Страница 1

Чортова пригода
Вовчок Марко




Марко Вовчок

ЧОРТОВА ПРИГОДА


Т. Г. Шевченку





Чортова пригода


Доводите ви менi, що про чорта тiльки пославка, а нiхто того чорта зроду не бачив? Не ручiться, заждiть трохи, — бо я його бачив. Еге ж! Бачив на своi власнi очi, оце як вас бачу.

Не ймете вiри? Може, думаете: поязичився Свирид Костомаха! Коли така ваша, братiки, думка, то дуже ви помиляетесь. Що й казать, на Божому свiтi усього досхочу — не бракуе теж i молодцiв-брехунiв, що збрехати iм за превеликi ласощi, а забожитися — як Сiрку муху з’iсти. Знав я i таких, що в живii очi тобi бреше, як шовком шие — хоч би моргнув, вражий син! Та Свирид Костомаха не того тiста книш. Мiй батько — хай над ним земля пером! — не брехав i синовi не звелiв. Та й скажiть менi, будь ласка, яке там добро з тiеi брехнi? Чували, може, i ви, що БРЕХНЕЮ СВІТ ПЕРЕЙДЕШ, ТА НАЗАД НЕ ВЕРНЕШСЯ. А йди правдою, то скрiзь тобi шляшок битий — чи тудою, чи сюдою, чи на схiд сонця, чи на захiд. Я, щоб ви знали, провiдав того свiта — БУВ, як то кажуть, У БУВАЛЬЦЯХ. Чого-то я не чув, чого-то я не бачив? Чого не траплялось, чого не доводилось! І не сказати, i не змалювати! Що вам оце в дивовижу, то менi в обiдень, що вам чудно та дивно, то менi воно так, як в борщi сало, або улiтечку травиця, а на Водохрещi мороз. Примiром кажучи, якби вам той чорт пострiчався, то у вас з переляку, мабуть, очкур би луснув, а я стрiв, то менi й за ухом не засвербiло: чортяка, то нехай i чортяка, страшний, то нехай i страшний... Не в такому горщику наварювали, та дякувати Богу — ошамненько виiдали.

Еге ж, бачив я його добре — не назирком, а так, як оцю чарку, що передо мною. Якби примiг малювати, то намалював би вам i рiжки, i копитце.

Щоб то менi його не розгледiти, поплiч з ним сидючи та слухаючи, як вiн на свое лихо нарiкае... І добре я його бачив i дiзнав, яка йому сталася пригода. Може б, йому й раду дав, якби не дурна його голова.

Та, мабуть, нiкуди вже дiтись, треба усе з зачала i до ладу вам розказати. Слухайте ж, як було дiло.

Може, чули ви, як позаторiк весною я у недiлю вранцi опинивсь в проваллi попiд греблею?

Пiд тую недiлю я присмерком гуляв коло своеi хати. Гапка, бачте, заходилась хату бiлити, та «не лiзь», каже, «попiд руки, гуляй отутечки, поки впораюсь». Я гуляв. Отака гулянка, та ще як чоловiковi на думку яка-небудь прикрость навертаеться, не розважае. Покружив я, покружив коло хати, та й натрапив на стежку до греблi: одвiдаю кума Демка Пелипаса.

Гапка, мабуть, плескала вам, нiби я нишком втiк, так се ii жiноча брехенька. Звiсно, жiнка: як нема, чого iй треба, то видума та й каже: «Ось воно е!» І не втiкав я, i, як вона кликала, не вдавав глухого, а побрався собi спокiйненько.

Сонечко вже запало за гору, рiчка ледве блискоче, вiе весняний благий вiтрець, а я йду та думаю, чи дома кум Демко, чи, може, подався до дядини. У дядини були колеса на спродаж, i хваливсь Демко, роздивлюсь, мовляв, i, як вподобаю та буде поцiнно, то треба неодмiнне тi колеса купити.

Кум Демко — хай царствуе — був мiй давнiй, трохи не з повиточку, приятель, то вiн до мене, а я до його й на пораду й на розвагу. Приходжу. Кум дома — рад, вiтае: «А, Свириде друже!» Вiтае i кумова жiнка — вiтае, а кирпонька вгору. Не конешне вона влюбляла, як до чоловiка трапиться гiсть: такiй чепурусi в жадiбку попащикувать та побаришкувать, а поважна розмова iй смакуе, як кошенятi редька.

— А чув, Свириде, — каже Демко, — що у Глушка коней викрали? Та не вночi, а вранцi... А ти, Одарко — господине (до жiнки то), чого стоiш, як мальована? Ворушись та справляйся, бо послав нам Бог любого гостя, i треба його гарненько почастувати. Чуеш?

— Та чую ж, чую, — одвертае.

Зараз заходилась опоряджати стола, застилае скатеркою, становить чарочки... Може, й не рада, та мусить, бо хоч Демко був плохенький, жiночим витребенькам потурав, i жiнка у його в хатi верховодила, а проте, як припаде приятеля почастувать, то лiтай, як муха, коли не хочеш, щоб очiпок злетiв.

А Демко знов до мене:

— Чи ж не диво: ще по свiтанню той бiдолаха Глушко бачив, стояли конi, а зiйшло сонечко...

— Де там вiн iх бачив, як звечора до самого ранку пiд коморою безпритомний лежав! — озвалась Демчиха. — Не пив би горiлки, не проворонив би коней!

— Оце жiночий розум! — смiеться Демко, — начебто у тверезих коней не крадено? Хiба у тверезих шкоди не бува... Еге-ге! аби здорова на плечах голова! Хто його й зна, в кого бiльш шкоди лучаеться, чи у п’яних, чи у тверезих...

— Нi, куме, — кажу, — що правда, то правда: горiлка до добра не доведе!

(А сам поглядаю на Демчиху).

— Авжеж не доведе, — згоджуеться Демко. — Треба, бач, мiру знати.

— Еге ж, мiру! — почала, начебто кепкуючи, Демчиха

Та не доказала, бо Демко вже достав царягрядку, — така була в його не з малих пляшечка жбанком, — од якогось турчина, чи що, собi придбав, — i дае iй у руки: «Оковитоi менi, та хутенько!»

Вона метнулась до шинку, а ми, дожидаючи, знов дивуемо та мiркуемо, звiдки навернулис

Страница 2

тi сквапнi молодцi, що глушкових коней запопали.

Коли ось i Демчиха з оковитою...

— Ой, жiнко, — стрiча Демко, — тебе б по смерть посилать, то б нажився чоловiк...

— А менi здаеться, що госпося наче на крилах обернулась, — кажу.

(Не те що всмiхнулась — i не поглянула на мене).

А Демко бере пляшку i частуе мене:

— ВИП’ЄМО, КУМЕ, ПО ПОВНІЙ, БО НАШ ВІК НЕДОВГИЙ!

Я, бачите, не дуже ласий на ту горiлку, то трохи й осталось у мене в чарцi, а Демко зараз пiдповня:

— ПИЙ, КУМЕ, ДО ДНА, БО НА ДНІ МОЛОДІ ДНІ!

Нiкуди дiтись, випиваю, бо як тебе частують, то треба ж не по-песьки, а по-чеськи... Випиваю, а проте таки доводжу, що та горiлка — невiрна дiвка.




Конец ознакомительного фрагмента.