входу до якоi було споруджено перон, мовби на справжнiй залiзничнiй станцii. Алiсiя переступила через рейки й пiднялася по сходах, що вели до прочинених дверей. Бiль пульсував i шпигав у стегнi, неначе ногу було обкручено колючим дротом. Дiвчина спинилася на якусь мить, щоб звести дух, а вiдтак штовхнула дверi, якi з тихим рипiнням подалися вперед.

Спершу Алiсiя подумала, що потрапила до закинутоi багато рокiв тому танцювальноi зали. Зi стелi, мов наморозь, звисали двi кришталевi люстри, а на шарi пилу, що вкривав дерев’яну пiдлогу, помережану ромбiчними вiзерунками, виднiлися слiди чиiхось нiг.

– Агов! – гукнула Алiсiя.

Голос ii облетiв залу й луною повернувся без вiдповiдi. Вервечка крокiв губилася в пiвмороцi. Трохи далi мiсце вздовж усiеi стiни займала шафа з темного дерева, подiлена на невеличкi комiрки на кшталт похоронних нiш. Алiсiя рушила по слiдах, але вiдразу ж зупинилася, помiтивши, що хтось на неi дивиться. Із темряви виринув скляний погляд, який належав обличчю зi слоновоi кiстки, що посмiхалося злостиво й виклично. Лялька мала руде волосся i вбрана була в чорну шовкову сукню. Алiсiя пройшла ще кiлька метрiв i зауважила, що лялька тут не одна. У кожнiй iз тих комiрок розмiщувалося по фiгурi в розкiшних строях. Алiсiя нарахувала близько сотнi ляльок, усi посмiхалися, усi незмигно дивилися на неi. Вони були завбiльшки з дитину, i навiть у темрявi можна було розгледiти, з якою майстернiстю виготовлено кожну iхню найдрiбнiшу деталь: вiд блиску нiгтiв чи бiлоснiжних зубчикiв, що визирали помiж нафарбованими губами, аж до райдужки iхнiх очей.

– Хто тут?

Голос донiсся з глибини зали. Алiсiя розгледiла чиюсь постать, що сидiла в кутку на стiльцi.

– Мене звати Алiсiя. Алiсiя Грiс. Я не хотiла тебе налякати.

Постать пiдвелася й повiльно наблизилась. Коли вона виринула з темряви i стала на краю тьмяного свiтла, що линуло крiзь дверний отвiр, Алiсiя впiзнала обличчя дiвчинки, яке бачила на свiтлинах у Вальсовому кабiнетi.

– У тебе гарна колекцiя ляльок.

– Вони майже нiкому не подобаються. Батько каже, що моi ляльки скидаються на вампiрiв. Бiльшiсть людей вони лякають.

– Тим-то вони менi й подобаються, – сказала Алiсiя.

Мерседес пильно пригледiлася до своеi незвичноi гостi. На мить дiвчинка подумала, що та чимось подiбна до експонатiв ii колекцii, немовби котрась iз ляльок, замiсть навiки застигнути в дитинствi, вирiзьбленому в слоновiй кiстцi, виросла й перетворилася на жiнку з плотi, кровi й пiтьми. Алiсiя всмiхнулася iй i простягнула руку.

– Ти Мерседес, еге ж?

Дiвчинка кивнула й потисла руку. Щось у холодному й пронизливому поглядi цiеi жiнки заспокоювало ii та викликало довiру. Мерседес вирiшила, що ii новiй знайомiй трохи менше нiж тридцять рокiв, хоча, подiбно як i з ляльками, що ближче дiвчинка придивлялася до неi, то тяжче було визначити ii справжнiй вiк. Вона мала точену талiю i була вдягнута так, як потайки завжди хотiлося вдягатися Мерседес, хоча дiвчинка не мала певностi, що батько чи донья Ірена бодай колись iй це дозволять. Гостя випромiнювала ту непоясненну ауру, що, як було вiдомо Вальсовiй доньцi, заворожувала чоловiкiв, змушуючи iх поводитися, як дiти – чи як старцi – i облизуватися, коли жiнка проходила повз них. Мерседес бачила, як вона приiхала разом iз якимось полiцiянтом i заходила до будинку. Думка про те, що хтось у верхах розглядае цю людину як найвiдповiднiшу для того, щоб знайти батька Мерседес, здавалася такою самою незбагненною, як i обнадiйливою.

– Ви приiхали сюди через мого батька, адже ж так?

Алiсiя кивнула.

– Звертайся до мене на «ти». Я не набагато старша за тебе.

Мерседес знизала плечима.

– Мене вчили казати «ви» геть усiм.

– А мене вчили поводитися як сеньйорита з хорошоi родини, i ось що з мене вийшло.

Мерседес тихенько, дещо сором’язливо, засмiялася. Алiсiя подумала, що Вальсова донька не звикла смiятися i робить це так само, як i дивиться на свiт: як дiвчинка, що ховаеться в тiлi жiнки, або ж як жiнка, що iй усе свое життя довелося прожити в дитячiй казцi зi слугами й ляльками, якi мають скляне нутро.

– Ви з полiцii?

– Щось на кшталт цього.

– Ви не схожi на полiцiянтку.

– Нiхто не е тим, на кого схожий.

Мерседес зважила цi слова.

– Мабуть, нi.

– Можна при

Страница 49

iсти? – запитала Алiсiя.

– Звiсно…

Мерседес поквапилася принести з кутка два стiльцi й поставила iх у смужцi свiтла, що падало крiзь вiдчиненi дверi. Алiсiя обережно опустилася на стiлець. Дiвчинка, миттю прочитавши на обличчi жiнки страждання, кинулася, щоб допомогти. Алiсiя кволо всмiхнулася, чоло ii вкрилося плiвкою холодного поту. Мерседес завагалася на мить, але потiм витерла його хустинкою, яку дiстала з кишенi. Коли вона це робила, то усвiдомила, що шкiра в Алiсii така нiжна й така блiда, що дiвчинцi захотiлося погладити ii кiнчиками пальцiв. Вона вiдiгнала цю думку, вiдчуваючи, що невiдь-чому застидалася.

– Вам уже краще? – запитала вона.

Алiсiя кивнула.

– Що сталося?

– Це давня рана. Ще з тих часiв, коли я була маленькою дiвчинкою. Часом, коли дощить або дуже вогко, вона починае болiти.

– Нещасливий випадок?

– Щось на кшталт цього.

– Менi шкода.

– Таке трапляеться. Ти не проти, якщо я поставлю тобi кiлька запитань?

Очi дiвчинки наповнилися тривогою.

– Про мого батька?

Алiсiя кивнула.

– Ви збираетеся його вiдшукати?

– Я збираюся спробувати.

Мерседес благально глянула на неi.

– Полiцiя не зможе його знайти. Це мусите зробити ви.

– Чому ти так кажеш?

Вальсова донька опустила очi.

– Тому що менi здаеться, вiн не хоче, щоб його знайшли.

– А чому ти так думаеш?

Мерседес далi стояла з похиленою головою.

– Не знаю…

– Донья Марiана розповiла, що того ранку, коли твiй батько зник, ти сказала iй, нiби вiн пiшов назавжди й нiколи не повернеться…

– Це правда.

– Того вечора батько сказав тобi щось, що змусило тебе так думати?

– Я не знаю.

– Ти говорила з ним того вечора, коли вiдбувався бал-маскарад?

– Я пiднялася до нього в кабiнет. Вiн так i не з’явився на балi. Був у кабiнетi з Вiсенте.

– Вiсенте Кармоною, своiм охоронцем?

– Так. Вiн був засмучений. Мав дивний вигляд.

– Вiн пояснив тобi, чому засмучений?

– Нi. Батько каже менi тiльки те, що, на його думку, менi хочеться почути.

Алiсiя засмiялася.

– Усi батьки так роблять.

– Ваш також?

Алiсiя лише всмiхнулася, i Мерседес не наполягала на вiдповiдi.

– Я пам’ятаю, що коли зайшла до кабiнету, батько розглядав книжку.

– А не пам’ятаеш, чи це була книжка в чорнiй обкладинцi?

На обличчi Мерседес з’явилося здивування.

– По-моему, так. Я запитала батька, що це за книжка, i вiн вiдповiв, що вона не для юних дiвчаток. Менi здалося, вiн не хотiв, щоб я ii бачила. Мабуть, це була заборонена книжка.

– Твiй батько мае забороненi книжки?

Мерседес кивнула, знову з вiдтiнком сором’язливостi.

– У замкненiй шафi у своему кабiнетi в мiнiстерствi. Вiн не знае, що менi вiдомо про це.

– Ну, вiд мене вiн не дiзнаеться. Скажи-но, а батько часто брав тебе з собою до свого кабiнету в мiнiстерствi?

Мерседес похитала головою.

– Я була там лише два рази.

– А в мiстi?

– Мадридi?

– Так, у Мадридi.

– Тут у мене е все, що потрiбно, – вiдказала дiвчинка не надто впевнено.

– Можливо, якось ми з тобою виберемося до мiста разом. Прогуляемося. Або сходимо в кiно. Ти любиш кiно?

Мерседес закусила губу.

– Я нiколи там не була. Але менi хотiлося б сходити з вами.

Алiсiя взяла долонi дiвчинки у своi й усмiхнулася щонайприязнiше.

– Ми пiдемо на Керi Гранта.

– Я не знаю, хто це.

– Це iдеальний чоловiк.

– Чому вiн iдеальний?

– Тому що його не iснуе.

Мерседес знову розсмiялася своiм стриманим i невеселим смiхом.

– Що ще сказав тобi батько того вечора? Ти щось ще пам’ятаеш?

– Не багато. Сказав, що любить мене. І любитиме, хай що б там не сталося.

– Ще щось?

– Батько був знервований. Вiн побажав менi доброi ночi й лишився в кабiнетi розмовляти з Вiсенте.

– Може, ти чула щось iз iхньоi розмови? – запитала Алiсiя.

– Пiдслухувати за дверима недобре…

– А я завжди гадала, що тiльки так можна почути найцiкавiшi розмови, – зауважила Алiсiя.

Мерседес лукаво всмiхнулася.

– Батько гадав, що хтось там був. Пiд час балу. У його кабiнетi.

– Вiн не сказав хто?

– Нi.

– Що ще? Нiчого не привернуло твоеi уваги?

– Щось про список. Батько сказав, що хтось мае список. Хто, я не знаю.

– А що це за список, про який вони говорили?

– Не знаю. Список iз чисел, мабуть. Менi шкода. Я хотiла б допомогти вам бiльше, але це все, що менi вдалося розчути…

– Ти менi й так дуже допомогла, Мерседес.

– Справдi?

Алiсiя кивнула й погладила ii по щоцi. Нiхто так не гладив Мерседес вiдтодi, як пальцi ii матерi, що десять рокiв тому опинилася прикутою до лiжка, перетворилися на рибальськi гачки.

– Як ти гадаеш, що мав на увазi твiй батько, коли казав «хай що б там не сталося»?

– Не знаю…

– Твiй батько казав таке колись ранiше?

Дiвчинка не вiдповiла, лише пильно дивилася на Алiсiю.

– Мерседес?

– Менi не подобаеться говорити про це.

– Про що?

– Батько казав нiколи нiкому про це не розповiдати.

Алiсiя нахилилася до Мерседес i взяла ii за руку. Дiвчинка тремтiла.

– Але ж я не нiхто. Менi ти

Страница 50

можеш про це розповiсти…

– Якщо батько дiзнаеться…

– Вiн не дiзнаеться.

– Присягаетеся?

– Присягаюся. Нехай я помру, якщо брешу.

– Не говорiть так.

– Розкажи менi, Мерседес. Те, що ти розповiси, залишиться мiж нами. Даю тобi слово.

Мерседес поглянула на неi очима, затуманеними слiзьми. Алiсiя стисла ii руку.

– Менi було рокiв сiм чи вiсiм, точно не пригадую. Я ходила до Школи черниць у Мадридi. Над вечiр, коли уроки закiнчувалися, батьковi охоронцi приiжджали, щоб забрати мене. Ми з дiвчатами чекали у внутрiшньому дворику, обсадженому кипарисами, коли батьки чи слуги з’являться по нас. О пiв на шосту. Та сеньйора приходила багато разiв. Вона завжди стояла за гратами ворiт i дивилася на мене. Часом усмiхалася менi. Я не знала, хто ця жiнка. Але вона приходила майже щодня. Знаками показувала, щоб я пiдiйшла до неi, та я боялася. Одного дня батьковi охоронцi затрималися. Щось там сталося у Мадридi, в середмiстi. Я пам’ятаю, як машини приiжджали, забирали iнших дiвчат, аж доки я не лишилася одна. Я не знаю, як це сталося, але коли одна з машин виiжджала, тiй сеньйорi вдалося дiстатися всередину. Вона пiдбiгла i впала навколiшки передi мною. Потiм обiйняла мене i зайшлася плачем. Стала мене цiлувати. Я налякалася й закричала. Прибiгли черницi. З’явилися охоронцi, i я пам’ятаю, як двое чоловiкiв схопили ту жiнку попiд руки й силомiць потягнули ii. Сеньйора лементувала й плакала. Я пам’ятаю, як один iз батькових охоронцiв ударив ii в обличчя. Тодi вона дiстала щось зi своеi сумочки. Це був пiстолет. Охоронцi сипонули врозтiч, а сеньйора пiдбiгла до мене. Їi обличчя було все в кровi. Вона обiйняла мене i сказала, що любить, i попросила нiколи ii не забувати.

– А що сталося потiм?

Мерседес сковтнула слину.

– Потiм пiдбiг Вiсенте й вистрiлив iй у голову. Сеньйора впала до моiх нiг i лежала там у калюжi кровi. Я пам’ятаю, тому що одна з черниць узяла мене на руки i зняла з мене черевички, забризканi кров’ю тоi сеньйори. Черниця передала мене охоронцевi, який разом iз Вiсенте вiднiс мене до машини. Вiсенте завiв двигун, i ми помчали на повнiй швидкостi, але я встигла побачити крiзь вiкно, як двое охоронцiв волочили по землi тiло сеньйори…

Мерседес глянула Алiсii в очi, i та ii обiйняла.

– Того вечора батько сказав менi, що та сеньйора була божевiльною. Що полiцiя багато разiв затримувала ii за спроби викрасти дiтей iз мадридських шкiл. Вiн сказав, що нiхто й нiколи не вчинить менi нiчого лихого, i що менi вже не треба боятися. І ще наказав менi нiкому про це не розповiдати. Хай що б там не сталося. До школи я бiльше нiколи не повернулася. Донья Ірена стала моею навчителькою, i решту освiти я дiставала тут, у цьому будинку…

Алiсiя, тримаючи Мерседес у обiймах i гладячи по голiвцi, дала iй виплакатися. Пiзнiше, коли на дiвчинку нарештi спав розпачливий спокiй, почувся гудок Варгасовоi машини, i Алiсiя пiдвелася.

– Менi вже треба йти, Мерседес. Але я повернуся. І ми прогуляемося Мадридом i сходимо в кiно. А поки мусиш менi пообiцяти, що з тобою все буде гаразд.

Мерседес схопила ii за руки й кивнула.

– Ти знайдеш мого батька?

– Обiцяю.

Алiсiя поцiлувала дiвчинку в чоло й пiшла, накульгуючи, до виходу. Мерседес сiла на пiдлогу, обхопивши руками колiна, огорнута темрявою свого, розбитого назавжди, свiту ляльок.

11

Дорога назад до Мадрида була позначена дощем i мовчанням. Алiсiя iхала, заплющивши очi й притулившись головою до запiтнiлого скла, подумки за тисячу кiлометрiв звiдти. Варгас позирав на неi скоса, час вiд часу закидаючи вудку, щоб дiзнатися, чи не вдасться йому втягнути напарницю в розмову, яка б перекинула мiсток через ту порожнечу, що супроводжувала iх вiдтодi, як вони виiхали з «Вiлли Мерседес».

– Ти надто жорстко повелася з Вальсовою секретаркою, – зауважив вiн. – Щоб не сказати iнакше.

– Вона гарпiя, – пробурмотiла Алiсiя не дуже приязним тоном.

– Якщо бажаеш, можемо змiнити тему й поговорити про погоду, – запропонував Варгас.

– Дощить, – вiдказала Алiсiя. – Про що ще ти хочеш поговорити?

– Ти могла б розповiсти менi, що сталося там усерединi, у тому будиночку в парку.

– Нiчого не сталося.

– Одначе ти була там пiвгодини. Сподiваюся, ти не провела весь цей час, чiпляючись до когось iще. Буде краще, якщо ми не налаштовуватимемо весь свiт проти себе вiд першого ж дня. Повiр менi, я знаю, що кажу.

Алiсiя не вiдповiла йому.

– Слухай-но, ми зможемо розплутати цю справу тiльки тодi, коли працюватимемо разом, – заявив Варгас. – Обмiнюватимемося iнформацiею. Тому що я не твiй шофер.

– Якщо так, то я можу iздити на таксi. Завжди так роблю.

Варгас зiтхнув.

– Не зважай на мене, гаразд? – сказала Алiсiя. – Я не дуже добре почуваюся.

Полiцiянт пильно глянув на неi. Дiвчина далi сидiла iз заплющеними очима i стискала стегно з виразом муки на обличчi.

– Може, заiхати до аптеки абощо?

– Для чого?

– Не знаю. У тебе не дуже хороший вигляд.

– Дякую.

– Пошукати якесь знеболювальне?

Алiсiя похитала головою

Страница 51

Дихання ii було уривчастим.

– Можеш зупинитися на хвилинку? – нарештi промовила вона.

За сотню метрiв Варгас помiтив придорожний ресторанчик бiля станцii техобслуговування, де прилаштувалося з десяток вантажiвок. Вiн з’iхав з шосе й зупинив машину просто перед входом до закладу. Вiдтак вискочив iз автомобiля й, оббiгши його, вiдчинив Алiсii дверцята й простягнув руку.

– Я сама.

Пiсля двох невдалих спроб Варгас пiдхопив-таки ii попiд руки й витягнув iз машини. Узявши сумочку, яку Алiсiя залишила на сидiннi, вiн повiсив ii дiвчинi на плече.

– Іти можеш?

Алiсiя кивнула й рушила до дверей. Варгас м’яко пiдтримував ii попiд руку, i цього разу напарниця не пручалася. Зайшовши до бару, полiцiянт за звичкою перебiг очима по примiщенню, оглянувши входи, виходи й публiку, що зiбралася там. Гурт далекобiйникiв бесiдував за столиком, застеленим паперовою скатертиною, на якiй стояло домашне вино й газована вода. Кiлька iх обернулися, щоб глянути на нових вiдвiдувачiв, однак, зустрiвшись iз Варгасовим поглядом, мовчки втопили своi очi й усю свою смiливiсть у полумисках iз косiдо [31 - Косiдо (iсп. cocido) – популярна страва iспанськоi кухнi, густий суп iз квасолi з овочами i м’ясом.]. Офiцiант, суб’ект iз виглядом трактирника з якоiсь оперетки, що проходив повз них iз тацею кави, жестом припросив iх сiдати на мiсце, вочевидь призначене для почесних гостей, осторонь плебсу i з виглядом на дорогу.

– За хвилинку я до вас пiдiйду, – сказав офiцiант.

Варгас пiдвiв Алiсiю до столика й посадив на стiлець, спиною до вiдвiдувачiв бару. Сам усiвся навпроти й вичiкувально поглянув на дiвчину.

– Ти починаеш мене лякати, – промовив вiн.

– Не лести собi.

Офiцiант миттю повернувся i, виструнчившись, осяяв усмiшкою таких шановних i неочiкуваних гостей.

