Страница 1

Фалько
Артуро Перес-Реверте


Фалько (укр.) #1
Здаеться, нема на свiтi такого завдання, з яким би не впорався агент Лоренсо Фалько, головний герой шпигунськоi трилогii iспанського журналiста, письменника i колишнього вiйськового кореспондента Артуро Переса-Реверте. От i зараз доля закинула Фалько до Іспанii, яку роздирае громадянська вiйна. Звиклий сприймати життя як низку небезпечних пригод, вiн упораеться i цього разу: виконае черговий наказ, вибереться iз черговоi халепи… А поповнивши свiй донжуанський список, зрозумiе, що нарештi зустрiв свою жiнку.

Видавництво Фабула, Ранок








Артуро Перес-Реверте

Фалько


Роман «Фалько» грунтуеться на реальних подiях, але сюжет i персонажi е вигаданими. Автор змiнив деякi iсторичнi деталi згiдно зi своiм творчим задумом.



Я не вiрю в людей, якi мають власний дiм, лiжко, родину та друзiв.

    Чарлз Плеснер «Фальшивi паспорти»

Насправдi пекло – це потужний стимул.

    Джон Дос Пассос «Найкращi роки»

Оригiнальна назва твору: Falcо



© 2016 Arturo Pеrez-Reverte

© І. Шевченко, пер. з iсп., 2019

© «Фабула», макет, 2019

© Видавництво «Ранок», 2019



Шановний читачу!

Спасибi, що придбали цю книгу.

Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо – i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв.

Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв.

Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi!




1. Нiчнi поiзди


Приречена на смерть жiнка розмовляла зi своiм попутником у вагонi першого класу. Легка свiтська бесiда тривала хвилин десять. Обговорювали банальнi теми – сезон у Бiаррiцi, останнiй фiльм iз Кларком Гейблом i Джоан Кроуфорд. Вiйну в Іспанii побiжно згадали кiлька разiв. Лоренсо Фалько слухав жiнку, затиснувши мiж пальцями наполовину викурену сигарету й обережно схрестивши ноги, щоб не зiм’яти фланелевi штани. Спiврозмовниця сидiла бiля вiкна, за яким пропливала нiч, а Фалько вмостився навпроти, ближче до дверей, що вели в коридор. Крiм них, у купе нiкого не було.

– Джин Харлоу, – сказав Фалько.

– Перепрошую?

– Харлоу. Джин… Ця актриса грала в «Китайських морях» iз Гейблом[1 - Вiдома пригодницька мелодрама 1935 року з Кларком Гейблом i Джин Харлоу в головних ролях. (Тут i далi прим. пер., якщо не вказано iнше.)].

– Он воно як…

Жiнка затримала на ньому немигаючий погляд на три секунди довше, нiж того вимагали правила пристойностi. Усi жiнки дарували Фалько щонайменше три зайвi секунди. Своею чергою вiн пильно розглядав ii, оцiнюючи шовковi ажурнi панчохи, дорогi якiснi туфлi, капелюшок, сумочку на сусiдньому сидiннi, елегантну сукню вiд Вiонне, що, на думку спостережливоi людини (а Фалько належав до цiеi категорii), дещо суперечила вульгарнiй зовнiшностi. До того ж ii видавала манiрнiсть. Жiнка вiдкрила сумочку, дiстала люстерко й перевiрила, чи все гаразд з ii макiяжем, демонструючи гарнi аристократичнi манери, яких насправдi не мала. Вмiе носити маску, пiдсумував Фалько. Непогана вистава. Хоча й далека вiд iдеалу.

– Ви теж iдете до Барселони? – спитала вона.

– Так.

– І вiйна вас не зупиняе?

– Я бiзнесмен. Деякi справи вiйна ускладнюе, а деякi – полегшуе.

В ii очах промайнула й миттево зникла тiнь зневаги.

– Розумiю.

За три вагони вiд них протяжно загудiв локомотив; стукiт колiс став гучнiшим, коли поiзд проiхав крутий поворот. Фалько позирнув на годинник «Патек Фiлiп» на лiвому зап’ястку. До п’ятихвилинноi зупинки в Нарбоннi залишалося чверть години.

– Вибачте, – сказав вiн.

Чоловiк загасив сигарету в попiльничцi, вбудованiй у пiдлокiтники крiсла, пiсля чого пiдвiвся, обсмикнувши пiджак i поправивши вузол краватки. Ковзнув поглядом по своiй потертiй валiзi зi свинячоi шкiри, що лежала разом iз капелюхом i плащем у багажнiй сiтцi над сидiнням. Усерединi не було нiчого, крiм кiлькох старих книжок – дл

Страница 2

додатковоi ваги. Усе необхiдне Фалько мав при собi – паспорт, гаманець iз французькими, нiмецькими й швейцарськими грошима, флакончик з аспiрином, черепаховий портсигар, срiбну запальничку i дев’ятимiлiметровий браунiнг iз шiстьма патронами в обоймi. Краще не одягати капелюха, щоб жiнка нiчого не запiдозрила. Засмучений, вiн забрав лише плащ i подумки попрощався з бездоганним «Трiлбi» з коричневого фетру.

– З вашого дозволу, – додав вiн, вiдчинивши дверi купе.

Фалько востанне глянув на жiнку. Вона розвернулася до вiкна, за яким простиралася темрява; ii профiль вiдображався у чорному склi. Вiн кинув прощальний погляд на ii ноги й байдужо подумав: «Гарнi». Обличчя було звичайним i здавалось бiльш-менш привабливим завдяки косметицi, але вбрання пiдкреслювало спокусливi форми, i стрункi ноги свiдчили, що все ii тiло варте уваги.

В коридорi стояв низенький чоловiчок у довгому пальтi з верблюжоi вовни, двоколiрних черевиках i чорному капелюсi з широченними крисами. Вiн мав вирячкуватi очi й чимось нагадував американського актора Джорджа Рафта. Фалько нiбито випадково зупинився бiля нього й вiдчув рiзкi пахощi брильянтину, поеднанi з трояндовою водою. Доволi неприемний запах.

– Це вона? – прошепотiв чоловiчок.

Фалько кивнув, вийняв портсигар i пiднiс до рота нову сигарету. Дивний тип у пальтi скривив губи – маленькi, рожевi, жорстко вигнутi.

