Страница 1

Вiдлуння любовi: чоловiки
Колектив авторiв


До збiрника «Вiдлуння любовi: чоловiки» увiйшли твори 10 авторiв-чоловiкiв. Вони мешкають в Украiнi та за кордоном, рiзнi за вiком, освiтою, характерами. Але, нiби змовившись, автори вирiшили довести, що життям диригуе всесильне почуття – Кохання. Недарма кожен оспiвуе жiнку, кохану, нiжну, неосяжну… Без неi, ii любовi, нiжностi, сили волi, спраги життя та категоричного вiдторгнення безнадii буття було б пласким та безбарвним. Крiм того, ця книжка бере участь в благочиннiй акцii: за ii допомоги ми збираемо грошi для наших солдат, якi зараз виборюють украiнську незалежнiсть на сходi Украiни в зонi АТО.





Вiдлуння любовi: чоловiки

Збiрник оповiдань про кохання



Укладач – Елiна Заржицька







Амастех





Блакитна намiстина


Два пiдслiпуватих ока, кiстляве тiло i одвiчна мiтла в руках. Ось так виглядае Карукова тiтонька.

– Каруче! – вона завжди кричала з-за дверей.

Зiр у неi був нiякий: iнодi вона приймала за Карука клаптик тканини на стiнi або й сонячного зайчика.

Карук був заклопотаний тим, що майстрував на даху бiля горища повiтряного змiя. Прикрiпив двi дощинки одна до одноi, потiм – аркушi паперу до них, далi звив iз ниток хвiст. Довгу мiцну шворку – аби повiтряний змiй злiтав високо, сягав верхiвок тополь, самоi гори – Карук узяв у тiтоньки. Бо ж знав, де вона зберiгае своi нитки.

Урештi, змайструвавши повiтряного змiя, хлопець злегка пiдстрибнув iз ним: цiкаво, а якби можна було осiдлати свого змiя, сiсти на нього верхи, аби вiтер пiдняв його вище тополь… i щоб був лiтнiй полудень, i щоб односельцi, якi працюють у полi (чи то женцi, чи косарi), здивовано покидали свою роботу… жiнки, якi розвiшують випрану бiлизну на дахах, чи навiть воли, що ремигають, собаки на вулицях села, кури на кам’яних огорожах, тобто, всi, всi – i з острахом, i зi здивуванням – задивилися б угору… І мали б упiзнавати його: «Та це ж Карук, син Сако», i почали б вигукувати: «Яке диво! Диво!» А йому не було б i дiла до того, що бiля дверей стоiть тiтонька з мiтлою в руцi i погрожуе.

А ще… Серед усiх цих зачудованих спостерiгачiв неодмiнно мала б бути Маран, i побачити його зi свого даху…

– Каруче!.. – це знову лунав голос тiтки.

Каруковi тут же захотiлося, щоб злi духи вийшли з погребiв з доолом[1 - Доол (дхол) – музичний iнструмент, власне бубен, барабан.] i зурною[2 - Зурна – теж музичний iнструмент, святкова флейта.], або щоб Святий Саркiс[3 - Святий Саркiс – покровитель закоханих, здатний реалiзувати мрii.] пройшовся вулицями зi своiми сазандарами[4 - Сазандар – музикант, член оркестру, музичного ансамблю.], або щоб здоровецька череда корiв i овець посунула б селом iз нестямним муканням i беканням… А якби ж усього цього не було, то бодай би кiшка знайшлася, якiй би вiн прищемив хвоста дверима на горищi, – i то настiльки сильно, щоб вона так заверещала i зам’явкотiла, аби заглушити голос тiтоньки, i вiн не долiтав сюди на дах.

Злякавшись тiтчиних погроз, вiн перескочив через кам’яну огорожу i тихо, непомiтно пiдiйшов до неi, якраз тодi, коли тiтка готувалася знову закричати: «Каруче!» Вiдтак вона додала: «Помчи, наче голуб, до своеi хресноi, вiзьми в неi кислого дрiжджового тiста i одразу ж повертайся!». Карук видав звук, що нагадував кiнське iржання, i помчав, вдаючи того ж таки коня iз роздутими до вiтру нiздрями.

Хресна мешкала неподалiк. Карук не раз мiг бачити ii з даху свого будинку, як вона вивiшувала сушити випрану бiлизну. Та все ж вiн припустив уздовж городiв щосили, будучи впевнений, що бiжить зi швидкiстю i статтю чистокровного скакуна.