– Доброго дня! Бажаете замовити щось поiсти? Сьогоднi у нас смачнюще косiдо, фiрмова страва моеi господинi, але ми можемо проготувати все, що захочете. Стейк…

– Склянку води, будь ласка, – попросила Алiсiя.

– Уже несу!

Офiцiант метнувся по пляшку мiнеральноi води й повернувся, прихопивши два написаних рукою меню з ламiнованого картону. Вiн налив двi склянки води й, вiдчувши, що його присутнiсть е небажаною, шанобливо покинув iх, перед цим промовивши:

– Я залишу меню на випадок, якби вам захотiлося його глянути.

Варгас пробурмотiв якiсь слова подяки й поглянув на Алiсiю, яка припала до своеi склянки з водою так, наче щойно перетнула Сахару.

– Ти зголоднiла?

Дiвчина взяла свою сумочку й пiдвелася.

– Я на хвилинку до туалету. Замов за мене.

Проходячи повз Варгаса, вона поклала руку йому на плече й кволо всмiхнулася.

– Не хвилюйся. Зi мною все буде гаразд…

Полiцiянт дивився, як Алiсiя, шкутильгаючи, дiсталася до вбиральнi й зникла за дверима. Офiцiант, що поглядав iз-за барноi стiйки, мабуть, замислювався над тим, яка ж природа стосункiв мiж цим чоловiком i такою жiнкою.

Алiсiя зачинила дверi й замкнулась на засув. У тiснiй вбиральнi смердiло дезiнфектантом, а стiни було викладено вицвiлим кахлем, списаним непристойними малюнками й не дуже доречними фразами. Вузеньке вiконце обрамляло вентилятор, помiж лопатями якого гострими смужками просмикувалося порохнисте свiтло. Алiсiя пiдiйшла до рукомийника i сперлася на нього. Вона вiдкрутила кран i пустила воду, вiд якоi тхнуло iржею. Потiм дiстала з сумочки металевий футляр. Руки ii тремтiли. Алiсiя взяла шприц i скляну пляшечку з гумовим корком. Зануривши голку в пляшечку, дiвчина набрала пiвшприца. Потiм постукала по ньому пальцем i натиснула на поршень, доки на кiнчику голки не зiбралася густа й блискуча крапля. Пiсля цього пiдiйшла до унiтаза, опустила накривку, сiла, спершись на стiну, i лiвою рукою закасала одяг аж до пояса. Помацавши внутрiшнiй бiк стегна, вона глибоко вдихнула, а потiм увiгнала голку трохи вище краю панчохи i випорснула весь умiст шприца. За кiлька секунд вона вiдчула немовби поштовх. Шприц випав iй iз рук i свiдомiсть затуманилася, тимчасом як вiдчуття прохолоди розповзалося по ii жилах. Алiсiя прихилилася до стiни й кiлька хвилин провела не думаючи нi про що, окрiм цiеi крижаноi змii, що звивалася в ii тiлi. Якоiсь митi дiвчинi здалося, що вона знепритомнiла. Алiсiя розплющила очi, не розумiючи де вона, не впiзнаючи смердючоi й похмуроi комiрчини. Їi увагу привернув далекий звук, немовби хтось стукав у дверi.

– Алiсiе! З тобою все гаразд?

Голос Варгаса.

– Так, – над силу промовила вона. – Уже виходжу.

Минуло кiлька секунд, а потiм кроки полiцiанта стали вiддалятися. Алiсiя витерла струминку кровi, що потекла по стегнi, й опустила спiдницю. Потiм пiдiбрала шприц, що трiснув, i поклала його назад до футляра. Вiдтак умилася й витерла обличчя туалетним папером, що висiв на цвяху, забитому в стiну. Перш нiж вийти iз вбиральнi, вона глянула на себе в дзеркало. Подiбна була до однiеi з ляльок Мерседес. Алiсiя пiдфарбувала губи й розгладила одяг. Потiм глибоко вдихнула й приготувалася повернутися до свiту живих.

Пiдiйшовши до столика, вона сiл

Страница 52

навпроти Варгаса й обдарувала його своею щонайчарiвливiшою усмiшкою. Полiцiянт тримав кухоль iз пивом, до якого ледве доторкнувся, i дивився на Алiсiю, не приховуючи стурбованостi.

– Я замовив стейк, – нарештi промовив вiн. – Із кров’ю. У ньому багато бiлка.

Алiсiя кивнула, даючи зрозумiти, що цiлком схвалюе його вибiр.

– Я не знав, що замовити, але потiм менi спало на думку, що ти, мабуть, кровожерна.

– М’ясо з кров’ю – це едине, чим я харчуюся, – запевнила його Алiсiя. – І бажано, щоб iз невинних жертв.

Варгасовi жарт не видався смiшним. У його поглядi Алiсiя побачила свое вiдображення.

– Можеш це сказати.

– Що сказати?

– Те, про що думаеш.

– А про що я думаю?

– Ти думаеш, що я схожа на наречену Дракули.

Варгас насупився.

– Так менi завжди каже Леандро, – промовила Алiсiя приязним тоном. – Я не ображаюся. Уже звикла.

– Я думав не про це.

– Вибач за те, що було ранiше.

– Тобi немае за що вибачатися.

Пiдiйшов офiцiант iз двома тарiлками i послужливим виразом на обличчi.

– Стейк для сеньйорити… i наша фiрмова страва, косiдо, для кавальеро. Бажаете чогось iще? Може, ще хлiба? Домашнього винця?

Варгас заперечно похитав головою. Алiсiя глянула на свiй стейк, який лежав на тарiлцi серед гарнiру з картоплi.

– Якщо хочете, можна трiшки пiдсмажити… – запропонував офiцiант.

– Не треба, дякую.

Вони взялися до iжi мовчки, зрiдка позираючи одне на одного й обмiнюючись заспокiйливими усмiшками. Алiсiя не мала апетиту, але змусила себе вдати, нiби стейк iй дуже подобаеться.

– Смачно. А як твое косiдо? Одружився б iз кухаркою, що його приготувала?

Варгас вiдклав ложку й вiдкинувся на стiльцi. Алiсiя знала, що вiн вивчае ii розширенi зiницi й причмелений вигляд.

– Скiльки ти вколола?

– Це не твоя справа.

– Що це за рана?

– Така, про яку вихованi сеньйорити не говорять.

– Якщо ми збираемося працювати разом, менi треба знати, чого очiкувати.

– Я ж не твоя наречена. Ця справа триватиме не довше кiлькох днiв. Тобi не доведеться знайомити мене з матiр’ю.

На обличчi Варгаса не з’явилося навiть тiнi усмiшки.

– Мене поранило ще маленькою дiвчинкою. Бомбардування пiд час громадянськоi вiйни. Лiкар, що збирав мое стегно, не спав цiлу добу i зробив усе, що мiг. Але, гадаю, в мене там досi лишилося кiлька сувенiрiв вiд iталiйськоi авiацii.

– Це сталося в Барселонi?

Алiсiя кивнула.

– У мене в Генеральнiй службi був товариш з Барселони, який жив два роки з картечиною завбiльшки з оливку, що застрягла йому в аортi, – сказав Варгас.

– І що з ним? Помер?

– На нього наiхав розвiзник газет перед вокзалом Аточа [32 - Аточа – один iз двох вокзалiв Мадрида (другий – вокзал Чамартiн).].

– Не можна довiряти газетникам. Наiдуть на тебе за першоi-лiпшоi нагоди. А ти? Де ти був пiд час вiйни?

– То там, то тут. Переважно в Толедо.

– Всерединi Алькасара [33 - Алькасар (iсп. Alcаzar) – традицiйна назва середньовiчних фортець в Іспанii, фактично мiсцева назва замку. Пiд час громадянськоi вiйни в Іспанii вiдбувалася вiдома оборона толедського Алькасара повсталими вiйськовими (нацiоналiстами й «фалангiстами»), яка тривала вiд 22 липня до 27 вересня 1936 року й закiнчилася перемогою повстанцiв.] чи зовнi?

– Яка рiзниця?

– Лишилося щось на згадку?

Варгас розщiпнув сорочку й показав iй круглий шрам iз правого боку грудей.

– Можна? – запитала дiвчина.

Полiцiянт кивнув. Алiсiя нахилилася й торкнулася рубця пальцями. Офiцiант за барною стiйкою впустив на пiдлогу склянку, яку витирав.

– Нiчогенький шрам, – сказала Алiсiя. – Болить?

Варгас защiпнув сорочку.

– Тiльки коли смiюся. Я серйозно.

– Із такою роботою ти, либонь, i на аспiрин не заробляеш.

Варгас нарештi всмiхнувся. Алiсiя пiднесла свою склянку з водою.

– За нашi страждання.

Полiцiянт пiдняв свою, i вони цокнулися. Далi iли мовчки: Варгас пiдчищав свою тарiлку, Алiсiя дзьобала свое м’ясо то тут, то там. Коли дiвчина вiдставила тарiлку вбiк, ii напарник став брати звiдти картоплю, якоi Алiсiя майже не торкнулася.

– То якi в нас плани на день? – запитав вiн.

– Я гадала, що ти мiг би з’iздити до Головного управлiння, щоб дiстати копii листiв Сальгадо й розвiдати, чи немае новин на тому фронтi. А якщо матимеш час, вiдвiдай ще того Каскоса з видавництва «Арiадна». Щось тут не сходиться.

– А ти не хочеш навiдатися до нього разом?

– У мене iншi плани. Я збираюся заскочити до свого давнього знайомого, який, можливо, зможе нам допомогти. Краще менi пiти до нього однiй. Вiн своерiдний персонаж.

– Схоже, це обов’язково умова для твоiх друзiв. Ти хочеш розпитати в нього про книгу?

– Так.

Варгас показав офiцiантовi, щоб той принiс iм рахунок.

– Не хочеш кави, чи солодкого чи ще чогось?

– У машинi можеш пригостити мене однiею з твоiх iмпортних цигарок, – вiдказала Алiсiя.

– Це ж не було просто хитрим приводом, щоб позбутися мене за першоi-лiпшоi нагоди, адже ж нi?

Алiсiя похитала головою.

– О сьомiй ми зустрiнемося в кафе «Хiхон» i

Страница 53

обмiняемося» iнформацiею.

Варгас суворо поглянув на неi. Дiвчина врочисто пiднесла долоню.

– Обiцяю.

– Краще тобi дотриматися своеi обiцянки. Де тебе висадити?

– На бульварi Реколетос. Тобi по дорозi.

12

Того року, коли Алiсiя Грiс прибула до Мадрида, ii наставник i керiвник Леандро Монтальво розповiв, що кожен, хто прагне зберегти здоровий глузд, повинен мати в цьому свiтi мiсце, де вiн мiг би й хотiв би загубитися. Це мiсце – останнiй притулок, така собi прибудова до душi, куди людина завжди може втекти, щоб замкнутися там i викинути ключi, коли свiт зазнае краху у своiй комедii абсурду. Однiею з найдратiвливiших звичок Леандро було те, що вiн завжди мав рацiю. Із часом Алiсiя зрештою пiдкорилася очевидному й вирiшила, що, можливо, настала мить знайти собi власний притулок, адже абсурднiсть свiту бiльше не видавалася iй комедiею, перетворившись на просту рутину. Одного разу долi таки забажалося здати iй на руки хорошi карти. Як i всi великi вiдкриття, сталося це тодi, коли Алiсiя найменше цього очiкувала.

Одного далекого дня ii першоi осенi в Мадридi злива зненацька захопила дiвчину, коли та прогулювалася бульваром Реколетос. Посеред алеi Алiсiя побачила розкiшний, у класичному стилi, будинок, який видався iй музеем i в якому вона вирiшила перечекати негоду. Змокла до рубця, вона пiднялася сходами, довкола яких стояли прегарнi статуi, i не зауважила напису над входом. Якийсь чоловiк iз флегматичним виразом обличчя й поглядом пугача стояв на порозi, спостерiгаючи за дощем, i побачив Алiсiю. Його хижi очi вп’ялися в неi, немов у дрiбного гризуна.

– Добрий день! Що у вас тут показують? – запитала навмання Алiсiя.

Чоловiк вбирав ii своiми схожими на двi лупи очима, i враження про дiвчину в нього склалося вочевидь не найкраще.

– У нас тут показують терплячiсть, сеньйорито, а ще вряди-годи подивування перед нахабством невiгласiв. Це Нацiональна бiблiотека.

Чи то сповнившись спiвчуття до неi, чи то просто вiд нудьги кавальеро з совиним поглядом повiдав дiвчинi, що вона ступила до однiеi з найбiльших на планетi книгозбiрень, у надрах якоi на неi чекають понад двадцять п’ять мiльйонiв книжок, i якщо Алiсiя прийшла сюди з намiром скористатися туалетом або переглянути журнали про моду у великiй читальнiй залi, то може забиратися звiдси на поталу запаленню легень.

– А можна поцiкавитися особою вашоi вельможностi? – запитала Алiсiя.

– Уже багато рокiв я не бачив жодноi вельможностi, але якщо ви маете на увазi мою скромну персону, то досить сказати, що я е директором цiеi установи i що однiею з моiх найулюбленiших розваг е виганяти втришия всяких неукiв i випадкових зайд.

– Але я хотiла би записатися до вашоi бiблiотеки.

– А я хотiв би написати «Девiда Копперфiльда», але ось, стою тут перед вами, iз сивиною на головi й досi без бiблiографii, вартоi на увагу. Як вас на iм’я, кралечко?

– Алiсiя Грiс, до ваших послуг i до послуг Іспанii.

– Те, що я не лишив для нащадкiв творiв, якi могли б стати класикою, не заважае менi вiдчувати iронiю чи недоречнiсть. За Іспанiю казати нiчого не буду – нинi й без мене досить тих, хто мовить за неi. А ось щодо себе, то я не бачу, як ви можете послужити менi, окрiм того, що нагадати про мiй лiтнiй вiк. Одначе не думайте, нiби я якесь страшидло: якщо бажання ваше записатися щире, то я не стану тим, хто перешкоджатиме вашому просвiтленню. Мое iм’я – Бермео Пумарес.

– Для мене честь познайомитися з вами. Звiряю себе до ваших рук, сподiваючись дiстати науку, що вирятуе мене з пiтьми неуцтва й розчахне передi мною дверi цiеi очолюваноi вами Аркадськоi академii [34 - Аркадська академiя або академiя Аркадii – спiльнота вчених, поетiв i прихильникiв мистецтва, заснована в Римi в 1690 роцi.].

Бермео Пумарес звiв догори брови й уважнiше приглянувся до розмовницi.

– Менi починае здаватися, що ви здатнi вирятуватися самi й не потребуете будь-чиеi пiдпомоги, а неуцтво ваше значно поступаеться вашому зухвальству. Я свiдомий того, що надмiрне споживання книжок перемiнило мою мову, налаштувавши ii на бароковий лад, одначе це ще не значить, що треба кпити зi старого професора.

– Менi нiколи в життi не спало б на думку кпити з вас.

– Еге ж. По iхнiй мовi пiзнаете iх [35 - Перекручена цитата з Бiблii, Євангелiе вiд Матвiя, 7: 16: «По iхнiх плодах ви пiзнаете iх».]. Алiсiе, ви менi припали до вподоби, хоч це, може, й не очевидно. Проходьте всередину i йдiть просто до вiконечка. Скажете Пурi, нехай випише вам абонемент.

– Чим я можу вам вiддячити?

– Приходьте сюди й читайте хорошi книжки, тi, якi вам хочеться читати, а не тi, якi я або хтось iще порекомендують вам як обов’язковi до прочитання, бо ж я, попри мою схильнiсть до пишномовностi, не е зарозумiлим всевiдою.

– Я так i зроблю, будьте певнi.

Ось так Алiсiя отримала свiй читацький квиток до Нацiональноi бiблiотеки Іспанii. Той вечiр став першим iз багатьох, проведених у просторiй читальнiй залi, коли Алiсiя видобувала на свiт Божий тi скарби, що iх людськiй думцi вдало

Страница 54

я нагромадити за цiлi столiття. Не раз, вiдiрвавши очi вiд книжки, вона зустрiчалася зi совиним поглядом дона Бермео Пумареса, який мав звичку прогулюватися залою, щоб подивитися, що читають його гостi, i витурити з бiблiотеки тих, хто прийшов туди поспати чи пошушукатися, адже, як казав директор, люди, розум яких або спить, або ласий до базарних плiток, мають до своiх послуг цiлий свiт за цими дверима.

Вiдтодi минув рiк, коли одного разу Бермео Пумарес, що за весь цей час уже переконався в читацькiй натурi Алiсii та ii щирiй зацiкавленостi книжками, запросив ii до пiдсобного примiщення й розчахнув перед нею дверi вiддiлу, зачиненого для загалу. Там, як пояснив вiн, зберiгалися найкоштовнiшi бiблiотечнi примiрники, i потрапити до цього вiддiлу могли тiльки привiлейованi власники особливого абонемента, який видавався окремим академiкам i науковцям для iхнiх розслiдiв.

– Ви нiколи не казали менi, якому фаху присвятили свое земне iснування, одначе нiс менi пiдказуе, що ви маете справу з розслiдженнями, i я кажу не про вiдкриття похiдних продуктiв пенiцилiну й не про вiдновлення загублених вiршiв Архiпресвiтера Ітського [36 - Хуан Руiс, також вiдомий як Архiпресвiтер Ітський (бл. 1283 – бл. 1350 рр.) – iспанський поет i священик.].

– А ви на правильному шляху.

– Я все свое життя на правильному шляху. Проблемою нашоi коханоi краiни е дороги, а не подорожнi.

– Щодо мене, то менi шлях вказуе не Господь, а установа, яку ваша вельможнiсть назвала би державним апаратом безпеки.

Бермео Пумарес повiльно кивнув.

– Ви наче скринька з сюрпризом, Алiсiе. Із тих, якi краще не вiдчиняти, щоб не бачити сюрпризiв, якi там захованi.

– Мудра думка.

Пумарес простягнув iй абонемент зi своiм iм’ям.

– У будь-якому разi, перш нiж пiти, менi хотiлося забезпечити вам дослiдницький абонемент, щоб ви могли навiдатися до цього мiсця в будь-який час.

– Перш нiж пiти?

Пумарес прибрав вiдповiдного виразу обличчя.

– Секретар мiнiстра дона Маурiсiо Вальса був такий ласкавий довести до мого вiдома, що мене звiльнено з посади наказом, який мае зворотну дiю, i що моiм останнiм днем на чолi цiеi установи була вчорашня середа. Рiшення пана мiнiстра, либонь, спричинене багатьма факторами, серед яких вирiзняються, з одного боку, мiй вочевидь недостатнiй запал стосовно священних принципiв нашого Нацiонального руху, хай якими б вони не були, а з другого – зацiкавленiсть свояка згаданого державного мужа в тому, щоб обiйняти мiсце директора Нацiональноi бiблiотеки Іспанii, адже якомусь йолоповi, мабуть, здаеться, що гучна посада дае в певних колах майже таке саме визнання, як запрошення до президентськоi ложi на матч мадридського «Реала».

– Менi дуже шкода, доне Бермео. Справдi.

– Не шкодуйте. Дуже рiдко в iсторii цiеi краiни на чолi культурноi установи перебувала квалiфiкована людина або ж хоча б не безпросвiтнiй неук. Щоб цього не сталося, застосовуеться суворий контроль, а численний штат чиновникiв навчений перешкоджати цьому. Меритократiя [37 - Меритократiя – принцип управлiння, згiдно з яким керiвнi пости повиннi займати найздiбнiшi люди, незалежно вiд iхнього соцiального походження та матерiального становища.] i середземноморський клiмат несумiснi мiж собою. Гадаю, це та цiна, яку ми платимо за найкращу в свiтi оливкову олiю. Те, що Нацiональною бiблiотекою Іспанii керував – нехай навiть лише трохи бiльше року – досвiдчений бiблiотекар, сталося випадково, i видатнi розуми, що вершать нашу долю, виправили це непорозумiння, тим паче коли е сила-силенна родакiв i своякiв, яких можна найменувати на цю посаду. Можу сказати лише одне: менi вас бракуватиме, Алiсiе. Вас, ваших таемниць i ваших шпильок.

