Страница 1

Спiлка рудих
Артур Конан Дойл


Істини
«Спiлка рудих» – перше оповiдання Артура Конан Дойла (1859–1930) з циклу «Пригоди Шерлока Голмса» – було надруковане 1891 року.

До великого сищика звертаеться рудоволосий молодик, який влаштувався на роботу до якоiсь «Спiлки рудих». Вiн… переписуе «Британську енциклопедiю» i при цьому отримуе великi грошi. Одного разу, прийшовши на роботу, вiн бачить оголошення, що «Спiлка рудих» розпущена. Все це здаеться йому дуже дивним…

До видання увiйшли також оповiдання «Випадок iз жовтим обличчям», «Бiржовий клерк», «Пригода з шiстьма Наполеонами» та iншi.





Артур Конан Дойл

Спiлка рудих





Випадок iз жовтим обличчям


Цiлком природно, що я, готуючи до публiкацii цi короткi нариси, в основу яких лягли тi численнi випадки, коли своерiдний талант мого приятеля спонукав мене жадiбно вислуховувати його звiт про якусь незвичайну драму, а часом i самому ставати ii учасником, частiше зупиняюся на його успiхах, нiж на невдачах. Я чиню так не через турботу про його репутацiю, нi: адже саме тодi, коли завдання ставило його в глухий кут, детектив особливо дивував мене своею енергiею та багатограннiстю таланту. Я роблю так iз тiеi причини, що там, де Голмс зазнавав невдачi, дуже часто виявлялося, що нiхто iнший так i не досягнув успiху, i тодi розповiдь залишалася без розв’язку. Часом, однак, траплялося й таке, що мiй приятель помилявся, а iстину все ж виявляли. У моiй колекцii е приблизно п’ять-шiсть таких випадкiв, серед яких найяскравiшими та найцiкавiшими е два – справа про другу пляму й та iсторiя, яку я збираюся розповiсти зараз.

Шерлок Голмс волiв не вдаватися до тренувань заради тренувань. Небагато ж знайдеться людей, бiльшою мiрою здатних напружувати всю силу своiх м’язiв, i у своiй ваговiй категорii вiн був безперечно одним iз найкращих боксерiв, котрих я тiльки знав. Але в безцiльнiй напрузi тiлесноi сили вiн бачив лише марнування енергii, i його, бувало, з мiсця не зрушиш, крiм тих випадкiв, коли справа стосувалася фаху детектива. Ось тодi вiн бував i зовсiм уже невтомний i не вiдступався, хоча, здавалося б, для цього було потрiбно постiйне та неослабне тренування. Правда, вiн завжди дотримувався надзвичайноi помiрностi в iжi й був до аскетизму простий у своiх звичках. Детектив не пiддавався жодним спокусам, а якщо iнколи й дозволяв собi кокаiн, то хiба що як протест проти одноманiтностi життя, коли загадковi випадки ставали рiдкiсними, а газети не пропонували нiчого цiкавого.

Якось, коли весна ще тiльки починалася, вiн так розслабився, що пiшов зi мною вдень на прогулянку до парку. На в’язах ще лише пробивалися тендiтнi зеленi пагони, а клейкi списоподiбнi бруньки каштанiв уже почали розгортатися в п’ятиперснi листочки. Двi години ми походжали удвох, здебiльшого мовчки, як i пасуе двом чоловiкам, котрi давно знають один одного. Було близько п’ятоi, коли ми повернулися на Бейкер-стрит.

– Дозвольте вiдзвiтувати, сер, – сказав наш хлопчик-лакей, вiдчиняючи нам дверi. – Тут приходив якийсь джентльмен, питав про вас, сер.

Голмс поглянув на мене з докором.

– Ось i погуляли серед дня! – зауважив вiн. – То вiн пiшов, той джентльмен?

– Авжеж, сер.

– Ти не пропонував йому зайти?

– Пропонував, сер, вiн заходив i чекав.

– Довго чекав?

– Пiвгодини, сер. Дуже був неспокiйний джентльмен, сер, вiн усе ходив, поки був тут, притоптував ногою. Я чекав за дверима, сер, i все чув. Нарештi вiн вийшов у коридор i вигукнув: «Що ж вiн так нiколи й не прийде, цей чоловiк?» Це його точнi слова, сер. А я йому: «Вам треба ще трохи зачекати». «То я, – сказав вiн, – зачекаю на свiжому повiтрi, бо просто задихаюся! Трохи згодом зайду ще раз». Устав i пiшов, i, що я йому не казав, втримати його не було змоги.

– Гаразд, добре, ти зробив що мiг, – змилостивився Голмс i пiшов зi мною в нашу загальну вiтальню. – Як же прикро вийшло, Ватсоне! Менi дуже потрiбна якась цiкава справа, а це, вочевидь, саме така, про що свiдчить нетерпiння цього джентльмена. Ага! Люлька на столi не ваша! Отже, вiн залишив свою. Добра стара люлька з кореня вересу з довгим стержнем, який у тютюнових крамницях називають бурштиновим. Хотiв би я знати, скiльки в Лондонi знайдеться стержнiв зi справжнього бурштину! Дехто думае, що його ознакою е муха. Виникла навiть цiла галузь промисловостi – запихати пiдроблену муху в штучний бурштин. Вiн був, мабуть, дуже схвильований, якщо забув тут свою люльку, яка мае для нього велике значення.

– Звiдки ви знаете, що вона дуже важлива для нього? – здивувався я.

– Така нова люлька коштуе сiм iз половиною шилiнгiв. Однак вона, як бачите, двiчi ламалася: одного разу лагодили дерев’яну частину, iншого – бурштинову. Ремонт, зауважте, обидва рази коштував бiльше, нiж сама люлька, – тут у двох мiсцях перехоплено срiбним кiльцем. Людина мала б дуже дбати про люльку, якщо вважае за краще двiчi ii полагодити замiсть того, щоб купити нову за тi самi грошi.

– Щось iще? – поцiкавився я, помiтивши, що Голмс у задумi крутить люльку в руцi та я

Страница 2

ось по-своему ii розглядае. Детектив високо пiдняв ii i постукав по нiй довгим i тонким вказiвним пальцем, як професор, котрий читае лекцiю, стукав би по кiстцi.

– Зазвичай люльки бувають дуже цiкавi, – мовив вiн. – Нiщо iнше не мiстить у собi стiльки iндивiдуального, крiм, можливо, годинникiв i шнурiвок на черевиках. Тут, утiм, вказiвки не надто вираженi та не дуже чiткi. Власник, мабуть, дужий чоловiк iз чудовими зубами, шульга, неакуратний i не дуже схильний до економii.

Мiй товариш оприлюднював цю iнформацiю недбало, нiби несамохiть, але я бачив, що вiн скосив на мене погляд, перевiряючи, чи стежу я за його мiркуваннями.

– Гадаете, людина не вiдчувае матерiальноi скрути, якщо курить люльку за сiм шилiнгiв? – спитав я.

– Вiн курить гросвенорську сумiш по вiсiм пенсiв за унцiю, – пояснив Голмс, постукавши по голiвцi люльки та вибивши на долоню трохи тютюну. – Але ж можна й за половину такоi цiни купити якiсний тютюн, отже, йому не доводиться рахувати дрiб’язок.

– А iншi пункти?

– Вiн мае звичку прикурювати вiд лампи та газового пальника. Бачите, що люлька дуже обсмалена з одного боку. Сiрник такого, звiсно, не наробить. З якого дива стане людина, розпалюючи люльку, тримати сiрник збоку? А ось прикурити вiд лампи, не обпаливши головки, ви не зможете. Й обпалена вона з правого боку. Звiдси випливае, що ii власник шульга. Спробуйте самi прикурити вiд лампи та переконайтеся, наскiльки природно, якщо ви праворукий, ви пiднесете люльку до вогню лiвим боком. Інодi ви, можливо, зробите й навпаки, але не чинитимете так щоразу. Цю люльку постiйно пiдносили правим боком. Далi, дивiться, вiн прогриз бурштин наскрiзь. Це може зробити лише кремезний, енергiйний чоловiк iз мiцними зубами. Але, здаеться, я чую на сходах його кроки, тому нам випаде нагода розглянути щось цiкавiше за люльку.

Не минуло й хвилини, як дверi вiдчинилися, i в кiмнату зайшов високий чоловiк. На ньому був бездоганний, але не екстравагантний темно-сiрий костюм, у руках вiн тримав коричневий фетровий капелюх iз широкими крисами. Виглядав рокiв на тридцять, хоча насправдi був, мабуть, старшим.

– Даруйте, – почав вiн дещо збентежено. – Гадаю, менi слiд було постукати. Так, певна рiч, треба було… Розумiете, я трохи засмучений, тим усе пояснюеться…

Вiдвiдувач помацав рукою чоло, як робить людина, що не зовсiм добре почуваеться, а потiм не сiв, а швидше впав на крiсло.

– Бачу, що ви двi ночi не спали, – зауважив Голмс спокiйною, врiвноваженою iнтонацiею. – Це втомлюе людину бiльше, нiж робота, i навiть бiльше, нiж насолода. Дозвольте спитати, чим можу вам допомогти?

– Менi потрiбна ваша порада, сер. Не знаю, що менi робити, все в моему життi пiшло шкереберть.

– Ви б хотiли скористатися моiми послугами детектива-консультанта?

– Не тiльки. Хочу почути вiд вас думку розважливоi людини… i людини, котра знае свiт. Хочу збагнути, що менi тепер робити. Сподiваюся, що ви менi щось порадите.

Вiн не промовляв, а кидав рiзкi, уривчастi фрази, i менi здавалося, що говорити для нього болiсно, i вiн постiйно мае переборювати себе зусиллям волi.

– Справа дуже делiкатна, – продовжував вiн. – Нiхто не любить говорити про своi сiмейнi проблеми зi стороннiми. Жахливо, знаете, обговорювати поведiнку своеi дружини з людьми, котрих бачиш уперше. Менi огидно, що я змушений це робити! Але бiльше не в змозi терпiти, i менi потрiбна порада.

– Мiй милий мiстере Грант Мунро… – почав було Голмс.

Наш гiсть схопився з крiсла.

– Як! – скрикнув вiн. – Ви знаете мое iм’я?

– Якщо бажаете зберiгати iнкогнiто, – всмiхнувся Голмс, – я б порадив вiдмовитися вiд звички фiксувати свое iм’я на пiдкладцi капелюха або принаймнi тримати його верхом до спiврозмовника. Я якраз збирався пояснити вам, що ми з моiм колегою почули в цiй кiмнатi чимало дивних таемниць i що мали щастя внести спокiй у багато стривожених душ. Сподiваюся, спроможемося зробити те саме й для вас. Прошу, оскiльки час може виявитися дорогим, не зволiкати й одразу викласти факти.

Наш гiсть знову помацав рукою чоло, наче виконати це прохання йому було б украй важко. З виразу його обличчя та з кожного жесту я бачив, що вiн стриманий, замкнутий чоловiк, схильний швидше ховати своi рани, нiж виставляти iх напоказ. Раптом вiн махнув стиснутим кулаком, нiби вiдкидаючи геть цю стриманiсть, i почав оповiдку.

