Интернет-магазин книг КнигоПоиск

Брендон Сандерсон

Читать онлайн “Шлях королів” «Брендон Сандерсон»

02.02
0
0

Страница 1

Шлях королiв
Брендон Сандерсон

Хронiки Буресвiтла #1
Багато часу минуло, вiдколи Променистi Лицарi покинули людство. Єдине, що збереглося вiд них, – це Сколкозброя i Сколкозбруя. Той iз людей, хто зможе заволодiти цими артефактами, стане могутнiм воiном. На Рошарi, у свiтi бур i скель, живуть четверо смiливцiв: хiрург, якому довелося облишити свое ремесло i стати солдатом, рабом та мостонавiдником; найманий убивця, котрий плаче, забираючи людськi життя; дiвчина-спудейка, пiд сукнею якоi б’еться серце злодiйки. І останнiй iз четвiрки – великий князь, военачальник, що втомився вiд битв i котрого перiодично навiдують страшнi видiння. Свiт от-от змiниться. І четверо вiдчайдухiв стануть цьому причиною. Вони або врятують Рошар, або його буде знищено…

Брендон Сандерсон

Книга перша. Шлях королiв. Хронiки Буресвiтла

Емiлi,

яка занадто терпляча,

любляча

та мила,

щоб це можна було передати словами.

Проте я все ж спробую.

Reprint by arrangement of the Author and JABberwocky Literary Agency

Перекладено за виданням: Sanderson B. The Way of Kings: A Novel / Brandon Sanderson. – New York: Tor Books, 2010. – 1009 p.

Переклад з англiйськоi Андрiя Зорницького

© Dragonsteel Entertainment, LLC, 2010

© Depositphotos.com / fxquadro, dleindecdp, R-O-M-A, leedsn, sibrikov, beast01, обкладинка, 2019

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2019

Художники Ісаак Стюарт, Бен Мак-Сквiнi, Грег Колл та Моше Федер (Isaac Stewart, Ben McSweeney, and Greg Call Edited by Moshe Feder)

Слово подяки

Хоча чорновий варiант «Шляху королiв» був завершений у 2003-му роцi, та роботу над фрагментами цiеi книжки я розпочав ще наприкiнцi 90-х, а першi помисли про неi зародились у моiй головi значно ранiше. Жодна з моiх книжок не визрiвала аж так довго: щоб ii написати, менi знадобилося понад десять рокiв. Тож воно й не дивно, що багато хто допомагав менi в цьому. Та згадати iх усiх неможливо: у мене просто не настiльки добра пам’ять. Однак е кiлька основних гравцiв, яким я хотiв би висловити найглибшу подяку.

Це насамперед моя дружина Емiлi, котрiй присвячена ця книжка. Вона доклала найбiльших зусиль, щоби мiй роман був завершений. Їi допомога полягала не лише в прочитаннi рукопису та наданнi його авторовi цiнних порад, але й у забезпеченнi цьому авторовi спокою, коли вiн упродовж нескiнченних годин сидiв за письмовим столом. Якщо комусь iз читачiв випаде нагода познайомитися з нею, подяка буде не зайвою. (Вона любить шоколад.)

Як i зазвичай, моi неперевершенi редактор i лiтературний агент – Моше Федер i Джошуа Бiлмз – працювали над цим романом не покладаючи рук. Слiд зауважити, що на гонорари Моше нiяк не впливае обсяг тих монстрiв на 400 000 слiв, якi надсилаються авторами йому на перегляд. Але вiн редагував цей текст без жодних нарiкань; його допомога стала неоцiненною пiд час перетворення рукопису на твiр, який ви зараз тримаете в руках. Вiн також залучив Ф. Пола Вiлсона як консультанта з медицини, що значно покращило текст.

Окрему подяку висловлюю Гаррiет Мак-Дугал, однiй iз найвидатнiших редакторок сьогодення, яка з добростi сердечноi зробила для нас порядкову вичитку й редактуру цього роману. Фанати «Колеса часу» знають ii як людину, котра вiдкрила, вiдредагувала та взяла собi за чоловiка Роберта Джордана. Останнiм часом вона рiдко редагуе щось iнше, крiм його творiв, тож менi водночас дуже приемно та нiяково згадувати тут про ii внесок i допомогу. Подякувати слiд i Алану Романчуку, який активно допомагав iй у цiй роботi.

Із-помiж спiвробiтникiв видавництва Tor Books менi надзвичайно допомiг Пол Стiвенз. Саме за ним були закрiпленi моi книжки, i вiн блискуче впорався зi своею роботою. Нам iз Моше неабияк поталанило, що вiн став нашим помiчником. Як пощастило й iз Айрiн Галло – арт-директоркою, – котра виявилась неймовiрно послужливою та терплячою, маючи справу з норовливим автором, якому забаглося реалiзувати своi навiженi iдеi в художньому оформленнi цiеi книги. Моя щира подяка Айрiн, Джастiну Голенбоку, Грегу Коллiнзу, Карлу Голду, Натану Вiверу, Гезер Сондерз, Мерiл Грос i всiй командi Tor Books. Дот Лiн, яка була моiм рекламним агентом аж до самого виходу цiеi книги (а зараз працюе над тим, щоби перед ii прiзвищем ставили ще кiлька лiтер) i надавала менi не тiльки неоцiненну допомогу в питаннях реклами, а й забезпечувала мене порадами та пiдтримкою в Нью-Йорку. Спасибi вам усiм.

До речi, про художне оформлення: ви, можливо, зауважили, що ця книжка значно краще iлюстрована, нiж це зазвичай бувае з епiчним фентезi. Вона завдячуе цим надзвичайним старанням Грега Колла, Айзека Стюарта й Бена Мак-Свiнi. Вони напружено працювали, неодноразово виправляючи ескiзи iлюстрацiй, щоб досягти бажаного ефекту. Робота Бена над сторiнками з альбому Шаллан просто вражае, оскiльки поеднуе найкращi витвори моеi фантазii з його мистецькими iнтерпретацiями. Айзек, який також

Страница 2

працював над внутрiшнiм оформленням трилогii «Народжений туманом», потрактував свое завдання значно ширше, нiж можна було б очiкувати. Праця до пiзньоi ночi та драконiвськi термiни здачi були нормою при роботi над цiею книжкою. І я мушу засвiдчити йому свою повагу. (Якщо комусь цiкаво, то вiньетки до кожного з роздiлiв, мапи, кольоровi iлюстрацii наприкiнцi та сторiнки з записника Наванi – усе це його рук справа).

Як i зазвичай, менi неймовiрно допомогла моя робоча група. До ii членiв доданi ще й кiлька альфа-й бета-читачiв. Безвiдносно до конкретних заслуг кожного, ось перелiк iхнiх iмен: Карен Елстром, Джеф i Рейчел Бiзiнгери, Ітан Скарстедт, Натан Гетфiлд, Ден Веллз, Кайлiнн ЗоБелл, Алан i Джанет Лейтони, Дженсi Олдз, Крiстiна Куглер, Стiв Даймонд, Брайан Деламбр, Джейсон Дензел, Мiшель Треммел, Джош Вокер, Крiс Кiнг, Остiн та Едам Гассi, Брайан Т. Гiлл, а також той хлопчина на ймення Бен, чие прiзвище я не вмiю правильно написати. Не маю сумнiву, що я про когось забув. Усi ви – чудовi люди, i я – якби лише мiг – вручив би кожному по Сколкозбройцю.

Ху-у-х! Це вже не слово подяки, а цiлий епос. Але згадати треба й ще декого. Я пишу цi рядки майже в першу рiчницю, як найняв Незмiнного Пiтера Елстрома – мого особистого помiчника, спiвредактора й саме ту свiтлу голову, яку мають на увазi, кажучи: «…а двi краще». Переглянувши моi попереднi «подячнi слова», ви завжди знайдете там його iм’я. Упродовж багатьох рокiв вiн залишаеться моiм добрим другом i поцiновувачем моеi творчостi. Менi надзвичайно пощастило, що наразi вiн працюе лише на мене. Сьогоднi Пiтер встав о третiй ранку, щоб востанне вичитати вже готову книжку. Тож коли знову побачите його на зустрiчi з читачами, купiть йому шматок сиру.

Я би також проявив недбалiсть, якби не подякував Тому Догертi за те, що мiй рукопис таки вибився в люди. Лише завдяки його вiрi в цей проект нам вдалося прилаштувати кудись таку товстелезну книжку, i тiльки його особистий дзвiнок переконав Майкла Вiлана зробити для неi обкладинку. Том допомiг менi навiть бiльше, нiж я, напевно, заслуговую: уже вiд самоi згадки про книгу на кшталт цiеi (з безлiччю сторiнок, iлюстрацiй i внутрiшнiх оздоб) чимало видавцiв одразу беруть ноги в руки. Саме завдяки цiй людинi видавництво Tor Books безнастанно видае неймовiрнi книжки.

І нарештi – кiлька слiв про чудо-обкладинку Майкла Вiлана. Для тих, хто ще не чув цiеi iсторii, повторюся, що я ще пiдлiтком почав читати фентезi (та й, власне, узагалi полюбив читати) саме через його прекраснi малюнки на обкладинках книжок. Вiн надiлений унiкальною здатнiстю передати дух твору в одному зображеннi – я завжди знав, що книжкам з його обкладинками можна довiряти. І мрiяв про те, що одного дня його витвiр прикрасить обкладинку i якоiсь моеi книжки. Здавалось, що моя мрiя так i зостанеться мрiею.

І те, що це нарештi сталося, – та ще й iз милим моему серцю романом, на який я потратив безмiр часу, – для мене величезна честь.

Пролог до «Хронiк Буресвiтла»

Калак обiгнув гiрський хребет i застиг на мiсцi, ледве не перечепившись об тушу конаючого громоскельця. Здоровенна кам’яна тварюка завалилася на бiк, оголивши розпанахану грудину, з якоi стирчало щось схоже на ребра. За формою чудовисько скидалося на скелет iз неприродно довгими кiнцiвками, що росли з гранiтних плечей. На клиноподiбнiй мордi двома темно-червоними цятками свiтилися очi, немов у глибинi каменя палало полум’я. Тепер вони склянiли.

І хоч скiльки столiть минуло, а побачивши громоскельця зблизька, Калак мимохiть здригнувся. Кожне ручисько почвари було завдовжки зi зрiст середньоi людини. Колись йому вже траплялося гинути вiд таких лабетiв, i це було ще те задоволення.

Але хто й коли помирав приемною смертю?

Вiн обiйшов страховиська, ретельно маневруючи полем бою. Рiвнина була всiяна камiнням неправильноi форми й уламками скель, довкола височiли останцi, землю вкривали трупи. Рослинностi майже не спостерiгалося.

Хребти й кургани ряснiли шрамами. Вiд деяких лишилися тiльки роздробленi, немовби висадженi в повiтря, уламки – там билися Приборкувачi сплескiв. Зрiдка вiн проминав розтрiсканi, химерноi форми вирви: це громоскельцi виламувалися з гiрськоi породи, щоб одразу ж кинутися в бiй.

Чимало мертвих тiл були людськими, чимало – нi. Їхня кров перемiшалася: червона, жовтогаряча, фiолетова. Хоча жодне iз тiл довкола Калака не ворушилося, у повiтрi висiло марево невиразних звукiв: десь стогнали вiд болю, десь волали вiд горя. Але несхоже було, щоби хтось святкував перемогу. Над рiдкими клаптями чагарникiв i купами тлiючих трупiв клубочився дим. Де-не-де курилися навiть скелi. Хто-хто, а Мертвечинцi свое дiло знали.

«Але ж я вцiлiв, – подумалося Калаковi, коли вiн, притискаючи руку до грудей, поспiшав до мiсця збору. – Цього разу я вцiлiв».

У цьому й крилася небезпека. Якщо вiн гинув, його вiдправляли назад – без шансiв. Коли ж випадало пережити Руйнацiю, вiн мав повертатися туди добровiльно. До мiсця, сама лише згадка про яке жахала його.

Страница 3

уди, де бiль i вогонь. А якби вiн вирiшив… не вертатися, тодi що?

Небезпечнi думки, навiть зрадницькi думки. Вiн прискорив кроки.

Мiсце збору було призначене в затiнку високого останця – справжнього шпиля, що, здавалося, сягав неба. Як i зазвичай, вiн i дев’ятеро iнших завважили перед битвою, що всi вцiлiлi зберуться там. Як не дивно, але чекав на нього лиш один – Джезрiен. Невже восьмеро iнших загинули? Що ж, i таке могло трапитись. Адже цього разу битва була просто шалена, одна з найлютiших. Раз од разу ворог виявляв усе бiльшу стiйкiсть.

Але нi. Наблизившись до пiднiжжя останця, Калак стривожено насупився: увiгнанi вiстрями в кам’янистий грунт, там пишалися сiм мечiв. Кожний iз них був справжнiм витвором мистецтва: обтiчноi форми, прикрашений глiфами та вiзерунками. Вiн упiзнав кожен iз семи. Якби iхнi володiльники загинули, то й Клинки одразу зникли б.

Клинки були грiзною зброею – навiть потужнiшою, нiж Сколкозбройцi. А цi сiм – i поготiв унiкальнi. Безцiннi. Ззовнi утворюваного мечами кола стояв Джезрiен i дивився на схiд.

– Джезрiене?

Вбрана в бiле й блакитне постать обернулася в його бiк. Попри перебутi столiття Джезрiен здавався молодим – рокiв тридцяти, не бiльше. Його чорна борiдка була охайно пiдстрижена, хоча колись ошатний одяг подекуди обгорiв i вкрився плямами кровi. Склавши руки за спиною, вiн глянув на Калака.

– У чому рiч, Джезрiене? – запитав Калак. – Де всi?

– Пiшли.

Голос у Джезрiена був тихий, грудний, королiвський. І хоча столiття спливли вiдтодi, як його голову востанне вiнчала корона, манера триматися з монаршою гiднiстю зосталася при ньому. Здавалося, вiн завжди знае, як учинити.

– Сталося диво: цього разу загинув лише один iз нас.

– Таланель, – здогадався Калак: лише його Клинка не вистачало.

– Так. Вiн наклав головою, утримуючи прохiд бiля пiвнiчного каналу.

Калак кивнув. Таким уже був Талн: вiн здебiльшого обирав, здавалось би, безнадiйнi дiлянки битви й часто здобував перемогу. Але й гинув не менш часто. Зараз вiн, напевно, саме повернувся до того мiсця, де вони перебували в перервах мiж Руйнацiями. До мiсця кошмарiв.

Калак вiдчув, що тремтить. Вiдколи це вiн став таким слабкодухим? «Джезрiене, цього разу я не можу повернутися, – прошепотiв Калак, пiдходячи ближче й хапаючи того за руку. – Розумiеш? Не можу».

При цих словах Калак вiдчув, як щось обiрвалось у нього всерединi. Скiльки ж це тривало? Столiття, а може, i тисячолiття тортур: адже там неуявно важко стежити за часом. Цi вогнища, цi гаки, якi знову й знову терзали його плоть – кожнiсiнького дня. Спочатку пропалювали шкiру на руцi, далi витоплювали лiй i добиралися до кiсток. Вiн i зараз вiдчував той сморiд. О, Всемогутнiй, вiн i зараз його вiдчував!

– Залиш свiй меч, – наказав Джезрiен.

– Що?

– Мене обрали, щоб зачекати на тебе: нiхто не знав, уцiлiв ти чи нi, – пояснив той, киваючи в сторону кола з мечiв. – Ми тут… ухвалили… дещо. Час порушити Присягу.

Жах пройняв Калака гострим болем.

– А що це дасть?

– Ішар гадае, що доки хоч один iз нас зв’язаний Присягою, цього може вистачити. У нас е шанс покласти край Руйнацiям.

Калак зазирнув у вiчi безсмертного короля. Злiва над клаптем рослинностi клубочився чорний дим. Ззаду доносилися стогони агонiзуючих. Там, у Джезрiенових очах, Калак угледiв страждання й горе. Цiлком можливо, що i страх. Це були очi людини, яка зависла над прiрвою, вхопившись за билинку.

«Святi небеса, – промайнуло в думках Калака. – Виходить, i ти зневiрився?»… Ця доля спiткала iх усiх.

Калак повернувся й вiдiйшов убiк, де з невисокого хребта вiдкривався вид на чималу частину поля бою. Воно було просто всiяне трупами, помiж яких сновигали живi. Воiни, вдягнутi ледь не в мiшковину, котрi тримали в руках списи з бронзовими наконечниками. На iхньому тлi вирiзнялися iншi – у сяючих панцирних обладунках. Ось пройшла ще одна групка: четвiрка бiйцiв у порваних кожухах з погано вичинених шкiр, якi супроводжували могутнього велетня в чудовому срiбному панцирi надзвичайно вигадливоi роботи. Який контраст!

До нього пiдiйшов Джезрiен.

– Вони мають нас за богiв, – прошепотiв Калак. – Вони розраховують на нас, Джезрiене: адже, крiм нас, у них нiкого немае…

– У них е Променистi. Цього досить.

Калак похитав головою.

– Але ж ворог! Це не спинить його. Вiн зумiе завдати удару. Ти й сам це знаеш.

– Можливо, – король Вiсникiв не захотiв удаватися в подальшi пояснення.

– А як же Талн? – запитав Калак, укотре згадавши: вогонь, смалена плоть, бiль – знову, i знову, i знову…

– Нехай краще страждае один, анiж десятеро, – прошепотiв Джезрiен. Вiн виглядав на диво спокiйним, навiть холодним: немов чорна тiнь, яку в сонячний, спекотний день вiдкидае позад себе чесна й благородна людина.

Джезрiен знову пiдiйшов до утворюваного мечами кола. І раптом тодi, матерiалiзувавшись iз iмли, у його руках зблиснув власний меч, усе ще вогкий вiд конденсату.

– Усе вже вирiшено, Калаку. Тепер кожен сам по собi й нехай не намагаеться розшукати iнш

Страница 4

х. Клинки ми залишимо тут. Термiн нашоi Присяги закiнчуеться просто зараз.

При цих словах вiн пiдняв свiй меч i ввiгнав його в кам’янистий грунт поряд з iншими сiмома. На якусь мить Джезрiен завагався, поглядаючи на нього, але потiм кивнув головою i вiдвернувся, неначе засоромився.

– Ми з доброi волi взяли на плечi цей тягар. Що ж, ми можемо й вибавитися вiд нього, якщо забажаемо.

– А що ми скажемо людям, Джезрiене? – запитав Калак. – Яким вони пам’ятатимуть цей день?

– Усе дуже просто: скажемо, що зрештою вони перемогли, – вiдказав Джезрiен, iдучи геть. – Гадаю, вони повiрять. Хтозна: адже це може виявитись i правдою.

Якийсь час Калак проводжав поглядом Джезрiена, котрий iшов випаленою рiвниною. Врештi вiн прикликав власний Клинок i всадив його в камiнь поряд з iншими вiсьмома. Потому повернувся й пiшов у напрямку, протилежному до обраного Джезрiеном.

Та все ж вiн не мiг не озиратися на кiльце мечiв i дещицю вiльного мiсця. Там мав би стримiти десятий Клинок – зброя того, кого вони втратили. Навiть гiрше: покинули. «Прости нам», – подумав Калак i попрямував геть.

4500 рокiв по тому

Пролог

Убити

«Людська любов холодна, наче води гiрського потоку, що тече за лiченi кроки вiд льодовика. Ми в його владi. О, Прародителю бур… ми в його владi. Ще якихось тисяча днiв – i подме Вiчновiй», – записано в перший день тижня пала мiсяця шаш року 1171 зi слiв темноокоi породiллi середнiх рокiв за тридцять одну секунду до того, як вона померла. Дитину врятувати не вдалося.

Сет-син-сина-Валлано, Заблудлий iз Шиновару, одягся в бiле того дня, коли мав убити короля. Взагалi-то в таких випадках у бiле традицiйно вбиралися паршендi, чужий для нього народ. Але вiн робив те, що вимагали вiд нього господарi, та не ставив зайвих запитань.

Вiн сидiв у просторiй кам’янiй кiмнатi, розжаренiй омахами багать, що палахкотiли у величезних жаровнях i кидали яскравi вiдблиски на постатi гульвiс, котрi, обливаючись потом, танцювали, пиячили, галасували, спiвали та плескали в долонi. Дехто не витримував i валився додолу. Їхнi зчервонiлi обличчя яскраво свiдчили про те, що гульби з них, напевно, досить i що iхнi шлунки – не бозна-якi мiхи для вина. На перший погляд здавалося, що падають вони замертво – принаймнi доки товаришi не переносили iхнiх тiл з бенкетноi зали на завбачливо приготованi лiжка.

Сет не розхитувався в такт барабанного бою, не пив сапфiрового вина та не пiдводився з мiсця, щоб долучитися до танцю. Вiн тихо сидiв на однiй iз заднiх лав – просто служник у бiлому одязi. На цьому бенкетi, приуроченому пiдписанню угоди, мало хто звертав на нього увагу. Служник як служник, звичайнiсiнький шин – кому е до нього дiло? Тут, на Сходi, бiльшiсть жителiв були переконанi, що Сет i подiбнi до нього – народ тямущий i незлостивий. І найчастiше вони мали рацiю.

Раптом барабанники змiнили ритм. Їхнi удари змусили Сета здригнутися: мовби чотири серця забилися в унiсон, женучи кiмнатою хвилi невидимоi кровi. Сетовi господарi сидiли за окремими столами, адже жителi цивiлiзованiших королiвств мали iх за дикунiв. Їхня чорна шкiра була рясно поцяцькована червоними плямами. Здебiльшого iх знали пiд iм’ям паршендi, i вони доводилися рiднею покiрнiшим народам, вiдомим у бiльшостi краiн свiту як паршмени. Дивина та й годi. Самi вони нiколи не називали себе паршендi – так iменували iх алетi, i це слово можна було приблизно перекласти як «паршмени виду сапiенс». Але чомусь жодна зi сторiн не вбачала в цьому образи.

Саме паршендi привели з собою музик. Спочатку свiтлоокi алетi сумнiвалися, як розцiнювати такий крок, адже для них барабани асоцiювалися з музикою темноокоi чернi. Але вино швидко змусило iх забути про традицii та пристойнiсть, i тепер алетi витанцьовували, нетямлячись вiд захвату.

Сет пiдвiвся й потихеньку попрямував у потрiбний йому закут кiмнати. Гульба тривала вже довго – навiть король залишив гостей iще кiлька годин тому. Але багато хто ще не нагульбанився. По дорозi йому довелося пройти повз Далiнара Холiна, рiдного брата короля, котрий у п’янiй знемозi завалився на невеличкий столик. Цей уже немолодий, але ще мiцний чолов’яга вперто вiдмахувався вiд тих, хто намагався спровадити його в лiжко. А де ж Джасна, донька короля? Елгокар, королiвський син i спадкоемець трону, сидiв за столом на помостi та, з огляду на вiдсутнiсть батька, перебрав на себе обов’язки господаря. Вiн водночас вiв розмову з двома спiвбесiдниками: смаглявим азiшем iз дивною блiдою плямою на щоцi та якимось худорлявим чоловiком, на вигляд алетiйцем, котрий раз по раз озирався через плече.

Горiлчанi брати престолонаслiдника мало цiкавили Сета. Вiн узагалi уникав його, намагаючись триматися ближче до стiн, де сидiли барабанники. У повiтрi довкола них зi свистом носилися музикузьки – крихiтнi духи-спрени, якi можуть прибирати подоби покручених прозорих стрiчок. Коли Сет проходив повз музикантiв, тi звернули на нього увагу. Незабаром вони залишать свято разом з iншими паршендi.

Вони не скидалися

Страница 5

на ображених, не виглядали злими. Але водночас i збиралися порушити договiр, який самi ж пiдписали всього кiлька годин тому. У цьому не було анi найменшоi логiки, проте Сет не ставив зайвих запитань.

Ближче до виходу iз зали вiн пройшов уздовж плiнтуса, iнкрустованого кiлькома рядами блакитних вогникiв, що свiтилися рiвним сяйвом. То були сапфiри, зарядженi Буресвiтлом. Яке блюзнiрство! І як у жителiв цих земель пiднiмалася рука використовувати таку святиню просто для освiтлення? Ще й гiрш од того: ходили чутки, нiби алетiйськi вченi впритул наблизилися до створення нових Сколкозбройцiв. Сет дуже сподiвався, що то були звичайнi хвастощi та намагання видати бажане за дiйсне. Бо якби таке сталося, свiт змiнився б. Найвiрогiднiше, мешканцi всiх краiв, вiд далекоi Тайлени й аж до гористого Джа Кеведу, навчали би своiх дiтей алетiйськоi.

Що правда, то правда: алетi були великим народом. Навiть крiзь чад сп’янiння в них прозирала якась вроджена шляхетнiсть. Їхнi високi, статнi чоловiки носили темнi шовковi сюртуки, що застiбалися не на грудях, а з бокiв та були майстерно розшитi золотом i срiблом. Кожен iз них скидався на командувача у парадному мундирi.

Жiнки мали ще iмпозантнiший вигляд. Вони носили пишнi шовковi сукнi, що облягали стан, а iхнi яскравi кольори рiзко контрастували з темними тонами чоловiчого одягу. Лiвий рукав сукнi обов’язково був довший за правий i повнiстю вкривав руку. Алетiйськi уявлення про пристойнiсть були доволi дивнi.

Чорне, мовби воронове крило, волосся вгорi було зiбране й заколоте шпильками, а нижче спадало або химерним плетивом кiс, або вiльними пасмами. У нього нерiдко вплiтали золотi стрiчки й iншi прикраси, а також напоене Буресвiтлом коштовне камiння. І що тут скажеш – гарно! Так, нечестиво, але ж i красиво!

Бенкетна зала залишилася позаду. Одразу ж за нею Сет проминув дверi, що вели до iншоi зали, де тривала Гульба жебракiв. Цього вимагав алетiйський звичай: в окремiй кiмнатi накривалися столи, i найбiднiшi мiстяни пригощалися наiдками й напитками, що були незгiрш вiд тих, якими частували королiвських гостей. Якийсь чоловiк iз довгою чорною бородою, яку вже посрiблила сивина, осiв додолу просто на порозi, дурнувато всмiхаючись. Сет не мiг визначити, чи то вiд недоумкуватостi, чи, може, й вiд вина.

«Ми з тобою… бува… не знайомi?» – поцiкавився жебрак, ледь ворушачи неслухняним язиком. Потому засмiявся й забелькотiв якусь тарабарщину, знову тягнучись до бурдюка з вином. Отже, все-таки п’яний. Сет швидко пройшов повз нього i далi вздовж шеренги статуй, ще зображували Десятьох Вiсникiв iз прадавнiх воринських вiрувань: Джезерезе, Ішi, Келек, Таленелат. Вiн перелiчив усiх i раптом усвiдомив, що iх лише дев’ять. Як не крути, а однiеi бракувало. Чому прибрали статую Шалаша? Усi знали, що король Гавiлар був ревним послiдовником воринського культу. Дехто навiть сказав би, що аж надто ревним.

У цьому мiсцi коридор повертав направо, по периметру огинаючи увiнчаний куполом палац. Це був третiй, королiвський, поверх, стiни, стеля й пiдлога якого були змурованi зi скельного каменю. І тут блюзнiрство! На камiнь не годиться ступати ногами. Але що вiн мiг удiяти? Вiн був Заблудлим i чинив так, як наказували господарi.

Сьогоднi вони наказали йому вбратися в бiле – у широкi бiлi штани, пiдперезанi мотузкою, i тонку сорочку з довгими рукавами та глибоким вирiзом. Одягати вбивцю в бiле було однiею з традицiй паршендi. І хоча Сет не запитував, господарi пояснили чому.

Бiле додае вiдваги. Вбраний у бiле не зливаеться з нiччю. Бiле попереджае.

Адже якщо ти йдеш убивати людину, вона мае право знати, що ти наближаешся.

Сет повернув праворуч, пiрнувши в коридор, який вiв прямо до королiвських покоiв. На стiнах горiли смолоскипи, проте iхне свiтло його не вдовольняло: так по-справжньому зголоднiла людина навряд чи насититься рiденькою юшкою. Довкола танцювали вогнекузьки – схожi на комах спрени, чиi крихiтнi тiльця утворенi самим лишень загуслим свiтлом. Факели були йому нi до чого. Вiн простягнув уже руку до капшука зi сферами, як раптом передумав, запримiтивши попереду блакитнi вогнi: на стiнi висiла пара свiтильникiв iз Буресвiтлом, усерединi яких горiли сяючi сапфiри. Сет пiдiйшов до однiеi з них i простягнув руку, благально пiдставивши долоню пiд коштовний камiнь, прихований за склом.

«Гей, ти!» – долетiв до нього окрик алетiйською. На утворюваному коридорами перехрестi стояло двое вартових. Тiеi ночi кiлькiсть охорони подвоiли, адже в Холiнар навiдалися дикуни. Так, тепер вони нiбито було союзниками, але ж яка це непевна рiч – союзи.

Конкретно цей, наприклад, не протримаеться навiть години.

Сет спокiйно спостерiгав, як двое вартових наближалися до нього. З озброення в них були лише списи: стражi не були свiтлоокими, а тому не мали права носити мечi. Однак iхнi пофарбованi в червоне нагрудники були вигадливо оздобленi – так само як i шоломи. Темноокi чи нi, але вони були iменитими громадянами й обiймали значнi посади в рядах королiвськоi варти.

Зупинившис

Страница 6

за кiлька крокiв вiд нього, перший з охоронцiв махнув списом: «Геть звiдси! Тобi тут не мiсце!». У нього була смаглява шкiра алетiйця та рiденькi вуса, що обрамовували рот, спускалися вниз i там утворювали борiдку.

Сет стояв, як укопаний.

«Ну?! – повторив охоронець. – Зi слухом погано?»

Сет зробив глибокий вдих, викликаючи Буресвiтло. Воно хлинуло в нього, струменiючи з двох сапфiрових свiтильникiв на стiнах, немов i справдi всотувалося разом iз потоком вдихуваного повiтря. Буресвiтло бушувало в ньому, i в коридорi раптом стало темнiше – мовби на верхiвцi пагорба, яку вкрила тiнь вiд хмарки, що набiгла на сонце.

Сет вiдчував тепло Буресвiтла, його шал – неначе буря бур завирувала у його венах. Ця сила була життедайною, але й небезпечною. Вона штовхала до дii. До руху. До бою.

Затамувавши подих, вiн щосили намагався не розплескати Свiтла. Та все одно вiдчував, як воно поступово полишае його. Буресвiтло можна втримати на якийсь час – щонайбiльше на кiлька хвилин. Воно просто витiкало: адже людське тiло – це занадто пориста емнiсть. Подейкували, начебто Спустошувачi могли втримувати його як завгодно довго. Та чи ж iснували вони взагалi? Висновуючи з його покарання – нiчого подiбного. Виходячи з його уявлень про честь – вони не могли не iснувати.

Охоплений полум’ям священноi енергii, Сет повернувся до вартових. Вони бачили, що той просто стiкав Буресвiтлом: його пасма звивалися над шкiрою, немов струминки люмiнесцентного диму. Перший страж примружив очi, придивляючись, i стривожено насупився. Сет був упевнений, що той нiколи не бачив чогось подiбного. Наскiльки вiн мiг пригадати, кожен iз тих, хто по-блюзнiрському топтав камiнь i бачив, на що здатний Сет, швидко знаходив смерть вiд його руки.

– Хто… хто ти? – у голосi вартового тепер уже не було колишньоi рiшучостi. – Людина чи дух?

– Хочеш знати, хто я? – прошепотiв Сет, зронивши з губ краплинку Буресвiтла й дивлячись повз охоронця вглиб довгого коридору. – Той, кому дуже шкода…

Вiн клiпнув очима й кинувся до вiддаленоi частини проходу. Вируюче Буресвiтло несамовито линуло з нього, обпiкаючи шкiру холодом, а сила земного тяжiння перестала дiяти. Натомiсть його потягло вглиб коридору, до обраного ним мiсця, – i воно тепер начебто опинилося «внизу».

Це був Простий викид, перший iз трьох видiв. Вiн давав змогу протидiяти законам фiзики, спренам чи богам – хоч би що там тягло людину донизу. Силою Простого викиду вiн мiг притягувати людей або предмети до рiзних поверхонь, а також розкидати у рiзних напрямках.

У його сприйняттi коридор перетворився на глибокий шахтний стовбур, на дно якого вiн падав, а двiйко вартових стояли на однiй з його вертикальних стiнок. Вони були просто ошелешенi, коли Сет ногами зацiдив одразу обом в обличчя, зваливши додолу. Тодi змiнив кут огляду й Кидком повернувся на пiдлогу. З нього потоком лилося Буресвiтло. Пiдлога коридору знову стала його «низом», i вiн приземлився мiж двох охоронцiв. Задубiлий на морозi одяг потрiскував, i з нього сипалися кришталики паморозi. Сет пiдвiся, готуючись прикликати свого Сколкозбройця.

Один iз вартових мацав рукою в пошуках списа. Нахилившись, Сет торкнувся плеча стража, водночас дивлячись на стелю. Вiн зосередився на точцi прямо в себе над головою, подумки переливаючи Буресвiтло зi свого тiла в охоронцеве, а вiдтак силою Викиду притягнув бiдолаху до стелi.

Нажаханий страж заволав, щойно «верх» став для нього «низом». Залишаючи за собою Буресвiтловий слiд, вiн урiзався в стелю i випустив зброю. Сет не спрямовував Викиду безпосередньо на спис, тож вiн полетiв додолу та з грюкотом упав бiля його нiг.

Убивство – найбiльший з усiх грiхiв. Але осьде вiн, Сет, – Заблудлий, котрий нечестиво топтав камiнь, використаний iншими для будiвництва – i нiчого. І кiнця-краю цьому не буде. Існувало лиш одне життя, на яке йому заборонялося зазiхати, – його власне.

Разом iз десятим ударом серця вiн вiдчув, як у його простягнутiй руцi опинився Сколкозброець. Вiн матерiалiзувався, немов згустившись з iмли, i по всiй його довжинi проступили краплинки вологи. Його Сколкозброець був довгим i тонким, обосiчним, дещо коротшим, нiж в iнших. Сет замахнувся, i клинок пройшов крiзь шию iншого стража. На кам’янiй пiдлозi коридору лишилась подряпина вiд леза.

Використання Сколкозбройця давало дивний ефект. Його лезо з легкiстю проходило крiзь камiнь, сталь чи будь-яку неживу речовину, але щойно торкалося людськоi шкiри, як починало поводитись по-iншому. Не те щоби Сет перетяв шию стража – на нiй не лишилося й слiду, але очi небораки вiдразу ж узялися димом i спалахнули. Вони чорнiли, зморщуючись в очницях, а сам вiн замертво повалився долiлиць. Сколкозброець не рубав живоi плотi – цiлив прямiсiнько в душу.

Зверху заворушився другий вартовий. Вiн якось спромiгся звестися на ноги, хоча вони й були притиснутi до стелi.

«Сколкозбройний! – щосили заволав вiн. – Сколкозбройний у королiвському палацi! До бою!»

«Схаменулися», – подумав Сет. Вони й гадки не мали, що той витворяв iз Бур

Страница 7

свiтлом, але безпомильно розпiзнали Сколкозброець.

Сет нагнувся й пiдняв списа, що впав з-пiд стелi, i нарештi видихнув – адже вiн затримав дихання ще тодi, коли втягнув носом Буресвiтло. Поки не дихав, Свiтла нiби й вистачало, але у двох свiтильниках його було не так багато, тож вiн мав знайти нове джерело живлення. Тепер, коли Сет дихав у звичному ритмi, воно витiкало з нього ще швидше.

Вiн зiпер тупий кiнець списа об пiдлогу та глянув угору. Вартовий на стелi перестав волати й здивовано витрiщив очi, помiтивши, як поли його сорочки поповзли вгору, – земля пiд ним повертала собi домiнуючi позицii. Потiк Буресвiтла, що струмувало з його тiла, помiтно поменшав.

Вiн глянув униз на Сета, на вiстря списа, нацiлене прямiсiнько йому в серце. З кам’яноi стелi пiд його ногами повиповзали фiолетовi страхокузьки.

Потiк вичерпався. Вартовий упав.

Вiн закричав, напоровшись на списа, що пробив йому грудну клiтку. Сет випустив ратище з рук, i воно з глухим стуком упало на землю. Радше навiть гепнуло – адже на вiстрi корчилося людське тiло. Стискаючи в руцi Сколкозброець, Сет звернув у боковий коридорчик, покладаючись на вивчену напам’ять схему. Щойно вiн зник за рогом i притиснувся до стiни, як до вбитого стража приспiв ще один наряд вартових. Новоприбулi вiдразу ж здiйняли гвалт.

Отриманi ним iнструкцii були недвозначнi: вбити короля, але так, щоби його помiтили. Нехай алетi знають, що вiн наближаеться i з якою метою. Але навiщо? Навiщо паршендi взагалi погодилися на цей договiр, якщо збиралися пiдiслати вбивцю у вечiр його пiдписання?

На стiнах коридорчика свiтилися ще кiлька бра iз сапфiрами. Король Гавiлар любив показну розкiш – вiн i гадки не мав, що таким чином готуе джерела живлення для Викидiв тому, хто прийде його вбивати. Адже штучок на кшталт тих, якi виробляв Сет, нiхто не бачив упродовж тисячолiть. Вiд тих часiв не збереглося жодних писаних свiдчень, а легенди жахливо все перебрiхували.

Сет знову виглянув у коридор. Один iз вартових, якi стояли на перехрестi, помiтив його i щосили закричав, тицяючи пальцем. Сет переконався, що його таки помiтили, i знову зник з-перед iхнiх очей. На бiгу вiн глибоко вдихнув, викликаючи Буресвiтло зi свiтильникiв. Воно оживило Сета: швидкiсть бiгу зросла, м’язи розривалися вiд припливу енергii. Свiтло бушувало в ньому, у вухах гупала кров. Це було страшне й водночас чудове вiдчуття.

Прямо, знову прямо, а тодi вбiк. Вiн вiдчинив дверi пiдсобного примiщення та на хвильку забарився: рiвно настiльки, щоби вартовий встиг вискочити з-за рогу й уздрiти його. А тодi ввiрвався в кiмнату. Готуючись до Повного викиду, вiн пiдняв руку й силою думки сконцентрував у нiй потiк Буресвiтла – так, що туго натягнута шкiра аж запроменилася сяйвом. А тодi рiзким рухом спрямував ii у бiк одвiркiв, бризкаючи свiтiнням, немов краплями бiлоi фарби. Дверi з грюкотом зачинилися перед самим носом у вартових.

Буресвiтло втримувало дверi силою сотнi рук. Повний викид давав змогу з’еднувати предмети мiж собою – аж доки не закiнчувався заряд. Вiн потребував довше часу на пiдготовку, нiж Простий викид, та й свiтло витiкало значно швидше. Спочатку затряслася дверна клямка, далi затрiщала деревина: стражi намагалися висадити дверi, щосили гамселячи в них ногами та плечима. Хтось закричав, щоби принесли сокиру.

Сет перетнув кiмнату швидкими широкими кроками, маневруючи мiж меблями, якi зберiгалися в нiй. Вони були з дорогих порiд дерева, оббитi червоною тканиною. Вiн пiдiйшов до протилежноi стiни кiмнати i, готуючись до ще одного блюзнiрства, замахнувся Сколкозбройцем i горизонтально рубонув по темно-сiрому каменю. Скельна порода пiддалася: Сколкозброець легко розтинав будь-яку неживу матерiю. Потiм приспiла черга двох вертикальних ударiв, а тодi ще одного горизонтального – знизу. Утворилася велика квадратна брила. Вiн приклав до неi свою руку, силою думки заряджаючи камiнь Буресвiтлом.

Дверi за його спиною почали пiддаватись i вже заледве трималися. Озирнувшись через плече, вiн зосередив увагу на них, вiдтак Кидком перемiстив брилу в тому напрямку. На одязi виступили кришталики iнею, адже для того, щоби силою Викиду перемiстити таке громаддя, потрiбно немало Свiтла. Буря всерединi Сета вщухла – немов ураган змiнився мжичкою.

Вiн вiдiйшов убiк. Важка кам’яна брила здригнулася та почала сповзати в кiмнату. За нормальних умов зрушити ii з мiсця йому було би понад своi сили. Пiд дiею власноi ваги вона мiцно сидiла б у стiнi, спираючись на кам’яну кладку в ii основi. Однак тепер пiд дiею тiеi ж таки власноi ваги вона вивiльнялася звiдти: адже для брили протилежна стiна, в якiй розмiщувалися дверi, стала «низом». З глухим скреготом вона вислизнула зi свого мiсця та повалилася в кiмнату, трощачи меблi.

Нарештi вартовi пробилися крiзь дверi та, знесилено хитаючись, зайшли до кiмнати. І саме у той момент iх накрила гiгантська кам’яна брила. Сет повернувся спиною до того мiсця, звiдки лунали жахливi крики причавлених, звук розколюваноi деревини та хрускiт кiсток. Пригнувши голов

Страница 8

, вiн пролiз у щойно утворену дiру та вийшов у коридор з протилежного боку.

Вiн iшов неспiшно, всотуючи Буресвiтло з настiнних свiтильникiв, що траплялися на його шляху, i пiдживлюючи бурю всерединi. У мiру того, як iхне свiтло слабшало, у коридорi ставало темнiше. Вiн закiнчувався масивними дерев’яними дверима, i поки Сет прямував до них, маленькi страхокузьки, що скидалися на краплинки якоiсь липкоi, лiлового кольору гидоти, стали виповзати з кам’яноi кладки. Що ближче було до дверноi пройми, тим iх бiльшало. Спренiв притягував жах, який панував з того боку дверей.

Сет розчахнув iх i ввiйшов в останнiй коридор, що вiв просто до королiвських покоiв. Високi й червонi керамiчнi вази вишикувалися вздовж проходу, чергуючись зi знервованими солдатами, котрi стояли з обох бокiв довгого, вузького килимка – червоного, мов рiчка кровi.

Списоносцi не стали чекати, доки Сет наблизиться. Вони пiдтюпцем задрiботiли навперейми, заносячи своi короткi дротики. Сет рiзко викинув руку вбiк, посилаючи Буресвiтло у пройму дверей i застосовуючи третiй та останнiй тип Викидiв – Зворотний. Принцип його дii був iнакший, нiж у випадку з двома iншими. Одвiрки не випромiнювали Буресвiтла – навпаки, вони нiби почала всотувати звичайне свiтло довкола себе, поринувши в дивний напiвморок.

Вартовi метнули списи, але Сет не рушив iз мiсця, продовжуючи тримати руку на одвiрку. Хоча, порiвняно з iншими, Зворотний викид потребував небагато Буресвiтла, для нього необхiдним був неперервний доторк. Зате все, що наближалося до Сета, особливо тiла з невеликою масою, притягувалося силою самого Викиду.

Дротики змiнили курс i ввiгналися у дверну раму по обидва боки вiд Сета. Щойно той почув, що iхнi вiстря вп’ялися в деревину, як одразу ж пiдскочив у повiтря та Кидком перемiстився на поверхню правоi стiни, глухо стукнувши ногами у момент приземлення.

Сет одразу ж скоригував перспективу. З його точки зору на стiнi стояв не вiн, а супротивники, помiж яких звисав криваво-червоний килим, мов небаченоi довжини гобелен.

Сет рвонув уздовж коридору, побiжно рiзонувши Сколкозбройцем по шиях двох солдатiв, котрi метнули в нього дротики. Їхнi очi спалахнули, й обое осiли додолу.

Решта вартових запанiкували: однi пробували атакувати, iншi гукали пiдмогу, ще iншi злякано задкували. Нападники знiтилися: iх спантеличувала необхiднiсть битися з супротивником, котрий якимось дивом стоiть на стiнi. Сет убив ще кiлькох, а тодi пiдстрибнув, зробивши сальто в повiтрi, та кинувся назад на пiдлогу.

Вiн приземлився у саму солдатську гущу: зусiбiч оточений, але зi Сколкозбройцем у руцi.

За легендою, незлiченнi столiття тому Сколкозбройцi спершу носили на поясi Променистi лицарi. Це був дар iхнiх богiв, даний для того, щоби тi могли боронитися вiд Спустошувачiв – страховиськ iз полум’я й каменю в десятки футiв заввишки, чиi очi палали ненавистю. Адже якщо у твого супротивника шкiра тверда, наче камiнь, криця мало чим могла зарадити. Потрiбно було щось надприродне.

Сет випростався: його просторий бiлий одяг покрився брижами, а щелепи мимоволi стиснулися вiд усвiдомлення грiховностi того, що вiн збирався зробити. Вiн завдав удару: на поверхнi клинка зблиснуло вiдбите свiтло смолоскипiв. Змах меча – навiдлiг, за ним ще один, iще. Майстерна робота. Вiн не мiг затулити долонями вуха, щоби не чути крикiв поранених, не мiг заплющити очi, щоб не бачити, як тi валяться додолу. Вони сипалися, мов iграшки, перекинутi змахом руки вередливоi дитини. Якщо Сколкозброець проходив крiзь хребет, людина помирала, свiтячи наостанок палаючими очима. Якщо зачiпав кiнцiвку, тодi вона всихала. Ген пошкандибав кудись один iз солдатiв, чия рука безпорадно телiпалася, хоча все ще була одним цiлим iз плечем. Вiн уже нiколи не вiдчуватиме ii та не зможе користуватися нею.

Сет опустив Сколкозбройця, стоячи в оточеннi трупiв iз випаленими у попiл очима. Тут, в Алеткарi, часто переповiдали легенди про те, як нелегко дiсталася людству перемога над Спустошувачами. Але коли зброю, покликану боронитися вiд нiчних жахiть, пiднiмали проти звичайних солдатiв, людське життя ставало дешевшим за щербатий грiш.

Сет повернувся й попрямував далi, ступаючи пантофлями по м’якому червоному килимовi. Його Сколкозброець, як i завжди, лиснiв срiблом i чистотою. Смерть вiд такого меча безкровна. Це нiби знак: Сколкозброець – лише знаряддя в чужих руках, на ньому немае провини за вбивства.

Дверi в кiнцi коридору з шумом вiдчинилися. Сет завмер, спостерiгаючи, як звiдти вискочив невеличкий загiн солдатiв, супроводжуючи чоловiка в королiвському вбраннi, який пригнув голову, нiби намагаючись уберегтися вiд стрiл. На бiйцях були темно-синi мундири – форма особистоi гвардii короля. Цi ветерани й не думали зупинятися, щоби повитрiщатися на трупи: вони й без того знали, на що здатен Сколкозброець. Прочинивши боковi дверi, вони впустили туди свого пiдопiчного, а тодi вiдступили, наiжачившись списами в Сетову сторону.

Із королiвських покоiв вийшла ще одна постать, закована в блакитну збрую з

Страница 9

щiльно з’еднаних пластин. На вiдмiну вiд звичайних панцирних обладункiв, тут на стиках не помiтно було нi шкiри, нi кольчужних кiлець – лиш iдеально пiдiгнанi меншi за розмiром пластини. Обладунок був розкiшний: його блакить вiдтiняла золота iнкрустацiя у виглядi смужок, що облямовували кожну пластину, а шолом був оздоблений трьома рядами крилець, якi скидалися на рiжки.

Це була Сколкозбруя – традицiйне доповнення до Сколкозбройця. Саме ii i стискав у руцi новоприбулий: довжелезний шестифутовий клинок, прикрашений вiзерунком у виглядi омахiв полум’я. Срiблястий метал його леза виблискував так, що, здавалося, от-от спалахне. Грiзна зброя, розрахована на те, щоб убивати темних богiв. Та ще й набагато довша за Сетову.

Той вагався: вiн не мiг розпiзнати тип обладунку. Його не попередили завчасно про це завдання, тож просто не було коли осягати тонкощi конструкцiй лат i мечiв, якi мали в своему розпорядженнi алетi. Але зi Сколкозбройним слiд було розiбратися до того, як вiн кинеться навздогiн королю: такого ворога не можна було лишати за спиною.

Крiм того, Сколкозбройний мiг здолати його, вбити, покласти край його жалюгiдному життю. Його Викиди були б безсилi проти суперника, закованого в Сколкозбрую, адже вона лиш пiдсилюватиме, змiцнюватиме його. Сетова честь не дозволить йому вiдступитися вiд своеi мiсii чи шукати смертi. Проте якщо вона сама завiтае до нього, вiн зустрiне ii з розпростертими обiймами.

Сколкозбройний завдав удару, i Сет, пiдстрибнувши та крутнувшись у повiтрi, Кидком перемiстився на стiну коридору. Вiн задкував, пританцьовуючи, i тримав клинок напоготовi. Сколкозбройний прибрав загрозливоi пози, ставши в одну з тих фехтувальних стiйок, якi вподобали бiйцi зi Сходу. Вiн виявився куди моторнiшим, нiж можна було очiкувати вiд супротивника в такому громiздкому обладунку. Сколкозбруя була особливою рiччю – такою ж древньою та магiчною, як i Сколкозброець, що утворював iз нею комплект.

Сколкозбройний знову змахнув мечем. Сет вiдскочив убiк i силою Викиду перемiстився на стелю, ледь встигнувши уникнути смертоносного леза, що впилося в стiну. Охоплений змагальним азартом, Сет кинувся вперед i завдав удару зверху вниз iз викидом руки, цiлячи в шолом Сколкозбройного. Той ухилився, припавши на одне колiно, – i клинок зi свистом розтяв повiтря.

Сет вiдскочив назад саме вчасно: Сколкозбройний, змахнувши клинком над головою, цього разу ввiгнав його в стелю. Сет не мав власноi Сколкозбруi, та й вона була йому нi до чого: енергiя напоених Буресвiтлом сапфiрiв могла або пiдзаряджати на Викиди, або живити Сколкозбрую – тож доводилось обирати.

Поки Сколкозбройний обертався, вiн прожогом метнувся вперед по стелi. Як i слiд було очiкувати, той знову завдав удару, тож Сет вiдстрибнув убiк i покотився. Потiм умить звiвся на ноги та Кинувся назад на пiдлогу, прокрутивши в повiтрi сальто. Вiн приземлився якраз за неприкритою спиною супротивника та щосили рубонув по нiй Сколкозбройцем.

На жаль, Сколкозбруя надавала своему власнику одну важливу перевагу: такий меч ii просто не брав. Зброя Сета влучила в цiль: по заднiй поверхнi обладунку розповзлося мереживо трiщин, з яких сочилося Буресвiтло. Проте на ньому не залишилося жодних вм’ятин чи вгинiв, що неминуче з’явилися би на звичайному панцирi. Сет мав поцiлити в те саме мiсце ще хоча б раз, щоби пробити броню.

Пританцьовуючи, вiн вiдступив, а розлючений супротивник гнiвно змахнув мечем, силкуючись розсiкти йому колiна. Буря, що бушувала всерединi Сета, давала чимало вигод – включно з можливiстю швидко загоювати неглибокi рани. Але навiть вона не змогла би вiдновити кiнцiвки, по яких рiзонули Сколкозбройцем.

Сет обiйшов Сколкозбройного, а тодi вибрав вдалий момент i ринувся вперед. Той знову нанiс удар, але шин миттю Кинувся на стелю – шугонув угору, опинившись над вiстрям меча – i зразу ж Кидком повернувся додолу. Приземлившись, вiн без загаяння рубонув супротивника, але Сколкозбройний швидко зорiентувався та вклав у новий удар ще й iнерцiю попереднього. Вийшло майже iдеально: схибив не бiльше, нiж на волосину.

Сетiв суперник орудував Сколкозбройцем iз небезпечною майстернiстю. Багато хто аж надто покладався на саму лише силу своеi зброi й обладунку. Проте цей боець був явно не з таких.

Сет стрибнув на стiну й атакував суперника швидкими, короткими наскоками, мов розлючена мурена. Сколкозбройний вiдбивав iх замашними, стрiмкими ударами у вiдповiдь. Довжина його клинка не давала Сету змоги наблизитися.

«Щось це все надто затягуеться!» – промайнуло в його головi. Якщо король дiстанеться своеi схованки, Сетова мiсiя автоматично провалиться, скiльки б алетiйцiв вiн не вбив. Пригнувши голову, шин знову спробував завдати удару, проте Сколкозбройний змусив його вiдступити. Кожна зайва секунда цього двобою збiльшувала шанси короля на щасливу втечу.

Настав час забути про розважливiсть. Сет злинув у повiтря та, Кинувшись в iнший кiнець коридору, почав падати на супротивника, виставляючи ноги вперед. Той одразу ж змахнув мечем, але Сет

Страница 10

стиг змiнити кут Кидка й опустився додолу – лезо Сколкозбройця просвистiло в повiтрi якраз над його головою.

Вiн приземлився навпочiпки й використав силу iнерцii, щоби, вiдштовхнувшись, рвонути вперед i рубонути Сколкозбройного в бiк – туди, де збруя дала трiщину. Удар вийшов страшним: намiчена пластина розлетiлася на друзки, а навсебiч бризнули краплини розплавленого металу. Суперник зойкнув, припавши на одне колiно, i пiднiс руку до ушкодженого боку. Сет зарядив туди ще й ногою, i цей пiдсилений Буресвiтлом удар вiдкинув супротивника назад.

Закутий у важкий обладунок Сколкозбройний врiзався у дверi королiвських покоiв, розтрощив iх i впав на порозi, наполовину залетiвши в кiмнату позаду них. Сет залишив його лежати, пiрнувши у прохiд справа, – навздогiн королю. У цьому коридорi лежав такий же червоний килим, а лампи з Буресвiтлом, що висiли на стiнах, дали йому можливiсть пiдживити бурю всерединi.

Енергiя знову кипiла в ньому, i вiн побiг швидше. Якщо вiн матиме достатньо часу, то зможе спершу покiнчити з королем, а там уже до переможного кiнця вiдбиватиметься вiд Сколкозбройного. Це буде нелегко: Повний викид iз прив’язкою до дверей не зупинить його, а збруя дозволить бiгти з неуявною швидкiстю. Сет озирнувся через плече.

Сколкозбройний не переслiдував його. Вiн сидiв на землi, вочевидь приголомшений. Сет ледь бачив його: людська постать на порозi, всипана скiпками вiд розколотих дверей. Напевно, вiн поранив його сильнiше, нiж гадав.

А може…

Сет застиг на мiсцi. Перед очима промайнула низько схилена голова людини, котру поспiхом виводили гвардiйцi – так, щоб не можна було розгледiти обличчя. А Сколкозбройний усе ще не поспiшав кидатися навздогiн. І щось вiн аж надто майстерно орудував мечем. Ходили чутки, що небагато бiйцiв могли тягатися з Гавiларом Холiном у мистецтвi володiння холодною зброею. Отже…

Сет повернувся i рвонув назад, покладаючись на свою iнтуiцiю. Щойно Сколкозбройний угледiв його, як енергiйно звiвся на ноги. Сет побiг iще швидше. Бо що безпечнiше для короля? Втiкати, довiривши свое життя охоронцям? Чи надягти Сколкозбрую та залишитися, замаскувавшись пiд одного з них?

«Спритний хiд», – зметикував Сет, а донедавна млявий Сколкозбройний став у ще одну фехтувальну стiйку. Шин iз подвоеною силою ринувся в бiй, розмахуючи мечем та осипаючи супротивника градом ударiв. А Сколкозбройний, котрий виявився королем, завзято вiдбивався широкими, замашними порухами клинка. Вiн одного з них Сет ледь устиг вiдсахнутися: лезо розтяло повiтря за лiченi дюйми вiд нього, обдавши вiтерцем. А тодi, вибравши вдалий момент, вiн раптом ринувся вперед i пiрнув пiд вiстря меча, вiдведене в сторону силою iнерцii.

Очiкуючи чергового удару в поранений бiк, король напiвобернувся, прикриваючи лiктем вiльноi руки дiру в Сколкозбруi. Це дало Сетовi можливiсть проскочити мимо нього та дiстатися до королiвських покоiв.

Король повернувся, щоб кинутися навздогiн, але Сет уже мчав щедро вмебльованою кiмнатою, розмахуючи рукою й намагаючись доторкнутися до кожного громiздкого предмета на своему шляху. Вiн заряджав iх Буресвiтлом, Кидками перемiщуючи в точку позаду короля. Меблi завалювалися, немов кiмната повернулася набiк: на остовпiлого короля раптом посипалися дивани, стiльцi та столи. Гавiлар припустився помилки, спробувавши боронитися вiд них Сколкозбройцем: так, ця зброя легко перерубала чималих розмiрiв диван, але ж порубанi рештки все одно падали на нього, збиваючи з нiг. Врештi ослiнчик остаточно звалив його додолу.

Гавiлар вiдкотився вбiк, щоби дати дорогу меблям, i знову почав наступати. Крiзь розтрiсканi секцii його Сколкозбруi просочувалися струменi Буресвiтла. Зiбравшись iз духом, Сет пiдскочив у повiтря i силою Викиду перемiстив свое тiло назад i трохи вправо – подалi вiд атакуючого короля. Це вивело його з-пiд удару. А потiм рiзко Кинувся вперед, використавши аж два Простi викиди один за одним. Із нього потоком ринуло палахкотливе Буресвiтло, одяг вкрився шаром паморозi – адже вiн нiсся на короля зi швидкiстю, що рiвно вдвiчi перевищувала звичайну швидкiсть падiння.

Поза короля видала здивування, коли Сет накренився в повiтрi, а потому, прокрутивши сальто, ринувся на нього, розмахуючи мечем. Вiн щосили рубонув по шолому з крильцями, а тодi вiдразу ж Кинувся на стелю, де впав горiлиць, важко гупнувши об кам’яний дах. Вiн зробив надто багато Кидкiв у рiзних напрямках за надто короткий промiжок часу: його тiло було дезорiентоване, тож грацiйного приземлення не вийшло. Похитуючись, шин усе ж звiвся на ноги.

На долiвцi пiд його головою король трохи подався назад, намагаючись якось прилаштуватися та завдати чергового удару. Його розколотий шолом сочився Буресвiтлом. Вiн став у оборонну стiйку, прикриваючи бiк iз проламаною пластиною. Тримаючи меч однiею рукою, король замахнувся й рубонув у напрямку стелi. Сет миттево зробив Кидок униз, помисливши, що випад супротивника не дасть тому змоги вчасно опустити меч.

Але вiн недооцiнив опонента. Той ринувся назустрiч, парирувавши уд

Страница 11

р виставленою вперед головою. І саме в той момент, коли лезо Сетового меча вже вдруге торкнулося шолома – цього разу розтрощивши його на друзки, – затягнутим у латну рукавицю кулаком Гавiлар щосили вдарив його в обличчя.

Слiпуче свiтло зблиснуло у Сетових очах, немов утiшний додаток до страшного й раптового болю, що пронизав його лице. Контури предметiв розпливлися, в очах потемнiло.

Бiль. Який нестерпний бiль!

Вiн заволав, i з широко вiдкритого рота рiкою хлинуло Буресвiтло. Спиною вiн налетiв на щось тверде – балконнi дверi. Тепер бiль перекинувся ще й на плечi, немов у них впилася сотня кинджалiв. Вiн звалився додолу, покотився й застиг, дрижачи всiм тiлом. Звичайна людина такого удару не пережила б.

«Нема часу на бiль. Нема часу на бiль. Нема часу на бiль!»

Сет клiпав очима, тряс головою, але довколишнiй свiт уперто залишався розпливчатим i темним. Невже вiн ослiп? Нi, це надворi стемнiло. Вiн лежав на дерев’яному балконi: удар був такоi сили, що дверi не витримали. Глухий стукiт. А-а-а… це чиiсь важкi кроки. Сколкозбройний!

Сет iз останнiх сил звiвся на ноги. Перед очима все пливло. З одного боку обличчя юшила кров, зi шкiри парувало Буресвiтло, заслiплюючи лiве око. Свiтло. Воно зцiлить його, якщо це можливо. Нижня щелепа вiльно телiпалася. Невже зламана? Та ще й Сколкозбройця зронив!

Перед очима рухалася незграбна тiнь: крiзь понiвечений обладунок короля витекло немало Буресвiтла, тож тепер вiн насилу йшов. Але наближався.

Скрикнувши, Сет рухнув на колiна й почав гарячково заряджати балкон Буресвiтлом, щоб силою Викиду перемiстити його донизу. У повiтрi довкола повiяло холодом. Буря ревiла, перекочуючись донизу через його руки та всотуючись у деревину балкона. Вiн спробував Кидонути його вниз, потiм спробував iще раз. Вiн робив уже четверту спробу, коли на балкон ступив Гавiлар. Пiд додатковою вагою балкон нарештi загойдався. Затрiщала здеформована деревина.

Сколкозбройний вагався.

Сет спробував уп’яте – опорнi балки пiдломилися, а вся споруда вiддiлилася вiд основноi будiвлi. Крик вирвався з-позад його зламаноi щелепи, i вiн витратив останню порцiю Буресвiтла на те, щоб Кидком перемiститися на бiчний мур палацу. Завалившись набiк, вiн пролетiв мимо приголомшеного Гавiлара, впав на стiну й покотився.

Балкон рухнув додолу. Нажаханий король дивився вгору, а твердь утiкала в нього з-пiд нiг. Падiння було недовгим. У мiсячному свiтлi Сет iз серйозним виглядом спостерiгав – хоч в одному оцi все ще туманилося, а на друге вiн узагалi не бачив, – як балконна споруда з грюкотом врiзалася в кам’янi плити двору. Стiна палацу затремтiла, i трiск розтрощеного дерева луною вiдбився вiд сусiднiх будiвель.

Усе ще маючи пiд собою мур палацу замiсть пiдлоги, Сет застогнав i пiдвiвся. Вiн почувався дуже ослаблим, адже використав увесь запас Буресвiтла надто швидко i тим перенапружив тiло. Насилу тримаючись на ногах, вiн пошкутильгав униз по стiнi – туди, де валялися уламки балкона.

Король усе ще ворушився. Взагалi-то Сколкозбруя захистила б його вiд такого падiння, але довгий скривавлений уламок деревини простромив бiк короля якраз там, де Сет ранiше пробив йому панцир. Шин опустився навколiшки, вдивляючись у спотворене болем обличчя монарха. Вольовi риси, квадратне пiдборiддя, чорна борода, що подекуди взялася сивиною, пронизливий погляд свiтло-зелених очей. Гавiлар Холiн.

«Я… чекав… на тебе», – ледь вимовив вiн у перервах мiж судомними подихами.

Сет просунув руку за нагрудник королiвськоi кiраси та спробував намацати й розстiбнути ременi. Вони пiддалися, i Сет повнiстю зняв його. Зворотний бiк захисноi пластини був оснащений сапфiрами: два з них трiснули й перегорiли, а трое iнших усе ще свiтилися. Не вiрячи своiм очам, Сет рiзко вдихнув, усотуючи Буресвiтло.

Усерединi знову забушувала буря. Випари Свiтла, що здiймалися над однiею стороною обличчя, погустiшали, зцiлюючи поранену шкiру та кiстки. Бiль усе не вщухав: лiкувальна дiя Буресвiтла аж нiяк не миттева. Знадобляться години, доки вiн остаточно прийде в норму.

Король закашлявся:

– Скажи… Тайдакару… що вiн запiзнився…

– Я не знаю, хто це такий, – ледь вимовив Сет, намагаючись не ворушити зламаною щелепою. Потому пiдвiвся й виставив руку вбiк, прикликаючи Сколкозбройця.

– А хто ж тодi? – нахмурився король. – Рестарес? Садеас? Нiколи б не подумав…

– Мене пiдiслали паршендi, – вiдказав Сет. Щойно збiгли десять ударiв серця, як вогкий вiд конденсату Сколкозброець знову опинився в його руцi.

– Паршендi? Але ж це божевiлля, – Гавiлар знову закашлявся, а тодi пiднiс тремтячу руку до грудей i став порпатись у внутрiшнiй кишенi. Незабаром вiн видобув звiдти невеличку кришталеву сферу на ланцюжку. – Вiзьми. Вона не повинна потрапити до iхнiх рук, – скидалося на те, що в ньому згасала свiдомiсть. – Передай… передай моему братовi… нехай пiдбере найважливiшi слова, якi лишень може сказати чоловiк…

Гавiлар затих.

Сет на якусь мить завагався, а тодi опустився навколiшки й узяв сферу до рук. Вона виглядала д

Страница 12

вно – геть не схожа на тi, що вiн бачив ранiше. Хоч i зовсiм темна, вона якимсь дивом свiтилася особливим, чорним свiтлом.

«Паршендi? – як сказав було Гавiлар. – Але ж це божевiлля».

– Тепер усе чистiсiньке божевiлля, – прошепотiв Сет, ховаючи дивину до кишенi. – І все рушиться прямо на очах. Вибачай, алетiйський королю. Хоча тобi, гадаю, наплювати. Принаймнi тепер, – Сет пiдвiвся. – Тобi хоча б не доведеться переживати кiнець свiту, який чекае на решту з нас.

Бiля бездушного тiла короля з iмли матерiалiзувався його Сколкозброець i дзенькнув об камiння, немов випавши з мертвоi руки колишнього власника. Вiн вартував цiлого багатства: у боротьбi за оволодiння одним-единим Сколкозбройцем занепадали та гинули королiвства.

Зсередини палацу долинули стривоженi крики. Сет мав поспiшати. Але…

«Передай моему братовi…»

Для Сетових одноплемiнникiв передсмертне прохання вмираючого було священним. Тож вiн узяв королеву руку, вмочив ii у його ж власну кров та вивiв на уламку деревини: «Брате, пiдбери найважливiшi слова, якi лишень може сказати чоловiк».

Упоравшись iз цим, Сет зник у темрявi. Вiн не взяв iз собою королiвського Сколкозбройця – навiщо? І його власний був цiлком достатнiм прокляттям.

Частина перша

Поверх тишi

Каладiн / Шаллан

1. Буреблагословенний

«Ви вбили мене. Покидьки, ви мене вбили! Сонце ще не згасло, а я помираю!» – записано в п’ятий день тижня чач мiсяця бетаб 1171 року зi слiв тридцятиоднорiчного темноокого солдата за десять секунд до смертi. Автентичнiсть зразка вважаеться сумнiвною.

П’ять рокiв по тому

«Мене ж уб’ють, правда?» – запитав Ценн.

Загартований ветеран, який стояв поруч, обернувся i глянув на хлопчину. Усю нижню частину обличчя бувалого в бувальцях воiна вкривала коротко пiдстрижена чорна борода, що на щоках уже взялася сивиною.

«Мене вб’ють, – думав Ценн, стискаючи спис, ратище якого стало слизьким вiд поту. – Я загину. О, Прародителю бур, я загину».

«Скiльки тобi рокiв, синку?» – поцiкавився ветеран. Ценн не пам’ятав його iменi. Нелегко було пригадати хоч щось, дивлячись, як армiя супротивника шикуеться в бойовi лави з iншого боку всiяноi камiнням рiвнини. Здавалося, нiби в рухах воiнiв проглядало щось цивiльне: аж надто акуратне й органiзоване. Озброенi дротиками – у першiй лiнii, за ними тi, хто мав метального чи ударного списа, i лучники з бокiв. Обладунки темнооких списникiв були такими ж, як i Ценнiв: шкiряна куртка без рукавiв, спiдниця до колiн з аналогiчного матерiалу, простий сталевий шолом i такий же нагрудник.

Багато хто зi свiтлооких мав повний комплект спорядження. Вони сидiли верхи на конях в оточеннi почесноi варти в нагрудниках, що виблискували винним чи темно-зеленим, мов лiс, кольорами. Чи були серед них Сколкозбройнi? У ясновельможного Амарама Сколкозбройця не було. А в його людей? А якщо Ценновi випаде битися зi Сколкозбройним? Звичайному солдату такого ворога не здолати. Це траплялося настiльки рiдко, що кожен окремий випадок одразу ж обростав легендами.

«Цього разу все насправжки», – подумав вiн, вiдчуваючи, як усерединi наростае страх. Це тобi не муштра в таборi, не польовi збори, на яких вони махали палками замiсть мечiв. Це вiдбувалося наяву. Щойно вiн по-справжньому взяв у тямку цей факт, як його серце закалатало, немов налякана тварина, що рвалася з грудноi клiтки на волю, а ноги пiдкосилися. Ценн раптом усвiдомив, що насправдi вiн боягуз. Не треба було йому полишати стада! Ох, не треба було…

– То скiльки тобi стукнуло, синку? – наполегливо перепитав ветеран.

– П’ятнадцять, сер.

– А як тебе звати?

– Ценн, сер.

Бородатий велетень кивнув у вiдповiдь:

– А я Даллет.

– Даллет, – повторив Ценн, усе ще вдивляючись у шеренги ворожого вiйська. Скiльки ж iх було! Тисячi. – Мене ж уб’ють, правда?

– Нi, – хрипко й непривiтно вiдказав той, але якраз такий тон i вплинув на хлопця заспокiйливо. – Нiчого з тобою не трапиться. Вище голову! І тримайся решти загону.

– Але ж я пройшов усього тримiсячний курс пiдготовки! – вiн ладен був заприсягтися, що чуе ледь уловимий дзенькiт ворожих обладункiв i щитiв. – Я заледве вмiю тримати в руках списа! О, Прародителю бур, менi гаплик! Я навiть не можу…

– Синку, – м’яко, але рiшуче увiрвав його Даллет, кладучи свою руку тому на плече. За спиною ветерана зблиснув край великого круглого щита, вiдбиваючи сонячне промiння. – Повторюю: з тобою все буде гаразд.

– Звiдки ви знаете? – у голосi хлопця бринiло благання.

– Звiдти, голубе. Бо ти входиш до загону Каладiна Буреблагословенного.

Воiни, що стояли довкола, ствердно закивали головами.

За iхнiми спинами новi й новi партii бiйцiв шикувалися в шеренги – тисячi бiйцiв. Ценновi випало бути в однiй iз переднiх лав, у складi загону Каладiна, що нараховував близько тридцяти бiйцiв. Чому Ценна в останнiй момент перевели до нового загону? Очевидно, командування табору для новобранцiв мало на те своi причини.

Чому цей загiн виставили в авангардi, де кiлькiсть втрат неминуче мала

Страница 13

бути найбiльшою? Маленькi страхокузьки, немов краплинки якоiсь липкоi лiлуватоi гидоти, стали видобуватися з-пiд землi, сповзаючись до його нiг. На якусь мить хлопця пройняв такий жах, що вiн ладен був кинути спис i дати драла. Але рука Даллета ще мiцнiше стиснула його плече. Дивлячись у спокiйнi чорнi очi Даллета, Ценн вагався.

– Ти сходив до вiтру, перш нiж стати в стрiй? – запитав Даллет.

– Часу не було…

– То давай зараз – хутко.

– Прямо… тут?..

– Якщо ти цього не зробиш, усе закiнчиться тим, що сеча потече в тебе по нозi пiд час бою i вiдволiче твою увагу. Може, це навiть вартуватиме тобi життя. Ну ж бо!

Знiтившись, Ценн попросив Даллета потримати списа й вiдлив прямо на камiння. Коли справу було зроблено, вiн окинув поглядом тих воiнiв, котрi стояли поблизу. Жоден iз Каладiнових бiйцiв навiть не всмiхнувся. Вони стояли так само непорушно – списи при боцi, щити за спиною.

Армiя супротивника закiнчувала останнi приготування. Поле битви, що роздiляло обидва вiйська, являло собою голе кам’янисте пустище, напрочуд рiвне та гладке, на якому лиш де-не-де траплялися скелебруньки. Із нього вийшло б непогане пасовисько. У Ценнове обличчя дмухнув теплий вiтер, напоений вологими запахами великобурi, що бушувала минулоi ночi.

– Даллете, – гукнув хтось.

Пробравшись крiзь шеренги бiйцiв, до них наблизився чоловiк, котрий нiс у руцi дротик, до древка якого були прикрiпленi пара ножiв у шкiряних пiхвах. Новоприбулий був молодим – може, рокiв на чотири старшим за Ценна в його п’ятнадцять, – але на кiлька пальцiв вищим навiть за Даллета. На ньому був звичайний шкiряний одяг списника, але з-пiд нього виглядала пара темних штанiв. Ценн гадав, що таке взагалi-то не дозволялося.

Його чорне хвилясте волосся алетiйця сягало плечей, а очi були карими. На плечах куртки без рукавiв телiпалися аксельбанти з бiлого шнурка – знак того, що вiн командир загону. Усi тридцять бiйцiв довкола Ценна виструнчилися, пiднiмаючи списи у привiтаннi. «Тож це i е Каладiн Буреблагословенний? – iз недовiрою подумав Ценн. – Такий молодий?»

– Даллете, до нас незабаром приеднаеться новобранець, – сказав Каладiн добре поставленим командним голосом. – Я хочу, щоби ти…

І раптом замовк, помiтивши Ценна.

– Вiн прибув у розташування загону кiлька хвилин тому, сер, – мовив Даллет, усмiхаючись. – Я тут якраз готую його до битви.

– От i добре, – вiдповiв Каладiн. – Я заплатив чималi грошi, щоби вирвати цього хлопчину з пазурiв Гара. Цей горе-вояка настiльки некомпетентний, що я взагалi дивуюся, чому вiн не в станi наших ворогiв – це було би принаймнi чесно.

«Що? – подумалося Ценновi. – Чого б це хтось став платити за мене грошi?»

– Яка твоя думка про поле битви? – запитав Каладiн. Іще кiлька списникiв, що стояли поруч, прикрили очi козирками долонь, прочiсуючи поглядом камiння.

– Може, пiдiйде та улоговина бiля двох валунiв аж ген справа?

– Пiдходи занадто нерiвнi, – похитав головою Каладiн.

– Так точно, сер, ваша правда. А як щодо того невисокого горбка ондечки? Вiн досить вiддалений, щоби перечекати першу навалу, i достатньо близько, щоб не вiдриватися вiд основних сил.

– Здаеться, пiдiйде, – кивнув Каладiн, хоча Ценн нiяк не мiг уторопати, на що саме вони дивилися.

– А ви, бовдури, – всi почули?

Бiйцi високо здiйняли списи.

– Наглядай за новачком, Даллете, – сказав Каладiн. – Адже вiн не знае сигналiв.

– Так, звiсно, – вiдповiв усмiшливий Даллет.

Вiн ще й усмiхався! Як тут можна було всмiхатися? У ворожому станi засурмили в сурми. Це що ж – вони вже готовi? І хоча Ценн щойно вiдлив, а все ж вiдчув, як по нозi збiгла цiвка сечi.

– Тримайтеся! – гукнув Каладiн, а тодi швидким кроком рушив уздовж передньоi шеренги, щоби перемовитися з командиром сусiднього загону. За спинами Ценна й товаришiв усе ще дошиковувалися кiлька десяткiв лав. Лучники по боках приготувалися стрiляти.

– Не хвилюйся, синку, – знову заспокоiв його Даллет. – З нами все буде добре. Адже наш командир Каладiн – справжнiй щасливчик.

Воiн по iншу руку вiд Ценна кивнув. Це був довготелесий, рудоволосий веден, чия смаглява шкiра була занадто темною як для алетiйця. І що вiн забув в алетiйськiй армii?

– Щира правда. Адже наш Каладiн – Благословенний бурею. Що е, те е… Скiльки це ми втратили були в минулiй битвi?.. Здаеться, лише одного?

– Але ж хтось таки загинув, – зауважив Ценн.

– То й що? – знизав плечима Даллет. – На вiйнi завжди гинуть. У нашому загонi втрати найменшi. Скоро сам побачиш.

Каладiн закiнчив розмову з iншим командиром i бiгцем повернувся назад. Хоча в руцi у нього був, строго кажучи, дротик – з ним належало вправлятися однiею рукою, а в iншiй тримати щита, – цей дротик був на добрий лiкоть довшим, нiж у решти бiйцiв.

– До бо-о-ою – …ту-у-уйсь! – скомандував Даллет.

На вiдмiну вiд командирiв iнших загонiв, Каладiн не став у стрiй, а так i залишився попереду своiх бiйцiв. Воiни довкола Ценна знервовано переминалися, рвучись уперед. Цi звуки ланцюжком пробiгли по лавах усiеi величез

Страница 14

оi армii: на змiну затишшю прийшла буря. Зачовгали сотнi нiг, заляскали щити, задзенькотiли пряжки. Каладiн залишався непорушним, вдивляючись у бойовий стрiй ворожоi армii. «Спокiйно, хлопцi!» – наказав вiн, не обертаючись.

Позад них проскакав свiтлоокий офiцер: «До бою! Спустiть iз них кров. Порвiть на шматки!»

– Спокiйно, – повторив свiй наказ Каладiн, щойно вершник проiхав мимо.

– Розiмнися – зараз будемо бiгти, – сказав Ценновi Даллет.

– Бiгти? Але нас учили наступати, маршируючи в шерензi! Нi в якому разi не ламати строю!

– Так то воно так, – вiдповiв Даллет. – Але в тому й бiда, що таких, як ти, недовчених, тут бiльшiсть. Тих же, хто i справдi вмiе воювати, посилають на Розколотi рiвнини битися з паршендi. Каладiн хоче трохи пiдiвчити нас i перебратися туди – воювати за короля. Бiльшiсть iз присутнiх тут поламають стрiй i наступатимуть кожен сам по собi, – Даллет кивнув головою вздовж вишикуваних рядiв. – Зi свiтлооких не настiльки добрi командири, щоби змусити iх залишатися в шеренгах. Тож тримайся нас i бiжи.

– Менi виставити поперед себе щита?

У бiльшостi лав довкола Каладiнового загону воiни саме розстiбали ременi своiх щитiв, але в бiйцiв Каладiна тi, як i ранiше, висiли за спинами.

Перш нiж Даллет встиг вiдповiсти, позаду засурмили наступ.

– Уперед, – наказав Даллет.

У Ценна не залишалося вибору. Уся армiя прийшла в рух, пiд чобiтьми солдатiв задвигтiла земля. Як i пророкував Даллет, iхнi лави недовго залишалися рiвними: хтось крикнув «ура», iншi пiдхопили. Свiтлоокi теж не вiдставали: «Пiшли! Бiгом марш! До бою!» Стрiй розпорошився.

Щойно це сталося, як загiн Каладiна щодуху рвонув i помчав на повнiй швидкостi, забiгаючи поперед iнших. Нажаханий Ценн поспiшав ледь не на чотирьох, та все ж не вiдставав вiд решти: земля була не така рiвна, як здавалося, i вiн заледве не перечепився об непомiтну скелебруньку, що втягнула свое гудиння в мушлю.

Потому вiн знову зiп’явся на ноги й летiв уперед, стискаючи в руцi спис. Важкий щит боляче бив його по спинi. Ворожа армiя, що виднiлася вдалинi, теж зарухалася: супротивник так само мчав полем битви iм назустрiч. Нiчого схожого на бойовий лад чи акуратно вишикувану шеренгу. Усе це навiть вiддалено не нагадувало того, до чого iх готували на вiйськовiй муштрi.

Ценн навiть не знав, проти кого вони битимуться. Якийсь магнат зазiхав на вотчину ясновельможного Амарама, сюзереном якого, своею чергою, був великий князь Садеас. Це була звичайна прикордонна сутичка, а противник, найiмовiрнiше, належав до iншого алетiйського князiвства. Чому вони не мирилися мiж собою? Монарх, напевно, мiг би покласти край iхнiм чварам, але якраз вiдбув на Розколотi рiвнини, де прагнув помститися за смерть свого батька, короля Гавiлара, вбитого за п’ять рокiв до того.

Лучникiв вороговi було не позичати. Ценнiв переляк сягнув апогею, коли в повiтря знялася перша хвиля стрiл. Вiн знову зам’явся, вiдчуваючи сильну спокусу дiстати з-за спини щит. Але Даллет ухопив його за руку й потягнув за собою.

Небо розкололи сотнi стрiл, застуючи сонце. Вони описували в повiтрi дугу й падали долi, кидаючись на здобич, немов небеснi мурени. Воiни Амарама здiйняли щити. Але не загiн Каладiна: там обходилися без них.

Ценн скрикнув.

А стрiли вп’ялися в середнi лави Амарамовоi армii, далеко позаду нього. Ценн на бiгу озирнувся через плече: стрiли падали позаду. Почувся хрускiт деревини, що ламалася об крицю щитiв. Закричали пораненi. Лише декiлька заблукалих стрiл потрапили в переднi ряди.

– Але як так? – крикнув вiн Даллетовi. – Звiдки ви знали?

– Лучники стрiляють туди, де бачать найбiльше скупчення живоi сили, – вiдказав гiгант, – так вони хоч у когось та поцiлять.

Лише декiлька групок бiйцiв у складi передового загону не стали пiднiмати своiх щитiв. Але бiльшiсть навскiсно звели iх до неба, побоюючись стрiл, що не так уже iм i загрожували, та незграбно бiгли, вiдстаючи. Вiдтак наражалися на справжню небезпеку: iх могли затоптати солдати iз заднiх лав, у яких тi й справдi вцiляли. Та все ж i Ценновi кортiло пiдняти щит: без нього вiн почувався все одно що голим.

У небо звився другий залп, i тi, у кого вiн влучив, заволали вiд болю. Загiн Каладiна щодуху мчав у напрямку рядiв супротивника, якi теж рiдiли вiд стрiл Амарамових лучникiв. До Ценнових вух долинав бойовий клич ворожих солдатiв, його очi розрiзняли окремi обличчя. Раптом бiйцi Каладiна уповiльнили бiг i зупинилися, збившись тiсною купкою. Вони досягли невеличкого схилу, що його Каладiн i Даллет намiтили ранiше.

Даллет ухопив Ценна за руку та втягнув його в саму гущу Каладiнових воiнiв. Перед лицем ворога, котрий невпинно наближався, вони опустили списи й дiстали з-за спин щити. Лави супротивника давно перемiшалися: метальники дротикiв уже не були строго попереду, а озброенi ударними списами – позаду. Усi вони просто бiгли вперед, несамовито волаючи.

Ценн копошився, марно намагаючись розщiбнути ременi та розвернути щит у потрiбний бiк. Загони зiйшлися врукопаш, задзвенiли схреще

Страница 15

i списи. На Каладiнових бiйцiв ринула група ворожих солдатiв, якi, напевно, бажали захопити командну висоту. Десяткiв зо три нападникiв сяк-так трималися купи, але куди iм було до того тiсного строю, який тримав атакований ними загiн. Ворог, здавалося, вирiшив компенсувати цю обставину завзяттям: солдати розлючено закричали, стрiмким валом налiтаючи на стан воiнiв Буреблагословенного. Але ряди Каладiнових бiйцiв залишались непорушними, прикриваючи Ценна, неначе вiн був якимось свiтлооким, а вони – його почесною вартою. Супротивники зiйшлись у двобоi: скрегiт металу загородив шлях дереву; стикаючись, загримiли щити. Ценн зiщулився вiд страху.

За кiлька секунд усе було скiнчено. Ворожий загiн вiдступив, залишивши на кам’янистому схилi двох убитих. Серед Каладiнових воiнiв загиблих не було. Наiжачившись списами, вони вперто тримали стрiй, знаний як «клин» або ж «свиня», хоч один iз бiйцiв i вiдiйшов на кiлька крокiв назад та дiстав сувiйчик полотна, щоби перев’язати рану на стегнi. Але решта солдатiв стали щiльнiше, i ця прогалина в шерензi зникла. Поранений був справжнiм здоровилом iз м’язистими руками. Хоч вiн i лаявся на всi заставки, його рана все ж не виглядала серйозною. За якусь мить той знову був на ногах, але на старе мiсце не повернувся. Натомiсть вiн став у самому кiнцi клиноподiбного строю, де було безпечнiше.

На полi битви панував хаос. Ряди обох армiй уже так перемiшалися, що не можна було розрiзнити, де ж своi. Повiтря повнилося брязканням, хрускотом i криками. Багато загонiв розпорошилися: iхнi бiйцi кидалися з однiеi сутички в iншу. Вони гасали, мовби хижаки на полюваннi: збившись у групи по трое-четверо, вишукували солдатiв, котрi вiдстали вiд своiх, i по-звiрячому накидалися на них всiею зграею.

Воiни Каладiна утримували свою позицiю, вступаючи в бiй лише з тими загонами супротивника, якi пiдходили занадто близько. Невже такою й була справжня битва? Пiд час муштри Ценна готували до атаки в довгiй шерензi солдатiв, вишикуваних плече до плеча. Але аж нiяк не до такоi божевiльноi мiшанини, не до цього кромiшнього пекла й вавилонського стовпотворiння. Чому iншi не тримали строю?

«Справжнiх солдатiв бiльше не залишилось, – подумав Ценн, – Усi вони там, на Розколотих рiвнинах, – ось де точиться справжня битва. Не дивно, що й Каладiн прагне домогтися, щоби його загiн перекинули туди».

З усiх сторiн поблискували наконечники списiв. Важко було розiбратися, де ворог, а де друг. Не допомагали навiть герби на нагрудниках i пофарбованi в однаковий колiр щити. Поле битви розпалося на сотнi маленьких сутичок, немов на ньому одразу вели тисячу рiзних вiйн.

Пiсля кiлькох найперших зiткнень iз ворогом Даллет узяв Ценна за плече та поставив його в стрiй у самому кiнцi клиноподiбного бойового ладу. Хоча користi вiд нього не було жодноi: щойно загiн вступав у черговий двобiй iз супротивником, як уся вiйськова наука миттю вилiтала з Ценновоi голови. Межею його можливостей був сам факт того, що вiн залишався там, куди його поставили, тримаючи виставленого перед собою списа й намагаючись прибрати якомога грiзнiшого вигляду.

Бiйцi Каладiна займали той невеличкий горбок уже з годину, тримаючись разом, плече до плеча. Каладiн часто полишав свое мiсце на самому вiстрi бойового клина, кидаючись то в один бiк, то в iнший i постукуючи списом об щит у якомусь дивному ритмi.

