Страница 1

Вiйна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Украiнi 1917–1921 рокiв
Колектив авторiв


Патрiоти чи злочинцi? Вiдданi командири чи зрадники? Повстансько-партизанська боротьба часiв Украiнськоi революцii 1917–1921 рокiв досi викликае палкi дискусii серед науковцiв та не мае обгрунтованоi однозначностi. В iсторичнiй науцi до цього часу вiдсутне комплексне та цiлiсне бачення цього ключового для iсторii Украiни феномену. Своерiднiсть тактики, поеднання патрiотичного i злочинного, трагiчного та героiчного в дiяльностi командирiв, отаманiв, «батькiв» викликае багато питань. Автори об’еднують результати сучасних дослiджень рiзних аспектiв повстанського руху та показують його багатограннiсть, неоднозначнiсть, але, разом iз тим, i значимiсть повстанства в iсторii Украiни.





Дмитро Архiрейський

Павло Ісаков

Михайло Ковальчук

Денис Красносiлецький

Володимир Лободаев

Борис Малиновський

Юрiй Митрофаненко

Дмитро Михайличенко

Владислав Резнiков

Вiйна з державою чи за державу?

Селянський повстанський рух в Украiнi 1917–1921 рокiв



© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2017


Рекомендовано до друку Вченою радою Унiверситету економiки та права «КРОК» (протокол № 4 вiд 14 грудня 2016 р.)



Пiд загальною редакцiею Володимира Лободаева.



Рецензенти:.

Патриляк Іван Казимирович, доктор iсторичних наук, професор

Пирiг Руслан Якович, доктор iсторичних наук, професор.

Срiбняк Ігор Володимирович, доктор iсторичних наук, професор.





Громадський просвiтницький проект «LIKБЕЗ. Історичний фронт»




Повстанський рух – прикметна риса Украiнськоi революцii


Очевидно пам’ятаючи моi давнi роботи з iсторii повстанського руху i махновщини зокрема, автори книжки запросили мене написати до неi передмову. Іншими словами – влаштувати своерiдний переклик наукових поколiнь, щоб з’ясувати, на що пiшло чверть столiття сучасноi iсторiографii, як далеко iсторична наука просунулася у вивченнi цiеi проблеми, якi виклики стояли перед нею тодi i чим вона переймаеться зараз. Приблизно так. Спробую впоратись iз цим непростим завданням.

Усе почалося з другоi половини 80-х рокiв ХХ столiття. Радянський Союз намагався позбутись iмiджу «iмперii зла» i разом з тим не позбутись ролi провiдноi держави свiту. Це вимагало докорiнноi реорганiзацii, в тому числi i змiн у поглядах на iсторiю. Однак реформаторам не вистачало нi знань, нi досвiду, усе робилось майже навпомацки, iнтуiтивно i налякано. Історики почали з пригадування досвiду «хрущовськоi вiдлиги», коли дуже непослiдовно намагалися реабiлiтувати репресованих за сталiнських часiв дiячiв революцii, проте далеко не всiх. Так, наприкiнцi 80-х рокiв настала пора говорити про Бухарiна i Троцького як про найвидатнiших опонентiв Сталiна в комунiстичному середовищi. Пiсля вiдкриття архiвiв i спецфондiв олюднення революцiйного простору набрало широких масштабiв. Спочатку це робилося заповненням «бiлих плям», тобто без змiни ленiнсько-сталiнськоi парадигми революцii. Та логiка вiльного пiзнання дуже швидко показала, що в радянськiй iсторичнiй науцi було мало спiльного з реальними iсторичними подiями, оскiльки керувались науковцi насамперед iдеологiчними догмами, схемами i табу. Саме так сталося i з повстанським рухом.

Власне, поняття «повстанський рух» радянська iсторiографiя просто не знала, розповiдалося про боротьбу з «куркульською контрреволюцiею», «полiтичним бандитизмом», «дрiбнобуржуазною нацiоналiстичною контрреволюцiею». За переконаннями В. Ленiна, дрiбна буржуазiя (читай: заможне селянство та ремiсники) була найнебезпечнiшим ворогом радянськоi влади i «диктатури пролетарiату». Чому? Тому що саме цi люди мали невелику власнiсть – кiлька десятин землi, трохи худоби, – яка дозволяла тяжкою працею здобувати свiй хлiб i вiдтворювати складену багатьма поколiннями хлiборобську традицiю i культуру. Украiнське селянство не сприймало комунiстичну iдеологiю поголовноi рiвностi, що грунтуеться на правi держави привласнювати результати важкоi працi. Щоправда, був у селянина ще один ворог, який робив його ситуативним союзником бiльшовикiв. Це був помiщик – потужний конкурент на аграрному ринку. В нього i землi було бiльше, i технiки, а головне – полiтичних прав, освiти, вмiння ефективно використовувати переваги великого господарства. Селяни в своiй масi були не проти позбавитися конкурента у революцiйнiй крутовертi. Тут iх шлях час вiд часу збiгався з бiльшовицьким, але поза боротьбою з помiщиками рiзко розходився. Яскравим проявом подiбноi тактики е iсторiя махновського руху. Моя перша розвiдка з iсторii махновщини називалась «Комбриг Нестор Махно». З кiнця зими до середини лiта 1919 р. Н. Махно командував ІІІ Заднiпровською бригадою, яка входила до складу дивiзii П. Дибенка й успiшно воювала з добровольчими частинами на Донбасi. Комбриг у Червонiй армii був военачальником доволi високого рангу (згодом генера

Страница 2

ьського), через те головний пафос розвiдки (брошури) зводився до риторичного питання: а чому, власне, радянська iсторiографiя, як i лiтература та кiно, дають негативний i навiть вульгарний образ Махна, не бачать його заслуг перед революцiею? А вони очевиднi. Махновцi тричi укладали союз iз Червоною армiею. Це вони спустошили тил денiкiнцiв, коли бiлi розгорнули активний наступ на Москву i були вже бiля Тули. Це вони форсували у листопадi 1920 р. Сиваш i вийшли в тил армii Врангеля у Криму, пiсля чого бiлi припинили опiр. Вiдповiдь собi i, сподiваюсь, читачам, я дав у бiльш загальнiй працi, яка називалася «Махновщина» i мала дуже важливий пiдзаголовок «Селянський повстанський рух в Украiнi 1918–1921 рр.». Вiдповiдь була простою: вiльний радянський лад, який вiдстоювали махновцi i який передбачав нiвелювання ролi держави, ii невтручання в мiсцеве самоуправлiння i способи господарювання, не мав нiчого спiльного з бiльшовицькими спробами запровадження комунiзму пiд керiвництвом держави диктатури пролетарiату. Бiльшовики не хотiли дiлити владу з жодною полiтичною силою, в тому числi й лiвою, навiть у своiх лавах вони не допускали iнакомислення. Викорiнювали противникiв не стiльки агiтацiею та пропагандою, скiльки «червоним терором», ВУЧК, частинами особливого призначення, продовольчими загонами i Червоною армiею. Цi державнi iнструменти застосовувалися проти селян, яким обiцяли землю, а потiм зганяли в комуни, вилучаючи хлiб на користь держави. Така практика i полiтика подавались як пролог до свiтлого комунiстичного майбутнього. Безумовно, це спричиняло масовий селянський опiр, у тому числi i збройний – у формi повстанського руху. Повстанськi загони рiдко вели активну наступальну дiяльнiсть, у переважнiй бiльшостi випадкiв вони обороняли своi села, волостi, повiти вiд нападникiв. Винятком була махновська армiя, яка здiйснювала великi рейди, швидко пересуваючись територiею Украiни.

Сьогоднi, живучи в демократичному суспiльствi, навiть дивно говорити, що людина мае повне право обирати спосiб життя, мати власнiсть, нести за неi вiдповiдальнiсть, бути захищеною у своему правi законом, а фермер навiть може розраховувати на пiдтримку держави. Вихованiй радянською школою, лiтературою та мистецтвом соцреалiзму, комсомолом i партiею людинi, яку оточувала державна власнiсть, а спроби виявити приватну iнiцiативу карались кримiнальним кодексом, було непросто пояснити, що «куркуль» – це жупел, вигаданий комунiстичною пропагандою, щоб переслiдувати найпрацьовитiших селян, а «куркульська контрреволюцiя» – це спричинений агресiею захист приватноi власностi, результатiв своеi працi, а також сiм’i та громади вiд чужоземного вторгнення. Спроби комунiстiв подiлити село на два табори – бiдноту та заможних, – а потiм внести в iх середовище класову боротьбу мали антигуманний, злочинний характер. Вони були добре засвоенi бiльшовиками за часiв революцii, а за десятилiття використанi в перiод колективiзацii, у роки Голодомору, якi фактично привели до втрати цiлоi соцiальноi верстви – селянства, хоча влада завжди твердила, що веде боротьбу лише з куркулем-експлуататором. Остання думка, власне, е побiжним аргументом на користь тверджень про селянство як едине цiле, зв’язане культурою, релiгiею, виробничими процесами, соцiальною психологiею та нацiональним характером.

У процесi формування концепцii Украiнськоi революцii як самостiйного iсторичного явища стало зрозумiло, що селянський повстанський рух був однiею з ii найважливiших особливостей, наскрiзним мотивом, який пронизував ii вiд початку i до кiнця. Уже в 90-тi роки ХХ ст. вiтчизняним iсторикам вдалося доволi повно описати особливостi повстанського руху, вивчити його кiлькiснi параметри, партизанську тактику, ареали активних дiй, особи отаманiв. Великий вплив на украiнських iсторикiв – дослiдникiв повстанського руху мала книжка вiдомого iталiйського iсторика Андреа Грацiозi «Бiльшовики i селянство в Украiнi, 1918–1919 роки: нариси про бiльшовизми, нацiонал-соцiалiзми та селянськi повстання», опублiкована 1997 року. А. Грацiозi, вивчаючи проблему, дiйшов висновку, що украiнський повстанський рух набрав характеру нацiонально-визвольного i «мае парадигмальну цiннiсть, особливу оригiнальнiсть i певне право першостi в багатьох iсторiях нашого столiття». Тобто те, що вiдбулося в Украiнi, неодноразово повторювалося згодом в iнших краiнах, якi виборювали право на нацiональну незалежнiсть. У зв’язку з цим не треба дивуватися, що постать Н. Махна в свiтi вiдомiша за постатi М. Грушевського, В. Винниченка i С. Петлюри.

Якщо вже йдеться про персони повстанських отаманiв, якi радянською iсторiографiею були зведенi до рiвня полiтичних бандитiв i iмена яких згадувалися лише в негативному контекcтi, то ще в 90-х роках величезну пошукову та публiкаторську роботу з повернення повстанських ватажкiв у героiчний епос революцii здiйснив Р. Коваль. Вiн е автором численних публiкацiй на цю тему. Тiльки в однiй з них – «Отамани гайдамацького краю» – було наведено бiографii 33 отаманiв. Р. Коваль i сь

Страница 3

годнi плiдно працюе, дослiджуючи повстанський рух. Популярнiстю користуеться розвiдка Р. Коваля про отамана Зеленого (Д. Терпила), яка тричi перевидавалася i доповнювалася. Саме з пiдказки Р. Коваля тема повстанства набула художнього вiдтворення у творах В. Шкляра, роман якого «Чорний ворон» теж кiлька разiв перевидавався i перекладався iншими мовами та був номiнований на Шевченкiвську премiю. Повстанськi сюжети надихнули й багатьох iнших митцiв. Зокрема вiдзначу «Украiнський вузол. Вiйна з Росiею» Ю. Дмитренка-Думича. Автор назвав книжку романом-мозаiкою, в якому художню оповiдь поеднано з численними фрагментами документiв i свiдчень очевидцiв. Головнi героi роману – махновцi. Вони i в центрi кiноповiстi О. Михайлюти «Вольниця», а також документальноi повiстi О. Скрипника «За золотом Нестора Махна». Дуже iнформативною i написаною з особливим щемом вийшла книжка двох авторiв з Гуляйполя, В. Яланського та Л. Верьовки, – «Нестор i Галина». У дарчому написi автори визначили ii жанр так: «…наша книжка виткана, мабуть, бiльше на емоцiях: то гуляйпiльський бiль (i вчорашнiй, i сьогоднiшнiй)». Нарештi згадаю i роман-хронiку М. Іванченка «Дума про вiльних козакiв», подii якоi розгортаються у 1917–1922 рр. на Звенигородщинi.

А як сьогоднi реагуе на повстанську проблематику академiчна iсторiографiя, якi завдання стоять перед сучасними дослiдниками, чим вiдрiзняються iх iнтерпретацii вiд iнтерпретацiй попередникiв з уже далеких 90-х рокiв? Насамперед це розширення тематичного i хронологiчного поля. Якщо у 90-х роках ХХ ст. iсторiя Украiнськоi революцii передавалась переважно через полiтичнi та соцiальнi сюжети, то сьогоднi в них активно вплiтаються вiйськовi. Якщо радянська iсторiографiя активно використовувала парадигму громадянськоi вiйни, то сучасна украiнська – говорить про росiйсько-украiнське вiйськове протистояння, яке почалося з оголошення Раднаркомом РСФРР на початку грудня 1917 р. вiйни Украiнськiй Народнiй Республiцi. Невдачi украiнського державотворення насамперед пов’язанi з зовнiшньою агресiею, бiлою i передусiм червоною. Повстанський рух вiдiгравав важливу роль у стримуваннi цiеi агресii у 1919–1920 роках. Зверну увагу на видану в 2016 р. «Історiю украiнського вiйська». Це синтетична узагальнювальна, популярна праця, у якiй змальовано iсторiю украiнського вiйська вiд найдавнiших часiв до сьогодення. Одне з центральних мiсць у нiй посiдае роздiл про вiйсько визвольних змагань 1917–1921 рокiв, де е грунтовний параграф про селянський повстанський рух, написаний В. Лободаевим. Автор, розумiючи складнiсть дослiджуваного предмету, не вдаеться до його надмiрноi глорифiкацii, а намагаеться критично говорити про сильнi i слабкi сторони руху. Повстанськi отамани, на його думку, несуть значну частину вiдповiдальностi за еврейськi погроми, пограбування, вбивства. Повстанський рух не спромiгся виробити цiлiсноi iдейно-полiтичноi програми, його гасла часто ситуативно змiнювалися, як i вектор руху (антикомунiстичний, антиденiкiнський, антигетьманський). У зв’язку з цим автор ставить питання про конструктивнiсть чи деструктивнiсть дослiджуваного явища. Це питання постае i на сторiнках пропонованоi книжки. Про що це свiдчить? Насамперед про те, що вивчення проблеми стало значно глибшим, однак далеке вiд завершення. Автори не мають однозначноi вiдповiдi на поставлене питання. Воно залишаеться вiдкритим. І це добре, в iсторii нема раз i назавжди прочитаних i перегорнутих сторiнок, е брак доказовоi бази, слабке вивчення контексту, проблеми методологii. Коли вони долаються, з’являеться нове бачення.

Яким же чином розширюеться поле дослiджень? Насамперед дослiдженням традицiйноi тематики. Як показовий приклад вкажу на працi В. Горака з iсторii виступу отамана Григор’ева, на доробок С. Богана, консолiдований у книжцi «Повстанцi Одещини i Приднiстров’я: антикомунiстичний повстанський рух на Пiвденному Заходi Украiни у 1920–1923 рр.». Оригiнальнiстю задуму та вмiлим поеднанням краезнавства з iсторiею повстанства вiдзначаеться книжка В. Чопа та І. Лимана «Вольний Бердянськ: мiсто в перiод анархiстського соцiального експерименту (1918–1921 роки)». Цi працi – приклад своерiдного наповнення проблеми зсередини, ii поглибленого детального вивчення. Регiональнi особливостi розвитку повстанства зумовили появу кандидатських дисертацiй П. Ісакова, М. Гончара, Д. Михайличенка, В. Чопа.

Шлях хронологiчного розширення тематики пропонуе В. Лободаев. Звертаю увагу на його книжку «Революцiйна стихiя. Вiльнокозачий рух в Украiнi 1917–1918 рр.». Уже навеснi 1917 р. в Украiнi за/вiд/роджуеться «вiльне козацтво» – парамiлiтарнi сiльськi та волоснi загони, якi до осенi того самого року об’едналися в куренi та кiш Вiльного козацтва. Часто в лiтературi трапляеться твердження про 60 тисяч «вiльних козакiв». Цифра ця неточна, але дае уявлення про масовiсть руху. В ньому було багато особливостей та характерних ознак, але в умовах наростання економiчноi та полiтичноi кризи в краiнi на перший план виходили функцii мiсцевоi самооборони. Фактично ц

Страница 4

була модель, за якою формувався повстанський рух наступного року. Вiдома ключова роль «вiльного козацтва» у Звенигородсько-Таращанському повстаннi влiтку 1918 року.

В iсторичнiй лiтературi склалося загальне враження про 1917 р., принаймнi до жовтня, як про демократичну фазу революцii. Однак це далеко не так, у цей перiод вiдбувалися накопичення та спонтаннi викиди деструктивноi енергii. Особливо вони помiтнi на селi, у протистояннi селян з помiщиками. Сотнi маеткiв було розгромлено – це часто робили вчорашнi фронтовики, якi поверталися додому зi зброею та лiвою iдеологiею. Людина з рушницею починала вiдiгравати в життi села особливу роль. Не випадково дослiдники вказують на те, що значна частина повстанських ватажкiв мала у своiй бiографii вiйськову сторiнку.

Цiкавим i, на мою думку, перспективним майданчиком для iнтелектуальноi провокацii та дискусii е спроба обiграти певну близькiсть, спорiдненiсть таких явищ, як повстанський рух та отаманщина в армii УНР. У пропонованiй читачевi книжцi е цiлий роздiл, присвячений отаманщинi, який вийшов з-пiд пера Ю. Митрофаненка, автора окремоi монографii на цю тему («Украiнська отаманщина 1918–1919 рр.» – Кропивницький, 2016). У форматi вступноi статтi немае мiсця для розлогоi дискусii. Загалом згоджуючись iз загальним описом отаманщини та ii негативною оцiнкою, яку дав автор, сформулюю деякi застереження. Зокрема, непереконливо звучить теза про украiнську нацiональну специфiку отаманщини, ii грунтування на традицiях козацького самоврядування. Чи треба шукати корiння сваволi i непослуху, вiдсутностi вiйськовоi дисциплiни та субординацii в традицiях XVII–XVIII столiть? Вони значно ближчi до революцiйного часу, зародились i виросли на розвалинах староi росiйськоi армii 1917 р., коли вiйськовi були активно втягненi в полiтичний процес, а дисциплiна – порушена виборнiстю командного складу, масовим дезертирством, небажанням дивiзiй та полкiв виконувати накази, особливо наступати. Першим державним iнститутом Росii Керенського, який повнiстю деградував i розвалився, був iнститут армii, за ним впала решта.

Новi революцiйнi армii – i червона бiльшовицька, i украiнська – формувалися спочатку на принципi добровiльностi як парамiлiтарнi структури, народнi ополчення, з виборним командуванням, з тiсною прив’язкою до локальноi територii дiй навколо своеi малоi батькiвщини. Кожен органiзатор мiсцевого загону, як правило учасник свiтовоi вiйни, старшина невисокого рангу, був харизматичною особистiстю, «батьком», але повнiстю залежав вiд настроiв свого загону, мусив iх знати, iнтуiтивно вiдчувати i дiяти суголосно з ними, в iншому разi виникали великi ризики втрати авторитету, а з ним i влади. Те саме стосуеться i повстанських ватажкiв.

Є питання не тiльки до отаманiв, а й до Директорii. Вона була таемно створена для керiвництва антигетьманським повстанням i брала пiд своi знамена всiх охочих, кому гетьманська влада уявлялася антинародною. Протягом тривалого часу Директорiя не могла озвучити iдейно-полiтичну платформу своеi дiяльностi, зробила це лише наприкiнцi грудня 1918 року. Мiж членами Директорii не було узгоджених дiй, ii голова В. Винниченко просто на ходу, протягом кiлькох тижнiв мiняв своi погляди. Влада, яка спиралася на дискусii та вагання, не могла дiстати анi масовоi пiдтримки в краiнi, анi зовнiшнього визнання.

Перетворення Червоноi армii на регулярну вiдбулося навеснi-влiтку 1919 р. завдяки полiтицi «розпеченого залiза», яку здiйснював Л. Троцький i яка коштувала життя десяткам червоних командирiв, схильних до непослуху та самостiйних дiй, у тому числi В. Боженку i М. Щорсу. Командування Дiевоi армii УНР теж намагалося перетворити повстанську армiю на регулярну. Цим займався генеральний iнспектор В. Кедровський, однак утримання регулярноi армii вимагало не лише насильства, а й величезних фiнансових та матерiальних ресурсiв, яких влада УНР не мала.

Як показали автори книжки, повстанський рух мав величезний революцiйний потенцiал (бажання змiнити Украiну), однак не змiг його реалiзувати повною мiрою. Вiдповiдь на запитання, чому так трапилося, залишаеться i далi нез’ясованою. Напевно, частина провини лежить на украiнськiй полiтичнiй елiтi, яка не змогла виробити привабливу для бiльшостi соцiально-економiчну та державно-полiтичну платформу. Поразка Украiнськоi революцii значним чином зумовлена вiдсутнiстю зовнiшньоi пiдтримки та бiльшовицькою агресiею. Не варто забувати i про невисокий на той час рiвень нацiональноi свiдомостi. Шлях iз селян у нацiю був довгим, складним i суперечливим. Революцiя почала активно змiнювати свiдомiсть, але не змогла завершити цього процесу. На сторiнках книжки уважний читач знайде чимало iнших спостережень та думок, якi сприятимуть формуванню глибокого, об’емного образу Украiнськоi революцii. Запрошую до вдумливого читання.



Владислав Верстюк,

доктор iсторичних наук,

професор




Вiд упорядника


Селянський повстанський рух в Украiнi 1917–1921 р. – багатовимiрне та суперечливе явище, яке залишило по собi ч

Страница 5

мало прикладiв наполегливоi жертовноi боротьби та патрiотизму, але й не менше проявiв безпрецедентного за жорстокiстю безглуздого насильства. Значення повстанськоi активностi в революцiйних подiях навряд чи можливо переоцiнити. Досить згадати, що саме дii повстанцiв вирiшили долю Гетьманату П. Скоропадського у 1918 р. та радянськоi влади в Украiнi у 1919-му. Антикомунiстичнi селянськi повстання лiта 1919 р. прокладали армii УНР i денiкiнцям шлях до Киева, махновцi вiдiграли провiдну роль у перемозi над бiлою армiею А. Денiкiна, григор’евський виступ зруйнував плани походу Червоноi армii в Центральну Європу на пiдтримку свiтовоi революцii, i, врештi-решт, повстанський рух на теренах колишньоi iмперii змусив комунiстичну владу запровадити неп.

Водночас повстанськi отамани значною мiрою вiдповiдальнi за еврейськi погроми, грабунки, безглуздi вбивства мирного населення. Повстанськi загони часто змiнювали полiтичну орiентацiю, спiвпрацюючи з армiею УНР, червоними i бiлими; повстанський рух, хоча й перiодично набирав загрозливих масштабiв, залишався переважно роз’еднаним, локальним, органiзацiйно слабким, а отамани вдавалися до вiдверто кримiнальних дiй i воювали не лише з владою, а й мiж собою.

За масивом суперечливих фактiв i неоднозначних оцiнок повстанського руху стоiть головна дiйова особа тiеi доби – украiнське селянство. У селянському повстанствi часiв Украiнськоi революцii зосереджена низка проблем та суперечностей, якi е предметом гострих дискусiй мiж iсториками, оскiльки так чи iнакше виводять нас на ключовi питання iсторii Украiнськоi революцii 1917–1921 рр.: селянський характер украiнськоi нацii, можливостi вирiшення аграрного питання, неспроможнiсть провiдникiв оперти нацiональну державнiсть на мiнливе у своiй лояльностi до влади традицiйно-патрiархальне украiнське селянство тощо.

Радянська iсторiографiя трактувала селянський повстанський рух переважно як «куркульський бандитизм», а радянська лiтература та мистецтво продукували карикатурнi образи повстанцiв. Протягом останнiх десятилiть з’явилися науковi працi, якi грунтуються на архiвних документах i автори яких зосередилися на рiзних аспектах полiморфного повстанства. Кропiтка тривала праця з виявлення та систематизацii розпорошених по архiвних установах документiв змушуе iсторикiв звужувати поле дослiдження. Як правило, автори або вивчають повстанцiв у певних географiчних (Середне Поднiпров’я, Правобережжя, Лiвобережжя, Пiвдень або окремi губернii) чи хронологiчних (1918, 1919, 1920–1921, початок 1920-х рокiв) межах, або зосереджуються на антигетьманському, антикомунiстичному чи антибiлогвардiйському повстанському руховi. При цьому науковцi очно i заочно (на сторiнках наукових праць) дискутують щодо витокiв, природи й iдеологii повстанства, рiвня патрiотизму та нацiональноi свiдомостi, впливу полiтичних партiй i окремих особистостей на повстанськi дii тощо. Тривають i термiнологiчнi суперечки. Зокрема, iсторики досi по-рiзному визначають поняття «отаманщина», «партизанщина», «повстанський рух» тощо. Справою майбутнього залишаеться i створення цiлiсного концептуального бачення повстанства 1917–1921 рокiв.

Мiж тим сторiччя Украiнськоi революцii та життя за умов вiйни спонукають не лише iсторикiв, а й громадськiсть до нового переосмислення фактiв та оцiнок нацiональноi iсторii. Росiйська «гiбридна» агресiя проти Украiни посилила прагнення глибше зрозумiти роль у нашiй iсторii стихiйних соцiальних явищ, загострила дискусii щодо нацiональноi та соцiальноi самоiдентифiкацii украiнцiв як 100 рокiв тому, так i нинi.

Вiдтак iдея пiдготувати колективне науково-популярне видання, яке об’еднало б напрацювання сучасних iсторикiв щодо повстанських рухiв 1917–1921 рр., здалася авторам украй перспективною. Наскiльки це можливо в межах однiеi книжки, авторський колектив намагався показати рiзноманiття i багатограннiсть повстанських рухiв революцiйноi доби та, частково, постреволюцiйного початку 1920-х рокiв. Автори прагнули якнайповнiше висвiтлити повстанство вiд його зародження, витокiв аж до згасання його партизанськоi та пiдпiльноi дiяльностi. Кожен з авторiв акцентував увагу на найважливiших, на його думку, особливостях дослiджуваних повстанських формувань, подав i аргументував власну оцiнку повстансько-партизанськоi дiяльностi. Уважний читач може помiтити певнi вiдмiнностi в пропонованих авторами роздiлiв оцiнках повстанцiв. З огляду на специфiку та сучасний стан дослiдження теми утиснення повстанства у рамки единоi концепцii не дозволило б показати рiзноманiття поглядiв i оцiнок, якi iснують в iсторичнiй лiтературi. Автори не прагнули дiйти спiльних i однозначних висновкiв, але намагалися дати можливiсть не лише фахiвцям, а й широкому колу читачiв замислитися над проблемою, сформувати власне ii бачення.

Щоправда, «примара» спiльноi концепцii все ж промайнула помiж авторами. Вона вiдобразилась в одноголосно обранiй, дещо провокативнiй, але характернiй назвi книжки. Питання, яке винесене у заголовок, спонукае до вдумливого читання, пошуку вла

Страница 6

ного ставлення до вже поширеноi в науковiй лiтературi тези про вiдверто антидержавну дiяльнiсть селян-повстанцiв, а не лише iхнiй опiр репресивним режимам.

Переконаний, що книжка не лише зацiкавить читачiв, а й може бути етапною в iсторiографii теми. Їi конструктивна критика мае стати каталiзатором подальшого iнтелектуального осмислення самобутнього явища селянського повстанського руху в Украiнi 1917–1921 рокiв.

