Читать онлайн “Таємна історія” «Донна Тартт»
- 02.02
- 0
- 0
Страница 1
Таемна iсторiяДонна Тартт
Молодий калiфорнiець Рiчард Пейпен вступае до приватного коледжу в Новiй Англii. Соромлячись свого походження, вiн iз захватом дивиться на п’ятiрку обраних – студентiв, що навчаються на курсi давньогрецькоi в харизматичного професора Джулiана. Близнюки Чарльз i Камiлла, iнтелiгентний Генрi, витончений Френсiс та веселий Баннi – всi вони нiби оточенi аурою недосяжностi. Та ось завдяки щасливому випадку Рiчард стае студентом Джулiана i входить до цiеi закритоi спiльноти. Молодi люди майже весь час разом, i нiщо не вiщуе бiди. Проте любов до античноi культури врештi-решт призводить до зовсiм не давньогрецькоi трагедii, i на землю бiля коледжу проливаеться кров…
Донна Тартт
Таемна iсторiя
Обережно! Ненормативна лексика!
* * *
Бретовi Істону Еллiсу,
чия щедрiсть завжди менi зiгрiватиме серце,
та Половi Едварду Мак-Глоiну,
моiй музi й меценату, щонаймилiшому другу, який тiльки може бути в цiлому свiтi.
* * *
Я питаю про становлення фiлолога i стверджую:
1. Молода людина зовсiм не може знати, ким е греки та римляни.
2. Вона не знае, чи здатна довiдатися про них.
Фрiдрiх Нiцше. Невчаснi мiркування
Тож, будучи вiльними вiд iнших занять, спробуймо поквапно, як роблять це оповiдачi, зайнятися – хай лише на словах – цими людьми задля виховання.
Платон. Держава. Книга друга
Пролог
У горах танув снiг, i Баннi був мертвий кiлька тижнiв, перш нiж ми збагнули всю серйознiсть нашого становища. Адже, розумiете, вiн уже був мертвий протягом десяти днiв, коли його знайшли. В iсторii Вермонту його пошуки стали одними з наймасштабнiших: нацгвардiя, ФБР i навiть армiйський гелiкоптер. Унiверситет тимчасово закрили, припинив роботу лакофарбовий завод у Гемпденi, а люди прибували з Нью-Гемпширу, пiвночi штату Нью-Йорк i навiть далекого Бостона.
Важко повiрити, що невигадливий задум Генрi мiг так добре втiлитись, незважаючи на всi непередбачуванi подii. Ми не планували ховати тiло в недоступному мiсцi. Та й, насправдi, не ховали його взагалi, покинувши на мiсцi падiння i сподiваючись на випадкового перехожого-нещасливця, що мiг би натрапити на труп до того, як його всi зшукалися б. Сама по собi iсторiя дуже проста i зрозумiла: непевне камiння, на днi яру тiло з переламаним карком та слiди каблукiв у болотi, що з’iжджали вниз; не бiльше й не менше – трагiчна пригода на природi, i цим усе могло скiнчитися, тихим плачем та камерним похороном, якби не снiг, що випав тiеi ночi; вiн укрив тiло без слiду, i за десять днiв, коли врештi прийшла вiдлига, нацгвардiйцi, ФБР-iвцi та шукачi з мiста зрозумiли, що весь цей час вони тинялися сюди-туди по тiлу, збиваючи покрив ногами до консистенцii льоду.
Важко повiрити, що така буча зчинилася через подiю, до якоi я частково був причетний, i ще важче – в те, що я проходив крiзь усе це: камери, одностроi, чорний гурт, розпорошений горою Катаракт, нiби мурахи в цукорницi, – так i не викликавши анi крихти пiдозри. Та одне дiло – проходити крiзь, а цiлковито iнше – вибратися звiдти. Колись менi здавалося, що я давно й назавжди покинув той яр одного квiтневого дня, проте зараз я цього зовсiм не певний. Шукачi вже розiйшлися, життя навколо заспокоiлось, а я збагнув, що можна було роками уявляти себе деiнде, а насправдi так i лишитися стояти в першiй травi край грузькоi прiрви, де небо супиться над тремким яблуневим квiтом i в повiтрi вже чуеться перший морозець вiд снiгопаду, що пройде вночi.
– Що ви всi тут робите? – здивовано поцiкавився Баннi, коли натрапив на нас чотирьох, що вже чекали його.
– Молоду папороть шукаемо, – вiдказав Генрi.
А потiм ми перешiптувалися в пiдлiску – останнiй погляд на тiло, востанне роззирнулися навколо: чи не впустили якихось ключiв, не загубили окулярiв, чи всi зi своiми речами? – i цугом поверталися через лiс. Я кинув погляд назад, крiзь парость, що зiмкнулася на стежцi одразу за мною. І хоча я пам’ятаю шлях додому, першi самотнi снiжинки в сосновому бору, задоволену тисняву в машинi, нiби ми були сiм’ею, яка вирушала у вiдпустку, з Генрi, котрий кермував, зцiпивши зуби, об’iжджаючи всi баюри, та всiма нами, що вихилялися з сидiнь i теревенили, мов дiти; хоча я пам’ятаю ту довгу жахливу нiч, яка чекала на мене попереду, й усi довгi жахливi днi та ночi по тому, – менi просто варто озирнутися через плече, як усi роки миттево спадають, i знову я бачу позаду той яр, чиi зелено-чорнi схили виднiлися за паростю, – картину, що нiколи мене не покине.
Гадаю, колись я мiг мати надiю на рiзнi iсторii, тепер же нiяких iнших. Це едина iсторiя, яку зможу розповiдати.
Книга 1
Роздiл 1
Чи iснуе така рiч, як «фатальна помилка» – ця ефектна чорна трiщина, що розколюе ваше життя навпiл, – поза межами лiтератури? Ранiше менi здавалося, що нi. Тепер я схильний вважати, що так. І, напевне, моя – це похмуре прагнення мальовничостi будь-яким коштом.
A moi. L’ histoire d’une de mes folies.[1 - Про себе. Це iсторiя одного з моi
Страница 2
шаленств (фр.) – Артюр Рембо. «Марення 2. Алхiмiя слова» (з «Сезону у пеклi»; пер. В. Ткаченка).]Мене звуть Рiчард Пейпен. Зараз менi двадцять вiсiм, i до дев’ятнадцяти рокiв я нiколи не бував нi в Новiй Англii, нi в Гемпденколеджi. Я калiфорнiець за мiсцем народження i, як нещодавно з’ясувалося, – за вдачею. Останне довелося визнати тiльки-но, бо вiд фактiв нiкуди не дiнешся. Хоча яке це мае значення?
Я вирiс у Плано, маленькому кремнiевому селi на пiвночi. Нi сестер, нi братiв. Батько хазяйнував на бензоколонцi, мати сидiла вдома, доки я не пiдрiс, а життя не стало скрутнiшим, пiсля чого вона також пiшла працювати – вiдповiдати на телефоннi дзвiнки в конторi великого заводу з виробництва мiкросхем пiд Сан-Хосе.
Плано. Слово викликае в пам’ятi автокiнотеатри просто неба, типову забудову i хвилi теплого повiтря, що пiднiмаються над асфальтом. Без рокiв, проведених там, можна було б обiйтися; iх не шкода, нiби пластикового стаканчика. Що по-своему також певного роду дар. Поiхавши з дому, я вигадав собi нову передiсторiю (яка набагато краще вдовольняла мене), повну ефектних i спрощених впливiв; барвисте минуле, легко доступне розумiнню незнайомцiв. Заслiплений своiм фiктивним дитинством (у якому знайшлося мiс це численним басейнам, цитрусовим садам та чарiвним батькам-гульвiсам iз шоу-бiзнесу), я повнiстю забув про його прiсний оригiнал. Власне, коли згадую свое справжне дитинство, то мало що виринае в пам’ятi взагалi, крiм понурого нагромадження об’ектiв: кросiвок, iз яких я не вилазив цiлий рiк, розмальовок та комiксiв з унiвермагу, старого гумового м’яча, що ним я грався на вулицi. Мало цiкавого – i ще менше прекрасного. Я рiс тихим, високим як на свiй вiк, схильним до ластовиння. Друзiв мав небагато, i хтозна, чи з власноi волi, а чи з обставин. У школi, здаеться, менi велося добре, але не вiдмiнно. Я залюбки читав – Толкiна або про Тома Свiфта, – але й не цурався телевiзора, який удосталь дивився довгими нудними пообiддями пiсля школи, розлiгшись на килимi в порожнiй вiтальнi.
Я чесно не можу пригадати що-небудь бiльше про тi роки, крiм хiба специфiчного настрою, який пронизував iх вiд початку й до кiнця, – меланхолii, що в мене асоцiюеться з «Дивовижним свiтом Дiснея» недiльними вечорами. А сама недiля була сумним днем: рано лягати спати, завтра вранцi в школу. Я постiйно переживав, що неправильно виконав домашне завдання, i варто було салюту спалахнути в нiчному небi над залитим вогнями замком у Дiснейлендi, як мене поглинав суцiльний страх, що мене ув’язнено в безпросвiтному циклi «дiм – школа», складники якого, принаймнi для мене, перетворилися на рацiональний емпiричний аргумент депресii. Батько був ницим, наш будинок – потворним, мати не придiляла менi уваги. Я носив дешевий одяг, надто коротку зачiску й анiтрохи не мав популярностi в школi. Ну а позаяк усе перелiчене зберiгало свою актуальнiсть, скiльки я себе пам’ятав, то мене не вiдпускало вiдчуття, що мое життя завжди триватиме в цiй депресивнiй канвi. Одним словом, мое iснування менi здавалося калiчним у якомусь тонкому, але суттевому аспектi.
Мабуть, не дивно, що менi було непросто пiдiгнати мое життя до життiв друзiв, якими я iх сприймав. Чарльз i Камiлла – сироти (а менi ж у дитинствi так страшенно кортiло осиротiти!), котрi виросли пiд доглядом бабусь, двоюрiдних зокрема, у приватному будинку у Вiрджинii. Я мiг тiльки мрiяти про таке дитинство: конi, рiки, амбровi дерева. І Френсiс. Мати його народила, коли iй виповнилося сiмнадцять, тодi вона була капризною мерзлячкою з рудим волоссям та багатеньким татусем, вiд якого втекла до барабанщика Венса Вейна i його «Музгоспу». Додому вона повернулася за три тижнi, а ще за шiсть iхнiй шлюб анулювали. Френсiс полюбляв говорити, що дiдусь i бабуся виховали iх, матiр та сина, наче брата й сестру. Виховали з таким великодушним розмахом, що навiть один тiльки поголос приголомшував: англiйськi нянечки, приватнi школи, лiто у Швейцарii, зима у Францii. Чи вiзьмiть облудника Баннi, котрий теж не мiг похвалитися матроськими бушлатами й уроками танцiв у дитинствi. Але ж у нього було американське дитинство. Син колишньоi футбольноi зiрки з Клемсонського унiверситету, згодом банкiра. Четверо братiв i жодноi сестри в галасливому будинку в передмiстi з яхтами, тенiсними ракетками й золотистими ретриверами. Лiтнi канiкули на мисi Кейп-Код,[2 - Кейп-Код (Cape Cod, Трiсковий мис) – пiщаний пiвострiв на пiвденному сходi Массачусетсу.] школи-пансiонати пiд Бостоном i передматчевi пiкнiки протягом усього футбольного сезону. Вiд Баннi так i вiяло вихованням, вiд зовнiшнього вигляду аж до манери переповiдати анекдоти.
Я не знаю й нiколи не знав, чи матиму коли-небудь з усiма ними щось спiльне, крiм знання грецькоi мови та року життя, проведеного в iхньому товариствi. А ще любовi, якщо ii також можна назвати спiльним надбанням, хоч як дивно це звучатиме в контекстi iсторii, що я збираюся розказати.
Як же почати?
