Страница 1

Єва
Артуро Перес-Реверте


Фалько (укр.) #2
«Єва» – друга книжка шпигунськоi трилогii популярного iспанського письменника Артуро Переса-Реверте. В центрi сюжету знов вiдчайдушний та безчесний агент Фалько, який працюе на iспанського диктатора Франко.

Завдання головного героя – добути золото iз запасникiв республiканського уряду. Проте за золотом полюе i радянська шпигунка Єва. Нiхто з них не збираеться поступатися здобиччю, а взаемний непереборний потяг додае цьому протистоянню особливоi гостроти.








Артуро Перес-Реверте

Єва


Присвячуеться Хорхе Фернандесу Дiасу, головорiзу з Буенос-Айреса.

На знак подяки за братерство. І за вияв честi



Заглиблюючись в душу жiнки, ти вирушаеш у небезпечну подорож.

    Ганс Гельмут Кiрст «Рiхард Зорге»

– Ви маете ще якусь зброю?

– Лише моi руки. Але жоден митник не мае права заперечувати щодо цього.

    Сомерсет Моем «Ешенден, або Британський агент»

© 2017 Arturo Pеrez-Reverte

© І. Шевченко, пер. з iсп., 2019

© «Фабула», макет, 2019

© Видавництво «Ранок», 2019



Шановний читачу!

Спасибi, що придбали цю книгу.

Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо – i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв.

Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв.

Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi!




1. Норддойче Ллойд Бремен


Я не хочу померти сьогоднi ввечерi, подумав Лоренсо Фалько.

Не в такий спосiб.

Однак це мало ось-ось статися. Хтось збирався його вбити. Кроки за спиною пришвидшувалися i лунали дедалi ближче. Поза всяким сумнiвом, вони бiгли за ним. Вiн почув крик кур’ера, коли той полетiв у темряву з оглядового майданчика Санта Лузiя, i його тiло впало з висоти п’ятнадцяти-двадцяти метрiв, розбившись об брукiвку неосвiтленоi вулички в кварталi Альфама. Тепер настала черга Фалько – вони прагнули завершити роботу.

Пологий схил дозволяв йому прискорити ходу, але, з iншого боку, полегшував завдання переслiдувачiв. Двое чоловiкiв. Вiн помiтив iх, коли кур’ер – чие обличчя було ледь видимим у тьмяному мерехтiннi далекого лiхтаря; видiлялися лише вуса i насунутий на очi капелюх, – простягнув йому конверт згiдно з домовленiстю, а мить по тому, вгледiвши незнайомцiв, подав сигнал тривоги. Вони квапливо розiйшлися – кур’ер рушив уздовж балюстради оглядового майданчика (саме тому його схопили першим), а Фалько кинувся вниз вулицею, туди, де миготiли вогнi Лiсабона, що розкинувся бiля пiднiжжя цього кварталу, розташованого на пагорбi; туди, де пiд безмiсячним зоряним небом зливалася з нiчним мороком широка темна смуга рiчки Тежу.

Шлях вiдходу тягнувся лiворуч, у неосвiтленiй зонi. Вiн пам’ятав це мiсце, оскiльки вранцi оглянув квартал, готуючись до нiчноi зустрiчi. Таким було давне професiйне правило, що завжди спрацьовувало: перш нiж потрапити кудись, дiзнайся, як швидко вийти звiдти. Фалько згадав облицьовану азулежу[1 - Азулежу – класичнi португальськi кахлi, виконанi в блакитних i бiлих тонах. – Тут i далi прим. пер.] табличку на перехрестi – Кальсадiнья да Фiгейра. Тiсний провулок вiв униз крутим схилом. Потрапити туди можна було за допомогою кам’яних сходiв i залiзного поруччя. Вiдтак вiн рiзко звернув налiво i збiг сходами, вчепившись однiею рукою у поруччя, аби не спiткнутися. Наприкiнцi спуску, там, де провулок вiдхилявся вправо пiд прямим кутом, виднiлася арка – настiльки вузька, що двое людей не могли пройти пiд нею одночасно.

Кроки лунали дедалi ближче, на перших сходинках. Я не помру сьогоднi, повторив Фалько, бо маю цiкавiшi плани – жiнки, сигарети, ресторан. Щось таке. Хай краще помруть вони. Дiйшовши такого висновку, вiн скинув капелюха, намацав захований пiд стрiчкою паперовий пакетик iз лезом бритви i вийняв його звiдти. Наближаючись до арки, розiрвав обгортку, дiстав з нагрудноi кишенi хусточку й обмотав нею

Страница 2

уку, щоб безпечно затиснути лезо мiж великим i вказiвним пальцями. Опинившись на мiсцi, вiдскочив праворуч, притулився до муру i зацiпенiв, прислухаючись до вiдлуння крокiв крiзь стукiт пульсу у вухах.

Коли в просвiтi арки показався перший силует, Фалько стрiмко кинувся на нього i злiва направо чиркнув лезом по горлу. На темному обличчi спалахнула бiла смуга – зуби роззявленого вiд несподiванки рота. Крик подиву миттево змiнився передсмертним хрипiнням, повiтря з легенiв пораненого вирвалося назовнi разом iз кров’ю, що хлинула з перерiзаноi трахеi. Мiшкувате тiло обм’якло, сповзло на землю i розпласталося пiд аркою. Друга тiнь, що рухалася позаду, раптом зупинилася, тримаючись на вiдстанi.

– Ну ж бо, покидьку, – дражнився Фалько, – пiдходь ближче. Вперед!

Три секунди пасивностi. Можливо, п’ять. Обидва скам’янiли, тодi як лежачий чоловiк хрипiв i белькотiв. Трохи згодом другий переслiдувач повiльно вiдступив у темряву, залишаючи поле битви.

– Не соромся! – крикнув Фалько. – Ходи сюди. Не кидай мене, будь ласка.

Кроки пришвидшилися, вiддаляючись сходами вгору, аж доки не стихли. Тодi Фалько глибоко вдихнув повiтря i посидiв нерухомо, чекаючи, коли кров не стугонiтиме в скронях i легке тремтiння в пальцях припиниться. Заспокоiвшись, витер липку теплу рiдину з руки й жбурнув подалi хустку i лезо.

Вiн нахилився, обшукуючи чоловiка, який нарештi завмер: пристебнутий до пояса нiж у чохлi, тютюн, сiрники, дрiбнi грошi. У внутрiшнiй кишенi пiджака лежав гаманець, який Фалько забрав собi. Звiвшись на ноги, вiн роззирнувся довкола. Вуличка була безлюдною, i майже всi сусiднi будинки тонули в мороцi. Лише в кiлькох вiкнах блимало свiтло, i десь приглушено лунало радiо – жiночий голос спiвав фаду[2 - Фаду – традицiйний португальський музичний жанр, для якого характернi тужливi меланхолiйнi пiснi, пронизанi самотнiстю i болем утрати. Фаду – своерiдна «вiзитiвка» Португалii, важливий культурний символ краiни.]. Вдалинi гавкав собака. Чорне небо, як i ранiше, було настiльки рясно вкрите зорями, що здавалося, нiби на Лiсабон налетiв величезний рiй свiтлячкiв.

Якусь мить вiн розмiрковував, чи не пошукати тiло кур’ера, який впав чи був скинутий з оглядового майданчика, але одразу вiдiгнав цю думку. Як гласить старе прислiв’я, цiкавiсть згубила кiшку. Його вже не обходило, чи вижив кур’ер, що пролетiв п’ятнадцять чи двадцять метрiв, перш нiж гепнутися об брукiвку (найбiльш iмовiрно, що помер). Фалько лише знав, що це португалець, який працював на франкiстiв за переконаннями чи за грошi, i що вiн передав йому iнформацiю, яку треба повiдомити керiвництву генштабу в Саламанцi. Краще не ускладнювати собi життя. На вулицi мiг з’явитися будь-хто – мiсцевий житель, випадковий перехожий, охоронець. Крiм того, не виключено, що другий переслiдувач вирiшить повернутися i помститися за вбитого товариша. Важко прорахувати наперед. Робота Лоренсо Фалько була непередбачуваною: лотерея, безлiч ризикiв i комбiнацiй. До того ж конверт – причина нiчноi зустрiчi – лежав у нього в кишенi. Мертвий посередник нiчим не мiг зацiкавити його. Анонiмний безликий солдат (йому вдалося розгледiти лише смужку вусiв пiд крисами капелюха); учасник брудноi вiйни, що точилася на iспанських фронтах, у тилу, а також – за кордоном, у темних небезпечних мiсцях, подiбних до цiеi вулички. Мерзеннi вчинки представникiв мерзенноi професii. Шпигуни – такi ж безликi, як той республiканський агент, що валяеться пiд аркою iз перерiзаною горлянкою, або другий змовник, який завбачливо втiк, побоюючись, що його спiткае та сама доля. Жалюгiднi пiшаки на шахiвницi, де розiгрують свою партiю сильнi свiту цього.

