Страница 1

Чудесна мандрiвка Нiльса з дикими гусьми
Сельма Оттiлiя Лувiса Лагерлеф


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Сельма Лагерлеф (1858–1940) – шведська письменниця, авторка художнiх, iсторичних i краезнавчих книжок, перша жiнка, вiдзначена у 1909 роцi Нобелiвською премiею з лiтератури. Казка «Чудесна мандрiвка Нiльса з дикими гусьми» – це чарiвна iсторiя про те, як хлопчик посмiявся над лiсовим гномом, а той перетворив його на маленького чоловiчка. Разом з домашнiм гусем Мартiном Нiльс приеднуеться до зграi диких гусей i вирушае з ними у захоплюючу подорож до Лапландii. Вiн вiдвiдуе всi куточки Швецii, переживае рiзнi пригоди i дiзнаеться багато нового з географii, iсторii i культури кожноi провiнцii своеi батькiвщини. Але Нiльс хоче повернутися додому…





Сельма Лагерлеф

Чудесна мандрiвка Нiльса з дикими гусьми



© Т. В. Рассадкiна, переклад украiнською, 2017

© Ю. М. Холодна, передмова, 2017

© В. М. Карасик, художне оформлення, 2017

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010




Передмова


Допоки дiтям весело читати цю книгу – вона перемагатиме!

    Сельма Оттiлiя Лувiса Лагерлеф (20.11.1858 – 16.03.1940), шведська письменниця.

Давайте пригадаемо, в яких ще казках вам доводилося лiтати разом з лiтературними героями?

З Аладдiном на чарiвному килимi, з маленьким Муком у чоботах-скороходах, з героями казки про Летючий Корабель i братиком Іванком на гусях Баби Яги, з Івасиком Телесиком на гусенятi, з героем повiстi знаменитого шведського письменника Августа Стринберга «Мандрiвка Щасливця Пера», з Хоббiтом та його супутниками-гномами на ельфiйських орлах… Насправдi таких «лiтаючих» мандрiвок у казках кожного народу багато. Але мандрiвка, про яку пiде мова, дiйсно незвичайна й унiкальна, адже це не тiльки казка, але й… що? Дiзнаетеся далi.

Сьогоднi у вас е можливiсть полiтати на диких гусях разом з хлопчиком Нiльсом, який, як багато хто з його однолiткiв, «на уроках ловив гав i хапав двiйки, в лiсi нищив пташинi гнiзда, гусей на дворi дражнив, курей ганяв, у корiв жбурляв камiнцями, а кота смикав за хвоста, нiби хвiст – це мотузка вiд дверного дзвоника». З титульноi сторiнки цiеi книжки ви вже дiзналися, що цю дивовижну казку створила шведська письменниця Сельма Лагерлеф. У своему автобiографiчному нарисi «Казка про казку» вона розповiдала про те, коли саме вiдчула свое письменницьке призначення: «Була одна казка, яка хотiла бути розказаною i з’явитися у бiлий свiт, тому що вона усвiдомлювала, що вона майже готова. Багато людей брало участь у ii створеннi своiми дивовижними справами…»

Звичайно, кожен письменник розумiе вiдповiдальнiсть за написане ним, ураховуючи досвiд своiх попередникiв в iсторii лiтератури. Дитяча лiтература Швецii до Лагерлеф, звичайно, мала свою iсторiю життя.

Перша дитяча книжка з’явилася у Швецii бiльше 400 рокiв тому – у 1591 роцi. У цiй краiнi, як i в iнших краiнах того часу, коло читаючих людей було обмеженим. Введення Реформацiею (рух проти феодалiзму в Захiднiй i Центральнiй Європi в XVI столiттi, боротьба проти католицькоi церкви, папськоi влади) екзамену з катехiзису (релiгiйна книга, що мiстить запитання i вiдповiдi з християнськоi вiри) допомогло у поширеннi грамотностi серед простих людей. Бажання читати прийшло разом iз введенням у 1842 роцi загальноi шестирiчноi освiти i виходом з друку першоi хрестоматii для читання (1868), а також з поширенням недiльних шкiл. Але художня лiтература для дiтей у кiнцi ХІХ столiття була доступною лише для заможних верств населення. З 1899 року стала випускатися серiя високоякiсних книг пiд назвою «Дитяча бiблiотека “Казка”» (вона видавалася до 1954 року), а також рiздвянi альманахи i журнали, а перша дитяча бiблiотека вiдкрилася у Стокгольмi лише у 1911 роцi. Книги мали чудовi iлюстрацii. Серед художникiв найзнаменитiшим став Йон Бауер (1882–1918), що створив iлюстрацii до казкового альманаху «Серед гномiв i тролей». Крiм цього, за iнiцiативою педагогiв був утiлений грандiозний проект створення шкiльних хрестоматiй, в яких найвизначнiшi письменники сучасностi в художнiй формi розповiдали про Швецiю, ii природу, географiю та iсторiю. Одна з таких книг стала шедевром освiтньоi й художньоi лiтератури. Це книга, яку ви тримаете в своiх руках, що була перекладена тридцятьма мовами свiту!

Украiнський письменник Павло Загребельний у 1956 роцi вiдвiдав маеток Вермланд i розповiв про своi враження в книжцi «Неложними вустами. Статтi, есе, портрети»: «Сельма просиджувала за своiм столом цiлi ночi. Їi вiкно могло служити морякам за маяк – так ясно свiтилося воно в густiй темрявi, що оповивала мiсто i берег». «Вчителька раптом зрозумiла, що вiдтепер все ii життя повинно бути витрачене на те, щоб розповiдати людям про ту прекрасну землю, на якiй вони живуть, про iхню батькiвщину, про синi лiси, свiтлi рiки i спокiйнi озера милоi ласкавоi Швецii».

«А через два роки великий критик з краiни, берег якоi виднiвся з Ландскрони, датчанин Георг Брандес заявив на весь свiт про те, що у Швецi

Страница 2

з’явилася нова, оригiнальна й прекрасна письменниця. Звали письменницю Сельма Лагерлеф, а першим ii твором була повiсть, що називалася “Сага про Гесту Берлiнга”».

«Вiсiмдесят два роки прожила Сельма Лагерлеф самотньо, не маючи близьких, переборюючи свою недугу. Дитинство i тридцять останнiх рокiв ii життя минуло у цьому будинковi. Спочатку вiн був маленький i непоказний. Потiм, коли Сельма Лагерлеф одержала Нобелiвську премiю й мала змогу викупити батькiвську садибу, вона перебудувала його, зiбрала в ньому всi родиннi релiквii, все те, що зв’язувало ii з цими мiсцями, що дало iй перший поштовх до творчостi.

Дивна доля у цiеi жiнки.

У неi було надто сумне життя, щоб ним вдовольнитися, i тому вона так любила царство мрii. Вона написала «Чудесну мандрiвку Нiльса Хольгерсона з дикими гусьми по Швецii», в якiй маленький хлопчик Нiльс, зачарований казковим гномом, летить над рiдною краiною на спинi гусака Мартiна, i обробила десятки шведських народних саг, переплiтаючи в них яскраву вигадку й сувору реальнiсть.

Маленька скромна жiнка, вона була першою шведкою, що стала членом Шведськоi Академii, увiйшла в число так званих “вiсiмнадцяти безсмертних”».

Все починаеться з дитинства…

Своiм рiдним мiсцям Лагерлеф присвятила двi книги – «Морбакка» (1922) i «Мемуари дитини»(1930). «Нiколи не стала б я письменницею, – визнавала вона, – якщо б не виросла у Морбаццi з ii старовинними звичаями, з ii багатством переказiв, з ii добрими приязними людьми». Садиба, в якiй зростала Сельма Лагерлеф, була райським куточком, в якому панували добро, щастя i спокiй. Батько – лейтенант у вiдставцi, мати – у минулому вчителька, брати, сестри, бабуся i тiтонька Нана – родина, яка сiяла хлiб, саджала троянди i жасмин, ввечерi збиралася бiля лампи i читала вiршi шведського поета Есайаса Тегнера та iсторичнi романи фiнського письменника Сакарiаса Топелiуса, спiвала народнi пiснi та слухала чарiвнi iсторii про домовикiв, ельфiв i велетнiв. Дiти вчили граматику та iсторiю, грали у «театр» i писали вiршi. «Оце було чудове життя! Не знаю, чи кому-небудь ще жилося на свiтi так, як нам», – визнавала пiзнiше письменниця.

Але це щастя якось одного ранку перетворилося на бiль: коли Сельмi було три роки, ii ноги паралiзувало – вона не могла бiльше грати на дворi i бiгати, няня весь час носила ii на руках, а рiднi люди заповнювали ii життя цiкавими розповiдями i читанням книг. Найбiльшим горем для п’ятирiчноi дiвчинки стала смерть бабусi. Тодi ii свiт наповнився казками Ганса Андерсена, романами Майн Рида, Вальтера Скотта, Есайаса Тегнера. У 1867 роцi вона поiхала на лiкування до Стокгольма, i, на щастя, лiкарям вдалося повернути майбутнiй письменницi здатнiсть рухатися.

З семи рокiв ii думки полонила мрiя стати письменницею, i почався цей шлях з поетичних спроб, казкових п’ес, балад, сонетiв. Вiдчуття свого призначення у життi письменниця описувала так: «Уяви собi, що ти був слiпий i раптово прозрiв, був бiдним i швидко розбагатiв, був знедолений i позбавлений друзiв i раптом зустрiв велике палке кохання! Уяви собi яке завгодно велике щастя…» На жаль, творити письменниця не змогла через повне банкрутство i розорення сiм’i. Отримавши лише домашню освiту, письменниця iде до Стокгольму, де вступае у вищу вчительську семiнарiю, а згодом ii закiнчуе. Десять рокiв по тому (1885–1895) Сельма працювала в школi для дiвчаток у маленькому провiнцiйному мiстечку на пiвднi Швецii – Ландскруна.

Коли у 1885 роцi помер батько, а через три роки була продана рiдна Морбакка, Сельма ще рiшучiше взялася до написання книги, щоб врятувати те, що залишилося яскравим спогадом ii дитинства. 1890 року вона взяла участь у конкурсi на найцiкавiший твiр, що був оголошений газетою «Ідун», i отримала першу премiю за п’ять роздiлiв «Саги про Єсту Берлiнга». Тепер письменниця мала можливiсть сповна зануритися у роботу: наступнi п’ять мiсяцiв у друзiв в провiнцii Седерманланд вона закiнчуе свiй перший роман, одну iз найвiдомiших книг XIX столiття.

Але все ж таки справжню славу Лагерлеф принесла iнша книжка, яка вiдкрила всьому свiтовi один великий секрет: вчитися потрiбно граючи, а шкiльнi пiдручники мають бути надзвичайно цiкавими для дiтей, захоплювати i викликати бажання вчитися. У 1901 роцi Спiлка народних учителiв Швецii звернулася до Сельми Лагерлеф з пропозицiею написати пiдручник з географii.