«Ось вони, сигнали», – втямив Ценн, коли Каладiнiв загiн перешикувався зi свинi у кiльце. За криками агонiзуючих i перегуком тисяч солдатiв практично неможливо було розчути голос однiеi-единоi людини. Але рiзкий брязкiт командирського списа об метал його щита чiтко вирiзнявся на такому фонi. Щоразу, коли вони перешиковувались, Даллет брав Ценна за плече i скеровував його в потрiбне мiсце.

У загонi Каладiна не було мисливцiв на вiдсталих: усi воiни тримали оборону. І хоча кiлька його людей отримали поранення, убитих не було. Вони наганяли надто великий страх на нечисленнi ворожi угруповання, а бiльшi загони супротивника пiсля кiлькох сутичок вiдступили, шукаючи слабших суперникiв.

Але врештi-решт щось змiнилося. Каладiн обернувся, вдивляючись у вир битви своiми проникливими карими очима. Вiдтак пiдняв спис i дзвiнко вибив ним об щит якийсь швидкий ритм, якого Ценн iще не чув. Даллет ухопив новачка за руку й потягнув його геть вiд горбка. Але навiщо було полишати позицiю саме тепер?

І якраз у ту мить основнi сили Амарамового вiйська подалися, солдати кинулися врозтiч. Ценн i гадки не мав, до чого ж невдало склався хiд битви для iхньоi сторони. Коли загiн Каладiна вiдступав, вони пройшли повз багатьох поранених i вмираючих, i Ценн вiдчув приступ нудоти: животи декотрих солдатiв були розпоротi, а нутрощi вивалилися назовнi.

Але жахатися було нiколи: вiдступ швидко перерiс у безладну втечу. Даллет вилаявся, а Каладiн знову забарабанив об щит. Загiн змiнив напрям руху й тепер прямував на схiд. Там, як помiтив Ценн, усе ще трималася велика група воiнiв Амарама.

Проте забачивши iхнi остаточно розсiянi лави, ворог збадьорив

Страница 16

я й посмiливiшав. Групки солдатiв супротивника кинулися вперед – мов дикi сокирогончаки на вепра, що вiдбився вiд стада. І перш нiж бiйцi Каладiна встигли здолати половину намiченого шляху по всипаному трупами й конаючими полю битви, дорогу iм загородила велика група ворожих воiнiв. Каладiн знехотя загрюкав об щит, i загiн уповiльнив рух.

Ценн вiдчував, як його серце калатало все швидше i швидше. Неподалiк супротивник добивав групу Амарамових бiйцiв: вони спотикалися й падали, волаючи вiд страху та намагаючись утекти. Вороги використовували своi списи на манiр рожнiв, насаджуючи на них тiла впалих, немов крем’ячкiв.

Каладiновi хлопцi зустрiли неприятеля гуркотом списiв i щитiв. Вир солдатських тiл, що протискувалися з усiх сторiн, затягував Ценна – у нього аж голова пiшла обертом. Це мiсиво з друзiв i ворогiв, котрi гинули та вбивали, просто приголомшило його. Стiльки людей водночас бiгли в стiлькох напрямках!

У панiцi вiн кинувся геть, шукаючи безпечного мiсця. Неподалiк виднiлася група бiйцiв у алетiйськiй формi. Загiн Каладiна! Ценн кинувся туди, але коли дехто з них обернувся в його бiк, вiн налякано усвiдомив, що не впiзнае iх. Це був не загiн Буреблагословенного, а купка незнайомих солдатiв, котрi з останнiх сил тримали нерiвний стрiй iз багатьма прогалинами. Укритi ранами й нажаханi, вони кинулися врозтiч, щойно ворожий загiн наблизився до них.

Ценн застиг на мiсцi, стискаючи спис у спiтнiлiй руцi. Воiни супротивника рухалися прямiсiнько на нього. Інстинкти пiдказували йому тiкати, але ж вiн тiльки-но бачив силу-силенну тих, кого переловили поодинцi. Вiн повинен був залишатися на мiсцi! Повинен був зустрiтися з ними лице в лице! Не можна було втiкати – нiяк не можна…

Вiн дико закричав i тицьнув списом у найближчого з ворогiв. Той завиграшки вiдбив його щитом й увiп’яв свого дротика Ценновi в стегно. Бiль пронизав його тiло гарячою хвилею: такою гарячою, що кров, яка бризнула з ноги, порiвняно з нею здавалась холодною. Ценн задихався вiд болю.

Солдат висмикнув спис iз рани. Хитаючись, новобранець задкував, впустивши спис i щит, а тодi впав на кам’янисту землю, бруднячись iще в чиiйсь кровi. Ворог високо занiс дротика, нависаючи над ним темним силуетом, що рiзко контрастував iз безхмарною блакиттю неба, i готуючись встромити його Ценновi в серце.

І тут з’явився вiн.

Його командир. Буреблагословенний. Його спис немов матерiалiзувався з нiчого й заледве встиг вiдвести удар, який мав би порiшити Ценна. А потому виступив уперед: сам-один проти шiстьох ворожих списникiв. Вiн не тремтiв перед ними – вiн наступав.

Усе вiдбувалося так швидко! Каладiн звалив iз нiг солдата, який поранив Ценна. Коли той упав, вiн потягнувся вгору й вихопив нiж iз пiхов, прив’язаних до ратища дротика. У повiтрi промайнула його рука: зблиснуло лезо, вганяючись у стегно iншого супротивника. Той припав на одне колiно й заволав.

Третiй списник застиг на мiсцi, витрiщившись на своiх поранених товаришiв. Каладiн рвонув уперед повз одного з них i всадив вiстря списа в живiт третього нападника. За ним упав i четвертий: iз його очницi стирчав нiж. І коли Каладiн устиг вихопити його з пiхов? Вiн крутився мiж решти двох, орудуючи списом, мов кийком iз залiзним наконечником: так швидко, що людське око заледве могло вiдстежувати його рух. На мить Ценновi здалося, що в повiтрi довкола його командира витае щось iще: воно було незвичне, немовби вiтер раптом став видимим.

«Я втратив багато кровi. Вона просто струменiе…»

Каладiн кружляв, вiдбиваючи удари, i незабаром двое останнiх списникiв повалилися додолу з характерним бульканням, у якому, як на Ценнову думку, вчувалося здивування. Здолавши всiх шiстьох ворогiв, командир обернувся й опустився навколiшки бiля хлопця. Вiн вiдклав убiк списа й вихопив iз кишенi смужку бiлоi тканини, якою туго й умiло перев’язав Ценнову ногу. І зробив вiн це з тiею легкiстю, на яку здатна лише людина, котра вже накладала пов’язки на рани не один десяток разiв.

«Каладiне… Сер…» – заледве проговорив Ценн, тицяючи пальцем у бiк одного з солдатiв, яких щойно вивiв iз ладу його командир. Притримуючи руками поранену ногу, супротивник намагався пiдвестися. Однак буквально за мить до них пiдлетiв велетень Даллет i вiдштовхнув ворога щитом. Вiн не став добивати його, а дав вiдiйти – скульгавiлому та беззбройному.

Тут приспiла й решта загону, вишикувавшись у коло, що захищало Каладiна, Даллета й Ценна з усiх бокiв. Командир звiвся на ноги й поклав спис на плече. Даллет подав йому ножi, якi повисмикував iз тiл уражених ними ворогiв.

– Ну й змусили ви мене похвилюватися, сер, – сказав Даллет. – Це ж треба: отак просто взяли та рвонули з мiсця.

– Я знав, що ви побiжите за мною, – вiдповiв Каладiн. – Пiдняти червоний прапор! Коратере, Цине, повернетесь iз хлопчиною в тил. А ти, Даллете, залишайся тут. Стрiй Амарамового вiйська випинаеться якраз у цьому напрямку. Незабаром ви будете в безпецi.

– А ви, сер? – запитав Даллет.

Каладiн окинув поглядом поле битви. Шеренги ворожого

Страница 17

iйська утворили прогалину, i звiдти виiхав вершник на бiлому конi, помахуючи грiзною на вигляд булавою. Вiн був з голови до п’ят закутий у панцирний обладунок, що виблискував начищеним срiблом.

– Сколкозбройний! – зойкнув Ценн.

Даллет фиркнув:

– Нi, дякувати Прародителю бур. Це всього лише свiтлоокий офiцер. Сколкозбройнi занадто дорого обходяться, щоби марнувати iх на дрiбний прикордонний конфлiкт.

Каладiн дивився на свiтлоокого, й у ньому аж кипiла ненависть – та сама, яку виказував Ценнiв батько, ведучи мову про чалокрадiв, або та, якою спалахувала його мати, коли хтось згадував iм’я Куширi, котра втекла з сином шевця.

– Сер? – запитав Даллет, вагаючись.

– Другий i Третiй взводи, беремо його в клiщi! – скомандував Каладiн, i в його голосi чувся метал. – Будемо скидати ясновельможного з трону.

– А ви впевненi, що це гарна iдея, сер? Адже серед нас е пораненi.

Каладiн обернувся до Даллета.

– Це один з офiцерiв Галлава. Можливо, навiть вiн сам.

– Сер, ви не знаете цього напевно.

– Ну й наплювати: вiн командир батальону. Якщо ми вб’емо офiцера такого рангу, то гарантовано опинимося в наступнiй же партii тих, кого вiдправлятимуть на Розколотi рiвнини. Вiн наш.

Вираз Каладiнових очей пiдказував, що подумки вiн уже там.

– Ти лишень уяви собi, Даллете! Справжнi солдати. Вiйськовий табiр зi справжньою дисциплiною, свiтлоокi, якi мають моральнi принципи. Мiсце, де ми воюватимемо в iм’я чогось i справдi важливого.

Той зiтхнув, проте ствердно кивнув головою. Каладiн махнув рукою групi своiх солдатiв, i вони прожогом кинулися через поле битви. Менша група бiйцiв, разом iз Даллетом, залишилась охороняти поранених. Один iз них, худий алетiець iз чорним волоссям, що пiстрявiло жменькою бiлявих пасем – ознакою якихось чужорiдних домiшок, – витягнув з кишенi довгу червону стрiчку й начепив ii на вiстря списа. Потiм високо здiйняв його, так що розгойдувана вiтром стяжка замайорiла.

– Це знак санiтарам, що в нас е пораненi, яких треба винести з поля бою, – пояснив Ценновi Даллет. – Скоро ти будеш у цiлковитiй безпецi. А ти – хоробрий хлопчина: один не злякався шiстьох.

– Втiкати теж був не вихiд, – вiдказав Ценн, намагаючись не думати про поранену ногу. – Коли всюди така сила поранених, чи можемо ми взагалi сподiватись на те, що санiтари прийдуть по нас?

– Наш командир щоразу дае iм хабара, – пояснив Даллет. – Зазвичай вони виносять у тил лише свiтлооких – але ж санiтарiв набагато бiльше, нiж серед тих бувае поранених. Каладiн витрачае на пiдкупи бiльшу частину своеi платнi.

– Цей загiн i справдi особливий, – мовив Ценн, вiдчуваючи, як паморочиться в головi.

– А що я тобi казав!

– Але ж це не талан – це результат злагоджених дiй…

– Хто злагоджено дiе, тому й таланить! Щастить, бо кожен iз нас знае: якщо йому випаде отримати поранення, Каладiн подбае про те, щоби його винесли з поля бою.

Вiн замовк, оглядаючись через плече. Як i пророкував Каладiн, лави Амарамового вiйська знову сунули вперед, помалу оговтуючись вiд удару.

А ворожий свiтлоокий вершник затято розмахував булавою: енергiйнi удари сипалися на всi боки. Частина його почесноi варти змiстилася вбiк i зiткнулася зi взводами Каладiна. Свiтлоокий повернув коня. На ньому був шолом iз вiдкритим забралом i пологими боками, увiнчаний плюмажем. Ценн не мiг роздивитися колiр його очей, але був упевнений, що вони блакитнi чи зеленi. А може, i жовтi чи свiтло-сiрi. Адже вiн був ясновельможним, якого Вiсники обрали ще в момент народження та позначили цiею мiткою правителiв.

Вiн байдуже спостерiгав за солдатами, якi билися поряд. Аж раптом один iз Каладiнових ножiв уп’явся йому в праве око.

Ясновельможний заверещав, завалюючись назад у сiдлi, а Каладiн якось прослизнув через ворожi шеренги й наскочив на нього, занiсши списа.

– Так, почасти це результат злагоджених дiй, – знову озвався Даллет, хитаючи головою. – Але передовсiм це все завдяки йому. Цей чоловiк змiтае всiх на своему шляху, немов буревiй, i думае вдвiчi швидше за iнших. Узяти хоча б те, як вiн iнколи рухаеться…

– Вiн перев’язав менi ногу, – сказав Ценн, усвiдомлюючи, що починае верзти дурницi через завелику втрату кровi. До чого тут перебинтована нога? Це ж просто, як дверi.

Даллет лише кивнув у вiдповiдь.

– Каладiн добре знаеться на ранах. І глiфи вмiе читати. Вiн дивна людина як для темноокого списника-плебея, що ним i е наш командир, – а тодi додав, повернувшись до Ценна обличчям: – Але побережи сили, синку. Вiн гнiватиметься, якщо ми тебе втратимо, адже вiн стiльки заплатив, щоб тебе перевели в його загiн…

– Але навiщо? – запитав Ценн.

Тепер на полi битви ставало тихiше, нiби багато хто з агонiзуючих устиг скричатися до хрипоти. Довкола були практично самi лише дружнi солдати, але Даллет усе одно пильнував, аби переконатися, що пораненим iз загону Буреблагословенного не загрожуе жодна небезпека.

– Навiщо, Даллете? – повторив свое запитання Ценн. – Чому мене взяли в його загiн? Чому саме мене?

Даллет похитав голово

Страница 18

.

– Такий уже вiн уродився. Йому ненависна сама думка про те, що таких хлопчакiв, як ти, котрi заледве вмiють тримати зброю в руках, кидають у бiй. Час вiд часу вiн надивляеться одного з таких i бере до себе в загiн. Добрих пiвдесятка наших солдатiв прийшли колись до нас такими, як ось ти тепер.

В очах Даллета з’явився якийсь вiдсутнiй вираз, i вiн додав:

– Гадаю, усi ви нагадуете йому когось…

Ценн глянув на ушкоджене стегно. Болекузьки, якi скидалися на крихiтнi помаранчевi кистi рук iз занадто довгими пальцями, повзали довкола, прикликанi його стражданнями. Тепер вони розверталися та поспiшали в iнших напрямках, на пошуки iнших поранених, адже бiль ущухав. Ценнова нога – та, зрештою, i все тiло – занiмiли.

Вiдкинувшись назад, вiн задивився в небо. Раптом пролунав не надто гучний перекiт грому. У цьому було щось дивне, бо ж на небi – нi хмаринки.

Даллет вилаявся.

Ценн обернувся: страх вивiв його з зацiпенiння. На них галопом мчав здоровенний чорний кiнь, несучи на собi вершника в лискучому обладунку, що, здавалося, випромiнював свiтло. На його латах не було швiв: жодного кольчужного плетiння спiднизу – лише меншi за розмiром пластини неймовiрно вигадливоi роботи. На головi – закритий шолом без будь-яких прикрас, але з позолоченим забралом. В однiй руцi лицаря був затиснутий важкий меч – завдовжки зi зрiст середньоi людини. Це був не звичайний, прямий меч, а вигнутий, i його ненагострену сторону вкривали борозни, що скидалися на розбурханi хвилi. Лезо меча прикрашали вигравiруванi вiзерунки.

Клинок був гарний – справжнiй витвiр мистецтва. Ценн нiколи не бачив Сколкозбройного, але одразу ж зрозумiв, що це вiн i е. І як вiн мiг переплутати звичайного свiтлоокого, нехай i закутого в обладунок, з одним iз цих величних створiнь?

Але ж Даллет казав, що тут Сколкозбройних не буде! Той миттю скочив на ноги й наказав взводу шикуватися. Ценн залишився там, де й сидiв. Вiн усе одно не змiг би пiдвестися з такою раною на нозi.

Як же сильно паморочилося в головi! Скiльки кровi вiн втратив? Хлопець заледве здатен був думати.

Так чи iнак, а битися вiн не мiг: хiба ж iз такими б’ються? На панцирному обладунку виблискувало сонячне промiння. А цей розкiшний, хитромудрий, звивистий меч? Це виглядало, нiби… нiби сам Всемогутнiй набув людськоi подоби, щоби ступити на це поле бранi.

А з якого переляку комусь спало б на думку битися iз Всемогутнiм?

Ценн заплющив очi.

2. Мертва честь

«Десять орденiв. І нас колись кохали. Чому ти полишив нас, Всемогутнiй? Осколку душi моеi, де ти?» – записано какаша другого дня року 1171 зi слiв свiтлоокоi жiнки на третьому десятку за п’ять секунд до того, як вона померла.

Вiсiм мiсяцiв по тому

У животi Каладiна забурчало, коли, просунувши руку мiж гратами, вiн узяв належну йому миску баланди. Вiн протиснув цю невеличку мисочку – радше навiть чашку – назад, понюхав ii та скорчив гидливу мiну, а забраний гратами фургон тим часом знову рушив з мiсця. Отримана ним баланда була сiрого кольору, а на вигляд i запах нагадувала твань. Їi готували з переварених зерен телью, а конкретно його порцiя була здобрена ще й зачерствiлими залишками вчорашнього обiду.

Та яку б огиду вона не викликала, обирати все одно не доводилося. Звiсивши просунутi мiж гратами ноги, вiн почав iсти, спостерiгаючи, як перед очима змiнювались краевиди. Решта рабiв, якi були в клiтцi, полохливо схилилися над мiцно затиснутими в руках мисками, побоюючись, щоби хто-небудь iх не вкрав. У перший день один iз них намагався поцупити Каладiнову пайку, i той заледве не зламав йому руки. Тепер йому дали спокiй.

А Каладiновi було тiльки того й треба.

Їв вiн руками, не звертаючи уваги на бруд. Каладiн перестав звертати на нього увагу ще кiлька мiсяцiв тому. Але ще гiршим було те, що вiн почав виявляти деякi ознаки того тваринного страху, який виказували решта, – i ненавидiв його в собi. Але як могло бути iнакше пiсля восьми мiсяцiв побоiв, нестаткiв i знущань?

Вiн боровся з цим страхом. Нi, вiн не стане таким, як вони. Навiть якщо вiн махне рукою на все iнше, навiть якщо в нього вiдберуть останне, навiть якщо не залишиться жодноi надii на втечу. Проте цю одну-едину рiч вiн збереже. Так, вiн був рабом – але вiн не стане мислити як раб.

Вiн швидко впорався з баландою. Один iз рабiв неподалiк неголосно закашлявся. У фургонi було десять невiльникiв: самi чоловiки, оброслi скуйовдженими бородами та вкритi кiрками бруду. Це був один iз трьох фургонiв iхнього каравану, що рухався Нiчийними пагорбами.

На горизонтi палало червонувато-бiле сонце – того ж вiдтiнку, що й полум’я в найгарячiшiй частинi ковальського горна. Воно пiдсвiчувало довколишнi хмари кольоровими вiдблисками, немов рука якогось мазiя абияк квецяла фарбою по полотну. Пагорби, порослi високою, одноманiтно зеленою травою, здавалися безкраiми. На одному з них, якраз поблизу, довкола заростiв кружляла маленька постать. Вона миготiла, пританцьовуючи, немов комаха, що трiпоче крильцями, – безформна та напiвпрозора.

Страница 19

iтрокузьки були пiдступними спренами, що мали схильнiсть перебувати саме там, де iм були не радi. Каладiн сподiвався, що спреновi врештi-решт набридне i той полетить геть, та коли вiн хотiв був пожбурити вбiк свою дерев’яну миску, виявилось, що вона прилипла йому до пальцiв.

Спрен засмiявся, проносячись мимо, – безформна стрiчка свiтла. Каладiн вилаявся та смикнув миску. Спрени вiтру полюбляли такi витiвки. Тодi пiдчепив ii, i миска нарештi вiдстала. Каладiн з грюкотом жбурнув ii одному з iнших рабiв. Той миттю кинувся вилизувати залишки баланди.

– Гей, – прошепотiв до нього чийсь голос.

Каладiн глянув убiк. Невiльник iз темною шкiрою i сплутаним волоссям боязливо пiдповз до нього, нiби очiкував, що той у поганому гуморi.

– Ти не такий, як решта.

Чорнi очi раба глянули вгору, на лоб Каладiна, де стояли три тавра. Два перших являли собою диглiф, яким його затаврували вiсiм мiсяцiв тому, в останнiй день його служби в армii Амарама. Трете було свiже: його поставив останнiй iз Каладiнових господарiв. Цей глiф читався як «шаш» i означав «небезпечний».

Одна рука раба була прикрита лахмiттям – його одягом. Може, нiж? Облиш, це ж смiшно. Нiхто з цих невiльникiв не мiг мати схованоi зброi. Листки пiд Каладiновим поясом – ось максимум того, що можна було сховати. Але старих звичок нелегко позбутися, тож Каладiн уважно спостерiгав за тiею рукою.

– Я чув, що балакали помiж себе охоронцi, – повiв далi невiльник, пiдсовуючись ближче. У нього був тик, i вiн клiпав занадто часто. – Вони казали, що ти пробував утiкати й ранiше. І якось був навiть утiк.

Каладiн мовчав.

– Послухай, – сказав раб, виймаючи руку з-пiд лахмiття: у нiй виявилася миска з його порцiею баланди. Вона була спорожнена лише наполовину. – Наступного разу вiзьми мене з собою, – зашепотiв вiн, – i я дам тобi це. Вiддаватиму половину своеi iжi вiднинi й аж доти, доки ми не втечемо. Прошу тебе.

Мова невiльника привернула увагу кiлькох голодокузьок. Вони скидалися на майже невидимих оку коричневих мушок, що зароiлися бiля його голови.

Каладiн вiдвернувся, дивлячись на нескiнченний каскад пагорбiв i iхнi неспокiйнi, рухливi трави. Зiгнутою в лiктi рукою вiн сперся об грати й поклав на неi свою голову, так само погойдуючи ногами.

– Ну, то як? – запитав раб.

– Ти iдiот. Якщо ти вiддаватимеш менi половину свого рацiону, то занадто ослабнеш, щоб утекти зi мною – навiть якби я й збирався це зробити. А я не збираюся. Це нiчого не дае.

– Але…

– Я зробив десять спроб, – прошепотiв Каладiн. – Десять спроб за вiсiм мiсяцiв. Утiкав вiд п’яти рiзних хазяiв. І скiльки з них увiнчалися успiхом?

– Ну… тобто… якщо ти все ще тут…

Вiсiм мiсяцiв. Вiсiм мiсяцiв невiльницького життя. Вiсiм мiсяцiв баланди та побоiв. Йому вони здавалися вiчнiстю. Вiн заледве мiг пригадати часи своеi служби у вiйську.

– Рабу нема де сховатися, – сказав Каладiн, – не з таким тавром на лобi. Так, кiлька разiв менi щастило втекти. Але вони завжди знаходили мене. І все починалося спочатку…

Колись його називали щасливчиком. Буреблагословенним. То були пустi балачки. Радше навiть навпаки: про нього цiлком можна було б сказати «не з твоiм щастям»… Солдати – народ забобонний. І хоч спочатку вiн намагався був покласти край таким розмовам, вони лише ще бiльше ширилися. Кожного, кого вiн хоч коли намагався захистити, незмiнно пiдстерiгала смерть – знову та знову. А тепер ось де вiн опинився: навiть у гiршому положеннi, нiж те, з якого починав. Краще було не опиратися. Така була його доля, i вiн примирився з нею.

У такому поглядi на життя була якась дещиця сили, дещиця свободи. Свободи того, кому нема про що турбуватися.

Врештi раб утямив, що Каладiн бiльше нiчого не скаже, i повернувся на свое мiсце, доiдаючи баланду. Фургони так само котилися, а на всi боки так само простягалися порослi зеленню поля. Однак та частина шляху, що впритул пiдступала до деренчливих колiс фургонiв, була голою. З iхнiм наближенням трава ховалася: кожна окрема травинка втягувалася у вузеньку, немов проколоту шпилькою, дiрку в каменi. І лише коли фургони проiжджали, вона боязко виглядала зi схованки й витягувала свою стеблинку на свiже повiтря. Отож фургони нiби iхали по широкiй кам’янiй дорозi, прокладенiй спецiально для них.

Тут, майже в самому серцi Нiчийних пагорбiв, великобурi бушували з надзвичайною силою. Рослинам довелося вчитися, як виживати. Усе, що треба робити, це вчитися виживати. Зiбратися з силами i пережити бурю.

Каладiн унюхав запах ще одного спiтнiлого, немитого тiла та почув шаркання крокiв. Вiн пiдозрiливо глянув убiк, очiкуючи повернення того самого раба.

Але цього разу до нього пiдiйшов iнший. У нього була довга чорна борода, брудна та сплутана, у якiй застрягли залишки iжi. Каладiнова борода була коротшою: час вiд часу вiн дозволяв найманцям Твлаква обрубувати ii. Як i Каладiн, раб був одягнений у залишки пiдперезаного мотузкою коричневого мiшка i, звичайно ж, був темнооким. Імовiрно, вiн мав очi густо-зеленого кольору, хоча хто iх, темнооких

Страница 20

розбере. Їхнi очi завжди здавалися карими або чорними, аж доки не глянеш на них при правильному освiтленнi.

Новоприбулий зiщулився, подаючись назад, i пiдняв руки вгору. Кисть однiеi з них укривав висип, вiд якого шкiра здавалася нiби вицвiлою. Мабуть, вiн пiдiйшов тому, що бачив, як Каладiн щось вiдповiдав iншому невiльнику. З першого ж дня раби боялися його, але й поглядали з неприхованою цiкавiстю.

Каладiн зiтхнув i вiдвернувся. А чоловiк нерiшуче присiв бiля нього.

– Вибач, друже, але як ти став рабом? От не второпаю – i край, а знати ж хочеться. Ми всi тут голови над цим ламаемо.

Висновуючи з вимови й темного волосся, вiн був алетiйцем, як i Каладiн. Власне, бiльшiсть рабiв були алетiйцями. Каладiн нiчого йому не вiдповiв.

– Сам то я вкрав стадо чалiв, – повiв далi невiльник. Його голос був по-особливому рiзким, нiби хтось тер один об одний два аркушi паперу. – Якби був узяв лише одного – може, просто побили б. А то цiле стадо. Сiмнадцять голiв… – i здавлено засмiявся сам до себе, у захватi вiд власноi хоробростi.

У дальньому кiнцi фургона хтось знову закашлявся. Вони являли собою жалюгiдне видовище – навiть як для рабiв. Слабкi, хворобливi, недогодованi. Дехто з них, як i Каладiн, неодноразово пробував утекти, проте тавро «шаш» стояло на лобi лише в колишнього Буреблагословенного. Тут були зiбранi найупослiдженiшi представники iхньоi нiкчемноi касти – тi, кого продають iз величезною знижкою. Тепер iх напевно везли на перепродаж у якийсь вiддалений куток, жителi якого страшенно потребували робочих рук. Узбережжя Нiчийних пагорбiв було всiяне невеликими вiльними мiстами, де воринськi закони, що регулювали поводження з рабами, сприймалися як невиразнi чутки.

Подорожувати в цьому напрямку було небезпечно. Цi землi нiкому не пiдкорялися, а тому, подавшись навпростець через вiдкриту мiсцевiсть i вiддалившись вiд усталених торговельних шляхiв, Твлакв запросто мiг нарватися на безробiтних найманцiв – людей геть-чисто позбавлених честi, якi не побоялися б убити работорговця та його рабiв, лиш би вкрасти кiлька чалiв i фургони.

Люди без честi. А що, невже траплялися й iншi?

«Нi, – подумалося Каладiновi. – Честь уже вiсiм мiсяцiв як мертва».

– Ну, – перепитав раб iз кошлатою бородою, – то що ж ти такого встругнув, що й тебе запроторили до наших лав?

Каладiн знову сперся рукою об грати.

– А як тебе впiймали?

– Та-а-ак, дивна штука – життя… – протягнув невiльник. Каладiн так нiчого йому й не вiдповiв, але той вiдповiв сам собi – та тим i вдовольнився. – Усе через жiнку, аякже. Мав би здогадатися, що вона мене видасть…

– Не треба було тобi красти чалiв – надто неповороткi. От якби коней…

Той голосно зареготав.

– Коней? За кого ти мене маеш – за божевiльного? Якби я виявився конокрадом, мене би повiсили! А за чалiв я хоча б усього лишень заробив тавро раба…

Каладiн глянув убiк. Випалене на лобi спiвбесiдника тавро було бiльш давне, нiж його власне: шкiра довкола шраму вицвiла й побiлiла. Що це за диглiф? «Сас мором», – уголос прочитав Каладiн. Так називалась вотчина феодала, де викрадача чалiв затаврували як раба.

Чоловiк звiв на нього спантеличенi очi.

– Ого, то ти й глiфи знаеш? – кiлька ближнiх рабiв заворушилися, зачувши таку дивину. – Тодi iсторiя твого життя мае бути ще цiкавiшою, нiж я гадав.

Каладiн окинув поглядом трави, якi похитував легкий вiтерець. Щойно вiн посилювався, найбiльш вразливi стеблинки ховалися до своiх нiрок, вiд чого пейзаж ставав строкатим, мов лисiюча шкiра хворого коня. Спрен вiтру був тут як тут, перепурхуючи з одного клаптя зеленi на iнший. Скiльки ж часу минуло вiдтодi, як той ув’язався за ним? Щонайменше пару мiсяцiв. От дивина! Хоч це могла бути й iнша вiтрокузька: як iх розрiзниш?

– Ну? – пiд’юджував раб. – То як ти тут опинився?

– З багатьох причин, – одказав Каладiн. – Через невдачi. Злочини. Зради. Власне, як i чи не всi з-помiж нас.

Кiлька чоловiк довкола пробурмотiли щось на знак згоди. В одного з них це мимрення переросло в сухий, уривчастий кашель. «Постiйнi приступи кашлю, – механiчно промайнуло в Каладiновiй головi, – супроводжуванi надлишковим видiленням мокроти та нiчним маренням. Скидаеться на скреготит».

– Ну, гаразд, – знову озвався балакучий чолов’яга, – поставимо питання по-iншому. «Ближче до справи», як любила повторювати покiйна матiнка. Кажи тiльки те, що хочеш сказати, i проси саме те, що хочеш отримати. Як на твоему лобi з’явилося ось це, перше тавро?

Каладiн сидiв на мiсцi й вiдчував, як пiд ним, постукуючи, котиться фургон.

– Убив свiтлоокого.

Його безiменний товариш по нещастю знову присвиснув – цього разу навiть шанобливiше, нiж уперше.

– Дивно, що тебе залишили в живих.

– Мене перетворили на раба не через те вбивство, – сказав Каладiн. – Уся рiч в iншому свiтлоокому, якого я не вбив.

– Це ж як?

Каладiн похитав головою i перестав вiдповiдати на запитання балакучого чоловiка. Той врештi-решт перебрався до передньоi частини iхньоi клiтки на колесах, де опустився на

Страница 21

олiвку, витрiщившись на своi босi ноги.

* * *

Кiлька годин опiсля Каладiн усе ще сидiв на старому мiсцi, знiчев’я потираючи глiфи на лобi. Таким було його життя: лiчити днi, трясучись у цих клятих фургонах.

Два першi тавра давно зарубцювалися, але шкiра довкола глiфа «шаш» була зчервонiлою, подразненою та вкритою струпами. Рана пульсувала, немов iще одне серце. Бiль вiд неi був навiть сильнiшим, нiж у дитинствi, коли вiн обпiкся, вхопивши за розпечену ручку казанок, що висiв над вогнем.

У пам’ятi спливли уроки, якi втовкмачив йому в голову батько, i пiдказували, як правильно лiкувати опiк. Змастити бальзамом, щоб не почалося зараження, промивати раз на день. Однак цi спогади не втiшали – вiд них тiльки гiршало. У нього не було нi соку чотирилисника, нi витопленого з лiстера жиру. У нього не було навiть води, щоби промити рану.

Тi частини опiку, що взялися струпами, натягували шкiру, i йому здавалося, що м’язи лоба постiйно напруженi. Вiн заледве мiг витримати декiлька хвилин без того, щоб у черговий раз не помасувати чоло, i далi подразнюючи рану. Вiн також звик раз по раз проводити рукою по лобi, витираючи рiвчачки кровi, що сочилася з трiщин, – нею було густо перемазане все передплiччя його правицi. Якби в нього було люстерко, вiн, напевно, помiтив би крихiтних червоних гнилокузьок, що обсiли як саму рану, так i прилеглi дiлянки шкiри.

На заходi сонце вже сховалося, але фургони не зупинялися. Фiолетовий Салас виглянув з-за обрiю на сходi – попервах нерiшуче, нiби бажаючи переконатися, що сонце справдi зникло з небосхилу. Нiч була ясною, у вишинi мерехтiли зорi. О цiй порi року Шрам Тална – широка смуга темно-червоних зiрок, що рiзко видiлялися на тлi мерехтливих бiлих, – стояв практично в зенiтi.

Раб, котрий раз по раз покашлював ранiше, знову розбухикався. Цього разу кашель був рiзким, вологим. Колись Каладiн одразу поспiшив би на допомогу, але щось у ньому змiнилося: скiлькох тих, кому вiн силкувався допомогти, вже не було серед живих? Йому чомусь здавалося – на пiдсвiдомому рiвнi, – що для хворого ж буде краще, якщо вiн не втручатиметься. Адже пiдвiвши спочатку Тiена, тодi Даллета з усiм загоном, а за ними, одну за одною, аж десять груп рабiв, важко було знайти в собi волю, щоби спробувати знову.

Лише через двi години пiсля того, як зiйшов Перший мiсяць, Твлакв нарештi наказав зупинятися. Двiйко його звiроподiбних найманцiв позлазили зi своiх мiсць на дахах фургонiв i взялися розпалювати невеличке багаття. Довготелесий Таран, пiдлiток-прислужник, порався коло чалiв. Цi здоровеннi ракоподiбнi були не набагато меншими за самi фургони. Вони вляглися на землю й позалазили на нiч у панцирi, запасливо набравши повнi клешнi зерна. У навислiй темрявi iхнi тiла скоро перетворилися на три брили, що iх заледве можна було вiдрiзнити вiд валунiв. І лише тодi Твлакв почав по одному перевiряти, як там його раби, даючи кожному кiвшик води та впевняючись, що об’екти його iнвестицiй здоровi. Чи принаймнi здоровi в тiй мiрi, у якiй цього варто було очiкувати вiд таких доходяг.

Твлакв розпочав iз першого фургона, i Каладiн – усе ще сидячи – запустив пальцi пiд свiй iмпровiзований пояс, перевiряючи, чи на мiсцi листки, якi вiн там заховав. Вони слухняно затрiщали – негнучкi, висушенi, шорсткi на дотик. Вiн поки що й сам не знав, що з ними робитиме. Каладiн зiрвав iх просто з примхи в один iз тих разiв, коли його випустили з фургона, щоби розiм’яти ноги. Вiн мав великi сумнiви, що хтось iще в цiлому караванi вмiв розпiзнати чорнотруйник – вузьке листя на тризубому, наче вила, стеблi, тож вiн не надто сильно ризикував.

З неуважливим виглядом Каладiн видобув листки з-за пояса i, тримаючи на долонi, потер iх вказiвним пальцем iншоi руки. Перш нiж вони набудуть сили, iх треба було як слiд висушити. Чому вiн не викинув iх? Збирався отруiти ними Твлаква й таким чином помститися? А може, берiг про всяк випадок: а раптом справи будуть зовсiм кепськi, i просто не стане сили терпiти далi?

«Ну нi, до такого я ще не дiйшов», – подумав вiн. Найiмовiрнiше, у ньому просто спрацював набутий iнстинкт заволодiвати зброею – де б вiн ii не надибував i як би дивно вона не виглядала. Довколишнiй пейзаж поглинула темрява. Салас був найменший i найтьмянiший з усiх мiсяцiв, i хоча його фiолетове свiтло надихало мiрiади поетiв, воно мало чим допомагало, коли йшлося про необхiднiсть побачити власну руку в себе перед носом.

– Ой… – пролунав м’який жiночий голос. – А що це в тебе таке?

Напiвпрозорий силует, не бiльш як у п’ядь заввишки, визирнув з-за краю настилу бiля Каладiна, а тодi полiз нагору й забрався всередину фургона, немов здираючись на високе плато. Спрен вiтру прибрав подобу молодоi дiвчини – бiльшi спрени могли змiнювати форму та розмiр – з рiзкими рисами обличчя й довгим, спадаючим волоссям, яке розпливалося за ii спиною, наче туман. Вона – Каладiн мимоволi подумав про спрена в жiночому родi – була зiткана з тьмяних вiдтiнкiв блакитного й бiлого, вбрана у просту бiлу сукню дiвочого крою та з плавни

Страница 22

и лiнiями, що спускалася до середини литок. Як i волосся, подiл iз самого споду перетворювався на iмлу. Їi ноги, руки й обличчя були чiтко окресленими, а стегна та бюст – такими, як зазвичай бувають у стрункоi жiнки.

Каладiн спiдлоба зиркнув на духа. Хоча довкола аж кишiло спренами, iх здебiльшого iгнорували. Але цей був якимось дивним. Спрен вiтру попрямувала вгору, нiби пiднiмаючись невидимими сходами. Вона досягла тiеi точки, з якоi могла роздивитися, що там у Каладiновiй долонi, тож вiн прикрив чорнi листки пальцями, стиснувши руку в кулак. Тодi описала навкруг неi коло. І хоч вона блищала – такий образ зостаеться перед очима, якщо дивитися на сонце, – проте не давала справжнього свiтла.

Спрен нахилилася, оглядаючи його руку пiд рiзними кутами, мов дитина, котра сподiваеться знайти заховану цукерку.

– Що це? – ii голос скидався на шепiт. – Покажи, не бiйся. Я нiкому не скажу. Там скарб? Чи ти вiдрiзав клапоть накидки ночi й сховав його? А може, там серце жука – крихiтне, але могутне?

Вiн мовчав, i спрен закопилила губки. Хоч i не маючи крил, вона злетiла вгору й, зависнувши в повiтрi, зазирнула йому в очi.

– Каладiне, чому ти так уперто мене не помiчаеш?

Той здригнувся:

– Що ти сказала?

Вона пустотливо всмiхнулась i вiдскочила вiд нього, а контури ii постатi затьмарилися, перетворившись на довгу стрiчку блакитно-бiлого свiтла. За мить вона промайнула мiж гратами, звиваючись i жолоблячись у повiтрi, мовби смужка тканини, пiдхоплена вiтром, – i кинулася пiд фургон.

– Буря на твою голову! – крикнув Каладiн, стрибком зводячись на ноги. – Гей, духу! Що ти сказала? Повтори!

Спрени не називають людей на iм’я. У них вiдсутнi розумовi здiбностi. Найбiльшi з них, як-от спрени вiтру чи рiчковi спрени, вмiють удавати людськi голоси й навiть вiдтворювати цiлi фрази, але вони, власне кажучи, не здатнi мислити. Вони не…

– Ви теж це чули? – запитав Каладiн, повертаючись до iнших мешканцiв клiтки. Дах був якраз достатньоi висоти, щоби вiн мiг стояти. Усi вони напiвлежали в очiкуваннi своеi порцii води. Вiн не отримав вiдповiдi, якщо лише не брати до уваги невдоволеного бурчання кiлькох рабiв через зчинений ним гвалт i чергового нападу кашлю вiд хворого в кутку. Навiть Каладiнiв «друг», котрий пiдходив побалакати вдень, не звернув на нього уваги. Вiн впав у прострацiю i так само витрiщався на своi ноги, час вiд часу ворушачи пальцями.

Може, вони не бачили спрена. Багато крупнiших спренiв були невидимими для всiх, крiм того, кому докучали. Каладiн знову сiв на дно фургона та звiсив ноги назовнi. Так, спрен назвала його на iм’я, та вона, очевидно, просто повторила те, що чула ранiше. От тiльки… жоден чоловiк у клiтцi не знав його iменi.

«А може, я божеволiю, – подумав Каладiн. – Бачу, чого немае. Чую голоси».

Вiн глибоко вдихнув, а тодi розтулив кулак. Стиснутi в ньому листки розтрiскалися й поламалися. Напевно, треба сховати iх, щоб уникнути подальшого…

– Цiкавенькi листочки, – проговорив той самий жiночий голос. – Вони тобi до вподоби, хiба ж нi?

Каладiн пiдскочив, повернувшись убiк. Спрен стояла в повiтрi просто поруч iз його головою, i ii бiла суконька струменiла пiд повiвами вiтру, якого чоловiк не вiдчував.

– Звiдки ти знаеш мое iм’я? – зажадав вiдповiдi Каладiн.

Спрен не вiдповiла. Просто по повiтрю вона пiдiйшла до грат, тодi просунула крiзь них голову, спостерiгаючи, як работорговець Твлакв поiть останнiх кiлькох невiльникiв у першому фургонi. Потiм озирнулася до Каладiна:

– Чому ти бiльше не борешся? Ти завжди боровся. А тепер здався.

– А яке тобi до мене дiло? Чому не байдуже?

Вона схилила голову набiк:

– Не знаю, – вiдповiла, нiби сама дивуючись своiм словам. – Але менi не байдуже. Чи ж не дивина?

Це було щось бiльше, нiж просто дивина. Що думати про спрена, який не лише називав його на iм’я, але й, виходить, пам’ятав, що той робив багато тижнiв тому?

– Знаеш, Каладiне, а люди не iдять листя, – сказала вона, схрестивши на грудях напiвпрозорi ручки. – Чи iдять? Нiяк не згадаю. Ви такi диваки: то пхаете щось до рота, а то воно, навпаки, виходить iз вас – це тодi, коли ви думаете, що нiхто не бачить.

– Звiдки ти знаеш мое iм’я? – прошепотiв той.

– А звiдки ти його знаеш?

– Я знаю його, тому що… тому що мене так звати. Батьки нарекли мене так – i сказали менi. Ну, не знаю…

– От бачиш, i я не знаю, – мовила вона, кивнувши, нiби щойно здолала його у важливiй суперечцi.

– Добре, – повiв далi Каладiн. – А чому ти називаеш мене на iм’я?

– Тому що чинити так – ввiчливо. А от ти неввiчливий.

– Облиш, спрени не знають, що таке ввiчливiсть!

– От я й кажу, – проговорила спрен, тицяючи в нього пальцем, – неввiчливий.

Каладiн заклiпав очима. Що ж, вiн був далеко вiд рiдних мiсць, ходив по чужинному каменю i iв чужинську iжу. Можливо, тутешнi спрени вiдрiзнялися вiд тих, до яких вiн звик удома.

– То чому ти бiльше не борешся? – повторила вона, перепурхнувши на його ноги, щоби присiсти й перепочити. Каладiн не вiдчував ii ваги.

Страница 23

– Я бiльше не можу, – тихо вiдказав вiн.

– Але ж ранiше мiг.

Вiн заплющив очi й нахилився вперед, сперши голову об грати.

– Я так утомився.

Вiн не мав на увазi фiзичноi знемоги, хоча вiсiм мiсяцiв на недоiдках позбавили його колишнiх м’язистостi та сили, яких вiн набув за часiв вiйни. Вiн почувався стомленим. Навiть коли вдавалося виспатись. Навiть у тi нечастi днi, коли його не мучили голод i холод, а тiло не нило вiд побоiв. Страшенно стомленим…

– Ти стомлювався i ранiше.

– Я зазнав поразки, духу, – вiдповiв вiн, ще сильнiше зажмурюючи очi. – Годi мене терзати.

Усi вони були мертвi. Ценн i Даллет, а до них Туккс i Такери. А ще ранiше – Тiен. А до того кров на його руках i труп молодоi дiвчини з блiдою шкiрою.

Кiлька ближнiх рабiв забурмотiли щось мiж собою, ймовiрно, подумавши, що в нього не всi вдома. Так, спрен може причепитися до кого завгодно, але ж i дитина знае, що розмовляти з ними безглуздо. А якщо вiн i справдi збожеволiв? Можливо, йому варто було би радiти – у божевiллi крилося спасiння вiд болю. Та натомiсть ця думка злякала його.

Вiн розплющив очi. Твлакв нарештi шкандибав до iхнього фургона з вiдром у руцi. Цей огрядний кароокий чолов’яга ходив, злегенька накульгуючи, – не iнакше, як колись зламав ногу. Вiн був тайленом, а у всiх тайленських чоловiкiв росли однаковi бiлоснiжнi бороди та сивi брови – незалежно вiд вiку й кольору волосся на головi. Брови виростали дуже довгi, i тайлени носили iх, заправляючи за вуха. А тому здавалося, що його чорне волосся посрiблили два сивi пасма.

Його одяг – смугастi чорно-червонi штани та темно-синiй светр у тон в’язаноi шапчини – свого часу виглядав ошатно, але вiдтодi обтрiпався. Чи колись вiн був кимсь бiльшим за пересiчного работоргiвця? Таке життя – купiвля та продаж людськоi плотi, що ставали буденною справою, – накладало свiй вiдбиток на людей. Воно наповнювало гаманець, проте й виснажувало душу.

Тримаючись осторонь Каладiна, Твлакв ближче пiднiс масляного лiхтаря й узявся оглядати хворого раба в переднiй частинi клiтки. Тодi гукнув найманцiв. Блут – Каладiн i сам не знав, нащо завдав собi клопоту запам’ятати iхнi iмена – лiниво пiдiйшов до хазяiна. Твлакв щось тихо сказав йому, тицьнувши в невiльника пальцем. У свiтлi лiхтаря брилисте обличчя найманця вкрилося тiнями. Вiн кивнув i витягнув з-за пояса палицю.

Спрен вiтру набула форми бiлоi стрiчки i майнула у бiк хворого. Вона крутилася, описуючи кола в повiтрi, допоки не приземлилася на настил фургона, знову прибравши дiвочого образу. Нагнулася й стала роздивлятись хворого – достоту як допитлива дитина.

Каладiн вiдвернувся й заплющив очi, та все одно чув кашель раба. У головi пролунав батькiв голос – турботливий i чiткий: «Щоби вилiкувати скреготит, щодня давай хворому двi жменi порошку з кривавого плюща. Якщо його немае, нехай багато п’е – бажано питва з пiдмiшаним у нього цукром. Якщо органiзм не страждатиме вiд зневоднення, то пацiент, найiмовiрнiше, виживе. Ця хвороба не така вже небезпечна, як може здатися, висновуючи з назви».

«Найiмовiрнiше, виживе»…

Кашель не вщухав. Хтось вiдчинив дверi клiтки. Чи знають вони, як допомогти йому? Адже це так просто. Дайте йому пити – i вiн житиме.

А, байдуже. Краще не втручатися.

Люди, котрi гинуть на полi бою. Молоде обличчя, таке знайоме й дороге, звернене до Каладiна в пошуках порятунку. Рана вiд меча, що збоку розсiкае шию. Сколкозбройний, який наступае крiзь шеренги Амарамового вiйська.

Кров. Смерть. Поразка. Бiль.

І батькiв голос: «І ти ось так вiзьмеш i кинеш його, синку? Дозволиш йому загинути, хоча мiг би врятувати?»

«Буря на мою голову!»

– Зупинiться! – скрикнув Каладiн, зводячись на ноги.

Решта рабiв повiдскакували. Блут вистрибнув iз фургона, з ляскотом зачинивши за собою дверi, i пiдняв палицю, тримаючи ii напоготовi. Твлакв сховався за спину найманця, використовуючи його як прикриття.

Каладiн зробив глибокий вдих, стиснувши в однiй руцi листя, а iншу пiднiс до чола, щоб витерти пляму кровi. Чалапаючи босими ногами по дереву, вiн перетнув невеличку клiтку й дiстався кутка, де лежав хворий. Блут пильно спостерiгав, як той опустився бiля нього навколiшки. У мерехтливому свiтлi лiхтаря показалося видовжене, змарнiле обличчя й майже безкровнi губи. Хворий вiдхаркував слиз – зеленкуватий i густий. Каладiн обмацав шию бiдолахи, перевiряючи, як сильно вона набрякла. Тодi оглянув його карi очi. І нарештi сказав:

– У нього скреготит. Вiн виживе, якщо давати йому кiвш води що двi години протягом п’яти днiв чи щось близько того. Вам самим доведеться вливати ii йому в горлянку. Пiдмiшайте в неi цукру, якщо вiн у вас е.

Блут почухав свое масивне пiдборiддя, тодi глянув на нижчого зростом власника раба.

– Витягни його, – наказав Твлакв.

Хворий невiльник прокинувся, коли Блут вiдiмкнув дверi клiтки. Найманець одразу ж замахав на Каладiна палицею, щоби той вiдiйшов, i Каладiн знехотя пiдкорився. Пiсля цього Блут заткнув за пояс зброю, ухопив раба пiд пахви та витягнув iз фургона,

Страница 24

весь час знервовано позираючи на Каладiна. Пiд час останньоi невдалоi спроби втечi, яку той здiйснив, вiн мав пiд своею орудою двадцятьох озброених рабiв. За таку витiвку господар мав би скарати його на смерть, але постановив, що той «кумедний», тож обмежився тим, що затаврував його глiфом «шаш», а тодi продав за символiчну суму.

Здавалося, завжди iснувала причина, з якоi Каладiн залишався в живих, а тi, кому вiн намагався допомогти, гинули. Комусь це могло здаватися благословенням, але сам вiн сприймав це як особливий, гiрко-iронiчний рiзновид мучення. Живучи в попереднього власника, вiн провiв якийсь час, спiлкуючись з рабом iз Заходу, селаем, котрий переповiдав йому iхнi легенди про Стару магiю та ii здатнiсть насилати прокляття на людей. Може, вiн i сам став ii жертвою?

«Не дурiй», – подумки сказав собi Каладiн.

Дверi фургона знову ляснули й замкнулися. Клiтки були необхiднiстю: Твлакв мав захищати свое тендiтне майно вiд руйнiвного впливу великобур. Вони були оснащенi дерев’яними боковинами, якi можна було дiстати й закрiпити у вертикальному положеннi в очiкуваннi найлютiших поривiв вiтру.

Блут пiдтягнув невiльника до багаття та непочатого барильця з водою. Каладiн вiдчув полегшення. «От бачиш, – подумалося йому, – може, ти все ще здатен допомагати. Можливо, таки iснуе якась пiдстава, щоб не залишатися байдужим».

Каладiн розтулив кулак i глянув на розкришенi чорнi листки на долонi. Нi, не потрiбнi вони йому: пiдсипати iх у питво Твлаква буде не лише складно, але й нi до чого. Та чи й справдi вiн хоче його смертi? І що ж це дасть?

У повiтрi пролунав низький, трiскучий звук. За ним iще один, тихiший, немов хтось рiзко опустив долi мiшок зерна. Каладiн рiзко звiв голову та глянув туди, де Блут прилаштував хворого невiльника. Найманець якраз занiс палицю ще раз i з силою змахнув нею, вiд чого тишу знову розколов трiск, щойно вона вдарилася об череп раба.

Із вуст хворого не вирвалося й крику: нi вiд болю, нi благального – про пощаду. У темрявi почулося, як його тiло остаточно завалилося на землю й обм’якло. Блут недбало пiдняв його й перекинув через плече.

– Нi! – заволав Каладiн, кiлькома стрибками долаючи тiсний простiр клiтки й молотячи руками об грати в ii iншому кiнцi.

Твлакв стояв бiля вогнища й грiвся.

– Буря на твою голову! – закричав Каладiн. – Вiн мiг би вижити – чуеш, ти, покидьку?!

Твлакв глянув на нього. Тодi неспiшно пiдiйшов ближче, поправляючи свою темно-синю плетену шапчину.

– Та бачиш, вiн би всiх вас перезаразив… – роботорговець розмовляв iз легким акцентом: слова наповзали одне на одне, а належнi склади не видiлялися логiчним наголосом. Як на Каладiнове вухо, усi тайлени не говорили, а мимрили. – Я не хочу втратити весь фургон через одну людину.

– Вiн був уже не заразним! – вигукнув Каладiн, знову забарабанивши долонями об грати. – Якби хтось iз нас мав пiдхопити скреготит, то це вже сталося б!

– Сподiваюся, що й не станеться. Не думаю, що його можна було врятувати.

– Я ж сказав тобi, як це зробити!

– І чого б це я мав вiрити тобi – дезертиру? – явно збиткуючись, запитав Твлакв. – Людинi, чиi очi аж свiтяться вiд ненавистi? Ти б убив мене, – вiн знизав плечима. – Та менi все одно. Аби ти залишався таким само сильним аж доти, коли надiйде час торгу. Ти мав би дякувати менi, адже я порятував тебе вiд хвороби, що вразила того раба.

– Я й подякую – твоему могильному кургану, коли сам натягаю на нього камiння! – вiдрубав Каладiн.

Твлакв усмiхнувся i попрямував назад до багаття.

– Побережи свою лють, дезертире. І силу. Я вiзьму за них добрi грошi, коли ми добудемося на мiсце.

«Ти спочатку доживи», – подумав Каладiн. Твлакв завжди кип’ятив залишок води у вiдрi, з якого поiв невiльникiв. Вiшав над вогнем, а тодi заварював собi чай. І якщо Каладiн зумiе влаштувати так, що йому дадуть напитися останнiм, а там розiмне листя на потерть i вкине ii в…

Каладiн застиг, а тодi глянув на своi руки. За поспiхом вiн забув, що якраз тримав у них чорнотруйник. Вiн випустив розкришенi листки, коли гамселив руками об грати. До долонь пристало лише кiлька крихт: iх не вистачить, щоби когось отруiти.

Вiн озирнувся: настил клiтки був укритий шаром бруду. Якщо листяна потерть й упала на нього, зiбрати ii було неможливо. Раптом здiйнявся вiтер, здмухуючи з дна фургона пил, крихти i бруд та з кiнцями видуваючи потерть у довколишню темряву.

Навiть у цьому Каладiн зазнав поразки.

Вiн важко опустився на дно фургона, обперся спиною об грати й похнюпив голову. Знову невдача. Клята спрен усе ще носилася довкола й збентежено поглядала на нього.

3. Мiсто дзвоникiв

«Чоловiк стояв на краю стрiмчака й дивився, як його батькiвщина перетворювалася на руiни. Води здiймалися аж ген унизу, так далеко внизу. І вiн почув, як плаче дитя. Тi води були його слiзьми», – записано мiсяця танатес четвертого дня року 1171 зi слiв доволi знаного шевця, за тридцять секунд до смертi.

Харбрант, Мiсто дзвоникiв, не належало до перелiку тих мiсцин,

Страница 25

кi Шаллан колись усерйоз сподiвалася вiдвiдати. Хоча вона часто мрiяла про мандри, скидалося на те, що молодiсть вона вимушено проведе самiтницею в чотирьох стiнах родового маетку, де ii единою розрадою були книги з бiблiотеки батька, а тодi вийде замiж за котрогось iз його союзникiв i решту життя також просидить сиднем, але вже в домi чоловiка.

Однак сподiвання чимось схожi на тонку порцеляну: що мiцнiше ii тримаеш, то бiльше шансiв, що вона трiсне.

Їй перехопило подих, коли, притискаючи до грудей альбом для малювання, вона стояла й дивилася, як портовi робiтники пiдтягували корабель до причалу. Харбрант був гiгантським мiстом. Прилiпившись на крутому схилi, воно мало форму клина: нiби вбудоване в широку розщелину, вiдкритий бiк якоi був звернений до океану. Схожi на кам’янi брили, будинки з квадратними вiкнами здавалися глинобитними чи принаймнi вкритими обмазкою з глини та соломи. А може, iз крему? Вони були пофарбованi в яскравi кольори, найчастiше червоний чи помаранчевий, але траплялися й блакитнi та жовтi.

Вона вже чула звук дзвоникiв, що подзенькували чистими голосами, розхитуванi вiтром. Їй довелося високо задерти голову, щоби побачити найдальший край мiста. Харбрант височiв над нею, наче гора. Скiльки ж людей могло жити в такому мегаполiсi? Тисячi? Десятки тисяч? Приголомшена, але й захоплена, вона знову затремтiла, а тодi з зусиллям клiпнула очима, закарбовуючи образ мiста у своiй пам’ятi.

Довкола метушилися моряки. «Усолода вiтру» була вузьким одномачтовим судном, на борту якого заледве вистачало мiсця для неi, капiтана, його дружини та шiстьох членiв екiпажу. Спочатку воно здавалось iй надто маленьким, проте капiтан Тозбек виявився людиною спокiйною та завбачливою: чудовий моряк, хоч i язичник, вiн обережно вiв корабель уздовж узбережжя та завжди знаходив невелику, але добре захищену бухту, де можна було перечекати чергову великобурю.

Капiтан наглядав за роботою матросiв, поки тi швартували судно. Тозбек був невисоким на зрiст чоловiком, чие плече якраз сягало плеча Шаллан, i носив своi довгi бiлi брови тайлена на дивний манiр: навощував i залишав отриманi зубцi стирчати доверху. Здавалося, нiби над очима в нього два розкритi вiяла – кожне у фут завдовжки. Вiн ходив у чорному бушлатi зi срiбними гудзиками та простiй плетенiй шапчинi. А той шрам на щоцi, гадала Шаллан, капiтан отримав пiд час запеклоi морськоi битви з пiратами, i була розчарована, коли напередоднi дiзналася, що якось у шторм його вдарила погано закрiплена такелажна снасть.

Його дружина Ашлв уже спускалася сходнями, щоб зарееструвати судно. Тозбек помiтив, що Шаллан уважно дивиться на нього, i пiдiйшов ближче. Вiн був дiловим партнером ii сiм’i, який тривалий час користувався батьковою довiрою. Це було iй наруч, оскiльки придуманий нею та братами план не залишав можливостi взяти з собою дуенью чи няньку.

Цей план змушував Шаллан нервуватися. Дуже, дуже сильно нервуватися. Вона ненавидiла лицемiрство. Але ж фiнансовий стан ii родини… Виникала необхiднiсть або несусвiтнього фiнансового вливання, або ж отримання ще якоiсь переваги в тiй боротьбi, яку вели мiж собою веденськi династii. А iнакше iм не протягнути до кiнця року…

«Дiло насамперед, – подумала Шаллан, примушуючи себе заспокоiтись. – Спочатку треба знайти Джасну Холiн, якщо, звичайно, вона знову не поiхала без мене».

– Ваша Свiтлосте, я послав юнгу вiд вашого iменi, – сказав Тозбек. – Якщо принцеса все ще тут, ми незабаром про це дiзнаемося.

Шаллан кивнула на знак вдячностi, усе ще притискаючи свiй альбом. Мiсто аж кишiло людьми. Деякi з них були вбранi у знайомий одяг: штани й сорочки зi шнурiвкою спереду на чоловiках, спiдницi й барвистi блузки – у жiнок. Може, вони з ii батькiвщини, Джа Кеведу? Але Харбрант був вiльним мiстом. Маленьким, полiтично нестабiльним мiстом-державою, яке володiло невеликою територiею, але чиi причали були вiдкритi для всiх кораблiв, що пропливали мимо, незалежно вiд нацiональностi чи статусу. Тож люди стiкалися сюди…

Цим i пояснювався той факт, що багато хто з перехожих у неi перед очима мав екзотичний вигляд. Убрання з суцiльного шматка тканини вказувало на те, що одягненi в нього чоловiк чи жiнка прибули з Ташикку – це далеко на заходi. Довгi халати, що сягали щиколоток, але спереду були вiдкритими, мов плащi… звiдки ж це прибули iхнi власники? Вона в життi не бачила стiлькох паршменiв, скiльки iх працювало на причалах, переносячи на спинах вантажi. Як i тi, що ними колись володiв ii батько, цi паршмени були огряднi й широкi в костi та мали дивне забарвлення шкiри, що скидалася на мармур, – свiтлi або чорнi плями чергувалися з темно-червоними. Кожен iз таких строкатих узорiв був унiкальний.

Скоро шiсть мiсяцiв, як Шаллан ганяеться за Джасною Холiн вiд мiста до мiста, а тому починала думати, що так i не наздожене. Може, принцеса навмисно уникала ii? Нi, це здавалося малоймовiрним: просто Шаллан не була досить важливою для того, щоби на неi чекати. Їi Свiтлiсть Джасна Холiн була однiею з наймогутнiших жiнок у

Страница 26

свiтi. Й однiею з тих, хто мав найзаплямованiшу репутацiю. Вона була единим членом правовiрноi королiвськоi династii, який привселюдно заявив про своi еретичнi переконання.

Шаллан намагалася вгамувати наростаючу тривогу. Найiмовiрнiше, вкотре з’ясуеться, що Джасна залишила мiсто. «Усолода вiтру» простоiть нiч бiля причалу, а Шаллан домовиться з капiтаном про цiну – як завжди, з великою знижкою, з огляду на тi iнвестицii, якi зробила ii сiм’я в судноплавне пiдприемство Тозбека, – за яку той доправить ii до наступного порту.

Минули мiсяцi вiдтодi, як Тозбек мав би вибавитися вiд ii товариства. Вона нiколи не вiдчувала з його боку обурення: честь i вiрнiсть щоразу штовхали його до того, щоби пристати на ii чергове прохання. Однак його терпiнню мав рано чи пiзно прийти кiнець, як i ii грошам. Вона й так уже витратила бiльшу половину тих сфер, що взяла з собою. Звичайно, вiн не залишить ii в незнайомому мiстi, але цiлком може iз жалем наполягти на тому, щоб вони всi разом поверталися до Веденару.

– Капiтане! – закричав якийсь моряк, пiдбiгаючи до сходнiв. На ньому були лише жилетка й широкi, мiшкуватi штани, а начорно загорiла шкiра вказувала на те, що вiн працюе на свiжому повiтрi. – Сер, повiдомлення про вибуття немае. Портовий реестратор стверджуе, що Джасна ще тут.

– Ба! – сказав капiтан, обертаючись до Шаллан. – Полювання скiнчилося.

– Слава Вiсникам, – тихо вiдповiла вона.

Задерикувато здiйнятi брови капiтана здавалися потоками свiтла, що випромiнювалося з його очей. Вiн усмiхнувся:

– Не iнакше, як вашому прекрасному обличчю завдячуемо ми цим щасливим вiтром! Навiть його спрени виявилися зачарованi вами, Ваша Свiтлосте Шаллан, i привели нас сюди!

Та зашарiлася, маючи на думцi вiдповiдь, яка була б не зовсiм пристойною.

– А! – капiтан тицьнув пальцем у ii бiк. – Бачу, у вас е що менi вiдповiсти – по очах бачу, панянко! Ну ж бо, смiливiше. Розумiете, слова не розрахованi на те, щоби тримати iх усерединi. Вони – вiльнi iстоти, а якщо посадити iх пiд замок, можна заробити розлад травлення.

– Але вийде непристойно… – запротестувала Шаллан.

Тозбек зареготав:

– Ми вже багато мiсяцiв подорожуемо разом, а ви знову за свое! Кажу ж вам, що ми моряки! Ми забуваемо, що таке ввiчливiсть, щойно вперше ступаемо на палубу. Нас уже не виправиш.

Вона всмiхнулася. Суворi няньки й гувернантки вчили ii тримати язика за зубами, та, на жаль, ii брати виявили ще бiльше рiшучостi, пiдбурюючи ii до протилежного. Тож вона завела звичку розважати iх дотепними зауваженнями, коли вони лишалися без нагляду. Дiвчина з любов’ю пригадала години, проведенi у великiй залi маетку, бiля камiна, у якому потрiскували дрова, в оточеннi трьох iз чотирьох ii братiв, котрi купчилися довкола неi, дослухаючись до ущипливих коментарiв щодо ще одного батькового лизоблюда чи мандрiвного подвижника. Шаллан нерiдко вигадувала пустотливi сценарii бесiд, що приписувалися тим вiдвiдувачам, яких вони, дiти, бачили, але чиiх слiв не чули.

Так у нiй сформувалось те, що няньки в один голос називали «зухвалою жилкою». А моряки цiнували дошкульнi зауваження навiть бiльше, нiж колись ii брати.

– Бачите, – мовила Шаллан до капiтана, знову беручись рум’янцем, але все ще не втративши охоти висловити те, що на умi, – я от що подумала: ви стверджуете, що моя краса улестила вiтри чимшвидше доправити нас до Харбранта. Але ж хiба з цього не випливае, що пiд час попереднiх плавань якраз брак моеi краси спричинювався до того, що ми прибували запiзно?

– Ну… тобто… нi…

– Виходить, – вела далi Шаллан, – що насправдi ви сказали менi, що я була гарною рiвно одну шосту частину часу, який ми провели в морi.

– Дурницi! Ви, молода панно, схожi на свiтанок – i крапка!

– На свiтанок? Ви маете на увазi, що я аж надто червона, – тут вона злегенька смикнула себе за довге руде волосся, – i що, забачивши мене, люди нерiдко стають буркотливими?

Вiн засмiявся, i до його смiху долучилося кiлька iнших морякiв, якi опинилися були поблизу.

– Ну добре, – сказав капiтан Тозбек, – тодi ви схожа на квiтку.

– У мене на них алергiя, – скривилася вона.

Вiн звiв брову.

– Нi, серйозно, – зiзналася дiвчина. – Я гадаю, що вони дуже милi. Але якби ви подарували менi букет, то незабаром стали б свiдком настiльки сильного нападу чхання, що вам довелося би вiддирати вiд стiн веснянки, якi позлiтали б iз мене.

– Ну що ж, навiть якщо це правда, я продовжую стверджувати, що ви гарна, мов квiтка.

– Якщо це дiйсно так, тодi молодi люди мого вiку вочевидь потерпають вiд такоi ж алергii, оскiльки тримаються вiд мене на чималiй вiдстанi, – вона скривилася. – От бачите, я ж казала, що це неввiчливо. Молодi панянки не повиннi поводитися настiльки нестримано.

– Ах, панночко, – сказав капiтан, салютуючи iй, тобто ледь торкаючись двома пальцями краю своеi плетеноi шапчини, – нам iз хлопцями не вистачатиме вашого гострого язичка. Навiть не знаю, що ми робитимемо без вас.

– Гадаю, плисти, – вiдказала вона, – а також iсти, спiвати, дивитися на хв

Страница 27

лi. Точнiсiнько те ж саме, що й зараз, тiльки маючи на це бiльше часу, бо вам не доведеться спотикатися об дiвчисько, яке весь час сидить на палубi, малюючи ескiзи та щось бурмочучи собi пiд нiс. Але дякую вам, капiтане, за цю чудову подорож, хоч вона й дещо затяглася.

Капiтан ще раз торкнувся краю шапочки, даючи зрозумiти, що цiнуе ii слова.

Шаллан широко всмiхнулася: вона не очiкувала, що ця самостiйно здiйснювана поiздка принесе з собою таке сильне вiдчуття свободи. Брати хвилювалися за неi, побоюючись, що вона неодмiнно перелякаеться. Вони вважали ii боягузкою через те, що дiвчина не любила сперечатися i зазвичай мовчала, якщо в розмовi одночасно брала участь завелика кiлькiсть людей. Імовiрно, iй i справдi було трiшки страшно – адже вона забралася так далеко вiд Джа Кеведу, i це приголомшувало ii. Але водночас ця подорож була чудова: вона стратила три альбоми, заповнивши iх малюнками iстот i людей, якi зустрiчалися на ii шляху, i хоча турбота про фiнансовий стан родини постiйно нависала над нею темною хмарою, вона врiвноважувалася непiдробним захватом вiд нових вражень.

Тозбек узявся вiддавати розпорядження, пов’язанi зi стоянкою судна. Вiн був хорошою людиною. Що ж до дифiрамбiв ii уявнiй красi, то вона добре розумiла, що саме за ними крилося: щирий, хоча й перебiльшений, вияв прихильностi. Вона мала блiду шкiру, а надворi стояла епоха, коли ознакою справжньоi краси вважалася алетiйська смаглявiсть. І хоча ii очi були свiтло-блакитнi, стороннi домiшки в кровi родини проявилися в рудому волоссi червонясто-коричневого вiдтiнку. Анi единого пасемця, яке було би по-справжньому чорним! Дякувати Вiсникам, ii веснянки трохи вицвiли, вiдколи з дiвчинки вона перетворилася на дiвчину, але все ще вкривали щоки та нiс.

– Панянко, – звернувся до неi капiтан, переговоривши з матросами, – практично не випадае сумнiватися, що Їi Свiтлiсть Джасну ви зможете знайти в Конклавi.

– О, це в Паланеумi?

– Так, так. Там само живе й король. Це, так би мовити, у центрi мiста. Тiльки тут пiд центром мають на увазi горiшню частину, – вiн потер пiдборiддя. – Як би там не було, а Джасна – особа королiвськоi кровi, тож у всьому Харбрантi iй просто нiде бiльше зупинитися. Ось Ялб покаже вам дорогу. А ваш багаж ми доправимо пiзнiше.

– Щиро дякую, капiтане, – сказала вона i додала: – Шайлор мкабат ноур.

Це була тайленська формула подяки, яка дослiвно означала «вiтри донесли нас благополучно».

На капiтановому обличчi з’явилася широка усмiшка:

– Мкаi баде фортентiс!

Вона й гадки не мала, що це означае. Шаллан могла читати тайленською – досить швидко й без словника, але на слух розумiла погано. Тож вона всмiхнулася йому – i, здаеться, цiлком доречно, оскiльки той засмiявся, показуючи щось жестами одному з матросiв.

– Ми простоiмо бiля цього причалу два днi, – сказав вiн iй. – На завтра прогнозують великобурю, тож ми все одно не зможемо пiдняти якiр. І якщо справа, яку ви маете до Їi Свiтлостi Джасни, пiде не так, як ви сподiваетесь, ми залюбки доправимо вас назад у Джа Кевед.

– Ще раз дякую.

– Не варто, панночко, – вiдказав капiтан, – адже ми однаково робили б те саме. А тут можна завантажитися товарами й таке iнше. Та й на малюнку, який ви подарували менi, щоби прикрасити каюту, моя дружина виглядае такою схожою на себе – ну просто як жива!

Вiн пiдiйшов до Ялба i став давати вказiвки. Шаллан чекала, тим часом заховавши альбом назад у шкiряну папку. Ялб. Та вона зламае свого веденського язика, доки вимовить таке iм’я! І чому тайлени так люблять громадити приголоснi, не розбавляючи iх голосними?

Ялб клично махнув iй рукою, i вона рушила вслiд за ним.

– Будьте обережнi, панночко, – застерiг капiтан, коли вона проходила повз нього. – Навiть у такому безпечному мiстi, як Харбрант, криються своi небезпеки. Тож будьте насторожi й глядiть не стратьте розуму.

– Не хвилюйтеся, я не самогубиця. Та й дорогою не планую заходити нi до в’язницi, нi до крамницi… – вiдказала вона, обережно ступаючи на сходнi.

Капiтан засмiявся i помахав iй рукою на прощання, поки вона спускалася трапом, тримаючись за поручнi «вiльною» рукою – правою. Як i в усiх прихильниць воринського вiровчення, ii лiва, «захищена», рука була покритою, i лише правиця залишалася виставленою на загальний огляд. Темноокi простолюдинки зазвичай обходилися рукавичкою, але вiд жiнки ii статусу очiкувалось бiльше скромностi. Тож захищена рука була повнiстю прибрана пiд достатньо довгий лiвий рукав сукнi, манжета якого ще й наглухо застiбалася на гудзики.

Шаллан носила плаття традицiйного воринського крою, яке щiльно облягало бюст, плечi й талiю, а потiм переходило в ширшу спiдницю з плавними лiнiями – воно було синього шовку з гудзиками з чалового панцира по боках. Тож спускаючись сходнями, вона захищеною рукою притискала до грудей портфель, а вiльною трималася за поручнi.

Щойно зiйшовши з трапа, вона вiдразу ж потрапила у вир гарячковоi дiяльностi, що розгорталася на пристанi, де в усi сторони мчали посильнi, а вбранi в червонi ж

Страница 28

кети жiнки вносили належнi вiдмiтки у гросбухи, вiдслiдковуючи шлях вантажiв. Як i Алеткар та ii рiдний Джа Кевед, Харбрант був воринським королiвством. Його жителi не були язичниками, а тому письмо вважалося жiночою справою: чоловiкiв навчали лише глiфам, залишаючи написання листiв i читання iхнiм сестрам чи дружинам.

Шаллан не запитувала прямо, але була впевнена, що капiтан Тозбек умiе читати. Вона бачила його з книгами в руках, i iй було соромно за нього. Чоловiкам не годилося читати – принаймнi тим iз них, хто не належав до подвижникiв.

– Бажаете покататися? – запитав Ялб. Вiн розмовляв якимось сiльським дiалектом тайленськоi, i Шаллан заледве могла розiбрати слова.

– Так, охоче.

Вiн кивнув i зник у натовпi, залишивши ii на причалi в оточеннi групи паршменiв, якi напружено працювали, переносячи дерев’янi ящики з одного пiрса на iнший. Паршмени тупi вiд природи, але робiтники з них хоч куди. Нiколи нi на що не скаржаться й завжди виконують те, що вiд них вимагають. Колись ii батько надавав iм перевагу перед звичайними рабами.

Невже на Розколотих рiвнинах алетi й справдi воювали з паршменами? Для Шаллан це звучало дивно – паршмени ж не б’ються! Вони покiрнi й безсловеснi. Щоправда, висновуючи з чуток, тi, що там, на Розколотих рiвнинах, – так званi паршендi – фiзично вiдрiзняються вiд звичайних паршменiв. Вони сильнiшi, вищi, розумнiшi. Найiмовiрнiше, тi навiть не були власне кажучи паршменами, а доводилися iм якимись далекими родичами.

На ii подив, усюди на причалi виднiлися слiди тутешньоi фауни. У повiтрi звивалося кiлька небесних мурен, видивляючись пацюкiв чи рибин. У розщiлинах мiж дошками пристанi ховалися крихiтнi краби, а до товстих паль причепилося гроно клямкунiв. Уздовж затiненого боку вулицi, яка вела вглиб мiста, кралася в’юнка норка, вишукуючи шматочки чогось iстiвного, що його могли зронити перехожi.

Шаллан не могла втриматися вiд того, щоб дiстати й розкрити свою папку з ескiзами, та почала замальовувати наскок небесноi мурени. І як вона не боялася стiлькох людей довкола? У покритих пальцях захищеноi руки вона затисла вершечок етюдника, а вiльною орудувала вуглиною для малювання. Не встигла вона закiнчити малюнок, як повернувся ii провiдник iз якимось чоловiком, котрий тягнув за собою дивну машинерiю, оснащену двома великими колесами та вкритим пологом сидiнням. Шаллан iз сумнiвом глянула на неi, опускаючи альбом. Узагалi-то вона очiкувала на паланкiн…

Чоловiк, який тягнув цей пристрiй, був невеликий на зрiст, з темною шкiрою, широкою усмiшкою та пухлими губами. Вiн знаками запросив Шаллан сiдати, що вона й зробила з тiею скромною грацiею, яку виховали в нiй гувернантки. Рикша щось запитав, звернувшись до неi якоюсь рубленою, уривчастою мовою, що ii вона не розпiзнала.

– Чого йому треба? – запитала вона у Ялба.

– Вiн хоче знати, якою дорогою вас везти: довгою чи короткою, – Ялб почухав потилицю. – Я не впевнений, у чому мiж ними рiзниця.

– Пiдозрюю, що однiею з них довше iхати, – мовила Шаллан.

– А ви й справдi розумна!

Ялб сказав щось рикшi тiею ж занадто чiткою мовою, i чоловiк вiдповiв.

– Їдучи довгою дорогою, можна вдосталь помилуватися мiстом, – пояснив Ялб. – Натомiсть коротка дорога веде прямо до Конклаву, але гiдних уваги принад по нiй майже не трапляеться. Гадаю, вiн помiтив, що ви тут уперше.

– Я так сильно видiляюся? – запитала Шаллан, червонiючи.

– Е-е-е… нi… звичайно, нi, Ваша Свiтлосте.

– І пiд цим ви маете на увазi, що я видiляюся, мов бородавка на носi в королеви.

Ялб засмiявся:

– Боюся, нiчим крити. Але ж менi здаеться, що не можна потрапити куди-небудь удруге, спочатку не побувавши там уперше. Вряди-годи кожному доводиться видiлятися – тож краще вже робити це так мило й невимушено, як ви!

Їй довелося звикнути до легкого флiрту у виконаннi морякiв. Вони нiколи не були аж надто прямолiнiйними, i Шаллан пiдозрювала, що капiтанова дружина провела з ними серйозну бесiду, коли помiтила, як iхнi комплiменти змушували дiвчину червонiти. Адже в маетку ii батька слуги – навiть тi, котрi мали повнi громадянськi права, – завжди знали свое мiсце.

Рикша все ще чекав на вiдповiдь.

– Скажiть йому, будь ласка, щоб iхав короткою дорогою, – попросила вона Ялба, хоч i палко жадала проiхатися мальовничою. Це ж треба: нарештi вона у справжньому мiстi й мусила iхати напрямки! Але Їi Свiтлiсть Джасна на дiлi довела, що застати ii не легше, нiж упiймати дикого спiвунця. Тож краще було поспiшити.

Головна дорога повзла схилом угору, але то здiймалася вверх, то опускалася вниз, тож навiть iдучи коротким шляхом, Шаллан багато що встигла побачити. Вiд усiх цих дивних людей, видiв i дзвонiв, що дзенькотiли на всi лади, у неi аж у головi паморочилося. Вона вiдкинулася на спинку сидiння й жадiбно всотувала все, що бачила. Виявилося, що будiвлi групуються за кольорами, i кожен колiр щось означае. Крамницi, де торгували однаковим товаром, були пофарбованi в однаковi кольори: у фiолетових продавався одяг, у зелених – харчi. Будинки теж фа

Страница 29

бували за певним принципом, але Шаллан не могла збагнути, яким. Переважали кольори м’якоi палiтри – пастельнi та приглушенi.

Ялб крокував обiч вiзка, тож рикша знову заговорив до неi, обертаючись через плече. Ялб перекладав, засунувши руки в кишенi жилета:

– Вiн каже, що особливiстю цього мiста е лейт.

Шаллан кивнула: багато мiст будувалося в лейтах – мiсцинах, захищених вiд великобур прилеглими скельними формацiями.

– Харбрант – це одне з найзахищенiших великих мiст у всьому свiтi, – перекладав далi Ялб, – i символом цього е дзвоники. Кажуть, нiби iх уперше порозвiшували для того, щоби повiдомляти про настання великобурi – адже люди просто не звертали уваги на легенький вiтерець, – Ялб зам’явся. – Та вiн просто розказуе байки, Ваша Свiтлосте, бо хоче отримати щедрi чайовi. Я чув цю iсторiю й гадаю, що вона просто смiховинна. Якщо пориви вiтру були досить сильними, щоб розгойдувати язики дзвонiв, то й люди неминуче б iх вiдчули. Та й, крiм того, як вони примудрялися не помiчати дощу, що перiщив на iхнi дурнi голови?

Шаллан усмiхнулася:

– Нiчого, хай розповiдае далi.

Вiзник знову затеревенив на свiй рубаний лад – що ж це, врештi-решт, за мова? Шаллан слухала Ялбiв переклад i всотувала види, звуки i, на жаль, запахи. Вона з дитинства звикла до свiжого запаху щойно протертих вiд пилу меблiв i пахощiв пласких перепiчок, що випiкалися на кухнi. Їi мандрiвка океаном познайомила ii з новими ароматами – солоноi води та чистого морського повiтря.

Але тутешнi запахи не мiстили й натяку на чистоту. З кожного провулка шибало в нiс неповторне амбре, зiткане з рiзних вiдтiнкiв смороду. Вони чергувалися ще й iз пряними ароматами iжi, яку продавали вуличнi торгiвцi, i якраз це нашарування було особливо нудотним. На щастя, рикша змiстився в центр проiжджоi частини, вiдтак запахи послабшали, проте це дещо пригальмувало iхню швидкiсть, оскiльки iм доводилося маневрувати в досить щiльному транспортному потоцi. Витрiщивши очi, дiвчина дивилася на людей, яких вони проминали. Ось цi чоловiки iз затягнутими в рукавички руками та шкiрою блакитнуватого вiдтiнку – з Натанатану. Але хто цi високi, сповненi гiдностi люди в чорних одежах? А цi чоловiки з бородами, обплетеними тонкою мотузкою, – так, що скидалися на жезли?

Звуки нагадали Шаллан про спiвочi змагання, якi влаштовували пiд вiкнами ii дому дикi спiвунцi, – тiльки тут вони були рiзноманiтнiшi й гучнiшi. Не менше сотнi горлянок перегукувались мiж собою, чергуючись зi звуками ляскання дверей, гуркоту колiс по брукiвцi та поодинокими криками небесних мурен. А на задньому фонi подзенькували всюдисущi дзвоники, i iхнi звуки посилювалися, щойно задував вiтер. Вони були виставленi у вiтринах крамниць i звисали з кроков. Кожен лiхтарний стовп уздовж вулицi був оснащений прив’язаним пiд лампою дзвоником. Навiть iз самого краю пологу на ii вiзку звисав один – маленький, срiблястий – i видзвонював чистим голоском. Коли вони були приблизно на пiвдорозi вверх по схилу, iх раптом накрила ще й хвиля голосного передзвону годинникiв iз боем, чиi рiзномастi, безладнi удари злилися в брязкiтливий, надокучливий шум.

Із наближенням до верхнього кварталу «в центрi» натовп рiдшав, i врештi рикша пiдвiз ii до масивноi будiвлi на самiй верхiвцi мiста. Пофарбована в бiлий колiр, вона, здавалося, була висiчена в самiй скелi, а не збудована з цегли чи глини. Колони, що височiли спереду, просто-таки виростали з каменю без будь-яких видимих швiв, а задня частина споруди плавно з’еднувалася зi стрiмчаком. Перекриття даху, що виступали з нього, мов оголенi пласти скельноi породи, були увiнчанi приземкуватими куполами й пофарбованi в металевi вiдтiнки. Свiтлоокi жiнки, вбранi в такi ж сукнi, як i Шаллан, – iз лiвою рукою, надiйно захованою в чохол застiбнутоi манжети, – заходили в будiвлю та виходили з неi, несучи письмове приладдя. Чоловiки ж, якi курсували в палац i з нього, були вбранi у воринськi сюртуки вiйськового крою з жорсткими стоячими комiрцями, що закривали всю шию, i штани з цупкоi матерii – тi й iншi застiбнутi на всi гудзики з бокiв. Багато хто мав при боцi меча, що висiв на ременi, туго затягнутому поверх довгого, до колiн, мундира.

Рикша зупинився i щось сказав, звертаючись до Ялба. Взявши руки в боки, матрос вступив у суперечку. Шаллан усмiхнулася, забачивши лютий вираз на обличчi моряка, та з зусиллям клiпнула очима, закарбовуючи його в пам’ятi, щоби потiм намалювати.

– Вiн пропонуе, щоб ми з ним подiлити мiж собою рiзницю, якщо я дозволю йому здерти з вас утридорога за поiздку, – обурено проговорив Ялб, хитаючи головою та простягаючи Шаллан руку, щоб допомогти спуститися з вiзка. Вона злiзла й глянула на рикшу, який стенув плечима, усмiхаючись, мов дитина, яку спiймали на крадiжцi солодощiв.

Дiвчина затиснула портфель у покритiй руцi, i стала порпатися там «вiльною» правою, шукаючи гаманець.

– То скiльки ж менi йому дати?

– Двох свiтлоскалок цiлком вистачить. Я пропонував одну. А цей грабiжник хотiв заломити п’ять.

До цiеi поiздки Шаллан нiк

Страница 30

ли не використовувала грошей за прямим призначенням – вона лише милувалася красою сфер. Кожна з них складалася зi скляноi намистини, трiшки бiльшоi за нiготь великого пальця, i значно меншого коштовного каменя всерединi, що був нiби оправлений у неi. Самоцвiти мали здатнiсть всотувати Буресвiтло, i через це сфери свiтилися. Коли вона вiдкрила гаманець, на ii обличчi засяяли вiдблиски рубiнiв, смарагдiв, дiамантiв i сапфiрiв. Вона видобула три дiамантовi скалки найменшоi вартостi. Найцiннiшими були смарагди, оскiльки Душезаклиначi могли використовувати iх для виготовлення iжi.

Скляна частина бiльшостi сфер була однакового розмiру: iхня цiннiсть визначалася величиною самоцвiту в центрi. Так, кожна з трьох скалок мiстила в собi лише крихiтний шматочок дiаманта. Та навiть його було достатньо, щоби сфера сяяла вiд Буресвiтла – набагато слабше, нiж свiтильник, але все ж помiтно. Вогнемарка – сфера середньоi вартостi – свiтилася хiба трохи тьмянiше, нiж свiчка, i дорiвнювала п’яти свiтлоскалкам.

У ii гаманцi були лише зарядженi сфери, оскiльки вона чула, що затьмаренi багато хто вважае пiдозрiлими, i подекуди для того, щоби переконати iх у справжностi самоцвiту, доводиться звертатися до послуг мiняйла. Найцiннiшi зi своiх сфер вона, звичайно ж, тримала в окремому «захищеному» капшуку, прикрiпленому гудзиками з внутрiшнього боку ii лiвого рукава.

Шаллан вручила три скалки Ялбу, котрий схилив голову набiк. Потому кивнула рикшi, заливаючись рум’янцем i раптово усвiдомлюючи, що машинально поставила Ялба у становище такого собi дворецького – посередника мiж господарем i слугою. А раптом вiн образиться?