– Точно?

Фалько, не вiдповiдаючи, закурив i рушив у кiнець вагона. Дiставшись тамбура, озирнувся i побачив, що в коридорi вже нiкого немае. Обпершись спиною об дверi туалету, вiн затягувався сигаретою i слухав оглушливе торохтiння колiс. Коли вони з адмiралом обговорювали подробицi операцii в Саламанцi, начальник наполiг на тому, щоб вiн не займався тактичними питаннями. Не варто свiтитися i ризикувати, якщо щось зiрветься, – таким був вердикт. Точнiше, наказ. Жiнка подорожуе з Парижа до Барселони без супроводу. Твое завдання – знайти ii, упiзнати, вiдiйти в бiк. Усе iнше зробить Пакiто Павук. Ти добре знаеш його методи. Вiн – професiонал. Завершить справу з притаманною йому елегантнiстю.

У головi поiзда знову завищала сирена. Швидкiсть зменшилася, i вогнi за вiкном стали чiткiшими. Колеса стукали повiльнiше й менш ритмiчно. В кiнцi коридора з’явився кондуктор у кашкетi й синiй формi. «Нарбонн, зупинка п’ять хвилин», – оголосив чоловiк. Його поява змусила Фалько насторожитися. Знервований, вiн спостерiгав за тим, як кондуктор проходить повз купе, де перебувала жiнка. Однак той не помiтив нiчого пiдозрiлого (найбiльш iмовiрно, що Павук опустив штори). Наблизившись до Фалько, повторив: «Нарбонн, зупинка п’ять хвилин» – i рушив до сусiднього вагона через тамбур.

На платформi майже не було людей – пiвдесятка пасажирiв iз валiзами виходили з вагонiв; начальник станцii у червонiй кепцi i з лiхтарем у руцi неквапливо прямував до голови поiзда; нудьгуючий жандарм у короткому плащi стояв бiля виходу, заклавши руки за спину i не вiдриваючи очей вiд годинника пiд куполом, що показував 0:45. Перш нiж зiстрибнути на платформу, Фалько обвiв вагон швидким поглядом – штори на вiкнi його купе справдi були опущенi. Скосивши очi, вiн переконався, що Павук вийшов з iншого вагона i рухаеться слiдом за ним – iх роздiляло крокiв п’ять.

Начальник станцii помахав лiхтарем i дмухнув у свисток. Локомотив випустив хмару пари й рушив з мiсця, тягнучи за собою поiзд. Тiеi самоi митi Фалько увiйшов до будiвлi вокзалу, перетнув залу й опинився на вулицi, де у жовтуватому свiтлi лiхтарiв виднiлася обвiшана рекламними плакатами стiна, а бiля хiдника, за стоянкою таксi, влаштувався автомобiль «пежо». Усе йшло за планом. Фалько пригальмував i вичекав рiвно стiльки часу, щоб Павук наздогнав його. Можна було не озиратися – пахощi брильянтину в поеднаннi з трояндовою водою нi з чим не переплутаеш.

– Так, це була вона, – пiдтвердив Павук i передав йому маленький шкiряний портфель.

Зануривши руки в кишенi пальта й насунувши капелюха на очi, вiн квапливо почимчикував тьмяно освiтленою вулицею i зрештою зник у темрявi. Фалько попрямував до «пежо» – двигун гурчав, на водiйському сидiннi застиг чорний силует, – вiдчинив заднi дверцята й усiвся, поклавши плащ убiк, а портфель – на колiна.

– Маете лiхтар?

– Так.

– Дайте менi, будь ласка.

Водiй простягнув йому лiхтарик, увiмкнув першу передачу i рушив з мiсця. У свiтлi фар промайнули безлюднi вулицi, що змiнилися околицями мiста й шосе, обсадженими деревами, чиi стовбури були розфарбованi бiлими смугами. Фалько натиснув на кнопку й, огорнений слабким сяйвом, заходився розглядати вмiст портфеля: надрукованi на машинцi листи й документи, записник iз численними телефонами й адресами, двi вирiзки з нiмецьких газет i посвiдчення на iм’я Луiзи Ровiра Бальсельс зi свiтлиною i печаткою уряду Каталонii. Чотири документи мали гриф iспанськоi комунiстичноi партii. Фалько заховав усе назад, вiдклав лiхтарик, зручнiше влаштувався на сидiннi, заплющив очi й вiдкинув голову на подушку, послабивши вузол краватки й накрившись плащем. Навiть т

Страница 3

пер, у розслабленому станi, привабливе кутасте обличчя, на якому пробивалася щетина, не втрачало свого звичного веселого й приязного виразу, хоча iнколи жорстокий оскал змiнював його до невпiзнанностi. Здавалося, власник цього обличчя повсякчас спостерiгае за якоюсь трагiкомiчною виставою всесвiтнього масштабу, де одну з ролей вiдведено йому.

За вiкном невпинно пролiтали пофарбованi в бiле дерева обабiч шосе. Перш нiж поринути в сон, Фалько, заколисаний похитуванням автомобiля, згадав ноги вбитоi жiнки. Дуже прикро, подумав вiн крiзь дрiмоту. Змарнований шанс. За iнших обставин вiн залюбки провiв би нiч помiж цих розкiшних нiг.



– Нове завдання, – сказав адмiрал.

За його спиною, у вiкнi, над голими гiлками дерев височiла макiвка собору Саламанки. Рухаючись проти свiтла, керiвник НІОС – Нацiональноi iнформацiйно-оперативноi служби – пiдiйшов до великоi, розмiром iз пiв стiни, мапи Пiренейського пiвострова, що висiла поряд iз полицями з енциклопедiею «Еспаса» та портретом каудильйо.

– Нове кляте завдання. Брудне й неприемне, – повторив вiн.

Вимовивши цю фразу, адмiрал дiстав зiм’ятий носовичок iз кишенi вовняного пiджака – вiн нiколи не носив вiйськову форму у своему кабiнетi,– гучно висякався i поглянув на Лоренсо Фалько так, нiби той був винен у його нежитi. Потiм, сховавши носовичок, метнув швидкий погляд на праву нижню частину мапи й тицьнув туди пальцем.

– Алiканте.

– Червона зона, – бозна-чому уточнив Фалько.

Адмiрал поглянув на нього: спершу уважно, а потiм – незадоволено.