Подiбнi книги вже iснували в iнших краiнах. Своерiдним путiвником Голландiею була повiсть американки Мерi Мейп Додж «Ханс Брiнкер, або Срiбнi ковзани» (1865), у Фiнляндii найвiдомiший казкар Сакарiас Топелiус видав «Книгу про нашу краiну» (1875), де поряд зi статтями про Фiнляндiю i про ii народ мiстилися рiзнi казки та вiршi, i ця книжка стала дуже популярною. Але хто за таке мiг взятися у Швецii? Звичайно, передусiм педагог, а з iншого боку – людина, що мае лiтературний талант. Альфред Далiн, керiвник Спiлки вчителiв народних шкiл Швецii, запропонував написати таку книгу Сельмi Лагерлеф разом з iншими лiтераторами, обробивши частково вже зiбраний етногра

Страница 3

iчний i фольклорний матерiал.

Втiлюючи свiй задум, письменниця згадувала Мауглi Кiплiнга i хлопчика Пера – героя повiстi знаменитого шведського письменника Августа Стринберга «Мандрiвка Щасливця Пера», що зустрiчався з птахами i тваринами, якi розмовляють, i казку «Невiдомий рай» Рихарда Густафсона, де хлопчик Сконе лiтав з птахами всiею Швецiею; ii надихав мотив мандрiвки з пташиною зграею з нарису «По Швецii» Г. К. Андерсена, а також французький епос «Роман про Лиса».

Письменниця вiдмовилася вiд спiвавторства, попросивши лише надати матерiали з етнографii, географii, ботанiки, орнiтологii, фольклористики, iсторii та зоологii: «Якщо я вже беруся за якусь роботу, то маю вiдчувати всю мiру власноi вiдповiдальностi за неi. Аби книга вийшла такою, якою хочеться менi, здаеться, я мушу пустити в хiд усю свою вигадку i всю свою майстернiсть. Хочеться робити те, що до душi, що диктуе моя фантазiя». Звичайно, не можна написати книгу з географii рiдноi краiни, лише сидячи вдома за столом, тому письменниця, перш за все, сама здiйснила мандрiвку, запитуючи себе: що саме мае знати дитина? І вiдповiдь знайшлася: «Перше, що мають знати малюки, це – iх власна краiна!»

Коли Сельма Лагерлеф починала працювати над «Чудесною мандрiвкою Нiльса Хольгерсона з дикими гусьми по Швецii», вона сподiвалася, що ця книжка стане однiею з найкращих у ii творчостi, але такий грандiозний успiх виявився для неi повною несподiванкою. «Адже це ми – письменники – маемо видумати щось нове, чи не так? Адже для iншого ми не створенi», – говорила вона. Пiдручник-казка унiкальний тим, що, розповiдаючи про казкове перетворення звичайного неслухняного хлопчика на крихiтну людину, що мандруе Швецiею, сидячи на гусаку, письменниця в той же час навчае географii, пробуджуючи у шведських школярiв патрiотичнi почуття. Датськiй перекладачцi своеi книги – Елiзабет Грундтвиг – Сельма Лагерлеф пояснювала: «Ви ж розумiете, що це не звичайний пiдручник, це – опис мандрiвки Швецiею, але мандрiвники – дикi гуси, а готелi – дикi болота i трясовини безлюдних пусток; усi пригоди мандрiвникiв розiгруються серед лисиць, лелек i журавлiв».

Кожноi осенi ми спостерiгаемо за тим, як дикi гуси вiдлiтають у вирiй, але нiчого не знаемо, як вони летять, якi перешкоди долають. Разом iз Нiльсом ми летимо над бурхливим морем i, не маючи змоги долати сильний буремний вiтер, на вiдмiну вiд iнших пташок, що не вмiють плавати, з дикими гусьми гойдаемося на хвилях. Але й це може бути небезпечним: не можна заснути на хвилях i потрiбно стерегтися тюленiв, якi чатують мiж крижин.

Ви читаете казку, але поступово починаете вiрити, що таке могло бути насправдi в реальному життi: послiдовнiсть днiв мандрiвки, перебiг подiй, описи справжнiх географiчних мiсць Швецii, ii архiтектури та пейзажiв, тварин i пташок, якi живуть за тими самими законами взаемодопомоги i добра, розумiння i спiвчуття, що i люди, так само вiдбуваеться боротьба свiтла i темряви.

Згадаймо, як пiд час великого свята птахiв та звiрiв, побачивши лиса Смiрре, друга воронiв-розбiйникiв, з мертвим горобцем в зубах, звiрi вчинили йому самосуд, i покаранням йому стало вигнання, а це означало назавжди кинути друзiв, батькiвщину, рiднi мiсця i позбутися кiнчика вуха, який найстарший лис вiдкусив Смiрре як вигнанцю.

Поступово захоплива мандрiвка Нiльса перетворюеться на дослiдження навколишнього свiту, вiн з iнтересом спостерiгае за свiтом природи, життям гусей, ворон, бiлок, лисиць, лосiв, метеликiв, собак, вужiв, ведмедiв… І ми поступово вiдкриваемо для себе новi сторiнки зi свiту пташок i тварин: «Нiколи в життi не бачив Нiльс стiльки птахiв вiдразу. Тут були чорно-бiлi казарки, i зозулястi качки, i крохалi, i кулики, i кайри, i гагари. Вони кричали, гелготали, цвiрiнькали, щебетали, свистiли на всi голоси. Вони перегукувалися, перемовлялися, старi знайомi вiтали один одного, а новачки раз у раз запитували:

– Чи скоро ми прилетимо?»

У книгу ввiйшли розповiдi про птахiв i тварин, якi були почутi автором у рiзнi перiоди життя: так, iсторiя про гусака Мартiна була вiдома ще з дитинства у Морбаццi. Сама письменниця визнавала, що природа завжди була найкращим джерелом ii натхнення.

– Нiльса Хольгерсона можна розглядати з багатьох точок зору i читати по-рiзному, – говорив шведський дослiдник Нiльс Афцелiус. – В першу чергу, – це мандрiвка з захопливими пригодами, цiль якоi – повiдомити вiдомостi про Швецiю, ii тваринний i рослинний свiт, ii iсторiю i культуру дiтям дев’яти рокiв. Одночасно це – iсторiя виховання i розвитку.

У першу ж годину, як Нiльс був зачарований, вiн вперше в життi подумав про вiдчуття iнших людей – горе батька з матiр’ю, i побачивши, що бiлий домашнiй гусак Мартiн збираеться полетiти, намагаеться втримати його. Вже у польотi Нiльс вперше замислюеться над своiм подальшим життям. І його духовний розвиток починаеться з вияву доброти по вiдношенню до тварин i пташок, з турботи про Мартiна – його единоi надii. Поки що залишаючись самим собою – капосником, ледарем i гулякою, який радiе п

Страница 4

льоту, що звiльнюе його вiд занять у школi, – вiн робить багато добрих справ: рятуе бiлку Сiрле, приносить iй маленького бiлченя, який випав iз гнiзда, за допомогою сопiлки звiльняе старовинний Глiмiнгенський замок вiд сiрих пацюкiв, допомагае ворону Фумле-Друмле вiдкрити глечик, рятуе лелек вiд пацюкiв… Робити добро, рятувати тих, хто його оточуюе, стае для Нiльса настiльки природнiм, що наприкiнцi книги заради Мартiна вiн готовий назавжди залишитися гномоподiбним.

Добру, спiвчуттю, потребi протистояти злу i ненавистi навчають маленького героя всi, хто зустрiчаеться на його шляху. Здаеться, що сама Сельма Лагерлеф, наче добра чарiвниця, перетворилася на доброго вчителя i друга Акку з Кебнекайсе:

«– Ти й тепер нiкого не маеш боятися, – сказала Акка. – Але остерiгатися повинен багатьох. Будь завжди напоготовi. У лiсi стережися лисицi та куницi. На березi озера пам’ятай про видру. В горiховому гаю уникай кiбця. Вночi ховайся вiд сови, вдень не потрапляй на очi орлу та яструбовi. Якщо ти йдеш по густiй травi, ступай обережно i прислухайся, чи не повзе поблизу змiя. Якщо з тобою заговорить сорока, не довiряй iй, – сорока завжди обмане».

Нiльс проходить справжню школу життя, вчиться вiрити i дружити, набувае вмiння не здаватися у будь-якiй складнiй ситуацii, бути самим собою, не зраджувати своему серцю. Саме це зближуе Нiльса з вороном Фумле-Друмле. Як у справжнiй казцi, е персонаж, що заважае, загрожуе життю, переслiдуе героiв – це лис Смiрре. Саме вiн умовив ворон вкрасти Нiльса. І якщо б не допомога ворона Фумле-Друмле, Нiльс не змiг би подолати небезпеку. «Старий Фумле-Друмле нiколи не кидае слiв на вiтер. Ти допомiг менi вберегти вiд Смiрре срiбло, а я допоможу тобi вберегти вiд нього голову».

Нiльс допомагае не тiльки птахам i тваринам, а й людям, наприклад студенту Щасливцю з мiста, хоча це обурюе ворона.

«Вiн схопив рукопис i, незважаючи на пiзню годину, побiг до Невдахи. Нехай i щасливий Невдаха порадiе своiй удачi!

Фумле-Друмле i Нiльс лишилися самi на даху.

– Ну що ж, треба повертатися додому, – сказав ворон Нiльсу. – Прогавив свое щастя, на себе й нарiкай.

– Та ти не сердься, Фумле-Друмле, – сказав Нiльс. – Дуже вже менi стало шкода i Щасливчика i Невдаху».

Випробування тiльки загартовують душу Нiльса, вiн, крiм усього, стае ще надзвичайно вдячним, цiнуе людську доброзичливiсть i щирiсть.

Пiд час польоту зi звичайного хлопчика Нiльс перетворюеться на справжнього героя: вiдмовляеться пiдпалити рудник, рятуе вiд мисливцiв ведмедя, що хотiв його вбити.

Знання про природний свiт у казцi-пiдручнику Лагерлеф подаються цiкаво, ненав’язливо, вони е потребою i необхiднiстю для хлопчика.

На жаль, немае такоi людини, яка не змогла б розповiсти про сумний досвiд нудних i нецiкавих урокiв, якi тягнуться довго i, здаеться, нiколи не закiнчаться. А от як розповiсти про складне цiкаво i просто, подати знання, використовуючи фантазiю i гру?

І цiкаво, i повчально, радiсно i болiсно читати цю книгу, але через почуття i переживання ми навчаемося добру, дружбi i любовi не тiльки до людей, а й до тварин. У птахiв, навчае Лагерлеф, добре i нiжне серце, вони так само страждають за своiми пташенятами, як люди за своiми дiтьми, вони поважають одне одного. Письменниця закликае берегти i охороняти природу, а саме озера i лiси. Незадовго до смертi в одному з листiв вона визнае: «Природа завжди була найкращим джерелом мого натхнення».