Матрос засмiявся й виструнчився, немов удаючи справжнього мажордома, i заплатив рикшi з удавано суворим виразом обличчя. Той теж засмiявся, вклонився Шаллан i потягнув свiй вiзок куди-iнде.

– А це тобi, – сказала дiвчина, витягаючи з гаманця рубiнову марку й вручаючи ii Ялбовi.

– Ваша Свiтлосте, це забагато!

– Частково це знак моеi вдячностi, – пояснила вона, – а почасти плата за те, щоби ти кiлька годин побув тут i почекав – на той випадок, якщо я повернуся.

– Почекати кiлька годин за вогнемарку? Та це ж моя платня за тиждень у морi!

– Тодi цього точно мае вистачити, аби гарантувати, що ти нiкуди не подiнешся.

– Стоятиму тут, як укопаний! – запевнив ii Ялб, складаючи iй вишуканий i на диво добре виконаний уклiн.

Шаллан глибоко вдихнула й покрокувала сходами в бiк вражаючого на вигляд входу до Конклаву. Рiзьблення на скельному каменi й справдi заслуговувало на увагу – ii душа художницi понад усе волiла затриматися та детально його оглянути, проте дiвчина не смiла. Здавалося, що ввiйти в цю величезну будiвлю – все одно що бути поглинутим живцем. На стiнах фойе розмiщувалися ряди люстр iз Буресвiтлом, що випромiнювали бiле сяйво. Найiмовiрнiше, вони були оснащенi дiамантовими броамами, адже Буресвiтло використовувалось у побутi в бiльшостi розкiшних будинкiв. Броам – найдорожча зi сфер – за яскравiстю випромiнювання дорiвнював кiльком свiчкам.

Це свiтло рiвно й м’яко розливалося по постатях прислужникiв, писцiв i свiтлооких, якi снували просторим передпокоем i далi вглиб коридору. Скидалося на те, що будiвля була спланована у виглядi одного широкого, високого та довгого тунелю, що заривався в скелю. З бокiв розмiщувалися ряди величних кiмнат, i боковi коридори нiби вiдгалужувалися вiд цього грандiозного центрального проспекту. Вона раптом вiдчула себе куди впевненiше, нiж назовнi: це мiсце з його метушливими слугами й невисоких рангiв свiтлопанством здалося iй чимось знайомим.

Вона звела вгору свою вiльну руку, сигналiзуючи, що потребуе допомоги, i в ту ж мить до неi поспiшив мажордом у хрусткiй бiлiй сорочцi та чорних штанах.

– Ваша Свiтлосте? – звернувся вiн до неi ii рiдною веденською – очевидно, з огляду на колiр ii волосся.

– Я шукаю Джасну Холiн, – мовила вона, – i менi сказали, що зараз вона перебувае в цих стiнах.

Мажордом церемонно вклонився. Бiльшiсть iз них пишалися своею делiкатною службою – i не в останню чергу тiею властивою iй бундючнiстю, яку Ялб висмiював усього кiлька хвилин тому.

– Чекайте на мое повернення, Ваша Свiтлосте.

Скидалося на те, що вiн належав до другого нану й був темнооким громадянином дуже високого рангу. Згiдно з воринськими уявленнями, Покликання людини – справа, якiй вона присвячуе свое життя, – рiч надзвичайно серйозна. Найкращим способом забезпечити собi достойне мiсце в загробному життi було обрання пiдходящоi професii та безнастанне вдосконалення в нiй. Нерiдко саме обране людиною Покликання визначало ту конгрегацiю, членом якоi вона ставала.

Схрестивши руки на грудях, Шаллан чекала. Свого часу вона довго розмiрковувала над власним Покликанням. Очевидним вибором було мистецтво: вона ж так любила ескiзи. Але ii вабило щось бiльше, нiж просто малювання як таке, – ii захоплював i дослiдницький складник, зокрема й тi питання, якi виникали в процесi спостереження. Чому небеснi мурени не бояться людей? Чим харчуються клямкуни? Чому

Страница 31

опуляцiя пацюкiв процвiтае в одному ареалi й не може вижити в iншому? Тому замiсть малювання вона обрала своiм Покликанням природничу iсторiю.

Дiвчина мрiяла стати справжнiм науковцем, здобути належну освiту та присвятити свiй час глибоким дослiдженням i науковим студiям. Чи не це стало однiею з причин того, що вона розробила цей смiливий план, згiдно з яким iй треба було знайти Джасну та стати ii пiдопiчною? Можливо. Але iй не можна було втрачати концентрацiю. Стати пiдопiчною Джасни, а отже, i ii ученицею, – це лише перший крок.

Отак розмiрковуючи, Шаллан знiчев’я пiдiйшла до колони й провела вiльною рукою по вiдшлiфованому каменю. Як i бiльша частина Рошару, за винятком деяких регiонiв уздовж узбережжя, Харбрант покоiвся на голому, необробленому каменi. Решта будiвель були зведенi просто на скельнiй породi, але саме ця врiзалася в неi. Попри уривчастi знання з геологii, Шаллан здогадалася, що колона була з гранiту.

Долiвку встеляли довгi, цеглисто-жовтогарячi килими. Матерiал був цупким i розрахованим на те, щоб виглядати по-багатому й водночас витримувати нескiнченний потiк вiдвiдувачiв. У широкому прямокутному фойе вiяло старовиною. В однiй iз книжок, що ii вона якось читала, стверджувалося, нiби Харбрант був заснований ще в днi мороку, задовго до Останньоi Руйнацii. Якщо це правда, то вiн i дiйсно старий. Його iсторiя налiчуе тисячi рокiв i сягае часiв, що передували жахiттям Іерократii та навiть – i то набагато – Ренегатству. Аж тiеi сивоi давнини, коли, як вважалося, Спустошувачi все ще носили по землi своi кам’янi тiла.

– Ваша Свiтлосте? – пролунав чийсь голос.

Шаллан обернулася й побачила, що служник уже встиг повернутися.

– Прошу сюди, Ваша Свiтлосте.

Вона кивнула слузi, i той швидко повiв ii вздовж запрудженого людьми коридору. Вона замислилася над тим, у якому свiтлi iй варто було би постати перед Джасною. Ця жiнка була живою легендою. Навiть Шаллан iз глушини Джа Кеведу чула про блискучу еретичку, сестру алетiйського короля. Джаснi було лише тридцять чотири, але багато хто усвiдомлював, що, якби не привселюднi нападки на релiгiю, ii голову давно вже увiнчала би академiчна шапочка магiстра наук. Особливо рiзко вона критикувала конгрегацii, тобто рiзнi релiгiйнi братства, у якi об’еднувалися воринськi вiряни.

Недоречнi саркастичнi зауваження тут не допоможуть. Вона повинна поводитися належним чином. Статус пiдопiчноi при уславленiй жiнцi давав найкращу можливiсть отримати пiдготовку в царинi жiночих мистецтв, до яких належали музика, малювання, письмо, логiка та природничi науки. Це багато в чому нагадувало процес проходження молодим чоловiком вiйськовоi пiдготовки у складi почесноi варти поважаного ним ясновельможного.

А взагалi Шаллан спочатку написала Джаснi листа з проханням про опiку суто з вiдчаю i зовсiм не очiкувала на позитивну вiдповiдь. Проте коли отримала послання, яке сповiщало, що ii прохання вдовольнили, та мiстило наказ прибути в розпорядження авторки в Думадарi через два тижнi, у неi був справжнiй шок. Саме вiдтодi вона й ганялася за своею кореспонденткою.

Джасна була еретичкою. А чи не зажадае вона вiд Шаллан, щоб i та зреклася вiри? Вона сумнiвалася, що змогла би зважитися на такий крок. Воринськi вчення про Славу та Покликання людини були для неi однiею з нечисленних розрад у тi нелегкi днi, коли батько ставав по-справжньому нестерпним.

Вони звернули у вужчий прохiд i запетляли системою коридорiв, що вели все далi й далi вiд основноi печери. Врештi-решт на одному з поворотiв служник зупинився й жестом запросив Шаллан iти далi. З коридору праворуч вiд неi доносилися голоси.

Шаллан вагалася. Вона iнколи дивувалася, як узагалi дожилася до такого: росла тихою, боязкою, була найменшою з п’яти дiтей i единою дiвчинкою. Їi весь час захищали й оберiгали. А тепер усi сподiвання родини виявилися покладеними на ii плечi.

Їi батько був мертвий, але iснувала життева необхiднiсть тримати це у таемницi.

Дiвчина не любила згадувати про той день: витiснила його зi своеi пам’ятi та привчила себе думати про iнше. Але наслiдки такоi втрати аж нiяк не випадало iгнорувати. Батько був щедрим на обiцянки: дiловi угоди, хабарi або й щось середне мiж першим i другим. Дiм Давар заборгував величезнi суми грошей незлiченнiй кiлькостi людей, тож тепер, за вiдсутностi його глави, котрий умiв умиротворяти всiх, кредитори мали от-от заявити про своi права.

Нi до кого було звернутися по допомогу. Головно через батька ii родину ненавидiли навiть союзники. Великий князь Валам – ясновельможний, котрому вони принесли васальну присягу на вiрнiсть, – був серйозно хворий i бiльше не пропонував iм свого покровительства. Коли стане вiдомо, що ii батька нема серед живих, а родина збанкрутiла, Дому Давар прийде кiнець. Їх поглине i пiдкорить своiй владi iнший рiд.

Задля покарання iх змусять працювати до сьомого поту. Можливо, iм навiть свiтить перспектива загинути вiд рук розлючених кредиторiв. Вдасться чи нi вiдвернути таку долю, залежало вiд Шаллан, i першим кроком на шл

Страница 32

ху до порятунку була Джасна Холiн.

Шаллан глибоко вдихнула й звернула за рiг коридору.

4

Розколотi рiвнини

«Я ж умираю, чи не так? Знахарю, навiщо тобi моя кров? А хто це бiля тебе, зi смугастою головою? Вдалинi я бачу сонце, темне й холодне, що сяе в чорному небi», – записано джеснана третього дня 1172 року зi слiв решiйця, за фахом приборкувача чалiв, за одинадцять секунд до того, як вiн помер. Зразок заслуговуе на особливу увагу.

– Чому ти не плачеш? – запитала спрен.

Каладiн сидiв, розвернувшись спиною в куток клiтки та потупивши очi. Дошки настилу, на якi падав його погляд, покололися, нiби хтось намагався видряпати iх голими нiгтями. Розщеплена частина днища була вкрита темними плямами в тих мiсцях, де суха, сiрого кольору деревина увiбрала в себе кров. Даремна, примарна спроба втекти.

Фургон котився далi. Кожного дня одне й те ж саме. Вiн прокидався змученим i розбитим пiсля переривчастого сну на голих дошках – без сiнника чи ковдри. Потiм, фургон за фургоном, рабiв по черзi випускали, i тi шкутильгали з кайданами на ногах, маючи трошки часу, щоб розiм’ятися та справити нужду. Вiдтак iх пакували назад, давали вранiшню порцiю баланди, i фургони котилися далi – аж до обiдньоi зупинки. Потiм знову iхали. Тодi вечiрня баланда, а пiсля неi кiвшик води перед сном.

Тавро «шаш» на лобi в Каладiна було так само вкрите трiщинами й кровоточило. Добре хоча б, що дах фургона давав тiнь, затуляючи вiд сонця.

Спрен вiтру знову перетворилася на iмлу й летiла за клiткою на колесах, мовби крихiтна хмаринка. Вона наблизилася до Каладiна, i вiд цього поруху в ii переднiй частинi проступили контури обличчя, нiби зустрiчний вiтер трохи розiгнав туман, i з-пiд нього проглянуло щось iстотнiше – повiтряно-прозоре, жiночне й кутасте. І з напрочуд допитливими очима. У жодного з бачених ним ранiше спренiв таких не було.

– Вночi iншi плачуть, – сказала вона, – а от ти – нi.

– А чого плакати? – запитав вiн, вiдкидаючи голову на грати позаду. – Що це змiнить?

– Не знаю. А чому люди плачуть?

Вiн усмiхнувся й заплющив очi:

– Постав це запитання Всемогутньому, маленька. Але не менi.

Через вологiсть Схiдного лiта з його чола градом котився пiт i, просочуючись у рану, ятрив ii. Залишалося сподiватись, що незабаром природа знову втiшить iх кiлькома тижнями весни. Погоди й пори року не можна було передбачити. Спробуй дiзнайся, скiльки вони триватимуть, хоча зазвичай тяглiсть кожноi з них складала декiлька тижнiв.

Фургон котився далi. Через деякий час Каладiн вiдчув на своему обличчi сонячне свiтло. Розплющив очi. З-пiд даху клiтки падали сонячнi променi. Отже, друга чи третя година пополуднi. А де ж обiдня миска баланди? Ухопившись однiею рукою за сталевi грати, Каладiн пiдвiвся. Вiн не мiг розгледiти Твлаква, який правив чалами першого фургона, – лише пласколицього Блута на передку заднього. Найманець був одягнений у брудну сорочку зi шнурiвкою спереду та крислатий капелюх вiд сонця. Спис i палиця лежали на лавi поряд нього. Меча вiн не мав: цього не мiг собi дозволити навiть Твлакв – не тодi, коли вони так близько вiд земель алетi.

Трава так само розступалася перед фургонами: ховалася перед самими iхнiми колесами, а пiсля того, як вони проiжджали, – знову виповзала. Довколишнiй пейзаж був поцяткований дивними кущами, яких Каладiн не мiг розпiзнати. У них були товстi стовбурцi та стебла, вкритi зеленими колючками. Щойно фургони пiд’iжджали надто близько, iхнi голки ховалися в стебла, залишаючи по собi лише покрученi, мов черви, стовбури з вузлуватими гiлочками. Вони всiвали горбистий краевид, пiдносячись над вкритими травою скелями, мов мiнiатюрнi вартовi.

Фургони просто iхали далi, хоч було вже добре за полудень. «Чому ми не зупиняемося на обiд?» – подумав Каладiн.

Нарештi головний фургон зупинився. Услiд за ним, захитавшись, стали й iншi два, а червонопанцирнi чали завовтузилися та заворушили щупальцями. Цi скринеподiбнi тварини мали опуклi, твердi, мов камiнь, щитки та товстi червонi ноги, що скидалися на стовбури дерев. Каладiн чув, нiби своiми клешнями вони завиграшки можуть перекусити людинi руку. Та чали, особливо одомашненi, були покiрними, i за всю його службу в армii вiн нiколи не стикався з тим, щоби вони завдали комусь бiльшоi шкоди, нiж несмiливий щипок.

Блут i Таг позлазили з фургонiв i пiдiйшли до Твлаква. Работорговець стояв, зiп’явшись на передок своеi клiтки на колесах, – однiею рукою прикриваючи очi вiд бiлого сонячного свiтла, а в iншiй тримаючи аркуш паперу. Зчинилася суперечка. Твлакв наполегливо махав рукою в той бiк, у який вони iхали, i тицяв пальцем в аркуш паперу.

– Що, Твлакве, заблукав? – гукнув до нього Каладiн. – То помолися Всемогутньому – нехай виведе тебе на правильний шлях. Подейкують, що в нього особливе ставлення до работорговцiв. У Геенi навiть е для вас окрема комiрчина.

Один iз рабiв по лiву руку вiд Каладiна – той самий чоловiк iз довгою бородою, який розмовляв iз ним кiлька днiв тому, – боком подався назад, не бажаючи, щ

Страница 33

би його помiтили поряд iз невiльником, котрий провокуе хазяiна.

Твлакв завагався, а тодi рiзко махнув найманцям рукою, щоб вони замовкли. Потiм цей огрядний чоловiк зiскочив з передка фургона й пiдiйшов до Каладiна.

– Гей, ти, дезертире, – гукнув вiн, наближаючись. – Алетiйськi армii ходять цими землями в походи. Тобi, бува, не знайома ця мiсцевiсть?

– Покажи мапу, – вiдповiв той.

Твлакв знову засумнiвався, але зрештою простягнув ii Каладiновi. Той просунув руку крiзь грати й ухопив папiр. А тодi, навiть не глянувши на нього, миттю розiрвав надвое. За лiченi секунди вiн розшматував мапу на сотнi клаптiв просто на очах зацiпенiлого вiд страху Твлаква.

Работорговець загукав найманцiв, але доки тi з’явилися, у руках Каладiна вже було двi жменi конфетi, яким вiн осипав новоприбулих.

– Щасливого Середпразника, покидьки, – встиг кинути вiн, поки паперовi снiжинки все ще кружляли в повiтрi довкола них. А тодi повернувся та перейшов у iнший бiк клiтки, де й опустився на настил обличчям до них.

Твлакв стояв, як громом приголомшений, – йому просто вiдiбрало мову. Тодi побагровiв i, тицяючи пальцем у бiк Каладiна, прошипiв щось своiм поплiчникам. Блут ступив був крок у напрямку клiтки, але вiдразу ж передумав. Вiн глянув на Твлаква, знизав плечима й вiдiйшов убiк. Твлакв повернувся до Тага, але той лише похитав головою i тихо щось пробурмотiв.

Показившись кiлька хвилин через найманцiв-боягузiв, Твлакв обiйшов навколо фургона й наблизився до мiсця, де сидiв Каладiн. Коли чоловiк заговорив, його голос звучав навдивовижу спокiйно:

– Бачу, ти не дурень, дезертире. Ти зумiв стати для мене безцiнним. Іншi раби нетутешнi, та й сам я нiколи не бував у цих краях. Тож можеш торгуватися. Чого ти хочеш в обмiн на те, щоби стати нашим провiдником? Як щодо того, аби я щодня давав тобi зайву порцiю iжi, – якщо, звичайно, ти зумiеш ii заслужити?

– Ти хочеш, щоби я вiв караван?

– Скажiмо так: твоi вказiвки не будуть зайвими.

– Добре. Тодi спочатку знайди путящий стрiмчак.

– Ти що, хочеш вилiзти на нього та як слiд озирнутися довкола?

– Нi, – сказав Каладiн, – просто так менi буде звiдки скинути тебе.

Твлакв роздратовано поправив шапчину й зализав назад довгу бiлу брову.

– Ти ненавидиш мене. Це добре. Ненависть надасть тобi сили, i я зможу дорого тебе продати. Але ти не зможеш помститися менi, якщо в мене не буде шансу доправити тебе на невiльничий ринок. Я не дам тобi втекти. Але, може статися, хтось iнший дасть. Бачиш: у твоiх iнтересах, щоб я тебе продав.

– Я не хочу мститися, – сказав Каладiн.

Повернулася спрен вiтру, котра на якийсь час вiдлучалася, щоб роздивитися один iз дивних кущiв. Вона приземлилася прямо в повiтрi й узялася походжати довкола обличчя Твлаква, уважно вивчаючи його. Проте той, здавалося, просто не бачив ii.

Работорговець насупився:

– Не хочеш помсти?

– Вона не приносить полегшення, – вiдповiв Каладiн. – Я засвоiв цей урок ще давним-давно.

– Давним-давно? Дезертире, тобi не бiльше вiсiмнадцяти.

Майже вгадав: йому було дев’ятнадцять. Невже вiд часу, коли вiн вступив до Амарамового вiйська, минуло лише чотири роки? Каладiну здавалося, що вiдтодi вiн постарiв на добру дюжину.

– Ти молодий, – вiв далi Твлакв, – i мiг би спробувати втекти вiд своеi долi. Бувало й таке, що люди поверталися до життя навiть iз тавром раба на лобi. Адже можна виплатити свою вартiсть, розумiеш? Чи переконати одного з хазяiв, щоби дав тобi свободу. Ти мiг би знову стати вiльним – це не так уже й малоймовiрно.

Каладiн презирливо пирхнув:

– Нi, Твлакве, менi не стати вiльним вiд цих тавр. Ти сам добре знаеш, що я намагався втекти десять разiв, знову i знову, – i кожна спроба закiнчувалася невдачею. Адже не самi лише глiфи на моему лобi змушують твоiх найманцiв бути насторожi.

– Але ж поразка в минулому не означае, що немае шансу в майбутньому.

– Менi кiнець. І начхати, – вiн глянув на работорговця: – А крiм того, ти й сам не вiриш своiм словам. Не думаю, що людина на кшталт тебе могла би спокiйно спати вночi, якби й справдi думала, що раби, яких вона продала, можуть одного дня знову стати вiльними й податися на пошуки свого старого друга.

Твлакв засмiявся:

– Може, що й так, дезертире. Можливо, i твоя правда. А може, я просто думаю, що якби тобi й випало знов опинитися на волi, ти би будь-що намагався вистежити того, хто колись продав тебе в рабство, – га? Ясновельможного Амарама – хiба нi? Його смерть була би менi попередженням, i я встиг би дати драла.

Як вiн дiзнався? Де почув про Амарама? «Я знайду його, – подумав Каладiн, – я власноруч випущу йому кишки. Я вiдкручу йому голову. Я…»

– Угу, – сказав Твлакв, вдивляючись в обличчя Каладiна, – здаеться, ти прибрiхував, коли казав, нiби не жадаеш помсти. Ясно.

– Звiдки ти знаеш про Амарама? – запитав Каладiн, кинувши на нього сердитий погляд. – Вiдтодi я пройшов через пiвдюжини рук.

– Людям ротiв не позашиваеш. А работорговцi – народ балакучий. Бач, ми мусимо дружити мiж собою, бо iншi нас на

Страница 34

ух не терплять.

– Тодi ти знаеш, що мене затаврували не за дезертирство.

– Ха! Проте ми маемо вдавати, що це правда, – втямив? Виннi в тяжких злочинах погано продаються. Через той глiф «шаш» на твоему лобi за тебе й так важко буде взяти хорошу цiну. А якщо я не зможу тебе продати, тодi… словом, тобi не сподобаеться. Тож ми гратимемо в цю гру разом. Я скажу, що ти дезертир. А ти мовчатимеш. Усе дуже просто…

– Це незаконно.

– Тут тобi не Алеткар, – вiдказав Твлакв, – i його закони тут не дiють. Крiм того, дезертирство було вказане як офiцiйна причина твого продажу в рабство. Скажеш, що все було iнакше, – i нiчого не наживеш, окрiм слави брехуна.

– І головного болю для тебе.

– Але ж ти щойно сказав, що не хочеш мститися менi.

– Може, ще захочу.

Твлакв засмiявся:

– Нi, якщо ти й досi цього не захотiв, то вже, напевно, i не захочеш! А крiм того, хiба ти не погрожував скинути мене зi скелi? Тому гадаю, ти все ж захотiв. Але зараз нам конче треба вирiшити, як бути далi. Адже мою мапу спостигла передчасна смерть.

Каладiн повагався, тодi зiтхнув.

– Нiчим не можу допомогти, – щиро зiзнався вiн, – я теж тут уперше.

Твлакв насупився. Тодi нахилився ближче до клiтки, вдивляючись в обличчя Каладiна, – хоч i з безпечноi вiдстанi. За хвилину вiн похитав головою:

– Я вiрю тобi, дезертире. Шкода. Що ж, покладуся на власну пам’ять. А та мапа все одно нiкуди не годилася. Я майже радий, що ти ii порвав, бо й самому не раз кортiло зробити те саме. Якщо раптом я надибаю де-небудь портрети своiх колишнiх дружин, то неодмiнно потурбуюся, щоби вони потрапили тобi до рук, i тодi матиму зиск iз твоiх унiкальних талантiв.

І вiн неспiшно покрокував геть.

Каладiн провiв його поглядом, а тодi вилаявся собi пiд нiс.

– Ти чого? – запитала спрен вiтру й пiдiйшла до нього, схиливши голову набiк.

– Вiн менi без п’яти хвилин подобаеться, – сказав Каладiн, вiдкинувши голову на грати.

– Але… пiсля того, що вiн зробив…

Каладiн стенув плечима.

– Я не сказав, що Твлакв не покидьок. Просто вiн iз тих покидькiв, що викликають симпатiю, – вiн задумався, а тодi скривився. – Вони найгiршi з усiх: коли iх убиваеш, то врештi-решт почуваешся винним.

* * *

Пiд час великобур фургон протiкав. Воно й не дивно: Каладiн давно пiдозрював, що Твлакв узявся за работоргiвлю, пiдхльостуваний ударами лихоi долi. Вiн би залюбки торгував чим-небудь iншим, але щось – може, брак коштiв або необхiднiсть спiшно покинути звичне середовище – змусило його зайнятися цим найменш шанованим ремеслом.

Люди на подобу нього не могли дозволити собi не те що розкiш – навiть прийнятну якiсть. Вони заледве встигали розраховуватися з боргами. Звiдси й дiрявi дахи фургонiв. Накладнi боковини були досить мiцними, щоби протистояти вiтрам великобур, але про комфорт доводилося забувати.

Твлакв ледь не прогавив моменту, коли належало готуватися до чергового погiршення погоди. Очевидно, мапа, яку подер Каладiн, також мiстила таблицю з датами великобур, куплену в якогось мандрiвного буревартiвника. Бурю можна спрогнозувати математичним способом: колись Каладiновому батьковi це правило за розвагу, i вiн угадував точну дату вiсiм разiв iз десяти.

Дошки гримiли об грати клiтки, коли вiтер шмагав по фургону, тряс i розхитував його, немов той став iграшкою в руках незграбного велетня. Деревина скрипiла, i крiзь трiщини проникали струменi льодяного дощу. Крiзь них також пробивалися спалахи блискавок, супроводжуванi перекотами грому. У рабiв тiльки й було свiтла, що вiд тих заграв.

Інодi блискавицi не супроводжувались громом, i тодi раби стогнали вiд жаху, бо уява малювала iм Прародителя бур, примари Загублених Променистих чи Спустошувачiв – усiх тих, хто, як вважалося, бродить у напiвтемрявi буремних днiв i ночей. Вони збилися в купу в дальньому кiнцi фургона, грiючи один одного теплом свого тiла. Каладiн не став iм заважати й сидiв сам, спершись спиною об грати.

Вiн не вiрив у побрехеньки про iстот, що приходять iз бурями. Якось за часiв служби в армii йому довелося перечiкувати кiлька великобур пiд краем кам’яного звису або пiд ще якимось iмпровiзованим прихистком. Що й казати, охочих залишатися надворi пiд час грози такоi сили не знаходилося, але iнколи вибору просто не було. Усi тi, хто з’являеться в бурю – хоч би й сам iхнiй Прародитель, – i близько не становили такоi смертельноi небезпеки, як здiйнятi ураганом у повiтря уламки скель i гiлки дерев. Проте найбiльшу загрозу являла собою «буряна стiна» – первинний шквал вiтру та води. Що довше вдавалось протриматися пiсля нього, то слабшала буря, аж доки на завершальному етапi не перетворювалася на звичайну мжичку.

Нi, його нiтрохи не лякали Спустошувачi, що рискали в пошуках поживи з людськоi плотi. Вiн хвилювався, як би не трапилося чогось iз Твлаквом. Работорговець перечiкував грозу в тiсному дерев’яному укриттi, вбудованому в днище iхнього фургона. На перший погляд, це було найбезпечнiше мiсце в усьому караванi, проте якийсь нещасливий випадок – кинутий вiтром ва

Страница 35

ун чи обвал фургона – мiг спричинити його смерть. А тодi, як добре розумiв Каладiн, Блут i Таг повтiкають, так i залишивши iх у замкнених клiтках iз закрiпленими боковинами. Тож раби повiльно помиратимуть вiд голоду й зневоднення, живцем запiкаючись на сонцi у своiх коробках.

Буря продовжувала лютувати, струшуючи фургон. Інколи такi вiтри здавалися живими iстотами. А хто вiзьметься стверджувати, що це не так? Узяти хоча би спренiв вiтру: iх що, притягують його пориви чи вони самi i е тими поривами? Душами тiеi сили, яка наразi так завзято старалася розтрощити iхнiй фургон?

Однак ця сила – одухотворена чи нi – зазнала невдачi, адже фургони стояли прикутi ланцюгами до ближнiх валунiв, а iхнi колеса були заблокованi. Пориви вiтру зробилися млявiшими. Перестали спалахувати блискавки, а барабанний бiй дощу, який доводив до сказу, змiнився тихим постукуванням. Лише раз за всю поiздку сталося так, що один iз фургонiв перекинувся у великобурю. Але як сам фургон, так i раби всерединi нього залишилися цiлими, вiдбувшись кiлькома трiщинами або ж, вiдповiдно, синцями.

Раптом дерев’яна боковина справа вiд хлопця затряслася, а тодi вiдвалилася – це Блут повiдкривав запори. Найманець був убраний у шкiряний плащ, що захищав вiд негоди, а з крисiв його капелюха збiгали потоки води. Натомiсть грати – та й тих, хто перебував за ними – вiн, навпаки, пiдставляв пiд струменi, що лилися з неба. Дощ був холодний, хоча й не такий пронизливо-льодяний, як у самий розпал бурi. Каладiна та скупчених долi невiльникiв миттю забризкало з голови до нiг. Твлакв завжди наказував знiмати боковi панелi ще до того, як дощ припинявся: вiн казав, що тiльки так можна хоч трохи позмивати з рабiв iхнiй сморiд.

Блут засунув дерев’яного щита на належне йому мiсце пiд днищем фургона, а далi зняв i два iншi. Перегородка в переднiй частинi клiтки, якраз позад лави вiзника, не знiмалася.

– Щось зарано ти iх ховаеш, Блуте, – сказав Каладiн, бо до «позбувайла» – етапу наприкiнцi великобурi, коли дощик м’яко окроплював землю, – було ще далеченько. Лило наче з вiдра, та й вiтер вряди-годи жвавiшав.

– Хазяiн хоче, щоби сьогоднi ви були чистими, мовби свинi в дощ.

– Чому? – запитав Каладiн, зводячись на ноги, вiд чого з його коричневого дрантя струмками полилася вода.

Та Блут i вухом не повiв. «Напевно, ми наближаемося до кiнцевоi точки маршруту», – подумав хлопець, оглядаючи довколишнiй пейзаж.

Протягом кiлькох останнiх днiв горби остаточно поступилися мiсцем нерiвним скелястим вiдкладенням, поцяцькованим крихкими стрiмчаками й зазубреними обрисами, утвореними в процесi невпинного вивiтрювання. Кам’янистi схили, на якi падало найбiльше сонячного промiння, поросли травою, а в затiнку буяла iнша флора. У тi промiжки часу, що безпосередньо наставали за великобурями, земля просто кишiла життям. Полiпи скелебруньок розкривалися й випускали свое гудиння. Іншi види повзучих рослин, в’ючись, вигулькували з ущелин й активно всотували вологу. Розпускалося листя кущiв i дерев. Крем’ячки усiх видiв вовтузилися в калюжах, насолоджуючись бенкетом. У повiтрi дзижчали комахи, зi схованок вилазили ракоподiбнi – краби й багатоноги. Здавалося, що самi скелi оживали.

Каладiн помiтив, як угорi над його головою промайнули з пiвдюжини спренiв вiтру, чиi напiвпрозорi тiльця немов силкувалися наздогнати останнi повiви великобурi – а може, навпаки, планерували, користуючись ними. Бiля рослин з’явилися крихiтнi вогники – життекузьки або ж спрени життя, що на вигляд скидалися на свiтнi зеленi порошинки чи роi крихiтних напiвпрозорих комах.

Здибивши своi волосоподiбнi колючки, що попереджають про змiну вiтру, бортом фургона проповз багатонiг, чие довгасте тiло оснащене не одною дюжиною пар лапок. І хоч у цьому не було нiчого дивного, проте Каладiн нiколи не бачив багатонога, чий пурпурний панцир був би аж такого темного вiдтiнку. Куди ж Твлакв вiв караван? Цiлиннi схили довколишнiх пагорбiв здавались iдеальними для землеробства. У пору слабших бур, що настае пiсля Ридання, варто лишень удобрити iх живицею вагобрубка змiшаною з лавiсовим насiнням – i за якихось чотири мiсяцi весь схил укриють бiльшi за людську голову полiпи, що аж потрiскуватимуть вiд зерна всерединi.

Незграби-чали неспiшно перемiщувалися туди-сюди, ласуючи скелебруньками, слимаками, а також меншими ракоподiбними, що повиповзали пiсля бурi. Таг i Блут спокiйно припрягали худобин до фургонiв, коли зi своеi водонепроникноi схованки вилiз сердитий на вигляд Твлакв. Работорговець натягнув шапку та вбрався в темно-чорний плащ, щоб захиститися вiд дощу. Вiн рiдко коли полишав укриття до того, як буря повнiстю припинялася, i це могло означати лиш одне: йому не терпiлося чимшвидше дiстатися до мiсця призначення. Невже вони були так близько до узбережжя? Воно було чи не единим мiсцем на всiх Нiчийних пагорбах, де траплялися мiста.

За лiченi хвилини фургони знову котилися по нерiвнiй землi. Каладiн вiдкинувся спиною на грати – небо вже вияснилося, а буря перетворилася на чорну пляму на захiдном

Страница 36

обрii. Сонце принесло з собою жадане тепло, i невiльники грiлися пiд його промiнням, а з iхньоi одежi скрапувала вода й потоками збiгала назовнi крiзь задню стiнку хиткоi клiтки.

Незабаром до Каладiна пiдлетiла напiвпрозора стрiчка свiтла. Ще трохи – i вiн сприйматиме присутнiсть цього спрена як належне. Пiд час бурi вона була кудись зникла, але тепер знову повернулася – як i завжди.

– Я бачив твоiх товаришiв, – знiчев’я сказав Каладiн.

– Товаришiв? – перепитала спрен, набуваючи подоби молодоi дiвчини. Вона взялася походжати в повiтрi довкола нього й час вiд часу кружляла, нiби пританцьовуючи пiд якийсь нечутний ритм.

– Спренiв вiтру, – пояснив Каладiн, – тих, що летять услiд за бурею. Ти впевнена, що не хочеш приеднатися до них?

З палким бажанням в очах вона глянула в захiдному напрямку.

– Нi, – зрештою сказала вона, i далi танцюючи, – менi й тут непогано.

Каладiн стенув плечима. Вона вже не пустувала так сильно, як колись, а вiн бiльше не дозволяв собi дратуватися через ii присутнiсть.

– Тут поблизу е iншi, – сказала вона, – такi само, як ти.

– Раби?

– Не знаю. Люди. Не цi, що тут. Іншi.

– Де?

Крутнувши напiвпрозорим бiлим пальчиком, вона тицьнула ним у схiдному напрямку:

– Там. Їх багато. Дуже-дуже багато.

Каладiн пiдвiвся. Вiн i гадки не мав, що спрени розбираються в тому, як вимiрюються вiдстань i кiлькiсть. «Так… – примружив очi Каладiн, вдивляючись у горизонт. – Це дим, але ж чи з коминiв?» Вiтерець донiс до нього й запах. Якби не дощ, вiн би, ймовiрно, занюхав його ранiше.

Та хiба не все одно? Де бути рабом, а вiльним все одно не стати. Вiн змирився зi своею долею. Так вiн тепер i житиме: нi тривог, анi турбот.

Та все ж вiн зацiкавлено вглядався вперед, поки фургон виiжджав на схил пагорба, поступово даючи рабам змогу як слiд роздивитися картину, що поставала перед iхнiми очима. То було не мiсто, а дещо набагато бiльше, дещо величнiше. То був гiгантський вiйськовий табiр.

– Великий Прародителю бур… – прошепотiв Каладiн.

Десять армiй стояли бiвуаком на знайомий йому алетiйський манiр – у формi кола, залежно вiд рангу конкретного з’еднання: обозники по краях, за ними кiльце найманцiв, солдати-громадяни ближче до центру та свiтлоокi офiцери в самiй серединi. Вiйсько облаштувалось у величезних скельних заглибленнях, подiбних до кратерiв – тiльки краi були бiльш нерiвними, зазубреними. Мов розбитi яечнi шкаралупи.

Вiсiм мiсяцiв тому Каладiн полишив достоту таку саму армiю, тiльки Амарамове вiйсько було значно менше. Натомiсть це займало милi й милi кам’янистоi рiвнини, далеко простягаючись як у пiвнiчному, так i в пiвденному напрямках. У повiтрi гордо майорiло не менше тисячi знамен iз не менш як тисячею диглiфiв, що позначали рiзнi роди. Із зовнiшнього боку табору траплялися й намети, проте бiльшiсть воiнiв були розмiщенi у великих кам’яних казармах. Отже, без Душезаклиначiв не обiйшлося.

Над табiрною стоянкою просто перед ними вився прапор, який Каладiн бачив у книжках. Темно-синiй iз бiлими глiфами «хох» i «лiнiл», стилiзованими пiд меч поряд iз короною. Дiм Холiн. Королiвська династiя.

Передчуваючи недобре, Каладiн глянув у далину по iнший бiк бiвуаку. Пейзаж на схiд вiд нього виглядав достеменно так, як про нього й оповiдалося в дюжинi рiзних iсторiй про кампанiю короля проти зрадникiв-паршендi. Скiльки сягало око, простилалася величезна й розтрiскана скеляста рiвнина – така широка, що iншого краю було не побачити, – поколота й порiзана крутими проваллями та розколинами у двадцять, а то й тридцять футiв завширшки. Вони були такими глибокими, що ховалися в темрявi, утворюючи зубчасту мозаiку нерiвних плато – як величеньких, так i крихiтних. Розлога рiвнина скидалася на тарiль, яку спочатку розбили, а потiм осколки знову склали докупи, позалишавши мiж ними трохи вiльного простору.

– Розколотi рiвнини, – прошепотiв Каладiн.

– Що? – запитала спрен вiтру. – Що таке?

Приголомшений Каладiн похитав головою:

– Я роками домагався, щоб мене направили сюди. Цього хотiв Тiен – принаймнi наприкiнцi. Потрапити сюди, щоб воювати в армii короля…

І ось Каладiн був тут. Нарештi. Суто випадково. Через абсурднiсть ситуацii його розбирав смiх. «Я мав би допетрати, – подумав вiн, – мав би здогадатися. Ми iхали не в бiк узбережжя й тамтешнiх мiст. Ми iхали сюди – де йде вiйна».

На цiй територii дiяли алетiйськi закони й правила, тож вiн гадав, що Твлакв триматиметься подалi вiд таких мiсць. Але ж i цiни тут обiцяли бути найвищими.

– Розколотi рiвнини? – перепитав один iз рабiв. – Справдi?

Іншi юрмилися довкола, роздивляючись нову мiсцевiсть. Через раптове збудження, що охопило iх, вони, здавалося, забули про страх перед Каладiном.

– Так, це дiйсно Розколотi рiвнини, – сказав iще один чоловiк. – Це королiвське вiйсько.

– Може, тут ми знайдемо справедливiсть, – озвався iнший.

– Я чув, нiби слуги з королiвського палацу живуть не згiрше за найбагатших купцiв, – втрутився й третiй. – Ймовiрно, i до рабiв там ставляться краще. Ми жит

Страница 37

мемо у воринських землях – нам навiть платитимуть.

Це була чиста правда. За виконану роботу невiльникам належало видавати невеличку платню – половину вiд того, що отримав би вiльний, а ця сума вже була меншою вiд тiеi, яку зажадав би за ту ж працю повноправний громадянин. Та це було краще, нiж нiчого, й алетiйське законодавство юридично закрiплювало таку практику. Лише подвижникам не треба було платити – але вони й так не могли мати нiчого у власностi. Їм – i паршменам. Але ж тi були радше тваринами, нiж людьми.

Раб мiг витрачати своi заощадження на покриття боргу перед господарем i пiсля багаторiчноi працi викупити себе з неволi – принаймнi теоретично. Чоловiки продовжували гомонiти, доки фургони з’iжджали схилом униз, але Каладiн перебрався у задню частину клiтки. Вiн бо пiдозрював, що нiбито надана рабам можливiсть сплатити свою вартiсть була не бiльше, нiж хитрим трюком, розрахованим на те, щоби тримати iх у покорi. Адже борг невiльника був величезним – набагато бiльшим, нiж та цiна, за яку його купували, – i таку суму практично неможливо було погасити.

Вiд попереднiх хазяiв вiн завжди вимагав, щоби платню видавали йому на руки. Та вони знаходили сотню способiв ошукати його – то виставляли рахунок за житло, то за iжу. І всi свiтлоокi були такими. Рошон, Амарам, Катаротам… Кожен свiтлоокий, iз яким коли-небудь стикався Каладiн, – хоч у днi свободи, хоч iз тавром на лобi – незмiнно виявлявся розбещеним до самих кiсток, попри всю його позiрну красу й вишуканi манери. Вони скидалися на гниючi трупи, загорнутi в дорогi шовковi савани.

Решта рабiв i далi балакали про королiвську армiю та справедливiсть. «Справедливiсть, – подумав Каладiн, вiдкидаючись на грати. – Не впевнений, що така штука iснуе». Та все ж його мозок активно працював. Ось воно, королiвське вiйсько – армii всiх десяти великих князiв, якi прийшли, щоби виконати Пакт помсти.

Якщо на свiтi й залишалася якась рiч, що про неi вiн усе ще дозволяв собi помрiяти, то це про можливiсть потримати в руцi списа. Знову битися, ще раз спробувати вiднайти в собi ту людину, якою вiн колись був. Людину, якiй не байдуже.

Якщо цим мрiям i судилося збутися, то тiльки тут.

5. Єретичка

«Я зрiв кiнець i вiдаю його назву – Нiч скорбот, Справжня Руйнацiя. Вiчновiй», – записано нанеса першого дня року 1172 зi слiв темноокого юнака незнаного роду-племенi за п’ятнадцять секунд до того, як вiн помер.

Шаллан не очiкувала, що Джасна Холiн виявиться такою вродливою.

То була велична, зрiла краса – як-от можна узрiти на портретi якоiсь ученоi давноминулих днiв. Шаллан раптом усвiдомила, що наiвно сподiвалася зустрiти потворну стару дiву – одну з тих жорстоких i бундючних святенниць, якi колись опiкувалися ii вихованням. А якою ж iще уявляти собi еретичку, якiй добряче за тридцять i яка все ще незамiжня?

Джасна i близько на них не скидалася: висока, струнка, з гладкою шкiрою, тонкими чорними бровами й густим волоссям кольору дуже темного онiкса. Частину його вона збирала доверху, закручуючи довкола маленькоi золотоi прикраси у формi сувою та заколюючи двома шпильками, а решта вiльно спадала ззаду маленькими, пружними кучериками. Навiть укладене й звите, воно все одно сягало iй до плечей, а отже, було тiеi ж довжини, що й волосся Шаллан, – майже до пояса.

Їi обличчя було радше квадратноi форми, а проникливi очi – свiтло-фiолетовими. Вона слухала, що говорив iй якийсь чоловiк у цеглисто-жовтогарячому з бiлим вбраннi – кольорах правлячоi в Харбрантi королiвськоi династii. Їi Свiтлiсть Холiн була на кiлька пальцiв вищою за нього – очевидно, слава про зрiст алетiйцiв не була перебiльшеною. Глянувши на Шаллан, Джасна вiдмiтила про себе ii присутнiсть i повернулася до перерваноi розмови.

Прародителю бур! Ця жiнка була сестрою самого короля! Стримана, велична, у бездоганному блакитно-срiблястому вбраннi. Як i сукня самоi Шаллан, ii плаття застiбалося з бокiв i мало високий комiр, хоча груди Джасни й були значно повнiшi. Починаючи вiд талii, спiдницi розширялися донизу та щедрим потоком опускалися на пiдлогу. Рукави були довгими й пишними, а застiбнута на гудзики манжета лiвого ховала ii захищену руку.

Вiльну руку Джасни прикрашав незвичний ювелiрний вирiб: двi каблучки та браслет, з’еднанi кiлькома ланцюжками, що утримували на тильнiй сторонi долонi утворюваний коштовним камiнням трикутник. Це був Душезаклинач – це слово вживали як на позначення людей, задiяних у вiдповiдному процесi, так i фабрiала, що його уможливлював.

Потихеньку, ледь не крадькома, Шаллан стала просуватися ближче, прагнучи краще роздивитися великi, сяючi самоцвiти. Їi серце забилося швидше: цей Душезаклинач виглядав достоту так само, як i той, що вона з братами колись знайшла у внутрiшнiй кишенi батькового сюртука.

Усе ще зануренi в розмову, Джасна й чоловiк у цеглисто-жовтогарячому та бiлому рушили в напрямку Шаллан. Як вiдреагуе Джасна, коли дiзнаеться, що новоспечена пiдопiчна нарештi наздогнала ii? Чи сердитиметься на неi за ii забарнiсть? Не вона була в

Страница 38

тому винна, але ж людям властиво очiкувати нерозумних крокiв вiд тих, хто нижчий вiд них за статусом.

Як i та величезна печера, з якоi вона щойно прибула, це примiщення теж було висiчене у скелi, але мало багатше оздоблення, включно з вишукано прикрашеними канделябрами iз зарядженими Буресвiтлом самоцвiтами. Бiльшiсть iз них були фiолетовими гранатами темного вiдтiнку – менш коштовними, якщо порiвнювати з iншим камiнням. Та навiть попри це кожна з люстр вартувала цiлого багатства – з огляду на саму лише кiлькiсть блискотливих фiолетових вогникiв. Проте навiть бiльше, нiж гранати, Шаллан вразили симетричнiсть композицii та краса структури кристалiв, що звисали по краях свiтильникiв.

У мiру iхнього зближення до Шаллан стали долiтати деякi зi слiв, сказанi Джасною:

– …усвiдомлюете, що цей крок може спричинити небажану реакцiю з боку конгрегацiй? – мовила вона алетiйською. Ця мова дуже близька до рiдноi для Шаллан веденськоi, тож iще в дитинствi вона добре засвоiла ii.

– Так, Ваша Свiтлосте, – вiдповiв убраний у королiвськi кольори чоловiк. Вiн був уже поважних лiт i мав рiденьку бiлу бороду та свiтло-сiрi очi. На його вiдкритому добродушному обличчi проступало занепокоення. Голову чоловiка покривав невисокий, цилiндричноi форми капелюх, колiр якого гармонiював iз тонами одягу. Багата мантiя. Може, це якийсь королiвський управник?

Але нi. Цi самоцвiти в нього на пальцях, те, як вiн тримаеться, почет свiтлооких, котрi намагаються вгадати його бажання… «Прародителю бур! – подумала Шаллан. – Не iнакше, як це сам король!» Не брат Джасни, Елгокар, а король Харбранта, Тараванджiан.

Шаллан квапливо присiла у вiдповiдному ситуацii реверансi, i Джасна це помiтила.

– Подвижники мають тут неабиякий вплив, Ваша Величносте, – продовжувала вона спокiйним тоном.

– Як i я, – вiдповiв король. – Вам не варто за мене хвилюватися.

– Дуже добре, – сказала Джасна. – Вашi умови цiлком прийнятнi. Проведiть мене на мiсце, i я подивлюся, що можна зробити. Щоправда, на шляху туди я, з вашого дозволу, на хвилинку вiдволiчуся – менi треба про декого подбати.

Джасна рiзко махнула Шаллан рукою, щоби та приедналася до них.

– Звичайно, Ваша Свiтлосте, – вiдказав король. Здавалося, вiн ставився до спiвбесiдницi з пiдкресленою шаною. Харбрант був дуже маленьким королiвством – власне, всього-на-всього мiстом, – тодi як Алеткар належав до наймогутнiших королiвств у свiтi. Як би там не виходило за протоколом, а з точки зору реального впливу алетiйська принцеса безумовно перевершувала його.

Шаллан пришвидшила кроки, щоб наздогнати Джасну, котра йшла трiшки позаду короля, тодi як той заговорив до когось зi свого почту.

– Ваша Свiтлосте, – сказала дiвчина, – мене звати Шаллан Давар, i це менi ви призначили аудiенцiю. Я глибоко шкодую стосовно того, що не застала вас у Думадарi.

– Це не твоя провина, – вiдповiла Джасна, легенько змахнувши пальцями. – Я й не очiкувала, що ти встигнеш, бо й сама не знала, куди вiдбуду з Думадарi, коли надсилала тобi того листа.

Джасна не гнiвалася, i це був добрий знак. Шаллан вiдчула, як ii хвилювання дещо вляглося.

– Я вражена твоею завзятiстю, дитя мое, – вела далi принцеса. – Чесно кажучи, не думала, що ти зайдеш аж так далеко, вирушивши вслiд за мною. Пiсля Харбранта я планувала утримуватись вiд того, щоб i надалi залишати тобi записки, оскiльки вважала, що ти облишиш цю справу. Бiльшiсть саме так i чинять уже пiсля перших кiлькох зупинок.

Бiльшiсть? Отже, це було щось на зразок випробування? І Шаллан його успiшно пройшла?

– Так, дiйсно, – продовжувала Джасна iз задумливiстю в голосi. – Можливо, я i справдi дозволю тобi подати клопотання щодо мiсця пiдопiчноi при моiй особi.

Приголомшена Шаллан заледве не спiткнулася. Клопотання? Але ж хiба вона вже цього не зробила?

– Ваша Свiтлосте, – проговорила Шаллан. – Я гадала, що… ваш лист…

Джасна кинула на неi пильний погляд:

– Я дала тобi дозвiл на аудiенцiю, юна панно. Але не обiцяла взяти тебе в пiдопiчнi. Пiдготовка пiдопiчноi та турбота про неi потребують уваги, а зараз у мене нема на це нi часу, нi терпiння. Та якщо вже ти так далеко забралася, я вiзьму до уваги твое прохання, але ти маеш розумiти, що в мене суворi вимоги.

Шаллан притлумила невдоволену гримасу.

– Хм, обiйшлося без iстерики, – зауважила Джасна. – Це добрий знак.

– Істерики, Ваша Свiтлосте? У свiтлоокоi?

– Це, напевно, здивуе тебе, – мовила принцеса сухо, – проте саме лишень належне поводження не забезпечить тобi жаданого мiсця. Наскiльки грунтовнi твоi знання?

– Подекуди досить грунтовнi, – вiдповiла Шаллан. А потiм, повагавшись, додала: – А подекуди твердження про iхню наявнiсть майже не мають пiд собою грунту.

– Дуже добре, – сказала Джасна.

Король попереду них, здавалося, поспiшав, але був такий старий, що навiть iдучи у термiновiй справi, пересувався повiльно.

– Тодi давай оцiнимо iх. Вiдповiдай правдиво й не перебiльшуй, оскiльки я швидко викрию твою брехню. Але й не напускай на себе вдаваноi скромностi. У ме

Страница 39

е бракуе терпiння на манiрниць.

– Слухаю, Ваша Свiтлосте.

– Почнемо з музики. Як би ти оцiнила своi здiбностi?

– У мене хороший слух, Ваша Свiтлосте, – чесно вiдповiла Шаллан. – Мене навчали грi на цитрi та флейтi, але моя сильна сторона – голос. Я навряд чи опинюся серед найкращих спiвакiв, яких ви чули, але й до найгiрших менi виявиться далеко. Бiльшiсть iсторичних балад я знаю напам’ять.

– Тодi я хочу почути рефрен зi «Спiвунки Адрiн».

– Тут?

– Я не люблю повторювати своi накази двiчi, дитя мое.

Шаллан зашарiлася, але почала спiвати. Це був не найкращий ii виступ, проте голос звучав чисто, та й у словах вона не збилася.

– Добре, – сказала Джасна, коли Шаллан зупинилася, щоби набрати повiтря. – А як справи з мовами?

Дiвчина на хвильку затнулася, силкуючись вiдволiкти свою увагу вiд несамовитих спроб пригадати наступний рядок. Мови?

– Ви й сама чуете, що я володiю вашою рiдною алетiйською, – вiдповiла вона. – А ще досить пристойно читаю по-тайленському й добре розмовляю азiшською. Трохи можу говорити й селайською, але читати по-iхньому не вмiю.

Джасна нiчого на це не вiдповiла, i Шаллан почала нервувати.

– Письмо?

– Я знаю всi основнi, допомiжнi та тематичнi глiфи i вмiю калiграфiчно iх писати.

– Це саме може бiльшiсть дiтей.

– Зображуванi мною охороннi глiфи справляють досить сильне враження на моiх знайомих.

– Охороннi глiфи? – перепитала Джасна. – Я ж бо гадала, що ти хочеш стати вченою, а не поборницею дурного марновiрства.

– Я з дитинства веду щоденник, – продовжувала Шаллан, – щоби тренувати своi навики письма.

– Моi вiтання, – парирувала принцеса. – Якщо раптом менi знадобиться той, хто вмiе написати трактат про iграшкового понi чи звiт про випадкову знахiдку чудернацького камiнчика, я пошлю за тобою. Ти й справдi не можеш запропонувати моiй увазi нiчого кращого, щоб довести свою майстернiсть?

Шаллан зашарiлася.

– При всiй належнiй повазi, Ваша Свiтлосте, у вас е власноруч написаний мною лист, який здався вам достатньою пiдставою для того, щоб призначити менi цю аудiенцiю.

– Приймаеться, – вiдказала Джасна, кивнувши. – Щоби написати такого листа, треба довгенько вправлятися. Яку пiдготовку ти маеш iз логiки та сумiжних мистецтв?

– Я досконало засвоiла основи математики, – вiдповiла все ще збентежена Шаллан, – i часто допомагала батьку вести простiшi пiдрахунками. Я прочитала повнi зiбрання праць Тормас, Нашан, Нiалi Справедливоi i, звичайно ж, Ногадона.

– А Плацiнi?

Кого?

– Нi.

– А як щодо таких iмен: Габратiн, Юстара, Маналiне, Сйасiкк, Шаука-дочка-Гасвета?

Шаллан збентежено зiщулилася. Останне iм’я вочевидь було шинським. Невже серед шинiв узагалi траплялися фахiвцi з логiки? І невже Джасна справдi очiкуе вiд потенцiйних пiдопiчних обiзнаностi з такими маловiдомими текстами?

– Усе ясно, – мовила Джасна, – ну, а як у тебе з iсторiею?

Історiя. Тут Шаллан зiщулилася ще сильнiше.

– Я… Це якраз одна з тих галузей, у яких я не маю достатнiх знань, Ваша Свiтлосте. Мiй батько так i не зумiв пiдшукати для мене пiдходящу наставницю. Але я читала iсторичнi працi з його бiблiотеки…

– Якi саме?

– Головно повне зiбрання «Тем» Барлешi Лган.

Джасна зневажливо махнула вiльною рукою.

– Вони заледве вартi того часу, який пiшов на iхне написання. У кращому разi це просто популярний переказ загальновiдомих iсторичних подiй.

– Менi шкода, Ваша Свiтлосте.

– Це прикра прогалина. Історiя – найважливiше з допомiжних лiтературних мистецтв. І при цьому видаеться самоочевидним, що твоi батьки мали би придiлити особливу увагу цiй сферi, якщо вже вони збиралися вiдправити тебе на навчання до iсторика – наприклад, до мене.

– У мене особливi обставини, Ваша Свiтлосте.

– У невiгластвi немае нiчого особливого, панянко Давар. Що довше я живу, то чiткiше усвiдомлюю, що воно являе собою природний стан людського розуму. Хоч багато хто лягае кiстьми, захищаючи його недоторканнiсть, i навiть очiкуе, що його зусилля справлять на когось враження.

Шаллан знову зашарiлася. Вона й сама усвiдомлювала, що подекуди iй бракувало знань, але ж у Джасни були завищенi очiкування! Проте змовчала, продовжуючи йти поруч iз вищою за неi спiвбесiдницею. У цього коридору взагалi був кiнець? Вона так розхвилювалася, що навiть не помiчала картин, повз якi проходила. Вони звернули за рiг, усе глибше занурюючись у гiрський схил.

– Що ж, перейдемо до природничих наук, – сказала Джасна невдоволеним тоном. – Чим ти можеш похвалитися в цiй царинi?

– У мене досить грунтовнi знання з природничих наук як для дiвчини мого вiку, – вiдповiла Шаллан дещо менш невимушено, нiж iй би хотiлося.

– Тобто?

– Я здатна компетентно висновувати про предмети, пов’язанi з географiею, геологiею, фiзикою та хiмiею. Поглиблено займалася бiологiею та ботанiкою, оскiльки в батьковому маетку я мала змогу студiювати цi дисциплiни з дозволеною мiрою самостiйностi. Та якщо ви гадаете, що я здатна за п’ять хвилин розв’язати головоломку Фабрiсан, то, боюся, будете роз

Страница 40

арованi.

– Чи не вважаеш, бува, ти, юна панно Давар, що я не маю права висувати певнi здiйсненнi вимоги до своiх потенцiйних учениць?

– Здiйсненнi? Вашi вимоги приблизно такi ж здiйсненнi, як тi, що висунули Десятьом Вiсникам у День випробування! При всiй належнiй повазi, Ваша Свiтлосте, але ви, здаеться, хочете, щоби пошукачки опiки приходили з готовим ступенем магiстра наук. Якщо як слiд покопирсатися, цiлком можливо, що в усьому мiстi знайдеться пара вiсiмдесятирiчних подвижникiв, якi – суто теоретично – зумiли би задовольнити вашi очiкування. Вони навiть могли би з’явитися на спiвбесiду, та, боюся, цi претенденти занадто погано чують, щоби як слiд вiдповiдати на вашi запитання.

– Зрозумiло, – сказала Джасна. – А зi своiми батьками ти теж розмовляеш з таким зарозумiлим зухвальством?

Шаллан здригнулася. Час, проведений у товариствi морякiв, вiдучив ii вчасно прикушувати язика. Хiба ж вона подолала весь цей шлях лише для того, щоб образити Джасну? Дiвчина згадала про братiв, якi там, удома, жили в злиднях, з останнiх сил удаючи, нiби все гаразд. Невже iй доведеться повернутися до них нi з чим, так нерозважно змарнувавши цю можливiсть?

– Нi, я не розмовляла з ними так, Ваша Свiтлосте. І з Вами не мала би. Приймiть моi вибачення.

– Що ж, принаймнi ти маеш достатньо смирення, щоби визнавати своi помилки. Та все ж я розчарована. І чого б це твоя мати вирiшила, нiби ти готова до учнiвства?

– Моя мати померла, коли я була ще зовсiм маленькою, Ваша Свiтлосте.

– І незабаром твiй батько одружився вдруге. Здаеться, iз Малiс Гевельмар?

Їi обiзнанiсть змусила Шаллан здригнутися. Так, рiд Даварiв був старовинним, та все ж цiлком посереднiм з огляду на силу та впливовiсть. Тож сам факт того, що Джасна знала iм’я ii мачухи, промовисто свiдчив про те, з ким дiвчина мала справу.

– Моя мачуха нещодавно померла. Вона не вiдправляла мене до вас в ученицi. Я сама вирiшила зробити такий крок.

– Прийми моi спiвчуття, – сказала Джасна. – Можливо, тобi варто було би залишатися з батьком, допомагати в управлiннi маетком i втiшати його, а не марнувати мiй час.

Чоловiки, котрi йшли попереду, звернули в iще один боковий прохiд. Джасна й Шаллан не вiдставали й опинилися в меншому за розмiром коридорi, пiдлогу якого встеляв червоно-жовтий килим з химерними вiзерунками, а на стiнах висiли дзеркала.

Шаллан обернулася до Джасни:

– Батько не потребуе моеi допомоги, – (Що ж, адже вона не брехала). – Проте, як ще раз довела сама ця спiвбесiда, я дуже потребую вашоi. Якщо вас так обурюе неуцтво, як ви можете зi спокiйною совiстю не скористатися з можливостi позбавити мене вiд нього?

– Не ти перша, не ти остання, юна панночко Давар. У цьому роцi ти вже дванадцята претендентка на мою опiку.

«Дванадцята? – подумала Шаллан. – І це за один рiк?» А вона ще гадала, що жiнки тримаються подалi вiд Джасни через ii вороже ставлення до конгрегацiй.

Вони дiсталися кiнця вузького коридорчика й знову звернули за рiг, як раптом – на превеликий подив Шаллан – наткнулися на мiсце, де зi стелi обвалився великий уламок скелi. Бiля нього стояла з дюжина стривожених на вигляд королiвських слуг. Що трапилося?

Висновуючи з усього, основну масу дрiбних камiнцiв устигли прибрати, проте дiрка, що зяяла в стелi, виглядала лиховiсно. Крiзь неi не проглядало небо, адже вони весь час спускалися, тож, iмовiрно, тепер перебували глибоко пiд землею. Важелезний камiнь, вищий за зрiст середньоi людини, обрушився, перекривши приступ до дверей лiворуч вiд них. Пробратися повз нього та потрапити до кiмнати було абсолютно неможливо. Шаллан здалося, що вона чуе якiсь звуки, що долинали з iншого боку дверей. Король пiдступив ближче до каменя та щось говорив заспокiйливим тоном. Видобувши з кишенi хустинку, вiн витер пiт зi свого старечого чола.

– Ось вона – небезпека проживання в будiвлi, яка висiчена в скелi, – мовила Джасна, виходячи наперед. – Коли це сталося?

Очевидно, ii не запрошували до мiста спецiально через це – король усього лише вирiшив скористатися ii присутнiстю.

– Пiд час нещодавньоi великобурi, Ваша Свiтлосте, – вiдповiв монарх. Вiн похитав головою, i його рiдкi й обвислi сивi вуса затремтiли. – Придворнi архiтектори могли б спробувати пробити новi дверi до кiмнати, та це зайняло би багато часу, а чергова великобуря мае грянути вже за кiлька днiв. Крiм того, спроба проробити отвiр у стiнi може спричинити новий обвал стелi.

– Я гадала, що Харбрант захищений вiд великобур, Ваша Величносте, – промовила Шаллан, мимоволi змушуючи Джасну виразно поглянути на неi.

– Саме мiсто захищене, молода панно, – вiдказав король. – Але кам’янiй горi за нашими спинами добряче дiстаеться. Інколи вiд цього з протилежного боку сходять лавини, i тодi, бувае, увесь схил аж дрижить, – вiн кинув погляд на стелю. – Обвали трапляються дуже рiдко, i ми вважали цю частину примiщення цiлком безпечною, але…

– Але скеля е скеля, – докiнчила за нього Джасна. – І при цьому неможливо встановити, чи не залягае десь пiд самою ii поверхн

Страница 41

ю слабка жила, – вона оглянула монолiт, що обвалився зi стелi. – Це буде непросто. Найiмовiрнiше, менi доведеться залишитися без дуже цiнного фокального самоцвiту.

– Я… – почав був король, знову витираючи чоло. – Якби лишень у нас був Сколкозброець…

Порухом руки Джасна зробила йому знак помовчати.

– Це не було спробою переглянути умови нашоi угоди, Ваша Величносте. Доступ до Паланеуму того вартий. Нам знадобляться мокрi ганчiрки. І нехай бiльшiсть слуг переберуться в iнший кiнець коридору. Вам варто було б i самому там зачекати…

– Я залишусь тут, – сказав король, спричиняючи численнi заперечення з боку його почту, а надто вiд здорованя у чорнiй шкiрянiй кiрасi – напевно, охоронця. Монарх звiв догори вкриту старечими зморшками руку, i в коридорi запанувала тиша. – Я не ховатимуся, мов боягуз, коли моя внучка опинилась у пастцi.

Не дивно, що вiн був такий схвильований. Джасна не стала сперечатися з ним, i з виразу ii очей Шаллан зрозумiла, що принцесi було байдуже, ризикував той життям чи нi. Те саме, очевидно, стосувалося й самоi дiвчини, оскiльки Джасна не наказала iй вiдiйти. Тут з’явилися служники зi зволоженими клаптями тканини й роздали iх присутнiм. Принцеса вiдмовилася взяти один собi. Натомiсть король та охоронець пiднесли ганчiрки до облич, затуляючи рот i нiс.

Свiй клапоть Шаллан узяла. Але що з ним робити? Через шпарину мiж каменем i стiною двiйко слуг передали кiлька вологих ганчiрок заблокованим за дверима. Опiсля ж усi прислужники спiшно попрямували в iнший кiнець коридору.

Джасна копирсалася, з усiх бокiв оглядаючи камiнь.

– Панно Давар, – звернулася вона до дiвчини, – який би метод ти використала, щоби визначити масу цього каменя?

Шаллан клiпнула очима:

– Що ж… Гадаю, я би запитала у Його Величностi – адже не випадае сумнiватися, що придворнi архiтектори вже вирахували ii.

Джасна схилила голову набiк:

– Гiдна вiдповiдь. І справдi вирахували, Ваша Величносте?

– Так, Ваша Свiтлосте Холiн, – вiдповiв король. – Вона становить близько п’ятнадцяти тисяч кавалiв.

Джасна глянула на Шаллан:

– Очко на твою користь, панночко Давар. Учена на те й учена, щоби не гаяти часу, повторно встановлюючи вже вiдомi iстини. Це якраз той урок, який я iнколи забуваю.

Вiд цих слiв у Шаллан просто виросли крила. Вона ж бо вже мала змогу переконатися, що у Джасни нелегко заслужити таку похвалу. То, може, вона ще не визначилась остаточно, як бути з дванадцятою претенденткою?

Джасна пiдняла вiльну руку. На тлi смаглявоi шкiри зблиснув Душезаклинач. Шаллан вiдчула, як удари ii серця пришвидшилися. Вона нiколи не бачила процесу Душезаклинання на власнi очi. Подвижники за жодних обставин не користувалися фабрiалами при стороннiх, тож вона й гадки не мала, що в батька вiн також був, – аж доки той не знайшовся серед його речей. Звичайно ж, у неробочому станi. У цьому й крилася одна з найголовнiших причин, що привели ii у Харбрант.

Величезнi самоцвiти, якими був оснащений Душезаклинач Джасни, здалися Шаллан чи не найбiльшими з усiх, якi вона коли-небудь бачила, – i кожен вартував багатьох сфер. Серед них був димчастий кварц – чистий глянсуватий темний камiнь. Був дiамант. А третiм самоцвiтом був рубiн. Усi вони були огранованi, адже такий камiнь здатен усотувати бiльше Буресвiтла, вiд чого вони набули овальноi форми. Їхнi численнi гранi iскрилися.

Джасна заплющила очi й притисла руку до кам’яноi брили. Вiдтак пiдняла голову та повiльно вдихнула. Самоцвiти на тильнiй сторонi ii долонi несамовито засiяли – особливо димчастий кварц, яскраве свiтло якого просто слiпило.

Шаллан затамувала подих. Єдине, на що в неi стало вiдваги, це частiше клiпати очима, закарбовуючи побачене в пам’ятi. Настала довга, немов розтягнута, хвилина, коли нiчого не вiдбувалося.

А тодi Шаллан на мить вловила якийсь звук, низький i монотонний, наче далекий хор голосiв тягнув одну-едину чисту ноту.

Рука Джасни занурилася в камiнь.

І камiнь зник.

Почувся якийсь сплеск, i в коридорi звився клуб густого чорного диму. Вiн заслiпив Шаллан. Їй здалося, що це був дим тисячi вогнищ, який нiс iз собою запах горiлого дерева. Вона квапливо пiднесла вологу ганчiрку до обличчя й повалилася на колiна. З якоiсь дивноi причини у дiвчини заклало вуха, нiби вона щойно спустилася з великоi висоти. Їй довелося зглитнути, щоби позбавитися цього вiдчуття.

Шаллан мiцно заплющила очi, що почали сльозитися, i затримала дихання. У вухах шумiло.

Помалу все минуло. Коли вона знову розплющила очi, то побачила, що зiщуленi король та охоронець привалилися до стiни неподалiк вiд неi. Залишки диму все ще клубочилися пiд стелею, i в коридорi вiдчувався його рiзкий запах. Джасна стояла iз заплющеними очима, не звертаючи уваги на дим, як i на те, що ii одяг та обличчя вкрив налiт сажi, слiди якоi залишилися й на стiнах.

Шаллан колись читала про таке, та ii все ще охоплював благоговiйний трепет. Джасна перетворила брилу на дим, а оскiльки густина каменю набагато переважае густину диму, то в результатi такоi трансфо

Страница 42

мацii вiдбувся його iнтенсивний викид – радше навiть вибух.

Отже, це правда: у Джасни дiйсно був справний Душезаклинач. Та ще й такий потужний. Дев’ять iз десяти Душезаклиначiв були придатними лише для обмеженого набору трансформацiй: перетворити камiнь на воду чи зерно, а повiтря чи тканину – на типовi однокiмнатнi кам’янi будинки. Але потужнiший фабрiал – такий, як у Джасни – мiг здiйснити будь-яку трансформацiю: у буквальному сенсi перетворити що завгодно на що завгодно. Як же, напевно, дратуе подвижникiв те, що така могутня, така священна релiквiя перебувае в руках людини, яка не входить до iхнiх лав! Та ще й еретички!

Шаллан звелася на ноги, усе ще притискаючи ганчiрку до рота й дихаючи вологим, зате не забрудненим сажею повiтрям. Вона знову зглитнула, й у вухах вкотре стрельнуло – це тиск у коридорi повертався до нормальних показникiв. За мить по тому король прожогом кинувся у приступну тепер кiмнату. Маленька дiвчинка, а також кiлька ii няньок та iнших придворних слуг сидiли по той бiк дверей i заходилися в кашлi. Король схопив дiвчинку на руки. Вона була замалою для рукава скромностi.

Джасна розплющила очi й одразу ж заклiпала ними, немов якусь мить не могла зорiентуватися, де перебувае. Вона глибоко вдихнула, проте не закашлялася, а всмiхнулася, наче запах диму приносив iй задоволення.

Вiдтак повернулася до Шаллан i вп’ялася у неi поглядом.

– Ти все ще чекаеш на вiдповiдь. Боюся, тобi не сподобаеться те, що я скажу.

– Але ж ви ще не закiнчили перевiряти мою пiдготовку, – мовила Шаллан, примушуючи себе набратися хоробростi. – Адже доти ви не станете виносити остаточне рiшення.

– Не закiнчила? – запитала Джасна, спохмурнiвши.

– Ви не поставили жодних запитань стосовно жiночих мистецтв. Залишили осторонь живопис i графiку.

– Я завжди вважала iх марною тратою часу.

– Але ж i вони – мистецтва, – сказала доведена до вiдчаю Шаллан: саме в цiй царинi ii здобутки були найбiльшими! – Багато хто вважае, що образотворчi мистецтва – найвитонченiшi з усiх. Я принесла свою папку з малюнками. І хотiла би показати вам свое вмiння.

Джасна стулила губи.

– Образотворчi мистецтва – вияв легкодумностi. Я зважила факти, дитя мое, i прийняти тебе не можу. Менi шкода.

У Шаллан обiрвалося серце.

– Ваша Величносте, – звернулася Джасна до короля. – Я хотiла би пiти до Паланеуму.

– Просто зараз? – запитав король, притискаючи до грудей онучку. – Але зараз у нас буде бенкет…

– Я цiную ваше запрошення, – вiдказала Джасна, – але менi нiчого так не бракуе, як часу.

– Так, звичайно, – вiдповiв король. – Я особисто вас проведу. Дякую за все, що ви для нас зробили. Коли я довiдався, що ви запросили в’iзну вiзу… – i продовжив базiкати, звертаючись до Джасни, яка мовчки йшла вслiд за ним по коридору, залишивши Шаллан позад себе.

Та прибрала з обличчя клапоть тканини i притисла до грудей портфель. Шiсть мiсяцiв гонитви – i все заради цього? Вiд досади вона так стиснула ганчiрку, що з-помiж пальцiв закапала чорна вiд сажi вода. Їй хотiлося плакати. Вона б, напевно, саме так i зробила, якби все ще залишалася тiею дитиною, якою була шiсть мiсяцiв тому.

Та вiдтодi багато що змiнилося. А головне – змiнилися вона. Якщо в неi нiчого не вийде, то й Дiм Давар не вистоiть. Шаллан вiдчула, що ii рiшучiсть подвоiлася, хоч вона й не змогла втримати кiлька гiрких сльозинок, що виступили в куточках очей. Нi, вона не здасться. Принаймнi доти, доки Джасна не буде змушена закувати ii в кайдани й не вимагатиме вiд властей, щоби тi вишпурнули ii з мiста.

На диво твердим кроком вона рушила в тому ж напрямку, у якому зникла Джасна. Шiсть мiсяцiв тому вона посвятила братiв у свiй продиктований вiдчаем план. Вона стане пiдопiчною Джасни Холiн – ученоi та еретички. Але не заради освiти. Не заради престижу. А для того, щоби дiзнатися, де та зберiгае свiй Душезаклинач.

І тодi Шаллан вкраде його.

6

Мiст № 4

«Менi холодно. Мамо, менi холодно. Мамо? Чому я все ще чую дощ? Вiн припиниться?» – записано вевiшеса 1172 року зi слiв приблизно шестирiчноi свiтлоокоi дитини жiночоi статi за 32 секунди до смертi.

Твлакв повипускав iз клiток усiх рабiв заразом. Тепер вiн не боявся, що хтось утече чи що невiльники пiднiмуть бунт: позаду в них була гола пустка, а попереду – понад сотня тисяч озброених солдатiв.

Каладiн злiз iз фургона. Вони перебували в однiй зi схожих на кратери формацiй, зубчаста стiна якоi здiймалася трохи далi на схiд. Рослиннiсть була вiдсутня, i його босi ноги ковзали по гладкiй скельнiй породi. У западинах стояли калюжi дощовоi води. Повiтря було чистим i свiжим, а над головою свiтило яскраве сонце, хоча через характерну для Сходу пiдвищену вологiсть повiтря вiн постiйно почувався мокрим.

Довкола виднiлися слiди армii, яка давно стоiть на одному мiсцi, адже ця вiйна точилася вiд самоi смертi короля, тобто майже шiсть рокiв. Про ту нiч, коли дикуни-паршендi вбили Його Величнiсть Гавiлара, ходила сила-силенна чуток.

Повз них проходили загони солдатiв, орi

Страница 43

нтуючись по дороговказах у виглядi намальованих на кожному перехрестi кругiв. Хоча табiр був напхом напханий довгими кам’яними бункерами, наметiв теж було бiльше, нiж Каладiн розгледiв зверху. Бо якщо кожне укриття будувати з каменю – Душезаклиначiв не настачишся. Пiсля смороду невiльничого каравану мiсцевий запах здавався приемним, особливо до болю знайомi аромати вичиненоi шкiри та змащеноi зброi. Однак багато хто з солдатiв мав неохайний вигляд. Не те щоби вони були брудними, але й над-то дисциплiнованими не виглядали: валандалися зграями по табору, порозстiбавши мундири. Дехто тицяв у бiк рабiв пальцями, потiшаючись iз них. То це й була армiя великого князя? Тi елiтнi пiдроздiли, що воювали за честь Алеткару? Це до ii рядiв Каладiн так прагнув вступити?

Блут i Таг уважно спостерiгали, як Каладiн шикувався в шеренгу разом з iншими невiльниками, хоч той i не планував жодних вибрикiв. Момент був непiдходящим: вiн-бо бачив, як поводяться найманцi, коли поряд солдати регулярноi армii, тож дратувати iх не випадало. Обое щосили грали свою роль, випнувши груди й тримаючись за рукiв’я зброi. Вони з силою штовхонули кiлькох рабiв на iхнi мiсця, а одному зацiдили палицею в живiт, обклавши брудною лайкою.

Але Каладiна не займали.

– Королiвське вiйсько, – озвався наступний за ним невiльник. Це був той самий чоловiк зi смаглявою шкiрою, котрий розмовляв iз ним про втечу. – Я гадав, нас запроторять працювати в копальнях. А тут буде непогано: прибиратимемо нужники чи ремонтуватимемо дороги.

Дивнi амбiцii: мрiяти про чистку нужникiв чи роботу пiд пекучим сонцем! Каладiн сподiвався чогось бiльшого. Сподiвався. Саме так: як виявилося, вiн усе ще мiг сподiватися. Потримати спис у руках. Зiйтися з ворогом у двобоi. Ось яке життя влаштувало б його.

Твлакв розмовляв зi свiтлоокою жiнкою в малиновiй сукнi, що скидалася на важливу персону. Їi темне волосся було зiбране доверху та заплетене в складну зачiску, у якiй поблискували зарядженi аметисти. Вона була дуже схожа на Ларал – принаймнi на ту, якою вона стала пiд кiнець. Жiнка, ймовiрно, належала до четвертого чи п’ятого дану й була дружиною та писаркою одного з офiцерiв.

Твлакв почав був нахвалювати свiй товар, але жiнка звела вгору тендiтну руку.

– Я бачу, що купую, – проказала вона з по-особливому плавною, аристократичною вимовою. – Хочу сама iх оглянути.

У супроводi кiлькох солдатiв вона попрямувала вздовж шеренги. Крiй ii сукнi слiдував модi алетiйськоi знатi: суцiльний вiдрiз шовку – зверху вужчий, пiдiгнаний по фiгурi, а знизу елегантнi спiдницi. Плаття застiбалося з бокiв – вiд талii до шиi, де його увiнчував невеличкий, розшитий золотом комiрець. Лiва манжета була довшою i ховала захищену руку. Каладiнова мати просто носила рукавичку, що здавалося йому значно практичнiшим.

Висновуючи з виразу ii обличчя, жiнка була не надто вражена вибором.

– Цi люди кволi та змарнiлi вiд голоду, – сказала вона, беручи тоненький жезл, що подала iй молода помiчниця. Вона скористалася ним, щоби вiдкинути волосся з лоба одного з рабiв i роздивитися його тавро. – Ти просиш два смарагдовi броами за голову?

Твлакв укрився потом.

– Сторгуемося за пiвтора.

– А нащо вони менi? Замазур на подобу твоiх я i близько не пiдпущу до iжi, а решту роботи в нас виконують паршмени.

– Якщо ваша милiсть невдоволенi, я запропоную свiй товар iншим великим князям…

– Нi, – мовила вона i вдарила раба, бо той злякано вiдсахнувся, щойно вона взялася оглядати його. – Один iз чвертю. Вони валитимуть для нас лiс у пiвнiчних хащах… – забачивши Каладiна, вона замовкла. – Ти ба. А ця особина значно краща за решту товару.

– Я так i думав, що цей раб вам сподобаеться, – проговорив Твлакв, пiдходячи до неi. – Вiн цiлком…

Жiнка пiдняла свiй жезл i зробила тому знак замовкнути. На губi у неi була невеличка виразка. Їй пiшов би на користь мелений корiнь лай-трави.

– Оголи торс! – наказала вона.

Каладiн глянув iй просто в блакитнi очi та вiдчув непоборне бажання плюнути в обличчя цiеi жiнки. Але нi. Нi, вiн не мiг собi цього дозволити. Не тодi, коли в нього був шанс. Вiн висмикнув руки зi своеi схожоi на мiшок одежини, i ii верхня частина повисла на поясi, вiдкриваючи груди.

Попри вiсiм мiсяцiв рабства, його мускулатура була куди кращою, нiж у решти.

– Чимало шрамiв як для такого молодого, – задумливо промовила аристократка. – Ти з колишнiх солдатiв?

– Так.

Спрен пiдлетiла до жiнки й почала вдивлятися в ii обличчя.

– Найманець?

– Армiя Амарама, громадянин другого нану, – вiдповiв Каладiн.

– Колишнiй громадянин, – миттю втрутився Твлакв. – Вiн був…

Жiнка знову скористалася жезлом, щоби змусити того замовкнути, i гнiвно блиснула очима.

Тодi вiдкинула жезлом Каладiнове волосся й оглянула тавро.

– Глiф «шаш», – сказала вона й зацмокала язиком. До неi пiдскочило кiлька ближнiх солдатiв, ухопившись за рукiв’я мечiв. – У мене на батькiвщинi рабiв, котрi заслуговують на нього, просто страчують.

– Їхне щастя, – вiдказав Каладiн.

– А як ти опи

Страница 44

ився тут?

– Декого вбив, – вiдповiв Каладiн, старанно готуючись брехати. «Будь ласка… – звернувся вiн подумки до Вiсникiв. – Молю». Чимало води спливло вiдтодi, як вiн востанне про щось iх просив.

Жiнка звела брову.

– Я вбивця, Ваша Свiтлосте, – продовжив Каладiн. – Напився й наробив дурниць. Але списом я орудую не гiрше за iнших. Вiзьмiть мене до вiйська вашого ясновельможного. Дозвольте знову воювати.

Вийшло не надто переконливо, та ця аристократка нiколи б не дозволила йому вдруге стати в стрiй, якби гадала, що вiн дезертир. Краще вже зажити слави вбивцi з необережностi.

«Будь ласка…» – вкотре подумав вiн. Знову стати солдатом. На мить це здалося йому найбажанiшою рiччю з усiх, що вiн коли-небудь хотiв. Краще вже загинути в бою, нiж животiти, випорожнюючи нiчнi посудини.

Обiч нього до свiтлоокоi пiдступив Твлакв. Вiн глянув на Каладiна й зiтхнув.

– Вiн дезертир, Ваша Свiтлосте. Не слухайте його.

«Нi!»

Каладiн вiдчув, як вибух палаючоi лютi спопеляе його надiю. Вiн простягнув руки до Твлаква. Задушити цю погань, а тодi…

Щось ляснуло його по спинi. Вiн застогнав, втратив рiвновагу й завалився на одне колiно. Аристократка вiдступила назад i стривожено притисла захищену руку до грудей. Один iз солдатiв ухопив Каладiна й знову пiдняв на ноги.

– Що ж, – нарештi сказала вона, – шкода…

– Я можу битися, – проричав Каладiн, перемагаючи бiль. – Дайте менi списа. Дозвольте менi…

Вона пiдняла свiй жезл, роблячи знак замовкнути.

– Ваша Свiтлосте, – втрутився Твлакв, уникаючи погляду Каладiна. – Я б не довiрив йому зброi. Вiн не лише вбивця, вiн ще й не виконуе наказiв i зчиняе бунти проти господарiв. Я не можу продати його як закрiпаченого солдата. Совiсть не дозволить, – i трiшки помовчавши, додав: – Та й решта невiльникiв з його фургона – чи не збив вiн iх iз пуття своiми балачками про втечу? Моя честь вимагае, щоби я повiдомив вас про це.

Каладiн заскрипiв зубами. Вiн вiдчував спокусу звалити з нiг солдата за спиною, вихопити в нього списа й провести останнi секунди життя, протикаючи ним огрядне черево Твлаква. Чому? Яке рабовласниковi дiло до того, як ставитимуться до Каладiна в цiй армii?

«Не треба було менi шматувати мапу, – подумав вiн. – За образу вiддячують частiше, нiж за доброту». Одна iз батькових приказок.

Жiнка кивнула й рушила далi.

– Покажiть менi, хто iхав iз ним, – мовила вона. – Через вашу чеснiсть я все ж вiзьму iх. Мостовiй обслузi бракуе людей.

Зрадiлий Твлакв з готовнiстю кивнув. Однак перш нiж рушити з мiсця, вiн на мить затримався й нахилився до Каладiна.

– Я не можу покластися на твою хорошу поведiнку. І командири цiеi армii зроблять винним торговця, який не сказав усього, що знав. Я… менi шкода, – проговорив вiн i почимчикував геть.

Каладiн видав гортанний рик, а тодi вирвався з рук солдатiв, однак залишився стояти в шерензi. Так тому й бути. Що рубати дерева, що будувати мости, що служити в армii. Яке це мало значення? Вiн просто житиме далi. У нього вiдiбрали свободу, родину, друзiв i – найдорожче – мрii. Що ще вони могли йому зробити?

Оглянувши товар, аристократка взяла в помiчницi дошку для письма й зробила кiлька швидких нотаток на прикрiпленому до неi паперi. Твлакв дав iй бухгалтерську книгу, у якiй було зазначено, яку саме частину рабського боргу погасив кожен iз невiльникiв. Каладiн мигцем побачив, що згiдно з записами жоден iз них нiчого не сплатив. Не iнакше, як Твлакв пiдробив iх. З нього станеться.

Цього разу Каладiн збирався погодитися на те, щоб уся його платня йшла на покриття боргу. Нехай покорчаться, коли вiн нарештi змусить iх викласти карти на стiл. Цiкаво, що вони робитимуть, якщо вiн i справдi впритул наблизиться до виплати боргу? Напевно, вiн так нiколи i не дiзнаеться: залежно вiд розмiру плати мостобудiвника, для цього могло знадобитися вiд десяти до п’ятдесяти рокiв.

Свiтлоока направила бiльшiсть рабiв валити лiс. Із пiвдюжини найбiльш охлялих потрапили на роботу в iдальнi – всупереч тому, що вона говорила ранiше.

– А цих десятьох, – сказала аристократка, вказуючи жезлом на Каладiна та решту рабiв iз його фургона, – вiдправте в команди мостонавiдникiв. Скажiть Ламарiлу та Газу, що ось цей високий заслуговуе на всю повноту iхньоi гостинностi.

Солдати засмiялися, й один iз них штурханами погнав невiльникiв уперед по стежцi. Каладiн стерпiв: у цих людей не було причин для нiжностi, i вiн не дасть iм приводу для ще бiльшоi жорстокостi, адже якщо солдати-громадяни й ненавидiли когось iще сильнiше, нiж найманцiв, то це дезертирiв.

Ідучи, куди вели, вiн не мiг не помiтити прапора, що майорiв над табором. На його полотнищi був той самий символ, що й на мундирах солдатiв: жовтий диглiф у формi башти й молота на темно-зеленому полi. Це було знамено великого князя Садеаса, верховного правителя рiдного округу Каладiна. Що ж привело його сюди – iронiя долi чи посмiшка фортуни?

Солдати байдикували й валандалися без дiла – навiть тi, хто, здавалося, був на посту. Вулицi табору вкривали купи смiття.

Страница 45

Траплялися численнi цивiльнi: повii, жiнки-робiтницi, бондарi, свiчкарi та доглядачi худоби. Навiть дiти бiгали по вулицях цього напiвмiста-напiвтабору.

Були й паршмени: носили воду, рили канави, тягали мiшки. Це здивувало його. Хiба вони не воювали з паршменами? І хiба нiхто не побоювався, що тi можуть пiдняти повстання? Здавалося, нi. Цi паршмени працювали з тiею ж стараннiстю, що й тi, яких вiн бачив у Гартстоунi. Може, вони й мали на свiй лад рацiю. Алетi воювали проти алетi, коли вiн служив у армii на батькiвщинi. То чому б i паршменам не бути по обидва боки конфлiкту?