На березi струмка малi дiти гралися «у млина»: вони змайстрували з тополиних трiсок подобу колеса, на яке лилася вода, i iхне колесо крутилося. Карук захотiв, щоб його пшеницю змололи першою. «Нi, не вийде», – сказав маленький Давид, який призначив себе мiрошником. «Вийде». – «Не вийде!». Розгнiвався Карук i безжально скинув маленьке колесо; трiски розпалися, i вода забрала iх, немов черговий казковий палац. Карук був старшим за своiх товаришiв: хто з них мав право наважитися йому перечити? І знову риссю шляхетного скакуна продовжив шлях – по кисле тiсто.

Сад, що належав родинi Маран, був уже близенько. Каруковi хотiлося побачити Маран i показати iй свiй жвавий кiнський бiг. Адже Маран часто бувала тут у садку зi своiм маленьким телям, яке завжди паслося бiля самоi стiни.

Так… добре, що вiн згадав: на грушевому деревi е гнiздо, на якому вiн бачив зозулю; Карук поки що не чiпав ii яечок, очiкував, коли в одну прекрасну днину захопить ii зненацька за iх висиджуванням.

Вiн вилiз на дерево, засукав рукав, простяг руку в гнiздо, i раптом зозуля випурхнула з iншого боку. Яечка були теплi, рiзнокольоровi й краплистi. Вiн не став iх розбивати, тим паче, що це була зозуля з грушевого дерева Маран. І вiн продовжив свiй шлях – по кисле тiсто.

За хвильку вiн опинився бiля двору Аракела. При входi стояла собака зi звислими сосками. Карук зайшов, бо ж мусив дiзнатися, ск

Страница 2

льки цуценят вона народила. І вже потiм продовжив свiй шлях – по кисле тiсто.

На якусь мить вiн зупинився перед крамницею торговця м’ясом. Здивувався, що м’ясник не викрикував цiну свого товару. От якби ж Карук сам торгував м’ясом… І вiн знову продовжив свiй шлях – по кисле тiсто.

Коли вiн врештi увiйшов до хати хресноi, то почув, як тiтонька розмовляе iз нею i скаржиться: «Ну що я можу з ним удiяти, скажи на милiсть? Та хай би вже Господь забрав мою душу, аби я позбулася цього шибеника».

Тiтка взяла тiсто i, тримаючи Карука за руку, розсерджена, мало не силомiць потягла його додому.

Вони йшли повз ворота будинку Маран. Як же ж переживав Карук, щоб Маран не опинилася на порозi дому, i щоб не побачила його в цьому принизливому становищi! Натомiсть вони побачили мати Маран, яка пiдмiтала порiг, тож тiтка зупинилася, аби знову поскаржитися на Карука i розповiсти про його непутящiсть.

– Але ж вони ще зовсiм маленькi, тiтонько-баджi[5 - Баджi – ввiчливе турецько-вiрменське звернення до лiтньоi жiнки.], – заговорила мати Маран. – Завтра вони пiдростуть, i вже не будуть такими. А у Маран ось уже зо два днi, як вискочив великий прищ на грудях. Така ось бiда – захворiла.

Тiтка послабила стискання Каруковоi руки, i вiдпустила його. Здаеться, ii роздратованiсть минула. І вона iз властивою старим людям авторитетною iнтонацiею почала пояснювати, як треба чинити в таких випадках.

– Обв’яжи ii цибулею. Засмаж як слiд цибулину, додай трохи мила, кiлька ложок оливковоi олii, змiшай усе разом, подрiбни гарненько в ступцi i ще поки гаряче перев’яжи мiсце, де е запалення; сумiш не тiльки прорве прищик, але й вбере в себе гнiй.

– Звiдки ж менi взяти оливковоi олii, тiтонько-баджi?

– У нас вдома трохи е. Я пришлю з Каруком.

– Дякую тобi, тiтонько-баджi. Нехай Карук принесе, щоб я зробила перев’язку. Минулоi ночi моя кровиночка зовсiм очей не зiмкнула.

За якийсь час Карук iз маленькою засмальцьованою скляночкою в руках увiйшов до будинку Маран; ii мати смажила цибулину.

Маран лежала в лiжку немов у пiвснi, в забуттi. Карук говорив навмисне голосно, щоб ii розбудити. Як же ж би йому хотiлося хоча б разочок глянути на цей прищик на грудях!..

Мати дiвчинки стружила мило, коли Карук почув голос тiтки: «Каруче!..»

