Страница 1

В’язень Неба
Карлос Руис Сафон


Цвинтар забутих книжок #3
Данiель Семпере, власник книгарнi, – щасливий чоловiк i батько. Його продавець i приятель Фермiн готуеться до весiлля, а на носi ще й Новий рiк та Рiздво. Чоловiки в доброму гуморi чекають на прийдешнi святкування, аж раптом усе змiнюеться. До крамницi заходить загадковий сеньйор, який хоче купити подарункове видання «Графа Монте-Крiсто». Вiн дивно поводиться, робить якiсь записи, i Данiель вiдчувае: тут щось не так. Незнайомець якимось чином пов’язаний iз Фермiном. Це привид його минулого, який може розкрити страшнi таемницi…



Книга содержит нецензурную брань





Карлос Руiс Сафон

В’язень Неба



Перекладено за виданням: Zafоn C.-R. El Prisionero del Cielo: A Novel / Carlos Ruiz Zafоn. – Barcelona: Planeta, 2016.

Переклад з iспанськоi Олега Леська

Дизайнер обкладинки Іван Дубровський

Електронна версiя створена за виданням: Сафон К. Р.



© Shadow Factory S. L., 2011

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2018


* * *








Ця книжка належить до циклу романiв, дiя яких вiдбуваеться в лiтературному всесвiтi Цвинтаря забутих книжок. Твори, що входять до цього циклу, пов’язанi мiж собою персонажами й сюжетними ниточками, якi перекидають оповiднi й тематичнi мiстки, хоча кожна книжка е завершеною i самостiйною iсторiею.

Рiзнi частини цiеi серii можна читати в довiльному порядку, можна – котрусь одну на вибiр. Читач мае змогу зайти до лабiринту iсторiй крiзь будь-якi дверi й дослiджувати його, подорожуючи рiзними шляхами: переплетенi мiж собою, вони однаково приведуть вас до самого осередку повiстi.


Я завжди знав, що одного дня повернуся в це мiсто, щоб розповiсти iсторiю чоловiка, який утратив iм’я i душу помiж тiнями Барселони, зануреноi в невиразний сон доби попелу й мовчання. Цi сторiнки написанi вогнем пiд прихистком мiста проклятих. Вони написанi словами, викарбованими в пам’ятi того, хто повернувся з царства мертвих iз обiцянкою, що вп’ялася йому в серце, i з цiною прокляття. Завiса пiдiймаеться, глядачi замовкають, i перш нiж театральне приладдя опустить тiнь, що вже розпростерлася над iхньою долею, на сцену виходить гурт бiлих духiв iз веселощами на вустах i благословенною наiвнiстю того, хто вiрить, що третiй акт – останнiй. Духи починають розповiдати рiздвяну iсторiю, не здогадуючись, що тiльки-но останню сторiнку перегорнуто, чорнильний подмух вiднесе ii в саме серце мороку.



    Хулiан Каракс, «В’язень Неба»
    (Видавництво «Люм’ер», Париж, 1992)




Частина перша

Рiздвяна iсторiя








1


Барселона, грудень 1957 року



Того року перед Рiздвом усi днi починалися свинцевими свiтанками i памороззю. Мiсто огортала синява пiвтемрява, а перехожi квапилися вулицями закутанi аж по вуха, видихаючи пару в морозному повiтрi.

Тими днями небагато людей зупинялося перед вiтриною крамницi «Семпере й сини», а ще менше наважувалося зайти всередину й запитати, чи не лежить тут, чекаючи на них усе свое життя, якась забута всiма книжка, продаж котроi, говорячи без прикрас, мiг би пiдправити хистке фiнансове становище книгарнi.

– Я думаю, сьогоднi саме той день! Сьогоднi нам пощастить! – виголосив я, вiдчуваючи пiднесення пiсля першоi випитоi зранку фiлiжанки кави – порцii щирого оптимiзму в рiдкому станi.

Батько, який того дня з восьмоi години ранку воював iз бухгалтерською книгою, до яких тiльки хитрувань не вдаючись iз олiвцем i гумкою, скинув поглядом на прилавок i побачив, як потенцiйнi покупцi одне за одним поспiшали вниз вулицею, минаючи його крамницю.

– Твоi слова, Данiелю, та Боговi у вуха! Бо якщо так триватиме й далi й на рiздвянi свята в нас нiхто нiчого не купить, у сiчнi ми не матимемо чим оплатити рахунки за свiтло. Мусимо щось iз цим робити.

– Фермiновi вчора дещо спало на думку, – мовив я. – Вiн стверджуе, що мае хитромудрий план, який допоможе врятувати книгарню вiд неминучого банкрутства.

– Не доведи Боже!

Я переказав батьковi дослiвно:

– «Чому б нам не додати декорацiй на вiтрину? Я мiг би стати там у самому спiдньому, i, може, тодi нам удалося б заманити до крамницi якусь жiночку, спраглу за любовними романами й гострими вiдчуттями. Бо ж кажуть тямущi люди, що майбутне лiтератури залежить вiд жiнок, i, iй-богу, ще не народилася та раба Божа, яка змогла б опиратися, побачивши таке прекрасне тiло, як у мене».

Батькiв олiвець упав на пiдлогу за моею спиною. Я обернувся й додав:

– Фермiн dixit[1 - Так сказав Фермiн (лат.). (Тут i далi прим. пер.)].

Я гадав, що батько всмiхнеться на Фермiнiв дотеп, але побачивши, що вiн, схоже, не збираеться переривати свою мовчанку, скинув на нього краем ока. Семпере-старший, здаеться, не тiльки не побачив нiчого кумедного в цьому безглуздому жартi, але й мав такий замислений вираз обличчя, наче сприйняв цю пропозицiю всерйоз.

– Хто б мiг подумати, що Фермiн раптом так влучить у яблучко, – проб

Страница 2

рмотiв батько.

Я недовiрливо поглянув на нього. Може, та грошова посуха, що впала на нас останнiми тижнями, зрештою пошкодила здоровий глузд мого вiтця.

– Тiльки не кажи, що збираешся дозволити ходити по книгарнi у пiдштаниках.

– Нi-нi, не це. Рiч у вiтринi. Допiру, як ти це сказав, менi дещо спало на думку… Може, ми ще встигнемо врятувати рiздвянi продажi.

Вiн зник у пiдсобнiй комiрчинi й невдовзi повернувся, убравшись у свiй традицiйний зимовий одяг: те саме пальто, той самий шалик i капелюх, знайомi менi ще з дитинства. Дружина не раз висловлювала пiдозру, що мiй батько не купляв собi одягу з 1942 року, i всi ознаки вказували на те, що Беа мае цiлковиту рацiю. Надiваючи рукавицi, вiн невиразно всмiхався, а очi його набрали того майже дитячого блиску, який з’являвся в батька тiльки перед великими справами.

– Лишаю тебе одного ненадовго, – повiдомив вiн. – Менi треба вийти у справах.

– А можна поцiкавитися, куди ти йдеш?

Батько пiдморгнув менi.

– Це сюрприз. Скоро все сам побачиш.

Я провiв його до дверей, а потiм спостерiгав, як батько, що впевненим кроком попрямував у бiк вулицi Пуерта-дель-Анхель, перетворюеться на ще одну постать у сизувато-сiрому натовпi перехожих, якi торують свiй шлях крiзь чергову довгу зиму, сповнену тiней i припорошену попелом.




2


Лишившись наодинцi, я вирiшив скористатися нагодою i ввiмкнути радiо, щоб трохи насолодитися музикою, доки переставлятиму книжки на полицях на свiй розсуд. Батько вважав поганим тоном слухати музику при покупцях у книгарнi, а якщо я вмикав радiо в присутностi Фермiна, той починав наспiвувати саети[2 - Іспанськi народнi наспiви в жанрi фламенко.] на будь-який мотив або, ще гiрше, пускався витанцьовувати те, що вiн називав «запальними карибськими ритмами», i за кiлька хвилин доводив мене до сказу. Зважаючи на цi всi практичнi перешкоди, я дiйшов висновку, що втiху вiд музики доведеться обмежити тими рiдкiсними хвилинами, коли, окрiм мене i кiлькох десяткiв тисяч книжок, у крамницi бiльше нiкого не буде.

Того ранку радiо «Барселона» передавало прекрасний концерт, який вiдомий трубач Луi Армстронг вiдiграв зi своiм оркестром рiвно три роки тому в готелi «Вiндзор Пелас» на проспектi Дiагональ i який нелегально записав котрийсь колекцiонер. Пiд час рекламних пауз диктор знай називав музику, що лунала по радiо, «джезом» i раз по раз попереджав, що деякi з ii надто смiливих синкоп можуть шокувати вухо слухача, звикле до нацiональних мелодiй тонадiльi, болеро i новомодного стилю «йе-йе»[3 - Тонадiлья – жанр iспанськоi музичноi комедii XVIII–XIX столiть. Болеро – iспанський парний народний танець та музичний жанр, що був започаткований у кiнцi XVIII столiття. Йе-йе – модний стиль у молодiжнiй пiснi, що склався у Францii на початку 1960-х рокiв i через деякий час поширився в Італii, Іспанii, Нiмеччинi, а також Японii.], якi заполонили тогочасний ефiр.

Фермiн частенько повторював, що коли б дон Ісаак Альбенiс[4 - Ісаак Альбенiс (1860–1909) – iспанський композитор i пiанiст; спiвавтор нацiонального стилю в iспанськiй музицi. У своiй творчостi широко використовував iспанський музичний фольклор. Народився в мiстi Кампродон, що в Каталонii.] народився негром, то джаз, як i печиво в бляшанках, було б винайдено в Кампродонi i що ця музика разом iз конiчними бюстгальтерами, у яких виблискувала обожнювана моiм приятелем Кiм Новак[5 - Кiм Новак (справжне iм’я Мерилiн Полiн Новак, 13 лютого 1933) – американська актриса, найбiльш вiдома своею роллю в трилерi Альфреда Хiчкока «Запаморочення» (1958).] у кiлькох iз тих фiльмiв, якi ми дивилися на ранкових сеансах у кiнотеатрi «Фемiна», е одним iз небагатьох здобуткiв людства у XX столiттi. Я не мав намiру сперечатися. Решту ранку я провiв у товариствi магii джазу i приемного запаху книжок, розкошуючи спокоем i втiхою, якi дае сумлiнне виконання простоi роботи.

Фермiн вiдпросився на сьогоднiшнiй ранок, щоб, за його словами, завершити приготування до свого весiлля з Бернардою, яке мало вiдбутися на початку лютого. Коли два тижнi тому Фермiн уперше заговорив про одруження, всi казали, що вiн надто поспiшае i нiчого хорошого з цього не буде. Мiй батько намагався переконати його вiдкласти церемонiю хоча б на два чи три мiсяцi, аргументуючи це тим, що весiлля треба справляти лiтом, коли тепло, але Фермiн наполiг, щоб лишити дату без змiн, стверджуючи, що вiн, людина, гартована сухим холодним клiматом естремадурських гiр, у лiтню пору рясно пiтнiе в субтропiках середземноморського узбережжя i не мае бажання брати шлюб iз величезними плямами поту пiд пахвами.

Я ж став схилятися до думки, що мае вiдбуватися щось надзвичайне, коли вже Фермiн Ромеро де Торрес, цей живий приклад громадянського спротиву Святiй церквi, банкам i звичаям Іспанii п’ятдесятих рокiв, яка слухняно вiдвiдувала церковну месу й дивилася офiцiйну кiнохронiку, так квапився стати перед вiвтарем. У своему передвесiльному поривi майбутнiй наречений дiйшов навiть до того, що заприятелював iз новим парохом церкви Святоi Анни

Страница 3

доном Хакобо, бургоським священиком вiльних поглядiв i манерами боксера на пенсii. Фермiн заразив його своею непомiрною пристрастю до домiно i щонедiлi пiсля меси забивав iз ним козла в славнозвiсних гральних залах бару «Альмiраль», i священик весело реготав, коли мiй друг помiж келихами ароматних дарiв абатства Монсеррат цiкавився в нього, чи монашки мають стегна, i якщо мають, то чи вони такi м’якi й апетитнi, як вiн пiдозрював ще пiдлiтком.

– Ти договоришся до того, що тебе вiдлучать вiд церкви, – дорiкав Фермiновi мiй батько. – На черниць не можна нi дивитися, анi iх торкатися.

– Але ж панотець майже такий самий баламут, як i я, – захищався Фермiн. – Коли б не ряса…

Я саме пригадував цю суперечку, мугикаючи в лад iз трубою маестро Армстронга, коли почув, як дзвiночок, почеплений над дверима до книгарнi, легенько задзеленчав. Я пiдвiв очi, гадаючи побачити батька, що повернувся зi своеi таемноi мiсii, або ж Фермiна, готового заступити на денну змiну.

– Доброго ранку! – почувся з порога чужий голос, глухий i деренчливий.




3


Проти свiтла, що линуло з вулицi, силует чоловiка здавався деревом, яке шарпае вiтер. Вiдвiдувач спирався на цiпок i був одягнутий у темний костюм старосвiтського крою. Постать його видавалася похмурою i лиховiсною. Вiн ступив до крамницi, помiтно кульгаючи. Невеличка лампа, що стояла на прилавку, освiтила побите часом обличчям. Якусь мить вiдвiдувач розглядав мене, неквапливо щось обмiрковуючи. Було в його поглядi, вичiкувальному й корисливому, щось вiд хижого птаха.

– Ви сеньйор Семпере?

– Мене звати Данiель. Сеньйор Семпере – мiй батько, але його зараз тут немае. Я можу вам чимось допомогти?

Вiдвiдувач пропустив мое запитання повз вуха i почав походжати по книгарнi, оглядаючи кожен сантиметр iз цiкавiстю, що межувала з жадiбнiстю. Кульгавiсть, вiд якоi вiн страждав, змушувала замислитися, наскiльки значним було калiцтво, приховане пiд одягом.

– Згадка про громадянську вiйну, – сказав незнайомець, немовби прочитавши моi думки.

Я не зводив очей iз цього чоловiка, що никав крамницею, вже здогадуючись, де вiн кине якiр. Як я й гадав, незнайомець зупинився перед невеличкою заскленою шафкою з чорного дерева, головною релiквiею нашоi книгарнi, ще з тих часiв, коли в далекому 1888 роцi вона вперше постала до життя. Прапрадiд Семпере, тодi ще молодий хлопець, допiру повернувшись iз Карибських островiв, куди подався на заробiтки, напозичав грошей, щоб придбати стару галантерейну крамницю й перетворити ii на книгарню. У цiй шафцi, на почесному мiсцi, традицiйно зберiгалися найкоштовнiшi примiрники.

Вiдвiдувач пiдiйшов до вiтрини так близько, що скло запiтнiло вiд його дихання. Потiм дiстав пенсне, пiднiс його до очей i став пильно вивчати, що лежить на поличках. Своею поведiнкою вiн скидався на ласицю, що хижо обнюхуе свiженькi яйця в курнику.

– Нiчогенька шафка, – пробурмотiв незнайомець. – Чимало, мабуть, коштуе.

– Це сiмейна релiквiя, i ii цiннiсть насамперед у цьому, – вiдказав я, роздратований такою меркантильною поведiнкою цього дивного покупця, що, здавалося, своiм поглядом оцiнював навiть повiтря, яким дихаемо.

За якийсь час вiн прибрав пенсне й промовив, роблячи паузи мiж словами:

– Я чув, що у вас тут працюе один чоловiк, неабиякий дотепник.