Солдати провели Каладiна аж до пiвнiчно-схiдноi околицi табору, i такий похiд зайняв чимало часу. Хоча всi створенi за допомогою Душезаклинача кам’янi казарми виглядали однаково, зовнiшня межа укрiплення утворювала ламану лiнiю, мов гiрське пасмо. Старi звички спонукали його запам’ятати дорогу. В одному мiсцi височенна кам’яна стiна була зруйнована незлiченними великобурями, i з-за неi вiдкривався широкий вид у схiдному напрямку. Ця вiдкрита територiя була годящою мiсциною для зосередження армii перед тим, як вона мала спуститися схилом униз й опинитися на самих Розколотих рiвнинах.

З пiвнiчного краю поля розташовувався окремий, допомiжний табiр iз кiлькома дюжинами казарм i складом деревини у центрi, в якому було повно теслярiв. Вони валили тi кремезнi дерева, що iх Каладiн бачив на рiвнинах iз того боку, знiмали з них волокнисту кору й розпилювали на дошки. Інша бригада теслярiв складала з цих дощок громiздкi конструкцii.

– Ми теж будемо теслярами? – запитав Каладiн.

Один iз солдатiв зареготав.

– Ви будете поповненням для мостонавiдникiв, – вiдповiв вiн i показав туди, де на камiннi в затiнку казарми сидiла групка чоловiкiв жалюгiдного вигляду, котрi пальцями брали iжу з дерев’яних мисок i вiдправляли до рота. Їжа до болю нагадувала баланду, якою годував iх Твлакв.

Один iз воякiв знову штовхнув Каладiна вперед, i той, спотикаючись, спустився некрутим схилом й опинився бiля казарми. За ним надiйшла черга решти дев’ятьох невiльникiв, яких солдати гнали, мов стадо худоби. Нiхто з тих, що сидiли бiля казарми, навiть не глянув на них. На чоловiках були шкiрянi жилети й грубi штани. На декотрих ще й нечистi сорочки зi шнурiвкою замiсть гудзикiв, в iнших проглядали голi груди. Бруднi та жалюгiднi, вони недалеко втекли вiд рабiв, хоча iхня фiзична форма й була трохи кращою.

– Газе, новобранцi! – гукнув один iз солдатiв.

Чоловiк, який лiниво сидiв у затiнку дещо осторонь вiд тих, котрi iли, повернув у iхню сторону обличчя – на ньому було стiльки шрамiв, що борода росла кущиками. Одного ока йому бракувало – наявне було карим, – проте вiн не завдавав собi клопоту носити пов’язку. Бiлi аксельбанти на плечах видавали в ньому сержанта, а пiдтягнута жилавiсть, як знав Каладiн iз досвiду, свiдчила про те, що на полi бою вiн почувався як удома.

– Цi здохляки? – кинув Газ, пiдходячи до них i щось жуючи. – Та стрiла нахромить iх i полетить далi!

Ближнiй до Каладiна солдат стенув плечима й на додаток ще раз штовхнув його в спину.

– Їi Свiтлiсть Гашал велiла передати, щоби для цього ти вигадав щось особливе. А щодо решти – дивися сам.

Газ обвiв невiльникiв очима. Зрештою глянув на Каладiна.

– Я маю вiйськову пiдготовку, – сказав Каладiн. – Отримав в армii ясновельможного Амарама.

– А менi плювати, – урвав його Газ i справдi сплюнув убiк щось чорне.

Каладiн завагався, але проводовжив:

– Коли Амарам…

– Знову ти за свое! – гарикнув Газ. – Ну служив ти в якогось пересiчного феодала – i що, я маю бути вражений?

Каладiн зiтхнув. Вiн стикався з людьми такого типу й ранiше – молодшими сержантами без надii на пiдвищення. Єдиною насолодою в iхньому життi була влада над iншими, ще жалюгiднiшими за них. Що ж, будь що буде.

– На тобi тавро раба, – фиркнув Газ. – Сумнiваюся, що ти коли-небудь тримав у руках списа. Так чи iнак, а доведеться тобi, ваше благороддя, виявити поблажливiсть i приеднатися до нас.

Каладiнова спрен пурхнула донизу й уважно оглянула Газа, а тодi заплющила одне око, передражнюючи його. Не знати чому, та, забачивши ii, хлопець усмiхнувся. Газ невiрно витлумачив його усмiшку. Вiн нахмурився й зробив крок уперед, тицяючи в того пальцем.

У ту ж мить табором рознiсся голосний спiв сурм. Теслярi попiдводили голови, а солдати, котрi супроводжували Каладiна, прожогом кинулися до центру укрiплення. Невiльники за спиною хлопця схвильовано заозиралися.

– Прародителю бур! – вилаявся Газ. – Мостонавiдники! Ану повставали, бовдури! Уперед! – вiн копняками пiднiмав тих, хто ще доiдав.

Тi вiдшпурювали своi миски й хутко зводилися на ноги. Замiсть належних черевикiв на них були примiтивнi сандалii.

– Гей ти, ваше благороддя, – сказав Газ, жестом вказуючи на Каладiна.

– Я не казав…

– А менi плювати, що ти там – поглинь тебе Геена – казав! Ти в командi Четвертого мосту, – вiн тицьнув пальцем у бiк групи чоловiкiв, якi саме кудись направлялися. – Рештi ждати он там! Я розподiлю вас пiзнiш

Страница 46

. І жвавiше перебирайте ногами, бо я вас за них попiдвiшую!

Каладiн знизав плечима й пiдтюпцем побiг навздогiн своiй командi мостонавiдникiв – однiй iз багатьох, що висипали з казарм чи виринали з проходiв. Схоже, що iх було таки чимало. Близько п’ятдесяти казарм, нехай у кожнiй чоловiкiв iз двадцять-тридцять, тож виходило… що в цiй армii було приблизно стiльки ж мостонавiдникiв, скiльки й солдатiв у всьому Амарамовому вiйську.

Команда Каладiна перетнула будiвельний майданчик, огинаючи штабелi дощок i купи тирси, i пiдiйшла до великоi дерев’яноi конструкцii. Скидалося на те, що вона пережила кiлька великобур i побувала в битвах. Дiрки та вм’ятини, розкиданi по всiй ii довжинi, були пiдозрiло схожими на слiди вiд стрiл. То це i е той «мiст», що його вони «наводитимуть»?

«Так», – подумав Каладiн. Дерев’яний мiст – близько тридцяти футiв завдовжки, вiсiм футiв завширшки. Його передня й задня частини мали ухил донизу. Перил не було. Дошки були товстими, а центр укрiплювали грубезнi балки. І таких мостiв стояло сорок чи п’ятдесят у ряд. Напевно, по одному на кожну казарму, тобто по загону на мiст? Довкола збиралися близько двадцяти загонiв мостовоi обслуги.

Газ роздобув собi дерев’яного щита й блискучу булаву, але для iнших такого спорядження не знайшлося. Вiн швидко проiнспектував групи мостонавiдникiв i спантеличено зупинився бiля команди Четвертого мосту.

– А де ваш старший? – запитав вiн.

– На тому свiтi, – вiдказав один з чоловiкiв. – Кинувся в Безодню Честi вчора ввечерi.

Газ вилаявся.

– То у вас командири й на тиждень не затримуються? Буря на вашi голови! Вишикуватися! Я бiгтиму поряд iз вами. Слухати моi команди! Нiчого, пiдберемо вам iншого, щойно з’ясуеться, хто ж залишиться в живих, – Газ вказав на Каладiна. – Ти, вельможне сiм’я, будеш позаду. А решта – ворушiться! Бо я – буря на вашi голови – не збираюся знову отримувати прочухана через таких йолопiв, як ви. Пiшли! Хутчiш!

Решта взялися й стали пiднiмати мiст. У Каладiна не залишалося вибору, окрiм як зайняти свое мiсце у хвостi. Вiн трохи помилився у своiх розрахунках: скидалося на те, що кожна команда налiчувала вiд тридцяти п’яти до сорока чоловiкiв. Поперек мосту вистачало мiсця для п’яти – три пiд настилом i два по боках, а вздовж – для восьми, хоча в його командi був некомплект.

Каладiн долучився до роботи, i мiст нарештi пiдняли. Найвiрогiднiше, для його спорудження використовували найлегшi породи деревини, та все ж готова конструкцiя була, хай iй буря, важкою. Каладiн покректував, пiднiмаючи ii на достатню висоту, а тодi майнув пiд настил. Решта теж кинулися до своiх мiсць по всiй довжинi мосту й помалу опустили його собi на плечi. Добре, що пiд днищем були хоч спецiальнi держаки, за якi його можна було тримати.

В iнших членiв команди плечi жилетiв були пiдшитi м’якою набивкою, яка слугувала для амортизацii та вирiвнювання рiзницi у зростi. Каладiну не видали жилета, тож дерев’яний держак тиснув йому на голе плече. Вiн нiчого не бачив: зi спiднього боку настилу була виiмка для голови, i це перекривало огляд у всiх напрямках. Тi, хто стояв скраю, бачили бiльше: вiн пiдозрював, що iхнi мiсця вважалися найбажанiшими.

Дерево пахло олiфою та потом.

– Пiшли! – долинув приглушений голос Газа, який стояв збоку.

Команда зрушила з мiсця й побiгла пiдтюпцем. Каладiн пихтiв. Вiн не бачив, куди прямуе, i лише щосили намагався не перечепитися, коли мостонавiдники спускалися схiдним схилом на Розколотi рiвнини. За лiченi хвилини Каладiн уже обливався потом i лаявся собi пiд нiс, а деревина натирала йому плече – просто вгризалася в нього. Незабаром iз рани засочилася кров.

– Бiдолашний дурник, – долинув голос збоку.

Каладiн глянув управо, але огляд перекривали держаки.

– Ти… – задихаючись, ледь вимовив вiн. – Це ти менi?

– Не треба було дратувати Газа, – продовжив чоловiк, i його голос звучав нiби з порожнечi. – Вiн iнколи дозволяе новачкам бiгти з зовнiшнього боку. Хоч i рiдко.

Каладiн спробував щось вiдповiсти, та йому вже забило дух. Вiн гадав, що перебувае в кращiй формi, але ж вiн провiв вiсiм мiсяцiв, харчуючись баландою, терплячи побоi та перечiкуючи великобурi в льохах, що протiкали, брудних хлiвах або клiтках. Навряд чи вiн був той же, що й колись.

– Глибоко вдихни й видихни, – сказав приглушений голос. – Зосередься на кроках. Рахуй iх. Це допомагае.

Каладiн прислухався до поради. Вiн чув, що поруч бiжать iншi мостонавiднi команди. А ззаду долинали знайомi звуки маршу пiхоти та цокання копит по каменю. Армiя йшла за ними.

Пiд ногами весь час траплялися скелебруньки та невеликi пасма сланцекiрки, i вiн спотикався об них. Ландшафт Розколотих рiвнин виявився ламаним, нерiвним, рваним – часто траплялися мiсцини, де оголена гiрська порода виходила на поверхню. Саме тому мости й не були оснащенi колесами: по такiй пересiченiй мiсцевостi носii пересувалися значно швидше.

Незабаром його ноги перетворилися на суцiльну рану. Невже не можна було видати йому черевики? Вiд болю вiн мiцно стисн

Страница 47

в зуби й продовжував бiгти. Це просто чергова робота. Вiн витримае, вiн не здасться.

Звуки глухих ударiв. Вiн ступае по деревинi. Це стацiонарний мiст, перекинутий через прiрву мiж двома плато Розколотих рiвнин. За лiченi секунди Каладiнова команда опинилася по iнший його бiк, i вiн знову вiдчув пiд ногами камiння.

– Ворушiться! Ворушiться! – горлав Газ. – Не знижувати темпу, буря на вашi голови!

І вони бiгли вперед, а за iхнiми спинами армiя ступила на мiст: розлiгся тупiт сотень чобiт, що ступали по дереву. Збiгла ще дещиця часу, i кров з Каладiнового плеча заструмувала по тулубу вниз. Дихати стало мукою, у боцi болiсно кололо. Вiн чув, як сильно засапалися iншi – у тiсному просторi пiд настилом цi звуки здавалися особливо гучними. Що ж, не один вiн мучиться. Хоч би чимшвидше добутися на мiсце.

Та цi надii були марнi.

Наступна година перетворилася на справжнi тортури, гiршi за будь-якi побоi, що iх вiн зазнав у днi рабства, i за будь-яку рану, що ii вiн отримав на полi бою. Здавалося, iм просто не буде кiнця. Каладiн туманно пригадував, що бачив стацiонарнi мости, ще коли дивився на цi рiвнини з-за грат фургона. Вони з’еднували плато там, де прiрви були найвужчими, а не там, де було би зручнiше подорожнiм. А це означало, що iм часто доводилося вiдхилятися в пiвнiчному чи пiвденному напрямках, перш нiж продовжити рух на схiд.

Члени команди бурчали, лаялися, стогнали, а тодi замовкли. Вони перетинали мiст за мостом, одне плато за iншим. Каладiн так i не змiг роздивитися жодноi прiрви. Вiн просто бiг – усе далi й далi. Нiг не вiдчував. Але бiг. Вiн знав, що варто лишень зупинитися, i його вибатожать. Здавалося, що плече стерлося до кiсток. Вiн пробував рахувати кроки, та був занадто змучений навiть для цього.

Проте не припиняв бiгти.

Нарештi Газ змилувався й наказав iм зупинитися. Каладiн заклiпав очима й зупинився, спотикнувшись i ледь не завалившись додолу.

«Вiра!» – проревiв Газ.

Мостонавiдники пiдкорилися командi. Руки Каладiна заледве слухалися його – вони ж бо стiльки часу пробули в одному положеннi, тримаючи настил.

«Майна!»

Чоловiки вiдiйшли вбiк, i тi, хто був пiд днищем, тепер взялися за мiст iз бокiв. Було важко й незручно, та, видно, члени обслуги мали достатню практику. Опускаючи, вони зумiли втримали мiст, i той не перевернувся.

«Штовхай!»

Розгублений Каладiн вiдступив на крок назад, а решта вхопилися за мiст iз бокiв або ззаду. Вони були на краю прiрви, над якою не було постiйного моста. Обабiч них iншi мостонавiднi команди теж штовхали своi мости вперед.

Хлопець озирнувся через плече. Це була армiя iз двох тисяч чоловiкiв, вбраних у темно-зелене та бiле. Дванадцять сотень темнооких списникiв, кiлька сотень кавалеристiв на дорогих конях рiдкiсних порiд. За ними великий загiн важкоозброених пiхотинцiв i свiтлоокi у важких обладунках, з булавами та квадратними сталевими щитами.

Здавалося, вони навмисно обрали мiсце, де провалля було вузьким, а одне плато – трохи вищим за iнше. Мiст був удвiчi довшим, анiж ширина розколини. Газ вилаяв Каладiна, i той долучився до решти чоловiкiв, котрi зi скреготом штовхали мiст по нерiвнiй кам’янистiй поверхнi. Коли мiст iз глухим звуком вдарився об плато з протилежного боку прiрви та став на мiсце, мостонавiдники вiдступили, даючи дорогу кавалерii, яка на рисях перетнула його.

Каладiн був настiльки змучений, що навiть не дивився в той бiк, а впав на камiння й лежав там горiлиць, дослухаючись до звукiв солдатських нiг, що гупали по настилу. Тодi повернув голову вбiк. Решта мостонавiдникiв також лежали. Мiж рiзними командами походжав Газ i, вiдкинувши щита на спину, хитав головою й бурчав щось про те, якi вони всi нiкчеми.

Каладiн не хотiв пiдводитись: кортiло й далi лежати там, вдивляючись у небо та забувши про все на свiтi. Але вiйськовий досвiд пiдказував, що це могло спричинити судоми. І тодi зворотний шлях виявиться ще важчим. Той досвiд… вiн належав iншiй людинi, з iншого життя. Заледве не з днiв мороку. Може, Каладiн i не був бiльше тим чоловiком, та вiн усе ще мiг дослухатися до його порад.

А тому, застогнавши, вiн примусив себе сiсти й взявся розтирати м’язи. Солдати перетинали Мiст номер чотири, високо тримаючи списи й виставивши вперед щити. Газ дивився на них iз неприхованою заздрiстю, а навколо його голови танцювала Каладiнова спрен. Попри втому, хлопця на мить узяли ревнощi: чому вона докучала тому пустобреху, а не йому?

За кiлька хвилин Газ помiтив Каладiна й спiдлоба кинув на нього сердитий погляд.

– Вiн дивуеться, чому ти не лежиш, – промовив знайомий голос. Чоловiк, котрий ранiше бiг поряд, тепер лежав на землi неподалiк i дивився в небо. Вiн був старшим за Каладiна та мав – на додачу до м’якого, дружелюбного голосу – бите сивиною волосся й видовжене обличчя, обтягнуте загрубiлою шкiрою. І виглядав не менш змореним, нiж сам Каладiн.

Каладiн продовжував розтирати ноги, пiдкреслено не звертаючи уваги на Газа. Потiм вiдiрвав кiлька шматкiв вiд свого мiшкуватого лахмiття й перев’язав

Страница 48

ими ступнi нiг i плечi. На щастя, за вiсiм мiсяцiв рабства вiн звик ходити босонiж, тож ушкодження виявилися не такими вже й страшними.

Коли вiн упорався, мостом проходили останнi солдати. За ними iхало декiлька свiтлооких вершникiв у сяючих латах. У центрi скакав величного вигляду чоловiк у начищенiй червонiй Сколкозбруi. Вона вiдрiзнялася вiд тих, якi Каладiн бачив ранiше – вважалося, що кожен такий обладунок був унiкальним витвором мистецтва, – проте справляла таке саме враження. Багато оздоблена, зi щiльно пiдiгнаних пластин, увiнчана красивим шоломом iз вiдкритим забралом.

І все ж видавалася чимось чужорiдним. Вона була створена в iншу епоху – у тi далекi часи, коли по землях Рошару ступали боги.

– Це король? – запитав Каладiн.

Мостонавiдник з обвiтреним обличчям стомлено засмiявся:

– Авжеж, щоб не часом!

Каладiн повернувся до нього й нахмурився.

– Якби це був король, – додав чоловiк, – то це означало б, що ми з тобою в армii ясновельможного Далiнара.

Каладiн невиразно пригадував це iм’я.

– Вiн великий князь, так? Дядько короля?

– Ага. Найкращий iз людей, найшанованiший Сколкозбройний у всiй королiвськiй армii. Кажуть, вiн нiколи не порушував слова.

Каладiн презирливо чмихнув носом. Практично те саме говорили й про Амарама.

– Ти, хлопче, повинен мрiяти про те, щоби потрапити до вiйська великого князя Далiнара, – сказав старший чоловiк. – Там немае мостонавiдних команд. А якщо i е, то не такi.

– Годi валятися, крем’ячки! – проревiв Газ. – Ану пiдйом!

Мостонавiдники застогнали, через силу зводячись на ноги. Каладiн зiтхнув. Короткий перепочинок лише виявив, наскiльки змореним вiн був.

– Скорiше б назад, – пробурмотiв вiн.

– Назад? – перепитав чоловiк iз загрубiлим обличчям.

– А хiба ми не повертаемося?

Його новий приятель здавлено засмiявся.

– Хлопче, ми ще й близько не на мiсцi. І радiй, що ми не там. Бо тодi розпочнеться найгiрше.

І кошмар вступив у другу фазу. Вони перетнули мiст, втягли його за собою i знову завдали собi на намулянi, скривавленi плечi. Знову пiдтюпцем побiгли по плато i, досягши протилежного краю, так само опустили мiст i навели його через iншу прiрву. Армiя пройшла по ньому, й усе треба було починати спочатку.

І так повторювалося з добру дюжину разiв. Мiж перебiжками iм перепадало трохи вiдпочити, та Каладiн був такий змучений i спрацьований, що цих коротких перерв не вистачало. Вiн заледве встигав вiддихатися, як його знову змушували пiднiмати мiст.

Вони мали працювати в темпi. Мостонавiдники могли вiдпочивати, доки армiя перетинала чергове провалля, але повиннi були надолужити цей час завдяки бiгу по плато – поминаючи шеренги солдатiв, – щоби добутися до наступноi розколини ранiше за армiю. У якийсь момент новий знайомий iз загрубiлим обличчям попередив його, що в разi, якщо моста не виявиться на належному мiсцi достатньо швидко, пiсля повернення до табору iх вiдшмагають канчуками.

Газ командував, на чiм свiт стоiть лаяв мостонавiдникiв, роздавав копняки, якщо тi рухалися надто повiльно, але, крiм цього, i за холодну воду не брався. Каладiн дуже скоро вiдчув кипучу ненависть до цього кощавого чоловiка з пошрамованим обличчям. Дивно: ранiше вiн не вiдчував нiчого подiбного до iнших своiх сержантiв. Така в них була робота – лаяти солдатiв i, як уже можеш, пiдбадьорювати.

Однак не це обурювало Каладiна. Газ вiдправив його на завдання без сандалiй i жилета. Попри накладенi пов’язки, на пам’ять про цей день у нього залишаться шрами. До ранку його тiло настiльки задерев’янiе та вкриеться синцями, що вiн навряд чи зможе пересуватися.

Вчинок Газа характеризував того як нiкчемного задираку. Вiн мiг втратити мостовика, ризикував успiхом цiлоi операцii – i все через хапливу образу.

«От бурепокидьок», – подумав Каладiн, скеровуючи свою ненависть до Газа на те, щоби вона допомогла йому подолати це випробування. Кiлька разiв пiсля того, як вони штовхали мiст уперед на належне мiсце, Каладiн знесилено падав, бiльше не сподiваючись пiдвестися. Та коли Газ знову наказував уставати, хлопець якимось дивом зводився на ноги. Бо iнакше б Газ перемiг.

Чому iм доводилося проходити крiзь усе це пекло? Заради чого? Чому вони стiльки бiгали? Адже вони повиннi захищати свiй мiст, свiй вантаж, свою безцiнну ношу. Вони повиннi тримати на своiх плечах небо й бiгти… Вони повиннi…

Його свiдомiсть затьмарювалася. Ноги, що бiжать. Раз-два, раз-два, раз-два.

– Стiй!

Вiн зупинився.

– Вiра!

Вiн здiйняв руки вгору.

– Майна!

Вiн вiдiйшов убiк, а тодi опустив мiст.

– Штовхай!

Вiн штовхнув.

– Умри!

Останнiй наказ Каладiн щоразу подумки вiддавав собi сам. Вiн горiлиць повалився на кам’янисту землю, i скелебрунька, що росла поблизу, спiшно втягнула свое гудиння, яке той зачепив. Вiн заплющив очi, не маючи бiльше сил думати про судоми, – занурився в транс, у напiвсон, що пролетiв для нього як одна мить.

– Встати!

Вiн уставав, нетвердо тримаючись на скривавлених ногах.

– Переходь!

Вiн переходив, не зве

Страница 49

таючи уваги на смертоносну прiрву пiд ногами.

– Тягни!

Вiн хапався за мiст i втягував його за собою на iнший бiк провалля.

– Помiнятися мiсцями!

Каладiн розгублено стояв. Вiн не зрозумiв цiеi команди: Газ iще нiколи ii не вiддавав. Вiйсько шикувалося в шеренги, рухаючись iз тiею сумiшшю безтурботноi грайливостi та позiрноi розслабленостi, яку часто вiдчувають солдати перед боем. Зi скелi проклюнулося кiлька спренiв очiкування – схожих на червонi стрiчки, що виростали iз землi й майорiли на вiтрi, – i загойдалися помiж воiнiв.

Битва?

Газ ухопив Каладiна за плече й штовхнув його в напрямку передньоi частини мосту.

– Новачки починають свою кар’еру звiдси, ваше благороддя, – сказав сержант, злостиво посмiхаючись.

Каладiн мовчки пiдняв мiст разом з iншими та звiв його над головою. Крiм стандартних держакiв, спереду був ще й пропил якраз на рiвнi його обличчя, i крiзь нього було видно назовнi. Усi мостонавiдники помiнялися мiсцями: тi, котрi ранiше бiгли спереду, опинилися ззаду, а тi, що були ззаду – включно з Каладiном i чоловiком iз загрубiлим обличчям, – перейшли наперед.

Вiн не питав, нащо це треба. Йому було байдуже. Хоча спереду виявилося краще: тепер вiн бачив, куди ступае, i бiгти стало легше.

Краевид на плато виглядав типово для важкопрохiдних буреземель: там-сям латками траплялася трава, але камiнь був занадто твердим, i вона не могла як слiд укорiнитися. Бульбашкоподiбнi скелебруньки траплялися частiше: вони вкривали все плато, маскуючись пiд валуни завбiльшки з людську голову. Багато з них порозкривалися, випустивши гудиння, схоже на товстi зеленi язики. Декiлька навiть цвiло.

Пiсля стiлькох годин, коли вiн страждав вiд задухи в тiсному просторi пiд настилом, бiгти спереду було майже насолодою. Чому вони вiддали таке чудове мiсце новачку?

– Таленелат’Елiн, страдник зi страдникiв, – наляканим голосом промовив чоловiк праворуч вiд нього. – Кепськi справи. Вони вже вишикувалися! Ох, i дiстанеться ж нам…

Каладiн примружився, зосереджуючи погляд на щоразу ближчому проваллi. На iншому його боцi стояли шеренги воiнiв, чия чорна шкiра була вкрита темно-червоними розводами. На них були дивнi iржаво-жовтогарячi обладунки, що захищали передплiччя, груди, голови та ноги. Його затуманеному розумовi знадобився якийсь час, щоб усвiдомити.

Паршендi.

Вони не скидалися на звичайних робiтникiв-паршменiв. Цi були набагато м’язистiшi, набагато масивнiшi. Мiцноi солдатськоi статури, i в кожного з-за спини виглядала зброя. У декотрих були темно-червонi чи чорнi бороди з уплетеними в них камiнцями. Обличчя iнших – чисто поголенi.

Каладiн побачив, як воiни з першоi шеренги опустилися на одне колiно. У iхнiх руках були короткi луки з наготованими стрiлами й напнутими тятивами. Не довгi, з яких стрiляють на далеку вiдстань, цiлячи високо, а короткi, iз загнутими вперед кiнцями – з них стрiляють прямо, швидко й сильно. Якраз годяща зброя для того, щоби перебити обслугу, перш нiж та встигне навести мiст.

«Бо тодi розпочнеться найгiрше…»

Й ось настав справжнiй кошмар.

Газ вiдстав та так i залишився позаду, горлаючи iм звiдти, щоби не збавляли темпу. Каладiновi iнстинкти настирливо пiдказували, що треба чимшвидше забиратися з лiнii вогню, проте сила iнерцii мосту тягла його вперед – простiсiнько в роззявлену пащеку звiра, всiяну гострими iклами.

Знемога та бiль вiдступили, i вiд страху Каладiн знову прийшов до тями. Мости неслися вперед, i з-пiд них лунали крики. Волання тих, хто бiг назустрiч смертi.

Лучники випустили стрiли.

Перший залп поцiлив у Каладiнового приятеля iз загрубiлим обличчям, який завалився додолу з одразу трьома стрiлами, що стирчали з нього. Чоловiк лiворуч вiд Каладiна також упав – той навiть не встиг роздивитися його обличчя. Опинившись на землi, вiн заверещав вiд болю: стрiла лише поранила його, та справу довершили ноги мостонавiдникiв. У мiру того, як довкола падали люди, мiст помiтно важчав.

Паршендi спокiйно натягнули тятиви й дали другий залп. Боковим зором Каладiн помiтив, як поруч безсило борсалася iнша команда. Здавалося, паршендi зосереджували вогонь на окремих iз них, тож цю групу мостонавiдникiв накрив справжнiй шквал стрiл, випущених не одною дюжиною лучникiв. Люди в перших трьох рядах повалилися замертво, збиваючи з нiг тих, котрi бiгли ззаду. Мiст накренився, а тодi пiшов юзом, видаючи огидний, навiть нудотний звук: пiд ним опинилися тiла вбитих i розчавлених.

Повз Каладiна просвистiли стрiли та вбили iнших двох мостонавiдникiв, котрi були з ним у першiй лiнii. Ще кiлька вп’ялося в деревину зовсiм близько вiд нього, й одна розiтнула шкiру на щоцi.

Вiн закричав. Вiд страху, шоку, болю – вiд межового сум’яття. Нiколи ще вiн не почувався таким беззахисним на полi бою. Вiн наступав на ворожi укрiплення, бiг уперед пiд градом стрiл, але завжди вiдчував, що якоюсь мiрою контролюе ситуацiю. Тодi у нього був спис, у нього був меч, вiн мiг дати вiдсiч.

Але не цього разу. Мостонавiдники скидалися на свиней, яких гнали на зарiз.

Страница 50

Лучники вистрiлили втрете, i ще одна з двадцяти команд опинилася долi. Хмари стрiл летiли й з алетiйського боку i, приземляючись, потрапляли в паршендi. Команда Каладiна майже впритул наблизилася до прiрви. Вiн бачив чорнi очi паршендi по той бiк розколини, мiг розгледiти риси iхнiх худих, крапчастих облич. Усюди довкола нього волали вiд болю мостонавiдники, яких ворожi стрiли просто викошували з-пiд настилiв. Із гуркотом повалився ще один мiст – його бiльше не було кому тримати.

Ззаду долетiв викрик Газа:

– Пiднiмайте й опускайте, iдiоти!

Мостонавiдна команда незграбно зупинилася, й у цей момент паршендi дали новий залп. Люди позад Каладiна заволали. Стрiльбу перервала хмара стрiл, що прилетiли у вiдповiдь з алетiйського боку. І хоч вiд шоку вiн утратив здатнiсть вiдчувати, рефлекси пiдказували йому, що робити. Опустити мiст i приготуватися штовхати.

Однак без прикриття залишилися тi мостонавiдники, якi перебували в заднiх рядах i до цього часу почувалися в безпецi. Паршендiйськi лучники, очевидно, знали про це: вони приготувалися й випустили останнiй залп. Хвиля стрiл обрушилась на мiст – iз пiвдюжини чоловiкiв упало, забризкавши темне дерево кров’ю. З нього несподiвано з’явилися страхокузьки – вертлявi та фiолетовi – i зароiлися в повiтрi. Мiст накренився: тепер, коли вони раптом втратили стiлькох людей, штовхати його стало набагато важче.

Каладiн перечепився, i мiст почав вислизати з рук. Вiн упав на колiна i вiдлетiв до краю прiрви, над якою завис, заледве встигнувши схопитися. Так вiн i балансував: одна рука розгойдувалася над проваллям, а iнша мiцно стискала його край. У перенапруженiй головi запаморочилося, коли вiн глянув углиб тiеi прямовисноi розколини, у темряву внизу. Висота манила його. Вiн завжди любив лазити по високих скелях разом iз Тiеном.

Слiдуючи iнстинкту, Каладiн знову втягнув свое тiло на плато, вiдповзши назад. Група прикритих щитами пiхотинцiв зайняла iхнi мiсця i штовхала мiст. Поки дружнi лучники перестрiлювалися з ворожими, солдати спромоглися навести мiст через прiрву, важка кавалерiя прогримкотiла по ньому i врiзалася в паршендiйськi ряди. Чотири мости повалилися, але шiстнадцять стояли в ряд, уможливлюючи проведення масованоi атаки.

Каладiн намагався зрушити з мiсця, вiдповзти вiд мосту. Але просто впав там, де й був, оскiльки тiло вiдмовлялось коритися йому. Вiн не мав навiть сили перевернутися на живiт.

«Я повинен пiти… – змучено думав вiн. – Пiти й перевiрити – може, чоловiк iз загрубiлим обличчям ще живий… Перев’язати йому рани… Врятувати».

Але не мiг. Не мiг рухатися. Не мiг думати. На його сором, вiн просто дозволив собi заплющити очi й поринути в забуття.

* * *

– Каладiне.

Вiн не хотiв розплющувати очi. Прокинутися означало повернутися до того жахливого свiту болю. Свiту, в якому беззахисних, виснажених людей примушували наступати на шеренги лучникiв. Той свiт був кошмаром.

– Каладiне! – жiночий голос звучав м’яко, наче шепiт, та все ж наполегливо. – Вони збираються покинути тебе. Вставай! Ти помреш!

«Немае сил… Немае сил повертатися… Облиш мене».

Щось ляпнуло його по обличчю – легенький ляпанець енергii, який нiби жалив. Вiн зiщулився. Це було нiщо порiвняно з iншими ранами, але чомусь виявилося набагато дiевiшим. Вiн пiдняв руку, вiдмахуючись. Цього поруху було достатньо, щоби струсити з себе останнi рештки зацiпенiння.

Каладiн спробував розплющити очi. Одне не розплющувалося: туди збiгла кров iз розрiзаноi щоки i присохла довкола повiки. Сонце стояло в iншому мiсцi. Сплили години. Вiн застогнав i пiдвiв тулуб, витираючи з ока кров, що запеклася. Земля довкола нього була всипана тiлами. У повiтрi стояв запах кровi й дечого ще менш запашного.

Двое жалюгiдних на вигляд мостонавiдникiв по черзi трясли кожне тiло, шукаючи живих, а тодi стягували з трупiв жилети й сандалii, полохаючи крем’ячкiв, що вже копошилися бiля мертвих тiл. Вони б не стали перевiряти Каладiна. На ньому не було нiчого, що могло б iх зацiкавити. Залишили б його серед трупiв на цьому плато, наче човна на мiлинi.

Каладiнова спрен вiтру пурхала в повiтрi довкола нього, i в ii рухах вгадувалася тривога. Вiн потер щелепу в тому мiсцi, де вона дала йому ляпанця. Бiльшi спрени на зразок неi могли пересувати невеличкi предмети i несильно щипатися зарядами енергii. І цим ще сильнiше дратували.

Цього разу це майже напевно врятувало Каладiну життя. Вiн застогнав, одночасно вiдчувши бiль майже в усьому тiлi.

– У тебе е iм’я, духу? – запитав вiн, через силу зводячись на зраненi ноги.

На iншому плато, куди перебралася армiя, солдати обнишпорювали трупи паршендi, чогось шукаючи. Може, пiдбирали спорядження? Скидалося на те, що вiйсько Садеаса перемогло. Принаймнi живих паршендi було не видно. Усi вони або загинули, або втекли.

Плато, на якому вiдбулася битва, здавалося достоту таким самим, як i тi, що iх вони перетнули. Єдине, що вирiзняло його, це якась велика грудка… чогось у його центрi. Вона скидалася на велетенську скелебруньку – напевно, як

Страница 51

сь хризалiда чи мушля у добрих двадцять футiв заввишки. З одного боку ii розрубали, виставивши напоказ вкритi слизом нутрощi. Вiн не помiтив ii пiд час атаки: тодi його увагу без залишку поглинули лучники.

– Ім’я, – сказала спрен вiтру, i в ii голосi чулася вiдстороненiсть. – Так, у мене е iм’я.

Вона здавалася здивованою, коли глянула на Каладiна.

– А чому в мене е iм’я?

– Звiдки менi знати? – вiдказав Каладiн, примушуючи себе зробити крок уперед. Ноги просто горiли вiд болю. Вiн заледве кульгав.

Мостонавiдники, якi були поблизу, здивовано витрiщилися на нього, та вiн не звернув на них уваги й далi шкандибав через плато, доки не знайшов трупа, на якому все ще були жилет i сандалii. Це був той самий чоловiк iз загрубiлим обличчям, який так по-дружньому ставився до нього. Тепер iз його шиi стирчала стрiла. Хлопець не глянув у його нажаханi очi, якi безтямно дивилися в небо, а натомiсть розжився вбранням – шкiряним жилетом, такими ж сандалiями та сорочкою на шнурiвцi з червоними плямами кровi. Каладiн вiдчував вiдразу до самого себе, але вiн не збирався розраховувати на те, що одяг видасть Газ.

Вiн опустився на землю й використав чистiшi частини сорочки на те, щоби змiнити своi iмпровiзованi пов’язки, а тодi одягнув жилет i сандалii, намагаючись якомога менше рухатися. Задув легкий вiтерець i понiс геть запах кровi та голоси солдатiв, що перегукувалися мiж собою. Кавалерiя вже шикувалася, нiби не могла дочекатись повернення.

– Ім’я, – сказала спрен, проходячи повiтрям i зупиняючись бiля його обличчя. Вона знову набула подоби молодоi дiвчини – з тендiтними нiжками та в сукнi з вiльно спадаючими складками. – Сильфрена.

– Сильфрена, – повторив Каладiн, зав’язуючи ремiнцi сандалiй.

– Сил, – сказала дух i схилила голову набiк. – От потiха. Схоже, тепер у мене е i пестливе iм’я.

– Моi вiтання, – проговорив Каладiн i, похитуючись, знову звiвся на ноги.

Вiддалiк, збоку вiд нього, вперши руки в боки й закинувши щита за спину, стояв Газ.

– Гей, ти! – гукнув вiн, тицяючи пальцем у Каладiна. І тодi жестом вказав на мiст.

– Ви що, жартуете? – здригнувся Каладiн, дивлячись на залишки мостонавiдноi команди: у нiй залишилося менше половини людей, що зiбралися довкола мосту.

– Або неси, або залишайся тут, – вiдрубав Газ. Здавалося, вiн був чимось сильно роздратований.

«Вiн гадав, що мене вб’ють, – дiйшло до Каладiна. – Тому й не подбав про жилет чи сандалii. Я ж бiг у першому ряду». Вiн був единим з усiх мостонавiдникiв переднього краю, хто залишився в живих.

Каладiн ладен був сiсти й дозволити iм пiти без нього. Та перспектива померти вiд спраги на безлюдному плато теж не видавалася привабливою. І Каладiн пошкутильгав до мосту.

– Не бiйся, – сказав йому один з мостонавiдникiв. – Тепер нам дозволять iти повiльно, частенько зупиняючись перепочити. І дадуть кiлькох солдат на пiдмогу: щоби пiдняти мiст, треба щонайменше двадцять п’ять чоловiкiв.

Каладiн зiтхнув i зайняв свое мiсце. Кiлька невдах iз числа солдатiв долучилися до них. Разом вони пiдняли мiст у повiтря. Вiн був страшенно важкий, та все ж вони якось на це спромоглися.

Каладiн iшов, вiдчуваючи внутрiшне зацiпенiння. Вiн гадав, що життя нiчого бiльше не могло йому зробити – нiчого гiршого, нiж тавро раба з глiфом «шаш», нiчого страшнiшого, нiж втрата всiх близьких на вiйнi, нiчого жахливiшого, нiж коли пiдводиш тих, кого поклявся захищати.

Та виявилось, що вiн помилявся. Була ще одна рiч, яку вони могли йому заподiяти. Остання мука, яку свiт приберiг спецiально для Каладiна.

І називалася вона «Мiст № 4».

7. Будь-що припустиме

«Вони охопленi полум’ям. Вони горять. Вони приносять iз собою темряву, i все, що ти бачиш, – це iхню палаючу вогнем шкiру. Горять, горять, горять…» – записано в палагiшев 1172 року зi слiв пiдмайстра пекаря за 21 секунду до того, як вiн помер.

Шаллан спiшно йшла цеглисто-жовтогарячим коридором, стеля та верхня частина стiн якого були тепер вкритi плямами через проведене Джасною Душезаклинання. Вона лишень сподiвалася, що картини на стiнах не постраждали.

Попереду з’явилася невелика група паршменiв, що несли ганчiрки, вiдра й драбини, лаштуючись вiдмивати кiптяву. Коли вона проходила повз них, тi мовчки вклонилися. Паршмени вмiли говорити, проте рiдко користувалися цим умiнням. Багато хто справляв враження нiмих. У дитинствi розводи на iхнiй схожiй на мармур шкiрi здавалися iй красивими. Та це було ще до того, як батько категорично заборонив iй проводити час у iхньому товариствi.

Дiвчина зосередила увагу на своему завданнi. Як вона переконае Джасну Холiн, одну з найвпливовiших жiнок у цiлому свiтi, змiнити свою думку щодо ii опiки? Адже та вочевидь була вперта: вона роками противилася спробам конгрегацiй щодо примирення.

Шаллан знову опинилася в широкiй головнiй печерi з ii височезною кам’яною стелею та метушливими, гарно вдягненими вiдвiдувачами. Їй було страшно, але мигцем побачений Душезаклинач манив ii за собою. За останнi роки ii родина, Дiм Давар, збагат

Страница 52

лася й зажила слави. Цим вони передусiм завдячували батьковим талантам полiтика – його багато хто ненавидiв, та все ж притаманна йому безжальнiсть дала неабиякi плоди. Свою роль вiдiграли й статки, отриманi внаслiдок вiдкриття кiлькох багатих покладiв мармуру на землях Даварiв.

Шаллан нiколи не втаемничували в сiмейнi справи настiльки, щоб у неi з’явилися пiдозри стосовно того, звiдки бралося таке багатство. Щоразу, коли одна з каменоломень виснажувалася, батько йшов разом iз маркшейдером i розвiдував новi поклади. І лише детально поспiлкувавшись з останнiм, Шаллан та ii брати дiзналися правду: використовуючи заборонений Душезаклинач, батько потихеньку створював iх. Не такi великi, щоби викликати пiдозри, але достатнi для забезпечення необхiдними коштами на просування його полiтичних цiлей.

Нiхто не знав, звiдки вiн роздобув фабрiал, який зараз лежав у ii захищеному капшуку. Вiн був у неробочому станi: отримав пошкодження того страшного вечора, коли помер ii батько. «Не думай про це», – зусиллям волi наказала собi дiвчина.

Вони занесли Душезаклинач на ремонт до ювелiра, але вiн так i не запрацював. Їхнiй дворецький – одна з довiрених осiб батька, радник на iм’я Луеш, – умiв користуватися цим пристроем, однак у нього також нiчого не вийшло.

Сума батькових боргiв i фiнансових зобов’язань виявилася просто нечуваною. Вони не мали особливого вибору. У родини залишалося трiшки часу – можливо, з рiк, – пiсля чого ситуацiя з простроченими виплатами мала стати катастрофiчною, а батькова вiдсутнiсть – надто помiтною. Перший та останнiй раз у життi самiтний родинний маеток у глушинi став iхньою перевагою, оскiльки його розташуванням можна було пояснити затримки з доставкою кореспонденцii. Їi брати напускали туману, писали листи вiд батькового iменi та кiлька разiв з’являлися на публiцi, поширюючи чутки, нiби ясновельможний Давар затiвае щось грандiозне.

І все це заради того, щоби дати iй час утiлити в життя свiй зухвалий план. Розшукати Джасну Холiн. Стати ii пiдопiчною. Дiзнатися, де вона тримае Душезаклинач. А тодi пiдмiнити його несправним.

Маючи фабрiал, вони зможуть створювати новi поклади й вiдновлять сiмейнi статки. Зможуть створювати iжу, щоби годувати феодальне вiйсько. Маючи на руках достатньо грошей для сплати боргiв i роздачi хабарiв, вони могли оприлюднити факт батьковоi смертi й не зазнати краху.

Шаллан трохи затрималася в головному коридорi, обдумуючи свiй наступний хiд. Те, що вона планувала, було дуже ризикованим. Їй треба буде вчасно втекти, щоб уникнути звинувачень у крадiжцi. Хоч вона й багато про це думала, однак усе ще не уявляла, як влаштувати цю справу. Усi знали, що в Джасни багато ворогiв. Мав бути якийсь спосiб звалити на них «поломку» фабрiала.

Але це буде потiм. А поки що Шаллан просто мусила переконати Джасну взяти ii пiд опiку. Будь-який iнший результат був неприйнятний.

Шаллан нервово склала руки в жестi, що означав прохання про допомогу: ii покрита захищена рука зiгнулася поперек грудей, торкаючись лiктя вiльноi – пiднятоi догори та з витягнутими пальцями. До неi пiдiйшла повна жiнка, вбрана в туго накрохмалену бiлу сорочку зi шнурiвкою та чорну спiдницю, за якими можна було безпомильно розпiзнати мажордома.

Вона присiла в реверансi.

– Ваша Свiтлосте?

– У Паланеум, – сказала дiвчина.

Та кивнула й повела Шаллан далi, у глибини довгого коридору. У бiльшостi жiнок довкола – включно зi служницями – волосся було прибране, i вона вiдчувала, як впадае в око ii власне, розпущене. Його насичений рудий колiр змушував дiвчину ще сильнiше видiлятися.

Незабаром довгий коридор став круто спускатися вниз. Та коли минуло ще пiвгодини, виявилося, що вона все ще чула звук далеких дзвоникiв у себе за спиною. Напевно, саме за це тутешнi люди iх так любили: навiть у пiдземеллях Конклаву можна було чути зовнiшнiй свiт.

Служниця провела Шаллан до дивовижних на вигляд двостулкових сталевих дверей. Тодi вклонилася дiвчинi, i та кивком голови вiдпустила ii.

Шаллан не могла не замилуватися красою тих дверей: поверхню покривала рiзьба у виглядi складних узорiв правильноi форми – з колами, лiнiями та глiфами. Це було щось на кшталт мапи, роздiленоi на двi половини там, де дверi вiдчинялися. На жаль, вона не мала часу роздивитися всi деталi, а тому поминула iх.

За дверима виявилася величезна кiмната, вiд самих розмiрiв якоi перехоплювало подих. Стiни з гладенькоi скелi спиналися високо вгору: через тьмяне освiтлення вона не могла сказати, на яку саме висоту, проте бачила мерехтiння далеких вогникiв. Їхнi вертикальнi поверхнi вкривали дюжини маленьких балконiв, схожих на приватнi ложi в театрi. З багатьох лилося м’яке свiтло. Чутно було лише звуки перегортуваних сторiнок i неясний шепiт. Шаллан здiйняла захищену руку до грудей: у цих величних покоях вона почувалася крихiтною.

– Ваша Свiтлосте? – звернувся до неi молодий мажордом, пiдходячи ближче. – Ви щось шукаете?

– Певно, нове вiдчуття перспективи, – з вiдсутнiм виглядом сказала Шаллан. – Як…

– Цю кiмнат

Страница 53

називають Завiсою, – тихо пояснив служник. – Вона передуе самому Паланеуму. Обое iснували ще до того, як було засноване мiсто. Дехто вважае, що цi покоi були висiченi в скелi самими Спiвцями зорi.

– А де книги?

– До Паланеуму вам ось сюди, – жестом вказав служник, пiдводячи ii до ряду дверей з iншого боку кiмнати.

Пройшовши крiзь них, вона опинилася в меншiй залi, подiленiй на частини товстими кришталевими перегородками. Шаллан пiдiйшла до найближчоi з них i провела рукою. Поверхня кришталю була шорстка, мов тесана скеля.

– Створено за допомогою Душезаклинача? – запитала вона.

Їi супутник ствердно кивнув. Позаду нього пройшов ще один слуга, вказуючи дорогу старезному подвижнику. Як i бiльшiсть iз них, той мав поголену голову й довгу бороду. Його просте сiре вбрання було пiдперезане коричневим поясом. Слуга провiв його за рiг, i Шаллан заледве могла розгледiти iхнi силуети з iншого боку – мов тiнi, що плавали в кришталi.

Вона ступила крок уперед, але служник стиха кашлянув:

– Менi знадобиться ваш вхiдний талон, Ваша Свiтлосте.

– А скiльки вiн коштуе? – вагаючись, запитала Шаллан.

– Тисячу сапфiрових броамiв.

– Так дорого?

– Численнi лiкарнi Його Величностi потребують значних коштiв на iхне утримання, – вибачливо сказав чоловiк. – А Харбрант тiльки й може торгувати, що рибою, дзвониками й iнформацiею. На два першi товари в нас навряд чи е монополiя. Але третiй… що ж, у Паланеумi зберiгаеться найбагатша колекцiя фолiантiв i сувоiв у всьому Рошарi. Навiть бiльша, нiж у Святому анклавi у Валатi. Як виявив останнiй пiдрахунок, наше зiбрання налiчуе понад сiмсот тисяч окремих текстiв.

У ii батька було рiвно вiсiмдесят сiм книг. Шаллан перечитала iх усi по кiлька разiв. Скiльки ж усього можуть вмiстити сiмсот тисяч книжок? Вага такого об’ему iнформацii приголомшила ii. Дiвчина вiдчула сильне бажання пробiгти поглядом по тих прихованих полицях. Вона змогла би мiсяцями просто читати назви.

Але нi. Може, пiсля того, як забезпечить майбутне братiв, як фiнансовi справи родини покращаться, вона ще повернеться. Можливо.

Вона почувалася так, нiби, помираючи з голоду, вiдмовлялася вiд свiжого фруктового пирога.

– Де б я могла зачекати, – запитала вона, – якщо той, хто менi потрiбен, зараз усерединi?

– Ви можете скористатися однiею з нiш для читання, – запропонував служник iз полегшенням у голосi. Вiн, певно, боявся, що та влаштуе сцену. – Для цього не потрiбен вхiдний талон. У нас е носii-паршмени, якi можуть пiдняти вас на вищi яруси, якщо забажаете.

– Дякую, – сказала Шаллан, повертаючись спиною до Паланеуму. Вона знову вiдчула себе дитиною, яку замкнули в кiмнатi, не дозволяючи побiгати в саду через батькову параноiдальну тривожнiсть. – А для Їi Свiтлостi Джасни вже зарезервована нiша?

– Я можу дiзнатися, – вiдповiв служник, ведучи ii назад до Завiси з ii далекою, невидимою стелею. Вiн поспiшив геть, щоби переговорити з кимось, залишивши Шаллан стояти бiля входу до Паланеуму.

Вона могла забiгти всередину. Непомiтно прослизнути…

Але нi. Брати дражнили ii за полохливiсть, проте не вона втримувала дiвчину. Там, поза сумнiвом, була охорона, а тому спроба ввiрватися всередину неминуче виявилася б не просто марною, а ще й позбавила б ii будь-яких шансiв змусити Джасну передумати.

Переконати ii, проявити своi таланти. Сама думка про це викликала в неi вiдразу. Шаллан ненавидiла протиборство. За юних лiт вона почувалася крихкою кришталевою статуеткою, що зберiгаеться за склом буфета для посуду – дивитися можна, а торкатися – зась. Єдина донька, остання пам’ять про кохану дружину ясновельможного Давара. Їй усе ще здавалося дивним, що саме вона взяла на себе вiдповiдальнiсть пiсля… Пiсля того випадку… Пiсля…

Їi обступили спогади. Нан Балат у синцях, його одяг розiрваний. Довгий, срiблястий меч у ii руцi – такий гострий, що розтинае камiння, мов масло.

«Нi, – промайнуло в головi Шаллан. Спершись спиною об кам’яну стiну, вона гарячково стискала у руках портфель. – Нi. Не треба згадувати минуле».

Вона думала знайти розраду в малюваннi, i пальцi потяглися до портфеля у пошуках паперу й олiвцiв. Та перш нiж устигли iх видобути, повернувся служник.

– Їi Свiтлiсть Джасна й справдi просила, щоби для неi пiдготували читальну нiшу, – сказав вiн. – Можете почекати там, якщо бажаете.

– Так, дякую, – мовила Шаллан.

Служник пiдвiв ii до затiненоi вигородки, де на мiцнiй дерев’янiй платформi стояли четверо паршменiв. Служник i Шаллан ступили на неi, i тi потягли за мотузки, пропущенi через закрiплений зверху блок, рухаючи платформу вгору по кам’янiй шахтi. Єдиним джерелом освiтлення були броамовi сфери в кожному з куткiв стелi лiфта. Аметисти, що давали м’яке, фiолетове свiтло.

Їй потрiбен був план. Джасна Холiн не справляла враження людини, яка легко змiнюе свою думку. Шаллан повинна здивувати, вразити ii.

Вони пiднялися приблизно на сорок футiв над долiвкою, i служник махнув паршменам, щоб тi зупинилися. Шаллан прослiдувала за мажордомом по темному коридору

Страница 54

до одного з невеличких балкончикiв, що виступали зi стiн уздовж усiеi Завiси. Вiн був круглим, мов башточка, i мав кам’яну загорожу, що сягала iй по пояс й увiнчувалася дерев’яними поручнями. Іншi зайнятi нiшi поблискували рiзними кольорами, оскiльки для iхнього освiтлення використовувалися сфери. У темрявi величезного простору здавалося, що вони просто висiли в повiтрi.

У нiшi стояли довгий i вигнутий кам’яний стiл, вбудований просто в загорожу балкона, один стiлець i кришталева чаша, яка бiльше нагадувала кубок. Шаллан вдячно кивнула служниковi, i той залишив ii саму. Вiдтак вона видобула жменю сфер i кинула iх у чашу, освiтлюючи балкон. Вона зiтхнула, сiдаючи на стiлець i кладучи свiй портфель на столик. Тодi розщiбнула на ньому ременi, шукаючи собi заняття й намагаючись придумати що-небудь – хоч би там що, – аби переконати Джасну.

«Передусiм, – вирiшила вона, – менi треба зiбратися з думками».

Шаллан витягнула з портфеля пачку цупкого паперу для малювання, набiр вугiльних олiвцiв рiзноi довжини, кiлька пензлiв i сталевих пер, чорнило й акварельнi фарби. Наостанок дiстала свiй менший блокнот, переплетений у виглядi книжки, що мiстив ескiзи краевидiв, якi вона зробила впродовж тижнiв, проведених на борту «Усолоди вiтру».

Це були простенькi малюнки, якi вартували для неi бiльше, нiж цiла скриня сфер. Шаллан узяла зi стосу аркуш, тодi обрала п’ятикутний вугiльний олiвець i повертiла його у пальцях. Вона заплющила очi й викликала в пам’ятi образ Харбранта, яким запам’ятала його в ту мить, коли iхнiй корабель тiльки-но пришвартувався. Хвилi, що набiгають на дерев’янi палi, запах солi в повiтрi, матроси, якi лазять по вантах i збуджено перегукуються мiж собою. І саме мiсто, що здiймаеться схилом угору, будинки, якi громадяться один на одний, щоб i дещицi землi не пропало марно. А ще далекi дзвоники, чие подзенькування тихо розноситься у повiтрi.

За мить вона розплющила очi й взялася малювати. Пальцi рухалися самi по собi, спершу накидаючи грубшi лiнii. Схожа на розпадину долина, у якiй розташоване мiсто. Порт. Тут – квадрати, що стануть будинками, а там – коса лiнiя, що позначае ту горбисту магiстраль, яка веде до Конклаву. Поступово, одну за одною, вона додавала деталi. Тiнi на мiсцi вiкон. Лiнii, щоби промалювати дороги. Подоби людей та екiпажiв, щоби передати сум’яття запруджених вулиць.

Колись вона читала, як працюють скульптори. Багато хто бере звичайну кам’яну брилу й спочатку надае iй невиразноi форми. Тодi обробляе ii знову й знову, за кожним заходом висiкаючи все новi елементи. Малювала вона за цим же принципом: спочатку жирнi лiнii, потiм деякi деталi, тодi ще бiльше – i так до найтонших штрихiв. Шаллан нiколи не вчилася графiки: просто робила так, як пiдказували почуття.

Мiсто пiд ii рукою набувало форми. Вона умовляла його постати – лiнiя за лiнiею, штрих за штрихом. Що б вона без цього робила? Напруження полишало тiло, немов збiгало ii пальцями, всотуючись в олiвець.

За роботою вона забувала про час. Інколи вона нiби впадала в транс, i все довкiл вiдступало. Їi пальцi немов рухалися на власний розсуд. Малюючи, набагато легше думалося.

Їй знадобилося не так багато часу, щоби перелити свiй Спогад на аркуш. Вона пiднесла його до очей – вдоволена, заспокоена, з ясною головою. Закарбований у пам’ятi образ Харбранта зник iз ii свiдомостi: вона вивiльнила його в ескiз. І в цьому теж було щось вiд розслаблення. Розум нiби перебував у постiйнiй напрузi, втримуючи Спогади, доки не траплялася нагода використати iх.

Далi вона намалювала Ялба, який стоiть у жилетi на голе тiло й, активно жестикулюючи, втовкмачуе щось невисокому рикшi, котрий пiдвiз ii до Конклаву. Вона працювала й усмiхалася, згадавши привiтний голос моряка. Зараз вiн, напевно, вже повернувся на «Усолоду вiтру». Адже двi години минули? Здаеться, так.

Їi завжди бiльше захоплювало малювати тварин i людей, анiж предмети. Перенесення живоi iстоти на папiр якось бадьорило. Мiсто складалося з лiнiй i клiтинок, а людина – з кiл i кривих. Чи вдасться iй правильно зобразити ту усмiшку на Ялбовому обличчi? Чи зумiе вона передати його лiниву вдоволенiсть, те, як вiн залицяеться до жiнки, набагато вищоi вiд нього за суспiльним становищем? І рикшу з його тонкими пальцями та взутими в сандалii ногами, у довгому лапсердаку й мiшкуватих штанях. Його дивну мову, проникливий погляд, хитрий план зi збiльшення чайових: вiн ж пропонував не просто поiздку, а цiлу екскурсiю.

Малюючи, вона вiдчувала, що працюе не лише з вугiльним олiвцем i папером. При створеннi портрета основним iнструментом виступала душа. Існують рослини, вiд яких можна вiдщипнути крихiтний кусочок – листок чи частинку стебла, – посадити його й виростити iхню точну копiю. Коли в неi залишався Спогад про людину, вона немов брала садовi ножицi та вiддiляла пагiн ii душi, а тодi висаджувала i плекала його на альбомному аркушi. З вуглини проростали сухожилля, iз товщi паперу – кiстки, з чорнила – кров, iз шерхлостi аркуша – шкiра. Із рухiв ii пальцiв поставав ритм,

Страница 55

акт, i шкрябання олiвця здавалося звуками подиху тих, кого вона зображала.

Бiля ватману закопошилися спрени творення, придивляючись до ii роботи. Вважалося, що – як i решта спренiв – вони завжди поруч, але зазвичай невидимi. Інколи вдавалося принадити iх, а iнколи – нi. У малюваннi це залежало вiд майстерностi.

Спрени творення були середнiх розмiрiв, завбiльшки з ii палець, i свiтилися тьмяним срiблястим свiтлом. Вони постiйно змiнювали подобу, набуваючи нових форм – зазвичай тих речей, що iх нещодавно бачили. Вази, людини, стола, колеса, цвяха. Завжди того ж срiблястого кольору, завжди того ж малесенького розмiру. Вони точно копiювали форму предметiв, але дивно iх пересували. Стiл котився, мов колесо, а ваза розбивалася i склеювалася знову.

Малювання Шаллан назбирало iх iз пiвдюжини: привабило актом творчостi – так яскраве полум’я притягуе спренiв вогню. Вона навчилася не звертати на них уваги. Тi були нематерiальними: варто було лишень торкнутися когось iз них рукою, як його фiгурка розмазувалась – розповзалася, мов розсипаний пiсок, – а потому знову з’являлася. Проте на дотик не вiдчувалося нiчого.

Нарештi, задоволена, вона пiдняла аркуш, щоби помилуватися. На ньому пишалися детально промальованi Ялб i рикша, з натяками на метушливе мiсто позаду. Вона правильно вловила вираз iхнiх очей. А це найважливiше. Кожнiй iз Десяти сутностей вiдповiдала певна частина людського тiла: кров – рiдинi, волосся – дереву тощо. Очi спiввiдносилися з кришталем i склом, адже вони – вiкна в людський розум i душу.

Дiвчина вiдклала аркуш убiк. Дехто збирав трофеi. Іншi збирали зброю чи щити. Багато хто збирав сфери.

А Шаллан збирала людей. Людей i цiкавих iстот. Напевно, так сталося через те, що значна частина ii юностi пройшла неначе в ув’язненнi. Вона розвинула в собi звичку запам’ятовувати обличчя, щоби згодом вiдтворити iх на паперi. Це почалося пiсля того, як батько застав ii за малюванням садiвникiв. Його дочка? Малюе портрети темнооких? Вiн просто оскаженiв – це був один iз тих нечастих випадкiв, коли жертвою його горезвiсноi вдачi стала донька.

Пiсля того людей вона зображала лише на самотi, а решту часу, не криючись, малювала комах, ракоподiбних i рослин, що iх бачила в садах маетку. Батько не заперечував проти цього (адже зоологiя й ботанiка – годящi для жiнки заняття) i заохочував ii обрати природничу iсторiю своiм Покликанням.

Вона взяла третiй незайманий аркуш. Вiн, здавалося, благав замалювати його. Чистий папiр був усього лише потенцiйною можливiстю, вiд якоi нi холодно нi жарко, доки не скористаешся з неi. Немов повнiстю заряджена сфера, заслана в монастир капшука без можливостi прислужитися своiм свiтлом.

«Замалюй мене».

Довкола аркуша зiбралися спрени творення. Поводились тихо, немовби вичiкували, сповненi цiкавостi. Шаллан заплющила очi й уявила Джасну Холiн: вона стоiть перед заблокованими дверима, а на ii руцi поблискуе Душезаклинач. У коридорi напружена тиша, i лиш чутно, як плаче, пошморгуючи носом, дитина. Почет, що затамував подих. Занепокоений король. Безмовне благоговiння.

Шаллан розплющила очi й почала енергiйно малювати, цiлеспрямовано поринаючи в забуття. Що менше вона буде в «зараз» i що бiльше в «тодi», то кращим вийде ескiз. Два iншi малюнки були пiдготовчими вправами – цей мав стати шедевром дня. Захищеною рукою вона тримала планшет iз закрiпленим на ньому аркушем, а права лiтала над ним, час вiд часу беручи iнший олiвець. М’яка вуглина для насиченоi, густоi чорноти, як-от прекрасне волосся Джасни. Тверда – для свiтло-сiрих вiдтiнкiв, як-от могутнi хвилi свiтла, випромiнюванi самоцвiтами Душезаклинача.

На кiлька довгих хвилин Шаллан знов опинилася в тому коридорi й спостерiгала за тим, чого не мало би бути: як еретичка повелiвае однiею з найсвященнiших сил на всьому бiлому свiтi. Силою змiни в чистому виглядi, силою, за допомогою якоi Всемогутнiй створив Рошар. У нього було ще одне iм’я, вимовляти яке могли лише вуста подвижникiв: Елiтанатiль – «Той, Що Перетворюе».

Шаллан знову вдихала запах цвiлi в коридорi. Чула, як скiмлить дитина. Вiдчувала, як гупотить ii серце в очiкуваннi. Скоро брила трансформуеться. Висмокче Буресвiтло з самоцвiту Джасни й поступиться своею сутнiстю, ставши чимось новим. У Шаллан перехопило подих.

А тодi спогад розплився – i вона знову опинилася в тихiй, м’яко освiтленiй нiшi. Тепер аркуш вкривало бездоганно точне зображення тiеi сцени, виконане в чорних i сiрих тонах. Горда постать принцеси, котра звернула свiй погляд на камiнь, вимагаючи скоритися ii волi. Це й справдi була вона. З iнтуiтивною впевненiстю художника Шаллан усвiдомлювала, що це була одна з найкращих робiт, якi iй будь-коли вдавалося створити. На свiй дуже скромний лад вона зробила те, на що конгрегацii так i не спромоглися, – пiдкорила Джасну Холiн. Тiлом пробiг дрож ейфорii. Навiть якщо ця жiнка знову вiдмовить iй, один факт залишиться незмiнним: Джасна Холiн стала частиною колекцii Шаллан.

Дiвчина витерла пальцi спецiальною ганчiрочкою, а тодi пiднесла с

Страница 56

орiнку перед обличчя. Вона мимохiть помiтила, що приманила вже двi дюжини спренiв творення. Доведеться покрити аркуш живицею древофанерника, щоб закрiпити вугiль i запобiгти його розмазуванню, – у портфелi був ii невеличкий запас. Та спочатку вона хотiла як слiд роздивитися малюнок i зображену на ньому постать. Яка вона – Джасна Холiн? Точно не з тих, кого можна залякати. Вона була жiнкою аж до самих кiсток, магiстром жiночих наук, проте аж нiяк не вiдзначалася тендiтнiстю.

Така жiнка оцiнить цiлеспрямованiсть Шаллан. Вона вислухае ще одне прохання про опiку, якщо лише подати його належним чином.

Джасна також була рацiоналiсткою, жiнкою, якiй ставало смiливостi заперечувати iснування самого Всемогутнього, базуючись на власних умовиводах. Вона оцiнить силу, однак лише якщо в ii основi лежатиме логiка.

Шаллан кивнула сама собi, взяла четвертий аркуш i пензель для письма з тонким кiнчиком, тодi струснула й вiдкрила каламар iз чорнилом. Джасна вимагала доказiв ii вмiнь з логiчного мислення й письма. Що ж, хiба е кращий спосiб продемонструвати iх, анiж викласти свое прохання на паперi?

«Ваша Свiтлосте Джасно Холiн, – написала Шаллан, виводячи лiтери так акуратно й красиво, як лише вмiла. Можна було би скористатися пером з очеретини, але пензель для письма був спецiально призначений для витворiв мистецтва, а ii лист якраз i мав стати одним iз них. – Ви вiдхилили мое прохання. Я приймаю Ваше рiшення. Однак, як вiдомо кожному, хто мае належну пiдготовку у сферi проведення наукових дослiджень, жодне припущення не повинне сприйматися як аксiоматичне». Насправдi ця максима зазвичай формулювалася так: «жодне припущення – крiм того, що стосуеться iснування Всемогутнього, – не може розглядатися як аксiоматичне». Але ii варiант мав бiльше сподобатися Джаснi.

«Учена мае бути готовою переглянути своi теорii, якщо результати експериментальних дослiджень спростовують iх. Я маю надiю, що Ви пiдходите до ухвалення рiшень за цим же принципом: як до попередньо отриманих результатiв, що можуть пiдлягати уточненню у свiтлi нововiдкритих фактiв.

Із нашоi короткоi розмови я зрозумiла, що Ви високо цiнуете наполегливiсть. Ви похвалили мене за те, що я не припинила розшукувати Вас. Висновуючи з цього, я гадаю, що Ви не сприймете мого листа як ознаку поганого тону. Прошу Вас потрактувати його як доказ мого палкого бажання стати Вашою пiдопiчною, а не як вияв зневаги до висловленого Вами рiшення».

Шаллан торкнулася губiв верхнiм кiнчиком пензля, обдумуючи наступну фразу. Спрени творення повiльно розтанули й зникли. Вона чула, нiби iснують спрени логiки, схожi на крихiтнi бурянi хмарки – iх притягують особливо переконливi аргументи, – проте сама iх нiколи не бачила.

«Ви очiкуете доказiв того, що я гiдна Вашоi опiки, – вела далi Шаллан. – Я б дуже хотiла продемонструвати, що рiвень моеi пiдготовки кращий, нiж виявила наша спiвбесiда. На жаль, у мене немае пiдстав апелювати до цього. Моя здатнiсть до розумiння не вiльна вiд недолiкiв. Це очевидно й не створюе жодних розумних засад для дискусiй.

Але людське життя – це не звичайна собi логiчна головоломка: для прийняття вдалих рiшень неоцiненним е контекст iндивiдуального досвiду. Моi знання з логiки не дотягують до Ваших стандартiв, однак навiть менi вiдомо, що в рацiоналiстiв iснуе правило: не слiд залучати логiку в якостi абсолютного мiрила там, де задiянi люди. Адже ми не тiльки мислячi iстоти.

З огляду на це суть моеi аргументацii зводиться до того, щоби продемонструвати причини мого неуцтва. Не тому, що я шукаю собi виправдання, а тому, що хочу пояснити. Ви висловили невдоволення стосовно того, що в особи на кшталт мене такий невiдповiдний рiвень пiдготовки. Куди дивилася моя мачуха? Де були моi наставницi? Чому моею освiтою опiкувалися так недбало?

Факти не дають пiдстав для того, щоби пишатися ними. Я мала дуже небагато наставниць i практично не здобула освiти. Мачуха намагалася цьому зарадити, проте iй самiй бракувало необхiдних знань. Це таемниця за сiмома печатями, однак у багатьох провiнцiйних веденських родинах манкiрують належним навчанням жiнок.

Ще коли я була малою, то мала трьох рiзних наставниць, проте жодна з них не затримувалася довше, нiж на кiлька мiсяцiв, пiсля чого залишала дiм, посилаючись на батькiв важкий характер i невихованiсть. Тож у планi освiти я опинилася полишеною на власну волю. Що могла, дiзнавалася з книг, заповнюючи прогалини завдяки перевагам своеi допитливоi вдачi. Та я, звичайно ж, не можу рiвнятися ерудицiею з тими, хто здобув повноцiнну – i недешеву – освiту.

Чому це е аргументом на користь того, щоби Ви прийняли мене? Тому що все, що я засвоiла, дiсталося менi цiною величезних особистих зусиль. Те, що iншим подавали на блюдцi, я мала виривати з боем. Гадаю, що з огляду на це моя освiта, якою б обмеженою вона не була, мае додаткову цiннiсть. Я поважаю Вашi рiшення, але прошу переглянути одне з них. Яку б iз пiдопiчних Ви краще волiли мати? Ту, котра здатна повторювати правильнi вiдповiдi, тому що iх втлумачила i

Страница 57

щедро оплачувана наставниця, чи ту, якiй доводилося боротися за кожну дещицю своiх знань?

Запевняю Вас, що одна з них цiнуватиме Вашi уроки куди вище, нiж iнша».

Шаллан вiдняла пензель вiд аркуша. Тепер, коли вона ще раз обдумала своi аргументи, тi здалися iй непереконливими. Виставила напоказ свое невiгластво i чекае, що Джасна схопить ii в обiйми? Та все ж скидалося на те, що так i треба було дiяти, хоча цей лист i був брехнею. Брехнею, зiтканою з правд. Насправдi вона прибула не для того, щоби долучитися до знань Джасни. Вона збиралася ii обiкрасти.

Шаллан вiдчула докори сумлiння – вона ледь не схопила аркуш i не зiжмакала його. Вiд крокiв у коридорi в неi завмерло серце. Вона скочила на ноги й заметушилася, притискаючи захищену руку до грудей. Гарячково пiдбирала слова, щоб пояснити Джаснi Холiн свою присутнiсть.

У коридорi замерехтiло свiтло, чергуючись iз тiнями, i в нiшу несмiливо зазирнула незнайома постать, тримаючи на долонi одну-едину бiлу сферу замiсть лiхтарика. Це була не Джасна. Там стояв чоловiк рокiв двадцяти iз хвостиком, у простому сiрому вбраннi. Подвижник. Шаллан дещо заспокоiлася.

Чоловiк помiтив ii. У нього було вузьке обличчя й проникливi блакитнi очi. Коротко пiдстрижена борода прямокутноi форми, поголена голова.

– Ой, вибачте, Ваша Свiтлосте, – проговорив вiн тоном освiченоi та вихованоi людини. – Я гадав, що це нiша Джасни Холiн.

– Ви не помилилися, – сказала Шаллан.

– Он як. А ви теж ii чекаете?

– Так.

– Ви будете дуже сильно заперечувати, якщо я почекаю разом iз вами?

У нього був легкий гердазiйський акцент.

– Звичайно, нi, подвижнику.

Вона кивнула йому на знак пошани, а тодi спiшно зiбрала своi речi, звiльняючи для нього мiсце.

– Я не можу зайняти ваш стiлець, Ваша Свiтлосте! Я принесу собi iнший.

Вона пiдняла руку, протестуючи, але той уже вийшов. Вiн повернувся за кiлька секунд, несучи стiлець з iншоi нiшi. Чоловiк був високий i худорлявий, а також – як, дещо знiтившись, вирiшила Шаллан – досить привабливий. Їi батько мав у своему володiннi лише трьох подвижникiв – i всi як один старенькi. Вони мандрували його землями, навiдувалися в села, проповiдуючи простолюду та допомагаючи досягти Вiх його Слави та Покликань. Їхнi обличчя були в ii колекцii портретiв.

Подвижник опустив стiлець, але сiдати не квапився, поглядаючи на стiл.

– От так-так! – здивовано промовив вiн.

На якусь мить Шаллан подумала, що той читае ii листа, i вiдчула безрозсудний напад панiки. Але подвижник розглядав три малюнки, що лежали в узголiв’i столу в очiкуваннi на лак.

– Це ви намалювали, Ваша Свiтлосте?

– Так, подвижнику, – вiдповiла Шаллан i потупила очi.

– До чого цi формальностi? – сказав той, нахиляючись уперед i поправляючи окуляри, щоби краще роздивитися ii роботу. – Можете називати мене брат Кабсал або просто Кабсал. Серйозно, усе гаразд. А вас як звати?

– Шаллан Давар.

– Присягаюся золотими ключами Веделедева, Ваша Свiтлосте! – сказав брат Кабсал, опускаючись на стiлець. – Це Джасна Холiн навчила вас так вправно орудувати олiвцем?

– Нi, подвижнику, – сказала вона, так i не сiдаючи.

– І знов офiцiоз, – проговорив вiн, усмiхаючись до неi. – Скажiть, невже я такий страшний?

– Мене виховували в дусi пошани до подвижникiв.

– Що ж, особисто я вважаю, що пошана – як гнiй: нанесiть його помiрним шаром – i вруна буятимуть, та варто перестаратися – i залишиться лише сморiд.

Його очi зблиснули.

Це що ж, подвижник – слуга Всемогутнього – тiльки-но говорив про гнiй?

– Подвижник – це представник самого Всемогутнього, – сказала вона. – Виявляти недостатньо поваги до вас означае не шанувати i Його.

– Ясно. То як ви б вiдреагували, якби вам явився тут сам Всемогутнiй? Протокольним пiететом i поклонами?

Вона замислилася.

– Гадаю, нi.

– Ага-а. А як би ви вiдреагували?

– Пiдозрюю, що волала би вiд болю, – вiдказала вона, занадто легко вибовкуючи свою думку. – Адже писано е: «Слава Всемогутнього така, що кожен, хто узрить його, вiдразу ж спопелiе».

Подвижник засмiявся:

– І справдi мудрi слова. Але прошу вас, сядьте.

Повагавшись, вона скорилася.

– Здаеться, ви ще сумнiваетеся, – сказав вiн, беручи до рук намальований нею портрет Джасни. – Що менi зробити, щоб ви розслабилися? Залiзти на цей стiл i станцювати джигу?

Вона здивовано заклiпала очима.

– Заперечень немае? – сказав брат Кабсал. – Ну що ж…

Вiн поклав портрет i став вилазити на стiлець.

– Будь ласка, не треба, – мовила Шаллан, виставляючи вперед вiльну руку.

– Точно?

Вiн кинув на стiл оцiнювальний погляд.

– Так, – спiшно вiдказала Шаллан, уявляючи собi, як подвижник розгойдуеться на ньому, оступаеться, падае з балкона i, пiрнувши в порожнечу, опиняеться на пiдлозi за десятки футiв пiд ними. – Будь ласка! Обiцяю бiльше вас не поважати!

Фиркнувши вiд смiху, вiн зiстрибнув зi стiльця, сiв i по-змовницькому нахилився до неi.

– Погроза джигою на столi майже завжди спрацьовуе. За весь час менi довелося втiлити ii в життя лиш

Страница 58

раз, коли я програв заклад брату Лганiну. Подвижник-настоятель нашого монастиря ледве не зомлiв iз переляку.

Сама того не бажаючи, Шаллан усмiхнулася.

– Але ви подвижник, вам заборонено мати власнiсть. На що ж ви закладалися?

– На два глибокi понюхи аромату чемерника, – вiдповiв брат Кабсал, – i сонячне тепло на шкiрi, – вiн усмiхнувся. – Інколи ми досить винахiдливi. Роками маринуючись у монастирi, мимоволi таким станеш. Але ж ви збиралися пояснити менi, де навчилися так майстерно володiти олiвцем.

– Тренуючись, – сказала Шаллан. – Пiдозрюю, що, зрештою, всi саме так i вчаться.

– І знову мудрi слова. Я починаю сумнiватися, хто ж iз нас подвижник. Але ви безперечно вчилися у когось.

– У Дандоса Маслоклятвеного.

– О-о-о, якщо когось i можна назвати великим графiком, то це його. Хм, не те щоб я сумнiвався у правдивостi слiв Вашоi Свiтлостi, проте ви заiнтригували мене: як же це Дандос Геральдiн мiг бути вашим наставником iз малювання, якщо – наскiльки менi вiдомо – вiн страждае вiд хронiчного й невилiковного захворювання, яке зазвичай iменують смертю. І то вже цiлих триста рокiв.

Шаллан зашарiлася.

– У мого батька була книга його повчань.

– І ви навчилися цьому, – сказав Кабсал, знову беручи малюнок зi столу, – по книзi.

– Ну… так… а що?

Вiн ще раз глянув на портрет.

– Менi варто бiльше читати.

Шаллан мимоволi засмiялася з виразу подвижникового обличчя й залишила собi Спогад про те, як вiн сидить, розглядаючи ii малюнок, потирае одним пальцем заросле пiдборiддя, а в його рисах проступае сумiш здивування й захоплення.

Поклавши картину на стiл, вiн приемно всмiхнувся.

– У вас е лак?

– Є, – вiдповiла вона, дiстаючи з портфеля флакон, оснащений розпилювачем iз грушею – на кшталт тих, у яких зазвичай бувають парфуми.

Вiн узяв цю невеличку пляшечку, провернув затискач на шийцi, струснув ii i випробував лак на тильнiй сторонi долонi. Тодi вдоволено кивнув i потягнувся до малюнка.

– Неприпустимо наражати такий шедевр на небезпеку бути затертим.

– Я сама можу залакувати його, – мовила Шаллан. – Вам не варто завдавати собi клопоту.

– Це не клопiт, а честь. Крiм того, я подвижник. А ми не знаемо, куди себе подiти, якщо не крутимося пiд ногами в iнших i не виконуемо за них роботи, з якою вони й самi могли б упоратися. Краще просто зробити менi цю приемнiсть, – вiдповiв вiн i взявся наносити лак, акуратно прискаючи на аркуш.

Вона заледве стримувалася, щоб не вихопити малюнка. На щастя, подвижник був обережний, i лак лягав рiвномiрно. Очевидно, вiн мав досвiд.

– Ви з Джа Кеведу, правда ж?

– Визначили за волоссям? – запитала вона, пiдносячи руку до своiх рудих кучерiв. – Чи за акцентом?

– За ставленням до подвижникiв. Веденська церква – найконсервативнiша з усiх. Я бував у вашiй чарiвнiй краiнi двiчi, i хоча ваша iжа добре приживаеться в моему шлунку, проте всi тi поклони й розшаркування, якими ви осипаете подвижникiв, були менi неприемнi.

– Можливо, вам варто було кiлька разiв станцювати на столi.

– Я подумував про це, – сказав вiн, – але моi брат i сестра в подвижництвi, вашi земляки, попадали би мертвими вiд сорому. Для мене було би нестерпно мати на совiстi такий тягар. Всемогутнiй не виявляе поблажливостi до тих, хто вбивае його слуг.

– Гадаю, вiн з осудом ставиться до вбивства як такого, – вiдповiла вона, все ще слiдкуючи, як той наносить лак. Дивно було бачити, що хтось iнший працюе над ii малюнком.

– А що думае про ваш талант Їi Свiтлiсть Джасна? – запитав вiн, не припиняючи роботи.

– Гадаю, що iй байдуже, – вiдповiла Шаллан i скривилася, пригадавши свою розмову з нею. – Не схоже, щоби вона аж надто високо цiнувала образотворчi мистецтва.

– І я чув те саме. На жаль, це один з ii нечисленних недолiкiв.

– А iнший – та суща дрiбниця, що вона еретичка?

– Точно, – погодився Кабсал, усмiхаючись. – Мушу зiзнатися, що, заходячи сюди, я очiкував не на по-, а на зне-вагу. А як ви потрапили до ii оточення?

Шаллан здригнулася, вперше усвiдомивши, що брат Кабсал, очевидно, прийняв ii за одну з фрейлiн принцеси. А може, за пiдопiчну.

– Тьху ти, – прошепотiла вона.

– Перепрошую?

– Схоже, я мимоволi ввела вас в оману, брате Кабсал. Я нiяк не пов’язана з Їi Свiтлiстю Джасною. Принаймнi поки що. Я намагалася домогтися, щоби вона взяла мене пiд свою опiку.

– Он воно як, – сказав вiн, закiнчуючи лакування.

– Вибачте.

– За що? Ви не зробили нiчого поганого, – вiн дмухнув на малюнок, а тодi повернув його, показуючи iй. Лак був нанесений iдеально, без единого патьоку. – Чи не могли би ви дещо зробити для мене, дитя мое? – попросив вiн, вiдкладаючи аркуш убiк.

– Так, будь-що.

Почувши це, той здивовано звiв брову.

– Будь-що припустиме, – виправилася дiвчина.

– І хто ж це припускатиме?

– Гадаю, що я.

– Шкода, – сказав вiн, пiдводячись. – Доведеться обмежити себе. Чи не були б ви така люб’язна повiдомити Їi Свiтлiсть Джасну, що я заходив, але не дочекався ii?

– Ви з нею знайомi?

І якi ж це справи мог

Страница 59

и бути у гердазiйського подвижника та Джасни, несосвiтенноi безбожницi?

– Ну, я б так не сказав, – вiдповiв той. – Хоча сподiваюся, iй знайоме мое iм’я, оскiльки я неодноразово просив аудiенцii.

Шаллан кивнула, пiдводячись.

– Гадаю, ви хочете спробувати навернути ii?

– Вона просто унiкальний екземпляр – по-справжньому мiцний горiшок. Не думаю, що змiг би жити в мирi з собою, якби хоча б не спробував переконати ii.

– Нам хотiлося б, щоб ви все ж таки жили, – зауважила Шаллан, – бо iнакше ми знову зiткнемося з вашою бридкою звичкою замалим не вбивати подвижникiв.

– Це точно. У будь-якому разi я гадаю, що особисто передане вами повiдомлення може виявитися дiевим там, де письмовi звернення залишилися без уваги.

– Я… сумнiваюся…

– Ну, якщо вона вiдмовиться, то це лише означатиме, що я повернусь, – усмiхнувся вiн. – І сподiваюся, з цього також випливатиме, що ми зустрiнемося знову. Тож я з нетерпiнням чекаю на це.

– Як i я. І ще раз вибачте за непорозумiння.

– Ваша Свiтлосте! Прошу – не берiть на себе вiдповiдальностi за моi припущення.

Шаллан теж усмiхнулася:

– Я не ризикну брати на себе вiдповiдальнiсть за вас, брате Кабсал, – у жоднiй мiрi i з жодного приводу. Та все ж почуваюся якось не дуже.

– Минеться, – вiдказав вiн, зблиснувши блакитними очима. – Та все ж я зроблю все вiд мене залежне, щоби ви, так би мовити, «одужали». Скажiть, що ви любите? Крiм, звичайно, вшанування подвижникiв i малювання чудових картин.

– Варення.

Вiн схилив голову набiк.

– Воно смачне, – пояснила дiвчина, знизавши плечима. – Ви запитали, що я люблю. Ну от, варення.

– Отже, домовилися.

Подвижник ступив у темний коридор, копирсаючись у кишенi мантii в пошуках сфери, щоб освiтити шлях. За кiлька секунд вiн зник з-перед очей.

Чому вiн не дочекався повернення Джасни? Шаллан похитала головою. Тодi залакувала два iншi малюнки. Щойно тi просохли й вона спакувала iх у портфель, як у коридорi знову почулися кроки, i дiвчина впiзнала голос Джасни.

Залишивши лист на столi, Шаллан поспiшливо зiбрала своi речi i вiдiйшла в бокову частину нiшi, де й вирiшила чекати. За мить увiйшла Джасна Холiн у супроводi невеликоi групи служникiв.

Вигляд у неi був невдоволений.

8. Ближче до вогню

«Перемога! Ми стоiмо на верхiв’i гори! Вони розбiгаються перед нами! Їхнi домiвки стають нашими вертепами, а iхнi землi тепер – нашi мизи! І вони горiтимуть, як колись ми, там, де порожнеча й пустка», – записано iшашана 1172 року зi слiв свiтлоокоi староi дiви восьмого дану за 18 секунд до того, як вона померла.

Побоювання Шаллан пiдтвердилися, щойно Джасна глянула прямо на неi, а тодi вперлася захищеною рукою у бiк, демонструючи роздратування.

– Отже, ти все ж тут.

Шаллан зiщулилася.

– Вам слуги сказали, так?

– Ти ж не думала, що вони залишать когось у моiй нiшi, не попередивши мене?

У коридорi за ii спиною загаялася невелика група паршменiв, кожен iз яких тримав у руках стiс книжок.

– Ваша Свiтлосте Холiн, – проговорила Шаллан, – я лише…

– Я вже змарнувала на тебе досить часу, – перебила ii Джасна, злютовано поблискуючи очима. – Зараз ти пiдеш геть, панно Давар. І ми не побачимося знову, допоки я залишатимусь тут. Я ясно висловилася?

Надii Шаллан пiшли прахом. Вона зiщулилася ще сильнiше. Джасна Холiн вмiла бути переконливою. Їй не можна було перечити. Досить було просто глянути в ii очi, щоб зрозумiти це.

– Вибачте, що потурбувала вас, – прошепотiла Шаллан, стискаючи портфель. Вiдтак дiвчина полишила нiшу з усiею гiднiстю, на яку лишень спромоглася. Вона швидко йшла коридором, заледве стримуючи сльози прикростi й розчарування, i почувалася цiлковитою дурепою.

Вона дiсталася шахти пiдйомника, але паршмени, якi щойно доправили Джасну, вже повернулися вниз. Шаллан не стала смикати за шнур дзвоника, щоб знову викликати iх, а сперлася спиною об стiну i сповзла додолу. Вона пiдiбгала колiна до грудей, притиснувши ними й портфель, обвила руки навколо щиколоток, через тканину манжети обхопивши вiльною рукою захищену, i заледве дихала.