– Звiсно, це червона зона, – сердито рявкнув вiн, уловивши нахабнi iнтонацii.

Фалько приiхав до Саламанки вчора й досi не оговтався пiсля виснажливоi подорожi пiвднем Францii та перетину кордону в Ірунi. А ще ранiше вiн виконав складне завдання в Барселонi, розташованiй в республiканськiй зонi. Вiдтодi, як стався вiйськовий переворот, вiн не мав жодного вихiдного.

– Вiдпочинеш на цвинтарi,– адмiрал невесело засмiявся з власного жарту.

Фалько подумав, що його начальник часто тяжiе до чорного гумору. Ця тенденцiя посилилася, коли вiн втратив единого сина – старшого лейтенанта флоту, вбитого 3 серпня разом з iншими офiцерами на борту крейсера «Лiбертад». Щоправда, сарказм i зловiсне почуття гумору завжди були його визначальними рисами. Примiром, вiн мiг вiдправити агента з групи спецоперацiй за лiнiю фронту, попередивши, що з нього можуть живцем здерти шкiру в ЧК. «Принаймнi твоя вдова нарештi знатиме, де ти спиш», – «заспокоював» вiн влучними жартами, вiд яких ставало моторошно. Нинi, на четвертому мiсяцi громадянськоi вiйни, пiсля загибелi десятка агентiв у рiзних краiнах рiзкий цинiчний тон вважався нормою, яку засвоiли навiть секретарки, радисти й шифрувальники. Така манера вести розмову чудово доповнювала образ адмiрала – худорлявого низенького галiсiйця з селища Бетансос, який вирiзнявся густим сивим волоссям, пожовтiлими вiд нiкотину вусами, що нависали над верхньою губою, великим носом i косматими бровами. Лiве око було штучним, а праве – дуже чорне, суворе й жваве – вражало напрочуд розумним виразом. Вiн ненавидiв слова «червоний» i «ворог», реагуючи на них зi спокiйною злiстю. Коротко кажучи, керiвник франкiстськоi розвiдки був маленьким, кмiтливим, iронiчним i небезпечним. У генштабi Саламанки його називали «Кабан». Само собою, це прiзвисько нiколи не вимовляли у його присутностi.

– Можна покурити? – спитав Фалько.

– Нi, трясця твоiй матерi! Не можна! – Вiн сумно позирнув на пакет iз люльковим тютюном, що лежав на столi.– У мене страшний грип.

Хоча начальник стояв, Фалько продовжував сидiти. Вони були знайомi давно – ще за часiв, коли адмiрал служив капiтаном першого рангу i вiйськово-морським аташе у Стамбулi й займався розширенням мережi республiканських спецслужб у Схiдному Середземномор’i. Цю мережу вiн передав франкiстам, щойно спалахнула громадянська вiйна. А вперше вони зустрiлися в Стамбулi, задовго до кривавих подiй в Іспанii, коли постачали зброю Ірландськiй республiканськiй армii, i Фалько виступав посередником мiж зацiкавленими сторонами.

– Я знайшов для вас дещо цiкаве, – сказав Фалько.

Вiн вийняв iз кишенi конверт i поклав на стiл. Адмiрал допитливо глянув на нього. Штучне око було трохи свiтлiшим за здорове, i цей контраст створював iлюзiю, нiби вiн якось дивно коситься на спiврозмовникiв, що змушувало iх почуватися незручно. Наступноi митi адмiрал вiдкрив конверт i витягнув поштову марку.

– Не знаю, чи маете ви таку в колекцii,– пояснив Фалько. – Тисяча вiсiмсот п’ятдесятого року.

Адмiрал повертiв марку i пiднiс ii ближче до свiтла. Потiм пiдiйшов до шухляди, заваленоi люльками й бляшанками з тютюном, дiстав лупу i заходився уважно роздивлятися подарунок.

– Чорна на блакитному тлi,– задоволено констатував вiн. – Негашена. Перша в Ганноверi.

– Саме так сказав продавець.

– Де ти ii купив?

– В Андаi, перед тим як перейти кордон.

– Цiна за каталогом – щонайменше чотири тисячi франкiв.

– Я заплатив п’ять тисяч.

Адмiрал попрямував до ша

Страница 4

и, вийняв альбом i сунув марку мiж сторiнок.

– Запиши у список витрат.

– Уже записав… Що там з Алiканте?

Адмiрал повiльно зачинив шафу. Потiм торкнувся кiнчика носа, позирнув на мапу i знову потягнувся до носа.

– Маемо трохи часу. Принаймнi кiлька днiв.

– Менi доведеться iхати туди?

– Так.

Дивно, що одне коротке слово мiстить стiльки iнформацii, iронiчно подумав Фалько. Перетин кордону, знайоме вiдчуття безпорадностi на ворожiй територii, небезпека й страх. А ще можливi iншi варiанти – в’язниця, тортури, смерть. Сiрий свiтанок, пострiл у потилицю бiля стiнки або в темному пiдвалi. Безiменний труп у канавi чи в братськiй могилi. Присиплють вапняком, та й годi. На мить вiн згадав жiнку в купе i, сповнений фаталiстичноi покiрностi, зрозумiв, що почав забувати ii обличчя.

– Скористайся нагодою, – порадив адмiрал. – Вiдпочинь.

– Коли ви розкажете менi про завдання?

– Цього разу ми iнформуватимемо тебе поетапно. Перший етап – завтра вранцi. Ти зустрiнешся з людьми iз СІРФ.

Збентежений, Фалько звiв брови. Ця абревiатура розшифровувалася як Служба iнформацii i розслiдувань Фаланги – военiзована фашистська органiзацiя, до якоi належали найбiльш завзятi й фанатичнi члени так званого Нацiонального руху, очолюваного генералом Франко.

– До чого тут Фаланга?

– Спiльнi iнтереси. Невдовзi дiзнаешся. О десятiй нам призначено зустрiч з Анхелем Луiсом Поведою. Так, iз цiею тварюкою. Не кривись, будь ласка.

Фалько змусив себе розслабити обличчя. Поведа був керiвником СІРФ. Ветеран руху («стара сорочка»), жорстокий севiльянець, який прославився в Андалусii в першi днi повстання, коли, виконуючи накази генерала Кейпо де Льяно, розстрiлював профспiлкових лiдерiв i шкiльних учителiв.