– Факти такi, мiстере Голмс. Я одружений, i в шлюбi перебуваю вже три роки. Весь цей час ми з дружиною щиро кохали один одного, i були дуже щасливi в нашому родинному життi. У нас нiколи не виникало якихось непорозумiнь – нi в думках, нi в словах, нi на дiлi. Й ось цього понедiлка мiж нами раптом постав бар’ер: я вiдчуваю, що в ii життi та думках е щось, про що я знаю настiльки мало, мовби це була не вона, а жiнка, котра мете вулицю перед нашим будинком. Ми стали чужими, i я хочу знати причину. Перш нiж розповiдати далi, хочу, щоб ви чiтко знали одне, мiстере Голмс: Еффi мене кохае. Нехай у вас не залишаеться жодних сумнiвiв щодо цього. Вона любить мене всiм серцем, всiею

Страница 3

душею й нiколи не кохала дужче, нiж зараз. Я це знаю, вiдчуваю. Цього не бажаю обговорювати. Чоловiк може легко розрiзнити, чи любить його жiнка. Але мiж нами пролягла таемниця, i в нас усе не буде, як ранiше, поки вона не зникне.

– Будьте люб’язнi, мiстере Мунро, викладайте своi факти, – пiдбадьорив Голмс трохи нетерпляче.

– Розкажу, що знаю про минуле життя Еффi. Вона була вдовою, коли ми з нею зустрiлися, хоча й зовсiм молодою – iй було двадцять п’ять. Тодi вона називалася мiсiс Геброн. Юнкою поiхала в Америку, i жила там сама в Атлантi, де й вийшла замiж за того Геброна, адвоката з багатою клiентурою. У них була дитина, але потiм там спалахнула епiдемiя жовтоi лихоманки, яка забрала обох – чоловiка та дитину. Я особисто бачив свiдоцтво про смерть чоловiка. Пiсля цього Америка жiнцi обридла, вона повернулася на батькiвщину й почала жити з незамiжньою тiткою в Мiдлсексi, у мiстi Пiннер. Мабуть, варто згадати, що чоловiк не залишив ii без грошей: жiнка отримала невеликий капiтал – чотири з половиною тисячi фунтiв, якi правник так вдало помiстив, що вона отримувала в середньому сiм вiдсоткiв на рiк. Жiнка прожила в Пiннерi всього пiвроку, коли з нею познайомився я. Ми покохали один одного й одружилися за кiлька тижнiв. Сам я торгую хмелем, i, оскiльки мiй прибуток становить сiмсот-вiсiмсот фунтiв на рiк, то ми не бiдуемо, орендуемо вiллу в Норберi за вiсiмдесят фунтiв на рiк. Наш будиночок нагадуе сiльську хатину, хоч це й поруч iз мiстом. Поблизу, трохи далi по шосе, е заiзд i ще два будинки, прямо перед нами – поле, а з протилежного боку – самотнiй котедж; i, крiм цих будинкiв, немае жодного житла ближче, нiж на пiвдорозi до станцii. Випадають такi мiсяцi в роцi, коли справи затримують мене в мiстi, але влiтку я буваю бiльш-менш вiльний, i тодi ми з дружиною такi щасливi в нашому замiському будиночку, що кращого й прагнути не можна. Кажу вам, мiж нами нiколи не було якихось сварок, поки не почалася ця клята iсторiя.

Одну рiч маю повiдомити до того, як розповiдатиму далi. Коли ми побралися, моя дружина перевела на мене весь свiй статок, по сутi, всупереч моiй волi, бо я розумiю, наскiльки незручно це може обернутися, якщо моi справи похитнуться. Але вона так зажадала, i так було зроблено. Й ось шiсть тижнiв тому вона раптом каже менi:

«Джеку, коли ти брав моi грошi, то казав, що коли вони менi знадобляться, менi достатньо буде просто попросити».

«Звiсно, – сказав я, – вони ж твоi».

«Гаразд, – втiшилася вона, – менi потрiбнi сто фунтiв».

Я сторопiв, бо думав, що iй знадобилася нова сукня чи щось таке.

«І з якого б це дива?» – спитав я.

«Ах, – сказала вона пустотливо, – ти ж казав, що ти лише мiй банкiр, а банкiри, знаеш, нiколи не питають».

«Якщо тобi справдi потрiбнi цi грошi, ти iх, певна рiч, отримаеш», – погодився я.

«Атож, справдi потрiбнi».

«І ти менi не скажеш, на що саме?»

«Можливо, колись i скажу, Джеку, але тiльки не зараз».

Довелося менi цим вдовольнитися, хоча досi в нас нiколи не було якихось таемниць один вiд одного. Я виписав iй чек i бiльше про цю справу не згадував. Імовiрно, вона не мае жодного стосунку до того, що сталося потiм, але вважаю, що правильно розповiсти вам про той випадок.

Так от, як я вже згадував, неподалiк вiд нас стоiть котедж. Вiд нього нас вiддiляе лише поле, але щоб дiстатися до нього, треба спершу пройти дорогою, а потiм завернути путiвцем. Одразу за котеджем е затишний сосновий бiр, я люблю там бувати, бо серед дерев завжди так приемно. Котедж стояв порожнiй останнi вiсiм мiсяцiв, i було дуже шкода, бо це дуже милий двоповерховий будиночок iз старомодним ганком та кущами козолисту навколо. Я, бувало, зупинюся перед цим котеджем i роздумую, як мило було б у ньому влаштуватися.

Отже, ввечерi цього понедiлка я пiшов подихати свiжим повiтрям у свiй улюблений бiр, коли на путiвцi менi зустрiвся порожнiй фургон, що вже повертався, а на галявинi бiля ганку я побачив купу килимiв i рiзних речей. Було ясно, що котедж нарештi хтось орендував. Я походжав неподалiк, зупинявся, наче знiчев’я, – стою, оглядаю будинок, цiкавлюся, що за люди оселилися так близько до нас. Раптом бачу в одному з вiкон другого поверху чиесь обличчя, що витрiщилося прямо на мене.

Не знаю, що в ньому було такого, мiстере Голмс, але в мене мороз побiг по шкiрi. Я стояв вiддалiк, тому не мiг розгледiти риси, але в цьому обличчi було щось неприродне, нелюдське. Таке в мене склалося враження. Я хутко пiдiйшов ближче, щоб краще розгледiти того, хто стежив за мною. Та тiльки-но я наблизився, обличчя раптом зникло – i так раптово, що воно, здавалося, пiрнуло в темряву кiмнати. Я постояв хвилин iз п’ять, роздумуючи про цю iсторiю та намагаючись осягнути своi враження. Я не мiг навiть сказати, чоловiче це було обличчя чи жiноче. Найбiльше мене вразив його колiр. Воно було мертвотно-жовте, з лiловими тiнями, та якесь застигле, вiд чого здавалося таким моторошно неприродним. Я настiльки засмутився, що вирiшив дiзнатися трохи бiльше про нових мешканцiв. Пiдiйшов i по

Страница 4

тукав у дверi, i менi вiдразу вiдчинила худа висока жiнка з непривiтним обличчям.

«Чого вам?» – спитала вона з шотландським акцентом.

«Я ваш сусiд, он з того будинку, – вiдповiв я, кивнувши на нашу вiллу. – Ви, бачу, тiльки-но переiхали, я й подумав, чи не можу бути вам чимось корисний».

«Еге ж! Коли будете потрiбнi, ми самi вас попросимо», – сказала вона й грюкнула дверима в мене перед носом.

Розсердившись на таку брутальнiсть, я повернувся та пiшов додому. Весь вечiр, хоч i намагався думати про щось iнше, не мiг забути примари у вiкнi та тiеi сердитоi жiнки. Я вирiшив нiчого не розповiдати дружинi – вона нервова, вразлива жiнка, i я не хотiв дiлитися з нею неприемними переживаннями. Все ж перед сном я нiби знiчев’я сказав iй, що в котеджi з’явилися мешканцi, на що вона нiчого не вiдповiла.

Загалом я сплю дуже мiцно. У нашiй сiм’i постiйно кепкували, що вночi мене й гарматою не розбудиш; але чомусь саме тiеi ночi, мабуть, тому, що був трохи збуджений своею маленькою пригодою, або з iншоi причини, не знаю, спав я не так мiцно, як зазвичай. Крiзь сон я нечiтко усвiдомлював, що в кiмнатi щось вiдбуваеться, i потроху до мене дiйшло, що дружина стоiть вже в сукнi й тихцем одягае плаща та капелюшка. Моi губи ворухнулися, щоб пробурмотiти крiзь сон якiсь слова здивування чи докору за цi невчаснi збори, коли, раптом розплющивши очi, я поглянув на освiтлене свiчкою обличчя, i вiд подиву в мене мову вiдiбрало. Нiколи ранiше я не бачив у неi такого виразу обличчя, навiть не думав, що ii обличчя може бути таким. Вона була блiда як крейда, дихала прискорено й, застiбаючи плаща, крадькома зиркала на лiжко, щоб переконатися, чи не розбудила мене. Потiм, вирiшивши, що я все ж таки сплю, вона безшумно вислизнула з кiмнати, за мить пролунало рiзке скрипiння, яке могли видати лише завiси вхiдних дверей. Я пiдвiвся на лiжку, потер кулаком об залiзний край лiжка, щоб переконатися, що це не сон. Потiм дiстав годинника з-пiд подушки. Вiн показував третю ночi. Що могло спонукати мою дружину покинути домiвку в такий час?

Я просидiв так хвилин зо двадцять, подумки перебираючи все це та намагаючись знайти пояснення. Чим бiльше мiркував, тим надзвичайнiшою та незбагненнiшою уявлялася менi ця справа. Я ще мiркував над нею, коли знову почулося скрипiння завiс унизу, а на сходах зацокотiли ii кроки.

«Господи, Еффi, де це ти була?» – поцiкавився я, як тiльки дружина увiйшла.

Вона затремтiла й зойкнула, коли я озвався, i цей здавлений вигук i тремтiння налякали мене бiльше, нiж усе iнше, бо в них була якась невимовна вина. Моя дружина завжди була жiнкою прямою та вiдкритою, але я аж похолов, коли побачив, як вона потай пролазить у свою ж спальню та тремтить вiд того, що чоловiк щось спитав у неi.

«Ти не спиш, Джеку? – видихнула вона з нервовим смiшком. – Отакоi, а я думала, що тебе нiчим не розбудиш».

«Де ти була?» – спитав я суворiше.

«Природно, що це тебе дивуе, – продовжувала вона, i я побачив, що пальцi дружини тремтять, коли вона розстiбае плащ. – Я й сама не пригадаю, щоб зi мною таке колись траплялося. Розумiеш, менi раптом стало важко дихати, i мене практично нездоланно потягнуло подихати свiжим повiтрям. Менi навiть здаеться, що я б знепритомнiла, якби не вийшла надвiр. Я постояла кiлька хвилин у дверях i тепер уже зовсiм вiдхекалася».

Розповiдаючи менi цю байку, вона жодного разу не поглянула в мiй бiк, i голос у неi був, наче чужий. Менi стало ясно, що вона обманюе. Я нiчого не сказав у вiдповiдь i втупився поглядом у стiну з вiдчуттям нудоти й iз тисячею отруйних пiдозр, а також сумнiвiв у головi. Що приховуе вiд мене дружина? Де вона була пiд час своеi дивноi прогулянки? Я вiдчував, що не знайду спокою, поки цього не дiзнаюся, i все ж менi не хотiлося розпитувати ii далi пiсля того, як вона вже раз збрехала. До кiнця ночi я кашляв i перевертався з боку на бiк, будуючи здогад за здогадом, один неймовiрнiший за iнший. Наступного дня менi потрiбно було iхати до мiста, але я був занадто схвильований i навiть думати не мiг про справи. Моя дружина була, здавалося, засмучена не менше, нiж я, i за ii швидкими запитальними поглядами, якi вона раз у раз кидала на мене, я бачив: вона зрозумiла, що я iй не повiрив, i роздумуе, як iй тепер бути. За першим снiданком ми з нею ледь обмiнялися кiлькома словами, потiм я вiдразу ж вийшов надвiр, аби зiбратися з думками на свiжому ранковому повiтрi.