Оскiльки я вiдповiв не вiдразу ж, вiн обернувся i скинув на мене одним iз тих поглядiв, вiд яких можна постарiти.

– Як бачите, я тут один. Якби ви назвали менi книжку, яку бажаете придбати, я радо спробував би ii вiдшукати.

Незнайомець у вiдповiдь блимнув посмiшкою, яка виражала що завгодно, але тiльки не приязнь i згоду.

– Я бачу, що в тiй вашiй шафцi стоiть «Граф Монте-Крiсто».

Цей дивак був не першим покупцем, який звертав увагу на цю книжку, i я видав йому нашу стандартну промову, заготовлену для таких випадкiв:

– У вас пильне око. Ідеться про чудове видання, раритетне, iз графiчними iлюстрацiями Артура Рекгема. Воно надiйшло до нас iз особистоi книгозбiрнi значного мадридського колекцiонера. Це унiкальний примiрник, занесений до всiх каталогiв.

Вiдвiдувач неуважно слухав мене, зосереджено розглядаючи текстуру чорного дерева на дверцятах шафки й виразно демонструючи, що моi слова наганяють на нього нудьгу.

– Як на мене, усi книжки однаковi, але менi подобаеться блакитний колiр ii обкладинки, – зневажливо промовив вiн. – Я ii вiзьму.

Іншого разу, отримавши змогу продати, либонь, найдорожчу книжку в крамницi, я застрибав би вiд радостi. Але чомусь мене непокоiла думка про те, що це чудове видання потрапить до рук такого суб’екта, вiд якого мене аж верне. Щось менi пiдказувало: якщо ця книжка зараз покине стiни крамницi, то бiльше нiхто нiколи не прочитае з неi навiть першого абзацу.

– Цей примiрник дуже дорогий. Якщо бажаете, я можу показати вам iншi видання цього твору, що перебувають у прекрасному станi й продаються за значно доступнiшими цiнами.

Люди з нiкчемною душею завжди прагнуть знiкчемити й iнших. Незнайомець, чия душа, за моiми вiдчуттями, могла в

Страница 4

iститися на кiнчику голки, скинув на мене поглядом, сповненим презирства.

– Вони також мають блакитну обкладинку, – додав я.

Незнайомець проiгнорував зухвалiсть моеi iронii.

– Нi, дякую. Я хочу саме цю книжку. Цiна не мае значення.

Я знехотя кивнув на знак згоди й попрямував до шафки. Потiм дiстав ключ i вiдiмкнув заскленi дверцята, вiдчуваючи на спинi пронизливий погляд незнайомця.

– Усе цiнне завжди замкнене на ключ, – зауважив вiн стиха.

Я дiстав книжку з полички й зiтхнув.

– Ви колекцiонер?

– Можна й так сказати. Але колекцiоную я не книжки.

Я обернувся до нього, тримаючи «Графа Монте-Крiсто» в руках.

– А що ви колекцiонуете, сеньйоре?

Незнайомець, знову проiгнорувавши мое запитання, простягнув руку за книжкою. Менi довелося докласти неабияких зусиль, щоб не пiддатися пориву покласти ii на мiсце, замкнути шафку й викинути ключ. Але батько б не пробачив, якби я зiрвав такий вигiдний продаж у такi непростi для нас часи.

– Цiна – тридцять п’ять песет, – оголосив я, перш нiж вiддати покупцевi книжку, сподiваючись, що сума змусить його змiнити свою думку.

Але той незворушно кивнув i з кишенi костюма, що не вартував, либонь, i одного дуро, дiстав стопесетову[6 - Іспанська песета – грошова одиниця Іспанii, що ходила в обiгу до 2002 року, коли була замiнена на евро. Одна песета дорiвнювала 100 сентимо. Дуро – монета, що дорiвнюе 5 песетам.] купюру. Мене взяв сумнiв: а що як банкнота фальшована?

– Боюся, в мене не буде решти з такоi великоi суми, кавальеро[7 - Шанобливе звертання в Іспанii до чоловiка.].

Можна було б запропонувати незнайомцевi почекати, доки я збiгав би до найближчого банку, щоб розмiняти грошi, а разом iз тим переконатися, що вони справжнi, але менi не хотiлося лишати цього типа самого в книгарнi.

– Не турбуйтеся. Грошi справжнi. Хiба не знаете, як перевiрити? – незнайомець виставив купюру проти свiтла. – Бачите, ось водяний знак? І захиснi стрiчки. І волокниста текстура…

– Ви знаетеся на фальшуваннi?

– У цьому свiтi все фальш, молодий чоловiче. Все, окрiм грошей.

Вiн поклав купюру менi в руку i, склавши мою долоню в кулак, поплескав по ньому.

– Решти не треба. Лишiть собi до мого наступного вiзиту, – сказав покупець.

– Але це величезнi грошi, сеньйоре! Аж шiстдесят п’ять песет…

– Дрiбниця.

– У будь-якому разi я мушу написати вам розписку.

– Я вам довiряю i без цього.

Незнайомець байдуже оглянув «Графа Монте-Крiсто».

– Я купив цю книжку в подарунок. Хочу вас попросити, щоб ви особисто передали ii.

Я завагався на якусь мить.

– Зазвичай ми не розвозимо покупки, але у вашому випадку залюбки доправимо книгу без жодноi доплати. Але дозвольте запитати, чи одержувач живе тут, у Барселонi, чи?..

– Саме тут, – пролунала вiдповiдь.

У крижаному поглядi незнайомця наче промайнула задавнена лють.

– Може, ви бажаете зробити дарчий напис або докласти якесь особисте повiдомлення, перш нiж я запакую вашу покупку?

Покупець незграбно розгорнув книжку на титульнiй сторiнцi. Тiльки тепер я помiтив, що замiсть лiвоi кистi в нього розфарбований порцеляновий протез. Незнайомець дiстав перову авторучку й черкнув кiлька слiв. Потiм вiддав менi книжку й, обернувшись, подибав до виходу.

– Чи не будете ви такi ласкавi повiдомити iм’я й адресу тоi людини, якiй потрiбно вручити ваш подарунок? – гукнув я.

– Усе знайдете там, – навiть не озирнувшись, вiдказав покупець.

Я розгорнув книжку й вiдшукав сторiнку, на якiй незнайомець власноруч написав:



Фермiновi Ромеро де Торресу, який повернувся з мертвих i володiе ключем вiд майбутнього.

    13

У цю мить задзеленчав придверний дзвiночок, i, коли я пiдвiв очi, незнайомець уже вийшов.

Я поквапився до дверей i визирнув на вулицю. Покупець вiддалявся, кульгаючи й поступово набираючи невиразних обрисiв серед постатей, якi продиралися крiзь запинало сизоi iмли, що оповила вулицю Святоi Анни. Я вже хотiв було озвати дивака, але прикусив язик. Найпростiше було б дозволити йому пiти геть, але iнстинкт, а також моя звична нерозважливiсть i брак практичного глузду взяли гору.




4


Я повiсив табличку «Зачинено» й замкнув дверi книгарнi на ключ, маючи намiр простежити в натовпi за дивним незнайомцем. Я знав, що батько – який наважився лишити крамницю на мене, та ще й посеред такоi посухи в продажах – влаштуе менi добрячу нагiнку, коли, повернувшись, побачить, що я лишив свiй пост, але я сподiвався, що дорогою менi спаде на думку якесь прийнятне виправдання. Я вирiшив, що легше буде стерпiти батькову буркотнечу, нiж той гризотний неспокiй, що оволодiв мною пiсля зустрiчi з цим лиховiсним незнайомцем. До того ж я мусив дiзнатися напевне, якi в нього були рахунки з Фермiном.

Професiя книгаря дае небагато нагод, щоб опанувати на практицi тонке мистецтво непомiтного стеження за пiдозрiливою особою. Якщо тiльки значна частина його клiентiв не належить до тих, хто не платить за своi покупки, знання на цю тему книгаревi доводиться черпати головним чином зi збiрникiв де

Страница 5

ективних оповiдань та романiв, що стоять на полицях його книгарнi й коштують одну песету кожен. Сутана не робить iз людини ченця, а ось злочин чи пiдозри в злочинi здатнi перетворити будь-кого на детектива, а тим паче якщо цей хтось захоплюеться кримiнальними iсторiями.

Ідучи за незнайомцем у напрямку до Ла-Рамбли[8 - Ла-Рамбла (кат. La Rambla) – найвiдомiший бульвар Барселони, що простягаеться мiж площею Каталонii та Старим Портом. Складаеться з кiлькох коротких вулиць, кожна з яких мае слово «рамбла» у своiй назвi, тому iнодi бульвар називають у множинi – Лас-Рамблас.], я вiдсвiжував у пам’ятi основнi правила нишпорки. Насамперед я вiдстав вiд кульгавця на добрих пiвсотнi метрiв, намагаючись ховатися за спинами огрядних людей i постiйно виглядаючи собi схованку на кшталт пiд’iзду чи якоiсь крамнички, куди можна було б шаснути, якби об’ектовi мого стеження зненацька заманулося зупинитися й озирнутись. Дiставшись до Ла-Рамбли, незнайомець попрямував до порту. Бульвар потопав у традицiйних рiздвяних прикрасах, а вiтрини багатьох крамниць були оздобленi вогниками, зiрочками й ангеликами, якi звiщали про всiлякi гаразди, котрi мали, як обiцяло радiо, неодмiнно настати.

У тi роки Рiздво ще зберiгало свiй загадковий чар. Снiжнi порошинки, якi танцюють у променях кволого зимового свiтла, погляди й прагнення людей, що живуть у мовчазних сутiнках, надавали цим декорацiям слабкого вiдтiнку правдивостi, у яку могли ще повiрити принаймнi дiти й тi, хто навчився забувати.

Можливо, саме тому я ще виразнiше усвiдомив, що серед усього цього химерного рiздвяного дiйства не було iншого такого персонажа, котрий був би на вигляд таким несвятковим i нетиповим, як той дивний незнайомець, за яким я йшов назирцем. Вiн поволi шкутильгав бульваром, часто затримуючись коло яток iз птахами чи квiтами й розглядав папугу або троянду з таким захватом, наче нiколи ранiше iх не бачив. Кiлька разiв вiн пiдходив до численних газетних кiоскiв i гаяв час, розглядаючи обкладинки журналiв, титулки газет, обертаючи стенди з листiвками. Здавалося, нiби незнайомець нiколи ранiше тут не був: вiн поводився наче дитина або турист, який потрапив на Ла-Рамблу вперше. Хоча дiти й туристи зазвичай випромiнюють довкола себе ауру невинноi простодушностi того, хто не знае, куди йому подiтися вiд усiх цих вражень, а вiд цього суб’екта невиннiстю i не пахло, навiть якби його поблагословив маленький Ісусик, перед надбрамною скульптурою якого вiн щойно пройшов, минаючи церкву Вiфлеемськоi Божоi Матерi.

Аж тут незнайомець затримався, вочевидь зацiкавившись гарним блiдо-рожевим какаду. Птах скоса позирав на нього з клiтки в одному з тих зоокiоскiв, що стояли на початку вулицi Пуертаферрiса. Незнайомець наблизився до клiтки з таким виглядом, з яким нещодавно пiдходив до книжковоi шафки, i щось зашепотiв до какаду. Пташка, у розкiшному вбраннi з пiр’я, головата, завбiльшки з вiдгодованого каплуна, не перекинулася вiд сiрчаного дихання незнайомця, а старанно й уважно прислухалася, вочевидь зацiкавившись його словами. Щоб не лишалося жодних сумнiвiв, какаду у вiдповiдь енергiйно закивав головою i вiд збудження настовбурчив гребiнь iз рожевих пiр’iн.

Через кiлька хвилин незнайомець, задоволений своiм дiалогом iз пташкою, рушив далi. Не минуло й пiвхвилини, коли я, проходячи повз цю саму ятку, став свiдком невеличкого замiшання: продавець, червоний вiд сорому, квапливо накривав клiтку з какаду шматком ряднини, тому що птах, чудово вимовляючи слова, заходився повторювати: «Франко – дармовис, Франко – дармовис». І я не мав жодних сумнiвiв, хто навчив какаду цiеi примовки. Принаймнi, незнайомець продемонстрував певне почуття гумору й досить небезпечнi полiтичнi погляди, а це траплялося в тi часи так само рiдко, як мiнi-спiдницi.

Цей випадок вiдвернув мою увагу, i я вже думав, що втратив кульгавця з очей, але незабаром знову побачив його чудернацьку постать перед ювелiрною крамницею «Багес». Я поквапився сховатися до одного з письменницьких будиночкiв, що стояли обабiч входу до палацу вiце-королеви, i став пильно стежити за незнайомцем. Його очi блищали, наче рубiни, а вигляд золота й коштовного камiння за кулетривким склом, схоже, пробудив у ньому таку хiть, яку годi було запалити навiть цiлому гурту юних спiвачок у кабаре «Ла Крiолла» в часи його найбiльшоi слави.

– Чого бажаете, юначе? Любовний лист, клопотання, прохання до котрогось iз високих достойникiв, коротка звiстка родичам про добре здоров’я?

Вуличний письменник, наче священик, що чекае на сповiдь, визирав iз дерев’яного будиночка, у якому я заховався, i дивився на мене з палким бажанням прислужитися. На табличцi, прибитiй над вiконцем, було написано:




Освальдо Дарiо де Мортенссен

Лiтератор i мислитель

Написання любовних листiв, петицiй, заповiтiв, вiршiв, iнвектив, поздоровлень, прохань, повiдомлень, гiмнiв, дипломних робiт, клопотань, заяв та iнших творiв у будь-якому стилi й мелодицi.

Одне речення – десять сентимо (римування за додаткову плату). Удовам, iнвалiдам i дiт

Страница 6

м – знижки.


– То що скажете, юначе? Може, любовне послання, вiд якого спiдницi у вродливиць на порi просякнуть жагою кохання? Я зроблю для вас спецiальну знижку.

Я показав йому обручку. Письменник Освальдо незворушно стенув плечима.

– Настали новi часи, – заперечив вiн. – Якби ви знали, скiльки одружених чоловiкiв i замiжнiх жiнок навiдуються сюди…

Я перечитав оголошення, i в пам’ятi щось ворухнулося, але що саме, я не мiг зрозумiти.

– Здаеться, я десь чув ваше iм’я…

– У мене бували й кращi часи. Можливо, тодi.

– Воно справжне?

– Nom de plume[9 - Лiтературний псевдонiм (фр.).]. Митець обирае собi ймення вiдповiдно до свого призначення. У моему свiдоцтвi про народження записано: «Хенаро Ребольйо», але хто ж довiрить компонувати любовнi послання людинi з таким iменем… Отож, що скажете на мою спецiальну пропозицiю? Бажаете надiслати листа, сповненого пристрастi й жаги?

– Якось iншим разом.

Вуличний письменник безнадiйно зiтхнув. Потiм, простеживши за моiм поглядом, вiн зацiкавлено наморщив чоло.

– Стежите за кульгавцем, еге ж? – промовив вiн.

– А ви його знаете?

– Ось уже тиждень, як вiн проходить тут щодня, зупиняеться перед вiтриною ювелiрнi й розглядае прикраси, млiючи так, неначе замiсть каблучок i намист там виставлено дупу Красунi Дорiти[10 - Красуня Дорiта (справжне iм’я – Марiя Янес Гарсiя, 1901–2001) – iспанська танцюристка i спiвачка кабаре.], – пояснив письменник.

– Ви з ним розмовляли?

– Нещодавно один мiй колега переписував начисто листа для нього: цьому диваковi бракуе пальцiв…

– А хто саме? – запитав я.