Як редактор i упорядник книжки, насамперед дякую авторам – доктору iсторичних наук Дмитру Архiрейському (Днiпро), кандидатам iсторичних наук Павлу Ісакову (Киiв), Михайлу Ковальчуку (Киiв), Денису Красносiлецькому (Хмельницький), Борису Малиновському (Нiкополь), Юрiю Митрофаненку (Кропивницький), Дмитру Михайличенку (Харкiв), Владиславу Резнiкову (Харкiв). Кожен з них окремо i всi вони разом дозволили реалiзувати цей проект, за що я iм щиро вдячний. Менi особисто це дозволило краще познайомитись iз колегами «по темi». Сподiваюся, що ця колективна монографiя стане першою в низцi наукових проектiв, реалiзованих разом.

Ідея написати цю книжку була пiдтримана проектом «Лiкбез. Історичний фронт», який опiкуеться популяризацiею iсторii Украiни. Без iдеологii чи полiтичних замовлень, без запрограмованих наперед висновкiв надати читачевi можливiсть ознайомитися з найостаннiшими науковими розробками iсторикiв – головне завдання, яке ставлять перед собою учасники проекту. «Лiкбез» пропонуе читачевi самостiйно обирати мiж рiзними науковими оцiнками та часом категоричними висновками. Щира вдячнiсть за пiдтримку координаторовi проекту, вiдомому iсторику К. Галушку.

Дякую за слушнi поради та добрi слова доктору iсторичних наук В. Верстюку. Щира вдячнiсть за допомогу рецензентам – докторам iсторичних наук І. Петриляку, Р. Пирогу та І. Срiбняку. Цiннi поради та допомогу надав спiвробiтник науково-дослiдницькоi частини iсторичного факультету Киiвського нацiонального унiверситету iменi Тараса Шевченка В. Павлов, за що йому велика дяка i пошана. Окрема подяка моiм колегам i фахiвцям, хто уможливив появу цiеi книжки, але кого я з тих чи iнших причин тут не згадав.

Запрошую всiх до вдумливого читання та критичного осмислення.



Кандидат iсторичних наук.

Володимир Лободаев (Киiв)




Вiйна з державою чи за державу?

Селянський повстанський рух в Украiнi 1917–1921 рокiв





Роздiл 1

Вiльне козацтво: вiд самооборони до повстання (весна 1917 – лiто 1918 рр.)

(Володимир Лободаев)


Масовий селянський повстанський рух було започатковано повстаннями лiта 1918 року. Проте зародився вiн ранiше, ще в перiод Центральноi Ради (УЦР). Його зародком стали загони Вiльного козацтва, органiзацiйний та бойовий досвiд яких прислужився повстанцям 1918-го i наступних рокiв. У 1917 р. стихiйно утворюванi загони Вiльного козацтва постiйно декларували лояльнiсть до Центральноi Ради та Тимчасового уряду. Вони частково перейшли до повстансько-партизанських дiй узимку 1918 р., опираючись бiльшовицькiй агресii, а повною мiрою повстансько-партизанськими стали влiтку 1918 р., пiд час боротьби з владою П. Скоропадського.

Окрiм того, витоки повстанства варто шукати i в особливостях селянських рухiв 1917–1918 рокiв. Нинi поширений погляд на селянство як на виключно пригнiчену верству, яка не отримувала бажаного («землi i волi») вiд влад та урядiв через утопiчнiсть пропонованих проектiв розв’язання земельного питання, демагогiчнiсть та нездатнiсть вчасно i якiсно здiйснити реформи (Центральна Рада та Директорiя) або репресивний тиск (гетьманськоi, бiльшовицькоi, денiкiнськоi влад). Це дае змогу знiвелювати факти вiдвертоi кримiнальноi i нерiдко цiлком безглуздоi селянськоi збройноi «активностi». Фактично йдеться про продовження традицiй iще радянських iсторичних дослiджень з iх оцiнками революцiйних подiй крiзь призму iдеологiчних штампiв – боротьби «прогресивних» народних мас i «реакцiйних» помiщикiв, селян-куркулiв, буржуазii. Хiба що на змiну твердженням про зростання в роки революцii «класовоi свiдомостi трудящих» у сучасних дослiдженнях постало твердження про неухильне й однозначне зростання в ходi революцii нацiональноi свiдомостi селянства.

Перспективними е науковi дослiдження, у яких селянство розглядаеться не лише як об’ект манiпулювання рiзних полiтичних сил, а й як самостiйна сила, що мала власну правосвiдомiсть та соцiально-психологiчнi особливостi. Сучаснi дослiдники доходять висновку, що культура украiнського селянства у добу революцii була «переднацiональною»[1 - Грациози А. Большевики и крестьяне на Украине, 1918–1919 годы. Очерк о большевизмах, национал-социализмах и крестьянских движениях. – М., 1997. – С. 43.], його демократичнi iдеали – «архаiчно-локальнi» i часто «антиетатистськi», свiдомiсть «напiвархаiчна» i «аграрно-локальна»[2 - Лозовий В. Ідеологiчнi орiентацii украiнського селянства в добу революцii (1917–1921 рр) // Украiна в революцiйних процесах перших десятилiть ХХ столiття. Збiрник. – К., 2007. – С. 281–282; Лозовий В. Проблеми полiтичноi культури украiнського селянства в

Страница 7

добу Центральноi ради (1917–1918 рр). // Проблеми iсторii Украiни ХІХ – ХХ ст. – Випуск ХІІ. – К., 2006. – С. 167–173.] а селянське повстанство – «явище дополiтичне»[3 - Михайлюк О. В. Селянство Украiни в першi десятилiття ХХ столiття: Соцiокультурнi процеси. – Днiпропетровськ, 2007. – С. 340.].

До того ж революцiйне пiднесення i полiтична боротьба не стали однозначним каталiзатором модернiзацii полiтичних поглядiв та поширення нацiональноi свiдомостi. З огляду на власне специфiчне розумiння селянами понять «закон», «справедливiсть», «демократiя», «влада», «автономiя» тощо полiтичнi заклики часто мали i зворотнiй ефект. Наприклад, аналiзуючи особливостi сприйняття селянами постанови УЦР вiд 3 червня 1917 р., в якiй мiстився заклик «до негайного закладання пiдвалин автономного ладу на Украiнi», В. Скальський доходить висновку, що вже тодi формувалося пiдгрунтя для майбутньоi отаманщини, повноi нiвеляцii авторитету державноi влади та аграрних самоуправств[4 - Скальський В. В. Образ Центральноi Ради у свiдомостi селян на початковому етапi Украiнськоi революцii // Украiнський iсторичний журнал. – 2008. – № 1. – С. 55.].

1917–1921 рр. стали часом чи не найтривалiшоi в новiтнiй iсторii глибокоi кризи легiтимностi влади. Поряд з гострою полiтичною боротьбою, яка розгоралася в украiнських мiстах, посилювалися непокора й опiр селянства будь-якiй центральнiй владi. У 1919 р. антидержавнiсть дiй i настроiв селянства досягла пiку в неодноразових змiнах полiтичноi лояльностi, утвореннi селянських «республiк», самосудах i погромах, жорстоких вбивствах. Проте першi прояви цих деструктивних тенденцiй були ще за два роки до того, в перiод революцiйноi ейфорii навеснi 1917 року. Перше, що робили революцiйнi «активiсти» в мiстах i мiстечках украiнських губернiй, – роззброювали колишню царську полiцiю. Щомiсяця наростав i селянський антипомiщицький «екстремiзм» – вiд «мирних» акцiй (потрава посiвiв, вирубування лiсу тощо) до захоплення та самочинного розподiлу помiщицьких земель, розгрому маеткiв, привласнення майна, вбивства помiщикiв. І. Куташев стверджуе, що вже у вереснi 1917 р. почалися селянськi повстання, якi фактично переростали у селянську вiйну проти Тимчасового уряду i великих землевласникiв, особливо на Правобережнiй Украiнi[5 - Куташев І. В. Селянський рух в Украiнi (березень 1917 – квiтень 1918 р.). Автореферат дисертацii на здобуття наукового ступеня кандидата iсторичних наук. – К., 2003. – С. 9.].

У вереснi—жовтнi 1917 р. сталося 849 селянських виступiв, 90 % з яких – це захоплення майна, землi, худоби, продовольства й реманенту. У листопадi—груднi 1917 р. селянська боротьба за землю вийшла на новий рiвень – захоплення помiщицьких маеткiв. Селяни перейшли до масових погромiв. Помiщики чинили збройний опiр, а селяни створювали охороннi дружини[6 - Куташев І. В. Селянський рух в Украiнi доби Центральноi Ради (березень 1917 – квiтень 1918 рр.): монографiя. – К., 2012.– С. 143–144.].

Чому цi подii не вважаються антивладними повстаннями? Адже iхнiй розмах цiлком спiвставний з повстаннями лiта 1918 р. проти влади П. Скоропадського. Можливо, тому що тогочасна влада (Тимчасовий уряд i Генеральний секретарiат) фактично не чинили опору, а жертвами були «контрреволюцiйнi» помiщики?

Але ж мiсцевим представникам влади УНР вiд того було не легше. У листопадi 1917 – сiчнi 1918 рр. губернiальнi i повiтовi комiсари Правобережжя та начальники мiсцевих вiддiлкiв мiлiцii постiйно доповiдали про те, що не в змозi припинити безладдя, i просили Генеральний секретарiат надiслати хоча б один пiдроздiл дисциплiнованого вiйська для припинення погромiв. Сотнi таких звернень донинi зберiгаються в архiвах. У доповiднiй записцi вiд 5 сiчня 1918 р. начальник Могилiвськоi повiтовоi мiлiцii констатував: «Преступность растет, честные крестьяне, отказывающиеся грабить помещичье добро, терроризируются инициаторами грабежей и либо присоединяются к грабителям, либо сами остаются ограбленными… Власть, состоящая из элементов права и принуждения, утратила последнее качество (силу принуждения), стала однобокой и бесполезной»[7 - Схiдне Подiлля в добу Центральноi Ради та Гетьманату П. Скоропадського (березень 1917 – грудень 1918 р.): Збiрник документiв та матерiалiв. – Вiнниця, 2008. – С. 90–91.].

До кiнця лютого 1918 р. в Украiнi селянами було «конфiсковано» 60 % помiщицьких маеткiв[8 - Куташев І. В. Селянський рух в Украiнi доби Центральноi Ради (березень 1917 – квiтень 1918 рр.). – К., 2012. – С. 117.].

За умов наростання анархii та хаосу було важливо, на чиему боцi опиняться загони Вiльного козацтва, якi ставили своiм головним завданням охорону порядку. Яким мав бути той «порядок», який захищали вiльнi козаки, i чи був вiн суголосний з дiями владних органiв?

У 1917–1918 рр. пiд назвою «вiльне козацтво» створювалися подiбнi за загальною iдеею, але все ж таки не iдентичнi за органiзацiйною будовою, соцiальною базою та можливостями парамiлiтарнi товариства. Слiд вирiзняти насамперед селянськi товариства Вiльного козацтва, якi ста

Страница 8

или перед собою не лише охороннi, а й культурно-просвiтнi завдання, виникали стихiйно i дiяли переважно в межах власного села або кiлькох сiл. Саме сiльське вiльне козацтво було настiльки чисельним, що дае можливiсть говорити про масовий вiльнокозачий рух. На сiльське вiльне козацтво помiтно впливали мiсцевi органiзацii Украiнськоi партii соцiалiстiв-революцiонерiв (УПСР). Мiськi загони вiльних козакiв складалися з робiтникiв, учнiв, студентiв, представникiв iнтелiгенцii, ставили перед собою завдання охорони порядку i часто перебували пiд впливом мiсцевих осередкiв Украiнськоi соцiал-демократичноi робiтничоi партii (УСДРП). Спiльним для всiх зазначених рiзновидiв вiльного козацтва було об’еднання на добровiльнiй основi, виборнiсть отаманiв i приймання до складу тiльки тих, хто не був на той час на вiйськовiй службi[9 - Детальнiше про Вiльне козацтво див.: Лободаев В. М. Революцiйна стихiя. Вiльнокозацький рух в Украiнi 1917–1918 рр. – К., 2010. – 672 с.].

.






Бiля волосноi управи села Гусакового на Звенигородщинi (весна 1917 року). Сидять другий та третiй злiва – Никодим Смоктiй та Семен Гризло



Першi вiльнокозачi товариства з’явилися у березнi—квiтнi 1917 р. у селах Гусакiвськоi волостi Звенигородського повiту Киiвськоi губернii за iнiцiативи голови волосноi управи Н. Смоктiя.

23 квiтня 1917 р. 350 «незалежних вiд вiйськовоi служби» вiльних козакiв Гусакiвськоi волостi ухвалили пiдтримувати боротьбу «проти злого ворога нiмця» i виступали за «демократично-федеративну республiку» та Всеросiйськi Установчi збори. Головними завданнями козакiв були: захищати «всi справи селян», вести боротьбу зi злочинством, не жалкувати життя заради «справ вiльностi», а також «захищати самостiйнiсть Украiни, ii незалежнiсть, маючи на метi прошлi козацькi справи в господарських розпорядках iсторичних минулих лiт: землi, лiса, луги як власнiсть козацтва»[10 - Центральний державний архiв вищих органiв влади та управлiння Украiни (ЦДАВО Украiни). – Ф. 811. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 105зв.].

Тобто захищати самостiйнiсть i незалежнiсть Украiни означало оберiгати власнiсть селян-козакiв i таке «розумiння» самостiйностi не суперечило завданню боротьби за майбутню федеративно-демократичну Росiйську республiку. Очевидно, що першi вiльнi козаки не розрiзняли понять «автономiя» та «самостiйнiсть». Серед iнших завдань було сприяння поширенню вiльного козацтва по всiй Украiнi та просвiтня справа[11 - Там само. – Арк. 105зв – 106.].

Гусакiвський волосний козачий курiнь подiлявся на сотнi на чолi з виборними сотниками та курiнним отаманом Н. Смоктiем. Козаки мали можливiсть самостiйно, незалежно вiд позицii козацького товариства, брати участь у вирiшеннi загальногромадських справ, вiдвiдувати зiбрання, лекцii. Селяни, що не належали до козацтва, могли користуватися козацькою бiблiотекою, бути присутнiми на козацьких нарадах (коли не обговорювалися «военно-технiчнi справи» козацтва)[12 - ЦДАВО Украiни. – Ф. 811. – Оп. 1. – Спр. 1.– Арк. 105 – 105зв.].

Звенигородське селянство схвально i навiть iз захватом сприймало нову органiзацiю. У травнi—червнi 1917 р. вiльнокозацький рух поширився на iншi волостi повiту. У цей час роль провiдного органiзатора вiльного козацтва на Звенигородщинi перебрав на себе член УПСР Семен Гризло.

Пiд його керiвництвом звенигородськi вiльнi козаки почали дiяти активнiше.

1 червня 1917 р. була ухвалена «Інструкцiя формування Вiльного козацтва по Звенигородському повiтi», в якiй стверджувалося, що встановлений в Украiнi демократичний лад дае можливiсть вiдмовитися вiд регулярноi збройноi сили – тягаря для народу: «захисником демократичного ладу в Украiнi може бути тiльки народна милицiя/вiльне козацтво/»[13 - Там само. – Арк. 126.].

Про те, що створюване вiльне козацтво не бажало мати жодного стосунку до регулярноi армii, свiдчать i принципи його формування: виборнiсть керiвництва та приймання в козаки виключно тих, хто не пiдлягав вiйськовому призову. В «Інструкцii» наголошувалося, що вiйськовозобов’язанi (новобранцi) та звiльненi з вiйська тимчасово (на 2–3 мiсяцi) могли рахуватися у вiльному козацтвi за окремими списками i в разi призову або закiнчення вiдпустки – бути негайно «виписанi» зi спискiв[14 - ЦДАВО Украiни. – Ф. 811. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 126 – 126зв.].






Никодим Смоктiй (лiворуч) i Семен Гризло



С. Гризло разом з двома iншими отаманами прибув на Другий Украiнський вiйськовий з’iзд (5—10 червня), на якому вони звернули на себе увагу колоритним «козацьким» вбранням та «презентували» свою органiзацiю. У вiтальному словi отаман А. Шаповал поiнформував, що звенигородське козацтво виконуе обов’язки повiтовоi мiлiцii, та звернувся до делегатiв з’iзду з характерним закликом: «Ви там на фронтi робiть свое дiло, а ми тут робитимемо свое»[15 - Звенигородська зоря. – 1917. – 15 червня.].

Що мав на увазi отаман А. Шаповал, можна зрозумiти з попереднiх подiй. За кiлька днiв до цього, 2 червня 1917 р., очолюванi А. Шаповалом 20 озброених гвинтiвками та шаб

Страница 9

ями вiльних козакiв на конях приiхали в Георгiiвський маеток княгинi Т. Куракiноi, захопили його i змусили мiсцевого поляка-орендатора В. Окулiча пiдписати зобов’язання про те, що вiн не змушуватиме заробiтчан працювати бiльше нiж 8 годин на день. Того самого дня вiльнi козаки захопили сусiднiй маеток, з якого вигнали 30 найманих робiтникiв[16 - Державний архiв Киiвськоi областi (ДАКО). – Ф. 1716. – Оп. 1. – Спр. 31. – Арк. 12.].

Вочевидь, А. Шаповал, як i iншi отамани звенигородського вiльного козацтва, специфiчно розумiв обов’язки повiтовоi мiлiцii. З’iзд ухвалив пiдпорядкувати Вiльне козацтво Украiнському генеральному вiйськовому комiтету (УГВК), який мав розпочати реестрацiю козакiв[17 - Робiтнича газета. – 1917. – 13 червня.].

29 липня на звенигородському повiтовому з’iздi вiльного козацтва С. Гризло був обраний кошовим отаманом. Н. Смоктiй став помiчником кошового.

Улiтку 1917 р. вiльне козацтво з’явилося в iнших повiтах Киiвськоi та Полтавськоi губернiй. Об’ективною причиною поширення вiльнокозацького руху була необхiднiсть охорони громадського порядку. Розбiйнi напади i пограбування – обов’язковi «супутники» будь-яких суспiльних криз – набували дедалi бiльшого розмаху. Особливо в цьому «вiдзначалися» солдати-дезертири, кiлькiсть яких на територii Украiни тiльки протягом березня – липня 1917 р. зросла з 195 до 365 тисяч[18 - Радченко Л. Сучасна iсторiографiя нацiонально-демократичноi революцii в Украiнi 1917–1920 рокiв. – Харкiв, 1996. – С. 38.].

Найбiльше вiд банд дезертирiв потерпало Правобережжя, що перебувало в безпосереднiй близькостi до лiнii фронту. Провал наступальноi операцii росiйських вiйськ та корнiловський заколот стали каталiзаторами селянського «покозачення». Однак до кiнця лiта рух iще не набув усеукраiнського значення. Цiлiсноi органiзацii Вiльного козацтва не iснувало, товариства виникали стихiйно, як правило за iнiцiативи представникiв мiсцевоi iнтелiгенцii, влади, на пiдставi рiшень селянських сходiв та з’iздiв. Принципи формування в рiзних повiтах вiдрiзнялися. Найбiльш помiтнi вiдмiнностi в осередках товариства «Сiч» Миргородського повiту Полтавськоi губернii, якi, окрiм неконкретизованого завдання «охорони волi Украiни», мали займатися пропагандою спорту, порятунком населення пiд час стихiйних лих та медичною допомогою[19 - ЦДАВО Украiни. – Ф. 811. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 12.].

УГВК розглядав «Сiчi» Миргорода та повiту як один з рiзновидiв вiльного козацтва.

Вибухова масовiзацiя вiльнокозачого руху вiдбулася восени 1917 р. i була зумовлена не лише погiршенням суспiльно-полiтичноi та соцiально-економiчноi ситуацii в краiнi, а й пiдтримкою з боку украiнськоi влади. Ще 15 липня органiзацiйна комiсiя Центральноi Ради звернулася до своiх iнструкторiв-органiзаторiв iз закликом спiльно з повiтовими комiсарами органiзовувати за прикладом звенигородського козацтва «народнi мiлiцiйнi дружини»[20 - Робiтнича газета. – 1917. – 15 липня.].

6 серпня 1917 р. голова УГВК С. Петлюра доповiдав на засiданнi Центральноi Ради про хiд органiзацii вiльного козацтва, наголосивши, що «у рядi мiсць цi формування складаються з представникiв рiзних нацiональностей»[21 - Народна воля. – 1917. – 8 серпня.].

15 серпня у складi УГВК було створено спецiальний Вiддiл по формуванню Вiльного козацтва, який очолив прапорщик А. Певний. Його заступником став прапорщик М. Сокольвак. У вiддiлi працювало кiлька iнструкторiв, писарiв та дiловодiв. Намагаючись зiбрати iнформацiю про вiльне козацтво та ставлення до нього, Вiддiл розiслав понад три тисячi анкет волосним та земським управам, селянським спiлкам, просвiтам, повiтовим комiсарам[22 - Лободаев В. М. Революцiйна стихiя. Вiльнокозацький рух в Украiнi 1917–1918 рр. – К., 2010. – С. 89.].

У звiтi УГВК стверджувалося, що на 1 жовтня 1917 р. було отримано 278 вiдповiдей, у тому числi 253 – з позитивним ставленням до вiльного козацтва. Були тi, хто поставився до вiльнокозачоi органiзацii байдуже, i тiльки у трьох вiдповiдях мiстилося ii категоричне несприйняття: «Вальковський повiтовий комiсар (на Харкiвщинi) Єфiмов (росiянин), Люботинська волосна управа Народня Управа того ж повiту й Олександрiвська Волосна Управа Сосницького повiту на Чернiгiвщинi»[23 - Вiстник Генерального секретарства вiйськових справ Украiнськоi Народньоi Республiки. – 1917. – 1 грудня.].

На вказану дату Вiддiл зареестрував загалом 72 вiльнокозачi товариства, у яких нараховувалося 15586 членiв. За чисельнiстю зареестрованi товариства розподiлялись таким чином: до 25 членiв – 10 товариств, вiд 26 до 50–14 товариств, вiд 51 до 75 – 9 товариств, вiд 76 до 100 – 3 товариства, вiд 101 до 200 – 8 товариств, понад 200 осiб – 23 товариства. Бiльшiсть зареестрованих товариств було засновано в повiтах i губернiях, розташованих ближче до Киева. У Киiвськiй губернii було 40 зареестрованих товариств (12943 козаки); у Полтавськiй – 11 (840); у Чернiгiвськiй – 7 (605); у Катеринославськiй – 5 (783); Подiльськiй – 5 (276); Харкiвськiй – 2 (75); Херсонськiй – 1 (30); Волинськiй – 1

Страница 10

овариство (35 осiб). Окрiм того, Вiддiлу було вiдомо про iснування ще близько 300 незареестрованих вiльнокозачих товариств, у яких налiчувалося до 40 тис. членiв. Тобто, за iнформацiею УГВК, на початку жовтня 1917 р. загальна чисельнiсть Вiльного козацтва становила близько 55 тисяч осiб. Зброю мали не всi товариства. Там, де повiтовий комiсар чи начальник мiсцевоi мiлiцii ставився до органiзацii Вiльного козацтва прихильно, товариства отримували зброю колишнiх «стражникiв», а також ту, яка була вилучена у населення[24 - Вiстник Генерального секретарства вiйськових справ Украiнськоi Народньоi Республiки. – 1917. – 1 грудня.].

У серпнi—вереснi вiддiл уже активно листувався iз сiльськими та волосними управами, роз’яснюючи, за якими принципами створюеться Вiльне козацтво. Окрiм того, iнструктори УГВК направлялися на представницькi з’iзди, де доповiдали про створення громад Вiльного козацтва. За звiтний перiод представники УГВК взяли участь у роботi 14 з’iздiв (9 з’iздiв Селянських спiлок, з’iзд Просвiт Полтавськоi губернii, з’iзд iнструкторiв Центральноi Ради на Слобожанщинi, з’iзд комiсарiв украiнських губернiй, Всеукраiнський з’iзд Вiльного козацтва). Для продовження роботи Вiддiл планував низку заходiв: затвердити через Генеральний секретарiат та Центральну Раду статут Вiльного козацтва, розробити iнструкцiю, призначити iнструкторiв з органiзацii Вiльного козацтва, влаштувати для них курси, скликати повiтовi, губернiальнi та всеукраiнський з’iзд Вiльного козацтва, вжити заходiв з озброення загонiв, звернутися до органiв мiсцевого самоуправлiння з пропозицiею фiнансувати дiяльнiсть мiсцевого вiльного козацтва[25 - Детальнiше див.: Лободаев В. М. Революцiйна стихiя. Вiльнокозацький рух в Украiнi 1917–1918 рр. – К., 2010. – С. 89–91.].

Усе це не дае жодних пiдстав сумнiватися в тому, що украiнська влада була зацiкавлена в дiяльностi Вiльного козацтва, навiть бiльше – безсумнiвною е ii провiдна роль у поширеннi руху влiтку – восени 1917 року.

Причин стверджувати, що украiнськi урядовцi гальмували розвиток вiльнокозачого руху в червнi—серпнi 1917 р., немае, тим бiльше що селяни-козаки в усiх постановах декларували повну пiдтримку Центральноi Ради[26 - Лободаев В. М. Революцiйна стихiя. Вiльнокозацький рух в Украiнi 1917–1918 рр. – К., 2010. – С. 93–95.].






Циркулярний лист генерального секретаря внутрiшнiх справ В. Винниченка про проведення з’iзду начальникiв мiлiцii та органiзаторiв Вiльного козацтва.12 серпня 1917 р.



Концептуально позицiю украiнських урядовцiв щодо Вiльного козацтва було висловлено в декларацii Генерального секретарiату вiд 29 вересня 1917 року. Головним способом боротьби з «епiдемiями» грабувань та самосудiв, з «анархiчними виступами безвiдповiдальних груп» Декларацiя визначала «активну, органiзовану самодiяльнiсть i самооборону людностi». «Для того, – говорилося в документi, – Секретарство виробляе законопроект про органiзацii „Вiльного козацтва“, якi силою самого життя, здорового iнстинкту широких демократичних мас стали виникати по всiх усюдах Украiни. Правильно органiзоване, органiзацiйно зв’язане з вищими органами влади революцiйноi демократii краю – Генеральним секретарiатом, „Вiльне козацтво“, що буде в розпорядженнi органiв мiсцевого самоврядування (курсив наш. – В. Л.), мае стати твердою опорою Секретарству внутрiшнiх справ у боротьбi з елементами безчинства i злодiяцтва»[27 - Нова Рада. – 1917. – 30 вересня.].

Проте у вереснi вирiшення вiльнокозачого питання дещо пригальмувало. Ще 1 вересня Вiддiл передав проект статуту для Вiльного козацтва на затвердження в Генеральний секретарiат. Але ухвалення цього статуту не сталося нi в вереснi, нi в жовтнi. Проект статуту близько двох з половиною мiсяцiв перероблювався й обговорювався на засiданнях Малоi ради i Генерального секретарiату. При цьому пропагандистська активнiсть iнструкторiв Вiддiлу у вереснi—листопадi щодо заснування Вiльного козацтва була надзвичайно високою. Очевидно, що, загалом позитивно сприймаючи iдею вiльнокозачого руху, урядовцi зiткнулися з серйозними труднощами, саме коли спробували iнтегрувати оригiнальну i колоритну, але архаiчну «козацьку» iдею в рамки державного будiвництва.

Восени 1917 р. вiд представникiв мiсцевоi влади дедалi частiше звучали критичнi, а потiм i рiзко негативнi характеристики Вiльного козацтва. Селянськi козацькi сотнi, якi складалися з мешканцiв одного села i керувалися мiсцевими виборними отаманами, могли бiльш-менш впоратися iз забродами-дезертирами та кримiнальними злочинцями, але iм було несила боротися зi своiми односельцями, якi поспiшали робити «революцiю». Багато залежало вiд того, хто був на чолi загонiв: загони, пiдпорядкованi повiтовим комiсарам або начальникам мiлiцii, спiвпрацювали з мiлiцiею i брали участь у припиненнi погромiв; загони, очолюванi отаманами «з народу», часто були нейтральнi або й брали участь у погромах. Коли йшлося про розподiл помiщицького майна або землi, селянин – вiльний козак мiг швидко перетворитися на селянина-погромника.