Фалько спустився до вулицi Сан Педро, час вiд часу озираючись i перевiряючи, чи не крадеться хтось слiдом. Пульсуючий бiль пронизав праву скроню – очевидно, що пiдскочив тиск. Вiн iнстинктивно намацав у кишенi флакончик з аспiрином. Мiгренi були його вразливим мiсцем – вiн впадав у ступор, втрачав здатнiсть мислити i рухатися, судомно дихав, мов викинута на берег риба. Треба знайти воду i запити пiгулку, але доведеться зачекати. Найважливiше – забратися звiдси. І хутчiше.

Вiн обирав широкi вулицi, щоб уникнути пасток. Нарештi залишив Альфаму позаду i пiд тьмяним свiтлом лiхтаря на вулицi Бакалейруш, огорнений вогким туманом, що тягнувся з рiчки, дiстав iз кишенi конверт i розiрвав його. І неабияк здивувався, виявивши згорнений надвое рекламний проспект судноплавноi компанii «Норддойче Ллойд Бремен». І бiльше нiчого. Четвертинку аркуша з текстом на одному боцi. Зображення трансатлантичного лайнера, а пiд ним – список суден i розклад рейсiв до Америки й Схiдного Середземномор’я. Фалько знову поклав аркуш у конверт, заховав його в кишенi й оглянув гаманець убитого. Там була невеличка сума грошей у португальських ескудо, якi вiн без вагань привласнив; проiзний квиток на лiсабонськi трамваi; портрет молодоi жiнки; два посвiдчення на рiзнi iмена, але з однаковою свiтлиною, де поставало обличчя худого смаглявого чоловiка з кучерявим рiдким волоссям. Одн

Страница 3

з посвiдчень – португальське i явно фальшиве – видане на iм’я Жуана Нунеса, комерцiйного агента. Друге – iспанське, пiд грифом Служби вiйськовоi розвiдки, з печаткою Республiки – виписане на iм’я Хуана Ортiс Ідальго. Останнiй документ Фалько сунув у кишеню, а все iнше жбурнув у смiтник i пiшов геть – прискореним, але не надто швидким кроком, аби не привертати увагу.

Вiдчинивши дверi «Мартiньйо да Аркада» – маленькоi кав’ярнi-ресторану з простими вибiленими стiнами, розташованоi на першому поверсi одного з будинкiв на площi Комерсiо, – Фалько помiтив, що права манжета сорочки заплямована кров’ю. Вiн увiйшов i, вiтаючись з офiцiантом, побачив у глибинi зали Брiту Моуру, яка сидiла за крайнiм столиком бiля вiкна, спиною до нього. Чоловiк прослизнув до вбиральнi, зачинився зсередини, вiдкрив кран, плеснув трохи води у долонi й випив двi пiгулки аспiрину. Потiм скинув пiджак, вiдчепив золоту запонку з накрохмаленоi манжети й заходився вiдтирати пляму, доки кров майже не зникла. Просушивши манжету рушничком, причепив ii назад. Годинник «Patek Philippe» на лiвому зап’ястку показував, що вiн запiзнюеться на одинадцять хвилин. Нiчого катастрофiчного. Жiнка, яка чекала на нього, навряд чи розсердиться. А навiть якщо розсердиться, ii гнiв швидко мине.

Вiн обмацав внутрiшню кишеню, щоб перевiрити, чи не загубився конверт. Потiм уважно роздивився свое вiдображення в дзеркалi, шукаючи якiсь слiди нещодавньоi бiйки. Але побачив лише привабливого тридцятисемирiчного iспанця – елегантний темний костюм; чорне, блискуче вiд брильянтину волосся зачесане назад. Вiн поправив продiл, затягнув вузол краватки. Його обличчя втратило суворiсть, набуту за роки напруження i небезпечних пригод, розслабилось, засяяло iронiчно-люб’язною посмiшкою чоловiка, який запiзнюеться на побачення, але не мае жодних сумнiвiв, що йому вдасться виправдатися.



– Куди ти, в бiса, подiвся? – обурилась жiнка. – Я вже пiвгодини стирчу тут сама i чекаю на тебе, мов дурепа.

– Вибач, – вiдповiв Фалько. – Термiновi справи.

– Хiба не пiзно робити справу? Ще й запросив мене сюди.

Фалько безтурботно посмiхнувся.

– А що не так iз цим мiсцем?

– Схоже на дешевий шинок. Ми могли б обрати щось краще, з музикою…

– А менi подобаеться. Приемнi офiцiанти.

– Маячня!

Брiта Моура не звикла до того, що чоловiки запiзнюються на побачення з нею. Темноволоса, з великими чуттевими губами i приголомшливою фiгурою, що приваблювала глядачiв i дозволяла заповнити партер театру «Едем» (музичне ревю за ii участi називалося «Вiльна i незамiжня»). Вона користувалася фальшивими вiями i слiпучо-червоною помадою в стилi актриси Джоан Кроуфорд. Як i Фалько, вона зачiсувала свое довге волосся догори й закрiплювала фiксатуаром, вiдкриваючи чоло. Така зачiска надавала iй рiшучого й дещо агресивного вигляду. У Португалii подiбнi обличчя часто з’являються на афiшах або обкладинках iлюстрованих щотижневикiв. Народжена двадцять сiм рокiв тому в крихiтному селищi провiнцii Алентежу, Брiта належала до категорii жiнок, яким молодi чоловiки залюбки вiддають свое серце, а старi – своi гаманцi. Вона пройшла тернистий шлях, перш нiж стала зiркою, тож без вагань змушувала розщедритися тих небагатьох щасливчикiв, що пiдходили до неi достатньо близько. Втiм, Фалько був ii слабкiстю. Вони познайомилися п’ять тижнiв тому в ешторiльському казино, коли грали в рулетку за одним столом, i вiдтодi зустрiчалися час вiд часу.

– Чого б тобi хотiлося? – Фалько незворушно вивчав меню.

Вона незадоволено зморщила носика. Досi ображена.

– У мене пропав апетит.

– Я вiзьму запечену на вугiллi трiску. Ти питимеш вино?

– Ти – бездушний негiдник.

– Нi. Просто я голодний. – Офiцiант терпляче чекав. – Тобi теж замовити рибу?

Фалько збрехав: вiн взагалi не вiдчував голоду, але цей буденний ритуал допомагав йому заспокоiтися. Сховатися за щитом банальноi розмови з гарною жiнкою. Так йому краще вдавалося привести думки до ладу, визначитися з подальшими дiями, вiдiгнати свiжi спогади.

– Менi достатньо легкого супу, – сказала Брiта. – Я набрала забагато зайвих кiлограмiв.

– Це абсурд, моя люба. Ти iдеальна.

– Правда?

– Так. Розкiшна.

Їi обличчя пом’якшало. Вона обмацала своi стегна.

– А журналiсти з «Ілуштрасао» пишуть, що я погладшала.

Фалько усмiхнувся зi свiтською люб’язнiстю. Вийняв портсигар iз черепашачого панциру i запропонував iй сигарету марки «Players».

– Цi журналiсти – iдiоти.

Нахилившись над столом, Брiта простягла сигарету до срiбноi запальнички «Parker Beacon».

– Ти замочив рукав, – сказала вона.

– Так. – Фалько пiдпалив власну сигарету. – Забризкав, коли мив руки.

– Дурнику, ти такий неуважний.

– Точно.

Вони курили, чекаючи замовлення. Фалько вiдчув, що головний бiль минувся. Брiта розповiдала йому про свою роботу, успiшнi касовi збори, нову виставу, прем’ера якоi мала вiдбутися за два мiсяцi. Про нещодавню пропозицiю знятися у фiльмi. Фалько пiдтримував бесiду iз зацiкавленим i доброзичливим виглядом, невiдривно дивлячи

Страница 4

ь жiнцi у вiчi й демонструючи, що не пропускае нi слова. Вiн немовби дiяв за сценарiем (хоча, власне, так i було) – вимовляв необхiднi реплiки й ставив доречнi питання. Одна з причин твоеi фатальноi привабливостi, якось сказав йому адмiрал, полягае у вмiннi слухати так, нiби вiд цього залежить твое життя i твое майбутне, i немае нiчого важливiшого у свiтi. А коли жертва розгадае твiй трюк, буде надто пiзно – ти вже встигнеш вкрасти ii гаманець або встромити ножа в пах. Якщо ж це жiнка – затягнеш ii у лiжко.