– Я гадав, що ми все вирiшуемо самостiйно. Нi вiд кого не залежимо.

– Ти помилився. Генералiсимус особисто дав наказ. Ми готуватимемось до цiеi операцii разом iз фалангiстами. Крiм того, нам допомагатимуть нiмцi, i я молю Бога, щоб не втрутилися iталiйцi. Нещодавно обговорював подробицi зi Шретером.

Фалько дивувався дедалi бiльше. Вiн не був знайомий з Гансом Шретером (якого жартiвники-iспанцi називали «сраним Хуанiто»), але знав, що той керував нацистською розвiдкою в Іспанii i мав безпосереднiй доступ до адмiрала Канарiса в Берлiнi. Уся франкiстська штаб-квартира в Саламанцi кишiла вiтчизняними й iноземними агентами – паралельно з нiмецьким Абвером дiяла iталiйська служба розвiдки на додачу до численних iспанських спецслужб, якi конкурували мiж собою i часто заважали одна однiй – фалангiсти з СІРФ, вiйськово-морська розвiдка, цивiльна шпигунська мережа, таемна полiцiя та iншi менш вiдомi органiзацii. Що ж стосуеться очолюваноi адмiралом НІОС, вона пiдкорялася Генштабу, яким керував Нiколас Франко – брат каудильйо. Ця служба спецiалiзувалася на впровадженнi своiх агентiв у республiканську зону, саботажi й лiквiдацii ворогiв як в Іспанii, так i за ii межами. До ii складу входила особлива група – елiтна й нечисленна, – де працював Лоренсо Фалько. На жаргонi спецслужб ii називали «Група Брудних Справ».

– Сьогоднi ввечерi в казино вiдбудеться прийом на честь iталiйського посла. Спiвробiтники посольства розмiстяться на горiшньому поверсi. Гостей буде багато. Раджу тобi прийти.

Фалько змiряв його уважним поглядом. Вiн знав, що начальник симпатизуе йому. «Ти схожий на мого сина», – якось зiзнався той. Однак розваги й свiтське життя пiдлеглих зовсiм не цiкавили його. Правильно зрозумiвши цей погляд, адмiрал вiдповiв багатозначною в’iдливою посмiшкою.

– Там буде Ганс Шретер… Ви зустрiнетесь вiч-на-вiч. Поговорите кiлька хвилин. Вiн хоче познайомитися з тобою, але так, щоб не привертати увагу. Без офiцiйних вiзитiв та iншоi бюрократii.

– Що я маю йому сказати?

– Нiчого, – адмiрал учергове висякався. – Йдеться про зустрiч нижчого рiвня. Помовчиш i дозволиш на себе подивитися. Не бовкни зайвого. Шретер спробуе промацати грунт. Вiн чув про тебе, i йому кортить скласти власне враження.

– Ясно. Дивитися, слухати, мовчати.

– Точно… До речi, на прийом завiтае ще один наш знайомий нiмець – Вольфганг Ленц.

– Представник компанii «Рейнметал»?

– Так. Гадаю, прийде з дружиною. Їi звуть Ута. Чи Грета. Щось подiбне. Якесь коротке iм’я. Може, Петра.

– Я ii знаю.

Анiтрохи не здивований, адмiрал криво посмiхнувся. Цi двое надто добре вивчили одне одного.

– У бiблiйному сенсi?

– Нi. Формально. Торiк зустрiв ii з чоловiком у Загребi, на званiй вечерi. Пам’ятаете? Ви теж там були.

– Авжеж, пам’ятаю, – гримаса змiнилася презирливим смiшком. – Пухка бiлявка… з величезним вирiзом на спинi, що вiдкривав голу дупу. Повiя, як i всi нiмкенi. Дивно, що ти не погрався з такою корiвкою.

Фалько ухильно усмiхнувся, нiби вибачаючись.

– Я пасся на iнших луках, адмiрале.

– Розумiю, – той розсiяно дивився на нього, думаючи про щось свое.– Хай там як, а зараз цi нiмцi запрошенi на прийом як почеснi гостi. Треба з’ясувати, чи можуть вони стати нам у пригодi.

– Це якось пов’язано з нашими справа

Страница 5

и в Алiканте?

Вказiвний палець адмiрала нацiлився на нього, мов ствол пiстолета.

– Я жодного разу не згадав про Алiканте, хлопче. Второпав?

– Второпав.

Праве око набуло бiльш суворого, холодного виразу.

– Я нiчого не казав нi про Алiканте, нi про будь-яке iнше мiсце земноi кулi.

– Анiчогiсiнько.

– Годi прикидатися розумником. Вставай зi стiльця i забирайся звiдси. Побачимось завтра, за чверть до десятоi, на вулицi Консуело. Маемо зустрiтися з Поведою… Ще одне прохання. Одягни вiйськову форму.

– Форму? Ви серйозно?

– Атож! Сподiваюсь, вона в тебе збереглася. Звiсно, якщо ii не зжерла мiль.

Здивований, Фалько повiльно звiвся на ноги. Вiн не був вiйськовим. Радше навпаки. У 1918 роцi його з ганьбою вигнали з Морськоi академii через скандальну iнтрижку з дружиною викладача й бiйку з ображеним рогоносцем, що зчинилася пiд час лекцii про мiнно-торпедне озброення. Однак, коли спалахнула вiйна, адмiрал роздобув для нього звання капiтан-лейтенанта (тимчасово, в професiйних цiлях). У франкiстськiй Іспанii галуни чи зiрочки на вилогах були найефективнiшим засобом впливу, ключем, що вiдмикав будь-якi дверi.

– Фалангiсти обожнюють мундири, – мовив адмiрал, коли Фалько вже виходив iз кабiнету. – Найкращий початок спiвпрацi.

На порозi Фалько демонстративно виструнчився.

– Коли я носитиму форму, чи треба повсякчас казати «Слухаюсь, пане адмiрале»?

– Іди до бiса!