Життя складаеться з рiзних моментiв – радiсних i сумних, метушливих i спокiйних, пiднесених i наповнених розчаруванням, i завдяки Сельмi Лагерлеф ми навчаемося сприймати iх вiдповiдно, бо ж попереду – життя! Ось i Нiльсу не хочеться прощатися зi своiми друзями, як i нам з ним: «Дикi гуси закричали над ним, i Нiльсу здалося, що вони кличуть Акку, кваплять ii в дорогу.

Акка ще раз лагiдно поплескала Нiльса крилом по плечу…

І от вона знову в небi, знову попереду зграi.

– На пiвдень! На пiвдень! – дзвенять в повiтрi пташинi голоси. Нiльс довго дивився услiд своiм недавнiм друзям. Потiм зiтхнув й повiльно побрiв додому».

У листi вiд 15 травня 1905 року Сельма Лагерлеф висловлювала надiю, що цей твiр буде «оригiнальним i веселим, художнiм i натомiсть навчальним». Їi надiя справдилася. Коли книга «полетiла» до слухачiв, вона була сприйнята як високохудожня, весела й оригiнальна казка. Багато хто забув, що створювалася ця книга для читання i навчання як пiдручник з географii.

Весною 1906 року Сельмою написанi першi 100 сторiнок казковоi повiстi про Нiльса, а восени було завершено перший том книги. Видавцi пропонували назвати ii «На спинi птаха по Швецii» або «Краiна дитячих мрiй», але письменниця, переконавши iх, вiдстояла власну назву – «Чудесна мандрiвка Нiльса Хольгерсона з дикими гусьми по Швецii». Другий том був закiнчений у груднi 1907 року. І книга розпочала свою власну мандрiвку, витримавши сотню видань i перекладiв майже сорока мовами свiту!

Оголошення про книгу у газетi «Свенска Фолькет» вийшло пiд заголовком «Революцiя в нашiй педагогiцi

Страница 5

. Першi рецензii були дуже гарними, автори в них вiдзначали те, що письменниця розповiла про «землю, рослин i тварин» Швецii, разом iз тим iй вдалося стерти межi мiж географiею i казкою, наповнивши книгу мужнiстю, оптимiзмом i любов’ю до життя. Критики вiдзначали, що пiд чудесним пером письменницi усi шкiльнi предмети – географiя i геологiя, iсторiя, ботанiка i зоологiя – перетворюються на казку, прекрасну i патрiотичну водночас. Фредерик Бьок писав: «Сельма Лагерлеф вiдмовилася вiд призначення вчителя, щоб здiйснити поетичний подвиг, вернула себе Нiльсом Хольгерсоном школi. Але ii школа важливiша вiд звичайноi. До неi у школу шведськi дiти будуть ходити багато рокiв, i поколiння за поколiнням у майбутньому будуть прагнути до простоi i глибокоi мудростi казки. Тому що вона об’еднала задачу поета i задачу вчителя…»

Але не всi в Швецii одностайно прийняли книжку Сельми Лагерлеф. Деякi церковники вважали ii «шкiдливою i згубною», i попереджали, що ii популярнiсть можна розцiнювати як деградацiю педагогiв. Хтось був роздратований розмовною мовою книги i перебiльшеною казковiстю i фантастичнiстю. Критик Й. Л. Саксон говорив, що «взагалi бездiтна жiнка нiколи на зможе осягнути глибини дитячоi душi» i що Лагерлеф хоче тримати дiтей народу на низькому культурному рiвнi. Багато шкiл вiдмовилося купувати книгу, адже там розповiдалося про зачарованого хлопчика i гномiв, а також у нiй багато брехнi, що будить страх i фантазiю. Багато було нападiв з боку географiв, зоологiв i орнiтологiв, мовляв, у письменницi немае унiверситетських знань. Лагерлеф спокiйно вiдповiдала на критику, визнаючи справедливiсть деяких зауважень. Гнiв до книги був викликаний не стiльки помилками, скiльки спробою фантастично i весело писати для дiтей.

Але книга перемогла, саме ii популярнiсть, доброта, яскравiсть i цiкавiсть породили шведську «нiльсiаду» – численнi наслiдування визначноi письменницi. Одним iз найвiдомiших було жартiвливе оповiдання шведського письменника Рейхольда Ерiксона «Залiзничник Лабан» – про зустрiч Нiльса зi знаменитою лялькою-залiзничником Лабаном, який на початку ХХ столiття iздив на поiздi усiма дорогами Швецii. Деякий вплив здiйснив «гусенавт» Сельми Лагерлеф i на створення образу Карлсона, що живе на даху.

Пiсля першого видання книгу Сельми Лагерлеф стали перекладати iншими мовами, i незабаром ii прочитали в Фiнляндii, Англii, США, Нiмеччинi, Францii, Грецii, Естонii, Голландii, Італii, Японii…

Украiнською мовою окремi твори письменницi перекладали Іван Франко, Зiнаiда Левицька, Наталя Романович, Ольга Сенюк.

Пiсля пригод Нiльса казкова свiтова спадщина поповнилася «героями, що лiтають», – це i Пiтер Пен (Джеймс Баррi) i Мерi Поппiнс (Памела Треверс). Шведський дослiдник Гуннар Альстрем справедливо зауважив: «Нiльс надзвичайно i абсолютно природно став маленьким посланцем своеi краiни. Для багатьох зарубiжних читачiв його описи вражаючих мiсць на пiвночi стали натхненним джерелом знань про Швецiю… Сельма Лагерлеф, певно, i не передбачала, що в майбутньому стане виконувати подiбну мiсiю. Це мiжнародне визнання – значущий подарунок для свого народу».

«Нiльс Хольгерсон став представником Швецii по всьому свiту… – писала шведська письменниця i лiтературознавець Елiн Вегнер. – Його переможна мандрiвка всiею земною кулею допомогла розповсюдити вiдомостi про Швецiю i завоювати нам друзiв. Навiть нашi генеральнi консули, що намагалися розширити наш експортний ринок, вважали, що дорогу iм проклав Нiльс…»

Багато iнших дослiдникiв вважали, що Швецiя дiйсно мае унiкальний скарб – твiр, що люблять дiти всього свiту. Коли пiсля виходу книги розпочалися суперечки, письменницю бiльш за все цiкавила думка тих, для кого була призначена книга, ii цiкавило саме дитяче сприйняття. З великою радiстю сприймала вона докази того, що школярам книга сподобалась, що у дiтей, завдяки ii впливовi, збiльшився iнтерес до вiтчизняноi географii i до читання. «…Саме вони стануть нашими найкращими захисниками, – писала письменниця керiвниковi Спiлки вчителiв народних шкiл Швецii Альфреду Далiну. – Поки дiтям весело буде читати цю книгу, вона буде перемагати».

Хлопчик Петер Хiршфельд з Нiмеччини 11 квiтня 1910 року писав, що твiр Сельми Лагерлеф прекраснiший за всi, що йому доводилося читати. «Коли я виросту, – закiнчував вiн свого листа, – менi теж, мабуть, захочеться написати таку книгу про Нiмеччину».

Друг Лагерлеф – педагог i письменниця Янна Отердаль – розповiла один цiкавий епiзод. У серединi 1910-х рокiв у Морбаццi жив хлопчик рокiв п’ятнадцяти. Сельма пiклувалася про нього, тому що хлопчик мав таке саме iм’я, як i ii улюблений герой – Нiльс Хольгерсон. Коли вiн поiхав зi Швецii, Лагерлеф писала йому листи. На все життя вiн запам’ятав ii прощальнi слова: «Коли поiдеш, пам’ятай, куди б не закинула тебе доля i якi б важкi часи ти не переживав, тут – у Морбаццi – твiй дiм».

До Росii Нiльс прилетiв, коли там вже був свiй лiтаючий герой – «Жаба-мандрiвниця» Всеволода Гаршина. У 1912 роцi в Росii побувала i сама Лагерлеф.

Страница 6

Вона добре знала твори Льва Толстого, Федора Достоевського, Івана Тургенева i у 1909 роцi пiд час вручення Нобелiвськоi премii назвала своiми вчителями цих видатних росiйських письменникiв.

У 1956 роцi був створений кольоровий мультфiльм «Заколдованный мальчик». А 1982 року вийшов друком перший повний переклад книги росiйською, який з оригiналу шведською мовою здiйснила Людмила Брауде.

У 1907 роцi Сельма Лагерлеф була удостоена ступеня доктора Упсальського унiверситету, а у 1909 роцi «як данину високому iдеалiзму, яскравiй уявi та духовному проникненню, що вiдзначають всi ii твори» отримала Нобелiвську премiю, щиро зiзнаючись: «Не знаю, чи заслуговую на цю премiю. Писати завжди було для мене найбiльшою насолодою, метою всього мого життя». Свою нобелiвську промову Сельма побудувала оригiнально – як розповiдь померлому батьковi про честь, якоi вона удостоена.

Саме для дiтей, крiм «Чудесноi мандрiвки Нiльса з дикими гусьми», Лагерлеф написала ще збiрку новел «Тролi та люди» i вiршi.

У 1958 роцi за закликом Всесвiтньоi Ради Миру вiдзначалося сторiччя з дня народження Сельми Лагерлеф.

Шведський дослiдник Нiльс Афцелiус вважав, що найголовнiшим у свiтоглядi письменницi було неприйняття насилля i прагнення до милосердя. Не випадково з початком Першоi свiтовоi вiйни Лагерлеф виступала ярою ii противницею: «Допоки слова будуть злiтати з мого язика, поки у серцi моему буде битися кров, буду я захищати справу миру». Антифашистську позицiю займала вона i у 1930-х роках.

Письменниця не належала до жодноi партii, захищала права жiнок, виступала за свободу i незалежнiсть i, оцiнюючи свою творчiсть, визнавала: «…я сиджу тут, у Морбаццi, i згадую все, що мною створено, у чому я абсолютно переконана. Я не створила жодного твору, який би принiс шкоду людству». Вiдомi ii виступи проти вiйни, на захист культури, гуманного ставлення до людей. Павло Загребельний iз захопленням писав: «Першу свiтову вiйну письменниця засудила в своему творi «Вiд смертi до життя», i до голосу цiеi немiчноi жiнки прислухалася вся Швецiя».

Видання, що ви тримаете в руках, – лише частинка двотомноi казковоi епопеi, яка дае можливiсть вiдчути унiкальнiсть задуму шведськоi письменницi, яка не намагалася замiнити пiдручник географii, а, за висловом Нiльса Афцелiуса, «вона подарувала дiтям стимул до пiзнання». Сельмi Лагерлеф хотiлося, щоб казки викликали зацiкавленiсть i спрямовували дiтей до вивчення наукових праць з iсторii, географii, бiологii своеi краiни. Шведський поет i критик Оскар Левертин справедливо вiдзначав нiжнiсть письменницi, ii натхненну любов до людей, тварин, квiтiв.