– Менi вас теж бракуватиме, доне Бермео.

– Я повертаюся до мого прекрасного Толедо, чи то пак до того, що вiд нього залишилося. Сподiваюся, менi вдасться винайняти кiмнату в якомусь спокiйному будиночку на пагорбi, з якого можна буде насолоджуватися краевидами мiста. Там я проведу решту своiх змерхлих днiв, буду пудити на берегах Тахо й перечитувати Сервантеса, а також усiх його противникiв, бiльшiсть iз яких мешкала недалеко звiдси, однак не змогла анi на крихту змiнити курс цього судна, попри все золото й усю поезiю iхньоi доби.

– Може, я чимось могла б вам допомогти? Я не пишу вiршiв, однак ви здивувалися б, якi стилiстичнi засоби я маю до своiх послуг, щоб iз легкiстю розхитати нерозхитуване.

Пумарес довго дивився на неi.

– Я б не здивувався. Але я б на це не наважився, я смiливий тiльки з невiгласами. До того ж, хоча ви цього ще не усвiдомлюете, ви й так менi неабияк допомогли. Щасти вам, Алiсiе!

– І вам щасти, маестро.

На обличчi Бермео Пумареса з’явилася усмiшка, широка й вiдкрита. Уперше й востанне Алiсiя бачила, як вiн усмiхаеться. Бiблiотекар мiцно потиснув iй руку i стишеним голосом промовив:

– Скажiть-но менi одну рiч, Алiсiе. Дуже менi цiкаво знати: окрiм вашого захоплення свiтом Парнасу, потягу до знань та iнших звичних причин, що насправдi приводить вас до цього мiсця?

Дiв

Страница 55

ина стенула плечима.

– Спогади, – вiдказала вона.

Бiблiотекар зацiкавлено звiв брови.

– Спогади дитинства. Про мiсце, яке приверзлося менi, коли я була на межi життя й смертi. Багато рокiв тому. Собор, побудований iз книжок…

– А де це сталося?

– У Барселонi. Пiд час громадянськоi вiйни.

Бiблiотекар спроквола кивнув, усмiхаючись мовби сам до себе.

– Кажете, це вам приверзлося? Ви впевненi?

– Майже.

– Певнi знання пiдбадьорюють, однак вчимося ми тiльки сумнiваючись. І ще одне. Настане день, коли вам доведеться нишпорити там, де не можна нишпорити, i збурити все це каламутне болото аж до дна. Я знаю це, тому що ви не перша й не остання, хто приходить сюди з тою самою тiнню в очах. І коли настане цей день – а вiн неодмiнно настане, – знайте, що цей будинок таiть у собi набагато бiльше, нiж здаеться, i що люди, такi, як я, приходять i вiдходять, але тут е дехто, хто, можливо, стане вам у пригодi.

Пумарес показав на чорнi дверi в глибинi широкоi галереi з арок i стелажiв, заставлених книжками.

– За цими дверима – сходи, що спускаються у пiдземелля Нацiональноi бiблiотеки. Поверх за поверхом незчисленнi переходи провадять до зал, заповнених мiльйонами книжок, багато з яких – першодруки. Тiльки пiд час вiйни до колекцii додалося пiвмiльйона надходжень, щоб урятувати iх вiд вогню. Але це не едине, що е тут. Гадаю, ви ще не чули легенди про вампiра з палацу на бульварi Реколетос.

– Не чула.

– Але визнайте: початок iнтригуе.

– Не заперечую. Але невже ви говорите серйозно?

Пумарес пiдморгнув iй.

– Колись я вам уже казав, що, попри свiй вигляд, можу оцiнити iронiю. Порозмiрковуйте добре над цiею думкою. І, сподiваюся, ви нiколи не перестанете навiдуватися до цього – або подiбного – мiсця.

– Я робитиму це заради вас.

– Краще заради свiту, який переживае зараз нелегкi часи. Бережiть себе, Алiсiе. Бажаю вам знайти той шлях, який вислизнув вiд мене.

Вiдтак, не промовивши бiльше нi слова, дон Бермео Пумарес востанне пройшов галереею дослiдникiв, потiм перетнув велику читальну залу й, жодного разу не озирнувшись назад, вийшов iз Нацiональноi бiблiотеки. Опинившись на бульварi Реколетос, вiн рушив у напрямку до забуття – ще одна краплина в безкрайньому морi поламаних життiв, що загубилися в сiростi тогочасноi Іспанii.

А кiлька мiсяцiв по тому настав день, коли цiкавiсть Алiсii переважила розсудливiсть, i дiвчина вирiшила пройти крiзь тi чорнi дверi, щоб поринути в темряву пiдземель, якi ховалися пiд Нацiональною бiблiотекою, i вивiдати iхнi таемницi.

13

Легенда – це брехня, яку вигадують, щоб пояснити унiверсальну правду. Мiсця, де брехня й марева угноюють землю, особливо родючi для ii культивування. Першого разу, коли Алiсiя Грiс у пошуках легендарного вампiра заглибилася в похмурi коридори сутеренiв Нацiональноi бiблiотеки, то знайшла тiльки пiдземне мiсто, заповнене сотнями тисяч книжок, якi мовчки чекали, обснованi павутиною i вiдлунням.

Украй рiдко життя дозволяе людинi прогулятися ii власними снами й торкнутися рукою власних спогадiв. Йдучи цими коридорами, Алiсiя не раз зупинялася в пiвмороцi, очiкуючи знову почути вибухи бомб i металiчне ревiння лiтакiв. Єдиними живими створiннями, яких вона зустрiла за кiлька годин блукань поверхами пiдземелля, були два чи три ласi до книг хробачки, що повзали по корiнцю збiрки Шиллерових поем у пошуках харчу. Спорядившись кишеньковим лiхтариком, купленим у крамницi господарських продуктiв «Кальяо», Алiсiя вторглася до пiдземних надр бiблiотеки вдруге, однак цього разу не натрапила навiть на своiх друзiв-хробачкiв. Натомiсть через пiвгодини розвiдин виявила коло входу приколоту шпилькою записку, у якiй мовилося:

Добрий лiхтарик.

Ви завжди ходите в одному й тому самому жакетi?

У цiй краiнi це заледве чи не екстравагантнiсть.

Щиро Ваш,
Вiрхiлiо [38 - Іспанська форма латинського iменi Вергiлiй.]

Наступного дня Алiсiя знову зайшла до крамнички, щоб придбати ще один такий самий лiхтарик i упаковання батарейок. Одягнувши той самий нещасний жакет, дiвчина заглибилася в найдальший закуток останнього поверху й сiла перед зiбранням творiв сестер Бронте, ii найулюбленiших письменниць ще з часiв патронату «Рiбас». Вона дiстала сандвiч iз маринованою шинкою, який iй приготували в кафе «Хiхон», i пиво, придбане в тому самому закладi, й узялася до iжi. Вiдтак, натоптавши черево, задрiмала.

Розбудили ii кроки в темрявi, легкi, немов розчерки пера в поросi. Алiсiя розплющила очi й зауважила шпичаки бурштинового свiтла, що проймалося крiзь стелажi книжок iз другого боку коридору. Бульбашка свiтла перемiщувалася поволi, наче медуза. Алiсiя пiдвелася й змахнула хлiбнi крихти з вiдлог жакета. За кiлька секунд iз-за рогу з’явилася постать i рушила далi, просто до дiвчини, тепер уже швидшим кроком. Найперше, що зауважила Алiсiя, – це очi, блакитнi й призвичаенi до темряви. Блiда, немов сторiнки щойно видрукованоi книжки, шкiра i пряме, зачесане назад волосся.

– Я принесла вам лiхтарик, – промовила

Страница 56

лiсiя. – І батарейки.

– Дуже люб’язно з вашого боку.

Голос був хрипкий i незвично рiзкий.

– Мене звати Алiсiя Грiс. А ви, мабуть, Вiрхiлiо.

– Вiн самий.

– Це лише проста формальнiсть, проте мушу запитати, чи ви не вампiр.

На обличчi Вiрхiлiо з’явилася дивна усмiшка. Алiсii вiн у цю мить здався схожим на мурену.

– Якби я був вампiром, то вже помер би вiд запаху часнику з вашоi канапки.

– То ви не п’ете людськоi кровi?

– Я вiддаю перевагу «ТриНаранхусу» [39 - Негазований фруктовий напiй.]. У вас цiлий список таких запитань?

– Боюся, я стала жертвою жахливого розiграшу, – вiдказала Алiсiя.

– А хто не став? Такою е природа життя. Скажiть-но, чим я завдячую вашому вiзиту?

– Сеньйор Бермео Пумарес розповiв менi про вас.

– Я так i думав. Бiблiотечнi жарти.

– Вiн сказав менi, що ви, можливо, допоможете менi, коли настане потреба.

– Потреба настала?

– Я в цьому не певна.

– Отже, не настала. Можна глянути на лiхтарик?

– Вiн ваш.

Вiрхiлiо прийняв подарунок i оглянув його.

– Скiльки рокiв ви тут працюете? – поцiкавилася Алiсiя.

– Близько тридцяти п’яти. Я починав ще зi своiм батьком.

– Ваш батько теж мешкав у цих глибинах?

– Мабуть, ви плутаете нас iз родиною ракоподiбних.

– Так починаеться легенда про вампiра-бiблiотекаря?

Вiрхiлiо весело розсмiявся. Смiх його був наче наждачний папiр.

– Такоi легенди нiколи не iснувало, – заявив вiн.

– Сеньйор Пумарес вигадав ii, щоб пошити мене в дурнi?

– Якщо бути точним, то вигадав ii не вiн. Вiн лише взяв ii з роману Хулiана Каракса.

– Нiколи не чула про такого письменника.

– Майже нiхто про нього не чув. А дуже шкода. Роман неймовiрно захопливий. У ньому розповiдаеться про диявольського вбивцю, що ховаеться в пiдземеллях Нацiональноi бiблiотеки в Парижi й використовуе кров своiх жертв, щоб написати демонiчну книгу, за допомогою якоi вiн сподiваеться викликати сатану. Сама насолода. Якщо менi вдасться розшукати цю книжку, я дам вам ii почитати. Скажiть-но менi, ви з полiцii чи з чогось на такий самий кшталт?

– Із чогось на такий самий кшталт.

Протягом того року, помiж iнтригами й брудною роботою, яку доручав iй Леандро, Алiсiя за найменшоi нагоди шукала й знаходила можливiсть навiдатися до пiдземного володiння Вiрхiлiо. Із часом бiблiотекар став ii единим справжнiм другом у Мадридi. Вiрхiлiо завжди мав для неi приготованi книжки й нiколи не помилявся.

– Слухай-но, Алiсiе, не зрозумiй мене неправильно, але ти б не хотiла якось вечором сходити зi мною в кiно?

– Лише за умови, що це не буде фiльм про житiе святих та iнших достойникiв.

– Нехай безсмертний дух дона Мiгеля де Сервантеса вразить мене на цьому ж мiсцi, якщо одного дня менi стрiлить до голови запропонувати тобi пiти на якусь епопею про трiумф людського духу.

– Амiнь, – пiдсумувала дiвчина.

Час вiд часу, коли Алiсiя була вiльна, вони йшли разом на останнiй сеанс до котрогось iз кiнотеатрiв на Гран-Вiа. Вiрхiлiо захоплювався кольоровими фiльмами на бiблiйну й давньоримську тематику, адже там вiн мiг бачити сонце й безперешкодно насолоджуватися м’язистими торсами гладiаторiв. Одного вечора, пiсля перегляду «Quo vadis» [40 - «Quo vadis» (лат. «куди йдеш») – екранiзацiя однойменного роману польського письменника Генрика Сенкевича, який розповiдае про гонiння перших християн у Римськiй iмперii.], бiблiотекар проводжав Алiсiю до «Гiспанii» i задивився на неi, коли дiвчина зупинилася перед вiтриною книгарнi на Гран-Вiа.

– Алiсiе, була б ти легенем, я попрохав би твоеi руки й серця з метою незаконного спiвжиття.

Дiвчина простягнула йому руку, яку Вiрхiлiо поцiлував.

– Так приемно це чути, Вiрхiлiо.

Чоловiк усмiхнувся, та в очах його був увесь смуток свiту.

– Ось що значить бути начитаним – ти вже знаеш усi вiршi й усi виверти долi.

Часом, суботнiми вечорами, Алiсiя купляла кiлька пляшок «ТриНаранхусу» i йшла до бiблiотеки, щоб послухати розповiдi Вiрхiлiо про невiдомих авторiв, iмен яких не чув нiхто й нiколи. Життеписи цих проклятих письменникiв зберiгалися пiд замком у бiблiографiчнiй криптi на найнижчому поверсi пiдземелля.

– Алiсiе, я знаю, що це не моя справа, але все-таки… Що трапилося з твоею ногою?

– Вiйна.

– Розкажи менi.

– Я не люблю розповiдати про це.

– Я здогадуюсь. І саме тому розкажи менi. Тобi полiпшае.

Алiсiя ще нiкому не розповiдала iсторii про те, як незнайомець урятував iй життя тоi ночi, коли авiацiя Муссолiнi на службi у франкiстiв безжально бомбардувала Барселону. Дiвчина здивувалася, коли почула сама себе й переконалася, що не забула нiчого i що досi вiдчувае в повiтрi запах сiрки й обсмаленоi плотi.

– І ти так i не знаеш, хто був той чоловiк?

– Друг моiх батькiв. Той, хто любив iх по-справжньому.

Тiльки коли Вiрхiлiо простягнув iй хусточку, Алiсiя усвiдомила, що плаче i що, попри весь сором i попри всю злiсть на себе, не може спинитися.

– Я нiколи не бачив, щоб ти плакала.

– Нiхто не бачив. І нiколи бiльше не побачить.

Того дня пiсля вi

Страница 57

иту до «Вiлли Мерседес» Алiсiя вiдiслала Варгаса на розвiдини до Головного управлiння полiцii, а сама знову навiдалася до Нацiональноi бiблiотеки. Що всi ii тут уже знали, то дiвчинi навiть не довелося показувати свiй читацький. Вона перетнула читальну залу й попрямувала до крила, вiдведеного для дослiдникiв. Чимала кiлькiсть академiкiв снили наяву над столами, коли Алiсiя тишком пробралася повз них i рушила до чорних дверей наприкiнцi галереi. За кiлька рокiв вона вже встигла вивчити звички Вiрхiлiо, тож вирахувала, що о цiй порi – була перша година дня – вiн найпевнiше на третьому ярусi, впорядковуе першодруки, якi цього ранку науковцi брали для консультацiй. Там Алiсiя його й знайшла – споряджений лiхтариком, який вона йому подарувала, Вiрхiлiо насвистував почуту по радiо мелодiйку, лiниво вигойдуючи своiм блiдим i худорлявим тiлом. Видовище було неповторне й заслуговувало на власну легенду.

– Твоi тропiчнi ритми мене зачарували, Вiрхiлiо.

– Ритми клаве [41 - Ритмiчний малюнок, що використовуеться в афро-кубинськiй музицi, зокрема в таких ii жанрах, як румба, конга, сон, сон монтуно, мамбо, сальса та iншi.] чiпляють за саму душу. Але ти сьогоднi щось зарано, чи це я втратив вiдчуття часу?

– Я прийшла з напiвофiцiйним вiзитом.

– Тiльки не кажи, що мене заарештовано.

– Нi, тебе не заарештовано. Однак твоi знання тимчасово залучаються для державних потреб.

– Коли так, то кажи, чим я можу бути корисним.

– Я хотiла б, щоб ти глянув на дещо.

Алiсiя дiстала книжку, яку знайшла у Вальсовому столi, i простягнула ii бiблiотекаревi. Вiрхiлiо узяв книжку до рук i запалив лiхтарик. Побачивши на обкладинцi гравюру з гвинтовими сходами, вiн пильно глянув на Алiсiю.

– А ти не маеш нi найменшоi гадки, що це таке?

– Я сподiвалася, що ти менi це поясниш.

Вiрхiлiо озирнувся через плече, неначе боявся, що в коридорi може бути ще хтось, i кивком голови запропонував Алiсii йти за ним.

– Краще ходiмо до моеi робiтнi.

За робiтню Вiрхiлiо правила вузька комiрчина, що розмiщувалася наприкiнцi одного з коридорiв на найнижчому ярусi. Здавалося, примiщення утворилося пiд тиском мiльйонiв книг, нагромаджених на численних поверхах. Це було щось на кшталт каюти, заваленоi книжками, теками i щонайрiзноманiтнiшим начинням: починаючи вiд склянок з пензликами й голками для шиття й закiнчуючи лiнзами, лупами й тюбиками з барвниками. Алiсiя гадала, що саме тут Вiрхiлiо надае невiдкладну медичну допомогу загиблим примiрникам, вiдновлюючи iх i повертаючи до життя. Найважливiшим предметом у робiтнi був невеличкий холодильник. Вiрхiлiо вiдчинив його, i Алiсiя побачила, що там геть усе заставлено пляшками «ТриНаранхусу». Їi приятель дiстав звiдти двi, а потiм, озброiвшись збiльшувальними окулярами, поклав книжку на прямокутник червоноi оксамитовоi тканини й натягнув тонкi шовковi рукавички.

– Зважаючи на весь цей ритуал, я роблю висновок, що йдеться про неймовiрно рiдкiсний примiрник…

– Ша, – закликав ii до тишi Вiрхiлiо.

Протягом кiлькох хвилин Алiсiя спостерiгала, як бiблiотекар захоплено оглядае книжку Вiктора Маташа, насолоджуючись кожною сторiнкою, погладжуючи кожну iлюстрацiю i милуючись кожною гравюрою так, наче йшлося про якусь диявольськи ласу потраву.

– Вiрхiлiо, я вже починаю дратуватися. Кажи вже щось.

Чоловiк обернувся до неi. Його блакитно-крижанi очi здавалися велетенськими за лiнзами годинникарських окулярiв.

– Гадаю, ти не можеш менi розповiсти, де дiстала цю книжку, – почав вiн.

– Правильно гадаеш.

– Це колекцiйний примiрник. Якщо хочеш, можу сказати, кому його можна продати за шаленi грошi. Хоча тут треба бути неабияк обережним: ця книжка заборонена не тiльки урядом, але й Святою Церквою.

– Ця i ще сотнi iнших. Що ти можеш розповiсти менi про цю книжку такого, про що я сама не можу здогадатися?

Вiрхiлiо зняв збiльшувальнi окуляри й одним ковтком вихилив пiвпляшки «ТриНаранхусу».

– Вибач, я перехвилювався, – визнав вiн. – Ось уже щонайменше двадцять рокiв я не бачив таких смаколикiв…

Вiрхiлiо вiдкинувся на спинку свого фотеля з перфорованоi шкiри. Очi його блищали, i Алiсiя зрозумiла, що день, передбачений Бермео Пумаресом, настав.