Овiяний пахощами лосьйону «Варон Дендi», вiн зачесав волосся назад, намастив брильянтином i роздiлив на високий продiл, пiсля чого заходився неквапливо поправляти накладнi манжети та комiр. Манiжка сяяла бiлизною, а чорнi пiдтяжки надавали iдеальноi форми штанам, що спадали на лискучi вiд лаку черевики. На якусь мить Лоренсо Фалько завмер перед дзеркалом, вивчаючи свое вiдображення. Результат його задовольнив: бездоганно поголений небезпечною бритвою; бакенбарди пiдстриженi саме так, як належить; сiрi очi дивляться на свiт iз спокiйною, iронiчною печаллю. Одна жiнка якось сказала (жiнки вмiють давати точнi визначення), що вiн мае очi хорошого хлопчика, чиi справи в школi йдуть кепсько.

В реальностi справи у нього йшли чудово, хоча iнодi йому було вигiдно приховувати це, особливо в жiночому товариствi. Фалько походив iз пристойноi андалузькоi родини, пов’язаноi з виноробством, виноторгiвлею й експортом вина до Англii. Засвоенi з дитинства манери й чудове виховання сталися йому в пригодi, коли безпутна юнiсть, обiрвана вiйськова кар’ера й мандрiвне авантюрне життя пiддали випробуванням iншi риси його характеру. Наразi йому було тридцять сiм рокiв, i вiн мiг похвалитися насиченою бiографiею: Америка, Європа, Іспанiя. Вiйна. Нiчнi поiзди, перетин кордонiв пiд снiгом i дощем, мiжнароднi готелi, темнi непривiтнi вулицi, таемнi обiйми. Десь у закутках пам’ятi свiжi спогади перемiшувалися з тiнями минулого, невиразними образами й дивними картинами, чию кiлькiсть вiн був би не проти збiльшити. Життя нагадувало йому необмежений простiр можливостей, величезнi мисливськi угiддя, доступ до яких мали найвiдважнiшi обранцi, здатнi пiти на ризик i беззаперечно сплатити рахунок, коли настане час вийти з гри. «Скiльки я вам винен, офiцiанте? Тримайте, решти не треба». Винагороди здобувають вiдразу. Що ж стосуеться жорстоких покарань, що, ймовiрно, загрожували смiливцям, чекати на них залишалося довго. Для Фалько слова, як-от «Батькiвщина», «кохання» чи «майбутне», не мали жодного сенсу. Вiн навчився жити теперiшнiм днем. Бути вовком, що зачаiвся в тiнi. Жадiбним i небезпечним.

Зав’язавши краватку-метелик, вiн одягнув чорний жилет i смокiнг, пристебнув годинник на ланцюжок, поправив скрiпленi овальними срiбними запонками манжети, що виступали з-за краю рукавiв рiвно на три сантиметри, пiсля чого розсунув по кишенях предмети, акуратно розкладенi на секретерi: масивну срiбну запальничку «Паркер Бiкон», авторучку «Шифер Баланс» у зеленому нефритовому корпусi, олiвець зi сталевим ковпачком, записник, флакончик iз чотирма пiгулками аспiрину, гаманець iз крокодилячоi шкiри, де лежали двiстi песет дрiбними купюрами й кiлькома монетами – на чайовi. Потiм вiн витягнув двадцять сигарет «Players» iз великоi бляшанки – цю рiдкiсну марку привозили з Лiсабону завдяки зв’язкам НІОС, – запхав iх в обидва вiддiлення черепахового портсигара й сунув останнiй у праву кишеню смокiнга. Ретельно обмацавши себе, щоб перевiрити, чи нiчого не забув, Фалько розвернувся до нiчного столика, де лежав пiстолет. То була його улюблена зброя, з якою вiн не розлучався з липня цього року. Напiвавтоматичний браунiнг FN 1910 року випуску – шестизарядний пiстолет бельгiйського виробництва, плаский, легкий, зручний у використаннi, обладнаний трьома запобiжниками, здатний пустити дев’ятимiлiметрову кулю зi швидкiстю 299 метрiв за секунду. Перш нiж прийняти ванну, Фалько придiлив йому багато уваги: розiбрав, ретельно почистив, намастив, упевнився, що поворотна пружина, розташована довкола ствола, функцiонуе нормально й без затримок. Зваживши браунiнг на долонi, вiн перек

Страница 6

нався, що заряджена обойма на мiсцi, а набiйник порожнiй, загорнув його в хусточку й сховав за шафою. Не годиться йти озброеним на вечiрку в казино, сказав вiн собi, хоча там не бракуватиме мундирiв, портупей i пiстолетiв – краiна переживае непростi часи.

Востанне озирнувшись, Фалько пiдхопив пальто, бiлий шарф, м’який чорний капелюх, вимкнув свiтло й вийшов iз номера. Прямуючи коридором, вiн жорстко посмiхнувся, згадавши, що серб Гаврило Принцип, який застрелив ерцгерцога Франца Фердинанда в Сараевi й розв’язав Першу свiтову вiйну, користувався таким самим браунiнгом 1910 року випуску. Окрiм дорогого одягу, англiйських сигарет, срiбних i шкiряних виробiв, пiгулок вiд головного болю, авантюрного життя i вродливих жiнок, Лоренсо Фалько полюбляв пiкантнi деталi. З перчинкою.






2. Зiтхання Іспанii




Коли Лоренсо Фалько увiйшов до зали, вiйськовий оркестр грав «Зiтхання Іспанii»[2 - «Зiтхання Іспанii» (1902) – популярний iспанський пасодобль, твiр композитора Антонiо Альвареса Алонсо.]. Критий внутрiшнiй дворик казино, розташований у палацi ХVI столiття, був залитий яскравим свiтлом, що суперечило принципам жорсткоi економii, яких начебто дотримувалося франкiстське керiвництво. Як Фалько й очiкував, вiн побачив чимало чоловiкiв у формi, перетягнутих ременями портупеях, в лискучих чоботах, iз глянсовою кобурою, кокетливо пристебнутою до пояса. Бiльшiсть вiйськових, завважив вiн, мали високi звання – вiд капiтана i далi, i майже всi хизувалися емблемами генштабу чи iнтендантськоi служби. Щоправда, вистачало й тих, хто носив на перев’язi руку, а на грудях – медалi, отриманi за участь у нещодавнiх запеклих боях пiд Мадридом, про якi навперебiй писали всi газети. Однак, попри численнi нагадування, мундири й загальну патрiотичну атмосферу, все це було безмежно далеким вiд вiйни. Свiтськi дами – хоча й поводилися скромно, згiдно з франкiстськими нормами (вважалося, що жiнки – нiжнi створiння, вiдданi подруги бiйцiв, нареченi, дружини, матерi), – були елегантно вбранi за стандартами популярних модних журналiв, i деякi примудрялися успiшно поеднувати новi iдеологiчнi настанови з жiночою привабливiстю. Що ж стосуеться чоловiкiв, не всi носили мундири – подекуди виднiлися бiльш-менш пристойнi смокiнги й багато темних костюмiв, пiд якими можна було помiтити чорнi краватки й форменi блакитнi сорочки фалангiстiв. Було чутно гудiння голосiв, офiцiанти в бiлих жилетах обходили залу з тацями, вщент заставленими келихами. Шинквас був установлений трохи далi, навпроти оркестру. Нiхто не танцював. Фалько привiтався з кiлькома знайомими, роззирнувся довкола й зупинився покурити бiля широких парадних сходiв, прикрашених жовто-червоним прапором, з якого франкiсти зiрвали пурпурову республiканську смугу, заволодiвши цим трофеем кiлька тижнiв тому.