– Твоя тiтка кличе тебе, Каруче, – сказала мати Маран.

Карук ще трохи потоптався: йому страшенно хотiлося побачити, як мати перев’язуватиме Маран груди.

– Каруче!.. – вдруге почувся голос тiтки.

Карук згадав, що тiтка вже сердилася на нього через кисле тiсто, i щоб не розгнiвати ii ще бiльше, таки зiбрався йти. У лiжку Маран поворушила ногами.

– Каруче!.. – знову тiтка.

– Хлопчику, вiд крику у твоеi тiтки надiрвався голос, – звернулася до нього матiр Маран, накладаючи стерту цибулину на клаптик марлi.

Каруковi довелося йти… Так i не побачивши прищика на грудях Маран!..



Селяни не мали потреби в настiнному календарi. Коли вони бачили, що Карук вийшов iз хати босонiж, це означало, що почалася весна, i земля потеплiла. Коли холошi Карукових штанiв були роздертi по колiна, це означало, що настало лiто. А якщо Карук ловив пiд мостом ракiв, було зрозумiло, що наближаеться осiнь.

Цього лiта в життi Карука не вiдбулося нiчого знаменного. Вiн з’iв усю черешню з дерева в саду Маран. Та ще, коли вони гралися з Маран на тоцi, вiн попросив у неi про поцiлунок, але отримав вiдмову. Маран навiть розповiла про це матерi, мати – його тiтцi, а тiтка надавала Каруковi добрячих ляпанцiв.

В один iз осiннiх днiв Карук знайшов пiд мостом, де ловив ракiв, синю намистинку. Вiн просунув у неi нитку i повiсив на шию, щоб оберегти себе вiд злого ока, отруйноi колючки i врокiв. Вiн чув вiд тiтки, що синя намистинка допомагае, рятуе вiд пристрiту. У компанii друзiв Карук не раз розповiдав про чудодiйнi властивостi намистинки. Бувала серед них i Маран. І одного разу вона навiть виявила бажання потримати намистинку.

Того дня Маран, як зазвичай, пасла теля в своему саду i плела вiнок iз ромашок, коли – гоп!.. – зi стiни зiстрибнув Карук…



– …Ага, i ще – коли людина одягае на себе цю намистинку, у вовка одразу ж закриваеться паща, – розповiдав Карук iз широко розкритими очима. – Коли граеш у костi, то все щастя приходить до тебе. Якщо впадеш iз дерева, з тобою нiчого не станеться. Коли намистинка з тобою, тобi нiщо не загрожуе – анi злива, анi вогонь.

Чого, чого тiльки не говорив Карук! Маран заворожено слухала.

– Каруче, нехай же ця намистинка залишиться зi мною, добре? – просила Маран.

– Е нi, нiзащо! Нi за якi грошi. Навiть якщо даси менi сто золотих монет, все одно не вiддам тобi намистину.

– Ну, нехай вона побуде в мене хоча б один-единий день, не будь же скнарою! – просила Маран, додаючи личковi першого жiночого кокетства i даруючи посмiшку.

Колiр синьоi намистинки здавався Маран усе знадливiшим, до того ж сховане було в нiй якесь незрозумiле тепло. Ах, як гарно було б, якби намистинка залишилася у неi хоча б на один-единий день!



У саду – нiкого; зрiд

Страница 3

а чулося лише лопотiння крил птахiв, що пролiтали у своiх справах; Карук i Маран сам на сам.

І вiд цiеi iхньоi усамiтненостi Карук несподiвано вiдчув, як у нього влилося незнайоме тепло. Маран здалася йому ще вродливiшою вiд того трепетного, сором’язливого голосу, коли просила вiддати iй намистинку.

– Маран… – вимовив хлопець.

Голос, здавалося, виходив iз самоi глибини його душi.

– Що, Каруче?

Карук не змiг одразу вiдповiсти: в його тiлi росло тепло, душа палахкотiла так само тремтливо, як синя намистинка на долоньцi в Маран.

Ах, вiн нiяк не мiг iй сказати цього! А якщо вона вiдмовить?

Вiн злегка нахилився i прошепотiв дiвчинцi на вухо:

– Якщо поцiлуеш мене, я вiддам тобi цю намистинку.

Маран ще бiльше засоромилася, зашарiлась i опустила очi. Чи мала погодитись? Аж якщо мати дiзнаеться?… Нi, того не можна й припустити!

