Страница 1

Палiйка
Панас Мирний


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Палiйка» Панаса Мирного – психологiчне оповiдання про тяжку долю скалiченоi дитини, ii хворобливе дорослiшання i спроби помститися за знущання над нею***. Перу автора належать й iншi твори, написанi у жанрi малоi прози, зокрема, «Як ведеться, так i живеться, «Серед степiв» та iн.





Панас Мирний

ПАЛІЙКА




З бувальщини

В один з тих хороших весняних ранкiв Украiни, коли лiси, як зачарованi кучерявi велетнi, задирають своi гiлки i дивляться у сине небо, зелена трава, як килим, укрие чорну землю, i ясне сонечко, усмiхаючись, випливе з-за гори, приязно свiтить i грае своiм золотим промiнням на дрiбних краплях роси, видаючи iх то за дорогий кришталь, то за самоцвiтний камiнь, то невеличку iскорку вогняну, то за ясну й прозору зiрочку, – коли кожна пташка, освiжена ранковою прохолодою, заливаеться, розлягаючись на всякi голоси, кожна комашина свiрчить, деренчить, куе, в один з таких днiв 185… року мiсто К. в гармонii сього свiтового концерту почуло нерiднi й сумнi звуки, котрi, як горох, перекочувались од хати до хати, з улицi в улицю, лились, лились, займаючи все бiльше мiсто, а занявши, мов застигли так у повiтрi, стояли й дрижали, дрижали, будячи якусь сумну думку в головi, якесь важке почуття у серцi смиренних жителiв мiста, котрi з кошиками, саками, корзинами i всякою всячиною тяглися вулицею на базар, де вже стояли декiлька возiв з зерном, з сiллю, рибою, декiлька стiльцiв перекупок, крамарок, котрi кожному прохожому кричали одна перед другою: сюди – сюди, пане, панi, паняночко, чоловiче, молодице, дiвко, сюди до мене, м'яких, гарячих буханцiв, бубликiв, свiжих огiрочкiв, шпильок, голок i т. др.

– Що це за причта? Що за сумний болiзний голос? – озираючись на всi боки, боязко питали вони один одного.

То туркотiв барабан. Спершу гвалт його почувся з тюрми, що стояла загоди од мiста на вигонi i сумно дивилася своiми мурами на широку, криту глибоко сiрим пилом дорогу. Розчинилася давно, давно вже закрита брама тюрми i показала свiтовi свiй чорний нечистий двiр, далi заблищали проти сонця штики та рушницi часових, барабан барабанщика, за ними пара гнiдих коненят везли чорний вiз, на яких завжди возять рiшених рештантiв. В кiнцi воза ще висипало декiлька москалiв, а на кiнцi йшов у червонiй сорочцi й чорних штанях, у мохнатiй шапцi здоровий чорнобородий чоловiк з здоровенним нагаем на плечi – то кат. Як вийшло це все з двору, то брама зараз же й зачинилася, болiзно завивши своiми заржавленими рипугами, i конi пiд iхали до острожного ганку, що виходив дверима прямо на вулицю, i стали. Кат з двома москалями пiшли прямо у дверi тюрми. Через скiлько часу москалi вийшли й стали по боках дверей, а кат вiв пiд руку якусь дiвчину у сiрiй рештанськiй одежi. Голова ii сумно схилилася на груди, руки опустилися донизу. Ледве-ледве вона йшла. Привiвши до воза, кат, як кiт, скочив на вiз i, подаючи руки дiвчинi, сказав: «Полiзай!». Дiвчина пiдняла своi руки i полiзла теж на вiз, аж на саму верховину, де стояв стовп. Коло його прироблена була лава.

Кат посадив дiвчину на лаву i почав прицурковувати ii до стовпа спиною до коней. Прив'язавши ii руки назад i випрямивши ii горбату спину, повiсив вiн на шию дiвчинi невеличку дощечку. Дощечка якраз прийшлася на грудях; на нiй написано було великими бiлими лiтерами: «Поджигательница».

Поки це вiн робив усе, москалi стали кругом воза з своiми рушницями, а на передок забрався старий безногий iнвалiд i раз по раз оглядався, що там кат робе i чи не час уже поганяти коней. Поперед коней став барабанщик з барабаном i, ждучи приказу, держав у руках палички, так що тiлько слово, один погляд – зараз барабан затуркоче.