Пiсля школи я пiшов до маленького коледжу в рiдному мiстi. (Моi старi опирались, а
Страница 3
же дали менi зрозумiти, що вiд мене чекають допомоги в батьковiй справi, чим вони, зокрема, й спровокували моi гарячковi пошуки способу, що дасть змогу втекти.) Тож обидва роки в стiнах коледжу я вивчав греку. Так сталося не через мою любов до фiлологii, а тому, що я пiшов на пiдготовчi медичнi курси (грошi були единим способом полiпшити моi справи, а лiкарi заробляють iх багато, quod erat demonstrandum[3 - Що й потрiбно було довести (лат.).]) i мiй консультант запропонував обрати яку-небудь мову, аби закрити обов’язкову програму з гуманiтарних дисциплiн. Оскiльки заняття з грецькоi вiдбувалися по обiдi, я зупинив свiй вибiр саме на них, щоб висиплятися по понедiлках. Абсолютно випадкове рiшення, як ви зрозумiете, згодом стало фактично доленосним.На курсi грецькоi менi велося непогано. Я б навiть сказав, що вiдмiнно, i в останнiй рiк я здобув якусь там премiю вiд кафедри класичних мов. Цi заняття стали моiми улюбленими, бо вони единi вiдбувались у звичайнiй аудиторii, а не помiж слоiкiв iз коров’ячими серцями пiд запах формальдегiду та вереск загратованих мавп. Спершу менi здавалося, що стараннями вдасться пересилити бажання блювати та огиду вiд моеi спецiальностi, а ще бiльшими зусиллями – можливо, навiть симулювати хоч якийсь талант до фаху. Проте не цього разу. Минали мiсяцi, а я й далi лишався байдужим – якщо не буквально знудженим – до бiологii. Я скотився в оцiнках. Мене однаково зневажали однокурсники й наш викладач. У Пiрровому нападi я змiнив профiль на англiйську лiтературу, анi слова не сказавши батькам. Менi здавалося, що таким чином я сам собi перерiзав горлянку, про що, звiсно, дуже пошкодую, оскiльки був переконаний, що лiпше зазнати краху в грошовитiй сферi, анiж процвiтати в галузi, яка – вважав мiй батько, не розбираючись анi у фiнансах, анi в наукових сферах, – узагалi не приносить доходiв. У результатi це нiбито мало перетворити мене на дармоiда, котрий просиджуватиме штани вдома й до кiнця життя циганитиме в батька грошi, якими той, за власними ж переконливими словами, не мае намiру дiлитися.
Тож я студiював лiтературу, яка менi подобалася набагато бiльше. На вiдмiну вiд рiдного дому. Не думаю, що менi вдасться описати вiдчай, який на мене навiювало все навколо. І попри те, що зараз менi здаеться, нiбито з такими-от обставинами та вдачею я лишався б нещасним будь-де: в Бiаррiцi, Каракасi чи на островi Капрi, – тодi я був певен, що вся рiч у конкретному мiсцi. А можливо, десь наполовину це й справдi вiдповiдае дiйсностi. Хоча Мiльтон по-своему i правий (коли казав, що життям своiм iснуе розум i здатен вiн iз Пекла сотворити Рай i навпаки[4 - Джон Мiльтон. «Утрачений рай».]), але ж Плано якраз створено не стiльки за зразком Раю, скiльки на кшталт iншого, стражденного мiста. У старших класах у мене з’явилася звичка валандатися пiсля школи по торговельних центрах, швендяти в холодку та яскравому свiтлi iхнiх верхнiх галерей, доки вiд такого променаду серед споживчих товарiв, штрих-кодiв, ескалаторiв та дзеркал, фоновоi музики в динамiках, шуму й мерехтiння не паморочилося в головi. Нiби гнотом, ця мiшанка iскрою бiгла в мозок, де рано чи пiзно вибухала, заплутуючи все остаточно: окремi вiд форм кольори, шарварок осiбно взятих молекул. Пiсля цього, схожий на зомбi, я брiв на стоянку i iхав на бейсбольне поле, пiд яким зупинявся й лишався в машинi далi, не знiмаючи рук iз керма та прикипiвши поглядом до «рабiци» й зимовоi пожухлоi трави, доки не сiдало сонце i навколо бiльше не можна було нiчого розгледiти. З iншого боку, мене не вiдпускав якийсь непевний здогад про те, що невдоволення мое – то вияв богемноi натури, невиразного марксистського походження (бачте, в пiдлiтковому вiцi я безглуздо сповiдував соцiалiстичнi погляди, головним чином щоб допекти батьковi), але тодi я не мав шансiв по-справжньому його зрозумiти; а якби хтось бодай спробував натякнути, що направду все це через яскраво виражену пуританську жилку, мене б це не на жарт розлютило. Не так давно я розкопав у старому блокнотi один запис, який зробив, мабуть, рокiв у вiсiмнадцять: «Усе тут менi тхне гнилизною, гнилизною перезрiлих фруктiв. Нiде бiльше бридка механiка народжень, злягань i смертi – це монструозне збурення життя, яке греки називали мiазмами, тобто “поганню,” – не виглядае так брутально й водночас настiльки пiдфарбовано, щоб вабити до себе увагу; нiде бiльше люди не вiрять так сильно в облуду, в перемiни та смерть смерть смерть». Менi здаеться, це досить-таки серйозно. Судячи з цитати, варто було б менi лишитися в Калiфорнii – i я обов’язково злигався б iз якоюсь сектою або, щонайменше, сiв би на дуже химерну дiету. Пам’ятаю, саме в той час я читав Пiфагора й менi напрочуд iмпонували деякi його думки: наприклад, ходити в бiлому або не iсти нiчого, що мае душу.
Натомiсть мене занесло на Схiдне узбережжя.
У Гемпденi я опинився з ласки долi. Якось увечерi одного довгого Дня подяки, коли за вiкном крапав дощ, а за столом вiдкривали консервовану журавлину на тлi футбольного матчу, який iшов по ящику, я повер
Страница 4
увся у свою кiмнату пiсля черговоi сварки з батьками (причини вам зараз уже не назву, але зазвичай ми сварилися через грошi та мою школу) i копався в гардеробi, намагаючись вiдшукати пальто, аж раптом випала вона – брошурка про Гемпден-коледж у мiстi Гемпден, штат Вермонт.Їй, брошурцi, уже виповнилося два роки. У старших класах менi прислали чимало такоi реклами, бо я непогано склав випускнi тести, хоча й не настiльки добре, щоб гарантувати собi стипендiю. Цей проспект, наприклад, рiк пролежав у пiдручнику геометрii.
Навiть не знаю, звiдки вiн узявся в гардеробi. Мабуть, я його не викинув, бо вiн був дуже гарний. Десятки годин у випускному класi я просидiв, вивчаючи в ньому фотографii, нiби за допомогою такого тривалого споглядання можна було осмотичним способом проникнути в чисту, незаплямовану тишу, яка там панувала. Навiть зараз я iх пам’ятаю, достоту як iлюстрацii з улюблених дитячих книжок. Блискучi газони, серпанок гiр у тремкiй далечинi, вiтрянi осiннi стежини, якими можна блукати по кiсточки в опалому листi, багаття й тумани в долинi, вiолончелi, темнi шиби, снiг.
Гемпден-коледж, мiсто Гемпден, штат Вермонт. Заснований 1895 року. (Сам тiльки цей факт уже викликав подив. У Плано майже все було засноване пiсля 1962-го.) Кiлькiсть студентiв – 500 осiб. Змiшане мешкання в гуртожитках. Прогресивний. Гуманiтарний профiль. Значний конкурс. «Пропонуючи всебiчну гуманiтарну освiту, Гемпден прагне не тiльки надавати своiм студентам грунтовнi знання в обранiй ними сферi, але й глибоке розумiння iсторii захiдного мистецтва, цивiлiзацii та фiлософськоi думки в ходi викладання вiдповiдних предметiв. Тож ми сподiваемося дiлитися з вами не лише фактами, а й сировиною мудростi».
Гемпден-коледж, мiсто Гемпден, штат Вермонт. Навiть назва його бринiла суворими англiканськими нотками. Принаймнi в моiх вухах, що безнадiйно жадали Англii та лишалися глухими до солодкомовних похмурих ритмiв мiсiонерських мiстечок. Я довго дивився на корпус, який у них звався Трапезною. Весь заклад був аж пройнятий легким академiчним свiтлом – такого не побачиш у Плано, такого не побачиш нiде, – свiтлом, що змушувало мене думати про нескiнченнi години в запорошених книгозбiрнях, про старi фолiанти й тишу.
У дверi постукала мама, покликала мене на iм’я. Але я змовчав. Я вирвав бланк у кiнцi брошури та заходився його заповнювати: «Ім’я: Джон Рiчард Пейпен. Адреса: Мiмоза-корт, буд. 4487, м. Плано, Калiфорнiя. Чи цiкавить вас стипендiя: Так». І вже наступного ранку я поштою вiдправив заявку.
Подальшi мiсяцi перетворилися на нескiнченну паперову тяганину, рясно пересипану патовими ситуацiями, нiби в тiй окопнiй вiйнi. Батько навiдрiз вiдмовився заповнювати документи, необхiднi для отримання стипендii. Закiнчилося тим, що я просто поцупив бланки податкових декларацiй iз бардачка його «тойоти» й заповнив iх сам. Знов очiкування. Прийшов лист вiд голови приймальноi комiсii. Необхiдно пройти спiвбесiду. Коли ви можете прилетiти у Вермонт? Я не мiг собi цього дозволити й написав про це у вiдповiдь. І знов очiкування, i ще лист. Унiверситет вiдшкодуе менi вартiсть перельоту, якщо я погоджусь на фiнансовi умови стипендii. Тим часом надiйшов пакет стипендiйних документiв. Внесок вiд моеi сiм’i складав бiльше, нiж батько, за його словами, мiг заплатити, тож платити вiн не збирався. Ця партизанська вiйна тривала вiсiм мiсяцiв. І навiть зараз я не до кiнця розумiю ланцюжок подiй, що зрештою привiв мене до Гемпдену. Спiвчутлива професура катала листи. Заради мене пiшли на винятковi поступки. Ще рiк тому, вмостившись на кошлатому килимi золотавого кольору та пiддавшись iмпульсу, я заповнював анкету на вступ, а ось тепер iз двома валiзами та п’ятдесятьма доларами в кишенi вже сходжу з гемпденського автобуса.
Менi нiколи ще не доводилося iздити схiднiше вiд Санта-Фе та пiвнiчнiше вiд Портленда. Тож коли я вийшов з автобуса пiсля неспокiйноi ночi, що почалася десь в Іллiнойсi, надворi була шоста ранку, а над горами, березами й неймовiрно зеленими луками сходило сонце – i менi, причмеленому вiд безсоння й триденноi дороги, краiна навколо здалася казковою.
Навiть гуртожитки виявилися нiякими не гуртожитками (принаймнi не такими, якими iх знав я, – депресивними шлакоблочними спорудами жовтуватого вiдтiнку), а бiлими тесовими будиночками iз зеленими вiконницями, розпорошеними по кленових та ясенових гаях позаду Трапезноi. Хай там як, а я нiколи навiть гадки не мав, що моя кiмната будь-де у свiтi може мати вигляд не гнiтючий i не потворний. Тому, вперше побачивши свою комiрчину на власнi очi, я пережив легкий шок – бiла кiмната з великими вiкнами, що виходили на пiвнiч, гола, нiби чернеча келiя, з дубовими мостинами, зачовганими вiд численних нiг, та похилою, нiби в мансардi, стелею. У першу свою нiч на новому мiсцi я сидiв у присмерку на лiжку i спостерiгав, як стiни помалу мiняли колiр iз сiрого на золотий i назад аж до чорного, прислухався до чийогось сопрано, що, спинаючись у запаморочливу вишину, долинало з протилежного кiнця корпусу,
Страница 5
оки свiтло остаточно не згасло; а далеке сопрано все ширяло колами в не знаному до того дня холодному розрiдженому повiтрi, наче якийсь ангел смертi, i я вiдчував себе далi вiд присадкуватих та курних вулиць Плано, нiж будь-коли. Тi першi своi днi до початку занять я провiв у побiленiй кiмнатi посеред яскравих лук Гемпдена. Тодi я почувався найщасливiшим, блукав, нiби сновида, приголомшений та сп’янiлий вiд краси. Гурт розпашiлих дiвчат у сутiнках iз ледве чутними криками та смiхом ганяв м’яча оксамитовим футбольним полем, а iхне волосся, зiбране у хвости, маяло на вiтрi. Вiття рипiло й хилилося пiд вагою яблук; над червонощокою падалицею, розкиданою по травi, стояв густий та п’янкий запах гнилi й невпинно дзижчали оси. Башта з годинником у Трапезнiй: цегла, повита плющем, бiлий шпиль, що приворожував у непевнiй далинi. Перше враження од нiчноi берези – холодноi та стрункоi високоi деревини, схожоi на похмурий привид. І тi ночi, якi не спроможна охопити ваша уява: чорнi, вiтрянi, неосяжнi, хаотичнi й несамовитi вiд усiх зiрок.Я знову планував записатися на грецьку, оскiльки це едина мова, на якiй я тодi добре розумiвся. Та варто було прохопитися про неi перед консультантом, якого призначив менi унiверситет, – оливковошкiрим викладачем французькоi на iм’я Жорж Лафорг, iз плескатим, нiби черепашачий, носом iз видовженими нiздрями, – як вiн усмiхнувся i склав пальцi докупи:
– Боюся, тут може виникнути проблемка, – проказав вiн з акцентом.
– Чому?
– Давньогрецьку в нас читае лиш один професор, i в нього дуже специфiчний пiдхiд до своiх студентiв.
– Я вчив греку два роки.
– Найiмовiрнiше, це абсолютно не важитиме. Крiм того, якщо ваш профiль – англiйська лiтература, то буде потрiбна ще одна сучасна мова. У мене ще е вакансii на французькiй для початкiвцiв, залишаеться трохи вiльних мiсць у викладачiв нiмецькоi та iталiйськоi. Іспанську, – вiн переглянув списки, – по сутi, повнiстю розiбрали, але я можу переговорити з паном Дельгадо.