І все ж, утримуючи маленьку прикрасу, вона вже не хотiла ii вiддавати. Намистина в ii долонi немов потеплiшала, а колiр став яскравiшим…

– Нi, не хочу, Каруче, – заговорила Маран.

– Ну, якщо так, то поверни менi, – зажадав Карук.

Але Маран нi за що не хотiла розлучатися зi своiм чудом. Завтра ж вона могла б повiсити на шию цю кругленьку, теплу i синю намистинку!

– Нi, Каруче, якщо я тебе поцiлую, ти неодмiнно комусь скажеш.

– Та щоб менi ослiпнути, Маран, та щоб менi провалитися на мiсцi, та щоб менi живим у могилу зiйти, – забожився Карук.

Маран знову замовкла, наче далi непевно роздумуючи. Вiдмовити?

– Все… поверни менi мою власнiсть, – наполiг Карук.

– Та… – вимовила Маран сором’язливо…

… І з наче пiдсолодженою, награною неприязню наблизила личко до уст Карука…

О, якi ж теплi були вуста в Карука. Навiть теплiшi, нiж синя намистинка, що горiла на ii долонi.



м. Нью-Йорк, США (переклад Гурген Баренц, Елiна Заржицька)





Валентин Бердт





Про що шумiли дощi

(фрагмент роману)


…На кiнчику вечiрнього променя сонця, який проткнув скло давно не митого вiкна, повис тягар ночi, яка неминуче насуваеться на мiсто.

За балконом – сутiнки раннього вечора. Подумки я ще на узбережжi Камчатки. Хочу побачити свiтанкову зорю над чорним i холодним океаном, яку вже нiколи не побачу такою, якою милувався двадцять рокiв тому.

Сутiнки – це та мить, коли час зупиняеться; час без кольору i звукiв; мертвий i сумний. Писав Кастанеда, «Сутiнки – це прошарок мiж свiтами». В цьому мiстичному промiжку причаiлась якась таiна – печальна, нелегка для душi, але важлива для розуму, вона таiть в собi велику суть дрiбних речей.

Почуваю себе забутою книгою на схололому пiску порожнього пляжу. Нудьгуючий вiтер потрiпуе сторiнки бездарно вигаданого тексту: то обережно, то сердито шелестить в такт хвилям, що набiгають на гальку. Чи буде ще лiто? І чи не набридне в цьому життi бути предметом чужого дозвiлля?

Зрештою, над чим я розмiрковую? Адже в тридцять п’ять життя закiнчуеться. Далi – повтор i закрiплення пройденого матерiалу. Багато з того, що наповнювало життя i було його сенсом – вiдпрацьований матерiал. Мiсце йому на смiтнику. Залишились порожнеча, яка претендуе стати смислом i виправданням всього теперiшнього. І за таких обставин було б добре вiдшукати в собi сили, щоб знайти того, хто змiг би наповнити смислом ранковий дзвiнок будильника.



Вистачило години, щоб наповнити пакунок двома пляшками горiлки, банкою шпрот, традицiйним лимоном, кiлькома яблуками, четвертинкою чорного хлiба i завмерти на пару секунд перед дверима, перш нiж натиснути чорний гудзик дзвiнка.

– Ти???…

– Невже я так змiнився?

На ii обличчi нi подиву, нi радостi. І питання, що прозвучало замiсть «привiт», – всього лиш iнформацiя про те, що колись в ii життi був я, i не дивно, що з’явився знову.

– Нi, не змiнився.

– Увiйти можна?

– А чи варто?

– Ти не одна?

– В мене такий безлад.

– Вiн менi завжди подобався.

– Чому?

– Бо вiдтворюе порядок речей у космосi. Приготуй що-небудь, – протягую пакет, в якому пляшки пiдступно дзенькають боками.

– Ти переоцiнюеш нашi можливостi, – коментуе вмiст пакету. На мить менi здалось, що мiж нами все залишилось як i було ранiше.

– Гм-м-м, Воронiн, час пити щось шляхетнiше.

– Ти вiдвикла?

– Я й не звикала. Краще йди мити руки, а потому розповiси, чому це ти вирiшив завiтати. Тiльки не говори, що скучив. До речi, ти як i ранiше запиваеш горiлку водою?

– Якщо е.

– В кранi завжди е.

– Не всюди е кран.