Сердитi люди вибивали ii з колii. Вона мимоволi згадувала батьковi фiлiппiки, знову чула гарикання, крики та скiмлення. Може, вона була слабкою через те, що протиборство так негативно впливало на неi? Їй здавалося, що так.

«От дурне дiвчисько, – подумала вона, i зi стiни поряд з ii головою виповзло кiлька болекузьок. – І чому ти вирiшила, що в тебе вийде? Та ти ж за все життя бувала далi рiдного маетку щонайбiльше з пiвдюжини разiв! Ідiотка, iдiотка, iдiотка!»

А вона ще й переконала братiв вiрити в неi, покладати надii на ii смiховинний план. І чого вона досягла? Змарнувала шiсть мiсяцiв, упродовж яких iхнi вороги пiдiбралися ближче.

– Ваша Свiтлосте Давар? – пролунав невпевнений голос.

Шаллан звела погляд угору, усвiдомивши, наскiльки сильно занурилася в свое горе, – навiть не бачила, як пiдiйшов служник. Це був молодий iще чоловiк, одягнений у чорну унiформу, але без емблеми на грудях. Не мажордом, а, ймовiрно, стажис

Страница 60

.

– Їi Свiтлiсть Холiн хотiла би поговорити з вами, – молодий чоловiк жестом вказав углиб коридору позад себе.

«І далi паплюжити мене?» – подумала Шаллан, i на ii обличчi проступила гримаса образи. Але ж така можновладна панi, як Джасна, завжди отримуе те, чого хоче. Шаллан зусиллям волi вгамувала дрож i звелася на ноги. Вона хоча би спромоглася не розплакатись, тож з ii макiяжем було все гаразд. Дiвчина пiшла за служником назад до освiтленоi нiшi, виставивши перед собою портфель, немов щит на полi бою.

Джасна Холiн сидiла на тому ж стiльцi, що й Шаллан незадовго до того, а на столi лежали стоси книг. Вiльною рукою принцеса потирала чоло. На тильнiй сторонi ii долонi так само красувався Душезаклинач, але вставлений у нього димчастий кварц потемнiв i розтрiскався. Хоча Джасна виглядала стомленою, вона трималася iдеально прямо; ii сукня з тонкого шовку сягала до землi, а захищена рука лежала на колiнах.

Джасна зосередила погляд на Шаллан й опустила вiльну руку.

– Панно Давар, менi не слiд було так гнiватись на тебе, – промовила вона стомленим голосом. – Ти просто проявила наполегливiсть, а це та риса, яку я зазвичай заохочую. Грiм i блискавка, я й сама нерiдко хибую на впертiсть. Інколи найважче прийняти в iнших якраз те, що плекаеш у собi. Моiм единим виправданням може слугувати те, що останнiм часом я занадто перенапружувала своi сили.

Шаллан вдячно кивнула, хоча почувалася страшенно нiяково.

Джасна повернулася й виглянула з нiшi у темний простiр Завiси.

– Я знаю, що про мене говорять. Насмiлюся сподiватися, що я не така безсердечна, як дехто вважае, хоча жiнка може зажити й куди гiршоi слави, нiж репутацii мегери. Вона хоча би може стати в пригодi.

Шаллан через силу стримувала нервове тремтiння. Може, iй варто пiти?

Джасна похитала головою сама до себе, та Шаллан не могла здогадатися, якi ж саме думки спричинили цей несвiдомий жест. Врештi-решт вона повернулася до дiвчини й махнула рукою у бiк великоi, схожоi на кубок, чашi, яка стояла на столi. У нiй так i залишилося з дюжину ii сфер.

Нажахана Шаллан затисла вiльною рукою рот. Вона зовсiм забула про грошi! Дiвчина вдячно вклонилася Джаснi, а тодi поквапливо зiбрала сфери.

– Ваша Свiтлосте, доки не вилетiло з голови: обiцяла вам передати, що коли я тут чекала, до вас заходив подвижник, брат Кабсал. Вiн просив переказати вам, що хоче поговорити.

– Я не здивована, – вiдказала Джасна. – А ти, здаеться, i думати забула про сфери, панно Давар. Я гадала, що ти чекаеш у коридорi, щоб забрати iх. Хiба не через це ти залишалася поблизу?

– Нi, Ваша Свiтлосте. Я просто намагалася вгамувати нерви.

– А-а-а…

Шаллан прикусила губу. Здавалося, принцеса вiдiйшла вiд нещодавнього нападу гнiву. Можливо…

– Ваша Свiтлосте, – запитала вона, зiщулившись вiд власного нахабства, – вам сподобався мiй лист?

– Лист?

– Я… – дiвчина глянула на стiл. – Пiд ось цим стосом книг, Ваша Свiтлосте.

Служник миттю вiдсунув книги вбiк. Напевно, паршмени поклали iх на папiр, самi цього не помiтивши. Здiйнявши брову, Джасна взяла лист, а Шаллан похапцем розщiбнула портфель i сховала сфери у гаманець. А потому вилаяла себе за цю похапливiсть, позаяк не мала бiльше чого робити, окрiм як стояти, чекаючи, доки Джасна закiнчить читати.

– Це правда? – запитала Джасна, пiднiмаючи погляд вiд аркуша. – Ти здобула освiту самотужки?

– Так, Ваша Свiтлосте.

– Що ж, це вражае.

– Дякую, Ваша Свiтлосте.

– І твiй лист – удалий хiд. Ти правильно припустила, що я дам вiдповiдь на письмове звернення. Ти продемонструвала вмiння володiти словом, а риторика листа доводить твою здатнiсть мислити логiчно й пiдбирати влучнi аргументи.

– Дякую, Ваша Свiтлосте, – мовила Шаллан, вiдчуваючи ще один приплив надii, змiшаноi з утомою. За останнi кiлька годин ii нерви аж надто часто смикали взад-вперед, немов канат на змаганнi з перетягування.

– Тобi слiд було залишити для мене цю записку й пiти ще до мого повернення.

– Але тодi вона б загубилася пiд стосом книг.

У вiдповiдь Джасна здiйняла брову, немов показуючи, що не любить, коли ii виправляють.

– Що ж, гаразд. Життевi обставини окремоi людини i справдi важливi. У твоему конкретному випадку вони не можуть слугувати виправданням за брак знань з iсторii та фiлософii, але я виявлю поблажливiсть. Ти отримаеш дозвiл повторно звернутися до мене пiзнiше, а це привiлей, з якого ще нiколи не користувалася жодна претендентка на мою опiку. Щойно отримаеш достатню пiдготовку з цих двох предметiв, прибудеш до мене знову. І якщо виявиш достатнi успiхи, я прийму тебе.

У Шаллан обiрвалося серце. Пропозицiя Джасни й справдi була щедрою, але щоби задовольнити ii вимоги, знадобляться роки навчання. До того часу Дiм Давар упаде, його землi роздiлять мiж кредиторами, а братiв i ii саму позбавлять титулу та, вiрогiдно, продадуть у рабство.

– Дякую, Ваша Свiтлосте, – сказала Шаллан, вклоняючись.

Принцеса кивнула, даючи зрозумiти, що питання вичерпане. Шаллан залишила ii, тихо пройшла по коридору й смикн

Страница 61

ла за шнур дзвiнка, викликаючи лiфтерiв.

Джасна – нi багато нi мало – пообiцяла прийняти ii пiзнiше. Для бiльшостi претенденток це була би величезна перемога. Навчання у Джасни Холiн, яку багато хто вважав найталановитiшою серед учених-сучасниць, забезпечило б Шаллан осяйне майбутне. Вона би дуже вдало вийшла замiж – напевно, за сина великого князя, – i перед нею би вiдкрилися дверi до нових соцiальних кiл. Власне, якби в Шаллан було доволi часу, щоби вчитись у Джасни, сама лишень престижнiсть такого зв’язку з принцесою Холiн могла би виявитися достатньою, щоб урятувати ii родину.

Якби ж.

Зрештою Шаллан вийшла з Конклаву. Ворiт перед будiвлею не було – лише колони бiля входу до ii роззявленоi пащi. Вона здивувалася, помiтивши, що вже сутенiло. Дiвчина стомлено спустилася великими сходинками й звернула на вужчу й бiльш доглянуту бокову дорiжку, де вона нiкому не заважала. Уздовж алеi тяглися невисокi пасма декоративноi сланцекiрки, i деякi ii види випустили своi схожi на вiяла вусики, якi погойдував вечiрнiй вiтерець. Кiлька життекузьок, що нагадували свiтнi зеленi порошинки, лiниво перепурхували з гiлки на гiлку.

Шаллан сперлася спиною на одну з цих кам’янистих рослин, i та вiдразу ж втягнула й заховала своi вусики. З цього мiсця iй було видно весь Харбрант, вогнi якого свiтилися внизу, немов вогненний каскад, що струмував униз по схилу стрiмчака. У неi та ii братiв залишався единий вихiд – втеча. Покинути напризволяще родинний маеток у Джа Кеведi й шукати притулку. Але де? Хiба ж залишалися ще старi союзники, яких ii батько не вiдштовхнув?

А ще той дивний набiр мап, який вони знайшли в його кабiнетi. Що вiн означав? Батько рiдко коли вiдкривав дiтям своi плани. Навiть його радники знали дуже небагато. Геларану, ii найстаршому братовi, було вiдомо бiльше, проте вiн зник понад рiк тому, i батько оголосив його мертвим.

Як i завжди, вiд згадки про батька iй стало недобре, i груди стиснув бiль. Вона пiднесла вiльну руку до голови, вiдчувши раптове знесилення вiд усiеi серйозностi ситуацii, в якiй опинився Дiм Давар, ii ролi в цiй ситуацii та тiеi таемницi, яку вона зберiгала, ховаючи за десятьма ударами серця.

– Агов, панянко! – пролунав чийсь голос. Вона обернулась i з подивом побачила Ялба, котрий стояв на скелястому пагорку недалеко вiд входу до Конклаву. Група чоловiкiв у формi вартових сидiли довкола нього.

– Ялб? – приголомшено витиснула iз себе Шаллан: вiн уже давно мав повернутися на корабель. Вона швидко наблизилася до нього й стала пiд невисоким виступом оголеноi породи. – Чому ти все ще тут?

– Та, – сказав вiн, усмiхаючись, – я ось прилаштувався грати в кабер iз цими чесними й достойними панами з мiськоi варти. Зметикував, що стражi правопорядку навряд чи мене обмахлюють, тож ми затiяли джентльменську гру, допоки я чекав.

– Але ти не повинен був чекати.

– Вигравати у цих добродiiв вiсiмдесят свiтлоскалок мене теж нiхто не примушував, – зi смiхом вiдказав Ялб. – Але я зробив i те, i друге!

Чоловiки, якi сидiли довкола нього, виглядали куди менш життерадiсними. Їхня форма – лицарськi плащi жовтогарячого кольору, пiдперезанi бiлими крамними поясами.

– Що ж, гадаю, менi саме час вести вас назад на корабель, – мовив Ялб, знехотя ховаючи сфери, що купкою лежали бiля його нiг. Вони переливалися рiзноманiтними вiдтiнками. Свiтло було слабким – там були самi лише свiтлоскалки, – проте це був неймовiрний виграш.

Шаллан вiдступила, i Ялб зiстрибнув з пагорка. Його партнери запротестували, та вiн жестом вказав на Шаллан:

– Ви що, хочете, щоб я дозволив свiтлоокiй жiнцi ii суспiльного стану самiй добиратися на корабель? А я був гадав, що ви – люди честi!

Протести стихли.

Ялб придушено хихикнув сам до себе, вклонився Шаллан i повiв ii далi вздовж алеi. Його очi блищали.

– Прародителю бур, ну й смiхота: залишив законникiв без штанiв. Щойно ця чутка розповзеться мiстом – i в усiх портових генделиках менi наливатимуть за рахунок закладу.

– Тобi не слiд грати в азартнi iгри, – сказала Шаллан, – не слiд намагатися вгадати майбутне. Я дала тобi ту сферу не для того, щоби ти змарнував ii на такi безпутства.

Ялб засмiявся:

– А хiба ж це азартна гра, якщо наперед знаеш, що виграеш?

– Ти махлював? – нажахано прошипiла вона, оглядаючись на вартових, якi знову посiдали, збираючись продовжити гру при свiтлi сфер, розкладених на каменях перед ними.

– Не треба так кричати, – тихо проговорив Ялб. Однак скидалося на те, що вiн був дуже вдоволений iз себе. – Пошити в дурнi чотирьох вартових – це вам не абищо. І досi не вiриться, що я це зробив!

– Ти розчарував мене. Так поводитись не годиться.

– Ще й як годиться, якщо ти моряк, юна панно, – стенув той плечима. – Вони вiд мене саме цього й чекали. Слiдкували за кожним моiм рухом, немов приборкувачi небесних мурен, – а як же iнакше? Адже справа була не в картах: вони намагалися збагнути, як саме я махлюю, а я намагався не дати iм вивести мене на чисту воду. Ох, попсували би вони менi шкiру, якби вчасно не з’яв

Страница 62

лися ви!

Однак було схоже, що така перспектива його не надто лякала.

О цiй порi дорога до порту й близько не була такою запрудженою, як ранiше, проте довкола все ще снувала напрочуд велика кiлькiсть людей. Вулиця освiтлювалася масляними лiхтарями – бо сфери швидко потрапили б у чийсь гаманець, – але багато перехожих мали з собою сферолiхтарики, заливаючи брукiвку веселкою кольорового свiтла. Люди були майже як спрени – кожен окремого кольору – i рухалися хто куди.

– То як, молода панно? – запитав Ялб, обережно ведучи ii через людський потiк. – Ви й справдi хочете повернутися? Я ж бо сказав те, що сказав, лиш би виплутатися з тiеi гри.

– Так, я дiйсно хочу назад на корабель.

– А як справи з вашою принцесою?

– Наша зустрiч… не дала сподiваних результатiв, – скривилася Шаллан.

– Вона не прийняла вас? Та що з нею таке?

– Хронiчне всезнайство, гадаю. Вона досягла такого успiху в життi, що тепер висувае нереальнi вимоги до iнших.

Ялб нахмурився, допомагаючи Шаллан оминути групу гульвiс, котрi, спотикаючись, пленталися по дорозi. Чи не зарано було для таких розваг? Ялб випередив ii на кiлька крокiв, тодi повернувся i попрямував задом наперед, весь час поглядаючи на неi.

– Але ж це якесь безглуздя, панянко. Чого ж iй iще може кортiти, якщо не вас?

– Очевидно, куди бiльшого.

– Але ж ви – сама досконалiсть! Даруйте, що кажу вам це прямо в обличчя.

– Це тому, що ти йдеш задом.

– Зате повторюю без задньоi думки: ви, панянко, виглядаете хоч куди – з якого боку не подивись.

Вона мимоволi всмiхнулася. Матроси капiтана Тозбека були про неi аж надто високоi думки.

– З вас би вийшла iдеальна пiдопiчна, – вiв далi Ялб. – Гарна, шляхетна, з вишуканими манерами i таке iнше. Менi не надто до душi ваша думка про азартнi iгри, але цього варто було очiкувати. Бо ж яка пристойна жiнка через це не сваритиметься?! Це все одно, якби сонце перестало свiтити чи море побiлiло.

– Або Джасна Холiн усмiхнулася.

– Точно! У будь-якому разi ви просто бездоганна.

– Ти дуже люб’язний.

– Але ж це правда, – сказав вiн i зупинився, вперши руки в боки. – То, значить, на цьому й усе? Ви збираетесь здатися?

Вона спантеличено глянула на нього. Той стояв серед метушливоi вулицi, облитий жовтогарячим свiтлом лiхтаря, що падало зверху: руки в боки, бiлi брови тайлена звисають уздовж щiк, iз розхристаного жилета виглядають голi груди. У маетку ii батька такоi пози не наважувався прибрати жоден громадянин – хоч якого високого рангу.

– Але ж я зробила все можливе, щоб переконати ii, – вiдказала Шаллан, заливаючись рум’янцем. – Пiшла до неi вдруге, i вона знову вiдмовила менi.

– Двi спроби, так? Коли граеш у карти, треба обов’язково зробити й третю. Вона найчастiше виявляеться виграшною.

Шаллан нахмурилася:

– Але ж це неправда. Закони ймовiрностi та статистики…

– Я мало що петраю в математицi, побий ii грiм, – мовив Ялб, схрестивши руки на грудях, – але дещо тямлю в Пристрастях. Виграш приходить саме тодi, коли вiн конче потрiбен – ось у чiм рiч.

Пристрастi. Поганське марновiрство. Проте Джасна говорила те саме й про охороннi глiфи, тож, напевно, усе залежить вiд того, з якого боку глянути.

Спробувати втрете… Шаллан здригнулася вiд самоi думки про те, яким гнiвом спалахне Джасна, якщо потурбувати ii ще раз. Не випадало сумнiватися, що вона вiзьме назад свою пропозицiю щодо навчання у неi в майбутньому.

Але ж Шаллан усе одно нiколи не зможе скористатися нею. Це нiби скляна сфера, всерединi якоi немае самоцвiту. Гарненька дрiбничка, яка нiчого не варта. Тож чи не краще було натомiсть скористатися з останнього шансу посiсти мiсце, якого вона потребувала негайно?

Нiчого не вийде. Джасна висловилася чiтко й недвозначно: поки що Шаллан бракуе знань.

Поки що бракуе знань…

У головi Шаллан спалахнула iдея. Приклавши захищену руку до грудей, вона стояла посеред дороги, зважуючи всю зухвалiсть свого задуму. Найiмовiрнiше, ii вишпурнуть iз мiста на вимогу Джасни.

З другого боку, якщо вона повернеться додому, не вичерпавши всiх можливостей, то чи стане iй духу глянути братам у вiчi? Вони залежали вiд неi. Уперше в життi вона була комусь потрiбна. Ця вiдповiдальнiсть спонукала ii до дii. І лякала ii.

– Менi би розшукати торговця книгами, – мимоволi проговорила вона, i ii голос ледь затремтiв.

У вiдповiдь Ялб звiв брову.

– Третя спроба – найчастiше виграшна. Як гадаеш, ти зможеш знайти для мене торговця книгами, чия крамниця ще вiдкрита о цiй порi?

– Харбрант – велике портове мiсто, панночко, – вiдповiв той зi смiхом. – Крамницi тут вiдкритi допiзна. Просто почекайте на мене тут.

Вiн ринувся у вечiрнiй натовп, залишивши ii в тривожному очiкуваннi та з невисловленим протестом на вустах.

Зiтхнувши, вона скромно присiла на кам’яний цоколь лiхтарного стовпа. Там мало бути безпечно. Вона бачила iнших свiтлооких жiнок, котрi проходили вулицею, хоча нерiдко iх несли в паланкiнах чи везли в уже знайомих iй маленьких ручних вiзках. Час вiд часу вона навiть бачила справ

Страница 63

нi екiпажi, хоча лише дуже багатi люди могли дозволити собi тримати коней.

За кiлька хвилин, немов матерiалiзувавшись нiзвiдки, з натовпу вискочив Ялб i заклично махнув iй рукою. Вона пiдвелася й поспiшила до нього.

– Може, вiзьмемо вiзника? – запитала Шаллан, йдучи за ним у напрямку широкого провулка, що вiв кудись убiк по схилу, на якому стояло мiсто. Ступала вона обережно: ii спiдниця була досить довга, i дiвчина боялася подерти подiл об камiння. Оторочку на нiй неважко було замiнити, проте Шаллан не могла дозволити собi марнувати сфери на такi витребеньки.

– Не-е, – вiдповiв Ялб, – це зовсiм поруч.

Вiн вказав рукою кудись углиб iще однiеi бiчноi вулицi. На нiй стояла цiла низка крамниць, що здиралися крутим схилом угору, i над входом до кожноi з них красувалася вивiска з диглiфом, що означав «книга». Причому глiфи, якi утворювали його, нерiдко бували ще й стилiзованими пiд те, що позначали, щоб неписьменнi слуги, котрих вiдправили по покупки, могли без проблем iх розпiзнати.

– Торговцi однаковим товаром чомусь люблять триматися купи, – пояснив Ялб, потираючи пiдборiддя. – Дурiсть, як на мене, та, видно, гендлярi – вони як риби: де клюнула одна, там i решту лови.

– Те саме можна сказати про iдеi, – мовила Шаллан, рахуючи. Шiсть рiзних крамниць. Вiтрини кожноi були залитi Буресвiтлом – рiвним i холодним.

– Третiй злiва, – сказав Ялб, указуючи рукою. – Торговця звати Артмирн. За моiми даними, вiн найкращий.

Це було тайленське iм’я. Схоже, Ялб розпитував своiх землякiв, i тi направили його сюди.

Дiвчина кивнула моряковi, i вони помалу видряпалися крутою кам’янистою вулицею, дiставшись до магазину. Ялб не став заходити: вона помiтила, що багато хто з чоловiкiв почувався нiяково, щойно справа доходила до книжок i читання – навiть тi, хто не визнавав воринiзму.

Вона протиснулася крiзь дверi – масивнi, дерев’янi, з двома кришталевими панелями – й опинилася в теплiй кiмнатi, не знаючи, чого очiкувати. Шаллан нiколи не ходила до крамницi, щоби що-небудь купити: або посилала слуг, або торговцi приходили до неi.

Примiщення виглядало дуже привабливо. Два великi, зручнi крiсла стояли бiля камiна, довкола палаючих головешок якого танцювали вогнекузьки. Пiдлога була дерев’яною. Суцiльне дерево – без жодних швiв мiж дошками. Напевно, ii створили за допомогою Душезаклинача просто з кам’яного фундаменту. Що ж, i справдi на широку ногу.

У заднiй частинi кiмнати за прилавком стояла жiнка. На нiй були вишита спiдниця й блузка, а не глянсувата шовкова сукня-хава, яку носила Шаллан. Хоч та й була темноокою, та грошi в неi явно водилися. У воринському королiвствi вона б належала до першого чи другого нану. У тайленiв був власний табель про ранги. Вони хоча б не були цiлковитими язичниками: з повагою ставилися до кольору очей, а захищена рука жiнки була затягнута в рукавичку.

Книжок там було небагато. Кiлька на прилавку й одна на пюпiтрi бiля крiсел. На стiнi цокав годинник, до якого знизу було пiдвiшено з дюжину мерехтливих срiбних дзвоникiв. Кiмната радше справляла враження чиеiсь домiвки, нiж крамницi.

Жiнка сунула в книжку закладку i всмiхнулася до Шаллан. Улеслива, нав’язлива посмiшка – ледь не хижа.

– Прошу, Ваша Свiтлосте, сiдайте, – сказала вона, махнувши рукою в сторону крiсел.

Їi довгi бiлi брови тайленки були звитi й звисали з обох бокiв обличчя, наче буклi зачiски.

Шаллан несмiливо сiла, а жiнка задзвонила у дзвоник, захований пiд прилавком. Незабаром до кiмнати перевальцем зайшов огрядний чоловiк, убраний у жилет, який, здавалося, от-от мав луснути пiд натиском черева. Його волосся вкривала сивина, а брови були зализанi назад, за вуха.

– Ах, – сказав вiн, сплеснувши пухкими руками, – мила юна панно. Ви шукаете цiкавий роман? Таке собi, знаете, легке чтиво, щоб заповнити жорстокi години розлуки з утраченим коханням? Чи, може, книгу з географii, що мiстила би детальний опис екзотичних краiв?

Вiн звертався до Шаллан ii рiдною веденською, але в тонi вчувалася певна поблажливiсть.

– Я… Нi, дякую. Менi потрiбна розлога добiрка книг з iсторii та три працi з фiлософii, – вона задумалася, намагаючись пригадати iмена, якi згадувала Джасна. – У вас е Плацiнi, Габратiн, Юстара, Маналiне та Шаука-дочка-Гасвета?

– Нелегкий перелiк для такоi молодоi особи, – зауважив чоловiк, кивнувши жiнцi, яка, напевно, доводилась йому дружиною.

Та зникла в заднiй кiмнатi. Їi допомога була необхiдною, щойно треба було щось прочитати, адже навiть якщо торговець i сам це вмiв, вiн не став би ображати вiдвiдувачiв, займаючись таким неподобством у iхнiй присутностi. Його справою були грошi: у бiльшостi випадкiв торгiвля вважалася чоловiчим мистецтвом.

– Але чому така квiтка, як ви, панянко, переймаеться такими темами? – запитав продавець, опускаючись у крiсло навпроти неi. – Чи не можу я зацiкавити вас милою романтичною iсторiею? Моя крамниця якраз спецiалiзуеться на них. Молодi дами з усього мiста звертаються до мене й завжди знаходять тут найкращий вибiр.

Його тон дратував Шал

Страница 64

ан. Їй i так було неприемно усвiдомлювати, що вона – гiперопiкувана дитина. Невже iснувала гостра необхiднiсть iще й нагадувати iй про це?

– Романтичною iсторiею? – повторила вона, тримаючи портфель ближче до грудей. – А чого ж, непогана iдея. Чи не знайдеться у вас раптом примiрничка «Ближче до вогню»?

Торговець заклiпав очима. «Ближче до вогню» була написана вiд iменi чоловiка, який повiльно сповзае у божевiлля, ставши свiдком голодноi смертi власних дiтей.

– А ви впевненi, що бажаете чогось аж настiльки… хм… амбiтного?

– А ви вважаете амбiцii аж такою неналежною для молодоi жiнки рiччю?

– Нi, ну що ви, аж нiяк, – вiн знову всмiхнувся – тiею густо намазаною, зубатою посмiшкою, якою часто всмiхаються гендлярi, намагаючись улестити клiента. – Бачу, що ви – дама з перебiрливим смаком.

– Саме так, – твердо вимовила Шаллан, хоч ii серце злякано трiпотiло. Невже iй судилося вступати в суперечку з кожним зустрiчним? – Завжди вимагаю, щоб iжу для мене готували вкрай ретельно, i, трапляеться, перебираю харчами, бо моi смаковi рецептори дуже чутливi.

– Даруйте. Я мав на увазi, що у вас перебiрливий смак щодо книг.

– От чого не куштувала, того не куштувала.

– Гадаю, Ваша Свiтлiсть зволить кепкувати з мене.

– Поки що нi. Я ще до пуття й не починала.

– Я…

– Втiм, – вела далi Шаллан, – ви мали рацiю, порiвнюючи розум зi шлунком.

– Але ж…

– Дуже багато хто з нас, – знову перебила вона торговця, – аж надто переймаеться тим, що кладе собi в рот, i набагато менше – тим, чим наповнюе своi вуха й очi. Хiба не так?

Вiн кивнув, очевидно, не сподiваючись, що вiдвiдувачка дасть йому вiдповiсти i в черговий раз не переб’е. Десь у глибинi душi Шаллан вiдчувала, що дозволяла собi аж надто багато, та що причиною цього були знервованiсть i роздратування пiсля зустрiчей iз Джасною.

Проте в той момент ii це не цiкавило.

– Перебiрливий, – повторила вона, немов пробуючи на смак. – Не впевнена, що можу погодитися з вашим вибором слiв. Перебирати означае мати упередження проти чогось, прагнути до винятковостi. Та хiба ж можна дозволити собi прагнути до винятковостi там, де, навпаки, йдеться про те, щоби щось вкладати? Хоч iжу, хоч думки?

– Гадаю, так, – вiдповiв торговець. – Адже ви сама це щойно сказали.

– Я сказала, що ми маемо вдумливо обирати те, що читаемо чи iмо. Та я не говорила про винятковiсть. Скажiть, що, на вашу думку, станеться з людиною, яка iсть лише солодощi?

– Менi це добре вiдомо, – вiдказав той. – У моеi своячки час вiд часу трапляються розлади травлення саме з цiеi причини.

– От бачите, це тому, що вона аж надто перебiрлива. Щоб залишатися здоровим, тiло потребуе багато рiзноi iжi. А розуму потрiбнi багато рiзних iдей, щоб залишатися гострим. Хiба не правда? А отже, якби я читала лише тi нiсенiтнi любовнi романи, якими, на вашу думку, мають обмежуватися моi амбiцii, мiй розум вiдчував би ту ж нудоту, що й шлунок вашоi своячки. Тож я гадаю, що ваша метафора дуже влучна. Ви розумна людина, пане Артмирн.

На обличчi торговця знову з’явилася посмiшка.

– Звiсно, – зауважила вона, не всмiхаючись у вiдповiдь, – коли з тобою розмовляють зверхньо, це шкодить як розуму, так i шлунку. Тому дуже мило з вашого боку, що ви доповнили свою блискучу метафору ще й таким переконливим наочним прикладом. Ви з усiма вiдвiдувачами так розмовляете?

– Ваша Свiтлосте… гадаю, ви сповзаете в сарказм.

– Кумедно. А я гадала, нiби щодуху мчу до нього та ще й щосили волаю.

Вiн почервонiв i пiдвiвся.

– Пiду допоможу дружинi.

І спiшно вийшов.

Шаллан вiдкинулася на спинку крiсла й усвiдомила, що сердиться на себе, бо дозволила своему роздратуванню вихлюпнутися назовнi. Саме вiд цього ii й застерiгали гувернантки. Молода жiнка повинна ретельнiше пiдбирати слова й думати, що говорить. Нестриманий язик ii батька вже й так здобув iхньому дому прикру репутацiю. Невже вона прагне ii укрiпити?

Заспокоiвшись, Шаллан насолоджувалася теплом i милувалася танком вогнекузьок, аж доки торговець iз дружиною не повернулися, несучи кiлька стосiв книжок. Чоловiк знов опустився в крiсло, а жiнка, пiдтягнувши для себе стiльця, поклала томи на пiдлогу, а тодi по одному показувала iх, поки той говорив.

– Що стосуеться iсторii, то тут у нас е два варiанти, – проказав торговець, i з його голосу кудись зникли як зверхнiсть, так i дружелюбнiсть. – Ось Ренкальт, «Часи i iхне проминання» – однотомник, що мiстить огляд iсторii Рошару пiсля Іерократii.

Жiнка пiдняла вгору червоний том у крамнiй палiтурцi.

– Я говорив дружинi, що ви, ймовiрно, будете ображенi, якщо запропонувати вам таку поверхову працю, але вона наполягала.

– Дякую, – сказала Шаллан, – я не ображена, проте менi й справдi потрiбно щось грунтовнiше.

– Тодi, можливо, вам стане в пригодi «Етернатiс», – мовив вiн, а жiнка пiдняла блакитно-сiрий чотиритомник. – Це фiлософська праця, у якiй розглядаеться той самий перiод, та акцент робиться винятково на взаемовiдносинах п’яти воринських королiвств. Як бачите, це вичерпне

Страница 65

ослiдження.

Кожен iз чотирьох томiв був товстим. П’ять воринських королiвств? Вона завжди вважала, що iх iснуе лише чотири: Джа Кевед, Алеткар, Харбрант i Натанатан. Об’еднанi спiльнiстю релiгii, вони були вiрними союзниками впродовж багатьох рокiв пiсля Ренегатства. Яке ж королiвство було п’ятим?

Цi томи заiнтригували ii.

– Я беру iх.

– Чудово, – вiдказав продавець, i в його очах знову проглянула дещиця колишнього блиску. – Що стосуеться перелiчених вами фiлософських робiт, то в нас немае нiчого за авторством Юстари. Є по однiй працi Плацiнi й Маналiне, але обидвi вони являють собою збiрки уривкiв iз найвiдомiших iхнiх творiв. Менi читали книгу Плацiнi – вона досить глибокодумна.

Шаллан кивнула.

– Що ж до Габратiна, – вiв далi торговець, – то в нас знайшлося чотири рiзнi томи. Ну й ну, але ж i плiдним вiн був! А, i ще е одна книга Шауки-дочки-Гасвета, – його дружина здiйняла тоненький зелений томик. – Мушу зiзнатися, менi нiколи не читали жодноi з ii робiт. Я й гадки не мав, що серед шинiв трапляються вартi уваги фiлософи.

Шаллан глянула на чотири книги Габратiна. Вона й близько не уявляла собi, яка з них була iй потрiбна, тож вирiшила залишити це питання осторонь, вказавши на двi збiрки, згаданi першими, i единий наявний томик Шауки-дочки-Гасвета. Фiлософ з далекого Шиновару, де люди жили в багнюцi й поклонялися камiнню. Чоловiк, який майже шiсть рокiв тому вбив батька Джасни, спричинивши вiйну проти паршендi в Натанатанi, був шином. Убивця в бiлому – ось як його називали.

– Я беру ось цi три, – сказала Шаллан, – i чотиритомник з iсторii.

– Чудово! – повторив продавець. – За гуртову покупку я зроблю вам хорошу знижку. Скажiмо, десять смарагдових броамiв?

Шаллан ледь не задихнулася. Смарагдовий броам був сферою найбiльшоi цiнностi й дорiвнював тисячi дiамантових скалок. Тож десять таких сфер складали суму в кiлька разiв бiльшу, нiж вартiсть ii подорожi до Харбранта!

Вона вiдкрила портфель i зазирнула в свiй гаманець. Там залишалося близько восьми смарагдових броамiв. Очевидно, iй доведеться взяти менше книг, але якi ж потрiбнiшi?

Раптом дверi з грюкотом вiдчинилися. Шаллан аж пiдстрибнула вiд несподiванки й здивувалася, побачивши, що там стоiть схвильований Ялб, тримаючи в руцi шапку. Вiн кинувся до ii крiсла й опустився на одне колiно. Вона була аж надто приголомшена, щоби щось сказати. Чому вiн такий стурбований?

– Ваша Свiтлосте, – проказав вiн, схиливши голову, – мiй хазяiн просить вас повернутися. Вiн обмiркував вашу пропозицiю. Щиро кажучи, ми можемо пристати на вашу цiну.

Шаллан вiдкрила було рота, проте онiмiла вiд здивування.

Ялб глянув на торговця.

– Ваша Свiтлосте, не купуйте в цього чоловiка. Вiн брехун i шахрай. Мiй хазяiн продасть вам набагато кращi книги за вигiднiшою цiною.

– Це ще що таке? – насилу видобув Артмирн, пiдводячись. – Як ти смiеш! Хто твiй хазяiн?

– Бармест, – Ялб не збирався здаватися.

– То цей пацюк посилае помiчника в мою крамницю, щоби переманити мого покупця? Нечувано!

– Вона спочатку прийшла до нас! – гнув свое Ялб.

Шаллан нарештi оговталася вiд здивування. «Прародителю бур! Та вiн справжнiй актор».

– У вас був шанс, – сказала вона Ялбовi. – Бiжи назад i передай своему хазяiновi, що я не дозволю, щоб мене ошукали. Я обiйду всi крамницi в мiстi, але знайду розсудливого книготорговця.

– Тодi вам не до Артмирна, – процiдив Ялб i сплюнув убiк.

Злютований продавець витрiщив на нього очi.

– Побачимо, – вiдказала Шаллан.

– Ваша Свiтлосте, – звернувся до неi зчервонiлий Артмирн, – правда ж, ви не вiрите в цi висмоктанi з пальця звинувачення!

– А скiльки ти збирався з неi здерти?

– Десять смарагдових броамiв, – сказала Шаллан, – за ось цi сiм книжок.

Ялб зареготав:

– І ви не розвернулися й не пiшли геть! Адже ви майже домовилися з моiм хазяiном, а вiн пропонував вам кращу цiну! Ваша Свiтлосте, прошу, ходiмо зi мною. Ми навiть готовi…

– Десять була стартова цiна, – втрутився Артмирн. – Я й не очiкував, що вона погодиться, – вiн перевiв погляд на Шаллан. – Звичайно ж, вiсiм…

Ялб знову засмiявся:

– Я впевнений, що в нас е точно такi самi книги, Ваша Свiтлосте. І б’юсь об заклад, що мiй хазяiн вiддасть вам iх за два.

Артмирн аж збагрянiв i забурмотiв:

– Ваша Свiтлосте, адже ви не потуратимете людинi, котрiй стало безпардонностi послати помiчника в чужу крамницю, щоби красти чужих покупцiв!

– А чому б i нi? – парирувала Шаллан. – Принаймнi вiн був кращоi думки про моi розумовi здiбностi.

Артмирнова дружина люто зиркнула на чоловiка, i той почервонiв iще дужче.

– Два смарагдовi й три сапфiровi. Бiльше скинути я не можу. Якщо шукаете ще дешевше, йдiть до цього мерзотника Барместа. Але приготуйтеся до того, що в книжках бракуватиме сторiнок.

Шаллан завагалася i глянула на Ялба. Той захоплено грав свою роль, кланяючись i плазуючи. Їхнi погляди зустрiлися, i вiн неначе стенув плечима.

– Домовилися, – сказала вона торговцю, i з вуст Ялба вирвався стогiн. Вiн вислизнув з кра

Страница 66

ницi, супроводжуваний прокльонами Артмирновоi дружини. Шаллан встала й вiдрахувала належнi сфери – тi самi смарагдовi броами, якi видобула iз захищеного капшука.

Незабаром вона вийшла з крамницi, несучи важку полотняну сумку. Дiвчина спустилася крутою вулицею i побачила Ялба, котрий лiниво стояв бiля лiхтарного стовпа. Вона всмiхнулася, коли той взяв у неi ношу.

– Звiдки ти дiзнався, скiльки насправдi коштуе книга? – запитала вона.

– Скiльки коштуе? Книга? – повторив той, завдаючи сумку собi на спину. – І гадки не маю. Я просто змикитив, що вiн намагатиметься здерти з вас, скiльки зможе. Тож попитав у людей по сусiдству, хто його найбiльший конкурент, i повернувся, щоби допомогти вам зробити того гендляра розсудливiшим.

– А що, було настiльки очевидно, що я дам себе ошукати? – запитала вона, заливаючись рум’янцем, коли вони якраз виходили з бiчноi вулицi.

Ялб хихикнув:

– Ну, може зовсiм трiшки. Так чи iнак, а пошити в дурнi типчика на подобу цього – розвага не згiрша, нiж обмахлювати вартових. Гадаю, ви могли б iще збити цiну: варто було лишень пiти зi мною, а дещо пiзнiше повернутися й дати йому другий шанс.

– Звучить аж надто складно.

– Гендлярi – що найманцi, як казала моя старенька хрещена. Єдина рiзниця в тому, що вони знiмуть з тебе голову, проте все одно вдаватимуть друзiв.

І це говорив чоловiк, який провiв вечiр, дурячи вартових за грою в карти…

– Що ж, як би там не було, а я тобi дуже вдячна.

– Та нема за що. Було весело, хоч я й досi не можу повiрити, що ви заплатили йому такi грошi. Адже це просто в’язка дров. Я ось теж можу назбирати плавнику та нашкрябати на ньому кiлька кумедних закарлючок – i що, ви й менi сферами заплатите?

– Боюся, що нi, – вiдповiла вона, копирсаючись у портфелi, i незабаром видобула звiдти малюнок, що зображував Ялба та рикшу. – Але прошу, вiзьми ось це на знак моеi вдячностi.

Ялб узяв аркуш i став пiд свiтло ближнього лiхтаря, щоб роздивитися його. Вiн засмiявся, схиливши голову набiк. Тодi широко всмiхнувся:

– Прародителю бур! Оце так-так. Просто як живий – немов бачу себе в начищенiй тарiлцi. Я не можу прийняти цього, Ваша Свiтлосте.

– Будь ласка. Я наполягаю.

Шаллан знову клiпнула очима, залишивши Спогад про те, як вiн стоiть пiд лiхтарем, обхопивши рукою пiдборiддя, i роздивляеться свiй портрет. Вона ще раз намалюе його пiзнiше. Пiсля того, що вiн для неi зробив, iй дуже хотiлося мати його в своiй колекцii.

Ялб акуратно вклав малюнок мiж сторiнок книги, пiдняв сумку й рушив далi. Вони знову були на головнiй вулицi. Щойно зiйшов Номон – середнiй мiсяць – i залив мiсто блiдо-блакитним свiтлом. У батьковому домi iй рiдко коли випадала можливiсть не лягати аж так пiзно, проте здавалося, що мiщани довкола них навряд чи помiчають, котра година. Ну й дивне мiсто це було.

– То що, назад на корабель? – запитав Ялб.

– Нi, – вiдповiла Шаллан, глибоко вдихнувши. – Назад до Конклаву.

Вiн здiйняв брову, однак повiв ii назад. Добувшись туди, вона попрощалася з Ялбом i нагадала йому, щоби забрав малюнок. Вiн так i зробив i побажав iй успiху, перш нiж поспiшити геть вiд Конклаву, певно, побоюючись зустрiчi з вартовими, яких ранiше обмахлював.

Шаллан вiддала книги служниковi, щоби той нiс iх замiсть Ялба, i пройшла коридором назад до Завiси. Щойно поминувши вишукано прикрашенi залiзнi дверi, вона пiдкликала до себе мажордома.

– Так, Ваша Свiтлосте? – запитав чоловiк. О цiй порi у бiльшостi нiш було темно, i служники терпляче повертали томи в безпечне мiсце за кришталевими стiнами.

Струснувши з себе втому, Шаллан порахувала ряди. У нiшi Джасни все ще свiтилося.

– Я би хотiла скористатися ось цiею нiшею, – вiдказала вона, вказуючи на балкон, сусiднiй iз принцесиним.

– У вас е вхiдний талон?

– Боюся, що нi.

– Тодi вам доведеться орендувати ii, якщо ви плануете користуватися нею регулярно. Двi небомарки.

Зачувши таку цiну, Шаллан здригнулася, проте видобула належнi сфери й заплатила. Їi гаманцi худшали з гнiтючою швидкiстю. Лiфтери-паршмени пiдняли ii на потрiбний ярус, i вона тихо пройшла до своеi нiшi. Дiставшись туди, дiвчина переклала всi сфери, якi ще залишалися в неi, до здоровенного кубка, що правив за настiльну лампу. Щоби стало достатньо видно, вона змушена була скористатися сферами всiх дев’яти кольорiв та всiх трьох розмiрiв, тож освiтлення вийшло строкатим i рiзнобарвним.

Шаллан нишком глянула поверх перил своеi нiшi на сусiднiй балкон. Джасна сидiла, занурена в роботу, не звертаючи уваги на пiзню годину, i ii кубок був по вiнця наповнений чистими дiамантовими броамами. Вони найкраще пiдходили для освiтлення, проте не надто годилися для Душезаклинання, тому не вважалися аж такими цiнними.

Шаллан вiдсахнулася. Із самого краечка стола в ii нiшi було мiсце, де вона могла сидiти, прихована вiд Джасни стiною, тож там вона й розташувалася. Можливо, iй варто було обрати нiшу на iншому ярусi, та вона хотiла наглядати за принцесою. Дiвчина сподiвалася, що та проведе тут декiлька тижнiв, заглибивши

Страница 67

ь у дослiдження. А це залишало iй досить часу, щоб несамовито взятися за зубрiння. Їi здатнiсть запам’ятовувати образи та сцени не поширювалася на тексти, проте вона могла заучувати списки й факти зi швидкiстю, яку ii наставницi вважали вартою подиву.

Вона опустилася на стiлець, дiстала книги та розклала iх. Тодi потерла очi. Було вже й справдi пiзно, та не можна було гаяти часу. Джасна сказала, що Шаллан може знову звернутися до неi з клопотанням, щойно заповнить прогалини в своiх знаннях. Що ж, Шаллан збиралася лiквiдувати згаданi прогалини за рекордно короткий час, а тодi знову постати перед нею. Вона зробить це, коли Джасна збереться залишити Харбрант.

Це була ii остання, розпачлива надiя – настiльки примарна, що бiльш-менш iстотний спротив несприятливих обставин цiлком мiг зруйнувати ii. Глибоко вдихнувши, Шаллан вiдкрила першу з книг iсторичного чотиритомника.

– Я нiколи тебе не здихаюся, так? – пролунав тихий жiночий голос.

Та пiдстрибнула вiд подиву й ледь не скинула на пiдлогу книг, повертаючись до дверей. Там стояла Джасна Холiн. Темно-блакитна сукня принцеси була розшита срiблом, i в ii шовковому полиску вiдбивалося свiтло сфер Шаллан. Душезаклинач був прикритий чорною рукавичкою без пальцiв, щоби приховати яскравi самоцвiти.

– Ваша Свiтлосте, – мовила Шаллан, пiднiмаючись i роблячи реверанс iз незграбною поквапливiстю, – я не хотiла потурбувати вас. Я…

Помахом руки Джасна зробила iй знак замовкнути. Тодi вiдступила вбiк, i до нiшi Шаллан увiйшов паршмен, несучи стiлець. Вiн залишив його бiля столу. Джасна пропливла нiшею й опустилася на нього.

Шаллан намагалася збагнути, у якому вона настроi, та емоцii цiеi жiнки неможливо було прочитати.

– Я й справдi не хотiла вас турбувати.

– Я пiдкупила слуг, щоби вони повiдомили мене, якщо ти повернешся до Завiси, – з вiдсутнiм виглядом вiдказала Джасна, беручи зi столу один iз томiв i читаючи назву. – Не хотiла, щоб менi знову заважали.

– Я… – Шаллан потупила очi й залилася густим рум’янцем.

– Не трать часу на вибачення, – мовила Джасна. Вона виглядала стомленою – навiть бiльш змученою, нiж Шаллан. Тодi перебрала книги. – Вдала добiрка, розумне рiшення.

– Насправдi менi не надто було з чого обирати, – сказала Шаллан. – Це мало не все, що знайшлось у продавця.

– Гадаю, ти збиралася швидко простудiювати iх? – у задумi запитала Джасна. – І зробити останню спробу вразити мене, перш нiж я залишу Харбрант?

Шаллан повагалася й кивнула.

– Хiд конем. Менi варто було накласти часове обмеження на твое повторне клопотання, – вона окинула дiвчину поглядом. – Ти дуже наполеглива й цiлеспрямована. Це добре. І я знаю, чому ти так вiдчайдушно прагнеш стати моею пiдопiчною.

Шаллан здригнулася. Вона знала?

– У твоеi родини багато ворогiв, – вела далi Джасна. – А твiй батько – схильний до самiтництва. Тобi непросто буде вдало вийти замiж без тактично грамотного альянсу.

Шаллан заспокоiлася, хоча й намагалася не виказувати цього.

– Покажи, що у тебе в портфелi, – попросила Джасна.

Шаллан насупилася, ледь переборюючи бажання присунути його до себе.

– Ваша Свiтлосте?

Джасна простягла руку.

– Ти пригадуеш, що я говорила щодо повторення своiх слiв?

Шаллан неохоче подала iй портфель. Принцеса обережно видобула весь його вмiст, акуратно розклавши в рядочок пензлi, олiвцi, ручки, флакончик лаку, чорнило й розчинник. Тодi так само впорядковано розташувала на столi стоси паперу, записники й готовi малюнки. Потiм дiстала гаманцi, з подивом помiтивши, що вони порожнi. Глянула на лампу-кубок, прикидаючи, скiльки там сфер, i здiйняла брову.

Далi взялася проглядати малюнки дiвчини. Спочатку тi, що на окремих аркушах, серед яких затримала погляд на власному портретi. Шаллан слiдкувала за ii обличчям. Що проступало на ньому? Вдоволенiсть? Подив? Осуд через те, що дiвчина провела стiльки часу, малюючи матросiв i служниць?

Нарештi надiйшла черга блокнота, заповненого малюнками рослин i тварин, яких побачила Шаллан за час своеi подорожi. Джасна роздивлялася його найдовше, читаючи кожну замiтку.

– Чому ти зробила всi цi ескiзи? – зрештою запитала вона.

– Чому, Ваша Свiтлосте? Ну, тому що… менi цього хотiлося.

Дiвчина скривилася. Може, iй варто було натомiсть сказати щось глибокодумне?

Джасна повiльно кивнула. Тодi пiдвелася.

– Я маю у своему розпорядженнi апартаменти в Конклавi, якi надав менi король. Збирай своi речi й ходiмо туди. Ти виглядаеш втомленою.

– Ваша Свiтлосте? – запитала Шаллан, встаючи, й одразу ж вiдчула, як тiлом пробiгае дрож хвилювання.

Джасна затрималася в дверях.

– Пiд час першого знайомства я прийняла тебе за провiнцiйну кар’еристку, яка просто прагне використати мое iм’я, щоби поправити своi статки.

– А тепер змiнили свою думку?

– Нi, – вiдказала Джасна. – У тобi безперечно е щось вiд неi. Проте всi ми занадто рiзнi, кожен несхожий на iнших, а про людину багато що можуть сказати речi, якi та iз собою носить. Висновуючи з цього записника, у свiй вiльний час ти займаешс

Страница 68

дослiдженнями просто заради задоволення. А це вселяе оптимiзм. І е чи не найкращим аргументом на твою користь, який ти лише могла б навести. Тож якщо я не можу здихатися твоеi присутностi, – вела далi принцеса, – варто хоча б скористатися з неi. Йди i вiдпочинь. Нам завтра рано вставати. Ми розподiлимо твiй час мiж навчанням i допомогою менi у проведеннi дослiджень.

Сказавши це, Джасна пiшла.

Приголомшена Шаллан сидiла, стомлено клiпаючи очима. Вона видобула аркуш паперу й нашвидку нашкрябала подячну молитву, яку збиралася спалити пiзнiше. Тодi похапцем зiбрала книги й подалася шукати служника, щоби послати на «Усолоду вiтру» по ii багаж.

У неi видався дуже, дуже довгий день. Проте вона виграла. Перший крок було зроблено.

Тепер починалося ii справжне завдання.

9. Геена

«Десять чоловiкiв iз сяючими Сколкозбройцями стоять перед чорно-бiло-червоною стiною», – записано в есачев 1173 року зi слiв одного з наших подвижникiв, якого пiдслухали в останнi митi його життя – за 12 секунд до того, як вiн помер.

Те, що Каладiна призначили в команду Четвертого мосту, не було звичайною випадковiстю. З-помiж усiх обслуг саме там були найвищi втрати особового складу. Це заслуговувало на увагу ще й тому, що пiд час однiеi-единоi атаки середньостатистична команда зазвичай втрачала вiд третини до половини своеi чисельностi.

Обiпершись спиною об стiну казарми, Каладiн сидiв знадвору, пiд бризками дощу. Не великобурi, а звичайного собi тихого весняного дощику – бiдного родича стихiй.

Сил сидiла в нього на плечi. Чи нависала над ним. Яка рiзниця?! Вiн усе одно не вiдчував ii ваги. Каладiн сидiв, зсутулившись, звiсивши пiдборiддя на груди, i дивився на западину в землi, яка повiльно заповнювалась водою.

Йому варто було би перебратися всередину вiдведеноi iм казарми. Вона була холодною й необладнаною, та все ж захищала вiд дощу. Але вiн… нездатен був перейматися. Скiльки вже вiн пробув у командi? Два тижнi? Три? Вiчнiсть?

Із тих двадцяти п’яти чоловiкiв, котрi пережили перше у його життi мостонаведення, двадцяти трьох уже не було в живих. Двох iз них перевели до iнших команд, бо вони зумiли якось пiдлеститися до Газа, проте це iм не допомогло. Залишилися тiльки Каладiн i ще один чоловiк. Двое з майже сорока.

Особовий склад команди поповнювали новими нещасними, i бiльшiсть iз них теж гинула. Їх замiнювали знову. І багато з тих, хто приходив на замiну, iзнов помирали. Вибирали й переобирали одного командира за iншим. Це мала би бути вигiдна посада – той завжди бiг там, де було найбезпечнiше. Та у випадку з Мостом № 4 вона нiчого не давала.

Деякi з вилазок бували не такими й поганими. Якщо алетi випереджали паршендi, мостонавiдники не гинули. А якщо вони спiзнювалися, то, траплялося, там уже була армiя iншого великого князя. І тодi Садеас не допомагав: вiн розвертав вiйсько й подавався назад до табору. Навiть у разi нещасливоi вилазки паршендiйськi лучники нерiдко зосереджувалися на обстрiлi окремих команд, намагаючись перебити iх по однiй. Бувало, обслуга гинула дюжинами, а Мiст № 4 не втрачав жодноi людини.

Але таке траплялося рiдко. З невiдомоi причини iхня команда завжди потрапляла пiд удар. Каладiн не завдавав собi клопоту запам’ятовувати iмена товаришiв. Та й жоден iнший мостонавiдник цього не робив. А навiщо? Вивчиш чиесь iм’я, а до кiнця тижня один iз вас загине. Є всi шанси, що й обидва. А може, i варто iх запам’ятовувати? Тодi йому буде з ким перекинутися словом у Геенi. Вони зможуть згадувати, яким жахливим було життя в командi Четвертого мосту, i пiдтакувати один одному, що вiчнi муки куди приемнiшi.

Вiн невесело всмiхнувся, так само вдивляючись у кам’янисту землю перед собою. Скоро по них прийде Газ i вiдправить на роботу. Драiти сортири, мести вулицi, чистити стайнi, збирати камiння. Куди завгодно, лиш би менше думали про свою долю.

Вiн так i не знав, за що вони воюють на цих – побий iх грiм – плато. Не обiйшлося тут без тих великих коконiв-хризалiд. Не iнакше, як всерединi у них самоцвiти. Але як це пов’язане з Пактом помсти?

Поруч лежав iще один мостонавiдник – молодий веден iз бiляво-рудуватим волоссям – i дивився в небо, що обпльовувало його. Дощова вода збиралася в кутиках карих очей, а тодi збiгала по обличчю. Вiн не моргав.

Утекти вони не могли. З iхнього табору вийшла би цiлком пристойна в’язниця. Мостовiй обслузi дозволялося ходити до маркiтантiв, щоб витратити своi жалюгiднi заробiтки на дешеве вино та повiй, але категорично заборонялося полишати табiр. Його периметр надiйно охоронявся. Почасти це робилося для того, щоби вiднадити солдатiв з iнших таборiв: коли армii контактували, це неминуче породжувало суперництво. Та головним завданням караульних було не дати мостонавiдникам i рабам розбiгтися.

Чому? Чому все це мало бути таким жахiттям? Та ще й настiльки безглуздим. Чому б не дозволити кiльком мостонавiдникам бiгти попереду, прикриваючи решту щитами? Адже це захистило би вiд стрiл. Вiн запитав, i йому вiдповiли, що це занадто iх уп

Страница 69

вiльнить. Вiн запитав знову, i йому сказали, що якщо вiн не стулить пельку, його виставлять бiля ганебного стовпа.

Свiтлоокi поводилися так, немов увесь цей розгардiяш був якоюсь грандiозною грою. Якщо й так, мостонавiдники не знали ii правил, достоту як фiгурки на дошцi не мають навiть приблизного уявлення про обрану гравцем стратегiю.

– Каладiне? – звернулася до нього Сил, спускаючись нижче й сiдаючи йому на ногу, все ще у подобi дiвчини в довгiй сукнi, подiл якоi перетворювався на iмлу. – Каладiне? Ти мовчиш уже не перший день.

Зсутулившись, вiн так само дивився в нiкуди. Існував один вихiд. Можна було пiти до найближчоi вiд табору прiрви. Правилами таке суворо заборонялося, та караульнi заплющували на них очi. Вважалося, що це едина милiсть, на яку заслуговують мостонавiдники.

Жоден iз тих, хто проходив цiею стежкою, не повертався.

– Каладiне, – промовила Сил тихим, стривоженим голосом.

– Мiй батько колись казав, що на свiтi е два типи людей, – хрипко прошепотiв Каладiн, – тi, що забирають життя, i тi, що iх рятують.

Сил насупилася, схиливши голову набiк. Такi розмови збивали ii з пантелику: вона не сприймала абстрактних понять.

– Ранiше я думав, що вiн помилявся. Гадав, що iснуе й третя група: тi, хто вбивае, щоби врятувати, – продовжив вiн, похнюпившись. – Я був дурний. Є третя група, та ще й немаленька. Але не така, як я вважав.

– Яка група? – запитала вона, наморщивши чоло, i сiла йому на колiно.

– Люди, якi iснують для того, щоб iх урятували чи вбили. Група посерединi. Тi, що не можуть нiчого iншого, окрiм як померти чи потрапити пiд захист. Жертви. І я серед них.

Пiднявши голову, вiн окинув поглядом мокрий складський двiр. Теслярi порозходилися, накривши необроблений матерiал брезентом i забравши iнструменти, що могли поiржавiти. Казарми мостонавiдникiв тяглися вздовж захiдноi та пiвнiчноi околиць складу. Команда Мосту № 4 була розмiщена дещо осторонь вiд решти, немов невезiння – украй заразна хвороба. Небезпека контактного iнфiкування, як сказав би Каладiнiв батько.

– Ми iснуемо, щоб загинути, – промовив Каладiн. Змигнувши очима, вiн кинув погляд на кiлькох iнших членiв обслуги Четвертого мосту, котрi байдужливо сидiли пiд дощем. – Якщо ми вже не мертвi.

* * *

– Не можу тебе таким бачити, – сказала Сил, снуючи навколо Каладiновоi голови, поки його команда втягувала на склад колоду. Паршендi нерiдко пiдпалювали найбiльш вiддаленi стацiонарнi мости, тож iнженери й теслярi великого князя Садеаса без роботи не сидiли.

Колишнiй Каладiн, напевно, здивувався б, чому армii не спрямовували належних зусиль на те, щоб захистити мости.

«Щось тут не те! – пiдказував йому внутрiшнiй голос. – Ти упускаеш якусь деталь цiеi головоломки. Вони марнують ресурси й життя мостонавiдникiв. Схоже, iх зовсiм не турбуе необхiднiсть просування вперед чи масованоi атаки на паршендiйськi позицii. Вони просто сходяться в поодиноких битвах на плато, а тодi повертаються до таборiв i святкують. Чому? ЧОМУ?»

Проте вiн не звертав на цей голос уваги. Той голос належав людинi, якоi бiльше не було.

– Колись ти був сповнений сил, – мовила спрен. – Так багато людей дивилося на тебе з повагою та захопленням. Солдати з твого загону. Вороги, з якими ти бився. Іншi раби. Навiть деякi свiтлоокi.

Наближався час обiду. Пiсля нього вiн мiг поспати, доки командир не дасть копняка й не вiдправить на пообiдне несення служби.

– Я спостерiгала, як ти б’ешся, – вела далi Сил. – Хоч i заледве пригадую це. Моi спомини про той час розпливчастi, наче я дивлюся на тебе крiзь суцiльну завiсу дощу.

Чекай-но. Це щось дивне. Сил причепилася до нього вже пiсля того, як його витурили з армii. Та й то спочатку поводилася як звичайний спрен вiтру. Загаявшись, вiн заробив вiд доглядача прокльон та удар батогом по спинi.

Каладiн знову взявся тягти. Мостонавiдникiв, котрi були загайними в роботi, батожили, а тих, котрi були загайними на вилазках, страчували. Із цим в армii було суворо. Вiдмовишся наступати на паршендi, спробуеш вiдстати вiд iнших команд – i позбудешся голови. Власне, така доля була уготована лише за цей конкретний злочин.

Існувало багато видiв покарання, на якi наражався мостонавiдник. Могли дати позачерговий наряд на роботу, висiкти канчуками, урiзати платню. Того, хто надто сильно проштрафився, прив’язували до стовпа чи стiни й залишали там пiд час великобурi – «виставляли на суд Прародителя бур». Але, власне кажучи, стратити могли лише за одне – за вiдмову бiгти на штурм паршендiйських позицiй.

Розрахунок був простий: беручи участь у вилазцi, мостонавiдник мiг загинути, та якщо вiдмовлявся – гинув напевне.

Каладiн i його команда пiдняли колоду й поклали ii у штабель до решти, тодi вiдчепили буксири та знову подалися до дальньоi межi складу, де на них чекала нова.

– Газе! – гукнув чийсь голос. На краю вiдведеноi обслузi територii стояв високий вояк iз бiляво-чорним волоссям, а за його спиною купчилася групка жалюгiдних на вигляд чоловiкiв. Це був Лареш – один iз тих со

Страница 70

датiв, якi чергували в наметi днювальних. Вiн привiв нових мостонавiдникiв на замiну загиблим.

День був ясний, у небi – анi хмаринки, i сонце припiкало Каладiнову спину. Газ поспiшив приймати поповнення, а Каладiн та iншi якраз рушили в тому напрямку по чергову колоду.

– Ну й здохляки, – сказав Газ, оглядаючи новобранцiв. – З другого боку, якби тут було на що дивитися, iх би сюди й не направили.

– Це точно, – вiдповiв Лареш. – Ось цi десятеро в першому ряду – контрабандисти. Ти знаеш, що треба робити.

Новi мостонавiдники були завжди потрiбнi, але й людськоi худоби, щоби гнати на забiй, нiколи не бракувало. Часто присилали рабiв, але не зрiдше й злодiiв та iнших злочинцiв з-помiж того наброду, який тiнню ходив за табором. Але паршменiв – нiколи. Вони були занадто цiннi, та ще й доводилися паршендi якоюсь далекою рiднею. Тож краще було, щоб цi трудяги зайвий раз не бачили, як iхнiх родичiв убивають алетi.

Інколи до мостових команд могли запроторити й солдата. Але тiльки коли вiн скоiв щось нечуване – наприклад, вдарив офiцера. За що в бiльшостi армiй вiшали, тут вiдправляли в мостонавiдники. Вважалося, що того, хто вцiлiе пiсля сотнi вилазок, повиннi вiдпустити. І навiть ходили чутки, нiби раз чи два таке траплялося. Та, найiмовiрнiше, то були легенди, покликанi дати iм хоч крихiтну надiю на виживання.

Потупивши очi, Каладiн та його команда пройшли мимо новачкiв i взялися крiпити буксири до наступноi колоди.

– В обслузi Четвертого мосту бракуе людей, – мовив Газ, потираючи пiдборiддя.

– Їх там завжди бракуе, – вiдказав Лареш. – Не турбуйся. Для Четвертого у мене спецiальна поставка, – i кивнув у бiк iншоi партii поповнення, ще бiльш рiзношерстоi, що якраз наближалася.

Каладiн повiльно випрямився. Одним iз в’язнiв у групi новоприбулих був парубiйко, якому заледве виповнилося чотирнадцять чи п’ятнадцять. Низькорослий, худий, кругловидий. «Тiен?» – прошепотiв Каладiн, ступаючи крок уперед.

Вiн зупинився й струснув головою. Тiен був мертвий. Але цей новачок iз його наляканими карими очима здавався таким знайомим. Каладiновi захотiлося захистити хлопчину. Оберiгати його.

Але… у нього це не виходило. Усi, кого вiн намагався захистити – вiд Тiена до Ценна, – зрештою гинули. Тож який сенс?

І вiн знову взявся тягти колоду.

– Каладiне, – сказала Сил, опускаючись на неi. – Я збираюся полишити тебе.

Вiн ошелешено заклiпав очима. Сил. Полишити його? Але ж… вона останне, що в нього е.

– Нi, – прошепотiв вiн. Вийшло щось середне мiж кумканням i карканням.

– Я намагатимуся повернутись. Але не знаю, що станеться, коли я полишу тебе. Усе це так незвично. У мене дивнi спогади. Нi, це навiть не спогади – iнстинкти. Й один iз них пiдказуе менi, що, полишивши тебе, я можу загубити себе.

– Тодi не йди, – мовив вiн, жахаючись.

– Мушу, – зiщулившись, вiдказала вона. – Не можу бiльше на це дивитися. Я спробую повернутись.

Вона виглядала засмученою.

– Прощавай, – i з цим спурхнула в повiтря – немов вихорець прозорих листочкiв, що опадають.

Зацiпенiлий Каладiн провiв ii очима.

Тодi знову взявся тягти колоду. А що йому залишалося робити?

* * *

Хлопчина, котрий нагадав йому Тiена, загинув у наступнiй же вилазцi.

Вона була дуже нещасливою. Паршендi завчасно зайняли позицii, чигаючи на Садеаса. Каладiн штурмував провалля й навiть не здригався, коли довкола падали вбитi. Його гнала вперед не вiдвага. І навiть не жага того, щоб одна зi стрiл нарештi вцiлила у нього та поклала всьому край. Вiн просто бiг. Оце й усе, що вiн робив. Мов камiнь, що котиться з гори, чи дощ, що падае з неба. У них нема вибору. І в нього не було. Вiн був не людиною – рiччю, а речi просто функцiонують.

Обслуга навела мости щiльно в ряд. Чотири команди загинули. Пiдроздiл Каладiна зазнав критичних втрат i ледь не зупинився.

Навiвши мiст, Каладiн вiдвернувся. Тепер настилом проходила армiя, щоб розпочати справжню битву. Вiн пошкутильгав назад по плато. За кiлька хвилин вiн знайшов, що шукав. Труп того парубiйка.

Вiтер торгав його волосся, а Каладiн стояв i дивився на тiло. Воно лежало горiлиць у невеличкiй западинi в каменi. Вiн згадав, як уже лежав у схожiй вибоiнi, тримаючи на руках схожий труп.

Неподалiк упав ще один мостонавiдник, наiжачившись стрiлами. Це був той самий чоловiк, котрий пережив першу в життi Каладiна вилазку всi цi тижнi тому назад. Вiн завалився набiк i лежав на пластi оголеноi породи десь на фут вище за парубiйка. Із вiстря стрiли, що стирчало з його спини, скрапувала кров. Рубiновi краплi падали одна за одною i потрапляли в широко вiдкрите, безживне око хлопчини. З одного боку обличчя збiг невеличкий патьок червоноi рiдини. Мов пурпуровi сльози.

Тiеi ночi Каладiн, зiщулившись, лежав у казармi та дослухався, як великобуря трощила стiну. Вiн скрутився калачиком на холодному каменi. Надворi перекоти грому розколювали небо.

«Я бiльше не можу, – подумав вiн. – Я мертвий усерединi, неначе спис прохромив менi шию».

Буря продовжувала свою гнiвну тираду. І впе

Страница 71

ше за рiк Каладiн вiдчув, що плаче.

10. Оповiдки про лiкарiв

За дев’ять рокiв до того

Кел увiрвався в операцiйну, i крiзь вiдчиненi дверi разом iз ним проникло сонячне свiтло. У його десять рокiв по ньому вже було видно, що хлопець виросте високий i худий. Вiн завжди надавав перевагу своему зменшувальному iменi, Кел, перед повним – Каладiн. Коротше iм’я бiльше йому пасувало. «Каладiн» звучало немов iм’я якогось свiтлоокого.

– Вибач, батьку, – сказав вiн.

Келiв батько, Лiрiн, обережно затягнув ремiнь довкола зап’ястка молодоi дiвчини, прив’язаноi до вузького операцiйного столу. Їi очi були заплющенi: Кел пропустив момент, коли iй вводили знеболювальне.

– Про твое запiзнення поговоримо пiзнiше, – вiдповiв Лiрiн, фiксуючи iншу руку пацiентки. – Зачини дверi.

Кел зiщулився й зробив, що велiли. Вiкна були затемненi та забранi вiконницями, тож единим джерелом освiтлення була велика кругляста емнiсть, наповнена зарядженими Буресвiтлом сферами. Кожна iз них являла собою броам, i iхня сукупна кiлькiсть становила неймовiрну суму, отриману в безстрокову позику вiд градоправителя Гартстоуна. Каганцi мерехтiли, а Буресвiтло завжди давало рiвне сяйво. Це рятувало людськi життя, говорив батько Кела.

Схвильований хлопець пiдiйшов до столу. Молода дiвчина, Санi, мала лискуче чорне волосся, без единого шатенового чи бiлявого пасемця. Їй було п’ятнадцять, i ii вiльну руку вкривала подерта, закривавлена пов’язка. Кел скривився, помiтивши, як невмiло ii наклали: скидалося на те, що смугу тканини вiдiрвали вiд чиеiсь сорочки й нашвидку намотали.

Голова Санi вiдкотилася вбiк, i дiвчина пробурмотiла щось крiзь наркотичний транс. На нiй була лише бiла бавовняна сорочка, i ii захищена рука залишалася неприкритою. Старшi хлопцi з мiстечка розповiдали, масно хихикаючи, як iм вдавалося – так принаймнi виходило з iхнiх слiв – пiдгледiти за дiвчатами в самих сорочках, та Кел не розумiв причин такого збудження. Вiн хвилювався за Санi. Вiн завжди хвилювався, коли хтось бував поранений.

На щастя, рана не здавалася аж надто жахливою. Якби вона загрожувала життю, батько вже розпочав би операцiю, а Келова мати – Гесiна – асистувала б йому.

Лiрiн пiдiйшов до медичноi шафки i дiстав кiлька маленьких прозорих пляшечок. Вiн був невисокий i, попри вiдносну молодiсть, лисiв. На ньому були окуляри, якi вiн називав найдорожчим подарунком iз усiх будь-коли отриманих. Вiн рiдко коли дiставав iх, окрiм як для операцiй, адже тi були надто цiнними, щоби носити кожного дня. А раптом подряпаються чи поб’ються? Гартстоун був чималим мiстечком, але його вiддалене розташування на пiвночi Алеткару перетворило б замiну окулярiв на проблему.

Кiмнату утримували в порядку, щоранку миючи полицi та стiл, i кожна рiч незмiнно лежала на своему мiсцi. Лiрiн говорив, що про людину багато чого можна сказати, висновуючи з вигляду ii робочого мiсця. Воно акуратне чи занехаяне? До iнструментiв виявляють повагу чи залишають iх розкиданими там i сям? На конторцi стояв единий у мiстечку фабрiаловий годинник. По центру цей маленький пристрiй був оснащений циферблатом, посерединi якого свiтився димчастий кварц – його треба було заряджати, щоб годинник iшов. Нiхто в цiлому мiстечку не переймався через хвилини й години бiльше, нiж Лiрiн.

Кел пiдсунув стiльчик, щоби залiзти на нього й краще роздивитися. Скоро це йому не знадобиться: день за днем вiн невпинно пiдростав. Хлопчик уважно оглянув руку Санi. «З нею все буде добре, – сказав вiн собi, повторюючи батьковi слова. – Хiрург мае зберiгати спокiй. Хвилюватися – це тiльки гайнувати час».

Такоi поради було нелегко дотримуватися.

– Руки, – сказав Лiрiн, не обертаючись, i продовжував готувати iнструменти.

Зiтхнувши, Кел зiстрибнув зi стiльчика й поспiшив до таза з теплою та мильною водою, що стояв бiля дверей.

– Навiщо це потрiбно?

Вiн хотiв чимшвидше взятися до роботи, щоб допомогти Санi.

– Мудрiсть Вiсникiв, – неуважливо вiдказав Лiрiн, знову повторюючи повчання, яке Кел мав би вже й запам’ятати. – Спрени смертi та спрени гниття ненавидять воду. Це вiдлякае iх.

– А Геммi каже, що це дурня, – мовив Кел. – І що спрени смертi дуже-дуже добре вмiють убивати людей. Тож чого б це вони злякалися якоiсь там водички?

– Мудрiсть Вiсникiв перевершувала нашу здатнiсть до розумiння.

Кел скривився:

– Але, батьку, вони демони. Я чув це вiд того подвижника, який приходив проповiдувати минулоi весни.

– Це стосувалося Променистих, – рiзко поправив Лiрiн. – Ти знову iх переплутав.

Кел зiтхнув.

– Вiсникiв послали вчити людство, – вiв далi його батько. – Вони повели нас на бiй проти Спустошувачiв пiсля того, як ми були скинутi з небес. А Променистi – це лицарськi ордени, що вони заснували.

– Якi були демонами.

– Якi зрадили нас, щойно Вiсники пiшли, – сказав Лiрiн, здiйнявши палець. – І були вони не демонами, а звичайними людьми, у яких виявилося забагато влади й недостатньо розуму. Так чи iнак, а ти повинен завжди мити руки. Хоча спренiв смертi й не видно, та вс

Страница 72

ж ти сам бачиш вплив, який це справляе на гнилокузьок.

Кел iще раз зiтхнув i зробив, що сказано. Лiрiн знову пiдiйшов до столу, несучи тацю з маленькими скляними пляшечками й акуратно розкладеними ножами. Його слова не трималися купи: хоча Лiрiн турбувався про те, щоби син не плутав Вiсникiв iз Загубленими Променистими, Кел на власнi вуха чув, як його батько висловлював думку, нiби Спустошувачiв не iснуе. Смiховинно. А хто ж iще винен, коли вночi пропадають речi або на врожай нападають черви-копачi?

Решта жителiв мiстечка вважали, що Лiрiн проводить забагато часу з книжками та хворими, тому-то й став таким дивним. У його товариствi вони почувалися нi в сих нi в тих – а заодно й у синовому. Кел лише починав усвiдомлювати, наскiльки болiсним бувало вiдчуття несхожостi на iнших.

Помивши руки, вiн застрибнув назад на стiльчик. І знову почав хвилюватися, хоч i сподiвався, що все пройде добре. За допомогою дзеркала батько сфокусував свiтло сфер на руку Санi, а тодi обережно розрiзав iмпровiзовану пов’язку хiрургiчним ножем. Рана не загрожувала життю, але рука й справдi була скалiчена досить серйозно. Коли два роки тому батько розпочинав навчати його, вiд таких видовищ хлопця нудило. Але тепер вiн звик до пошматованоi плотi.

От i добре. Кел гадав, що це стане йому в пригодi, коли одного дня вiн подасться на вiйну, щоби битися за свого великого князя та свiтлооких.

Три пальцi Санi були зламанi, а шкiра на руцi – розсiчена й подряпана. До рани потрапили скiпки та бруд. Середнiй палець постраждав найбiльше: вiн був роздроблений i неприродно вивернутий, а з-пiд шкiри стирчали осколки кiстки. Кел обмацав його по всiй довжинi, вивчаючи поламанi фаланги та синцi на шкiрi. Вiн обережно витер вологою ганчiркою засохлу кров та бруд i вибрав скалки каменя та скабки, доки батько нарiзав нитки для зашивання.

– Середнiй палець доведеться вiдтяти, правда? – запитав Кел, перетягуючи його джгутом, щоб зупинити кров.

Батько кивнув, i на його обличчi промайнула тiнь усмiшки. Вiн чекав, що Кел це зрозумiе. Лiрiн часто повторював, що мудрий хiрург знае, що вiдрiзати, а що лiкувати. Якби ще цей середнiй палець iз самого початку належно вправили… а так – тепер його було не врятувати. Пришити його на мiсце означало би залишити гноiтися та вiдмирати.

Саму ампутацiю проводив батько. У нього була обережна й точна рука. Пiдготовка хiрурга займала бiльше десяти рокiв, тож мало сплисти ще чимало часу, перш нiж Лiрiн дозволив би сину взяти до рук ножа. Натомiсть Кел витирав кров, подавав батьковi iнструменти й притримував сухожилля, щоб не плуталися, доки той зашивав рану. Наскiльки це було в iхнiх силах, вони склали поламанi костi, працюючи швидко, проте акуратно.

Батько Кела закiнчив накладати останнiй шов, вочевидь задоволений iз того, що йому вдалося врятувати iншi чотири пальцi. Але батьки Санi сприймуть це iнакше. Вони будуть зовсiм не в захватi вiд того, що рука iхньоi красунi-доньки залишиться понiвеченою. Так бувало майже завжди: спочатку спричинений пораненням страх, а тодi злiсть на лiкаря через його неспроможнiсть творити чудеса. Це тому, казав Лiрiн, що люди в мiстечку звикли до його наявностi. Для них лiкування стало рутиною, а не рiдкiсною перевагою.

Проте батьки Санi були хорошими людьми. Вони зроблять невелике пожертвування Келовiй родинi – батькам, йому самому та молодшому братику Тiену, – i iм буде за що купити харчiв. Здавалося дивним, що вони виживали завдяки нещастю iнших. Можливо, почасти саме через це iх не любили iншi жителi мiстечка.

Тодi Лiрiн узяв маленький розжарений прутик i припiк рану в тих мiсцях, де швiв, на його думку, могло виявитись недостатньо. І наостанок змазав усю руку рiзким на запах лiстеровим жиром, щоб запобiгти зараженню: цей жир вiдлякував гнилокузьок навiть краще, нiж вода та мило. Кел обережно наклав чисту пов’язку, стараючись не змiстити поламаних фаланг.

Лiрiн позбувся ампутованого пальця, i Кел трохи заспокоiвся. З нею все буде добре.

– Тобi все ще треба працювати над своiми нервами, синку, – м’яко сказав лiкар, вiдмиваючи руки вiд кровi.

Кел потупив очi.

– Не залишатися байдужим – добре, – вiв далi Лiрiн, – але, як i будь-що iнше, це може стати проблемою, якщо заважатиме тобi робити операцii.

«Бути аж надто небайдужим – проблема? – подумки огризнувся Кел. – А як щодо патологiчноi безкорисливостi, яка не дозволяе брати грошi за роботу?» Однак сказати це вголос вiн не наважився.

Тепер треба було навести лад в операцiйнiй. Скидалося на те, що Кел проводив пiвжиття, прибираючи в нiй, та Лiрiн не дозволив би йому пiти, доки цього не було зроблено. Вiн хоча б вiдчинив вiконницi, впускаючи потiк сонячного свiтла. Санi не прокидалася: дози зимника лiкарського мало вистачити, щоби тримати ii непритомною впродовж iще кiлькох годин.

– То де ти був? – запитав Лiрiн, i пляшечки з жиром i спиртом, якi вiн розставляв по мiсцях, дзенькнули одна об одну.

– Із Джамом.

– Джам на два роки старший за тебе, – мовив лiкар, – i я сумнiваюся, що вiн охоче п

Страница 73

оводить час iз хлопцями, набагато меншими за нього.

– Батько взявся тренувати його орудувати палицею, – поквапливо проказав Кел, – тож ми з Тiеном ходили подивитися, чому вiн навчився, – i зiщулився в очiкуваннi нотацii.

Та Лiрiн i далi робив свое: по черзi протирав кожен ланцет спочатку спиртом, а тодi жиром, як i заповiдала стародавня традицiя. Вiн не обернувся до Кела.

– Батько Джама був солдатом в армii ясновельможного Амарама, – обережно додав Кел.

Ясновельможний Амарам! Шляхетний свiтлоокий генерал, який оберiгав спокiй пiвнiчного Алеткару. Кел так хотiв побачити справжнього свiтлоокого, а не старого шкарбана Вiстiова. Воiна, чие iм’я в усiх на вустах, про якого складають легенди.

– Менi вiдома iсторiя Джамового батька, – мовив Лiрiн. – Я вже тричi оперував його скалiчену ногу – сувенiр на згадку про славне солдатське минуле.

– Але нам потрiбнi солдати. Ти що, хочеш, щоби тайлени зазiхали на непорушнiсть наших кордонiв?

– Тайлена – острiвне королiвство, – спокiйно вiдказав Лiрiн, – i воно з нами не межуе.

– Отже, вони можуть напасти з моря!

– Там здебiльшого живуть купцi та ремiсники. Кожен тайлен, iз яким я мав справу, намагався ошукати мене, та це не зовсiм те саме, що й загарбання.

Усi хлопцi любили розказувати iсторii про далекi краi. Та в Кела весь час вилiтало з голови, що його батько – единий житель мiстечка, котрий належав до другого нану – замолоду побував аж у Харбрантi.

– Ну, з кимось же ми воюемо, – не здавався Кел, беручись мити пiдлогу.

– Так, – помовчавши, вiдповiв його батько. – Король Гавiлар завжди знаходить для нас супротивника. Тут ти маеш рацiю.

– Тож нам потрiбнi солдати, як я й казав.

– Але лiкарi потрiбнiшi, – промовив Лiрiн i, гучно зiтхнувши, обернувся вiд шафки до Кела. – Синку, ти ледь не плачеш щоразу, як до нас доправляють пацiента, i скрегочеш зубами вiд хвилювання навiть пiд час простих процедур. Звiдки ти взяв, що зможеш заподiяти комусь бiль?

– Я переборю себе.

– Це чиста дурiсть. Хто втовкмачив тобi в голову цi думки? З якоi такоi причини тобi закортiло вчитися, як гамселити iнших дрючком?

– Заради честi, батьку, – вiдповiв Кел. – Їй-Всемогутнiй, хто ж складае легенди про лiкарiв?!

– Дiти тих чоловiкiв i жiнок, чиi життя ми рятуемо, – рiвним тоном проказав Лiрiн, дивлячись Келовi в очi. – Ось хто розповiсть про нас. І не легенди, а правдивi оповiдки.

Кел почервонiв i зiщулився, а тодi знову взявся скребти пiдлогу.

– На цьому свiтi е два типи людей, сину, – суворо мовив батько. – Тi, що рятують життя. І тi, що iх забирають.

– А як щодо тих, хто захищае й обороняе? Хто рятуе життя, забираючи iх?

Його батько фиркнув:

– Це все одно, що пробувати зупинити бурю, передмухавши ii. Смiховинно. Не можна захистити, вбиваючи.

Кел мовчки скрiб пiдлогу.

Зрештою батько зiтхнув, пiдiйшов до нього й, опустившись на колiна, став допомагати.

– Перерахуй властивостi зимника лiкарського.

– Гiркий смак, – миттю випалив Кел. – Через це його безпечнiше зберiгати, оскiльки зменшуеться ризик помилково вжити в iжу. Висушену рослину треба розтовкти на порох, змiшати з олiею й давати з розрахунку одна ложка на десять цегломас ваги пацiента, якому даеш знеболювальне. Спричиняе глибокий сон упродовж близько п’яти годин.

– А як розпiзнати хворого на скрипалеву вiспу?

– Нервове збудження, – вiдказав Кел, – спрага, проблеми зi сном i набряки пiд пахвами.

– Сину, у тебе така свiтла голова, – тихо мовив Лiрiн. – Менi знадобилися роки, щоби вивчити те, що ти засвоiв за лiченi мiсяцi. Я вiдкладаю грошi. Коли тобi виповниться шiстнадцять, хочу вiдправити тебе в Харбрант – учитися в справжнiх медикiв.

Кел вiдчув приплив збудження. Харбрант? Та це ж у зовсiм iншому королiвствi! Його батько побував там як кур’ер, проте медичноi освiти не здобував. Вчився у старого Вата з Шорсбруна – найближчого населеного пункту, що за бажанням мiг вважатися мiстечком.

– Ти отримав свiй дар вiд самих Вiсникiв, – сказав Лiрiн, кладучи руку Келовi на плече. – І можеш стати в десять разiв кращим хiрургом, анiж я. Не плекай тих самих дрiб’язкових мрiй, що й iншi. Нашi дiди-прадiди важкою працею та великими грiшми пробивалися до другого нану, щоби ми з тобою були повноправними громадянами й мали привiлей подорожувати. Не марнуй цього на вбивства.

Кел завагався, проте незабаром вiдчув, що згiдливо кивае.

11. Краплинки

«Трое з шiстнадцяти правили, але тепер володарюе Розбитий», – записано в чачанан 1173 року зi слiв кишенькового злодюжки, хворого на змарноти, за 84 секунди до того, як вiн помер.

Зрештою великобуря вщухла. Впали сутiнки того дня, коли загинув хлопчина i коли його полишила Сил. Каладiн натягнув сандалii – тi самi, якi зняв iз чоловiка з загрубiлим обличчям у перший день – i пiдвiвся. Пройшов через напхом напхану казарму.

Лiжок не було: мостонавiдника належало забезпечити лише тоненькою ковдрою. Кожен сам вирiшував, як скористатися нею, – щоби стало м’якше чи теплiше. Хочеш – вiдлежуй боки, а не хоч

Страница 74

ш – мерзни. Оце й увесь вибiр. Хоча дехто знаходив своiй ковдрi ще й трете застосування. Нею обмотували голову, наглухо iзолюючи очi, вуха та носи. Грали в пiжмурки зi свiтом.

Проте свiт усе одно iх знаходив. У цiй грi рiвнi йому не було.

Надворi лило мов iз вiдра, i все ще дув сильний вiтер. На захiдному обрii спалахували блискавки: туди змiстився епiцентр бурi. До «позбувайла» залишалося ще з годину, проте той, хто хотiв, уже мiг спробувати полишити укриття.

Тобто хотiти вийти назовнi у великобурю не бажав нiхто. Проте надiйшла та найперша мить, коли зробити це стало безпечно. Блискавка бiльше не била, а вiтер не валив iз нiг.

Згорбившись вiд вiтру, Каладiн пройшов темним складом деревини. Кругом валялися гiлляки, наче костi у лiгвi бiлошипника, а шорсткi стiни казарми були обклеенi шаром розмоклого листя. Вiн брьохав по калюжах. Це так студило йому ноги, що вiн бiльше не вiдчував iх. От i добре – адже вони все ще болiли пiсля денноi вилазки.

Хвилi крижаного дощу вирували довкола нього: струменi води стiкали з волосся, збiгали по обличчю й ховалися в кошлатiй бородi. Вiн ненавидiв ii – особливо те, як чухмарилося вiд неi в куточках рота. Бороди – мов тi цуценята сокирогончих. Хлопчики мрiяли про той день, коли й собi таке заведуть, навiть не пiдозрюючи, як сильно воно може дратувати.

– Гуляти зволимо, ваше благороддя? – пролунав голос.

Каладiн пiдняв голову й побачив Газа, який зiбгався в проходi мiж двома казармами неподалiк. І що вiн шукав пiд дощем?

А-а, он воно що. До пiдвiтряноi стiни однiеi з казарм був причеплений невеликий металевий козуб, i звiдти лилося м’яке, яскраве свiтло. Не iнакше, як Газ залишав там своi сфери, щоб тi пiдзарядилися пiд час великобурi, а тепер загодя вийшов забрати iх.

Вiн ризикував. Навiть прив’язаний у захищеному мiсцi, кошик цiлком мiг зiрвати вiтер. Дехто вiрив, що тiнi Загублених Променистих бродять у бурю, крадучи сфери. Може, це була й правда. Та за часiв служби в армii Каладiн не раз стикався з тим, як люди отримували поранення, у розпал бурi шастаючи околицями в пошуках сфер. Тож не випадало сумнiватися, що марновiрство зародилося не без допомоги крадiiв iз плотi та кровi.