– А з викладачем давньогрецькоi ви часом не могли б переговорити?
– Не впевнений, що це зарадить у вашому випадку. Вiн працюе з надзвичайно малою групою студентiв. Надзвичайно, розумiете? Крiм того, менi особисто здаеться, що вiдбирае вiн iх радше за персональними вподобаннями, нiж за академiчними показниками. У голосi консультанта вiдчувався сарказм. А ще натяк на те, що, коли я дозволю, вiн би волiв не продовжувати розмову на цю тему.
– Не розумiю. Ви про що?
Насправдi, менi здавалося, я все прекрасно зрозумiв. Вiдповiдь Лафорга мене здивувала.
– Тут нiчого такого. Вiн i справдi заслужений учений. Інколи навiть дуже милий. Але його уявлення про викладання, на мою думку, дивакуватi. Зi своiми студентами вiн у буквальному сенсi слова вiдмежувався од решти факультету. Не розумiю, навiщо його предмети подають у загальному списку. Це щороку збивае всiх з пантелику. Адже фактично його заняття закритi. Подейкують, щоб учитися в нього, потрiбно читати конкретнi книжки, подiляти його власнi погляди. Не раз вiн завертав отаких-от студентiв, як ви, з досвiдом у класичнiй фiлологii. Скажiмо, у мене, – Лафорг повiв бровою, – якщо студент хоче вчити те, чого я навчаю, i вiдповiдае певним критерiям, то хай собi вiдвiдуе заняття. Правда ж, це демократично? Найлiпший спосiб.
– І часто у вас тут таке трапляеться?
– Звiсно. На кожному факультетi е проблемнi викладачi. І багато хто, – на мiй превеликий подив, вiн стишив голос, – багато хто куди проблемнiший вiд нього. Але нехай цi слова лишаться помiж нами.
– Згода, – вiдповiв я, трошки наляканий цим змовницьким тоном.
– Фактично це навiть не прохання. – Консультант похилився вперед i перейшов на шепiт, майже не рухаючи губами: – Мушу на цьому наполягати. Можливо, ви не в курсi, але на кафедрi лiтератури в мене е впливовi вороги. За великим рахунком, хочете вiрте, хочете нi, вони е навiть на моiй рiднiй кафедрi. Ба бiльше, – перейшов вiн на звичайний тон, – цей викладач – особливий випадок. Вiн тут працюе багато рокiв i навiть вiдмовився од зарплати.
– Чому?
– Може собi дозволити. Грошi залишае в унiверситетi, але, здаеться, символiчно одержуе долар на рiк – щось там пов’язане з оподаткуванням.
– А-а, – видихнув я.
Кiлькох днiв у Гемпденi вистачило, щоб наслухатися офiцiйних фраз про фiнансовi труднощi, брак спонсорiв та затягування паскiв i вже звикнути до них.
– От вiзьмiть мене, – правив далi Лафорг, – менi теж подобаеться викладати, але ще я маю у Францii дружину й доньку-школярку. Грошi б не завадили, правда?
– Я, мабуть, усе одно з ним переговорю.
– Що ж, – знизав плечима консультант, – спробуйте. Але раджу не призначати зустрiч, бо вiн вiдмовить. Його звуть Джулiан Морроу. Не те щоб я зациклився на грецькiй мовi, але розповiдь Лафорга мене заiнтригувала. Я спустився на нижнiй поверх i зазирнув у перший-лiпший кабiнет, до худоi понуроi дами з неживим волоссям, яка за столом приймальноi жувала бутерброд.
– У мене обiд, – привiталася вона. – Приходьте о другiй.
– Перепрош
Страница 6
ю. Я просто шукав кабiнет викладача.– Ну, я всього лиш секретарка, а не комутатор. Проте хтозна, може, я й у курсi. Про кого мова?
– Джулiан Морроу.
– А, цей, – здивувалася вона. – Навiщо вiн вам? Думаю, вiн у себе нагорi. В Лiкеi.[5 - Лiкей, через вплив латини Лiцей – виховний заклад у Стародавнiх Афiнах, де вчителювали, зокрема, Сократ й Аристотель.]
– Який номер?
– Там один тiльки викладач. Йому до вподоби тиша i спокiй. Не помилитеся.
Насправдi вiдшукати Лiкей виявилося не так уже й просто. Маленький корпус на краю студмiстечка геть порiс плющем i практично зливався з ландшафтом. На першому поверсi були лекцiйнi та семiнарськi аудиторii – усi порожнi, з чистими дошками й тiльки-но навощеною пiдлогою. Я безпорадно блукав серед них, доки не знайшов сходи (вузькi та погано освiтленi) у далекому закутку.
Опинившись нагорi, я потрапив у довгий покинутий коридор, яким хутко рушив уперед, радо прислухаючись до рипiння черевикiв по лiнолеуму. Я приглядався до замкнених дверей, видивляючись номери або таблички з iменами. Аж раптом на одних у мiднiй рамцi я прочитав вигравiюваний напис: «ДЖУЛІАН МОРРОУ». Постоявши пiд дверима, я тричi швидко стукнув у них.
Минула хвилина чи двi. Чи три. І тiльки потiм бiлi дверi ледве прочинились. У шпаринi вигулькнуло обличчя. Дрiбне, мудре. На ньому читалося пильне запитання. Попри деякi молодечi риси – ельфiйський вигин брiв, мiнливi контури носа, щелепи й вуст – назвати обличчя молодим було складно. А ще чоловiк мав бiлу чуприну.
Так я й стояв якусь хвильку, клiпаючи на нього.
– Я можу вам чимось помогти? – Голос був рацiональний, добрий – таким лагiднi дорослi говорять iз дiтьми.
– Я… мене звуть Рiчард Пейпен…
Голова чоловiка похилилася набiк, i вiн iще раз моргнув очима, схожий на приязного горобчика.
– …i я хотiв би записатися до вас на давньогрецьку. Вираз на обличчi миттю змiнився.
– О, менi шкода. – Таким тоном абсолютно щиро виражають жаль. Менi це здавалося неймовiрним, але його слова прозвучали так, нiби йому було прикрiше вiд мене самого. – Я б iз радiстю, але, боюся, вiльних мiсць немае. Повна група.
Щось у його непiдробнiй прикростi мене тiльки заохотило.
– Невже не знайдеться мiсця? – спитав я. – Всього на одного студента?…
– Менi страшенно прикро, пане Пейпен, – проказав вiн, нiби намагався мене розрадити на похоронi любого друга та наштовхнути на думку, що не в його силах допомогти менi хоч як. – Але я справдi обмежив свою групу п’ятьма студентами й навiть не уявляю, як можна було би збiльшити ii на ще одну особу.
– П’ятеро? Негусто.
Вiн жваво потрусив головою, заплющивши очi, нiби не мiг бiльше терпiти моiх благань.
– Повiрте. Я б залюбки з вами попрацював, але не маю права навiть замислюватися про таке. А тепер пробачте, мушу повернутися до свого студента.
Минуло трохи бiльше тижня. Я почав ходити на заняття i знайшов пiдробiток у викладача психологii, якого звали доктор Роланд. (У моi обов’язки входило допомагати йому з якимсь туманним «дослiдженням», природу якого зрозумiти менi так i не вдалося; це був старий, спантеличений i дезорiентований бiхевiорист, котрий переважно байдикував на кафедрi разом з iншими викладачами.) А ще в мене з’явилося кiлька друзiв, здебiльшого першокурсникiв iз мого корпусу. Хоча «друзi» тут некоректно вжито. Ми разом iли, зустрiчалися в коридорах, але еднав нас передусiм той факт, що ми всi були новенькими й нiкого бiльше не знали. Тодi це не здавалося таким уже неприемним моментом. А в тих знайомих, що вже трохи поповчились у Гемпденi, я розпитував про те, що з себе являв Джулiан Морроу.
Майже всi про нього чули. І на мене посипалася часом суперечлива, але ж така захоплива iнформацiя: про те, що вiн – генiй; що вiн – фальшивка; що вiн не мав вищоi освiти; що в сорокових вiн належав до числа провiдних iнтелектуалiв i товаришував з Езрою Паундом i Т. С. Елiотом; що його консервативна снобiстська родина давно заробила своi статки в старожитнiй банкiвськiй конторi або ж навпаки – викупила чиесь заставлене майно пiд час Великоi депресii; що вiн ухилився вiд призову на одну з воен (i байдуже, що з погляду хронологii це не вписувалося в жоднi рамки); що вiн мав зв’язки з Ватиканом, або королiвською родиною на Близькому Сходi, або франкiстською Іспанiею. Що з цього правда й наскiльки, не знав нiхто, та чим бiльше я про нього слухав, тим бiльше вiн мене цiкавив, а тому я почав стежити за ним i його камерною групою по всьому студмiстечку. Четверо парубкiв i одна дiвчина – здаля нiхто з них не здавався особливим. Та варто пiдiбратися ближче, i погляду вже було не вiдiрвати. Принаймнi менi, бо нiкого подiбного ранiше в життi я не зустрiчав. Усiм своiм розмаiтим скопом вони немовби зiйшли зi сторiнок книжки.
Двiйко хлопцiв носили окуляри – дивно, але однаковi: невеличкi, старомоднi, з круглою оправою. Бiльший iз хлопцiв – блiдий здоровань за метр вiсiмдесят – мав чорну чуприну, квадратне пiдборiддя й шорстку на вигляд шкiру. Його можна було би вважати красенем, якби не
Страница 7
настiльки байдужi риси, якби його очi за скельцями не вирiзнялися порожнiм поглядом i повною вiдсутнiстю емоцiй. Вiн носив темнi англiйськi костюми та парасольку (ще та химородiя в Гемпденi!) i, крокуючи, зацiпенiло розрiзав натовпи хiпi й бiтникiв, мажорiв та панкiв навколо, прибравши незвичного для такого велетня вигляду староi манiрноi балерини. «Генрi Вiнтер», – сказали моi знайомi, коли я тицьнув на нього пальцем звiддаля, поки той десятою дорогою обходив гурт бонго-барабанщикiв, котрi розсiлися на морiжку.Менший (але не набагато) – якийсь розхристаний блондин, червонощокий, iз вiчною жувальною гумкою в ротi та незмiнним хорошим настроем. Вiн ходив, глибоко запхавши руки в кишенi штанiв iз пузирями на колiнах. Щодень той самий аморфний пiджак iз брунатного твiду, потертий на лiктях, з короткими рукавами. Пiсочне волосся зачесане з продiлом налiво так, що пасмо незмiнно прикривало одне око за скельцем окулярiв. Звали його Баннi Коркоран, причому «Баннi» в якийсь неймовiрний спосiб вважалося скороченням вiд «Едмунда». Гучноголосий гелготун, вiн завжди приваблював до себе увагу в iдальнi.
Третiй хлопець iз iхньоi компанii мав найбiльш екзотичний вигляд. Дещо незграбний i водночас елегантний, нездорово худий, з нервозними руками, метким обличчям альбiноса та куцою вогнистою чуприною найрудiшого з усiх бачених мною вiдтiнкiв. Менi (помилково) здавалося, що вiн вбирався, наслiдуючи Альфреда Дагласа або графа Монтеск’ю:[6 - Франти й джигуни свого часу. Лорд Альфред Брюс Даглас (1870–1945) – британський лiтератор, полiтичний оглядач, друг та коханець Оскара Вайлда, стосункiв iз яким зрiкся потiм. Марi Жозеф Робер Анатоль, граф де Монтеск’юФезансак (1855–1921) – французький поет-символiст, естет, колекцiонер предметiв мистецтва, дендi.] прекраснi накрохмаленi сорочки з виложистими французькими манжетами, неперевершенi шийнi хустини, чорна шинель, яка майорiла за ним на ходу i перетворювала його на покруча студента княжого роду i Джека-Рiзника. Одного разу я iз захватом роздивився на ньому навiть пенсне. (Згодом з’ясувалося, що те пенсне несправжне й мало в оправi звичайнiсiньке скло, а зiр у хлопця гострiший вiд мого.) Звали його Френсiс Абернатi. Дальшi розпитування тiльки збудили пiдозру в знайомих чоловiчоi статi, котрим мое зацiкавлення в такiй особi видалося надто дивним.
Ну й, нарештi, була ще пара: хлопець i дiвчина. Практично завжди я iх бачив разом, i спочатку в мене склалася думка, що вони зустрiчаються, поки одного дня не придивився до них i не збагнув, що вони мають бути братом i сестрою. А згодом з’ясувалося, що вони взагалi двiйнята. Страшенно схожi одне на одного, з густим свiтлим волоссям, непевноi статi обличчями, настiльки ж ясними, радiсними та серйозними, як у парочки фламандських янголiв. Своiм одягом вони вносили найбiльший дисонанс у гемпденський контекст (адже в унiверi хоч греблю гати псевдоiнтелектуалiв та неповнолiтнiх декадентiв, а чорне вбрання вважалося de rigueur[7 - Обов’язковим (фр.).]), бо залюбки носили блiдi костюми й особливо чисто-бiлi. І в хмарах тютюнового диму та витонченостi вони час вiд часу ширяли, немов алегоричнi фiгури або давно померлi святкувальники з якогось забутого в часi королiвського прийому. Дiзнатися, хто вони такi, проблемою не стало, бо в студмiстечку вони були единими двiйнятами. Звали iх Чарльз i Камiлла Маколi.