Страница 11

окрема, селянська революцiя «знизу» проявилась у боротьбi iз земськими управами. Селянство не сприймало земства як сiльське самоврядування, намагаючись бойкотувати та дезорганiзувати iх дiяльнiсть. У липнi—вереснi 1917 р. Генеральному секретарiату та киiвському губернському комiсару завдали чимало клопоту звенигородськi отамани, якi намагалися втрутитися в роботу земськоi управи, вивести з ii складу старих (обраних iще до початку революцii) гласних i провести новi земськi вибори. Конфлiкт мiж земським зiбранням i вiльнокозачими отаманами настiльки загострився, що повiтовий комiсар В. Ковтуненко просив надiслати до Звенигородки вiйськовий пiдроздiл, щоб мати можливiсть 29 липня провести повiтовий селянський з’iзд[28 - ЦДАВО Украiни. – Ф. 811. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 116.].

Вирiшення конфлiкту затяглося аж до вересня, коли Генеральне секретарство внутрiшнiх справ поставило вимогу залишити у спокоi старих земських гласних, а нових обирати вiдповiдно до чинного законодавства[29 - ЦДАВО Украiни. – Ф. 3778. – Оп. 1. – Спр. 14. – Арк. 25–26, 31–32; ДАКО. – Ф. 1716. – Оп. 1. – Спр. 30. – Арк. 8–9.].

Вiльнокозацькi отамани прагнули реорганiзувати пiд своiм контролем мiсцеве самоврядування та громадськi органiзацii. У липнi 1917 р., напередоднi повiтового з’iзду, штаб звенигородцiв поширив вiдозву, в якiй висловив побажання, щоб «в раду повiтовоi старшини увiйшли представники вiд Спiлок, „Просвiти“, робiтникiв, солдатiв i iнших органiзацiй»[30 - ДАКО. – Ф. 1716. – Оп. 1. – Спр. 30. – Арк. 4–6.].

Такi самi iдеi згодом з’явилися в статутах iнших вiльнокозачих органiзацiй. Зокрема, за статутом Зозiвського куреня (Липовецький повiт) загальне керiвництво козацтвом у волостi планувалось передати Волоснiй нарадi, яка складалася б iз представникiв волосноi Селянськоi спiлки, «Просвiти», Народноi управи i курiнного отамана[31 - ЦДАВО Украiни. – Ф. 811. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 4.].

Зрозумiло, що провiдна роль у такому об’еднаннi належала б озброенiй силi – мiсцевому вiльному козацтву, яке, на думку отаманiв, мало перебрати на себе функцii мiсцевих правоохоронних органiв.

Згiдно з Тимчасовим положенням про мiлiцiю, яке 14 березня затвердив Тимчасовий уряд, мiлiцiя мала бути виконавчим органом державноi влади на мiсцях, який безпосередньо перебував у вiданнi земських i мiських громадських управлiнь. Тобто склад, чисельнiсть i посадовi оклади службовцям мiлiцii тепер визначали повiтовi земськi збори та мiськi думи. Посади начальникiв мiлiцii та iхнiх помiчникiв замiщувалися за вибором земських та мiських управ[32 - Тимощук О. В. Охоронний апарат Украiнськоi Держави (квiтень – грудень 1918 р.). – Харкiв, 2000. – С. 22–23.].

Таким чином, контроль над земством для звенигородських отаманiв був способом обiйняти державнi посади. З огляду на принцип виборностi козацькоi старшини можливiсть контролю над нею з боку центральноi влади була мiнiмальною. Восени 1917 р. повiдомлення про рiзноманiтнi самоуправнi дii вiльного козацтва надiйшли i з iнших повiтiв. При цьому загальноселянськi та вiльнокозачi зiбрання постiйно проголошували пiдтримку Центральнiй Радi та ii Генеральному секретарiату, а також прихильнiсть до iдеi вiдмови вiд регулярноi армii на користь «всезагального озброення».






Генеральний писар Украiнськоi Держави Іван Полтавець-Остряниця. Фото 1918 р.



Неоднозначнiсть оцiнок дiяльностi Вiльного козацтва проявилась у гострих дискусiях, якi розгорiлися пiд час обговорення декларацii Генерального секретарiату вiд 29 вересня 1917 р. на засiданнi Малоi Ради, а також на з’iздi губернських та повiтових комiсарiв Киiвщини, Чернiгiвщини, Полтавщини, Волинi та Подiлля (3–5 жовтня). Погляди учасникiв з’iзду щодо Вiльного козацтва роздiлилися «по Днiпру». Комiсари лiвобережних губернiй, якi менше потерпали вiд пограбувань i безладдя, одностайно заперечували необхiднiсть iснування Вiльного козацтва. У вiдповiдь керiвники Правобережжя наводили приклади корисноi дiяльностi вiльних козакiв з охорони громадського порядку. Врештi-решт незначною бiльшiстю голосiв з’iзд висловився проти вiльнокозацькоi органiзацii. Причиною була «…некультурнiсть, неорганiзованiсть та нахил широких мас iти за всякою демагогiчною (брехливою) агiтацiею»[33 - Народна воля. – 1917. – 18 (5) жовтня.].

На нашу думку, украiнських лiдерiв лякало намагання частини вiльнокозацьких отаманiв надати руховi своерiдного вiйськово-адмiнiстративного спрямування, яке, по сутi, було шляхом до ще бiльшого ослаблення влади та автономiзацii суспiльства, поглиблення безладдя, анархii та хаосу. Провiдником цiеi iдеi був штаб Звенигородського коша. Ідеi звенигородських отаманiв пiдтримував Іван Полтавець-Остряниця, який з червня 1917 р. працював в iнструкторському вiддiлi УГВК[34 - ЦДАВО Украiни. – Ф. 3293. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 3зв.].

За iнiцiативи звенигородцiв та активноi участi І. Полтавця-Остряницi 3–6 жовтня 1917 р. в Чигиринi зiбрався 1-й Всеукраiнський з’iзд Вiльного козацтва. На з’iзд прибуло понад 200 делегатiв вiд 60 тисяч Вiльного

Страница 12

козацтва украiнських губернiй та Кубанi. Важливо, що окрiм Черкаського повiту, де, за свiдченням Я. Водяного, вiльнi козаки обирали двох представникiв[35 - Водяний Я. Украiнське Вiльне Козацтво та його З’iзд в Чигиринi 3.Х.1917. // Лiтопис Червоноi Калини. – 1930. – № 10. – С. 5–6.], невiдомо хто i де визначав «делегатiв» на з’iзд. Очевидно, бiльшiсть iх прибула, не маючи представницького мандата, за власним бажанням. «Не кожний полк, як наш Черкаський, – пише Я. Водяний, – вислав два делегати, бо Звенигородський iх вислав бiля двох десяткiв i тому Звенигородщина проводила з’iздом пiсля свого бажання»[36 - Водяний Я. Украiнське Вiльне Козацтво та його З’iзд в Чигиринi 3.Х.1917. // Лiтопис Червоноi Калини. – 1930. – № 10. – С. 7.].

Найменше делегатiв було з Подiлля та Волинi.






Учасники Всеукраiнського з’iзду Вiльного козацтва. Чигирин, жовтень 1917 р.



Загалом, з’iзд продемонстрував лояльнiсть до Тимчасового уряду та Центральноi Ради, хоча й вiдзначив певну нерiшучiсть останньоi у вирiшеннi давно назрiлих проблем. «Постанови» з’iзду мiстять заклики до негайного проголошення i здiйснення широкоi нацiонально-територiальноi автономii Украiни, розв’язання аграрного питання, украiнiзацii армii, освiти, виведення росiйських вiйськ з украiнських губернiй. У зв’язку з невiдкладною необхiднiстю охорони громадського порядку було вирiшено «домагатись вiд Тимчасового уряду, аби все вiльне козацтво, як органiзоване, так i те, що органiзуеться, … було негайно озброено, як огнестрiльною так i холодною зброею»[37 - Постанови 1-го Всеукраiнського козацького з’iзду у м. Чигиринi на Киiвщинi. – Б. м., 1918. – С. 7.].

Важливим завданням з’iзду було виправлення i доопрацювання проекту статуту УГВК, який отримав тут назву «Інструкцii до формування Вiльного козацтва на Украiнi». Принципова вiдмiннiсть мiж «Інструкцiею» та «Статутом», який 13 листопада таки затвердив Генеральний секретарiат, була одна – згiдно з «Інструкцiею», Вiльне козацтво мало пiдпорядковуватись новоутворенiй Генеральнiй козацькiй радi, яка, своею чергою, безпосередньо пiдпорядковувалася б Центральнiй Радi i без впливу та контролю виконавчоi влади розв’язувала б усi питання дiяльностi Вiльного козацтва[38 - Державний архiв Черкаськоi областi (ДАЧО). – Ф. Р. – 496. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 10—10зв.].

Закликаючи переобрати всю адмiнiстративну владу на Украiнi на демократичних засадах, вiльнокозачi отамани чiтко визначали свое мiсце в ii структурi: «Виконавчим же органом адмiнiстративноi влади повинна бути народня мiлiцiя, яку i уявляе з себе вiльне козацтво»[39 - Постанови 1-го Всеукраiнського козацького з’iзду у м. Чигиринi на Киiвщинi. – Б. м., 1918. – С. 3.].

Прерогативою Вiльного козацтва був захист мiсцевого порядку та спокою, а протистояти зовнiшнiй загрозi мали украiнiзованi полки регулярноi армii. Іншими словами, Вiльне козацтво за задумом І. Полтавця-Остряницi та його однодумцiв мало стати не помiчником правоохоронцiв, а замiнити iх собою, тобто ставало «конкурентом» мiсцевих правоохоронних структур. У «Статутi» ж Генерального секретарiату вiльнокозачi товариства ставилися пiд жорсткий подвiйний контроль як мiсцевоi влади так i Генерального секретарства внутрiшнiх справ[40 - Украiнська Центральна Рада. Документи i матерiали. – Т. 1. – К., 1996. – С. 438–439.].

На з’iздi було обрано 11 членiв Генеральноi козацькоi ради. Наказним отаманом заочно (не був присутнiй на з’iздi i не мав на той час жодного стосунку до Вiльного козацтва) обрали генерала П. Скоропадського. Першим генеральним осавулом став І. Полтавець-Остряниця[41 - Постанови 1-го Всеукраiнського козацького з’iзду у м. Чигиринi на Киiвщинi. – Б. м., 1918. – С. 9.].

Дiзнавшись про обрання, П. Скоропадський одразу ж передовiрив керiвництво Генеральною козацькою радою І. Полтавцю-Остряницi i фактично був лише номiнальним керiвником. Тiльки в сiчнi—лютому 1918 р. П. Скоропадський, за його власним свiдченням, намагався органiзувати боездатнi вiльнокозацькi загони для боротьби з бiльшовицькими вiйськами, але невдало[42 - Скоропадський П. Спогади. Кiнець 1917 – грудень 1918. – К. – Фiладельфiя, 1995. – С. 83–84.].

.






Циркуляр Генерального секретарства внутрiшнiх справ до волосних народних управ з питання органiзацii та iнструктування «Вiльного Козацтва» волостей (куренiв). 5 грудня 1917 р.



У листопадi—груднi 1917 р. украiнськi керiвники ще дуже сподiвалися на Вiльне козацтво. Мiсцевi представники влади УНР висловлювали побоювання, що створення загонiв Вiльного козацтва призведе до ще бiльшоi «анархii», але, не маючи альтернативи, все ж сподiвалися скористатися розпропагандованим серед населення способом самооборони. Однак конкуренцiя за керiвництво над популярним i чисельним, але слабко органiзованим i суперечливим у своiй дiяльностi Вiльним козацтвом додала у вiльнокозацький рух дезорганiзацii та дезорiентацii.

У листопадi—груднi 1917 р. нi Генеральний секретарiат, нi Генеральна козацька рада не змогли сформувати з дуже чисельних (загальна чи

Страница 13

ельнiсть вiльного козацтва у груднi була у 1,5–2 рази бiльшою, нiж у жовтнi[43 - Лободаев В. М. Революцiйна стихiя. Вiльнокозацький рух в Украiнi 1917–1918 рр. – К., 2010. – С. 170–173.]), але розпорошених по селах загонiв вiльного козацтва нi сил для наведення порядку на мiсцях, нi збройних загонiв, якi захистили б украiнську владу вiд бiльшовицьких вiйськ. Генеральна рада, яка осiла в Бiлiй Церквi, не змогла захистити навiть себе й у сiчнi 1918 р. була розiгнана бiльшовизованим армiйським пiдроздiлом[44 - ЦДАВО Украiни. – Ф. 811. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 193; Скоропадський П. Спогади. Кiнець 1917–1918. – К. – Фiладельфiя, 1995. – С. 96, 110, 112.].

Вирiшальною причиною невдач як сподвижникiв І. Полтавця-Остряницi, так i Генерального секретарiату була вузькорегiональна обмеженiсть прагнень та дiяльностi, що домiнували у Вiльному козацтвi. Проявившись уже в перiод зародження, з часом ця тенденцiя посилювалась. Головнi принципи органiзацii Вiльного козацтва – територiальнiсть i виборнiсть керiвного складу – забезпечували стабiльнi позицii мiсцевого «автономiзму» отаманiв. Територiальна обмеженiсть дiй – або й бездiяльнiсть отаманiв – була складовою процесу самоiзоляцii та «автономiзацii» украiнських сiл.

Генерал П. Скоропадський стверджував, що ще в груднi 1917 р. зрозумiв шкiдливiсть виборного керiвництва у военiзованих вiльнокозацьких пiдроздiлах. Однак його намагання скористатися можливостями Вiльного козацтва (спроба поповнити вiльними козаками 1-й Украiнський корпус, замiнити виборних отаманiв призначуваними офiцерами, органiзувати звенигородських вiльних козакiв проти бiльшовикiв пiд власним керiвництвом) зазнали невдачi[45 - Скоропадський П. Спогади. Кiнець 1917–1918. – К. – Фiладельфiя, 1995. – С. 99, 101–102, 106.].

Запiзнiлою була i спроба Генерального секретарства вiйськових справ на чолi з Миколою Поршем створити у груднi—сiчнi 1917–1918 рр. для внутрiшньоi охорони повiтiв на платнiй основi реестрове вiльне козацтво на чолi з призначуваними керiвниками[46 - Робiтнича газета. – 1917. – 22 грудня; Украiнська Центральна Рада. Документи i матерiали. – Т. 2. – К., 1997. – С. 132–133.].

Обираючи мiж призначуваними владою керiвниками загонiв та виборними отаманами, дiяльнiсть яких набувала в очах селян легiтимiзацii на пiдставi рiшень сiльських сходiв, селянство-козацтво вiддавало перевагу останнiм.





















Парад Вiльного козацтва на Софiйськiй площi. 17 грудня 1917 р. Кадри кiнохронiки



Не варто забувати й про настроi селянства, яке крiзь призму власного розумiння понять «право», «закон», «справедливiсть» особливо схвально сприймало бiльшовицький заклик «Грабуй награбоване!». Обранi на сiльському сходi або й самопроголошенi селяни-козаки, до того ж переважно молодь, навряд чи могли висловлювати думку, яка вiдрiзнялася б вiд «загальнонародноi» позицii сiльського натовпу. Тому сiльськi загони Вiльного козацтва часто були не в змозi протистояти погромам, якi чинили iхнi односельцi. І це в тому разi, коли вони намагалися зупиняти погроми, а не самi брали в них участь! Для розумiння подiбних фактiв мае велике значення думка бердичiвського повiтового комiсара, який доводив: «Вольные казаки, элемент на который не всегда можно положится, так как являясь исполнителями они зачастую выступают и в роли судей. Должен сказать, что при отсутствии должной организации, фильтровки лиц, записывающихся в козаки и вполне отвечающих своему назначению начальников, козачество во многих случаях может принять уродливые формы. … Вольный казак это тот же селянин снабженный оружием, призванный по его мнению, защищать интересы народа. А народов интерес в каждом селе разрешается по своему – т. е. в духе желательном или выгодном для данного общества. Поэтому нередки случаи отказа исполнять распоряжение властей, так как это распоряжение „идет против народа“»[47 - ДАКО. – Ф. – Р.-2796. – Оп. 1. – Спр.16. – Арк. 30зв.].

Тобто iснували соцiокультурнi чинники, якi визначали органiзацiйну слабкiсть загонiв Вiльного козацтва, нездатнiсть пiднятися вище за рiвень самооборони села вiд чужинцiв.






Наказ особливого коменданта м. Киева М. Ковенка та голови Украiнського революцiйного комiтету гарнiзону м. Киева Березняка про органiзацiю добровiльного украiнського вiйська. 22 сiчня 1918 р.



Тим не менше частина вiльнокозацьких загонiв активно проявила себе у боротьбi з бiльшовицькою агресiею. У груднi—сiчнi 1917–1918 рр. участь Вiльного козацтва у боротьбi з бiльшовицькими загонами була зафiксована в Харковi, Бахмачi, Конотопi, Золотоношi, Кременчуцi, Одесi, Рiвному, в районi Бiрзули, Полтави, Чернiгова, Глухова, Смiли, Черкас тощо. Щоправда, бойовi дii в переважнiй бiльшостi мали стихiйний i неорганiзований характер, а вiльнi козаки врештi-решт змушенi були поступатися перед боездатнiшими супротивниками. Важливу роль у боротьбi за Катеринослав вiдiграли загони Катеринославського робiтничого куреня отамана Горобця (Г. Воробйова), а у захистi Киева – Киiвське робiтниче вiльне

Страница 14

козацтво пiд проводом М. Ковенка.

Сiльськi загони вели переважно локальну партизанську боротьбу. Так, на Катеринославщинi руйнували залiзничнi колii загони Ф. Сторубля та Чорнобая[48 - Лободаев В. М. Революцiйна стихiя. Вiльнокозацький рух в Украiнi 1917–1918 рр. – К., 2010. – С. 163–180.].

З початком контрнаступу украiнських та союзницьких вiйськ активiзувало антибiльшовицьку боротьбу вiльне козацтво Правобережжя. У Єлисаветградському повiтi на Херсонщинi опiр бiльшовикам чинили вiльнокозацькi загони Глодоськоi, Маркiвськоi, Добровеличкiвськоi та кiлькох сусiднiх волостей; у Гайсинському повiтi (Подiльська губернiя) дiяли загони отамана П. Саморухи; у Бердичiвському повiтi на Киiвщинi – загони отамана І. Ткаченка, на Черкащинi – пiдроздiли Я. Водяного. Напередоднi визволення Киева об’еднаний загiн вiльних козакiв мiстечка Стеблiв та села Комарiвка (Канiвський повiт) органiзував охорону вiдрiзку залiзницi Корсунь – Бiла Церква, намагаючись не допустити вивезення награбованого майна бiльшовицькими загонами, що вiдступали.

На початку лютого 1918 р. колишнiй член УГВК І. Горемика-Крупчинський на власнi кошти сформував з вiльних козакiв Василькiвського повiту кiлька куренiв, об’еднавши iх у Василькiвський кiш Вiльного козацтва. Пiд його керiвництвом Василькiвський кiш брав участь у боях у районi Фастова, Василькова, Бiлоi Церкви. 1 березня 1918 р. загони отамана Горемики першими ввiйшли до Киева, випередивши на кiлька годин передовi нiмецькi загони[49 - ЦДАВО Украiни. – Ф. 1074. – Оп. 1. – Спр. 20. – Арк. 17зв—20зв.].

У лютому активiзували свою дiяльнiсть i загони Звенигородського коша пiд керiвництвом нового отамана – Юрiя Тютюнника.

Звенигородськi козаки роззброювали фронтовi вiйськовi пiдроздiли, що рухалися на схiд. Крiм того, Звенигородський кiш установив контакти iз загонами сусiднiх повiтiв Пiвденноi Киiвщини та Пiвнiчноi Херсонщини. Наслiдком стала спiльна бойова операцiя черкаського, звенигородського, елисаветградського та золотонiського козацтва проти бiльшовицьких вiйськ поблизу станцii Бобринськоi. За твердженням Ю. Тютюнника, загальна чисельнiсть вiльного козацтва, що брало участь у кiлькаденних боях, перевищувала 8 тис., iз них – 4620 звенигородцiв. У березнi—квiтнi окремi загони вiльного козацтва йшли в авангардi антирадянського наступу, прагнучи першими увiйти до звiльнених мiст i сiл. Так, загiн отамана Горобця брав участь у звiльненнi Олександрii, Куколiвки, Жовтих Вод, П’ятихатки, Верховцева, Катеринослава та iнших мiст i сiл Катеринославщини. На Лiвобережжi наступ нiмецьких вiйськ, хоча й слабше, теж був пiдтриманий окремими вiльнокозацькими загонами[50 - Лободаев В. М. Революцiйна стихiя. Вiльнокозацький рух в Украiнi 1917–1918 рр. – К., 2010. – С. 180–185.].

.






Юрiй Тютюнник, портрет 1920-х рокiв



За твердженням Л. Гарчевоi, загальна чисельнiсть Вiльного козацтва, яке протягом перших тижнiв украiнсько-нiмецького контрнаступу воювало на боцi Центральноi Ради, була не меншою нiж 30 тис. осiб[51 - Гарчева Л. Збройнi сили Центральноi Ради у лютому – квiтнi 1918 року // Вiйсько Украiни. – 1993. – № 8. – С. 107.].

Проте Вiльне козацтво помiтно активiзувалося саме пiсля звiсток про те, що в Украiну йде потужна вiйськова сила, справжня, добре органiзована i дисциплiнована армiя. Саме нiмцi та австрiйцi, а не бiльшовицькi загони особливо занепокоiли селян. Вчорашнi вороги раптом стали союзниками i, чи не единi на той час, могли встановити порядок на селi i вiдновити вплив державноi влади, на яку вже звикли не зважати. Як воно буде далi в стосунках з союзниками – не розумiли, але продемонструвати першiсть у звiльненнi мiст та цiлих повiтiв було незайвим.

Проте, як свiдчать джерела, восени – взимку 1917–1918 рр. Вiльне козацтво спричиняло чимало конфлiктiв: самочинне захоплення влади на мiсцях, вiдмова виконувати накази повiтових комiсарiв та рiшення земських управ, самоуправство, перевищення повноважень, самосуди, участь в антисемiтських акцiях[52 - Лободаев В. М. Революцiйна стихiя. Вiльнокозацький рух в Украiнi 1917–1918 рр. – К., 2010. – С. 143–149; Вiдродження. – 1918. – Ч. 19. – 18 (5) квiтня.].

…Усе це дезорганiзовувало суспiльне життя i посилювало анархiю та хаос. Здавалося б, це дисонуе з уже згадуваною пiдтримкою Центральноi Ради, про яку постiйно писали в ухвалах i в листах до УГВК товариства Вiльного козацтва. Переконливе пояснення дае В. Лозовий: пiд час революцii на селi почав формуватися новий тип полiтичноi культури, «своерiдний симбiоз модерно-полiтичних та архаiчно-полiтичних цiнностей… З одного боку, селяни бажали, щоб держава втiлила земельну реформу в формi соцiалiзацii, а з iншого – намагалися позбутися ii впливу – не сплачувати податки, не виконувати повинностей, не допускати на село правоохороннi структури. Вiдтак на своiх з’iздах селяни пiдтримували iдею створення автономноi, а пiзнiше i самостiйноi Украiни у формi Украiнськоi Народноi Республiки, з якою пов’язувалась реалiзацiя аграрних перетворень, а на низовому рiвнi – iгнорувал

Страница 15

державнi iнституцii та iх розпорядження[53 - Лозовий В. Аграрна революцiя в Надднiпрянськiй Украiнi: ставлення селянства до влади в добу Центральноi Ради (березень 1917 – квiтень 1918 р.). Монографiя. – Кам’янець-Подiльський, 2008. – С. 387.](курсив наш – В. Л.)».

Саме пiдмiчений В. Лозовим «симбiоз цiнностей» е ключем до розумiння суперечливих тенденцiй усього селянського повстанського руху 1917–1921 рр.: мiнливiсть, невиразнiсть та суперечливiсть полiтичних орiентацiй, локальнiсть дiй, слабкий рiвень органiзацii, усобицi отаманiв, люта ненависть i середньовiчна жорстокiсть у ставленнi до тих, хто уособлював владу i «нетрудовi» верстви (бюрократiя, буржуазiя, евреi, iнтелiгенцiя). Тобто Вiльне козацтво стало «зародком» масового повстанського руху, але не лише як бiльш-менш злагодженi военiзованi пiдроздiли з певним бойовим досвiдом, а й як прообраз отаманщини.

5 квiтня 1918 р. з’явився наказ мiнiстра вiйськових справ УНР О. Жуковського пiд своерiдною назвою «Про висловлення подяки Вiльному козацтву». Пiсля визнання заслуг вiльного козацтва у захистi украiнськоi державностi у наказi констатувалося, що козаки мають «перейти до своеi звичайноi працi». Тобто м’яко i завуальовано оголошувався розпуск анархо-демократичних военiзованих загонiв[54 - Вiсник Ради Народних Мiнiстрiв Украiнськоi Народноi Республiки. – 1918. – 27 квiтня.].

«М’якiсть» полягала ще й у тому, що, вiдповiдно до «словесного наказу» мiнiстра, вiльнi козаки могли далi iснувати як «культурна сила», а також мали можливiсть потрапити до повiтових охоронних сотень, якi утримувались би мiсцевим самоврядуванням i пiдпорядковувались би призначуваним повiтовим комендантам[55 - ЦДАВО Украiни. – Ф. 1076. – Оп. 1. – Спр. 11. – Арк. 110.].

Очевидно, саме «м’яка» позицiя вiйськового мiнiстра вiдносно вiльнокозачого руху дала можливiсть, з одного боку, врятувати вiд повноi лiквiдацii окремi загони козацтва, пiдпорядкувавши iх повiтовим вiйськовим комендантам i надавши статусу мiсцевих загонiв самооборони[56 - Там само. – Ф. 1077. – Оп. 1. – Спр. 40. – Арк. 94; Янов М. Кiш УВК в Чернiговi // Украiнське козацтво. – 1973. – Ч. 2 (24). – С. 32–34.], а з iншого – дозволила деяким украiнським дiячам, водночас iз роззброенням, вживати заходiв для вiдновлення зруйнованих за часiв бiльшовицькоi влади осередкiв Вiльного козацтва[57 - Нова Рада. – 1918. – 5 березня (20 лютого); Народна воля. – 1918. – № 57. – 19 (6) квiтня; Самостiйник. – 1918. – Ч. 2. – 14 квiтня; Верхньоднiпровське життя. – 1918. – 13 квiтня, 18 квiтня; ЦДАВО Украiни. – Ф. 1077. – Оп. 1. – Спр. 68. – Арк. 10зв.].

Проте саме в цей час нiмецькi та австро-угорськi пiдроздiли лiквiдовували останнi легальнi осередки сiльського Вiльного козацтва, роззброюючи козакiв та заарештовуючи отаманiв. Деякi вiльнокозачi вiддiли перейшли на нелегальне положення, приховавши частину зброi[58 - Тютюнник Ю. Революцiйна стихiя // Дзвiн. – 1991. – № 8. – С. 100; Лимаренко Д. Пiвденно-захiдний кiш Вiльного козацтва // Украiнське козацтво. – 1979. – Ч. 3–4 (56–57). – С. 46; Михайлик М. Украiнське село в часи нацiон. революцii // Лiтопис Червоноi Калини. – 1934. – Ч. 1. – С. 14.].

Остаточно лiквiдувати вiльнокозачий рух уряд УНР не встиг. Цьому завадив державний переворот 29 квiтня 1918 р., що привiв до влади генерала П. Скоропадського.