Слiпi ревнощi до мого минулого, через те, що в ньому не знайшлося мiсця для неi. І взагалi, як я мiг iснувати, радiти життю, закохуватись, дiлити з кимось лiжко, iжу? Як я мiг?! Чому не чекав на неi? Чому не жив в пiвоберта, прагнучи зберегти себе для неi единоi? Ревнощi до моеi легковажностi, з якою я мандрував життям, не ускладнюючи власне iснування пошуками вiдповiдей на важливi питання.

З часом вона почала ненавидiти все, що було в моему життi до неi, i все, що з’явилось в нинiшньому життi без неi.

Спостерiгаю за тим, як вона накривае стiл: все вiдбуваеться як i

Страница 4

колись, нiяких змiн, окрiм в нас самих. В ii та в моему життi за незначний промiжок часу встигли з’явитись потрiбнi та непотрiбнi, кориснi й безкориснi речi, люди, знайомства. Їх стiльки багато й вони настiльки рiзнi, що крiзь них нам несила розгледiти нас справжнiх, тобто колишнiх.

– Ти був щасливим?

– Мiльйон разiв!

– …???

– Коли вгамовував спрагу, коли рятувався вiд собачого холоду…

– Це тривiальне щастя. Ти хоч зараз можеш бути зi мною вiдвертим? Давай зiгрiемось вiдвертою розмовою. Я ж бачу, що тобi дошкуляють холоднi протяги буття. Нам завжди не вистачало часу, щоб наговоритись досхочу. Напевне, через те ми й розстались, бо не вмiли слухати одне одного. Так що, розповiдай, адже коли ми ще ось так посидимо?

– Гаразд. Розповiм про нетривiальне. Якщо життя втрачае будь який сенс – починаеш жити минулим. І тодi пам’ять вiдкривае такi деталi, про iснування яких, здавалось, забув на вiки. Так от, щастя, як я його розумiю зараз – це коли прокидаешся на свiтанку i перше, що ти чуеш – тиху, впiвголоса розмову стареньких батькiв, як потрiскують в плитi сухi сосновi дрова, охопленi язиками вогню, як за вiкном в ранковiй тишi скрипить на морозi старий клен i над всiм цим – розмiрене цокання старого настiнного годинника. Щастя – це вiдчувати, як схололi за нiч кiмнати будинку поступово наповнюються живим теплом, як пахне свiжiстю наволочка, витiпана морозним сiльським вiтром. І тодi, на якусь мить здаеться, що всi прикрощi, радощi, розпач, втрати й знахiдки – якась маячня. Насправдi життя тiльки-но починаеться, i попереду не мае нiчого – лише тривожне очiкування майбутнього.



За стiною, в сусiднiй квартирi, розплакалась дитина. В кiмнатi так багато ранкового сонця. Гадаю, що зараз не пiзнiше дев’ятоi. Давно не сплю й розмiрковую над тим, що час, який я провiв у цiй квартирi, створив стiйку iлюзiю колишньоi близькостi, але вона нi менi, нi iй не потрiбна. І в цiй iлюзii, яка через пару годин зруйнуеться, винен я. Вчорашнi розмови i спогади перекинули з берега на берег хиткий мiсточок.

Чому мене мордуе?

Боязко вiд думки, що в тридцять п’ять життя закiнчуеться? Наче старий склеротик, з острахом озираюсь, щоб вкотре переконатися, що минуле – не вигадка i не епiзоди з колись прочитаних книжок.

Двiчi в одну рiчку не ступиш. До обiду я залишу цю квартиру i не знаю, чи повернусь коли-небудь?

В ранковiй тишi чути, як за стiною в сусiднiй квартирi жiночий голос заспокоюе дитину.

Нашi погляди зустрiлись тодi, коли я обережно, щоб не розбудити, перевертався на iнший бiк. З ii заспаних очей стекли двi сльозинки.

– А ранок видався недобрим, – обережно витер на щоках сльози. – Що трапилось?

– Ти любиш дiтей? – запитала вона.

– Люблю.

– А мене ти любив?

– Любив.

– Тодi чому в нас з тобою не мае дитини? Чому все повинно було коли-небудь закiнчитись? І чому ми зараз з тобою в одному лiжку, Воронiн?

– Я до тебе бiльше не приiду.

– Ти нiколи до мене не приiдеш, аби сказати, що ти звiдси нiколи й нiкуди бiльше не пiдеш. Тому тобi краще збиратись. На тебе, мабуть, десь i хтось стомився чекати.

– Мене вже нiхто давно нiде не чекае.

– Ти один?