– Куди ми пiдемо потiм? – поцiкавилася Брiта.

– Я про це не думав.

Фалько сказав правду. Його думки були зайнятi iншими речами – конвертом у кишенi, мертвим кур’ером, убитим республiканським агентом та його втеклим товаришем, який, певно, вже сповiстив свое керiвництво про те, що сталося. Вiн думав про те, як дiятиме португальська полiцiя. Про рекламний проспект «Норддойче Ллойд Бремен» та спiввiдношення мiж указаними там кораблями й точними даними, якi спершу треба розшифрувати, а потiм передати керiвникам НІОС – Нацiональноi iнформацiйно-оперативноi служби. З iншого боку, вiн не поспiшав, адже сеанс зв’язку з Саламанкою був призначений на завтрашнiй ранок. Проте навiть краса жiнки, яка сидiла навпроти, не могла вгамувати його хвилювання. Існувала якась суперечнiсть мiж iнформацiею, що мiстилася в конвертi, i подiями, що мали мiсце в Альфамi пiвгодини тому. Щось не сходилося, i вiн знав, що не заспокоiться, доки не з’ясуе, у чому проблема.

– Ще трохи вина? – Фалько пiднiс пляшку до ii келиха. Посмiшка жiнки свiдчила про те, що останнi хмари розiйшлися. Лiд розтанув. Усе гаразд.

– Дякую, любчику.

Брiта Моура вже кiлька разiв переспала з ним. Чотири, якщо точнiше: один раз – у готелi «Паласiо до Ешторiл», а три – у Лiсабонi, в ii розкiшному помешканнi, що в провулку Салiтре. Ось чому вiн не чекав нiякоi новизни, крiм тимчасового теплого контакту з цим чудовим тiлом, що залюбки приймало гостя у своiх потаемних вологих глибинах попри те, що його власниця була доволi передбачуваною в сексi й не виявляла особливоi винахiдливостi. Отже, можна розраховувати на двi-три приемнi години, перш нiж повертатися до готелю (Фалько не хотiв ризикувати життям i нiколи не ночував у чужих помешканнях). Цей етап йому не подобався – тинятися вулицями на свiтанку, зануривши руки в кишенi й пiднявши комiр пiджака; уникати двiрникiв, що поливають брукiвку. Загалом перспектива залишитися з нею видавалася не дуже заманливою.

– Можемо потанцювати, – запропонувала вона. – У Барiо Альто. Бiля Тавареса вiдкрили пристойний дансинг. Там грае негритянський джазовий оркестр.

– Непоганий варiант.

Брiта знову нахилилася до нього, спираючись лiктями на стiл i високо тримаючи заплямовану помадою сигарету. Пишнi груди торкалися скатертини. Жiнка була вульгарною i водночас вишуканою.

– Вгадай, що на менi… внизу, – прошепотiла вона, звабливо усмiхаючись.

Демонструючи ввiчливiсть, Фалько уважно поглянув на ii лiлову крепову сукню вiд дизайнера Баленсiаги. Пiд час останнього побачення вони жартували про жiночу спiдню бiлизну, тож вiдповiдь здавалася очевидною.

– Чорний шовк?

– Нiчого. – Вона стишила голос. – Там нiчого немае.

– Опиши докладнiше, – посмiхнувся Фалько.

– А що описувати, дурнику? Геть нiчого.

– Геть нiчого?

– Так. Нi сорочки, нi трусикiв.

– Ой!

Годину по тому Фалько переконався, що Брiта Моура не брехала стосовно вiдсутностi бiлизни, коли вони танцювали в новому джаз-клубi i вiн пестив ii стегна. Нiчого зайвого не було мiж тканиною сукнi й голим тiлом, чиi чуттевi, спiвзвучнi з обставинами рухи достатньо збудили Фалько, аби вiдвернути увагу вiд професiйних тривог, що заполонили його думки. Можливо, подумалося йому, це вдала iдея – провести якийсь час у ii помешканнi та розставити всi крапки над «i» шляхом солодкого взаемообмiну мiкробами (привiт i прощавай, красуне). Згодиться як вельми надiйне алiбi. Врештi-решт, нiч буде довгою, конверт захований в кишенi, а в Саламанцi, де о цiй годинi всi сплять, – план нацiонального спасiння передбачав запровадження норм благопристойностi серед нових iспанцiв, – нiхто не чекав вiд нього звiтiв до наступного ранку. Крiм того, це допоможе захиститися вiд звинувачень, якщо португальська полiцiя розслiдуватиме те, що сталося в Альфамi.

– Я в захватi вiд цього мiсця, – повторила Брiта.

Заклад називався «Бандит» i вважався модним у Лiсабонi. Стараннi офiцiанти снували мiж столами, розносячи лiд, шампанське, вiскi й коктейлi з чудернацькими назвами. Оркестр, що складався з чорношкiрих американцiв (або тих, хто успiшно прикидався ними), грав у глибинi зали, на помостi, а змоклий вiд поту натовп танцюючих, де переважали вечiрнi сукнi й смокiнги, розважався на майданчику. Всi вони були безмежно далекими вiд того факту, що за кiлька сотень кiлометрiв звiдси, по iнший бiк кордону, жорстока вiйна заповнюе дороги бiженцями, в’язницi – нещасними жертвами, а траншеi, канави й околицi цвинтарiв – трупами. Скривившись у саркастичнiй гримасi, Фалько зг

Страница 5

дав, як востанне зустрiчав Новий рiк перед вiйною, танцюючи з подругою у гриль-барi мадридського готелю «Палас». Вiн запитав себе, скiльки людей з тих, що тодi кидали стрiчки серпантину й цокалися келихами пiд бiй курантiв, святкуючи новий 1936 рiк, уже загинули чи ось-ось загинуть?

– От дiдько! – сказала Брiта. – Не озирайся. Тут цей бовдур Мануель Лоурiньйо.

Фалько все ж таки озирнувся. За одним iз столикiв, в оточеннi друзiв, сидiв засмаглий iмпозантний чоловiк у смокiнгу. Всi смiялися та пили вино.

– Той красунчик?

– Так. Ти його знаеш?

– Знайоме обличчя.

– Вiн грае у водне поло. Інодi про нього пишуть у свiтськiй хронiцi.

– Ясно. – Фалько збагнув, у чому рiч. – І що сталося мiж вами?

– Вiн менi докучае. У нас був короткий роман, але Мануель сприйняв це надто серйозно i не хоче вiдчепитися… До того ж вiн одружений.

– Я теж одружений, – пожартував Фалько.

Вона впилася нiгтями в його руки.

– Брехун! Хто терпiтиме такого розпусника?

Вони повернулися до свого столика. Лоурiньйо помiтив iх i кидав виразнi погляди на Брiту. Зануривши руку у вiдерце з льодом, Фалько витягнув пляшку «Болiнже» i виявив, що вона майже порожня.

– Замовити ще одну?

– Не треба. – Брiта вiдкрила сумочку i почала пудрити нiс. – Я вже нiчого не хочу через того кретина.

– Анiчогiсiнько?

Вона заховала пудреницю i змiряла його суто жiночим поглядом, що виражав моральну вищiсть.

– Ти дурний чи що?

Фалько позирнув на годинник. Потiм згадав дотик жiночоi шкiри пiд шовковою сукнею.

– Може, пiдемо звiдси?

– Так буде краще. Інакше цей iдiот зiпсуе нам вечiр.

Фалько покликав офiцiанта i розплатився, додавши щедрi чайовi. Жiнка звелася на ноги. Тiеi ж митi Мануель Лоурiньйо – який виявився високим i кремезним типом – пiдвiвся i попрямував до них. Брiта рушила вперед, навiть не глянувши в його бiк. На вiдмiну вiд Фалько, який збирався пiдморгнути йому, немовби говорячи «не переймайся, приятелю, сьогоднi пощастило менi, а завтра пощастить тобi», але стримався, бо йому не сподобався вираз обличчя чоловiка. Той дивився на нього з такою ненавистю, нiби звинувачував у своiх невдачах.

– Агов! – крикнув вiн.

Вiд Лоурiньйо тхнуло дорогим англiйським вiскi, що не передвiщало нiчого хорошого. Фалько пригальмував. Противник був майже на голову вищий.