Вагаючись, письменник поглянув на мене. Вiн побоювався втратити потенцiйного клiента, якщо вiдповiсть менi.

– Луiсiто. Його будка навпроти, бiля музичноi крамницi «Каса Бетховен». Хлопчина з обличчям семiнариста.

На знак вдячностi я запропонував письменниковi трохи грошей, але той вiдмовився.

– Я заробляю собi на життя пером, а не довгим язиком. Таких мастакiв у нас i без мене хоч греблю гати. Якби одного дня у вас з’явилася потреба граматичного характеру, звертайтеся, ви завжди мене тут знайдете.

Письменник простягнув менi свою вiзитiвку, на якiй було те саме оголошення, що й на табличцi.

– Я працюю з понедiлка по суботу, з восьмоi до восьмоi, – уточнив вiн. – Освальдо, лицар пера й митець епiстолярного жанру до ваших послуг.

Я сховав вiзитiвку й подякував за допомогу.

– Дивiться, не прогавте голуба, – попередив Освальдо.

Я обернувся й побачив, що незнайомець знову рушив у дорогу. Я поквапився навздогiн i йшов за ним униз по бульвару, доки кульгавець не зупинився знову бiля входу до критого ринку «Бокерiя», щоб поспостерiгати, як помiж прилавками, що вгиналися вiд рiзноманiтних продовольчих товарiв, сновигають люди, вибираючи собi щось до смаку. Потiм я побачив, як незнайомець пошкутильгав до бару «Пiночо». Пiдiйшовши до барноi стiйки, вiн, хоч i не без труднощiв, однак доволi жваво видерся на один iз високих стiльцiв. Упродовж пiвгодини незнайомець куштував наiдки, якi подавав йому кухарчук Хуанiто, однак у мене склалося враження, що стан здоров’я цього дивного чоловiка не дозволяв йому вдатися до надмiрного бенкетування i що iв вiн радше очима, немовби замовляючи всi цi страви й закуски, до яких ледь торкався, вiн прагнув пригадати iншi часи, коли мiг поласувати досхочу. Немовби насолоджувався не смаком, а лише спогадами. Зрештою, задовольнившись своею стриманою трапезою та втiшившись натомiсть виглядом iнших вiдвiдувачiв, що, облизуючись, смакували своi наiдки, незнайомець оплатив рахунок i рушив далi у своi мандри, за якийсь час опинившись на початку вулицi Оспiталь, де, з примхи неповторноi барселонськоi геометрii, один iз найбiльших оперних театрiв староi Європи сусiдив з одним iз найзанедбанiших i найрозпуснiших кварталiв у пiвнiчнiй пiвкулi.




5


О цiй годинi члени команд усiляких вiйськових i торговельних суден, пришвартованих у порту, сходили на берег i прямували на бульвар Ла-Рамбла, щоб задовольнити своi бажання рiзноманiтного характеру. Зважаючи на попит, з’являлася й пропозицiя: на розi вишиковувалися в ряд жiнки легкоi поведiнки, що, як видавалося, за цiлком помiрну винагороду могли проскакати верхи чималу дистанцiю. Я гидливо примiтив обтягнутi вузькими спiдницями варикознi блiдо-синявi ноги, на якi боляче було дивитися, зiв’ялi обличчя й приречений вигляд, з яким виходять востанне на сцену. Усе це навiювало якi завгодно думки, але тiльки не хтивi. Я гадав, що клюнути на таку приманку може хiба що моряк, який пробув кiлька мiсяцiв у вiдкритому морi, але, на мiй подив, незнайомець зупинився, щоб пофлiртувати з цими пiдтоптаними дамами, чиi весни вже давним-давно минули, наче це були красунi з найвишуканiшого кабаре.

– Ану лишень зроблю тобi масаж, любчику, i ти помолодшаеш на двадцять рокiв, – почув я слова однiеi з повiй, яка стала б за бабцю письменниковi Освальдо.

«Вiд твого масажу вiн кiнцi вiддасть», – подумав я. Незнайомець розсудливо вiдхилив пропозицiю.

– Не сьогоднi, красуне, 

Страница 7

вiдказав вiн i попрямував у глиб кварталу Раваль.

Ми пройшли ще метрiв сто; потiм, майже навпроти пансiону «Європа», кульгавець спинився перед вузьким i похмурим входом, а вiдтак зник усерединi будiвлi. Я почекав пiвхвилини й рушив за ним.

Переступивши порiг, я опинився перед темними сходами, кiнець яких губився в нутрощах цього будинку, що, здавалося, нахилився на лiвий бiк, наче корабель, що ось-ось затоне в катакомбах Равалю. Враження це посилювалося смородом i вогкiстю, що свiдчило про негаразди з каналiзацiею. Бiля стiни коридору притулилося щось на кшталт комiрки консьержа, де неохайний тип у майцi колупався в зубах шпичкою й слухав по радiоприймачу якусь передачу про кориду.

Вахтер скинув на мене поглядом, у якому допитливiсть поедналася з ворожiстю.

– Ви самi? – запитав вiн дещо спантеличено.

Не треба було великого розуму, щоб здогадатися, куди я потрапив. Це був будинок, де кiмнати здаються погодинно, i незвичним у моему вiзитi було лише те, що я не прийшов попiд руку з одною з тих дешевих Венер, що чатували на розi вулицi.

– Якщо хочете, я пришлю вам дiвку, – запропонував вахтер, дiстаючи пакет iз рушником, шматком мила й тим, що мало би бути, як менi здалося, презервативом або якимось iншим запобiжним засобом.

– Направдi я хотiв би лише про дещо розпитати, – почав я.

Вахтер пустив очi пiд лоба.

– Двадцять песет за пiвгодини – i молоденька кобилка до ваших послуг.

– Дуже спокусливо. Може, якось iншим разом. Я лише хотiв дiзнатися, чи кiлька хвилин тому не пiдiймався нагору один пан. Лiтнього вiку. Трохи пiдтоптаний. Вiн прийшов сам. Без дiвки.

Вахтер насупився. Із його погляду стало очевидно, що вiн миттево перевiв мене з категорii клiентiв до категорii набридливих блощиць.

– Нiкого я не бачив. Забирайся геть, доки я не покликав Тонета.

Я розважив, що цей Тонет навряд чи буде доброзичливо налаштований, тому дiстав тi кiлька монет, якi в мене лишалися, поклав iх перед вахтером i приязно всмiхнувся. Грошi вмить щезли в спритних пальцях вахтера (очевидно, досвiдченого наперсткаря), наче були комахою, що потрапила на язик хамелеона. Були – та й зникли.

– Що ти хочеш знати?

– Той пан, про якого я казав, вiн живе тут?

– Винайняв тут кiмнату тиждень тому.

– А як його звати, ви знаете?

– Вiн заплатив на мiсяць уперед, тож я не розпитував.

– А звiдки вiн приiхав, що тут робить?

– У нас не телефон довiри. Ми нiчого не питаемо в тих, що приходять сюди потрахатися. А цей навiть не трахаеться. Далi висновки роби сам.

Я обмiркував почуте.

– Усе, що менi вiдомо про цього чоловiка, – це те, що вiн час вiд часу ненадовго кудись виходить, а потiм повертаеться. Інодi просить принести йому в кiмнату пляшку вина i хлiба з медом. Платить добре i мовчить як риба.

– Ви певнi, що не пригадуете його iменi?

Вахтер похитав головою.

– Гаразд. Дякую, i вибачте, що потурбував вас.

Я вже зiбрався було йти, коли вахтер промовив:

– Ромеро.

– Перепрошую?

– По-моему, вiн назвався Ромеро, або якось так…

– Ромеро де Торрес?

– Ага.

– Фермiн Ромеро де Торрес? – не ймучи вiри власним вухам, перепитав я.

– Саме так. До вiйни начебто був тореро з таким iменем, – мовив вахтер. – Тому-то менi й здалося, що я вже десь його чув…




6


Я вертався до книгарнi ще бiльше спантеличений, нiж коли виходив iз неi. Вуличний письменник Освальдо помахав менi рукою, коли я минав палац вiце-королеви.

– Пощастило? – запитав вiн.

Я промимрив у вiдповiдь щось заперечливе.

– Спробуйте поговорити з Луiсiто. Може, вiн пригадае щось корисне.

Я послухався ради й пiдiйшов до дерев’яного будиночка Луiсiто. Вуличний письменник саме чистив свою колекцiю пер.

Побачивши мене, вiн усмiхнувся й запропонував сiсти.

– Якого бажаете листа? Любовного чи дiлового?

– Мене прислав ваш колега Освальдо.

– Вiн наш наставник, – виголосив Луiсiто, якому не було, мабуть, ще й двадцяти п’яти рокiв. – Великий митець слова, якого свiт не оцiнив належним чином, i тому вiн тут, на вулицi, служить своiм пером темним на письмо людям.

– Освальдо розповiв, що до вас одного разу звернувся лiтнiй пан, кульгавий i доволi пошарпаний. Йому бракувало кистi однiеi руки й кiлькох пальцiв на другiй.

– Я пригадую його. Людей зi скалiченими руками я завжди запам’ятовую. Через Сервантеса[11 - У битвi при Лепанто Сервантес зазнав поранення, через яке втратив здатнiсть володiти лiвою рукою.], розумiете?

– Авжеж, звiсно. А чи не могли б ви розповiсти менi, у чому полягала та справа, що привела його до вас?

Зрозумiвши, куди повернула наша розмова, Луiсiто знiяковiв i засовався на стiльцi.

– Бачте, у нас тут, вважайте, як у сповiдальнi. Конфiденцiйнiсть i професiйна етика – понад усе.

– Я розумiю. Але так сталося, що тут iдеться про серйозну справу.

– Наскiльки серйозну?

– Дорогим для мене людям може загрожувати небезпека.

– І все ж…

Луiсiто витягнув шию, шукаючи поглядом свого наставника Освальдо на протилежному боцi дворика. Я помiтив, як той кивн

Страница 8

в, i Луiсiто розслабився.

– Цей пан принiс листа й хотiв, щоб його переписали начисто й хорошим почерком, бо ж iз його рукою…

– І в цьому листi мовилося про…

– Я мало що пам’ятаю, адже ми щодня пишемо й переписуемо безлiч листiв…

– Спробуйте пригадати, Луiсiто. Заради Сервантеса.

– Здаеться – хоч я й можу плутати з листом iншого клiента, – iшлося про значну суму грошей, яку цьому калiкуватому пановi мали чи то заплатити, чи то повернути. І ще було щось про ключ.

– Про ключ?

– Так. Але який саме ключ – гайковий, скрипковий чи ключ вiд замка – там не уточнювалося.

Луiсiто всмiхнувся, вочевидь задоволений тим, що вдалося ввернути в розмову дотеп.

– Бiльше нiчого не пригадуете?

Замислившись, молодий письменник облизнув губи.

– Вiн сказав, що мiсто дуже змiнилося.

– Змiнилося? Що вiн мав на увазi?

– Не знаю. Змiнилося, i годi. Мовляв, на вулицях бiльше не валяються трупи.

– Трупи на вулицях? Вiн так сказав?

– Якщо пам’ять мене не зраджуе…




7


Я подякував Луiсiто за iнформацiю i поквапився до книгарнi, сподiваючись встигнути, перш нiж батько повернеться й зауважить мою вiдсутнiсть. Менi пощастило: табличка «Зачинено» досi висiла на дверях. Я вiдчинив крамницю, зняв табличку i став за прилавок, анiтрохи не сумнiваючись, що за тi хвилин сорок п’ять, протягом яких мене не було, жоден покупець навiть не наближався до вiтрини книгарнi.

Що роботи в мене не виявилося, то я став мiркувати, як лiпше вчинити з «Графом Монте-Крiсто» i як заговорити про цю iсторiю з Фермiном, коли той повернеться до крамницi. Менi не хотiлося даремно хвилювати його, однак вiзит незнайомця й моi марнi спроби з’ясувати, що вiн замислив, не давали менi спокою. Зазвичай я просто виклав би своему товаришевi все, що сталося, та й по всьому, але в цьому випадку щось менi пiдказувало, що поводитися треба вкрай делiкатно. Останнiм часом Фермiн ходив засмучений i геть не в гуморi. Я силкувався пiдбадьорити його, однак жодна з моiх жалюгiдних спроб не могла викликати усмiшку на його обличчi.

– Фермiне, можеш не витирати так ретельно пил iз книжок, – казав я йому. – Я чув, що скоро популярними будуть тiльки «чорнi» романи[12 - «Чорний» роман (або нуар) – рiзновид «крутого» кримiнального роману з напруженим сюжетом i грубуватою манерою розповiдi.].

Я натякав на назву, яку тодi оглядачi починали застосовувати до кримiнальних iсторiй про злочин i кару, що в пригладжених перекладах потроху дiставалися до нас iз закордону.

У Фермiна цi нiкчемнi намагання сказати щось дотепне не викликали навiть жалiсливоi посмiшки, натомiсть вiн хапався за нагоду виголосити чергову промову, сповнену зневiри й бридливостi.

– Незабаром усi романи стануть чорними, адже вiд другоi половини цього кровожерного столiття тхне фальшем i злочином, прихованими за цiлою купою всiляких евфемiзмiв, – виголошував вiн.

«Ну ось, починаеться, – думав у таких випадках я. – Апокалiпсис вiд святого Фермiна Ромеро де Торреса».

– Ти перебiльшуеш, Фермiне. Тобi треба бiльше бувати на свiжому повiтрi. Я читав якось у газетi, що вiтамiн D посилюе вiру в наших ближнiх.

– А я ось читав, що якусь книжчину одного з вiршомазiв Франко називають лiтературною сенсацiею свiтового масштабу, та попри це, ii не знайдеш у жоднiй книгарнi далi Мостолесу[13 - Мостолес – мунiципалiтет у складi автономноi спiльноти Мадрид.].

Коли Фермiна опановував песимiзм, краще було не пiдкидати моему товаришевi поживи для роздумiв.

– Знаеш що, Данiелю? Інодi я думаю, що Дарвiн помилився i що насправдi людина походить не вiд мавп, тому що в кожних вiсьмох iз десяти представникiв роду людського сидить свиня i тiльки чекае свого часу, щоб залiзти в багнюку, – розводився вiн далi.

– Фермiне, менi бiльше до вподоби, коли ти висловлюеш бiльш гуманiстичнi й позитивнi погляди на стан речей, як того разу, коли сказав, що глибоко в душi жодна людина не е поганою, а лише наляканою.

– Казна-що. Я, мабуть, був не при тямi, коли таке верз.

Веселун Фермiн, про якого менi так приемно було згадувати, кудись подiвся, i його заступила людина, змучена своiми клопотами й невдачами, про якi не хотiла нiкому розповiдати. Інодi, коли Фермiн гадав, що його нiхто не бачить, то забивався в куток, i тяжка туга, здавалося, гризла його зсередини. Вiн став худий як трiска й почав неабияк непокоiти мене своiм хворобливим виглядом. Я кiлька разiв намагався побалакати з товаришем про це, але вiн уперто заперечував, що мае негаразди, й видавав цiлу купу якихось чудернацьких пояснень.

– Нiчого менi не сталося, Данiелю. Просто рiч у тому, що я тепер стежу за футбольними чемпiонатами i щоразу, коли «Барса»[14 - Скорочена назва футбольного клубу «Барселона».] програе, у мене падае тиск. Скибочка ламанчського сиру – i я знову здоровий як бик.

– Як таке може бути? Ти ж нi разу не був на футболi!