Існували й безпечнiшi способи зарядити сфери. Мiняйли брали тьмянi сфери в обмiн на зарядженi. Або можна було заплатити iм i зарядити своi власнi в одному з iхнiх потаемних кубел, що надiйно охоронялися.

– Що ти тут робиш? – вимогливо допитувався Газ. Цей одноокий недомiрок притис свiй козуб до грудей. – Якщо ти вкрав чужi сфери, я тебе за ноги пiдвiшу.

Каладiн вiдвернувся вiд нього.

– Буря на твою голову! Пiдвiшу, якщо й не крав! Не думай, що зможеш утекти: вартовi стоять навiть у таку погоду. Ти…

– Я йду до Безоднi Честi, – тихо вiдповiв Каладiн. Через бурю його голос був заледве чутний.

Газ стулив пельку. Безодня Честi. Вiн опустив свою металеву корзинку й нiчого бiльше не сказав. Людям, якi йшли тiею дорогою, вiддавали щось на кшталт останньоi шани.

Каладiн продовжив свiй шлях внутрiшнiм двором.

– Гей, вельможне сiм’я, – гукнув Газ.

Каладiн обернувся.

– Залиш сандалii та жилет, – сказав сержант. – Не хочу потiм посилати когось униз, щоб забрав iх.

Каладiн через голову стягнув шкiряний жилет i жбурнув на землю, здiйнявши хмару бризок. Тодi в калюжi опинилися сандалii. На ньому залишилися тiльки брудна сорочка та коричневi штани з цупкоi тканини – одне й друге зняте з покiйника.

Каладiн iшов крiзь бурю до схiдноi околицi складу. Із заходу долинали низькi перекоти грому. Стежка, що спускалася на Розколотi рiвнини, була йому тепер добре знайома. Разом iз мостовою обслугою вiн пробiгав у цьому напрямку дюжину разiв. Битви траплялися не щодня – може, разiв зо три на тиждень, – i не всi команди брали участь у кожнiй вилазцi. Але багато штурмiв були настiльки спустошливими, настiльки жахливими, що мостонавiдники залишалися в ступорi й решту днiв, майже не реагуючи на зовнiшнi подразники.

У багатьох з них починалися проблеми з ухваленням рiшень. Те саме траплялось iз солдатами, якi переживали шок на полi бою. Каладiн на собi вiдчув наслiдки цього. Навiть рiшення прийти до прiрви далося йому нелегко.

Але кровоточивi очi того безiменного хлопчини не давали йому спокою. Вiн не стане змушувати себе пройти через щось подiбне знову. Не може.

Каладiн дiстався до пiднiжжя схилу. Пiдхопленi вiтром потоки дощу шмагали його по обличчю, немов намагаючись загнати назад до табору. Проте вiн уперто йшов уперед, простуючи до найближчоi прiрви – Безоднi Честi, як називали ii мостонавiдники, оскiльки саме в цьому мiсцi вони могли ухвалити для себе те едине рiшення, яке ще залежало вiд них. «Почесне» рiшення. Смерть.

Не схоже було, щоби тутешнi розколини мали природне походження. Конкретно ця спочатку була вузенькою, але, тягнучись далi на схiд, ширшала – i глибшала – у неймовiрному темпi. Усього за десять футiв вiд початку вона була вже такою широкою, що перестрибнути ii ставало важко. Прикрiпленi до виступiв у скелi, тут висiли шiсть мотузяних

Страница 75

рабин iз дерев’яними щаблями, по яких мостонавiдники зазвичай спускалися вниз, щоби роздягти трупи тих, хто падав у такi прiрви пiд час вилазок.

Каладiн окинув поглядом рiвнини, проте через темряву й дощ вiн мало що побачив. Нi, це мiсце явно виглядало неприродно. Земля тут була розламана. І тепер ламала людей, що на неi прийшли. Каладiн проминув драбини й пройшов трохи далi вздовж краю провалля. Тодi сiв, звiсивши туди ноги, i задивився вниз. Довкола так само падав дощ, i його краплi пiрнали в темну глибину.

Обабiч нього найметкiшi з крем’ячкiв уже повилазили зi своiх нiрок i копошилися довкола, об’iдаючи рослини, що всотували вологу. Лiрiн колись пояснював, що великобурянi дощi багатi на поживнi речовини. Буревартiвники з Холiнара та Веденара довели, що рослини, якi поливалися дощовою водою, випереджали в ростi тих, що зрошувалися з рiчки чи озера. І чому вченi так носяться з вiдкриттями, що давно вiдомi нескiнченним поколiнням селян?

Каладiн спостерiгав, як краплинки води летiли до забуття на днi розколини. Маленькi стрибуни-самогубцi. Тисячi за тисячами. Мiльйони за мiльйонами. Хтозна, що чекае на них там, у темрявi? Їi не видно, ii не осягнути, доки не долучишся до них. Не зiстрибнеш у порожнечу, щоби вiтер понiс тебе вниз…

– Ти мав рацiю, батьку, – прошепотiв Каладiн, – неможливо зупинити бурю, передмухавши ii. Не можна рятувати одних, убиваючи iнших. Нам усiм треба стати лiкарями. Усiм до останньоi людини…

Вiн немовби марив. Але дивним чином його свiдомiсть була яснiша, нiж будь-коли за всi останнi тижнi. Напевно, так впливала яснiсть перспективи. Багато хто проводив усе життя, силкуючись зазирнути в майбутне. Що ж, у його майбутньому нiчого бiльше не було. Тож вiн оглядався назад, думаючи про батька, про Тiена, про рiшення.

Колись його життя здавалося простим. Це було ще до того, як вiн втратив брата, до того, як його зрадили у вiйську Амарама. Чи повернувся б Каладiн назад у тi наiвнi днi, якби лишень мiг? Чи волiв би краще вдавати, що все довкола – просто?

Нi. До свого падiння вiн iшов не так легко, як цi крапельки. Його тiло вкривалося шрамами. Вiн бився об стiни, кривавлячи обличчя й руки. Сам того не бажаючи, убивав невинних людей. Ходив поруч iз тими, чиi серця чорнi, мовби вуглини, i захоплювався ними. Вiн брався й видирався, спотикався й падав.

І ось де опинився. Сягнув кiнця всього цього. Розумiючи незмiрно бiльше, та чомусь не почуваючись мудрiшим. Каладiн звiвся на ноги на краю тiеi прiрви i вiдчув, як батькове розчарування нависае над ним, немов грозянi хмари над головою.

Вiн занiс одну ногу над порожнечею.

– Каладiне!

Цей м’який, але пронизливий голос змусив його завмерти. Трiпочучи вверх-униз у повiтрi, крiзь дощ, який усе слабшав, до нього наближалася напiвпрозора постать. Вона стрiмко рвалася вперед, тодi йшла на приземлення, потiм знову пiднiмалася вище, немовби несла щось важке. Каладiн опустив ногу назад i простягнув руку. Сил безцеремонно всiлася на неi – цього разу в образi небесноi мурени, яка стискала в пащi щось темне.

Спрен набула знайомоi подоби молодоi дiвчини. Їi подiл майорiв на вiтрi, звиваючись навколо нiг. У руках вона тримала вузький густозелений листок-трiйчатку. Чорнотруйник.

– Що це? – запитав Каладiн.

Вона виглядала втомленою.

– А цi штуки важкi! – вiдказала вона, пiднiмаючи листок. – Я принесла його для тебе.

Каладiн узяв листок двома пальцями. Чорнотруйник. Трутизна.

– Навiщо ти принесла це менi? – рiзко запитав вiн.

– Я гадала… – промовила Сил, сахаючись. – Ну, ти тодi так берiг тi iншi листочки. А потiм загубив iх, коли намагався допомогти тому чоловiковi з невiльничого каравану. Тож я подумала, що ти дуже зрадiеш, якщо я принесу тобi iнший.

Каладiн ледь не засмiявся. Вона й гадки не мала, що зробила, принiсши йому листок однiеi з найбiльш смертоносних отруйних рослин в усьому Рошарi, бо хотiла, щоби вiн зрадiв. Це було смiховинно. І мило.

– Усе пiшло шкереберть пiсля того, як ти загубив тi листки, – тихо сказала Сил. – До того ти боровся.

– Я зазнав поразки.

Спрен опустилася на колiна й зiщулилася на його долонi. Імлиста спiдниця обвила ii нiжки. Краплi дощу проходили крiзь ii тiло, i воно ледь-ледь брижилося.

– То вiн тобi не подобаеться? А я так далеко лiтала… Заледве не загубила себе. Але я повернулася. Я повернулася, Каладiне.

– Чому? – благально запитав вiн. – Чому тобi не байдуже?

– Тому що, – мовила вона, схиливши голову набiк. – Знаеш, а я слiдкувала за тобою. Ще в тiй армii. Ти завжди знаходив молодих, недосвiдчених новобранцiв i захищав iх, хоч i сам наражався на небезпеку. Я пам’ятаю. Дуже туманно, та все ж.

– Я пiдвiв iх. І тепер вони мертвi.

– Без тебе вони загинули б iще швидше. Ти зробив так, що в армii у них з’явилася родина. Я пам’ятаю iхню вдячнiсть. Вона мене передовсiм i привабила. Ти допомiг iм.

– Нi, – вiдказав вiн, стискаючи в пальцях чорнотруйник. – Усе, чого я торкаюся, чахне й помирае.

Каладiн балансував на краю провалля. Удалинi пролунав перекiт

Страница 76

рому.

– Усi цi люди в мостонавiднiй командi, – прошепотiла Сил. – Ти мiг би допомогти iм.

– Занадто пiзно, – вiн заплющив очi, згадавши хлопчину, який загинув удень. – Занадто пiзно. Я не змiг. Вони мертвi. Усi вони помруть, i виходу немае.

– То чому б не зробити ще одну спробу? – ii голос був тихий, але чомусь перекривав шум бурi. – Адже гiрше не стане.

Мостонавiдник мовчав.

– Цього разу ти не можеш програти, Каладiне. Ти ж сам так сказав. Усi вони й так загинуть.

Вiн згадав Тiена i його мертвi очi, що дивилися в небо.

– Зазвичай я не розумiю, що ти маеш на увазi, коли говориш, – сказала вона, – у мене думки плутаються. Та якщо ти хвилюешся, щоби не заподiяти людям шкоди, тобi, гадаю, не варто боятися допомагати мостонавiдникам. Хiба iх можна ще бiльше занапастити?

– Я…

– Ще одну спробу, Каладiне, – прошепотiла Сил. – Будь ласка.

Ще одна спроба…

Скупченi в казармi люди, якi й ковдру навряд чи можуть назвати своею. Наляканi бурею. Наляканi один одним. Наляканi тим, що готуе наступний день.

Ще одна спроба…

Вiн згадав, як оплакував смерть незнайомого хлопчини. Парубiйка, якому навiть не спробував допомогти.

Ще одна спроба…

Каладiн розплющив очi. Вiн замерз i змок, але вiдчував, як усерединi нього спалахнув крихiтний теплий вогник рiшучостi. Каладiн стиснув руку, розчавлюючи в кулацi лист чорнотруйника, а тодi викинув його в прiрву. Й опустив iншу руку, на якiй сидiла Сил.

Та схвильовано спурхнула в повiтря.

– Каладiне?

Вiн попрямував геть вiд провалля, ляскаючи босими ногами по калюжах i необачно наступаючи на гудиння скелебруньок. Схил, яким вiн недавно спустився, був укритий пласкими, сланцеподiбними рослинами, якi, наче книжки, порозгорталися назустрiч дощу. Їхнi «палiтурки» з’еднувало мереживно-гофроване червоне й зелене листя. Життекузьки – малесенькi зеленi цятки мерехтливого свiтла, яскравiшi за Сил, але крихiтнi, мовби спори – танцювали мiж рослинами, ухиляючись вiд дощових крапель.

Каладiн крокував уверх, а вода стiкала мимо нього невеличкими струмочками. Добувшись на вершину, вiн повернувся до мостового двору. Там усе ще нiкого не було, окрiм Газа, котрий прив’язував на мiсце розiрваний брезент.

Каладiн пройшов половину вiдстанi, що роздiляла iх, допоки Газ помiтив його. Жилавий сержант нахмурився:

– Що, ваше благороддя, сили в пупi нема довести справу до кiнця? Але якщо ти гадаеш, що я вiддам…

Раптом слова змiнились муканням, неначе його рот заткнули кляпом: це Каладiн ринувся вперед i схопив Газа за горло. Сержант здивовано пiдняв руку, але нападник вiдбив ii та пiдсiк його, зваливши з нiг на кам’янистий грунт, вiд чого в повiтря здiйнялася хмара бризок. Очi Газа широко розкрилися вiд страху та болю, а сила Каладiнового хвату на горлi не давала йому дихати.

– Свiт щойно змiнився, Газе, – сказав Каладiн, нахиляючись ближче. – Я знайшов свою смерть на днi того провалля. І тепер тобi доведеться мати справу з моiм мстивим духом.

Корчачись, Газ несамовито озирався довкола в пошуках пiдмоги, якоi не було. Каладiн завиграшки втримував його на землi. Служба мостонавiдника вирiзнялася однiею особливiстю: якщо ти досить довго залишався в живих, то м’язи твоi неодмiнно мiцнiли.

Каладiн трохи послабив тиск на Газову шию, даючи тому вхопити повiтря, а вiдтак нагнувся ще ближче:

– Ми все почнемо спочатку, ти i я. Із чистого аркуша. І я хочу, щоби ти одразу ж дещо затямив. Я уже мертвий. Ти не можеш завдати менi болю. Ясно?

Газ повiльно кивнув, i Каладiн дав йому зробити ще один ковток холодного й вологого повiтря.

– Мiст № 4 – мiй, – вiв далi Каладiн. – Ти можеш ставити перед нами завдання, але командуватиму я. Сьогоднi якраз загинув мiй попередник, тож тобi все одно треба шукати когось на його мiсце. Уторопав?

Газ знову кивнув.

– Ти швидко вчишся, – мовив Каладiн, даючи сержантовi змогу безперешкодно дихати. Вiн зробив крок назад, i Газ несмiливо зiп’явся на ноги. У його очах проглядала прихована ненависть. Здавалося, вiн був чимось стурбований – чимось серйознiшим за Каладiновi погрози.

– Я хочу припинити виплату свого рабського боргу, – продовжив Каладiн. – Скiльки заробляють мостонавiдники?

– Двi свiтломарки на день, – вiдказав Газ, спiдлоба зиркаючи на нього й потираючи шию.

Отже, платня раба мае складати половину цiеi суми. Одну дiамантову марку. Жалюгiднi грошi, та Каладiн потребуватиме i iх. Йому також необхiдно буде тримати Газа на гачку.

– Я отримуватиму свою платню на руки, – мовив Каладiн, – але кожна п’ята марка дiставатиметься тобi.

Газ здригнувся й кинув на нього швидкий погляд при тьмяному свiтлi затягнутого хмарами неба.

– За твоi труди, – додав Каладiн.

– Якi труди?

– Праведнi: адже ти – поглинь тебе Геена – не плутатимешся в мене пiд ногами.

Газ знову кивнув, i Каладiн пiшов геть. Йому до болю шкода було витрачати грошi на хабар, але сержант потребував невпинного й послiдовного нагадування, чому Каладiн повинен залишатися в живих. Одна марка що п’ять днiв не надто пiдходила для

Страница 77

такоi справи, але для людини, готовоi ризикнути та вийти надвiр у розпал великобурi, лиш би вбезпечити своi сфери, ii могло виявитись достатньо.

Каладiн попрямував назад до тiсноi казарми Четвертого мосту й вiдчинив масивнi дерев’янi дверi. Усерединi скупчилися люди – точнiсiнько такi, як вiн iх i залишав. Але щось змiнилося. Невже вони завжди виглядали настiльки жалюгiдно?

Так. Виглядали. Це Каладiн змiнився, а не вони. Вiн вiдчув дивне жамевю, немовби дозволив собi забути – хоча б почасти – останнi дев’ять мiсяцiв. Немов озирнувся назад крiзь час i тепер уважно розглядав чоловiка, яким колись був. Того, котрий усе ще бився – i бився на славу.

Каладiн не мiг знову стати ним – не мiг позбутися шрамiв, – проте мiг учитися в того чоловiка, як-от новий командир вiддiлення вчився у звитяжних генералiв минулого. Каладiн Буреблагословенний був мертвий, але Каладiн Мостонавiдник був його кревним. Багатообiцяльним нащадком.

Каладiн пiдiйшов до найближчого скоцюрбленого тiла. Чоловiк не спав: хiба ж можна було спати у великобурю? Вiн зiщулився, коли той опустився на колiна бiля нього.

– Як тебе звати? – запитав Каладiн, а Сил пурхнула донизу й стала вдивлятися в чоловiкове обличчя. Той не мiг ii побачити.

Вiн був уже в лiтах, з обвислими щоками, карими очима та коротко пiдстриженим, битим сивиною волоссям. Його борода була короткою, а на лобi не стояло тавро раба.

– Як тебе звати? – рiшучим тоном повторив Каладiн.

– Іди ти в бурю, – вiдказав чоловiк i перевернувся на iнший бiк.

Каладiн завагався, а тодi нахилився ближче й тихо проговорив:

– Слухай-но сюди, друже. Або ти скажеш свое iм’я, або я й далi докучатиму тобi. Продовжиш упиратися, i я витягну тебе в таку бурю надвiр i пiдвiшу за одну ногу над прiрвою – аж доки не скажеш.

Чоловiк озирнувся через плече. Каладiн повiльно кивнув, витримавши його погляд.

– Тефт, – зрештою сказав той. – Мене звати Тефт.

– От бачиш – i зовсiм не страшно, – мовив Каладiн, простягаючи тому руку. – А я Каладiн. Твiй командир.

Чоловiк повагався, та все ж потиснув простягнуту руку, розгублено наморщивши чоло. Каладiн туманно пригадував його. Вiн уже провiв у iхнiй командi якийсь час, щонайменше кiлька тижнiв. А до того входив до iншоi групи обслуги. Одним iз покарань за порушення мостонавiдниками табiрноi дисциплiни було переведення до Мосту № 4.

– Вiдпочинь, – сказав Каладiн, вiдпускаючи Тефтову руку. – Завтра в нас буде важкий день.

– Звiдки ти знаеш? – запитав Тефт, потираючи заросле щетиною пiдборiддя.

– Тому що ми – мостонавiдники, – вiдповiв Каладiн, пiдводячись. – У нас кожен день – тяжкий.

Тефт помовчав, а тодi мляво всмiхнувся:

– Келек свiдок, що так воно i е.

Полишивши його, Каладiн рухався далi вздовж ряду скупчених постатей. Вiн обходив кожного й штурханами чи погрозами змушував називатися. Жоден не вiдповiв одразу ж. Імена були немов останньою iхньою власнiстю, якоi нiхто не хотiв позбуватися задешево, хоч вони й виглядали здивованими – а може, навiть пiдбадьореними – через те, що комусь було до цього дiло.

Вiн хапався за цi iмена, кожне подумки повторював, поводячись iз ними так, немов тi були коштовними самоцвiтами. Цi iмена мали значення. Цi люди мали значення. Каладiн мiг загинути пiд час наступноi вилазки чи не витримати непосильного навантаження й дозволити Амараму здобути остаточну перемогу. Проте, вмостившись на долiвцi, щоб обмiркувати свiй план, вiн вiдчув, як, випромiнюючи тепло, усерединi рiвно горить той крихiтний вогник.

Це було тепло ухвалених рiшень i поставленоi цiлi. Це була вiдповiдальнiсть.

Коли вiн сидiв, пошепки повторюючи iмена мостонавiдникiв, Сил опустилася йому на ногу. Вона виглядала пiдбадьореною. Веселою. Щасливою. Вiн же почувався зовсiм не так – був похмурим, стомленим i мокрим. Вiн кутався у вiдповiдальнiсть, яку взяв на себе, – вiдповiдальнiсть за цих людей. Тримався за неi так, як скелелаз, котрий, зависнувши над прiрвою, хапаеться за останнiй прискалочок.

Вiн знайде спосiб iх захистити.

Кiнець першоi частини

Інтерлюдii

Ішикк / Нан Балат / Сет

I-1. Ішикк

Тихо насвистуючи, Ішикк чалапав на зустрiч iз дивними чужинцями. На плечах у нього лежала жердина, з обох кiнцiв якоi звисало по вiдру. На його занурених у воду ногах були озернi сандалii, а вище – бриджi до колiн. Сорочки вiн не носив. Ну Ралiк борони! Справжнiй чистозерець нiколи не покривае плечей, коли свiтить сонце. Якщо не отримувати достатньо сонячного свiтла, то й до хвороби недалеко.

Вiн насвистував, але не тому, що в нього видався хороший день. Власне, день, який послав Ну Ралiк, був ледь не жахливим. У вiдрах Ішикка плавало лише п’ять рибин, четверо з яких належали до того найменш цiнного рiзновиду, що зустрiчався найчастiше. Припливи й вiдпливи траплялися нерегулярно, немов саме Чистозеро було не в гуморi. Поганi близилися днi, ой поганi, – це ж ясно, як сонце та приплив.

Чистозеро на сотнi миль простягалося в усi сторони, i його скляниста поверхня була iдеально проз

Страница 78

рою. У найглибших мiсцях вiд мерехтливоi гладi до дна було не бiльше шести футiв, але зазвичай тепла, лiнива вода сягала лишень до середини литки. У водi аж кишiло маленькими рибками, рiзноколiрними крем’ячками та схожими на вугрiв рiчковими спренами.

Чистозеро було самим життям. Колись на цю землю зазiхнув король. Села Талес – так називалася його держава, одне з королiвств Епохи. Що ж, нехай називають, як хочуть, та Ну Ралiк знав, що природнi межi були куди важливiшими за кордони краiн. Ішикк був чистозерцем. Передусiм i хай там що. Приплив i сонце тому свiдки.

Вiн упевнено йшов бродом, хоча на днi подекуди траплялися сюрпризи. Приемно теплувата вода хлюпотiла об його ноги трошки нижче колiн, i вiн крокував майже без сплескiв. Ішикк пам’ятав, що рухатися треба повiльно й обережно, не опускаючи всiеi маси тiла на ногу, доки не переконаешся, що не наступиш на шипогрива чи гострий кам’яний виступ.

Попереду нього склянисту iдилiю порушувало селище Фу Абра – групка будiвель, що примостилися на сiдалах зi схованих пiд водою брил. Округлi дахи робили iх схожими на скелебруньки, що повиростали з дна, i лише вони порушували гладiнь Чистозера на багато миль довкола.

Поряд траплялися й iншi люди, якi пересувалися тiею ж повiльною ходою. По водi можна було бiгти, але рiдко коли з’являлася на те причина. Що могло бути аж таким важливим, щоби поспiшати до нього з шумом i бризками?

Ця думка змусила Ішикка похитати головою. Лише чужинцi були такими квапливими. Вiн кивнув Таспiку – смаглявому чоловiковi, який порiвнявся з ним, тягнучи за собою невеличкого плота. На ньому були складенi кiлька стосiв бiлизни, яку той, напевно, носив прати.

– Агов, Ішикку, – гукнув сухорлявий чоловiк. – Як риболовля?

– Жахливо, – крикнув той у вiдповiдь. – Сьогоднi Вун Макак добряче зiпсував менi життя. А в тебе як справи?

– Загубив сорочку, поки прав, – вiдказав Таспiк приемним голосом.

– Ох, таке воно життя. А моi чужинцi тут?

– Звiсно. Вони в хижi Маiб.

– Дай Вун Макак, щоби вони геть-чисто всього в неi не вижерли, – промовив Ішикк, iдучи далi. – Та ще й не заразили ii своiми постiйними клопотами на додачу.

– Дай цього сонце i приплив, – хихикнувши, додав Таспiк, рухаючись уперед.

Хижа Маiб була майже в центрi селища. Ішикк не мiг сказати, чого б це вона захотiла в нiй жити. Особисто вiн проводив бiльшiсть ночей на плоту й чудово висипався. На Чистозерi нiколи не бувало холодно, хiба що у великобурi, а iх, з Ну Ралiковою допомогою, цiлком можна було пережити.

Коли вони налiтали, води Чистозера стiкали в ями й западини, тож треба було просто загнати свiй плiт в ущелину мiж двома кам’яними пасмами та зiбгатися пiд цим прихистком, ховаючись вiд шалу стихii. Тут бурi були не такими страшними, як на Сходi, де вони жбурляли валуни та здували будинки. Ох, i наслухався вiн розповiдей про таке життя! Не дай Ну Ралiк, щоби йому колись довелося опинитись у такому жахливому мiсцi.

Крiм того, там, напевно, було холодно. Ішикковi було шкода тих, кому доводилося жити в холодi. Чому б iм просто не перебратися на Чистозеро?

«Не дай Ну Ралiк», – подумав вiн, пiдходячи до хижi Маiб. Якби кожен знав, як добре живеться на Чистозерi, то всi вони неодмiнно захотiли б жити тут, i тодi не можна було би ступити й кроку, не перечепившись об якогось чужинця!

Вiн пiднявся в примiщення, пiдставляючи своi литки повiтрю. Долiвка була досить низькою, щоби ii все ще вкривали кiлька дюймiв води: у чистозерцiв було так прийнято. Це дозволяло iм почуватися природно, хоча коли вода спадала, будинки iнодi осушувалися.

Бiля пальцiв його нiг носилась риб’яча дрiбнота. Поширенi види, якi нiчого не вартi. Маiб, яка стояла всерединi, чаклуючи над казанком рибноi юшки, кивнула йому. Це була повна жiнка, котра роками полювала на Ішикка, намагаючись заманити його до шлюбу своiми кулiнарними талантами. Може, одного дня вiн i згодиться стати ii трофеем.

Чужинцi сидiли в кутку, за столом, який лише вони й могли обрати: трiшки вивищеним над долiвкою та з пiдставкою для нiг, щоб нетутешнi iх, бува, не замочили. «Ну Ралiку мiй, ну й дурнi! – подумав вiн iз веселим подивом. – Ховаються вiд сонця в примiщеннi, носять сорочки, щоби захиститись вiд його тепла, i тримають ноги сухими. Не дивно, що в головi у них таке робиться».

Кивнувши Маiб, вiн опустив вiдра на пiдлогу.

Вона глянула на нього.

– Добре порибалив?

– Жахливо.

– Ну що ж, Ішикку, тодi юшка для тебе сьогоднi безкоштовна. Це тобi компенсацiя за прокляття Вун Макака.

– Красно дякую, – вiдказав вiн, беручи з ii рук паруючу миску.

Жiнка всмiхнулася. Тепер вiн був ii боржником. Скоро таких мисок назбираеться достатньо, i йому доведеться одружитися з нею.

– Там у вiдрi на тебе чекае колгрiл, – кинув вiн. – Спiймав сьогоднi вранцi.

На ii повнуватому обличчi проступила розгубленiсть: колгрiл – це дуже щасливий улов. З’iвши цю рибу, можна було на добрий мiсяць забути про болi в суглобах, а iнколи ще й заздалегiдь дiзнаватися за формою хмар, коли у тебе загостюю

Страница 79

ь друзi. Маiб була до колгрiлiв дуже охоча через болi в пальцях, що послав iй Ну Ралiк. Один колгрiл вартував двох тижнiв юшки, тож тепер вона ставала його боржником.

– Щоб Вун Макак очей iз тебе не зводив, – роздратовано пробурмотiла вона, пiдходячи й заглядаючи у вiдро. – А вiн нiчогенький. І як би це менi коли-небудь зловити тебе, чоловiче?

– Я рибалка, Маiб, – вiдказав вiн, вiдсьорбнувши юшки: миска мала годящу форму, i пити можна було вiдразу з неi. – А рибалку нелегко впiймати. І ти це знаеш.

Ішикк пирснув смiхом i пiдiйшов до своiх чужинцiв, поки Маiб виловлювала колгрiла з вiдра.

Їх було трое. Два з них – темношкiрi макабакi, хоч вони були найдивнiшими з усiх макабакi, яких вiн коли-небудь бачив. Один жилавий i широкий у костi, хоча його одноплемiнники зазвичай бували мiнiатюрними й тендiтними, та ще й голомозий, наче колiно. Інший був вищий, мав коротке темне волосся, нерозвиненi м’язи та широкi плечi. Ішикк подумки називав iх Буркотуном та Хамлом, маючи на увазi iхнi особистiснi риси.

Шкiра третього була помiрно смаглявою – як-от в алетiйця. Проте й у ньому проглядало щось не те: розрiз очей не такий, як треба, та й акцент був аж нiяк не алетiйським. Селайською вiн говорив гiрше за iнших двох, i зазвичай мовчав. Хоча виглядав зануреним у думки. Ішикк називав його Мислителем.

«Цiкаво, як вiн заробив той шрам через усю голову», – подумав Ішикк. Життя за межами Чистозера було повне небезпек. Увесь час в?йни, особливо у схiдному напрямку.

– Ти запiзнився, подорожнiй, – мовив високий, суворий на вигляд Хамло. У нього були статура й вигляд солдата, хоча жоден iз трiйцi не мав при собi зброi.

Ішикк насупився й сiв, неохоче витягаючи ноги з води:

– А хiба сьогоднi не варлi-день?

– День правильний, друже, – вiдказав Буркотун. – Але ми домовлялися зустрiтись опiвднi. Розумiеш, про що я?

– Бiльш-менш так i вийшло, – мовив Ішикк. Нi, ну чесне слово. Кому яке дiло до того, котра зараз година? Чужинцi. Завжди iм нiколи.

Буркотун тiльки похитав головою, i Маiб принесла iм юшки. В усьому селищi лише ii хижа чимось вiддалено скидалася на трактир. Вона подала Ішикку м’яку матер’яну серветку та чималу чашу вина, намагаючись чимшвидше врiвноважити ефект вiд його рибини.

– Що ж, – мовив Буркотун, – давай заслухаемо твiй звiт, друже.

– Цього мiсяця я побував у Фу Ралiс, Фу Намiр, Фу Альбаст i Фу Мурiн, – сказав Ішикк, вiдсьорбнувши юшки. – Нiхто не бачив того, кого ви шукаете.

– А ти ставив правильнi запитання? – втрутився Хамло. – Упевнений?

– Ще б пак, – вiдказав Ішикк, – адже я цим уже Ну Ралiк зна вiдколи займаюся.

– П’ять мiсяцiв, – виправив його Хамло, – i то без жодних результатiв.

Ішикк стенув плечима:

– А ви хочете, щоби я казки вам розповiдав? Вун Макак був би мною вдоволений.

– Нi, друже, казок не треба, – кинув Буркотун. – Ми хочемо чути лише правду.

– Що ж, якраз ii я вам щойно i виклав.

– І готовий заприсягтися Ну Ралiком, цим вашим божком?

– Цитьте! – зашипiв Ішикк. – Не вимовляйте його iменi. Ви що, iдiоти?

Буркотун насупився.

– Але ж вiн ваш бог. Так? Чи це iм’я священне? І його не можна вимовляти?

Але ж i дурноверхими були всi чужинцi. Звiсно, що Ну Ралiк був iхнiм богом, але ж кожен iз них прикидався, що це не так. Вун Макак – його молодший, злостивий брат – мав думати, що поклоняються йому, бо iнакше його брали заздрощi. Про такi речi можна було говорити лише в священному гротi.

– Присягаюся Вуном Макаком, – сказав Ішикк, особливо пiдкреслюючи це iм’я. – Хай охороняе вiн мене та проклинае, скiльки йому завгодно. Шукав я старанно. Жоден чужинець, схожий на того, що ви описуете – бiлоголовий, гострий на язик та з клиноподiбним обличчям, – там не з’являвся.

– Інколи вiн фарбуе волосся, – мовив Буркотун, – i змiнюе зовнiшнiсть.

– Я розпитував, згадуючи тi iмена, якi ви назвали, – вiдказав Ішикк. – Його нiхто не бачив. Тож тепер я, напевно, мiг би знайти рибу, щоб з’ясувати, де вiн перебувае, – вiн потер свое щетинисте пiдборiддя. – Б’юсь об заклад, що товстопузому корту це було би цiлком пiд силу. Хоча менi може знадобитися час, щоби зловити його.

Уся трiйця глянула на нього.

– А знаете, можливо, в усiх цих рибах щось i е, – сказав Хамло.

– Марновiрство, – парирував Буркотун. – Ти завжди iх шукаеш, Вао.

«Вао» не було справжнiм iм’ям того чоловiка, Ішикк був упевнений, що всi вони користувались вигаданими. От чому вiн сам попридумував iм iмена. Якщо вони збирались називатися фальшивими йменнями, то й вiн вiдповiсть тим же.

– А сам ти, Темпо? – огризнувся Хамло. – Ми не можемо просто собi просторiкувати, коли йдеться про…

– Панове, – втрутився Мислитель. Вiн кивнув у бiк Ішикка, який усе ще посьорбував юшку. Усi трое перейшли на iншу мову й продовжили суперечку.

Ішикк слухав у пiввуха, намагаючись визначити, якою мовою вони говорили. Вiн нiколи не мав хисту до iнших мов. А навiщо вони йому? Анi ловити, анi продавати рибу це не допомагало.

Вiн i справдi шукав того чоловiка. Чимало попоходив, побув

Страница 80

в багато де по всьому Чистозеру. Це була одна з причин, чому вiн не хотiв, щоб Маiб його впiймала. Йому довелося б осiсти, а це погано позначилося б на уловi. Принаймнi особливо рiдкiсних риб.

Вiн не завдавав собi клопоту цiкавитися, навiщо iм здався цей Гойд, хто би вiн не був. Чужинцi завжди шукали щось, чого не могли мати. Ішикк вiдкинувся назад, бовтаючи у водi пальцями нiг. Ах, яке чудове вiдчуття! Зрештою вони скiнчили свою суперечку. Дали йому ще деякi iнструкцii, вручили капшук зi сферами й ступили у воду.

Як i бiльшiсть чужинцiв, вони були взутi в чоботи з грубоi шкiри, що сягали колiн. Бризкаючи водою, трiйця пiшла до виходу. Ішикк подався за ними, махнувши рукою Маiб i прихопивши своi вiдра. Вiн збирався повернутися пiзнiше, щоби повечеряти.

«А може, варто дозволити iй упiймати мене, – подумав вiн, знову вийшовши пiд променi сонця й полегшено зiтхнувши. – Ну Ралiк свiдок, що я старiю. Може, й непогано було би розслабитися».

Його чужинцi чалапали вглиб Чистозера. Буркотун iшов останнiм. Вiн здавався дуже невдоволеним.

– Гей, Волоцюго, ти де? Що за дурнi пошуки… – а тодi додав рiдною мовою: – Алаванта камалу кайяна.

І почалапав услiд за товаришами.

– Що стосуеться «дурних», то тут твоя правда, – сказав Ішикк, усмiхаючись, а тодi звернув у потрiбний йому бiк i подався перевiряти вершi.

I-2. Нан Балат

Нану Балату подобалося вбивати.

Не людей. Їх – нi. А от тварин – тих вiн мiг убивати.

Особливо маленьких. Вiн i сам не знав, чого йому вiд цього кращало, просто так вiн почувався.

Вiн сидiв на верандi свого особняка, по однiй висмикуючи нiжки невеликого краба. Вiдривати iх було приемно: спочатку легенько тягнув за кiнцiвку, й iстота заклякала. Тодi шарпав сильнiше, i вона починала корчитися. Зв’язка натягувалася i, не витримуючи, рвалася з коротким трiском. Краб продовжував сiпатися, а Нан Балат пiднiмав нiжку вгору, стискаючи тварючку двома пальцями iншоi руки.

Хлопець удоволено зiтхав: висмикуючи нiжку, вiн заспокоювався, i болi в його тiлi вiдступали. Тодi кидав ii через плече та брався до новоi.

Балат не любив розмов про цю свою звичку. Навiть з Ейлiтою цього не обговорював. Так йому хотiлося – i на тому край. Кожен сам шукае, як не з’iхати з глузду.

Покiнчивши з нiжками, вiн пiдвiвся, спираючись на цiпок, i, виглянувши надвiр, окинув поглядом сади Даварiв – кам’янi стiни, увитi рiзними видами лiан. Вони були гарними, хоча по-справжньому iхню красу цiнувала лише Шаллан. Ця частина Джа Кеведу – височина на пiвденний захiд вiд Алеткару, перетята горами на кшталт Пiкiв рогоiдiв – славилася своiми лiанами. Вони росли всюди: вкривали будинок, обплутували схiдцi. У дикiй природi лiани звисали з дерев, увивали кам’янистi пустища й були такими ж всюдисущими, як трава в iнших частинах Рошару.

Балат пiдiйшов до краю веранди. Удалинi чулися рулади диких спiвунцiв, якi видавали звуки, шкрябаючи своi гребенястi панцирi. Кожен виконував власний приспiв у власному темпi, хоча назвати це мелодiями було важко. Мелодii породжують люди, а не тварини. Та все ж кожен з них i справдi був пiснею. Інколи здавалося, що вони переспiвуються мiж собою.

Обережно, сходинка за сходинкою, Балат спускався вниз, i лiани, погойдуючись, розповзалися з-пiд його нiг. З вiд’iзду Шаллан минуло майже шiсть мiсяцiв. Цього ранку вони отримали вiд неi звiстку по телестилеграфу й дiзналися, що та успiшно реалiзувала першу частину свого плану, ставши пiдопiчною Джасни Холiн. А отже, його маленька сестричка – яка до цього нiколи не полишала маетку – готувалася пограбувати найвпливовiшу жiнку свiту.

Спускатися схiдцями було для нього гнiтюче важко. «Лише двадцять три роки, – подумав вiн, – i вже калiка». Вiн усе ще вiдчував постiйний ниючий бiль. Перелом був складний, i хiрург заледве не вирiшив вiдтяти всю ногу. Напевно, йому варто було би радiти, що такоi необхiдностi все ж не виникло, хоча вiн i ходитиме з цiпком до кiнця своiх днiв.

Скрак гралася з чимось на газонi, де вирощували культурну траву, борючись з лiанами. Притиснувши вусики до голови, велика сокирогонча качалася та щось гризла.

– Скрак, – гукнув Балат, шкутильгаючи ближче, – що це там у тебе, дiвчинко?

Сокирогонча звела очi на хазяiна й настовбурчила вусики. Двома голосами, що озивалися луною, накладаючись один на одного, вона видала трубний звук i знову повернулася до гри.

«От бiсова тварина, – з любов’ю подумав Балат, – нiколи до пуття не слухаеться». Вiн розводив сокирогончих ще з юних лiт i з’ясував – як i багато хто до нього, – що чим розумнiшою була тварина, тим бiльше схильною до непослуху. Нi, Скрак була вiрною, але вiдмовлялася коритися в дрiбницях. Мов мала дитина, що намагаеться довести свою незалежнiсть.

Пiдiйшовши ближче, вiн побачив, що Скрак вдалося впiймати спiвунця. Ця iстота завбiльшки з кулак за формою нагадувала загострений диск, з ребра якого стирчали чотири верхнi кiнцiвки, що й видобували звуки, шкрябаючи вздовж горiшнього боку панцира. Чотирма нижнiми кiнцiвками з протилежноi сторон

Страница 81

вона зазвичай чiплялася за кам’яну стiну, але Скрак iх уже вiдгризла. Вiдiрвала й двi верхнi, а також примудрилася розколоти панцир. Балат ледь не вiдiбрав у неi здобич, щоб самому вiдiрвати решту, але вирiшив, що краще було дати Скрак побавитися.

Та облишила спiвунця й глянула на Балата, запитливо звiвши вусики. Їi пiдтягнуте тiло лиснiлося, i, припавши на задок, вона витягнула перед собою всi шiсть кiнцiвок. У сокирогончих немае панцира чи шкiри, натомiсть iхне тiло вкрите чимось середнiм мiж першим i другим, гладким на дотик та еластичнiшим за справжнiй панцир, але цупкiшим за шкiру й утвореним зi щiльно з’еднаних пластин. Кутасте обличчя тварини, здавалося, виражало цiкавiсть. Глибокими чорними очима вона уважно дивилася на Балата. Вiдтак тихо засурмила.

Балат усмiхнувся i, нахилившись, почухав сокирогончу за вушними отворами. Тварина притулилася до нього. Вона, напевно, важила стiльки ж, як i вiн. Великi сокирогончi сягали людинi до пояса, але Скрак була iншоi породи – дрiбнiшоi та прудкiшоi.

Спiвунець почав смикатися, i Скрак жадiбно накинулася на нього, трощачи панцир своiми сильними зовнiшнiми жувальцями.

– Скажи, Скрак, я – боягуз? – запитав Балат, опускаючись на лаву. Вiн вiдклав убiк цiпок й ухопив маленького краба, що ховався на боковiй поверхнi лави. Його панцир забарвився у бiлий колiр, зливаючись iз каменем.

Вiн пiдняв тваринку, що гарячково перебирала нiжками. Траву газону спецiально вивели менш полохливою, i вона повизирала зi своiх нiрок уже через кiлька секунд пiсля того, як вiн пройшов. Розцвiтали iншi екзотичнi рослини, визираючи зi скойок чи шпаринок у землi, i скоро довкола нього вiтер погойдував червонi, жовтогарячi та блакитнi пасма. Хоча простiр бiля сокирогончоi залишався голим. Скрак настiльки захопилася своею здобиччю, що навiть культурнi рослини сидiли через неi по норах.

– Я не мiг податися навздогiн Джаснi, – сказав Балат, беручись висмикувати краб’ячi нiжки. – Лише жiнка могла би пiдiбратися до неi достатньо близько, щоби вкрасти Душезаклинач. Ми це обговорили. Крiм того, треба ж комусь залишатися тут, дбаючи про маеток.

Жалюгiднi вiдмовки. Вiн i справдi почувався боягузом. Балат висмикнув iще кiлька нiжок, та це не принесло задоволення. Краб був замалим, i вони вiдривалися надто легко.

– Імовiрно, цей план навiть не спрацюе, – вiв далi вiн, закiнчуючи з нiжками. Дивне враження справляе така iстота, коли кiнцiвок у неi бiльше нема. Краб був усе ще живий. Хоча звiдки це вiдомо? Без нiжок, якими можна було би ворушити, тварючка здавалася такою ж мертвою, як i камiнь.

«Руки, – подумав вiн, – ми розмахуемо ними, щоби здаватися живими. Ось яка вiд них користь». Вiн просунув пальцi мiж половинками краб’ячого панцира i взявся виважувати iх, беручи на злам. Так йому хоча би приемно було вiдчувати спротив.

Їхня родина була зруйнована. Роками терплячи жорстоку вдачу батька, Аша Джушу погруз у розпустi, а Тет Вiкiм упав у вiдчай. Лише Балат залишився неушкодженим. Балат i Шаллан. Батько дав iй спокiй i нiколи не зачiпав. Інколи Балат ненавидiв ii за це, та хiба ж можна по-справжньому ненавидiти когось на подобу Шаллан? Сором’язливу, тиху, тендiтну.

«Менi не слiд було вiдпускати ii, – подумав вiн. – Мав знайтися iнший шлях». Сама вона нiзащо не впораеться – напевно, страшенно налякана. Чудом було вже те, що iй вдалося аж стiльки зробити.

Вiн пожбурив половинки краба через плече. «Якби лише Геларан був живий!» Їхнiй брат – тодi його називали Нан Геларан, оскiльки вiн був найстаршим сином – не раз давав батьковi вiдсiч. Що ж, тепер вiн, як i батько, мертвий. А пiсля них залишилася сiм’я калiк.

– Балате! – гукнув чийсь голос. На верандi з’явився Вiкiм. Здавалося, у молодшого брата минув нещодавнiй напад меланхолii.

– Що? – запитав той.

Вiкiм метнувся схiдцями вниз i спiшно попростував до нього, тож лiани – а потому й трава – ховалися вiд його крокiв.

– У нас проблема.

– Наскiльки серйозна?

– Я б сказав, достатньо серйозна. Ходiмо.

I-3. Трiумф невiдання

Сет-син-сина-Валлано, Заблудлий iз Шиновару, сидiв на дерев’янiй пiдлозi таверни, i лавiсове пиво повiльно просочувало його коричневi штани.

Брудний, заношений та обтрiпаний, його одяг сильно вiдрiзнявся вiд того простого, проте елегантного бiлого вбрання, яке вiн носив понад п’ять рокiв тому, коли вбив короля Алеткару.

Голова опущена, руки на колiнах, зброi немае. Вiн роками не прикликав Сколкозбройця i, здавалося, стiльки ж не мився. Сет не скаржився. Якщо виглядаеш наче лайдак, то й довколишнi ставляться до тебе як до лайдака. А лайдакiв не посилають убивати людей.

– То, кажеш, вiн виконае все, що ти забажаеш? – запитав один iз шахтарiв, якi сидiли за столом. Його одяг був ненабагато кращий вiд Сетового: вкритий таким шаром бруду й пилу, що складно було сказати, де закiнчувалася брудна шкiра й починалася брудна тканина. Їхня компанiя складалася з чотирьох чоловiкiв iз глиняними кухлями в руках. У кiмнатi смердiло тванню та потом. Стеля була низька, вiкна – i то

Страница 82

ише з пiдвiтряноi сторони – просто щiлинами. Стiл був на живу нитку скрiплений кiлькома шкiряними ременями, позаяк стiльниця посерединi розкололася надвое.

Тук, нинiшнiй Сетiв господар, поставив свiй кухоль на похилий край столу, що просiдав пiд вагою його руки.

– Угу, зробить що завгодно. Гей, курпе, ану глянь сюди.

Сет звiв очi. На мiсцевому бавському дiалектi курп означало «дитина». Вiн звик до таких зневажливих кличок. Хоча йому йшов тридцять п’ятий рiк – i сьомий, вiдколи його оголосили Заблудлим, – однак через властивi шинам великi, круглi очi, невисокий зрiст i схильнiть до облисiння жителi Сходу твердили, що тi схожi на дiтей.

– Встань, – наказав Тук.

Сет пiдкорився.

– Пострибай.

Сет виконав наказ.

– Вилий Тонове пиво собi на голову.

Сет потягнувся за кухлем.

– Гей, ти! – крикнув Тон, вiдсовуючи глиняну посудину. – Ану припини! Я ж iще не допив!

– Бо якби допив, – вiдказав Тук, – то як би вiн вилив його собi на голову?

– Нехай зробить щось iнше, – пробурчав Тон.

– Що ж, можна, – Тук витягнув з-за халяви ножа й кинув його Сетовi. – Курпе, порiж собi руку.

– Туку… – гугнявим вiд застуди голосом промовив iнший чоловiк на ймення Амарк, – так не робиться, i ти це знаеш.

Тук не скасовував наказу, тож Сет виконав його: пiдхопивши нiж, узявся рiзати руку. З-пiд брудного леза сочилася кров.

– Перерiж собi горлянку, – сказав Тук.

– Туку, облиш! – знову втрутився Амарк, пiдводячись. – Я не…

– Цить уже, – кинув Тук. Тепер за ними спостерiгали й iще кiлька компанiй, що сидiли за iншими столами. – Зараз усе зрозумiеш. Курпе, перерiж собi горлянку.

– Я не маю права зазiхати на власне життя, – тихо проговорив Сет бавською мовою. – Оскiльки я Заблудлий, природа мого страждання полягае в заборонi пiзнати смак смертi вiд власноi руки.

Із дурнуватим виглядом Амарк опустився на мiсце.

– Прародителько праху, – сказав Тон, – вiн що, завжди так балакае?

– Так – це як? – запитав Тук, зробивши великий ковток iз кухля.

– Гладко, складно, правильно – немов свiтлоокий.

– Ага, – вiдказав Тук. – Вiн як раб, тiльки кращий, бо вiн – шин. Не втiкае, не огризаеться – нiчого такого. І платити йому не треба. Як паршмен, але розумнiший. Вартуе цiлоi купи сфер, я б сказав, – вiн обвiв присутнiх поглядом. – Могли б узяти його з собою горбатитися в шахтi, а платню забирали б собi. Вiн робив би те, чого ви не хочете. Чистив убиральню, бiлив хату. Словом, приносив би користь.

– І де ж ти його такого надибав? – запитав один iз присутнiх, чухаючи пiдборiддя. Тук був перекотиполем, i тинявся вiд одного мiстечка до iншого в пошуках роботи. Показуючи Сета, вiн швидко заводив друзiв.

– О, та це цiла iсторiя, – вiдповiв Тук. – Ішов я якось горами, що на пiвдень звiдси, i почув якесь, знаете, дивне завивання. Не таке, як-от, бува, вiтер… Ну i…

Його розповiдь була чистiсiнькою вигадкою. Попереднiй господар Сета – хлiбороб з одного iз ближнiх сiл – вiддав його Туковi за мiшок насiння. А селянину вiн дiстався вiд мандрiвного купця, який роздобув його у шевця, а той виграв його в пiдпiльну азартну гру. А до нього були ще кiлька дюжин.

Спочатку темноокому простолюду подобалося це нове для них вiдчуття – мати у власностi людину.

Бiльшостi з них раби були не по кишенi, а паршмени коштували ще дорожче. Тож завести когось на кшталт Сета й помикати ним i справдi було новинкою. Вiн мив пiдлогу, пиляв дрова, допомагав у полi, переносив вантажi. Дехто ставився до нього добре, а дехто – нi.

Та зрештою вони завжди здихувалися його.

Напевно, нутром вiдчували правду: вiн був здатен на значно бiльше, нiж те, що вони насмiлювалися йому доручати. Мати власного раба – це одна справа. Та якщо цей раб говорив, мов свiтлоокий, i знав бiльше за господаря? Це змушувало iх нiяковiти.

Сет намагався грати свою роль, пробував прикинутися менш вишуканим. Це давалося йому дуже важко. Виявилося майже неможливим. Що б сказали цi люди, якби дiзналися, що той, хто випорожнюе iхнi нiчнi посудини, – Сколкозбройний i Приборкувач сплескiв? Вiтробiгун, наче Променистi за старожитнiх часiв? Що коли вiн прикликaе свого Клинка, його очi з темно-зелених стають свiтло-сапфiровими i ледь не свiтяться – такий унiкальний ефект породжуе його меч?

І як же добре було, що вони не довiдалися! Сет трiумфував: його таланти не знаходили застосування. Кожен день, коли йому наказували прибирати чи копати, замiсть того щоб убивати, ставав перемогою. Той вечiр п’ятилiтньоi давнини все ще не давав йому спокою. Йому й до того наказували вбивати, але завжди потайки, тишком-нишком. Ще нiколи йому не давали таких цiлеспрямовано жахливих iнструкцiй.

«Убивай, винищуй, мечем проклади собi шлях до короля. Нехай при цьому тебе побачать. Залишай свiдкiв. Поранених, але живих…»

– …ось тодi-то вiн i присягнувся служити менi впродовж усього мого життя, – закiнчив свою розповiдь Тук. – І з того часу вiн зi мною.

Слухачi обернулися до Сета.

– Це правда, – мовив вiн, виконуючи попередньо отриманий наказ. – Вiд першог

Страница 83

до останнього слова.

Тук усмiхнувся. Вiн не почувався збентеженим через Сета: видно, вважав само собою зрозумiлим, що той його слухаеться. Можливо, через це вiн залишатиметься його господарем довше, нiж iншi.

– Що ж, – сказав Тук, – менi час iти. Завтра рано вирушати в путь. Побачити новi краi, пройти незвiданими дорогами…

Вiн любив удавати з себе бувалого у бувальцях мандрiвника, хоча, наскiльки Сет мiг виснувати, той просто перемiщувався в межах великого кола. У цiй частинi Бавландii було багато невеличких копалень – i, вiдповiдно, невеличких селищ. Мабуть, Тук уже бував у цьому самому мiстечку кiлька рокiв тому, але на шахтах знаходилася робота для багатьох тимчасових працiвникiв. Було малоймовiрно, що його запам’ятають, якщо лише хтось не зверне уваги на просто жахливi перебiльшення в його розповiдях.

Жахливi чи нi, та все ж схоже було, що шахтарям кортiло добавки. Вони всiляко заохочували його, пропонували нову порцiю випивки, i той скромно погодився.

Сет тихо сидiв, пiдiбгавши ноги й поклавши руки на колiна. По однiй iз них стiкала кров. Чи знали паршендi, на що прирiкали його, викинувши геть його присяжний камiнь тiеi ночi, коли втiкали з Холiнара? Сет повинен був знайти його, а тодi стояти там, при дорозi, гадаючи, чи не знайдуть i його та не стратять – сподiваючись, що знайдуть i стратять, – доки проiжджий купець не зацiкавився ним, запитавши, у чому рiч. На той момент Сет залишився в самiй лише пов’язцi на стегнах. Честь змусила його викинути бiле вбрання, оскiльки воно полегшило б його упiзнання. Вiн мав берегти себе, щоб i далi страждати.

Пiсля короткого пояснення, що залишало осторонь викривальнi деталi, Сет опинився на задку купцевого воза. Цей торговець – його звали Авадо – був досить розумним, щоби збагнути, що внаслiдок смертi короля чужинцi могли стикнутися з поганим ставленням до себе. Тож вiн подався до Джа Кеведу, навiть не пiдозрюючи, що взяв собi за слугу вбивцю Гавiлара.

Алетi не шукали його. Вони виходили з того, що вiн, горезвiсний «Убивця в бiлому», вiдступив разом iз паршендi, i, напевно, очiкували знову зустрiтися з ним десь посеред Розколотих рiвнин.

Зрештою шахтарi втомилися вiд усе бiльш маловрозумливих розповiдей Тука. Вони попрощалися з ним, залишаючи без уваги прозорi натяки, що ще один кухоль пива мiг би спонукати його розказати найкращу свою iсторiю – iз тих часiв, коли вiн бачив саму Охоронницю ночi та вкрав сферу, що свiтилася чорним уночi. Ця iсторiя завжди викликала в Сета неприемнi асоцiацii: вiн пригадував ту дивну чорну сферу, яку дав йому Гавiлар. Вiн надiйно заховав ii у Джа Кеведi. Сет не знав, що воно таке, але не хотiв ризикувати тим, щоб котрийсь iз хазяiв забрав ii в нього.

Коли нiхто не запропонував Туковi знову пригостити його, вiн нетвердо й неохоче пiдвiвся зi стiльця та махнув Сетовi, щоби той iшов услiд за ним iз таверни. Надворi панувала темiнь. У цьому мiстечку, що звалося Айронсвей, була справжня центральна площа, кiлька сотень будинкiв i три рiзнi таверни. Тож воно було фактичною столицею Бавландii – маленькоi та здебiльшого занехаяноi смужки землi прямо на пiвдень вiд Пiкiв рогоiдiв. Строго кажучи, ця територiя належала Джа Кеведу, але навiть у його великого князя рiдко коли доходили до неi руки.

Сет iшов услiд за господарем вулицями, що вели до бiдних кварталiв мiстечка. Тук був занадто скупий, щоб заплатити за кiмнату в його пристойнiй чи хоча б скромнiй частинах. Сет озирнувся через плече, волiючи, щоби Старша сестра – яку тут, на Сходi, називали Номон – нарештi зiйшла й вiд цього стало трошки свiтлiше.

Пiдпилий Тук шкандибав, спотикаючись, а тодi впав просто посеред вулицi. Сет зiтхнув. Це була не перша нiч, коли йому доводилося нести хазяiна додому в лiжко. Вiн опустився на колiно, щоби пiдняти Тука.

Але застиг. Пiд тiлом господаря калюжею розтiкалася якась тепла рiдина. І лише тодi вiн помiтив нiж, що стирчав iз Туковоi шиi.

Вiн миттю насторожився, i нараз iз провулка вислизнула шайка розбiйникiв. Один iз них здiйняв руку, i в зоряному свiтлi зблиснув затиснутий у пальцях нiж, що його вiн збирався метнути в Сета. Той напружився. У Туковому капшуку лежали зарядженi сфери, з яких можна було всотати Буресвiтло.

– Зажди, – прошипiв один з розбiйникiв.

Чоловiк iз ножем зупинився. Ще один пiдiйшов ближче й уважно оглянув Сета.

– Та вiн шин. Такий i крем’ячка не скривдить.

Решта потягли труп у провулок. Чоловiк iз ножем знову здiйняв зброю.

– Та все ж може закричати.

– То чому й досi мовчить? Кажу вам, вони сумирнi. Майже як паршмени. Ми можемо продати його.

– Може, й так, – мовив iнший. – Вiн нажаханий. Ти лише глянь на нього.

– Йди сюди, – сказав перший розбiйник, махнувши Сетовi рукою.

Вiн пiдкорився та зайшов у провулок, який раптом освiтився, щойно решта нападникiв розв’язали Тукового капшука.

– Келеку мiй, – сказав один iз них. – Вважай, даремно старалися. Жменя скалок i двi марки – нi однiсiнького тобi броама.

– Повторюю вам, – знову втрутився перший розбiйник. – Можна

Страница 84

продати цього хлопця в рабство. Слуги-шини користуються попитом.

– Та вiн же зовсiм жовторотий.

– Та нi-i. Вони всi так виглядають. Гей, а що це там у тебе? – i вихопив з руки чоловiка, який рахував здобич, мерехтливий уламок скелi завбiльшки зi сферу. На вигляд звичайнiсiнький, нiчим не примiтний камiнець з кiлькома кристалами кварцу й iржавою залiзною жилою з одного боку. – І як це розумiти?

– Мотлох якийсь, – кинув один iз розбiйникiв.

– Мушу сказати вам, – тихо мовив Сет, – що ви тримаете в руцi мiй присяжний камiнь. Допоки вiн у вас, ви мiй господар.

– Що-що? – запитав один iз нападникiв, пiдводячись.

Перший розбiйник затиснув камiнь у кулацi й обвiв решту ватаги настороженим поглядом. Тодi знову глянув на Сета:

– Твiй господар? І що ж саме це означае, розтлумач-но менi до пуття?

– Я мушу коритися вам в усьому, – сказав Сет, – за винятком наказу вбити себе, – вiн також не виконав би наказу вiддати свiй Клинок, але згадувати про це саме тепер було нi до чого.

– Ти коритимешся менi? – перепитав розбiйник. – Тобто робитимеш, як я скажу?

– Так.

– Що б я не сказав?

Сет заплющив очi:

– Так.

– Що ж, а це вже цiкаво, – задумливо проказав чоловiк. – Дуже й дуже цiкаво…

Частина друга

Осяйнi бурi

Далiнар / Каладiн / Адолiн

12. Єднiсть

Старий друже, сподiваюся, що це послання застане тебе в доброму здоров’i. Хоча – оскiльки ти тепер, по сутi, безсмертний – пiдозрюю, що здоров’я стало для тебе звичною данiстю.

– Сьогоднi чудовий день, щоби вбити бога, – проголосив король Елгокар, iдучи верхи пiд чистим блакитним небом. – Хiба не так?

– Поза сумнiвом, Ваша Величносте, – миттю вiдповiв Садеас iз улесливою, проникливою посмiшкою. – Можна навiть сказати, що богам узагалi варто остерiгатися алетiйськоi знатi. Принаймнi бiльшостi з нас.

Адолiн трохи сильнiше стиснув вуздечку: вiн дратувався щоразу, коли говорив великий князь Садеас.

– Нам конче треба бути тут, у перших рядах? – пошепки запитав Ренарiн.

– Я хочу послухати, – тихо вiдказав Адолiн.

Вони з братом iхали в головi кавалькади, поряд iз королем i великими князями. Позад них розтяглася велична процесiя: тисячi солдатiв у синiх мундирах – кольору династii Холiн, – дюжини слуг i навiть жiнки в паланкiнах, якi мали вести хронiки полювання. Потягнувшись за флягою, Адолiн окинув поглядом усю цю валку.

На ньому була Сколкозбруя, тож флягу доводилося брати обережно, щоб не розчавити. У цьому обладунку м’язи реагували швидше, ставали сильнiшими та спритнiшими, й освоення його потребувало практики. Час вiд часу Адолiн усе ще давав маху, хоча й отримав цi лати – успадкованi по материнськiй лiнii роду – на свiй шiстнадцятий день народження. Тобто сiм рокiв тому.

Вiн повернувся i зробив затяжний ковток теплуватоi води. Садеас скакав ошую вiд короля, а мiцна постать Далiнара – Адолiнового батька – височiла в сiдлi одесную монарха. Вама, ще один великий князь, який брав участь у полюваннi, до Сколкозбройних не належав.

У своiй золотiй Сколкозбруi король був просто осяйний – що й казати, такi лати будь-кому надавали монаршого вигляду. Навiть закований у багряну Збрую Садеас здавався величним, хоча товстi щоки та червонуватий колiр обличчя дещо псували цей ефект. Садеас i король вочевидь хизувалися своiми Збруями. І… що ж, Адолiн, напевно, теж. Свiй обладунок вiн наказав пофарбувати в синiй колiр, а до шолома й наплiчникiв приварити кiлька прикрас, щоби здаватись iще грiзнiшим. А як можна не випендрюватись, коли на тобi щось настiльки величне, як Сколкозбруя?

Адолiн зробив ще один ковток, прислухаючись, як король говорив про свiй запал до полювання, що от-от мало розпочатися. Лише один Сколкозбройний у кавалькадi – власне, единий у всiх десяти армiях – не фарбував i не прикрашав своеi Збруi. Далiнар Холiн. Адолiнiв батько волiв, щоб його обладунок зберiгав свiй природний аспiдно-сiрий колiр.

Похмурий Далiнар скакав поруч iз королем. Його шолом був приторочений до сiдла, залишаючи вiдкритим квадратне обличчя, увiнчане коротким чорним волоссям, що на скронях узялося сивиною. Небагато жiнок вважали Далiнара Холiна красенем: не та форма носа, грубi риси обличчя – жодноi тендiтностi. Обличчя воiна.

Вiн iхав верхи на здоровенному чорному ришадiумi – чи не найбiльшому конi, якого коли-небудь бачив Адолiн, – i коли закованi в лати король i Садеас виглядали по-монаршому, Далiнаровi якимось дивом вдавалося зберiгати вигляд солдата. Для нього Збруя була не прикрасою, а знаряддям. Вiн нiби нiколи й не дивувався з тiеi сили чи швидкостi, яких вона надавала. Здавалося, що носiння Сколкозбруi Далiнар Холiн сприймав як цiлком природний стан, а от коли вiн залишався без неi – тодi й починалися аномалii. Можливо, саме в цьому полягала одна з причин, завдяки якiй вiн здобув репутацiю одного iз найславетнiших воiнiв i генералiв, якi будь-коли жили на свiтi.

Мимоволi Адолiн жагуче забажав, щоб в осяжному майбутньому його родитель доклав iще деяких зусиль, щоби пiдкрiпити цю репута

Страница 85

iю.

«Вiн думае про своi видiння», – здогадався Адолiн, вдивляючись у вiдсутнiй вираз батькового обличчя та сповненi тривоги очi.

– Минулоi ночi це сталося знову, – тихо сказав вiн Ренарiновi. – Пiд час великобурi.

– Я знаю, – вiдповiв той.

Голос Ренарiна був зважений i спокiйний. Вiн завжди на мить замовкав, перш нiж вiдповiсти на запитання, немов звiряючи в головi те, що збирався сказати. Деякi зi знайомих жiнок зiзнавались Адолiновi, що манера Ренарiна змушувала iх почуватися так, неначе той подумки iх препаруе. Вони тремтiли, згадуючи його iм’я, хоч сам Адолiн нiколи не вiдчував анi найменшого збентеження, спричиненого присутнiстю молодшого брата.

– Як ти гадаеш, що вони означають? – запитав Адолiн настiльки тихим голосом, що почути його мiг лише Ренарiн. – Цi батьковi… напади?

– Не знаю.

– Ренарiне, ми бiльше не можемо закривати на них очi. Солдати чешуть язики. Чутки розповзаються по всiх десяти армiях!

Далiнар Холiн божеволiв. Щоразу пiд час великобурi вiн падав додолу й бився у корчах. Вiдтак починав марити, верзти якусь маячню. Нерiдко пiдводився та, галюцинуючи, дико водив блакитними очима, кидався в рiзнi боки й несамовито розмахував руками, немов iз кимось воюючи. Адолiновi доводилося тримати його, щоби той не поранив себе чи iнших.

– Вiн щось бачить, – сказав Адолiн. – Чи принаймнi вважае, що бачить.

Вiд галюцинацiй страждав колись Адолiнiв дiд. Коли вiн постарiв, йому стало ввижатися, нiби вiн знову на вiйнi. Чи не те саме трапилось i з Далiнаром? Може, вiн повторно проживав битви молодостi, днi, коли здобув свою славу? А чи знову й знову бачив ту жахливу нiч, коли вiд руки Убивцi в бiлому загинув його брат? І чому вiн так часто поминав Променистих лицарiв невдовзi пiсля нападiв?

Вiд усього цього Адолiну ставало зле. Далiнар був Чорношипом, генiем поля бою та живою легендою. Разом iз братом вони поклали край ворожнечi мiж великими князями й об’еднали Алеткар пiсля столiть мiжусобиць. Вiн перемiг на дуелях незлiченну кiлькiсть суперникiв, виграв не одну дюжину битв. Усе королiвство дивилося на нього знизу вверх. А тут таке.

Що ж тепер робити йому, синовi, коли людина, яку вiн любить – найвидатнiша серед живих, – з’iжджае з глузду?

Садеас розповiдав про нещодавню перемогу. Два днi тому вiн здобув ще одне яхонтосерце, а король, здавалося, нiчого про це не чув. Адолiн нервувався, вислуховуючи його хвастощi.

– Нам треба трохи вiдстати, – мовив Ренарiн.

– Ми достатньо родовитi, щоби iхати тут, – вiдказав Адолiн.

– Менi не подобаеться, яким ти стаеш, коли поблизу Садеас.

«Ми повиннi наглядати за ним, Ренарiне, – подумав Адолiн. – Вiн знае, що батько втрачае силу. І спробуе завдати удару». Натомiсть вiн змусив себе всмiхнутися, позаяк намагався виглядати спокiйним i впевненим заради Ренарiна. Зазвичай це було нескладно. Вiн радо провiв би все життя, б’ючись на дуелях, валандаючись без дiла й час вiд часу упадаючи за гарненькими дiвчатами. Проте останнiм часом, здавалося, саме життя заперечувало проти того, щоб вiн насолоджувався цими простими радощами.

– …взiрець хоробростi останнiм часом, Садеасе, – говорив король. – Ти чудово проявив себе в завоюваннi яхонтосердець. Твоi старання вартi похвали.

– Дякую, Ваша Величносте. Хоча змагання стають усе менш захопливими, оскiльки дехто, схоже, не цiкавиться участю в них. Гадаю, навiть найкращi мечi з часом тупляться.

Далiнар, який колись мiг би й вiдповiсти на таку iнсинуацiю, мовчав. Адолiн зцiпив зуби. З огляду на теперiшнiй стан його батька подiбнi закиди були кричущим безчестям з боку Садеаса. Може, йому варто було би кинути цьому бундючному виродку виклик? Із великими князями не билися на дуелях – таке було не прийнято, хiба що хтось був готовий здiйняти довкола цього велику бучу. А може, вiн i готовий. Може…

– Адолiне, – застерiг його Ренарiн.

Адолiн глянув убiк. Вiн уже виставив був руку, нiби збираючись прикликати Сколкозбройця, тож тепер натомiсть схопив нею вуздечку. «Буря на твою голову, – подумав вiн. – Дай моему батьковi спокiй».

– Чому б нам не поговорити про полювання? – запропонував Ренарiн. Як i зазвичай, молодший Холiн тримався в сiдлi позiрно прямо, сховавши очi за скельцями окулярiв – ну просто взiрець пристойностi та статечностi. – Хiба воно тебе не хвилюе?

– От iще! – вiдказав старший брат. – Менi завжди здавалося, що полювання й близько не таке цiкаве заняття, як усi щоразу обiцяють. Плювати, наскiльки великого звiра цькують, – зрештою це всього лише бiйня.

От дуель – вона й справдi захоплюе. І що то за вiдчуття, коли, стискаючи в руцi Сколкозбройця, ти повертаешся обличчям до якогось пiдступного, майстерного, обережного супротивника! Чоловiк проти чоловiка, сила проти сили, iнтелект проти iнтелекту. Лови якоiсь там безсловесноi тварини годi з цим навiть порiвнювати.

– Може, тобi варто було запросити Джаналу? – запитав Ренарiн.

– Вона б не прийшла, – вiдказав Адолiн. – Тiльки не пiсля того, як… Ну, ти розумiеш. Учора Рiлла дуже розходилася. Краще було прост

Страница 86

пiти.

– Ти й справдi мав би повестися з нею мудрiше, – мовив Ренарiн, i в його голосi почулося несхвалення.

Замiсть вiдповiдi Адолiн промимрив щось ухильне. Вiн був не винен, що його стосунки нерiдко вигасали, ледь устигнувши зав’язатися. Тобто, щиро кажучи, цього разу то й справдi була його провина. Але зазвичай бувало навпаки. Просто тут так вийшло.

Король почав на щось скаржитись. Але брати вiдстали, й Адолiн не чув, про що саме йшлося.

– Давай пiд’iдемо ближче, – сказав вiн, пiдганяючи коня.

Ренарiн закотив очi, але поiхав услiд.

* * *

«Об’еднай iх», – прошепотiв голос у головi Далiнара. Вiн нiяк не мiг спекатися цих слiв. Вони гризли його весь час, поки вiн риссю гнав Баского по скелястому, всiяному валунами плато на Розколотих рiвнинах.

– Чи не мали б ми вже бути на мiсцi? – запитав король.

– Ми все ще за два чи три плато вiд мiсця полювання, Ваша Величносте, – з вiдсутнiм виглядом проказав Далiнар. – Дотримуючись належних у таких випадках правил, гадаю, ми доберемося за годину. Якби поблизу була командна висота, ми б напевно побачили з неi шатро…

– Командна висота? А той стрiмчак попереду не пiдiйде?

– Гадаю, цiлком, – вiдказав Далiнар, оглядаючи схожу на вежу скелю. – Можна послати розвiдникiв, щоби перевiрили.

– Розвiдникiв? Іще чого! Менi треба розiм’ятися. Закладаюся на п’ять повновагих броамiв, що опинюся на вершинi ранiше за тебе.

І з цими словами та пiд гуркiт копит король щодуху поскакав геть, залишаючи позад себе ошелешений почет зi свiтлооких, слуг та охоронцiв.

– А щоб тобi буря! – вилаявся Далiнар, пришпорюючи коня. – Адолiне, залишаешся за старшого! Про всяк випадок перевiрте наступне плато.

Його син, трохи вiдставши, рвучко кивнув. І Далiнар галопом поскакав навздогiн королю – постатi в золотому обладунку й довгому синьому плащi. Копита лунко стукотiли по каменю, мимо проносилися скельнi формацii. Попереду, iз самого краю плато, здiймався крутий, шипоподiбний останець. Вiн був типовим для пейзажу Розколотих рiвнин.

«От клятий хлопчисько!» Далiнар усе ще мав Елгокара за дитину, хоча тому йшов уже двадцять сьомий рiк. Та все ж iнколи вiн поводився iнфантильно. Хiба ж не можна було попередити, перш нiж викинути черговий фокус?

І попри те Далiнар на скаку вiдмiтив про себе, як добре було летiти ось так уперед – без шолома, пiдставивши обличчя вiтру. Тепер, у розпал перегонiв, його пульс прискорився, i вiн пробачив королю iхнiй бурхливий початок. На якусь мить Далiнар дозволив собi забути турботи й слова, що настирливо лунали в головi.

Королю закортiло перегонiв? Що ж, вiн йому iх влаштуе.

Далiнар пронiсся повз короля. Елгокарiв жеребець був доброго заводу, та хiба ж мiг вiн тягатися з Баским – чистокровним ришадiумом, дюймiв на вiсiм вищим i набагато сильнiшим за звичайного коня. Цi тварини самi обирали собi верхiвцiв, i лише дюжинi людей з усiх вiйськових таборiв так поталанило. Одним iз них був Далiнар, а ще одним – Адолiн.

За лiченi секунди Далiнар опинився бiля пiднiжжя стрiмчака. Вiн зiскочив iз сiдла ранiше, нiж Баский устиг зупинитися. Його ноги важко гупнули об землю, але Сколкозбруя амортизувала силу зiткнення, i пiд металевими пiдошвами, що, гальмуючи, йшли юзом, затрiщало камiння. Людям, котрi нiколи не носили Збруi (а надто тим, хто звик до ii сьомоi води на киселi – звичайних лат i кольчуги), нiколи не зрозумiти цього. Сколкозбруя була не просто обладунком, а чимось неуявно бiльшим.

Вiн пiдбiг до прямовисного схилу останця, поки Елгокар усе ще скакав позаду. Далiнар пiдстрибнув – закованi в Збрую ноги пiднесли його футiв на вiсiм над землею – i вхопився за виступ у каменi, вiдтак ривком пiдтягнувся: Збруя надавала йому нелюдськоi сили. Далiнара пройняв змагальний Запал – не такий гострий, як Запал битви, та все ж гiдний замiнник останнього.

Унизу заскреготала скеля: Елгокар теж почав пiднiматися. Далiнар не дивився вниз. Вiн зосередив погляд на невеличкiй природнiй платформi на верхiвцi сорокафутового останця й мацав закованими в броню пальцями, шукаючи, за що б ухопитися. Старовинний обладунок якимось дивом не заважав чутливостi пальцiв – йому здавалося, немовби руки були не в латних, а в лайкових рукавицях.

Скрегiт долинув справа, супроводжуваний тихою лайкою. Елгокар обрав iнший маршрут, сподiваючись обiйти Далiнара, але опинився в такiй частинi кручi, де зачiпок бiльше не було. Його пiдйом застопорився.

Король кинув оком на Далiнара, i його золота Сколкозбруя зблиснула на сонцi. Зцiпивши зуби, Елгокар глянув угору, а тодi в потужному стрибку шпурнув свое тiло до виступу.

«От дурний хлопчисько!» – подумав великий князь, спостерiгаючи, як той спочатку нiби на мить завис у повiтрi, а тодi вхопився за прискалок i повис на ньому, а ще за якусь мить пiдтягнувся та продовжив сходження.

Далiнар несамовито дерся вгору. Скеля скреготiла пiд його закутими в метал пальцями, i з-пiд них сипалися уламки каменю. Вiтер торгав його плащ. Далiнар рвучко пiдтягувався, напружуючи сили, i просувався вперед, не даюч

Страница 87

королю себе обiгнати. До вершини залишалися лiченi фути. Запал аж спiвав у ньому. Далiнар тягнувся до цiлi, сповнений рiшучостi перемогти. Програти було не можна. Вiн повинен був…

«Об’еднай iх».

На якусь мить вiн загаявся, сам не знаючи чому, i племiнник обiйшов його.

Елгокар зiп’явся на ноги на вершинi останця й трiумфально розсмiявся. Вiн повернувся до Далiнара й простягнув йому руку.

– А бодай тебе, дядьку, буревiй ухопив – ну й змусив ти мене попрiти! Пiд кiнець я був на сто вiдсоткiв упевнений, що все – твоя взяла.

Трiумфально-зрадiлий вираз Елгокарового обличчя змусив Далiнара всмiхнутися. Тепер цей хлопчина як нiколи потребував перемог. Навiть невеличкi вiкторii пiдуть йому на користь. Спрени слави – схожi на крихiтнi прозорi кульки золотавого свiтла – одним за одним з’являлися довкола нього, принадженi вiдчуттям успiху. Благословивши свою забарнiсть, Далiнар ухопився за руку короля, i той пiдтягнув його вгору. На верхiвцi цiеi природноi вежi було якраз достатньо мiсця для них обох.

Важко дихаючи, Далiнар поплескав короля по спинi, i метал дзенькнув об метал.

– У нас вийшло й справдi гарне змагання, Ваша Величносте. І ви гiдно виступили на ньому.

Король засiяв. Його золота Сколкозбруя виблискувала на полудневому сонцi. Вiн пiдняв забрало, оголивши свiтло-жовтi очi, орлиний нiс i чисто поголене обличчя, що здавалося майже занадто привабливим – iз повними вустами, широким чолом i вольовим пiдборiддям. Гавiлар теж колись так виглядав – допоки йому не зламали носа, а пiдборiддя не вкрив той вiдразливий шрам.

Унизу пiд iхнiми ногами до стрiмчака пiдскакали солдати з Кобальтовоi гвардii та дехто з Елгокарового почту, включно iз Садеасом. Його обладунок виблискував червоним, проте вiн не був повноцiнним Сколкозбройним – Збрую вiн мав, а от Сколкозбройця бракувало.

Далiнар звiв очi. З такоi височини вiн мiг охопити поглядом широку смугу Розколотих рiвнин, i на мить у нього з’явилося дивне вiдчуття дежавю. Йому здалося, нiби вiн уже стояв на верхiвцi цього зручного спостережного пункту й дивився вниз на пересiчений ландшафт.

Та ця мить одразу ж сплила.

– Онде, – сказав Елгокар, вказуючи рукою в золотiй латнiй рукавицi. – Я бачу кiнцеву мету нашого походу.

Долонею прикривши очi вiд сонця, Далiнар угледiв велике матер’яне шатро за три плато вiд них, над яким майорiв королiвський прапор. Туди вели широкi стацiонарнi мости: вони були порiвняно близько до алетiйського боку Розколотих рiвнин, стояли на тих плато, що контролювалися людьми самого Далiнара.

Здоровенний прiрводемон, що водився тут, мусив би стати законним трофеем Далiнара, i саме вiн мав привiлееве право полювати на нього.

– І знову виявилася твоя правда, дядьку, – сказав Елгокар.

– Стараюся, щоби це ввiйшло в мене у звичку.

– Гадаю, менi нема за що тебе винуватити. Хоч вряди-годи я й можу здолати тебе на перегонах.

Далiнар усмiхнувся:

– Я немов повернувся в молодiсть, коли ганявся отак за вашим батечком через якесь смiховинне парi.

Губи Елгокара стислися в тонку лiнiю, i спрени слави зникли. Вiд згадок про Гавiлара вiн похмурнiв, пiдозрюючи, що порiвняння з попереднiм королем були не на його користь. І, на жаль, почасти мав рацiю.

Далiнар поспiшливо повiв далi:

– Ми, напевно, скидалися на десяток дурнiв, коли отак ринулися в невiдомiсть. Було б дуже непогано, якби ви завчасно мене попередили, i я пiдготував би вашу почесну варту. Адже тут зона бойових дiй.

– От iще! Ти занадто переймаешся цим, дядьку. Паршендi роками не пiдходили аж так близько до нашоi сторони Рiвнин.

– Що ж, двi ночi тому ваша безпека й вас тривожила.

Елгокар голосно зiтхнув:

– Скiльки разiв я маю пояснювати тобi, дядьку? Я не боюся зiткнутися вiч-на-вiч iз ворожими солдатами, якщо в моiй руцi Сколкозброець. Ти маеш захищати мене вiд тих, кого вони можуть пiдiслати потай, коли довкола темрява й тиша.

Далiнар промовчав. Елгокарова знервованiсть – навiть параноя – щодо гiпотетичного замовного вбивства була непоборною. Та хто би став докоряти йому пiсля того, що трапилося з його батьком?

«Прости мене, брате», – подумав вiн, як i щоразу, коли згадував про нiч Гавiларовоi загибелi, смерть наодинцi з убивцею – адже поруч не виявилося брата, щоб захистити його.

– Я розiбрався в тiй справi, як ви й просили, – мовив Далiнар, женучи геть неприемнi спогади.

– Справдi? І що ж ти з’ясував?

– Боюся, небагато. На вашому балконi не було стороннiх слiдiв, i нiхто зi служникiв не бачив неподалiк чужинцiв.

– Але там хтось був – i слiдкував за мною з нiчноi темряви.

– Якщо й так, Ваша Величносте, то бiльше вiн не повертався. І не залишив для нас жодних зачiпок.

Елгокар виглядав невдоволеним, вiдтак запала напружена мовчанка. Внизу Адолiн зустрiчав розвiдникiв i готував вiйська до переходу на наступне плато. Елгокар заперечував проти того, щоби Далiнар брав iз собою аж стiльки людей. На полюваннi бiльшiсть iз них були нi до чого: мисливський трофей мали добути Сколкозбройнi, а не солдати. Проте дядько

Страница 88

уже хотiв убезпечити племiнника. За роки вiйни вилазки паршендi стали менш зухвалi – алетiйськi писарки схилялися до думки, що iх залишилось iз чверть вiд первинноi кiлькостi, хоча напевно складно було сказати, – але присутностi короля могло виявитися достатньо, щоби спокусити iх на вiдчайдушно смiливу атаку.

Вiтри обвiвали Далiнара, i на iхнiх крилах поверталося те легке дежавю, яке вiн вiдчув кiлька хвилин тому: немов вiн уже стояв на цiй вершинi й дивився на довколишню пустку. Та сама жахлива й приголомшлива картина.

«Згадав! – подумав вiн. – Я й справдi стояв на вершинi схожого стрiмчака. Це було…»

В одному з його видiнь. У найпершому.

«Ти повинен об’еднати iх, – знову вчувалися йому тi ж дивнi, рокiтливi слова. – Готуйся. Вибудуй зi свого народу твердиню сили та миру, стiну, що протистоятиме вiтрам. Облиште чвари та еднайтеся. Гряде Вiчновiй».

– Ваша Величносте, – мимоволi промовив Далiнар, – я…

І змовк так само несподiвано, як i почав. Що вiн мiг сказати? Що йому були видiння? І що – всупереч усiм релiгiйним догматам i здоровому глузду – вiн гадае, що вони посланi Всемогутнiм? І що, на його думку, вони повиннi полишити поле бою та повернутися до Алеткару?

Суцiльна маячня.

– Дядьку? – запитав король. – Чого тобi?

– Нiчого. Ходiмо, час повертатися до гурту.

* * *

Сидячи верхи на конi, Адолiн в очiкуваннi новоi партii донесень вiд розвiдникiв знiчев’я накручував на палець гнуздечку iз вепрмантину. Вiн спромiгся витiснити з голови думки про батька й Садеаса i натомiсть розмiрковував, як би це йому виставити свою сварку з Рiллою в такому свiтлi, щоби заслужити бiльшоi ласки з боку Джанали.

Вона любить стародавнi епiчнi поеми, тож, може, варто розповiсти про iхнiй розрив у драматичному ключi? Вiн усмiхнувся, згадавши ii розкiшне чорне волосся та лукаву посмiшку. Вона дражнила його, немов кидаючи виклик, хоч i знала, що вiн упадав коло iншоi. На цьому теж можна зiграти. Напевно, Ренарiн мав рацiю – може, i варто було запросити ii на це полювання. Перспектива зiтнутися з великопанцирником була би значно привабливiша, якби це вiдбувалося на очах однiеi довговолосоi кралi.

– Отримано новi донесення вiд розвiдникiв, ясновельможний Адолiне, – вiдрапортував Тарiлар, пiдбiгши до нього.

І той знову спрямував думки на вирiшення нагальних проблем. Разом iз кiлькома iншими Кобальтовими гвардiйцями вiн зайняв позицiю бiля пiднiжжя стрiмчака, на верхiвцi якого король iз його батьком усе ще бесiдували. Тарiлар, командир розвiдникiв, мав видовжене обличчя, широкi, випнутi груди та м’язистi плечi. Із деяких ракурсiв його голова виглядала непомiрно маленькою як для такого тiла, тож здавалося, нiби вiд неi вiдбили кiлька шматкiв.

– Доповiдай, – звелiв Адолiн.

– Авангард розвiдникiв зустрiвся з егермейстером i повернувся. На прилеглих плато паршендi не виявлено. Вiсiмнадцята й Двадцять перша роти зайняли позицii, ще вiсiм рот наразi на маршi.

Адолiн кивнув:

– Нехай Двадцять перша рота вишле кiлька роз’iздiв, щоби вели спостереження з плато номер чотирнадцять i шiстнадцять. І ще по парi дозорцiв – на плато шiсть i вiсiм.

– Шiсть i вiсiм? Але ж вони позаду нас…

– Якби я збирався влаштувати засiдку на нашу кавалькаду, – сказав Адолiн, – я б обiйшов ii аж ген iз флангу й вiдрiзав нам шлях до вiдступу. Робiть, як наказано.

– Слухаю, Ваша Ясновельможносте, – козирнув Тарiлар i поспiшив геть, щоб вiддати вiдповiднi розпорядження.

– Ти справдi гадаеш, що в цьому е необхiднiсть? – запитав Ренарiн, пiд’iжджаючи до Адолiна.

– Нi. Але батько неодмiнно захоче, щоби це було зроблено в будь-якому разi. Ти й сам це знаеш.

Постатi на верхiвцi скелi зарухались. Адолiн звiв голову якраз вчасно, щоби побачити, як король зiстрибнув зi стрiмчака i, трiпочучи плащем, що розвiвався за спиною, пролетiв футiв сорок, перш нiж опустився на кам’янисту землю. Адолiнiв батько стояв iз самого краю вершини, i його старший син добре уявляв, якими словами той лаеться про себе, дивлячись на такий непотрiбний ризик. Сколкозбруя здатна захистити при падiннi з такоi висоти, але все ж та була достатньою, щоби становити небезпеку.

Елгокар приземлився з гучним трiском, здiйнявши в повiтря уламки каменю та чималий клуб Буресвiтла, але спромiгся втриматися на ногах. Адолiнiв батько обрав безпечнiший шлях униз, спустившись на невисокий уступ, перш нiж зiстрибнути.