– Слухаю вас, мiй друже.

– Ми не друзi,– пробелькотiв португалець. – І зараз я розквашу тобi пику.

Фалько покiрно зiтхнув. Навiть примирливо.

– Ви мене лякаете, – мовив вiн.

І пiшов слiдом за жiнкою, що вiддалялася. У гардеробнiй кiмнатi вони забрали ii пальто та його капелюх (Фалько був без верхнього одягу) i вийшли надвiр. Навпроти кабаре стояли два таксi й три запряженi кiньми екiпажi. Фалько збирався попросити швейцара, щоб той покликав вiзника, але раптом почув за спиною чиiсь кроки. Озирнувшись, вiн побачив Лоурiньйо у свiтлi лiхтаря бiля дверей.

– Ти йдеш, не привiтавшись зi мною, Брiто.

Справи кепськi, подумав Фалько. Ситуацiя ускладнювалася.

– Не маю жодного бажання вiтатися з тобою, – вiдрiзала вона.

– Це неввiчливо з твого боку.

– Дай менi спокiй.

Брiта сильнiше вчепилася в руку Фалько. У праву руку. Але вiн завбачливо простягнув iй лiву.

– Я кiлька разiв телефонував тобi,– наполягав Лоурiньйо.

– Менi багато хто телефонуе.

До них пiд’iжджав екiпаж, викликаний швейцаром. Лоурiньйо вiдразу перегородив iм шлях.

– Клята сука! – вигукнув вiн, випльовуючи слова.

Фалько насупився. Цей пiжон перетинав межу. Або ось-ось перетне.

– Вибачте, – сказав вiн i спробував потягнути Брiту до екiпажу.

– Вiн назвав мене «клятою сукою», – обурилася жiнка. – Ти нiчого не хочеш йому сказати?

– Сiдай… Ми iдемо звiдси.

Проте агресивний Лоурiньйо знову кинувся наперерiз, розмахуючи руками, мов боксер, що готуеться до бою.

– Я тебе вб’ю, – погрожував вiн супернику.

Той глибоко зiтхнув i випустив руку жiнки. Вiн уважно роздивлявся обличчя нападника, що височiло зовсiм близько вiд нього.

– За свое життя ти нiкого не вбив, – повiльно вимовив Фалько.

Можливо, подiяла iнтонацiя. Жести чи погляд. Очi Лоурiньйо моментально вiдобразили суперечливi почуття, що опанували ним. Спершу подив, а потiм – розумiння i страх. Чоловiк вiдступив на крок назад. Вiдбувалося щось непередбачуване, i його затуманений алкоголем мозок намагався второпати, що саме. Але це тривало лише кiлька секунд – Фалько не дав йому бiльше часу. Вiн зробив крок вперед – такий самий крок, яким португалець спробував збiльшити вiдстань, – i з усмiшкою розкинув руки, нiби пропонуючи дружнi обiйми, здатнi владнати будь-яке непорозумiння. Не припиняючи руху i приязно усмiхаючись – усмiхнене обличчя змушуе ворогiв втратити пильнiсть, – Фалько вдарив його колiном у пах, унаслiдок чого Лоурiньйо зiгнувся вiд несподiванки, а наступноi митi – вiд болю. Попри успiх, Фалько знав, що такi удари справляють належний ефект секунди за три-чотири. Саме тому вiн вирiшив наблизити свою перемогу, додавши ще один удар лiктем в обличчя. Той упав на колiн

Страница 6

, однiею рукою прикриваючи очi, а iншою – пах, зi свистом випускаючи повiтря так, наче хтось стискав його легенi.

Фалько розвернувся до швейцара, простягнувши йому згорнену надвое купюру.

– Ви, певно, помiтили, що сеньйор погано почуваеться, – спокiйно зауважив вiн. – Ось чому вiн спiткнувся i впав. Ви ж це бачили, чи не так?

Швейцар заховав купюру в кишенi свого мундира з галунами. Попервах вiн був шокований цiею бiйкою, але тепер, отримавши заохочення, розплився в широкiй посмiшцi.

– Все так i було, пане. Я бачив.

Фалько по-змовницьки посмiхнувся у вiдповiдь. Посмiшка чоловiка, який анiтрохи не сумнiваеться в людськiй жорстокостi, дуростi й жадiбностi.

– Очевидно, вiн перепив вiскi.

– Безперечно.



Надворi ще було темно. Крiзь щiлину мiж завiсами проникало свiтло, випромiнюване неоновою рекламою портвейну «Сандеман», що висiла на фасадi будинку навпроти. Накинувши на голе тiло халат Брiти Моури, Фалько сидiв у крiслi й курив, роздивляючись тiло сплячоi жiнки. Завдяки радiаторам у кiмнатi було тепло й затишно, i Брiта мiцно спала, вiдкинувши ковдру. Вiн чув ii ритмiчне, спокiйне дихання. Вона нерухомо лежала, широко розкинувши руки та ноги. Будь-яка менш приваблива жiнка, що не могла похвалитися такою спокусливою фiгурою, здалася б вульгарною в цiй позi. Слабке сяйво, нiби просiяне крiзь бузкове сито, вигiдно пiдкреслювало обриси ii тiла завдяки магiчнiй свiтлотiнi. Мiж темними заростями лобкового волосся вiдкривалася запаморочлива безодня. Перш нiж пiти покурити, Фалько нiжно встромив туди пальцi правоi руки й витягнув iх зволоженими власною спермою.

Вiн холоднокровно думав про чоловiка, вбитого в Альфамi. Згадував белькотiння в його горлi й повiтрянi бульбашки, змiшанi зi струменями кровi. Розмiрковував – за звичкою i професiйним обов’язком – про рiдкi й текучi речовини. Про те, з якою дивовижною легкiстю i неймовiрною швидкiстю з людини виливаеться п’ять лiтрiв кровi i неминуче настае кiнець, адже жоден тампон, жоден джгут, жоднi пiдручнi засоби не допоможуть затиснути рану i спинити кровотечу. І вкотре запитав себе, як виживають тi, хто намагаеться жити, iгноруючи цей беззаперечний факт: достатньо пiдiйти до сплячоi жiнки й одним помахом руки перерiзати iй горлянку, аби перетворити чудове тiло на шматок м’яса.

Чоловiк розчавив недопалок у попiльничцi й пiдвiвся, розтираючи ниючий поперек. Поза всяким сумнiвом, Брiта була енергiйною жiнкою. Дуже енергiйною. Зав’язавши пояс халата, Фалько пройшов босонiж до стiльця, на чий спинцi висiв його пiджак. Дiставши з кишенi конверт, попрямував до ванноi кiмнати й увiмкнув свiтло. Якусь хвильку роздивлявся у дзеркалi свое вiдображення – квадратне, ледь затемнене щетиною пiдборiддя, чорне скуйовджене волосся, що спадало на чоло, суворi сiрi очi, зiницi досi розширенi вiд кокаiну, яким його пригостила Брiта години зо двi тому. У ротi пересохло, вiдчувався неприемний присмак.

Вiдкривши кран, вiн жадiбно ковтнув води й витягнув конверт iз рекламним проспектом «Норддойче Ллойд Бремен». Менше восьми годин тому двое чоловiкiв померли через цю брошуру, в якiй не було нiчого надзвичайного. Вiн уважно й ретельно вивчав назви суден i маршрути, але не помiтив жодноi особливоi вiдмiтки чи позначки. Потiм пiднiс папiр до носа i принюхався. Результат дослiдження змусив його посмiхнутися.

На склянiй поличцi стояв пiдсвiчник зi свiчкою i коробкою сiрникiв. Звiльнивши простiр, Фалько поклав туди розгорнутий аркуш, запалив свiчку i почав неквапливо й обережно водити нею пiд полицею, намагаючись, аби полум’я нагрiвало аркуш, але не псувало його. Десь за пiвхвилини з’явилися слабкi червоно-охристi рисочки, а за ними поступово проступили чiткi великi лiтери, виведенi лимонним соком, сечею чи будь-яким невидимим чорнилом, унаслiдок чого утворилися такi слова:

Маунт-Касл, капiтан Кiрос, судноплавна компанiя «Норенья i Ко», Картахена – Одеса, четвер 9.



О чверть на десяту ранку худорлявий низенький чорновусий чоловiк у коричневому смугастому костюмi (пiджак був завеликим) пройшов, не знiмаючи капелюха, крiзь склянi дверi, що вели до ресторану готелю «Авенiда Палас». Переговоривши з метрдотелем, вiн обвiв примiщення допитливим поглядом i рушив туди, де вмостився Фалько – пiд великою кришталевою люстрою, поблизу вiкна, звiдки вiдкривалася панорама на площу Рестаурадорес, за столиком, де були розкладенi газети «Секуло» i «Жорнал де Нотiсiас».