– Це ти так тiльки думаеш. Та ми з Кубалою[15 - Ладислав Кубала (1927–2002) – угорський, чехословацький та iспанський футболiст. У 1951–1961 рр. грав за «Барселону».], можна

Страница 9

казати, зростали разом.

– Але ж я бачу, що в тебе аж костi свiтяться. Ти або захворiв, або зовсiм не пильнуешся.

Замiсть вiдповiдi вiн продемонстрував менi бiцепси завбiльшки з невеличкий круглячок i вишкiрився, немовби рекламуючи зубний порошок.

– Помацай-но. Твердi, як сталь, iз якоi викувано меча Сiдовi[16 - Сiд Кампеадор (вiдомий також як Ель Сiд та Родрiго Дiас де Вiвар, 1040–1099) – легендарний полководець часiв Реконкiсти, нацiональний герой Іспанii.].

Батько гадав, що Фермiнiв кепський стан спричинений хвилюваннями через весiлля й через усе те, що з ним пов’язано, зокрема потребою тiсного спiлкування з духiвництвом i пошуками ресторану чи кафе, де можна було влаштувати учту, але я пiдозрював, що причина такоi його меланхолii ховаеться значно глибше. Я саме вагався, як лiпше вчинити: розповiсти Фермiновi про все, що сталося вранцi, i показати книжку чи дочекатися, доки випаде краща нагода, коли це дверi розчинилися i з’явився мiй товариш iз виразом обличчя, що пасував би на поминках. Побачивши мене, вiн вичавив iз себе кволу усмiшку i по-вiйськовому вiддав честь.

– Радий тебе бачити, Фермiне. Я вже гадав було, що ти не прийдеш.

– Коли я проходив повз крамницю годинникаря, дон Федерiко потiшив мене казна-якою плiткою. Буцiмто сьогоднi вранцi на вулицi Пуертаферрiса бачили сеньйора Семпере при повнiм парадi, що прямував невiдь-куди. Дон Федерiко й ця дурепа Мерседiтас хотiли знати, чи сеньйор Семпере часом не завiв собi коханки, як то тепер повелося в тутешнiх крамарiв, а якщо дiвиця ще й шансонетка, то це вже останнiй крик моди.

– І що ти iм вiдповiв?

– Я сказав, що твiй шановний батечко – зразковий удiвець, який повернувся до стану первiсноi незайманостi, що неабияк зацiкавило наукову спiльноту й забезпечило йому подання до офiсу архiепископа на канонiзацiю за прискореною процедурою. І що особисте життя сеньйора Семпере я не обговорюю нi з близькими йому людьми, нi з далекими, бо воно стосуеться лише його одного. А того, хто полiзе до мене з базарними плiтками, я вiдлупцюю по пицi – та й квит.

– Ти справжнiй лицар, Фермiне, давнього гарту.

– Це твiй батько давнього гарту. Тому що – але тiльки мiж нами, моi слова не мають покинути цi стiни – йому б не завадило коли-не-коли розважитися. Вiдтодi як почалася наша посуха з продажами, вiн цiлими днями сидить у пiдсобцi з цiею своею египетською «Книгою мертвих».

– Це бухгалтерська книга.

– Байдуже. Власне, я вже давно вважаю, що нам потрiбно затягти його до «Ель Молiно» й гульнути там на славу. І хоча в таких справах наш герой холоднiший за холодець, я гадаю, що герць iз гарячою ладною панянкою трохи розтрусив би йому кiстки, – заявив Фермiн.

– Овва! Хто б казав! Знайшовся заводiяка! Коли вже казати по щиростi, то мене непокоiш саме ти, – обуривсь я. – Останнiм часом ти схожий на таргана в пальтi.

– Слухай-но, Данiелю, а ти вiдшукав дуже вдале порiвняння. Бо ж, хоч у таргана й немае гарненького личка, що його вимагають безпiдставнi канони цього дурноверхого суспiльства, у якому нам судилося жити, але, як i це бiдолашне членистоноге, твiй покiрний слуга вирiзняеться дивовижним iнстинктом до виживання, непомiрною ненажерливiстю й лев’ячим лiбiдо, якого не поменшае навiть в умовах щонайвищоi радiацii.

– З тобою неможливо сперечатися, Фермiне.

– Друже мiй, уся рiч у моiй схильнiй до дiалектики вдачi й готовностi всипати бобу у вiдповiдь на найменший натяк на поклеп чи дурисвiтство, але твiй батько – квiтка нiжна й тендiтна, i, гадаю, настав час узяти справу в своi руки, доки вiн остаточно не перетворився на викопнi рештки.

– І яка ж це справа, Фермiне? – раптом пролунав батькiв голос у нас за спиною. – Тiльки не кажи, що збираешся влаштувати менi вечерю з Росiiто.

Ми обернулися, наче двое збиточних школярiв, заскочених зненацька на мiсцi злочину. Мiй батько, геть не подiбний на тендiтну квiтку, суворо позирав на нас iз порога.




8


– А звiдки вам вiдомо про Росiiто? – вражено пробурмотiв Фермiн.

Насолодившись нашим переполохом, який спричинила його поява, батько приязно всмiхнувся до нас i пiдморгнув.

– Хоч я колись i перетворюся на викопнi рештки, але слух у мене поки ще добрий. Слух i голова. Тому я вирiшив, що потрiбно вжити деяких заходiв, щоб пожвавити нашу торгiвлю, – оголосив вiн. – А похiд до «Ель Молiно» може зачекати.

Лише тодi ми зауважили, що батько повернувся з двома чималими сумками й здоровенною коробкою, загорнутою в пакувальний папiр i перев’язаною грубою мотузкою.

– Сподiваюся, ти не пограбував сусiднiй банк? – запитав я.

– Банкiв я намагаюся по змозi уникати, бо, як правильно каже Фермiн, зазвичай це саме вони грабують тебе, а не навпаки. А повернувся я з ринку «Санта-Люсiя».

Ми з Фермiном збентежено перезирнулися.

– Не хочете менi допомогти? Цi торби тяжкi, як бозна-що.

Ми взялися викладати вмiст сумок на прилавок, тимчасом як батько розпаковував коробку. У сумках виявилося повно якихось невеличких пакункiв. Фермiн розгорнув один iз них i розгублено втуп

Страница 10

вся в нього очима.

– Що це таке? – поцiкавивсь я.

– Як на мене, це дорослий iшак у масштабi один до ста, – вiдказав Фермiн.

– Хто?

– Осел, вiслюк чи онагр – спокiйна, мила й чарiвлива тварина, чотиринога й непарнокопитна, що блукае горами й долами нашоi рiдноi Іспанii. Однак у мiнiатюрнiй версii, на кшталт тих маленьких потягiв, що продаються в iграшковiй крамницi «Палау».

– Це глиняний вiслючок, фiгурка для вертепу, – пояснив батько.

– Якого такого вертепу?

Замiсть вiдповiдi батько лише дiстав iз картонноi коробки чималий макет ясел Христових iз iлюмiнацiею. Я здогадався, що батько придбав iх, щоб виставити у вiтринi книгарнi, сподiваючись такою рiздвяною рекламою привабити вiдвiдувачiв. Фермiн тим часом уже розпакував рiзноманiтнi фiгурки волiв, верблюдiв, свиней, качок, пальм, схiдних царiв, Йосипа й Дiви Марii.

– Упасти в ярмо нацiонал-католицизму й узяти на озброення його пiдступнi методи навiювання думок шляхом демонстрацii лялькових вистав i експлуатацii заяложених легенд – це, по-моему, не найкраще рiшення, – виголосив мiй товариш.

– Не мели дурниць, Фермiне. Це добра традицiя. Людям подобаються рiздвянi вертепи, – вiдрiзав батько. – Нашiй книгарнi бракуе яскравих барв i радощiв, таких потрiбних у цi святковi днi. Погляньте на всi iншi крамницi довкола, i ви побачите, що наша проти них – наче похоронне бюро. Ну ж бо, пiдсобiть менi виставити вертеп у вiтринi. І приберiть звiдти всi цi книги Мендiсабаля[17 - Хуан до Дiос Альварес Мендiсабаль (1790–1853) – iспанський полiтик, обiймав посади мiнiстра фiнансiв i голови уряду Іспанii.] про дезамортизацiю. Вони тiльки всiх вiдлякують.

– Ну ось, приiхали, – пробурмотiв Фермiн.

Утрьох ми пiдiйняли ясла, розмiстили iх у вiтринi й порозставляли фiгурки. Фермiн допомагав неохоче, суплячись i шукаючи будь-якого приводу, щоб висловити свою незгоду з цим задумом.

– Сеньйоре Семпере, не майте моiх слiв за образу, але це немовля Ісус утричi бiльше за свого начебто батька й ледве вмiщаеться в колисцi.

– Нiчого не вдiеш. Меншi фiгурки на базарi закiнчилися.

– У мене таке враження, нiби коло Дiви Марii лежить один iз тих японських борцiв, якi мають надмiрну вагу, напомаджене волосся, а замiсть трусiв – шматок тканини, пропущений мiж ногами.

– Борцi сумо, – пiдказав я.

– Атож, саме вони, – погодився Фермiн.

Батько зiтхнув, скрушно похитавши головою.

– А крiм того, погляньте на його очi. Здаеться, що вiн одержимий.

– Фермiне, замовкни негайно й увiмкни краще вертеп у розетку, – наказав йому батько, простягаючи провiд.

Фермiн, наче фокусник, примудрився з дивовижною спритнiстю пролiзти попiд столиком, на якому стояли ясла, i дотягтися до розетки, що була аж наприкiнцi прилавка.

– Нехай буде свiтло, – виголосив батько, захоплено споглядаючи на новий блискучий вертеп книгарнi «Семпере й сини». – Оновлення або смерть, – задоволено додав вiн.

– Смерть, – пробубонiв собi пiд нiс Фермiн.

Не минуло й хвилини вiдтодi, як було врочисто ввiмкнуто iлюмiнацiю, а якась матуся з трьома дiтьми вже зупинилася перед вiтриною, щоб помилуватися яслами, i, повагавшись хвилю, наважилася зайти до крамницi.

– Доброго дня, – привiталася вона. – Ви маете оповiдi про життя святих?

– Звiсно, – вiдказав батько. – Дозвольте показати вам «Збiрник оповiдань про життя маленького Ісуса». Я певен, вашi дiти будуть у захватi вiд цiеi книжки, що мае багато малюнкiв i передмову – лишень уявiть собi – дона Хосе Марii Пемана[18 - Хосе Марiя Пеман-i-Пемартiн (1897–1981) – iспанський письменник, журналiст i поет, що пiдтримував режим Франко.]!

– Ой, як славно! Нинi так важко натрапити на справдi добру книжку, яку приемно читати. Без усiх цих злочинiв i смертей, i всiх цих розмiрковувань, яких нiхто не розумiе. Вам так не здаеться?

Фермiн пустив очi пiд лоба й уже збирався розтулити рота, коли я його стримав i вiдтягнув подалi вiд жiнки.

– Гадаю, ви маете рацiю, – погодився батько, краем ока поглядаючи на мене й показуючи знаками, щоб я зв’язав Фермiна й заткнув йому пельку, тому що цiеi покупчинi не можна було втратити нiзащо в свiтi.

Я заштовхав Фермiна до пiдсобного примiщення й щiльно запнув завiсу, щоб дати батьковi змогу спокiйно завершити продаж.

– Фермiне, я не знаю, яка муха тебе вкусила. Я бачу, що тобi не сподобалася ця задумка з вертепом, i я це розумiю, але якщо Ісусик завбiльшки з дорожнiй коток i кiлька глиняних свиней пiдбадьорять батька та ще й принадять до книгарнi покупцiв, то я попросив би тебе притримати своi екзистенцiалiстськi промови й удати щире захоплення, принаймнi в робочий час.

Фермiн зiтхнув i присоромлено опустив голову.

– Пробач менi, якщо можеш, друже Данiелю, – промовив вiн. – Щоб ощасливити твого батька й урятувати книгарню, я ладен пiти на прощу шляхом святого Якова[19 - Шлях святого Якова (Ель-Камiно-де-Сантьяго) – знаменита паломницька дорога до могили апостола Якова в iспанському мiстi Сантьяго-де-Компостела, головна частина якоi пролягае Пiвнiчною Іспанiею.], вирядившись у костю

Страница 11

тореро.

– Досить, якщо ти просто скажеш батьковi, що його вигадка з вертепом дуже вдала, i далi поводитимешся вiдповiдно.

Фермiн кивнув.

– Цього замало. Я перепрошу сеньйора Семпере за свою неподобну поведiнку й на знак свого щирого каяття додам до вертепу ще одну фiгурку, щоб рiздвяним духом нас не змогли перевершити навiть великi торговi центри. У мене е приятель, що пiдпiльно виготовляе каганери[20 - Каганер (букв. «серун») – рiзьблена фiгурка вiдомоi особи, що справляе велику потребу. Ставити такi фiгурки до рiздвяного вертепу – давня каталонська традицiя.] доньi Кармен Поло де Франко[21 - Дружина iспанського диктатора Франсiско Франко.]. Такi подiбнi виходять, що аж сироти на тiлi виступають.

– Досить буде якоiсь овечки або царя Балтазара.

– Як скажеш, Данiелю. А тепер, якщо ти не проти, я зроблю щось корисне, наприклад, розберу коробки з книжками вдови Рекасенс, що вже тиждень тут припадають пилом.

– Тобi допомогти?

– Не турбуйся. Я дам собi раду, а ти роби своi справи.

Вiн попрямував до складу в кiнцi пiдсобки i став одягати синiй робочий халат.

– Фермiне, – покликав я товариша.

Вiн обернувся, уважно дивлячись на мене. Якусь мить я не наважувався почати.

– Сьогоднi дещо сталося, i я хотiв би тобi розповiсти.

– Я слухаю.

– Навiть не знаю, як це все пояснити до ладу. Тебе сьогоднi дехто розшукував.

– Вона гарненька? – запитав Фермiн, намагаючись жартiвливим тоном приховати неспокiй, що тiнню промайнув у його очах.

– Це був чоловiк. Доволi старий i пошарпаний i, по правдi сказати, дещо дивакуватий.

– Вiн назвався? – запитав Фермiн.

Я похитав головою.

– Нi, але вiн лишив для тебе ось це.

Фермiн насупився. Я простягнув йому книжку, яку вiдвiдувач придбав кiлька годин тому. Мiй товариш узяв ii i збентежено поглянув на назву.

– Хiба це не той Дюма, що виставлений у нас в шафцi за сiм дуро?

Я кивнув, пiдтверджуючи.

– Розгорни на титульнiй сторiнцi.

Фермiн послухався. Прочитавши дарчий напис, вiн враз аж пополотнiв i натужно ковтнув. Потiм мiй друг заплющив на мить очi, а коли розплющив i мовчки глянув, менi здалося, що за п’ять секунд вiн постарiв на п’ять рокiв.

– Коли цей чоловiк вийшов iз крамницi, я пiшов за ним назирцем, – розповiдав я далi. – Вiн поселився тиждень тому в притонi на вулицi Оспiталь, навпроти пансiону «Європа». Живе, судячи з того, що менi вдалося дiзнатися, пiд чужим iм’ям, а саме пiд твоiм: Фермiн Ромеро де Торрес. Вiд одного з вуличних письменникiв, якi працюють коло палацу вiце-королеви, я довiдався, що цей чоловiк звертався з проханням переписати листа, у якому йшлося про велику суму грошей. Тобi це про щось говорить?

Фермiн зiщулився, немовби кожне мое слово падало на його голову, як удар кия.