Ось уже скочив i кат з воза i, взявши малахай у руки, став позаду всiх; iнвалiд пiдiбрав вожжi, барабанщик задрав уже й руки, однi конi тiлько, ждучи замаху батога, сумно якось повiсили своi голови й божевiльно дивилися у землю, обмахуючи хвостами мух; – а то все так мов i застигло – скаменiло, насторожилося слухати приказу. Але приказу не було. Одначе, ждучи його, всi потомилися ждати; кат, кинувши малахай, почав набивати люльку; iнвалiд упустив вожжi, барабанщик зложив палички на барабан, однi москалi, як кам'янi, стояли з своiми блискучими ружжами та дiвчина з воза сумно дивилася на iх своiм одним пiдслiпуватим оком.

З виду схожа вона була на божевiльну й калiку. Блiда, як крейда, вимочене, як у вуксусi, лице ii глибоко було подзьобане вiспою, одного ока зовсiм iй затягло, а другим, з-пiдслiпа прищурюючи, божевiльно вона дивилася на свiт; губи тонкi й довгi видулися, як морда в жаби, i не то хотiли засвистiти, не то зареготатися; простоволоса голова, плiшива, стовбовита, трохи подалася набiк i здавалася немов розбитою або розкушеною. Ростом вона була невеличка, безздоровна; життя ледве-ледве тлiло в ii жилах. Пекуча туга, невимовна глибока жалiсть обiймали кожного, дивлячись на неi, i всяк думав, що зробила ця безздоровна, дурненька, трохи не божевiльна дiвчина людям, що вони з

Страница 2

ираються ii катувати, ii, котрiй недостае злегка похлинутися, кашлянути, щоб душа вилетiла з тiла? Угамуйтеся! Хiба дощечка з надписою «Поджигательница» даремно висить на ii грудях, хiба вона не голосно свiдчить видючому чоловiковi, що це хворе тiло, блiде й холодне, було сховою тiлько одноi лютостi, безупинноi волi й гарячоi пожежi кровi… Так повiдав нам таки наш секретар, царство небесне, Іван Андреевич, що коли став на секретарствi, то нiхто й не знае; через це з його один командир (служив вiн у гусарах) завжди смiявся, що Іван Андреевич i родився так секретарем; дитиною нiколи не був, а так i вийшов на свiт утрое перегнутий, як п'явка, коли збираеться пливти, але ще держиться одним ротиком за що-небудь, надiвши тiлько довгий балахон, з-пiд правого боку котрого, коло плеча завжди виглядав цвiтний платок, котрим вiн витирав нiс, коли з його бiгла юшка од табаку; узяв перо та й почав усякi рiшенцi писати. Так цей Іван Андреевич казав: «Ви не дивiться на те, що вона такою дурненькою виглядае, такою нещасною, о-о! Це каторжна вродка, iродове кодло, найлютiший ворог людський! Безздоровна, вона не кинеться на вас спрожога, не вгороде ножа у ваше серце, а пiдожде ночi темноi, коли все впокоiться, та вiзьме вiхоть соломи з огнем та й устромить у стрiху вашоi хати. Я вам скажу, – дивлячись гостро на вас, вiн Далi казав протягаючи, i потiм як опарений кричав: за це мало Сибiрi, мало катувати, вiшати, рiзати на шмаття, рвати треба!.. отака то се дiвчина! Добре, що вона тiлько хлiвець спалила, а якби вона хату спалила? якби вона село, мiсто спалила? Що б тодi було? А що зможе вона спалити, то за це я голову ложу. Бачу я ii погляд лобуряцький, губи довгi жаб'ячi, – нi, вона мене не проведе, наскрiзь я ii бачу, що воно за цяця. А лiкар (тут вiн уже до уха прихилився i, лукаво усмiхаючись, шептав) написав, що вона божевiльна… Божевiльна, а хлiв спалила! Коли б вiн не перемiнив цього свiдительства, було б йому за це. А що перемiнив, то нехай менi дякуе, а то б пошкандибав i вiн мабуть чи не поперед неi ще в Сибiряку».




Конец ознакомительного фрагмента.