– Який сюрприз, – мовив Фалько, вiдсунувши газети.

Той не вiдповiв. Позирнув на один iз заголовкiв «Інтенсивнi бомбардування Мадрида франкiстами», пiсля чого перевiв погляд на Фалько, зняв капелюха i поклав на стiлець. Кидалася в око його засмагла лисина. Груба щетина на жирнiй шкiрi. Втомлений вигляд.

– Ти вмiеш влаштуватися, – нарештi мовив вiн, усiвшись i роззирнувшись довкола. – Гадаю, номери коштують сто двадцять ескудо за добу.

– Сто сорок.

Спiврозмовник кивнув, анiтрохи не здивувавшись.

– Менi не завадить випити кави, – мляво сказав вiн. – Я всю нiч не мiг зiмкнути очей.

Фалько

Страница 7

окликав офiцiанта. На вiдмiну вiд новоприбульця, у нього був свiжий i бадьорий вигляд, адже щойно вийшов iз душу i поголився у перукарнi готелю, а перед цим тридцять разiв вiджався вiд пiдлоги, як зазвичай робив щоранку. Зачесане назад волосся, бездоганний продiл, костюм-трiйка свинцевого кольору вiд «Андерсон & Шепард», як проголошувала етикетка на пiдкладцi, шовкова краватка. Сiрi очi спокiйно вивчали спiврозмовника – капiтана Васко Алмейду з сувороi ПІДЕ, португальськоi таемноi полiцii. Вони давно знали один одного. Їхня дружба – або приятельство в межах розумного – зав’язалася вiдтодi, як Фалько працював на Василя Захарова i займався контрабандою зброi через лiсабонський порт та iншi мiсця: дерев’янi ящики без маркування, що значилися в документах як промислове обладнання та рiзнi товари, ввозилися i вивозилися з цього брудного свiту портових кранiв, пакгаузiв, провулкiв iз вищербленими кахлями на мурах, борделiв для морякiв, кораблiв, пришвартованих на причалах, що тягнулися вiд Алькантари до Каiш-ду-Содре. «Живи i дозволяй жити iншим» – таким було основне гасло тутешнiх жителiв. Фалько та Алмейда кiлька разiв успiшно провертали всiлякi афери й темнi справи, дiлилися секретною iнформацiею, хабарами й прибутками. Як полюбляв казати капiтан, Португалiя – маленька i бiдна краiна. Людям платять мало.

– Два трупи. В Альфамi.

Алмейда дивився не на Фалько, а на паруючий срiбний кавник, що його офiцiант щойно поставив на стiл. Вiн налив собi повну фiлiжанку кави без цукру.

– Один – iспанець, а iнший – португалець, – додав вiн перед тим, як зробити перший ковток.

Фалько промовчав. Вiн спокiйно сидiв, спираючись долонями на край столу, бiля тарiлки зi скромними залишками тосту з маслом i склянки з-пiд молока (чоловiк давно не вживав каву). Терпляче чекав. Нарештi Алмейда замислено вiдсьорбнув ще кiлька ковткiв, витер вуса i звiв на нього очi.

– Де ти був учора ввечерi, мiй друже?

Фалько витримав його погляд, вигнувши брови на знак подиву.

– Я вечеряв.

– А потiм?

– Пiшов до кабаре.

– Сам?

– Нi.

Алмейда дуже повiльно кивнув головою, наче почув саме те, що очiкував. Знову провiв рукою по неголеному обличчю.

– Іспанець i португалець, – рiзко повторив вiн. – Першого зарiзали, мов порося.

– І що?

– У твого спiввiтчизника вкрали всi документи, але невдовзi його опiзнав спiвробiтник посольства. Вiн виявився республiканським агентом. Другий, португалець, впав iз великоi висоти. Або його скинули звiдти. Якийсь там Альвес. Служив у транспортнiй компанii на вулицi Комерсiо.

– Навiщо ти менi це розповiдаеш?

– Альвес працював на твоiх людей.

Фалько заклiпав очима.

– «Моiх» людей? А хто вони?

– Іди до бiса.

Запала довга мовчанка. Алмейда допив свою каву маленькими ковточками, пiсля чого взяв сигарету, запропоновану Фалько. Останнiй мав дивовижну здатнiсть вiдновлювати дружнi стосунки вiд тiеi самоi митi, коли вони обiрвалися бозна-скiльки мiсяцiв чи рокiв тому. Вистачало одного турботливого жесту, плескання по плечу, спiльних спогадiв, щироi усмiшки. З Алмейдою достатньо було викурити сигарету.

– Ти можеш довести, що вчора ввечерi був не сам? – спитав капiтан, випускаючи дим.

– Авжеж.

– І хто з тобою був? Чоловiк чи жiнка?

– Жiнка.

– Вiдома?

– Вельми, – слабко посмiхнувся Фалько. – Саме тому я буду вдячний, якщо ти не розголошуватимеш ii iм’я.

– У такому разi назви менi мiсця, де ви були.

– Ми були в «Мартiньйо да Аркада» i «Бандитi».

– А потiм?

– У неi вдома. Близько чотирьох годин.

– Де вона живе?

– У тому ж районi. Провулок Салiтре, поряд iз готелем «Тiволi».

Якусь мить Алмейда осмислював iнформацiю.

– Ти знав того iспанця? – зрештою спитав вiн. – Його звали Ортiс.

– Нi.

– А португальця?

– А португальця i поготiв.

– Ти зiзнався iй у коханнi? – глумливо посмiхнувся Алмейда. – Якщо ти проводиш нiч iз жiнкою, яка може пiдтвердити твое алiбi, бажано кiлька разiв повторити, що кохаеш ii.

– З цiею жiнкою такоi потреби не виникло.

– Тобi завжди таланить.

– Так.

Вони подивилися в очi один одному, як зазвичай це робили, граючи в бiльярд у кав’ярнi «Шаве дОуро» за менш буремних часiв. Потiм Фалько вказав на газети.

– «Бенфiка» здобула перемогу над «Спортингом».

– І що з того?

– Хiба ти не вболiваеш за «Бенфiку»?

Вони ще трохи помовчали, не вiдводячи погляду.

– Як давно ми знайомi? – нарештi мовив Алмейда. – Шiсть рокiв?

– Вiсiм.

– Траплялося, що я витягав тебе з халепи.

– А я – тебе.

– Усе мае свою межу, мiй друже.

– Я не знаю, де ти зупинишся.

– Цi трупи ускладнюють менi життя.

– Вони не твоя проблема, Васко. Хай полiцiя проводить розслiдування.

– Нi, це моя проблема, коли йдеться про таемних агентiв, португальських громадян iз розчавленими тiлами та iспанських шпигунiв iз перерiзаною горлянкою. Розумiеш? Керiвництво вимагае вiд мене конкретних результатiв. За таких умов я не зважаю на друзiв i приятелiв.

– Справдi? Але ж ваш президент Салазар симпатизуе нацiоналiс

Страница 8

ам.

Спiврозмовник люто позирнув на нього. Фалько подумав, що саме так затятий антикомунiст Васко Алмейда мав дивитися на тих, кого допитував, – подейкували, що кожен десятий затриманий помирав у муках або з власноi волi вистрибував у вiкно. Наступноi митi португалець похмуро роззирнувся довкола.

– Цього ранку, – сказав вiн, стишивши голос, – чхати я хотiв на президента Салазара.

Витримавши паузу, капiтан так глибоко затягнувся, що мало не допалив ii.

– Крiм того, – додав вiн, – мiй уряд досi не визнав твiй.

Фалько навiть пальцем не ворухнув, зберiгаючи приязний вираз обличчя.

– Чого ти хочеш вiд мене?

Алмейда хитнув головою.

– Громадянська вiйна задля змiни кольору прапора – жахлива вiйна. Ви, iспанцi, геть збожеволiли. Ви страшенно набридли нормальним людям.

– Я щось не розумiю, хто такi цi загадковi «ви», – усмiхнувся Фалько. – Кого ти маеш на увазi?

– Всiх – i червоних, i фашистiв. – Зiтхнувши, капiтан поглянув на сигарету, нiби дратуючись, що хтось ставить пiд сумнiв очевиднi речi.– Ви не можете дошкулити португальцям, тож гризетесь мiж собою. Вам треба постiйно чiплятися до когось.