Нiколи не можна передбачити, яка книга i який герой стане цiкавим для читача, увiйде до його серця i поселиться там назавжди. Нiльсу це вдалося… З 1950 року встановлено премiю за кращу книгу для дiтей – премiю iменi Нiльса Хольгерсона, якою однiею з перших було нагороджено Астрiд Лiндгрен. Хольгерсон став символом i емблемою Швецii, адже у вестибюлях готелiв, на рекламах туристичних фiрм, обкладинках книг, поштових марках, сiрникових коробках, з вiтрин сувенiрних крамниць посмiхаеться до вас Нiльс – маленький «гусенавт», як називають його спiввiтчизники. Нiльс лiтае, захоплюючи i заохочуючи до польоту всiх бажаючих…



    Ю. М. Холодна


Книги, якi ви можете прочитати додатково

1. Брауде Л. Ю. Полет Нильса. Судьба книги Сельмы Лагерлёф. – М.: Книга, 1975.

2. Вестин Буэль. Детская литература в Швеции. – М.: Издание Шведского института и журнала «Детская литература», 1994.

3. Загребельний Павло. Неложними устами. Статтi, есе, портрети. – Киiв: Радянський письменник. – С. 96 – 102.

4. Костецький А. Г. Пригоди славнозвiсних книг. – К.: Видавництво Початкова школа, 2005. – 224 с.

5. Лагерлёф С. Собрание сочинений: В 4 т. Т. 2: Удивительное путешествие Нильса Хольгерсона с дикими гусями по Швеции: Сказочная эпопея. – Л.: Худож. лит., 1991. – 554 с.

6. Лагерлеф С. Чудесна мандрiвка Нiльса Хольгерсона з дикими гусьми. – К.: Школа, 2009. – 224 с.




Роздiл 1. Лiсовий гном



1

В маленькому шведському селi Вестменхег жив колись хлопчик на iм’я Нiльс. На вигляд – звичайнiсiнький хлопчик.

Та годi було йому ради дати.

На уроках вiн ловив гав i хапав двiйки, в лiсi нищив пташинi гнiзда, гусей на дворi дражнив, курей ганяв, у корiв жбурляв камiнцями, а кота смикав за хвоста, нiби хвiст – це мотузка вiд дверного дзвоника.

Так жив вiн до дванадцяти рокiв. Аж якось трапилася з ним незвичайна пригода.

А було це так.

Одного разу у недiлю батько з матiр’ю зiбралися на ярмарок у сусiдне село. Нiльс не мiг дочекатися, доки вони пiдуть.

«Йшли б швидше! – думав Нiльс, зиркаючи на батькiвську рушницю, що висiла на стiнi. – Хлопцi луснуть вiд заздрощiв, як побачать мене з рушницею».

Та батько нiби прочитав його думки.

– Гляди ж, з дому анi на крок! – сказав вiн. – Вiдкривай пiдручника й набирайся розуму. Чуеш?

– Чую, – вiдповiв Нiльс, а про себе подумав: «Як би не так, стану я гаяти недiльний день на уроки».

Страница 7

– Вчися, синку, вчися, – сказала мати.

Вона навiть сама дiстала з полицi пiдручник, поклала на стiл i пiдсунула крiсло.

А батько вiдрахував десять сторiнок i суворо наказав:

– Щоб до нашого повернення все назубок знав. Сам перевiрю.

Нарештi батьки пiшли.

«Добре iм, он як весело крокують! – важко зiтхнув Нiльс. – А я наче в мишоловку втрапив з цими уроками!».

Та що вдiеш! Нiльс знав, що з батьком жарти недоречнi. Вiн знову зiтхнув i всiвся за стiл. Щоправда, дивився не так в книжку, як у вiкно. Адже це – набагато цiкавiше заняття!

За календарем був ще березень, але тут, на пiвднi Швецii, весна вже встигла здолати зиму. В рiвчаках весело струменiла вода. На деревах набубнявiли бруньки. Буковий лiс випростав своi гiлки, закляклi в зимовi холоди, i тепер тягнувся вгору, нiби хотiв сягнути блакитного весняного неба.

А пiд самiсiньким вiкном поважно розгулювали кури, стрибали й чубилися горобцi, в каламутних калюжах плескалися гуси. Навiть корови, замкненi в хлiвi, вiдчули весну й мукали на всi голоси, нiби просили: «Ви – ипусти нас, ви-ипусти нас!»

Нiльсу теж хотiлося i спiвати, i кричати, i чалапати по калюжах, i битися з сусiдськими хлопчаками. Вiн, похнюпившись, вiдвернувся вiд вiкна i втупився в книгу. Та прочитав вiн не багато. Букви почали чомусь стрибати перед очима, рядки то зливалися, то розбiгалися… Нiльс i сам не помiтив, як задрiмав.

Хтозна, може, Нiльс так i проспав би увесь день, якби його не розбудив якийсь шурхiт.

Нiльс пiдняв голову й насторожився.

У дзеркалi, що висiло над столом, вiдображалася вся кiмната. Нiкого, окрiм Нiльса, в кiмнатi немае… Все наче на своему мiсцi, все гаразд…

Аж раптом Нiльс ледь не скрикнув. Хтось вiдкрив кришку скринi!

У скринi мати зберiгала всi своi коштовнi речi. Там лежало вбрання, котре вона носила ще замолоду, – широчезнi спiдницi з домотканого селянського сукна, розшитi кольоровим бiсером лiфи, бiлоснiжнi накрохмаленi очiпки, срiбнi пряжки та ланцюжки.

Мати нiкому не дозволяла вiдкривати без неi скриню, а Нiльса й близько до неi не пiдпускала. А про те, що вона могла пiти з дому, не замкнувши скринi, годi й говорити! Такого нiколи не бувало. Та й сьогоднi – Нiльс чудово це пам’ятав – мати двiчi верталася з порога, щоб посмикати замок, – чи ж добре замкнувся?

Хто ж вiдiмкнув скриню?

Може, поки Нiльс спав, в будинок залiз злодiй i тепер ховаеться десь тут, за дверима чи за шафою?

Нiльс затамував подих i, не клiпаючи, вдивлявся у дзеркало.

Що це за тiнь там, у кутку скринi? Ось вона ворухнулася…Ось поповзла по краю… Миша? Та нi, на мишу не схоже…

Нiльс просто очам не вiрив. На краечку скринi примостився маленький чоловiчок. Вiн нiби зiйшов з недiльноi картинки в календарi. На головi – крислатий капелюх, чорний каптанчик, прикрашений мереживним комiрцем та манжетами, панчохи пiд колiньми пiдв’язанi пишними бантиками, а на червоних сап’янових черевичках поблискують срiбнi пряжки.

«Та це ж гном! – здогадався Нiльс. – Справжнiсiнький гном!»

Мати часто розповiдала Нiльсу про гномiв. Вони живуть у лiсi. Вони вмiють говорити i по-людськи, i по-пташиному, i по-звiриному. Вони знають про всi скарби, котрi, хоч сто, хоч тисячу рокiв тому закопали в землю. Схочуть гноми – взимку на снiгу зацвiтуть квiти, схочуть – влiтку рiки скреснуть кригою.

Ну, а боятися гномiв нiчого. Що поганого може зробити така крихiтна iстота!

До того ж гном зовсiм не зважав на Нiльса. Вiн, здаеться, нiчого не помiчав, окрiм оксамитовоi безрукавки, розшитоi дрiбними рiчковими перлинами, що лежала у скринi на самому верху.

Поки гном милувався химерним старовинним вiзерунком, Нiльс вже прикидав, яку б штуку утнути з дивним гостем.

От би зiштовхнути його в скриню, а потiм накрити кришкою, клац! А ще можна от що…

Не повертаючи голови, Нiльс роззирнувся довкола. У дзеркалi вся кiмната була мов на долонi. На полицях в чiткому порядку вишикувалися кавник, чайник, миски, каструлi… Бiля вiкна – комод, заставлений усякою всячиною… А онде на стiнi – поруч з батькiвською рушницею – сачок для ловлi мух. Саме те, що треба!

Нiльс обережно зiсковзнув на пiдлогу i зiрвав сачок з цвяшка.

Один помах – i гном затрiпотiв у сiтцi, як спiймана бабка.

Його крислатий капелюх з’iхав набiк, ноги зашпорталися в полах каптанчика. Вiн вовтузився на днi сiтки й безпорадно розмахував руками. Та щойно йому вдавалося трошки пiдвестися, Нiльс струшував сачок, i гном знову сповзав донизу.

– Послухай-но, Нiльсе, – почав врештi благати гном, – вiдпусти мене на волю! Я дам тобi за це золоту монету, велику, як гудзик на твоiй сорочцi.

Нiльс на хвильку замислився.

– Що ж, це, мабуть, непогано, – сказав вiн i перестав розгойдувати сачок.

Чiпляючись за рiденьку тканину, гном спритно полiз нагору. Вiн вже вхопився за залiзний обруч, i над краем сiтки з’явилася його голова…

Тут Нiльсу спало на думку, що вiн продешевив. Адже на додачу до золотоi монетки можна було б зажадати, щоб гном вчив за нього уроки! Та хiба ж мало чого можна було придума

Страница 8

и! Гном тепер на все погодиться! Коли сидиш в сачку, не сперечатимешся.

І Нiльс знову струснув сiтку.

Аж раптом хтось вiдважив йому добрячого ляпаса. Сiтка випала у нього з рук, а сам вiн стрiмголов вiдкотився у куток.


2

Якусь мить Нiльс лежав нерухомо, потiм, крекчучи й охаючи, пiдвiвся.

Гнома вже й слiд пропав. Скриня була замкнена, а сачок висiв на своему мiсцi – поруч з батькiвською рушницею.

«Наснилося менi все це, чи що? – подумав Нiльс. – Та нi ж бо, права щока горить, наче по нiй пройшлися праскою. Це гном так мене огрiв! Звiсно, батько з матiр’ю не повiрять, що гном побував у нас в гостях. Скажуть: все це черговi вигадки, щоб уроки не вчити. Нi, як не крути, а треба знову сiдати за книгу!»

Нiльс ступив два кроки й зупинився. З кiмнатою щось коiлося. Стiни iх маленького будиночка розсунулися, стеля подалася високо вгору, а крiсло, на якому Нiльс завжди сидiв, височiло над ним неприступною горою. Щоб вилiзти на нього, Нiльсу довелося дертися по витiй нiжцi, наче по кострубатому дубовому стовбуру. Книга як i ранiше лежала на столi, але вона була такою величезною, що зверху сторiнки Нiльс не мiг розгледiти жодноi букви. Вiн влiгся животом на книгу й поповз вiд рядка до рядка, вiд слова до слова. Вiн геть вибився iз сил, поки прочитав одну фразу.

– Та що ж це таке? Так i до завтрашнього дня до кiнця сторiнки не дiстанешся! – вигукнув Нiльс й рукавом витер пiт з чола.

І раптом вiн побачив, що з дзеркала на нього дивиться крихiтний чоловiчок – точнiсiнько такий, як той гном, що попався до нього в сiтку. Тiльки одягнений по-iншому: в шкiряних штанях, в жилетцi i в картатiй сорочцi з великими гудзиками.

– Гей ти, чого тобi тут треба? – крикнув Нiльс i погрозив чоловiчковi кулаком.