– Данiелю, ти не повинен бiльше нi стежити за цим типом, нi розмовляти з ним. Це дуже важливо. Не треба нiчого робити. Тримайся вiд нього якомога далi. Цей чоловiк дуже небезпечний.

– Хто вiн такий, Фермiне?

Фермiн згорнув книжку i сховав ii на полицi за коробками.

Поглянувши в напрямку головного примiщення крамницi й переконавшись, що мiй батько досi зайнятий iз покупчинею i нас не чуе, товариш наблизився до мене й прошепотiв:

– Прошу тебе, не розповiдай про це своему батьковi, та й узагалi нiкому.

– Фермiне…

– Благаю тебе. Заради нашоi дружби.

– Але ж, Фермiне…

– Будь ласка, Данiелю. Не зараз. Довiрся менi.

Згнiтивши серце, я погодився й показав товаришевi сотку, якою розплатився незнайомець. Пояснювати Фермiновi, звiдки вона взялася, не було потреби.

– Це проклятi грошi, Данiелю. Пожертвуй iх сестрам милосердя або першому-лiпшому жебраковi. Або, ще краще, спали iх.

Фермiн замовк i став знову перевдягатися. Скинувши халат, вiн натягнув свое поношене габардинове пальто i надiв на свою голову, чи то пак сiрникову голiвку, берет, що скидався на змальовану Далi паельеру[22 - Пательня з двома ручками, на якiй готують нацiональну iспанську страву – паелью.], яка розтопилася вiд жару.

– Уже йдеш?

– Перекажи своему батьковi, що в мене з’явилися непередбаченi обставини. Зробиш менi таку ласку?

– Звiсно, але…

– Поки що я нiчого не можу тобi пояснити, Данiелю.

Фермiн схопився однiею рукою за живiт, немовби йому скрутило кишки, а другою заходився жестикулювати, неначе хотiв спiймати слова, якi так i не злетiли з його губ.

– Фермiне, якби ти розповiв менi, я змiг би чимось тобi зарадити…

Мiй товариш на хвилину замислився, але потiм мовчки похитав головою i вийшов на сходовий майданчик. Я провiв його до виходу з пiд’iзду, а потiм дивився, як Фермiн – лише людина, на плечi якоi впав увесь тягар свiту, – поступово зникае у мряцi, тимчасом як на Барселону спадала нiч, чорнiша, нiж зазвичай.




9


Ученi довели, що будь-яке кiлькамiсячне немовля здатне безпомилково вiдчути посеред ночi саме той момент, коли його батькам удалося нарештi заснути. Тодi воно здiймае крик, щоб не дати дорослим подрiмати бiльш як пiвгодини на раз.

Тоi ночi, як майже i всiх попереднiх, мал

Страница 12

к Хулiан прокинувся коло третьоi i вiдразу ж оголосив про це на всю силу своiх легень. Я розплющив очi й перевернувся. Поруч зi мною лежала Беа, ii шкiра свiтилася в напiвтемрявi. Повiльно прокидаючись, вона потягнулася таким рухом, що давав змогу розпiзнати обриси ii тiла пiд простирадлом, i щось нерозбiрливо пробурмотiла. Я стримав природне бажання поцiлувати кохану в шию i звiльнити ii вiд довжелезноi суцiльноi нiчноi сорочки, яку мiй тесть, вочевидь iз умислом, подарував iй на день народження i яка, попри всi моi хитрощi, нiяк не хотiла загубитися серед брудноi бiлизни.

– Я вже встаю, – прошепотiв я, цiлуючи дружину в чоло.

У вiдповiдь Беа обернулася до мене спиною i сховала голову пiд подушку. Я затримався, насолоджуючись плавким вигином ii спини й солодкими округлостями сiдниць, приховати якi було несила усiм сорочкам у свiтi. Минуло вже майже два роки вiдтодi, як я одружився з цим дивовижним створiнням, i досi ще зачудо?вання охоплювало мене, коли, прокинувшись, я вiдчував поруч ii тепло. Я обережно вiдгорнув простирадло i став гладити задню оксамитову поверхню стегна, коли в зап’ясток менi вп’ялися нiгтики Беа.

– Данiелю, не зараз. Дитина плаче.

– Я так i знав, що ти вже не спиш.

– Поспиш тут у цьому будинку з чоловiками, якi або плачуть без угаву, або пiдбираються з тилу до бiдолашноi жiнки, якiй за нiч не вдаеться i двох годин поспати.

– Ти ще про це пошкодуеш.

Я пiдвiвся з лiжка й побiг у кiнець коридору до кiмнати Хулiана. Невдовзi пiсля весiлля ми розмiстилися в мансардi будинку, у якому була наша книгарня. Дон Анаклето, шкiльний учитель, що мешкав тут упродовж двадцяти п’яти рокiв, вирiшив вийти на пенсiю й повернутися до своеi рiдноi Сеговii, щоб у затiнку акведука писати пiкантнi вiршi й опановувати науку приготування смаженого молочного поросяти.

Хулiан зустрiв мене гучним плачем такоi високоi частоти, що моi барабаннi перетинки лише дивом не луснули.

Я взяв малюка на руки, понюхав пелюшки i, переконавшись, що цього разу все чисто, заходився робити те, що роблять всi притомнi молодi татусi: мурмотати бозна-якi нiсенiтницi й, незграбно пiдстрибуючи, пританцьовувати по кiмнатi. Цiлковито забувшись у таких розвагах, я не вiдразу помiтив, що Беа стоiть на порозi й несхвально поглядае на мене.

– Дай менi, так ти тiльки розбуркаеш його ще бiльше.

– Але ж йому подобаеться, – заперечив я, передаючи малюка дружинi.

Беа взяла сина на руки й, тихенько наспiвуючи, заходилася нiжно його заколисувати. Через п’ять секунд Хулiан припинив пхинькати, i на обличчi його з’явилася та блаженно-радiсна усмiшка, яку вдавалося викликати лише його матерi.

– Йди, – прошепотiла до мене Беа. – Я скоро.

Пiсля того як мене випровадили з дитячоi, так наочно продемонструвавши мою неспроможнiсть дати раду немовлятi, я повернувся до спальнi й розтягнувся на лiжку, знаючи, що тепер не стулю очей аж до ранку.

Незабаром у дверях з’явилася Беа й, зiтхнувши, примостилася коло мене.

– Я просто падаю з нiг.

Я обiйняв ii, i ми кiлька хвилин полежали мовчки.

– Я ось що собi подумала, – промовила Беа.

«Тремти, Данiелю!» – промайнуло в моiй головi. Беа пiдвелася й присiла навпочiпки на лiжку.

– Коли Хулiан трохи пiдросте, моя мати зможе глядiти його вдень, i я планую тодi почати працювати.

Я кивнув, погоджуючись.

– Де?

– У книгарнi.

Розваживши, я вирiшив за краще промовчати.

– Гадаю, моя допомога вам не завадить, – додала Беа. – Твiй батько вже не здужае стiльки працювати. І не ображайся, але менi здаеться, що я краще за тебе чи Фермiна тямлю, як поводитися з клiентами. Фермiн, той узагалi останнiм часом, здаеться, тiльки вiдлякуе людей.

– Із цим не посперечаешся.

– Що ж йому, сердешному, сталося? Я оце якось зустрiла на вулицi Бернарду, i вона розплакалася передi мною. Я повела ii до однiеi з тих цукерень, що на вулицi Петрiчоль, i пiсля чашки гарячого шоколаду з вершками вона розповiла, що Фермiн поводиться вкрай дивно. Кiлька днiв тому вiн начебто не схотiв заповнювати парафiяльну анкету нареченого. Хто ж так одружуеться? Вiн тобi нiчого не казав?

– Нiчого такого, що здалося б менi важливим, – злукавив я. – Може, Бернарда надто тисне на нього…

Беа мовчки поглянула на мене.

– Що? – зрештою не витримав я.

– Бернарда просила мене нiкому не розповiдати.

– Не розповiдати що?

Дружина пильно подивилася на мене.

– Що в неi затримка цього мiсяця.

– Їй затримали платню за роботу?

Беа поглянула на мене як на iдiота, i мене враз осяяло.

– Бернарда вагiтна?

– Тихiше, а то розбудиш Хулiана.

– То вона вагiтна чи нi? – перепитав я ледь чутно.

– Можливо.

– А Фермiн знае?

– Вона не хоче йому поки що казати. Боiться, що вiн кинеться навтьоки.

– Фермiн нiколи б так не вчинив.

– Усi б чоловiки так вчинили, якби могли.

Мене здивувала рiзкiсть у ii голосi, яку Беа, щоправда, вiдразу ж пiдсолодила лагiдною усмiшкою, опиратися якiй не змiг би нiхто.

– Як же погано ти нас знаеш.

Беа звелася в напiвтемрявi й, не кажучи н

Страница 13

слова, стягнула через голову сорочку й кинула ii на край лiжка. Дозволивши помилуватися собою кiлька секунд, вона повiльно нахилилася надi мною й неквапно провела язиком по моiх губах.

– Як же погано я вас знаю, – прошепотiла вона.




10


Наступного дня стало зрозумiло, що рекламний хiд iз iлюмiнованими Христовими яслами виявився неабияк дiевим. Уперше за багато тижнiв батько всмiхався, час вiд часу занотовуючи продажi до бухгалтерськоi книги. Щойно крамниця вiдчинилася, до нас потроху потяглися i давнi клiенти, що бозна-вiдколи вже не заходили, i новi, що прийшли до нашоi книгарнi вперше. Я вiддав батьковi, як знавцевi свого дiла, право провадити з ними всiма справи i задоволено спостерiгав, як вiн насолоджувався своею роботою, пропонуючи книжки, пробуджуючи в покупцях цiкавiсть i вгадуючи iхнi смаки. День заповiдався чудовий, перший за кiлька останнiх тижнiв.

– Данiелю, потрiбно принести зiбрання iлюстрованоi класики для дiтей. Видавництва «Вертiсе», з голубим корiнцем.

– По-моему, цi книжки в пiдвалi. Ключi в тебе?

– Беа брала iх у мене кiлька днiв тому, щоб занести вниз якiсь дитячi речi, i, здаеться, так i не повернула. Подивися в шухлядi.

– Там iх нема. Я збiгаю миттю нагору, подивлюся в нашiй кiмнатi.

До крамницi саме зайшов якийсь пан i висловив бажання придбати книжку про iсторiю барселонських кафе, тож я лишив батька опiкуватися ним i через пiдсобку вийшов на сходовий майданчик. Ми з Беа мешкали аж на горiшньому поверсi, i, на додачу до надмiру свiтла, ще й отримали можливiсть щодня змiцнювати тiло й дух, долаючи спуски та пiдйоми сходами. Дорогою нагору я зустрiв Едельмiру, вдову, що мешкала на четвертому поверсi. Колишня балерина, тепер вона заробляла на життя тим, що малювала в себе вдома образи Богородицi та святих. Роки, проведенi на сценi театру «Арнау», знищили ii колiннi суглоби, i тепер удовi доводилося триматися обiруч за поручнi, щоб подолати один сходовий марш, однак, попри такi труднощi, вона завжди всмiхалася й завжди знаходила привiтнi слова.

– Як там маеться твоя вродлива дружина, Данiелю?

– Їi врода не дорiвняеться до вашоi, донье Едельмiро. Допомогти вам спуститися?

Едельмiра, як зазвичай, вiдмовилася вiд допомоги й попросила переказувати вiтання Фермiновi, який щоразу, як бачив удову, залицявся до неi i робив непристойнi пропозицii.

Я вiдчинив дверi до нашого помешкання. У квартирi досi чути було парфуми Беа i ту своерiдну сумiш запахiв, що йде вiд дiтей i дитячих речей. Беа зазвичай вставала рано-вранцi й вивозила Хулiана на прогулянку в новiсiнькому вiзочку фiрми «Хане», подарованому нам Фермiном, який ми всi називали «мерседесом».

– Беа! – гукнув я.

Квартира була невеличка, i мiй вигук повернувся луною, перш нiж я встиг зачинити за собою дверi, Беа вже пiшла.

Я став посеред iдальнi, намагаючись вiдтворити хiд думок дружини й вирахувати, куди вона могла покласти ключi вiд пiдвалу. Беа любила порядок i була набагато органiзованiша за мене. Я почав iз того, що перевiрив шухляди в буфетi, у яких зберiгалися квитанцii, листи, на якi потрiбно було ще вiдповiсти, i дрiбнi грошi. Потiм перейшов до столикiв, фруктових ваз i поличок.

Із iдальнi я подався на кухню, де стояла шафка, куди Беа складала своi записи й рiзноманiтнi нагадування. Доля менi не всмiхнулася й тут, тож я опинився у спальнi, перед лiжком. Озираючись довкола, я намагався застосувати своi аналiтичнi здiбностi. Речi Беа займали сiмдесят п’ять вiдсоткiв у шафi, шухлядах та iнших меблях у спальнi. Пояснювала вона це тим, що я завжди вдягаю одне й те саме, а тому одного кутка в одежнiй шафi менi цiлком вистачить. Система, з якою Беа наповнювала шухляди, завжди була поза межею мого розумiння. Менi трохи дошкуляли докори сумлiння, коли я нишпорив у мiсцях, призначених для особистого користування моеi дружини, до того ж обшук виявився невдалим: оглянувши все, що трапилося менi на очi, я так i не вiдшукав ключiв.

«Треба вiдтворити послiдовнiсть подiй», – сказав я собi. Я пригадував невиразно, як два чи три днi тому Беа казала щось про коробку з лiтнiм одягом, яку треба знести вниз. Якщо пам’ять мене не зраджуе, того дня Беа була в сiрому пальтi, яке я iй подарував на першу рiчницю нашого весiлля. Я усмiхнувся, задоволений своiми дедуктивними здiбностями, i вiдчинив шафу, щоб серед гардеробу дружини вiдшукати це пальто. Воно було там. Якщо я правильно засвоiв уроки Конан Дойля та його послiдовникiв, батьковi ключi мали знайтися в однiй iз кишень цього пальта. Сягнувши рукою в праву, я виявив двi монетки й кiлька м’ятних льодяникiв, якi зазвичай дарують в аптеках. Я перейшов до лiвоi кишенi i з задоволенням переконався, що моя здогадка була правильна. Пальцi намацали в’язку ключiв. І ще дещо.

У кишенi лежав якийсь аркуш паперу. Я вийняв ключi й, повагавшись, вирiшив дiстати i цей аркушик. «Мабуть, – подумав я, – це один iз тих спискiв покупок, якi Беа складае, щоб не забути нiчого важливого».

Виявилося, що це конверт. Із листом. Адресованим Беатрiс Агiлар i отриманим

Страница 14

нею тиждень тому, судячи з поштового штемпеля. Листа було надiслано на адресу батькiв Беа, а не на нашу. Я перевернув конверт, i ключi вiд пiдвалу випали в мене з рук, коли я прочитав iм’я вiдправника: «Пабло Каскос Буендiя».

Я сiв на лiжко i спантеличено втупився в конверт. Пабло Каскос Буендiя вважався нареченим Беа, коли ми з нею закрутили роман. Цей персонаж, що походив iз заможноi родини, яка володiла багатьма корабельнями в Ель-Ферролi[23 - Ель-Ферроль – мiсто i мунiципалiтет в Іспанii, у складi автономноi спiльноти Галiсiя, у провiнцii Ла-Корунья. Центр суднобудування Іспанii. У 1936–1975 рр. мало назву Ель-Ферроль-Каудильо на честь диктатора Іспанii Франсiско Франко, уродженця цього мiста.], нiколи не був менi до вподоби, як i я йому. На той час вiн служив у армii молодшим лейтенантом. Вiдтодi, як Беа написала йому, що розривае заручини, я про нього бiльше не чув. До цiеi митi.