У багатьох антиурядових виступах травня – серпня 1918 р. на Киiвщинi, Катеринославщинi, Подiллi iнiцiативна та керiвна роль належала саме отаманам Вiльного козацтва, але навiть вони не вийшли за межi локальних дiй. Їх дiяльнiсть загалом не поширювалася за межi повiтiв i позначалася насамперед у бiльшiй, порiвняно з iншими повстанцями, злагодженостi дiй.






П. Скоропадський з найближчим оточенням. Праворуч вiд гетьмана І. Полтавець-Остряниця. Фото 1918 р.



У багатьох урядових документах i матерiалах перiодичноi преси учасники повстань фiгурують пiд узагальнювальними назвами – «бiльшовики» або «бандити» чи «злочинцi». Тому не завжди можливо чiтко виокремити вiльних козакiв iз загальноi маси повстанцiв. Однак навiть тих джерел, де цiлком однозначно вказуеться на вiльних козакiв як на учасникiв та iнiцiаторiв повстань, цiлком достатньо для висновку: уцiлiлi осередки Вiльного козацтва активно виступили на боцi противникiв гетьманськоi влади. Вiльнокозацькi отамани вже в першi днi пiсля перевороту виступили iз заявами, у яких засудили гетьманський режим i закликали селянство боротися з ним. Волоснi, повiтовi та губернськi з’iзди, проведенi на початку травня 1918 р., засвiдчили антигетьманську позицiю сiльського Вiльного козацтва.

Одними з перших негативне ставлення до нового режиму висловили делегати 5-го Нацiонального з’iзду Киiвщини (28 квiтня – 2 травня), на якому були й вiльнi козаки. Характерним е виступ представника звенигородського вiльного козацтва на нарадi 2 травня: «…украiнська по назвi, а властиво русько-польсько-жидiвська буржуазiя злигалася з нiмецькою буржуазiею, з нiмецькими генералами i думають, що вони вже побiдили, вже затоптали землю i в

Страница 16

лю i самостiйнiсть Украiни […] Скорше всi ми поляжемо головами, та не пустимо з своiх рук землi i не дозволимо, щоби кацапська буржуазiя над нами панувала»[59 - ЦДАВО Украiни. – Ф. 2245. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 60зв—61.].

Рiшення негайно розпочати збройну боротьбу з гетьманською владою пiдтримали i делегати Звенигородського повiтового селянського з’iзду, що вiдбувся 3 травня. Закликавши селянство збирати сили для майбутнього збройного виступу, з’iзд визнав за найкращий засiб формування повстанських загонiв дотримання iдейно-органiзацiйних принципiв Вiльного козацтва. У селах повiту, де ще не було вiльнокозачих товариств, ухвалили iх негайно органiзувати. Пропозицiю перейменувати «Вiльне козацтво» в «Армiю спасiння землi i волi» було вiдкинуто[60 - Звенигородська думка. – 1918. – 5 травня.].

Позицiю звенигородцiв пiдтримало i вiльне козацтво iнших губернiй. Гаврилiвський волосний схiд (Кам’янецький повiт Подiльськоi губернii) ще напередоднi перевороту ухвалив органiзувати у волостi Вiльне козацтво для того, щоб протидiяти поверненню власностi помiщикам, а 9 травня вирiшив: «Право власностi на землю не хочемо, а щоб земля перейшла трудовому народу по соцiалiзацii, хочемо щоби Украiною властвувала виборна Центральна Рада, котрiй ми довiряемо правити i виробляти закон для охорони Украiни»[61 - ЦДАВО Украiни. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр. 50. – Арк. 85.].

«Обраного буржуазiею» гетьмана назвали «самозванцем» i делегати Верхньоднiпровського повiтового з’iзду Селянських спiлок та Вiльного козацтва. Протестуючи проти втручання iноземних вiйськ у внутрiшнi справи Украiни та розгону Центральноi Ради, вони закликали «боротися з ворогами трудового селянства». З таким самим закликом виступив 8 травня на губернському з’iздi Катеринославщини кошовий отаман Новомосковського повiту Ф. Сторубель: «До зброi! Всi вмремо, але руйнувати волi не дамо!»[62 - Голос робiтника. – 1918. – 10 травня.]

Згiдно з агентурними донесеннями та слiдчими матерiалами державних установ Подiльськоi губернii, Вiльне козацтво взялося до органiзацii повстань у Могилiв-Подiльському, Гайсинському та Кам’янецькому повiтах[63 - Голос робiтника. – 1918. – 10 травня.].

Гетьман П. Скоропадський вжив щодо Вiльного козацтва репресивних заходiв. Інiцiйоване самостiйником І. Луценком скликання всеукраiнського з’iзду козацтва було заборонене, а 30 травня гетьман звернувся до вiйськового мiнiстра з «вiдручним листом», у якому йшлося про те, що «всi приватнi i вiльнокозачi органiзацii … з нинiшнього дня касуються i об’являються недiйсними…»[64 - ЦДАВО Украiни. – Ф. 1074. – Оп. 2. – Спр. 2. – Арк. 84зв—85.]

Щоправда, визнаючи заслуги козацтва у боротьбi за украiнську державнiсть, П. Скоропадський проголошував необхiднiсть його вiдродження i, вiдповiдно, подавав наведене вище лiквiдацiйне розпорядження як перший необхiдний реорганiзацiйний крок на цьому шляху[65 - Там само.].

Проте, зважаючи на розгортання саме в цей час повстанського руху, «вiдручний лист» насамперед завдавав удару по його органiзацiйних осередках – громадах вiльного козацтва, – остаточно ставлячи iх поза законом.

У травнi—серпнi селянськi повстання за участi вiльних козакiв спалахнули на Катеринославщинi, Киiвщинi та Подiллi. Найбiльшою мiрою дiяльнiсть вiльних козакiв проявилася у Звенигородському повстаннi, забезпечивши йому тривалiсть i запеклiсть.

Водночас активна участь у повстаннi зумовила репресii з боку гетьманськоi та окупацiйноi влади, якi остаточно знищили рештки вiльнокозачоi органiзацii. Репресiй зазнали навiть тi, хто в перiод Гетьманату не займався антидержавною дiяльнiстю, але ранiше належав до Вiльного козацтва. Влiтку – восени 1918 р. регiональнi пiдроздiли Державноi варти цiлеспрямовано проводили агентурно-розшукову роботу щодо всiх отаманiв та iнструкторiв вiльного козацтва часiв Центральноi Ради. До в’язницi потрапили І. Луценко, С. Гризло, М. Ковенко, М. Малашко, О. Чорнобай, Г. Горобець та iншi[66 - Детальнiше див.: Лободаев В. М. Революцiйна стихiя. Вiльнокозацький рух в Украiнi 1917–1918 рр. – К., 2010. – С. 219–222.].

За розпорядженням директора Державноi варти на Полтавщинi, де участь вiльних козакiв у повстанських рухах була загалом слабкою i спорадичною, ув’язнення загрожувало практично всiм, хто у 1917 – на початку 1918 рр. став iнiцiатором заснування вiльнокозачих товариств. У списку з 57 осiб, направленому до вiдома губернського старости, провина колишнiх отаманiв формулювалася лаконiчно i промовисто: «участь у справi органiзацii Вiльного козацтва»[67 - ЦДАВО Украiни. – Ф. 2586. – Оп. 1. – Спр. 38. – Арк. 1.].

Наприкiнцi 1918 р. i надалi згадки про «Вiльне козацтво» ще подекуди трапляються в назвах окремих самооборонних та повстанських пiдроздiлiв. Пiд час антигетьманського повстання в листопадi-груднi 1918 р. були спроби формування нових загонiв пiд назвою «Вiльне козацтво» або з «козацькими» атрибутами. Проте мережi своерiдних военiзованих «козацьких» товариств зразка 1917 р. вже не було.

Щоправда, запорiзький iсторик В. Бондаренк

Страница 17

стверджуе, що вiльнокозацький рух iснував i надалi, у часи Директорii УНР, а потiм в емiграцii, аж до 1993 р., пройшовши у своему розвитку кiлька етапiв: Вiльне козацтво у 1919–1923 рр., мiжвоенний перiод в iсторii Вiльного козацтва, Вiльне козацтво в роки Другоi свiтовоi вiйни, Вiльне козацтво у другiй половинi ХХ столiття. Навряд чи такi твердження можна вважати переконливими i достатньо обгрунтованими. Намагання будь-якi «козацькi» за змiстом, формою чи забарвленням органiзацii та товариства украiнських емiгрантiв трактувати як пряме продовження вiльнокозацького руху 1917–1918 рр. – штучнi i непереконливi. Особливий подив викликае роздiл «Вiльнокозацький рух у роки Другоi свiтовоi вiйни (1939–1945 рр.)», де В. Бондаренко, зокрема, пише про «украiнський вiльнокозацький рух на окупованих територiях в 1941–1944 рр.», «формування колаборацiонiстських вiльнокозацьких частин» на Подiллi, велике формування «ВК (тобто вiльного козацтва. – В. Л.) у складi вермахту» тощо. Здивування викликае i роздiл «Вiльнокозацький рух в Украiнi у 1919–1923 рр.», де, зокрема, йдеться про участь вiльного козацтва у повстансько-партизанському русi. У вiдповiдному пiдроздiлi не наводиться жодного доказу iснування цiлiсного, бiльш-менш масового явища, яке можна було б визначити як рух (!), органiзацiйнi осередки якого були б якось пов’язанi з вiльнокозачими товариствами 1917–1918 рокiв. Автор, зокрема, аналiзуе дiяльнiсть окремих украiнських дiячiв, якi мали стосунок до дiяльностi Вiльного козацтва у 1917–1918 роках. Вiльнокозацьким отаманом В. Бондаренко чомусь називае i Д. Терпила (отаман Зелений), не наводячи пiдтверджень участi останнього у дiяльностi Вiльного козацтва 1917–1918 рокiв. Судячи з усього, будь-якi «козацькi» за назвою, формою чи якимись особливостями парамiлiтарнi формування В. Бондаренко вважае «вiльнокозацькими»[68 - Бондаренко В. Г. Украiнський вiльнокозацький рух в Украiнi та на емiграцii (1919–1993 рр.): монографiя. – Запорiжжя, 2016. – 600 с.].

Варто нагадати, що Вiльне козацтво засновувалось у 1917 р. як легальна i лояльна до влади военiзована громадська органiзацiя з двоiстими функцiями: охорони порядку та культурно-просвiтницькоi дiяльностi. Утворення чисельних товариств Вiльного козацтва восени 1917 р. було зумовлене загостренням суспiльно-полiтичноi кризи та пiдтримкою украiнськоi влади, яка дуже сподiвалася на оригiнальну «козацьку» органiзацiю. В умовах «вiйни всiх проти всiх» 1918–1919 рр. Вiльне козацтво переродилося в сiльську «отаманiю», ще бiльш суперечливу i неоднозначну, нiж вiльнокозацький рух. Сама по собi дiяльнiсть колишнiх отаманiв Вiльного козацтва у часи Директорii не дае пiдстав стверджувати про iснування в цей перiод вiльнокозачого руху як окремого явища. Тим бiльше не можна трактувати появу рiзноманiтних «козацьких» товариств серед украiнських емiгрантiв як пряме продовження вiльнокозачого руху 1917–1918 рокiв.

Вiльнокозацький рух 1917–1918 рр. – це яскравий прояв селянськоi революцii «знизу». А головнi учасники цiеi революцii, украiнськi селяни, в емiграцiю не поiхали. Переважну бiльшiсть колишнiх вiльних козакiв загалом чекала та сама доля, що i все украiнське селянство, – колективiзацiя i розкуркулення, арешти i терор, голодомор 1932–1933 рр., вiйна i довгi роки колгоспного життя…




Роздiл 2

Збройне протистояння в украiнському селi 1918 року (вiд Брестського миру до проголошення Директорii УНР)

(Борис Малиновський)


На початку 1918 р. Украiна, за словами iноземного спостерiгача, нагадувала Мексику пiсля падiння диктатури Уерти[69 - Доклад начальнику Операционного отделения германского Восточного фронта о положении дел в Украине в марте 1918 года // Архив русской революции. – М., 1991. – Т. 1. – С. 288.]. Єдиноi державноi влади в краiнi не було. Боротьбу мiж собою вели армiя Украiнськоi Народноi Республiки (Центральноi Ради) i радянськi вiйська, а поряд з ними дiяли польськi i чехословацькi пiдроздiли та частини колишньоi росiйськоi армii (точнiше, iх залишки). Орудували банди злочинцiв i дезертирiв (воякiв, якi самовiльно залишили фронт проти вiйськ Нiмеччини й Австро-Угорщини). У мiстах i селах утворювалися загони самооборони. Завдяки втiкачам з фронту, якi повертались додому зi зброею, iнодi прихопивши навiть артилерiю, чи не в кожнiй оселi був власний арсенал.

Поза мiстами точилися збройнi конфлiкти, спричиненi розподiлом землi. Селяни, прагнучи заволодiти помiщицькими угiддями, у багатьох мiсцях самовiльно дiлили iх мiж собою. Помiщицькi садиби при цьому нерiдко руйнували, а господарiв виганяли або навiть вбивали. Загалом вiд конфiскацii майна в Украiнi 1917 – початку 1918 рр. постраждало близько 60 % маеткiв. У самому селянському середовищi поглиблювалося протистояння мiж заможною меншiстю i незаможною бiльшiстю: незаможники вимагали подiлити не лише неселянськi землi, а й угiддя багатих селян. У селах i мiж селами за землю вiдбувалися справжнi боi[70 - Докладнiше про це: Ковальова Н. А. Селяни, помiщики i держава: конфлiкти iнтересiв. «Аграрна револю

Страница 18

iя» в Украiнi 1902–1922 рр. – Днiпропетровськ, 2016. – 368 с.].

Ще однiею стороною в суперечках за землю виступала держава. Уряди-суперники – радянський уряд i Центральна Рада – видали власнi аграрнi закони, у яких обое проголошували принцип соцiалiзацii землi, тобто ii перехiд з приватноi власностi у всенародну. Згiдно iз земельним законом Центральноi Ради, землi приватних власникiв – i помiщикiв, i селян – надходили в розпорядження державних установ, якi мали роздiлити iх на невеликi дiлянки (достатнi для утримання родини, але не для збагачення) i безкоштовно передати в користування всiм охочим громадянам[71 - Аграрна полiтика в Украiнi перiоду нацiонально-демократичноi революцii (1917–1921 рр.) / Н. А. Ковальова та iн. – Черкаси, 2007. – С. 75–88, 223–225.].

Узимку 1917–1918 рр. безладдя в краiнi сягнуло крайньоi межi. Украiнський вiйськовий дiяч І. Лютенко-Лютий становище на Лiвобережнiй Украiнi описував так: «Довкола шалiв вiдкритий бандитизм. Через вiдсутнiсть транспорту солдати, що масово залишали фронт, збиралися у великi ватаги i мандрували залiзною дорогою вiд станцii до станцii, розграблюючи по дорозi все, що пiд руки попадало. За будь-який протест чи спротив або самозахист – убивали на мiсцi. До цих озброених банд приеднувались iнколи i мiсцевi покидьки суспiльства, бо в тих бандах недавнiх фронтовикiв працювали вже на всю пару квалiфiкованi агенти, пропагатори комунiзму, що обiцяли рай на землi для всiх працюючих, якi, мовляв, упродовж вiкiв працювали на царiв i панiв, а заплатою за це залишилися iм мозолi на руках. У деяких мiсцевостях Украiни цi банди набрали таких розмiрiв, що без великих зусиль роззброювали i розбивали нiмецькi й австро-угорськi вiйськовi з`еднання»[72 - Лютий-Лютенко І., Дорошенко М. І. Вогонь з Холодного Яру: спогади / І. Лютий-Лютенко. Стежками Холодноярськими: спогади 1918–1923 рокiв / М. І. Дорошенко. – К., 2015. – С. 20.].

Австро-угорськi i нiмецькi вiйська потрапили в Украiну на запрошення уряду УНР як ii военнi союзники. 9 лютого 1918 р. представники УНР на перемовинах у Брест-Литовську уклали мирний договiр iз Нiмеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарiею i кiлька днiв по тому звернулись до цих держав iз проханням про вiйськову допомогу проти бiльшовикiв. Пiсля деяких вагань надати допомогу вирiшили уряди Нiмеччини та Австро-Угорщини. Вони прагнули отримати вiд Украiни поставки продовольства. Хлiб iз Украiни був потрiбен цим державам для подолання гостроi продовольчоi кризи у себе в тилу, а також для забезпечення своiх армiй на Захiдному фронтi, якi мали в наступальних операцiях 1918 р. розгромити вiйська Антанти i принести Нiмеччинi та краiнам ii блоку перемогу в Першiй свiтовiй вiйнi.

Наступ нiмецьких вiйськ в Украiнi розпочався 18 лютого, австро-угорських – 28 лютого 1918 р. i тривав до початку травня 1918 року. За цей час усi вiйськовi пiдроздiли, що чинили спротив армii УНР та ii iноземним союзникам, були розбитi або витiсненi за межi Украiни. Австро-угорськi залоги розмiстились у мiстах Катеринославськоi, Херсонськоi, Подiльськоi i пiвденно-захiдноi частини Волинськоi губернiй. Решту регiонiв Украiни контролював нiмецький контингент[73 - Докладнiше про це: Украiна мiж самовизначенням та окупацiею: 1917–1922 роки / В. Дорнiк та iн. – К., 2015; Medrzecki W. Niemiecka interwencja militarna na Ukraine w 1918 roku. – Warszawa, 2000.].

Пiсля завершення бойових дiй украiнський уряд мав зосередитись на вирiшеннi внутрiшньополiтичних проблем. Повернення до мирного життя передбачало насамперед вiдновлення правопорядку. Мовою права напади селян на маетки називалися так: «участие в публичном скопище […] с целью произвести расстройство чужого сельского хозяйства» (ст. 2691 Уложення про покарання кримiнальнi i виправнi 1885 р.). В Украiнi 1918 р. залишалось чинним кримiнальне законодавство Росiйськоi iмперii, i подiбнi дii, не говорячи вже про вбивства та iншi тяжкi злочини, потребували розслiдування й притягнення винних до вiдповiдальностi.

Разом iз переслiдуванням злочинцiв вiдновленню ладу мало сприяти проведення конструктивних перетворень. Наприкiнцi березня 1918 р. нiмецькi й австро-угорськi представники в Украiнi запропонували уряду УНР проект помiркованоi земельноi реформи. Їi суть полягала у примусовому вiдчуженнi частини помiщицьких володiнь на користь селянства. Згiдно з проектом реформи, захопленi чужi землi селяни залишали собi за викуп. Що ж до маеткiв, якi уникли погромiв i розподiлу землi, то iхнi власники мусили продати селянам частину своiх угiдь. Таким чином, автори проекту планували досягти компромiсу мiж iнтересами селян i iнтересами помiщикiв: велике землеволодiння в Украiнi значно зменшувалося, але не зникало.

Пропонованi змiни мали задовольнити усi зацiкавленi сторони. Заможнi селяни отримували додаткову землю i могли розвивати господарство фермерського типу. Їхнi односельцi, позбавленi коштiв на придбання землi, могли знайти роботу в украiнськiй промисловостi або поiхати на заробiтки до Нiмеччини, у якiй через призов до

Страница 19

рмii бракувало робочих рук. Помiщики, продавши частину володiнь, одержували грошi для покращення своiх господарств. Забезпечене новоствореними фермерськими й оновленими помiщицькими господарствами зростання виробництва продуктiв харчування дозволило б нагодувати украiнськi мiста й армiю, а також – i в цьому полягав зиск Центральних держав – налагодити продовольчий експорт.

Важливi переваги реформа надавала й Украiнськiй Державi. З одного боку, послаблювалися позицii антиукраiнських сил, оскiльки польське i росiйське велике землеволодiння в Украiнi частково втрачало ресурси. З iншого – в Украiнськоi Держави з`являлась потужна i надiйна опора, селяни, якi отримували вiд цiеi держави землю i тому були кревно зацiкавленi в ii iснуваннi. Продаж продовольства за кордон мав збагатити украiнську державну скарбницю, а також дати притiк iноземноi валюти в економiку краiни[74 - Аграрна полiтика в Украiнi перiоду нацiонально-демократичноi революцii (1917–1921 рр.) / Н. А. Ковальова та iн. – Черкаси, 2007. – С. 114–116.].

Подiбнi засади земельноi реформи обстоювали й украiнськi експерти[75 - Чикаленко Є. Щоденник (1918–1919). – К., 2004. – Т. 2. – С. 11, 12.].

Однак уряд УНР вiдмовився змiнювати земельний закон, а спробу iноземних партнерiв внести змiни засудив як порушення своiх суверенних прав.

Уряд УНР також виявився неспроможним припинити безладдя, хоча його представники на мiсцях намагалися вживати необхiдних заходiв. Наприклад, на початку березня 1918 р. у своему наказi помiчник киiвського губернського комiсара вимагав вiд пiдпорядкованих йому органiв влади: «Примите […] экстренные меры по восстановлению административного аппарата […], реорганизации органов милиции на новых началах, путем привлечения в ее состав культурного, здорового элемента, обезоружения населения, устранения царящей анархии, восстановления разрушенных сельских хозяйств, заводов, фабрик путем возвращения селянами живого инвентаря собственникам и иного установления нормальной жизни в деревне»[76 - Карпенко Г. Селянський рух на Киiвщинi за часiв австро-германськоi окупацii та гетьманщини // Лiтопис революцii. – 1931. – № 1–2. – С. 71.].

Але такi розпорядження здебiльшого залишались невиконаними, оскiльки дiевого правоохоронного апарату уряд УНР не мав.

Наполягаючи на необхiдностi скасувати право приватноi власностi на землю, тобто вiдiбрати ii i у селян, i у помiщикiв, очiльники УНР вiдштовхували вiд себе i тих, i iнших. 29 квiтня 1918 р. на Всеукраiнському з’iздi хлiборобiв-власникiв у Киевi генерала П. Скоропадського було проголошено гетьманом Украiнськоi Держави. Гетьманський переворот пiдтримало нiмецьке командування, якому П. Скоропадський заздалегiдь пообiцяв вирiшити земельне питання в спосiб «вiдновлення права власностi й виплати селянами грошей за землю, надану iм при земельному роздiлi»[77 - Дорошенко Д. Історiя Украiни 1917–1923 рр. – К., 2002. – Т. 2. Украiнська Гетьманська Держава 1918 року. – С. 24.].

Украiнську Народну Республiку було скасовано разом з ii законодавством, у тому числi iз земельним законом.

Ставши на чолi держави, П. Скоропадський проголосив вiдновлення права приватноi власностi на землю i заявив про намiр здiйснити примусовий продаж селянам частини помiщицьких угiдь, але не вiдразу, а згодом, пiсля ретельноi пiдготовки вiдповiдного закону. Доки закон розробляли, особи, що привласнили чужi землi та iнше майно, мали повернути iх власникам i вiдшкодувати завданi збитки. Для врегулювання суперечок, що виникали з цього приводу, були створенi спецiальнi примирнi комiсii[78 - Аграрна полiтика в Украiнi перiоду нацiонально-демократичноi революцii (1917–1921 рр.) / Н. А. Ковальова та iн. – Черкаси, 2007. – С. 89—103.].

Селяни дуже важко розлучались iз загарбаною чужою власнiстю, яку вже вважали своею. Угоди про повернення привласненого майна вони зазвичай укладали без жодного бажання. Так, 29 червня 1918 р. староста Балтського повiту доповiдав очiльнику Подiльськоi губернii: «Настроение населения в общем приподнятое, но никаких ексцессов проявлено не было. Разграбленное у землевладельцев имущество постепенно возвращается обратно, хотя неохотно. При разоружении населения никем сопротивления не оказано»[79 - Гражданская война на Украине 1918–1920: Сборник документов и материалов. – К., 1967. – Т. 1. – Кн. 1. – С. 200.].

Часто траплялося, що громади взагалi вiдмовлялись повертати награбоване, а подекуди погроми великих господарств тривали i далi.

Винуватцями безладiв у цей час виступали не лише селяни, а й iх антагонiсти – помiщики. Вiдповiддю на погроми маеткiв стали погроми сiл. Великi землевласники створювали приватнi каральнi загони й за iх допомоги без усяких примирних комiсiй «вибивали» з селян вiдшкодування за завданi збитки. Приватнi варти творили в селах жахливi речi. 3 липня 1918 р. громадський дiяч Є. Чикаленко записав у щоденнику: «Менi оповiдали […], що отся офiцерня, з якоi складаються карательнi отряди, поводиться з населенням навiть в городi Каневi гiрше всяких татар в старовину:

Страница 20

б’ють, грабують, насилують жiнок i п’ють, i п’ють все, що добудуть, а що ж то вони виробляють по селах?»[80 - Чикаленко Є. Щоденник (1918–1919). – К., 2004. – Т. 2. – С. 74.]

Карателiв спонукали мотиви помсти, а також жага наживи – суми, якi вони стягували з селян, часто в рази перевищували завданi збитки. Можливо, у деяких випадках iх дii були вмотивованi бажанням послабити позицii украiнськоi влади. Принаймнi, у найвищих посадовцiв Украiнськоi Держави iснувала думка, що розправи з селянами були нiчим iншим, як свiдомими провокацiями, влаштованими противниками гетьмана з метою збурити проти нього народ[81 - Захарченко П. П. Селянська вiйна в Украiнi: рiк 1918. – К., 1997. – С. 53; Юртик Г. Стихiя (Зi споминiв) // Млиновецький Р. Нариси з iсторii украiнських визвольних змагань 1917–1918 рр. (Про що «iсторiя мовчить»). – Тернопiль, 2014. – С. 367.].

Забезпечити законнiсть та припинити безлади, вилучити зброю в населення, розслiдувати злочини, розшуковувати, затримувати i карати порушникiв (зокрема погромникiв як iз селян, так i з власникiв маеткiв) мали правоохороннi органи Украiнськоi Держави: полiцiя (Державна варта, пiдпорядкована на мiсцях губернським i повiтовим старостам), прокуратура i суди. Однак цi органи, як i власна армiя, у гетьманськiй державi перебували на стадii формування. Особового складу Державноi варти, навiть пiсля посилення добровольчими охоронними пiдроздiлами, було недостатньо для боротьби з масовими порушеннями. За браком власних сил гетьманська влада була змушена покладатись на допомогу австро-угорських та нiмецьких вiйськ.






Австро-угорськi вояки в украiнському селi, 1918 р.



Для виконання правоохоронних функцiй в Украiнi вiйська Центральних держав отримали належнi повноваження. Згiдно з наказами нiмецького та австро-угорського командувачiв (вiдповiдно 27 квiтня та 1 червня 1918 р.) в Украiнi було запроваджене нiмецьке й австро-угорське вiйськове судочинство. Командирам вiйськових пiдроздiлiв надали право затримувати, судити i карати (навiть страчувати) украiнських громадян, що скоiли злочини проти австро-угорських та нiмецьких вiйськ або будь-якi тяжкi злочини. Уряд Украiнськоi Держави офiцiйно визнав чиннiсть цих наказiв, а також дозволив залучати iноземнi вiйська до заходiв з охорони порядку[82 - Докладнiше про це: Тимощук О. В. Охоронний апарат Украiнськоi Держави (квiтень – грудень 1918 р.) – Харкiв, 2000. – 462 с.].

Поводячись коректно, правоохоронцi досягали позитивного результату. Очевидець подiй на Полтавщинi згадував: «В наше село карний загiн прибув у другiй половинi березня 1918 р. Командант карного загону скликав загальнi збори села i на тих зборах по своiй короткiй розмовi наказав знести майно. На додаток попередив, що хто здасть те, що взяв, тому буде прощено, а як в кого найдемо самi, то того буде покарано. Такими словами закiнчив командант свою розмову i наказав розiйтись подумати. З часом були обшуки, дещо познаходили, але нiкого не катували, так як тепер деякi люди розповiдають про тi жахливi катування. Не чути було про тi „катування“ i в сусiднiх селах, межуючих волостей, хоч не можу ручатись за цiлу Украiну, може де було i таке»[83 - Войнаренко О. До новоi Полтави. – Нью-Йорк, 1955. – С. 55.].