14

– Як менi вiдомо, – почав свою розповiдь Вiрхiлiо, – iз 1931 до 1938 року в Барселонi вийшла серiя з восьми книжок, що називалася «Лабiринт духiв». Про ii автора, Вiктора Маташа, я можу повiдати тобi небагато. Знаю, що вiн час вiд часу пiдпрацьовував iлюстратором дитячих книжок, що пiд псевдонiмом опублiкував кiлька романiв у поганенькому видавництвi «Баррiдо й Есковiльяс» (тепер його вже не iснуе), i що подейкували, буцiмто вiн позашлюбний син розбагатiлого в Латинськiй Америцi барселонського промисловця, який вiдмовився вiд Маташа i його матерi, акторки, у свiй час доволi вiдомоi в театрах Паралело. Маташ також працював художником-сценографом i виготовляв каталоги для виробника iграшок з Ігуалази [42 - Ігуалаза (кат. Igualada) – мунiципалiтет в Автономнiй областi Каталонiя, в Іспанii.]. У 1931 роцi вийшла перш

Страница 58

частина циклу «Лабiринт духiв», яка називалася «Арiадна i затонулий храм». Їi видало, якщо не помиляюся, видавництво «Орбе».

– Тобi щось каже фраза «вхiд до лабiринту»?

Вiрхiлiо схилив голову набiк.

– Ну, тут пiд «лабiринтом» маеться на увазi все мiсто.

– Барселона?

– Інша Барселона. Та, що в його книжках.

– Схожа на пекло.

– Щось на кшталт цього.

– І де ж цей вхiд?

Вiрхiлiо замислено стенув плечима.

– Мiсто мае багато входiв. Не знаю. Я помiркую над цим, гаразд?

Алiсiя кивнула.

– А ця Арiадна? Хто вона така?

– Прочитай книжку. Не пошкодуеш.

– Хоча б кiлька слiв.

– Арiадна – це дiвчинка, головна героiня всiх романiв циклу. Арiадною звали старшу доньку Маташа, вважаеться, що вiн писав своi твори для неi. Цей персонаж – вiдображення його доньки. Також Маташ частково надихався «Алiсою в Краiнi Чудес», улюбленою книжкою своеi доньки. Хiба не дивовижно?

– Ти ж бачиш, я вся аж тремчу вiд захвату.

– Коли ти так поводишся, тебе неможливо терпiти.

– Ти ж мене терпиш, Вiрхiлiо, i за це я тебе так люблю. Розказуй далi.

– За що менi цей хрест? Сам-один на бiлому свiтi, i надii лишилося менше, нiж у Кармiлли з твору Ле Фаню [43 - «Кармiлла» – готична новела Джозефа Шерiдана Ле Фаню, яка вийшла 1872 року i в якiй розповiдаеться про молоду дiвчину, за котрою полюе жiнка-вампiр на iм’я Кармiлла.].

– Про книжку, Вiрхiлiо, про книжку…

– Отже, Арiадна була його Алiсою, а замiсть Краiни Чудес Маташ вигадав Барселону-пекло, зi страхiттями, неначе з нiчних кошмарiв. Сюжет здебiльшого обертаеться довкола Арiадни та дивних персонажiв, яких вона зустрiчае пiд час своiх пригод, i з кожною книжкою стае дедалi моторошнiшим. В останнiй вiдомiй частинi, що була опублiкована в розпал громадянськоi вiйни i називалася «Арiадна i пекельнi машини», якось так, розповiдаеться, як у мiсто пiсля облоги нарештi вдираеться вороже вiйсько, i пiсля опису вчиненоi ним рiзнi падiння Константинополя видаеться комедiею Лорела i Гардi [44 - Стен Лорел (сценiчне iм'я Артура Стенлi Джефферсона) (1890–1965) i Олiвер Гардi (1892–1957) – американськi кiноактори, комiки, були однiею з найпопулярнiших комедiйних пар в iсторii кiно.].

– Ти сказав «в останнiй вiдомiй частинi»?

– Дехто вважае, що перед тим як зникнути пiсля вiйни, Маташ саме закiнчував дев’яту й останню книжку циклу. Власне, уже багато рокiв поiнформованi колекцiонери ладнi заплатити чималi грошi тому, кому вдасться роздобути цей рукопис, але, як менi вiдомо, нiхто нiколи його не бачив.

– А як зникнув Маташ?

Вiрхiлiо стенув плечима.

– Назви менi краще мiсце, щоб зникнути, нiж пiслявоенна Барселона.

– А можливо розшукати решту книжок iз цiеi серii?

Вiрхiлiо допив свiй «ТриНаранхус» i поволi похитав головою.

– Менi гадаеться, що це буде вкрай важко. Рокiв десять-дванадцять тому я чув, що хтось виявив два чи три примiрники «Лабiринту» на самому сподi ящика в пiдвалi книгарнi Сервантеса в Севiльi i що заплатили за них дуже-дуже добре. Нинi, гадаю, знайти щось таке можна хiба що у Вiку [45 - Вiк – мiсто в автономнiй областi Каталонiя.] в книгарнi антиквара Кости або в Барселонi. Може, у Густаво Барсело i, якщо дуже пощастить, у Семпере, однак я б не надто тiшив себе надiею.

– «Семпере й сини»?

Вiрхiлiо здивовано глянув на неi.

– Ти знаеш цю книгарню?

– З чуток, – вiдказала Алiсiя.

– Я почав би з Барсело. Вiн володiе унiкальними примiрниками i спiлкуеться з найшанованiшими колекцiонерами. Якщо Маташ е в Кости, Барсело про це знатиме.

– А цей сеньйор Барсело матиме бажання порозмовляти зi мною?

– Як я розумiю, вiн частково вiдiйшов вiд справ, але час для статноi сеньйорити вiн завжди знайде. Якщо ти мене розумiеш.

– Я причепурюся.

– Шкода, мене там не буде, щоб це побачити. Ти менi не розкажеш, до чого це все, нi?

– Я ще сама цього не знаю, Вiрхiлiо.

– Можна попросити тебе про послугу?

– Звiсно.

– Коли це все, над чим ти зараз працюеш, закiнчиться, i якщо ти вийдеш iз цiеi iсторii цiлою, а книжка на той час iще буде в тебе, принеси ii менi. Я хотiв би провести кiлька годин наодинцi з нею.

– А чому б це я мала вийти з цiеi iсторii не цiлою?

– Хто зна. Щось е таке в книжках Маташевого «Лабiринту»: усi, хто iх торкався, погано закiнчують.

– Ще одна твоя легенда?

– Нi. Це правда.

Наприкiнцi XIX столiття вiд свiту вiддiлився острiв у формi лiтературного кафе й салону примар. Вiдтодi його, застиглого в часi, носило течiею iсторii по широких бульварах уявного Мадрида, аж доки не викинуло на мiлину за кiлька крокiв вiд будiвлi Нацiональноi бiблiотеки. Там, у виглядi кафе «Хiхон», острiв чекав, готовий порятувати жертв кораблетрощi, якi приходили до нього, прагнучи духовноi або смаковоi насолоди. Це був неначе велетенський пiсочний годинник, де кожен за цiною фiлiжанки кави мiг поглянути в дзеркало пам’ятi й повiрити бодай на мить, що житиме вiчно.

Сутенiло, коли Алiсiя перетнула бульвар, прямуючи до дверей кафе. Варгас чекав на неi за столиком бiля вiкна, насолоджую

Страница 59

ись однiею зi своiх iмпортних цигарок i спостерiгаючи за перехожими очима полiцiянта. Побачивши, як Алiсiя заходить до кафе, вiн пiдвiв погляд i махнув iй рукою. Алiсiя сiла за столик i перехопила офiцiанта, який пробiгав повз них, щоб замовити кави з молоком, якою сподiвалася зiгрiтися пiсля холоду бiблiотечного пiдземелля.

– Довго чекаеш на мене? – запитала Алiсiя.

– Цiле життя, – вiдказав Варгас. – Щось прояснилося?

– Залежить, як подивитися. А в тебе?

– Менi нарiкати нема чого. Спочатку я поiхав до Вальсового видавництва й навiдався до того Пабло Каскоса Буендiа. Ти мала рацiю. Щось тут не сходиться.

– І?

– Сам собою Каскос виявився телепнем. Телепнем, однак, чваньковитим.

– Що людина дурнiша, то бiльше в неi пихи, – прокоментувала Алiсiя.

– Спершу друзяка Каскос запропонував менi першокласну екскурсiю офiсом видавництва, а потiм узявся розводитися про особу дона Маурiсiо та його зразковий життевий шлях так, наче вiд цього залежало його власне життя.

– Можливо, так i е. Персонажi на кшталт Вальса зазвичай тягнуть за собою цiлий почет прихвоснiв i лакиз.

– Тут, ясна рiч, не бракуе нi одних, нi других. Каскос усе ж видався менi стривоженим. Щось у ньому було пiдозрiливе, i я не переставав його розпитувати.

– Вiн сказав, навiщо Вальс викликав його до себе додому?

– Менi довелося добряче на нього натиснути, бо спершу вiн нiзащо не хотiв зiзнаватися.

– А ще менi дорiкаеш.

– Будьмо вiдвертi: зi шмаркачами й кар’еристами саме так i треба.

– Розповiдай.

– Дай лишень звiрюся зi своiм нотатником, бо iсторiя мае деякi цiкавинки, – вiдказав Варгас. – Ось вiн. Отже, слухай уважно. Виявляеться, що в юностi дон Паблiто був заручений iз панянкою на iм’я Беатрiс Агiлар. Ця Беатрiс покинула бiдолаху, коли той служив у армii, i вийшла замiж, щоб, так би мовити, ступити на шлях материнства в офiцiйному статусi, за такого собi Данiеля Семпере, сина власника комiсiйноi книгарнi в Барселонi, що називаеться «Семпере й сини», улюбленого закладу Себастьяна Сальгадо, який пiсля виходу з в’язницi кiлька разiв навiдувався туди, певна рiч, щоб надолужити й ознайомитися з усiма лiтературними новинками, якi вiн пропустив за останнi двадцять рокiв. Як пам’ятаеш, згiдно з матерiалами справи, двое працiвникiв згаданоi книгарнi, один iз них – Данiель Семпере, стежили вiд крамницi до Пiвнiчного вокзалу за Сальгадо того дня, коли вiн помер.

Очi Алiсii аж заiскрили.

– Далi, будь ласка.

– Повертаючись до Каскоса. Наш вiдкинутий герой, молодший лейтенант i рогоносець, утратив зв’язок зi своею коханою, прекрасною Беатрiс, що, як присягаеться Паблiто, була i е такою вродливицею, яка б у справедливому свiтi мала належати тiльки йому, а не якомусь шарпаковi на кшталт Данiеля Семпере.

– Не ослячим язиком мед лизати, – увернула Алiсiя.

– Пiсля пiвгодинноi розмови з Каскосом я, хоч i не знайомий iз доньею Беатрiс, щиро порадiв за неi. Це був лише вступ. Далi переходимо до середини п’ятдесят сьомого року, коли, розiславши своi резюме разом iз родинними рекомендацiями до половини iспанських пiдприемств i органiзацiй, Пабло Каскос несподiвано дiстае пропозицiю вiд видавництва «Арiадна», заснованого доном Маурiсiо Вальсом у 1947 роцi, де мiнiстр i донинi лишаеться головним акцiонером i президентом. Каскоса запрошують на бесiду й пропонують роботу в комерцiйному вiддiлi вiдповiдальним за Арагон, Каталонiю та Балеарськi острови. Добра платня, можливостi для кар’ерного росту. Захоплений Пабло Каскос погоджуеться й береться до роботи. Минають мiсяцi, аж тут одного дня в кабiнетi Каскоса нi з того нi з сього з’являеться дон Маурiсiо Вальс i запрошуе нашого героя на вечерю до ресторану «Орчер».

– Отакоi! Високо залетiв.

– Каскосу видаеться дивним, що голова видавництва i найвiдомiший дiяч iспанськоi культури запрошуе на вечерю – як сказала би донья Марiана – працiвника середньоi ланки, iз яким доти не був навiть особисто знайомий, i веде його до ресторану фашистськоi слави, у пiдвалi якого, подейкують, поховано мумiю дуче [46 - Дуче (iтал. Duce, «лiдер», «вождь») – титул, який носив Бенiто Муссолiнi.]. Пiд час аперитиву Вальс розповiдае, як схвально йому вiдгукувалися про Каскоса та його роботу в комерцiйному вiддiлi.

– І Каскос купляеться на це?

– Нi. Той хоч i йолоп, але не настiльки. Вiн вiдчувае, що щось тут не так, i замислюеться, чи та пропозицiя роботи, на яку вiн погодився, не була чимось iншим. Вальс далi грае комедiю, i тiльки за кавою, коли вони вже встигли зробитися найкращими приятелями, а мiнiстр намалював перед Каскосом блискуче майбутне свого видавництва й натякнув, що мае намiр призначити нашого героя комерцiйним директором, тiльки тодi зненацька виявляеться справжня причина зустрiчi.

– Прохання про невеличку послугу.

– Саме так. Вальс приголомшуе Каскоса зiзнанням про свою невмирущу любов до книгарень, цих храмiв, що бережуть диво лiтератури. А найбiльшу прихильнiсть, як виявилося, мiнiстр плекае до книгарнi «Семпере й сини».

– І звiдки ж така прихильнiсть?

Страница 60

– Вальс не уточнив. Про що вiн висловився цiлком ясно, то це про свое зацiкавлення долею родини Семпере, а найпаче долею давнього друга померлоi дружини власника й матерi Данiеля, Ізабелли.

– Вальс був знайомий iз цiею Ізабеллою Семпере?

– За словами Каскоса, не тiльки з Ізабеллою, але i з ii добрим другом. Як гадаеш, iз ким? Таким собi Давидом Мартi?ном.

– Бiнго.

– Цiкаво, еге ж? Те саме, насилу пригадане доньею Марiаною таемниче iм’я, що прозвучало в тiй давнiй розмовi мiнiстра зi своiм наступником на посадi очiльника в’язницi Монтжуiк.

– Розповiдай далi.

– Далi Вальс нарештi чiтко сформулював свое прохання. Мiнiстр був би навiки вдячний Каскосовi, якби тому вдалося, використавши своi чари, кмiтливiсть i колишню любов до Беатрiс, вiдновити з нею зв’язок i, так би мовити, вiдбудувати спаленi мости.

– Звабити ii?

– Можна й так сказати.

– Навiщо?

– Щоб довiдатися, чи цей Давид Мартiн живий i чи вiн зв’язувався з родиною Семпере протягом усiх цих рокiв.

– А чому Вальсовi самому просто не запитати Семпере?

– Каскос у нього теж це запитав.

– А мiнiстр вiдповiв…

– Що йдеться про делiкатну тему особистого характеру i що з причин, якi справи не стосуються, вiн волiе спершу прозондувати грунт, щоб дiзнатися, чи мае пiдстави його пiдозра, що Мартiн досi на сценi.

– І що сталося далi?

– Каскос, не довго думаючи, узявся писати квiтчастi листи своiй колишнiй коханiй.

– І отримав вiдповiдь?

– А, шельмо, як тебе зацiкавили альковнi iнтриги…

– Варгасе, зосередься.

– Пробач. Отож, вертаючись до справи. Попервах жодноi вiдповiдi Каскос не отримав. Беатрiс, яка незадовго перед тим стала матiр’ю i дружиною, нехтувала всiма зальотами цього Дон-Жуана низького штибу. Але Каскос не здавався i навiть почав думати, нiбито дiстав унiкальну можливiсть повернути собi те, чого його позбавили.

– Над шлюбом Данiеля й Беатрiс збираються чорнi хмари?

– Хтозна. Пара доволi молода, одружилися поспiхом, та ще й зробивши дитину, перш нiж стати пiд вiнець… Крихка споруда. Але минае тиждень за тижнем, а Беатрiс не вiдповiдае на листи свого колишнього. А Вальс стае дедалi наполегливiшим. Каскос починае нервуватися. Вальс натякае на неприемностi для нашого героя. Каскос надсилае останнього листа й запрошуе колишню кохану на таемне побачення до номера-люкс у готелi «Рiтц».

– Беатрiс прийшла?

– Нi. А ось Данiель прийшов.

– Їi чоловiк?

– Атож.

– Беатрiс розповiла йому про листи?

– Або вiн сам iх знайшов… Хай там як, Данiель Семпере з’являеться в готелi й, коли наш жевжик у напахченому халатi, капцях i келихом шампанського в руцi вiдчиняе йому дверi, молодчина Данiель дае йому прочухана й добряче пiдрихтовуе мармизу.

– Цей Данiель починае менi подобатися.

– Не поспiшай iз висновками. За словами Каскоса, якому обличчя болить ще й досi, Данiель ледь-ледь не задушив його. І завадило цьому лише втручання полiцiянта в цивiльному, який несподiвано опинився там.

– Яким чином?

– Цей пункт цiлковито незрозумiлий. Моя здогадка: за полiцiянта видав себе спiльник Данiеля Семпере.

– А потiм?

– А потiм Каскос, пiдiбгавши хвоста, повертаеться до Мадрида з розфарбованою пикою, тремтячи вiд страху перед тим, що мав розповiсти Вальсовi.

– І що Вальс сказав на це все?

– Мiнiстр мовчки вислухав Каскоса й змусив того присягнути, що нiкому не розкаже нi про те, що сталося, нi про те, що вiн його попросив.

– Та й по всьому?

– Здавалося, що так, доки за кiлька днiв до свого зникнення Вальс не подзвонив Каскосу знову й не призначив йому зустрiч у своему маетку. Вiн не уточнив, про що хотiв поговорити, але, ймовiрно, про щось, пов’язане з родиною Семпере, Ізабеллою i таемничим Давидом Мартiном.

– І на цю зутрiч Вальс так нiколи й не з’явився.

– І тут уже нiчого не поробиш, – пiдсумував Варгас.

– А що ми знаемо про цього Давида Мартiна? Ти встиг про нього щось дiзнатися?

– Небагато. Але те, що менi вдалося з’ясувати, обiцяе куди бiльше. Забутий усiма письменник i – увага! – в’язень замку Монтжуiк у 1939–1941 роках.

– Якраз тодi, коли у цiй самiй в’язницi сидiв Сальгадо, а комендантом був Вальс, – вiдзначила Алiсiя.

– Однокашники, так би мовити.

– А що сталося з Давидом Мартiном пiсля того, як вiн вийшов iз в’язницi в сорок першому?

– Вiн не вийшов. У полiцiйнiй справi зазначено, що його було застрелено пiд час спроби втечi.

– А це значить…

– Ймовiрно страчений без суду i слiдства й похований у канавi чи братськiй могилi.

– За наказом Вальса?

– Найпевнiше. На той час тiльки вiн мiг мати владу й повноваження, щоб вiддати такий наказ.

Протягом якоiсь хвилi Алiсiя зважувала почуте.

– Навiщо Вальсовi розшукувати небiжчика, якого вiн сам наказав стратити?

– Інодi трапляються небiжчики, якi вiдмовляються помирати. Переглянь «Ель-Сiда» [47 - «Ель Сiд» – iсторична драма 1961 року режисера Ентонi Манна. Прототип головного персонажа – легендарний герой Реконкiсти, нацiональний герой Іспанii – Сiд Кампеадор, вiдомий також як Ель Сiд

Страница 61

а Родрiго Дiас де Вiвар.].

– Припустiмо тодi, що Вальс гадае, нiби Мартiн лишився живим… – почала Алiсiя.

– Це логiчно.

– Живим i з жадобою помсти. Можливо, смикаючи Сальгадо за мотузочками, ховаючись у темрявi й чекаючи на час вiдплати.

– В’язничнi побратими не забувають один про одного, – пiдтвердив Варгас.

– Незрозумiлими тiльки лишаються стосунки Мартiна з родиною Семпере.

– Щось тут нечисто, якщо сам Вальс збив полiцiю з цього слiду, волiючи використовувати Каскоса для того, щоб розвiдати про Мартiна.

– І це щось, можливо, i е ключем до розгадки цiеi iсторii, – замислено промовила Алiсiя.

– А ми з тобою непогана команда, хiба нi?

Дiвчина помiтила котячу усмiшку, що зачаiлася в кутиках Варгасового рота.

– Що ще?

– Тобi мало?