– Привiт, Лоренсо! Як тебе сюди занесло? Я гадав, що ти за кордоном.

Вiдiрвавшись вiд портсигара, Фалько звiв очi. Бiля нього зупинилися чоловiк i жiнка. Чоловiк на iм’я Хайме Горгель був одягнений у вiйськову форму з капiтанськими зiрочками на вилогах i пiхотними емблемами на гiмнастерцi. Жiнка – смаглява, струнка, незнайома – привертала увагу кашемiровою срiблястою сукнею. Дороге якiсне вбрання, визначив Фалько. Чуття i досвiд рiдко пiдводили його.

– А я думав, що ти на фронтi,– вiдповiв вiн.

– Щойно приiхав звiдти. – Офiцер вказав на скроню, де пiд намащеним брильянтином волоссям виднiвся великий набряк. – Лiкарi сказали, що у мене струс мозку.

– Нiчого собi! Це серйозно?

– Нi. Зачепило рикошетом. На щастя, мiй кашкет пом’якшив удар. Це сталося в Сомосьеррi. Менi дали тиждень вiдпустки на одужання. Пiслязавтра я повертаюсь на передову.

– Як справи у наших?

– Чудово. Ми за двадцять кiлометрiв вiд Мадрида й просуваемося вперед. Подейкують, що республiканський уряд покинув столицю i перебрався до Валенсii. Якщо нам пощастить, усе закiнчиться на Рiздво. Ти знайомий з Ческою, моею своячкою?

Пахощi «Амока». Або «Божевiлля Сходу», як iх називали журнали мод. Дорогi, вишуканi парфуми, якi було напрочуд важко знайти за нинiшнiх обставин. Фалько окинув жiнку уважним поглядом: свiтлi очi, довгий нiс, iдеальнi груди, пропорцiйне тiло. Таких панянок полюбляв малювати художник Ромеро де Торрес[3 - Хулiо Ромеро де Торрес (1874–1930) – iспанський художник епохи реалiзму.]. У нiй вiдчувалося щось циганське, але це лише додавало шарму. Значно вродливiша за бiльшiсть. Вища категорiя.

– Не мав такого задоволення.

– Лоренсо Фалько, мiй давнiй шкiльний друг. Ми кiлька рокiв вчилися разом у коледжi братiв Марист, у Хересi… Марiя-Еухенiя Прiето, дружина мого брата Пепiна. Ми всi звемо ii «Ческа».

Фалько кивнув i потиснув простягнуту руку. Вiн кiлька разiв бачив ii чоловiка. Хосе Марiя Горгель, граф де ла Мiгалота, був чванливим холодним аристократом рокiв сорока, який захоплювався кiнними перегонами. Свого часу вони вiдвiдували тi самi клуби фламенко й елiтнi борделi в Севiльi та Мадридi.

– Як поживае твiй брат? – спитав вiн у Хайме суто iз ввiчливостi,

Страница 7

не вiдводячи очей вiд Чески. Завжди цiкаво й корисно спостерiгати за реакцiями замiжньоi жiнки, коли йдеться про вiдсутнього чоловiка.

– Добре, наскiльки я знаю, – вiдказав той. – Воюе з 18 липня. Йому доручили керувати полком регуларес[4 - Регуларес – елiтний пiдроздiл Збройних сил Іспанii, створений 1911 року. Пiд час Громадянськоi вiйни 1936–1939 рокiв солдати цього пiдроздiлу – здебiльшого марокканцi – пiдтримували франкiстiв.] десь на мадридському фронтi. Пiд Навалькарнеро, якщо не помиляюсь. Звучить непогано, чи не так? Як за старих часiв. Іспанський гранд керуе маврами. Нетлiнна Іспанiя воскресае, аби знищити марксистську наволоч.

– Дивовижно, – мовив Фалько.

Покосившись на жiнку, вiн збагнув, що вона вловила iронiчний пiдтекст. Проте не встиг визначити, добре це чи погано з тактичноi точки зору, оскiльки дехто вiдвернув його увагу. Глянувши поверх оголеного плеча Чески (прикритого тоненьким напiвпрозорим газом згiдно з останнiми модними тенденцiями), вiн побачив Марiлi Гранжер, особисту секретарку адмiрала. Фалько здивувався, але, трохи помiркувавши, зрозумiв, що ii присутнiсть була цiлком логiчною, адже Марiлi дружина офiцера Головного морського штабу в Саламанцi. Вдала iдея – доручити iй роль посередницi. В глибинi зали, мiж колонами, бiля фуршетного столу, Фалько розгледiв бiляву голову Ганса Шретера – той прямував до дверей маленькоi вiтальнi.

– З вашого дозволу я пiду, – сказав вiн.



Коли Марiлi зачинила дверi й залишила iх на самотi, Шретер окинув Лоренсо Фалько допитливим поглядом. В однiй руцi нiмець тримав чарку коньяку, а в iншiй – гаванську сигару. Великий кадик випинався над жорстким накрохмаленим комiром i чорною краваткою-метеликом. Горизонтальний шрам, що перетинав лiву вилицю, надавав його обличчю суворого виразу. Шретер був високим i худорлявим, iз квадратним, ретельно поголеним пiдборiддям i крижаними блакитними очима, позбавленими будь-яких емоцiй.