– Ти не сказав, чому я завдячую честю снiдати з тобою. У твоему прекрасному мiстi.

Алмейда скривив рота.

– Ти опинився в Лiсабонi не для того, щоб провести тут вiдпустку.

– Я приiхав у справi. Імпорт-експорт. Ти в курсi.

– Звiсно. – Капiтан загасив недопалок у порожнiй фiлiжанцi.– Ти працюеш, а я байдики б’ю.

– Доведи це.

– Що саме? Що я чогось вартий?

– Що я зробив щось протизаконне.

– Я можу заарештувати тебе. – Вiн змiрив його суворим поглядом. – Змусити добряче понервувати. Зiпсувати життя жiнцi, з якою ти нiбито був цiеi ночi.

– Не перебiльшуй.

– Раджу не провокувати мене.

– І чого ти доб’ешся? Покладеш край нашiй дружбi?

Капiтан утомлено зiтхнув.

– Не тримай мене за iдiота.

– Я й не думав…

Алмейда здiйняв руку, зупиняючи його.

– Я не маю нiчого проти, – сухо мовив вiн, – якщо ви, iспанцi, рiжете один одного по той бiк кордону або отримуете контрабандну зброю вiд нiмцiв та iталiйцiв у лiсабонському порту за умови, що платите тим, кому необхiдно платити. На здоров’я. Це ваша справа. ПІДЕ поки що не втручатиметься. Але ми забороняемо вам зводити рахунки на нашiй територii й опоганювати нашу землю вашим брудом.

Фалько дозволив собi ледь помiтний вияв нетерпiння.

– Послухай, ця розмова не мае сенсу. Я не причетний до подiй в Альфамi, хай би що там сталося.

– Я певен, що ти щось знаеш. Дай менi зачiпку – будь-яку дрiбницю. І ми розiйдемося миром.

– Якщо це зробили агенти Франко, я з ними не спiвпрацював. Запевняю тебе, я нiчого не знаю.

– Невже? Така впливова особа, як ти, нiчого не знае?

– Анiчогiсiнько. Цiлковитий нуль.

– Поклянись, що говориш правду.

– Клянусь.

Упродовж кiлькох секунд Алмейда пильно роздивлявся його. Потiм зайшовся реготом.

– А сучий же ти син!




2. Золото Республiки


Два тижнi по тому, у Севiльi, Фалько допив другий келих вермуту, глянув на годинник, поклав на стiл п’ять песет – бар готелю «Андалусiя Палас» був дуже дорогим – узяв iз сусiднього стiльця свого капелюха i пiдвiвся. Сивоволосий офiцiант негайно пiдбiг до нього, всiм своiм виглядом виражаючи догiдливiсть.

– Залиште здачу собi.

– Дякую, сеньйоре.

– І хай живе Іспанiя.

Той збентежено дивився на нього, силкуючись зрозумiти, чи йдеться про провокацiю або звичайний жарт. Важко було знайти щось спiльне мiж Фалько й пихатими вiйськовими, якi ходили мiстом, демонструючи своi портупеi, пiстолети, блакитнi сорочки чи червонi берети, – такi типи пiдносили пальцi до козирка або здiймали руку у франкiстському вiтаннi. Бите око офiцiанта визначило: цей гарний чоловiк, що вирiзнявся елегантним вбранням – коричневий костюм, шовкова краватка, хусточка в нагруднiй кишенi,– не належав до категорii тодiшнiх патрiотiв.

– Так, звiсно, хай живе… – обережно мовив вiн, злегка затинаючись.

Імовiрно, вiн бачив, як менш обережних товаришiв кидали до в’язницi чи розстрiлювали. Хто обпiкся на молоцi, той i на холодну воду дмухае, подумав Фалько. Така розважливiсть змусила його замислитись над тим, скiльки класовоi ненавистi накопичилося в душi старого офiцiанта, який упродовж багатьох рокiв подавав вермут заможним клiентам i молодим севiльським паничам. Можливо, вiсiм мiсяцiв тому, коли спалахнуло повстання, йому вдалося зберегти життя i роботу завдяки доречному вибору – вiн вчасно розiрвав профспiлковий квиток i кричав «Ура!» переможцям. Не виключено, що офiцiант донiс на когось, адже то був найпростiший спосiб убезпечити себе в мiстi, де франкiсти особливо лютували в робочих кварталах i республiканських колах: з 18 липня було розстрiляно три тисячi осiб. Рiч у тiм, що Фалько не мiг стриматись: щоразу, як перетинався з уцiлiлим, який вижив пiсля якогось лиха, вiн запитував себе, яку пiдлiсть вчинила людина, аби врятуватися.

Вiн по-змовницьки усмiхнувся офiцiанту, поправив вузол краватки й рушив до вестибюля вздовж облицьованих роз

Страница 9

iшними кахлями стiн, через центральне патiо, крiзь вiкна якого лилося яскраве сонячне свiтло. Це сяйво сповнювало його радiстю й оптимiзмом. Севiлья завжди грiла йому душу – вiн був у захватi вiд того, як тут поеднувалися минуле, теперiшне i майбутне. Фалько прибув цього ранку, виконуючи наказ адмiрала, який вiдправив йому телеграму i звелiв покинути Лiсабон: «Закiнчуй всi своi справи. Термiново виiжджай до Саламанки». Однак, коли вiн, провiвши цiлий день за кермом, дiстався Саламанки й примчав до офiсу НІОС, секретарка Марiлi Гранжер повiдомила, що важливi справи змусили адмiрала вирушити до Севiльi. Вiн сказав, що ти маеш зустрiтися з ним там, додала вона. Якнайшвидше. Необхiдно зупинитися в готелi «Англетер» i чекати розпоряджень.

– Не знаеш, що сталося? – спитав Фалько.

– І гадки не маю. Дiзнаешся вiд шефа.

Фалько обдарував Марiлi своею найкращою посмiшкою, але марно. Доволi симпатична жiнка, секретарка адмiрала, зразкова мати й дружина, що зберiгала вiрнiсть своему чоловiковi – офiцеру флоту, який брав участь у повстаннi нацiоналiстiв на «Ферролi». Вона була цiлком байдужою до всього, що не стосувалося ii подружнiх, професiйних i патрiотичних обов’язкiв. І навiть чари Фалько на неi не дiяли. Навпаки. Саме з ним вона трималася насторожi.

– Ти нiчого менi не розкажеш? – наполягав вiн.

– Анi слова. – Вона цокала клавiшами друкарськоi машинки «Royal», нiби не помiчаючи його. – А тепер забирайся звiдси i дай менi попрацювати.

– Послухай… А коли ми пiдемо пити чай з тiстечками?

– Коли завгодно, якщо ти запросиш мого чоловiка.

– Хитра вiдьмочка!

– А ти – пройдисвiт.

– Це наклеп, Марiлi.

– Не бреши.

– Я – нiжний плюшевий ведмедик.

– Ну-ну.

Коли Фалько приiхав до Севiльi, готель «Англетер», на чиему фасадi досi залишалися вiдмiтини торiшнiх вуличних боiв, був заповнений людьми. Вiльних номерiв не було нi в готелi «Мажестик», нi в «Кристинi». Скориставшись нагодою, вiн зупинився в «Андалусiя Палас» – найдорожчому i найрозкiшнiшому готелi в мiстi: номер коштував 120 песет за добу, а основний контингент клiентiв складали вищi вiйськовi чини франкiстськоi армii; офiцери з легiону «Кондор»; iталiйськi добровольцi, що пiдтримували Франко; бiзнесмени, серед яких було багато нiмцiв, що шукали залiзну руду i вольфрам, а також особи, пов’язанi з мiсцевою олiгархiею.

Хай там як, а його витрати покривае НІОС. Адмiрал зазвичай уступаеться за нього (принаймнi коли перебувае в доброму гуморi). «Хiба ви не знаете, як поводиться Фалько? – часто казав вiн головному бухгалтеру – короткозорому, прискiпливому i непiдкупному лейтенанту Домiнгесу, коли той починав обурено розмахувати стосом рахункiв. – Так, вiн – безсоромний пiжон. Горбатого могила виправить. Але мене насамперед цiкавить ефективнiсть, розумiете? А цей бездушний покидьок завжди дае результат, бо вiн точний, мов гостре лезо бритви, надiлене розумом. Вважайте вашi витрати капiталовкладенням i не переймайтесь занадто. Затямте, йдеться про безповоротну фiнансову допомогу. І не треба корчити гримаси i прикидатися глухим, Домiнгес. Читайте по губах, чорт забирай. Це наказ».