– Викладай усе.

Варгас закурив цигарку i з насолодою затягнувся, спостерiгаючи, як кружальця диму звиваються помiж його пальцями.

– Отож, доки ти вiзитувала до знайомих, я пiсля того, як практично розв’язав усю справу, щоб згодом усi лаври дiсталися тобi, заiхав до Головного управлiння, щоб забрати листи в’язня Себастьяна Сальгадо, i взяв на себе смiливiсть проконсультуватися зi своiм приятелем Сiхесом, нашим почеркознавцем. Не турбуйся, я не розповiдав йому подробицi справи, а вiн не запитував. Я показав йому чотири листи, вибраних навмання, i, ретельно оглянувши iх, мiй товариш повiдомив, що е численнi ознаки щонайменше в чотирнадцяти лiтерах i з’еднаннях мiж ними, якi дозволяють вiдкинути версiю про правшу. Не кажучи вже про нахил, розтiкання чорнила по паперi, натиск i ще щось на кшталт цього.

– І що це нам дае?

– Те, що особа, яка писала Вальсовi цi всi листи з погрозами, – шульга.

– І?

– Якби ти уважнiше читала доповiдь барселонськоi полiцii, що стежила за Себастьяном Сальгадо пiсля його несподiваного звiльнення в сiчнi минулого року, то пригадала б, що товариш Сальгадо пiд час свого ув’язнення втратив лiву руку й носив порцеляновий протез. Схоже на те, що на допитi хтось доклав свою руку – вибачай за каламбур – до цього калiцтва.

Полiцiянтовi здалося, що Алiсiя збиралася щось сказати, але зненацька дiвчина занiмiла, втупивши погляд кудись удалечiнь. За хвилину вона зблiдла, i Варгас зауважив краплини поту, що вкрили ii чоло.

– Хай там як, а однорукий Сальгадо не мiг написати тi листи. Алiсiе, ти мене слухаеш? З тобою все гаразд?

Дiвчина раптом пiдвелася й накинула на себе пальто.

– Алiсiе?

Вона взяла зi столу теку з листами, буцiмто написаними Сальгадо, i подивилася на Варгаса вiдсутнiм поглядом.

– Алiсiе?

Алiсiя рушила до виходу, лишивши Варгаса збентежено дивитися iй услiд.

15

Щойно вона вийшла на вулицю, бiль посилився. Алiсiя не хотiла, щоб Варгас бачив ii такою. Не хотiла, щоб будь-хто бачив ii такою. Напад болю, що наближався, обiцяв бути одним iз найгiрших. Клятий мадридський холод. Укол тiльки дав змогу iй виграти трохи часу. Алiсiя, повiльно дихаючи, намагалася не зважати на бiль, що вже починав шпигати в стегно, i йшла далi, вивiряючи кожен крок. Але не встигла вона дiстатися навiть до площi Сiбелес, коли мусила зупинитись i спертися на лiхтарний стовп, щоб перечекати, доки мине спазм, що неначе електричним струмом пройняв iй кiстки. Дiвчина вiдчувала, як люди проходили повз неi, кидаючи косi погляди.

– Ви себе добре почуваете, сеньйорито?

Алiсiя кивнула, навiть не знаючи кому. Перевiвши дух, вона зупинила таксi й попросила вiдвезти ii до готелю «Гiспанiя». Водiй глянув на дiвчину дещо стривожено, однак нiчого не сказав. Вечорiло, i вогнi Гран-Вiа притягували до себе натовпи мiсцевих i приiжджих: немовби накочувалося хвилями сiре море тих, хто вилiз iз печер своiх офiсiв, щоб нарештi пiти додому, i тих, хто не мав, куди йти. Алiсiя притиснулася обличчям до скла й заплющила очi.

Коли вони пiд’iхали до «Гiспанii», дiвчина попросила таксиста, щоб той допомiг iй вийти з машини. Лишивши йому чималi чайовi, вона рушила до вестибюля, опираючись на стiни. Щойно побачивши, як вона заходить, Маура, портье, пiдскочив зi свого мiсця й зi стурбованим виразом обличчя пiдбiг до Алiсii. Пiдтримуючи дiвчину за талiю, вiн допомiг iй дiйти до лiфта.

– Знову? – запитав портье.

– Це скоро минеться. Все через погоду…

– Менi ваше обличчя зовсiм не подобаеться. Може, викликати лiкаря?

– Не треба. У номерi е лiки, якi менi потрiбнi.

Маура кивнув, не надто переконаний. Алiсiя поплескала його по плечi.

– Ви хороший друг, Мауро. Менi вас бракуватиме.

– Ви перебираетеся до iншого готелю?

Алiсiя всмiхнулася й зайшла у лiфт, побажавши портье доброi ночi.

– До речi, у вас, здаеться, гiсть… – повiдомив Маура, коли дверцята вже зачинялися.

Вийшовши з лiфта, Алiсiя рушила довгим темним коридором до своеi кiмнати, кульгаючи i спираючись на стiну. Обабiч ii шляху за зачиненими дверима стояли порожнiми десятки номерiв. Такими вечорами, як цей, Алiсiя пiдозрювала, що вона едина жива мешканка на всьому поверсi, хоча й мала завжди вiдчуття, нiби хтось стежить за нею. Часом, коли з

Страница 62

пинялася в темрявi, вона заледве не вiдчувала потилицею дихання вiчних квартирантiв або доторки чиiхось пальцiв до ii обличчя. Дiставшись до дверей свого номера наприкiнцi коридору, Алiсiя на якусь мить зупинилася, щоб перепочити.

Вiдчинивши дверi, дiвчина зайшла, але навiть не стала вмикати свiтло. Неоновi вивiски театрiв та кiнотеатрiв на Гран-Вiа кидали блимаве сяйво, що огортало примiщення рiзнокольоровим пiвмороком. У фотелi, спиною до дверей, сидiв хтось iз запаленою цигаркою в руцi. Звоi сизого диму витинали вiзерунки в повiтрi.

– Я думав, ти навiдаешся до мене надвечiр, – промовив Леандро.

Алiсiя, хитаючись, дошкутильгала до лiжка й повалилася на нього, знесилена. Їi наставник обернувся й зiтхнув, похитавши головою.

– Приготувати тобi?

– Нiчого не хочу.

– Це якась форма покутування грiхiв чи ти просто отримуеш насолоду, страждаючи без потреби?

Леандро пiдвiвся й пiдiйшов до Алiсii.

– Покажи менi.

Нахилившись над нею, вiн помацав стегно з холоднокровнiстю лiкаря.

– Коли ти востанне робила укол?

– Сьогоднi опiвднi. Десять мiлiграмiв.

– Ти ж знаеш, що цього не досить.

– Може, двадцять.

Леандро тихо лайнувся собi пiд нiс. Потiм пiшов до ванноi i зупинився просто перед шафкою. Там вiн вiдшукав металевий футляр i повернувся до Алiсii. Присiвши на краю лiжка, Леандро розкрив футляр i став готувати iн’екцiю.

– Ти ж знаеш, як менi не подобаеться, коли ти так робиш.

– Це мое життя.

– Коли ти так мордуеш себе, воно стае i моiм. Повернися.

Алiсiя заплющила очi й повернулася набiк. Леандро закасав iй одяг до пояса, потiм розстiбнув корсет i зняв його. Алiсiя застогнала вiд болю, зажмурюючи очi й уривчасто дихаючи.

– Менi це болить бiльше, нiж тобi, – промовив Леандро.

Вiн узявся за стегно й притиснув його до лiжка. Алiсiя тремтiла, коли голка входила в ii зранену плоть. У дiвчини вихопилося глухе виття, тiло ii напружилося, наче корабельна линва. Леандро повiльно витягнув голку й поклав шприц на лiжко. Вiн поступово вiдпускав ногу Алiсii, а вiдтак перевернув ii горiлиць. Поправив сукню й обережно поклав подушку пiд голову. Чоло Алiсii було вкрито потом. Леандро дiстав хустинку й витер його. Дiвчина поглянула на свого наставника скляними очима.

– Котра година? – пробелькотiла вона.

Леандро погладив ii по щоцi.

– Ще рано. Вiдпочивай.

16

Алiсiя прокинулася в темрявi кiмнати й побачила обриси силуету Леандро, що сидiв у фотелi коло ii лiжка. У руках вiн тримав книжку Вiктора Маташа й читав ii. Алiсiя зрозумiла, що доки спала, Леандро обшукав ii кишенi, сумочку й, можливо, геть усi шухляди в номерi.

– Краще? – запитав Леандро, не вiдриваючи очей вiд тексту.

– Краще, – вiдказала Алiсiя.

Їi пробудження завжди супроводжувалося якоюсь дивною яснiстю i вiдчуттям, нiби по судинах повiльно розтiкаеться захололе желе. Леандро накрив ii ковдрою. Алiсiя помацала себе й виявила, що на нiй досi той самий одяг. Дiвчина пiдвелася на лiктях i сперлась на приголiв’я лiжка. Заморожений бiль пульсував глухо й ледь чутно. Леандро нахилився i простягнув iй склянку. Алiсiя зробила два ковтки. На смак не схоже було на воду.

– Що це?

– Випий усе.

Алiсiя допила. Леандро згорнув книжку й поклав ii на стiл.

– Нiколи не мiг зрозумiти твоiх лiтературних смакiв, Алiсiе.

– Я знайшла цю книжку в кабiнетi Вальса, у його робочому столi.

– Тобi здаеться, що вона може мати якийсь стосунок до нашоi справи?

– Наразi я не вiдкидаю жодноi можливостi.

Леандро схвально кивнув.

– Ти вже говориш, як Хiль де Партера. Як твiй новий напарник?

– Варгас? Схоже, користь вiд нього е.

– Йому можна довiряти?

Алiсiя стенула плечима.

– Коли бачу такий сумнiв у людини, що не довiряе i власнiй тiнi, я навiть не знаю, як його розумiти. Може, як знак того, що ти навертаешся до вiри в наш уряд?

– Розумiй, як хочеш, – вiдрiзала дiвчина.

– Мiж нами далi вiйна?

Алiсiя зiтхнула й похитала головою.

– Це не просто дружнiй вiзит, Алiсiе. Менi треба залагодити ще багато справ, а в «Паласi» на мене вже чекають за вечерею. Що ти маеш менi розказати?

Дiвчина стисло переповiла Леандро подii дня i стала чекати, доки той, не зраджуючи своеi звички, мовчки зважить i пiдсумуе все. Потiм чоловiк пiдвiвся й пiдiйшов до вiкна. Алiсiя дивилася на його нерухому постать, що окреслювалася у вуличних вогнях Гран-Вiа. Хирлявi руки й ноги, що крiпилися до непропорцiйно великого тулуба, надавали йому схожостi з павуком, який зачаiвся в центрi своеi павутини. Алiсiя не переривала його розмiрковування. Вона вже знала, що Леандро любив неспiшно розважати й висновувати своi подальшi вчинки, насолоджуючись кожним шматочком iнформацii й вираховуючи, як дiстати з неi максимальну користь.

– Я так розумiю, що ти не повiдомила Вальсову секретарку про те, що знайшла цю книжку й забираеш ii з собою, – нарештi озвався вiн.

– Нi. Лише Варгас знае, що книжка в мене.

– Бажано, щоб так це й лишилося. Як гадаеш, зможеш переконати його не розповiдати про книжку своему

Страница 63

начальству?

– Гадаю, що зможу. Принаймнi на кiлька днiв.

Леандро, злегка невдоволений, зiтхнув. Вiн вiдступив вiд вiкна й неспiшно повернувся до фотеля. Зручно вмостився, перекинувши ногу за ногу, i протягом якоiсь хвилi вивчав Алiсiю очима судмедексперта.

– Я хотiв би, щоб ти сходила до лiкаря Вальехо.

– Ми вже про це говорили.

– Вiн найкращий у краiнi спецiалiст.

– Нi.

– Дозволь, я запишу тебе на прийом. Лише один огляд, який нi до чого не зобов’язуе.

– Нi.

– Якщо ти маеш намiр i далi розмовляти односкладовими словами, то принаймнi вигадай щось нове.

– Гаразд, – вiдказала Алiсiя.

Леандро знову взяв роман Маташа зi столу й погортав його, усмiхаючись сам до себе.

– Смiшна книжка?

Чоловiк звiльна похитав головою.

– Нi. Власне кажучи, у мене вiд неi волосся дибки стае. Я тiльки подумав про те, що вона здаеться написаною неначе саме для тебе.

Леандро зi скептичним виразом на обличчi пробiгав очима сторiнки, зупиняючись то там, то тут. Зрештою простягнув книжку Алiсii, пильно вивчаючи дiвчину езуiтським поглядом, одним iз тих, якi бачать усi грiхи ранiше, нiж ти встигнеш про них подумати, i яким досить одного змига оком, щоб змусити тебе розкаятися.

– Та дуже важлива вечеря в «Паласi» скоро зовсiм захолоне, – натякнула Алiсiя.

Леандро не став заперечувати.

– Не вставай iз лiжка й вiдпочивай. Я лишив тобi в аптечцi у ваннiй десять флаконiв по сто.

Алiсiя розлючено стиснула губи, однак промовчала. Леандро кивнув i рушив до дверей. Перш нiж вийти, вiн обернувся й наставив указiвний палець на Алiсiю.

– Тiльки не втни якоiсь дурницi, – попередив вiн.

Алiсiя склала руки як до молитви й усмiхнулася.

17

Позбавлена присутностi Леандро та його начальницькоi аури, що линула за ним повсюди, Алiсiя замкнулася на засув, стала пiд душ i майже на сорок хвилин забулася серед пари й крапель гарячоi води. Чекаючи, доки вода змие з неi турботи дня, що минув, дiвчина навiть не вмикала свiтла, задовольняючись тьмяним свiтiнням, яке соталося крiзь вiконце ванноi кiмнати. Опалювальнi котли «Гiспанii» розмiщувалися, мабуть, аж у самому пеклi, i металiчне гримотiння в трубах просякало крiзь стiни гiпнотичною музикою. Коли Алiсii здалося, що шкiра ii ось-ось уже почне вiдставати клаптями, вона закрутила кран, але ще якусь хвилю не рушала з мiсця, слухаючи капотiння води з душу й гул машин на Гран-Вiа.

Пiзнiше, загорнута в рушник, у товариствi повного келиха з бiлим вином, Алiсiя розляглася на лiжку разом iз матерiалами справи, яку iй того ранку вручив Хiль де Партера, i текою з листами, буцiмто написаними чи то в’язнем Сальгадо, чи то непевним небiжчиком Давидом Мартiном.

Почала вона з матерiалiв справи, порiвнюючи офiцiйну версiю полiцii з тим, що дiзналася протягом дня. Як i в бiльшостi полiцiйних доповiдей, у цiй iшлося лише про найменш важливе; найцiкавiшi теми вона обминала. Звiт про начебто замах на Вальса в будинку Товариства красних мистецтв становив собою генiальний приклад твору, побудованого на необгрунтованих i чудернацьких здогадах. У звiтi не було жодного спростування, жодноi думки, що суперечила б словам Вальса, який стверджував, що бачив серед присутнiх когось, хто мав намiр вчинити замах на його життя. Кольорова вкладка мiстила начебто свiдчення начебто злочину, який начебто збирався скоiти чоловiк, якого начебто бачили за кулiсами в чомусь на кшталт маски, що частково затуляла його обличчя. У Алiсii вихопилося невдоволене зiтхання.

– Тiльки Зорро [48 - Зорро (iсп. Zorro – лисиця) – вигаданий персонаж, герой у масцi, що подiбно до Робiн Гуда приходить на допомогу до знедолених. Уперше з’явився у пригодницьких книжках Джонстона Маккалi.] нам бракувало, – пробурмотiла вона сама до себе.

Невдовзi Алiсii набридло розбирати документи, склепанi вочевидь лише для годиться. Вона покинула теку з матерiалами справи й узялася до листiв.

Алiсiя нарахувала дванадцять послань, кожне на аркушi пожовклого паперу, помережаного химерним почерком. Найдовше мало заледве чи два скупi абзаци. Судячи з вигляду лiтер, iх виводило перо спрацьоване й стерте, що подавало чорнило нерiвномiрно, лишаючи риски, насиченi кольором, поряд iз ледь помiтними подряпинами на паперi. Рука автора майже не поеднувала лiтери мiж собою, через що складалося враження, нiби текст написано побуквено. Тематика листiв стосувалася завданоi колись кривди й акцентувала в кожному посланнi на одних i тих самих моментах. Анонiмний автор раз по раз згадував «правду», «дiтей смертi» i зустрiч «перед входом до лабiринту». Вальс отримував цi повiдомлення протягом багатьох рокiв, i тiльки тепер щось спонукало його до дiй.

– Що ж саме? – прошепотiла Алiсiя.

Вiдповiдь майже завжди лежить у минулому. Це був один iз перших урокiв вiд Леандро. Колись, пiсля похорону одного з керiвникiв барселонського вiддiлення Бригади соцiальних розслiдувань, на якому була присутня й Алiсiя (Леандро змусив ii прийти, вважаючи це частиною ii навчання), ii наставник промовив цю фразу. Думка Леандро полягал

Страница 64

в тому, що, починаючи вiд певноi митi в життi людини, ii майбутне незмiнно визначаеться ii минулим.

– Хiба це не очевидно? – запитала тодi Алiсiя.

– Ти неабияк здивувалася б, якби дiзналась, як часто в теперiшньому й майбутньому шукають вiдповiдi, якi е тiльки в минулому.

Леандро мав певну схильнiсть до повчальних афоризмiв. Тодi Алiсiя гадала, що ii наставник говорив про небiжчика або, можливо, навiть про себе самого й про те темне море, що викинуло його на береги влади, як i iнших достойникiв, що видерлися нагору похмуроi споруди режиму, – обраних, як iх стали називати з часом. Вони, як смiття, завжди спливають у каламутнiй водi. Плеяда переможцiв, яких, здавалося, породило не материне лоно, а та гниль, що тече вулицями цього безплiдного краю, наче кривава рiчка, що вирвалася з каналiзацiйних люкiв. Алiсiя усвiдомила, що цей образ вона запозичила з книжки, знайденоi у Вальсовому кабiнетi. Кров, що витiкае з каналiзацiйних люкiв i поволi затоплюе вулицi. Лабiринт.

Алiсiя впустила листи на пiдлогу й заплющила очi. Холод у жилах, який приносили цi чи то лiки, чи то отрута, завжди вiдчиняв темнi комiрки в ii мозку. Це була та цiна, яку вона платила за можливiсть угамувати бiль. Леандро знав це. Знав, що пiд цим морозним покривалом, де не iснувало нi болю, нi свiдомостi, Алiсiя здатна була бачити в темрявi, чути й вiдчувати те, чого iншi не могли навiть уявити, здатна викривати таемницi, якi решта вважали давно похованими. Леандро знав: щоразу, коли Алiсiя занурюеться в цi чорнi води й виринае зi здобиччю в руках, вона лишае там частинку тiла й душi. І вiн знав, що Алiсiя ненавидить його за це. Ненавидить з такою люттю, яку тiльки може вiдчувати створiння, що знае свого творця i знае, що вiн вiдповiдальний за всi ii нещастя.

Дiвчина пiдхопилася з лiжка й попрямувала до ванноi. Вiдчинивши дверцята-дзеркало невеличкоi шафки, вона побачила акуратно виставленi пляшечки, якi залишив iй Леандро. Їi нагорода. Алiсiя обiруч вигребла iх усi й поскидала в раковину. Прозора рiдина витекла помiж друзками скла.

– Сучий син, – пробурмотiла дiвчина.

У номерi задзвонив телефон. Алiсiя, не зважаючи на деренчання, якусь хвилю розглядала в дзеркалi свое вiдображення. Вона чекала цього дзвiнка. Потiм повернулася до кiмнати й мовчки взяла слухавку.