Я дiйшов до Кришталевого палацу, просидiв там цiлу годину в парку та повернувся до Норбера вже пiсля першоi. Сталося так, що на зворотному шляху менi довелося пройти повз котедж, i я зупинився на хвильку поглянути, чи не з’явиться знову в вiкнi те дивне обличчя, що витрiщалося на мене напередоднi. Я стою й дивлюся, i раптом (уявiть собi мое здивування, мiстере Голмс) дверi вiдчиняються, i виходить моя дружина!

Я занiмiв, побачивши ii, але мое хвилювання було нiчим порiвняно з тим, що вiдбилося на ii обличчi, коли нашi погляди зустрiлися. У першу мить вона буцiмто хотiла шмигнути назад у будинок; потiм, зрозум

Страница 5

вши, що будь-яка спроба сховатися буде марною, вона пiдiйшла до мене з побiлiлим обличчям i з переляком в очах, що не пасувало до ii посмiшки.

«О, Джеку, – зронила вона, – я якраз заходила туди спитати, чи не можу чимось допомогти нашим новим сусiдам. Що ти так дивишся на мене, Джеку? Ти на мене сердишся?»

«Атож! – пiдтвердив я. – Отже, ось куди ти ходила вночi?»

«Що ти таке кажеш?» – залементувала вона.

«Ти ходила туди. Я впевнений. Хто цi люди, що ти мусиш вiдвiдувати iх такоi години?»

«Я не була там ранiше».

«Як ти можеш розповiдати таку явну брехню? – обурився я. – У тебе навiть голос змiнюеться, коли ти це робиш. Чи я мав вiд тебе секрети? Я негайно ж увiйду в оселю та дiзнаюся, у чому рiч».

«Нi, нi, Джеку, не треба!» – у неi урвався голос, жiнка була сама не своя вiд хвилювання. Коли ж я пiдiйшов до дверей, вона судомно схопила мене за рукав i з несподiваною силою вiдтягнула геть.

«Благаю тебе, Джеку, не роби цього, – стогнала вона. – Присягаюся, колись я тобi все розповiм, але якщо ти увiйдеш до котеджу зараз, нiчого путнього з цього не вийде».

Коли ж я спробував ii вiдштовхнути, жiнка притулилася до мене з несамовитим благанням.

«Вiр менi, Джеку! – лементувала вона. – Повiр менi лише цього разу! Я нiколи не дам тобi причини пошкодувати про це. Ти знаеш, я не стала б нiчого вiд тебе приховувати, хiба заради тебе самого. Ідеться про все наше життя. Якщо ти зараз пiдеш зi мною додому, все буде гаразд. Якщо увiрвешся в цей котедж, у нас iз тобою все буде зiпсовано».

Вона говорила так переконливо, такий розпач вiдчувався в ii голосi, у манерi розмови, що я нерiшуче зупинився перед дверима.

«Я повiрю тобi за однiеi умови, i лише однiеi, – сказав я нарештi, – iз цiеi митi мiж нами бiльше не буде жодних таемниць! Ти можеш зберегти при собi свiй секрет, але пообiцяеш менi, що бiльше не буде нiчних походеньок у гостi, нiчого такого, що хотiлося б вiд мене приховати. Я згоден пробачити те, що вже сталося, якщо даси менi слово, що надалi нiчого схожого не повториться».

«Я знала, що ти менi повiриш, – полегшено зiтхнула вона. – Все буде, як забажаеш. Ходiмо ж геть вiд цього будинку!»

Все ще чiпко тримаючись за мiй рукав, дружина потягнула мене вiд котеджу.

Я озирнувся на ходу – iз вiкна на другому поверсi за нами стежило те жовте, мертвотне обличчя. Що могло бути спiльного в цiеi тварюки та моеi дружини? І який мiг бути зв’язок мiж Еффi та тiею простою та грубою жiнкою, яку я бачив напередоднi? Навiть дивно було питати, i все ж я знав, що не заспокоюся, поки не розгадаю загадку.

Два днi потому я сидiв удома, i моя дружина начебто сумлiнно дотримувалася нашоi угоди, у будь-якому разi, наскiльки знаю, вона навiть не виходила з обiйстя. Але на третiй день я отримав прямий доказ, що ii урочистоi обiцянки було недостатньо, щоб пересилити той таемний вплив, який вiдволiкав ii вiд чоловiка та обов’язку.

Того дня я поiхав до мiста, але повернувся потягом не о третiй тридцять шiсть, як зазвичай, а ранiше – о другiй сорок. Коли зайшов до будинку, наша служниця вибiгла в передпокiй iз перекошеним обличчям.

«Де господиня?» – поцiкавився я.

«Їй, мабуть, забаглося прогулятися», – вiдповiла дiвчина.

У моiй головi вiдразу ж з’явилися пiдозри. Я побiг нагору переконатися, що ii справдi немае вдома. Нагорi випадково поглянув у вiкно й побачив, що служниця, з котрою я тiльки-но говорив, мчить через поле навпростець до котеджу. Я, звiсно, вiдразу зрозумiв, що це все означае: моя дружина пiшла туди та попросила служницю викликати ii, якщо я повернуся. Скаженiючи, я спустився вниз i побiг туди ж, вирiшивши раз i назавжди покласти край цiй iсторii. Я бачив, як дружина зi служницею бiгли удвох путiвцем, але не став iх зупиняти. Те темне, що затьмарювало мое життя, зачаiлося в котеджi. Я дав собi слово честi: нехай що трапиться потiм, але таемниця бiльше не буде таемницею. Пiдiйшовши до дверей, я навiть не стукав, а просто натиснув на клямку й увiрвався в коридор.

На першому поверсi було тихо та мирно. У кухнi на вогнi посвистував казанок, i велика чорна кiшка лежала, згорнувшись клубком, у кошику; нiде не було й слiду тiеi жiнки, яку я бачив минулого разу. Я кинувся з кухнi до покою – порожньо. Тодi вибiг сходами нагору та переконався, що в двох кiмнатах там також нiкого немае. У всьому будинку не було нi душi! Меблi та картини були вульгарнi та грубi, за винятком однiеi-единоi кiмнати – тiеi, у вiкнi якоi я бачив це дивне обличчя. Тут було затишно та витончено, i моi пiдозри спалахнули лютим, зловiсним вогнем, коли я побачив, що там на камiнi стоiть свiтлина моеi дружини: всього три мiсяцi тому вона за моiм наполяганням знялася в повний зрiст, i це була та сама фотографiя! Я пробув у будинку досить довго, поки не переконався, що там i справдi нiкого немае. Потiм пiшов, i менi було так важко на душi, як нiколи в життi. Дружина зустрiла мене в передпокоi, коли я повернувся додому, але я був такий ображений i сердитий, що не мiг iз нею розмовляти й промчав повз неi прямо до с

Страница 6

ого кабiнету.

Жiнка, однак, увiйшла вслiд за мною, не давши менi навiть часу зачинити дверi.

«Менi дуже шкода, що я порушила свою обiцянку, Джеку, – зазначила вона, – але якби ти знав усi обставини, ти, я впевнена, пробачив би менi».

«То розкажи менi все», – спонукав я.

«Не можу, Джеку, я не можу!» – вигукнула вона.

«Поки ти менi не скажеш, хто живе в котеджi й кому це ти подарувала свою свiтлину, мiж нами бiльше не може бути жодноi довiри», – вiдповiв я i, вiдсахнувшись вiд неi, пiшов iз дому. Це було вчора, мiстере Голмс, i з того часу я ii не бачив i не знаю бiльше нiчого про цю дивну справу. Вперше мiж нами пролягла тiнь, i я настiльки вражений, що не знаю, як менi тепер краще вчинити. Раптом сьогоднi вранцi мене осiнило, що якщо i е на свiтi людина, котра може дати менi пораду, то це ви, й ось я поквапився до вас i беззастережно вiддаюся в вашi руки. Якщо я щось виклав незрозумiло, будь ласка, питайте. Але тiльки скажiть скорiше, що менi робити, бо я бiльше не в змозi терпiти цю муку.

Ми з Голмсом iз неухильною увагою слухали цю незвичайну iсторiю, яку вiн нам розповiдав уривчасто, пригнiченим голосом, як промовляють у митi сильного хвилювання. Мiй товариш якийсь час сидiв мовчки, пiдперши пiдборiддя рукою та повнiстю поринувши у своi думки.

– Скажiть, – спитав вiн нарештi, – ви могли б присягнутися, що обличчя, яке бачили у вiкнi, було лицем людини?

– Обидва рази, коли я його бачив, я дивився на нього здалеку, тому сказати напевно не можу.

– Однак воно явно справило на вас неприемне враження.

– Його колiр здавався неприродним, i в його рисах була дивна нерухомiсть. Коли я пiдходив ближче, воно якось несподiвано зникало.

– Скiльки часу минуло вiдтодi, коли дружина попросила у вас сто фунтiв?

– Майже два мiсяцi.

– Ви колись бачили фотографiю ii першого чоловiка?

– Нi, в Атлантi сталася велика пожежа незабаром пiсля його смертi й усi ii папери згорiли.

– Але все ж у неi виявилося свiдоцтво про його смерть. Ви казали, що особисто його бачили?

– Атож, пiсля пожежi вона зробила дублiкат.

– Ви хоча б раз зустрiчалися з кимось, хто знав ii в Америцi?

– Нi.

– Вона колись просила про те, щоб з’iздити туди?

– Нi.

– Не отримувала звiдти листiв?

– Наскiльки я знаю, нi.

– Дякую. Тепер я хотiв би трошки помiзкувати над цiею справою. Якщо котедж покинули назавжди, у нас можуть виникнути певнi труднощi; якщо ж тiльки на якийсь час, що менi видаеться вiрогiднiшим, то це означае, що мешканцiв учора попередили про ваш прихiд, i вони встигли сховатися. Тодi, можливо, вони вже повернулися, i ми все це легко з’ясуемо. Я вам пораджу: повертайтеся до Норбера й ще раз огляньте котедж зовнi. Якщо переконаетеся, що в ньому хтось е, не вривайтеся самi в будинок, а лише дайте телеграму менi та моему колезi. Отримавши ii, ми за годину будемо у вас, а там дуже скоро дiзнаемося, у чому рiч.

– Ну, а якщо в будинку все ще нiкого немае?

– Тодi я приiду завтра, i ми з вами обговоримо, як бути. До побачення, i головне – не хвилюйтеся, поки не дiзналися, що вам насправдi е чого хвилюватися.



– Боюся, справи тут кепськi, Ватсоне, – сказав мiй товариш, коли, вiдпровадивши мiстера Гранта Мунро до дверей, повернувся в наш кабiнет. – Як гадаете?

– Брудна iсторiя, – задумався я.

– Атож. І пiдгрунтям тут слугуе шантаж, або я дуже помиляюся.

– І хто шантажист?

– Не iнакше, як та тварюка, що живе в единiй затишнiй кiмнатi котеджу та тримае в себе ту фотографiю на камiнi. Чесне слово, Ватсоне, е щось захоплююче в цьому мертвотному обличчi за вiкном, i я б дуже не хотiв пропустити цей випадок.

– Маете якусь гiпотезу?

– Поки що тiльки першу тезу. Але буду дуже здивований, якщо вона виявиться хибною. У котеджi живе перший чоловiк цiеi жiнки.

– Чому ви так вирiшили?