«Схоже, останнiм часом вiн усе частiше обирае безпечнiшу дорогу, – мимохiть вiдмiтив подумки Адолiн. – І, здаеться, ще й раз по раз знаходить причини, щоби передоручити менi командування». У задумi вiн риссю погнав коня геть вiд утворюваного останцем затiнку. Треба було отримати донесення вiд ар’ергарду – батько неодмiнно захоче його почути.

Його шлях пролягав повз компанiю свiтлооких з оточення Садеаса. Король, Садеас, Вама – кожен iз них прибув у супроводi цiлого збiговиська служникiв, помiчникiв i пiдлабузникiв. Дивлячись на iхне зручне шовкове вбрання, на вiдкритi комiри сюртукiв i затiненi сидiння паланкiнiв, Адолiн раптом в

Страница 89

дчув, як обливаеться потом у громiздких латах. Сколкозбруя виглядала чудово й надавала неабиякоi сили, та пiд пекучим сонцем вона все ж трохи обтяжувала.

Але, звичайно ж, вiн не мiг носити повсякденний одяг, як-от iншi. Вiн мав бути у формi – навiть на полюваннi. Алетiйський вiйськовий Кодекс це суворо вимагав. То й що з того, що нiхто не слiдував його приписам уже не перше столiття? Чи, точнiше, нiхто, крiм Далiнара Холiна, – отже, за замовчуванням, i його синiв.

Адолiн поминув двiйко гульвiс-свiтлооких, Вартiана та Ломарда – парочку нещодавнiх Садеасових похлiбцiв. Вони розмовляли досить голосно, щоб вiн мiг почути. Цiлком можливо, що навмисно.

– І знову бiгають за королем, – проказав Вартiан, хитаючи головою. – Немов кiмнатнi сокирогончi, якi, пустуючи, хапають хазяiна за п’яти.

– Просто ганьба, – докинув Ломард. – Скiльки це минуло часу, вiдколи Далiнар востанне здобував яхонтосерце? Вiн здатен вибороти його хiба тодi, коли король дозволяе йому робити це поза конкурсом.

Зцiпивши зуби, Адолiн поiхав далi. Згiдно з батьковим тлумаченням Кодексу, його синовi заборонялося викликати хоч кого на дуель, перебуваючи на службi чи виконуючи обов’язки командувача. Адолiн дратувався з цих непотрiбних обмежень, але Далiнар говорив iз ним не як батько, а як командир. А це не лишало жодного мiсця для дискусiй. Йому доведеться знайти спосiб кинути виклик цим двом лизоблюдам за iнших обставин i вказати на iхне мiсце. На жаль, вiн не мiг влаштовувати дуель iз кожним, хто не тим тоном згадував про його батька.

Найбiльша складнiсть полягала в тому, що в сказаному крилася й певна частка правди. Алетiйськi князiвства були чимось на зразок самостiйних королiвств, оскiльки все ще зберiгали колосальний ступiнь автономii попри те, що визнали Гавiлара своiм сюзереном. Елгокар успадкував трон, а Далiнар по праву сiв княжити в Холiнi.

Однак бiльшiсть великих князiв визнавали верховну владу короля суто номiнально. Тому Елгокар залишився без вотчини, у якiй мiг би почуватися повновладним господарем, але поводився так, нiби був великим князем Холiну, i виявляв великий iнтерес до його повсякденних проблем. Тож Далiнар, який мав би сам бути верховним правителем, потурав його примхам i спрямовував своi ресурси на захист племiнника, через що в очах iнших виглядав слабаком – таким собi уславленим викидайлом.

Ранiше, коли Далiнара боялися, про такi речi не смiли згадувати навiть пошепки. А тепер? Далiнар усе рiдше й рiдше брав участь у вилазках на плато, i його люди пасли заднiх у справi здобування дорогоцiнних яхонтосердець. Поки iншi билися й перемагали, Далiнар iз синами гаяли час на бюрократичну ремигачку.

Адолiн хотiв брати участь у битвах, винищувати паршендi. Який сенс дотримуватися Вiйськового кодексу, якщо ти рiдко коли воюеш? «Це все через тi галюцинацii». Далiнар не був слабовiльним, i в жодному разi – боягузом, що би там не сплiтали злi язики. Його просто вибило з колii.

Командири ар’ергарду ще не вишикувалися, тож Адолiн вирiшив поки сам доповiсти королю. Вiн риссю пустив до нього коня, приеднавшись до Садеаса, котрий зробив те саме. Той, звiсна рiч, насупився. Великий князь ненавидiв Адолiна, оскiльки в нього був Сколкозброець, що його багато рокiв кортiло мати й самому Садеасу, але так i не довелося здобути.

Адолiн з усмiшкою зустрiв його погляд. «Хочеш викликати мене на поединок заради мого Сколкозбройця – вперед, Садеасе, спробуй. Я до твоiх послуг у будь-який час». Чого б вiн тiльки не зробив, щоби ця мурена в людськiй подобi опинилася з ним на дуельному рингу. Щойно Далiнар i король пiд’iхали, як Адолiн одразу ж заговорив, поки його не випередив Садеас.

– Ваша Величносте, у мене донесення вiд розвiдникiв.

Король зiтхнув.

– Пiдозрюю, чи не всi пустопорожнi. Дядьку, чесне слово, невже конче необхiдно супроводжувати донесенням кожну дрiбницю, що трапляеться у великiй армii?

– Ваша Величносте, ми на вiйнi, – вiдповiв Далiнар.

Елгокар болiсно зiтхнув.

«Дивна ти людина, кузене», – подумав Адолiн. Елгокар бачив пiдiсланих убивць у кожнiй тiнi, але часто недооцiнював загрозу з боку паршендi. Вiн мiг гайнути будь-куди, як-от сьогоднi, сам-один без почесноi варти, чи зiстрибнути з вершини сорокафутового стрiмчака. І водночас не спати ночами, жахаючись, що його прийдуть убивати.

– Доповiдай, сину, – звелiв Далiнар.

Адолiн зволiкав, тепер почуваючись по-дурному через брак змiстовностi в тому, що вiн збирався сказати:

– Розвiдники не виявили жодних слiдiв паршендi. Зустрiлися з егермейстером. Двi роти взяли пiд контроль наступне плато, i ще вiсьмом знадобиться деякий час, щоби переправитися туди. Однак ми вже близько.

– Так, ми зверху бачили, – мовив Елгокар. – Можливо, дехто з нас мiг би поскакати вперед…

– Ваша Величносте, – втрутився Далiнар, – сенс залучення моiх вiйськ стане дещо неочевидним, якщо ви залишите iх позаду.

Елгокар закотив очi. Далiнар не пiддавався, вираз його обличчя залишався таким же незворушним, як скелi довкола них. Бачачи батька таким – непох

Страница 90

тним, незламним перед випробуванням, – Адолiн усмiхнувся вiд гордостi за нього. Чому вiн не мiг увесь час залишатися таким? Чого вiн так часто ковтав образи й пасував перед викликами?

– Гаразд, – погодився король. – Зробимо привал i зачекаемо, доки вся армiя перебереться через провалля.

Королiвська свита вiдреагувала миттево: чоловiки почали спiшуватися, жiнки наказували носiям паланкiнiв опустити iх на землю. Адолiн вiдлучився, щоб вислухати донесення ар’ергарду, а коли повернувся, Елгокар уже був у центрi загальноi уваги. Однi слуги напнули невеличкий навiс, щоб зробити для нього затiнок, а iншi подавали вино. До того ж охолоджене: для цього скористалися одним iз нових фабрiалiв, здатним знижувати температуру предметiв.

Адолiн зняв шолом i витер спiтнiле чоло чепраком, знову подумавши про те, що непогано було би приеднатися до решти й випити трiшки вина. Натомiсть вiн злiз iз коня й вирушив на пошуки батька. Склавши закованi в броню руки за спиною, Далiнар стояв осторонь навiсу й дивився на схiд, у бiк Першопочатку – далекого, невидимого мiсця, де зароджувалися великобурi. Обiч нього стояв Ренарiн i теж дивився в тому напрямку, немов намагаючись збагнути, що ж такого цiкавого вгледiв там батько.

Адолiн поклав руку братовi на плече, i той усмiхнувся йому. Княжич розумiв, що молодший брат, котрому виповнилося дев’ятнадцять, почувався нi в сих нi в тих. Хоча при боцi в нього висiв меч, вiн заледве знав, як дати собi з ним раду. Захворювання кровi не залишало йому можливостi витрачати на тренування хоч якусь iстотну кiлькiсть часу.

– Батьку, – мовив Адолiн, – а чи не мав король рацii? Можливо, нам варто було рухатися далi. Я би волiв, щоби це полювання чимшвидше закiнчилося.

Далiнар глянув на нього.

– Коли я був у твоему вiцi, то дочекатися не мiг, коли ж розпочнеться полювання на кшталт такого. Вполювати великопанцирника – та це ж була найбiльша подiя в життi молодого чоловiка за цiлий рiк.

«Тiльки не це», – подумав Адолiн. І чому всi довкола так обурювалися з того, що вiн не вважае полювання чимось захопливим?

– Батьку, та це ж просто чал-переросток.

– Цi «чали-переростки» сягають п’ятдесяти футiв у висоту й здатнi роздерти мисливця, навiть якщо на ньому Сколкозбруя.

– Угу, – вiдказав Адолiн, – тож ми будемо годинами виманювати його, смажачись на сонцi. Якщо вiн усе ж з’явиться, ми осиплемо його стрiлами та наблизимося лише тодi, коли вiн настiльки ослабне, що заледве зможе пручатися, а тодi рубатимемо його Сколкозбройцями, аж доки той не сконае. Який подвиг!

– Це тобi не дуель, – мовив Далiнар, – це полювання. Велична традицiя.

Адолiн звiв брову.

– І, мабуть, тут е трохи твоеi правди, – додав його батько, – воно може здаватися нудним. Але король наполягав.

– Просто ти все ще болiсно переживаеш свою сварку з Рiллою, брате, – сказав Ренарiн. – Бо тиждень тому ти з нетерпiнням чекав на цi лови. Тобi й справдi варто було запросити Джаналу.

– Вона ненавидить полювання. Вважае iх варварством.

Далiнар насупився:

– Джанала? Хто це така?

– Дочка ясновельможного Люстоу, – мовив Адолiн.

– І ти залицяешся до неi?

– Я старався, але поки безуспiшно.

– А куди подiлася та, iнша дiвчина? Невисока така – вона ще любить срiблястi стрiчки у волоссi?

– Дiлi? – здогадався Адолiн. – Батьку, я порвав iз нею понад мiсяць тому!

– Справдi?

– Так.

Далiнар потер пiдборiддя.

– Мiж нею та Джаналою були й iще двi, – зауважив Адолiн. – Тобi варто слiдкувати уважнiше.

– Допоможи Всемогутнiй тому нещасному, хто спробуе розiбратись у твоiх заплутаних амурних справах, сину.

– Останньою була Рiлла, – вставив Ренарiн.

Далiнар насупив брови:

– І ви двое…

– Побили глеки вчора ввечерi, – продовжив Адолiн. Вiн кашлянув, збираючись змiнити тему. – Так чи iнак, але чи не здаеться тобi дивним, що король наполiг на тому, щоб особисто вирушити на це полювання?

– Нi, не дуже. Адже нечасто трапляеться, щоб доросла особина прiрводемона забрела в нашi краi, а королю рiдко випадае брати участь у вилазках на плато. Для нього це можливiсть зiтнутись у двобоi.

– Але ж вiн справжнiй параноiк! Чому б це йому раптом заманулося полювати на Рiвнинах, пiдставляючись пiд можливий удар?

Далiнар глянув у бiк королiвського намету.

– Я знаю, що вiн справляе дивне враження, сину. Але в короля значно складнiша натура, нiж декому може здатися. Його непокоiть те, що пiдданцi вважають його боягузом – адже вiн так боiться, що до нього пiдiшлють убивць. От i шукае способiв довести свою мужнiсть. Нехай вони iнколи й безглуздi – та вiн не перша людина на моiй пам’ятi, яка вiдважно кидаеться в бiй i водночас нажахано щулиться, бо у вечiрнiх сутiнках iй всюди ввижаються ножi. Показна вiдвага – це ознака невпевненостi в собi. Король вчиться правити. Йому потрiбнi цi лови. Елгокар прагне довести собi й iншим, що вiн усе ще сповнений рiшучостi та гiдний правувати королiвством у часи вiйни. Ось чому я заохочував його. Вдале полювання за контрольованих обставин могло би покращити й

Страница 91

го репутацiю й надати впевненостi у власних силах.

Адолiн повiльно стулив вуста: батьковi слова позбавили його нарiкання будь-якого грунту. Було аж дивно, наскiльки осмисленими й послiдовними виглядали вчинки короля пiсля того, як iх отак пояснили. Адолiн звiв очi на батька. «І як вони можуть шептатися, нiби вiн боягуз? Невже не бачать його мудростi?»

– Так, – промовив Далiнар, i в його поглядi проступила задума. – Мiй племiнник – краща людина, нiж багато хто гадае, i сильнiший правитель. Принаймнi вiн цiлком мiг би ним стати. Я лише повинен знайти спосiб переконати його вiдступити з Розколотих рiвнин.

Адолiн здригнувся:

– Що-що?

– Я спочатку не розумiв, – продовжував Далiнар. – Об’еднай iх. Я повинен об’еднати iх. Та хiба вони вже не об’еднанi? Адже ми плiч-о-плiч б’емося тут, на Розколотих рiвнинах. У нас спiльний ворог – паршендi. Але я починаю усвiдомлювати, що ми згуртованi лише номiнально. Великi князi не шкодують красних слiв для Елгокара, проте ця вiйна – ця облога – для них лише забавка. Привiд позмагатися один з одним. Ми не можемо об’еднати iх тут. Нам слiд повернутися до Алеткару й забезпечити добробут нашоi батькiвщини, навчитися разом працювати задля спiльного блага – стати единим народом. Розколотi рiвнини роздiляють нас. Усi занадто переймаються тим, щоби сягнути багатства та зажити слави.

– Батьку, багатство та слава – це нарiжнi каменi алетiйськостi як такоi! – заперечив Адолiн. Невже йому це не почулося? – А як же Пакт помсти? Великi князi заприсяглися шукати покари на голови паршендi!

– Ми й шукали ii, – промовив Далiнар, глянувши на Адолiна. – Я розумiю, що це звучить жахливо, сину мiй, однак на свiтi е речi, важливiшi за помсту. Я любив Гавiлара. Менi страх як не вистачае його, i я ненавиджу паршендi за вчинене ними. Але справою братового життя було об’еднання Алеткару, i я радше опинюся в Геенi, нiж дозволю йому розпастися.

– Батьку, – сказав княжич, почуваючись враженим у саме серце. – Якщо тут щось i йде не так, то це тому, що ми недостатньо стараемося. Гадаеш, великi князi граються в iгри? То подай приклад, як iм варто було би дiяти! Замiсть розбалакувань про вiдхiд ми повиннi говорити про наступ – слiд завдати паршендi удару, а не тримати iх в облозi.

– Можливо.

– Так чи iнак, а про вiдступ не можна й згадувати, – вiдрубав Адолiн. Люди вже гомонiли, що Далiнар стае безхребетним. А що ж вони скажуть, зачувши таке? Але ти ж iще не обговорював цього з королем, правда?

– Ще нi. Я поки не знаю, як йому це правильно подати.

– Прошу тебе, не говори з ним про це.

– Побачимо, – Далiнар знову обернувся в бiк Розколотих рiвнин, i в його очах з’явився вiдсутнiй вигляд.

– Батьку…

– Ти сказав, що думаеш, сину, i вислухав мою вiдповiдь. Не ускладнюй ситуацii. Ти отримав донесення вiд ар’ергарду?

– Так.

– А як справи в авангарду?

– Я щойно перевiрив i… – вiн замовк. А бодай йому. Напевно, вони пробули тут уже досить довго, i королiвському кортежу був саме час вирушати далi, адже якась частина армii не могла полишити це плато, доки монарх благополучно не добудеться на iнший бiк прiрви.

Адолiн зiтхнув i пiшов вислуховувати донесення. Незабаром усi вони перебралися через провалля та iхали по сусiдньому плато. Ренарiн рисив поруч iз Адолiном i намагався зав’язати розмову, але той лише односкладно буркав у вiдповiдь.

На нього наринула дивна туга. Бiльшiсть воiнiв поважнiшого вiку – навiть усього на кiлька рокiв старших за Адолiна – билися плiч-о-плiч iз батьком у днi його слави. Вiн мимоволi вiдчув заздрiсть до всiх тих, хто знав родителя та бачив його на полi бою ще до того, як старий зовсiм схибнувся на Кодексi.

Цi змiни почалися зразу пiсля братовоi смертi. У той жахливий день, з якого все пiшло шкереберть. Втрата Гавiлара ледь не зламала Далiнара, й Адолiн нiколи не пробачить паршендi, що тi завдали його батьковi такого болю. Нiколи. Люди воювали на Розколотих рiвнинах iз рiзних причин, але вiн прибув сюди саме через це. Може, якщо вони розiб’ють паршендi, його батько знову стане колишнiм? Може, щезнуть тi моторошнi видiння, вiд яких вiн так потерпае?

Попереду нього Далiнар тихо бесiдував iз Садеасом. В обох були насупленi обличчя: вони заледве терпiли один одного, хоча колись були друзями. Проте нiч Гавiларовоi загибелi змiнила й це. Що ж трапилося мiж ними?

День помалу збiгав, i зрештою вони добулися до мiсця ловитви – двох плато, на одне з яких мали виманити чудовисько для атаки, а iнше, на безпечнiй вiдстанi, призначалося для глядачiв. Як i бiльшiсть плато, вони являли собою пересiчену мiсцевiсть, вкриту витривалими рослинами, що адаптувалися до постiйних бур. Скелястi уступи, западини та численнi нерiвностi поверхнi перетворювали цi плато на вельми ненадiйну арену для такого поединку.

Адолiн приеднався до батька, який чекав бiля останнього мосту, доки король у супроводi роти солдатiв перебереться на плато для глядачiв. Слiдом за ним мав рушити почет.

– Ти добре справляешся з обов’язками командира, сину, – похвалив Далi

Страница 92

ар, кивнувши у бiк групи воiнiв, котрi марширували мимо, вiддаючи честь.

– Вони славнi хлопцi, батьку. Їм навряд чи потрiбен командир, щоби перейти з одного плато на iнше.

– Так, – вiдповiв на це Далiнар. – Але тобi потрiбно здобувати досвiд командувача, а вони мають привчатися до того, що саме ти вiддаеш iм накази.

До них пiдрисив Ренарiн – напевно, час було перебиратися на плато для глядачiв. Далiнар кивнув синам, щоб тi iхали першими.

Адолiн повернув був коня, але зупинився, помiтивши щось на плато позаду них. Вершника, котрий щодуху скакав з боку вiйськових таборiв навздогiн мисливцям.

– Батьку! – гукнув Адолiн, вказуючи в той бiк.

Далiнар миттю обернувся в напрямку жесту. Однак його старший син незабаром упiзнав верхiвця. Усупереч його очiкуванням, це виявився не вiстовець.

– Дотепник! – сказав Адолiн, махнувши рукою.

Новоприбулий пiдрисив до них. Високий i худий, королiвський Дотепник впевнено сидiв на спинi чорного мерина. На ньому був чорний сюртук iз цупкоi тканини й такого ж кольору штани, що пасували до його темно-онiксового волосся. Хоча при боцi в Дотепника висiв довгий i тонкий меч, ця зброя, наскiльки Адолiн мiг виснувати, нiколи не полишала пiхов. Їi функцiя була суто символiчна: вона радше скидалася на дуельну рапiру, нiж на бойовий меч.

Наблизившись, Дотепник кивнув iм, налiпивши на обличчя одну зi своiх уiдливих посмiшок. Вiн мав блакитнi очi, але справжнiм свiтлооким не був. Хоча не належав i до темнооких. Вiн був… скажiмо так… королiвським Дотепником. І подальшiй класифiкацii не пiдлягав.

– Кого я бачу! Юний княжич Адолiн! – вигукнув вiн. – То ти й справдi спромiгся вiдiрватися вiд жiночоi частини табору досить надовго, щоби долучитися до полювання? Я вражений.

Адолiн знiчено хихикнув:

– Правду кажучи, останнiм часом про це всяке плiткують…

Дотепник звiв брову.

Адолiн зiтхнув. Зрештою, той усе-одно довiдаеться – вiд цiеi людини практично неможливо було щось приховати.

– Учора я запросив одну панну на обiд, але… як би це сказати… був небайдужий i до iншоi. А та виявилася ревнивою. І тепер зi мною не розмовляють обидвi.

– Твiй талант влипати у такi халепи, Адолiне, е для мене невичерпним джерелом подиву. Причому кожен новий випадок збуджуе ще бiльше за попереднiй!

– Отож-бо й воно. Збуджуе. Краще й не скажеш.

Той знову засмiявся, хоча в його манерi поводитися завжди проглядало почуття власноi гiдностi. Королiвський Дотепник був не якимось там пришелепкуватим придворним блазнем, як-от бувае в iнших державах. Вiн являв собою iнструмент, зброю правителя. Ображати пiдданцiв було нижче монаршоi гiдностi, тож достоту так само, як якусь гидоту беруть не голими руками, а в рукавицях, король тримав при собi Дотепника, щоб йому не доводилося принижувати власну гiднiсть, опускаючись до грубостi чи зневаги.

Конкретно цей служив йому вже кiлька мiсяцiв, i було в ньому щось… особливе. Вiн знав речi, яких не мав би знати. Важливi речi. І кориснi.

Чоловiк кивнув Далiнару.

– Ваша Ясновельможносте.

– Дотепнику, – сухо кинув той.

– І молодий княжичу Ренарiне!

Юнак опустив очi.

– Ти не вiтаешся зi мною, Ренарiне? – запитав Дотепник, потiшаючись.

Той мовчав.

– Мiй брат гадае, що ти глузуватимеш iз нього, варто лишень з тобою заговорити, – пояснив Адолiн. – Сьогоднi вранцi вiн сказав менi, що й словом не обмовиться у твоiй присутностi.

– Чудово! – вигукнув Дотепник. – Тож я можу плести все, що заманеться, i вiн не заперечуватиме?

Ренарiн насторожився.

Дотепник нахилився до Адолiна:

– Я розповiдав тобi про той вечiр два днi назад, коли княжич Ренарiн i я пiшли прогулятися вулицями табору? Ми надибали двох сестричок – таких, знаеш, блакитнооких i…

– Брехня! – не витримав зчервонiлий Ренарiн.

– Що ж, добре, – сказав Дотепник, не змигнувши й оком, – тодi зiзнаюся, що насправдi сестер було три, та оскiльки княжич Ренарiн вчинив нечесно, заграбаставши одразу двох, а я не хотiв псувати собi репутацiю тим, що…

– Дотепнику, – суворим тоном втрутився Далiнар.

Одягнений у чорне чоловiк перевiв погляд на нього.

– Можливо, тобi варто приберегти своi кпини для тих, хто на них заслуговуе.

– Ясновельможний Далiнаре, гадаю, я саме це й робив.

Великий князь ще бiльше спохмурнiв. Вiн нiколи не любив Дотепника, а дошкульнi жарти на адресу молодшого сина були чудовим способом викликати його гнiв. Адолiн мiг зрозумiти батька, хоча Дотепник майже завжди обходився з Ренарiном добродушно.

Полишаючи iхне товариство, жартун проiжджав мимо Далiнара. Адолiн заледве змiг розчути слова, коли Дотепник нахилився до королевого дядька й прошепотiв йому на вухо: «На моi кпини “заслуговують” тi, кому вони можуть пiти на користь, ясновельможний Далiнаре. Обрана мною жертва не така тендiтна, як ви вважаете». Вiн пiдморгнув i розвернув коня, щоби виiхати на мiст.

– А бодай йому вiтер з бурею! Ну й до душi менi цей чолов’яга, – мовив Адолiн. – Найкращий Дотепник, i лише Всемогутнiй зна вiдколи!

– А мене вiн дратуе, – тихо сказав

Страница 93

енарiн.

– Без нього не було би так весело!

Далiнар промовчав. Їхня трiйця перетнула мiст, поминувши Дотепника, який саме зупинився, щоб допекти групi офiцерiв – свiтлооких досить низького рангу, щоби постати перед необхiднiстю служби у вiйську заради платнi. Декiлька з них смiялися, поки вбраний у чорне чоловiк дошкуляв iхньому побратиму.

Щойно всi трое приедналися до короля, як до нього зразу ж пiдiйшов егермейстер Башин. Це був невисокий чоловiчок iз чималим черевцем, поверх грубого одягу вiн натягнув шкiряний плащ, а голову покрив крисатим капелюхом. Головний мисливець був темнооким першого нану – найвищого та найпрестижнiшого з усiх, на якi лишень мiг претендувати. Цей ранг навiть давав право через шлюб рiднитися зi свiтлоокими.

Башин уклонився королевi.

– Ваша Величносте, ви якраз вчасно! Ми щойно розкидали принаду.

– Чудово! – вiдказав Елгокар, злiзаючи з сiдла. Адолiн i Далiнар узяли з нього приклад, i iхнi Сколкозбруi тихо дзенькнули. Далiнар вiдв’язав шолом вiд сiдла. – Скiльки це забере часу?

– Найiмовiрнiше, двi-три години, – мовив Башин, приймаючи повiддя королевого жеребця, поки двома ришадiумами зайнялися конюхи. – Ми розташувалися он там.

Башин вказав у бiк ловчого плато – меншого з двох, на якому й планувалося забити звiра, – подалi вiд почту й основноi маси солдатiв. Кiлька мисливцiв водили вздовж краю прiрви вайлуватого чала, що тягнув за собою мотузку, iнший кiнець якоi iз прив’язаною принадою скинули вниз.

– Ми використали свинячi тушi, – пояснив Башин. – І пообливали схили урвища кров’ю. Патрулi зауважували тут прiрводемона добру дюжину разiв. Я на сто вiдсоткiв упевнений, що десь неподалiк його гнiздо. Вiн тут не для того, щоби залялькуватися – надто великий вимахав i щось дуже вже крутиться поблизу. Тож полювання мае вийти на славу! Щойно вiн з’явиться, ми випустимо кiлька диких свиней, щоб вiдволiкти його, а ви тим часом не жалiйте стрiл – нехай вимотаеться.

Вони мали з собою великострiли: здоровеннi сталевi луки з товстими тятивами (такими тугими, що натягнути iх було пiд силу лише Сколкозбройному), з яких випускали дротики в три пальцi завтовшки. Великострiли були технiчною новинкою, нещодавньою розробкою алетiйських iнженерок, що базувалася на досягненнях фабрiалогii. Кожен був оснащений невеликим зарядженим самоцвiтом, щоб потужна сила натягу не спричиняла деформацii металу. Адолiнова тiтка Наванi – вдова короля Гавiлара та матiр Елгокара i його сестри Джасни – особисто очолювала конструкторську групу з iхньоi розробки.

«Шкода, що ii тут немае», – промайнуло в головi Адолiна. Наванi була цiкавою людиною. З нею не засумуеш.

Дехто став називати цю зброю Сколколуками, але йому цей термiн був не до вподоби. Сколкозбройцi та Сколкозбруi були чимось особливим, релiктами iншоi ери – часiв, коли по землях Рошару ступали ноги Променистих. Нiяка фабрiалогiя i близько не пiдiйшла до того, щоб iх вiдтворити.

Башин провiв короля та великих князiв до призначеного для глядачiв павiльйону в центрi плато. Адолiн приеднався до батька, збираючись вiдрапортувати про перехiд. Близько половини солдатiв уже були на мiсцi, але багато хто з почту все ще перебирався великим стацiонарним мостом на потрiбний бiк провалля. Над павiльйоном майорiв королiвський прапор, а всерединi вже встановили стiйки з напоями та закусками. Позаду солдат ставив у козли чотири великострiли – глянцевi й грiзнi на вигляд. Поряд iз кожним лежав сагайдак з товстими чорними дротиками.

– Гадаю, ви чудово проведете день на цих ловах, – сказав Башин Далiнаровi. – Очевидцi кажуть, що ця тварюка здоровезна. Найбiльша з усiх, що вам траплялося вполювати, Ваша Ясновельможносте.

– Покiйний Гавiлар завжди мрiяв здобути такий трофей, – з тугою в голосi промовив Далiнар. – Вiн любив ходити на великопанцирникiв, але вполювати прiрводемона не траплялося. Навiть дивно, що я тепер аж стiльки iх перебив.

Удалинi замукав чал, що тягав принаду.

– Вам треба цiлити йому в ноги, Ваша Ясновельможносте, – повiв далi Башин. Поради мисливцям перед полюванням були частиною його обов’язкiв, i вiн серйозно ставився до iхнього виконання. – Адже ви звикли бити прiрводемонiв iще в коконах. Не забувайте, якi вони лихi, коли не заляльковуються. А такого велетня, як цей, треба вiдволiкти, а вiдтак зайти з… – вiн раптом змовк, а тодi застогнав i тихо вилаявся. – А побий цю худобину грiм! І що за дурень ii дресирував?

Вiн дивився по той бiк провалля, на iнше плато. Адолiн прослiдкував за його поглядом. Крабоподiбний чал, що тягав був принаду, тепер незграбно вiдповзав вiд розщелини – повiльно, але рiшуче. Погоничi кричали, бiжучи йому навздогiн.

– Вибачте, Ваша Ясновельможносте, – пробурмотiв Башин. – Ця скотина цiлий день таке витворяе.

Чал хрипко ревiв. «Щось тут не те», – подумалось Адолiну.

– Ми можемо послати по iншого, – сказав Елгокар. – Навряд чи це займе аж так багато часу…

– Башине? – у голосi Далiнара раптом забринiла тривога. – А хiба на кiнцi тiеi мотузки не мае бути принада?

Єгермейст

Страница 94

р зацiпенiв. Мотузка, яку тягав за собою чал, була обiрвана.

Щось темне – i приголомшливо величезне – вилазило з провалля на товстих хiтинових ногах. Воно видиралося на плато – не на те, маленьке, де планувалося провести полювання, а на вiдведене для глядачiв, де стояли Далiнар та Адолiн. Довкола було повно членiв королiвського почту, беззбройних гостей, писарок i неготових до бою солдатiв.

– Ах, Геено ж ти вогненна! – тiльки й спромiгся видобути Далiнар.

13. Десять ударiв серця

Я розумiю, що ти, ймовiрно, усе ще сердишся. Усвiдомлювати це приемно. Як i властиве тобi незмiнне здоров’я, твое невдоволення мною я звик сприймати як данiсть. Гадаю, це одна з великих констант космеру.

Десять ударiв серця.

Один.

Рiвно стiльки часу було потрiбно, щоби прикликати Сколкозбройця. Якщо Далiнарове серце аж вистрибувало з грудей, цей час скорочувався. Якщо билося спокiйно – чекати доводилося довше.

Два.

На полi битви здавалося, що цi удари розтягувалися на цiлу вiчнiсть. На бiгу вiн натягнув шолома.

Три.

Одним помахом передньоi кiнцiвки прiрводемон розтрощив мiст, на якому було напхом напхано солдатiв i членiв почту. Люди волали, звалюючись у прiрву. Сколкозбруя пришвидшила його бiг, i Далiнар ринувся вперед услiд за королем.

Чотири.

Прiрводемон височiв, наче гора з тiсно зчеплених щиткових пластин кольору темно-фiолетового чорнила. Далiнар розумiв, чому паршендi називали цих iстот богами. Потвора мала вигнуту клиноподiбну морду й пащу, повну всiяних шипами жувалець. Хоча монстр вiддалено скидався на ракоподiбне, це був аж нiяк не вайлуватий, сумирний чал. Із його широких плечей стирчали чотири грiзнi клешнi – кожна завбiльшки з коня, – а дюжиною менших нiг чудовисько чiплялося за край плато.

П’ять.

Хiтин заскреготiв по каменю, щойно тварюка остаточно вибралася на плато й швидким рухом клешнi вхопила тяглового чала.

Шiсть.

– До бою! До бою! – кричав Елгокар, бiжучи попереду Далiнара. – Лучники, вогонь!

Сiм.

– Вiдволiкайте його вiд беззбройних! – гукнув Далiнар своiм солдатам.

Монстр розколов панцир чала – шматки розмiром iз тацю з грюкотом посипалися на плато, – тодi запхав тварину собi в пащеку та став придивлятися до писарок i супровiдних осiб, якi розбiгалися в рiзнi боки. Чал перестав ревiти, лише коли страховисько з хрумкотом роздушило його мiж щелепами.

Вiсiм.

Далiнар переплигнув через скелястий уступ i пролетiв п’ять ярдiв, перш нiж гупнув ногами об землю, здiйнявши в повiтря уламки каменю.

Дев’ять.

Прiрводемон видав огидний верескливий рев – протрубив чотирма голосами, що озивалися луною, накладаючись один на одного.

Лучники натягнули тятиви. Вiдразу попереду Далiнара Елгокар викрикував команди, i його синiй плащ розвiвався на вiтрi.

Далiнарова долоня аж затремтiла в очiкуваннi.

Десять!

І тут Сколкозброець – Присяжник, – згустившись iз iмли, матерiалiзувався в його руцi, щойно в грудях удесяте глухо стукнуло серце. Вiд вiстря до ефеса в ньому було шiсть футiв довжини, що робило такий меч непридатним для того, на кому нема Сколкозбруi. Але Далiнаровi вiн був якраз упору. Великий князь володiв Присяжником iз юностi, зв’язавши себе з ним обiтницею, ще коли йому сповнилося двадцять Ридань. Лезо було довге й трiшки вигнуте, у п’ядь завширшки, його прикрашали хвилястi зазубрини бiля рукiв’я. Загин на кiнцi Присяжника нагадував гачок риболова, i всю поверхню клинка вкривали краплини холодноi роси.

Цей меч був частиною його сутностi. Далiнар вiдчував, як лезом пробiгали потоки енергii, немовби воно саме рвалося до бою. Той, хто нiколи не кидався в гущу битви – у Сколкозбруi та зi Сколкозбройцем, – не знав справжнього життя.

– Роздратуйте його! – кричав Елгокар, i його Сколкозброець – Сонцебудитель – вистрибнув з iмли просто йому в руку. Вiн був довгий i тонкий, iз великою гардою у виглядi поперечки, оздоблений по боках гравiруванням iз десяти основних глiфiв. Король не бажав, щоби монстр утiк – Далiнар чув це в його голосi. Великий князь бiльше хвилювався за солдатiв i членiв почту – ця ловитва й так уже пiшла далеко не за планом. Можливо, варто якомога довше вiдволiкати страховисько, щоб усi мали час утекти, а потому вiдступити, давши йому можливiсть смачно пообiдати чалами та свиньми.

Монстр знову видав багатоголосий рев i з розмаху опустив клiшню прямо в гущу солдатiв. Розляглися людськi крики, хрускiт кiсток i чавкання роздушених тiл.

Лучники дали залп, цiлячи в голову. Сотня стрiл здiйнялися в повiтря, проте лише декiлька вп’ялися у м’яку м’язисту плоть мiж хiтиновими пластинами. Позад них Садеас кричав зброеносцям, щоби тi подали йому великострiл. Далiнар не мiг собi дозволити отак чекати: страхiтливе й оскаженiле чудовисько громадилося перед ним i вбивало його людей. З луком треба пiвдня морочитися. Це була робота для Сколкозбройця.

Верхи на Чистокровному повз нього промчав Адолiн. Юнак одразу ж кинувся по жеребця, замiсть того щоби спiшитися, як це зробив Елгокар. Проте сам Далiнар мусив залишатися з корол

Страница 95

м. Решта коней – навiть бойових – схарапудилися, та не Адолiнiв бiлий ришадiум. Через мить i його Баский був як тут, пiдрисивши до Далiнара. Той ухопив повiддя i, вiдштовхнувшись пiдсиленими Сколкозбруею ногами, здiйнявся в повiтря й застрибнув у сiдло. Сила його приземлення могла би переламати хребет звичайному коневi, але Баский був iз мiцнiшого тiста.

Елгокар опустив забрало, i боки його шолома оповила iмла.

– Тримайтеся позаду, Ваша Величносте, – на скаку гукнув Далiнар. – Дайте нам з Адолiном трохи вимотати його.

Великий князь звiв руку догори й також опустив свое забрало. Фiксуючи його, вiн побачив, що з бокiв шолома заклубочився туман, i для Далiнара вони стали прозорими. І попри те, що оглядова щiлина все одно була необхiдною, адже крiзь боковi стiнки видно не краще, нiж через немите скло, все ж ця напiвпрозорiсть вважалася однiею iз найдивовижнiших властивостей Сколкозбруi.

Далiнар дiстався тiнi, яку вiдкидало страховище. Довкола метушилися солдати, стискаючи списи. Їх не готували до бою з монстрами у тридцять футiв заввишки, тож переконливим доказом iхньоi звитяги було вже те, що вони однаково шикувалися, намагаючись вiдволiкти увагу чудовиська вiд лучникiв, а також вiд людей iз почту, якi розбiгалися врiзнобiч.

Злива стрiл вiдскакувала вiд панцира монстра, завдаючи бiльшоi шкоди солдатам унизу, нiж йому самому. Далiнар звiв угору вiльну вiд вуздечки руку, прикриваючи оглядову щiлину, i заблукана стрiла iз дзенькотом вiдскочила вiд шолома.

Адолiн вiдступив, коли тварюка з розмаху зацiдила по загону лучникiв, розмазавши iх по каменю однiею зi своiх клiшень.

– Беру на себе лiву, – приглушено долинув крiзь шолом його голос.

Далiнар кивнув, забираючи вправо, галопом промчав повз групу приголомшених солдатiв i знову виiхав пiд променi сонця, у той час як прiрводемон занiс увiнчану клiшнею передню кiнцiвку для нового удару. Далiнар пiдскакав прямо пiд неi, перехопив лiвою рукою Присяжника i, тримаючи його на вiдльотi, рубонув по однiй iз нiг прiрвомонстра, що скидалися на стовбури дерев.

Сколкозброець перетяв товстий хiтин так легко, що Далiнарова рука майже не вiдчула спротиву. Як i зазвичай, цей меч не рiзав живоi плотi, хоча й знеживив кiнцiвку не менш надiйно, нiж якби вiдрубав ii. Вона сковзнула, ставши змертвiлою та непотрiбною.

Монстр заричав усiм своiм нутряним багатоголоссям. На iншому боцi Далiнар розгледiв Адолiна, який якраз черконув по ще однiй нозi.

Смикнувшись, чудовисько повернулося до Далiнара. Обидвi пiдтятi кiнцiвки безживно волочилися. Монстр був довгий i вузький, немов рак, – i з пласким хвостом. Вiн пересувався на чотирнадцяти ногах. Скiльки ж iх треба було знеживити, щоби звалити його додолу?

Далiнар розвернув Баского i понiсся назустрiч Адолiну, чия блакитна Сколкозбруя сяяла на сонцi, а за спиною розвiвався плащ. Описавши широкi пiвкола, вони помiнялися мiсцями, i кожен рвонув до новоi кiнцiвки.

– Зустрiчай свою смерть, тварюко! – гукнув Елгокар.

Далiнар обернувся. Король розшукав свого жеребця та спромiгся змусити його коритися. Месник хоч i не належав до ришадiумiв, але був верховою твариною найкращого шинського заводу. Сiвши на скакуна, Елгокар кинувся в наступ i занiс над головою Сколкозбройця.

Що ж, заборонити йому битися було не в Далiнаровiй владi. Нiчого, Сколкозбруя захистить його, аби лиш вiн невпинно рухався.

– По ногах, Елгокаре! – крикнув йому великий князь.

Проте король не звернув на нього уваги, цiлячись прямiсiнько в грудину. Далiнар вилаявся та пришпорив Баского, а монстр у цей час завдав нового удару. Елгокар повернув коня в останню мить i, припавши до сiдла, пiрнув пiд помах страшного лаписька. Клiшня прiрводемона з трiском гепнула об камiння. Схибивши, той злютовано заревiв, i цей звук луною прокотився розколинами.

Король круто розвернув коня i, наче вiтер, промчав повз Далiнара.

– Дурню, я вiдволiкаю його! Чого не атакуеш?! – гукнув вiн на скаку.

– Пiдi мною ришадiум! – крикнув Далiнар у вiдповiдь. – Я вiдволiкатиму його – я швидший!

Та племiнник знову не звернув уваги на його слова. Далiнар зiтхнув. Що характерно, Елгокара не можна було втримати. Вступати з ним у суперечку зараз означало лише гаяти час i людськi життя, тож великий князь зробив, як велiли. Копита Баского зацокотiли по кам’янистiй землi, i Далiнар ще раз зайшов збоку, щоби завдати нового удару. Усю увагу чудовиська привернув на себе Елгокар, тож його дядько змiг наблизитися та рубонути Сколкозбройцем по ще однiй кiнцiвцi.

Монстр видав лункий чотириголосий рев i повернувся до Далiнара. Але в цю мить мимо проскакав Адолiн, прямуючи до iншого боку, i спритним ударом перетяв чергову ногу. Вона пiдiгнулась. Водночас донизу продовжував сипатися град стрiл, оскiльки лучники не припиняли посилати iх.

Страховище затряслося, збите з пантелику одночасними атаками з усiх сторiн. Сили потроху полишали монстра, i Далiнар звiв руку догори в командному жестi. Вiн наказував рештi пiхоти вiдступити до павiльйону. Розпорядившись таким чином, в

Страница 96

ликий князь прослизнув уперед i знеживив iще одну ногу. Тепер мiнус п’ять. Можливо, був саме час дати чудовиську пошкутильгати геть: добити його означало наражати людськi життя на непотрiбну небезпеку.

Вiн гукнув до короля, котрий скакав, тримаючи Сколкозбройця на вiдльотi, неподалiк. Племiнник глянув на нього, але добре не розчув. Прiрводемон продовжував маячити перед ними, й Елгокар круто розвернув Месника вправо, у бiк Далiнара.

Зненацька щось тихо ляснуло, i за мить король i сiдло перекидьки злетiли в повiтря. Через рiзкий поворот коня трiснула, не витримавши, сiдельна попруга, адже пiд вагою закованого у Сколкозбрую вершника непереливки доводиться як коневi, так i сiдлу.

Далiнар, якого охопив гострий напад страху, натягнув повiддя Баского. Елгокар гупнувся на землю, впустивши Сколкозбройця. Меч знову перетворився на iмлу та зник. У цьому полягав один iз захисних механiзмiв: щоб не потрапити до ворожих рук, клинки зникали, якщо лише власник, випускаючи iх, подумки не наказував залишитися.

– Елгокаре! – гукнув Далiнар. Король покотився, намотуючи плащ на свое тiло, а тодi затих i якусь мить лежав напiвпритомний. На одному плечi обладунок трiснув, i звiдти сочилося Буресвiтло. Проте Сколкозбруя повинна була амортизувати удар. З ним усе буде добре.

Якщо лише…

Над королем нависла клiшня.

Знову вiдчувши напад панiчного страху, Далiнар розвернув Баского, щоби ринутись на захист короля. Але ж йому не встигнути! До того часу ця тварюка…

Розколовши хiтин, у голову прiрводемона вп’ялася гiгантська стрiла. З рани цiвкою забила лiлова кров, i монстр затрубив у агонii. Далiнар обернувся в сiдлi.

Позаду стояв Садеас у своiй червонiй Збруi та саме брав iз рук зброеносця ще одного масивного дротика. Вiн натягнув тятиву i з пронизливим трiском всадив товстого цурпалка в плече потвори.

Вiддаючи йому належне, Далiнар пiдняв угору свого Присяжника. Садеас подякував, ледь здiйнявши лук. Вони не були друзями, навiть терпiти не могли один одного.

Але вони захистять короля. От що об’еднувало iх.

– Вiдiйдiть у безпечне мiсце! – гукнув Далiнар королевi, проносячись мимо. Елгокар, похитуючись, звiвся на ноги й кивнув.

Великий князь мчав уперед. Вiн повинен був вiдволiкти увагу тварюки на достатнiй час, щоб Елгокар встиг утекти. У цiль потрапили ще кiлька Садеасових стрiл, але монстр бiльше не звертав на них уваги. Його млявiсть кудись зникла, а ревiння стало гнiвним, диким, несамовитим. Саме зараз вiн i справдi починав лютувати.

Це була найнебезпечнiша стадiя ловитви: надалi навiть мови не могло бути про те, що прiрводемон утече. Тепер вiн ганятиметься за ними, доки не переб’е усiх або сам не загине.

Клiшня гепнула об землю зовсiм близько вiд Баского, i в повiтря злетiли уламки каменю. Далiнар низько пригнувся, завбачливо виставивши поперед себе Сколкозбройця, i перетяв iще одну ногу. З iншого боку Адолiн зробив те саме. Тепер потворi бракувало семи нiг – рiвно половини. Скiльки ж iще чекати, доки вона завалиться? Зазвичай на цьому етапi ловитви з прiрвомонстра стирчало вже кiлька дюжин стрiл. Проте складно сказати, як бути мисливцю, якщо такоi попередньоi пiдготовки нема. А крiм того, вiн ще нiколи не полював на такого велетня.

Далiнар розвернув Баского, намагаючись упасти в око тварюцi. Залишалось лише сподiватися, що Елгокар устиг…

– Гей ти, бог! – проревiв раптом голос останнього.

Далiнар застогнав, озирнувшись через плече. Король i не думав про втечу. Вiн крокував до чудовиська, тримаючись однiею рукою за бiк.

– Я кидаю тобi виклик, монстре! – пронизливо закричав Елгокар. – Я прийшов по твое життя! Вони уздрять, як падуть iхнi боги, та побачать труп свого державця бiля моiх нiг! Я викликаю тебе!

«Геено вогненна, що за дурень!» – подумав Далiнар, розвертаючи Баского.

У руцi Елгокара знову матерiалiзувався Сколкозброець. Вiн атакував, цiлячи монстровi в груди, а з розтрiсканих пластин на його плечi сочилося Буресвiтло. Король наблизився й завдав удару по корпусу, вiдрубавши шматок хiтину: Сколкозброець вiдiтнув його наче людське волосся або нiгтi. Тодi Елгокар всадив лезо у груди страховища, намагаючись поцiлити в серце.

Тварюка заревiла й стрепенулася, струснувши з себе Елгокара. Вiн заледве втримав у руцi меча. Монстр крутнувся, шмагонувши при цьому хвостом у напрямку Далiнара. Той вилаявся та смикнув повiддя, щоби рiзко розвернути Баского, але хвiст насувався занадто швидко й просто врiзався в коня. І за один удар серця Далiнар покотився по землi, а Присяжник, вислизнувши з його пальцiв, залишив довгу борозну на кам’янистому грунтi й перетворився на iмлу.

– Батьку! – долинув здалеку голос.

Далiнар розпластався на камiннi, вiдчуваючи запаморочення. Вiн пiдняв голову й побачив, як Баский зводиться на ноги. На превелике щастя, кiнь нiчого собi не зламав, хоч на одну ногу й ступав обережно. З подряпин на його тiлi сочилася кров.

– Геть! – наказав Далiнар. Ця команда була покликана вiдiслати тварину в безпечне мiсце. На вiдмiну вiд Елгокара, Баский його с

Страница 97

ухався.

Великий князь важко зiп’явся на ноги. Злiва долинув скреготливий звук, i Далiнар обернувся саме вчасно, щоби хвiст почвари влучив йому простiсiнько в груди, вiдкинувши назад.

Свiт перед очима знову захитався, а метал юзом пiшов по камiнню пiд акомпанемент какофонii звукiв.

«Нi!» – подумав вiн, виставивши вниз долоню в латнiй рукавицi, а тодi рвучко пiдвiвся, за допомогою iнерцii ковзання пiдкинувши себе у вертикальне положення. Небо завертiлося, а потiм щось нiби виправилося, неначе Збруя сама знала, де саме в неi низ. Приземлившись, вiн усе ще ковзав по камiнню, яке скреготiло пiд його ногами.

Вiдновивши рiвновагу, вiн кинувся до короля, на бiгу повторно розпочинаючи процес прикликання Сколкозбройця. Десять ударiв серця. Цiла вiчнiсть.

Лучники продовжували давати залпи, i чимало iхнiх стрiл уже стирчали з морди прiрводемона. Той не звертав на них уваги, хоча дротики Садеаса, здаеться, вiдволiкали його. Адолiн перетяв iще одну ногу, i страховисько непевно захиталося – адже вiсiм з його чотирнадцяти нiг волочилися, не приносячи жодноi користi.

– Батьку!

Обернувшись, Далiнар побачив, як Ренарiн – вбраний у цупку синю вiйськову форму холiнського зразка, довгий сюртук якоi защiбався аж пiд шию, – скакав через кам’янисте пустище.

– Батьку, ти в порядку? Я можу чимось допомогти?

– Дурний хлопчисько! – крикнув йому Далiнар i, показуючи рукою, додав: – Геть!

– Але…

– Ти без Зброi та без Збруi! – проревiв батько. – Миттю назад, доки цiлий!

Ренарiн зупинив свого чалого коня.

– ГЕТЬ!

І син послухався. Далiнар розвернувся й побiг до Елгокара, а Присяжник якраз матерiалiзувався з iмли в його очiкувально протягнутiй руцi. Король продовжував наносити удари, цiлячи в живiт тварюки, – фрагменти плотi, чорнiючи, вiдмирали, щойно в них потрапляв Сколкозброець. Якби вiн сторчма увiгнав меча в правильному мiсцi, можна було би зупинити серце чи легенi, але доки монстр тримався вертикально, зробити це не виходило.

Адолiн – як завжди, сповнений рiшучостi – спiшився бiля свого правителя. Вiн намагався вкоротити прiрводемону клiшнi, рубаючи iх мечем, коли той завдавав ударiв. На жаль, клiшень було аж чотири, а Адолiн тiльки один. Двi з них налетiли на нього водночас, i хоч вiд одноi вiн вiдтяв чималий кусок, проте не бачив iншоi, що неслася до його спини.

Далiнарове «стережись!» пролунало запiзно. Сколкозбруя дзвякнула, коли страхiтлива клiшня пiдкинула Адолiна в повiтря. Вiн описав дугу та впав, прокрутивши сальто. Дякувати Вiсникам, його Збруя не розкололася, але нагрудник i бокова пластина вкрилися широкими трiщинами, з яких клубилися пасма бiлого диму.

Заледве усвiдомлюючи, що вiдбуваеться, Адолiн покотився, розмахуючи руками. Вiн був живий.

Тепер не час думати про нього. Елгокар залишився сам.

Монстр знову завдав удару, вгативши об землю поблизу короля й збивши того з нiг. Королiвський клинок щез, й Елгокар долiлиць повалився на камiння.

Усерединi Далiнара щось змiнилося. Усi обмеження зникли. Іншi тривоги стали безглуздими. Синовi його брата загрожувала небезпека.

Вiн пiдвiв Гавiлара: лежав, упившись вином, поки його брат боронив свое життя. Далiнар мав би бути там i захистити його. Лише двi речi нагадували йому про дорогого серцю брата, двi речi, що iх мiг захищати Далiнар, сподiваючись хоч якоюсь мiрою спокутувати свою провину: Гавiларове королiвство та Гавiларiв син.

Елгокар залишився сам, i йому загрожувала небезпека.

Усе iнше не мало значення.

* * *

Оглушений Адолiн струснув головою, вiдтак пiдняв забрало й зробив ковток свiжого повiтря, щоби прояснилося в мiзках.

Битва. Вони билися. Вiн чув, як волали люди, тряслися скелi, й усе це перекривав жахливий розкотистий рев. У нiс шибонуло якоюсь плiснявою. Кров великопанцирника.

«Прiрводемон!» – згадав вiн. Ще до того, як у головi прояснилося, Адолiн знову розпочав прикликати Сколкозбройця та змусив себе зiп’ятися накарачки.

Чудовисько височiло майже поряд – темна тiнь, що застувала небо. Щойно в очах перестало розпливатися, вiн побачив, що король лежить долi, а його обладунок трiснув вiд удару, якого той зазнав.

Прiрводемон занiс велетенську клiшню, готуючись обрушити ii на котрогось iз мисливцiв. Адолiн раптом усвiдомив, перед лицем якоi катастрофи вони опинилися. Король загине на звичайному полюваннi. Держава розповзеться по швах, великi князi погрузнуть у чварах, щойно порветься та одна-едина слабка ланка, яка втримуе iх укупi.

«Нi!» – приголомшено подумав усе ще напiвпритомний Адолiн, намагаючись хоч якось просуватися вперед.

І тодi вiн побачив батька.

Далiнар рвонув до короля, несучись iз такою швидкiстю та благородством рухiв, на якi не спромiгся би жоден смертний – навiть у Сколкозбруi. Вiн перестрибнув скелястий уступ, тодi пiдпiрнув пiд нацiлений у нього помах клешнi й ковзнув по камiнню. Іншi воiни гадали, нiби дещо тямлять у Сколкозбройцях зi Сколкозбруями, але Далiнар Холiн… хай i нечасто, але дiлом доводив, що в них iще молоко на губах не обсохло.

Великий

Страница 98

нязь випростався й пiдстрибнув – так само рухаючись уперед – i пролетiв у лiчених дюймах над другою клiшнею, яка розтрощила на друзки скелястий уступ позаду нього.

Усе це зайняло лише мить. Один подих. Третя клiшня вже обрушувалася на короля, i Далiнар, дико скрикнувши, стрибнув уперед. Вiн випустив з рук Сколкозбройця – той упав на землю i щез, – прослизнув пiд падаючу клiшню, звiв догори руки i…

І перехопив клiшню. Далiнар зiгнувся пiд цим ударом i припав на одне колiно. Вiд зiткнення щитка об броню повiтря сповнилося лунким дзвоном.

Але вiн перехопив ii.

«Прародителю бур!» – подумав Адолiн, дивлячись, як його батько стоiть над королем, вгинаючись пiд немислимою вагою монстра, багатократно бiльшого за нього. Приголомшенi лучники перестали давати залпи. Садеас опустив свого великострiла. У грудях Адолiна перехопило подих.

Далiнар утримував клiшню, не поступаючись чудовиську силою – постать, закута в темно-срiблястий обладунок, який, здавалося, майже свiтився. Над його головою тварюка трубно заревла, i той вiдповiв могутнiм, непокiрливим риком.

У ту мить Адолiн зрозумiв, що бачить його. Чорношипа, з яким вiн мрiяв битися плiч-о-плiч. Броня Далiнарових рукавиць i наплiчникiв пiшла трiщинами, i по старовинному обладунку розповзлася свiтна павутина. Адолiн нарештi стрiпонувся й заворушився. «Я повинен допомогти!»

Сколкозброець матерiалiзувався в його руцi, i вiн, пересилюючи себе, якось добрався до боку страховиська й рубонув по найближчiй до себе нозi. Пролунав трiск. Позбувшись стiлькох кiнцiвок, тварюка не могла триматися на тих, що залишалися, а надто через те, що з усiеi сили старалася роздушити Далiнара. Тож решта нiг iз правого боку з нудотливим трiском пiдломилися, бризнувши лiловою сукровицею, i монстр завалився набiк.

Земля задвигтiла так, що Адолiн ледь не впав на колiна. Далiнар вiдштовхнув убiк тепер уже мляву клiшню. З численних трiщин його обладунку парувало Буресвiтло. Поруч нього пiдвiвся iз землi король: з моменту його падiння минули лiченi секунди.

Елгокар зiп’явся на ноги та глянув на поваленого монстра, вiдтак повернувся до свого дядька, Чорношипа.

Далiнар удячно кивнув Адолiновi, а тодi рiзким жестом вказав на те, що при бажаннi можна було назвати шиею iстоти. Елгокар махнув головою, тодi прикликав свого Сколкозбройця й глибоко всадив його в плоть чудовиська. Позбавленi виразу зеленi очi тварюки почорнiли й зморщилися, а в повiтря звився димок.

Приеднавшись до батька, Адолiн спостерiгав, як Елгокар увiгнав меча в грудину прiрводемона. Тепер, коли той був мертвий, Сколкозброець мiг рiзати його плоть. Знов заюшила лiлова сукровиця. Елгокар вiдкинув клинка й запустив пiдсиленi Збруею руки в рану, порпаючись там i зрештою щось намацавши.

Вiн вирвав яхонтосерце чудовиська – величезний самоцвiт, що росте всерединi кожного прiрводемона. Хоч i горбкуватий та негранований, проте це був смарагд чистоi води завбiльшки з людську голову – найкрупнiше яхонтосерце з усiх, що коли-небудь бачив Адолiн, хоча навiть невеличкi з них вартували цiлого статку.

Елгокар високо здiйняв свiй моторошний трофей, довкола нього з’явилися золотi спрени слави, а солдати вибухнули трiумфальними криками.

14. Платня

Дозволь насамперед запевнити тебе, що елементу нiчого не загрожуе. Я знайшов для нього безпечне мiсце. Можна сказати, що я дбаю про його захист не менше, нiж про власну шкуру.

Того ранку, який настав пiсля прийнятого у великобурю рiшення, Каладiн подбав про те, щоби прокинутися ранiше за iнших. Вiн вiдкинув ковдру й пройшовся кiмнатою, сповненою скулених пiд ряднами клубкiв. Вiн не почувався схвильованим, але був сповнений рiшучостi. І готовий боротися знову.

Вiн розпочав цю боротьбу з того, що розчинив дверi назустрiч новому дню. Позад нього залунали стогони й прокляття – то прокидалися змученi мостонавiдники. Узявши руки в боки, Каладiн розвернувся до них. Наразi команда Четвертого мосту налiчувала тридцять чотири людини. Їхня кiлькiсть весь час коливалася, але для пiдняття мосту потрiбно було щонайменше двадцять п’ять чоловiкiв. Хоч на одного менше – i мiст неминуче перекинеться. Таке iнколи траплялося навiть тодi, коли носiiв було бiльше.

– Пiдйом! Шикуйсь! – крикнув Каладiн у кращих традицiях свого вiйськового минулого й сам злякався тiеi владностi, яка бринiла в його командному голосi.

Мостонавiдники заклiпали заспаними очима.

– Це означае, – гаркнув Каладiн, – усiм вийти з казарми й стати в шеренги! І ви – буря на вашi голови! – зробите це прямо зараз, або я вас по одному туди перетягаю!

Сил спурхнула донизу й сiла йому на плече, зацiкавлено спостерiгаючи за дiйством. Деякi з чоловiкiв посiдали в «лiжках», спантеличено зиркаючи в його бiк, натомiсть iншi щiльнiше загорнулися в рядна й повернулися до нього спиною.

Каладiн глибоко вдихнув.

– Що ж, я попереджав, – вiн зайшов до казарми й зупинив свiй вибiр на жилавому алетiйцевi на ймення Моаш. Моаш був дужим чолов’ягою, а Каладiн якраз i потребував наочного прикладу, тож миршавi

Страница 99

аннi або Нарм категорично не пiдходили. Крiм того, Моаш був одним iз тих, якi повернулися на iнший бiк i спокiйно собi спали далi.

Каладiн ухопив Моаша за руку i, щосили смикнувши, рвучко його пiдняв. Той зiп’явся на ослаблi ноги. Вiн був ще молодий – приблизно Каладiнiв однолiток – i мав яструбине обличчя.

– Іди ти в бурю! – огризнувся Моаш, висмикуючи руку.

Каладiн зарядив Моашу пiд дих, щоби тому забило дух. Шокований Моаш зiгнувся навпiл, хапаючи ротом повiтря, а Каладiн ступив крок уперед, ухопив небораку за ноги й закинув собi на плече.

Каладiн ледь не завалився пiд такою вагою. На щастя, перенесення мостiв було жорстоким, але ефективним способом потренувати м’язи. Звiсно, небагатьом мостонавiдникам випадало прожити достатньо довго, щоб отримати з цього зиск. Не допомагало й те, що мiж вилазками траплялися непередбачуванi перiоди тимчасового затишшя. Якраз навпаки, у цьому й крилася частина проблеми: обслуга проводила бiльшiсть часу, виконуючи чорну роботу або даючи спiвунцям дулi, а тодi змушена була знову бiгти багато миль iз мостом на плечах.

Каладiн винiс переляканого Моаша надвiр й опустив на камiння. Решта табору була вже на ногах: на склад деревини сходилися теслярi, а солдати пiдтюпцем поспiшали на снiданок або тренування. Іншi мостонавiднi команди, звичайно ж, були ще в казармах. Їм часто дозволялося спати допiзна, якщо лише зранку не планувалося вилазки.

Каладiн облишив Моаша й знову зайшов до казарми з ii низько навислою стелею.

– Я зроблю те саме з кожним iз вас, якщо доведеться.

Проте йому не довелося. Переляканi мостонавiдники вервечкою подалися на свiтло, клiпаючи очима. Бiльшiсть стояли, пiдставивши сонцю голi спини, у самому лишень спiдньому до колiн. Моаш звiвся на ноги, потираючи живiт i люто позиркуючи на Каладiна.

– Для Мосту № 4 настають новi часи, – сказав той. – І, помiж iншого, нiхто бiльш не спатиме до обiду.

– А що ми робитимемо натомiсть? – запитав Сигзiл. У нього були темно-брунатна шкiра й чорне волосся, що видавали в ньому макабакi, уродженця пiвденно-захiдного Рошару. Вiн единий з усiх мостонавiдникiв не мав бороди i, висновуючи з м’якого акценту, був азiшем чи емулiйцем. У мостовiй обслузi чужоземцiв було хоч гать гати: тi, котрi не вписувалися кудись-iнде, часто опинялись у цих «вершках» армiйського суспiльства, а влучнiше сказати – в його кремi.

– Чудове запитання, – вiдповiв Каладiн. – Ми будемо тренуватися. Кожного ранку, перш нiж приступити до своiх щоденних обов’язкiв, ми робитимемо пробiжку з мостом на плечах, щоби загартувати свою витривалiсть.

Зачувши цi слова, не одне з облич спохмурнiло.

– Я знаю, що ви думаете, – вiв далi Каладiн. – Хiба наше життя не достатньо важке? Чи ж не варто нам хоч трохи вiдпочити впродовж тих коротких часинок, якi нам для цього наданi?

– Еге ж, – кинув Лейтен, високий огрядний чолов’яга з кучерявим волоссям. – Оце ти сказав, наче в око влучив.

– Нi, – гарикнув Каладiн. – Мостонавiднi вилазки так сильно вимотують нас тому, що бiльшiсть часу ми б’емо байдики. Так, я знаю, що в нас е обов’язки: обшукувати провалля, драiти нужники, мити пiдлогу. Проте солдати не надто розраховують на плоди нашоi працi – iм усього лише треба, щоби ми були чимось зайнятi. Завдяки цiй роботi вони можуть не звертати на нас уваги.

Моiм першочерговим обов’язком як командира е збереження ваших життiв. Оскiльки впливу на паршендiйськi стрiли я не маю, менi доведеться змiнювати вас. Я повинен зробити вас витривалiшими, щоб пiд час черговоi вилазки – пiд зливою стрiл долаючи останнiй вiдрiзок шляху, – ви могли бiгти швидше, – вiн почергово глянув у вiчi всiм чоловiкам, котрi стояли шеренгою. – Я збираюся влаштувати так, щоби наш Мiст № 4 не втратив бiльше жодноi людини.

Обслуга недовiрливо витрiщилася на нього. Зрештою м’язистий здоровань у заднiх рядах зареготав. Вiн мав смагляву шкiру, темно-руде волосся, дужi руки й могутнiй торс. Зросту в ньому було чи не сiм футiв. Ункалакi – яких багато хто звав просто рогоiдами – були малочисельним народцем, що проживав у центральному Рошарi, поблизу Джа Кеведу. Минулоi ночi цей чоловiк назвався «Скелею».

– Здурiв! – сказав рогоiд. – Геть-чисто здурiв осьдо цей-го, котрий думае вести нас!

Вiн вибухнув нутряним смiхом. До нього приедналися iншi, хитаючи головами у вiдповiдь на Каладiновi слова. Кiлька спренiв смiху – схожих на риб’ячу дрiбноту срiблястих духiв, що носяться в повiтрi, описуючи кола – запурхали довкола них.

– Гей, Газе, – гукнув Моаш, склавши долонi рупором.

Одноокий сержант-коротун якраз теревенив iз кiлькома солдатами поблизу.

– Чого тобi? – гаркнув той, насупившись.

– Тут ось один розумник хоче, щоби ми вправлялися, тягаючи туди-сюди моста, – крикнув Моаш у вiдповiдь. – Ми справдi маемо робити, як вiн каже?

– От iще, – махнув рукою Газ. – Накази командирiв мостовоi обслуги обов’язковi до виконання лише в бойовiй обстановцi.

Моаш глянув на Каладiна.

– Скидаеться на те, друзяко, що ти й справдi можеш забиратися пiд три бурi. Якщо

Страница 100

ишень не збираешся силою змусити всiх нас коритися.

Стрiй розпорошився: дехто поплентався назад у казарму, а решта подалися до iдальнi. Стоячи на кам’янистому плацi, Каладiн залишився сам-один.

– Вийшло не надто гладко, – зауважила Сил, яка й далi сидiла в нього на плечi.

– Що е, те е.

– Схоже, ти здивований.

– Нi, просто пригнiчений, – сказав вiн, люто зиркнувши на Газа. Сержант мостонавiдникiв демонстративно вiдвернувся вiд нього. – В Амарамовому вiйську менi присилали недосвiдчених новобранцiв, проте я нiколи не стикався з такою кричущою непокорою.

– А яка рiзниця? – запитала Сил.

Таке от невинне запитання. Вiдповiдь мала би здаватись очевидною, але спрен спантеличено схилила голову набiк.

– Солдати Амарамовоi армii знали, що iх можуть запроторити туди, де набагато гiрше. Їх можна було покарати. А мостонавiдники усвiдомлюють, що досягли самого дна, – вiн зiтхнув, i його нервова напруга дещо спала. – Я радiю вже з того, що змусив iх вийти з казарми.

– І що ж ти робитимеш тепер?

– Не знаю, – Каладiн глянув убiк, де Газ усе ще точив ляси з солдатами. – Хоча нi, знаю.

Сержант помiтив наближення Каладiна, i на його обличчi зненацька проступив вираз непiдробного жаху. Вiн раптово перервав розмову та спiшно метнувся за штабель колод.

– Сил, – попросив Каладiн, – ти не могла би прослiдкувати за ним?

Усмiхнувшись, та перетворилася на ледь помiтну бiлу смужку й кулею промчалася в повiтрi, залишивши по собi слiд, що повiльно розвiювався. Каладiн зупинився там, де щойно стояв Газ.

За якусь мить Сил повернулася та знову набула дiвочоi подоби.

– Вiн ховаеться мiж он тими двома казармами, – показала вона. – Зачаiвся там i на всi боки озираеться, чи не йдеш ти, бува, вслiд.

Каладiн усмiхнувся й попрямував кружним шляхом довкола баракiв. В одному з проходiв вiн помiтив постать, яка присiла в тiнi та якраз дивилася в iнший бiк. Вiдтак Каладiн прокрався вперед i вхопив Газа за плече. Той зойкнув з переляку i, розвернувшись, замахнувся. Каладiн завиграшки перехопив його кулак.

Газ звiв на нього нажаханi очi.

– Я не збирався брехати! Ну немае в тебе – буря на твою голову – влади поза полем битви. Якщо ти знову… хоч пальцем… я тебе…

– Заспокойся, Газе, – сказав Каладiн, вiдпускаючи його. – Я не збираюся задавати тобi прочухана – принаймнi поки що.

Коротун позадкував, потираючи плече й зиркаючи на Каладiна.

– Сьогоднi третiй захiд, – мовив той, – день платнi.

– Отримаеш за годину разом з усiма.

– Нi. Вона в тебе з собою. Я бачив, як ти розмовляв там iз кур’ером, – сказав Каладiн i вимогливо простягнув руку.

Газ роздратовано щось пробурмотiв, але видобув гаманця й заходився рахувати сфери. У центрi кожноi зблискував крихiтний, мерехтливий вогник. Дiамантовi марки, кожна вартiстю у п’ять дiамантових скалок. За одну скалку можна було купити буханець хлiба.

Газ вiдрахував чотири марки, хоча в тижнi, як вiдомо, п’ять днiв. Сержант вiддав iх Каладiновi, але той не поспiшав забирати руку, так само наставляючи долоню.

– З тебе ще одна, Газе.

– Ти ж казав…

– Ну ж бо!

Той пiдскочив, а тодi дiстав сферу.

– Ти, ваше благороддя, якось дивно розумiеш, що означае дотримувати слова. Ти обiцяв менi…

І змовк, щойно Каладiн узяв сферу, яку тiльки-но отримав, i вручив ii назад.

Сержант насупився.

– Не забувай, звiдки вона береться, Газе. Я дотримаю свого слова, але ти не забиратимеш собi частини моеi платнi. Я даватиму ii тобi. Втямив?

Той виглядав спантеличеним, однак миттю вхопив сферу з Каладiновоi руки.

– Якщо зi мною щось трапиться, грошей ти бiльше не побачиш, – мовив мостонавiдник, ховаючи iншi чотири сфери до кишенi, а тодi ступив крок уперед. Каладiн був чималого зросту й просто височiв над набагато нижчим Газом. – Пам’ятай про нашу угоду. І не смiй заважати менi.

Проте сержант не давав себе залякати. Вiн сплюнув убiк, i темний згусток мокротиння прилип до кам’яноi стiни, помалу сповзаючи донизу.

– Я не стану задля тебе брехати. Якщо ти гадаеш, що за якусь обкрем’яну марку на тиждень я буду…

– Я очiкую лише на те, про що сказав. Якi сьогоднi наряди в Четвертого мосту на територii табору?

– Вiдповiдаете за прибирання в iдальнi пiсля вечерi.

– А мостове чергування?

– Пiсляобiдня змiна.

Це означало, що ранок був у iхньому розпорядженнi. Командi це сподобаеться: можна буде провести день платнi, марнуючи сфери на азартнi iгри та повiй, i навiть на якусь часинку забути про те жалюгiдне життя, яке випало на iхню долю. Пiсля обiду iм доведеться повернутися для чергування, тобто очiкування на територii складу деревини на випадок можливоi вилазки. А пiсля вечерi вони вишкрiбатимуть казанки.

Ще один змарнований день. Каладiн повернувся, щоб iти назад до складу деревини.

– Ти нiчого не змiниш, – гукнув йому вслiд Газ. – Вас запроторили в мостонавiдники не з доброго дива.

Каладiн не стишував кроку. Сил спурхнула з даху й опустилася йому на плече.

– У тебе немае влади, – i далi горланив сержант. – Ти не якийсь там п

Страница 101

льовий командир. Ти всього лишень бурещасний мостонавiдник. Чуеш? Не можна отримати владу, не маючи звань!

Прохiд мiж казармами залишився позаду.

– Вiн помиляеться.

Сил перебралася перед його обличчя й зависла так на весь час, доки вiн iшов.

– Влада береться не вiд звання, – мовив Каладiн, перебираючи сфери в кишенi.

– А звiдки ж?

– Вiд людей, якi надiляють тебе нею. Це единий спосiб ii отримати, – вiн озирнувся в той бiк, звiдки йшов. Газ усе ще стояв у проходi. – Сил, адже ти не спиш, так?

– Спрен спить? – здавалося, сама думка про таке насмiшила ii.

– Ти не могла би початувати надi мною вночi? – попросив вiн. – Попильнувати, щоби Газ, бува, не пiдкрався, поки я спатиму, i не спробував щось встругнути? Цiлком можливо, що вiн захоче раз i назавжди позбутися мене.

– Гадаеш, вiн i справдi це зробить?

Каладiн на хвильку замислився.

– Нi, не думаю. Я стикався з дюжиною таких, як вiн, – дрiбних капосникiв, яким тiльки й стае сили, щоби дратувати. Газ, звiсно, покидьок, та навряд чи здатний на вбивство. Крiм того, за його логiкою, необхiднiсть укоротити менi вiку вiдсутня – досить просто почекати, доки я загину пiд час однiеi з вилазок. Проте береженого i Всемогутнiй береже. Наглянь за мною, якщо не важко. І розбуди, щойно вiн спробуе щось утнути.

– Залюбки. Але якщо вiн поскаржиться командуванню? Домагатиметься, щоби тебе стратили?

Каладiн скривився.

– Тут я нiчим не зможу зарадити. Однак навряд чи Газ на це пiде. Адже тодi вiн виглядатиме слабаком в очах начальства.

Крiм того, страту через стинання голови берегли спецiально для тих мостонавiдникiв, котрi вiдмовлялися бiгти на штурм паршендiйських позицiй. Тож допоки вiн погоджувався наступати, смерть вiд своiх йому не загрожувала. Власне, армiйське командування взагалi не горiло бажанням карати мостову обслугу. На Каладiновiй пам’ятi член однiеi з команд скоiв убивство, i того дурня всього лише пiдвiсили надворi на час великобурi. А крiм цього випадку, вiн був свiдком хiба того, як кiльком його товаришам урiзали платню за бiйку, та ще парочку висiкли батогами за те, що занадто повiльно бiгли на початковому етапi вилазки.

Усi вiдбувалися мiнiмальними покараннями. Головнокомандувачi добре розумiли, що життя мостонавiдникiв i так висiли на волосинi – варто було натягнути ii ще сильнiше, i тi остаточно махнули би на себе рукою та ледь не з доброi волi наражалися на паршендiйськi стрiли.

На жаль, iз цього також випливало, що Каладiн мало що мiг удiяти щодо покарання членiв власноi команди – навiть якби й мав необхiднi повноваження. Вiн повинен був знайти iнший спосiб мотивацii. Перетнувши складський двiр, новоспечений командир пiдiйшов до того мiсця, де теслярi будували новi мости. Трохи роззирнувшись довкола, Каладiн знайшов шукане – товстий брус, що лежав в очiкуваннi своеi черги стати фрагментом ще одного переносного мосту. З одногу боку до нього вже був приладнаний держак для майбутнього носiя.

– Можна позичити цю штуковину? – запитав вiн у тесляра, котрий проходив мимо.

Той звiв догори руку й почухав усипану тирсою голову.

– Позичити?

– З двору я нi ногою, – пообiцяв Каладiн, пiднiмаючи брус i завдаючи його собi на плече. Той виявився важчим, нiж здавалося, i вiн подумки благословив м’яку набивку пiд сподом шкiряного жилета.

– Вiн нам зрештою знадобиться, – сказав тесляр, але не знайшов гiдних уваги заперечень, тож Каладiн подався прiч разом зi своею ношею.

Вiн приглянув вiдносно рiвну камiнну стяжку якраз навпроти казарм. Тодi взявся швидким кроком курсувати з одного кiнця двору в iнший, несучи брус на плечi та вiдчуваючи гарячi променi вранiшнього сонця в себе на шкiрi. Вiн марширував туди й назад, туди й назад. Тренувався бiгати пiдтюпцем, вiдтак на повнiй швидкостi, а потiм знову ходити. Вправлявся носити брус на плечi, тодi вище – на витягнутих руках.

Каладiн працював до сьомого поту. Власне, кiлька разiв вiн ледве не падав, але щоразу звiдкись брався черговий резерв сил. Тож вiн продовжував рухатися, зцiпивши зуби вiд болю та знемоги, i рахував кроки, щоби сконцентруватися. Тесляр-пiдмайстер, iз яким розмовляв Каладiн, привiв за собою десятника. Не знiмаючи шапки, той почухав потилицю, дивлячись на дивака, та зрештою стенув плечима, й обидва подалися геть.

Невдовзi довкола зiбрався невеликий натовп: робiтники зi складського двору, кiлька солдатiв i чимало мостонавiдникiв. Дехто з iнших команд уголос насмiхався, але обслуга Четвертого мосту здебiльшого помовчувала. Багато хто не звертав на нього уваги. Іншi ж – як-от сивочолий Тефт, моложавий Даннi та ще кiлька чоловiкiв – стояли рядком i просто дивилися, немовби не могли повiрити в те, що вiдбувалося.

Тi погляди – нехай навiть приголомшенi чи ворожi – почасти й надавали Каладiновi наснаги. А ще вiн бiг, щоби виплеснути свое розчарування, той киплячий, нуртiвний казан злостi у своiй душi. Злостi на себе за те, що пiдвiв Тiена. Злостi на Всемогутнього за те, що створив такий свiт, де однi валяться пiд стiл на бучному бенкетi, а i

Страница 102

шi – падають мертвими, несучи мости.

Виснажуючи себе в такий спосiб, вiн зазнавав на диво приемного вiдчуття. Немов повертався в тi кiлька перших мiсяцiв пiсля Тiеновоi смертi, коли вправлявся зi списом, аби забути про все на свiтi. Коли дзвони пробили полудень – подаючи солдатам сигнал обiду, – вiн нарештi зупинився й опустив чималенький брус на землю. Круговими рухами розiм’яв плече. Вiн бiгав упродовж кiлькох годин. І де вiн узяв сили?

Окропляючи потом камiння пiд ногами, Каладiн потрюхав у бiк халабуди теслярiв, де досхочу напився води з бочки. Зазвичай вони гнали в шию мостонавiдникiв, яким кортiло зробити те саме, але тепер нiхто й слова не сказав, коли той вихлебтав два повнi ковшi дощiвки з металевим присмаком. Потому струснув посудину, вдячно кивнув парi пiдмайстрiв i пiдтюпцем подався до залишеного бруса.

Скеля – кремезний, смаглявий рогоiд – саме пiднiмав його i при цьому чомусь хмурився.

Помiтивши Каладiна, Тефт кивнув у бiк здоровила:

– Вiн побився з кiлькома з нас об заклад на скалку, що ти носив порожнистого бруса, щоби справити враження.

Якби вони могли вiдчути його втому, куди би й подiвся iхнiй скепсис. Вiн примусив себе забрати в Скелi брус. Спантеличений гевал випустив його з рук i провiв поглядом Каладiна, який бiгцем понiс брус туди, де його взяв. Жестом виразивши пiдмайстровi свою вдячнiсть, вiн потрюхав назад, до невеличкоi компанii мостонавiдникiв. Скеля тим часом неохоче роздавав програнi свiтлоскалки.

– На обiд – розiйдись! – скомандував Каладiн. – У нас пiсляобiдне мостове чергування, тож за годину щоб були тут. А коли виб’е останнiй дзвiн перед заходом сонця, усiм зiбратися бiля iдальнi. Наш сьогоднiшнiй табiрний наряд – прибирання пiсля вечерi. Хто прийде останнiм, вишкрiбатиме казанки.

Усi здивовано дивилися йому вслiд, коли вiн пiдтюпцем побiг прiч зi складського двору. Проминувши два квартали, вiн пiрнув у боковий прохiд i сперся об стiну. А потому, хрипко й засапано дихаючи, сповз долi й розтягнувся на землi.

Вiн почувався так, немов порвав усi м’язи свого тiла. Ноги горiли вогнем, а коли вiн спробував стиснути руку в кулак, пальцi виявилися занадто слабкими, щоби повною мiрою слухатися. Кашляючи, вiн судомно робив глибокi вдихи й видихи. Солдат, котрий проходив мимо, кинув був на нього погляд, але, побачивши форму мостонавiдника, пiшов геть, не сказавши й слова.

Зрештою Каладiн вiдчув, як хтось легенько торкнувся його грудей. Розплющивши очi, вiн угледiв Сил, котра лежала ниць у повiтрi, повернувшись до нього обличчям. Вона простягла нiжки у бiк стiни, але вся ii поза – та й, власне, те, як обвисала ii сукня – справляли таке враження, нiби вона стоiть прямо, а не лежить долiлиць.

– Каладiне, – мовила вона, – менi треба тобi дещо сказати.

Вiн знову заплющив очi.

– Каладiне, це важливо.

На однiй iз повiк вiн вiдчув легенький поштовх енергii. То було дуже дивне вiдчуття. Мостонавiдник забурчав, розплющив очi та змусив себе сiсти. Спрен пройшлася повiтрям, немов оминаючи невидиму сферу, доки не зупинилася, зайнявши бажане положення.

– Я вирiшила, – заявила Сил, – що радiю з того, що ти дотримав даного Газу слова, хоча вiн i огидний тип.

Каладiновi знадобилася якась хвилинка, щоб утямити, що вона мала на увазi.

– Ти про сфери?

Та кивнула.

– Я гадала, що ти можеш i порушити свою обiцянку, але рада, що ти цього не зробив.

– От i добре. Дякую, що сказала, угу.

– Каладiне, – мовила Сил, дратуючись i стискаючи кулачки. – Це важливо.

– Я… – вiн змовк, а тодi сперся головою об стiну. – Сил, я заледве можу дихати, не те що думати. Прошу тебе. Просто скажи менi, що тебе турбуе.

– Я знаю, коли люди говорять неправду, – сказала вона, пiдходячи ближче й сiдаючи йому на колiно. – А всього кiлька тижнiв тому я навiть не розумiла, що таке брехня. Але зараз щаслива з того, що ти не збрехав. Хiба ж ти не розумiеш?

– Нi.

– Я змiнююся. – Вона затремтiла – найiмовiрнiше, навмисно, оскiльки контури ii постатi на мить розплилися. – Я знаю речi, про якi й гадки не мала кiлька днiв тому. Це вiдчуття таке дивне.

– Що ж, гадаю, це добре. Себто, що бiльше ти розумiеш, то краще. Хiба не так?

Вона опустила погляд.

– Коли вчора пiсля бурi я знайшла тебе бiля прiрви, – прошепотiла вона, – ти збирався вбити себе, так?

Каладiн мовчав. Учора. Це було цiлу вiчнiсть тому.

– Я дала тобi листок, – сказала спрен, – отруйний листок. Ти мiг скористатися ним, щоб убити себе чи когось iншого. Ось на що ти, певно, хотiв iх спочатку пустити – ще тодi, у фургонi, – Сил знову звела очi, зустрiвшись iз ним поглядом, i ii ледь чутний голосок звучав налякано. – Сьогоднi я знаю, що таке смерть. Чому я знаю це, Каладiне?

Той насупився.

– Ти завжди була дивною як для спрена. Навiть попервах.

– Із самого початку?

Вiн помовчав, пригадуючи. Нi, коли вона прилiтала першi кiлька разiв, то поводилася, як i будь-який спрен. Вдавалася до рiзних витiвок, приклеювала черевика до пiдлоги, тодi ховалася. Навiть коли не полишала його впродовж

Страница 103

усiх мiсяцiв рабства, то здебiльшого чинила, як звичайний спрен. Пурхала собi довкола, нi на чому надовго не зосереджуючись.

– Учора я не знала, що таке смерть, – сказала вона, – а сьогоднi знаю. Кiлька мiсяцiв тому я не розумiла, що чинила дивно як для спрена, а тепер утямила, що так i було. Та звiдки ж менi знати, як слiд поводитися спрену? – зiщулившись, вона нiби стала меншою. – Що зi мною коiться? Хто я?

– Не знаю. Та хiба це важливо?

– А по-твоему, нi?

– Я теж не знаю, хто я. Мостонавiдник? Лiкар? Солдат? Невiльник? Усе це просто ярлики. Я – такий, який я всерединi. І цей «я» зовсiм не схожий на того, яким був лише рiк тому, та з цим нiчого не вдiеш, тож я просто йду вперед, сподiваючись, що ноги самi винесуть мене, куди треба.

– Ти не сердишся на мене за те, що я принесла тобi той листок?

– Сил, якби ти не перешкодила менi, я й справдi ступив би в провалля. І твiй листок виявився саме тим, що й було менi потрiбно. Чомусь вiн прийшовся якраз до речi.

Вона всмiхнулася i стала спостерiгати, як Каладiн потягуеться, розминаючись. Закiнчивши вправи, вiн пiдвiвся та знову вийшов на вулицю, загалом оговтавшись вiд перевтоми. Вона спурхнула в повiтря й опустилася йому на плече – сiла, спершись руками позад себе та звiсивши попереду ноги, мов дiвчина на уступi стрiмчака.

– Я рада, що ти не злишся. Хоч при цьому гадаю, що це ти винний у всьому, що зi мною коiться. До зустрiчi з тобою менi нiколи не доводилося думати про смерть чи брехню.

– Ось такий вiн я, – промовив Каладiн сухо, – несу з собою смерть i брехню, куди лишень не поткнуся. Я й Охоронниця ночi – солодка парочка.

Сил насупилася.

– Це був… – почав вiн.

– Так, – сказала вона, – сарказм, – i схилила голову набiк. – Я знаю, що це таке, – тодi з хитринкою всмiхнулася: – Я знаю, що таке сарказм!

«Прародителю бур, – подумав Каладiн, дивлячись у ii радiснi оченята, – а в цьому е щось лиховiсне».

– Зажди-но, – промовив вiн, – а з тобою не траплялося такого ранiше?

– Не знаю. Я не пам’ятаю нiчого давнiшого, нiж коли рiк тому вперше побачила тебе.

– Справдi?

– У цьому нема нiчого дивного, – вiдказала Сил, стенувши напiвпрозорими плечиками. – У бiльшостi спренiв коротка пам’ять. От не розумiю: звiдки я це знаю?

– Що ж, цiлком можливо, що це нормально. Може, ти вже проходила через такий цикл, але просто забула.

– Звучить не надто втiшно. Менi не подобаеться вся ця справа iз забуванням.

– Але ж смерть i неправда гнiтять тебе?

– Ще й як. Та якби менi довелося забути всi цi спогади… – вона звела очi вгору, i Каладiн, прослiдкувавши за ii поглядом, помiтив пару спренiв вiтру, що ширяли в небi, ловлячи повiви легкого вiтерцю, – безтурботнi та вiльнi.

– Боiшся йти вперед, – утямив Каладiн, – але й жахаешся знову стати тiею, ким була.

Вона кивнула.

– Менi знайоме це вiдчуття, – сказав вiн. – Ходiмо. Треба попоiсти, а пiсля обiду я планую дещо зробити.