Проте далеко не завжди дii представникiв влади були обгрунтованими i правомiрними. Якщо в одних випадках правоохоронцi дiяли належним чином, то в iнших – геть навпаки. Заступник державного секретаря Украiнськоi Держави М. Могилянський у спогадах писав: «Как же держали себя немцы в украинской деревне? Все зависело, конечно, от личного командного состава. Мне пришлось лично наблюдать немцев, бывших на постах в деревне Каневского у[езда], Киевской губ[ернии], которые не вызвали раздражения у населения и не оставили по себе дурных чувств. За все те продукты, которые они брали у населения, они исправно платили и ничем населения не обижали. В других же местах, – я читал об этом ряд подробных донесений и следственных протоколов, – шел прямой, бесстыдный и циничный грабеж»[84 - Могилянский Н. М. Трагедия Украины (Из пережитого в Киеве в 1918 г.) // Революция на Украине по мемуарам белых. – Москва; Ленинград, 1930. – С. 127.].






Оповiщення про страту партизан



Прагнучи щонайскорiше розв’язатися з обтяжливою i небезпечною справою в селах та повернутись до вiдносно добре контрольованих мiст, iноземнi вiйськовi та службовцi Державноi варти часто-густо дiяли похапцем, перетворювали охороннi заходи на формальнiсть. Розшук пiдозрюваних у скоених злочинах та вилучення незареестрованоi зброi нерiдко обмежувались вимогою до мешканцiв села видати певних осiб та зiбрати певну кiлькiсть одиниць озброення. Вироки обвинувачуваним виносили за прискореною процедурою польового судочинства або взагалi в позасудовому порядку. Страти i тiлеснi покарання часто чинили на мiсцi (хоча в багатьох випадках затриманих забирали до мiста).

Вiйськовi широко практикували колективнi покарання. Репресивним актам армiйцi i варта надавали показового характеру, намагаю

Страница 21

ись залякати селян, щоб надалi у них i гадки не виникало про непокору.

До несправедливих i вкрай жорстоких репресiй додавалося здирництво. Як колективне покарання вiйськовi застосовували стягнення з громад великих штрафiв (так званих контрибуцiй). Крiм штрафiв вiйськовi й варта вилучали кошти для вiдшкодування власникам великих господарств, якi постраждали вiд погромiв. Стягнення iнодi сягали кiлькох сотень тисяч карбованцiв. Також iноземнi вiйська реквiзували продовольство. Непоодинокими були вiдвертi грабунки – солдати i вартовi нишпорили по селянських хатах, забираючи усе, що впадало в око.






Мародерство в украiнському селi



Примусове вилучення iноземними вiйськами продуктiв харчування (за цiнами, нижчими вiд ринкових, або взагалi безплатно), а також фуражу, коней, худоби розпочалося ще в лютому-березнi 1918 р. i тривало весь час. Така практика попри повну незаконнiсть (заготiвлю продовольства могли здiйснювати лише вiдповiднi украiнськi установи) значно поширилась, особливо в зонi дислокацii австро-угорських частин. Так, 28 березня 1918 р. комiсар Проскурiвського повiту скаржився губернському комiсару Подiлля: «Австрiйськi вiйська поводяться дуже кепсько як з нашою адмiнiстрацiею, [так i] з нашими селянами […]. Поступають багато дуже жалоб вiд селян, що австрiйськi вiйська останне забирають i не буде навiть чим обсiяти поля. Нiякi дипломатичнi розмови з iхнiм начальством не помагають, а говориться ними одне, а робиться друге. Селяни дуже хвилюються»[85 - ЦДАВО Украiни. – Ф. 1793. – Оп. 1. – Спр. 41. – Арк. 105.].

Вилучення продовольства i стягнення штрафiв, що iх зазвичай розглядають як один iз методiв полiтики Центральних держав щодо Украiни з метою забезпечення експорту, насправдi часто-густо були приватними оборудками офiцерiв, котрi в такий спосiб наповнювали власнi кишенi. Службовi зловживання були характернi i для нiмецьких, i для австро-угорських вiйськ, хоча в останнiх порушень було набагато бiльше. Солдати й офiцери за грошi пропускали порушникiв через кордон Украiнськоi Держави, вiдпускали в’язнiв з-пiд арешту, продавали зброю й амунiцiю, займались контрабандою i спекуляцiею. Корупцiя i брак дисциплiни значно знижували ефективнiсть збройних сил як охоронцiв ладу[86 - Малиновский Б. В. Австро-венгерские войска в Украине, 1918 г.: проблема корыстного использования полномочий // Вопросы германской истории. – Днепропетровск, 2014. – С. 251–267.].

Далекими вiд iдеалу були й украiнськi правоохороннi органи. Поряд з порядними людьми i компетентними фахiвцями на державнiй службi перебували геть непридатнi для неi особи. Так, серед причин незадовiльного стану iз забезпеченням порядку в Подiльськiй губернii ii керiвник вiдзначав i таку: «абсолютно неможливо пiдiбрати надiйних елементiв, а iдуть у варту лише тi, хто думае забезпечити себе незаконним шляхом»[87 - Захарченко П. П. Селянська вiйна в Украiнi: рiк 1918. – К., 1997. – С. 81.].

Іще раз наголосимо: зловживання й ексцеси не були повсюдним явищем. Статистика порушень вiдсутня, i цiлком вiрогiдно, що йдеться про крайнi випадки, якi «зовсiм не були характерними для життя бiльшостi сiл, де люди були зайнятi власними повсякденними турботами»[88 - Павленко Ю., Храмов Ю. Украiнська державнiсть у 1917–1919 рр. (iсторико-генетичний аналiз). – К., 1995. – С. 135.].

Найпоширенiшим зловживанням, вiд якого, очевидно, постраждала бiльшiсть сiльських районiв Украiни, було примусове вилучення продовольства. Однак хибним е твердження про те, що реквiзицii охопили всi села без винятку. Так, 8 вересня 1918 р. староста Киiвськоi губернii запропонував своiм пiдлеглим надати вiдомостi про реквiзицii, здiйсненi вiйськами Центральних держав пiд час вживаня заходiв з охорони порядку. 17 вересня староста Таращанського повiту повiдомив: «Нiяких жалоб вiд селян за реквiзоване у iх майно германською та австрiйською владою до мене не поступало». 20 жовтня надiслав вiдповiдь староста Радомишльського повiту: «В Чернобыльском районе во время разоружения населения и установления порядка случаев бесплатной реквизиции имущества у последнего германскими и австрийскими войсками не было»[89 - ЦДАВО Украiни. – Ф. 3598. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 2–5.].

Не слiд перебiльшувати й розмах репресивних заходiв у перiод Гетьманату. Загальнi данi про кiлькiсть пiдданих покаранню вiдсутнi, е лише фрагментарнi. Встановлено, наприклад, що у липнi 1918 р. в межах Катеринославськоi губернii австро-угорськими вiйськовими було страчено 145 осiб[90 - Белан Ю. Я. Отечественная война украинского народа против немецких оккупантов в 1918 г. – К., 1960. – С. 156.].

Це дуже багато, але не означае, що не було «жодного села, де б нiмцi i украiнськi помiщики пощадили хоча б одного селянина»[91 - Документы о немецких зверствах в 1914–1918 гг. – Москва, 1942. – С. 74.].

Командування австро-угорських та нiмецьких вiйськ в Украiнi застерiгало своiх пiдлеглих вiд застосування надмiрних i необгрунтованих репресiй, нагадуючи, що вiйська перебувають у дружнiй краiнi[92 - Украiна

Страница 22

iж самовизначенням та окупацiею: 1917–1922 роки / В. Дорнiк та iн. – К., 2015. – С. 202, 218–226.].

Часто представники правоохоронноi системи Украiнськоi Держави проявляли iнертнiсть, що становило ще одну ваду цiеi системи. Бажання вирушати пiд кулi в бунтiвливi села у захисникiв закону було небагато. Показовим було становище у Гайсинському повiтi в травнi-червнi 1918 року. Обiйнявши посаду в перших числах травня, повiтовий староста знайшов повiт у цiлковитому безладдi. Селяни чинили руйнацii («продолжают разрушать владельческие постройки, расхищать остатки уцелевшего движимого имущества, уничтожать казенные и частновладельческие леса и озимые посевы»). Зверненi до украiнськоi й австрiйськоi комендатур прохання старости про допомогу залишались без вiдповiдi («гласом вопиющего в пустыне»). Доповiдь повiтового старости очiльнику Подiльськоi губернii свiдчила про роздратування: «Правда, команды 30 австрийского полка посылаються изредка в уезд для разоружения населения, но такие командировки скорее носят характер приятной прогулки по уезду, ибо, прибыв в село, команды эти, побыв там не более двух часов, ограничиваются только словесным требованием возврата оружия и, получив несколько винтовок, переходят в другое село, не обмолвившись даже словом о возврате разграбленного имущества». Два мiсяцi по тому ситуацiя в Гайсинському повiтi залишалась без змiн. 23 червня 1918 р. повiтовий староста знову скаржився на бездiяльнiсть вiйськ: «Несмотря на мои многократные просьбы австрокоманда бездействует, почему население совсем не разоружено»[93 - Малиновський Б. В. Австро-угорськi та нiмецькi вiйська в Украiнi (1918 р.): взаемовiдносини з органами влади Украiнськоi Держави // Гранi. – 2006. – № 6. – С. 23.].






Ерцгерцог Вiльгельм i Украiнськi сiчовi стрiльцi, с. Грузьке Херсонськоi губернii, 1918 р.



Замiсть розбороняти учасникiв громадянського конфлiкту вiйська Центральних держав i украiнськi правоохоронцi нерiдко ставали на бiк одного з них. Найчастiше вони пiдтримували великих землевласникiв проти дрiбних: на прохання помiщикiв, оминаючи примирнi комiсii, стягували з селян компенсацiю за зруйнованi маетки. Зазвичай це був iще один прояв корупцii – частина сплачених селянами грошей iшла до кишенi посадовця, який здiйснював стягнення[94 - Штерн С. В огне гражданской войны. Воспоминания, впечатления, мысли. – Париж, 1922. – C. 26.].

Велику пiдтримку австро-угорськi i нiмецькi вiйськовi надавали нiмцям-колонiстам. У iхнiх селах офiцери органiзовували загони самооборони, проводили навчання, роздавали зброю. Вiдновлюючи своi майновi права, колонiсти за допомогою вiйськ Центральних держав карали учасникiв погромiв[95 - Живи и помни… История меннонитских колоний Екатеринославщины / С. И. Бобылева и др. – Днепропетровск, 2006. – С. 41.].

Пiдроздiли з украiнцiв-галичан у складi австро-угорського контингенту в Украiнi, навпаки, часто-густо боронили iнтереси селян.






Оркестр Украiнських сiчових стрiльцiв виступае перед селянами поблизу Миколаева, 1918 р.



Невдоволення з боку власникiв великих господарств i уряду Украiнськоi Держави викликала дiяльнiсть Украiнських сiчових стрiльцiв та iх командира ерцгерцога Вiльгельма, родича австрiйського iмператора. За згодою ерцгерцога, який претендував на украiнський престол i був зацiкавлений у прихильностi украiнського селянства, стрiльцi не лише вiдмовлялись вiд участi у каральних заходах у селах, а й перешкоджали у цьому iншим австро-угорським частинам[96 - Украiна мiж самовизначенням та окупацiею: 1917–1922 роки / В. Дорнiк та iн. – К., 2015. – С. 309–312; Думiн О. Історiя Легiону Украiнських Сiчових Стрiльцiв, 1914–1918 // Дзвiн. – 1992. – № 9—10. – С. 122.].

У спогадах Вiльгельм стверджував, що попри наказ вищого командування вiдмовився брати участь у придушеннi повстання в Звенигородському повiтi[97 - Центральний державний iсторичний архiв Украiни, м. Львiв (ЦДІАЛ). – Ф. 309. – Оп. 1. – Спр. 1198. – Арк. 16.].

Ерцгерцог навiть вiдверто виявляв симпатii до повстанцiв, зокрема до Н. Махна. Начебто якось на зауваження, що Махно, власне, е бандитом, Вiльгельм вiдповiв: хiба моi предки, засновники австрiйського iмператорського роду, були не такими самими?[98 - Донцов Д. Рiк 1918, Киiв. – К., 2002. – С. 44.]

Через утиски i зловживання у суспiльствi уявлення про «нiмця» i про гетьманського посадовця з’еднувались в образ кривдника та пригноблювача. Уникаючи спiльноi вiдповiдальностi, кожна зi сторiн прагнула вiдмежуватись вiд ексцесiв, скоених iншою, а також вiд звiрств, якi чинили в селах приватнi каральнi загони. Примiром, 30 липня 1918 р. у листi до подiльського губернського старости ольгопiльський повiтовий староста запевняв у своiй цiлковитiй непричетностi до карального екстремiзму, вiд якого страждало населення повiту: «Карательных отрядов по уезду я не посылал, контрибуции на села не накладывал, и подобные действия в мою программу управления уездом никогда не входили. Австрийские войска самостоятельно, без моего не только согласия, но

Страница 23

и без ведома, время от времени посещают деревни с целью их разоружения, причем применяют артиллерийскую стрельбу, от которой происходят пожары с человеческими жертвами, и налагают контрибуции, размеры коей доходять до 60 тыс. рублей»[99 - ЦДАВО Украiни. – Ф. 1793. – Оп. 1. – Спр. 153. – Арк. 143.].

Кожен iз двох центрiв влади (гетьманська адмiнiстрацiя й iноземне командування) дорiкав iншому з приводу його вад i докладав зусиль, щоб позбутись власних. Зокрема, долаючи корупцiю серед пiдлеглих, австро-угорське командування вдавалось до рiзних заходiв, часом вiдверто безглуздих. Так, у серпнi 1918 р. вийшов наказ командувача, звернений не до пiдпорядкованих йому вiйськовослужбовцiв, а до еврейського населення Украiни. Звинувативши «темнi елементи» серед еврейства у тому, що вони схиляли австро-угорських воякiв до скоення злочинiв, командування погрожувало «виключними заходами» еврейськiй спiльнотi в цiлому[100 - Малиновский Б. В. Австро-венгерские войска в Украине, 1918 г.: проблема корыстного использования полномочий // Вопросы германской истории. – Днепропетровск, 2014. – С. 260, 264–266.].

Добре усвiдомлюючи, що знизити рiвень напруги у суспiльствi зможе невiдкладне проведення аграрноi реформи, австро-угорськi i нiмецькi представники тиснули на уряд Украiнськоi Держави, вимагаючи пришвидшити роботу над аграрним законопроектом. Навiть iмператор Вiльгельм ІІ говорив про це гетьману пiд час його вiзиту до Нiмеччини. Австро-угорське командування у серпнi 1918 р. спробувало самостiйно органiзувати продаж помiщицькоi землi селянам. Командирам австро-угорських частин було доручено усiляко спонукати до цього великих землевласникiв[101 - Аграрна полiтика в Украiнi перiоду нацiонально-демократичноi революцii (1917–1921 рр.) / Н. А. Ковальова та iн. – Черкаси, 2007. – С. 124–131.].

Зрештою, цих зусиль виявилося замало. Основнi недолiки внутрiшньоi полiтики Гетьманату – зволiкання iз земельною реформою на користь селянства, свавiлля карателiв i недостатньо висока спроможнiсть силових структур – залишались неподоланими. Член Ради мiнiстрiв Украiнськоi Держави В. Рейнбот зазначав у спогадах: «Но время шло, а украинская государственность не укреплялась. Основание для ее создания имелось налицо и выбрано было правильно – хлеборобы, но нужно было укрепить это основание образованием многочисленного класса земельных собственников, и вот это не было осуществлено. […] С парцелляцией крупной земельной собственности не торопились, армии создать не поспели (может быть, и нельзя было поспеть), а успели восстановить против себя сельское население действиями летучих отрядов опричнины»[102 - Гетман П. П. Скоропадский. Украина на переломе. 1918 год: Сборник документов. – М., 2014. – С. 183.].

Таким чином, державна влада в Украiнi створила умови для зростання i загострення протестних настроiв у селянському середовищi. Завдяки полiтичним прорахункам уряди УНР i Украiнськоi Держави збiльшили кiлькiсть незадоволених i пiдвищили рiвень невдоволення. Первiсний план заспокоення краiни був цiлком рацiональний: вiдокремити вiд основноi маси селянства i знешкодити злiсних порушникiв, а бiльшiсть сiльського населення умиротворити, задовольнивши його життевi потреби, – багатшим селянам дати додаткову землю, бiднiших вивести зi сфери сiльського господарства, запропонувавши iм заробiток в iнших галузях економiки або за кордоном. Однак державнiй владi не вдалося забезпечити збалансоване поеднання реформ i репресiй. Реформи не вiдбулися – селяни не отримали землю, бiльше того – втратили частину грошей i майна внаслiдок реквiзицiй i стягнення штрафiв. Репресii виявились неефективними – частина винних у скоеннi злочинiв уникла покарання i постраждало багато невинних.

Суспiльну основу антигетьманського руху серед селян становили противники курсу на вiдновлення великого землеволодiння i жертви ексцесiв, вчинених за участi або за потурання представникiв влади. Змушенi повертати привласненi землi й iнше загарбане майно, втративши частину власних статкiв внаслiдок реквiзицiй i стягнення штрафiв, зазнавши покарань, образ i принижень, мешканцi багатьох сiл ставились до гетьманського уряду та його iноземних союзникiв вкрай вороже. Протягом лiта й осенi 1918 р. кiлькiсть ексцесiв зростала, з ними бiльшала кiлькiсть скривджених i, вiдповiдно, неприхильних до влади. Г. Колос, один iз керiвникiв антиурядового руху на Катеринославщинi, згодом визнавав, що до травня 1918 р. селян було не так просто пiдняти на активний протест, але потiм iх настроi змiнились. Колос писав у спогадах: «Возврат земли помещикам задел за самое больное место крестьянство. До этого времени некоторые более отсталые крестьяне говорили: „Нехай деруться, кому хочеться власти, а наше дiло маленьке – нам би земельки побiльше“. А когда эту-то земельку им приказали отдать, да к тому же начали порки давать и контрибуции заставили платить, то тут мужички заговорили иначе»[103 - Державний архiв Днiпропетровськоi областi (далi ДАДО). – Ф. 24. – Оп. 1. – Спр. 342. – Арк. 8.].

Серед сел

Страница 24

нства полiтикою гетьмана були невдоволенi головним чином найбiднiшi прошарки, що зазiхали на помiщицьку землю. Однак пiдстави для обурення були й у заможних селян. З приводу штрафiв, якi нiмецькi частини стягували в селах, прокурор Киiвського окружного суду 16 листопада 1918 р. зазначав: «Все эти „контрибуции“ вносят сильное ожесточение в среду сельских жителей и, падая своей тяжестью на наиболее зажиточный и консервативный элемент деревни, отталкивают последний от созидающегося правового строя и создают благоприятную почву для развития революционных и повстанческих движений»[104 - ЦДАВО Украiни. – Ф. 2207. – Оп. 1. – Спр. 805. – Арк. 3.].

Бiльшу частину сiльського населення, за спостереженнями урядовцiв, турбував лише власний добробут, до державних i полiтичних проблем як таких бiльшостi було байдуже. У доповiдi керiвництву Державноi варти про справи у Херсонськiй губернii на початку липня 1918 р. зазначалось: «Отношение крестьянского населения к австрийцам пока трудно определить: они не отдают себе ясного отчета в целях прихода на Украину австрийцев и задач, ими преследуемых. Больше всего их волнуют разговоры, что австрийцы будут реквизировать хлеб первого урожая»[105 - Там само. – Ф. 1216. – Оп. 1. – Спр. 77. – Арк. 21.].

Коли справдi вiйськовi почали вилучати зерно, селяни на Херсонщинi були ладнi пiдкоритись будь-якiй владi, здатнiй це припинити, наприклад росiйським монархiстам. 20 липня 1918 р. спiвробiтник варти констатував: «Деревенский люд глубоко убежден, что в России существует царь, но правительство [Украiнськоi Держави] и немцы это скрывают. Второй слух, что во главе с великим князем Николаем Николаевичем, а другие говорят с Михаилом Александровичем уже бьют австро-германские войска, идут на выручку украинскому народу, ожидая с их стороны помощь для свержения австро-германцев»[106 - Архiкнязь Вiльгельм фон Габсбург, сiчовi стрiльцi та «запорожцi» у 1918 р. (за повiдомленнями гетьманських охоронних служб) // Архiви Украiни. – 1997. – № 1–6. – С. 41.].

Однак окрiм селян, якi були неприхильнi до гетьмана виключно через порушення iх майнових прав, у селах знаходились i полiтично ангажованi люди, яких гетьманський режим не влаштовував, оскiльки не був соцiалiстичним i не був, як вважали прихильники УНР, якi звинувачували гетьманцiв у проросiйських симпатiях, справдi украiнським.

Яка ж частка селян була готова зi зброею в руках боротися проти уряду гетьмана? П. Скоропадський вважав, що таких було небагато. У спогадах вiн визнавав: «Пока власть правительственная не была еще налажена, помещики этим пользовались и всякими неправедными путями выколачивали деньгу из крестьян. […] Наконец, немцы и, особенно, австрийцы далеко не вели политику, способную привязать к себе жителей Украины. […] Все это было отвратительно, но дело в том, что, несмотря на все эти отдельные факты, народу жилось лучше в общем, нежели раньше и позже, так как все-таки была какая-то власть и намечался порядок. Всякий хозяин знал, что он может выйти на свое поле и что результат работ будет его; он знал, что никакие набеги на его дом разрешены не будут и т. д. И вот почему только бездомная голытьба участвовала в восстаниях Петлюры и Шинкаря»[107 - Скоропадський П. П. Спогади. Кiнець 1917 – грудень 1918. – К., Фiладельфiя, 1995. – С. 183, 184.].






Партизанський полк Таращанського повiту Киiвськоi губернii



Голова держави у своiх оцiнках спирався на доповiдi пiдлеглих i повiдомлення союзникiв. І тi, i iншi були переконанi, що у гетьмана залишилось чимало прихильникiв у селах, а серед його противникiв далеко не всi готовi брати до рук зброю. Наприклад, 6 липня 1918 р., у розпал Звенигородського повстання, начальник Особливого вiддiлу при штабi гетьмана у рапортi керiвництву констатував: «По словам осведомителей, 80 % населения Звенигородского уезда относилось крайне несочувственно к происходившим беспорядкам»[108 - Трудящi Черкащини в боротьбi за владу Рад. 1917–1920 рр. Збiрник документiв та матерiалiв. – Черкаси, 1957. – С. 118.].

За спостереженнями начальника Державноi варти 1-i дiльницi Киiвського повiту, на початку липня 1918 р. населення його дiльницi подiлялось на три категорii: «1) хлеборобов-собственников, насчитывающихся до 40 %, которые желают восстановления порядка и твердой власти […]; 2) группу населения до 30 %, совершенно безучастно относящихся к происходящим событиям, и 3) крестьян безземельних, рабочих и евреев, которые относятся ко всему происходящему с затаенной враждебностью»[109 - Документы о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 г. – Москва, 1942. – С. 108, 109.].

Приблизно так само оцiнювали чисельнiсть своiх ворогiв серед селянства представники нiмецького командування. У наказi командувача нiмецькими вiйськами в Украiнi у травнi 1918 р. зазначалося, що краiну тероризують близько 10–12 % селян[110 - Украiна мiж самовизначенням та окупацiею: 1917–1922 роки / В. Дорнiк та iн. – К., 2015. – С. 217.].

Отже, гетьманськi урядовцi та iхнi iноземнi союзники були впевненi у п

Страница 25

дтримцi бiльшостi населення Украiни i вважали, що саме в iнтересах цiеi бiльшостi мають знешкодити вiдносно малочисельних «ворохобникiв». Характеризуючи становище в одному з повiтiв Чернiгiвськiй губернii, голова ii адмiнiстрацii указував: «анархические [т. е. антиправительственные] элементы в действительности представляют собой незначительную часть населения уезда, доказательством чего [могут] служить, во-первых, то обстоятельство, что все известные в уезде вооруженные банды выражаются, самое большее, в нескольких сотнях человек, и, во-вторых, то, что руководители восстания оказались вынужденными прибегнуть к принудительной, под угрозой смерти, мобилизации в свои ряды мирного населения, причем мобилизация эта видимих результатов пока не дала и во многих случаях окончилась бегством мобилизуемых. Все остальное население уезда давно утомлено анархией и ждет того спокойствия, которое обеспечивает физическое существование и мирный труд. Эта часть населения отнеслась к приходу германцев в Украину с сознательным спокойствием и надеждой на то, что внешняя организованная военная сила скоро победит анархию и принесет мир. Свою лояльность эта часть населения доказала тем, что по первому приказу германского командования она сдала свое оружие и со своими многочисленными жалобами она обратилась к германцам, ища у них защиты»[111 - ЦДАВО Украiни. – Ф. 1216. – Оп. 2. – Спр. 1. – Арк. 51.].






Партизанський загiн кiннотникiв



Основна маса противникiв гетьманського уряду серед селянства, навiть люди, охопленi люттю або доведенi до вiдчаю, братись за зброю в бiльшостi випадкiв не поспiшали. Легальним засобом домогтись покарання кривдникiв i захисту власних прав було звернення до органiв влади. Далеко не в усiх випадках, але все ж таки скарги були дiевим засобом вiдновлення порушених прав. Зокрема, реагуючи на звернення з приводу реквiзицiй, керiвництво Украiнськоi Держави восени 1918 р. заявило про намiр компенсувати з державних коштiв збитки, завданi громадянам пiд час вживання вiйськами Центральних держав заходiв з вилучення зброi та припинення порушень громадського порядку[112 - Мiнiстерство внутрiшнiх справ Украiни: подii, керiвники, документи та матерiали (1917–2017). – К., 2012. – Т. 1. – С. 298, 299.].






Партизанський загiн с. Карабинiвка Катеринославськоi губернii пiд командуванням Д. В. Бузюна, 1918 р.



Зважившись на активний протест, селяни найчастiше виражали його поза методами збройноi боротьби – iгнорували заклики до укладання примирних угод з помiщиками, вiдмовлялись обробляти угiддя маеткiв як найманi робiтники, нищили помiщицькi посiви i лiси (але не вiдкрито, як ранiше, а нишком), приховували продовольство i зброю. Захопленi в маетках речi, за свiдченням учасника подiй, «закопували в землю, вкидали в рiчку, в криницi, а що надавалось до палiння – просто палили»[113 - Войнаренко О. До новоi Полтави. – Нью-Йорк, 1955. – С. 55.].

Щоб не втрачати зерно пiд час реквiзицiй, селяни годували ним худобу або виробляли з нього горiлку. З травня 1918 р. уряд Украiнськоi Держави та командування вiйськ Центральних держав видавали нормативнi акти про примусове залучення селян до польових робiт у маетках та про посилення вiдповiдальностi за знищення посiвiв i за самогоноварiння.






Партизанський загiн Павлоградського повiту Катеринославськоi губернii



Отже, навiть ту частину селянства, яка вiдчувала ворожiсть до уряду, було не так просто втягнути в антиурядову збройну боротьбу. Масовi сутички виникали здебiльшого тодi, коли учасники повстання були впевненi у перемозi. Найбiльшими були повстання травня-липня 1918 р., коли вiдбувалося становлення гетьманськоi державноi системи i дiячам попереднiх режимiв (украiнського республiканського i радянського) здавалося, що в гетьмана немае надiйних сил i широкоi пiдтримки в суспiльствi, що варто в будь-якому з регiонiв розпочати виступ, як до нього вiдразу ж приеднаеться усе мiсцеве населення, а слiдом спалахне вся краiна. Саме ця думка надихала iнiцiаторiв i ватажкiв Звенигородського повстання червня-липня 1918 р.[114 - Юртик Г. Стихiя (Зi споминiв) // Млиновецький Р. Нариси з iсторii украiнських визвольних змагань 1917–1918 рр. (Про що «iсторiя мовчить»). – Тернопiль, 2014. – С. 375.], яке стало найбiльшим з усiх антиурядових збройних виступiв проти влади гетьмана П. Скоропадського.