– А чим iще можна пояснити ii шалений неспокiй, аби туди не увiйшов другий? Факти, як вважаю, складаються приблизно так. Жiнка виходить в Америцi замiж. У ii чоловiка виявляються якiсь нестерпнi схильностi, або, скажiмо, його вражае якась гидка недуга – вiн виявляеться прокаженим або божевiльним. Врештi-решт вона втiкае вiд нього, повертаеться в Англiю, змiнюе iм’я та починае, як iй здаеться, будувати життя знову. Вона вже три роки замiжня за iншим i почуваеться в повнiй безпецi – чоловiковi вона показала свiдоцтво про смерть якоiсь iншоi людини, чие iм’я вона й узяла, – аж раптом ii мiсцеперебування стае вiдоме ii першому чоловiку або, скажiмо, якiйсь не надто добропоряднiй жiнцi, котра пов’язалася з хворим. Вони пишуть дружинi, погрожують приiхати та вивести ii на чисту воду. Вона просить сто фунтiв i намагаеться вiдкупитися вiд них. Але вони однаково приiжджають, i коли чоловiк у бесiдi з дружиною випадково згадуе, що в котеджi оселилися новi мешканцi, вона за якимись ознаками здогадуеться, що це – ii переслiдувачi. Жiнка чекае, поки чоловiк засне, потiм кидаеться iх умовляти, щоб забиралися геть. Нiчого не досягнувши, вона наступного дня iз самого ранку вирушае до них знову, i чоловiк

Страница 7

як вiн сам це розповiв, зустрiчае ii в ту мить, коли вона виходить вiд них. Тодi вона обiцяе йому бiльше туди не ходити, але за два днi, не втримавшись вiд спокуси назавжди позбутися страшних сусiдiв, вдаеться до новоi спроби, прихопивши iз собою свiтлину, яку, можливо, у неi вимагали. Пiд час перемовин з’являеться служниця з повiдомленням, що господар уже вдома, i тут дружина, розумiючи, що вiн одразу ж пiде в котедж, випроваджуе його мешканцiв чорним ходом, iмовiрно, у той сосновий бiр, про який тут уже згадувалося. Чоловiк приходить i застае житло порожнiм. Я, однак, буду вкрай здивований, якщо вiн i сьогоднi знайде його порожнiм, коли вийде увечерi розгледiтися. Що скажете про таку гiпотезу?

– Усе може бути.

– Зате вона пов’язуе всi факти. Коли нам стануть вiдомi новi деталi, якi не вкладуться в нашу версiю, тодi встигнемо ii переглянути. Найближчим часом нiчого не можемо вдiяти, поки не отримаемо нових звiсток iз Норбера.

Довго чекати не довелося. Телеграму принесли, як тiльки ми випили чай. «У котеджi живуть, – йшлося в нiй. – Знову бачив у вiкнi обличчя. Прийду зустрiти потяг о сьомiй i до вашого прибуття нiчого не робитиму».

Коли ми вийшли з вагону, Грант Мунро чекав на платформi, i при свiтлi станцiйних лiхтарiв було помiтно, що вiн дуже блiдий i тремтить вiд хвилювання.

– Вони ще там, мiстере Голмс, – сказав вiн, схопив-ши мого приятеля за рукав. – Коли я йшов сюди, то бачив у котеджi свiтло. Тепер ми з цим покiнчимо раз i назавжди.

– Який маете план? – спитав мiй товариш, коли ми пiшли темною, обсадженою деревами дорогою.

– Я силою вдеруся до будинку й особисто побачу, що там таке. Вас двох я попросив би бути при цьому свiдками.

– Ви твердо зважилися так вчинити, незважаючи на застереження вашоi дружини, що для вас буде краще не розкривати ii таемницю?

– Авжеж, зважився.

– Що ж, ви, мабуть, маете рацiю. Правда, якою б вона не була, краща за невизначенiсть i пiдозри. Пропоную вирушати негайно ж. Звiсно, перед обличчям закону цим ми поставимо себе в становище винних, але гадаю, що на ризик таки варто пiти.



Нiч була дуже темною, i почався дрiбний дощик, коли ми звернули з шосейноi дороги на вузький, порiзаний глибокими колiями путiвець, що пролiг мiж двома рядами живоплоту. Мiстер Грант Мунро вiд нетерпiння мало не втiк вiд нас, i ми, хоч i спотикаючись, намагалися не вiдставати вiд нього.

– Це вогнi мого будинку, – пробурмотiв вiн, вказуючи на свiтло, що мерехтiло крiзь дерева, – а ось котедж, i зараз я туди зайду.

Путiвець у цьому мiсцi завертав. Бiля самого повороту стояла хатинка. Жовта смуга свiтла на чорнiй землi перед нами показувала, що дверi вiдчиненi, й одне вiкно на другому поверсi було яскраво освiтлене. Ми поглянули та побачили, що на тлi штори рухаеться темна пляма.

– Вона там, ця тварюка! – заверещав Грант Мунро. – Ви самi бачите, що там хтось е. За мною, i зараз ми про все дiзнаемося!

Ми пiдiйшли до дверей, але раптом iз чорноти виступила жiнка й зупинилася в золотiй смузi свiтла, що падало вiд лампи. У темрявi я не бачив ii обличчя, але простягнутi руки висловлювали благання.

– Заради Бога, Джеку, зупинися! – закричала вона. – У мене було передчуття, що ти прийдеш сьогоднi ввечерi. Не думай нiчого лихого, любий! Повiр менi ще раз, i тобi нiколи не доведеться шкодувати про це.

– Я дуже довго вiрив тобi, Еффi! – промовив чоловiк суворо. – Пусти! Я однаково ввiйду. Я та моi друзi, ми вирiшили покiнчити з цим раз i назавжди.

Вiн вiдiпхнув ii, i ми, не зупиняючись, пiшли за ним. Тiльки-но чоловiк вiдчинив дверi, як прямо на нього вибiгла лiтня жiнка й спробувала заступити йому дорогу, але той вiдштовхнув ii, тож за мить ми всi трое вже пiдiймалися сходами. Грант Мунро увiрвався в освiтлену кiмнату другого поверху, а за ним i ми.

Покiй був затишний, добре обставлений, на столi горiли двi свiчки, а на камiнi – ще двi. У кутку, зiгнувшись над письмовим столом, сидiла маленька дiвчинка. Їi обличчя, коли ми увiйшли, було обернене в iнший бiк, ми розгледiли лише, що вона в червоному платтячку та довгих бiлих рукавичках. Коли вона жваво кинулася до нас, я зойкнув вiд жаху та несподiванки. Мала звернула до нас обличчя дуже дивного мертвотного кольору, i його риси були позбавленi будь-якого виразу. За мить загадка вирiшилася. Голмс зi смiхом провiв рукою за вухом дiвчинки, маска зiскочила, i вугiльно-чорна мулатка засяяла всiма своiми бiлими зубками, весело регочучи з нашого здивованого вигляду. Подiляючи ii веселощi, голосно засмiявся i я, але Грант Мунро стояв, вирячивши очi та схопившись рукою за горло.

– Боже! – закричав вiн. – Що це означае?

– Я скажу тобi, що це означае, – проголосила жiнка, вступаючи в кiмнату з гордою рiшучiстю на обличчi. – Ти змушуеш мене вiдкрити тобi мою таемницю, хоч це й здаеться менi нерозумним. Тепер разом вирiшимо, як нам iз цим бути. Мiй чоловiк в Атлантi помер. Але моя дитина залишилася жива.

– Твоя дитина!

Вона дiстала захований на грудях срiбний медальйон.

– Ти нiколи не зазирав усер

Страница 8

дину.

– Я думав, що вiн не вiдмикаеться.

Вона натиснула пружину, i передня стулка медальйона вiдскочила. Пiд нею був портрет чоловiка з винятково гарним i тонким обличчям, хоча його риси виявляли безпомилковi ознаки африканського походження.

– Це Джон Геброн iз Атланти, – повiдомила жiнка, – i не було на землi шляхетнiшоi людини. Вийшовши за нього, я вiдiрвалася вiд свого народу, але, поки вiн був живий, жодного разу нi на мить не пошкодувала про це. Нам не пощастило – наша едина дитина вдалася не в мене, а в нього. Таке часто трапляеться в змiшаних шлюбах, i маленька Люсi набагато чорнiша, нiж був ii батько. Але чорна чи бiла, вона моя рiдна, моя люба маленька дiвчинка, i мама ii дуже любить!

Дiвчинка при цих словах пiдбiгла до жiнки й занурилася обличчям в ii сукню.

– Я залишила ii тодi в Америцi, – продовжувала жiнка, – тiльки з тiеi причини, що вона ще не зовсiм одужала, а змiна клiмату могла б зашкодити ii здоров’ю. Я вiддала ii на пiклування вiрноi шотландки, нашоi колишньоi служницi. У мене й у думках не було вiдступатися вiд своеi дитини. Але коли зустрiла тебе на своему шляху, коли тебе покохала, Джеку, то не наважилася розповiсти тобi про свою дитину. Хай даруе менi Бог, я побоялася, що втрачу тебе, i в мене забракло мужностi все розповiсти. Менi довелося вибирати мiж вами, i через свою слабкiсть я вiдвернулася вiд рiдноi моеi дiвчинки. Три роки приховувала вiд тебе ii iснування, але листувалася з нянею та знала, що з дiвчинкою все гаразд. Однак останнiм часом у мене з’явилося непереборне бажання побачити свою дитину. Я боролася з ним, але марно. І хоча знала, що це ризиковано, зважилася на те, щоб дiвчинку привезли сюди, нехай хоч на кiлька тижнiв. Я послала няньцi сто фунтiв i дала iй вказiвки, як поводитися тут у котеджi, щоб вона могла здатися простою сусiдкою, до якоi я не маю жодного стосунку. Я дуже боялася, тому не дозволяла виводити дитину з будинку вдень. Вдома ми завжди прикриваемо iй личко та руки: раптом хтось побачить ii у вiкно, i поширяться чутки, що по сусiдству з’явилося чорне дитинча. Якби я менше остерiгалася, було б набагато розумнiше, але я втрачала розум вiд страху, щоб до тебе не дiйшла правда.

Ти першим сказав менi, що в котеджi хтось оселився. Менi б зачекати до ранку, але я не могла заснути вiд хвилювання, i нарештi вийшла нишком, знаючи, як мiцно ти спиш. Але ти побачив, що я виходила, i з цього почалися всi моi негаразди. Наступного дня менi довелося вiддатися на твою милiсть, i ти шляхетно вирiшив не допитуватися. Але на третiй день, коли ти увiрвався в котедж iз головного входу, нянька з дитиною ледь встигли втекти крiзь запаснi дверi. І ось сьогоднi ти все дiзнався, i я питаю тебе: що з нами тепер буде – зi мною та моею дитиною?

Вона стиснула руки й чекала на вiдповiдь.

Двi довгих хвилини Грант Мунро не порушував мовчанку, а коли вiн озвався, це була така вiдповiдь, що менi й зараз приемно ii згадати. Вiн пiдняв дiвчинку, поцiлував i потiм, тримаючи ii на руцi, простягнув iншу дружинi й обернувся до дверей.

– Нам буде зручнiше поговорити про все вдома, – сказав вiн. – Я не дуже хороша людина, Еффi, але, менi здаеться, все ж таки кращий, нiж ти гадала.

Ми з Голмсом провели iх до повороту, i, коли вийшли на дорогу, мiй приятель смикнув мене за рукав.

– Гадаю, – сказав вiн, – у Лондонi вiд нас буде бiльше користi, нiж у Норберi.

Про цей випадок вiн не сказав нi слова бiльше аж до пiзньоi ночi, коли, взявши запалену свiчку, обернувся до дверей, щоб пiти в свою спальню.