15. Манок

Ти не погоджуешся з моiм замiром. Я розумiю це, наскiльки взагалi можу зрозумiти того, з ким цiлком i повнiстю розходжуся в думках.

Через чотири години пiсля бою з прiрводемоном Адолiн усе ще наглядав за очищенням територii. Пiд час битви монстр зруйнував мiст, що вiв назад до вiйськових таборiв. На щастя, з iншого боку провалля залишалася група солдатiв, якi тепер подалися по мостонавiдну команду.

Адолiн ходив мiж воякiв, збираючи донесення, а передвечiрне сонце повiльно схилялося до горизонту. У повiтрi висiв цвiлий, плiснявий сморiд – запах кровi великопанцирника. Сама тварюка з розпанаханою грудиною лежала там, де й повалилася. Кiлька солдатiв поралися коло неi, знiмаючи щиток, в оточеннi цiлого полчища крем’ячкiв, що позлазилися поласувати тушею. Лiворуч вiд Адолiна на нерiвнiй поверхнi плато довгими рядами лежали пораненi, пiдклавши пiд голову плащi й сорочки замiсть подушок. Лiкарi з Далiнаровоi армii надавали iм допомогу. Княжич подумки благословив батька за те, що завжди бере iх iз собою – навiть на позiрно безпечну вилазку на кшталт цiеi.

Вiн пiшов далi, усе ще закований у Сколкозбрую. Вiйсько могло добутися назад до табору й кружним шляхом, адже з iншого боку плато зберiгся мiст, що вiв далi, углиб Рiвнин. Можна було вирушити в схiдному напрямку, а тодi розвернутися. Однак Далiнар кинув клич залишатися на мiсцi й потурбуватися про поранених, витрачаючи на вiдпочинок тi кiлька годин, якi мало зайняти очiкування на мостонавiдникiв, чим викликав справжне сум’яття в Садеаса.

Адолiн глянув у бiк павiльйону, звiдки доносився дзвiнкий смiх. Декiлька крупних рубiнiв яскраво свiтилися, насадженi на кiнчики тонких паль iз вигадливими золотими зубцями, що й утримували каменi на мiсцi. Це були фабрiали, якi випромiнювали тепло без будь-яких ознак горiння. Вiн не розумiв принципу iхньоi дii – знав лише, що для функцiонування найбiльш вражаючих iз них необхiднi були великi самоцвiти.

І знову те саме: iншi свiтлоокi насолоджувалися вiдпочинком, поки вiн працював. Та цього разу вiн не мав нiчого проти. Для нього бул

Страница 104

би немислимо радiти життю пiсля такого лиха. Власне, справжньоi катастрофи. Пiдiйшов свiтлоокий офiцер невисокого рангу, який принiс остаточний перелiк втрат. Із ним була дружина, яка й зачитала його, пiсля чого обое пiшли геть, залишивши княжича стояти зi списком у руцi.

Загалом недорахувалися п’ятдесяти чоловiкiв убитими та вдвiчi бiльше пораненими. Багатьох iз них Адолiн знав особисто. Коли королю повiдомили попередню оцiнку кiлькостi жертв, вiн просто вiдмахнувся вiд цих смертей, зауваживши, що за свою доблесть загиблi воiни отримають високi чини в небесному Воiнствi Вiсникiв. Здавалося, вiн якось дуже швидко та зручно забув, що й сам опинився би помiж них, якби не Далiнар.

Адолiн шукав очима батька. Той стояв на краю плато й знову дивився на схiд. І що вiн хотiв там розгледiти? Княжич уже не раз ставав свiдком незвичайних учинкiв батька, але цей здавався особливо драматичним. Ось вiн стоiть перед здоровенним прiрводемоном, не даючи тому вбити свого племiнника, i його Сколкозбруя аж сяе. Цей образ навiки закарбувався в пам’ятi Адолiна.

У присутностi Далiнара iншi свiтлоокi раптом стали обережнiшi на поворотах, i впродовж кiлькох останнiх годин Адолiн не чув жодного натяку на його слабкiсть – навiть вiд людей Садеаса. Проте вiн боявся, що це ненадовго. Далiнар i справдi бував героем, але надто рiдко. Мине кiлька тижнiв, i люди знову забалакають про те, як нечасто той бере участь у вилазках на плато та що вiн втратив колишнiй запал.

Адолiн мимоволi вiдчув, що жадае повторення. Сьогоднi, коли Далiнар ринувся на захист Елгокара, вiн знову став таким, як оповiдалося в легендах про його молодiсть. Адолiн волiв, щоби той чоловiк повернувся. Королiвство потребувало його.

Княжич зiтхнув i вiдвернувся. Треба було подати королю рапорт про остаточне число загиблих. Найiмовiрнiше, його вiзьмуть на кпини, але, можливо – доки вiн чекатиме своеi черги, – йому вдасться пiдслухати Садеаса. Адолiн усе ще вiдчував, що випускае з уваги щось важливе стосовно цього чоловiка. Дещо, очевидне його батьковi, проте непомiтне для нього самого.

Тож, подумки готуючись до насмiшок, вiн попрямував до павiльйону.

* * *

Зчепивши за спиною закованi в броню руки, Далiнар дивився на схiд. Десь там, у самому серцi Рiвнин, розмiщувалася вiйськова база паршендi.

Алеткар воював уже майже шiсть рокiв, ведучи затяжну облогу. Стратегiю блокади запропонував сам Далiнар, оскiльки для завдання удару безпосередньо по паршендiйськiй базi довелося б отаборитися на Рiвнинах, переживати просто неба великобурi та покладатися на велику кiлькiсть ненадiйних мостiв. Одна програна битва – й алетi могли б опинитися в оточеннi без жодноi надii повернутися на укрiпленi позицii.

Проте Розколотi рiвнини могли стати пасткою i для паршендi. Схiдна й пiвденна крайки були непрохiдними: плато в тих мiсцях зазнали настiльки сильноi ерозii, що багато з них були заледве не шпилями, i паршендi не могли подолати вiдстань мiж ними. Рiвнини були оточенi горами, а на межi мiж першими та другими рискали зграi прiрводемонiв – здоровенних i небезпечних.

Подiтися паршендi було нiкуди: алетiйська армiя тiснила iх iз заходу та пiвночi, про всяк випадок виславши розвiдникiв ще й у пiвденному та схiдному напрямках. Далiнар доводив, що у противника закiнчаться припаси. І тодi йому доведеться або, пiдставляючись пiд удар, намагатися вiдступити з Рiвнин, або атакувати алетi в iхнiх добре укрiплених вiйськових таборах.

Це був чудовий план. За винятком того, що Далiнар не подумав про яхонтосерця.

Вiн вiдвернувся вiд провалля й побрiв через плато. Йому дуже кортiло пiти й перевiрити, як там його люди, але слiд було продемонструвати довiру до Адолiна. Зараз командував його син, i вiн якнайкраще з цим упораеться. Здавалося, що той якраз i збирався подати Елгокаровi остаточнi донесення.

Дивлячись на сина, Далiнар усмiхнувся. Той був нижчий за батька, i мав пiстряве, бiляво-чорне волосся. Його свiтлу половину вiн успадкував вiд матерi – принаймнi так сказали Далiнару. Сам вiн не пам’ятав тiеi жiнки. Вона була вирiзана з його пам’ятi, залишивши по собi дивнi прогалини й затуманенi фрагменти. Інколи в нього виходило пригадати цiлий епiзод, усi учасники якого вимальовувалися ясно й чiтко, а от ii образ розпливався. Вiн навiть не пам’ятав ii iменi. Коли хтось iнший згадував його у розмовi, воно одразу ж вислизало з пам’ятi, як-от грудочка масла зiсковзуе iз занадто гарячого ножа.

Вiн не став заважати Адолiну подавати донесення й пiдiйшов до тушi прiрводемона. Вона лежала, завалившись набiк, – з вигорiлими очима й роззявленою пащекою. Язика не було – лише прикметнi для великопанцирника дивноi форми зуби та складна й заплутана система щелеп. Кiлька пласких пластинчастих рiзцiв, щоб розгризати й дробити панцирi, а також меншi за розмiром жувальця, щоби здирати з них плоть i пропихати глибше в горлянку. Поблизу порозкривалися скелебруньки та випустили свое гудиння, щоб вихлебтати та злизати кров страховиська. Існуе якийсь таемничий зв’язок мiж мисливцем i

Страница 105

польованою здобиччю, i Далiнар завжди вiдчував дивну меланхолiю, вбивши таку величну iстоту, як прiрводемон.

Бiльшiсть яхонтосердець добувалися зовсiм не так, як сьогоднiшне. Дивний життевий цикл прiрводемонiв включав перiоди, коли тi мiгрували в захiдну частину Рiвнин, де плато були розлогiшi. Там вони видиралися якомога вище й заляльковувалися в кам’янистi кокони в очiкуваннi настання великобурi.

У цей перiод вони ставали вразливими. Варто було лишень добутися на потрiбне плато, розбити кокон молотами чи розрубати Сколкозбройцем i готово – вирiзай яхонтосерце. Легкий спосiб заробити цiлий статок. А монстри приходили часто, нерiдко кiлька разiв на тиждень, аж допоки не наступало надто сильне похолодання.

Далiнар окинув поглядом здоровенну тушу. Крихiтнi, майже невидимi кузьки вилiтали з тiла тварини та зникали в повiтрi. Вони скидалися на пасма диму, якi, бувае, звиваються вгору з гнота щойно погашеноi свiчки. Нiхто не мiг сказати, спренами чого вони були – iх просто помiчали бiля трупiв щойно вбитих великопанцирникiв.

Вiн похитав головою. Яхонтосерця повнiстю змiнили хiд цiеi кампанii. Паршендi теж iх потребували – причому так сильно, що аж зi шкури пнулися. Вiйна за контроль над популяцiею великопанцирникiв була не позбавлена сенсу, адже паршендi не могли поповнювати своi ряди новобранцями, як робили це алетi. Тож боротьба за яхонтосерця була прибутковим i тактично грамотним способом утримання облоги.

Із настанням вечiрнiх сутiнкiв Далiнар помiтив, як по всiх Рiвнинах заблищали вогники. То були багаття сторожових веж, з яких солдати видивлялися, чи не повзе який прiрводемон заляльковуватися. Вони чатуватимуть усю нiч, хоча монстри рiдко коли з’являлися в цей час доби. Розвiдники долали провалля за допомогою жердин для стрибкiв та легко перемiщалися з одного плато на iнше, не потребуючи жодних мостiв. Забачивши прiрводемона, вони подавали сигнал, i починалися перегони – алетi проти паршендi. Зайняти плато й утримувати його достатньо довго, щоби здобути яхонтосерце, або ж вибити звiдти ворога, якщо той виявився швидшим.

Кожен великий князь потребував цих яхонтосердець. Утримувати багатотисячне наймане вiйсько було недешевим задоволенням, а одне-едине яхонтосерце могло покрити його видатки за кiлька мiсяцiв. Крiм того, що крупнiшим був самоцвiт, використовуваний у процесi Душезаклинання, то меншав ризик, що вiн трiсне. Величезнi каменi, добутi з великопанцирникiв, надавали приладовi практично необмеженого потенцiалу. Тож великi князi вiдчайдушно суперничали. Хто першим дiставався до кокона – той i бився з паршендi за оволодiння яхонтосерцем.

Вони могли би встановити чергу, та це було б не по-алетiйському. Змагальнiсть усмоктувалася з молоком матерi. Згiдно з воринським вiровченням, пiсля смертi найкращi воiни отримують священний привiлей приеднатися до Вiсникiв i спiльно битися проти Спустошувачiв, щоби повернути собi Ідилiчнi палаци. Великi князi були союзниками, але заразом i конкурентами. Вiддати яхонтосерце iншому… ну, знаете, це було б неподобством. Краще поборотися. І те, що розпочиналося як вiйна, перетворилося на змагання. На смертельний спорт – але ж саме вiн i подобаеться найбiльше.

Далiнар полишив тушу позаду себе. Вiн розумiв усi етапи процесу, що розгортався впродовж цих шести рокiв. Деякi з них навiть наближав. І лише тепер почав хвилюватися. Прогрес у скороченнi чисельностi паршендiйцiв був очевидним, але первинна мета кампанii – помста за вбивство Гавiлара – майже вiдiйшла в забуття. Алетi валандалися без дiла, забавлялися та били байдики.

Хоч вони й винищили чимало паршендi – зi строю вибуло не менше чвертi ворожих воiнiв, виходячи з первинноi оцiнки iхньоi чисельностi, – це зайняло аж надто багато часу. Облога тривала вже шiсть рокiв i цiлком могла розтягтися ще на шiсть. Ця думка не давала йому спокою. Очевидно, паршендi очiкували на цю блокаду. Вони пiдготували склади з продовольством i всiм миром перебралися на Розколотi рiвнини, де отримали змогу використовувати цi проклятi Вiсниками прiрви й плато в якостi сотень крiпосних ровiв i фортифiкацiйних споруд.

Елгокар посилав парламентарiв, вимагаючи вiдповiдi: за що паршендi вбили його батька? Проте так ii i не отримав. Тi взяли на себе вiдповiдальнiсть за смерть Гавiлара, не надавши жодних пояснень. Останнiм часом скидалося на те, що Далiнар залишився единим, кого ця iсторiя все ще цiкавила.

Великий князь звернув убiк. Елгокарiв почет перемiстився в павiльйон, де насолоджувався вином i закусками. Великий, вiдкритий iз бокiв намет був пофарбований у фiолетовий та жовтий кольори, i парусина брижилася пiд легким вiтерцем. За словами буревартiвникiв, iснувала невеличка вiрогiднiсть того, що сьогоднi ввечерi або, може, вночi приспiе чергова великобуря. Дай-то Всемогутнiй, щоб армiя вчасно повернулася до табору, якщо таке й справдi станеться.

Великобурi. Видiння.

«Об’еднай iх…»

Чи й справдi вiн вiрить у те, що бачив? Чи й справдi гадае, що сам Всемогутнiй промовляв до нього? Вiн, Далiнар Холiн, Чорношип

Страница 106

грiзний военачальник?

«Об’еднай iх».

Із павiльйону вийшов Садеас. Вiн зняв шолома, оголивши кучму густого чорного волосся, яке, звиваючись, спадало йому на плечi. Закована в Сколкозбрую, його постать справляла сильне враження – у латах вiн однозначно виглядав набагато краще, нiж в одному з тих смiховинних шовково-мереживних костюмiв, що якраз були в модi.

Зустрiвшись поглядом iз Далiнаром, вiн ледь кивнув. «Я свою справу зробив», – говорив цей кивок. Трохи прогулявшись, Садеас повернувся в павiльйон.

Отже, той пам’ятав, для чого на це полювання запросили Ваму. Доведеться Далiнару розшукати його. Великий князь попрямував до павiльйону. Адолiн i Ренарiн тихенько стояли бiля короля. Чи подав уже хлопчина свiй рапорт? Схоже було, що Адолiн – уже вкотре – намагався пiдслухати розмову Садеаса з королем. Треба буде Далiнаровi якось цьому зарадити: синова особиста ворожнеча з цим вельможею була на свiй лад зрозумiлою, проте не приносила жодноi користi, крiм шкоди.

Садеас невимушено бесiдував з Елгокаром. Далiнар рушив був у напрямку Вами – цей великий князь перебував у заднiй частинi павiльйону, – але йому завадив король.

– Далiнаре, – звернувся до нього правитель, – ходи-но сюди. Тут ось Садеас розповiдае менi, що здобув три яхонтосерця лише за кiлька останнiх тижнiв!

– Так i було, – вiдказав Далiнар, наближаючись.

– А скiльки виборов ти?

– Включно з сьогоднiшнiм?

– Нi, – вiдповiв монарх, – ранiше.

– Жодного, Ваша Величносте, – зiзнався великий князь.

– Уся справа в Садеасових мостах, – промовив король, – вони ефективнiшi за твоi.

– Може, я й не маю чим похвалитися впродовж цих кiлькох тижнiв, – холодно сказав Далiнар, – зате в минулому моя армiя здобула не менше перемог, анiж iншi.

«А вашi яхонтосерця нехай хоч Геена поглине – я й оком не змигну».

– Можливо, – парирував Елгокар. – Але що ти робив останнiм часом?

– Був зайнятий iншими важливими справами.

Садеас звiв брову.

– Важливiшими за вiйну? Важливiшими за помсту? Хiба таке можливо? А чи ти просто шукаеш виправдання?

Далiнар кинув на iншого великого князя рiзкий погляд. Той лише стенув плечима. Вони були союзниками, але не друзями. Принаймнi тепер.

– Тобi варто перейти на такi ж мости, як у нього, – порадив Елгокар.

– Ваша Величносте, – вiдказав Далiнар, – його мости марнують багато життiв.

– Але при цьому вони швидкi, – спокiйним тоном кинув Садеас. – Покладатися на оснащенi колесами мости – це дурiсть, Далiнаре. Пересувати iх по такiй пересiченiй мiсцевостi – справа повiльна та марудна.

– У Кодексi сказано, що генерал не мае права вимагати вiд солдата того, чого не зробив би сам. Скажи менi, Садеасе: ти би побiг на вилазку в перших рядах своiх мостонавiдникiв?

– Їхньоi кашi я теж не став би iсти, – сухо вiдповiв Садеас. – Як i копати канави.

– Не зарiкайся, життя би змусило, – парирував Далiнар. – Але з мостами iнша iсторiя. Прародителю бур, iм навiть заборонено прикриватись латами чи щитами. А сам би ти пiшов у бiй без Сколкозбруi?

– Мостонавiдники виконують дуже важливу функцiю, – огризнувся Садеас. – Вiдволiкають увагу паршендiйських лучникiв вiд моiх бiйцiв. Спочатку я пробував видавати iм щити. І знаеш, що виходило? Ворог переставав звертати на них увагу й кожен залп натомiсть летiв у моiх солдатiв i коней. З’ясувалося, що варто лише подвоiти кiлькiсть команд, котрi беруть участь у вилазцi, i максимально звiльнити iх вiд баласту – жодних там обладункiв або щитiв, якi уповiльнювали б iх, – i толку стае набагато бiльше. Втямив, Далiнаре? Беззахисна мостова обслуга – занадто спокуслива мiшень для супротивника, щоби стрiляти в когось iще! Звiсно, пiд час кожного штурму ми втрачаемо кiлька команд, але рiдко коли аж так багато, щоб завадити нам. Паршендi знову й знову стрiляють по них: здаеться, вони з якоiсь причини гадають, що винищення мостонавiдникiв завдае нам непоправноi шкоди. Так нiби беззахисна людина, яка несе моста, становить для армii таку ж цiннiсть, що й закований у Сколкозбрую лицар, – Садеас похитав головою вiд явноi смiховинностi такоi думки.

Далiнар нахмурився. «Брате, – написав йому Гавiлар, – пiдбери найважливiшi слова, якi лишень може сказати чоловiк»… Цитата зi старовинноi книги «Шлях королiв». Вона категорично суперечить тому, до чого хилив зараз Садеас.

– І попри все, – тим часом той вiв далi, – ти аж нiяк не можеш заперечувати високоi ефективностi мого методу.

– Інколи, – вiдказав Далiнар, – мета не виправдовуе засобiв. Те, яким чином здобута перемога, важить не менше, нiж вона сама.

Не вiрячи власним вухам, Садеас глянув на Далiнара. Навiть Адолiн i Ренарiн, якi пiдiйшли ближче, здавалися приголомшеними батьковим твердженням. Такий спосiб мислення був абсолютно чужим справжньому алетiйцевi.

Через своi видiння та слова з тiеi книги, якi останнiм часом крутилися в його головi, Далiнар почувався не надто по-алетiйському.

– Мета виправдовуе будь-якi засоби, ясновельможний Далiнаре, – сказав Садеас. – Перемога в змаганнi варта яких завгодно ж

Страница 107

ртв i зусиль.

– Це вiйна, а не турнiр, – вiдповiв Далiнар.

– Усе наше життя – один великий турнiр, – мовив Садеас, махнувши рукою. – Усi стосунки мiж людьми – це серiя поединкiв, у яких однi виграють, а iншi зазнають поразки. А декого взагалi розбивають у пух i в прах.

– Мiй батько – один iз найуславленiших воiнiв Алеткару! – вiдрубав Адолiн, встряючи в iхню суперечку. Король звiв на нього брову, проте не поспiшав долучатися до розмови. – І ти, Садеасе, на власнi очi бачив, що вiн тiльки-но зробив, поки сам ти зi своiм луком ошивався аж ген бiля павiльйону. Мiй батько стримав монстра. А ти – боя…

– Адолiне! – втрутився Далiнар. Усе це заходило надто далеко. – Опануй себе.

Той зцiпив зуби i виставив руку вбiк, немов йому кортiло прикликати Сколкозбройця. Ренарiн зробив крок уперед i м’яко торкнувся братового п’ястка. Адолiн неохоче вiдступив назад.

Із зарозумiлою посмiшкою на вустах Садеас обернувся до Далiнара.

– Один син заледве здатен стримувати себе, а iнший – жива недолугiсть. То ось кого ти залишиш пiсля себе – га, старий друзяко?

– І я пишаюсь ними обома, що б ти там собi не думав, Садеасе.

– Баламута я ще можу зрозумiти, – вiдказав вельможа. – Колись ти й сам був гарячою головою, а яблучко вiд яблуньки… Але як бути з iншим? Ти ж бачив, як вiн вискочив сьогоднi на поле бою. Меча з пiхов не витягнув, лука не прихопив. Та вiн просто нiкчема!

Ренарiн зашарiвся й опустив очi. Адолiн скинув голову, знову вiдставив руку вбiк i ступив крок у напрямку Садеаса.

– Адолiне! – застерiг його Далiнар. – Я сам розберуся.

Син перевiв погляд на батька. Його блакитнi очi палали люттю, проте Сколкозбройця вiн так i не прикликав.

Далiнар перемкнув свою увагу на Садеаса й тихо мовив, пiдкреслюючи кожне слово:

– Садеасе, менi, звичайно ж, здалося, нiби щойно ти привселюдно – та ще й у присутностi короля – назвав мого сина нiкчемним. Звiсно, ти б такого не сказав, оскiльки подiбна образа змусила б мене прикликати Сколкозбройця й пролити твою кров. Розтоптати Пакт помсти. Спричинити смертельний поединок мiж двома найвпливовiшими союзниками короля. Ясно, що ти не вчинив би так по-дурному. Очевидно, менi просто почулося.

Запала глибока мовчанка. Садеас зволiкав iз вiдповiддю. Вiн не бажав вiдступатися вiд своiх слiв i витримував погляд Далiнара, але все ж таки вагався.

– Можливо, – тихо вiдповiв Садеас, – ти й справдi не розiбрав сказаного. Я не мiг образити твого сина. Це було б… нерозумно з мого боку.

Утупивши один в одного очi, вони, здавалось, досягли порозумiння, i Далiнар кивнув. Садеас зробив те саме – короткий ствердний помах голови. Вони не дозволять своiй взаемнiй ненавистi стати загрозою для короля. Шпильки – це одне, а образи, за якi викликають на дуель, – зовсiм iнше. Не можна було наражатися на таку небезпеку.

– Що ж… – сказав Елгокар.

Вiн був не проти, щоби великi князi суперничали, змагаючись за вплив i визнання. Король вважав, що це лише йде iм на користь, i мало хто докоряв йому – адже таким був загальноприйнятий спосiб правлiння. Проте Далiнаровi вiн усе менше й менше подобався.

«Об’еднай iх»…

– Гадаю, цей iнцидент вичерпано, – додав король.

Адолiн, котрий стояв обiч нього, виглядав невдоволеним, немов i справдi сподiвався, що батько прикличе Сколкозбройця й зiткнеться з Садеасом. У Далiнара й самого кров закипала в жилах, Запал спокушав його, проте князь не давав йому волi. Нi. Не тут. Не зараз. Не тодi, коли вони потрiбнi Елгокару.

– Напевно, ви маете рацiю, – промовив Садеас. – Хоч я й сумнiваюся, що цiй суперечцi мiж мною та Далiнаром коли-небудь прийде кiнець. Принаймнi доти, доки вiн знову не навчиться поводитись, як годиться чоловiковi.

– Я сказав, досить уже, Садеасе, – вгамував його монарх.

– Кажете, досить уже? – пролунав голос когось новоприбулого. – Я гадаю, що одного-единого Садеасового слова «уже досить» для кожного.

Дотепник пробирався крiзь королiвський почет, тримаючи в руцi чашу з вином. При боцi в нього телiпався срiбний меч.

– Дотепнику! – вигукнув Елгокар. – Коли ти сюди дiстався?

– Я наздогнав мисливцiв перед самою битвою, Ваша Величносте, – сказав той, уклоняючись. – Хотiв був поговорити з вами, але прiрводемон випередив мене. Я чув, що ваша бесiда з ним вийшла досить жвавою.

– Але ж виходить, що ти прибув багато годин тому! Що ти робив увесь цей час? Як я мiг не помiтити тебе?

– У мене були… деякi справи, – вiдказав Дотепник. – Та я не мiг прогавити це полювання й допустити, щоби вам бракувало мене.

– Поки що я непогано справлявся без тебе.

– Та все ж були не-Дотепою, – зауважив жартiвник.

Далiнар приглядався до вбраного в чорне чоловiка. І що вiн за один, цей Дотепник? Розуму в нього не вiдбереш. Та все ж вiн надто вiльнодумний, як недавно продемонстрував випадок iз Ренарiном. Дотепник справляв дивне враження, i Далiнар нiяк не мiг розкусити його.

– Ясновельможний Садеасе, – мовив штукар, потягуючи вино. – Менi надзвичайно шкода бачити вас тут.

– А я гадаю, – сухо кинув Садеас, –

Страница 108

о в глибинi душi ти радiеш. Адже я завжди приношу тобi стiльки втiхи.

– На жаль, це правда, – вiдказав Дотепник.

– На жаль?

– Саме так. Бачите, Садеасе, з вами занадто легко. Брати вас на глум пiд силу навiть темному й недоумкуватому хлопчику на побiгеньках – та ще й iз неабиякого перепою. Менi немае чого п’ястися: сама ваша натура немов насмiхаеться з моiх кпинiв. І зрештою виходить, що через вашу непролазну тупiсть я видаюся неумiйком.

– Послухайте, Елгокаре, – не витримав Садеас. – Чи так уже конче ми повиннi терпiти цього… цю iстоту?

– А менi вiн подобаеться, – сказав Елгокар, усмiхаючись, – бо звеселяе мене.

– За рахунок тих, хто вiдданий вам.

– Рахунок? – втрутився Дотепник. – Та ви нiколи й сфери менi не заплатили. Але нi, прошу вас, навiть не пропонуйте. Я не можу прийняти ваших грошей, оскiльки знаю, скiльком iще ви маете заплатити, щоб отримати бажане.

Садеас почервонiв, але стримався.

– Жарт про повiй, Дотепнику? І це все, на що ти здатний?

Той знизав плечима.

– Я прагну засвiдчити iстину, де б не стикнувся з нею, ясновельможний Садеасе. У кожного свое призначення. Я задаю перцю, а ви перчите, якщо котрась дае.

Садеас зацiпенiв, а тодi з червоного став багровим.

– Ти просто жалюгiдний блазень.

– Ну, якщо Дотепник – блазень, то людям можна лише поспiвчувати. Пропоную вам от що, Садеасе. Якщо, вiдкривши рота, ви не скажете нiчого смiховинного, я дам вам спокiй до кiнця тижня.

– Що ж, я мислю, це буде не так уже й складно.

– І ви зразу ж сiли в калошу, – зiтхнувши, мовив Дотепник. – Адже сказали «я мислю», а я не уявляю собi нiчого смiховиннiшого, нiж вас – мислячого. А як щодо тебе, юний княжичу Ренарiне? Твiй батько хоче, щоб я дав тобi спокiй. А ти можеш вiдкрити рота i сказати хоч щось несмiшне?

Погляди присутнiх звернулися до Ренарiна, який стояв позаду брата. Молодший княжич мовчав, широко вiдкривши очi, спантеличений загальною увагою. Далiнар почав хвилюватися.

– Хоч щось несмiшне, – повiльно проговорив Ренарiн.

Дотепник засмiявся.

– Овва – гадаю, така вiдповiдь мене задовольнить. Дуже винахiдливо. Якщо ясновельможний Садеас якось утратить самовладання й нарештi вб’е мене, ти зможеш претендувати на вакантну посаду Дотепника. Схоже, твоi мiзки працюють у правильному напрямку.

Ренарiн збадьорився, i це ще бiльше затьмарило настрiй Садеаса. Далiнар пильно стежив за великим князем: рука того саме потяглася до ефеса. Не Сколкозбройця – його Садеас не мав. Але носив при боцi звичайного меча свiтлооких. У його руках це була грiзна зброя – Далiнар не раз бився плiч-о-плiч iз Садеасом i знав, наскiльки майстерно той нею володiе.

Дотепник ступив уперед.

– То як, Садеасе? – тихо запитав вiн. – Зробите Алеткару послугу, вибавивши його вiд присутностi нас обох?

Вбивство королiвського Дотепника не заборонялося законом. Але вчинивши його, Садеас заразом позбувся би титулу та земель. Бiльшiсть вважали такий обмiн надто нерiвноцiнним, щоби пiти на цей крок вiдкрито. Звичайно, якби хтось спромiгся вбити Дотепника так, щоб нiяких свiдкiв i кiнцi в воду, – тодi зовсiм iнша справа.

Садеас повiльно забрав долоню з рукiв’я меча, коротко кивнув королю i вiдiйшов прiч.

– Дотепнику, – мовив Елгокар. – Садеас користуеться моею прихильнiстю. Не треба його так мучити.

– Я не згоден, – вiдказав той. – Бути у фаворi в короля – для бiльшостi це й так достатня мука. Але не для нього.

Король зiтхнув i перевiв погляд на Далiнара.

– Я маю пiти й заспокоiти Садеаса. Але все хотiв тебе запитати: чи з’ясував ти щось у тiй справi, про яку я згадував ранiше?

Далiнар похитав головою.

– Мою увагу поглинули потреби армii. Але я займуся цим просто зараз, Ваша Величносте.

Правитель кивнув i поспiшив услiд Садеасу.

– Про що це вiн, батьку? – запитав Адолiн. – Усе ще ввижаються шпигуни?

– Нi, – вiдповiв Далiнар, – тут дещо новеньке. Я незабаром тобi покажу.

Великий князь глянув на Дотепника. Вбраний у чорне чоловiк почергово хрускав суглобами пальцiв, дивлячись на Садеаса, а потому подався геть.

– Менi вiн до вподоби, – повторив Адолiн.

– Можливо, колись я i погоджуся з тобою, – сказав Далiнар, потираючи пiдборiддя. – Ренарiне, – продовжив вiн, – принеси менi рапорти про поранених. Адолiне, ходiмо зi мною. Треба перевiрити те, про що говорив король.

Обидва сини виглядали спантеличеними, але зробили, як велiв батько. Далiнар попрямував по плато в тому напрямку, де лежала туша прiрводемона.

«Що ж, давай подивимось, чим спричинене твое занепокоення цього разу, племiннику», – подумав вiн.

* * *

Адолiн крутив у руках довгого ременя – майже у п’ядь завширшки, у палець завтовшки та з нерiвним, обiрваним кiнцем. Це була попруга королевого сiдла – шкiряний пас, що затягувався пiд кiнським животом. Пiд час битви вона несподiвано трiснула, так що сiдло – а з ним i вершник – злетiли долi.

– Ну, i що ти думаеш? – запитав Далiнар.

– Не знаю, – вiдповiв Адолiн. – Вона не виглядае зношеною, та гадаю, все ж вiдслужила свое, бо

Страница 109

накше б не трiснула, адже так?

Із задумливим виглядом Далiнар знову взяв ремiнь iз синових рук. Небо вже темнiло, а солдати й досi не привели мостонавiдноi команди.

– Батьку, – запитав Адолiн, – а чому Елгокар попросив нас зайнятися цим? Вiн що, хоче, щоби ми всипали конюхам за неналежний догляд за його сiдлом? Чи, може … – Адолiн замовк, несподiвано збагнувши сенс батькового мовчання. – Король вважае, що попругу пiдрiзали навмисно, так?

Далiнар кивнув. Вiн вертiв ремiнь у вкритих бронею пальцях, й Адолiн приблизно уявляв собi, що той про все це думае. Попруга могла сильно зноситися й трiснути, особливо натягнута пiд вагою вершника у Сколкозбруi. Ремiнь порвався якраз у мiсцi з’еднання з сiдлом, тобто там, де конюхи цiлком могли не помiтити трiщини. Таким було найрацiональнiше пояснення. Та якщо глянути на всю цю iсторiю трохи пiдозрiливiшими очима, могло здатися, що не обiйшлося тут без якогось пiдлого трюку.

– Батьку, – мовив Адолiн, – у нього розвиваеться справжня параноя. Ти й сам це знаеш.

Далiнар мовчав.

– Вiн бачить найманого вбивцю в кожнiй тiнi, – вiв далi Адолiн. – Попруги трiскали, трiскають i будуть трiскатись. Та це не означае, що хтось зазiхав на його життя.

– Якщо король занепокоений, – вiдказав Далiнар, – ми повиннi розiбратися з цим. Лiнiя розриву з одного боку рiвнiша, так нiби хтось пiдрiзав ременя, щоби той луснув, коли натягнеться.

Адолiн нахмурився.

– Може, й так, – сам вiн цього не помiтив. – Однак лишень помiркуй над цим, батьку. Навiщо комусь рiзати його попругу? Якщо на вершнику Сколкозбруя, падiння з коня йому нiчим не загрожуе. Якщо це й був замах на життя, то напрочуд недолугий.

– Якщо мала мiсце спроба вбивства, – вiдповiв Далiнар, – нехай навiть i недолуга, тодi нам е про що хвилюватися. Це сталося, коли ми його охороняли, а королiвського коня готували нашi конюхи. Ми повиннi прояснити цю справу.

Адолiн застогнав, i якась частина його невдоволення прорвалася назовнi.

– Довкола вже й так шепчуться, що ми стали улюбленцями й особистими охоронцями короля. А що говоритимуть, коли поповзуть чутки, що ми ретельно розслiдуемо кожен виплiд його параноiдальноi уяви, яким би абсурдним вiн не був?

– Менi завжди було байдуже, хто й що балакае.

– Ми гайнуемо весь свiй час на бюрократичну тяганину, доки iншi здобувають багатство та славу. Ми рiдко беремо участь у вилазках на плато, тому що зайнятi дурнею на кшталт цiеi! Ми маемо бути там, на полi битви, якщо збираемося наздогнати Садеаса!

Далiнар дивився на сина i все бiльше хмурнiшав, тож Адолiн прикусив язика, перш нiж iз нього зiрвалася чергова фiлiппiка.

– Бачу, що розмова в нас уже не про порвану попругу, – зауважив Далiнар.

– Я… Менi шкода. Я говорив, не подумавши.

– Напевно, так i було. Але, знову ж таки, менi, ймовiрно, треба було це почути. Я помiтив, що тобi не надто сподобалося, як я щойно утримав тебе вiд сутички з Садеасом.

– Я знаю, що ти його також ненавидиш, батьку.

– Ти знаеш менше, нiж гадаеш, – сказав Далiнар. – За хвилину ми спробуемо цьому зарадити. Але зараз, присягаюсь… ця попруга й справдi виглядае так, наче ii попсували. Можливо, ми щось упускаемо. Це могло бути частиною якогось масштабнiшого задуму, але щось пiшло не так, як планувалося.

Адолiн мовчав. Усе це здавалося аж надто притягнутим за вуха, але якщо в цiлому Рошарi й iснував прошарок людей, що полюбляв саме такi, максимально заплутанi, змови, то це алетiйськi свiтлоокi.

– Гадаеш, це робота одного з великих князiв?

– Усе може бути, – вiдповiв Далiнар, – та я сумнiваюся, що його смерть комусь iз них наруч. Допоки править Елгокар, вони ведуть цю вiйну, як самi хочуть, i лише набивають своi калитки. Вiн не висувае до них жодних вимог. Якраз такий король iм i потрiбен.

– Люди подекуди прагнуть посiсти трон заради самих лише почестей.

– Щира правда. Коли повернемося, розвiдай, чи не нахвалявся хтось аж надто сильно останнiм часом. З’ясуй також, чи Ройон усе ще сердиться на Дотепника за ту образу пiд час бенкету минулого тижня, i нехай Талата прогляне контракти, якi запропонував королевi великий князь Бетаб за використання його чалiв. Попереднього разу в текст «вкралося» формулювання, яке пiдкрiпило б його претензii на престол при виборi наступника. Вiн просто знахабнiв вiдтодi, як поiхала твоя тiтка Наванi.

Адолiн кивнув.

– Спробуй також вiдстежити походження попруги, – мовив Далiнар. – Покажи ii лимаревi – нехай скаже, що вiн думае про цей розрив. Розпитай конюхiв, чи не помiтили вони чогось пiдозрiлого, й уважно пильнуй, чи не муляють комусь iз них у кишенi невiдомо звiдки роздобутi сфери, – вiн помовчав. – І збiльш удвiчi охорону короля.

Адолiн обернувся й глянув на павiльйон. Звiдти якраз виходив Садеас. Княжич примружив очi:

– А чи не думаеш ти…

– Нi, – перебив його Далiнар.

– Садеас – справжнiй в’юн.

– Сину, ти повинен позбавитися цiеi нав’язливоi iдеi. Вiн любить Елгокара, чого не скажеш про бiльшiсть iнших. Вiн один iз небагатьох, кому я довiрив би безпеку коро

Страница 110

я.

– Скажу тобi прямо, батьку, що я б не зробив того самого.

Якусь мить Далiнар мовчав.

– Ходiмо зi мною, – вiн передав Адолiну сiдельну попругу й попрямував через плато в напрямку до павiльйону. – Хочу показати тобi дещо, пов’язане з Садеасом.

Адолiн покiрно рушив услiд. Вони пройшли повз освiтлений павiльйон. Усерединi темноокi служники подавали наiдки та напоi, а жiнки сидiли й писали повiдомлення чи хронiки битви. Свiтлоокi збуджено й просторiкувато перемовлялися мiж собою, вихваляючи хоробрiсть короля. Їхнiй одяг був темних чоловiчих тонiв: червонувато-коричневий, темно-синiй, кольору лiсовоi зеленi або насичено цеглисто-жовтогарячий.

Далiнар пiдiйшов до великого князя Вами, котрий стояв надворi в оточеннi власного почту свiтлооких. На ньому була стильна довга брунатна мантiя з численними прорiзами, з-пiд яких проглядала яскраво-жовта шовкова пiдкладка. Це був дещо приглушений варiант актуальноi моди – не настiльки нарочитий, як повнiстю шовкове вбрання. Адолiну сподобався такий фасон.

Сам Вама був круглолицим, лисiючим чоловiком. Залишки його коротко пiдстриженого волосся стирчали догори, а очi були свiтло-сiрi. Князь мав звичку мружити iх, що вiн i зробив, коли пiдiйшли Далiнар iз сином.

«Що вiдбуваеться?» – подумав Адолiн.

– Ясновельможний, – сказав Далiнар, звертаючись до Вами, – я прийшов переконатися, що про ваш комфорт подбали.

– Я би почувався максимально комфортно, якби ми могли негайно пуститися у зворотний шлях, – Вама люто зиркнув за сонце, що ховалося за обрiй, немов ганив його за якусь провину. Такий поганий настрiй узагалi-то був невластивий йому.

– Я впевнений, що моi люди поспiшають з усiх сил, – промовив Далiнар.

– Ми б не забарилися аж так допiзна, якби ви весь час не затримували нас по дорозi сюди, – вiдказав Вама.

– Обережнiсть не бувае зайвою, – вiдповiв Далiнар. – До речi, про обережнiсть: iснуе дещо, про що я хотiв би переговорити з вами. Чи не могли б ви кiлька хвилин побесiдувати зi мною й сином наодинцi?

Вама насупився, однак дозволив Далiнаровi вiдвести себе вбiк вiд почту. Адолiн рушив услiд, почуваючись усе бiльше й бiльше спантеличеним.

– А ця тварюка була здоровенною, – мовив Далiнар до Вами, киваючи в бiк поверженого прiрводемона. – Найбiльшою з усiх, якi я бачив.

– Гадаю, що так.

– Я чув, нiби вашi нещодавнi вилазки на плато увiнчались успiхом, i ви самостiйно здобули кiлька залялькованих прiрводемонiв. Вас можна привiтати.

Вама стенув плечима:

– Упольованi нами особини були невеличкi. Нiчого схожого на те яхонтосерце, яким заволодiв сьогоднi Елгокар.

– Маленьке яхонтосерце все ж краще, нiж нiчого, – ввiчливо сказав Далiнар. – Ходять чутки, нiби ви плануете укрiпити стiни вашого вiйськового табору.

– Гм? Так. Залатати кiлька проломiв, покращити обороннi споруди.

– Я неодмiнно сповiщу Його Величнiсть, що ви бажаете оплатити додатковий доступ до Душезаклиначiв.

– Душезаклиначiв? – обернувся до нього Вама, нахмурившись.

– Вам знадобиться деревина, – спокiйним тоном пояснив Далiнар. – Адже ви не зможете замурувати отвори у стiнах без риштовання. А тут, на цих вiддалених рiвнинах, – це ще наше щастя, що в нас е Душезаклиначi, щоби створювати простi речi на зразок дерева, хiба не так?

– Ну-у… так, – протяг Вама, усе бiльше насуплюючись. Адолiн перевiв погляд iз нього на батька. У цiеi розмови був якийсь пiдтекст. Далiнар мав на увазi не лише деревину для стiн – адже всi великi князi користувалися Душезаклиначами, щоби годувати своi армii.

– Король виявляе надзвичайну щедрiсть, дозволяючи доступ до своiх Душезаклиначiв, – гнув свою лiнiю Далiнар. – Ви згоднi зi мною, Вамо?

– Я зрозумiв, до чого ви ведете, Далiнаре, – сухо промовив великий князь. – Нема потреби й далi тицяти мене носом.

– Я нiколи не користувався славою делiкатноi людини, Ваша Ясновельможносте. А от в ефективностi менi не вiдмовиш, – вiдповiв Далiнар i покрокував геть, махнувши синовi, щоб iшов слiдом.

Адолiн так i зробив, озираючись через плече на iншого великого князя.

– Вiн прилюдно нарiкав на непомiрну плату, якоi вимагае Елгокар за право користування своiми Душезаклиначами, – тихо сказав Далiнар.

Це була основна форма оподаткування, яку король наклав на великих князiв. Сам Елгокар не боровся за яхонтосерця i, ясна рiч, не здобував iх, окрiм як iнколи на полюваннi. Як i годилося монарху, вiн тримався осторонь вiд особистоi участi у вiйнi.

– І це означае?.. – не зрозумiв Адолiн.

– Тож я нагадав Вамi, наскiльки сильно вiн залежить вiд короля.

– Що ж, гадаю, це важливо. Але до чого тут Садеас?

Далiнар не вiдповiв. Вiн i далi простував по плато, пiдступаючи до краю урвища. Адолiн очiкувально слiдував за ним. За кiлька секунд хтось пiдiйшов до них ззаду, подзенькуючи Сколкозбруею. На край провалля обiч Далiнара ступив Садеас. Забачивши його, Адолiн витрiщив очi, а Садеас здiйняв брову, проте нiчого не сказав щодо його присутностi.

– Далiнаре, – озвався Садеас, звертаючи погляд уперед та окидаючи ним Рiвнини.

Страница 111

– Садеасе, – розмiреним голосом коротко кинув Далiнар.

– Ти говорив iз Вамою?

– Так. Вiн швидко збагнув, до чого я хилю.

– Ще б пак, – у голосi Садеаса промайнула подоба веселостi. – Я б на твоему мiсцi iншого й не чекав.

– Ти сказав йому, що пiднiмаеш плату за деревину?

Садеас контролював единий великий лiс в окрузi.

– Подвоюю, – уточнив Садеас.

Адолiн озирнувся через плече. Вама спостерiгав за ними, i вираз його обличчя метав блискавицi, мов небо у великобурю. З землi довкола нього – немов бульбашки з гейзера – здiймалися спрени гнiву, схожi на невеличкi калюжки киплячоi кровi. Далiнар i Садеас, якi об’едналися, – змiст такого послання був прозорим i недвозначним. «Ага… так ось чому вони запросили його на полювання, – збагнув Адолiн, – щоби зманiпулювати ним».

– Гадаеш, це спрацюе? – запитав Далiнар.

– Упевнений, що так, – вiдказав Садеас. – Вама швидко стае поступливим, якщо притиснути його до стiни: вiн зрозумiе, що краще користуватися Душезаклиначами, нiж витрачати цiлий статок, щоби протягнути лiнiю постачання аж iз Алеткару.

– Можливо, нам варто повiдомити короля про такий стан речей, – мовив Далiнар, кидаючи погляд на монарха, котрий стояв у павiльйонi, не вiдаючи про те, що сталося.

Садеас зiтхнув:

– Я намагався, проте йому бракуе тями для такоi роботи. Дай йому спокiй, Далiнаре, нехай займаеться своiми справами. У нього на умi великi iдеали справедливостi, в iм’я яких вiн скаче в бiй iз батьковими ворогами, високо здiйнявши меча.

– Здаеться, останнiм часом його менше турбують паршендi, а бiльше вбивцi, якi скрадаються в нiчнiй темрявi, – сказав Далiнар. – Хлопцева зацикленiсть непокоiть мене. Я не розумiю, звiдки вона береться.

Садеас засмiявся:

– Далiнаре, ти серйозно?

– Я завжди серйозний.

– Знаю, знаю. Але ж ти не можеш не бачити, звiдки в його параноi ростуть ноги!

– З того, як убили його батька?

– З того, як поводиться з ним дядько! Тисяча охоронцiв? Зупинки на кожнiсiнькому плато, щоб солдати мали час «убезпечити» наступне? Далiнаре, ну чесне слово…

– Обережнiсть не бувае зайвою.

– Таку обережнiсть iншi називають параноею.

– Кодекс…

– Кодекс – це добiрка iдеалiстичноi маячнi, – перебив його Садеас, – вигаданоi поетами, щоб описати, яким, на iхню думку, мав би бути цей свiт.

– Гавiлар вiрив у цi iдеi.

– То й поглянь, де вiн через них опинився.

– А де був ти, Садеасе, коли вiн боронив свое життя?

Той примружив очi:

– Ми що, знову будемо пережовувати минуле? Мов колишнi коханцi, якi випадково зустрiлися на бенкетi?

Далiнар мовчав. Адолiн уже вкотре був спантеличений природою iхнiх стосункiв. Шпильки були невдаванi: досить було лишень глянути в iхнi очi, щоби зрозумiти: вони заледве терпiли один одного.

Та водночас ось вони, полюбуйтеся, – не iнакше як розробляють i втiлюють у життя спiльний план, в якому ще одному великому князю вiдведена роль марiонетки.

– Я захищатиму хлопця по-своему, – сказав Садеас, – а ти чини, як знаеш. Але не жалiйся менi на його одержимiсть, коли сам же й наполягаеш, щоби вiн i спати лягав у формi – просто, знаете, на випадок того, якщо раптом паршендi, усупереч здоровому глузду й попри вiдсутнiсть прецедентiв, вирiшать напасти на вiйськовi табори. І справдi – «звiдки вона береться»?

– Ходiмо, Адолiне, – сказав Далiнар, повертаючись, щоби податися геть.

– Далiнаре, – гукнув iззаду Садеас.

Той зупинився, озираючись.

– Ти вже знайшов вiдповiдь? – запитав Садеас. – Чому вiн написав тi слова?

Далiнар похитав головою.

– Ти й не знайдеш ii, – додав великий князь. – Це гонитва за химерами, старий друзяко. Вона й терзае твою душу. Я знаю, що вiдбуваеться з тобою у великобурi. Твiй розум трiщить по швах вiд усiх тих тягарiв, якi ти на себе звалив.

Далiнар продовжив свiй шлях. Адолiн поспiшав за ним. Про що це вони щойно говорили? Як це – «вiн» написав? Чоловiки не пишуть. Адолiн розкрив було рота, щоби про це запитати, але вчув батькiв настрiй. Тепер був не час його смикати.

Разом iз Далiнаром вiн пiдiйшов до невисокого скелястого пагорка на плато. Вони вибралися на його вершину й глянули звiдти на поверженого прiрводемона. Далiнаровi люди продовжували утилiзувати його панцир i м’ясо.

Син iз батьком постояли там якийсь час, Адолiна переповнювали запитання, але вiн нiяк не мiг знайти спосiб правильно iх сформулювати.

Нарештi Далiнар заговорив:

– Чи розповiдав я тобi коли-небудь, якими були останнi зверненi до мене слова Гавiлара?

– Нi, нiколи. Мене завжди цiкавило, що саме тодi сталося.

– «Брате, слiдуй Кодексу цiеi ночi. Вiтри навiюють щось дивне» – ось що вiн менi сказав. Це були його останнi адресованi менi слова, i зразу пiсля них вiн розпочав бенкет, приурочений до пiдписання угоди.

– Я не знав, що дядько Гавiлар дотримувався Кодексу.

– Вiн i був першим, хто його менi показав. Гавiлар знайшов десь його, цю релiквiю стародавнього Алеткару, ще тодi, коли ми щойно об’едналися. І почав дотримуватися його незадовго до смертi, – Далiнар помо

Страница 112

чав, немов йому забракло слiв. – То були дивнi днi, сину. Джасна та я не знали що й думати про змiни, якi вiдбувалися з Гавiларом. Я ж бо тодi вважав Кодекс дурiстю, навiть той його параграф, який вимагае вiд офiцера не вживати алкогольних напоiв у часи вiйни. Особливо його, – голос князя ще бiльше стишився. – Коли вбивали Гавiлара, я валявся на долiвцi, п’яний, як чiп. Пам’ятаю голоси тих, хто намагався мене розбудити, але вино геть задурманило менi мiзки. Я мав би бути поруч i допомогти йому, – вiн глянув на Адолiна. – Не можна жити минулим. Бо чинити так – безрозсуднiсть. Я виную себе в смертi Гавiлара, але зараз iз цим нiчого не вдiеш.

Адолiн кивнув.

– Сину, я плекаю надiю, що, змушуючи тебе дотримуватися Кодексу впродовж досить тривалого часу, допоможу тобi збагнути – як збагнув колись я – усю його важливiсть. Сподiваюся, тобi не знадобиться такий драматичний приклад, як менi. Так чи iнак, ти маеш розумiти. Ти згадуеш про Садеаса, про те, щоби кинути йому виклик, щоби змагатися з ним. А чи знаеш ти, як повiвся Садеас у нiч смертi мого брата?

– Вiн став манком, – вiдказав Адолiн. Садеас, Гавiлар i Далiнар були добрими друзями аж до самоi смертi короля. Усi це знали. Разом вони пiдкорили Алеткар.

– Так, – промовив Далiнар, – вiн перебував iз королем i почув крики солдатiв, що iх атакуе Сколкозбройний. Уся ця iдея з манком належала Садеасу – вiн надягнув одну з Гавiларових мантiй i кинувся навтьоки замiсть нього. То було суще самогубство, але вiн пiшов на це. Не маючи Збруi, принаджував Сколкозбройного вбивцю кинутися за ним у погоню. Я щиро вважаю, що то був один iз найхоробрiших вчинкiв, якi коли-небудь здiйснював хтось зi знайомих менi людей.

– Але цей план не спрацював.

– Так. І якась частина мене нiколи не пробачить Садеасовi того провалу. Я знаю, що це нерозумно, але вiн мав би залишатися там, iз Гавiларом. Як i я. Ми обое пiдвели нашого короля й не можемо вибачити один одному. Проте його й мене все ще об’еднуе дещо. Того дня ми поклялися, що захистимо Гавiларового сина. Байдуже, якою цiною, байдуже, що може мiж нами статися, – ми захистимо Елгокара. Тож ось чому я тут, на цих Рiвнинах. Не заради слави чи багатства. Я давно збайдужiв до них обох. Я прибув сюди заради брата, якого любив, i заради племiнника, якого люблю безвiдносно до його батька. У певному сенсi саме це й роздiляе мене та Садеаса – те саме, що й об’еднуе. Вiн-бо гадае, що найкращий спосiб захистити Елгокара – це вбивати паршендi. Тож не жалiе нi себе, нi своiх людей – лише вперед, на цi плато, на битву. Гадаю, якась частина його вважае, що я порушую клятву, не чинячи так само. Проте так Елгокара не захистиш. Йому потрiбен надiйний трон i союзники, що пiдтримують його, а не гризня мiж великими князями. Збудувавши сильний Алеткар, ми краще захистимо його, нiж убиваючи наших ворогiв. Такою була мета всього Гавiларового життя – об’еднати великих князiв…

Вiн замовк. Адолiн чекав на продовження, але його не було.

– Садеас, – сказав нарештi княжич. – Менi… дивно чути, що ти називаеш його хоробрим.

– Бо вiн таким i е. А ще хитрим. Інколи я припускаюся помилки, дозволяючи його екстравагантним шатам i витонченим манерам вводити себе в оману, та недооцiнюю його. Проте всерединi Садеас хороша людина, сину. Вiн нам не ворог. Ми iнколи сваримося через дрiбницi, й обое буваемо в цьому виннi. Але вiн стараеться захистити Елгокара, тож я прошу тебе поважати це.

І що на таке вiдповiсти? «Сам ти його ненавидиш, а мене просиш утриматися?»

– Добре, – мовив Адолiн, – я ретельно слiдкуватиму за собою в його присутностi. Але, батьку, я все ж йому не довiряю. Прошу тебе, вiзьми до уваги хоча б гiпотетичну можливiсть того, що вiн не настiльки вiдданий, як ти, i водить тебе за нiс.

– Гаразд, – пообiцяв Далiнар, – я помiркую над цим.

Адолiн кивнув. Це було хоча б щось.

– А що то вiн таке сказав пiд кiнець? Про якусь писанину?

Далiнар не поспiшав iз вiдповiддю.

– Це наша з ним спiльна таемниця. Крiм нас, лише Джасна й Елгокар знають про неi. Я довгенько роздумував над тим, чи варто тобi про це казати, адже ти займеш мое мiсце, якщо я загину. Я розповiдав тобi про останнi слова, якi сказав менi брат.

– Просив тебе дотримуватися Кодексу.

– Так. Але це не все, вiн сказав i ще дещо, просто не усно. Натомiсть цi слова вiн… написав.

– Гавiлар умiв писати?

– Коли Садеас знайшов тiло короля, вiн також виявив, що на уламку дошки Гавiларовою ж власною кров’ю щось нашкрябано. «Брате, – говорилося там, – пiдбери найважливiшi слова, якi лишень може сказати чоловiк». Садеас заховав той уламок, а Джасна пiзнiше прочитала нам текст. Якщо вiн i справдi вмiв писати – а iншi можливостi видаються малоймовiрними, – то тримав цей ганебний секрет за сiмома печатями. Як я й казав, пiд кiнець життя його вчинки здавалися дуже дивними.

– А що це означае? Цi слова?

– Це цитата, – сказав Далiнар, – зi старовинноi книги пiд назвою «Шлях королiв». У своi останнi днi Гавiлар любив, щоби йому читали з цього фолiанта i часто менi

Страница 113

про нього говорив. Донедавна я не знав, що ця цитата саме звiдти, – Джасна з’ясувала це для мене. Тепер цю книгу прочитали менi вже кiлька разiв, але поки що я не знайшов нiчого, що могло би пояснити, чому вiн написав саме цi слова, – великий князь помовчав. – Променистi використовували цей текст як своерiдний путiвник по життю, як джерело повчань щодо того, як правильно його проживати.

Променистi? «Прародителю бур!» – подумав Адолiн. Адже батьковi галюцинацii… нерiдко здавалися якось пов’язаними з Променистими. Тож це був iще один доказ того, що iх породжувало Далiнарове почуття провини за смерть брата.

Але чим мiг Адолiн допомогти йому?

Камiння позаду них заскреготiло пiд закутими в метал ногами. Княжич обернувся й шанобливо кивнув королю, котрий пiдходив до них, – усе ще в своiй золотiй Сколкозбруi, хоча шолома вiн уже зняв. Елгокар був на кiлька рокiв старшим за Адолiна та мав мужне обличчя з випнутим носом. Дехто вважав, що в нього iстинно королiвськi манери й гiдна монарха постава, а жiнки, до думки яких Адолiн прислухався, по секрету зiзнавалися, що вважають його привабливим.

Звiсно, не таким красенем, як Адолiн, однак усе ж примiтним.

Але iхнiй правитель був одружений. Його дружина, королева, залишилася в Алеткарi, де займалася чоловiковими справами.

– Дядьку, – мовив Елгокар, – хiба ми не можемо пуститися в дорогу? Я впевнений, що нам, Сколкозбройним, пiд силу перестрибнути цю прiрву. Тож ти i я змогли би незабаром повернутися до таборiв.

– Я не залишу своiх людей, Ваша Величносте, – вiдказав Далiнар. – І сумнiваюся, що ви захочете впродовж кiлькох годин поодинцi бiгти цими плато, пiдставляючись пiд удар i не маючи належноi охорони.

– Напевно, ти маеш рацiю, – вiдказав король. – Так чи iнак, я все ж хотiв подякувати тобi за сьогоднiшнiй вияв хоробростi. Схоже, я вкотре завдячую тобi життям.

– Оберiгати життя мого правителя – це ще одна звичка, яку я щосили намагаюся культивувати в собi, Ваша Величносте.

– Менi залишаеться тiльки радiти з цього. Ти перевiрив те, про що я тебе просив? – Елгокар кивнув на ремiнь, що його, як раптом усвiдомив Адолiн, вiн усе ще стискав у своiх закованих у броню пальцях.

– Так, – вiдповiв Далiнар.

– Ну i?

– Ми не змогли встановити, Ваша Величносте, – мовив Далiнар, беручи в сина попругу й передаючи ii королю. – Можливо, ii i пiдрiзали. З одного боку лiнiя розриву рiвнiша. Так нiби пас ослабили, щоби вiн неминуче луснув.

– Я так i знав! – Елгокар пiднiс ременя до очей, уважно оглядаючи.

– Ми не лимарi, Ваша Величносте, – вiв далi князь. – Треба, щоби фахiвцi оглянули попругу з обох бокiв та висловили свою думку. Я доручив Адолiну зайнятися цим.

– Їi справдi порiзали, – сказав Елгокар. – Я чiтко це бачу – ось тут, у цьому мiсцi. Тож укотре повторюю тобi, дядьку: хтось намагаеться мене вбити. Вони хочуть моеi смертi, як колись хотiли i батьковоi.

– Але ж ви не думаете, нiби це зробили паршендi, – промовив украй спантеличений Далiнар.

– Я не знаю, хто це зробив. Цiлком можливо, котрийсь iз учасникiв цього ж полювання.

Адолiн насупився. На що це натякае Елгокар? Бiльшiсть присутнiх на цiй ловитвi були людьми Далiнара.

– Ваша Величносте, – вiдверто мовив Далiнар, – ми розберемося з цим. Але ви маете готувати себе до думки, що це мiг бути просто нещасний випадок.

– Ти не вiриш менi, – з категоричнiстю в голосi сказав Елгокар. – Нiколи менi не вiриш.

Далiнар зробив глибокий вдих, i Адолiн помiтив, як його батько бореться з собою, щоби стриматися.

– Я такого не говорив. Навiть потенцiйна загроза вашому життю надзвичайно мене хвилюе. Але я наполягаю, щоби ви не робили поспiшних висновкiв. Як слушно зазначив Адолiн, це був би надзвичайно недолугий спосiб зазiхнути на ваше життя. Падiння з коня практично нiчим не загрожуе вершниковi, який мае на собi Сколкозбрую.

– Так, але ж це сталося на полюваннi, – гнув свое Елгокар. – Можливо, вони хотiли, щоби мене розтерзав прiрводемон.

– Ловитва не мала становити для нас загрози, – не здавався Далiнар. – Планувалося, що ми обстрiлюватимемо великопанцирника з безпечноi вiдстанi, а тодi пiдскачемо ближче й покiнчимо з ним.

Примружившись, Елгокар глянув на Далiнара, а тодi на Адолiна. На якусь мить здалося, нiби король пiдозрюе iх. Але цей вираз одразу ж зник iз його очей. А може, Адолiновi просто привидiлося? «Прародителю бур!» – подумав вiн.

Ззаду долинав голос Вами, який гукав короля. Елгокар глянув на нього й кивнув.

– Питання ще не закрите, дядьку, – сказав вiн Далiнаровi. – З’ясуй, що й до чого з цiею попругою.

– Буде зроблено.

Король вiддав йому ременя й пiшов, подзенькуючи обладунком.

– Батьку, – одразу ж почав Адолiн, – ти помiтив…

– Я поговорю з ним про це, – обiрвав його Далiнар, – пiдберу момент, коли вiн трохи заспокоiться.

– Але…

– Я поговорю з ним, Адолiне. А ти займися попругою. Та йди збирай своiх людей, – вiн кивнув у бiк чогось аж ген на заходi. – Здаеться, я бачу мостонавiдну команду.

«Нарештi», – подумав Адолiн, прослiд

Страница 114

увавши за його поглядом. Удалинi виднiлася невеличка купка постатей, якi перетинали плато, високо здiйнявши Далiнарiв стяг, та вели за собою групу обслуги з переносним мостом Садеаса на плечах. Їм знадобився один iз них, оскiльки його можна було доправити швидше, нiж громiздкi мости Далiнара, до яких припрягали чалiв.

Адолiн поспiшив геть, щоби належним чином розпорядитися, хоча нiяк не мiг зосередитись: у головi крутились батьковi слова, передсмертне послання Гавiлара, а тепер ще й недовiрливий погляд короля. Скидалося на те, що йому буде над чим поламати голову пiд час довгоi поiздки назад до таборiв.

* * *

Далiнар провiв поглядом сина, який метнувся виконувати його наказ. Адолiнiв нагрудник усе ще вкривало павутиння трiщин, хоча Буресвiтло вже не сочилося з них. Через деякий час обладунок самовiдновиться. Вiн зберiг би здатнiсть до регенерацii, навiть якби був повнiстю розбитий.

Його хлопчик любив понарiкати, та все ж кожен хотiв би мати такого сина. До самозречення вiрний, iнiцiативний i з неабияким талантом полководця. Солдати його шанували. Може, вiн i тримався з ними дещо запанiбрата, але таке можна пробачити. Можна було би заплющити очi навiть на його гарячковiсть, якби вiн навчився обертати ii собi на користь.

Далiнар полишив юнака займатися своiми справами, а сам пiшов перевiрити, як там Баский. Вiн знайшов свого ришадiума бiля конюхiв, котрi влаштували iмпровiзовану загорожу з пiвденного боку плато. Вони перев’язали йому садна, i кiнь бiльше не припадав на одну ногу.

Далiнар поплескав велетенського жеребця по шиi, зазираючи в його непроглядно чорнi очi. Кiнь здавався присоромленим.

– Ти не винен, що я вилетiв iз сiдла, Баский, – сказав Далiнар заспокiйливим тоном. – Я лиш радiю з того, що тобi не надто сильно дiсталося.

Вiн обернувся до ближнього конюха:

– Дай йому сьогоднi ввечерi бiльше корму та двi хрусткодинi.

– Слухаю, Ваша Ясновельможносте. Але вiн не iстиме бiльше належного. Скiльки ми не пробували годувати його додатково, а Баский завжди вiдмовляеться.

– Сьогоднi iстиме, – запевнив Далiнар, знову плескаючи ришадiума по шиi. – Вiн бере iжу лише тодi, коли вiдчувае, що заслужив ii. Отак-то, синку.

Хлопчина виглядав спантеличеним. Як i бiльшiсть конюхiв, вiн гадав, що ришадiум – це просто ще одна порода скакунiв. Неможливо вповнi збагнути, що це за тварини, доки одна з них не прийме тебе як наiзника. Це як носити Сколкозбрую – абсолютно непередаваний словами досвiд.

– Щоби з’iв менi обидвi хрусткодинi, – сказав Далiнар, тицяючи в коня пальцем. – Ти заслужив iх.

Баский невпевнено зафиркав.

– А я кажу, заслужив, – повторив князь. Кiнь заiржав, вочевидь вдоволений. Далiнар перевiрив, як там його нога, а тодi кивнув конюховi:

– Як слiд пiклуйся про нього, синку. Назад я поiду на iншому.

– Слухаю, Ваша Ясновельможносте.

Йому пiдiбрали скакуна – мiцну мишасту кобилу. Далiнар iз особливою обережнiстю забрався у сiдло. Звичайнi конi завжди здавалися йому надто тендiтними.

Елгокар виiхав зразу ж за першим загоном, Дотепник обiч короля, а Садеас, як помiтив Далiнар, скакав, трохи вiдставши, на безпечнiй вiдстанi вiд жартiвника.

Обслуга мовчки чекала, вiдпочиваючи, поки король iз процесiею перетинали мiст. Як i бiльшiсть команд Садеаса, вона являла собою мiшанину з людського непотребу. Чужинцi, дезертири, злодii, вбивцi та раби. Багато з них, напевно, заслуговували на покарання, але той жахливий спосiб, у який Садеас згодовував iх м’ясорубцi вiйни, викликав у Далiнара вiдразу. Скiльки ще мае минути часу, перш нiж вiн виявиться не в змозi поповнювати мостонавiднi команди годящими кадрами? Невже будь-хто з людей, навiть убивця, заслуговував на таку долю?

У пам’ятi Далiнара мимоволi зринув епiзод зi «Шляху королiв». Вiн слухав читанi йому уривки з цiеi книги частiше, нiж вдавав пiд час розмови з Адолiном.

«Якось бачив я худого чоловiчка, що нiс на спинi камiнь, бiльший за його голову, – говорилося в ньому. – Вiн спотикався пiд такою вагою, а сонце пекло його голе тiло, адже на ньому була лише пов’язка на стегнах. Непевною ходою iшов вiн по жвавiй вулицi. Люди розступалися перед ним. Не тому, що спiвчували йому, а тому, що боялися iнерцii його крокiв. Таким, як вiн, дороги не загороджують.

Правитель подiбний до цього чоловiка: вiн шкандибае вперед, зваливши на плечi вагу цiлого королiвства. Багато хто розступаеться перед ним, але так мало тих, хто хоче пiдiйти та допомогти йому нести свiй камiнь. Вони не бажають долучатися до такоi працi, бо iнакше приречуть себе на життя, сповнене зайвих тягарiв.

Того дня я вийшов iз карети, завдав камiнь собi на плечi та понiс, допомагаючи чоловiчковi. Гадаю, моi охоронцi були збентеженi. Можна не звертати уваги на нагого бiдолаху, але не на короля, котрий подiляе його ношу. Можливо, нам варто частiше мiнятися мiсцями. Якщо люди бачитимуть, що король звалюе на себе ношу найнещаснiшого з них, можливо, знайдуться й тi, хто захоче допомогти йому з його власним тягарем – зовсiм невидимим, та все ж таки

Страница 115

застрашливим».

Далiнар був приголомшений тим, що пам’ятае цю оповiдь слово в слово, хоча, напевно, не мав би. Силкуючись докопатися до смислу передсмертного послання Гавiлара, вiн наказував читати собi цю книгу чи не щодня впродовж останнiх кiлькох мiсяцiв.

Великий князь був розчарований, коли з’ясувалося, що залишена Гавiларом цитата не мае однозначного тлумачення. Та вiн усе одно продовжував слухати, хоча й намагався не виказувати свого iнтересу. Ця книга мала погану славу не тiльки тому, що пов’язувалась iз Загубленими Променистими. Історii на кшталт тiеi, де король працюе за чорнороба, належали до ii найменш приголомшливих пасажiв, адже в iнших мiсцях прямо говорилося, що свiтлоокi нижчi за темнооких. А це суперечило воринському вiровченню.

Так, нiчого про це розводитися. Далiнар не кривив душею, коли сказав Адолiновi, нiби його не обходить, що саме про нього балакають. Та якби чутки стали на завадi його спроможностi захистити Елгокара, то почали би становити загрозу, тож вiн мав бути обережний.

Далiнар розвернув кобилу, i ii копита зацокотiли по настилу. Тодi кивнув мостонавiдникам на знак удячностi. Вони були найпослiдущими в армii, та все ж несли на собi тягар королiв.

16. Кокони

За сiм з половиною рокiв до того

– Вiн хоче вiдправити мене у Харбрант, – сказав Кел, умостившись на верхiвцi каменя.

– Он як, справдi? – запитала Ларал, йдучи по краю iншоi брили, якраз навпроти нього. Їi довге чорне волосся, у якому траплялися золотистi пасма, розвiвалося пiд поривами вiтру, поки вона, випроставши руки в сторони, намагалася тримати рiвновагу.

Дуже незвичне волосся. Але, звiсно, ще незвичайнiшими були ii очi – яскравi, блiдо-зеленi. Такi несхожi на свiтло-коричневi чи карi, як-от у жителiв iхнього мiстечка. Бути свiтлооким i дiйсно означало вiдчутно вирiзнятися.

– Так, справдi, – пробуркотiв Кел. – Вiн говорить про це вже декiлька рокiв.

– І ти не сказав менi?

Кел знизав плечима. Вiн i Ларал видерлися на верхiвку невисокого пасма валунiв на схiд вiд Гартстоуна. Тiен, його молодший брат, грався внизу, бiля пiднiжжя, перебираючи камiнцi. Праворуч вiд Кела, у захiдному напрямку, виднiлася купка невисоких пагорбiв. Їхнi схили були всiянi насадженнями напiвдостиглих лавiсових полiпiв.

Окинувши поглядом поля, повнi занурених у роботу селян, вiн вiдчув дивну тугу. Кожен iз цих темно-брунатних полiпiв виросте завбiльшки з добру диню, наповнену зерном. Пiсля просушки вони годуватимуть все мiстечко та армii iхнього ясновельможного. Подвижники, якi проходили iхнiми краями, старанно втлумачували, що Покликання хлiбороба – благородне й одне з найвищих, за винятком Покликання солдата. Натомiсть Келiв батько ледь чутно бурмотiв, що особисто вiн вважае значно почеснiшим годувати королiвство, нiж битися та гинути в безглуздих вiйнах.

– Келе? – наполегливо повторила Ларал. – Чому ти не сказав менi?

– Вибач, – вiдповiв той, – я не був упевнений, наскiльки серйознi його плани. А тому мовчав.

Це була неправда. Вiн знав, що батько говорив абсолютно серйозно. Кел просто не хотiв згадувати, що поiде вчитися на лiкаря, особливо в розмовi з Ларал.

Вона взяла руки в боки:

– Я думала, ти збираешся стати солдатом.

Кел знизав плечима.

Дiвчина закотила очi й перестрибнула зi свого гребеня на камiнь по сусiдству з ним.

– Хiба ти не хочеш стати свiтлооким? Здобути Сколкозбройця?

– Батько каже, що це не так часто трапляеться.

Вона опустилася на колiна бiля нього.

– Я впевнена, що тобi це було би пiд силу.

Цi ii очi, такi яскравi та живi, що виблискували зеленим – кольором самого життя!

Кел усе частiше й частiше вiдчував, що йому подобалося дивитись на Ларал. Суто логiчно вiн розумiв, що з ним вiдбувалося. Батько змалював йому всi етапи дорослiшання з хiрургiчною точнiстю. Проте такi суто теоретичнi описи залишили без пояснення тi надзвичайно сильнi почуття, емоцii, що супроводжували цей процес. Деякi з них були пов’язанi з Ларал чи iншими дiвчатами з мiстечка. Іншi ж стосувалися того дивного покрову меланхолii, який подекуди неждано-негадано огортав Кела.

– Я… – почав було вiн.

– Поглянь, – перебила його Ларал, пiдводячись i вибираючись на верхiвку своеi брили. Їi ошатна жовта сукня майорiла на вiтрi. Мине ще один рiк, i вона почне носити на лiвiй руцi рукавичку – знак того, що дiвчинка перетворюеться на дiвчину. – Та вставай же ти, ну! Поглянь.

Кел звiвся на ноги та глянув на схiд. Там, довкола стовбурiв могутнiх маркелових дерев, розкинулися непролазнi заростi вузлохмизняка.

– Що ти бачиш? – вимогливо запитала Ларал.

– Вузлохмизняк коричневий. Схоже, що вiн усох.

– Там Першопочаток, – сказала вона, вказуючи рукою. – А це – буреземлi. Мiй батько каже, що наша мiсiя – слугувати щитом для вразливiших краiв на заходi, – вона повернулася до хлопця. – За нами стоiть благородна традицiя, Келе, – хоч за темноокими, хоч за свiтлоокими. Ось чому найкращi воiни – завжди уродженцi Алеткару. Великий князь Садеас, генерал Амарам… навiть са

Страница 116

король Гавiлар.

– Гадаю, так i е.

Вона перебiльшено зiтхнула:

– От ненавиджу розмовляти з тобою, коли ти такий.

– Який?

– Такий, як-от зараз. Сам знаеш, який. Нудиш свiтом, зiтхаеш.

– Це ти щойно зiтхнула, Ларал.

– Ти зрозумiв, що я хотiла сказати.

Закопиливши губи, вона зiстрибнула з каменя, полишаючи його самого та вочевидь збираючись ображатися. З нею iнколи таке бувало. Кел залишився, де й був, дивлячись на схiд. Батько дуже хотiв, щоби син став лiкарем, а от сам вiн вагався. І не лише через легенди, що вражали та захоплювали. Вiн вiдчував, що, ставши солдатом, зможе щось змiнити. По-справжньому змiнити. Якась частина його мрiяла вирушити на вiйну, захищати Алеткар, битися плiч-о-плiч зi свiтлоокими героями. Творити добро деiнде, а не в крихiтному мiстечку, куди впливовi люди й носа не потикали.

Вiн опустився на камiнь. Інколи вiн про таке мрiяв, а iнколи йому до всього було байдуже. Безрадiснi почуття чорним вугром звивалися в ньому. Он той вузлохмизняк перестоював бурi, бо рiс дуже скупчено довкола стовбурiв могутнiх маркелових дерев. Їхня кора була вкрита шаром каменю, а гiлки – завтовшки з людську ногу. Але тепер вузлохмизняк усох. Не вижив. Згуртувавшись, зiбратися з силами – цього для нього виявилося замало.

– Каладiне? – долинув iззаду чийсь голос.

Вiн обернувся й побачив Тiена. Його брату виповнилося десять. Мiж ним i Келом було два роки рiзницi, проте здавався вiн куди меншим. Іншi дiти дражнили його «кнопкою», але Лiрiн пояснював, що той просто ще не витягнувся. Може, що й так, але через круглi рум’янi щiчки та тендiтну статуру Тiен i справдi виглядав п’ятилiтнiм карапузом.

– Каладiне, – повторив вiн, тримаючи долонi чашечкою й позираючи на нього широко розплющеними очима, – куди ти дивишся?

– На всохлi кущi.

– А-а. Ти глянь краще сюди.

– Що це?

Тiен розтулив долонi, у яких виявився маленький камiнець, увесь вiдшлiфований водою та вiтром, але з одного боку – iз зазубреною трiщиною. Кел пiднiс його до очей i повертiв, оглядаючи. Камiнець як камiнець – нiчого особливого. Власне, там не було на що й дивитися.

– Це просто галька, – мовив Кел.

– Не просто галька, – вiдказав Тiен, дiстаючи флягу.

Вiн змочив великого пальця й потер ним по пласкому боцi каменя. Вiд вологи той потемнiв, i на обточенiй гiрськiй породi проступила сiтка бiлих вiзерункiв.

– Бачиш? – запитав Тiен, знову простягаючи його Келовi.

У структурi камiнця чергувалися бiлий, коричневий i чорний пласти. Разом вони утворювали дивовижний малюнок. Звiсно, це все ж було нiщо iнше, як звичайнiсiнький камiнь. Проте, сам не вiдаючи чому, Кел зненацька всмiхнувся.

– Молодець, Тiене!

І зробив порух, щоби повернути гальку, але брат похитав головою:

– Я знайшов його для тебе. Щоби розрадити тебе.

– Я…

Це був усього лише дурнуватий камiнець, але якимось незбагненним чином Келiв настрiй i справдi покращав.

– Дякую. Слухай, а знаеш що? Готовий побитися об заклад, що десь серед цих каменiв ховаеться кiлька лургiв. Може, подивимося, чи вдасться нам знайти хоча б одного?

– Так, так, так! – загукав зрадiлий Тiен. Вiн засмiявся й почав спускатися з купи валунiв. Кел рушив був услiд, але зупинився, пригадавши одну з батькових розповiдей.

Із власноi фляжки вiн налив собi в долоню трiшки води та бризнув нею на коричневi заростi вузлохмизняка. Куди б не потрапили розпорошенi краплинки, кущi миттю зеленiли, немов вiн приснув на них фарбою. Хмизняк не всох – вiн просто тимчасово зачах в очiкуваннi бур. Кел спостерiгав, як латки зеленi, поглинувши воду, помаленьку знову в’янули й хирiли, набуваючи коричневого забарвлення.

– Каладiне! – галасував Тiен. Вiн часто називав Кела повним iм’ям, хоч той i просив цього не робити. – Це вiн?

Кел став i собi спускатися iз пасма валунiв, ховаючи до кишенi подарований камiнець. Дорогою вiн проминув Ларал. Вона дивилася на захiд, у бiк маетку своеi родини. Їi батько був градоправителем Гартстоуна. Кел знову вiдчув, що не може вiдiрвати вiд неi очей. Це ii контрастне, двоколiрне волосся було таким гарним!

Вона обернулася до Кела й насупилася.

– Ми тут зiбралися полювати на лургiв, – пояснив вiн, усмiхаючись i жестом вказуючи на Тiена. – Ходiмо з нами.

– Щось ти раптом звеселився.

– Я й сам не розумiю чому. Але почуваюся краще.

– І як вiн це робить, хотiла б я знати?

– Хто i що робить?

– Твiй брат, – сказала Ларал, дивлячись у бiк Тiена. – Вiн змiнюе тебе.

Тiенова голова якраз вигулькнула з-за каменiв. Малюк нетерпляче махав рукою, аж пiдстрибуючи вiд хвилювання.

– Просто важко бути похмурим, коли вiн поряд, – промовив Кел. – Пiшли. Ти хочеш подивитися на лурга чи нi?

– Напевно, хочу, – зiтхнувши, сказала Ларал i простягнула йому руку.

– А це ще навiщо? – запитав Кел, дивлячись на неi.

– Щоби ти допомiг менi спуститися.

– Ларал, з тебе кращий скелелаз, нiж iз мене чи Тiена. Тобi не потрiбна допомога.

– Зате так вийде ввiчливо, дурнику, – не здавалася вона, усе наполегливiше пропонуючи свою ру

Страница 117

у. Зiтхнувши, Кел узяв ii, пiсля чого Ларал, стрибаючи з каменя на камiнь, одразу ж продовжила спуск, навiть не спираючись на неi та зовсiм не потребуючи його допомоги.

«Останнiм часом вона поводиться дуже дивно», – подумав хлопець.

Вони обое долучилися до Тiена, який застрибнув у западину мiж кiлькома валунами. Малий збуджено тикав у щось пальцем. З розколини в одному з каменiв проглядав жмут чогось бiлого й шовковистого – якiсь тонесенькi ниточки, сплетенi в клубок завбiльшки з хлоп’ячий кулак.

– Моя правда, хiба не так? – допитувався Тiен. – Це вiн?

Кел пiдняв фляжку й линув трохи води, яка збiгла краем брили й потрапила на бiлий жмутик. Пiд iмпровiзованим дощем нитки? розчинилися, i кокон розтанув, являючи очам присутнiх маленьку iстоту з гладкою брунатно-зеленою шкiрою. У лурга було шiсть лапок, якими вiн хапався за камiнь, й очi по центру спини. Вiн вистрибнув iз розколини, шукаючи комах. Тiен засмiявся, слiдкуючи, як той стрибае з валуна на валун, приклеюючись до них. Куди б ця iстота не приземлилася, вона скрiзь залишала по собi плями слизу.

Кел вiдкинувся на камiнь, спостерiгаючи за братом i згадуючи днi – не такi вже й далекi, – коли гонитва за лургами здавалася бiльш захопливою справою.

– Ну, – мовила Ларал, склавши руки на грудях, – i що ти тепер робитимеш? Якщо твiй батько спробуе вiдправити тебе в Харбрант?

– Не знаю, – вiдказав Кел. – Лiкарi не беруть в учнi тих, кому ще немае шiстнадцяти Ридань, тож у мене залишаеться час подумати.

У Харбрантi вчилися найкращi лiкарi та цiлителi. Це було вiдомо кожному. Подейкували, нiби там бiльше лiкарень, анiж таверн.

– Схоже, батько змушуе тебе робити те, чого хоче вiн сам, а не чого хочеш ти, – зауважила Ларал.

– Але ж так чинять усi, – мовив Кел, чухаючи потилицю. – Іншi хлопцi не проти бути селянами, оскiльки ними е i iхнi батьки, а Рал щойно став новим мiстечковим теслярем. І не бачить нiчого страшного в тому, що цим же займався i його батько. То чому б менi не стати лiкарем?

– Я просто… – здавалось, що Ларал злиться. – Келе, якщо ти вирушиш на вiйну та здобудеш Сколкозбройця, то станеш свiтлооким… Тобто… Ай, усе це нi до чого.

Вона вгамувалася, ще тiснiше схрестивши руки.

Кел i далi чухав потилицю. Вона й справдi поводилася дивно.

– Я був би не проти податися на вiйну, зажити слави й таке iнше. Передусiм менi хотiлось би побачити свiту. Здiйснити подорож iншими землями.

Вiн чув розповiдi про екзотичних тварин, як-от гiгантських ракоподiбних чи спiвочих мурен. Про Ралл Елорiм, Мiсто тiней, про Курт, Мiсто блискавиць.

Упродовж останнiх кiлькох рокiв вiн багато часу присвячував навчанню. Келова мати бiдкалася, що в ii хлопчика вiдбирають дитинство, змушуючи весь час дбати про майбутне. Лiрiн доводив, що харбрантськi лiкарi дуже ретельно ставляться до прийому вступних iспитiв, тому якщо Кел усерйоз збираеться стати iхнiм учнем, вiн повинен завчасу розпочати пiдготовку.

І, попри все, стати солдатом… Іншi хлопцi мрiяли потрапити в армiю, битися пiд проводом короля Гавiлара. Ходили чутки, нiби скоро мае розпочатися вiйна iз Джа Кеведом, причому не на життя, а на смерть. Що б вiн вiдчув, якби нарештi побачив декого з тих героiв, про яких оповiдають легенди? Або воював плiч-о-плiч iз великим князем Садеасом чи Далiнаром Чорношипом?

Зрештою лург збагнув, що його ошукали. Вiн опустився на брилу, щоби зiткати собi новий кокон. Кел пiдняв iз землi невеличкий гладкий камiнчик i поклав руку Тiеновi на плече, не даючи йому знову тицьнути в стомлену амфiбiю. Потому ступив крок уперед i двома пальцями злегенька штурхнув лурга, щоби той перескочив з валуна на пiдготований для нього камiнець. Тодi передав його Тiеновi, який широко розплющеними очима дивився, як земноводне плело собi кокон: випльовувало мокру шовкову пряжу та, орудуючи крихiтними лапками, обмотувало ii навколо себе. Загерметизована сухим слизом, зсередини така оболонка була вологонепроникною, але дощова вода, потрапивши ззовнi, знову розчинила б чохол.

Кел усмiхнувся, тодi пiднiс до рота флягу й напився. Вода була прохолодною та чистою – в нiй уже вiдстоявся крем. Бо якщо ковтнути крему – коричневоi мулистоi речовини, що випадала разом iз дощем, – можна було завиграшки захворiти. Усi це знали, не лише лiкарi. Водi завжди давали вiдстоятися з деньок, тодi зливали питну верховiдку, а крем пускали на гончарнi вироби.

Лург нарештi закiнчив свiй кокон. Тiен одразу ж потягнувся за фляжкою.

Кел стримав його руку.

– Тiене, вiн стомився. І не буде бiльше стрибати туди-сюди.

– У-у.

Старший брат опустив фляжку, плескаючи меншого по плечу.

– Я посадив лурга на цей камiнчик, щоб ти мiг узяти його з собою. Пiзнiше зможеш знову з ним погратися.

Кел хмикнув:

– Або пiдкинути батьковi в ванну через вiкно.

Зачувши про таку можливiсть, Тiен розплився в усмiшцi.

– Йди подивися, чи не видно де ще одного кокона. Якщо спiймаемо двох, то з одним ти гратимешся, а iншого пiдкинеш у ванну.

Тiен обережно вiдклав камiнець убiк i весело понiсся

Страница 118

ерез валуни. Кiлька мiсяцiв тому схил цього пагорба був зруйнований пiд час великобурi. Розтрощений, нiби по ньому зацiдила кулаком якась величезна iстота. Люди балакали, що така стихiя могла розвалити й будинок. Вони пускали до Всемогутнього димом своi подячнi молитви й одночасно шепталися про небезпечних iстот, що бродять у темрявi пiд час великобур. Хто ж стояв за цим розором – Спустошувачi чи примари Загублених Променистих?

Ларал знову дивилася у бiк маетку. Дiвчинка нервово розгладжувала сукню: останнiм часом вона стала куди охайнiшою та вже не бруднила одягу так, як ранiше.

– Ти все ще думаеш про вiйну? – запитав Кел.

– Хм… Так. Думаю.

– Я так i знав, – промовив вiн. Усього кiлька тижнiв тому через iхне мiстечко проходили армiйськi вербувальники, якi забрали з собою кiлькох старших хлопцiв, хоч i змушенi були попередньо заручитися згодою градоправителя Вiстiова. – Як ти гадаеш, що розтрощило цi скелi пiд час великобурi?

Конец ознакомительного фрагмента.