Я й гадки не мав, як менi пiдiбратися хоч до кого з них, але завжди з цiкавiстю спостерiгав за всiма, варто було iм трапитися менi на очi: чи то Френсiс заговорив до кота на порозi дверей, чи то Генрi пронiсся повз мене за кермом бiлоi малолiтражки з Джулiаном на пасажирському сидiннi, чи то Баннi вихилився з вiкна на верхньому поверсi, звiдки вiн пробував докричатися до двiйнят на газонi внизу. Помалу я трохи визбирав про них iнформацiю. Френсiс Абернатi походив iз Бостона й за всiма ознаками мав за плечима досить заможну родину. Про Генрi також говорили як про багатченка, а ще – як про генiя лiнгвiстики. Говорив рiзними мовами, як стародавнiми, так i сучасними, вже у вiсiмнадцятирiчному вiцi опублiкував власний коментований переклад з Анакреонта.[8 - Анакреонт Теоський (бл. 582 – бл. 485 рр. до н. е.) – давньогрецький лiричний поет, що входить у канонiчну дев’ятку найславетнiших лiрикiв античного свiту.] (Про це я дiзнався вiд Жоржа Лафорга, котрий зазвичай вiдмовчувався на цю тему або ж пiдбавляв до неi похмурих вiдтiнкiв; трохи пiзнiше менi пояснили, що колись першокурсник Генрi своiми реплiками поставив його в украй незручне становище перед цiлим потоком на традицiйнiй лекцii про Расiна.) Двiйнята, що приiхали звiдкись iз далекого пiвдня, винаймали квартиру в мiстi. А в Баннi Коркорана водилася звичка ставити маршi Джона Фiлiпа Соузи[9 - Джон Фiлiп Соуза (1854–1932) – англо-португалець за походженням, можливо, один iз найвiдомiших вiйськових диригентiв та композиторiв у свiтi, франкмасон i морський пiхотинець.] на повну гучнiсть i слухати iх у себе в кiмнатi пiзно ввечерi.
Не сказав би, що мене ятрила якась одержимiсть ними
Страница 8
Я тодi облаштовувався на мiсцi, почалися заняття, i роботи не бракувало. Цiкавiсть до Джулiана Морроу та його курсу грецькоi мови почала потроху вивiтрюватись, аж раптом сталась одна цiкава пригода.Якось уранцi в середу на другому тижнi навчання я сидiв у бiблiотецi й дещо ксерив для доктора Роланда перед своею парою об одинадцятiй годинi. Покопiювавши його документи хвилин так iз тридцять, я вийшов iз комiрчини зi свiтляними колами перед очима, рушив до стiйки бiблiотекаря, щоб повернути ключi, i вже на виходi помiтив Баннi з двiйнятами за столом, заваленим паперами, перами й чорнильницями. Особливо менi запам’яталися цi каламарi, вони мене просто причарували, як i довгi чорнi прямi пера, що мали неймовiрно архаiчний та бентежний вигляд. Чарльз був у бiлому пуловерi, Камiлла – в сарафанi з матроським комiром та солом’яному брилику. Баннi кинув свiй твiдовий пiджак на спинку стiльця, не соромлячись кiлькох великих розпiрок у його пiдкладцi та плям. Коркоран поклав лiктi на стiл, в очi йому лiз чуб, i на жмаканiй сорочцi видiлялися смугастi пiдтяжки. Компанiя схилила голови докупи й вела тиху бесiду.
Раптом менi закортiло дiзнатися, про що вони говорять. Я пiшов до стелажа одразу за iхнiм столом – довгим шляхом, нiбито не мiг вирiшити, яку книжку обрати, – аж доки не пiдiбрався до них настiльки близько, що мiг простягти руку й торкнутися плеча Баннi. Повернувшись до товариства спиною, я навмання обрав томик (ним виявився якийсь смiховинний соцiологiчний текст) i вдав, що ретельно вивчаю його iменний покажчик: Вторинна освiта, Вторинне вiдхилення, Вторинний аналiз, Вторинного контакту групи.
– Менi це невiдомо, – казала Камiлла. – Якщо греки пливуть до Карфагена, то хiба мова не про акузатив? Пам’ятаете? Куди? Таке ж правило.
– Та де там, – це вже озвався Баннi. Вiн гугняво заторохтiв, за iнтонацiями – тяжкий випадок допотопного комiка В. К. Фiлдса,[10 - В. К. Фiлдс, справжне iм’я Вiльям Клод Дьюкенфiлд (1880–1946) – американський комедiант, циркач i письменник.] якби той раптом, граючи жовнами, заговорив iз середньо атлантичним акцентом, притаманним для типового лонг-айлендця. – Це не «куди?», а «до куди?» Я готовий на грошi закластися, що тут потрiбен аблатив.
Почулось енергiйне шарудiння сторiнками.
– Заждiть, – сказав Чарльз, i його голос здався схожим на сестрин, такий же хрипкуватий i з нотками пiвденця. – Гляньте сюди. Вони не просто пливуть до Карфагена. Вони пливуть, щоб напасти на нього.
– Ти з глузду з’iхав.
– Нi, це все вони. От подивiться на наступне речення. Нам потрiбен датив.
– Ти певен?
Ще енергiйнiше шарудiння.
– На сто вiдсоткiв. ??? ?? ?????????.
– Нiчого не розумiю, – знову мовив Баннi тоном Терстона Гавелла з «Острова Гiллiгана».[11 - Терстон Гавелл ІІІ, вiн же «Мiльйонер» – персонаж комедiйного телесерiалу, стереотипний представник заможноi елiти Новоi Англii, гарвардець i республiканець.] – Аблатив – наше всьо. Що складне – то аблатив.
– Баннi, – трохи помовчавши, вiдповiв Чарльз, – ти все наплутав. Аблатив – це з латини.
– Ну, та звiсно ж, я в курсi, – роздратовано вiдказав Баннi пiсля спантеличеноi мовчанки, яка радше свiдчила про протилежне, – але ти розумiеш. Аорист, аблатив, одна бiда, насправдi…
– Послухай, Чарльзе, – знову говорила Камiлла, – тут не пiдходить датив.
– Пiдходить, чому ж нi? Хiба вони не пливуть, щоб напасти?
– Так, але ж греки перетнули море в напрямку до Карфагена. До Карфагена. «Куди?»
– Ну, я ж поставив попереду ???.
– Бач, можна i нападати, i водночас використовувати ???, але тiльки не iгнорувати акузатив. Правила першим дiлом.
Самiсть. Самостi концепцiя. Сегрегацiя. Я бiгав очима по покажчику й гарячково ламав голову, намагаючись зрозумiти, який iм потрiбен вiдмiнок. Греки пливуть через море до Карфагена. До Карфагена. Куди. Звiдки. Карфаген.
Раптом мене як ошпарило. Я закрив книжку, поставив ii на полицю й розвернувся.
– Перепрошую, – проказав я.
Вони вмить здивовано припинили розмову й подивилися на мене.
– Пробачте, але чи не пiдiйшов би вам мiсцевий вiдмiнок – локатив?
Дуже довго нiхто нiчого не вiдповiдав.
– Локатив? – перепитав Чарльз.
– Просто додайте ??? до ???????, – правив я далi. – По-моему, ???. У такому разi вам не знадобиться прийменник, крiм хiба що ???, коли вони вже вибралися на вiйну. Це саме по собi вже значить «у напрямку», тому про вiдмiнок можна не турбуватися.
Чарльз глянув у своi записи, а потiм знову на мене:
– Локатив? – повторив вiн. – Ну, це така туманна тема…
– А ти певен, що ця форма iснуе для Карфагена? – спитала Камiлла. Про це я не подумав.
– Не факт, – погодився я. – Але точно iснуе для Афiн. Чарльз потягся по словник i заходився гортати його сторiнки.
– А ну його до дiдька, – прорипiв Баннi. – Якщо так, це слово не треба вiдмiнювати й тулити до нього прийменник, а таке менi пiдходить. – Вiн вiдсунувся на стiльцi й поглянув на мене: – Хочу потиснути вам руку, незнайомцю.
Я простягнув йому руку першим, вiн схопив мою долоню й
Страница 9
iцно ii стис, мало не скинувши лiктем чорнильницю зi стола.– Радий познайомитися, так-так, – промовив вiн, прибираючи волосся з очей.
Мене заслiпила ця раптова увага; немовби персонажi улюбленоi картини, зайнятi своiми справами, несподiвано пiдвели голови, вiдiрвалися вiд своiх занять i заговорили до мене. Тiльки день тому Френсiс, огорнутий сигаретним i кашемiровим туманом, пронiсся повз мене в коридорi. На якусь мить, коли вiн мимохiдь торкнувся мене рукою, це була людина з плотi й кровi, а наступноi – вже знову перетворився на марення, плiд моеi уяви, що скрадаеться залами, не зважаючи на мене, нiби привид, зайнятий рутинним обходом своеi територii, iз тих, про яких розказують, що iм байдужi живi iстоти. Чарльз, не випускаючи з руки словника, пiдвiвся й також простягнув руку:
– Чарльз Маколi, – вiдрекомендувався вiн.
– Рiчард Пейпен.
– О, то це був ти? – раптом озвалася Камiлла.
– Що?
– Ти. Це ти приходив, щоб записатися на курс грецькоi мови.
– Це моя сестра, – промовив Чарльз. – А це Бан… ти вже назвався?
– Нi-нi, здаеться, нi. Сер, ви мене ощасливили. У нас лишалося ще десять таких прикладiв i п’ять хвилин на iх виконання. Мене звуть Едмунд Коркоран, – говорив Баннi, знову схопивши мене за руку.
– Давно вчиш греку? – спитала Камiлла.
– Два роки.
– Молодець.
– Шкода, що ти не з нами, – проказав Баннi. Напружена мовчанка.
– Що ж, – нiяково промовив Чарльз, – у Джулiана кумеднi погляди на все це.
– Сходив би ти до нього ще раз, – запропонував Баннi. – Купи букетик i скажи, що обожнюеш Платона, то вiн танцюватиме пiд твою дудку.
І знову запанувала тиша, ще бiльш незручна, нiж попередня. Камiлла усмiхнулася – не стiльки до мене конкретно, а скорiше безособово, начебто я був офiцiантом чи продавцем у крамницi. Чарльз, що так i стояв поруч, також усмiхнувся та ввiчливо повiв бровою – цей порух мiг свiдчити про його знервованiсть i мiг насправдi означати будь-що, хоча я в ньому прочитав: «Це все?»
Я щось буркнув пiд носа й уже збирався був iти геть, коли Баннi, який дивився в протилежному напрямку, простяг руку i схопив мене за зап’ясток.
– Чекай.
Смикнувшись, я пiдвiв очi. У дверi щойно зайшов Генрi в темному костюмi, з парасолькою i всiм таким.
Вiн пiдiйшов до стола й удав, що не помiчае мене.
– Привiт, – промовив вiн до всiх. – Скiнчили? Баннi кивнув головою в мiй бiк.
– Слухай, Генрi, тобi треба де з ким познайомитися.
Генрi подивився на мене. Вираз його обличчя не змiнився. Вiн заплющив очi й знову iх розклепив, нiби вважав чимось екстраординарним, коли хтось такий, як я, застував йому поле зору.
– Так-так, – правив далi Баннi. – Це в нас Рiчард… Рiчарде, нагадай, як там тебе?
– Пейпен.
– Так-так. Рiчард Пейпен. Учить греку.
Генрi знову подивився на мене.
– Але ж не тут, правда?
– Нi, – я подивився йому в очi, але не витримав iхньоi шорсткостi й мусив вiдвести погляд.
– Генрi, тiльки поглянь, – поквапно заговорив Чарльз, зашарудiвши сторiнками. – Ми хотiли поставити слово в дативi чи акузативi, а вiн запропонував локатив.
Генрi перехилився через його плече й проглянув аркуш.
– Гмм, архаiчний локатив, – промовив вiн. – Дуже по-гомерiвськи. Граматично це правильно, але контекстуально трохи недоречно. – Вiн iще раз пiдвiв погляд i став ретельно мене вивчати. Свiтло падало на його малi окуляри пiд таким кутом, що менi не видно було очей за iх скельцями. – Дуже цiкаво. То ви займаетеся Гомером?
Можна було б вiдповiсти ствердно, але мене не полишало враження, що Генрi залюбки пiдловить мене на помилцi й це не забере в нього багато часу.