Фалько посмiхався, згадуючи свого начальника дорогою з вестибюля. Вiн розсiяно кивнув портье (якого пiдгодовував щедрими чайовими, оскiльки той був стукачем iз Фаланги) i вже починав спускатися парадними сходами, коли раптом побачив подружжя, що вийшло з лiнкольну «Зефiр» i, тримаючись за руки, попрямувало йому назустрiч.

Вiн iнстинктивно звернув увагу на жiнку (манери в тилу вiдрiзнялися вiд поведiнки на полi бою), оглянувши ii знизу догори: туфлi чудовоi якостi, гарнi ноги в шовкових панчохах, дорога сумочка, темна сукня, що пiдкреслювала струнку фiгуру. Бiрюзове намисто на шиi. І нарештi з-пiд вузьких крисiв капелюшка з фазанячим пером на нього здивовано глянули зеленi очi Чески Прiето.

– Добрий день, – мовив Фалько нейтрально-люб’язним тоном, торкнувшись свого капелюха.

Вiн збирався рушити далi, але помiтив, що супутник Чески звернув увагу на ii розгублене обличчя. Придивившись уважнiше, Фалько впiзнав його: Пепiн Горгель Менендес де ла Вега, ii чоловiк. Це змiнювало ситуацiю.

– Оце так сюрприз.

Фалько зняв капелюха i церемонно потиснув затягнуту в шкiряну рукавичку руку жiнки. Потiм вiн розвернувся до чоловiка i представився:

– Лоренсо Фалько. Здаеться, ми зустрiчалися ранiше.

Вiн ввiчливо посмiхався. Одна з його найкращих посмiшок iз репертуару виявiв адюльтерного лицемiрства, хоча у випадку з Ческою плiд був надто зеленим, щоб його зривати. Трохи повагавшись, Пепiн Горгель кивнув головою i потиснув йому руку без особливого ентузiазму.

– Не пам’ятаю, – сухо i зверхньо сказав вiн у типовiй для таких персонажiв манерi.

Граф де ля Мiгалота, iспанський гранд, згадав Фалько. Родом iз Хересу, як i вiн. Їхнi батьки спiльно володiли казино й стрiлецьким клубом. Впливова людина. Чванливий вiйськовий, мерзотник, який демонстрував усiй Севiльi свiй цiнний трофей – дружину. За довоенних часiв Фалько зустрiчав його в рiзних мiсцях – клуб

Страница 10

х фламенко, казино, елiтних борделях. Йому було вiдомо, що цей багатiй – розпутний, розбещений i жорстокий – аж нiяк не заслуговував на жiнку, з якою зараз прогулювався пiд руку. Вiн заспокоював себе думкою, що, як пощастить i вiйна затягнеться, хтось пристрелить Горгеля. Один точний пострiл, i йому кiнець. «Регуларес» – ударний пiдроздiл, гарматне м’ясо[3 - Регуларес – пiдроздiл Збройних сил Іспанii, створений у 1911 роцi. Пiд час Громадянськоi вiйни 1936–1939 рр. солдати цього пiдроздiлу пiдтримували франкiстiв.]. Ческа була б надзвичайно привабливою вдовою. Вiн збудився, мов пiдлiток, уявивши, як вона знiмае жалобне вбрання – сорочку з темного шовку i чорнi панчохи, що пiдкреслюють форму довгих струнких нiг. Ланцюжок iз золотим хрестиком в улоговинцi мiж грудьми. От дiдько! Вiн запитав себе, чому червонi нiяк не вирiшать проблему. Ідiоти. Щодня влаштовують стрiлянину, i все марно.

– Я – однокласник вашого брата Хайме, – пояснив Фалько. – А з вами ми кiлька разiв перетиналися в Мадридi. У ресторанах «Ор-Компон» i «Чiкоте».

– Можливо.

Лаконiчнi вiдповiдi давали зрозумiти, що Горгель не налаштований спiлкуватися. Вiн iз пiдозрою дивився на Фалько i, певно, розмiрковував, якi стосунки пов’язували його дружину з цим красунчиком, чия слiпуча посмiшка годилася для реклами вiдомоi зубноi пасти «Марфiль». Горгель був дуже високим, худорлявим, засмаглим, iз чорними вусами, кокетливо пiдстриженими в стилi Кларка Гейбла. Вiн вирiзнявся елегантними манерами, носив коричнево-зелену вiйськову форму з трьома капiтанськими зiрочками на грудях, кашкет iз червоною вiдмiтиною i високi чоботи – такi блискучi та сяючi, що здавалися вкритими лаком. «Обережнiше з цiею жiнкою», – ще в Саламанцi попереджав адмiрал, маючи на увазi Ческу. Вiн сказав, що вона розбiрлива, мала кiлькох коханцiв, i всi були поважними особами. Такi iнтрижки особливо небезпечнi в новiй католицькiй Іспанii, де всi одержимi «пристойнiстю», i клятi святенники навiть заборонили розлучення. Краще стримати схильнiсть до втiшання офiцерських дружин, поки iхнi чоловiки на фронтi. Крiм того, Горгель завжди носить iз собою пiстолет. Із цим типом жарти поганi – отримаеш кулю, та й годi.

– Я мав задоволення познайомитися з вашою дружиною в Саламанцi,– спокiйно мовив Фалько, перехопивши краечком ока ii попереджувальний погляд. – Мене представив ваш брат Хайме. Як вiн?

Обличчя Горгеля пом’якшало. У Хайме все чудово, вiдповiв вiн. Принаймнi, якщо судити з останнiх листiв. Його перевели з мадридського фронту до околиць Теруеля.

– А як щодо вас? – спитав Фалько. – Ви отримали вiдпустку?

– Менi надали тижневу вiдпустку за сiмейними обставинами. Пiсля Харами.

Фалько зацiкавлено вигнув брову. У Харамi вiдбулася одна з найбiльш запеклих битв цiеi вiйни. Добровольцi з мiжнародних комунiстичних бригад протистояли маврам iз пiдроздiлу регуларес та iхнiм европейським командирам, якi взяли на себе левову частку вiдповiдальностi за ведення бойових дiй. Втрати були величезними.

– Ви там були?

Вкрай пихатий, Горгель покрутив вус.

– Так.

– І це справдi було настiльки жахливо, як писали газети?

– Може, навiть гiрше.

– Отакоi! Мене тiшить, що ви можете розповiсти правду.

– Дякую. – У поглядi Горгеля знову промайнула iскра недовiри. – Ви в цивiльному вбраннi. Хiба ви не в армii?

Фалько усвiдомлював, що Ческа не вiдривае вiд нього пильного погляду.

– Нi, у мене iншi справи. Бiзнес.

Недовiра змiнилася зневагою.

– Розумiю.

– Імпорт-експорт. – Фалько навмисно скривив обличчя у цинiчнiй гримасi.– Товари першоi необхiдностi i таке iнше. Не лише в окопах можна захищати Іспанiю вiд епiдемii марксизму.

– Ясно.

Зневага Горгеля стала фiзично вiдчутною. Задоволений, вiн розвернувся до Чески, нiби закликаючи ii звернути увагу на кожну деталь. Це означало, що вiн подолав випробування, i Фалько вирiшив, що настала слушна мить роздивитися жiнку в бiльш невимушенiй i природнiй манерi. Їi свiтлi очi стежили за ним – уважно, оцiнююче й дещо обережно, – але вона опанувала себе. Зухвала поведiнка Фалько дала iй достатньо часу, аби повернути самовладання i триматися належно. Найцiкавiше у цiй ситуацii, сказав вiн собi, що, якби iхнi стосунки були серйознiшими, Ческа, безсумнiвно, виявила би iдеальну холоднокровнiсть. Жiнка, яка мае приховувати щось важливе (особливо якщо вона замiжня), зазвичай прикидаеться краще, нiж та, що переймаеться через легкий флiрт. Ось чому Фалько метнув на неi схвальний погляд i вдруге усмiхнувся iй.

– Моi вiтання, – сказав вiн. – Ви маете пишатися вашим чоловiком.

– Я й пишаюся ним.

Вимовивши цi слова, вона сильнiше стиснула руку Горгеля. Якби не чутки про ii коханцiв, цинiчно подумав Фалько, мене б зворушила така подружня вiрнiсть. Солдат та його запашний трофей. Якусь мить, не виходячи за межi пристойностi, Фалько впивався очима в ii смагляве аристократичне обличчя. Вiд Чески, як i минулого разу, пахло парфумами «Амок», губи були нафарбованi яскраво-червоною помадою. Вона й досi приголомшливо гарна, збагн

Страница 11

в вiн, i це вiдкриття завдало йому майже фiзичного болю. Як прикро, що ii супроводжуе чоловiк. Його присутнiсть у Севiльi геть недоречна. Жахливе невезiння. Ческа зовсiм близько i водночас недосяжна. Кiлька мiсяцiв тому мiж ними щось виникло, але iсторiя не продовжилася. Життя крутиться швидше за будь-яку карусель.