Виступ також мiг початись стихiйно, коли його учасники, пiддавшись пориву, просто не думали, якою загрозою для них це може бути. Прикладом подii, яка мало не завершилась нападом селян на вiйськових (проте завершилась нападом вiйськових на селян i мала трагiчнi наслiдки), е випадок у мiстечку Вербовець на Подiллi 12 серпня 1918 року. Ця подiя, на вiдмiну вiд багатьох iнших, про якi збереглося обмаль iнформацii, вiдома в деталях завдяки матерiалам слiдства. Мiстом рухався обоз iз зерном пiд охороною австро-угорських солдат. Конi були втомленi, i солдати спробували вiдiбрати кiлька пiдвiд у людей, якi приiхали до Вербовця на базар. У справу втрутився мi

Страница 26

цевий мешканець Парфенiй Самборський: пiдiйшовши, вiн звернувся до солдатiв нiмецькою. Спiлкування поступово перейшло в суперечку, i один iз солдатiв раптом вдарив Самборського прикладом гвинтiвки. Побиття, до якого долучилося ще кiлька солдатiв, збурило натовп. Люди посунули на армiйцiв, i тi розпочали стрiлянину, пiд час якоi вбили свого товариша, солдата, який стояв мiж ними i натовпом, та завдали поранень мешканцi села Стара Гута Вiкторii Мержвiнськiй i мешканцю села Мацiорського Андрiю Кучерявому (за двi години вiн помер у лiкарнi). Натовп розбiгся. Забравши тiло загиблого товариша, солдати покинули Вербовець[115 - Центральний державний iсторичний архiв Украiни, м. Киiв (ЦДІАК). – Ф. 419. – Оп. 1. – Спр. 7309. – Арк. 2, 6; ЦДАВО Украiни. – Ф. 1793. – Оп. 1. – Спр. 59. – Арк. 112.].






Страта учасникiв повстання у с. Канiж Херсонськоi губернii, 1918 р.



Усього в селах Украiни протягом 1918 р., за попереднiми даними, сталося близько 600 антиурядових збройних виступiв[116 - Хмель И. В. Борьба трудящегося крестьянства Украины против внутренней контрреволюции и оккупационного режима в 1918 г. // Годы борьбы и побед. – К., 1983. – С. 77.].

Усi повстання, що розпочались до осенi 1918 р., було придушено. До мешканцiв сiл, якi влада вважала причетними до заворушень, було застосовано жорстокi репресii. Армiйцi палили селянськi оселi (наприклад, у Ялтушковi на Подiллi в серпнi 1918 р. так згорiло пiвсела – понад двiстi хат: «солдаты ходили по селу и с чисто немецкой аккуратностью поджигали каждый второй дом»[117 - Мартынов А. Мои украинские впечатления и размышления. – Петроград, Москва, 1923. – С. 3.]), влаштовували масовi побиття рiзками, вдавались до катувань. Вiдбувались показовi страти. Зокрема, у Канежi Єлисаветградського повiту в червнi 1918 р. пiсля придушення повстання було страчено 117 осiб, вiсьмох з яких карателi повiсили на крилах вiтрякiв[118 - Годы борьбы. Сборник материалов по истории революционного движения на Зиновьевщине. – Зиновьевск, 1927. – С. 46.].

Окрему категорiю учасникiв протиурядового руху являли собою члени партизанських загонiв. Деякi з цих формувань дiяли ще з початку 1918 р., але бiльшiсть утворилась уже в гетьманський перiод, частково з членiв загонiв i банд 1917 – початку 1918 р. та з учасникiв повстань весни-лiта 1918 року. Частина складу партизанських загонiв була з мiсцевих, частина потрапила до Украiнськоi Держави з-за кордону – з радянськоi Росii, уряд якоi органiзував масове засилання таких людей. Через росiйсько-украiнський кордон до Украiнськоi Держави потрапляли i вже сформованi загони. За приблизними пiдрахунками, в Украiнi 1918 р. дiяло не менше нiж тисяча партизанських загонiв i груп[119 - Хмель И. В. Борьба трудящегося крестьянства Украины против внутренней контрреволюции и оккупационного режима в 1918 г. // Годы борьбы и побед. – К., 1983. – С. 77.].

Керiвне ядро формувань, що вели проти уряду збройну боротьбу, було за складом здебiльшого неселянським. Командування вiйськ Центральних держав було переконане, що частину озброених груп утворили й очолювали агенти Антанти. Однак у бiльшостi випадкiв органiзаторами повстань i ватажками партизанських загонiв були дiячi УНР i радянськi активiсти (яких, утiм, iноземнi союзники гетьмана часто теж зараховували до агентiв Антанти, вважаючи, що радянський уряд пов’язаний з нею). Так, у доповiдi службовця Державноi варти 6 липня 1918 р. щодо ситуацii у Херсонськiй губернii зазначалось: «Есть еще […] категория населения, но сравнительно незначительная, это бывшие члены всяких советов и комитетов, лица, так или иначе причастные к бывшим властям и изыскивавшие для себя пользу из нее [власти], они, не желая расставаться со своим положением, иногда открыто выступают и заявляют о непризнании существующей власти. К этой категории примыкают также преступный элемент, выпущенный из тюрем, а также лица, воспитанные на митингах. Эта категория лиц, фанатически настроенная, организована и хорошо вооружена, а потому терроризирует и запугивает умеренную часть населения, ведя попутно агитацию»[120 - ЦДАВО Украiни. – Ф. 1216. – Оп. 1. – Спр. 77. – Арк. 13.].

Крiм прикордонних iз Росiею регiонiв, де активними були бiльшовики, iнiцiаторами повстань в Украiнi 1918 р. здебiльшого виступали члени украiнських соцiалiстичних партiй, головним чином представники лiвого крила УПСР[121 - Захарченко П. П. Селянська вiйна в Украiнi: рiк 1918. – К., 1997. – С. 92–95, 103, 104.].

Полiтичнi активiсти, якi дiяли в селянському середовищi, зазвичай до нього безпосередньо не належали, але мали з ним особистi зв’язки. Показовою тут е постать Н. Махна. Виходець iз селянськоi родини, вiн iще в юнацькi роки покинув сiльську працю (оскiльки «попал в компанию экспроприаторов, носивших модную тогда кличку анархистов»[122 - Сухогорская Н. Гуляй-Поле в 1918 году // Нестор Иванович Махно. Воспоминания, материалы и документы. – К., 1991. – С. 41.]), однак пiсля тюремного ув’язнення у 1917 р. повернувся до рiдного Гуляйполя, обравши його осередком

Страница 27

своеi полiтичноi дiяльностi.

Полiтичному функцiонеру без певноi приналежностi до украiнського селянства було непросто налагодити з ним взаемодiю. Бiльшовики, активнi в русифiкованих мiстах, у селах стикалися з труднощами через переважання у своiх рядах росiян i евреiв та брак украiнцiв. Член бiльшовицького осередку у Звенигородцi Г. Герасун наголошував у спогадах, що спроби мiськоi партiйноi органiзацii поширити вплив на села зазнали невдачi саме через недовiру селян до агiтаторiв-неукраiнцiв[123 - Карпенко Г. Селянськi рухи на Киiвщинi за часiв гетьманщини // Лiтопис революцii. – 1928. – № 3. – С. 71.].

Іще одну частину керiвникiв i рядових учасникiв антиурядового руху становили люди, якi не належали до певноi полiтичноi органiзацii, але подiляли ii гасла. Наприклад, повстання у Кукавцi (серпень 1918 р.) очолив мешканець села Серби Могилiвського повiту Пастухов, який був пов’язаний з украiнськими есерами Могильова-Подiльського й напередоднi виступу, за даними слiдчих органiв, iздив «за инструкциями в Одессу»[124 - Гражданская война на Украине 1918–1920. – К., 1967. – Т. 1. – Кн. 1. – С. 323.].






Партизанський загiн Городнянського повiту Чернiгiвськоi губернii



До полiтичних активiстiв у складi повстанських загонiв приеднувались особи, якi походили з селянського середовища, але певний час перебували поза ним i не змогли iнтегруватись у нього знову, зокрема фронтовики Першоi свiтовоi вiйни. Також до партизан долучались люди, якi втратили оселi через репресii карателiв. У липнi 1918 р. нiмецьке командування заборонило вiйськам палити села пiд час екзекуцiй, оскiльки це лише створювало безхатченкiв, яким бiльше нiчого було втрачати i якi поповнювали партизанськi загони[125 - Militarismus gegen Sowjetmacht 1917 bis 1919. Das Fiasko der ersten antisowjetischen Agression des deutschen Militarismus. – Berlin, 1967. – S. 240.].

Ще одна складова повстанських загонiв – це представники селянства, але не загалу, зануреного у турботи про сiм’i i господарства, а особливих груп у сiльських громадах. Серед них переважали «особи без зобов’язань» – без родин, без постiйного заняття, без статкiв: неодружена молодь, бiднота, маргiнали. Саме такий склад цих загонiв фiксували урядовцi Украiнськоi Держави. Наприклад, у Сквирському повiтi в серпнi 1918 р., за даними прокуратури, «масса мятежников главным образом состояла из местного населения, преимущественно из молодежи и бывших солдат»[126 - Гражданская война на Украине 1918–1920. – К., 1967. – Т. 1. – Кн. 1. – C. 305.].

Полтавське губернське керiвництво доповiдало у мiнiстерство внутрiшнiх справ Украiнськоi Держави: «Банды, прибывающие в Переяславский уезд, состоят из разного сброда, уголовных преступников и разных солдат, кроме того, к ним присоединяются некоторые жители сел, через которые продвигаются эти банды»[127 - ЦДАВО Украiни. – Ф. 1216. – Оп. 1. – Спр. 98. – Арк. 174.].

4 липня 1918 р. прокурор Єлисаветградського окружного суду стосовно складу незаконного угрупування, що тероризувало Єлисаветградський повiт, повiдомляв: «Из людей, потерявших всякое понятие о нравственных принципах, не связанных никакими узами с землей и собственностью»[128 - Там само. – Спр. 77. – Арк. 8.].

Серед мотивiв, що спонукали людей брати участь у повстаннях i приеднуватись до партизанiв, були не лише полiтичнi. Учасники повстань i члени партизанських загонiв нерiдко чинили грабунки. Прокурор Киiвського окружного суду в доповiдi мiнiстру юстицii Украiнськоi Держави про повстання у Сквирському повiтi пiдкреслив характерну деталь: бiйцi загону, який 11 серпня 1918 р. намагався захопити Сквиру i був розбитий нiмецькою частиною, мали при собi мiшки для майна, яке сподiвались роздобути в мiстi[129 - Гражданская война на Украине 1918–1920. – К., 1967. – Т. 1. – Кн. 1. – C. 304.].

Часто полiтичнi гасла тiльки приховували суто кримiнальний характер дiяльностi озброених груп. Провести межу мiж кримiнальними формуваннями й антиурядовим полiтичним пiдпiллям часто було неможливо – вони мали подiбний склад, спiльних ворогiв (урядовi охороннi сили), головним чином нападали на маетки, хутори заможних селян, потяги. Знаменно, що одним з перших епiзодiв махновщини як антигетьманського руху влiтку 1918 р. стало пограбування банку[130 - Чубенко А. От террористической группы к повстанческому отряду // Нестор Иванович Махно. Воспоминания, материалы и документы. – К., 1991. – С. 45.].

Крiм бажання вибороти владу, помститись за образи, звести особистi рахунки, стати вiдомим i значущим та/або збагатитись для багатьох учасникiв пiдпiлля iснувала ще одна важлива спонука – жага гострих вiдчуттiв, азарт. Читаючи спогади повстанських ватажкiв, часом важко позбутись враження, що пiдпiльна дiяльнiсть була для них своерiдною грою. Багатьох людей боротьба проти уряду приваблювала як пригода – ризикована, небезпечна, але з непоганими шансами на успiх, адже з огляду на слабкi мiсця правоохоронноi системи Украiнськоi Держави можна було тривалий час залишатись на волi. Як приклад наведемо р

Страница 28

зповiдь М. Нiкiтина-Макарова, одного з керiвникiв бiльшовицьких партизанських формувань на Пiвднi Украiни. Улiтку 1918 р. очолюваний ним загiн з 25 партизанiв напав на маеток поблизу села Карлiвка на Полтавщинi, у якому, за iхнiми вiдомостями, перебував гетьман П. Скоропадський. Захопити «ясновельможного» – це як виграти головний приз. Здавалось, варто було ризикнути. Попри очiкування пригода завершилась невдачею. Виявилось, що маеток мав добру систему оборони. Панський будинок оточувала висока стiна. Нападники здолали огорожу, однак захопити будинок так i не змогли. Офiцер, якого партизани помилково вважали Скоропадським, особисто стрiляв у них iз кулемета. Бiй iз охороною маетку тривав три години. Кiлькох нападникiв було вбито. Отримавши повiдомлення про наближення нiмецького пiдроздiлу, партизани вiдступили[131 - ДАДО. – Ф. 125. – Оп. 5. – Спр. 57. – Арк. 10.].

Повстання i партизанськi рейди супроводжувались численними жертвами. Так, у червнi 1918 р. на теренах Єлисаветградського повiту загинули 150 великих землевласникiв[132 - Глядковская А. И. Партизанское движение на Юге Украины (Херсонщине) против австро-немецких оккупантов в 1918 г.// Науковi записки Львiвського державного унiверситету iм. Івана Франка. – Львiв, 1955. – Т. 36. – Серiя iсторична. – Вип. 6. – С. 25.].

Повстанцi нерiдко катували своiх жертв. Вiдомi випадки еврейських погромiв[133 - Грациози А. Большевики и крестьяне на Украине. 1918–1919 годы. Очерк о большевизмах, нацонал-социализмах и крестьянских движениях. – М., 1997. – С. 72.].

Таким чином, основний склад повстанських загонiв утворювали переважно активiсти i переконанi прихильники опозицiйних до уряду Украiнськоi Держави полiтичних сил, а також представники маргiнальних спiльнот – люди, яким нiчого було втрачати, або такi, що були здатнi все кинути заради помсти, грошей, слави чи в пошуках пригод. Таких людей було вiдносно небагато. У бiльшостi партизанських груп нараховувалося кiлькадесят осiб або й того менше – вiдомо про групи чисельнiстю 7—10 осiб[134 - Захарченко П. П. Селянська вiйна в Украiнi: рiк 1918. – К., 1997. – С. 107.].

Чисельнiсть найбiльшого в австро-угорськiй зонi дислокацii протиурядового збройного формування – загону Махна – на початку листопада 1918 р. становила близько тисячi бiйцiв[135 - Малиновский Б. В. Донесение екатеринославского губернского старосты о действиях отряда Н. Махно (ноябрь 1918 г.) // Вопросы германской истории. – Днепропетровск, 2011. – С. 137, 138.].

Чисельнiсть повстанцiв була значно бiльшою. Повстання з центром у селi Канiж здiйснили близько 700 осiб[136 - Бондаренко В. Г. Історiя новiтнiх запорожцiв: вiльнокозацький рух на Пiвднi Украiни (1917–1918 рр.). – Запорiжжя, 2010. – С. 153.].

Кукавське повстання розпочалося 14 серпня 1918 р. за участi приблизно 200 осiб (загальна кiлькiсть учасникiв, можливо, дорiвнювала 10 тис. осiб[137 - Гуменюк К. С. Боротьба трудящих Подiлля з австро-нiмецькими окупантами в 1918 р. // Боротьба за владу Рад на Украiнi. – К., 1977. – С. 147.]). Найбiльшим було Звенигородське повстання: за рiзними оцiнками, у ньому брали участь вiд 6 до 40 тисяч осiб[138 - ЦДІАЛ. – Ф. 309. – Оп. 1. – Спр. 1198. – Арк. 16; Хмель И. В. Борьба трудящегося крестьянства Украины против внутренней контрреволюции и оккупационного режима в 1918 г. // Годы борьбы и побед. – К., 1983. – С. 77.].

За приблизними пiдрахунками, загальна кiлькiсть повстанцiв i партизанiв в Украiнi наприкiнцi лiта 1918 р. сягала 80 тисяч осiб[139 - Солдатенко В. Ф. Украiнська революцiя. Історичний нарис. – К., 1999. – С. 540;Тичина В. Є. Боротьба проти нiмецьких окупантiв i внутрiшньоi контрреволюцii на Украiнi у 1918 роцi. – Харкiв, 1969. – С. 105.].

Навряд чи ватажкiв повстанських загонiв 1918 р. можна розглядати як виразникiв i захисникiв iнтересiв селянства, хоча самi себе вони зображали саме такими. Прагнучи повалити уряд i отримати владу, керiвники пiдпiлля використовували антиурядовi настроi сiльського населення. Частина селян розглядала повстанцiв як знаряддя послаблення або усунення режиму, яким була невдоволена, i надавала iм пiдтримку. Партизани мали в селах вiдданих прихильникiв i «спiвчуваючих». У певних мiсцевостях повстанцiв, можливо, пiдтримувала бiльшiсть селян.

Але водночас багато селян ставилися до дiяльностi антиурядових загонiв без прихильностi або й вороже. Часто сила повстанцiв трималась не стiльки на симпатiях населення, скiльки на страху. М. Могилянський зазначав: «Украинские крестьяне, собственники земли, особенно зажиточные, а таких на Украине было весьма много, были поголовно против опасных затей социализации […], но, боясь мести, молчали и не возражали против сознаваемого озорства и безобразий: раздела скота, хлеба помещичьих экономий и пр. Когда мне лично приходилось беседовать с теми из них, кого я знал с детства, они потихоньку признавались: „Мы бы вам всех их выдали, смутьянов и грабителей, только на одном условии: чтобы они больше к нам не вернулись“. Боязнь мести определяла весьма многое в отношении

Страница 29

происходившей кругом анархии»[140 - Могилянский Н. М. Трагедия Украины (Из пережитого в Киеве в 1918 г.) // Революция на Украине по мемуарам белых. – Москва; Ленинград, 1930. – С. 121.].

З цим погоджувались i iншi представники адмiнiстрацii Украiнськоi Держави. 28 вересня 1918 р. у доповiднiй начальник освiдомчого вiддiлу при чернiгiвському губернському старостi стверджував: «Заможний клас побоюеться тих зграй розбiйникiв, на якi розбилися рештки повстанських банд i якi переховуються у лiсах. Населення ж малозаможне хоч i спiвчувае бiльшовизму i повстанському руховi, проте побоюеться сили нiмецькоi зброi та нещадностi репресiй нiмецьких властей. Нинi й ця частина населення озлоблена проти бандитiв, тому що iй доводиться вiдповiдати перед нiмецькими вiйськами за дiяльнiсть банд. Населення, однак, особливих послуг у справi пошукiв учасникiв бунтарського руху не надае, тому що, з одного боку, боiться помсти розбiйникiв, а незаможний клас до будь-яких розпитувань ставиться пiдозрiло i тримаеться замкнуто, побоюючись, очевидно, можливостi певних неприемностей»[141 - Захарченко П. П. Селянська вiйна в Украiнi: рiк 1918. – К., 1997. – С. 106.].

Звiрячi розправи з мешканцями маеткiв, нiмцями-колонiстами та «куркулями», докладно описанi у спогадах Махна i махновцiв, мали на метi не лише помсту кривдникам i знешкодження найактивнiших ворогiв, зокрема з селян, а й насадження атмосфери страху, були спробою сподобатись постраждалим вiд утискiв влади i приструнити ii прибiчникiв.

Розвитку партизанського руху сприяла вiдносна слабкiсть правоохоронноi системи Украiнськоi Держави. Об’ективно для здiйснення правоохоронних функцiй у розбурханiй краiнi наявних у гетьмана сил було замало. Три украiнськi губернii, зайнятi австро-угорськими вiйськами, за площею майже дорiвнювали австрiйськiй частинi Австро-Угорщини, одна лише Катеринославська губернiя була розмiром як Чехiя. Представники австро-угорського командування в Украiнi згодом нарiкали у спогадах, що ефективно контролювати таку велику територiю з чисельним населенням за допомогою тiльки 120 тисяч воякiв було вкрай складно[142 - Dragoni A. v. Die oesterreich-ungarische Operationen zur Besetzung Ukraine 1918 // Militаerwissenschaftliche und technische Mitteilungen. – 1928. – № 59. – S. 283; Militaerverwaltung in der von oesterreichisch – ungarischen Truppen besetzten Gebieten / H. Kerchnave, R. Mitzka, F. Sobotka, H. Sedti, A.Krauss. – Wien, 1928. – S. 389.].

Крiм того, як уже зазначалось, правоохоронна система Украiнськоi Держави мала суттевi вади: процвiтали корупцiя, службове недбальство, бездiяльнiсть. За таких умов уряд змiг придушити збройнi виступи, однак знешкодити усi партизанськi загони йому не вдалося. Маючи вiрних людей у селах i схови в лiсах, добре налагодивши розвiдку i зв’язок, партизанам вдавалось тривалий час уникати переслiдування. На користь iм був навiть той вiдносний порядок в Украiнi, який забезпечили гетьманськi охороннi служби й iноземнi вiйська[143 - Грациози А. Большевики и крестьяне на Украине, 1918–1919 годы. Очерк о большевизмах, национал-социализмах и крестьянских движениях. – Москва, 1997. – С. 61.].

Якщо пiсля повалення гетьманського режиму за краiну боролись вiдразу кiлька урядiв з армiями та адмiнiстративними апаратами, то в 1918 р. ворог у антиурядових сил був лише один – гетьманська влада з ii власними й iноземними силовими ресурсами. З одного боку, це позбавляло можливостi лавiрувати мiж конкурентними урядовими машинами, пiдкорятись однiй, щоб не бути розчавленим рештою, отримувати харчi i зброю, але з другого – можна було зосередитись на боротьбi з одним-единим супротивником i не боятись iнших загроз.

Величезну роль у розвитку внутрiшнього конфлiкту в гетьманськiй Украiнi вiдiграла лiворадикальна пропаганда. Навiть за наявностi об’ективних пiдстав для невдоволення перехiд в активний протест потребував певних установок: невдоволенi мали бути переконанi у своему правi на збройний опiр, нехтувати альтернативами (наприклад, зверненням зi скаргою на порушення своiх прав до суду), твердо розраховувати на успiх. Агiтацiйна дiяльнiсть учасникiв революцiйного пiдпiлля поширювала такi установки. Деструктивна, руйнiвна iдеологiя лiворадикальних полiтичних сил iз iх закликами до знищення старого свiту надавала насильницьким дiям обгрунтування i виправдання, возвеличувала iх i освячувала. Цьому ж сприяли установки козацького мiфу – прибiчники усiх полiтичних таборiв, навiть анархiсти i бiльшовики, радо уявляли себе нащадками запорожцiв або новiтнiми гайдамаками, носiями волелюбних традицiй украiнського народу.

Гетьманськi урядовцi й iноземне командування добре розумiли значення пiдривноi агiтацii. На перше мiсце серед своiх ворогiв усерединi краiни вони зазвичай ставили саме «пiдбурювачiв», вважаючи, що без iх дiяльностi збройнi виступи не набули б такого розмаху. Державнi службовцi Украiнськоi Держави усвiдомлювали, що успiх агiтацii у бiльшостi випадкiв визначався об’ективними причинами для невдоволення. Наприклад, херсонськ

Страница 30

го губернського старосту влiтку 1918 р. непокоiло не лише проведення австрiйськими вiйськами незаконних реквiзицiй, а й iх негативний вплив на суспiльнi настроi. Староста наголошував: «Таким выгодным фактом воспользуются все агитаторы для внушения недовольства населению действиями правительства»[144 - ЦДАВО Украiни. – Ф. 2311. – Оп. 1. – Спр. 138. – Арк. 49.].

Водночас у державнiй адмiнiстрацii iснувало переконання, що вправний пiдбурювач може влаштувати збурення «з нiчого», без будь-яких дiйсних передумов.

Восени 1918 р., з початком виведення вiйськ Центральних держав з територii Украiнськоi Держави, партизанських загонiв в Украiнi побiльшало i вони стали значно активнiшими. Гетьманский уряд поступово втрачав контроль над повiтами, i врештi-решт дiйшло до того, що повстанцi за всiею формою проводили каральнi експедицii у ворожi iм села. М. Набока, учасник бiльшовицького пiдпiлля у Павлоградському повiтi, згадував: «На рассвете 25 октября отряд, насчитывавший 90 человек личного состава, выступил из д[еревни] Николаевка, держа направление на немецкую колонию Александровку […]. Подойдя к колонии Александровке, отряд был оставлен возле ставка вместе с начальником штаба, а Будинский, Набока и Кучерявый Ефим пошли в колонию Александровку, где зашли на квартиру старосты колонии [к] немцу колонисту Эпп[у] и […] предложили в ультимативной форме в течение одного часа собрать имеющееся у колонистов оружие и сдать отряду, [так как] в противном случае будет применено оружие и могут пострадать невинные». Пiдкорюючись примусу, мешканцi Олександрiвки виконали цi вимоги[145 - ДАДО. – Ф. 125. – Оп. 3. – Спр. 97. – Арк. 7.].

Отже, антиурядовий рух поза мiстами в Украiнi 1918 р. можна назвати селянським лише з суттевими застереженнями. Невдоволенi полiтикою гетьмана становили тiльки деяку частину сiльського населення. Боротись проти гетьманцiв зi зброею в руках погоджувалась також невелика частина з цих невдоволених. Бiльшiсть з них не належала до власне селян – тобто власникiв дрiбних сiльських господарств. Участь у збройних виступах i партизанських дiях переважно взяли особи, певним чином пов’язанi з селянством (наприклад, вояки або партiйнi дiячi селянського походження), та представники маргiнальних груп усерединi селянства. Учасники антиурядових збройних формувань представляли не загал селянства, а зазвичай лише самих себе, хоча частина селян, невдоволена урядом, якоюсь мiрою iх пiдтримувала i погоджувалася з деякими iхнiми гаслами i вимогами. Дiяльнiсть антиурядових збройних формувань намагались використати для повалення уряду Украiнськоi Держави прихильники двох попереднiх влад – бiльшовицькоi й украiнськоi республiканськоi. Саме iх дiячi стали органiзаторами i керiвниками бiльшостi таких загонiв. Інтересами i потребами селянства опозицiйнi гетьману полiтичнi сили переймались лише настiльки, наскiльки це допомагало виконати iх основне завдання – повернути собi владу i здiйснити своi програми.




Роздiл 3

Отаманщина 1918–1919 рокiв

(Юрiй Митрофаненко)



Отаманщина як оригiнальна форма суспiльного руху перiоду Директорii 1918–1919 рр. суттево вплинула на засади внутрiшньоi та вiйськовоi полiтики УНР 1919 р., негативно позначившись на результатах боротьби за державну незалежнiсть. Дослiджувати це явище завжди було непросто, про що майбутнiх iсторикiв попередив Олександр Вишнiвський (який, до речi, вiдмовився називати себе отаманом, хоча вiдповiдав цьому рангу): «Реальне вiддзеркалення тiеi частини нашоi iсторii, яка ввiйшла до неi пiд назвою „отаманiя“ (синонiм поняттю „отаманщина“, може викликати (i я думаю викличе) у декого „скрегiт зубiв“, i на мою адресу посипляться закиди, що я мовляв кидаю пляму на непорушне „табу“, а запальнi опоненти закинуть менi навiть „сплямування повстанського руху“»[146 - Вишнiвський О. Повстанський рух i отаманiя. – Детройт, 1973.– С. 5.].