– Радий познайомитися з вами, – сказав вiн iспанською, з ледь помiтним акцентом, якщо не зважати на розкотистий «р».

– Навзаем.

Вони нерухомо стояли, вивчаючи один одного. Нiмець затягувався сигарою i час вiд часу прикладався до чарки. Запала тиша, яку порушувала лише вiддалена музика вiйськового оркестру. Наступноi митi Шретер позирнув на дверi.

– Приемна вечiрка, – мовив вiн.

– Так.

– З фронту надходять хорошi новини. Марксисти вiдступають. Мадрид ось-ось здасться.

– Ширяться чутки.

Скептична реплiка Фалько пробудила цiкавiсть нiмця – вiн вiдсьорбнув коньяку й уважнiше поглянув на нього.

– Ви знаете, хто я? – порушив мовчанку Шретер.

– Звiсно.

– Що вам розповiв адмiрал?

– Що ви хотiли зустрiтися зi мною наодинцi. Обговорити якесь завдання.

Зiницi спiврозмовника звузилися.

– Яке завдання?

– Вiн не уточнив.

Шретер пронизував його поглядом. У кiмнатi стояли крiсла, але жоден з чоловiкiв не поспiшав сiдати.

– Sprechen Sie Deutsch?

– Бiльш-менш, – посмiхнувшись, Фалько теж перейшов на нiмецьку. – Певний час я жив у Центральнiй Європi.

– Знаете iншi мови?

– Французьку та англiйську. Трохи розмовляю iталiйською. А ще я знаю всi турецькi прокляття, лайливi й образливi слова.

Жарт розбився об незворушне обличчя Шретера. Вiн покосився на сигаретний попiл, озирнувся у пошуках попiльнички й зрештою легенько стукнув указiвним пальцем по недопалку i струсив усе на килим.

– Якщо ви вже заговорили про турецьку… Рiк тому ви вбили в Стамбулi одного мого спiввiтчизника.

Фалько витримав його погляд.

– Можливо.

Шрам на щоцi Шретера немовби став чiткiшим.

– Його звали Клаус Топека, i вiн продавав вiйськову оптику.

– Не знаю, не пригадую. – Фалько знизав плечима. – Нiчого не можу сказати.

– Ви вбили стiлькох людей у Стамбулi та iнших мiстах, що навiть не пам’ятаете?

Фалько промовчав. Вiн чудово пам’ятав Топеку – приватного торговця, який також спiвпрацював з Абвером. Це сталося в листопадi 1935 року, до вiйни. Усе було зроблено швидко й чисто: пострiл у потилицю бiля дверей дешевого борделю в кварталi Бейоглу. Імiтацiя збройного нападу. Вiн отримав наказ лiквiдувати Топеку, оскiльки той втручався у постачання оптичних приладiв, куплених у Радянського Союзу за грошi республiканцiв. Так звелiв адмiрал, який за тих часiв очолював iспанську службу розвiдки у Схiдному Середземномор’i. Кумедно, що життя вносить своi корективи, подумав вiн. Усе змiнюеться – союзники, друзi та вороги.

– Ваш начальник вважае вас серйозною людиною, якiй можна цiлком довiряти. Невдовзi вам доручать одну делiкатну справу. Кажете, вам нiчого не повiдомили?

– Так, я не в курсi.

Замислившись, Шретер зробив довгу затяжку.

– В такому разi я теж мовчатиму. Скажу лише одне, – нарештi мовив вiн, випустивши дим. – Нiмецький флот пiдтримае вас. Для участi в операцii видiлено бойовий корабель – мiноносець чи пiдводний човен. Дiзнаемось найближчими днями.

Фалько вирiшив вдати дурника.

– У червонiй зонi?

Нiмець вiдповiв пильним поглядом, нiби прораховуючи, що Фалько знае, а

Страница 8

о замовчуе.

– У Картахенi працюе нiмецький консул. Його звуть Санчес-Копенiк, i вiн отримав вiдповiднi iнструкцii щодо вас. Коли настане слушна мить, ви встановите контакт.

– Нiхто нiчого не казав менi про Картахену.

Крижанi блакитнi очi зберiгали незворушний вираз.

– Тодi я буду першим. Звiсно, за умови, що ви забудете назву цього мiста, щойно вийдете звiдси.

Картахена й Алiканте. Іспанський республiканський Схiд. Фалько швидко обмiрковував ситуацiю, зiставляючи факти. На жаль, iнформацii було обмаль.

– А що я маю зробити? В чому полягае завдання?

– Ваш начальник розповiсть докладнiше. – Шретер знову затягнувся сигарою. – Я не маю права випереджати його. Гадаю, завтра вiдбудеться важлива зустрiч, i ви обговорите всi деталi. З третiми особами.

Занепокоений, Фалько подумки скривився. Йому подобалося дiяти самостiйно, тим паче, що адмiрал не заперечував. Група брудних справ iснувала саме за таким принципом. Однак ця операцiя вiдрiзнялася вiд iнших. Спiльний проект НІОС, фалангiстiв та нiмцiв не передбачав нiчого хорошого. Кепськi новини. Як говорить старовинне iспанське прислiв’я, бiда вiвцям, якщо чабани веселяться. Було неприемно думати, що вiн може стати однiею з мертвих овець.

– Ви ще щось хотiли? – спитав вiн.

Шретер поставив порожнiй келих на стiл.

– Нi, бiльше нiчого.

– Це все? – здивувався Фалько.

– Так. Я хотiв познайомитися з вами. Побачити ваше обличчя.

– Професiйна цiкавiсть?

– Можна i так сказати. Менi розповiдали, що в двадцятому роцi ви з бiлою армiею евакуювалися з Криму. І навiть отримали поранення.

Фалько незворушно витримав його погляд.

– Можливо.

– Я тодi був морським офiцером i служив на «Мютцi». Але ж ви не росiянин. І були надто молодим. Що ви там забули?

– Бiзнес.

– Дивний спосiб займатися бiзнесом. Ми всi чимало натерпiлися.

– Мабуть.

– Ви продавали зброю, чи не так? То там, то тут. Або працювали на тих, хто ii продавав. На людей Захарова.