Що робить надiсланий нещодавно лист вiд колишнього нареченого Беа в кишенi ii пальта? Конверт був розпечатаний, однак протягом хвилини сумлiння не дозволяло менi дiстати звiдти лист. Я усвiдомлював, що вперше роблю щось за спиною в Беа, i менi захотiлося покласти конверт на мiсце й бiгти щодуху зi спальнi. Однак цей чеснотливий порив тривав лише кiлька секунд. Останнi залишки почуття провини й сорому розвiялися швидше, нiж я дочитав до кiнця першого абзацу.



«Люба Беатрiс,

Сподiваюся, у тебе все добре i ти щаслива своiм новим життям у Барселонi. Протягом усiх цих мiсяцiв я не отримав жодноi вiдповiдi вiд тебе на моi листи i часом запитую себе, що ж я вчинив, чому ти не хочеш нiчого чути про мене. Я розумiю, що тепер у тебе е чоловiк, син, i, можливо, менi не слiд тобi писати, але я мушу зiзнатися, що, хоч як не намагаюся, не можу забути тебе, дарма що минуло вже стiльки часу. І менi не соромно визнати, що я досi кохаю тебе.

У моему життi також сталися змiни. Рiк тому я обiйняв посаду комерцiйного директора одного значного видавництва. Я знаю, як багато для тебе важать книжки, i ця робота дае менi змогу почуватися ближчим до тебе. Я працюю в мадридському представництвi фiрми, але часто подорожую Іспанiею у видавничих справах.

Я постiйно думаю про тебе, про життя, яке ми могли би прожити разом, про дiтей, яких ми могли б мати… Щодня я запитую себе: чи спроможний твiй чоловiк зробити тебе щасливою? Може, вийти за нього тебе змусили обставини? Я не можу повiрити, що тебе задовольняе те скромне життя, яке вiн здатен тобi запропонувати. Я ж добре тебе знаю. Ми товаришували й кохали одне одного, i мiж нами не було нiяких таемниць. Чи ти пам’ятаеш тi нашi вечори на пляжi Сан-Поль? Чи пам’ятаеш, що ми планували, про що разом мрiяли, у чому клялися одне одному? Я нi з ким не почувався так, як iз тобою. Пiсля того як нашi заручини було розiрвано, я зустрiчався з кiлькома жiнками, але тепер знаю, що нiхто не може зрiвнятися з тобою. Щоразу, коли цiлую чиiсь уста, я думаю про твоi, щоразу, коли гладжу чиюсь шкiру, я наче торкаюся твоеi.

Через мiсяць я приiду до Барселони, щоб вiдвiдати тамтешнi офiси видавництва й поспiлкуватися з персоналом щодо майбутньоi реорганiзацii фiрми. Власне, я мiг би вирiшити всi цi формальностi за допомогою телефону й пошти. Насправдi я iду до Барселони лише тому, що сподiваюся побачити тебе. Знаю, ти вирiшиш, що я збожеволiв, але нехай краще так, тiльки б ти не подумала, що я забув тебе. Я прибуду двадцятого сiчня й зупинюся в готелi «Рiтц» на Гран-Вiа. Благаю тебе, зустрiньмося, хай навiть ненадовго, щоб я змiг висловити тобi все, що ношу в своему серцi. Я замовив столик на двох у ресторанi готелю на двадцять перше число. Я чекатиму тебе там. Якщо прийдеш, ти зробиш мене найщасливiшим чоловiком у свiтi, i я знатиму, що е надiя i що моя мрiя повернути твое кохання ще може здiйснитися.

    Кохаю навiки,
    Пабло»

Якийсь час я так i сидiв на лiжку, яке дiлив iз Беа кiлька годин тому. Потiм засунув лист у конверт, а коли пiдвiвся, вiдчуття в мене було таке, наче хтось щойно зацiдив менi в живiт. Я кинувся до ванноi кiмнати, i мене знудило в рукомийник випитою вранцi кавою. Я вiдкрутив холодну воду й умився. Із дзеркала на мене дивилося обличчя iншого Данiеля, того шiстнадцятирiчного хлопчика, якому тремтiли руки, коли вiн уперше пестив Беа.




11


Поглянувши на годинник на своему зап’ястку, батько перевiв на мене запитальний погляд, коли я нарештi повернувся до книгарнi. Мабуть, вiн не мiг збагнути, що я робив аж пiвгодини, але не запитав нiчого. Ховаючи очi, я простягнув йому ключi вiд пiдвалу.

– А хiба ти сам не спустишся по книжки?

– Так, звiсно. Вибач. Зараз я сходжу.

Батько скоса глянув на мене.

– З тобою все гаразд, Данiелю?

Я кивнув головою, вдавши, що здивований запитанням, i, перш нiж батько встиг повторити його, поквапився по книжки, якi треба було принести. Вхiд до пiдвалу був аж у дальньому кiнцi коридору нашого будинку. За металевими дверима, що ховалися пiд першим сходовим маршем i замикалися на колодку, починалися гвинтовi сходи, кiнець яких

Страница 15

губився в темрявi; тхнуло вогкiстю й чимось невизначеним, що навiювало думки про витоптану траву й мертвi квiти. Попiд стелею висiло вряд кiлька лампочок, що тьмяно блимали, створюючи в пiдвалi атмосферу бомбосховища. Я спустився схiдцями донизу й провiв рукою по стiнi, намацуючи вмикач.

Жовтаве свiтло спалахнуло за моею спиною, вихоплюючи з темряви обриси того, що було лише купою непотребу, який марив про часи колишньоi величi. Кiстяки старих нiчийних велосипедiв, обснованi павутиною картини й картоннi коробки, що громадилися на розбухлих вiд вологи дерев’яних стелажах, – усе це створювало видовище, вiд якого зникало будь-яке бажання затримуватися тут бодай на мить довше, нiж потрiбно. Я тiльки зараз збагнув, як дивно вчинила Беа, коли, замiсть попросити мене, вирiшила сама спуститися в пiдвал. Я обвiв очима цi хащi мотлоху й старого манаття, запитуючи себе, якi ж iще таемницi заховано тут.

Я зiтхнув, усвiдомивши, куди прямують моi думки. Слова листа пропалювали менi мозок, наче бризки кислоти. Я пообiцяв собi, що не стану порпатися в коробках, шукаючи жмуток напахчених листiв вiд того типа. Минуло лише кiлька секунд, i я порушив би свою обiцянку, якби не почув кроки: хтось iще спускався схiдцями в пiдвал. Пiдвiвши погляд, я побачив Фермiна, що з гидливим виразом на обличчi оглядав усю цю картину.

– Слухай-но, тут смердить, наче в трупарнi. Ти певен, що в одному з цих ящикiв помiж викрiйками для в’язання не лежить мумiя матерi Мерседiтас?

– Коли ти вже тут, допоможи менi вiднести цi коробки з книжками, що знадобилися батьковi.

Фермiн засукав рукава, приготувавшись до роботи. Я показав йому двi коробки з емблемою видавництва «Вертiсе», i ми взяли кожен по однiй.

– Данiелю, у тебе вигляд гiрший за мiй. Щось сталося?

– Мабуть, надихався гнилизною пiдвалу.

Фермiн не дав себе ошукати моею спробою вiджартуватися. Я поставив коробку на пiдлогу й присiв на неi.

– Можна тебе про дещо запитати, Фермiне?

Товариш також покинув свою ношу й пристосував ii замiсть стiльця.

Я тiльки дивився на нього: хотiв щось сказати, але не мiг вичавити з себе анi слова.

– Альковнi проблеми? – запитав Фермiн.

Я почервонiв, пересвiдчившись, як добре знае мене мiй друг.

– Щось на кшталт цього.

– Сеньйора Беа, благословенна помiж жiнками, не мае бажання до любовних битв? Чи, навпаки, жага ii надмiрна i тобi не вдаеться ii вдовольнити? На мою думку, пiсля народження дитини в жiнок у кровi вибухае гормональна атомна бомба. Це одна з найбiльших загадок природи: як тiльки вони не божеволiють у першi двадцять секунд пiсля пологiв? Я знаю це все, тому що акушерство, разом iз бiлими вiршами, – це одне з моiх захоплень.

– Та нi, не в цьому рiч. Наскiльки менi вiдомо.

Товариш iз подивом глянув на мене.

– Я мушу тебе попросити нiкому не розповiдати те, що почуеш.

Фермiн урочисто перехрестився.

– Я щойно випадково натрапив на лист у кишенi пальта Беа.

Я замовк, але товариш, схоже, не вразився.

– І?

– Це лист вiд ii колишнього нареченого.

– Того мажорчика? А хiба вiн не подався до Ель- Ферроль-Каудильйо, щоб будувати там запаморочливу кар’еру татусевого синочка?

– Так i я гадав. Але виявляеться, що вiн у вiльний час пописуе любовнi листи до моеi дружини.

Фермiн аж пiдскочив.

– От же сучий виблядок, – процiдив вiн крiзь зуби з люттю, навiть сильнiшою за мою.

Я дiстав iз кишенi лист i простягнув йому.

Фермiн, перш нiж розгорнути його, принюхався.

– Менi здаеться, чи це мудило справдi посилае напахченi листи? – запитав вiн.

– Не скажу тобi точно, але мене це б не здивувало. Цiлком схоже на нього. Але найцiкавiше в самому листi. Ти читай, читай…

Фермiн узявся читати, бурмочучи собi пiд нiс i час вiд часу хитаючи головою.

– Цей фрукт, окрiм того, що нiкчема й мерзотник, ще й несусвiтнiй пошляк. Самого тiльки «коли цiлую чиiсь вуста» досить, щоб кинути його на нiч до буцегарнi.

Я сховав лист i втупився поглядом у пiдлогу.

– Ти ж не хочеш сказати, що пiдозрюеш у чомусь Беа? – недовiрливо запитав Фермiн.

– Та нi, звiсно, що нi.

– Брешеш.

Я скочив на ноги й заходився сновигати туди-сюди по пiдвалу.

– А як би ти вчинив, коли б знайшов такого листа в кишенi Бернарди?

Фермiн ретельно виважив вiдповiдь.

– Я б довiрився матерi моеi дитини.

– Довiрився?

Фермiн кивнув.

– Не ображайся, Данiелю, але в тебе типовi проблеми чоловiка, одруженого з шикарною жiнкою. Беа, яка для мене була, е й буде святою, вона, як то кажуть, наче мед з маком, аж губи злипаються. І не важко здогадатися, що всiлякi бахури, бевзi, нахаби та iншi жевжики волочитимуться за нею. Це рiч природна. І байдуже, е в неi чоловiк i дитина чи нi: вбрану в костюм мавпу, яку ми доброзичливо називаемо «гомо сапiенс», це анiтрохи не обходить. Ти, може, цього й не усвiдомлюеш, але я ладен закластися на останнi пiдштаники, що чоловiки злiтаються на твою святу дружину, як мухи на горщик iз медом на квiтневому ярмарку. Цей дурник – звичайний шакал, який скавчить, сподiваючись, що й

Страница 16

му щось перепаде. Повiр менi, що жiнка, у якоi все гаразд iз головою i пiд спiдницею, таку наволоч бачить здалеку.

– Ти впевнений?

– Навiть не сумнiвайся. Ти справдi гадаеш, що якби Беатрiс хотiла стрибнути в гречку, то стала б чекати, поки цей жалюгiдний слимак, роздрочившись, надiшле iй своi байки, сподiваючись затягнути твою дружину в лiжко? Якщо ii не проводжае з десяток залицяльникiв щоразу, як твоя красуня виходить iз дитиною на прогулянку, значить, у неi нiкого немае. Повiр менi, я знаю, що кажу.

– Але ж я не певен, що тепер, коли почув усе це, менi стане спокiйнiше.

– Слухай-но, усе, що тобi треба зробити, – це повернути лист туди, де ти його знайшов, у кишеню пальта, i бiльше про нього не згадувати. І навiть не думай нiчого казати дружинi.

– Ти вчинив би саме так?

– Я вчинив би ось як: вiдшукав би цього бугая i так зацiдив би йому ногою по яйцях, що коли б iх витягали в нього з потилицi, единим його бажанням було б пiти в монастир. Але я – це я. А ти – це ти.

Гнiтюче вiдчуття охопило мене, розтiкаючись усерединi, наче краплина олii в чистiй водi.

– Я не впевнений, що ти менi допомiг, Фермiне.

Товариш знизав плечима, потiм узяв коробку з книжками, пiдiйнявся схiдцями i зник iз очей.



Решту ранку ми були зайнятi поточними справами в книгарнi. Порозмiрковувавши над випадком iз листом, за кiлька годин я вирiшив, що Фермiн мае цiлковиту рацiю. Щоправда, незрозумiлим лишалося, у чому саме вiн мав рацiю: в тому, що треба довiритися коханiй жiнцi й нiчого iй не казати, чи в тому, що треба пiти до того поганця й вiддухопелити його. Календар над прилавком повiдомляв, що сьогоднi двадцяте грудня. У мене лишався рiвно мiсяць, щоб вирiшити це питання.

День минав жваво, продажi були скромними, однак безперервними. Фермiн знай вихваляв батька за таку вдалу вигадку з вертепом i маленьким Ісусиком, що скидався на учасника баскських богатирських iгор.

– Оскiльки я бачу, що в торгiвлi ви справжнiй фахiвець, то полишаю вас i йду до пiдсобки, щоб дати лад тим книжкам, якi днями передала нам удова.

Скориставшись нагодою, я пiшов за Фермiном до пiдсобного примiщення й запнув за спиною завiсу. Товариш глянув на мене дещо стривожено, i я примирливо всмiхнувся до нього.

– Я просто хочу тобi допомогти.

– Як собi знаеш, Данiелю.

Якийсь час ми мовчки розпаковували коробки, дiставали звiдти книжки й викладали iх стосами, сортуючи за жанрами, станом i розмiрами. Фермiн не розтуляв рота й уникав мого погляду.

– Фермiне…

– Я ж уже сказав тобi: немае потреби хвилюватися через той лист. Твоя дружина не якась там хвойда, i того дня, коли вона вирiшить кинути тебе – дай Боже, щоб цей день нiколи не настав, – вона скаже тобi про це навпрямець, без цих дешевих iнтриг.

– Я зрозумiв тебе, Фермiне. Але мова не про те.

Товариш скинув на мене смутним поглядом, зрозумiвши, куди я веду.

– Я подумав собi, що сьогоднi пiсля роботи ми з тобою могли б сходити кудись повечеряти, – почав я. – А заразом i побалакати про справи. Про того вчорашнього вiдвiдувача. І про те, що тебе так непокоiть. Бо ж я нюхом чую, що тут е якийсь зв’язок.

Фермiн поклав на стiл книжку, з якоi витирав пил, пригнiчено глянув на мене й зiтхнув.

– Я вскочив у халепу, Данiелю, – нарештi промимрив вiн, – iз якоi не знаю, як виплутатися.

Я поклав руку йому на плече. Пiд робочим халатом вiдчувалися самi лише кiстки та шкiра.

– Дозволь у такому разi допомогти тобi. Тягар легше нести вдвох.

Вiн поглянув на мене очима людини, що опинилася в безвиходi.

– Ми з тобою вибиралися ще й не з таких неприемностей, хiба ж нi? – умовляв я товариша.

Фермiн гiрко всмiхнувся, не надто переконаний моею оцiнкою становища.

– Ти добрий друг, Данiелю!