Серед сучасних дослiдникiв отаманщини не iснуе единоi точки зору на визначення цього термiну. Рiч у тому, що термiн «отаманщина» належить до категорii понять, якi трактують як багатозначнi та дискусiйнi. Наприклад, у 90-х роках ХХ ст. частина дослiдникiв ототожнювала поняття «повстанський рух» i «отаманщина». Почастiшали спроби романтизувати це неоднозначне та суперечливе явище, чого нiколи не було в украiнськiй iсторiографii, яка намагаеться осмислити отаманщину ще з 30-х рокiв ХХ столiття[147 - Солдатенко В. Ф. Украiнська революцiя: концепцiя та iсторiографiя. У 2 кн. – Кн. 2. – К., 1999. – С. 82.].

Тому важко не погодитися з поглядами В. Солдатенка та В. Лободаева, що ототожнення цих понять е цiлковитою помилкою. Вiдмiнностi мiж повстанським рухом та отаманщиною детально розглядалися i в дисертацii автора цього роздiлу. Погляди переважноi бiльшостi iсторикiв на цю проблему вдало узагальнив В. Лободаев: «Повстанство е вiдкритим протистоянням ненависному полiтико-державному режиму, а отаманщина – явище, в основi якого складнощi вiдносин повстанцiв-отаманiв зi своею, принаймнi формально визнаною, владою УНР – непокора, iгнору

Страница 31

ання i невиконання наказiв, самоуправство на контрольованих отаманами територiях тощо»[148 - На бiй за волю. Перемога через поразки. Украiна у вiйнах i революцiях 1914–1921 рокiв. – Х., 2016. – С. 321.].

Доречно також процитувати В. Солдатенка: «Не можна погодитися i з тими авторами, якi намагаються ототожнити термiни „отаманщина i повстанство“. Друге поняття сутнiсно вiдмiнне, i лише на тiй пiдставi, що керiвники iменувалися отаманами, якi переслiдували рiзнi цiлi (не стiльки суспiльнi, скiльки вузько кориснi, а той iндивiдуальнi цiлi, iх не можна урiвнювати»[149 - Солдатенко В. Ф. Революцiйна доба в Украiнi. 1917–1920 роки. – К., 2011. – С. 564.].

Саме ототожнення таких понять зробило дослiдження цiеi проблематики справою iнтригуючою та контроверсiйною.

Цiлком виправданими е намагання дослiдникiв провести чiтку межу мiж повстансько-партизанськими загонами, корисними для процесiв державотворення, та деструктивними формуваннями подiбного типу, якi шкодили нацiональному руховi. Яскравим прикладом може бути Черкащина, де дiяли загони холодноярцiв на чолi з В. Чучупаком – представники героiчноi сторiнки украiнського повстанства на пiдтримку державностi, а зовсiм поруч колишнiй сусiд та союзник Свирид Коцур творив Чигиринську республiку, ворожу до украiнськоi державностi.




Зародження


Важливими для розумiння появи та поширення отаманщини е двi цитати. Перша належить сотнику армii УНР Михайлу Середi, друга – iсторику Матвiю Стахiву.

М. Середа – автор численних бiографiчних нарисiв постатей отаманiв – зазначав: «Революцiйна хвиля, що в осенi 1918 р. повалила гетьмана П. Скоропадського, винесла на широкий простiр дивних людей. Нiби за порогами з невiдомих могил повиходили на заклик Петлюри в кармазинових жупанах, у червоних сап’янцях, в шапках з виндихи i зi шликами давнi запорожцi… Дiдько iх знае, де вони напозичали вiйськового досвiду, винайшли грошовi засоби, все-таки зiбрали бiля себе численнi легiони повстанцiв, з якими повели жорстоку боротьбу мiж собою, забувши про тi iдейнi гасла, що були кинутi Головним Отаманом»[150 - Cереда М. Отаманщина. Отаман Палiенко // Лiтопис Червоноi калини. – 1929. – Ч. 3. – C. 22–24.].

М. Стахiв у солiдному (кiлька томiв) дослiдженнi «УНР у добу Директорii» писав про час зародження отаманщини: «До сiчня 1919 р. отаманщина в негативному значеннi цього слова була рiдким явищем. До початку сiчня 1919 року ми не маемо випадкiв бунту або непослуху командирiв. Не було нiяких бешкетiв або погромiв. Загальний ентузiазм нацiонального повстання заглушував всi нездоровi iнстинкти в окремих одиницях»[151 - Стахiв М. Украiна в добi Директорii УНР: у 8 т. (Т. 2, Т. 6). – Торонто, 1968. – Т. 2. – С. 76.].

Для розумiння сутностi отаманщини важливо з’ясувати час появи цього термiну. Отже, до грудня 1918 р. поняття «отаманщина» в жодному iз джерел рiзного походження не фiксуеться, на вiдмiну вiд звання «отаман». У лютому 1919 р. поняття «отаманщина» («отаманiя») вже активно використовуеться учасниками революцiйних подiй та журналiстами.

Дii украiнських повстанцiв у лавах Червоноi армii, якi також конфлiктували з вiйськовим керiвництвом i вимагали особливих привiлеiв та повставали проти влади, позначалися термiном «партизанщина». В. Антонов-Овсеенко прямо називав В. Боженка «червоним украiнським отаманом»[152 - Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне: в 3 т. – т. 3. – М.—Л., 1932–1933. – С. 158.].

Спiльнi риси украiнських повстанцiв (а до цих двох груп бiльшовики додали ще й махновцiв) характеризувалися термiном «батькiвщина». Л. Троцький писав про цiлий феномен «украiнського професiйного партизанства», який сформувався пiд впливом iсторичних чинникiв та революцiйноi ситуацii в Росii та Украiнi[153 - Гражданская война на Украине, 1918–1920. Сб. докум. и матер.: у 3 т., 4 кн. / [под ред. Н. И. Супруненко]. – К., 1967. – Т. 2. – С. 538–541.].

Зокрема, на теренах Росii отаманщина поширилася на територiях, де традицiйно дiяли отаманськi формування: Дон, Кубань, Сибiр, Поволжя[154 - Атаманщина и партизанщина в гражданской войне: идеология, военные кадры, участие: сб. ст. и матер./ Под ред. А. В. Посадского. – М., 2015. – 856 с.]. Але украiнська отаманщина мала своi особливостi. Нiхто не ставить пiд сумнiв час ii появи – це антигетьманське повстання, коли за вiдсутностi регулярноi армii пiд впливом iсторичних традицiй (добровiльнi козацькi загони з виборними ватажками) Директорiя мала сформовану повстанську армiю, до якоi долучилися й окремi регулярнi частини на чолi з Є. Коновальцем, П. Болбочаном, В. Оскiлком, А. Мельником, В. Тютюнником та деякими iншими командирами, якi не були безпосередньо пов’язанi з повстанським рухом. До речi, четверо з вищезгаданих (окрiм В. Оскiлка) стали першими офiцiйними отаманами УНР.

Кiлькiсть осiб, якi називали себе отаманами, у лавах армii УНР значно зросла пiсля перемоги над Гетьманатом у груднi 1918 року. По-перше, це були повстанськi ватажки, якi за традицiею називали себе отаманами (повстанськi отамани), а по-друге

Страница 32

– отамани «офiцiйнi», яких призначала Директорiя. Чин отамана дорiвнював рангу генерала та полковника. Отамани ще пiд час повстання були надiленi значними повноваженнями Директорiею та Головним Отаманом (часом це були рiзнi документи), що за умов вiйськового часу здавалося зрозумiлим та закономiрним. Твердження, що пiсля перемоги над Гетьманатом отамани «верховодили зверху-донизу» i в Украiнi сформувалися «два осередки влади»: один уособлювала Директорiя, а другий – С. Петлюра, пiдтверджуеться iсторичними джерелами.

Перемога над Гетьманатом було пiком успiху украiнських повстанцiв у 1918 роцi. Успiхи повстанцiв переконали С. Петлюру в тому, що регулярна армiя – це справа минулого i тому слiд формувати вiйсько з повстанських загонiв, а кадрових офiцерiв замiнити отаманами, «якi краще розумiють душу козака, нiж регулярники»[155 - Петлюра С. Статтi. Листи. Документи. У 4 т. – Н.-Й., 1979. – Т. 2. – С. 514–521.].

На створення повстанських загонiв видiлялися значнi кошти. Я. Тинченку вдалося знайти документ, який свiдчить про цiлий культ повстанцiв у Другiй УНР. Головний Отаман вiдзначив учасникiв повстання проти Гетьмана грошовими премiями, встановленням меморiальних дощок, наданням особливих вiдзнак, виплатою пенсiй родинам загиблих[156 - Тинченко Я. Офiцерський корпус армii Украiнськоi Народноi Республiки. У 2 т. – К., 2011. – Т. 2. // [Електроннийресурс]: Режим доступу: http://book-ye.com.ua/shop/product_9770.html].

Отаманiв не лише нагородили, а й надали iм великi владнi повноваження («отаман землi»). Вони мали право вирiшувати судовi, адмiнiстративнi, цивiльнi, вiйськовi питання[157 - Петлюра С. Статтi. Листи. Документи у 4 т. / Пiд ред. В. Сергiйчука. – К., 2006. – Т. 4. – С. 209–210.].

Директорiя, на вiдмiну вiд Центральноi Ради i Гетьманату, вiтала створення добровiльних вiйськових формувань, навiть самочинних. Перспективи украiнського вiйська здавалися успiшними.

У вiйську Дiевоi армii УНР (ДА УНР) повстанськi ватажки обiймали посади отаманiв (що дорiвнювало чину генерала чи полковника) i нерiдко усували з посад кадрових офiцерiв. Непотрiбними виявилися чимало здiбних старшин, зокрема М. Омелянович-Павленко та П. Болбочан. Останнього заарештував його пiдлеглий О. Волох, який перебрав командування Запорiзьким корпусом, а iнший повстанський ватажок, Ю. Божко, розстрiляв кiлька офiцерiв зi штабу П. Болбочана.

Побудова армii за повстанським принципом («отаманська метода») дiстала назву «отаманщина». Виникла ще одна проблема – складнiсть субординацii та небажання пiдпорядковуватися iншому отаману, теж повстанському ватажку i теж отаману.

Наприкiнцi 1918 р. виявилася ще одна складнiсть – втручання отаманiв у повноваження цивiльноi влади. С. Петлюра та урядовцi УНР намагалися обмежити свавiлля отаманiв, пояснюючи, що права, наданi iм пiд час протигетьманського повстання, скасовуються. Посадовцi УНР вимагали повернути видiленi на органiзацii загонiв кошти, але досягти цього було доволi складно. На користь поширення отаманщини грав iще один чинник – полiтична боротьба всерединi Директорii, невироблення спiльного державницького курсу. В. Верстюк слушно зазначив, що «ембрiон отаманщини був закладений у самiй моделi директорiанськоi влади»[158 - Полiтична iсторiя Украiни ХХ ст. у 10 т. – Т. 6. Революцii в Украiнi: полiтико-державнi моделi та реалii / [Пiд ред. В. Солдатенка, В. Верстюка]. – К., 1998. – С. 300–301.].

Тому всi члени Директорii (за винятком Ф. Швеця) мали контакти з отаманами та використовували зв’язки для реалiзацii своiх задумiв (полiтик i отаман), кожен на своему рiвнi. Залiзничнi куренi пiдпорядковувалися А. Макаренку, отамани, члени УПСС (соцiалiсти-самостiйники) симпатизували О. Андрiевському. Але найбiльш небезпечною для державностi була течiя прорадянських отаманiв, якi перебували пiд полiтичним впливом украiнських соцiалiстичних партiй: боротьбистiв i незалежникiв. За умов вiйни з бiльшовиками вони переходили на iхнiй бiк або пiднiмали повстання проти Директорii. До речi, члени рiзних полiтичних партiй покладали провину за поширення «отаманщини» саме на опонентiв[159 - Митрофаненко Ю. Украiнська отаманщина 1918–1919 рокiв. – Кропивницький, 2016. – C. 71–72.].






Юхим Божко – отаман Запорiзькоi Сiчi, 1919 р.



Натомiсть С. Петлюра за допомогою отаманiв виграв полiтичну боротьбу. Недаремно вже в емiграцii вiн писав, що використання отаманщини було необхiдним для реалiзацii певноi полiтичноi програми[160 - Петлюра С. Статтi. Листи. Документи. У 4 т. – Н.-Й., 1979. – Т. 2. – С. 514–521.].

Зокрема, вiн усунув вiд впливу на процеси В. Винниченка, який був прихильником розбудови системи «радянськоi влади» в Украiнi; по-друге, фактично заблокував рiшення Трудового конгресу, який виявився «мертвонародженим»; по-трете, взявся формувати повстанську за характером армiю замiсть регулярноi. Головний Отаман напевне вважав, що його харизми i повноважень буде достатньо, щоб тримати отаманiв пiд контролем своеi влади та впливом переконань, але вiн помилився. В. Солдат

Страница 33

нко застосував вдалу метафору для розумiння ситуацii, що склалася, порiвнявши отаманщину з «джином, випущеним з пляшки», бо надалi С. Петлюра вже не мiг контролювати пiдлеглих йому отаманiв[161 - Солдатенко В. Ф. Революцiйна доба в Украiнi 1917–1920 роки. – К., 2011. – С. 529.].

У сiчнi-лютому 1919 р. «отаманщина» (розбудова вiйська на основi повстанських загонiв) стала одним iз потужних деструктивних чинникiв внутрiшньоi полiтики Директорii. «Отаманщина» перетворилася на форму повстанського руху, спрямованого проти Директорii пiд синьо-жовтим прапором, бо ж офiцiйно далеко не всi отамани переходили на бiк бiльшовикiв. Вони припинили виконувати накази командування (зруйнували вертикаль влади), та не зумiли витворити альтернативного Директорii власного варiанту розбудови держави (не спромоглися налагодити горизонтальнi контакти). Вiдбувся розкол повстанського руху: однi пiдтримували Директорiю УНР, iншi переходили на бiк бiльшовикiв чи дiяли власними розпорошеними силами. Найяскравiшим прикладом е Черкащина, де колишнi учасники антигетьманського повстання – отамани В. Чучупак i С. Коцур – воювали один проти одного.

Причиною конфлiктiв було ставлення до державностi: холодноярцi пiдтримували УНР i вiдрядили цiлий курiнь (полк) до лав украiнського вiйська, а Чигиринський курiнь отамана С. Коцура першим пiдняв повстання проти Директорii на Черкащинi. На жаль, це був далеко не единий випадок. Серед вiйськових, полiтикiв та журналiстiв ширилися вислови «пошесть отаманщини», «захворiти на отаманiю» – це означало непослух, зраду, небажання узгоджувати груповi та локальнi iнтереси iз загальнодержавними. У лютому 1919 р. «отаманщина» остаточно виокремилася з повстанського руху як iррацiональна (деструктивна) стосовно процесiв украiнськоi державностi складова, яку М. Стахiв назвав «нездоровим революцiйним явищем»[162 - Стахiв М. Украiна в добi Директорii УНР. У 8 т. – Торонто, 1968. – Т. 2. – С. 63.]

.






Брати Коцури iз Суботова. У центрi Свирид Коцур – отаман «Чигиринськоi радянськоi республiки». 1919 р.



Якими ж були прояви отаманщини взимку 1919 року? Чому дедалi частiше вiд полiтикiв та вiйськових лунали заклики до Директорii та С. Петлюри «приборкати отаманщину»? Чому «отаманщина», за словами М. Стахiва, набула «негативного розумiння та значення»? Для чого ii треба було рiзати, за висловом С. Петлюри, «як слiпу кiшку»?

Мусимо розiбратися в сутностi та своерiдних рисах отаманщини. Епiзоди конфлiктноi взаемодii мiж повстанськими ватажками й органами влади (центральними та мiсцевими) УНР виникли ще наприкiнцi 1918 р., а взимку 1919 р. набули загрозливих форм. У сiчнi 1919 р. за умов черговоi вiйни Ради Народних Комiсарiв проти УНР, фактично росiйськоi агресii за пiдтримки окремих частин, сформованих у нейтральнiй зонi (Богунський i Таращанський полки), повстанськi загони не змогли зупинити наступ ворога. Хтось не бажав вирушати на фронт, хтось переходив до бiльшовикiв, грабував запiлля, здiйснював забороненi Директорiею та особисто Головним Отаманом еврейськi погроми. Деякi отамани часом оголошували вiдбитi в бiльшовикiв мiста своею власнiстю, пiднiмали повстання проти влади УНР, утворювали у запiллi ворожi до УНР «селянськi республiки».

Розглянемо декiлька фактiв, пов’язаних саме з отаманщиною, якi призвели до катастрофи на фронтi, хоча й зазначимо, що провина – не тiльки на повстанських ватажках. Пiд час боiв за Киiв у сiчнi 1919 р. проти Директорii на Киiвщинi та Черкащинi виступили отамани Зелений, Данченко, Коцур i Хiменко. Зокрема, Зелений (Д. Терпило) на чолi Днiпровськоi повстанськоi дивiзii в розпал боiв за Киiв врiзався клином в армiю УНР мiж Киевом i Кременчуком i тим пришвидшив залишення Лiвобережжя i Киева. Причиною конфлiкту Зеленого з Директорiею була амбiтнiсть отамана та нерозумiння командуванням армii УНР психологii повстанських вiйськ. Спочатку Д. Терпило образився, що його частину не допустили до параду в Киевi пiсля встановлення там влади Директорii, хоча вiн брав активну участь у здобуттi столицi. Потiм вiн отримав наказ вирушити зi своею дивiзiею на Галичину, та ще й напередоднi Рiздвяних свят. Зелений виконав наказ, але його бiйцi вiдмовилися воювати на польському фронтi та повернулися на Киiвщину. Тепер уже дiями Зеленого були незадоволенi у Штабi Дiевоi армii УНР. У вiдповiдь отаман захопив частину арсеналу армii УНР. Проти нього було вислано частину сiчових стрiльцiв, а Головний Отаман видав наказ про розформування дивiзiй Зеленого i Данченка. Зелений перестав визнавати Директорiю та почав шукати зв’язкiв iз бiльшовиками.

Результатом конфлiкту стало скорочення та послаблення вiйськ УНР на Киiвському напрямку. Демарш Зеленого спричинив деморалiзацiю в армii та змусив знiмати частини з фронту для приборкання Днiпровськоi дивiзii, чим було полегшено умови наступу бiльшовикiв на столицю. Згодом Зелений у всьому звинувачував Є. Коновальця, «бо той все наплутав i набрехав, а через нього й незгода була»[163 - Євген Чикаленко. Щоденник (1918–1919). У 2 т. – Т. 2.

Страница 34

К., 2004. – С. 393.].






Зелений (Данило Терпило) – отаман Днiпровськоi дивiзii (у центрi). 1919 р.



Отаман Хiменко, який разом iз запасними вiйськами перебував у районi Золотоношi, Черкас i Корсуня, 24 сiчня 1919 р. пiдняв повстання проти Директорii, чим також посприяв втратi столицi. Вiйськовi частини Киiвського гарнiзону 12 сiчня 1919 р. було видiлено для боротьби з Ударним корпусом отамана О. Палiенка, який оголосив себе господарем Житомира, вiдмовився вирушати на фронт i вчинив у мiстi еврейський погром. На Подiллi проти УНР виступив Чорноморський кiш пiд проводом Пелещука. На Волинi вiдмовлялися вирушати на фронт загони О. Козира-Зiрки, Й. Бiденка та Золотаренка. Вони руйнували тил, проводили реквiзицii, забороненi Директорiею, чим пiдривали у населення довiру до армii i створювали пiдгрунтя для бiльшовицькоi агiтацii й повстань проти влади УНР. Й. Бiденко взяв пiд контроль усi цукроварнi на Волинi. В армii УНР ходило прислiв’я: «Мае грошей, як Бiденко цукру»[164 - Середа М. Отаман Бiденко // Лiтопис Червоноi калини. – 1930. – Ч. 6. – C. 17–20.].

На Пiвденно-Схiдному фронтi ситуацiя дестабiлiзувалася через поведiнку отамана Григор’ева, який перейшов на бiк бiльшовикiв. Через це Директорiя втратила контроль над пiвднем Украiни. Невдовзi Григор’ев власними силами, сформованими за пiдтримки УНР iз украiнських селян, здобув Миколаiв, Херсон, Одесу, вiдрiзавши Директорiю вiд Чорного моря. До того ж без пiдтримки опинилися вiйська, якi захищали Сiчеслав (Катеринослав). Командувач Пiвденно-Схiдноi групи вiйськ А. Гулий-Гуленко у розмовi з представником штабу вказав на прояви отаманщини, якi спричинили втрату стратегiчно важливого мiста. У березнi 1919 р. заколот проти Директорii пiдняв отаман О. Волох, який планував разом з усiм Запорiзьким корпусом перейти на бiк бiльшовикiв.

У книжцi «На бiй за волю. Перемога через поразки» М. Ковальчук i В. Лободаев наводять iншi випадки нездатностi отаманiв здiйснювати вiйськовi операцii та ефективно взаемодiяти[165 - На бiй за волю. Перемога через поразки. Украiна у вiйнах i революцiях 1914–1921 рокiв. – Х., 2016. – С. 78, 83, 89, 95.].

Чимало подiбних епiзодiв е i в книжцi Я. Тинченка «Офiцерський корпус армii УНР»[166 - Тинченко Я. Офiцерський корпус армii Украiнськоi Народноi Республiки. У 2 т. – Т. 2. – К., 2011 // [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://book-ye.com.ua/shop/product_9770.html].

Крiм того, перехiд одного отамана на бiк бiльшовикiв змушував до подiбного кроку або був прикладом для iншого отамана. Наприклад, разом iз Зеленим проти Директорii виступив Данченко, а пiд моральним та збройним тиском Григор’ева – загiн отамана Котика. Прояви бiльшовизму пiсля розриву вiдносин з армiею УНР таких впливових ватажкiв, як Зелений та Григор’ев, i пов’язанi з ними поразки украiнських частин виникали у дисциплiнованих колись пiдроздiлах. Про боротьбу з «хатнiми ворогами», яка вiдбирала чимало зусиль, тобто отаманами, якi зрадили УНР або не виконували наказiв Штабу Дiевоi армii УНР, згадували П. Болбочан i Є. Коновалець. На Правобережному фронтi значних зусиль для боротьби з отаманщиною докладав В. Оскiлко.

Дii отаманiв Зеленого, Григор’ева, Й. Бiденка, О. Волоха, О. Палiенка, С. Коцура, Пелещука, Г. Хiменка стали яскравим прикладом еволюцii отаманщини у деструктивний стосовно Директорii чинник (бiльшiсть iз цих отаманiв – учасники антигетьманського повстання, надiленi високим рангом та повноваженнями). Їх кроки свiдчать про змiну сутностi отаманщини як дiяльностi окремих самочинних груп, не поеднаних iдеологiчно та органiзацiйно з метою досягнення вузькокорпоративних iнтересiв, на вiдмiну вiд повстансько-партизанських загонiв, пiдпорядкованих Директорii пiд час антигетьманського повстання.

Проте найпереконливiшим джерелом для визнання неспроможностi використати отаманщину для створення мiцного, дисциплiнованого та патрiотичного вiйська е «Наказ вiйську Украiнськоi Народноi Республiки вiд 12-го лютого 1919 р.». Наведемо уривок з цього документа: «Пiсля цiлого ряду боiв ми були примушенi звiльнити Лiвобережну Украiну. До першорядних причин нашоi невдачi можу вiднести загальну недисциплiнованiсть не так вiйська, як начальствующих осiб. Нiхто з так званих отаманiв не хотiв пiдлягати другому, або як i пiдлягав, то постiльки-поскiльки це не ображало його особи. Ця боротьба отаманiв за владу доходила до зрадництва. Звичайно, що при такому станi не могло бути i мови про дисциплiнованiсть вiйська. Крiм того, за час боротьби з гетьманом повипливало багато осiб, котрим зовсiм чужi iнтереси Украiни та народу, i цi люди, користуючись ментом, хапають все, що пiдвертаеться пiд руку, а другi робляться бiльшовиками»[167 - ЦДАВО Украiни. – Ф. 2248. – Оп.1. – Спр. 7. – Арк. 83–83 зв.].

М. Капустянський одним з головних факторiв поразки армii УНР взимку 1919 р. назвав «соцiально-полiтичний конфлiкт»: боротьбу мiж кадровим i молодим, демократично налаштованим старшинством. Загалом генерал навiв десять факторiв, якi призвели до поразки армii УНР,

Страница 35

ле саме впливу отаманщини придiлив найбiльшу увагу[168 - Украiна. 1919 рiк: М. Капустянський «Похiд Украiнських армiй на Киiв-Одесу в 1919 роцi». Є. Маланюк «Уривки зi спогадiв». Документи i матерiали: Документально-наукове видання. – К., 2004. – С. 86.].

Інформацiю про негативний вплив отаманщини на процеси державотворення спостерiгаемо й на шпальтах украiнськоi преси 1919 року. Основна маса критичних матерiалiв припадае на лютий 1919 р., що свiдчить про поширення виявiв отаманщини та набуття цим процесом ознак масовостi саме наприкiнцi сiчня – на початку лютого 1919 року. «З’явилася така маса самочинних полковникiв i навiть отаманiв, що коли цьому не зробиться стриму, то буде iх бiльше чим козакiв. Це просто осмiшуе нас перед чужинцями i своiми, коли на кожнiм мiсцi, в кожнiм шиночку, на кожнiй станцii видно „отаманiв“ та „полковникiв“ – без вiйська, без належноi поведiнки i пошани для себе та iнших»[169 - Вiстник УНР. – 1919. – 7 лютого.].




Причини


З’ясуймо: чому система, яка мислилася Головним Отаманом здатною змiцнити украiнську державнiсть, невдовзi стала потужною деструктивною силою? Чому проти С. Петлюри виступили особистостi, до пiднесення яких вiн мав прямий стосунок? Уже в емiграцii, мiркуючи над цим феноменом, Головний Отаман намагався пояснити його неправильним розумiнням своiх iдей, а також використанням наданих повноважень для «персональних амбiцiй або для власних цiлей»[170 - Петлюра С. Статтi. Листи. Документи. У 4 т. – Н.-Й., 1979. – Т. 2. – С. 518.].

Недосконала отаманська влада вiдразу виявила своi вади, що визнав С. Петлюра. Зловживання отаманами владою призвели до «утворення квазiфеодальноi системи вiйськових лiдерств, стихiйно, майже номiнально, згрупованих у пухку пiрамiду iерархiчного пiдпорядкування»[171 - Павленко Ю., Храмов Ю. Украiнська державнiсть у 1917–1919 рр.: Історико-генетичний аналiз. – К., 1995. – С. 159.].

М. Стахiв пропонував корiнь цього явища шукати у «специфiчних обставинах в Украiнi, якi мусили породити отаманщину»: трикратна змiна влади, двократна окупацiя, бiльшовицька та анархiчна пропаганда. Вiн вважав, що причини отаманщини переважно об’ективнi, витворенi не тiльки у специфiчних украiнських обставинах, а й насамперед у загальних революцiйних вiдносинах Схiдноi Європи того перiоду. Значну роль у поширеннi отаманщини вiдiграли й особистостi ii лiдерiв. Заслуговують на увагу i слушнi думки О. Михайлюка, В. Лозового, Т. Портновоi, Д. Архiрейського та В. Ченцова про природу селянства, особливостi його локальноi свiдомостi та антидержавницькоi спрямованостi. Отаманщина тут – чи не найпереконливiший доказ тези про те, що селянськi рухи, навiть коли виступали пiд прапорами УНР, не пiдтримували ii державний апарат. Але С. Петлюра, О. Андрiевський, А. Макаренко, а також лiдери партiй соцiалiстiв-самостiйникiв та боротьбистiв далi пiдтримували лiдерiв отаманських загонiв, що призвело до поширення отаманщини. Тому генезис отаманщини – це взаемодiя цiлого комплексу причин та специфiки умов становлення влади у перехiдний перiод.