– Менi подобаеться Гомер, – непевно вiдповiв я.
Вiн оцiнив мене з прохолодною зневагою.
– Я обожнюю Гомера, – проказав Генрi. – Звiсно, ми вчимо пiзнiший матерiал: Платона, трагiкiв i так далi…
Поки я намагався придумати якусь вiдповiдь, вiн уже вiдвернувся й сказав:
– Нам час iти.
Чарльз зiбрав усi своi записи й пiдвiвся; Камiлла пiднялася поруч iз ним i також простягла менi руку. Стоячи пiч-о-плiч, вони здавалися дуже схожими, не стiльки рисами обличчя, скiльки манерами, поведiнкою, вiдповiднiстю жестикуляцii, що вiдлунням скакала мiж ними, так що навiть клiпання очей одного кiлькома секундами пiзнiше вiдображувалося в пурханнi вiй другого. Однаково спокiйний погляд сiрих розумних очей. Їi надзвичайна краса, здавалося менi, була майже середньовiчною, не доступною пересiчному спостерiгачевi й аж тривожила.
Баннi вiдсунув свiй стiлець i ляснув мене мiж лопаток.
– Що ж, пане, – проказав вiн, – треба нам буде якось зустрiтись i поспiлкуватися про всi цi нашi грецькi справи, еге ж?
– До побачення, – кивнув Генрi.
– До побачення, – вiдповiв я.
Вони покрокували вiд мене, а я не сходив iз мiсця, проводжаючи iх поглядом, доки iхне товариство широкою фалангою не вийшло з бiблiотеки.
Коли за кiлька хвилин я занiс ксерокси в кабiнет доктора Роланда, то попросив його про аванс за мою «навчально-господарську дiяльнiсть».
Той вiдкинувся на спинку крi
Страница 10
ла й випробувально подивився на мене своiми водянистими запаленими очима.– Ви знаете, – почав вiн, – за останнi десять рокiв я виробив у собi звичку вiдмовляти в таких проханнях. Давайте розкажу чому.
– Я знаю, сер, – поквапився вiдповiсти я. Адже просторiкування доктора Роланда про «вироблення в собi звичок» могло тривати пiвгодини й бiльше. – Я все розумiю. Просто в мене склалися надзвичайнi обставини.
Вiн подався вперед i прокашлявся:
– Ну й що це за такi обставини?
Руки, якi вiн склав передi мною на стiльницi, бугрилися жилами та мали синювато-перламутровий вiдблиск навколо кiсточок пальцiв. Я не мiг вiдiрвати вiд них погляду. Я будь-що потребував десяти-двадцяти доларiв, страх як потребував, але завiтав до нього, так i не вигадавши причини.
– Навiть не знаю, – вiдповiв я. – Просто дещо сталося.
Спiврозмовник суворо насупив брови. Подейкували, що старечi замашки доктора Роланда – це просто фасад; менi ж вiн видавався абсолютно справжнiм, хоча вряди-годи, заскочивши вас зненацька, вiн мiг виявити неочiкувану проникливiсть (переважно таку, що не стосувалася вашого конкретного питання), яка свiдчила про те, що десь там, у каламутних глибинах його свiдомостi, все ще гули пристроi рацiональних процесiв.
– Машина, – осяяло мене. Їi в мене не було. – Потрiбен ремонт.
Я не чекав, що вiн розпитуватиме далi, але доктор Роланд помiтно пожвавився.
– Що ж сталося?
– По-моему, трансмiсiя барахлить.
– Двопотокова? З повiтряним охолодженням?
– З повiтряним охолодженням.
Я переминався з ноги на ногу, бо менi не подобався напрям, у якому збочувала розмова. Я нi грама не тямлю в машинах i заледве вмiю навiть перевзути колесо.
– Що, синку, розжився на шiсть цилiндрикiв?
– Так.
– Мене це не дивуе. Молодь аж труситься за ними.
Я гадки не мав, що на це казати.
Вiн висунув шухляду й почав у нiй порпатися, дiстаючи з неi одну за одною речi, пiдносячи iх до очей i кладучи назад.
– Коли летить трансмiсiя, – говорив вiн, – спускайтеся на дно, кажу я. Особливо якщо шестицилiндровий двигун. Машину можна смiливо тягти на звалище металобрухту. Ну от вiзьми мене. Я маю дев’яносто восьмий «олдсмобiль», «рiдженсi-бруем», уже десять рокiв. Регулярний техогляд, новий фiльтр кожнi пiвтори тисячi кiлометрiв, кожнi три тисячi – замiна оливи. І вiн не iздить – лiтае. Та дивись охайнiше з цими СТО в мiстi, – рiзко закiнчив вiн.
– Прошу?
Доктор Роланд нарештi знайшов свою чекову книжку.
– Тепер тобi треба сходити в бухгалтерiю, але з цим мае все бути гаразд, – промовив вiн i заходився щось старанно заповнювати. – Дехто в Гемпденi, коли бачить, що мае справу зi студентом, бере з нього подвiйний тариф. Найкраще було би звернутися до «Рятiвного ремонту» – вони, звiсно, ще тi новонаверненi евангелiсти, але все одно пильнуй, бо обдеруть як липку.
Вiн вирвав чек iз книжки й передав його менi. У мене тьохнуло серце. Двiстi доларiв. Пiдпис на мiсцi. Все як треба.
– Тiльки дивись, не заплати iм жодного зайвого цента.
– Нi, сер.
Я ледве мiг приховати радiсть. Що менi робити з такою сумою?
Вiн же може навiть забути, що колись менi iх дав.
Доктор Роланд опустив окуляри i глянув на мене понад ними.
– «Рятiвний ремонт», – повторив вiн. – На Шостiй автострадi.
Вивiска схожа на розп’яття.
– Дякую, – вiдповiв я.
Я летiв через хол, немов на крилах. Передусiм я збирався спуститися на перший поверх, викликати з телефону-автомата таксi й поiхати в Гемпден. Хай там як, а вмiння брехати експромтом у мене не вiдiбрати. Вважайте, це мiй талант.
І чим я зайнявся в Гемпденi? Коли чесно, я був настiльки ошелешений своiм багатством, що особливих фантазiй не мав. День стояв неймовiрний. Мене вже вернуло вiд злиднiв, тому найперше я подався в дорогий магазин чоловiчого одягу на центральнiй площi й придбав пару сорочок. Потiм рушив до бакiв «Армii спасiння» i, трохи в них покопавшись, видобув твiдове пальто марки Harris, пару коричневих туфель-брогiв, якiсь запонки та стару смiшну краватку зi сценами полювання на оленя. На фiнiшi закупiв я з радiстю помiтив, що досi маю понад сто доларiв. Куди тепер? До книгарнi? Кiно? По пляшку шотландського вiскi? Можливостi закрутили менi голову, i я брiв по тротуару, залитому осiннiм сонцем, бурмочучи собi щось пiд нiс та всмiхаючись перехожим, схожий на хлопчика-селюка, якого гурт повiй налякав так, що довелося на все махнути рукою, знайти телефон-автомат на розi й викликати собi таксi назад у студмiстечко.
У своiй кiмнатi я розклав одяг на лiжку. На трохи побитих запонках хтось видряпав своi iнiцiали, та вони пiдкупали щирим золотим блиском у сонливому свiтлi надвечiр’я, що лилось у вiкна й лишало по собi жовтi променистi баюри на дубовiй пiдлозi – багате, рясне, п’янке.
Наступного дня мене спiткав напад дежавю, коли Джулiан прочинив дверi достоту як минулого разу, залишивши вузьку шпарину та обачно визирнувши крiзь неi, немовби в його кабiнетi щось чудесне потребувало захисту i його було потрiбно вартувати й берегти вiд ч
Страница 11
жих очей. Протягом наступних мiсяцiв я добре вивчу це вiдчуття. Навiть зараз, коли вже минуло багато рокiв, звiддаля, iнколи ввi снi я все ще стою перед бiлими дверима й чекаю на нього, як на казкового брамника: невмирущого, уважного, пустотливого, мов дитина.Роздивившись, хто до нього прийшов, вiн прочинив дверi трошки ширше, нiж ранiше:
– А це знову наш пан Пiпiн? Вгадав?
Я не став його виправляти.
– Так i е.
Джулiан роздивлявся мене якусь мить.
– Ви знаете, що у вас чудове iм’я? Колись Францiею правили королi на iм’я Пiпiн.
– Ви зараз зайнятi?
– Для нащадка французького престолу я завжди вiльний. Ви ж нащадок? – приязно поцiкавився вiн.
– Боюся, що нi.
Вiн засмiявся й процитував грецьку епiграму про небезпечну чесноту щиростi, а потiм, на мiй превеликий подив, вiдчинив дверi та запросив мене всередину.
Це була прекрасна кiмната, геть не схожа на кабiнет, i то набагато бiльша, нiж могло видатися зовнi. Бiла, простора, з високою стелею та накрохмаленими шторами, що iх зараз ворушив вiтерець. У кутку, неподалiк низькоi книжковоi полички, стояв великий круглий стiл, захаращений чайничками та грецькими книжками. І всюди нас оточували квiти: троянди, гвоздики, анемони – в нього на письмовому столi, на журнальному столику, на пiдвiконнях. Особливо ароматними здавалися троянди. Їхнi пахощi густо висiли в повiтрi, змiшуючись iз вiдтiнками бергамоту, чорного китайського чаю i слабкою чорнильною домiшкою камфори. Глибоко зiтхнувши, я аж захмелiв. Куди б не глянув, менi обов’язково вбирало очi щось красиве: схiднi килими, порцеляна, мiнiатюрний живопис, схожий на ювелiрнi прикраси, – слiпучий калейдоскоп, що приголомшив, наче я потрапив в одну з тих вiзантiйських церковок, простих знадвору, а всерединi схожих на райську писанку з позолоти й смальти.
Джулiан вмостився у фотелi пiд вiкном i запросив мене присiсти також.
– Гадаю, ви прийшли в справi курсу грецькоi мови? – запитав вiн.
– Так.
Його очi здалися менi добрими, вiдвертими, скорiше сiрими, нiж голубими.
– Семестр уже давно почався.
– Я хотiв би знову ii вивчати. Не годиться все так кидати пiсля двох рокiв.
Джулiан вигнув брови – сильно, лукаво – i подивився якусь мить на своi складенi руки.
– Я чув, що ви з Калiфорнii.
– Так, це правда, – трохи подивовано вiдповiв я.
Хто ж йому розказав?
– У мене iз Захiдного узбережжя знайомих практично немае. Навiть не знаю, як воно там ведеться. – Джулiан здавався замисленим та чомусь стурбованим. – Чим ви займалися в Калiфорнii?
Пiшли теревенi нi про що. Помаранчевi сади, кiнозiрки-невдахи, коктейльнi посиденьки бiля басейну у свiтлi ламп, сигарети, нудьга нудьгою. Вiн слухав, не зводячи з мене погляду, нiби його приворожили цi шахрайськi спогади. Ще нiколи мою старанну балаканину не слухали з такою уважнiстю й турботою. Схоже, його цiлковито причарували моi сiм мiшкiв гречаноi вовни, з якими я нерозважливо переборщив.
– Яка дивовижа, – тепло промовив вiн, коли я скiнчив, перебуваючи мало не в ейфорii. – Яка романтика.
– Що ж, розумiете, для нас це просто повсякдення. – Я намагався не вовтузитись, проте аж розпашiв вiд свого успiху.
– Ну i що людина з такою романтичною вдачею робить в аудиторii античноi класики? – спитав вiн, нiби йому пощастило зловити в себе рiдкiсного птаха – мене – i тепер не терпiлося дiзнатися мою думку, поки я ще сиджу в клiтцi його кабiнету.
– Якщо пiд «романтичним» ви маете на увазi усамiтнення та самозаглиблення, то, на мою думку, з романтикiв виходять найлiпшi фахiвцi з античноi класики.
Вiн розсмiявся.
– З великих романтикiв часто виходять невдахи у справi вивчення античноi класики. Але ж ми вiддалилися вiд теми, правда? Що ви думаете про Гемпден? Вам тут подобаеться?
Я виклав йому свою екзегезу, не так стисло, як можна було би, пояснюючи, чому на цей момент мене повнiстю влаштовуе унiверситет.
– Дуже часто молодим людям провiнцiя здаеться страхiтливо невеселою, – промовив Джулiан. – Але ж це не значить, що вона не може бути для них корисною. Ви багато подорожували? Що вас тут зацiкавило? Я можу припустити, що така молода людина губиться за межами великого мiста, але не виключено, що ви просто втомилися вiд життя в ньому. То я правий?