– Ватсоне, – зронив вiн, – якщо вам колись здасться, що я занадто покладаюся на своi здiбностi або придiляю справi менше уваги, нiж вона того заслуговуе, будь ласка, шепнiть менi на вухо: «Норбер», i я буду за це надзвичайно вдячний.




Пригоди зi золотим пенсне


Нотатки про нашу працю 1894 року помiстилися аж у три важких томи. Мушу зiзнатися, що менi важко вибрати з цiеi величезноi маси матерiалiв випадки, якi були б цiкавими самi собою, але б водночас якнайяскравiше викривали своерiдний талант мого приятеля. Я нерiшуче гортаю сторiнки своiх записiв. Ось жахливий випадок про червону п’явку, що викликае почуття вiдрази, а ось страшна смерть банкiра Кросбi. Того року сталася й трагедiя в Едлтонi та незвичайна знахiдка в старовинному курганi. Скандальна справа про спадщину Смiт-Мортiмера також вiдбулася тодi ж, як i вистеження та затримання Гарета, бульварного вбивцi, за що Голмс отримав вдячного листа вiд президента Францii та орден Почесного легiону. Всi цi випадки заслуговують уваги читачiв, але загалом менi здаеться, жоден iз них не е настiльки цiкавим, як випадок у Йокслi-Олд-плейс. Маю на увазi не лише трагiчну смерть молодого Вiллоубi Смiта, але й наступнi подii, якi показали мотиви злочину пiд напрочуд незвичайним кутом.

Одного вечора наприкiнцi листопада (погода була огидна, справжня буря) ми сидiли разом iз Голмсом у нашiй вiтальнi на Бейкер-стрит. Я заглибився в найновiше дослiдження з хiрургii, а Шерлок намагався прочитати залишки первинного т

Страница 9

ксту на палiмпсестi[1 - Палiмпсест – пергамент, на якому стерли первiсний текст, а поверх нього написали новий.] за допомогою потужноi лупи. Ми мовчали, оскiльки кожен iз нас був iз головою занурений у свою справу. Дощ люто перiщив у шибки, а вiтер iз завиванням пролiтав по Бейкер-стрит. Дивно, чи не так? Ми перебували в самому центрi мiста, i творiння рук людських оточували нас iз усiх бокiв на добрi десять миль, i водночас ми перебували в полонi стихii, для якоi весь Лондон – не бiльш, нiж горбочки крота в чистому полi. Я пiдiйшов до вiкна й задивився на порожню вулицю. То тут, то там дрiбнилися вогнi вуличних лiхтарiв у калюжах на брукiвцi та тротуарi. Самотнiй кеб виiхав iз Оксфорд-стрит, колеса його плюскали по калюжах.

– Авжеж, Ватсоне, як добре, що такого вечора нам не треба виходити, – зауважив Голмс, вiдклавши лупу та згортаючи стародавнiй рукопис. – На сьогоднi годi. Вiд цiеi роботи дуже втомлюються очi. Наскiльки я змiг розiбрати, це всього лише монастирськi рахунки з другоi половини XV столiття. Стривайте! А це що означае? – останнi слова вiн промовив, коли крiзь виття вiтру ми почули тупiт копит, а потiм скрегiт колеса об край тротуару. Мабуть, кеб, який я побачив через вiкно, зупинився бiля дверей нашого будинку.

– Що йому потрiбно? – здивувався я, побачивши, як хтось виходить iз кебу.

– Що йому потрiбно? Хоче бачити нас. А нам, мiй бiдний Ватсоне, доведеться одягати плащi, шалики, калошi й усе, що вигадала людина на випадок негоди. Стривайте! Кеб iде! Тодi ще е надiя. Якби вiн хотiв, щоб ми поiхали з ним, не став би вiдпускати кеб. Доведеться вам вiдчинити дверi, адже всi поряднi люди вже давно сплять.

Свiтло лампи в передпокоi впало на обличчя нашого опiвнiчного гостя. І я одразу його впiзнав. Це був Стенлi Гопкiнс, молодий, перспективний детектив, службовою кар’ерою котрого Голмс дуже цiкавився.

– Вiн удома? – перепитав Гопкiнс.

– Пiдiймайтеся, мiй любий сер, – почувся згори голос Шерлока. – Сподiваюся, ви не потягнете нас кудись у таку нiч.

Гiсть пiднявся нагору. У свiтлi лампи його плащ виблискував, як мокра луска. Поки Голмс ворушив дрова в камiнi, я допомагав детективу роздягатися.

– Ходiть-но сюди, любий Гопкiнсе, i погрiйтеся бiля вогню, – запросив Шерлок. – Ось сигара, а в нашого доктора е чудовий елiксир iз гарячоi води та цитрини. Такоi ночi немае кращих лiкiв. Щось дуже важливе вигнало вас iз дому в таку негоду, правда?

– Ви не помилилися, мiстере Голмс. Який я мав сьогоднi день! Ви читали останнi новини про йокслiйську справу?

– Останнi новини, якi я сьогоднi читав, походять iз XV столiття.

– Ну, це нiчого. Повiдомлення складаеться лише з одного абзацу, та й у ньому все перебрехали так, що ви нiчого не втратили. Маю вам повiдомити, що я не сидiв, склавши руки. Йокслi мiститься в Кентi, за сiм миль вiд Четема й за три милi вiд залiзницi. Я отримав телеграму о третiй п’ятнадцять, був у Йокслi о п’ятiй, провiв слiдство, приiхав останнiм потягом до Лондона й зi станцii Черiнг-Кросс попрямував просто до вас.

– З чого я можу зробити висновок, що ви не все зрозумiли в цiй справi.

– Не все? Та я нiчого не зрозумiв. Такоi заплутаноi справи нiколи не мав, спочатку я подумав, що вона зовсiм простенька, i я ii легко розплутаю. Немае мотиву злочину, мiстере Голмс. Ось що не дае менi спокою: немае мотиву! Людину вбили, цього заперечувати не можна, але не можу збагнути, хто мiг бажати жертвi смертi.

Голмс закурив i вiдкинувся в крiслi.

– Розказуйте, – запропонував вiн.

– Усi факти я вивчив досконально, – почав Стенлi Гопкiнс, – але хотiв би зрозумiти, що вони означають. Кiлька рокiв тому той замiський будинок, Йокслi-Олд-плейс, орендував один чоловiк, котрий назвався професором Коремом. Вiн дуже хворий. Тому лежить у лiжку або шкутильгае з паличкою своiм помешканням, часом садiвник возить його у вiзочку парком. Сусiдам вiн подобаеться, вони його навiдують, професора вважають авторитетним фахiвцем. Слуг небагато – лiтня економка мiсiс Маркер i служниця Сьюзен Терлтон. Вони жили в обiйстi з того часу, як професор оселився там, i репутацiю мають бездоганну. Професор пише якусь вчену працю. Десь рiк тому вiн вирiшив, що йому потрiбен секретар. Першi два секретарi не впоралися, але третiй, мiстер Вiллоубi Смiт, юнак, котрий тiльки-но закiнчив унiверситет, виявився саме тим, про кого професор мрiяв. Вранцi вiн записував те, що йому диктував професор, а ввечерi пiдбирав матерiал, потрiбний для роботи наступного дня. Той Смiт не викликав жодних пiдозр: нi коли вчився в Аппiнгемi, нi в Кембриджi. Я бачив характеристики, з яких випливае, що вiн завжди був ввiчливим, спокiйним, старанним студентом, у котрого зовсiм не було недолiкiв. І ось цього ранку цей юнак гине в кабiнетi професора за обставин, якi однозначно вказують на вбивство.

Гопкiнс замовк. Вiтер гудiв, i шибки жалiбно деренчали пiд його натиском. Голмс i я також пiдсунулися ближче до вогню, слухаючи цiкаву оповiдку молодого детектива, яку вiн викладав неквапливо та послiдовно.

– Обшукайте вс

Страница 10

Англiю, – продовжував вiн, – але не знайдете приязнiшого гурту людей, вiдгородженого вiд будь-яких зовнiшнiх чинникiв. Тижнями нiхто з них не виходив за ворота. Професор занурений у свою роботу, i нiчого бiльше для нього не iснуе. Молодий Смiт не знав нiкого з сусiдiв, i спосiб його життя мало чим вiдрiзнявся вiд розмiреного життя професора. У жiнок немае жодних справ за межами оселi. Мортiмер, котрий возив професора у вiзочку парком, – старий вояк на пенсii, ветеран Кримськоi вiйни, чоловiк iз бездоганною репутацiею. Вiн живе не в самому будинку, а в трикiмнатному котеджi з iншого боку парку. Бiльше в садибi не було нiкого. Варто, однак, додати, що за сто ярдiв вiд брами парку проходить Лондонське шосе на Четем. Ворота зачиняються на клямку, i сторонньому, звiсно, неважко проникнути до парку.

Тепер дозвольте менi повторити свiдчення Сьюзен Терлтон, оскiльки вона едина, хто може розказати щось певне про цю iсторiю. Десь пiсля сьомоi, коли професор усе ще був у лiжку (у негоду вiн лише зрiдка вставав до дванадцятоi), вона вiшала фiранки в спальнi нагорi, вiкна якоi розмiщенi по фасаду. Покоiвка займалася на кухнi якимось своiми справами. Смiт працював у своiй кiмнатi нагорi; служниця чула, як вiн iшов коридором i спустився до кабiнету, який розташований якраз пiд спальнею, де вона вiшала фiранки. Служниця впевнена, що це був мiстер Смiт, оскiльки добре розпiзнае його швидку, рiшучу ходу. Вона не чула, як дверi кабiнету зачинилися, але приблизно за хвилину внизу, у кабiнетi, пролунав жахливий крик. Це був хрипкий, несамовитий вереск, такий дивний i неприродний, що було незрозумiло, хто лементуе: чоловiк чи жiнка. Одразу почувся глухий удар тiла об пiдлогу – такий сильний, що затремтiв увесь будинок, а потiм настала тиша. Якусь мить служниця не могла ворухнутися вiд жаху, але потiм опритомнiла й прожогом кинулася вниз сходами. Вiдчинила дверi кабiнету. Молодий Смiт лежав розпростертий на пiдлозi. Спершу вона не помiтила нiчого особливого. Спробувала пiдняти його й раптом побачила кров, що тече з рани на шиi нижче потилицi. Рана була дуже дрiбна, але глибока, можливо, зачепили сонну артерiю. Поруч на килимi лежало й знаряддя злочину: нiж iз рукiв’ям зi слоновоi кiстки та негнучким лезом для зрiзання воскових печаток – такi часто прикрашають старовиннi набори для письма. Один iз подiбних постiйно стояв на столi професора.

Служниця вирiшила, що Смiт мрець, але коли облила йому обличчя водою з карафки, той на мить розплющив очi. «Професоре, – пробурмотiв вiн, – це була вона». Служниця готова присягнутися, що це його точнi слова. Нещасний вiдчайдушно намагався сказати ще щось, навiть пiдняв праву руку. Але вона вiдразу впала, i нещасний бiльше не ворухнувся.

Потiм до покою вбiгла економка. Але останнiх слiв Смiта вона не чула. Залишивши бiля тiла Сьюзен, економка поквапилася до професора. Той сидiв у лiжку. Був страшенно схвильований, бо також почув крик i зрозумiв, що в будинку сталося якесь нещастя. Мiсiс Маркер готова засвiдчити пiд присягою, що професор був у нiчнiй пiжамi, та вiн i не мiг одягнутися без Мортiмера, котрому звелiли прийти о дванадцятiй. Професор заявив, що чув крик десь у глибинi будинку, i це все, що вiн знае. Натомiсть i гадки не мае, як пояснити слова секретаря: «Професоре, це була вона». Ймовiрно, це було марення. На думку професора, Смiт ворогiв не мав, i в нього й гадки немае, якими можуть бути мотиви вбивства. Передусiм професор послав садiвника Мортiмера за полiцiею. А потiм констебль закликав мене. Нiчого в будинку не чiпали, поки не приiхав я, i суворо попередили, щоб нiхто не топтав стежки, що ведуть до дому. Таким чином, мiстере Голмс, випала чудова нагода застосувати на практицi вашi теорii. Для цього нiчого не бракуе.