Криза отаманщини припадае на лютий 1919 року. З одного боку, то був час полiтичного успiху Головного Отамана, який пiсля вiдставки та емiграцii В. Винниченка зосередив у своiх руках усю вiйськову та полiтичну владу, необхiдну для здiйснення власноi концепцii розбудови украiнськоi державностi. З iншого – саме у цей перiод виявилася глибока криза влади Директорii та втрата довiри до постатi С. Петлюри як особистостi, здатноi до ефективного керiвництва, з боку украiнських отаманiв, якi були своерiдним прошарком «контрелiти». Формально С. Петлюра мав величезнi повноваження, але реально iнодi був неспроможний впливати на ситуацiю в краiнi. Вiйськовi, отамани, коменданти та комiсари нерiдко вiдмовлялися виконувати накази Головного Отамана чи просто iгнорували iх. Це призводило до поступовоi втрати урядом контролю над краiною, яка дедалi глибше занурювалася у вир революцiйного хаосу. Аналiзуючи процес розбудови украiнськоi державностi, І. Лисяк-Рудницький вважав, що «Украiна у черговий раз не зумiла перейти вiд фази „революцiйноi“ до фази „легiтимноi“»[172 - Лисяк-Рудницький І. Мiж iсторiею i полiтикою. – Мюнхен, 1973. – С. 336.]




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Грациози А. Большевики и крестьяне на Украине, 1918–1919 годы. Очерк о большевизмах, национал-социализмах и крестьянских движениях. – М., 1997. – С. 43.




2


Лозовий В. Ідеологiчнi орiентацii украiнського селянства в добу революцii (1917–1921 рр) // Украiна в революцiйних процесах перших десятилiть ХХ столiття. Збiрник. – К., 2007. – С. 281–282; Лозовий В. Проблеми полiтичноi культури украiнського селянства в добу Центральноi ради (1917–1918 рр). // Проблеми iсторii Украiни ХІХ – ХХ ст. – Випуск ХІІ. – К., 2006. – С. 167–173.




3


Михайлюк О. В. Селянство Украiни в першi десятилiття ХХ столiття: Соцiокультурнi процеси. – Днiпропетровськ, 2007. – С. 340.




4


Скальський В. В. Образ Центр

Страница 36

льноi Ради у свiдомостi селян на початковому етапi Украiнськоi революцii // Украiнський iсторичний журнал. – 2008. – № 1. – С. 55.




5


Куташев І. В. Селянський рух в Украiнi (березень 1917 – квiтень 1918 р.). Автореферат дисертацii на здобуття наукового ступеня кандидата iсторичних наук. – К., 2003. – С. 9.




6


Куташев І. В. Селянський рух в Украiнi доби Центральноi Ради (березень 1917 – квiтень 1918 рр.): монографiя. – К., 2012.– С. 143–144.




7


Схiдне Подiлля в добу Центральноi Ради та Гетьманату П. Скоропадського (березень 1917 – грудень 1918 р.): Збiрник документiв та матерiалiв. – Вiнниця, 2008. – С. 90–91.




8


Куташев І. В. Селянський рух в Украiнi доби Центральноi Ради (березень 1917 – квiтень 1918 рр.). – К., 2012. – С. 117.




9


Детальнiше про Вiльне козацтво див.: Лободаев В. М. Революцiйна стихiя. Вiльнокозацький рух в Украiнi 1917–1918 рр. – К., 2010. – 672 с.




10


Центральний державний архiв вищих органiв влади та управлiння Украiни (ЦДАВО Украiни). – Ф. 811. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 105зв.




11


Там само. – Арк. 105зв – 106.




12


ЦДАВО Украiни. – Ф. 811. – Оп. 1. – Спр. 1.– Арк. 105 – 105зв.




13


Там само. – Арк. 126.




14


ЦДАВО Украiни. – Ф. 811. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 126 – 126зв.




15


Звенигородська зоря. – 1917. – 15 червня.




16


Державний архiв Киiвськоi областi (ДАКО). – Ф. 1716. – Оп. 1. – Спр. 31. – Арк. 12.




17


Робiтнича газета. – 1917. – 13 червня.




18


Радченко Л. Сучасна iсторiографiя нацiонально-демократичноi революцii в Украiнi 1917–1920 рокiв. – Харкiв, 1996. – С. 38.




19


ЦДАВО Украiни. – Ф. 811. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 12.




20


Робiтнича газета. – 1917. – 15 липня.




21


Народна воля. – 1917. – 8 серпня.




22


Лободаев В. М. Революцiйна стихiя. Вiльнокозацький рух в Украiнi 1917–1918 рр. – К., 2010. – С. 89.




23


Вiстник Генерального секретарства вiйськових справ Украiнськоi Народньоi Республiки. – 1917. – 1 грудня.




24


Вiстник Генерального секретарства вiйськових справ Украiнськоi Народньоi Республiки. – 1917. – 1 грудня.




25


Детальнiше див.: Лободаев В. М. Революцiйна стихiя. Вiльнокозацький рух в Украiнi 1917–1918 рр. – К., 2010. – С. 89–91.




26


Лободаев В. М. Революцiйна стихiя. Вiльнокозацький рух в Украiнi 1917–1918 рр. – К., 2010. – С. 93–95.




27


Нова Рада. – 1917. – 30 вересня.




28


ЦДАВО Украiни. – Ф. 811. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 116.




29


ЦДАВО Украiни. – Ф. 3778. – Оп. 1. – Спр. 14. – Арк. 25–26, 31–32; ДАКО. – Ф. 1716. – Оп. 1. – Спр. 30. – Арк. 8–9.




30


ДАКО. – Ф. 1716. – Оп. 1. – Спр. 30. – Арк. 4–6.




31


ЦДАВО Украiни. – Ф. 811. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 4.




32


Тимощук О. В. Охоронний апарат Украiнськоi Держави (квiтень – грудень 1918 р.). – Харкiв, 2000. – С. 22–23.




33


Народна воля. – 1917. – 18 (5) жовтня.




34


ЦДАВО Украiни. – Ф. 3293. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 3зв.




35


Водяний Я. Украiнське Вiльне Козацтво та його З’iзд в Чигиринi 3.Х.1917. // Лiтопис Червоноi Калини. – 1930. – № 10. – С. 5–6.




36


Водяний Я. Украiнське Вiльне Козацтво та його З’iзд в Чигиринi 3.Х.1917. // Лiтопис Червоноi Калини. – 1930. – № 10. – С. 7.




37


Постанови 1-го Всеукраiнського козацького з’iзду у м. Чигиринi на Киiвщинi. – Б. м., 1918. – С. 7.




38


Державний архiв Черкаськоi областi (ДАЧО). – Ф. Р. – 496. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 10—10зв.




39


Постанови 1-го Всеукраiнського козацького з’iзду у м. Чигиринi на Киiвщинi. – Б. м., 1918. – С. 3.




40


Украiнська Центральна Рада. Документи i матерiали. – Т. 1. – К., 1996. – С. 438–439.




41


Постанови 1-го Всеукраiнського козацького з’iзду у м. Чигиринi на Киiвщинi. – Б. м., 1918. – С. 9.




42


Скоропадський П. Спогади. Кiнець 1917 – грудень 1918. – К. – Фiладельфiя, 1995. – С. 83–84.




43


Лободаев В. М. Революцiйна стихiя. Вiльнокозацький рух в Украiнi 1917–1918 рр. – К., 2010. – С. 170–173.




44


ЦДАВО Украiни. – Ф. 811. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 193; Скоропадський П. Спогади. Кiнець 1917–1918. – К. – Фiладельфiя, 1995. – С. 96, 110, 112.




45


Скоропадський П. Спогади. Кiнець 1917–1918. – К. – Фiладельфiя, 1995. – С. 99, 101–102, 106.




46


Робiтнича газета. – 1917. – 22 грудня; Украiнська Центральна Рада. Документи i матерiали. – Т. 2. – К., 1997. – С. 132–133.




47


ДАКО. – Ф. – Р.-2796. – Оп. 1. – Спр.16. – Арк. 30зв.




48


Лободаев В. М. Революцiйна стихiя. Вiльнокозацький рух в Украiнi 1917–1918 рр. – К., 2010. – С. 163–180.




49


ЦДАВО Украiни. – Ф. 1074. – Оп. 1. – Спр. 20. – Арк. 17зв—20зв.




50


Лободаев В. М. Революцiйна стихiя. Вiльнокозацький рух в Украiнi 1917–1918 рр. – К

Страница 37

, 2010. – С. 180–185.




51


Гарчева Л. Збройнi сили Центральноi Ради у лютому – квiтнi 1918 року // Вiйсько Украiни. – 1993. – № 8. – С. 107.




52


Лободаев В. М. Революцiйна стихiя. Вiльнокозацький рух в Украiнi 1917–1918 рр. – К., 2010. – С. 143–149; Вiдродження. – 1918. – Ч. 19. – 18 (5) квiтня.




53


Лозовий В. Аграрна революцiя в Надднiпрянськiй Украiнi: ставлення селянства до влади в добу Центральноi Ради (березень 1917 – квiтень 1918 р.). Монографiя. – Кам’янець-Подiльський, 2008. – С. 387.




54


Вiсник Ради Народних Мiнiстрiв Украiнськоi Народноi Республiки. – 1918. – 27 квiтня.




55


ЦДАВО Украiни. – Ф. 1076. – Оп. 1. – Спр. 11. – Арк. 110.




56


Там само. – Ф. 1077. – Оп. 1. – Спр. 40. – Арк. 94; Янов М. Кiш УВК в Чернiговi // Украiнське козацтво. – 1973. – Ч. 2 (24). – С. 32–34.




57


Нова Рада. – 1918. – 5 березня (20 лютого); Народна воля. – 1918. – № 57. – 19 (6) квiтня; Самостiйник. – 1918. – Ч. 2. – 14 квiтня; Верхньоднiпровське життя. – 1918. – 13 квiтня, 18 квiтня; ЦДАВО Украiни. – Ф. 1077. – Оп. 1. – Спр. 68. – Арк. 10зв.




58


Тютюнник Ю. Революцiйна стихiя // Дзвiн. – 1991. – № 8. – С. 100; Лимаренко Д. Пiвденно-захiдний кiш Вiльного козацтва // Украiнське козацтво. – 1979. – Ч. 3–4 (56–57). – С. 46; Михайлик М. Украiнське село в часи нацiон. революцii // Лiтопис Червоноi Калини. – 1934. – Ч. 1. – С. 14.




59


ЦДАВО Украiни. – Ф. 2245. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 60зв—61.




60


Звенигородська думка. – 1918. – 5 травня.




61


ЦДАВО Украiни. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр. 50. – Арк. 85.




62


Голос робiтника. – 1918. – 10 травня.




63


Голос робiтника. – 1918. – 10 травня.




64


ЦДАВО Украiни. – Ф. 1074. – Оп. 2. – Спр. 2. – Арк. 84зв—85.




65


Там само.




66


Детальнiше див.: Лободаев В. М. Революцiйна стихiя. Вiльнокозацький рух в Украiнi 1917–1918 рр. – К., 2010. – С. 219–222.




67


ЦДАВО Украiни. – Ф. 2586. – Оп. 1. – Спр. 38. – Арк. 1.




68


Бондаренко В. Г. Украiнський вiльнокозацький рух в Украiнi та на емiграцii (1919–1993 рр.): монографiя. – Запорiжжя, 2016. – 600 с.




69


Доклад начальнику Операционного отделения германского Восточного фронта о положении дел в Украине в марте 1918 года // Архив русской революции. – М., 1991. – Т. 1. – С. 288.




70


Докладнiше про це: Ковальова Н. А. Селяни, помiщики i держава: конфлiкти iнтересiв. «Аграрна революцiя» в Украiнi 1902–1922 рр. – Днiпропетровськ, 2016. – 368 с.




71


Аграрна полiтика в Украiнi перiоду нацiонально-демократичноi революцii (1917–1921 рр.) / Н. А. Ковальова та iн. – Черкаси, 2007. – С. 75–88, 223–225.




72


Лютий-Лютенко І., Дорошенко М. І. Вогонь з Холодного Яру: спогади / І. Лютий-Лютенко. Стежками Холодноярськими: спогади 1918–1923 рокiв / М. І. Дорошенко. – К., 2015. – С. 20.




73


Докладнiше про це: Украiна мiж самовизначенням та окупацiею: 1917–1922 роки / В. Дорнiк та iн. – К., 2015; Medrzecki W. Niemiecka interwencja militarna na Ukraine w 1918 roku. – Warszawa, 2000.




74


Аграрна полiтика в Украiнi перiоду нацiонально-демократичноi революцii (1917–1921 рр.) / Н. А. Ковальова та iн. – Черкаси, 2007. – С. 114–116.




75


Чикаленко Є. Щоденник (1918–1919). – К., 2004. – Т. 2. – С. 11, 12.




76


Карпенко Г. Селянський рух на Киiвщинi за часiв австро-германськоi окупацii та гетьманщини // Лiтопис революцii. – 1931. – № 1–2. – С. 71.




77


Дорошенко Д. Історiя Украiни 1917–1923 рр. – К., 2002. – Т. 2. Украiнська Гетьманська Держава 1918 року. – С. 24.




78


Аграрна полiтика в Украiнi перiоду нацiонально-демократичноi революцii (1917–1921 рр.) / Н. А. Ковальова та iн. – Черкаси, 2007. – С. 89—103.




79


Гражданская война на Украине 1918–1920: Сборник документов и материалов. – К., 1967. – Т. 1. – Кн. 1. – С. 200.




80


Чикаленко Є. Щоденник (1918–1919). – К., 2004. – Т. 2. – С. 74.




81


Захарченко П. П. Селянська вiйна в Украiнi: рiк 1918. – К., 1997. – С. 53; Юртик Г. Стихiя (Зi споминiв) // Млиновецький Р. Нариси з iсторii украiнських визвольних змагань 1917–1918 рр. (Про що «iсторiя мовчить»). – Тернопiль, 2014. – С. 367.




82


Докладнiше про це: Тимощук О. В. Охоронний апарат Украiнськоi Держави (квiтень – грудень 1918 р.) – Харкiв, 2000. – 462 с.




83


Войнаренко О. До новоi Полтави. – Нью-Йорк, 1955. – С. 55.




84


Могилянский Н. М. Трагедия Украины (Из пережитого в Киеве в 1918 г.) // Революция на Украине по мемуарам белых. – Москва; Ленинград, 1930. – С. 127.




85


ЦДАВО Украiни. – Ф. 1793. – Оп. 1. – Спр. 41. – Арк. 105.




86


Малиновский Б. В. Австро-венгерские войска в Украине, 1918 г.: проблема корыстного использования полномочий // Вопросы германской истории. – Днепропетровск, 2014. – С. 251–267.




87


Захарчен

Страница 38

о П. П. Селянська вiйна в Украiнi: рiк 1918. – К., 1997. – С. 81.




88


Павленко Ю., Храмов Ю. Украiнська державнiсть у 1917–1919 рр. (iсторико-генетичний аналiз). – К., 1995. – С. 135.




89


ЦДАВО Украiни. – Ф. 3598. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 2–5.




90


Белан Ю. Я. Отечественная война украинского народа против немецких оккупантов в 1918 г. – К., 1960. – С. 156.




91


Документы о немецких зверствах в 1914–1918 гг. – Москва, 1942. – С. 74.




92


Украiна мiж самовизначенням та окупацiею: 1917–1922 роки / В. Дорнiк та iн. – К., 2015. – С. 202, 218–226.




93


Малиновський Б. В. Австро-угорськi та нiмецькi вiйська в Украiнi (1918 р.): взаемовiдносини з органами влади Украiнськоi Держави // Гранi. – 2006. – № 6. – С. 23.




94


Штерн С. В огне гражданской войны. Воспоминания, впечатления, мысли. – Париж, 1922. – C. 26.




95


Живи и помни… История меннонитских колоний Екатеринославщины / С. И. Бобылева и др. – Днепропетровск, 2006. – С. 41.




96


Украiна мiж самовизначенням та окупацiею: 1917–1922 роки / В. Дорнiк та iн. – К., 2015. – С. 309–312; Думiн О. Історiя Легiону Украiнських Сiчових Стрiльцiв, 1914–1918 // Дзвiн. – 1992. – № 9—10. – С. 122.




97


Центральний державний iсторичний архiв Украiни, м. Львiв (ЦДІАЛ). – Ф. 309. – Оп. 1. – Спр. 1198. – Арк. 16.




98


Донцов Д. Рiк 1918, Киiв. – К., 2002. – С. 44.




99


ЦДАВО Украiни. – Ф. 1793. – Оп. 1. – Спр. 153. – Арк. 143.




100


Малиновский Б. В. Австро-венгерские войска в Украине, 1918 г.: проблема корыстного использования полномочий // Вопросы германской истории. – Днепропетровск, 2014. – С. 260, 264–266.




101


Аграрна полiтика в Украiнi перiоду нацiонально-демократичноi революцii (1917–1921 рр.) / Н. А. Ковальова та iн. – Черкаси, 2007. – С. 124–131.




102


Гетман П. П. Скоропадский. Украина на переломе. 1918 год: Сборник документов. – М., 2014. – С. 183.




103


Державний архiв Днiпропетровськоi областi (далi ДАДО). – Ф. 24. – Оп. 1. – Спр. 342. – Арк. 8.




104


ЦДАВО Украiни. – Ф. 2207. – Оп. 1. – Спр. 805. – Арк. 3.




105


Там само. – Ф. 1216. – Оп. 1. – Спр. 77. – Арк. 21.




106


Архiкнязь Вiльгельм фон Габсбург, сiчовi стрiльцi та «запорожцi» у 1918 р. (за повiдомленнями гетьманських охоронних служб) // Архiви Украiни. – 1997. – № 1–6. – С. 41.




107


Скоропадський П. П. Спогади. Кiнець 1917 – грудень 1918. – К., Фiладельфiя, 1995. – С. 183, 184.




108


Трудящi Черкащини в боротьбi за владу Рад. 1917–1920 рр. Збiрник документiв та матерiалiв. – Черкаси, 1957. – С. 118.




109


Документы о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 г. – Москва, 1942. – С. 108, 109.




110


Украiна мiж самовизначенням та окупацiею: 1917–1922 роки / В. Дорнiк та iн. – К., 2015. – С. 217.




111


ЦДАВО Украiни. – Ф. 1216. – Оп. 2. – Спр. 1. – Арк. 51.




112


Мiнiстерство внутрiшнiх справ Украiни: подii, керiвники, документи та матерiали (1917–2017). – К., 2012. – Т. 1. – С. 298, 299.




113


Войнаренко О. До новоi Полтави. – Нью-Йорк, 1955. – С. 55.




114


Юртик Г. Стихiя (Зi споминiв) // Млиновецький Р. Нариси з iсторii украiнських визвольних змагань 1917–1918 рр. (Про що «iсторiя мовчить»). – Тернопiль, 2014. – С. 375.




115


Центральний державний iсторичний архiв Украiни, м. Киiв (ЦДІАК). – Ф. 419. – Оп. 1. – Спр. 7309. – Арк. 2, 6; ЦДАВО Украiни. – Ф. 1793. – Оп. 1. – Спр. 59. – Арк. 112.




116


Хмель И. В. Борьба трудящегося крестьянства Украины против внутренней контрреволюции и оккупационного режима в 1918 г. // Годы борьбы и побед. – К., 1983. – С. 77.




117


Мартынов А. Мои украинские впечатления и размышления. – Петроград, Москва, 1923. – С. 3.




118


Годы борьбы. Сборник материалов по истории революционного движения на Зиновьевщине. – Зиновьевск, 1927. – С. 46.




119


Хмель И. В. Борьба трудящегося крестьянства Украины против внутренней контрреволюции и оккупационного режима в 1918 г. // Годы борьбы и побед. – К., 1983. – С. 77.




120


ЦДАВО Украiни. – Ф. 1216. – Оп. 1. – Спр. 77. – Арк. 13.




121


Захарченко П. П. Селянська вiйна в Украiнi: рiк 1918. – К., 1997. – С. 92–95, 103, 104.




122


Сухогорская Н. Гуляй-Поле в 1918 году // Нестор Иванович Махно. Воспоминания, материалы и документы. – К., 1991. – С. 41.




123


Карпенко Г. Селянськi рухи на Киiвщинi за часiв гетьманщини // Лiтопис революцii. – 1928. – № 3. – С. 71.




124


Гражданская война на Украине 1918–1920. – К., 1967. – Т. 1. – Кн. 1. – С. 323.




125


Militarismus gegen Sowjetmacht 1917 bis 1919. Das Fiasko der ersten antisowjetischen Agression des deutschen Militarismus. – Berlin, 1967. – S. 240.




126


Гражданская война на Украине 1918–1920. – К., 1967. – Т. 1. – Кн. 1. – C.

Страница 39

05.




127


ЦДАВО Украiни. – Ф. 1216. – Оп. 1. – Спр. 98. – Арк. 174.




128


Там само. – Спр. 77. – Арк. 8.




129


Гражданская война на Украине 1918–1920. – К., 1967. – Т. 1. – Кн. 1. – C. 304.




130


Чубенко А. От террористической группы к повстанческому отряду // Нестор Иванович Махно. Воспоминания, материалы и документы. – К., 1991. – С. 45.




131


ДАДО. – Ф. 125. – Оп. 5. – Спр. 57. – Арк. 10.




132


Глядковская А. И. Партизанское движение на Юге Украины (Херсонщине) против австро-немецких оккупантов в 1918 г.// Науковi записки Львiвського державного унiверситету iм. Івана Франка. – Львiв, 1955. – Т. 36. – Серiя iсторична. – Вип. 6. – С. 25.




133


Грациози А. Большевики и крестьяне на Украине. 1918–1919 годы. Очерк о большевизмах, нацонал-социализмах и крестьянских движениях. – М., 1997. – С. 72.




134


Захарченко П. П. Селянська вiйна в Украiнi: рiк 1918. – К., 1997. – С. 107.




135


Малиновский Б. В. Донесение екатеринославского губернского старосты о действиях отряда Н. Махно (ноябрь 1918 г.) // Вопросы германской истории. – Днепропетровск, 2011. – С. 137, 138.




136


Бондаренко В. Г. Історiя новiтнiх запорожцiв: вiльнокозацький рух на Пiвднi Украiни (1917–1918 рр.). – Запорiжжя, 2010. – С. 153.




137


Гуменюк К. С. Боротьба трудящих Подiлля з австро-нiмецькими окупантами в 1918 р. // Боротьба за владу Рад на Украiнi. – К., 1977. – С. 147.




138


ЦДІАЛ. – Ф. 309. – Оп. 1. – Спр. 1198. – Арк. 16; Хмель И. В. Борьба трудящегося крестьянства Украины против внутренней контрреволюции и оккупационного режима в 1918 г. // Годы борьбы и побед. – К., 1983. – С. 77.




139


Солдатенко В. Ф. Украiнська революцiя. Історичний нарис. – К., 1999. – С. 540;Тичина В. Є. Боротьба проти нiмецьких окупантiв i внутрiшньоi контрреволюцii на Украiнi у 1918 роцi. – Харкiв, 1969. – С. 105.




140


Могилянский Н. М. Трагедия Украины (Из пережитого в Киеве в 1918 г.) // Революция на Украине по мемуарам белых. – Москва; Ленинград, 1930. – С. 121.




141


Захарченко П. П. Селянська вiйна в Украiнi: рiк 1918. – К., 1997. – С. 106.




142


Dragoni A. v. Die oesterreich-ungarische Operationen zur Besetzung Ukraine 1918 // Militаerwissenschaftliche und technische Mitteilungen. – 1928. – № 59. – S. 283; Militaerverwaltung in der von oesterreichisch – ungarischen Truppen besetzten Gebieten / H. Kerchnave, R. Mitzka, F. Sobotka, H. Sedti, A.Krauss. – Wien, 1928. – S. 389.




143


Грациози А. Большевики и крестьяне на Украине, 1918–1919 годы. Очерк о большевизмах, национал-социализмах и крестьянских движениях. – Москва, 1997. – С. 61.




144


ЦДАВО Украiни. – Ф. 2311. – Оп. 1. – Спр. 138. – Арк. 49.




145


ДАДО. – Ф. 125. – Оп. 3. – Спр. 97. – Арк. 7.




146


Вишнiвський О. Повстанський рух i отаманiя. – Детройт, 1973.– С. 5.




147


Солдатенко В. Ф. Украiнська революцiя: концепцiя та iсторiографiя. У 2 кн. – Кн. 2. – К., 1999. – С. 82.




148


На бiй за волю. Перемога через поразки. Украiна у вiйнах i революцiях 1914–1921 рокiв. – Х., 2016. – С. 321.




149


Солдатенко В. Ф. Революцiйна доба в Украiнi. 1917–1920 роки. – К., 2011. – С. 564.




150


Cереда М. Отаманщина. Отаман Палiенко // Лiтопис Червоноi калини. – 1929. – Ч. 3. – C. 22–24.




151


Стахiв М. Украiна в добi Директорii УНР: у 8 т. (Т. 2, Т. 6). – Торонто, 1968. – Т. 2. – С. 76.




152


Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне: в 3 т. – т. 3. – М.—Л., 1932–1933. – С. 158.




153


Гражданская война на Украине, 1918–1920. Сб. докум. и матер.: у 3 т., 4 кн. / [под ред. Н. И. Супруненко]. – К., 1967. – Т. 2. – С. 538–541.




154


Атаманщина и партизанщина в гражданской войне: идеология, военные кадры, участие: сб. ст. и матер./ Под ред. А. В. Посадского. – М., 2015. – 856 с.




155


Петлюра С. Статтi. Листи. Документи. У 4 т. – Н.-Й., 1979. – Т. 2. – С. 514–521.




156


Тинченко Я. Офiцерський корпус армii Украiнськоi Народноi Республiки. У 2 т. – К., 2011. – Т. 2. // [Електроннийресурс]: Режим доступу: http://book-ye.com.ua/shop/product_9770.html




157


Петлюра С. Статтi. Листи. Документи у 4 т. / Пiд ред. В. Сергiйчука. – К., 2006. – Т. 4. – С. 209–210.




158


Полiтична iсторiя Украiни ХХ ст. у 10 т. – Т. 6. Революцii в Украiнi: полiтико-державнi моделi та реалii / [Пiд ред. В. Солдатенка, В. Верстюка]. – К., 1998. – С. 300–301.




159


Митрофаненко Ю. Украiнська отаманщина 1918–1919 рокiв. – Кропивницький, 2016. – C. 71–72.




160


Петлюра С. Статтi. Листи. Документи. У 4 т. – Н.-Й., 1979. – Т. 2. – С. 514–521.




161


Солдатенко В. Ф. Революцiйна доба в Украiнi 1917–1920 роки. – К., 2011. – С. 529.




162


Стахiв М. Украiна в добi Директорii УНР. У 8 т. – Торонто, 1968. – Т. 2. – С. 63.




16

Страница 40

Євген Чикаленко. Щоденник (1918–1919). У 2 т. – Т. 2. – К., 2004. – С. 393.




164


Середа М. Отаман Бiденко // Лiтопис Червоноi калини. – 1930. – Ч. 6. – C. 17–20.




165


На бiй за волю. Перемога через поразки. Украiна у вiйнах i революцiях 1914–1921 рокiв. – Х., 2016. – С. 78, 83, 89, 95.




166


Тинченко Я. Офiцерський корпус армii Украiнськоi Народноi Республiки. У 2 т. – Т. 2. – К., 2011 // [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://book-ye.com.ua/shop/product_9770.html




167


ЦДАВО Украiни. – Ф. 2248. – Оп.1. – Спр. 7. – Арк. 83–83 зв.




168


Украiна. 1919 рiк: М. Капустянський «Похiд Украiнських армiй на Киiв-Одесу в 1919 роцi». Є. Маланюк «Уривки зi спогадiв». Документи i матерiали: Документально-наукове видання. – К., 2004. – С. 86.




169


Вiстник УНР. – 1919. – 7 лютого.




170


Петлюра С. Статтi. Листи. Документи. У 4 т. – Н.-Й., 1979. – Т. 2. – С. 518.




171


Павленко Ю., Храмов Ю. Украiнська державнiсть у 1917–1919 рр.: Історико-генетичний аналiз. – К., 1995. – С. 159.




172


Лисяк-Рудницький І. Мiж iсторiею i полiтикою. – Мюнхен, 1973. – С. 336.