Фалько внутрiшньо посмiхнувся. Вiн познайомився з Василем Захаровим на кораблi «Граф Савойський», пiд час гри в карти. За п’ять днiв плавання мiж Гiбралтаром та Нью-Йорком знаменитий контрабандист пройнявся симпатiею до самовпевненого й розкутого iспанця – юнака щойно вiдрахували з Морськоi академii, i родина вiдправила його до Америки, щоб вiн взявся за розум. Пiвроку по тому Фалько вже працював на Захарова, виконуючи рiзнi завдання в Мексицi, США, Європi.

– Не знаю, – вiдказав вiн. – Не пригадую.

Нiмець напрочуд уважно спостерiгав за ним.

– Чи правда, що ви вели справи не лише з росiянами, а й одночасно постачали зброю мексиканським революцiонерам i бойовикам ІРА?

– Такого я зовсiм не пам’ятаю.

– Розумiю. Якщо не помиляюсь, ви бували в Нiмеччинi. В Берлiнi.

– А ось Нiмеччину я чудово пам’ятаю. Пiдштукатуренi фасади, вогнi кабаре, фальшива радiсть, що за двi вулицi перетворюеться на печаль. І всi цi шльондри в облiзлих шубах шепочуть тобi на вухо: «Komm, S?sser»[5 - «Ходiмо, любчику» (нiм.).].

– Це було ранiше. Перш нiж…

– Що саме?

– Перш нiж настав нацiонал-соцiалiзм.

– Ну, якщо ви стверджуете…

Нiмець вiдчинив дверi. Вони разом повернулися до зали, де оркестр, перекриваючи гучнi розмови, грав увертюру до опери «Лiсовий кiт».

– Ви знаете сеньйора Ленца? – поцiкавився Шретер.

– Так.

Вони зупинилися бiля подружжя – чоловiка з рудуватим волоссям i височенноi пишнотiлоi бiлявки в чорнiй атласнiй сукнi.

– Вольфганг Ленц i його дружина Грета. Здаеться, ви вже зустрiчалися. Це Лоренсо Фалько.

– Так, ми знайомi,– пiдтвердив Ленц.

Вольфганг Ленц знехтував смокiнгом, обравши темний костюм. Вiн тримав у руках напiвпорожнiй келих, а в його подиху вiдчувався запах анiсу. Застебнутий на один гудзик пiджак трiщав на товстому животi. Пан Ленц, представник фабрики «Рейнметал» на пiвднi Європи, кiлька разiв перетинався з Фалько по роботi. В 1929 роцi вони навiть провернули спiльну операцiю в Бухарестi – продали трьохтисячну партiю гвинтiвок «Маузер», старих i несправних. Обое непогано заробили на тiй аферi. Пiсля повстання Ленц регулярно постачав зброю армii Франко. Вони з дружиною мешкали в готелi. Люди часто бачили, як нiмець навiдуеться, наче до себе додому, до епископського палацу, де був розташований Генштаб каудильйо.

– Залишаю вас у приемному товариствi,– мовив Шретер i вiдiйшов.

Фалько вийняв портсигар i запропонував iм сигарети. Ленц вiдмовився, а Грета взяла.

– Англiйськi? О, так! Дякую! Обожнюю англiйськi сигарети.

Грета Ленц була на голову вища вiд свого чоловiка. Вона мала грубi й вульгарнi риси обличчя, хоча аж нiяк не здавалася потворною. Пряме волосся до плечей. Губи, нафарбованi яскраво-червоною помадою. Вечiрня сукня пiдкреслювала могутнi германськi стегна, а глибоке декольте вiдкривало великi пружнi груди. Розвеселившись, Фалько подумав, що жодна жiнка в нинiшнiй католицькiй святенницькiй Іспанii не наважилася би демонструвати своi принади з такою безсоромнiстю.

– Цiкавi у вас друзi,– зауважив Ленц, вказавши келихо

Страница 9

на спину Шретера.

– Дiловi партнери, – уточнив Фалько, пiдносячи запальничку до сигарети, яку Грета вже встромила у бурштиновий мундштук.

Їi чоловiк зробив ковток i хитро позирнув на Фалько.

– Патрiотизм i бiзнес часто поеднуються.

Фалько закурив i випустив дим крiзь нiздрi.

– А як вашi справи?

– Грiх скаржитися. Ви ж знаете, як усе вiдбуваеться. Генерал Франко потребуе того, що я можу йому надати.

– Це коштуе грошей.

– Авжеж. Але платять iншi, i всi задоволенi. Нiмеччина та Італiя спiвпрацюють i рано чи пiзно виставлять рахунки. Подейкують, що Томас Ферiоль – ваш спiввiтчизник, який мешкае у Францii,– покривае значну частину витрат. Ви щось знаете про це?

– Нi.

Вони ще трохи поговорили. Грета Ленц вiдкрила сумочку i попудрила нiс, обвiявши чоловiкiв ароматом парфумiв «Елiзабет Арден». Вона зацiкавлено косилася на Фалько, але вiн звик до таких виявiв уваги. Жiнкам зазвичай подобалися його елегантнi манери в поеднаннi з гарним профiлем i чарiвною зухвалою посмiшкою, прорахованою до мiлiметра, тисячоразово перевiреною на практицi й обраною служити своерiдною вiзитiвкою. Змолоду завдяки особистим розчаруванням вiн засвоiв важливий урок: жiнок приваблюють шляхетнi кабальеро, але в лiжку вони надають перевагу мерзотникам. Проста математика.

– Люба, тобi принести анiсiвки? – спитав Ленц.

– Нi, дякую. – Вона стишила голос i додала з певним докором: – Гадаю, ти забагато п’еш.

– Ти перебiльшуеш.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Вiдома пригодницька мелодрама 1935 року з Кларком Гейблом i Джин Харлоу в головних ролях. (Тут i далi прим. пер., якщо не вказано iнше.)




2


«Зiтхання Іспанii» (1902) – популярний iспанський пасодобль, твiр композитора Антонiо Альвареса Алонсо.




3


Хулiо Ромеро де Торрес (1874–1930) – iспанський художник епохи реалiзму.




4


Регуларес – елiтний пiдроздiл Збройних сил Іспанii, створений 1911 року. Пiд час Громадянськоi вiйни 1936–1939 рокiв солдати цього пiдроздiлу – здебiльшого марокканцi – пiдтримували франкiстiв.




5


«Ходiмо, любчику» (нiм.).