Отак завзято i вправно вiн водив мене, цiлковито обеззброеного, вiд теми до теми. І я певен, що з цiеi кiлькахвилинноi на перший погляд бесiди (а насправдi значно тривалiшоi) вiн змiг видобути абсолютно все, що хотiв знати про мене. Я й не пiдозрював, що його пильне зацiкавлення могло корiнитися в будь-чому iншому, крiм глибокого задоволення моiм товариством, i хоча я не одразу помiтив, що говорю в бентежно широкому дiапазонi тем (зокрема досить особистих i з не притаманною менi зазвичай вiдвертiстю), та все одно лишився переконаним, що зробив це з власноi волi. Шкода, менi вже зараз i не пригадати бiльшоi частини тодiшньоi бесiди, точнiше, не забулося в основному те, про що я сам розповiдав i про що соромно згадувати через тупiсть сказаного. Єдиний пункт, щодо якого
Страница 12
нас виявилися розбiжнi думки (коли не рахувати подивовано зведеноi брови вiд самого тiльки названого iменi Пiкассо; згодом, пiзнавши Джулiана краще, я збагнув, що вiн тодi це сприйняв мало не як особисту образу), – це психологiя. Природно, що через роботу на доктора Роланда й усе таке вона багато для мене важила.– Невже ви справдi вважаете, – занепокоено поцiкавився вiн, – що психологiю можна назвати наукою?
– Аякже. Хiба можна ii назвати iнакше?
– Але ж навiть Платоновi було вiдомо, що верства, виховання й таке iнше справляють непроминальний вплив на особистiсть. Менi здаеться, що психологiя – це просто iнакша назва для того, що древнi звали фатумом.
– Психологiя, справдi, жахливе слово.
– Жахливе, еге ж? – жваво погодився вiн, але з його виразу обличчя можна було подумати, що вже сам факт використання цього слова свiдчив про вiдсутнiсть у мене смаку. – Можливо, в окремих ситуацiях його й можна визнати корисним конструктом, коли ми говоримо про деякi аспекти свiдомостi. Увесь провiнцiйний люд, який мене оточуе, вражае тим, що iхнi життя настiльки пов’язанi з фатумом, що, по сутi, можна говорити про iхню рокованiсть. І все ж таки, – засмiявся вiн, – боюся, моi студенти менi не надто цiкавi, бо я знаю на сто вiдсоткiв, що й коли вони робитимуть.
Мене приворожив той дiалог, i, попри iлюзiю його модерностi та неконкретностi (принаймнi в моему розумiннi тавром сучасного розуму е його любов до постiйного вiдхилення вiд теми), зараз менi зрозумiло, що словесними манiвцями вiн знову i знову пiдводив мене до певних пунктiв. Адже в той час як модерний розум примхливий i хаотичний, мислення класициста вимагае вузькоi спрямованостi, впевненостi й безжальностi. У нашi днi таку якiсть мислителя зустрiнеш не часто. Хоч менi й доступна вправнiсть у веденнi таких хаотичних розмов iз найкращими, в душi я – сама одержимiсть.
Ми ще трохи побесiдували, й незабаром запанувала тиша. А за якусь мить Джулiан гречно заявив:
– Якщо ви не проти, пане Пейпен, то я з радiстю вiзьму вас в учнi. Визираючи у вiкно та майже забувши, навiщо сюди прийшов, я роззявив рота й повернувся до нього. Я не знав, що й сказати.
– Проте перш нiж дасте свою згоду, ви повиннi прийняти кiлька вимог.
– Щодо чого? – раптом насторожився я.
– Завтра маете пiти до секретарiату й написати заяву про змiну консультанта. – Вiн потягся до пера в чашi на своему столi; на диво, у нiй стояли самi перовi ручки Montblanc, всуцiль моделi Montblanc Meisterst?ck, iз добрий десяток, не менше. Вiн хутенько написав щось на аркушi й передав менi. – Не загубiть. У секретарiатi мене можуть призначити вашим консультантом лише за умови мого особистого прохання.
Цидулку написала тверда чоловiча рука нiби з дев’ятнадцятого сторiччя, iз буквами «е», виведеними на грецький штиб. Чорнило ще не просохло.
– Але ж у мене вже е консультант, – промовив я.
– Моя полiтика полягае в тому, щоб нiколи не брати жодного студента, якщо не я е його консультантом. Рештi викладачiв лiтератури осоружна моя методика навчання, тому ви не злiчите проблем, якщо комусь раптом буде належати право накладати вето на моi рiшення. Захопiть також кiлька бланкiв для вибору дисциплiн. Гадаю, вам доведеться облишити всi вашi нинiшнi курси, крiм хiба що французькоi мови. Здаеться, вам трохи бракуе компетенцii у сферi сучасних мов.
Менi бракувало слiв.
– Я ж не можу вiдмовитися геть вiд усiх своiх занять!
– Чому?
– Реестрацiя вже давно скiнчилася.
– Це взагалi не важить, – спокiйно вiдповiв Джулiан. – Усi тi курси, на якi я хотiв би, щоб ви записалися, веду я. Поки ви навчатиметесь тут, то матимете зi мною три-чотири предмети щосеместру.
Я подивився на нього. Не дивно, що до нього ходить усього лише п’ятеро студентiв.
– І як же менi це зробити?
– Боюся, ви ще дуже мало побули в Гемпденi, – розсмiявся вiн. – Ректорату це не дуже до вподоби, але вони нiчого не можуть вдiяти. Час вiд часу хтось нагорi намагаеться поставити питання про вимоги розподiлу, але це ще нiколи не призводило до жодних проблем. Ми вивчаемо мистецтво, iсторiю, фiлософiю, усе на свiтi. Якщо, на мою думку, вам недостатньо знань у котрiйсь iз галузей, я можу призначити консультацii й навiть скерувати по них до iншого викладача. Позаяк я не говорю французькою вiльно, то, гадаю, було б немудро переривати вашi заняття з паном Лафоргом. Наступного року ви почнете вивчати латину. Це складна мова, але знання грецькоi допоможе вам ii опанувати. Латина – найповнокровнiша мова у свiтi. Ви нею займатиметесь iз задоволенням.
Його тон мене певною мiрою ображав. Те, що вiн просив зробити, еквiвалентне повноцiнному переведенню з Гемпден-коледжу до його власноi крихiтноi Академii давньогрецькоi мови, чий контингент студентiв налiчуе п’ятеро осiб, шестеро – зi мною.
– Ви вестимете всi моi заняття? – перепитав я.
– Ну не так щоб геть усi, – вiн серйозно вiдповiв, а потiм розсмiявся, побачивши вираз мого обличчя. – Але я гадаю, що велике розмаiття викладачiв шкодить i збивае з пантелику незмiц
Страница 13
iлий розум. Так само я вiрю в те, що лiпше пiзнати одну книгу щонайкраще, нiж сотню – поверхово. Менi вiдомо, що сучасний свiт зi мною радше не погодиться, але, з iншого боку, в Платона та Александра Македонського було тiльки по одному вчителевi.Я поволi кивнув, намагаючись водночас вигадати тактовний спосiб дати задню, аж раптом ми зустрiлись очима, i я подумав: «А чом би й нi?» Менi трохи паморочилося в головi вiд сили його особистостi, але екстремальний характер пропозицii по-своему вабив.
Його студенти (якщо таке опiкунство зробило на них свiй вплив) були iмпозантними, рiзними, та водночас усi подiляли специфiчну виваженiсть, жорсткий, химерний шарм, вiд якого вiдгонило холодним подихом античного свiту, а не сучасностi. Вони здавалися величними створiннями з такими очима, такими руками, такими поглядами – sic oculos, sic ille manus, sic ora ferebat.[12 - Очi такi ж були в нього, такi ж були рухи i усмiх (лат.). Вергiлiй. «Енеiда» (пер. М. Бiлика за ред. Бориса Тена).] Я iм заздрив, вони мене приваблювали; ба бiльше, ця дивна риса мала всi ознаки штучностi, адже ii в них ретельно виплекали. (Те саме, до речi, i з Джулiаном: попри те що вiн справляв враження цiлковито протилежне – свiжостi та щиростi, природним його робила не спонтаннiсть, а мистецтво найвищого гатунку.) Природним шляхом чи нi, але я прагнув стати на них схожим. Мене п’янила вже думка про набутiсть таких рис, а також перспектива оволодiти ними й самому.
Як же це все далеко вiд Плано та заправки мого батька.
– Якщо я запишуся на цi вашi дисциплiни, то вони всi йтимуть грецькою? – запитав я.
– Звiсно ж, нi, – розсмiявся вiн. – Ми вчитимемо Данте, Вергiлiя, все таке iнше. Та я б не радив зараз iти й одразу купувати примiрник «Прощавай, Колумбе».[13 - «Прощавай, Колумбе» (1959) – дебютна збiрка оповiдань американського письменника Фiлiпа Рота (нар. 1933 р.).] – Така сумнозвiсна вимога iснувала до першокурсникiв-англiстiв. – Пробачте вже менi таку вульгарнiсть.
Моi плани збентежили Жоржа Лафорга, коли я розповiв йому про них.
– Це дуже серйозний крок, – проказав вiн. – Ви ж розумiете, наскiльки обмеженими стануть вашi контакти з iншими викладачами, з унiверситетом?
– Вiн хороший учитель, – заявив я.
– Нiхто не може бути аж настiльки хорошим. Крiм того, якщо мiж вами раптом виникне якесь непорозумiння або ж ви зазнаете вiд нього несправедливостi, то нiхто з кафедри вам не зарадить. Ви вже пробачте, але я не бачу сенсу сплачувати тридцять тисяч заради можливостi вчитися в одного-единого викладача.
Я думав був скерувати його запитання до Благодiйного фонду Гемпден-коледжу, але стримався.
Лафорг вiдкинувся на спинку крiсла.
– Пробачте, але менi здаеться, що елiтарнi до снобiзму цiнностi такоi людини мали б викликати у вас вiдразу, – правив вiн далi. – Чесно кажучи, я вперше чую, щоб вiн приймав студента, якому компенсували настiльки значну частку вартостi навчання. Оскiльки Гемпден-коледж – демократичний заклад, то грунтуеться на iнших засадах.
– Якщо Джулiан узяв мене, то не настiльки вiн уже й елiтарний. Сарказму француз не вловив.
– Я навiть готовий припустити, вiн просто не в курсi, що ви на стипендii, – серйозно провадив вiн.
– Що ж, якщо й не знае, – здвигнув я плечима, – то я не збираюся ставити його про це до вiдома.
Джулiан вiв заняття у себе в кабiнетi. Студентiв у нього було дуже мало, i, крiм того, жодна аудиторiя не могла дорiвнятися до його класу в комфортi або приватностi. Вiн сповiдував теорiю, що учнi краще навчаються в приемнiй несхоластичнiй атмосферi; i ця його розкiшна теплиця, де буяли квiти посеред зими, насправдi становила такий платонiвський мiкрокосм, яким, на думку Джулiана, i мала бути навчальна аудиторiя. («Робота? – якось здивовано поцiкавився вiн у мене, коли я згадав у розмовi якiсь аудиторнi завдання. – Ви справдi вважаете, що те, чим ми займаемося, можна квалiфiкувати як роботу?» – «А як же iнакше менi це квалiфiкувати?» – «Особисто для мене це чудовий рiзновид гри».)
По дорозi на свое перше заняття я побачив Френсiса Абернатi. Той по-воронячому дибав лукою, немов чорний птах, за яким майорiло та лопотiло чорне пальто. Вiн iшов замислений, курив сигарету, але вiд самоi думки про те, що вiн може мене помiтити, я сповнився незбагненних переживань. Тому пiрнув у дверний отвiр i почекав, доки Френсiс пройшов.
Проте пiднявшись на майданчик бiля сходiв, що вели до Лiкею, я з жахом побачив його на пiдвiконнi. Кинувши на нього хуткий погляд, я вже збирався був пройти далi в хол, як раптом вiн сказав:
– Зажди. – Врiвноважений голос належав типовому бостонцю, майже британцевi.
Я озирнувся.
– То ти наш новий neanias? – глузливо поцiкавився вiн.
Новий молодий чоловiк. Я пiдтвердив.
– Cubitum eamus?
– Що?
– Нiчого.
Вiн переклав сигарету в лiву руку, а праву простягнув менi. Худа й тонкошкiра, немов у дiвчини-пiдлiтка.
Хлопець i не подумав представлятись. І пiсля короткоi незатишноi паузи я йому назвався.
Той наостанок затягнувся сигаре
Страница 14
ою й викинув ii у вiдчинене вiкно.– Я знаю, хто ти.
У кабiнетi вже були Генрi з Баннi; перший читав книгу, а другий, влiгшись на парту, гучно та щиро говорив до товариша:
– …ознака поганого смаку. От що воно таке, старий. Я в тобi розчарований. Я тобi вiддав належне, але, ти вже менi пробач, розраховував на трохи бiльший savoir-faire[14 - Досл. «знати, як зробити» (фр.). Тут: умiння зорiентуватися в будь-якiй ситуацii.] з твого боку…
– Доброго ранку! – привiтався Френсiс, заходячи за мною та зачиняючи за собою дверi.
Генрi пiдвiв голову, кивнув i повернувся до читання книжки.