– Знайшли Вальсову машину, – почувся голос Леандро на тому кiнцi.

Алiсiя мовчала.

– У Барселонi, – нарештi промовила вона.

– Так, – пiдтвердив Леандро.

– І жодного слiду самого Вальса.

– Анi його охоронця.

Алiсiя сiла на лiжко, втупивши загублений погляд у вуличнi вогнi, що кривавими плямами блимали за вiкном.

– Ти ще тут, Алiсiе?

– Я iду вранцi першим потягом. Здаеться, виiжджае о сьомiй з Аточi.

Вона почула зiтхання Леандро i уявила, як вiн сидить у лiжку в своiх апартаментах у готелi «Палас».

– Не знаю, чи це хороша iдея, Алiсiе.

– Краще лишити все в руках полiцii?

– Я хвилююся через те, що ти будеш сама в Барселонi, ти знаеш це. Барселона – небезпечне мiсце для тебе.

– Все буде гаразд.

– Де ти зупинишся?

– А ти як гадаеш?

– У квартирi на вулицi Авiньйон… – зiтхнув Леандро. – Чому не в якомусь пристойному готелi?

– Тому що там мiй дiм.

– Твiй дiм тут.

Алiсiя обвела поглядом примiщення, свою темницю протягом останнiх рокiв. Мабуть, тiльки Леандро могло спасти на думку назвати цю домовину ii домiвкою.

– Варгас знае?

– Повiдомлення прийшло з Головного управлiння полiцii. Якщо ще не знае, то знатиме рано-вранцi.

– Ще щось?

Вона почула, як Леандро глибоко зiтхнув.

– Я хочу, щоб ти обов’язково дзвонила менi щодня.

– Гаразд.

– Обов’язково.

– Я ж пообiцяла, що дзвонитиму. На добранiч.

Вона вже збиралася завершувати розмову, коли донiсся голос Леандро. Дiвчина знову приклала слухавку до вуха.

– Алiсiе?

– Я слухаю.

– Будь обережна.

18

Вона завжди знала, що одного дня повернеться до Барселони. Те, що це сталося пiд час ii останньоi справи, надавало подii iронiчного забарвлення, i це не могло приховатися вiд ii наставника. Алiсiя уявила, як Леандро замислено ходить туди-сюди по своему номерi, позираючи на телефон. Опираючись спокусi зняти слухавку й зателефонувати iй знову, щоб наказати лишатися в Мадридi. Леандро не подобалося, коли його ляльки намагалися обiрвати мотузочки. Багато хто пробував це зробити й щоразу переконувався в тому, що iхне ремесло не для прихильникiв романтичних фiльмiв зi щасливим кiнцем. Та Алiсiя завжди була iнакшою. Вона була його улюбленицею. Його найкращим творiнням.

Дiвчина налила собi ще келих бiлого вина, лягла в лiжко i стала чекати дзвiнка. У головi промайнула думка вiдiмкнути телефон. Востанне, коли вона це зробила, з’явилися двое його посiпак, щоб допровадити Алiсiю до вестибюля, де на неi чекав Леандро. Таким вона його ще нiколи не бачила: виснаженого тривогою, позбавленого свого звичного незворушного виразу. Тодi вiн поглянув на дiвчину з сумiшшю злостi й нiжностi, неначе сумнiвався, як йому вчинити: обiйняти Алiсiю чи наказат

Страница 65

своiм людям затовкти ii прикладами в нього на очах. «Нiколи бiльше не роби менi такого», – сказав вiн тодi. Вiд того вечора минуло два роки.

Алiсiя чекала дзвiнка до пiзньоi ночi, однак Леандро так i не зателефонував. Либонь, дуже вже хотiв вiдшукати Вальса й вислужитися перед державними зверхниками, якщо наважився-таки вiдчинити дверцята ii клiтки. Переконана, що цiеi ночi анi йому, анi iй не вдасться стулити очей, Алiсiя вирiшила шукати прихистку в единому мiсцi у свiтi, де Леандро нiколи б не змiг ii дiстати. На сторiнках книжки. Вона взяла зi столу роман, який знайшла у Вальсовому кабiнетi, i розгорнула його, приготувавшись поринути у витвiр Маташевоi уяви.

Ще не дiйшовши до кiнця першого абзацу, Алiсiя забула, що тримае в руках речовий доказ. Вона дозволила аромату слiв заколисати себе й невдовзi загубилася на сторiнках книжки, занурившись у море образiв i ритмiв, якими дихала розповiдь про пригоди Арiадни пiд час ii мандрiвки в глиб тоi зачаклованоi Барселони. Здавалося, кожен абзац, кожне речення було побудоване за законами музичного твору. Розповiдь в’язала слова в разки намиста й не давала змоги вiдiрвати очей вiд читання, що заворожувало своею мелодикою i колористикою, вимальовуючи перед очима образи з театру тiней. Алiсiя читала двi години поспiль, розкошуючи кожною фразою i побоюючись, що книжка ось-ось закiнчиться. Коли, нарештi перегорнувши останню сторiнку, дiвчина побачила малюнок театральноi завiси, що опускаеться на сцену, з якоi слова зникають, розвiюючись пилом, наче тiнi, вона згорнула книжку, поклавши ii собi на груди, i простягнулася в темрявi, не здатна розлучитися з пригодами Арiадни в ii лабiринтi.

Пiдпавши пiд чар iсторii, Алiсiя заплющила очi i спробувала заснути. Вона уявила Вальса в його кабiнетi, як вiн ховае книжку пiд сподом шухляди й викидае ключ. З усього, що мiнiстр мiг заховати перед тим, як зникнути, вiн обрав цю книжку. Поволi, по краплинi, утома стала просякати до тiла Алiсii. Дiвчина скинула рушник i гола шаснула пiд укривало. Вона лягла на бiк, згорнувшись клубком i обхопивши руками стегно. Їй спало на думку, що ця нiч цiлком iмовiрно виявиться останньою, яку вона проведе в цiй кiмнатi, що була ii темницею протягом кiлькох рокiв. Так вона й лежала, чекаючи, слухаючи шемрання й нарiкання будинку, який уже вiдчував розлуку з Алiсiею.

Дiвчина прокинулася перед свiтанком, саме вчасно, щоб устигнути зiбрати до валiзи все необхiдне й лишити решту як прощальний дарунок невидимим мешканцям готелю. Вона поглянула на свiй невеличкий замок iз книжок, складених стосами вздовж стiн, i сумовито всмiхнулася. Маура знатиме, що робити з ii друзями.

Саме свiтало, коли Алiсiя йшла вестибюлем, не маючи намiру прощатися з заблуканими душами «Гiспанii». Вона вже пiдходила до дверей, коли почула за спиною голос Маури.

– Отже, це таки правда, – сказав портье. – Ви нас покидаете.

Алiсiя зупинилася й обернулася. Маура дивився на неi, спершись на швабру, що побачила на своему вiку, либонь, не менше за нього. Щоб не заплакати, вiн усмiхнувся, та очi його були сповненi безмежним сумом.

– Я iду додому, Мауро.

Портье закивав головою.

– І правильно робите.

– Я лишила там нагорi своi книжки. Вони для вас.

– Я берегтиму iх.

– І одяг також. Може, вiн пiдiйде комусь iз мешканцiв готелю.

– Я занесу його до «Карiтас» [49 - Карiтас (вiд лат. car?tas – «любов-милосердя») – католицька благодiйна органiзацiя.]. Тут живе багато всяких слинявих збоченцiв, i менi б не хотiлося, щоб вони порпалися там, де не слiд.

Алiсiя пiдiйшла до чоловiчка й обiйняла його.

– Дякую вам за все, Мауро, – прошепотiла вона на вухо. – Менi вас бракуватиме.

Маура впустив швабру на пiдлогу й обхопив дiвчину тремтячими руками.

– Забудьте нас, забудьте, щойно приiдете додому, – промовив портье ламким голосом.

Дiвчина збиралася поцiлувати його на прощання, але Маура, лицар сумного образу i давнього гарту, простягнув iй руку, яку Алiсiя потиснула.

– Якби подзвонив такий собi Варгас i запитався про мене…

– Не турбуйтеся. Я зiб’ю його зi слiду. Ну ж бо, йдiть уже.

Дiвчина сiла в таксi, що чекало бiля дверей готелю, i попросила вiдвезти ii на вокзал Аточа. Мiсто вкривало свинцевим запиналом, i вiкна машини взялися памороззю. Таксист мав такий вигляд, наче провiв усю нiч – а то й цiлий тиждень – за кермом, i з дiйснiстю його пов’язував тiльки недокурок, що стримiв у нього з рота. Глянувши на Алiсiю в дзеркало заднього огляду, водiй запитав.

– Повертаетесь чи вiд’iжджаете?

– Сама не знаю, – вiдказала Алiсiя.

Прибувши на вокзал, Алiсiя побачила, що Леандро ii випередив. Вiн чекав за столиком в однiй iз кав’ярень бiля кас, читаючи газету й бавлячись ложечкою вiд кави. Трохи подалi, за колонами, вартували двое його церберiв. Побачивши Алiсiю, Леандро згорнув газету й привiтав дiвчину батькiвською усмiшкою.

– Хоч як рано не вставай, сонце швидше не зiйде, – промовила вона.

– Приказки – то не твое, Алiсiе. Сiдай. Ти снiдала?

Вона похитала головою й сiла за столик

Страница 66

Найменше iй хотiлося сперечатися з Леандро зараз, коли вже зовсiм скоро вони будуть на вiдстанi шестисот кiлометрiв одне вiд одного.

– У смертних е багато корисних звичок. Наприклад, снiдати або мати друзiв. Тобi, Алiсiе, не завадило б перейняти цi звички.

– У тебе багато друзiв, Леандро?

Алiсiя помiтила сталевий зблиск в очах начальника – застережливий знак – i опустила погляд. Вiдтак покiрливо взяла тарiлку спагетi й фiлiжанку кави з молоком, якi iй принiс офiцiант на замовлення Леандро, i вiдсьорбнула трохи пiд пильним наглядом наставника.

Чоловiк дiстав iз пальта конверт i простягнув iй.

– Я зарезервував для тебе цiле купе в першому класi. Сподiваюся, ти не маеш нiчого проти. У конвертi також знайдеш трохи грошей. Сьогоднi перекажу ще на твiй банкiвський рахунок. Якщо потребуватимеш бiльше, дай менi знати.

– Дякую.

Алiсiя взяла до рота трохи спагетi, сухих i шорстких на смак, пожувала й насилу проковтнула. Леандро не спускав iз неi очей. Алiсiя потайки глянула на годинник, що висiв угорi.

– Не хвилюйся, – сказав ii наставник. – У тебе ще десять хвилин.

Групки пасажирiв уже прямували на перон. Алiсiя обхопила чашку двома руками, не знаючи, куди iх подiти. Мовчанка, що запала мiж ними, була нестерпною до болю.

– Дякую, що прийшов попрощатися, – нарештi промовила вона.

– То ми прощаемось?

Алiсiя заперечливо хитнула головою. Кiлька хвилин вони далi сидiли мовчки. Урештi-решт, коли дiвчина вже гадала, що розчавить чашку, яку стискала обiруч, Леандро пiдвiвся, защепнув пальто i спокiйно пов’язав шалик. Натягнувши шкiрянi рукавички, вiн доброзичливо всмiхнувся й нахилився, щоб поцiлувати Алiсiю в щоку. Його губи були холоднi, а з рота пахло м’ятою. Алiсiя сидiла незрушно, не наважуючись навiть дихати.

– Я хочу, щоб ти дзвонила менi щодня. Обов’язково. Починаючи вiд сьогоднiшнього вечора, коли будеш на мiсцi. Я хочу знати, що все гаразд.

Вона не вiдповiла.

– Алiсiе?

– Дзвонити щодня, обов’язково, – повторила вона.

– Не треба глузувати.

– Вибач.

– Як стегно?

– Добре. Краще. Значно краще.

Леандро дiстав iз кишенi пальта флакон i простягнув його дiвчинi.

– Я знаю, що тобi не подобаються лiки, але ти ще менi будеш вдячна. Це пiгулки, не такi дiевi, як укол. Не ковтай iх натщесерце й у жодному разi не запивай алкоголем.

Алiсiя взяла флакон i сховала до своеi сумочки. Їй не хотiлося починати суперечку зараз.

– Дякую.

Леандро кивнув i рушив до виходу, з обох бокiв супроводжуваний своiми людьми.

Потяг уже чекав пiд склепiнням вокзалу. Хлопчина, якому на вигляд не було й двадцяти рокiв, перед виходом на перон попросив Алiсiю показати квиток i провiв ii до вагона першого класу, який розмiщувався в головi потяга й був зовсiм порожнiй. Помiтивши, що дiвчина трохи накульгуе, хлопчина допомiг iй пiднятися й супроводив аж до купе, де закинув валiзу на багажну поличку й вiдтулив фiранку. Скло вiкна запiтнiло, i хлопець протер його рукавом свого пiджака. Пасажири, немов балерини, ковзали по перону, перетвореному на дзеркало вологим подихом ранку. Алiсiя вiддячила хлопчинi щедрими чайовими, i той, шанобливо вклонившись, покинув купе й зачинив за собою дверi.

Дiвчина опустилася на сидiння й утупилася вiдсутнiм поглядом у вокзальнi вогнi. По якiйсь хвилi потяг помалу рушив, i Алiсiя розслабилася, насолоджуючись розмiреним похитуванням вагона й уявляючи собi, як першi променi сонця зблискують над огорнутим iмлою Мадридом. Саме тодi вона побачила його. Варгас мчав пероном, намагаючись догнати потяг. Його марний забiг увiнчався тим, що полiцiянтовi вдалося ледь-ледь пальцями торкнутися вагона й наштовхнутися на непроникний погляд Алiсii, що безпристрасно дивилася на напарника крiзь вiкно. Зрештою Варгас вiдстав. Засапавшись, вiн поклав руки на колiна й схилився з гiркою посмiшкою на губах.

Мiсто зникало в далечинi, i незабаром потяг уже мчав неозорою рiвниною, що простяглася без кiнця-краю. Алiсiя вiдчула, що за цiею темною стiною вiтер уже донiс до Барселони ii запах. Дiвчина уявила, як рiдне мiсто, наче чорна троянда, розтуляе своi пелюстки, i на якусь мить Алiсiю переповнила та спокiйна впевненiсть у неминучому, яка дае розраду проклятим iстотам. А може, це була тiльки втома. Це вже не мало значення. Алiсiя заплющила очi й вiддалася на волю сну, тимчасом як потяг, розтинаючи пiтьму, нiсся до лабiринту духiв.

Мiсто дзеркал

Барселона

Грудень 1959 року

1

Холод. Холод, що кусае за шкiру, розтинае плоть i просвердлюе кiстки. Вогкий холод, що, немов клiщами, стискае м’язи й випалюе нутрощi. Холод. Протягом перших кiлькох секунд свiдомостi вiн не може думати нi про що iнше.

Темрява майже цiлковита. Лише вузесенький просвiт виднiеться вгорi. Тьмяне свiтло, що лине звiдти, блискучими порошинками приклеюеться до пiтьми, ледь-ледь окреслюючи межi того примiщення, в якому вiн перебувае. Зiницi його розширюються, i по якiйсь хвилi вiн бачить комiрку завбiльшки з невеличку кiмнату. Стiни – мурованi з голого каменю – дихаю

Страница 67

ь вогкiстю, краплини якоi свiтяться в мороцi, стiкаючи додолу, неначе темнi сльози. Пiдлога кам’яна, залита якоюсь рiдиною, не схожою на воду. У повiтрi – густий сморiд. Попереду виднiеться товсте iржаве пруття, а далi – сходинки, що здiймаються вгору, зникаючи в пiтьмi.

Вiн у якiйсь камерi.

Вальс пробуе пiдвестися, але ноги його не слухаються. Йому ледве вдаеться ступити крок, коли колiна пiдсiкаються i вiн падае набiк. Вiн ударяеться обличчям об пiдлогу й лаеться. Протягом кiлькох хвилин, намагаючись звести дух, вiн безпорадно лежить, обличчям у липкiй рiдинi, що вкривае долiвку i мае металiчний солодкавий запах. У ротi Вальсовi пересохло, мовби вiн iв землю, а губи потрiскалися. Вiн хоче обмацати себе правою рукою, але виявляе, що не вiдчувае ii, неначе нижче лiктя нiчого нема.

Спершись на лiву руку, йому вдаеться сiсти. Вiн пiдносить до обличчя правицю й оглядае ii проти жовтуватого свiтла, що паволокою заснувало повiтря. Рука тремтить. Вальс бачить, як вона тремтить, але не вiдчувае цього. Вiн пробуе стиснути й розтиснути кулак, але м’язи не слухаються. Тiльки тодi вiн помiчае, що на руцi бракуе двох пальцiв – вказiвного й середнього. На iхньому мiсцi два почорнiлих оцупки, з яких звисають клаптi шкiри й плотi. Вальс хоче закричати, але голос його такий надiрваний, що з горла видобуваеться тiльки хрипкий стогiн. Вальс падае навзнак i заплющуе очi. По якомусь часi починае дихати ротом, щоб уникнути нестерпного смороду, який отруюе повiтря. У головi спливае спогад iз дитинства про далеке лiто, проведене в батькiвському маетку неподалiк Сеговii, i про старого пса, який заповз до пiдвалу, щоб там здохнути. Вальс пригадуе, що сморiд, який тодi заполонив будинок, був подiбний до того, що зараз випалюе йому нiздрi. Але цей куди гiрший: неможливо навiть думати. Незабаром – за кiлька хвилин, а може, годин – Вальса долае втома, i вiн провалюеться в неспокiйну дрiмоту, мiж сном i явою.

Мiнiстровi сниться, що вiн iде потягом, у якому бiльше немае пасажирiв. Локомотив, наче скажений кiнь, крiзь хмаровище чорноi пари мчить до укритого за мiськими мурами лабiринту монументальних, наче собори, фабрик, шпичакуватих веж i переплетених пiд найнеймовiрнiшими кутами мостiв i дахiв, над якими нависае криваве небо. Потяг в’iжджае у тунель, який здаеться безкiнечним, але незадовго до цього Вальс визирае у вiкно й бачить, що вхiд охороняють статуi двох велетенських янголiв iз розпростертими крилами й гострими iклами, що стирчать iз рота. На перехнябленiй табличцi над входом написано:

Барселона

Потяг iз пекельним гуркотом пiрнае у тунель, а коли виринае з другого боку, попереду нависае силует гори Монтжуiк, на вершинi якоi огорнутий ореолом багряного свiтла здiймаеться замок. Вальс вiдчувае, як усерединi в нього все холоне. Контролер, покручений, наче стовбур старого дерева, пошарпаного негодою, йде коридором i зупиняеться перед Вальсовим купе. На його унiформi – бейджик iз написом: САЛЬГАДО.

– Ваша зупинка, пане коменданте…

Потяг здiймаеться звивистою дорогою, яку так добре пам’ятае Вальс, i заiжджае на територiю в’язницi. Вiдтак зупиняеться в темному коридорi, i Вальс виходить. Потяг рушае знову i зникае в темрявi. Вальс озираеться й бачить, що потрапив у пастку: вiн у однiй iз в’язничних камер. З другого боку грат за ним спостерiгае темна постать. Вальс хоче пояснити, що сталася помилка, що вiн мае бути по той бiк грат i що вiн комендант в’язницi, але слова застрягають у горлi.

Пiзнiше з’являеться бiль i виривае Вальса зi сну, проймаючи його немовби електричним струмом.