Вiдвернувшись вiд жiнки, вiн помiтив задумливий погляд Пепiна Горгеля. Той похмуро спостерiгав за ним, нiби запитуючи себе, чому вони втрьох застрягли на сходах готелю «Андалусiя Палас». Час забиратися звiдси.

– Я був радий вас бачити, – мовив Фалько, надягаючи капелюха.



На вулицi Сьерпес вирувала активнiсть. Розмаiття товарiв на вiтринах крамниць – взуття, капелюхи, вiяла, сумки, годинники, лiтографii, фiгурки святих – немовби свiдчило, що життя в мiстi протiкало звичним руслом. Вiдмiннiсть полягала в тому, що в натовпi було бiльше людей у вiйськовiй формi, жiнок у траурному вбраннi i чоловiкiв iз жалобними пов’язками на рукавах. Крiм того, зникли колишнi чистильники взуття, яких добре пам’ятав Фалько, – циганоподiбнi севiльянцi середнього вiку з мозолистими руками. Їх замiнили хлопчаки, якi сидiли навколiшки бiля ящикiв iз гуталiном i плетених крiсел, вiдведених для особливих клiентiв – поважних торговцiв. Це сталося тому, що iхнi батьки та родичi були вбитi або потрапили до в’язницi вiдтодi, як легiонери генерала Кейпо де Льяно знищили квартал Трiана на iншому березi Гвадалквiвiру – останнiй бастiон Республiки, який чинив збройний опiр повстанцям 18 липня. Минуло майже вiсiм мiсяцiв, але жахiття не закiнчилося – на цвинтарi Сан Фернандо i бiля мурiв арабськоi фортецi Макарена щоранку вiдбувалися розстрiли. І залпи ще довго гримiтимуть. Як вiдзначалося в статтi на першiй шпальтi газети АВС (Фалько гортав ii пiд час снiданку): аби врятувати пацiента, треба провести болiсну, але необхiдну операцiю – вiдтяти хвору частину тiла. Щось таке.

Фалько увiйшов до Торгово-промисловоi палати, перетнув вiтальню, де пахло кавою, коньяком i навощеним деревом, – кiлька елегантно одягнених спiвробiтникiв розмовляли про цiни на пшеницю, а iншi грали в домiно або читали газети, – i нарештi дiстався вказаного швейцаром маленького салону з дощатою пiдлогою. На стiнах розвiшанi лицарськi обладунки й заржавiлi рапiри. Обмаль меблiв: старовинний стiл iз червоного дерева i кiлька шкiряних крiсел, два з яких були зайнятi.

– Ти запiзнився, – пробурмотiв адмiрал.

Керiвник НІОС, як завжди, був одягнений у цивiльне; на столi перед ним лежав пошарпаний шкiряний портфель. Фалько трохи вiдсунув убiк манжету i позирнув на годинник. Запiзнився лише на двi хвилини.

– Вибачте, сеньйоре, – сказав вiн.

З-пiд сивих вусiв знову долинуло сердите бурчання. Адмiрал вийняв з кишенi пакет тютюну i почав набивати люльку, але спершу показав чубуком на чоловiка, який сидiв по iнший бiк столу.

– Ти, певно, впiзнаеш його. По свiтлинах.

Фалько кивнув. Важко було не впiзнати цього пана середнього вiку з рiдким волоссям i круглими окулярами в роговiй оправi. Вiн був одягнений в елегантний двобортний костюм у блакитну смугу. Фалько – завсiдник лондонських ателье на Севiл Роу – одразу визначив, що таке вбрання коштувало надзвичайно дорого. Золота шпилька скрiплювала лимонну краватку з комiрцем сорочки.

– Гадаю, так.

Адмiрал утрете щось промимрив пiд нiс. Звук нагадував кабанячий рик. Сьогоднi вiн встав не з тiеi ноги, подумав Фалько.

– Гадаеш? Що ж ти за шпигун? Де твiй професiоналiзм?

Чоловiк спостерiгав за Фалько з холодною цiкавiстю, не пiдводячись i не простягаючи йому руки. У ньому вiдчувалося щось крижане i жорстоке. З-пiд товстих скелець дивилися проникливi очi, що виявляли цiлковитий спокiй. Очi впевненоi в собi людини, здатноi купити будь-що i здобути все, що заманеться, одним словом або помахом руки. Фалько бачив це обличчя в газетах, свiтськiй хронiцi iлюстрованих журналiв i навiть, задовго до повстання, у репортажi про полювання чи автоперегони – чоловiк супроводжував короля Альфонсо ХІІІ. Але вiн нiколи не бачив його наживо. Моторошний погляд.

– Томас Ферiоль, – мовив Фалько.

Адмiрал незворушно розкурював люльку.

– Правильна вiдповiдь, – вiдзначив вiн, не пiдводячи голови. – А тепер сiдай i забудь це iм’я.

Фалько послухався, намагаючись перетравити iнформацiю. Томас Ферiоль власною персоною. Переконаний монархiст, який казково розбагатiв завдяки нерозкритим брудним аферам – фальшивим банкрутствам i контрабандi у великих масштабах, пiрат у бiлому комiрцi, що вирiзнявся англiйською стриманiстю i тевтонською холоднокровнiстю, був головним спонсором повстанцiв. Саме вiн орендував лiтак «Драгон Рапiд» i найняв англiйського пiлота, аби той 18 липня вивiз iз Канарських островiв до Тетуана генерала Франко, який узяв на себе командування вiйськами, що повстали в Марокко. Саме вiн придбав за мiльйон фунтiв стерлiнгiв дванадцять iталiйських лiтакiв «Савоя», i, поки цi лiтаки прямували до Іспанii, саме вiн посприяв тому, що п’ять танкерiв, зафрахтованих однiею з його лондонських фiрм i заван

Страница 12

ажених пальним для державноi компанii «Кампса», змiнили курс i рушили до зони, яку контролювали повстанцi. Попри те що Томас Ферiоль зачаiвся в тiнi й не афiшував своiх поглядiв, вiн був офiцiйним банкiром франкiстськоi Іспанii.

– Ось мiй агент. Я розповiдав вам про нього в Саламанцi,– звернувся адмiрал до Ферiоля. Обое дивилися на Фалько.

– Ви сказали, що на нього можна покластися, – мовив фiнансист.

– Абсолютно, хоча вiн дiе оригiнальними методами.

– А ще ви сказали, що ручаетесь за його компетентнiсть.

– На всi сто вiдсоткiв.

– І що вiн мае широкi зв’язки.

– Так. Мiй помiчник зовсiм не схожий на тих нiкчем, що принижуються, оббиваючи пороги. Останнiм часом iх забагато. – Адмiрал роздивлявся Фалько так критично, нiби казав про нього щось образливе. – Вiн на короткiй нозi з усiма швейцарами, барменами й круп’е найкращих готелiв i казино Європи й Схiдного Середземномор’я. Хлопець з пристойноi родини, який зiйшов на криву стежку.

– Знаю цей тип.

Запала мовчанка. Потiм Ферiоль злегка кивнув головою i адмiрал вiдсунув незапалену люльку, розкрив портфель i витяг кiлька картонних тек iз документами. Поклав перед Фалько чистий аркуш паперу.

– Записуй сюди те, що вважаеш за потрiбне, але без конкретних iмен, дат i адрес. Потiм вiддаси менi. Звiдси не можна виносити документи.

– Гаразд.

– Я волiв би почути «Слухаюсь». Інакше цей сеньйор вирiшить, що ти мене маеш за нiщо.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Азулежу – класичнi португальськi кахлi, виконанi в блакитних i бiлих тонах. – Тут i далi прим. пер.




2


Фаду – традицiйний португальський музичний жанр, для якого характернi тужливi меланхолiйнi пiснi, пронизанi самотнiстю i болем утрати. Фаду – своерiдна «вiзитiвка» Португалii, важливий культурний символ краiни.




3


Регуларес – пiдроздiл Збройних сил Іспанii, створений у 1911 роцi. Пiд час Громадянськоi вiйни 1936–1939 рр. солдати цього пiдроздiлу пiдтримували франкiстiв.