– Привiт, – озвався Баннi й додав, побачивши мене: – О, моi вiтання! Ти нiзащо не повiриш, – звернувся вiн до Френсiса, – але Генрi придбав собi ручку Montblanc.
– Справдi? – перепитав Френсiс.
Баннi мотнув головою в бiк чашi з блискучими чорними перами на столi Джулiана.
– Я його попереджав, казав, щоб вiн остерiгався. А то Джулiан iще подумае, що вiн ii поцупив.
– Ми були разом, коли я ii придбав, – не вiдриваючись вiд читання, проказав Генрi.
– І почiм такi штуки зараз? – продовжив допит Баннi. Жодноi вiдповiдi.
– Та кажи вже. Скiльки? Триста баксiв за штуку? – Довжелезний, вiн уже майже повнiстю з ногами лежав на партi. – А колись ти все торочив, якi вони потворнi. Казав, що нiзащо у свiтi не писатимеш нiчим, крiм звичайноi ручки. Правда ж?
Мовчанка.
– Дай-но я ще раз подивлюся? – спитав Баннi.
Поклавши книгу, Генрi витяг перо з нагрудноi кишенi й поклав на стiл.
– На! – промовив вiн.
Баннi взяв ручку в руки й покрутив мiж пальцями.
– Це наче товстий олiвець, якими я писав у першому класi. Наслухався Джулiана?
– Я просто хотiв перову ручку.
– Але ж хiба обов’язково такоi марки?
– Менi вже набридла ця розмова.
– Менi здаеться, це ознака поганого смаку.
– Не тобi, – рiзко перебив його Генрi, – щось розказувати про смак.
Надовго запанувала тиша, пiд час якоi Баннi всiвся на стiлець i вiдкинувся на його спинку.
– От подивiмося, чим ми тут усi пишемо, – почав новий полiлог Баннi. – Франсуа, ти ж такий самий каламарний перодряп, як i я, хiба нi?
– Бiльш-менш.
Вiн тицьнув на мене пальцем, немовбито вiв якесь обговорення на ток-шоу:
– А ти, Роберте, як там твое прiзвище? Чим там навчають писати у вашiй Калiфорнii?
– Кульковими ручками, – вiдповiв я. Баннi розмашисто кивнув.
– Щира душа, джентльмени. Простi смаки. Одразу виклав усi карти на стiл. Менi це до вподоби.
Вiдчинилися дверi, i зайшли двiйнята.
– Бане, ти чого так верещиш? – смiючись, запитав Чарльз i ногою захлопнув дверi за собою. – Тебе чутно аж на початку холу.
Баннi з самого початку повiв iм iсторiю про перо Montblanc. Я нiяково пробрався в куточок i заходився вивчати книжки в шафi.
– Давно займаешся класичними мовами? – почувся голос пiд лiктем. Це був Генрi, котрий розвернувся на стiльцi й тепер говорив до мене.
– Два роки, – вiдповiв я.
– Що читав грецькою?
– Новий Заповiт.
– Ну i звiсно, що ти читав його на койне,[15 - Койне («загальна говiрка») – надрегiональна форма усноi та письмовоi грецькоi мови.] – сердито прокоментував вiн. – Що ще? Напевне, Гомера. І лiрикiв.
Я знав, що це коник Генрi, тому боявся збрехати.
– Трохи.
– Платона?
– Так.
– Усього Платона?
– Дещо з Платона.
– Все перекладене?
Я вагався задовго. І вiн, не ймучи вiри, витрiщився на мене:
– Нi?
Я запхнув руки глибше в кишенi нового пальта.
– Бiльшу частину, – проказав я, далекий вiд правди.
– Бiльшу частину чого? Дiалогiв? А як щодо пiзнiших робiт? Плотiна?[16 - Плотiн (204/5 – 270) – давньогрецький фiлософ-неоплатонiк.]
– Так, – збрехав я.
Аж по сьогоднiшнiй день я нi слова з Плотiна не прочитав.
– І що ж?
На жаль, у головi тiльки вiтер гудiв. Я не мiг пригадати жодноi речi, що абсолютно точно належала би Плотiну. «Еклоги»? Нi, хай йому грець, то ж Вергiлiй.
– Чесно кажучи, не фанат Плотiна, – промовив я.
– Не фанат? Чого ж так?
Вiн був нiби полiцейський на допитi. Я замрiяно подумав про свiй старий курс, яким пожертвував заради цього, – «Вступ до драматургii» з веселим паном Ланiном, який змушував нас лягати на пiдлогу, ходив помiж студентами й говорив щось на кшталт: «А тепер уявiть, як вашi тiла наповнюються прохолодною оранжевою рiдиною».
Як на Генрi, то моi вiдповiдi на питання про Плотiна займали надто багато часу. Вiн щось хутко проказав латиною.
– Перепрошую?
– Забудь, – вiн холодно подивився на мене й знову згорбився над своею книжкою.
Щоб приховати свiй переляк, я вiдвернувся до шафи.
– Радий тепер? – почувся ззаду голос Баннi. – Потягав сердегу по жаринах, еге ж?
На мое превелике полегшення, до мене пiдiйшов привiтатися Чарльз. Вiн здався дружнiм i спокiйним. Та не встигли ми обмiнятись i парою слiв, як у кабiнет прослизнув Джулiан i тихо замкнув за собою дверi.
– Доброго ранку! – привiтався вiн. – Ви вже познайомилися з нашим новим студентом?
– Так, – знудженим, як на мене, тоном озвався Френсiс, допо
Страница 15
агаючи Камiллi зi стiльцем i сiдаючи на свiй власний.– Чудесно. Чарльзе, не заварите нам чай?
Маколi пiшов у комiрчину, розмiрами бiльше схожу на шафу, i звiдти почувся звук води з-пiд крана. (Я так напевно й не дiзнався, що саме було в тiй комiрчинi або яким чином Джулiановi вдавалося вийти з неi з обiдом на чотири страви.) Чарльз вийшов, зачинив дверi й сiв за парту.
– Ну то гаразд, – Джулiан поглядом обвiв стiл. – Сподiваюся, ми вже всi налаштувались i готовi покинути цей свiт феноменiв[17 - В античнiй фiлософii феномени («те, що з’являеться») – це поняття, що вiдображуе знання, яке набуте предметним досвiдом i незмiнно протиставляеться свiту нематерiальних iдей («вигляд»).] та вiдправитись у сферу тонких матерiй.
Вiн виявився надзвичайним ритором, чарiвним промовцем, i менi прикро, що я не здатний дати вам краще уявлення про те, що вiн розповiдав. Зрештою, пересiчному iнтелекту не так просто вiдтворювати мовлення найвищого гатунку (особливо по такому тривалому часi), не втративши бiльшостi в процесi передачi. Дискусiя того дня точилася про втрату самостi, про чотири божественнi стани нестями та одержимостi в Платона,[18 - Платон. «Федр».] про божевiлля будь-якого виду; вiн почав iз розповiдi про те, що сам називав тягарем самостi, i те, чому люди прагнуть ii позбуватися насамперед.
– Чому нас мордуе той упертий тонкий голосок у головi? – казав вiн, озираючи стiл. – Невже тiльки тому, щоб нагадати про те, що ми живемо, що ми смертнi, про нашi iндивiдуальнi душi? З якими, зрештою, так важко розпрощатись, проте ми змушуемо iх почуватися жалюгiднiше вiд будь-чого iншого. З другого боку, хiба не бiль часто змушуе нас замислитися про самiсть? Так страшно пiзнавати, подiбно до дитини, що ми вiддiленi вiд усього свiту, що нiкому й нiчому не болить, коли ви обпiкаете язика або дряпаете колiнку, що весь бiль та ятрiння тiльки вашi. Що страшнiше, з вiком ми виявляемо, що нiкому, навiть найбiльш коханiй людинi, не дано нас зрозумiти повною мiрою. Наша самiсть знещасливлюе нас, i саме тому ми так переймаемося, щоб ii позбутися, правда ж? Пам’ятаете еринiй?
– Фурiй?[19 - Еринii («гнiвнi») – в античнiй мiфологii божества, пов’язанi з пiдземним свiтом, втiлення помсти. Фурii – iх давньоримський вiдповiдник.] – уточнив Баннi, пiд чиею кучмою волосся неможливо було роздивитись очi.
– Саме так. Як вони зводили людей iз глузду? Вони пiдкручували гучнiсть iхнього внутрiшнього монологу, збiльшували вже наявнi в них якостi до такоi мiри, що людям ставало неможливо терпiти власну самiсть. А як же можна позбутися цiеi нестямноi самостi? Позбутися взагалi? Любов’ю? Так, але, як одного разу старий Кефал[20 - Кефал – один iз п’яти учасникiв сократiвського дiалогу в «Державi» Платона.] пiдслухав у Софокла, тiльки нечисленним iз нас вiдомо, що любов – це жорстокий i страшний господар. Можна згубити себе заради iншого, але в такий спосiб ми потрапляемо в неволю, пiдставляемося стражданням, що накликають на нас найпримхливiшi помiж богiв. Вiйною? Можна згубити себе в радостi битви, у бою за благородну й славну справу, проте в нашi днi не так багато благородних i славних справ, за якi варто ставати до бою. – Вiн розсмiявся. – Хоча пiсля всiх ваших Ксенофонтiв i Фукiдiдiв[21 - Ксенофонт (бл. 430–355/354 рр. до н. е.) – давньогрецький афiнський iсторик, вiйськовий дiяч i фiлософ, учень Сократа. Фукiдiд (бл. 460 – бл. 400 рр. до н. е.) – давньогрецький афiнський вiйськовий дiяч та iсторик.] я наважуся сказати, що небагатьом молодим людям пiдвладне краще розумiння вiйськовоi тактики, вираженоi в поетичнiй формi. І я певен, що за бажання ви спромоглися б органiзувати марш на Гемпден та захоплення мiста.
Тут розсмiявся Генрi:
– Ми вшiстьох могли б це влаштувати хоч сьогоднi по обiдi.
– Як? – хором спитала решта.
– Одна людина – щоб перерiзати телефоннi та електричнi дроти. Одна на мосту через Беттенкiлл, одна на пiвночi, на головному виiздi з мiста. Решта може наступати з пiвдня й заходу. Нас небагато, але якщо розсiятися, можна перекрити всi iншi входи в мiсто, – тут вiн виставив широко розчепiрену п’ятiрню, – i просуватися в центр з усiх бокiв. – Пальцi зiмкнулися в кулак. – Звiсно, нам потрiбен фактор несподiванки, – правив вiн далi, i я вiдчув несподiваний дрож у холоднокровностi його голосу.
Джулiан розсмiявся.
– Скiльки ж це рокiв минуло з часу, коли боги востанне втручались у вiйни мiж людьми? Гадаю, Аполлон та Афiна-Нiка спустилися б, аби стати до бою плiч-о-плiч iз вами, «запрошенi чи нi», як сказав спартанцям дельфiйський оракул.[22 - Фукiдiд. «Історiя Пелопоннеськоi вiйни».] Уявiть, якими героями ви б стали.
– Напiвбогами, – смiявся разом iз ним Френсiс. – Могли б облаштувати собi трони на мiськiй площi.
– І мiсцевi негоцiанти платили б нам вiдкупне.
– Золотом, павичами та слоновою кiсткою.
– Ага. Розженуться вони. Скорiше сиром чедер i звичайним печивом, – озвався Баннi.
– Кровопролиття – це жахлива рiч, – поквапився iх зупинити Джулiан, якого роздратувала згадка про звич
Страница 16
йне печиво. – Проте найкривавiшi мiсця в Гомера чи Есхiла дуже часто пройнятi найбiльшою величчю. Вiзьмiть хоча б для прикладу славетну промову Клiтемнестри в «Агамемнонi»,[23 - Есхiл. «Агамемнон».] яку я просто обожнюю. Камiлло, ти ж була нашою Клiтемнестрою в «Орестеi». Нiчого не запам’яталося? Свiтло з вiкна падало прямо iй на обличчя; у такому яскравому промiннi бiльшiсть людей здаються блiдими, але ii чистi, тонкi риси просто купалися в сонцi, доки на неi не ставало боляче дивитися, на ii свiтлi та променистi очi з чорними, мов сажа, вiями, на золотаве мрiння бiля ii скронь, що поступово переходило в лоск волосся, по-медовому теплого.– Трохи пам’ятаю, – мовила вона.
І, подивившись у точку на стiнi, десь вище вiд моеi голови, вона почала читати строфу. Я не зводив iз неi очей. Із ким вона зустрiчалася? Може, з Френсiсом? Вони багато спiлкувались, ось тiльки Абернатi, здавалося, не дуже за тими дiвчатами упадав. Та не сказав би, що це давало менi хорошi шанси, враховуючи товариство, усiх цих розумних багатих парубкiв у темних костюмах. І на iх фонi я, незграба та провiнцiал.
По-грецьки вона декламувала рiзким, низьким i прекрасним голосом:
І так вiн душу, впавши, тут же видихнув,
А кров, шугнувши з-пiд залiза гострого,
Темно-червона, всю мене забризкала…
Набряклий пагiн, певно, не радiе так
Дощам небесним, як радiла я в ту мить.[24 - Пер. А. Содомори.]