Сморiд мертвечини, темрява й холод нiкуди не подiлися, але тепер вiн майже не зважае на них. Вiн може думати тiльки про бiль. Бiль, якого нiколи ранiше йому не доводилося зазнавати. Якого вiн навiть уявити не мiг. Його права рука палае, наче вiн сунув ii в полум’я i не може вийняти звiдти. Вiн хапаеться лiвицею за правицю. Навiть у темрявi Вальс бачить, що два темнi оцупки на тому мiсцi, де мали бути його пальцi, кривавлять густою рiдиною. Вiн нiмотно кричить.

Бiль допомагае йому пригадати.

У головi вимальовуються образи того, що сталося. У пам’ятi зринае та мить, коли в присмерку вдалинi показуються обриси Барселони. Крiзь вiтрове скло Вальс дивиться на неi, схожу на велетенську святкову декорацiю, i пригадуе, як ненавидить це мiсто. Його вiрний охоронець Вiсенте мовчки кермуе, зосереджений на дорозi. Якщо вiн i боiться, то не показуе цього. Вони iдуть вулицями й проспектами, де бачать закутаних у теплий одяг пiшоходiв, якi поспiшають кудись пiд снiжним запиналом, що висить у повiтрi, наче кришталевий туман. Вальс iз Вiсенте прямують бульваром до горiшньоi частини мiста й невдовзi виiжджають на дорогу, яка, викреслюючи безлiч закрутiв, здiймаеться згiр’ями Вальвiдрери. Вальс одразу пiзнае цей дивний квартал iз будинками, що наче зависли мiж небом i землею. Барселона лишилася далеко внизу – килим iз тiней, краi якого зливаються з морем. Схилом повзе фунiкулер, викреслюючи змiйкою слiд золотавого свiтла, у якому вималь

Страница 68

вуються величезнi модернiстськi вiлли, що пiдпирають гору. Там, помiж дерев, виднiються обриси старого занедбаного будинку. Вальс натужно ковтае слину. Вiсенте запитально дивиться на нього, i мiнiстр кивае головою. Дуже скоро вже все закiнчиться. Вальс зводить курок револьвера, який тримае в руцi. Уже споночiло, коли вони пiд’iжджають до ворiт вiлли. Грати розчинено. Машина заiжджае до порослого бур’яном саду й минае фонтан, висохлий i обснований плющем. Вiсенте зупиняеться перед сходами, що ведуть до входу. Вiн вимикае двигун i дiстае револьвер. Вiсенте нiколи не користуеться пiстолетом, тiльки револьвером. Револьвер, каже вiн, нiколи не дае осiчки.

– Котра година? – ледь чутно запитуе Вальс.

Вiсенте не встигае вiдповiсти. Усе вiдбуваеться дуже швидко. Ледве охоронець виймае ключ iз замка запалювання, як Вальс зауважуе за вiкном автомобiля постать, яка наблизилася до них непомiтно. Вiсенте, не промовивши нi слова, вiдштовхуе свого хазяiна вбiк i стрiляе. Скло розлiтаеться зовсiм близько, i Вальс вiдчувае, як дрiбнi скалки впиваються йому в обличчя. Гуркiт пострiлу оглушуе його, вуха закладае вiд пронизливого свисту. Перш нiж хмара пороху, що здiйнялася в машинi, розвiюеться, дверцята з боку водiя вiдчиняються ривком. Вiсенте обертаеться з револьвером у руцi, але вистрiлити вдруге не встигае: щось простромлюе йому горлянку. Охоронець хапаеться обома руками за горло. Темна кров струменить мiж його пальцями. На якусь мить iхнi погляди зустрiчаються: в очах охоронця застиг подив. Наступноi секунди Вiсенте падае головою на кермо, вмикаючи клаксон. Вальс намагаеться пiдтримати його, але тiло завалюеться набiк i випадае наполовину з машини. Мiнiстр обiруч тримае револьвер, наставляючи дуло в чорноту за вiдчиненими водiйськими дверцятами. Аж раптом вiдчувае дихання позаду себе. Вальс обертаеться, щоб вистрiлити, але руку йому обпiкае холодом. Метал скрегоче по кiстцi, i Вальса переповнюе млiсть, що потьмарюе зiр. Револьвер падае йому на колiна, i мiнiстр бачить, як iз руки цебенить кров. Постать наближаеться; iз леза ножа, який вона тримае в руцi, стiкають червонi краплi. Вальс намагаеться вiдчинити дверцята машини, але перший пострiл, мабуть, заклинцював замок. Чиiсь руки хапають його за горло й люто шарпають. Вальс усвiдомлюе, що його витягають iз машини через вiкно й волочать посипаною жорствою дорiжкою до потрiсканих мармурових сходiв. Чути легкi кроки, що наближаються. У мiсячному сяйвi вимальовуеться постать, яка у Вальсовому мареннi спершу ввижаеться йому янголом, а потiм вiн думае, що це смерть. Мiнiстр пiдводить очi й розумiе свою помилку.

– Чого ти смiешся, виродку? – запитуе голос.

Вальс усмiхаеться.

– Ти такий схожий… – бурмоче вiн.

Вальс заплющуе очi й чекае на пострiл милосердя, але пострiлу не вiдбуваеться. Мiнiстр вiдчувае, що янгол плюе йому в обличчя. Кроки вiддаляються. Бог – чи чорт – зглянувся над ним, i якоiсь митi Вальс непритомнiе.

Вiн не може пригадати, скiльки часу це все тривало: години, днi чи тижнi. У цiй кам’янiй клiтцi не iснуе часу. Усе, що тут е, – це холод, бiль, i темрява. Зненацька Вальса охоплюе напад лютi. Вiн пiдповзае до грат i гамселить кулаками по холодному залiзу, обдираючи шкiру. Коли вгорi утворюеться прямокутник свiтла, у якому вимальовуються сходи, що спускаються до камери, мiнiстр усе ще чiпляеться за пруття. Вальс чуе кроки i з надiею пiдводить очi. Потiм благально простягае руку крiзь грати. Тюремник нерухомо стоiть i дивиться на нього крiзь пiвморок. Обличчя його щось вкривае, i через це воно здаеться застиглою машкарою, немов у тих манекенiв у вiтринах крамниць на Гран-Вiа.

– Мартiне? Це ти? – запитуе Вальс.

Але вiдповiдi не отримуе. Тюремник лише мовчки дивиться на нього. Зрештою Вальс кивае, немовби хоче показати, що розумiе правила гри.

– Води, будь ласка, – стогне вiн.

Тривалий час тюремник не рухаеться. Вiдтак, коли Вальс уже гадае, що йому все примарилося i що цей чоловiк – лише витвiр його хворого мозку, який пожирае бiль i запалення, тюремник ступае кiлька крокiв до нього. Вальс покiрливо всмiхаеться.

– Води, – благае вiн.

Струмiнь сечi зрошуе йому обличчя, i порiзи, якими воно вкрите, починають пекти вогнем. У Вальса вихоплюеться скавучання, i вiн вiдповзае в глиб камери. Вiн задкуе, доки не впираеться спиною в стiну й, зiбгавшись у клубок, лишаеться там. Тюремник пiдiймаеться сходами нагору, дверцята з лунким вiдляском закляпуються, i прямокутник свiтла зникае.

Лише тодi Вальс помiчае, що вiн не сам у камерi. У кутi, прихилившись спиною до стiни, сидить Вiсенте, його вiрний охоронець. Вiн не рухаеться. Видно лише обриси його нiг. І рук. Долонi й пальцi розпухли i мають фiолетовий колiр.

– Вiсенте?

Вiн повзе до охоронця, але зупиняеться, вiдчувши наближення смороду. Вальс ховаеться в протилежний куток i скручуеться вдвое, обхопивши руками колiна й засунувши голову мiж ноги, щоб позбутися сопуху. Вiн намагаеться викликати в пам’ятi образ своеi доньки, Мерседес. Вальс уявляе, як вона бавиться в парку, у своем

Страница 69

будиночку з ляльками, катаеться на власному потязi. Вiн уявляе ii дiвчинкою, яка дивиться на нього поглядом, що все пробачае й несе свiтло туди, де його нiколи не було.

За якийсь час Вальс пiддаеться холоду, болю й знемозi i вiдчувае, що знову непритомнiе. «Може, я помираю», – з надiею думае вiн.

2

Фермiн Ромеро де Торрес прокинувся зненацька. Серце його калатало, немов кулемет, а в грудях неначе хтось виконував партiю сопрано з Вагнерiвськоi опери. Вiн розтулив очi в оксамитовiй пiвтемрявi, намагаючись заспокоiтися. Стрiлки будильника пiдтвердили те, про що вiн пiдозрював. Ще не було навiть пiвночi. Йому вдалося сяк-так подрiмати лише якусь годинку, перш нiж безсоння знову наскочило на нього, мов некерований трамвай. Поруч, благословенно всмiхаючись в обiймах Морфея, хропла, наче молодий бичок, Бернарда.

– Фермiне, здаеться, ти станеш батьком.

Вагiтнiсть зробила ii ще бажанiшою, нiж будь-коли: Фермiн тоi самоi митi радо б накинувся на ii розквiтлi принади i на весь той бенкет вигинiв i опуклостей, який Бернарда становила собою. Вiн уже збирався виконати свiй коронний номер пiд назвою «Опiвнiчний експрес», але не наважився розбудити дружину й порушити той небесний спокiй, яким свiтилося ii обличчя. Вiн знав, що в такому разi могло бути два варiанти розвитку подiй: або воднева бомба з гормонiв, якi сочилися з усiх пор ii тiла, вибухне й Бернарда перетвориться на дику тигрицю, що розтерзае його на шматки, або ж iскра не проскочить i його свята дружина, охоплена всiлякими страхами, стане вiдмовлятися, посилаючись навiть на те, що будь-яке посягання на неi може зашкодити дитинi. Фермiн ii не звинувачував. Їхню першу дитину, яку вони зачали незадовго до одруження, Бернарда втратила. Горе ii було таке безмежне, що Фермiн боявся тодi втратити назавжди i дружину. Та минув час, i, як обiцяв лiкар, Бернарда завагiтнiла знову й повернулася до життя. Однак тепер вона жила в постiйному страху, i часом, здавалося, боялась навiть зiтхнути, щоб знову не стався викидень.

– Кохана, але ж лiкар сказав, що все буде гаразд.

– Вiн такий самий брехун, як i ти.

Мудрий чоловiк не стане будити вулкани, революцii чи вагiтних жiнок. Фермiн тихцем покинув подружне ложе й прослизнув навшпиньках до iдальнi iхнього скромного помешкання на вулицi Хоакiна Кости, до якого вони з Бернардою в’iхали, повернувшись з медового мiсяця. Вiн сподiвався притлумити свою хiть i гризоти «Сугусом», але пiсля короткого огляду виявилося, що запаси його пiдiйшли до нуля. А це вже було геть кепсько. Розпач огорнув Фермiна. Але тут вiн пригадав, що у вестибюлi Французького вокзалу до пiзньоi ночi працюе торговець солодощами й цигарками, Слiпий Дiего, у якого завжди було вдосталь всiляких лагоминок та масних жартiв. На саму думку про лимонний «Сугус» Фермiновi потекла слинка, i вiн, не гаючи нi секунди, скинув пiжаму й убрався в пальто, достатньо тепле, щоб сироти не виступали на шкiрi холодноi, як у Сибiру, ночi. Спорядившись таким чином, Фермiн кинувся на вулицю, щоб задовольнити своi низькi iнстинкти й надавати копнякiв безсонню.

Раваль – маленька батькiвщина для всiх тих, кого мордують нiчницi. Хоч квартал також не спить, однак спонукае до забуття, i хай яким не був би твiй тягар, досить пройти кiлька крокiв, щоб натрапити на когось або на щось, що нагадае тобi: завжди е хтось, кому життя здало ще гiршi карти, нiж тобi. Тоi ночi, коли перетнулися мiж собою людськi долi, жовтуватi випари, породженi почасти вбиральнями, почасти гасовими лiхтарями, почасти вiдлунням спогадiв кольору сепii, линули над плутаницею провулкiв, чи то як чари, чи то як попередження – кому як бiльше до смаку.

Фермiн блукав помiж галасу, смороду та iнших продуктiв життедiяльностi люмпену, що оживляли цi вулички, темнi й покрученi, наче фантазii епископа. Урештi-решт вiн опинився бiля статуi Колумба, яку зграя мартинiв закаляла бiлим послiдом, вiддаючи сумнiвну шану середземноморськiй дiетi. Фермiн попрямував бульваром до Французького вокзалу, не наважуючись обернутися й глянути на лиховiсний силует замку Монтжуiк, що завмер на вершинi гори, наче хижак, який приготувався до нападу.

Ватаги морякiв-американцiв тинялися околицями порту в пошуках розваг i можливостей культурного обмiну з дамами легкоi поведiнки, готовими ознайомити iх iз найпростiшими фразами i трьома-чотирма фокусами, вiдомих тiльки мешканцям портових мiст. Фермiновi згадалася Росiiто, розрада стiлькох темних ночей його молодостi, чиста пишногруда душа, що не раз рятувала його вiд самотностi. Вiн уявив Росiiто разом з ii кавалером, успiшним торговцем iз Реуса, завдяки якому вона покинула активну роботу; уявив, як вона мандруе свiтом – справжня сеньйора, якою вона завжди й була, – i, можливо, думае, що нарештi життя iй усмiхнулося.

Із думками про Росiiто i про породу, що перебувае пiд загрозою вимирання, – породу людей iз добрим серцем, Фермiн прийшов на вокзал. Побачивши Слiпого Дiего, який уже збирався згортатися, вiн пiдбiг до нього.

– Фермiне, о такiй порi ти мав би жа

Страница 70

ити в лiжку свою супружницю, – промовив Дiего. – Закiнчився «Сугус»?

– Самi крихти лишилися.

– У мене е лимонний, ананасовий i полуничний.

– Давай лимонний. П’ять пакетикiв.

– Тримай ще один у подарунок.

Фермiн заплатив йому й не взяв решти. Дiего, не перераховуючи, поклав монети до шкiряноi сумочки, яку носив на поясi, подiбно до трамвайних кондукторiв. Фермiн нiколи не мiг збагнути, як Слiпий Дiего знав, коли його обшахровують, а коли нi, але якимось чином вiн це знав. Ба бiльше, Дiего мiг це передбачити. Вiн народився незрячим, i в життi йому поталанило менше, нiж кадетовi-пiхотинцю. Мешкав сам у кiмнатi без вiкон у пансiонi на вулицi Принцеси зi своiм найкращим другом, радiоприймачем, по якому слухав футбол i новини, вiд яких йому робилося смiшно.

– Прийшов подивитися на потяги, еге ж?

– Давня звичка, – вiдказав Фермiн.

Вiн дивився услiд Слiпому Дiего, що потягнувся до свого пансiону, де його не чекала жодна жива душа, i подумав про Бернарду, яка спала у своему лiжку й пахла трояндовою водою. Вiн збирався повертатися додому, але все ж вирiшив вийти на перон, пiд велетенське шатро вокзалу, цього сповненого парою i залiзом собору, куди Фермiн прибув, коли повернувся до Барселони тоi далекоi ночi 1941 року. Вiн завжди вважав, що доля, коли не нападае пiдступно й безсоромно на невинних, любить перепочивати на залiзничних вокзалах. Тут починаються або закiнчуються трагедii i романи, вiдбуваються втечi й повернення, зради й розлуки. Саме життя – це, так би мовити, вокзал, на якому хтось завжди сiдае – або когось садять – на не той потяг.

Такi роздуми, глибокi, як фiлiжанка кави, зазвичай приходили до Фермiна саме пiсля пiвночi, коли тiло, стомлене щоденними турботами, затихало, тодi як розум далi вертiвся, наче дзига. Вирiшивши промiняти дешеву фiлософiю на суворий комфорт дерев’яноi лавки, вiн зайшов пiд склепiння вокзалу, таке вигнуте, наче хитрий архiтектор хотiв пiдказати, звiдки народжуеться крива доля Барселони.

Фермiн улаштувався на лавцi, розгорнув один «Сугус» i кинув його до рота. Поринувши в цукеркову нiрвану, вiн утупився поглядом у залiзничнi колii, що втiкали в нiч i губилися в темрявi. За якийсь час вiн вiдчув, як перон затремтiв пiд його ногами, i побачив свiтло локомотива, що пронизувало опiвнiчну темiнь. Через кiлька хвилин потяг, огорнутий хмарою пари, прибув на станцiю.

Запинало iмли, що прийшла з моря, огортало перон, перетворюючи на марево пасажирiв, якi виходили з вагонiв пiсля тривалоi подорожi. Щасливих облич помiж них було небагато. Фермiн спостерiгав, як пасажири проходили мимо, вдивлявся в iхнi стомленi лиця, фантазуючи про те, якi життевi обставини й перемiни змусили цих людей приiхати до Барселони. Йому вже починала подобатися ця нова роль бiографа, що похапцем пише життепис нiкому не вiдомого мiстянина, коли вiн побачив ii.

Вона вийшла з вагона, огорнута тою завiсою бiлоi пари, яку Фермiн завжди сподiвався побачити довкола своеi улюбленоi Марлен Дiтрiх, коли та виходила з потяга на вокзалi Берлiна, Парижа чи будь-якого iншого, може, й неiснуючого, мiста того славетного чорно-бiлого XX столiття, яке можна було побачити на ранкових сеансах у кiнотеатрi «Капiтоль». Жiнка – хоч iй, схоже, не було й тридцяти рокiв, але Фермiновi нiколи б не спало на думку назвати ii дiвчинкою, юнкою чи якимось iншим подiбним словом – iшла злегка накульгуючи, що надавало iй загадкового й водночас вразливого вигляду.

Загостренi риси ii обличчя випромiнювали одночасно i свiтло, i темряву. Якби Фермiновi треба було б описати ii зовнiшнiсть своему друговi Данiелю, то вiн сказав би, що жiнка була подiбна до одного з тих примарних опiвнiчних янголiв, якi iнодi з’являлися на сторiнках романiв його колишнього товариша по в’язничному блоку в замку Монтжуiк Давида Мартiна. Найбiльше вона скидалася на дивовижну Хлою, головну героiню багатьох не надто добропристойних iсторiй iз моторошного циклу «Мiсто проклятих», яка позбавила Фермiна не однiеi години сну, коли пiд час довгих годин гарячкового читання вiн здобував енциклопедичнi знання про мистецтво отруювання, каламуть пристрастей злочинного розуму i блиск жiночоi бiлизни. Можливо, настав час перечитати цi захопливi готичнi романи, подумав вiн, доки ще дух його i чоловiче причандалля не зачахли остаточно.

Фермiн дивився, як жiнка пiдходить, i раптом на якусь коротку мить зустрiвся з нею очима. Вiн вiдразу ж утiк вiд цього випадкового погляду, опустивши голову й перечекавши, доки вона пройде повз нього. Прикривши обличчя комiром пальта, вiн обернувся iй услiд. Пасажири простували до виходу, i жiнка – серед них. Фермiн сидiв на лавцi, наче приклеений, i ледве не тремтiв, аж доки начальник вокзалу не пiдiйшов до нього.

– Слухайте-но, цiеi ночi потягiв бiльше не буде, а спати тут не дозволяеться…

Фермiн кивнув, пiдвiвся й пiшов iз перону, ледве переставляючи ноги. У вестибюлi вiн роззирнувся, але жiнки нiде не було видно. Вiн поспiшив на вулицю, де дув холодний вiтер, який нагадав Фермiновi, що надворi зима.

– Алiс

Страница 71

е? – запитав вiн у вiтру. – Це ти?