«Навiть наполовину не такий добрий, як ти того заслуговуеш», – подумав я.




12


На той час Фермiн далi проживав у старому пансiонi на вулицi Хоакiна Кости, де, як менi стало вiдомо з надiйного джерела, усi iншi мешканцi в таемнiй тiснiй спiвпрацi з Росiiто i ii колегинями готували моему друговi парубоцьку вечiрку, що мала ввiйти в iсторiю. Фермiн уже чекав на мене бiля пiд’iзду, коли я зайшов по нього пiсля дев’ятоi.

– Правду кажучи, менi не дуже хочеться iсти, – повiдомив вiн, побачивши мене.

– Шкода. А може, все ж пiдемо в «Кан Льюiс», – запропонував я. – Сьогоднi в них мае бути вiдварний нут i капiпота[24 - Капiпота – популярна в Каталонii страва з тушкованих телячих нiжок i голови.]…

– Що ж, гаразд, – погодився Фермiн. – Смаковита потрава – неначе розквiтла дiвчина, не годиться марнувати нагоду ii покуштувати.

Узявши собi за девiз цю перлину з полицi афоризмiв неперевершеного дона Фермiна Ромеро де Торреса, ми прогулялися до ресторану, що його мiй товариш вважав за найкращий не лише в Барселонi, а й узагалi мало не в усьому свiтi. «Кан Льюiс» розмiщувався в будинку номер сорок дев’ять на вулицi Сера, за крок вiд притонiв Равалю. Скромний на вигляд, з атмосферою вуличних вистав, просякнутою таемницями колишньоi Барселони, ресторан пропо

Страница 17

ував пречудову кухню, прекраснi обслуговування й цiни, якi навiть для нас iз Фермiном були прийнятними. Посеред тижня вечорами тут збиралися богемнi завсiдники – театрали, лiтератори та iншi божi створiння, заможнi й не дуже, що дружно пiдносили келихи.

Зайшовши до ресторану, ми зустрiли постiйного вiдвiдувача нашоi книгарнi, професора Альбуркерке, що вечеряв за барною стiйкою, гортаючи газету. Мiсцевий учений, викладач фiлологiчного факультету, тонкий критик i публiцист, вiн почувався тут як удома.

– Радий вас бачити, професоре, – привiтався я, проходячи повз нього. – Коли це вже ви навiдаетеся до нас, щоб поповнити вашi запаси харчу для душi? Адже на самих тiльки некрологах у «Вангуардii» довго не протягнеш.

– Та треба буде якось до вас зазирнути. Мене вже аж верне вiд усiх тих дипломних. Я стiльки начитався тих нiсенiтниць, якi понаписували теперiшнi чванькуватi шмаркачi, що, здаеться, в мене починае розвиватися дислексiя[25 - Нездатнiсть оволодiти навичками читання текстiв.].

Тоi митi офiцiант подав йому на десерт пишний округлий флан[26 - Десерт iз яець, цукру й вершкiв на основi з тiста.], який, похитуючись, пускав сльозинки паленого цукру й точив нiжнi пахощi ванiлi.

– Це все забудеться, щойно ваше добродiйство покуштуе цiеi дивовижноi страви, що колихаеться так сласно, наче перса доньi Маргарити Ширгу[27 - Маргарита Ширгу (1888–1969) – iспанська та аргентинська акторка, театральний режисер, педагог.], – промовив Фермiн.

Професор поглянув на свiй десерт у свiтлi такого порiвняння й кивнув, зачарований прекрасним видовищем. Ми лишили вченого мужа насолоджуватися цукрованими принадами театральноi примадонни, а самi влаштувалися за затишним столиком у дальньому кутку зали. Невдовзi нам принесли розкiшну вечерю, яку Фермiн завзято й пожадливо вмолов, наче яка молотарка.

– А ти казав, що не маеш апетиту, – зауважив я.

– Це все м’язи, вони потребують калорiй, – пояснив товариш, до блиску пiдчищаючи тарiлку останньою скибкою хлiба, що лишилася в хлiбницi, хоча менi здалося, що причиною був не голод, а непогамовна тривога, що пожирала самого Фермiна.

Пере, офiцiант, що нас обслуговував, пiдiйшов, щоб дiзнатися, чи все гаразд, i, побачивши те спустошення, яке вчинив Фермiн, простягнув йому десертне меню.

– Не бажаете завершити трапезу чимось солоденьким, маестро?

– А принесiть-но менi два ваших фiрмових флани, таких, як оце я щойно бачив. Тiльки, якщо можна, прикрасьте кожен гарною стиглою вишенькою, – попрохав мiй товариш.

Пере прийняв замовлення й розповiв, що власник ресторану, почувши, як Фермiн вихваляе пругкi принади флана за допомогою такого влучного порiвняння, вирiшив назвати цю страву «Маргаритою».

– Менi тiльки каву з молоком, – сказав я.

– Десерт i кава – за рахунок закладу. Хазяiн пригощае, – повiдомив Пере.

Ми подякували, здiйнявши келихи з вином у напрямку власника ресторану, який бесiдував за барною стiйкою з професором Альбуркерке.

– Славнi люди, – пробурмотiв Фермiн. – Інодi забуваеш, що в цьому свiтi не самi лише негiдники.

Мене вразило те, з якою жорсткiстю й гiркотою прозвучали його слова.

– Чому ти так кажеш, Фермiне?

Товариш тiльки стенув плечима. Невдовзi прибули флани, що спокусливо тремтiли, увiнчанi блискучими вишеньками.

– Ти пам’ятаеш, що за кiлька тижнiв одружуешся, а отже, змушений будеш облишити своiх «маргариток»? – пожартував я.

– Лихо менi[28 - Популярна пiсня, яку виконують на фестивалi в Сан-Фермiнi. У пiснi е такi слова: «Лихо менi, лихо менi, що свято скiнчилося».], – вiдказав Фермiн. – Куди й подiлося мое молодецтво? Я вже не той, що колись.

– Усi ми змiнюемося.

Фермiн iз насолодою взявся до своiх фланiв.

– Не пригадую де, але якось я читав, що насправдi ми нiколи не були такими, як колись, i все це лише нашi iлюзii про те, чого нiколи не траплялося… – мовив вiн.

– Так починаеться роман Хулiана Каракса, – пiдказав я.

– Маеш рацiю. Цiкаво, де зараз пробувае наш приятель Каракс? Ти нiколи не замислювався про це?

– Не минае й дня, щоб я про це не думав.

Фермiн усмiхнувся, пригадуючи нашi колишнi пригоди. А тодi, пальцем указавши на мое огруддя, запитально глянув на мене:

– Ще болить?

Я розщiбнув кiлька гудзикiв i показав йому шрам, який колись давно лишила куля iнспектора Фумеро, пробивши менi грудну клiтку в занедбаному маетку «Янгол Імли».

– Інколи.

– Давнi рани нiколи не загоюються, еге ж?

– Загоюються, а потiм знову ятряться, мабуть, так. Фермiне, подивися-но менi в очi!

Невловимий погляд товариша зустрiвся з моiм.

– Не хочеш розповiсти, що з тобою вiдбуваеться?

Якусь мить вiн вагався.

– Тобi вiдомо, що Бернарда при надii? – запитав вiн.

– Нi, – збрехав я. – Це те, що тебе так турбуе?

Фермiн похитав головою, доiдаючи чайною ложечкою другий флан i досьорбуючи залишки паленого цукру.

– Вона не хотiла менi досi розповiдати, тому що боiться, бiдолашна. Насправдi ж вона зробить мене найщасливiшою людиною у свiтi.

Я пильно поглянув на нього.

– По прав

Страница 18

i сказати, зараз ти анiтрохи не скидаешся на щасливу людину. Це через весiлля? Тебе непокоiть уся ця церковна церемонiя?

– Нi, Данiелю. Насправдi я вже не можу дочекатися весiлля, хоча без духiвництва тут i не обiйтися. Але я ладен одружуватися з Бернардою щодня.

– У чому ж тодi рiч?

– Скажи менi, що найперше запитують у людини, яка збираеться взяти шлюб?

– Ім’я, – не замислюючись вiдповiв я.

Фермiн спроквола кивнув. Аж тут ураз я збагнув, iз якими труднощами довелося зiштовхнутися моему доброму друговi.

– Пам’ятаеш, Данiелю, про що я розповiдав тобi колись давно?

Я все чудово пам’ятав. Завдяки старанням того негiдника, iнспектора Фумеро, який, перш нiж перекинутися до фашистiв, працював катом у комунiстiв, мiй товариш потрапив пiд час громадянськоi вiйни до в’язницi, де ледве не втратив розум i життя. Дивом вирятувавшись, ледве живий, вiн вирiшив стерти свое минуле й назвався iменем, яке побачив на старiй афiшi про кориду на аренi «Монументаль». Так народився Фермiн Ромеро де Торрес, людина, що день у день творила свою нову iсторiю.

– Ось чому ти не захотiв заповнювати парафiяльну анкету, – промовив я. – Ти не можеш скористатися iменем Фермiна Ромеро де Торреса.

Товариш кивнув головою.

– Слухай-но, я певен, що ми вiдшукаемо спосiб виправити тобi новi документи. Пригадуеш лейтенанта Паласiоса? Вiн звiльнився з полiцii i тепер працюе вчителем фiзкультури у школi в районi Бонанова. Але часом вiн навiдуеться до книгарнi, щоб побазiкати, i одного разу розповiв, що iснуе цiлий пiдпiльний ринок фальшивих документiв для тих, хто пiсля рокiв, проведених в емiграцii, хоче повернутися до краiни. Паласiос сказав, що знае одного чоловiка, власника майстернi недалеко вiд корабельнi Драссанас[29 - Корабельня, збудована в готичному стилi у XIII столiттi пiд час правлiння Хайме I Завойовника. Тепер у будiвлi корабельнi розмiщений Морський музей Барселони, вiдкритий у 1936 роцi.], який мае зв’язки з полiцiею i за сто песет може виробити будь-кому нове посвiдчення особи й зарееструвати його в мiнiстерствi.

– Я знаю, про кого йдеться. Його звали Ередiа. Художник.

– Звали?

– Кiлька мiсяцiв тому його тiло виловили в порту. Подейкують, випав iз катера пiд час прогулянки до молiв. Зi зв’язаними за спиною руками. Фашистськi жарти.

– Ти був знайомий iз ним?

– Мав певнi справи.

– Отже, якщо вiн зробив тобi документи, якi пiдтверджують, що ти Фермiн Ромеро де Торрес…

– Ередiа виправив iх менi у тридцять дев’ятому, наприкiнцi вiйни. Тодi це було простiше, усюди панував страшенний безлад, i коли люди збагнули, що корабель iде на дно, тобi за два дуро продавали ледь не iменний герб.

– Чому ж ти не можеш користуватися цим iм’ям?

– Тому що Фермiн Ромеро де Торрес помер у тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятому роцi. Лихi то були часи, Данiелю, куди гiршi, нiж тепер. Той неборака навiть року не протягнув.

– Помер? Де? Як?

– У в’язницi, у замку Монтжуiк. У камерi номер тринадцять.

У моiй пам’ятi сплив дарчий напис, що його незнайомець залишив Фермiну на «Графовi Монте-Крiсто».



Фермiновi Ромеро де Торресу, який повернувся з мертвих i володiе ключем вiд майбутнього.

    13

– Того вечора, Данiелю, я розповiв тобi лише частину iсторii.

– Я гадав, що ти менi довiряеш.

– Я ладен iз заплющеними очима довiрити тобi свое життя. Рiч не в цьому. Я не розповiв тобi всього, щоб захистити тебе.

– Захистити? Мене? Вiд чого?

Фермiн пригнiчено опустив очi.

– Вiд правди, Данiелю… вiд правди.




Частина друга

Посеред мертвих








1


Барселона, 1939 рiк



Нових в’язнiв привозили вночi, у машинах i автофургонах, що виiжджали з комiсарiату на Вiа-Лаетана й сновигали принишклим мiстом. Їх наче нiхто не помiчав, або ж не хотiли помiчати. «Воронки» таемноi полiцii дерлися старою дорогою, що вела на гору Монтжуiк, i не один в’язень пiзнiше розповiдав, що, побачивши обриси замку у височинi на тлi чорного хмаровища, яке повзло з моря, усвiдомлював, що нiколи не вибереться звiдти живим.

Фортеця прилаштувалася на самому вершечку скелястоi гори i наче зависла мiж морем на сходi, покривалом тiней, що насувалося на Барселону з пiвночi, i безкраiм мiстом мертвих на пiвднi – старим цвинтарем Монтжуiк, сморiд якого здiймався догори скелями й просякав крiзь щiлини в каменi та крiзь загратованi вiкна камер. Ранiше замок використовувався, щоб обстрiлювати мiсто з гармат, але незабаром пiсля падiння Барселони в сiчнi й остаточноi поразки в квiтнi там оселилася мовчазна смерть. Мешканцi мiста, що опинилося в тенетах найдовшоi за всю його iсторiю ночi, волiли не дивитися на небо, щоб не бачити обрисiв в’язницi, яка здiймалася на вершинi гори.

Полiтичним арештантам, щойно вони прибували, призначався номер, який зазвичай вiдповiдав номеровi камери, де iм тепер належало мешкати й, цiлком iмовiрно, померти. Для бiльшостi «квартирантiв» – як називав в’язнiв котрийсь iз тюремникiв – це була подорож в один кiнець. Тоi ночi, коли до Монтжуiка привезли «квартиранта»

Страница 19

омер тринадцять, дощ лив як iз вiдра. Цiвки темноi води стiкали по кам’яних мурах, обсновуючи iх неначе сiткою тоненьких судин; у повiтрi тхнуло сирою землею. Два полiцiянти вiдвели в’язня до зали, у якiй не було нiчого, окрiм залiзного столу й стiльця. Зi стелi звисала на дротi електрична лампочка, що починала блимати, коли напруга падала. Арештант чекав тут близько пiвгодини, стоячи, у мокрому одязi, пiд наглядом вартового, озброеного гвинтiвкою.

Нарештi почулися кроки, дверi вiдчинилися, i зайшов молодий чоловiк, якому ледве чи виповнилося тридцять рокiв. Одягнутий вiн був у випрасуваний шерстяний костюм i пахнув одеколоном. Чоловiк не мав виправки i не був схожий нi на кадрового вiйськового, нi на полiцiйного чиновника. Вираз обличчя його був приемний, а риси м’якi. В’язневi вiн видався людиною, що вдае iз себе бiлоручку й випромiнюе поблажливiсть того, хто почуваеться вищим за те мiсце, яке посiдае, i за тi подii, у яких бере участь. Найбiльше увагу привертали очi: блакитнi, пронизливi й колючi вiд пiдозрiливостi й жадiбностi. Лише крiзь них прозирала схована за машкарою завченоi елегантностi й люб’язних манер справжня сутнiсть цiеi людини.

За круглими скельцями окулярiв очi чоловiка здавалися бiльшими, а напомаджене й зачесане назад волосся надавало йому вигляду дещо манiрного й невiдповiдного цим моторошним обставинам. Чоловiк сiв за стiл i розгорнув теку, яку принiс iз собою. Побiжно переглянувши ii вмiст, вiн склав руки перед собою, пiдперши пучками пальцiв пiдборiддя, й допитливо поглянув на в’язня.

– Вибачте, але менi здаеться, сталося непорозумiння…

Вiд удару прикладом у живiт арештантовi заперло дух. Скарлючившись, бiдаха впав на пiдлогу.

– Рота розтуляти тiльки тодi, коли пан комендант запитуе! – повiдомив йому охоронець.