– Крiм Шерлока Голмса, – додав мiй товариш дещо уiдливо. – Гаразд, а тепер послухаемо, що там зробили ви.

– Насамперед, мiстере Голмс, прошу поглянути на план розташування кiмнат. Зможете собi уявити, де розташований кабiнет професора й iншi кiмнати, i вам буде легше стежити за моею розповiддю.

Вiн розгорнув мапу й розстелив ii на колiнах Голмса. Я встав позаду Шерлока й також зосередився на документi.








– Це, звiсно, схема, я намалював лише важливе для справи. Решту ви побачите самi пiзнiше. Припустiмо, що вбивця проник у будинок ззовнi. Але яким чином? Певна рiч, вiн пройшов крiзь парк алеею й проник у будинок iз чорного ходу, звiдки легко потрапити в кабiнет. Будь-який iнший шлях надто складний. Утекти злочинець мiг лише тим самим шляхом, оскiльки два iнших можливих шляхи вiдступу були вiдрiзанi. Один – Сьюзен, вона бiгла на галас сходами. Інший веде в спальню професора. Природно, що всю увагу я звернув на алею в парку. Незадовго до цього йшов дощ, земля розмокла, i слiди на нiй мали б виднiтися цiлком чiтко.

Я оглянув стежку й збагнув, що маю справу з обережним i досвiдченим злочинцем. Жодних слiдiв на алеi не виявилося! Зате хтось пройшов газоном, щоб не залишити слiдiв, на землi чiтких вiдбиткiв також не було, але трава прим’

Страница 11

лася, отже, там таки хтось iшов. Це мiг бути лише вбивця: нi садiвник, та й узагалi нiхто зi слуг не ходили вранцi в цьому мiсцi, а вночi лив дощ.

– Хвильку, – перервав його Голмс. – А куди веде ця алея?

– На шосе.

– Скiльки треба йти нею, щоб вийти на шосе?

– Ярдiв сто.

– Припустiмо, бiля самих ворiт на цiй алеi були слiди. Ви впевненi, що помiтили б iх?

– На жаль, у цьому мiсцi алея вимощена цеглою.

– Ну, а на шосе?

– І на шосе немае слiдiв. Воно все вкрите калюжами.

– Отакоi! А скажiть, якщо дослiдити слiди на травi, людина йшла до будинку чи вiд нього?

– Цього не можу сказати. У слiдiв не було якихось певних обрисiв.

– Слiди великоi ноги чи маленькоi?

– Також не можу сказати.

Голмс цокнув язиком, обличчя показувало, що вiн невдоволений.

– Дощ усе ще перiщить, i вiтер не затихае, – сказав вiн. – Розшифрувати слiди, можливо, буде важче, нiж стародавнiй рукопис! Ну що ж, нiчого не вдiеш. Отже, Гопкiнсе, ви виявили, що нiчого не виявили. Що ж ви пiсля цього зробили?

– Не вважаю, що нiчого не виявив, мiстере Голмс. По-перше, я з’ясував, що хтось проник до будинку ззовнi. Пiзнiше дослiдив пiдлогу коридору. На нiй лежить кокосова циновка, на якiй немае жодних слiдiв. Потiм подався до кабiнету. Меблiв у ньому майже немае, якщо не брати до уваги величезного письмового столу зi секретером. Бiчнi шухляди секретера були висуненi, середня ж – замкнена на ключ. Бiчнi шухляди, мабуть, нiколи не замикалися, i в них не було нiчого цiнного. У середнiй шухлядi зберiгали важливi папери, але вони залишилися на мiсцi. Професор запевнив мене, що нiчого не зникло. Ясно, що метою злочину був не грабунок. Потiм я оглянув тiло вбитого. Воно лежало дещо лiвiше вiд письмового столу – погляньте на мое креслення. Рана на правому боцi шиi завдана ззаду. Ясно, що вiн не мiг вчинити таке сам.

– Якщо лишень не впав на нiж, – втрутився Голмс.

– Саме так. Менi це також спало на думку. Але нiж лежав на вiдстанi кiлькох футiв вiд тiла. Отже, жертва на нiж не падала. Потiм звернiть увагу на останнi слова убитого. І, нарештi, у його правiй руцi був затиснутий дуже важливий матерiальний доказ.

Гопкiнс витягнув iз кишенi паперовий пакетик. Вiн розгорнув його та витягнув пенсне в золотiй оправi. З одного боку до нього була прикрiплена подвiйна чорна шовкова шворка. Обидва ii кiнцi були обiрванi.

– У Смiта був стовiдсотковий зiр, – зазначив Гопкiнс. – Отже, вiн зiрвав це пенсне з обличчя вбивцi.

Шерлок Голмс узяв пенсне й дуже ретельно його оглянув. Потiм вiн насунув пенсне собi на нiс, спробував читати, пiдiйшов до вiкна й роздивився найближчi споруди, потiм зняв пенсне та знову ретельно його оглянув, тримаючи близько вiд лампи, задоволено всмiхнувся, сiв за стiл i написав кiлька рядкiв на клаптику паперу, який простягнув Гопкiнсу.

– Ось найкраще, що можу зробити для вас, – сказав вiн. – Це, сподiваюся, допоможе.

Здивований детектив прочитав записку вголос:

– «Шукаемо ледi, добре одягнену, котра проживае в респектабельному будинку або помешканнi. У неi товстий, м’ясистий нiс i близько посадженi очi. Вона морщить чоло, короткозоро мружиться, i, ймовiрно, мае сутулi плечi. Є iнформацiя, що впродовж кiлькох останнiх мiсяцiв вона щонайменше двiчi зверталася до оптики. Оскiльки в ii пенсне дуже потужнi скельця, а оптикiв не так уже й багато, розшукати ii буде неважко».

Помiтивши на наших обличчях подив, Голмс усмiхнувся.

– Все це дуже просто, – сказав вiн. – Важко знайти предмет, який дозволяв би зробити бiльше висновкiв, нiж окуляри або пенсне, особливо з такими нетиповими скельцями. Звiдки я зробив висновок, що пенсне належить жiнцi? Звернiть увагу, яка витончена робота. Крiм цього, я пам’ятав слова убитого. Що ж стосуеться ii респектабельностi й одежi, то й це не таемниця: оправа дорога, iз чистого золота, i важко собi уявити, щоб ледi, котра носила таке пенсне, була б менш вишуканою в усьому iншому. Одягнiть пенсне, i побачите, що воно не триматиметься на вашому носi. Отже, вiн у цiеi жiнки доволi широкий. Такий нiс – зазвичай короткий, м’ясистий, хоча е цiлий ряд виняткiв, ось чому я не наполягаю на цiй подробицi в своему описi. Мое обличчя достатньо вузьке, однак, одягаючи пенсне, я бачу, що моi очi розставленi ширше, нiж скельця. Іншими словами, очi в цiеi мiсiс посадженi доволi близько. Звернiть увагу, Ватсоне, що скельця увiгнутi та надзвичайно потужнi. Коли жiнка так погано бачить, це неодмiнно мусить позначитися на ii зовнiшностi. Маю на увазi зморшки на чолi, звичку жмуритися, сутулi плечi.

– Розумiю, – сказав я. – А чому ви вирiшили, що ледi двiчi вiдвiдувала оптику?

Голмс узяв пенсне.

– Звернiть увагу, що затискачi вкритi корком iз внутрiшнього боку, аби менше тиснути на шкiру. Одна коркова прокладка блiдiша та трiшки стерта, iнша ж зовсiм нова. Вочевидь, що нову одягнули нещодавно. Але й стара прокладка одягнена всього кiлька мiсяцiв тому. Оскiльки обидвi прокладки iдентичнi, роблю висновок, що жiнка двiчi ремонтувала пенсне в одному й тому ж мiсцi.

–

Страница 12

Дивна рiч! – вигукнув Гопкiнс. – Хто б мiг подумати, що всi цi данi були в моiх руках, а я нi про що не здогадався! Правда, я таки мав намiр обiйти лондонських оптикiв.

– Обiйдiть обов’язково. А зараз розкажiть, що ще знаете про цю справу.

– Бiльше нiчого, мiстере Голмс. Тепер менi здаеться, що ви знаете не менше за мене, а може, й навiть бiльше! Ми з’ясовували, чи не з’являвся якийсь незнайомець на станцii або на найближчих дорогах. Нiхто наче не показувався. Що мене остаточно збивае з пантелику – це цiлковита вiдсутнiсть мотивiв злочину. Навiть натяку немае!

– У цьому не можу вам допомогти! Але гадаю, ви волiли б, аби ми завтра вирушили з вами на мiсце злочину.

– Якщо вам це буде не дуже важко, мiстере Голмс. О шостiй годинi ранку вiд вокзалу Черiнг-Кросс вiдходить потяг до Четема, i нам треба бути в Йокслi десь по восьмiй.

– Гаразд, поiдемо цим потягом. У вашоi справи е певнi цiкавi подробицi, i менi хотiлося б вивчити ii грунтовнiше. Але зараз уже за пiвнiч, а нам треба хоч кiлька годин поспати. Я вас влаштую ось на цьому диванi перед камiном. Вранцi на спиртiвцi зварю кави, i рушимо в дорогу.



Вранцi вiтер вщух. Сонце пiдiймалося над похмурими болотами в заплавах Темзи, але не грiло. Сумнi простори рiчки назавжди ототожнюються в моiй пам’ятi з переслiдуванням жителя Андаманських островiв на самих початках нашоi спiвпрацi. Пiсля довгоi та стомлюючоi подорожi ми вийшли на маленькiй станцii за кiлька миль вiд Чатема. Поки запрягали коня в мiсцевому заiздi, ми нашвидкуруч поснiдали, тож з’явившись у Йокслi, вiдразу ж взялися за справу. Полiсмен зустрiв нас бiля ворiт парку.

– Ну як, Вiлсоне, новини е?

– Нiяких, сер.

– Бачили якихось невiдомих?

– Нi, сер. Полiцiя впевнена, що вчора нiхто не приiжджав сюди та не вiд’iжджав.

– Обiйшли всi готелi та заiзди?

– Атож, сер. І не виявили нiкого, кого можна було б запiдозрити.

– Врештi-решт звiдси до Чатема можна дiйти пiшки. Невiдомий мiг сховатися там або сiсти на потяг непомiченим. А ось i та сама алея, про яку я вам казав, мiстере Голмс. Упевнений, що вчора слiдiв на нiй не було.

– А з якого боку помiтили слiди на травi?

– Ось iз цього, сер. Бачите вузьку смужку трави мiж алеею та грядкою квiтiв? Зараз слiдiв не бачу, але вчора вони були чiтко помiтнi.

– Авжеж, тут справдi хтось ходив, – пiдтвердив Голмс, нахиляючись i розглядаючи траву. – Наша ледi ступала дуже обережно, чи не так? Якби вона оступилася в той чи iнший бiк, слiди залишилися б i на алеi, i на м’якiй грядцi з квiтами, де вони були б ще помiтнiшими.

– Аякже, сер, жiнка мае сталевi нерви!

Я помiтив, як обличчя Голмса напружилося.

– Кажете, що вона повернулася тим самим шляхом?

– Звiсно, сер, iншого шляху немае.