Чоловiчок теж погрозив кулаком Нiльсу.

Нiльс взявся в боки й висолопив язика. Чоловiчок теж взявся в боки i показав Нiльсу язика.

Нiльс тупнув ногою. І чоловiчок тупнув ногою.

Нiльс стрибав, крутився дзигою, розмахував руками, та чоловiчок не вiдставав вiд нього. Вiн теж стрибав, теж вертiвся дзигою й розмахував руками.

Тодi Нiльс сiв на книгу й гiрко заплакав. Вiн зрозумiв, що гном зачарував його, i що маленький чоловiчок, який дивився на нього з дзеркала, – це вiн сам, Нiльс Хольгерсон.

«А може, це все-таки сон?» – подумав Нiльс.

Вiн мiцно примружився, потiм – щоб зовсiм прокинутися – ущипнув себе щосили i, почекавши з хвильку, знову вiдкрив очi. Нi, вiн не спав. І рука, яку вiн ущипнув, болiла по-справжньому.

Нiльс пiдiбрався до самого дзеркала i ткнувся в нього носом. Так, це вiн, Нiльс. Тiльки був вiн тепер завбiльшки з горобця.

«Треба знайти гнома, – вирiшив Нiльс. – Може, гном просто пожартував?»

Нiльс сповз по нiжцi крiсла на пiдлогу й обнишпорив всi закутки. Вiн залiз пiд лаву, пiд шафу, – зараз йому це було неважко, – залiз навiть у мишачу нiрку, проте гнома нiде не було.

Лишалася ще надiя – гном мiг сховатися на подвiр’i.

Нiльс вибiг у сiни. Де ж його черевики? Вони мають стояти бiля дверей. І сам Нiльс, i його батько з матiр’ю, i всi селяни в Вестменхезi, та й у всiх селах Швецii, завжди залишають своi черевики бiля порога. Адже черевики дерев’янi. В них ходять тiльки по вулицi, а вдома знiмають.

Та як же вiн, такий маленький, впораеться тепер зi своiми величезними, важкими черевичищами?

І тут Нiльс побачив перед дверима пару крихiтних черевичкiв. Спочатку вiн зрадiв, а потiм злякався. Якщо гном зачарував навiть черевики, отже, вiн i не збираеться зняти закляття з Нiльса!

Нi, нi, треба якнайшвидше знайти гнома! Треба просити його, благати! Нiколи, нiколи бiльше Нiльс нiкого не скривдить! Вiн стане найслухнянiшим, найзразковiшим хлопчиком…

Нiльс сунув ноги в черевички i прослизнув у дверi. Добре, що вони були прочиненi. Інакше хiба змiг би вiн дотягнутися до клямки й вiдсунути ii!

Бiля ганку, на старiй дубовiй дошцi, перекинутiй через калюжу, стрибав горобець. Щойно горобець побачив Нiльса, вiн застрибав ще швидше й зацвiрiнькав на все свое гороб’яче горло. І – диво дивне! – Нiльс його чудово розумiв.

– Подивiться-но на Нiльса! – кричав горобець. – Подивiться-но на Нiльса!

– Кукурiку! – весело закричав пiвень. – Скиньмо його в рiку!

А кури залопотiли крилами й навперебiй закудкудакали:

– Так йому й треба! Так йому й треба!

Гуси обступили Нiльса зусiбiч i, витягуючи шиi, шипiли йому у вухо:

– Хорош-ший! Оце ж бо вже хорош-ший! Що, боiш-шся тепер? Боiш-шся?

І вони клювали його, щипали, дзьобали, смикали за руки й за ноги.

Бiдолашному Нiльсу добряче перепало б, якби в цей час на подвiр’i не з’явився кiт. Помiтивши кота, кури, гуси та качки вiдразу ж кинулися врiзнобiч й почали порпатися в землi з таким виглядом, нiби iх нiчого на свiтi не цiкавить, окрiм черв’якiв та торiшнiх зерен.

А Нiльс зрадiв коту, як рiдному.

– Любий котику, – сказав вiн, – ти знаеш всi закутки, всi дiрки, всi нiрки на нашому подвiр’i. Будь ласкавий, скажи, де менi знайти гнома? Адже вiн не мiг далеко пiти.

Кiт вiдповiв не одразу. Вiн с

Страница 9

в, обвив хвостиком переднi лапки й глянув на хлопчика. Це був здоровецький чорний кiт, з великою бiлою цяткою на грудях. Його гладка шерстка аж вилискувала на сонцi. Вигляд у кота був цiлком доброзичливий. Вiн навiть втягнув своi кiгтi й примружив очi з вузесенькою жовтою смужечкою посерединi.

– М-р-р, м-р-р! Я, звiсно, знаю, де знайти гнома, – заговорив кiт ласкавим голосом. – Та ще невiдомо, скажу я тобi чи нi…

– Котику, котику, золотий ротику, ти повинен менi допомогти! Хiба ж ти не бачиш, що гном мене зачарував?

Кiт трiшечки розплющив очi. В них спалахнув зелений лихий вогник, та муркотiв кiт i досi лагiдно.

– Це за що ж я повинен тобi допомагати? – сказав вiн. – Може, за те, що ти запхнув менi у вухо осу? Чи за те, що ти пiдпалив менi шерсть? Чи за те, що ти щодня смикав мене за хвоста? Га?

– А я й зараз можу смикнути тебе за хвоста! – закричав Нiльс. І, забувши про те, що кiт разiв у двадцять бiльший за нього самого, ступив крок уперед.

Що тут трапилося з котом! Очi в нього загорiлися, спина вигнулася, шерсть стала дибки, з м’яких пухнастих лапок вилiзли гострi кiгтi. Нiльсу навiть здалося, що це якийсь небачений дикий звiр вискочив з лiсових нетрiв. Проте Нiльс не вiдступив. Вiн зробив iще крок… Тодi кiт одним стрибком збив з нiг Нiльса i притис його до землi переднiми лапами.

– Допоможiть, допоможiть! – заверещав Нiльс щосили.

Але голосок у нього був тепер мов у мишеняти. Та й нiкому було його рятувати.

Нiльс зрозумiв, що йому настав кiнець, i вiд жаху заплющив очi.

Раптом кiт втягнув пазурi, випустив Нiльса з лап i сказав:

– Гаразд, на перший раз досить. Якби твоя мати не була такою доброю господинею i не поiла мене вранцi й ввечерi молочком, тобi було б непереливки. Заради неi я залишу тебе в живих.

З цими словами кiт повернувся й спокiйнiсiнько пiшов геть, тихенько муркочучи, як i годиться доброму домашньому котовi.

А Нiльс встав, обтрусив зi шкiряних штанцiв бруд й поплентався в кiнець двору. Там вiн видерся на виступ кам’яноi огорожi, всiвся, звiсивши крихiтнi ноги в крихiтних черевичках, i задумався.

Що ж буде далi?! Невдовзi повернуться батько з матiр’ю! Як же вони здивуються, побачивши свого сина! Мати, звiсно, заплаче, а батько, може, скаже: так Нiльсу й треба! Потiм прийдуть сусiди з усiеi округи, вiзьмуться його розглядати й охати… А раптом його хтось вкраде, щоб показувати роззявам на ярмарку? Ох i потiшатимуться над ним хлопчиська!.. Ах, який вiн нещасний! Який нещасний! У цiлому свiтi, мабуть, немае людини нещаснiшоi за нього!

Вбога хатинка його батькiв, притиснута до землi похилим дахом, нiколи ще не здавалася йому такою великою й гарною, а iхнiй тiсний дворик – таким просторим.

Десь над головою Нiльса зашумiли крила. Це з пiвдня на пiвнiч летiли дикi гуси. Вони летiли високо в небi, витягнувшись правильним клином, але, побачивши своiх родичiв – домашнiх гусей, – спустилися нижче й закричали:

– Летiмо з нами! Летiмо з нами! Ми летимо на пiвнiч, до Лапландii! До Лапландii!

Домашнi гуси захвилювалися, загелготали, залопотiли крилами, наче пробували, чи можуть вони злетiти. Але стара гуска – вона доводилася бабусею добрiй половинi гусей – бiгала навколо них i лементувала:

– З глузду з’iх-хали! З глузду з’iх-хали! Схаменiться! Ви ж не якiсь волоцюги, ви поважнi домашнi гуси!

І, задерши голову, вона закричала в небо:

– Нам i тут добре! Нам i тут добре!

Дикi гуси спустилися ще нижче, нiби видивляючись щось у дворi, i раптом – всi разом – злетiли в небо.

– Га-га-га! Га-га-га! – кричали вони. – Хiба ж це гуси? Це якiсь жалюгiднi курки! Лишайтеся у вашому курнику!

Вiд злостi й образи у домашнiх гусей навiть очi почервонiли. Такоi образи вони ще нiколи не чули.

Тiльки бiлий молодий гусак, задерши голову догори, стрiмко побiг по калюжах.

– Зачекайте на мене! Зачекайте на мене! – кричав вiн диким гусям. – Я лечу з вами! З вами!

«Та це ж Мартiн, найкращий мамин гусак, – подумав Нiльс. – Чого доброго, вiн i справдi полетить!»

– Стiй, стiй! – закричав Нiльс i кинувся за Мартiном.

Нiльс ледве наздогнав його. Вiн пiдстрибнув й, обхопивши руками довгу гусячу шию, повис на нiй всiм тiлом. Але Мартiн навiть не вiдчув цього, нiби Нiльса й не було. Вiн сильно змахнув крилами – раз, другий – i, сам того не сподiваючись, полетiв.

Поки Нiльс зрозумiв, що сталося, вони вже були високо в небi.




Роздiл 2. Верхи на гусаковi



1

Нiльс i сам не знав, як йому вдалося залiзти на спину Мартiна. Нiколи Нiльс не думав, що гуси такi слизькi. Обома руками вiн вчепився в гусяче пiр’я, весь зiщулився, увiбрав голову в плечi й навiть заплющив очi.

А навколо завивав i свистiв вiтер, нiби хотiв вiдiрвати Нiльса вiд Мартiна i скинути вниз.

– Зараз упаду, от зараз упаду! – шепотiв Нiльс.

Та минуло десять хвилин, двадцять, а вiн не падав. Врештi вiн осмiлiв й трохи розплющив очi.

Справа й злiва миготiли сiрi крила диких гусей, над самiсiнькою головою Нiльса, мало не торкаючи його, пропливали хмари, а далеко-далеко

Страница 10

внизу темнiла земля.

Вона була зовсiм не схожа на землю. Здавалося, що хтось розстелив пiд ними величезну картату хустку. Яких тiльки клiтинок тут не було! Однi – чорнi, iншi жовтувато-сiрi, третi свiтло-зеленi.

Чорнi клiтинки – це свiжозорана земля, зеленi – озимина, що перезимувала пiд снiгом, а жовтувато-сiрi квадратики – це торiшня стерня, якоi ще не торкнувся плуг селянина.