Зiтхнувши, Фермiн рушив темними вулицями, переконуючи себе, що це неможливо, що тi очi, в яких вiн потонув, не могли бути тими самими, якi вiн покинув тоi далекоi вогняноi ночi пiд час вiйни, i що дiвчинка, яку йому не вдалося врятувати, Алiсiя, загинула тодi разом iз багатьма iншими. Навiть його Немезiда [50 - Немезiда – у грецькiй мiфологii – богиня людськоi долi, покровителька суспiльного порядку, уособлення кари богiв.], його лиха доля не могла мати аж такого чорного почуття гумору.

«Може, це привид, який повернувся з царства мертвих, щоб нагадати тобi, що той, хто колись лишив помирати дитину, не заслуговуе мати нащадкiв на цьому свiтi. Священики кажуть: не сила осягнути того, що Всевишнiй прагне сказати нам», – розмiрковував Фермiн.

– Тут мусить бути якесь наукове пояснення, – сказав вiн уголос. – Як у ранкового стояка.

Схопившись за цей емпiричний принцип i одночасно кинувши до рота черговий «Сугус», Фермiн попрямував додому, до теплого лiжка, у якому на нього чекала Бернарда, переконаний, що нiчого не стаеться випадково i що рано чи пiзно або вiн розгадае цю таемницю, або вона назавжди позбавить його сну.

3

Коли Алiсiя прямувала до виходу з перону, вона зауважила сухорлявого чоловiчка, що сидiв на лавцi й крадькома витрiщався на неi. Найприкметнiшим у його обличчi, яке, здавалося, зiйшло з картин Гойi [51 - Франсiско-Хосе де Гойя (1746–1828) – вiдомий iспанський живописець i гравер.], був величезний нiс. Чоловiк мав на собi пальто, яке було йому завелике i на вигляд якого на думку спадав равлик, що носить на собi свою мушлю. Алiсiя могла б заприсягтися, що пiд сподом у чоловiка були газети, складенi вдвое, – звичка, яка не траплялася iй на очi вже давно, ще з перших пiслявоенних рокiв.

Мабуть, найпростiше було б забути його, сказавши собi, що це лише ще один уламок у морi знедолених, якi досi, майже двадцять рокiв пiсля закiнчення вiйни, пробували в темних кварталах найбiльших мiст, не покидаючи надii, що iсторiя нарештi згадае про Іспанiю i врятуе ii вiд забуття. Мабуть, найпростiше було б повiрити, що Барселона дасть iй бодай кiлька годин перепочинку, перш нiж зiштовхнути з долею. Алiсiя пройшла повз чоловiка й, не обертаючись, попрямувала до виходу, благаючи пекло, щоб вiн ii не впiзнав. Вiд тоi ночi минуло двадцять рокiв, а вона тодi була маленькою дiвчинкою.

Бiля виходу з вокзалу Алiсiя сiла в таксi й попросила водiя вiдвезти ii на вулицю Авiньйон до будинку номер дванадцять. Коли вона промовляла цю адресу, голос ii тремтiв. Машина рушила бульваром Ізабелли II в напрямку до Вiа-Лаетана, обганяючи по дорозi кiлька трамваiв, що запалювали iмлу танцем блакитних iскор, якi сипалися з проводiв. Алiсiя вдивлялася крiзь вiкно в темне обличчя Барселони, в арки й вежi, у вулички, що заглиблювалися в старе мiсто, i в далекi вогнi замку Монтжуiк на горi. «Рiдний дiм, похмурий дiм», – подумала вона.

О цiй нiчнiй порi машин було мало, i за п’ять хвилин вони вже прибули на мiсце. Таксист висадив ii перед пiд’iздом будинку номер дванадцять на вулицi Авiньйон i, подякувавши за щедрi чайовi (Алiсiя заплатила йому вдвiчi бiльше за названу цiну), поiхав вулицею вниз у напрямку до порту. Дiвчина лишилася стояти перед будинком, ii обдував холодний вiтер, що нiс iз собою запах кварталу, запах староi Барселони, який жодному дощу годi було змити. Алiсiя всмiхнулася, чим здивувала сама себе. Із часом навiть поганi спогади починають видаватися приемними.

Їi колишне помешкання було за кiлька крокiв вiд перехрестя з вулицею Фернандо, навпроти «Гран Кафе». Алiсiя саме шукала ключi в кишенi свого пальта, коли почула, що дверi пiд’iзду вiдчиняються. Дiвчина пiдвела очi й побачила радiсне обличчя консьержки Хесуси.

– Господи Ісусе! – вигукнула вона, вочевидь схвильована.

Перш нiж Алiсiя встигла вiдповiсти, Хесуса, наче удав, кинулася на неi, обiйняла й стала покривати обличчя поцiлунками, що пахли анiсiвкою.

– Дай лишень погляну на тебе, – вiдпускаючи ii, сказала консьержка.

Алiсiя всмiхнулася iй.

– Тiльки не кажи, що я занадто худа.

– Це тобi скажуть чоловiки, i вперше в життi вони матимуть рацiю.

– Якби ти знала, як менi тебе бракувало, Хесуса.

– Пiдлесниця! У тебе зовсiм сорому немае. Дай-но поцiлую тебе ще раз, хоч ти того й не заслуговуеш, стiльки часу нi подзвонити, нi написати, нi приiхати – анiчогiсiнько…

Хесуса Лабордета була однiею з тих удiв вiйни, що мали дух i волю до нового життя, якого вони так нiколи не прожили й не могли б прожити. П’ятнадцять рокiв вона працювала придверницею в будинку, де мала крихiтну двокiмнатну квартирку в самому кiнцi вестибюля, яку вона дiлила з радiоприймачем, налаштованим на романтичнi передачi, i старезним дворнягою, якого вона пiдiбрала на вулицi й охрестила Наполеоном, хоча псовi не завжди вдавалося вчасно вiдвоювати бодай рiг вулицi, щоб рано-вранцi задерти там ногу, i через раз вiн випорожнював умiст свого сечового мiхура пiд поштовою скринькою коло входу. До своеi мiзерноi пл

Страница 72

тнi Хесуса додавала те, що заробляла, прибираючи та лагодячи старий одяг для половини мешканцiв кварталу. Злим язикам – а котрогось дня такими стали майже всi – подобалося розповiдати, що Хесуса прикладаеться до анiсiвки частiше, нiж матроси, i що iнодi, коли добряче хильне, чути, як вона плаче й голосить у своiй тiснiй комiрчинi, тимчасом як бiдолашний Наполеон злякано пiдвивае.

– Чого ж ти стоiш? Заходь-бо! Тут холодно, наче в дев’ятому колi пекла.

Алiсiя пройшла за консьержкою досередини.

– Сеньйор Леандро дзвонив сьогоднi вранцi, щоб попередити, що ти повертаешся.

– Сеньйор Леандро завжди дуже люб’язний.

– Вiн справжнiй кавальеро, – переконано ствердила Хесуса, яка його неабияк поважала. – Так гарно говорить…

У будинку не було лiфта, а сходи були облаштованi так, нiби архiтектор мав на метi вiдлякати потенцiйних мешканцiв горiшнiх поверхiв. Хесуса вела перед, а за нею, як могла, дерлася нагору Алiсiя, перетягуючи свою валiзу зi сходинки на сходинку.

– Я провiтрила й трохи прибрала твою квартиру – це було вкрай потрiбно. Фернандiто менi допомагав. Сподiваюся, ти не маеш нiчого проти? Коли вiн дiзнався, що ти приiжджаеш, то мiсця собi не знаходив, аж доки я не дозволила йому щось зробити…

Фернандiто був небожем сеньйори Хесуси. Щира душа, якою не кожен святий мiг би похизуватися, Фернандiто страждав на страшну хворобу – пiдлiткову закоханiсть у хронiчному станi. Щоб довершити насмiшку, мати природа позловтiшалася, надiливши його наiвною вдачею. Хлопець жив iз матiр’ю в сусiдньому будинку й працював розсильним у продуктовiй крамницi, хоча найбiльше своiх зусиль i талантiв вiн витрачав на компонування високолiричних вiршiв, присвячених Алiсii, у якiй бачив утiлення одночасно Дами з камелiями i злоi королеви з «Бiлоснiжки», щоправда сексуальнiшоi, нiж оригiнал. Незадовго до того, як Алiсiя покинула Барселону три роки тому, Фернандiто освiдчився iй у вiчному коханнi, висловив бажання стати батьком, якщо буде на те воля Божа, щонайменше п’яти ii дiтей i пообiцяв навiки тiло, душу та все iнше свое добро в обмiн на прощальний поцiлунок.

– Фернандiто, я старша за тебе на десять рокiв. Не годиться тобi таке думати про мене, – сказала того дня Алiсiя, витираючи йому сльози.

– Чому ви мене не кохаете, сеньйорито Алiсiе? Я для вас недостатньо мужнiй?

– Фернандiто, у тобi мужностi досить, щоб потопити Непереможну Армаду [52 - Непереможна Армада (iсп. Armada invencible) – великий вiйськовий флот, зiбраний Фiлiпом ІІ Іспанським протягом 1586–1588 рокiв пiд час англо-iспанськоi вiйни (1587–1604).], але тобi треба шукати наречену твого вiку. За кiлька рокiв ти побачиш, що я мала рацiю. Я можу запропонувати тобi лише дружбу.

Фернандiто своею затятiстю скидався на боксера-початкiвця, що мае бiльше запалу, нiж майстерностi: хай скiльки б йому не дiсталося, вiн постiйно повертався за додачею.

– Я нiколи нiкого не покохаю так, як вас, Алiсiе. Нiкого.

Того дня, коли вона вiд’iжджала до Мадрида, Фернандiто, у якого мелодраматизм просякнув у кров завдяки болеро, що крутили постiйно по радiо, чекав Алiсiю на вокзалi, у святковому костюмi й начищених до блиску черевиках, маючи чудернацький вигляд зменшеноi копii Карлоса Гарделя [53 - Карлос Гардель (iсп. Carlos Gardel) – аргентинський спiвак, композитор, актор, один з найвизначнiших виконавцiв танго першоi половини XX ст.]. У руках вiн тримав букет червоних троянд, який, либонь, коштував йому мiсячноi платнi. Хлопчина вручив iй любовного листа, який кинув би в жар ледi Чаттерлей [54 - Героiня твору Девiда Лоуренса «Коханець ледi Чаттерлей».], однак Алiсiя, прочитавши його, тiльки заплакала, i то не так, як того б хотiлося бiдолашному Фернандiто. Перш нiж дiвчина змогла зайти до вагона й позбутися юного Казанови, Фернандiто, озброiвшись усiею смiливiстю й рiшучiстю, яку накопичував вiд самого початку пiдлiткового вiку, поцiлував ii так, як цiлують тiльки п’ятнадцятилiтнi, повертаючи вiру – нехай i не надовго – у цей свiт.

– Ви розбили менi серце, сеньйорито Алiсiе, – заявив Фернандiто, хлипаючи. – Тепер я помру вiд слiз. Я читав, що iнодi таке трапляеться. Слiзнi протоки пересихають, i аорта розриваеться. Так сказали по радiо. Вас сповiстять про мою смерть, щоб ви знали: це ваша провина.

– Фернандiто, в однiй твоiй сльозинi бiльше життя, нiж я побачу будь-коли, хоч би жила до ста рокiв.

– Ця фраза звучить так, нiби ви ii вичитали в якiйсь книжцi.

– Не iснуе такоi книжки, Фернандiто, яка була б iз тобою чесною, окрiм хiба що пiдручника з бiологii.

– Їдьте вже разом з усiею своею зрадливiстю й кам’яним серцем. Настане день, коли сама-самiсiнька ви ще сумуватимете за мною.

Алiсiя поцiлувала його в чоло. Поцiлунок у губи вбив би хлопця.

– Я вже за тобою сумую. Бережи себе, Фернандiто. І спробуй забути мене.

Урештi-решт вони дiсталися до останнього поверху, i Алiсiя, опинившись перед дверима свого давнього помешкання, вийшла з задуми. Хесуса вiдчинила дверi й увiмкнула свiтло.

– Не турбуйся, – промовила консьержка,

Страница 73

емовби прочитавши ii думки. – Хлопець очуняв i надбав собi прегарну наречену. Проходь, проходь.

Алiсiя поставила валiзу на пiдлогу й зайшла досередини. Хесуса лишилася стояти на порозi. При входi у вазi стояли свiжi квiти, а вся оселя пахла чистотою. Дiвчина поволi, немов була тут уперше, обiйшла всi кiмнати й коридори.

Вона почула, як за спиною Хесуса кладе ключi на столик, i повернулася до вiтальнi. Консьержка дивилася на неi з напiвусмiшкою.

Конец ознакомительного фрагмента.

notes

Примечания

1

На випадок крайньоi потреби (лат.). – Тут i далi прим. перекладача.

2

Обов’язкова умова (лат.).

3

Одна з найпопулярнiших у свiй час марок друкарськоi машинки.

4

«З машини» (лат.) Перекручене «Deux ex machina» – «Бог iз машини».

5

Dies irae (лат. «день гнiву») – католицька секвенцiя. Написана, iмовiрно, у XIII столiттi францисканцем Томмазо да Челано. З 1570 до 1962 р. була обов'язковою частиною заупокiйноi меси.

6

«La Plaza de toros de las Arenas» – вiдкрита в 1900 роцi арена для бою бикiв. У нашi часи переобладнана пiд торговий центр.

7

Назва тореадора в кiннiй коридi.

8

Лляло – водостiк у нижнiй частинi трюму на суднах зi сталi, утворений крайнiм мiждонним листом i зовнiшньою обшивкою.

9

Нехай щастить, мiй друже (фр.).

10

Лiвий за рухом борт судна.

11

Сорт тютюну.

12

Уряд Каталонii.

13

Золота доба Іспанii (iсп. Siglo de Oro) – видатне культурне пiднесення в iсторii Іспанii, яке припало на XVI i на першу половину XVII столiття. Найвiдомiшi представники: Сервантес, Лопе де Вега – в лiтературi, Ель Греко, Веласкес, Мурiльйо, Сурбаран – у живописi.

14

Мiська гвардiя (iсп. Guardia Urbana) – мунiципальнi полiцiйнi сили Барселони.

15

Симфонiчна сюiта росiйського композитора М. Римського-Корсакова, написана 1888 року.

16

Мiнiстерство управлiння (iсп. El Ministerio de la Gobernaciоn) – назва Мiнiстерства внутрiшнiх справ Іспанii до 1977 року.

17

Улюблена резиденцiя Франсiско Франко.

18

Господи (гр.). «K?rie elеison» – християнське молитовне звернення, що означае «Господи, помилуй».

19

Американська марка престижних легкових автомобiлiв.

20

Gran Via (iсп. «велика дорога») – вулиця, що неофiцiйно вважаеться головною в Мадридi.

21

В’язниця, що була побудована полiтичними в’язнями пiсля громадянськоi вiйни в мадридському передмiстi Карабанчель.

22

Передмiстя Барселони, де пiсля громадянськоi вiйни вiдбувалися масовi страти.

23

Прекрасна епоха (фр. Belle еpoque) – умовне позначення перiоду европейськоi iсторii мiж 1890 i 1914 роками.

24

Іспанський лiрично-драматичний жанр, у якому чергуються розмовнi та пiсеннi сцени, iз використанням елементiв опери, народних пiсень i танцю.

25

Генеральна служба полiцii (iсп. Cuerpo General de Polic?a) – силова структура, яка iснувала в Іспанii пiд час режиму Франко i до обов’язкiв якоi входило розслiдування злочинiв i проведення репресивноi полiтики.

26

Цивiльний реестр (iсп. Registro Civil) – назва органу реестрацii актiв цивiльного стану в Іспанii.

27

Марi Лафоре (фр. Marie Lafor?t, справжне iмя – Майтена Думенаш, нар. 1939 р.) – французька спiвачка й актриса.

28

Напис над воротами до пекла в «Божественнiй комедii» Данте Алiг’ерi. Переклад Є. Дроб’язка.

29

Марка дорогих сигар.

30

Іспанський складаний нiж.

31

Косiдо (iсп. cocido) – популярна страва iспанськоi кухнi, густий суп iз квасолi з овочами i м’ясом.

32

Аточа – один iз двох вокзалiв Мадрида (другий – вокзал Чамартiн).

33

Алькасар (iсп. Alcаzar) – традицiйна назва середньовiчних фортець в Іспанii, фактично мiсцева назва замку. Пiд час громадянськоi вiйни в Іспанii вiдбувалася вiдома оборона толедського Алькасара повсталими вiйськовими (нацiоналiстами й «фалангiстами»), яка тривала вiд 22 липня до 27 вересня 1936 року й закiнчилася перемогою повстанцiв.

34

Аркадська академiя або академiя Аркадii – спiльнота вчених, поетiв i прихильникiв мистецтва, заснована в Римi в 1690 роцi.

35

Перекручена цитата з Бiблii, Євангелiе вiд Матвiя, 7: 16: «По iхнiх плодах ви пiзнаете iх».

36

Хуан Руiс, також вiдомий як Архiпресвiтер Ітський (бл. 1283 – бл. 1350 рр.) – iспанський поет i священик.

37

Меритократiя – принцип управлiння, згiдно з яким керiвнi пости повиннi займати найздiбнiшi люди, незалежно вiд iхнього соцiального походження та матерiального становища.

38

Іспанська форма латинського iменi Вергiлiй.

39

Негазований фруктовий напiй.

40

«Quo vadis» (лат. «куди йдеш») – екранiзацiя однойменного роману польського письменника Генрика Сенкевича, який розповiдае про гонiння

Страница 74

перших християн у Римськiй iмперii.

41

Ритмiчний малюнок, що використовуеться в афро-кубинськiй музицi, зокрема в таких ii жанрах, як румба, конга, сон, сон монтуно, мамбо, сальса та iншi.

42

Ігуалаза (кат. Igualada) – мунiципалiтет в Автономнiй областi Каталонiя, в Іспанii.

43

«Кармiлла» – готична новела Джозефа Шерiдана Ле Фаню, яка вийшла 1872 року i в якiй розповiдаеться про молоду дiвчину, за котрою полюе жiнка-вампiр на iм’я Кармiлла.

44

Стен Лорел (сценiчне iм'я Артура Стенлi Джефферсона) (1890–1965) i Олiвер Гардi (1892–1957) – американськi кiноактори, комiки, були однiею з найпопулярнiших комедiйних пар в iсторii кiно.

45

Вiк – мiсто в автономнiй областi Каталонiя.

46

Дуче (iтал. Duce, «лiдер», «вождь») – титул, який носив Бенiто Муссолiнi.

47

«Ель Сiд» – iсторична драма 1961 року режисера Ентонi Манна. Прототип головного персонажа – легендарний герой Реконкiсти, нацiональний герой Іспанii – Сiд Кампеадор, вiдомий також як Ель Сiд та Родрiго Дiас де Вiвар.

48

Зорро (iсп. Zorro – лисиця) – вигаданий персонаж, герой у масцi, що подiбно до Робiн Гуда приходить на допомогу до знедолених. Уперше з’явився у пригодницьких книжках Джонстона Маккалi.

49

Карiтас (вiд лат. car?tas – «любов-милосердя») – католицька благодiйна органiзацiя.

50

Немезiда – у грецькiй мiфологii – богиня людськоi долi, покровителька суспiльного порядку, уособлення кари богiв.

51

Франсiско-Хосе де Гойя (1746–1828) – вiдомий iспанський живописець i гравер.

52

Непереможна Армада (iсп. Armada invencible) – великий вiйськовий флот, зiбраний Фiлiпом ІІ Іспанським протягом 1586–1588 рокiв пiд час англо-iспанськоi вiйни (1587–1604).

53

Карлос Гардель (iсп. Carlos Gardel) – аргентинський спiвак, композитор, актор, один з найвизначнiших виконавцiв танго першоi половини XX ст.

54

Героiня твору Девiда Лоуренса «Коханець ледi Чаттерлей».