– Устати! – звелiв пан комендант тремтливим голосом, ще не призвичаеним до наказiв.

В’язень насилу звiвся на ноги й наштовхнувся на роздратований комендантiв погляд.

– Ім’я?

– Фермiн Ромеро де Торрес.

Арештант зазирнув у цi блакитнi очi й прочитав у них зневагу й байдужiсть.

– Що це за iм’я таке? Ти мене маеш за дурня? Ану кажи, як тебе звати насправдi.

В’язень, миршавий чоловiчок, простягнув комендантовi свое посвiдчення особи. Охоронець вирвав документ у нього з рук i поклав на стiл. Пан комендант мигцем глянув на посвiдчення й, усмiхнувшись, прицмокнув язиком.

– Ще один вiд Ередiа… – пробурмотiв вiн, перш нiж викинути документи до кошика на смiття. – Цi папiрцi нiчого не вартi. То ти менi скажеш свое iм’я, чи нам доведеться взятися за тебе по-справжньому?

«Квартирант» номер тринадцять хотiв щось вимовити, але йому так сильно затремтiли губи, що вiн ледве спромiгся пробелькотiти щось нерозбiрливе.

– Не бiйся, чоловiче, ми тут iще нiкого не з’iли. Що тобi наплели? Усiляке комуняцьке лайно зводить на нас поклепи й поширюе iх там, у мiстi, але до тих людей, що спiвпрацюють iз нами, ми тут ставимося добре, як iспанцi до iспанцiв. Ану роздягайся.

В’язень наче завагався на мить. Пан комендант опустив очi додолу з таким виглядом, нiби всi цi запинки йому страшенно обридли, i лише впертiсть спiвбесiдника тримае його тут. Наступноi митi охоронець ударив арештанта прикладом вдруге, цього разу по нирках, i знову звалив його з нiг.

– Ти чув, що наказав пан комендант? Знiмай своi лахи. Ми тут не збираемося сидiти всю нiч.

«Квартирант» номер тринадцять ледве-ледве зiп’явся навколiшки i, стоячи так, став скидати з себе брудний i закривавлений одяг. Коли вiн роздягнувся догола, охоронець просунув дуло гвинтiвки в’язневi пiд плече й змусив пiдвестися. Пан комендант звiв погляд вiд стiльницi, й на обличчi його промайнув незадоволений вираз, коли вiн побачив слiди вiд опiкiв, що вкривали тулуб, сiдницi й бiльшу частину стегон арештанта.

– Схоже, цей вояка – давнiй знайомий Фумеро, – зауважив охоронець.

– Замовкни, – не надто впевнено наказав йому пан комендант.

Вiн роздратовано поглянув на в’язня й побачив, що той плаче.

– Ану припини хлипати й скажи менi, як тебе звати.

Арештант прошепотiв те саме iм’я:

– Фермiн Ромеро де Торрес…

– Слухай-но, ти починаеш випробовувати мiй терпець. Я хочу тобi допомогти, i менi не хотiлося б викликати Фумеро й казати йому про тебе…

В’язень заскавчав, наче поранений пес, i так несамовито затрусився, що пан комендант, якому вочевидь не подобалося все те, що вiдбувалося, i який прагнув якомога скорiше покiнчити з формальностями, перезирнувся з охоронцем i мовчки вписав у реестр iм’я, яке назвав арештант, а вiдтак стиха лайнувся.

– Блядська вiйна, – пробурмотiв вiн собi пiд нiс, коли в’язня поволокли голого до камери коридорами, у яких стояли калюжi.




2


У прямокутнiй камерi було темно й вогко. Свiже повiтря надходило крiзь невеличкий, пробитий у скелi отвiр. Стiни вкривали зарубки й надписи, викарбуванi попереднiми «квартирантами». Люди лишали iмена, дати або якiсь iншi свiдчення свого iснування. Хтось гаяв час, видряпуючи в темрявi хрести, але Господь, схоже, так i не з

Страница 20

уважив цiеi ревностi. Іржавi залiзнi грати камери лишали на руках червонястий налiт.

Фермiн зiбгався клубком на лежаку, намагаючись прикрити свою голизну клаптем драноi ряднини, що, либонь, мала правити за матрац, ковдру й подушку одночасно. Темрява мала мiдяний вiдтiнок, немовби в нiй розчинилося дихання тьмяного полум’я свiчки. Незабаром очi звикли до цього вiчного мороку, а слух загострився настiльки, що вловлював найменшi порухи тiл iз-помiж монотонного капотiння й вiдзвукiв протягу.

Минуло пiвгодини, коли в’язень помiтив, що в дальньому кутку камери лежить у темрявi якийсь наче пакунок. Фермiн пiдвiвся й повiльно наблизився до нього. Виявилося, що це брудний брезентовий мiшок. Холод i вогкiсть проймали аж до кiсток, i хоча сморiд, що йшов вiд цього вкритого темними плямами лантуха, не обiцяв нiчого приемного, Фермiн подумав, що, можливо, всерединi знайде арештантську робу, яку нiхто не завдав собi клопоту йому видати, i, якщо поталанить, ще й ковдру, щоб укритися. Вiн став навколiшки поруч iз мiшком i розшморгнув мотузку, якою було зв’язано горловину.

Вiдгорнувши край брезенту, Фермiн у тремтливому свiтлi каганцiв, що блимали в коридорi, побачив обличчя, яке першоi митi здалося йому обличчям ляльки чи манекена, подiбного до тих, яких кравцi, рекламуючи своi костюми, виставляють у вiтринах.

Але нудотний сморiд пiдказав Фермiновi, що перед ним аж нiяк не лялька. Затуливши рот i нiс долонею, вiн вiдгорнув решту брезенту й позадкував, доки не вперся спиною в стiну камери.

Труп належав чоловiковi невизначеного вiку – йому могло бути вiд сорока до сiмдесяти п’яти рокiв. Важив небiжчик, либонь, не бiльше нiж п’ятдесят кiлограмiв. Довге волосся й сива борода вкривали бiльшу частину його змарнiлого тiла. Кiстлявi руки з довгими карлючкуватими нiгтями скидалися на пташинi лапи. Очi мерця були розплющенi, i рогiвка iхня, здавалося, зморщилася, наче шкiрка перестиглого плоду. Із напiврозтуленого рота помiж гнилими зубами звисав почорнiлий i розпухлий язик.

– Знiмiть собi одяг, доки трупа не забрали, – почувся голос iз камери навпроти. – Ранiше наступного мiсяця нiхто вам нiякого вбрання не видасть.

Фермiн уп’явся поглядом у темряву й уловив блиск чиiхось очей, що спостерiгали за ним iз лежака протилежноi камери.

– Не бiйтеся, цей бiдолаха нiкому вже не вчинить нiчого лихого, – пiдбадьорив його голос.

Фермiн кивнув i знову пiдiйшов до мерця, розмiрковуючи, як здiйснити цей задум.

– Пробач менi, – пробурмотiв вiн небiжчиковi. – Спочивай iз миром, i нехай Господь упокоiть твою душу.

– Вiн був атеiстом, – повiдомив той самий голос.

Фермiн знову кивнув i облишив церемонii. Холод, що заповнював кам’яну клiтку, дошкуляв дедалi дужче, неначе натякаючи, що умовностi тут недоречнi.

Фермiн затримав дихання й узявся до справи. Вiд одягу тхнуло так само жахливо, як вiд мерця. Труп уже задубiв, i тому роздягнути його виявилося важче, нiж гадав Фермiн. Стягнувши з небiжчика лахи, вiн загорнув тiло назад у брезент i зав’язав згорток морським вузлом, упоратися з яким годi було навiть великому Гудiнi. Зрештою, убравшись у смердюче дрантя, Фермiн знову зiщулився на койцi, запитуючи себе, скiлькох власникiв воно вже встигло змiнити.

– Дякую, – промовив вiн за якийсь час.

– Прошу, – вiдказав голос iз другого боку коридору.

– Фермiн Ромеро де Торрес, до ваших послуг.

– Давид Март?н.

Фермiн наморщив чоло: iм’я здалося йому знайомим. Майже п’ять хвилин вiн перебирав своi спогади й вiдлуння всiляких подiй, аж нараз його осяяло, i в пам’ятi зринули вечори, проведенi в кутку бiблiотеки на вулицi Ель-Кармен, де Фермiн, забувши про все на свiтi, книжка за книжкою поглинав серiю романiв iз яскравими назвами й не менш яскравими обкладинками.

– Мартiн? Письменник? Той, що написав «Мiсто проклятих»?

У темрявi почулося зiтхання.

– У цiй краiнi нiхто вже не шануе таемницi псевдонiма.

– Даруйте мою безцеремоннiсть. Рiч у тому, що я просто обожнював вашi книжки, i менi вдалося дiзнатися, що це саме ви тримали перо славетного Ігнатiуса Б. Самсона…

– До ваших послуг.

– Але ж слухайте, сеньйоре Мартiн, менi неймовiрно приемно познайомитися з вами, нехай i за таких нещасливих обставин, адже я вже багато рокiв ваш палкий шанувальник i…

– Ану стулiть пельки, недоумки, тут люди намагаються поспати, – загуркотiв розлючений голос, здаеться, iз сусiдньоi камери.

– Це озвався наш головний веселун, – втрутився в розмову ще один голос, який долинав iз камери далi по коридору. – Не зважайте на нього, нехай собi спить, а доки вiн спатиме, блощицi зжеруть його живцем i почнуть iз яець. Давиде, чому б тобi не розповiсти нам котрусь iз твоiх iсторiй? Наприклад, про Хлою…

– Навiщо? Щоб ти собi дрочив, як макака? – вiдiзвався сердитий голос.

– Друже Фермiне, – мовив Мартiн зi своеi камери, – дозвольте вiдрекомендувати вам номера дванадцять, який, хай про що б не йшлося, у всьому завжди вбачае тiльки погане, i номера п’ятнадцять, що страждае на безсоння, натхненника й офiцiйного iдеолога

Страница 21

ашого блока. Решта говорять мало, особливо номер чотирнадцять.

– Я говорю тодi, коли менi е що сказати, – обiзвався похмурий i непривiтний голос, що мав належати, як здогадувався Фермiн, номеру чотирнадцять. – Якби всi тут чинили так само, то ми мали би спокiй уночi.

Фермiн вирiшив виявив повагу до такого виборного товариства.

– Доброi ночi всiм. Мене звати Фермiн Ромеро де Торрес, i менi дуже приемно з вами познайомитися.

– На взаемнiсть навiть не сподiвайся, – вiдказав номер дванадцять.

– Ласкаво просимо i сподiваемося, що твое перебування тут буде нетривалим, – промовив номер чотирнадцять.

Фермiн ще раз кинув погляд на загорнутого у брезент мерця i проковтнув клубок, що пiдступив йому до горла.

– Це Лусiо, колишнiй номер тринадцять, – пояснив Мартiн. – Ми не знаемо про нього нiчого, тому що горопаха був нiмий. Пiд час битви на Ебро куля пробила йому гортань.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Так сказав Фермiн (лат.). (Тут i далi прим. пер.)




2


Іспанськi народнi наспiви в жанрi фламенко.




3


Тонадiлья – жанр iспанськоi музичноi комедii XVIII–XIX столiть. Болеро – iспанський парний народний танець та музичний жанр, що був започаткований у кiнцi XVIII столiття. Йе-йе – модний стиль у молодiжнiй пiснi, що склався у Францii на початку 1960-х рокiв i через деякий час поширився в Італii, Іспанii, Нiмеччинi, а також Японii.




4


Ісаак Альбенiс (1860–1909) – iспанський композитор i пiанiст; спiвавтор нацiонального стилю в iспанськiй музицi. У своiй творчостi широко використовував iспанський музичний фольклор. Народився в мiстi Кампродон, що в Каталонii.




5


Кiм Новак (справжне iм’я Мерилiн Полiн Новак, 13 лютого 1933) – американська актриса, найбiльш вiдома своею роллю в трилерi Альфреда Хiчкока «Запаморочення» (1958).




6


Іспанська песета – грошова одиниця Іспанii, що ходила в обiгу до 2002 року, коли була замiнена на евро. Одна песета дорiвнювала 100 сентимо. Дуро – монета, що дорiвнюе 5 песетам.




7


Шанобливе звертання в Іспанii до чоловiка.




8


Ла-Рамбла (кат. La Rambla) – найвiдомiший бульвар Барселони, що простягаеться мiж площею Каталонii та Старим Портом. Складаеться з кiлькох коротких вулиць, кожна з яких мае слово «рамбла» у своiй назвi, тому iнодi бульвар називають у множинi – Лас-Рамблас.




9


Лiтературний псевдонiм (фр.).




10


Красуня Дорiта (справжне iм’я – Марiя Янес Гарсiя, 1901–2001) – iспанська танцюристка i спiвачка кабаре.




11


У битвi при Лепанто Сервантес зазнав поранення, через яке втратив здатнiсть володiти лiвою рукою.




12


«Чорний» роман (або нуар) – рiзновид «крутого» кримiнального роману з напруженим сюжетом i грубуватою манерою розповiдi.




13


Мостолес – мунiципалiтет у складi автономноi спiльноти Мадрид.




14


Скорочена назва футбольного клубу «Барселона».




15


Ладислав Кубала (1927–2002) – угорський, чехословацький та iспанський футболiст. У 1951–1961 рр. грав за «Барселону».




16


Сiд Кампеадор (вiдомий також як Ель Сiд та Родрiго Дiас де Вiвар, 1040–1099) – легендарний полководець часiв Реконкiсти, нацiональний герой Іспанii.




17


Хуан до Дiос Альварес Мендiсабаль (1790–1853) – iспанський полiтик, обiймав посади мiнiстра фiнансiв i голови уряду Іспанii.




18


Хосе Марiя Пеман-i-Пемартiн (1897–1981) – iспанський письменник, журналiст i поет, що пiдтримував режим Франко.




19


Шлях святого Якова (Ель-Камiно-де-Сантьяго) – знаменита паломницька дорога до могили апостола Якова в iспанському мiстi Сантьяго-де-Компостела, головна частина якоi пролягае Пiвнiчною Іспанiею.




20


Каганер (букв. «серун») – рiзьблена фiгурка вiдомоi особи, що справляе велику потребу. Ставити такi фiгурки до рiздвяного вертепу – давня каталонська традицiя.




21


Дружина iспанського диктатора Франсiско Франко.




22


Пательня з двома ручками, на якiй готують нацiональну iспанську страву – паелью.




23


Ель-Ферроль – мiсто i мунiципалiтет в Іспанii, у складi автономноi спiльноти Галiсiя, у провiнцii Ла-Корунья. Центр суднобудування Іспанii. У 1936–1975 рр. мало назву Ель-Ферроль-Каудильо на честь диктатора Іспанii Франсiско Франко, уродженця цього мiста.




24


Капiпота – популярна в Каталонii страва з тушкованих телячих нiжок i голови.




25


Нездатнiсть оволодiти навичками читання текстiв.




26


Десерт iз яець, цукру й вершкiв на основi з тiста.




27


Маргарита Ширгу (1888–1969) – iспанська та аргентинська акторка, театральний режисер, педагог.




28


Популярна пiсня, яку виконують на фестивалi в Сан-Фермiнi. У пiснi е такi слова: «Лихо менi, лихо менi, що свято скiнчилося».




29


Корабельня, збудована в готичному стилi у XIII столiттi пiд час правлiння Хайме I Завойовника. Тепер у будiвлi корабельнi розмiщений Морський музе

Страница 22

Барселони, вiдкритий у 1936 роцi.