Ось клiтинки по краях темнi, а всерединi – зеленi. Це сади: дерева там стоять зовсiм голi, та галявини вже вкрилися першою травою.

А ось коричневi клiтинки з жовтою облямiвкою – це лiс: вiн ще не встиг одягнути зеленi шати, а молодi буки на узлiссi жовтiють старим сухим листям.

Спочатку Нiльсу було навiть весело розглядати це рiзнобарв’я. Та чимдалi летiли гуси, тим тривожнiше ставало в нього на душi.

«Чого доброго, вони й справдi занесуть мене до Лапландii!» – подумав вiн.

– Мартiне, Мартiне! – крикнув вiн гусаковi. – Повертай додому! Досить, налiталися!

Але Мартiн нiчого не вiдповiв.

Тодi Нiльс щосили пришпорив його своiми дерев’яними черевичками.

Мартiн трохи повернув голову й прошипiв:

– Чуеш-ш-ш, хлопче! Сиди тихо, iнакше скину тебе…

Довелося сидiти тихо.


2

Цiлий день бiлий гусак Мартiн летiв нарiвнi зi всiею зграею, нiби вiн нiколи й не був домашнiм гусаком, нiби вiн все життя тiльки те й робив, що лiтав.

«І звiдки у нього лишень таке завзяття?» – дивувався Нiльс.

Та до вечора Мартiн все ж став здавати. Тепер кожному було зрозумiло, що лiтае вiн зовсiм недавно: то раптом вiдстане, то вирветься вперед, то нiби провалиться в яму, то наче пiдскочить вгору.

І дикi гуси помiтили це.

– Акко Кебнекайсе! Акко Кебнекайсе! – закричали вони.

– Що вам вiд мене потрiбно? – запитала гуска, що летiла попереду всiх.

– Бiлий вiдстае!

– Вiн повинен знати, що летiти швидко легше, анiж повiльно! – крикнула гуска, навiть не озирнувшись.

Мартiн намагався сильнiше й частiше змахувати крилами, та втомленi крила обважнiли й тягнули його вниз.

– Акко! Акко Кебнекайсе! – знову закричали гуси.

– Що вам потрiбно? – вiдгукнулася стара гуска.

– Бiлий не може летiти так високо!

– Вiн повинен знати, що летiти високо легше, анiж летiти низько! – вiдповiла Акка.

Бiдний Мартiн напружився з останнiх сил. Але крила у нього зовсiм ослабли й ледве тримали його.

– Акко Кебнекайсе! Акко! Бiлий падае!

– Хто не може лiтати, як ми, хай сидить вдома! Перекажiть це бiлому! – крикнула Акка, не сповiльнюючи лету.

– Й справдi, краще б нам сидiти вдома, – прошепотiв Нiльс й мiцнiше вчепився за шию Мартiна.

Мартiн падав, як пiдстрелений.

Щастя ще, що дорогою iм трапилася якась зачахла верба. Мартiн зачепився за верхiвку дерева й повис серед гiлок. Так вони й висiли. Крила у Мартiна обм’якли, шия телiпалася, як ганчiрка. Вiн геть засапався й дихав широко роззявляючи дзьоба, наче хотiв захопити якнайбiльше повiтря.

Нiльсу стало шкода Мартiна. Вiн навiть спробував його втiшити.

– Любий Мартiне, – сказав Нiльс лагiдно, – не журися, що вони тебе покинули. Ну помiркуй сам, куди тобi з ними змагатися! Давай краще повернемося додому!

Мартiн i сам розумiв: треба б повернутися. Але йому так хотiлося довести всьому свiту, що й домашнi гуси чогось вартi!

А тут ще цей осоружний хлопчисько зi своiми втiшаннями! Якби вiн не сидiв у нього на шиi, Мартiн, може, й долетiв би до Лапландii.

Злiсть одразу додала Мартiну сил. Вiн замахав крилами з такою люттю, що вiдразу пiднявся мало не до самiсiньких хмар i незабаром наздогнав зграю.

На його щастя, почало сутенiти.

На землю лягли чорнi тiнi. З озера, над яким пролiтали дикi гуси, пiднiмався туман.

Зграя Акки Кебнекайсе спустилася на ночiвлю.


3

Щойно гуси торкнулися пiщаного берега, вони вiдразу полiзли у воду. На березi лишилися гусак Мартiн i Нiльс.

Як з крижаноi гiрки, Нiльс з’iхав зi слизькоi спини Мартiна. Нарештi вiн на землi! Нiльс розправив затерплi руки й ноги i подивився довкола.

Зима тут вiдступала повiльно. Все озеро було ще скуте кригою, й лише бiля берегiв проступила вода – темна й блискуча.

До самiсiнького озера чорною стiною пiдступали високi ялини. Всюди снiг вже розтанув, але тут, бiля корявих, зрослих коренiв, снiг все ще лежав щiльним товстим шаром, нiби цi могутнi ялини силою утримували бiля себе зиму.

Сонце вже зовсiм сховалося.

З темноi глибини лiсу долинало якесь потрiскування й шурхiт.

Нiльсу стало моторошно.

Як же далеко вони залетiли! Тепер, якщо Мартiн навiть i захоче повернутися, iм все одно не знайти дороги додому… Та все-таки Мартiн молодець!.. Але що ж це з ним?

– Мартiне! Мартiне! – погукав Нiльс.

Мартiн не озивався. Вiн лежав, як неживий, розпластавши по землi крила й витягнувши шию. Очi його були оповитi каламутною плiвкою. Нiльс злякався.

– Любий Мартiне, – сказав вiн, нахилившись над гусаком. – Ковтни-но води! Побачиш, тобi вiдразу стане легше.

Але гусак навiть не ворухнувся. Нiльс похолов вiд страху…

Невже Мартiн помре? Адже у Нiльса не було тепер

Страница 11

одноi близькоi душi, окрiм цього гусака.

– Мартiне! Ну ж бо, Мартiне! – тормосив його Нiльс. Гусак наче не чув його.

Тодi Нiльс обхопив Мартiна обома руками за шию й потягнув до води.

Це була нелегка справа. Гусак був найкращим в iхньому господарствi, й мати розгодувала його на славу. А Нiльса зараз ледь вiд землi видно. І все-таки вiн дотягнув Мартiна до озера й встромив його голову прямо в студену воду.

Спершу Мартiн лежав нерухомо. Та ось вiн розплющив очi, зробив ковток-другий й насилу звiвся на лапи. З хвилину вiн постояв, хитаючись з боку на бiк, потiм по самiсiньку шию залiз в озеро й повiльно поплив мiж крижинами. Раз у раз вiн занурював дзьоб у воду, а потiм, задерши голову, жадiбно ковтав водоростi.

«Йому пощастило, – з заздрiстю подумав Нiльс, – а я ж теж вiд ранку не мав анi крихти в ротi».

Цiеi митi Мартiн пiдплив до берега. У дзьобi в нього був затиснутий маленький червоноокий карасик.

Гусак поклав рибину перед Нiльсом i сказав:

– Вдома ми не були з тобою друзями. Але ти допомiг менi в бiдi, i я хочу вiддячити тобi.

Нiльс ледве не кинувся обiймати Мартiна. Щоправда, вiн нiколи ранiше не куштував сироi риби. Та що вдiеш, треба звикати! Іншоi вечерi не дiстанеш.

Вiн помацав у кишенях, шукаючи свiй складаний нiж. Вiн, як завжди, лежав з правого боку, тiльки став завбiльшки iз шпильку, – втiм, саме по кишенi.

Нiльс розкрив ножа й почав потрошити рибу.

Раптом почувся якийсь шум i плескiт. На берег, обтрушуючись, вийшли дикi гуси.

– Гляди, не вибовкай, що ти людина, – шепнув Нiльсу Мартiн й виступив наперед, шанобливо вiтаючи зграю.

Тепер можна було роздивитися як слiд усю компанiю. Варто визнати, що красою вони не вирiзнялися, цi дикi гуси. І зростом не вийшли, i вбранням не могли похвалитися. Всi як на пiдбiр сiрi, наче пилом притрушенi, – хоч би у когось однiсiнька бiла пiр’iнка!

А ходять-то як! Пiдстрибом, пiдскоком, ступають куди попало, не дивлячись пiд ноги.

Мартiн вiд подиву навiть розвiв крилами. Хiба ж так ходять поряднi гуси? Ходити треба повiльно, ступати на всю лапу, голову тримати високо. А цi шкандибають, наче кульгавi.

Попереду всiх виступала стара-престара гуска. Ох, i що це була за красуня! Шия тонесенька, з-пiд пiр’я кiстки стирчать, а крила нiби хтось обгриз. Зате ii жовтi очi блищали, мов двi палаючi жаринки. Всi гуси шанобливо дивилися на неi, не смiючи заговорити, поки гуска перша не скаже свое слово.

Це була сама Акка Кебнекайсе, проводирка зграi. Сто разiв вже водила вона гусей з пiвдня на пiвнiч i сто разiв поверталася з ними з пiвночi на пiвдень. Кожен кущик, кожен острiвець на озерi, кожну галявину в лiсi знала Акка Кебнекайсе. Нiхто не вмiв вибрати мiсце для ночiвлi краще, нiж Акка Кебнекайсе; нiхто не вмiв краще, нiж вона, сховатися вiд хитрих ворогiв, що пiдстерiгають гусей в дорозi.

Акка довго роздивлялася Мартiна вiд кiнчика дзьоба до кiнчика хвоста й нарештi сказала:

– Наша зграя не може приймати до себе аби кого. Всi, кого ти бачиш перед собою, належать до кращих гусячих сiмейств. А ти навiть лiтати як слiд не вмiеш. Що ти за гусак, якого роду й племенi?

– Моя iсторiя не довга, – сумно сказав Мартiн. – Я народився торiк в мiстечку Сванегольм, а восени мене продали Хольгеру Нiльсону – в сусiдне село Вестменхег. Там я й жив до сьогоднiшнього дня.

– Як же ти набрався хоробростi летiти з нами? – запитала Акка Кебнекайсе.

– Ви назвали нас жалюгiдними курками, i я вирiшив довести вам, диким гусям, що й ми, домашнi гуси, на щось здатнi, – вiдповiв Мартiн.

– І на що ж ви, домашнi гуси, здатнi? – знову запитала Акка Кебнекайсе. – Як ти лiтаеш, ми вже бачили, та, може, ти вiдмiнний плавець?

– І цим я не можу похвалитися, – сумно сказав Мартiн. – Менi доводилося плавати тiльки в ставку за селом, але, правду кажучи, цей ставок хiба що трохи бiльший вiд найбiльшоi калюжi.

– Ну, тодi ти, певно, майстер стрибати?

– Стрибати? Жоден поважаючий себе домашнiй гусак не дозволить собi стрибати, – сказав Мартiн.

І раптом спохватився. Вiн згадав, як кумедно пiдстрибують дикi гуси, й зрозумiв, що бовкнув зайве.

Тепер Мартiн був упевнений, що Акка Кебнекайсе зараз же прожене його зi своеi зграi.