– Тобто цiею самою смужкою трави?

– А як iнакше, мiстере Голмс?

– Гм! Чудово! Справжнiй подвиг! Ну, гаразд, iз алеею все. Ходiмо далi. Ця хвiртка зазвичай вiдчинена? Отже, не довелося докладати зусиль, аби проникнути в парк. Ясно, що вбивство вона не планувала. Інакше прихопила б iз собою якусь зброю, а не скористалася б ножем iз письмового столу. Вона пройшла цим коридором, не залишивши слiдiв на рогожi. Потiм увiйшла в кабiнет. Як довго пробула в кабiнетi? Знати цього ми не можемо.

– Вона пробула там кiлька хвилин, сер. Я забув сказати, що мiсiс Маркер прибирала в кабiнетi приблизно за чверть години до того, що сталося. Так вона каже.

– Отже, не бiльше чвертi години. Вiдтак наша ледi входить до покою. Йде до столу. Що вона хоче? У бiчних шухлядах iй, либонь, нiчого не треба. Інакше вони були б замкненi. Отже, ii цiкавить середня шухляда. Ага! А це що за подряпина? Ватсоне, запалiть, будь ласка, сiрника. Що ж ви нiчого менi про це не сказали, Гопкiнсе?

Слiд, який ми побачили, починався на бронзовiй прикрасi навколо щiлини для ключа праворуч, а потiм тягнувся приблизно на чотири дюйми по лакованому дереву.

– Я помiтив цю подряпину, мiстере Голмс. Але навколо щiлин для ключа завжди е подряпини.

– Ця подряпина зроблена недавно, зовсiм нещодавно. Подивiться, як виблискуе бронза. Стара подряпина швидко б потьмянiла та була б такого ж кольору, як i вся бронзова поверхня. Погляньте на подряпину крiзь лупу. Як свiжозорана земля з обидвох бокiв борозни. А де мiсiс Маркер?

Лiтня жiнка з втомленим, сумним обличчям увiйшла в кiмнату.

– Ви витирали тут пилюку вчора вранцi?

– Авжеж, сер.

– Бачили цю подряпину?

– Нi, сер, не бачила.

– Звiсно, нi. Якби подряпина була тодi, коли ви витирали пилюку, то ганчiрка скинула б ось цi крихти лаку. У кого е ключ вiд секретера?

– Професор тримае ключ на своему ланцюжку вiд годинника.

– Ключ простий?

– Нi, сер, фiгурний.

– Дуже добре. Можете йти, мiсiс Маркер. Так, справа прояснюеться. Наша вiдвiдувачка входить до кiмнати, йде до середньоi шухляди, вiдмикае ii або принаймнi намагаеться вiдiмкнути. А в цей час з’являеться молодий Смiт. Вона витягуе ключ iз таким поспiхом, що залишае глибоку подряпину. Вiн хоче затримати ii, а вона, схопивши перше, що трапи

Страница 13

ося пiд руку (а цим предметом виявився той ножик), б’е Смiта, той падае навзнак, i вона втiкае, можливо, затиснувши в iншiй руцi те, заради чого сюди прийшла. Служниця Сьюзен тут е? Як вважаете, Сьюзен, мiг хтось вислизнути крiзь цi дверi пiсля того, як ви почули крик?

– Нi, сер, нiхто не мiг. Я бiгла сходами й побачила б, якби хтось був у коридорi. Крiм того, цi дверi взагалi не вiдчинялися: бо коли вiдчиняються, то скриплять.

– Отож жiнка не могла втекти тим самим шляхом, яким прийшла. Цей коридор веде до спальнi професора? З нього немае виходу назовнi?

– Нi, сер.

– А тепер ходiмо знайомитися з професором. Звернiть увагу, Гопкiнсе! На пiдлозi коридору до кабiнету професора лежить така сама кокосова циновка. Це дуже важливо, запам’ятайте!

– Важливо?

– Хiба ви не бачите, який тут зв’язок? Втiм, можливо, я й помиляюся. Хоча… Ну, гаразд, представте мене професору.

Ми пiшли коридором. Вiн був приблизно такоi самоi довжини, як i той, дверi якого виходили в сад. Наприкiнцi коридору було кiлька сходинок, пiсля них – дверi. Наш супутник постукав, i ми увiйшли в спальню професора.

Кiмната була великою, стiни суцiльно заставленi книжковими полицями, частина книжок лежала на пiдлозi, по кутах та уздовж полиць. Лiжко стояло посерединi. Господар будинку напiвлежав-напiвсидiв у подушках. Його обличчя мене вразило: худе, з орлиним носом, пронизливими чорними очима, якi наче причаiлися в глибоких орбiтах пiд густими, навислими бровами. Його волосся та борода були зовсiм сивi, якщо не брати до уваги певноi нехарактерноi жовтизни навколо рота. З гущi сивого волосся стирчала цигарка, i в кiмнатi було важко дихати вiд густого тютюнового диму. Коли вiн простягнув руку Голмсу, я помiтив, що пальцi в стариганя також жовтi вiд нiкотину.

– Ви курите, мiстере Голмс? – спитав професор. Вiн говорив, ретельно добираючи слова, i в його мовi вiдчувався якийсь дивний акцент. – Прошу, не соромтеся. А ви, сер? Рекомендую вам цi цигарки. Їх зумисне набивають для мене в Александрii. Висилають тисячу штук одразу, i, на жаль, кожнi два тижнi доводиться замовляти нову партiю. Кепсько, сер, дуже зле. Але в старого занадто мало задоволень. Тютюн i робота. Ось i все, що менi залишилося в життi.

Голмс закурив. Очi його непомiтно вивчали кiмнату.

– Авжеж, тютюн i робота. А тепер знову лише тютюн, – гiрко зiтхнув господар. – Який жахливий випадок перервав мою роботу! Хто мiг передбачити настiльки жахливий злочин? Такий гiдний юнак. Пiсля кiлькох мiсяцiв навчання вiн став чудовим помiчником. Що думаете про всю цю справу, мiстере Голмс?

– Поки що важко щось сказати.

– Було б добре, якби ви пролили трохи свiтла на цю темну справу. Для старого книжкового хробака та ще й хворого це справжнiй удар. Менi здаеться, що я втратив здатнiсть мислити. Але ви людина справи, людина дii. Для вас це звичайна, буденна робота. Ви зберiгаете незворушнiсть при будь-якiй катастрофi. Нам пощастило, що саме ви взялися за розслiдування.

Поки професор говорив, Голмс ходив туди й сюди кiмнатою. Я помiтив, що вiн курив одну цигарку за iншою. Мабуть, вiн подiляв пристрасть нашого господаря до тютюну, присланого з Александрii.

– Звичайно, сер, це жахливий удар, – продовжив професор. – Ось там, на маленькому столику, лежить купа паперiв, це мiй magnum opus.[2 - Magnum opus (лат.) – велика робота.] Аналiз документiв, знайдених у коптських монастирях Сирii та Єгипту. Це дуже серйозне дослiдження основ знову вiдкритоi релiгii. Мое здоров’я таке кепське, що й не знаю, чи зможу закiнчити мою працю без помiчника, котрого так несподiвано позбувся. Ой-ой-ой, мiстере Голмс! Та ви, бачу, ще запеклiший курець, нiж я!

Голмс усмiхнувся:

– Атож, я розумiюся на тютюнi, – сказав вiн i взяв четверту цигарку зi скриньки та припалив ii вiд недопалку попередньоi. – Не докучатиму вам розпитуваннями, професоре Корем, оскiльки ви були в лiжку на момент злочину i, природно, не можете нiчого про нього знати. Я лише задам вам одне запитання: як гадаете, що мав на увазi нещасний, коли сказав: «Професоре, це була вона»?

Вчений похитав головою.

– Сьюзен – сiльське дiвчисько, – сказав вiн. – А ви знаете, наскiльки недоумкуватий простолюд. Гадаю, що бiдолаха пробурмотiв щось невиразне в мареннi, а вона уявила казна-що.

– Розумiю. А ви самi нiяк не можете пояснити цю трагедiю?

– Можливо, нещасний випадок. А, може, кажу це тiльки мiж нами, i самогубство. У молодi завжди е якiсь таемнi пристрастi, наприклад, нещасне кохання, про яке ми нiчого не знали. Й ось вiн наклав на себе руки. Це бiльше схоже на правду, нiж убивство.

– Ну, а пенсне?

– Пенсне? А, звiсно, пенсне! На жаль, я всього лише науковець, людина, котра ширяе в захмарних висотах. І я нiчого не тямлю в практичному життi. Але погодьтеся, мiй друже, що запорукою любовi можуть бути хiба старовиннi предмети. Берiть, берiть iще. Радий, що вам засмакували цi цигарки. Так от: вiяло, або рукавичка, або пенсне – хтозна, що може стискати в останню мить рука самогубцi. Ось цей джентльмен розповiда

Страница 14

про слiди на травi. Але врештi-решт вiн може й помилятися. Що ж стосуеться ножа, то вiн мiг вiдлетiти вбiк, коли нещасний юнак впав горiлиць. Можливо, я мiркую про справу, як дитина, але менi здаеться, що Вiллоубi Смiт сам вкоротив собi вiку.

Ця теорiя, здаеться, справила на Голмса враження, i вiн продовжував крокувати кiмнатою, занурений у своi думки, курячи одну цигарку за iншою.

– Скажiть, професоре Корем, – озвався вiн нарештi, – а що ви тримаете в середнiй шухлядi вашого секретера?

– Нiчого такого, що могло б зацiкавити злодiя. Сiмейнi папери, листи вiд моеi бiдноi дружини, дипломи тих унiверситетiв, якi удостоiли мене цiеi честi. Ось ключ. Самi переконайтеся.

Голмс узяв ключа й зиркнув на професора. Потiм повернув ключа назад.

– Дякую, але зараз це не мае значення, – сказав вiн. – З вашого дозволу я пiду в сад i все обмiркую на дозвiллi. У вашiй теорii самогубства щось е. Тому вибачте нам за вторгнення, професоре Корем. Обiцяю, що наразi не турбуватиму вас. Ми зайдемо десь о другiй годинi, пiсля другого снiданку, якщо дозволите, i я розповiм про все, що сталося за цей час.

Голмс здавався чимось дуже засмучений i довго мовчки ходив алеею саду.

– Знайшли нитку? – спитав я його нарештi.

– Все залежить вiд тих цигарок, якi я курив, – сказав вiн. – Можливо, я й на хибному шляху. Але попiл покаже.

– Мiй любий Голмсе, – вигукнув я, – як же попiл…

– Самi побачите. Якщо я помилився, нiчого страшного не станеться. Пiдемо лiнiею пенсне. Я люблю скоротити шлях у будь-якому розслiдуваннi, якщо це можливо… А ось i наша люба мiсiс Маркер. Поговоримо з нею п’ять хвилин, може, дiзнаемося ще щось.

Я вже, здаеться, згадував, що Голмс умiв здобути прихильнiсть жiнки своеi ввiчливiстю в одну мить. Не минуло й двох хвилин, як у них виникла жвава бесiда, наче вони знали один одного багато рокiв.

– Так, мiстере Голмс, маете рацiю, сер. Курить вiн до неможливостi. Весь день, а iнодi й усю нiч, сер. Прийдеш, бувало, вранцi до його покою – справжнiй лондонський туман, сер. Бiдний мiстер Смiт, вiн також курив, але зовсiм не так, як професор. А що стосуеться здоров’я господаря, то я навiть не знаю, стае воно кращим чи гiршим вiд такого курiння.

– У будь-якому разi, апетит напевно вiдбивае, еге ж?

– Я б так не сказала, сер.