– Перманентно, бо це природно.

Вона йде до ванноi кiмнати, а я – варити каву. Приемно здивований тим, що до цього часу ще вцiлiв мiй «штатний» халат. Випраний, випрасуваний. Весь такий свiженький, нiжно окутуе мое тiло.

– Я думав, що ти вже ним давно миеш пiдлогу.

– Вiн, дурненький, все ще чекае, коли ти сюди повернешся.

– Аби всi халати в свiтi були такими розумними.

У вiдповiдь вона гримае дверима. Шумить вода. Шумить так само, як i багато рокiв тому. Все в минулому. Тiльки ми – двi тремтячi тiнi.

Курю натщесерце. Знаю – не варто було б, але iнодi приемно зробити те, чого не слiд би робити. Трiшки дитинства – i фарби заграють. Менi подобаеться ранок. Момент iстини – в перших хвилинах пробудження, а далi – бридке повернення до вчорашнiх залишкiв життя.

– Кава готова.

– Є ще трiшки вина. Зараз приготую бутерброди. Дiставати вино?

– Я охоче вип’ю. У тебе сьогоднi справи?

– На третю годину. Я займаюсь репетиторством. Та й тобi б не завадило серйозно зайнятись пошуками роботи.

– Менi вже давно нiчого не завадить.

Переймаю в ii поглядi знайому тiнь невдоволеностi. Здогадуюсь: мое безтурботне iснування починае ii дратувати.

– Ранок iнтелектуального iдiота. Коли б я писала з тебе нинiшнього портрет, то назвала б його саме так.

– Чому iнтелектуального? Чому нинiшнього?

– Мiж нинiшнiм i колишнiм утворилась глибока прiрва.

– Якщо ти ii бачиш, тодi поясни чому вона виникла.

– Причина твого iдiотизму – це наслiдки безглуздого, стихiйного накачування мiзкiв вiдходами, якi виливають на сайти iнету та прилавки книжкових магазинiв.

– Ех, винця мало.

– Нi, ти скажи менi, чому тобi подобаеться корчити з себе нещасного месiю? Що трапилось в твоему життi? Що було не так? Вирiс в селi, привчений до роботи, служив в армii, недоiдав, недосипав, отримав класичну освiту в одному з кращих унiверс

Страница 5

тетiв Украiни. І в результатi – розмазня. І не баба, i не мужик, i не iнтелектуал, i не дебiл. Хто ти зараз?

– Вiдверто, тому – спасибi. Може ще збiгати за пляшечкою? А то всухом’ятку така розмова душу дере…

– Ти, який умiв радiти палiтрi осiннiх фарб, – ii машина гнiву почала набирати обертiв. Моiх слiв вона чи не чула, чи вiдверто iгнорувала. Я вже, чесно говорячи, пожалкував, що залишився пити каву. – Ти, який щиро радiв ранковiй росi, аромату скошеноi трави, ти, який мiг годинами проводжати сонце за горизонт зораного восени поля, ти, який вилазив на дах дев’ятиповерхiвки, аби досхочу намилуватись серпневим зорепадом… Невже ти нинiшнiй забув, як тiкав з унiверситетських пар, щоб блукати мiстом навмання, коли його припорошуе лапатий снiг. Врештi решт, ти, який без всього цього не мiг жити – на очах чахнув всихав, черствiв i тепер, корчиш з себе мiстечкового Еклiзiаста! Жах та й годi. В мне бракне слiв… «Збожеволiле, деградоване людство буде пхатись по Землi в iнвалiдних колясках, а роботи будуть пiдтирати йому задницю», – це твiй Пилип Мюре, так званий оптимiзм якого допомагае тобi котитись вниз. Невже ти не чуеш, як дурно пахнуть твоi думки? Невже нiчого не iснуе такого, щоб могло тобi допомогти схаменутись?

– Нiчого не допоможе: нi викурена цигарка, нi випите вино – все це лиш iлюзiя, зволiкання вироку.

– Це ти про що?

– Про те, що менi час iти.

– Воронiн, хочеш, я перенесу репетиторство на завтра?




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Доол (дхол) – музичний iнструмент, власне бубен, барабан.




2


Зурна – теж музичний iнструмент, святкова флейта.




3


Святий Саркiс – покровитель закоханих, здатний реалiзувати мрii.




4


Сазандар – музикант, член оркестру, музичного ансамблю.




5


Баджi – ввiчливе турецько-вiрменське звернення до лiтньоi жiнки.