Але Акка Кебнекайсе сказала:

– Менi до вподоби твоя смiливiсть, що ти говориш так смiливо. Хто смiливий, той буде вiрним товаришем. Ну, а навчитися тому, чого не вмiеш, нiколи не пiзно. Якщо хочеш, залишайся з нами.

– Дуже хочу! – вiдповiв Мартiн. Раптом Акка Кебнекайсе помiтила Нiльса.

– А це ще хто з тобою? Таких, як вiн, я нiколи не бачила.

Мартiн знiтився на мить.

– Це мiй товариш… – невпевнено мовив вiн. Тут Нiльс виступив вперед i рiшуче заявив:

– Мене звати Нiльс Хольгерсон. Мiй батько – Хольгер Нiльсон – селянин, i дотепер я був людиною, але сьогоднi вранцi…

Договорити йому не вдалося. Щойно вiн вимовив слово «людина», гуси позадкували й, витягнувши шиi, вороже зашипiли, загелготали, залопотiли крилами.

– Людинi не мiсце серед диких гусей, – сказала стара гуска. – Люди були, е й

Страница 12

будуть нашими ворогами. Ти повинен негайно покинути зграю.

Тепер вже Мартiн не втримався i втрутився:

– Але ж його i людиною-то не назвеш! Погляньте, який вiн маленький! Я ручаюся, що вiн не заподiе вам нiякого лиха. Дозвольте йому лишитися хоча б на одну нiч.

Акка пильно глянула на Нiльса, потiм на Мартiна й нарештi сказала:

– Нашi дiди, прадiди i прапрадiди заповiдали нам нiколи не довiрятися людинi, байдуже, маленька вона чи велика. Та якщо ти ручаешся за нього, то так i бути – сьогоднi хай вiн залишиться з нами. Ми заночуемо на великiй крижинi посеред озера. А завтра вранцi вiн повинен покинути нас.

З цими словами вона знялася в повiтря. За нею полетiла вся зграя.

– Послухай, Мартiне, – несмiливо запитав Нiльс, – ти що ж, залишишся з ними?

– Ну звiсно! – з гордiстю вiдповiв Мартiн. – Не щодня домашньому гусаковi випадае така честь – летiти в зграi Акки Кебнекайсе.

– А як же я? – знову запитав Нiльс. – Менi нiзащо самому не дiстатися додому. Я зараз i в травi заблукаю, не те що в цьому лiсi.

– Додому тебе вiдносити менi нiколи, сам розумiеш, – сказав Мартiн. – Та от що я можу тобi запропонувати: летiмо разом з усiма. Подивимося, що це за Лапландiя така, а потiм i додому повернемося. Акку я вже якось умовлю, а не вмовлю, то обману. Ти тепер маленький, заховати тебе неважко. Та годi базiкати! Назбирай-но швидше сухоi трави. Та якнайбiльше!

Коли Нiльс набрав цiлий оберемок торiшньоi трави, Мартiн обережно пiдхопив його за комiр сорочки й перенiс на велику крижину. Дикi гуси вже спали, заховавши голови пiд крила.

– Розклади траву, – скомандував Мартiн, – iнакше без пiдстилки у мене, чого доброго, лапи до криги примерзнуть.

Пiдстилка хоч i вийшла рiденькою (чи ж багато Нiльс мiг трави прихопити!), та все ж лiд абияк прикривала.

Мартiн став на неi, знову схопив Нiльса за комiр i засунув собi пiд крило.

– На добранiч! – сказав Мартiн й мiцнiше притиснув крило, щоб Нiльс не випав.

– На добранiч! – сказав Нiльс, зариваючись з головою в м’який i теплий гусячий пух.




Роздiл 3. Нiчний злодiй



1

Коли всi птахи й звiрi заснули мiцним сном, з лiсу вийшов лис Смiрре.

Щоночi виходив Смiрре на полювання, й непереливки було тому, хто безтурботно засинав, не встигши забратися на високе дерево чи сховатися в глибокiй норi.

М’якими, нечутними кроками пiдкрався лис Смiрре до озера. Вiн давно вже вистежив зграю диких гусей й наперед облизувався, думаючи про смачну гусятину.

Але широка чорна смуга води вiддiляла Смiрре вiд диких гусей. Смiрре стояв на березi й вiд злостi клацав зубами.

Аж раптом вiн помiтив, що вiтер поволi пiдганяе крижину до берега.

«Ага, здобич все-таки моя!» – посмiхнувся Смiрре й, присiвши на заднi лапи, терпляче став чекати.

Вiн чекав годину. Чекав двi години… три…

Чорна смужка води мiж берегом i крижиною ставала дедалi вужчою.

Ось лис вловив гусячий дух.

Смiрре ковтнув слину.

З шелестiнням i легким дзенькотом крижина вдарилася об берег…

Смiрре приловчився й стрибнув на лiд.

Вiн пiдкрадався до зграi так тихо, так обережно, що жоден гусак не почув наближення ворога. Але стара Акка почула. Їi рiзкий крик рознiсся над озером, розбудив гусей, пiдняв всю зграю в повiтря.

Та все ж Смiрре встиг схопити одного гусака.

Вiд крику Акки Кебнекайсе прокинувся й Мартiн. Сильним помахом вiн розкрив крила й стрiмко злетiв угору. А Нiльс так само стрiмко полетiв донизу.

Вiн стукнувся об лiд i розплющив очi. Спросоння Нiльс навiть не зрозумiв, де вiн i що з ним сталося. Та раптом вiн побачив лиса, що тiкав з гусаком в зубах. Не вагаючись, Нiльс кинувся навздогiн.

Бiдолашний гусак, що потрапив у пащу Смiрре, почув тупiт дерев’яних черевичкiв й, вигнувши шию, з боязкою надiею озирнувся.

«Ах, он хто це! – сумно подумав вiн. – Отже, пропав я. Куди такому впоратися з лисом!»

А Нiльс зовсiм забув, що лис, якщо схоче, може розчавити його однiею лапою. Вiн гнався по п’ятах за нiчним злодiем i твердив сам собi:

– Лише б наздогнати! Лише б наздогнати!

Лис перестрибнув на берег – Нiльс за ним. Лис кинувся до лiсу – Нiльс за ним.

– Зараз же вiдпусти гусака! Чуеш? – кричав Нiльс. – Інакше я тебе так вiдлупцюю, що не радий будеш!

– Хто це там пищить? – здивувався Смiрре.

Вiн був допитливим, як усi лиси на свiтi, тому зупинився й повернув морду.

Спочатку вiн навiть не побачив нiкого.

Лишень коли Нiльс пiдбiг ближче, Смiрре розгледiв свого страшного ворога.

Лису стало так смiшно, що вiн ледве не випустив здобич.

– Кажу тобi, вiддавай мого гусака! – кричав Нiльс. Смiрре поклав гусака на землю, притис його переднiми лапами й сказав:

– То це твiй гусак? Тим краще. Можеш подивитися, як я ним поласую!

«Цей рудий злодюга, здаеться, й за людину мене не вважае!» – подумав Нiльс i кинувся вперед.

Обома руками вiн вчепився в лисячий хвiст i смикнув що було сили.

Вiд несподiванки Смiрре випустив гусака. Тiльки на секунду. Але й секунди вистачило. Не гаючи часу, гусак рвонувся вгору.

Вiн дуже хот

Страница 13

в би допомогти Нiльсу. Але що вiн мiг вдiяти? Одне крило у нього було зiм’яте, з iншого Смiрре встиг повисмикувати пiр’я. До того ж у темрявi гусак майже нiчого не бачив. Може, Акка Кебнекайсе щось придумае? Треба швидше летiти до зграi. Не можна ж лишати Нiльса в такiй бiдi! І, важко змахуючи крилами, гусак полетiв до озера. Нiльс i Смiрре проводжали його поглядом. Один – з радiстю, iнший – зi злiстю.

– Ну що ж! – прошипiв лис. – Якщо гусак втiк вiд мене, то тебе я вже не випущу. Миттю проковтну!

– Ну це ми ще побачимо! – сказав Нiльс i ще дужче стиснув лисячого хвоста.

Й справдi, спiймати Нiльса виявилося не так просто. Смiрре стрибнув вправо, а хвiст занесло влiво. Смiрре стрибнув влiво, а хвiст занесло вправо. Смiрре крутився, як дзига, але й хвiст крутився разом з ним, а заразом – i Нiльс.

Спочатку Нiльсу було навiть весело вiд цього шаленого танцю. Та невдовзi руки у нього затекли, в очах зарябило. Навколо Нiльса пiднiмалися цiлi хмари торiшнього листя, його вдаряло об корiння дерев, очi засипало землею.

«Нi! Довго так не протриматися. Треба тiкати!»

Нiльс розтулив руки й випустив лисячий хвiст. І вiдразу ж, наче вихором, його вiдкинуло далеко убiк i вдарило об товсту сосну. Не вiдчуваючи болю, Нiльс став дертися на дерево – вище, вище – i так, без перепочинку, ледь не до самiсiнького вершечка.

А Смiрре нiчого не помiчав – все крутилося й миготiло у нього перед очима, i сам вiн як заведений крутився на мiсцi, розмiтаючи хвостом сухе листя.

– Годi тобi танцювати! Можеш трохи перепочити! – гукнув йому згори Нiльс.

Смiрре зупинився як укопаний i з подивом подивився на свiй хвiст.

На хвостi нiкого не було.


2

– Ти не лис, а ворона! Кар! Кар! Кар! – кричав Нiльс.

Смiрре задер голову. Високо на деревi сидiв Нiльс i показував йому язика.

– Все одно вiд мене не втечеш! – сказав Смiрре i всiвся пiд деревом.

Нiльс сподiвався, що лис зрештою зголоднiе i подасться шукати собi iншу вечерю. А лис розраховував, що Нiльса рано чи пiзно здолае дрiмота i вiн звалиться додолу.

Так вони i просидiли цiлу нiч: Нiльс – високо на деревi, Смiрре – внизу пiд деревом. Моторошно в лiсi вночi! В густiй пiтьмi все навколо наче скам’янiло. Нiльс i сам боявся поворухнутися. Ноги й руки в нього затерпли, очi злипалися. Здавалося, що нiч нiколи не скiнчиться, що нiколи бiльше не настане ранок.

І все-таки ранок настав. Сонце повiльно пiднiмалося далеко-далеко за лiсом.

Та перш нiж з’явитися над землею, воно послало цiлi снопи вогняних блискучих променiв, щоб вони розвiяли, розiгнали нiчну темряву.

Хмари на темному небi, нiчний iнiй, що вкривав землю, застиглi гiлки дерев – усе спалахнуло, засяяло. Прокинулися лiсовi мешканцi. Червоногрудий дятел застукотiв своiм дзьобом по корi. З дупла вистрибнула бiлочка з горiхом в лапках, сiла на гiлку i почала снiдати. Пролетiв шпак. Десь заспiвав зяблик.

– Прокидайтеся! Виходьте зi своiх нiр, звiрi! Вилiтайте з гнiзд, птахи! Тепер вам нiчого боятися, – промовляло до всiх сонечко.