– Мабуть, професор дуже мало iсть?

– Як коли, сер. По-рiзному.

– Б’юсь об заклад, сьогоднi вiн не снiдав. І другий снiданок не зможе з’iсти пiсля такого курiння.

– Помиляетеся, сер. Навпаки, сьогоднi вранцi вiн iв дуже багато. Навiть не знаю, чи вiн колись снiдав щедрiше. А на другий снiданок замовив собi вiдбивнi. Я здивувалася, бо навiть дивитися не можу на iжу з того часу, як побачила вчора на пiдлозi в кабiнетi бiдного мiстера Смiта. Але, вочевидь, усi люди рiзнi. У професора апетит анiтрохи не зiпсувався.

Ми ходили садочком увесь ранок. Гопкiнс подався до селища, щоб перевiрити чутки про якусь приiжджу, котру нiбито бачили дiти на Чатемському шосе вчора вранцi. Що стосуеться мого приятеля, то вiн, здаеться, втратив весь iнтерес до справи. Нiколи ще не бачив, щоб вiн iз такою байдужiстю займався розслiдуванням. Навiть коли Гопкiнс з’явився та повiдомив, що дiти й справдi бачили жiнку, зовнiшнiсть котроi точно збiгаеться з описом Голмса аж до пенсне, мiй товариш залишався байдужим. Вiн дещо пожвавився лише тодi, коли Сьюзен, прислуговуючи нам за iжею, зронила, що мiстер Смiт вчора вранцi гуляв у садочку й повернувся додому за пiвгодини до подii. Я й уявити не мiг, яке значення для цiеi справи мае така обставина, але збагнув, що Голмс додав ii до загального враження, що склалося в його головi. Раптом вiн схопився та зиркнув на годинник.

– Друга година, джентльмени, – поiнформував вiн, – ходiмо нагору та поговоримо вiдверто з нашим приятелем професором.

Той саме скiнчив другий снiданок, i порожня тарiлка ясно свiдчила про те, що економка мала рацiю: професор мав чудовий апетит. Було щось страшне в його зовнiшностi, коли вiн обернув до нас свою чуприну й втупився в нас глибоко посадженими очима, якi палали. І, певна рiч, вiн курив. Господаря одягнули, i вiн сидiв у крiслi бiля вогню.

– Ну як, мiстере Голмс, розкрили таемницю цiеi жахливоi подii?

Вiн пiдсунув до Голмса коробочку з цигарками. Останнiй простягнув руку в ту саму мить, i пачка полетiла на пiдлогу. Довелося нам усiм повзати на колiнах i витягати цигарки з найнесподiванiших мiсць. Коли ми пiднялися, я помiтив, що очi Голмса виблискують, а щоки порожевiли. Я знав, що це були ознаки перемоги.

– Атож, – пiдтвердив вiн. – Я ii розкрив.

Стенлi Гопкiнс i я здивовано вилупилися на нього. Усмiшка торкнула худе обличчя старого професора.

– Розкрили? І де, в саду?

– Нi, тут.

– Як тут? Коли?

– Щойно.

– Знущаетеся, мiстере Голмс? Даруйте, але справа надто серйозна, щоб жартувати.

– Я викував i перевiрив кожну ланку в ланцюзi моiх мiркувань, професоре Корем, i впевнений, що вiн бездоганний. Не знаю, якi вашi мотиви, i яку саме роль вiдiграли ви в цiй дивнiй iсторii. Можли

Страница 15

о, за кiлька хвилин дiзнаюся вiд вас i це. А наразi дозвольте менi описати вам, як усе сталося, щоб ви знали, яких подробиць менi ще бракуе для повноти картини. Вчора у вашому кабiнетi була жiнка. Вона хотiла забрати якiсь папери iз середньоi шухляди секретера. Вона мала свiй ключ. Менi випала нагода оглянути ваш i переконатися, що на ньому немае слiдiв вiд лаку. Отож ви не е ii спiвучасником. Вона прийшла, наскiльки я змiг зрозумiти, без вашого вiдома, прагнучи вас обiкрасти.

Професор випустив iз рота хмару диму.

– Це, певна рiч, дуже цiкаво та повчально, – зауважив вiн, – але що далi? Якщо знаете кожен ii крок, то, либонь, можете сказати й те, куди вона потiм подiлася?

– Спробую. Отже, ваш секретар схопив ii, i вона заколола його, щоб врятуватися… Я схильний вважати цю трагедiю нещасним випадком, оскiльки переконаний, що ледi не мала намiру вчиняти цей жахливий злочин. Убивця не приходить неозброеним. Жахнувшись тому, що наробила, вона заметушилася кiмнатою в пошуках виходу. На жаль, пiд час боротьби з юнаком втратила пенсне й тому, будучи дуже короткозорою, виявилася зовсiм безпорадною. Побiгла коридором, гадаючи, що це той самий, яким вона прийшла: адже на пiдлозi в обох лежать однаковi циновки. А коли збагнула, що потрапила не туди, i дорога до виходу вiдрiзана, було вже запiзно. Що було робити? Назад iти не могла. Залишатися в коридорi не можна. Отже, треба було йти вперед коридором. І вона пiшла. Пiднялася сходами, вiдчинила дверi й опинилася у вашiй кiмнатi.

Старий професор втупився в Голмса, його нижня щелепа вiдвисла, сумiш страху та подиву ясно читалася на його виразному обличчi. Потiм вiн опанував себе, стенув плечима й дещо театрально засмiявся.

– Це все дуже добре, мiстере Голмс, – сказав вiн. – Але у вашiй чудовiй теорii е один маленький недолiк. Я весь час був у цiй кiмнатi й не виходив iз неi цiлий день.

– Я це знаю, професоре Корем.

– Хочете сказати, що, лежачи на лiжку, я мiг не помiтити, як сюди увiйшла жiнка?

– Я цього не казав. Ви помiтили, як вона увiйшла. Спiлкувалися з нею. Впiзнали ii. Допомогли iй врятуватися.

Професор знову неприродно реготнув. Вiн пiднявся з крiсла, очi його палали, мов жар.

– Ви з глузду з’iхали! – закричав вiн. – Ви марите! Я допомiг iй врятуватися? Ну, i де ж вона зараз?

– Он там, – вказав Голмс на високу книжкову шафу в кутку кiмнати.

Старий професор махнув руками, його похмуре обличчя страшенно спотворилося, i вiн упав у крiсло. Тiеi ж митi книжкова шафа, про яку казав Голмс, повернулася на петлях, i в кiмнату ступила крок жiнка.

– Маете рацiю, – вона говорила з дивним акцентом. – Маете слушнiсть. Адже я тут.

Вона вся була в пилюцi та павутиннi, яку зiбрала, мабуть, зi стiн свого притулку. Обличчя ii, яке нiколи не можна було б назвати гарним, тепер було в брудних патьоках. Голмс правильно вгадав ii риси, крiм того, у неi було ще й довге пiдборiддя, яке видавало впертiсть. Через короткозорiсть i рiзкий перехiд вiд темряви до свiтла вона мружилася та клiпала очима, намагаючись розгледiти, хто ми такi. І все ж, незважаючи на те, що вона постала перед нами в настiльки невигiдному виглядi, в усiй зовнiшностi жiнки можна було помiтити шляхетство, вперте пiдборiддя та гордо пiднята голова виказували смiливiсть, вселяли повагу та навiть захоплення. Стенлi Гопкiнс торкнувся ii руки й оголосив, що вона заарештована, але та вiдвела його руку м’яко, але з гiднiстю, якiй не можна було не скоритися. Старий професор розлiгся у фотелi, обличчя його сiпалося, i вiн витрiщився на неi очима загнаного звiра.

– Авжеж, сер, я заарештована, – погодилася ледi. – Я чула всю розмову й зрозумiла, що ви знаете правду. Зiзнаюся в усьому. Атож, я убила цього юнака. Але ви мали рацiю, сказавши, що це нещасний випадок. Я навiть не знала, що тримаю в руках нiж, бо у вiдчаi вхопила перше, що трапилося пiд руку, i вдарила його, щоб вiдпустив мене. Я кажу правду.

– Мадам, – звернувся Голмс, – нiскiлечки не сумнiваюся, що це правда. Можливо, вам краще сiсти: менi здаеться, вам зле.

Мертвотна блiдiсть залила ii обличчя, i ця блiдiсть була ще жахливiшою вiд темних патьокiв бруду. Жiнка сiла на край лiжка.

– Маю небагато часу, – продовжила вона, – але я хотiла б викласти всю правду. Я дружина цього чоловiка. Вiн не англiець, а росiянин. Та я не назву його iменi.

Старий професор вперше ворухнувся.

– Бiйся Бога, Анно! – закричав вiн. – Бiйся Бога!

Вона поглянула на нього з неабияким презирством.

– Навiщо ти так чiпляешся за свое знехтуване життя, Сергiю? – сказала вона. – Ти заподiяв прикрощiв багатьом i нiкому не зробив нiчого доброго, навiть собi. Але не бiйся, я не обiрву гнилу нитку твого життя до належного термiну. Я взяла достатньо грiхiв на свою совiсть iз того часу, як переступила порiг цього клятого будинку. Але мушу продовжити свою розповiдь, бо буде пiзно. Авжеж, джентльмени, я дружина цього чоловiка. Йому було п’ятдесят, а я була дурним двадцятирiчним дiвчиськом, коли ми одружилися. Це було в Росii, в унiверситетi, не на

Страница 16

иватиму вам його.

– Бiйся Бога, Анно, – знову пробурмотiв старий професор.

– Ми були революцiонерами, нiгiлiстами, ви ж знаете. Вiн, я та багато iнших. Потiм почалися переслiдування, убили високопоставленого полiцiйного чиновника, багатьох заарештували, i для того, щоб врятуватися й отримати винагороду, мiй чоловiк видав i дружину, i товаришiв. Нас заарештували. Декого вiдправили на шибеницю, iнших заслали до Сибiру, у тому числi й мене. Мое заслання не було довiчним. А мiй чоловiк, прихопивши iз собою грошенята, заплямованi кров’ю, вiдбув до Англii й оселився тут у повнiй самотi, добре розумiючи, що як тiльки органiзацiя дiзнаеться, де вiн оселився, не мине й тижня, як здiйсниться правосуддя.

Старий професор простягнув тремтячу руку й узяв цигарку.

– Я у твоiй владi, Анно, – сказав вiн, – але ти завжди була доброю до мене.

– Я ще не розповiла про його головний злочин, – продовжувала жiнка. – Серед членiв органiзацii був мiй коханий. Шляхетний, безкорисливий, вiн кохав мене, коротко кажучи, повна протилежнiсть моему чоловiковi. Вiн ненавидiв насильство. Ми всi були виннi, якщо це провина, але вiн не був. Писав менi листи, в яких переконував обрати iнший шлях. Цi листи та мiй щоденник, в якому я день у день описувала моi почуття до нього та нашi рiзнi переконання, врятували б його. Мiй чоловiк знайшов цей щоденник i листи й сховав iх. Вiн iз усiх сил намагався очорнити Олексiя, щоб його засудили до смертi. Але йому це не вдалося. Олексiя заслали до Сибiру на каторгу. У цi митi, коли ми тут iз вами сидимо, вiн надриваеться там у солянiй шахтi. Подумай про це, негiднику, мерзенний негiднику! Олексiй, чоловiк, чие iм’я ти не гiдний навiть вимовляти, нидiе важким життям раба, а ти тiшишся. Твое життя зараз у моiх руках, але я не хочу iх бруднити!




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Палiмпсест – пергамент, на якому стерли первiсний текст, а поверх нього написали новий.




2


Magnum opus (лат.) – велика робота.