Нiльс полегшено зiтхнув й розправив затерплi руки й ноги.

Раптом з озера долинув крик диких гусей, i Нiльс з верхiвки дерева побачив, як вся зграя знялася з крижини i полетiла над лiсом.

Вiн крикнув iм, замахав руками, але гуси промайнули над головою Нiльса й зникли за верхiвками сосен. Разом з ними полетiв його единий товариш, бiлий гусак Мартiн.

Нiльс почувався таким нещасним i самотнiм, що ледве не заплакав.

Вiн подивився вниз. Пiд деревом як i ранiше сидiв лис Смiрре, задерши гостру морду, i ехидно шкiрився.

– Гей ти! – крикнув йому Смiрре. – Мабуть, твоi друзi не надто тобою переймаються! Злазь-но краще, приятелю. В мене для дорогого друзяки гарне мiстечко приготоване, тепленьке, затишне! – І вiн погладив себе лапою по череву.

Та от десь зовсiм близько зашумiли крила. Серед густого гiлля повiльно й обережно летiв сiрий гусак.

Наче не помiчаючи небезпеки, вiн летiв просто на Смiрре.

Смiрре завмер.

Гусак летiв так низько, що здавалося, крила його ось-ось зачеплять землю.

Нiби вiдпущена пружина, Смiрре пiдскочив догори. Ще трошки, i вiн схопив би гусака за крило. Але гусак вивернувся з-пiд самiсiнького його носа i тихо, мов тiнь, пронiсся до озера.

Не встиг Смiрре отямитися, а з гущавини лiсу вже вилетiв другий гусак. Вiн летiв так само низько й повiльно.

Смiрре приготувався. «Ну, цьому вже не втекти!» Лис стрибнув. Всього лишень на волосину не дотягнувся вiн до гусака. Удар його лапи розiтнув повiтря, i гусак, наче нiчого й не було, зник за деревами.

За хвилину з’явився третiй гусак. Вiн летiв криво i навскiс, нiби в нього було перебите крило.

Щоб не схибити знову, Смiрре пiдпустив його зовсiм близько – ось зараз гусак налетить на нього й зачепить крилами. Стрибок – i Смiрре вже торкнувся гусака. Але той сахнувся вбiк, i гострi кiгтi лиса тiльки скрипнули по гладенькому пiр’ю.

Потiм з гущавини вилетiв четвертий гусак, п’ятий, шостий… Смiрре кидався вiд одного до iншого. Очi в нього почервонiли, язик висолопився

Страница 14

набiк, руда блискуча шерсть скуйовдилася. Вiд злостi й голоду вiн нiчого вже не бачив; вiн кидався на сонячнi плями й навiть на свою власну тiнь.

Смiрре був немолодий, досвiдчений лис. Собаки не раз гналися за ним по п’ятах, i не раз повз його вуха зi свистом пролiтали кулi. І все-таки нiколи Смiрре не почувався так кепсько, як цього ранку.

Коли дикi гуси побачили, що Смiрре зовсiм знесилiв й, ледве дихаючи, повалився на купу сухого листя, вони припинили свою гру.

– Тепер ти довго пам’ятатимеш, як зачiпатися зi зграею Акки Кебнекайсе! – прокричали вони на прощання й зникли за лiсовою гущавиною.

А в цей час бiлий гусак Мартiн пiдлетiв до Нiльса. Вiн обережно пiдчепив його дзьобом, зняв з гiлки i попрямував до озера.

Там на великiй крижинi вже зiбралася вся зграя. Побачивши Нiльса, дикi гуси радiсно загелготали й залопотiли крилами. А стара Акка Кебнекайсе виступила вперед i сказала:

– Ти перша людина, вiд якоi ми бачили добро, i зграя дозволяе тобi лишитися з нами.




Роздiл 4. Новi друзi та новi вороги



1

П’ять днiв летiв вже Нiльс з дикими гусьми. Тепер вiн не боявся впасти, а спокiйно сидiв на спинi Мартiна, поглядаючи направо й налiво.

Синьому небу не мае кiнця-краю, повiтря легке, прохолодне, нiби в чистiй водi в ньому купаешся. Хмари наввипередки мчать за зграею: то наздоженуть ii, то вiдстануть, то зiб’ються докупи, то знову розбiжаться, як ягнята по полю.

А то раптом небо спохмурнiе, затягне чорними хмарами, i Нiльсу здаеться, що це не хмари, а якiсь величезнi вози, навантаженi мiшками, бочками, казанами, сунуть з усiх бокiв на зграю. Вози з гуркотом зiштовхуються.

З мiшкiв сиплеться великий, як горох, дощ, з бочок i казанiв ллеться вода.

А потiм знову, куди не кинь оком, – вiдкрите небо, блакитне, чисте, прозоре. І земля внизу вся як на долонi.

Снiг вже зовсiм розтав, i селяни вийшли в поле на веснянi роботи. Воли, похитуючи рогами, тягнуть за собою важкi плуги.

– Га-га-га! – кричать зверху гуси. – Поспiшайте! А то й лiто мине, доки ви дiстанетеся до краю поля.

Воли не лишаються в боргу. Вони задирають голови й мукають:

– М-м-повiльно, але правильно! М-м-повiльно, але правильно!

Он по селянському подвiр’ю бiгае баранець. Його щойно обстригли й випустили з хлiва.

– Баранчику, баранчику! – гукають гуси. – Шуби позбувся!

– Зате бе-е-ез неi бiгати легше, бе-е-ез неi бiгати легше! – озиваеться вiн у вiдповiдь.

А он стоiть собача будка. Брязкаючи ланцюгом, бiля неi кружляе сторожовий пес.

– Га-га-га! – кричать крилатi мандрiвники. – Та й гарний же ланцюг на тебе одягли!

– Волоцюги! – гавкае iм услiд пес. – Бездомнi волоцюги! Он хто ви такi!

Але гуси навiть не удостоюють його вiдповiддю. Пес гавкае – вiтер носить.

Якщо дражнити було нiкого, гуси просто перегукувалися один з одним.

– Де ти?

– Я тут!

– Ти тут?

– Я тут!

І летiти iм було веселiше. Та й Нiльс не нудьгував. Та все-таки iнодi йому хотiлося пожити по-людськи. Добре б посидiти у справжнiй кiмнатi, за справжнiм столом, погрiтися бiля справжньоi грубки. Й на лiжку поспати було б не погано! Коли це ще буде! Та й чи буде колись! Щоправда, Мартiн пiклувався про нього й щоночi ховав у себе пiд крилом, щоб Нiльс не замерз. Але не так-то легко людинi жити пiд пташиним крилом!

Та найгiрше було з iжею. Дикi гуси виловлювали для Нiльса найкращi водоростi i якихось водяних павукiв. Нiльс ввiчливо дякував гусям, але скуштувати таке частування не наважувався.

Траплялося, що Нiльсу щастило, i в лiсi, пiд сухим листям, вiн знаходив торiшнi горiшки. Сам вiн не мiг iх розбити. Вiн бiг до Мартiна, закладав горiх йому в дзьоба, i Мартiн з трiском розколював шкаралупу. Вдома Нiльс так само колов волоськi горiхи, тiльки закладав iх не в гусячий дзьоб, а в дверну щiлину.

Проте горiхiв було дуже мало. Щоб знайти хоч один горiшок, Нiльсу часом доводилося ледь не годину блукати лiсом, продираючись крiзь жорстку торiшню траву, грузнучи в сипучiй хвоi, спотикаючись через хмиз.

На кожному кроцi його пiдстерiгала небезпека.

Одного разу на нього раптом напали мурашки. Цiлi полчища величезних лупатих мурах оточили його з усiх бокiв. Вони кусали його, жалили своею отрутою, дерлися на нього, заповзали за комiр i в рукави.

Нiльс обтрушувався, вiдбивався вiд них руками й ногами, але, поки вiн долав одного ворога, на нього накидалися десять нових.

Коли вiн прибiг до болота, на якому розмiстилася на ночiвлю зграя, гуси навiть не одразу впiзнали його – весь, вiд макiвки до п’ят, вiн був облiплений чорними мурахами.

– Стiй, не ворушися! – закричав Мартiн й став швидко-швидко скльовувати одну мурашку за iншою.


2

Цiлу нiч пiсля цього Мартiн, як нянька, доглядав Нiльса.

Вiд мурашиних укусiв обличчя, руки й ноги у Нiльса стали червоними, як буряк, i покрилися величезними пухирями. Очi запухли, тiло пашiло, нiби пiсля опiку.

Мартiн назбирав велику купу сухоi трави – Нiльсу для пiдстилки, а потiм обклав його з нiг до голови мокрим липким листям, щоб збити жар.

Страница 15

Щойно листки пiдсихали, Мартiн обережно знiмав iх дзьобом, занурював в болотну воду й знову прикладав до хворих мiсць.

До ранку Нiльсу полегшало, йому навiть вдалося повернутися на iнший бiк.

– Здаеться, я вже одужав, – сказав Нiльс.

– Яке там одужав! – пробурчав Мартiн. – Не розбереш, де в тебе нiс, де око. Все розпухло. Ти б сам не повiрив, що це ти, якби побачив себе! За годину ти так розтовстiв, нiби тебе рiк чистим ячменем вiдгодовували.

Крекчучи й охаючи, Нiльс вивiльнив з-пiд мокрого листя одну руку й розпухлими, негнучкими пальцями став обмацувати обличчя.

І справдi, обличчя було нiби туго надутий м’яч. Нiльс насилу намацав кiнчик носа, що загубився мiж роздутими щоками.

– Може, треба частiше мiняти листя? – несмiливо запитав вiн Мартiна. – Як ти думаеш? Га? Може, тодi швидше минеться?

– Та куди ж частiше! – сказав Мартiн. – Я й так весь час туди-сюди бiгаю. І треба ж тобi було в мурашник залiзти!

– Хiба ж я знав, що там мурашник? Я не знав! Я горiшки шукав.

– Ну, гаразд, не крутись, – сказав Мартiн i ляпнув йому на обличчя великий мокрий листок. – Полежи спокiйно, а я зараз прийду.

І Мартiн кудись пiшов. Нiльс тiльки чув, як зачавкала й захлюпала пiд його лапами болотна вода. Потiм чавкання стало тихiшим й нарештi стихло зовсiм.

За кiлька хвилин у болотi знову зачмокало й зачавкало, спершу ледь чутно, десь вдалинi, а потiм все голоснiше, все ближче й ближче.

Але тепер шльопали по болоту вже чотири лапи.

«Цiкаво, з ким це вiн iде?» – подумав Нiльс й похитав головою, намагаючись скинути примочку, що закривала все обличчя.

– Будь ласка, не крутись! – пролунав над ним суворий голос Мартiна. – Що за неспокiйний хворий! Анi на мить самого не можна залишити!

– Ну ж бо, дай я подивлюся, що з ним таке, – промовив другий гусячий голос, i хтось пiдняв листок з обличчя Нiльса.




Конец ознакомительного фрагмента.