Коли вона закiнчила, на певний час запанувала тиша; на превелике мое зачудування, Генрi врочисто зорив на неi з-за стола.
Джулiан усмiхнувся:
– Який прекрасний пасаж. Нiколи не набридае. Але ж хiба це не викликае моторошних вiдчуттiв: цариця заколола свого чоловiка в купелi, а ми насолоджуемося ii словами?
– Рiч у вiршовому розмiрi, – проказав Френсiс. – Ямбiчний триметр. Вiзьмiть, наприклад, чи не найбридкiшi фрагменти з «Пекла», де П’ер да Медiчiна з вiдрубаним носом говорить крiзь криваву дiру у своiй трахеi…[25 - Данте. «Божественна комедiя. Пекло».]
– Я й гiршi випадки знаю, – промовив Чарльз.
– Я теж. Але та строфа прекрасна саме через terza rima.[26 - Досл. «третя рима» (iт.), точнiше – терцина – строга поезiя, написана терцетами зi схемою римування aba bcb cdc i т. д.] Завдяки ii музицi. Триметр подзвоном лунае в реплiцi Клiтемнестри.
– Але ж ямбiчний триметр часто зустрiчаеться в грецькiй лiрицi, хiба нi? – запитав Джулiан. – То чому нам перехоплюе подих саме вiд цих рядкiв? Чому нас не вабить спокiйнiша та приемнiша поезiя?
– Аристотель у «Поетицi» стверджуе, – промовив Генрi, – що деякi предмети, як-от трупи, самi по собi викликають бiль своiм виглядом, але можуть вбирати зiр, якщо перетворюються на об’ект мистецтва.
– І я вважаю, що Аристотель цiлковито правий. Врештi-решт, якi поетичнi сцени закарбовуються в нашiй пам’ятi, якi нам найбiльше любi? Саме такi. Вбивство Агамемнона й лють Ахiлла. Дiдона на своему погребальному багаттi. Кинджали зрадникiв та Цезарева кров… от згадайте, як Светонiй описуе нам його тiло, що лине геть на ношах, i одна його рука звiшуеться з них.
– Смерть – мати всiй красi,[27 - Воллас Стiвенс. «Недiльний ранок» (пер. О. Луцишиноi).] – пiдтакнув Генрi.
– А чим е краса?
– Жахiттям.
– Добре сказано, – схвально промовив Джулiан. – Вона рiдко до нас лагiдна, вона рiдко спроможна на розраду. Навпаки. Щира краса – це завжди тривога.
Я поглянув на Камiллу, ii залите сонцем лице, i подумав про найбiльш улюблений рядок з «Ілiади», про Афiну Палладу та сяйво ii страшних очей.
– Якщо прекрасне – це жахiття, – вiв далi Джулiан, – то чим е жадання? Нам видаеться, нiби в нас численнi жадання, а направду – лише одне. Яке?
– Жити, – озвалася Камiлла.
– Жити вiчно, – поправив ii Баннi, пiдперши пiдборiддя руками. Почав свистiти чайник.
Коли були розставленi чашки й Генрi, врочистий, немов китайський мандарин, розлив чай, ми взялися за обговорення божественних видiв нестями: поетичноi, пророчоi та, нарештi, дiонiсiйськоi.
– Найзагадковiшоi, – говорив Джулiан. – Ми звикли думати про релiгiйний екстаз як рiч, властиву примiтивному суспiльству, попри те що вiн часто спостерiгаеться й у найбiльш цивiлiзованих народiв. Як вам вiдомо, греки не надто вiд нас вiдрiзнялися. Дуже рацiональнi, надзвичайно розвинутi, доволi стриманi. Проте iх перiодично en masse[28 - У всiй сукупностi (фр.).] пiдхоплював вир несамовитого завзяття: танцiв, шалу, душогубства, видiнь, – що з нашого погляду могло би вважатися клiнiчною картиною божевiлля, незворотноi нестями. Проте греки (принаймнi декотрi) легко в цей стан впадали i з власноi волi iз нього виходили. Розповiдi про це не можна однозначно квалiфiкувати як мiф. Вони добре задокументованi, попри те що стародавнi коментатори були спантеличенi не менше вiд нашого. Дехто стверджуе, що все це – наслiдок читання молитов та говiння, iншi переконують, що справа у випивцi. Безсумнiвно, до цього рiзновиду iстерii мае певний стосунок ii групова природа. Та навiть так дiбрати пояснення екстремальному вияву цього феномена складно. О
Страница 17
евидно, бенкетувальники провалювались у якийсь алогiчний, доiнтелектуальний стан, у якому сама особистiсть поступалася мiсцем чомусь абсолютно iншому, i пiд «iншим» я маю на увазi щось, що цiлком смертним не здаеться. Щось нелюдське. Я подумав про «Вакханок»,[29 - «Вакханки» – останнiй твiр Еврiпiда (бл. 480 – бл. 406 р. до н. е.).] трагедiю, вiд несамовитостi й дикостi якоi менi ставало зле не менше, нiж вiд кровожерливостi ii бога. Порiвняно з iншими театральними виставами, де заправляли впiзнаванi принципи справедливостi, хай якоi сувороi, ця була трiумфом варварства над здоровим глуздом – темного, хаотичного, незбагненного.– Ми неохоче це визнаемо, – розказував далi Джулiан, – однак думкою про втрату контролю понад усе живуть народи, найбiльше йому пiдвладнi. Усi iстинно цивiлiзованi нацii – i давнi не менше вiд нас – стали на шлях цивiлiзованостi, свiдомо притлумлюючи свое старе, тваринне «я». То хiба всi ми, присутнi в цiй кiмнатi, направду сильно рiзнимося вiд грекiв чи римлян? Одержимих обов’язком, побожнiстю, вiрнiстю, жертовнiстю? Усiм тим, вiд чого в сучасних людей холодок по шкiрi?
Я озирнув шiсть облич за столом. На смак сучасних людей вiд них усiх, можна сказати, був холодок по шкiрi. А якби Генрi видав таку заяву про озброення своiх грецьких одногрупникiв та наступ на Гемпден у присутностi будь-якого iншого викладача, останнiй уже за п’ять хвилин телефонував би до Служби психологiчноi пiдтримки.
– Тож для будь-якого iнтелектуала, особливо перфекцiонiста, якими були древнi, якими е ми, спроба покласти край примiтивному, емоцiйному, пожадливому «я» – справжня спокуса. Але це помилка.
– Чому? – аж нахилився до нього Френсiс.
Джулiан повiв бровою; через довгий, мудрий нiс здавалося, що професорський профiль трохи похилений уперед, нiби в етруска на барельефi.
– Тому що нехтувати iснуванням iррацiонального небезпечно. Чим культурнiша людина, чим iнтелектуальнiша вона, тим бiльш пригнiчена, тим бiльше iй потрiбен спосiб вихлюпувати своi примiтивнi iмпульси назовнi, тi самi, що вона так старанно притлумлюе весь час. В iншому разi цi могутнi стародавнi сили накопичуватимуться й дужчатимуть, аж доки не вирвуться на свободу, несамовитiшi з кожним днем затримки й навiть ладнi притопити пiд собою волю людини. На знак застереження про те, що може статися в разi вiдсутностi клапана, маемо приклад римлян. Імператорiв. Подумайте, скажiмо, про Тiберiя, потворного пасерба, котрий у владi намагався наслiдувати свого вiтчима Августа. Подумайте про кошмарне, нестерпне напруження, вiд якого вiн, певно, страждав, iдучи нога в ногу по слiдах рятiвника, справжнього бога. Народ його ненавидiв. Хай як вiн старався, а краще не виходило, вiн не мiг позбутися свого ненависного «я», поки нарештi греблю не прорвало. Захлинувся у власних збоченнях i помер старим та божевiльним, загубленим у садах задоволення на Капрi, навiть не щасливим, як можна було б сподiватися, а жалюгiдним. Перед смертю вiн написав листа додому, в Сенат. «Нехай боги й богинi нашлють на мене ще гiршу згубу, нiж та, яку я щодня вiдчуваю». І подумайте про його наступникiв. Калiгулу. Нерона.
Вiн на якусь мить замовк.
– Римським генiем i, напевне, римським дефектом, – правив Джулiан далi, – була одержимiсть порядком. Це видно з iхньоi архiтектури, лiтератури, законiв – це знавiснiле заперечення темряви, нездорового глузду, хаосу. – Вiн розсмiявся. – Цiлком зрозумiло, чому римляни, переважно такi терпимi до чужинських вiрувань, нещадно переслiдували християн. Адже це так безглуздо – вважати, що звичайнiсiнький зловмисник постав iз мертвих, так жахливо вшановувати його, п’ючи його ж кров. Ця нелогiчнiсть страхала iх, i вони докладали всiх зусиль, щоб знищити ii. Насправдi, менi здаеться, вони вдалися до таких жорстокостей не тiльки через власний переляк, а й тому, що iх страшенно все це вабило. Прагматичнi люди часто виявляються напрочуд забобонними. Хто ж iще жив у граничному кошмарi вiд надприродного попри всю свою логiчнiсть, як не римляни? Греки – то iнше. Пристрасть до порядку й симетрii в них така сама, як i в римлян, але вони знали, що марно заперечувати iснування невидимого свiту, старих богiв. Емоцii, темряву, варварство. Чи не з бентежним виразом обличчя професор подивився на стелю.
– Пам’ятаете, як ранiше ми говорили з вами про те, що кривавi, моторошнi речi iнколи е найпрекраснiшими? Це дуже по-грецьки. Це дуже грунтовно. Краса – це жахiття. Нас проймае дрож вiд усього, що ми вважаемо прекрасним. А що може бути страшнiшим та прекраснiшим вiд абсолютноi втрати самовладання для таких душ, як у грекiв чи нас? Вiд того, щоб на мить скинути кайдани буття, вщент розтрощити випадкове iснування своiх смертних «я»? Еврiпiд говорить про менад: iз закинутими головами, горлянкою до зiр, «бiльше схожi на олениць, нiж людей».[30 - Менади («несамовитi») – один з епiтетiв вакханок, супутниць Дiонiса.] Цiлковито вiльнi! Звiсно, цим деструктивним пристрастям можна дати раду й у бiльш вульгарний та менш ефективний спосiб. Але ж наскiльки
Страница 18
ивовижно вивiльнити iх в одному сполоху! Спiвати, верещати, танцювати глупоi ночi босонiж у лiсi, зважаючи на свою смертну природу не бiльше, нiж тварина! Це могутнi мiстерii. Крик бугаiв. Медовi джерела, що дзюркотять iз-пiд землi. Якщо ми досить сильнi в душi, то ладнi зiрвати серпанок i зазирнути тiй оголенiй, моторошнiй красi просто в обличчя; дозволити Боговi спожити нас, поглинути, розiбрати по кiсточках. А потiм виплюнути переродженими. Ми всi аж подалися вперед, знерухомленi. Я роззявив рота, рахував свiй кожен вдих.– Саме в цьому, як на мене, полягае кошмарна принада дiонiсiйського ритуалу. Їi практично неможливо собi уявити. Вогонь чистого буття.
Я нiби причмелений спускався сходами пiсля заняття, голова йшла обертом, але я дуже гостро, до болю вiдчував, що iсную, що я молодий, що день надворi прекрасний; дуже-предуже сине небо, аж в очах рiзало, i вiтер, що в закрутi, нiби конфетi, ганяе червоне й жовте листя.
«Краса – це жахiття. Нас проймае дрож вiд усього, що ми вважаемо прекрасним».
Того вечора я занотував у щоденнику: «Дерева показились i втрачають самовладання, знавiснiлi вiд несподiваних нових вогнистих кольорiв. Хтось – здаеться, Ван Гог? – колись заявив, що жовтогарячий – то колiр безумства. Краса – це жахiття. Ми волiемо, щоб вона поглинула нас i ми могли сховатись у вогнi, який очищуе».
Я пiшов на пошту (пересичене студентство, звичайний робочий день) i, все ще запаморочений, пiдписав матерi фотолистiвку з вогненними кленами та гiрським потiчком. Речення на зворотi радило:
«Сплануйте подорож до Вермонту в падолист мiж 25 вересня i 15 жовтня – його наймальовничiшу пору».
Уже коли вкидав листiвку в отвiр для мiжмiських вiдправлень, я помiтив Баннi в протилежному кiнцi зали. Вiн стояв спиною до мене та вивчав ряд понумерованих поштових скриньок. Вiн зупинився чи не навпроти моеi власноi й заходився щось у неi всовувати. Потiм крадькома розпростався й хутко вийшов з абсолютно розпатланим волоссям, тримаючи руки в кишенях.
Я дочекався, доки вiн зник, i пiдiйшов до своеi скриньки. Усерединi знайшов кремовий конверт: цупкий, хрусткий папiр, дуже офiцiйний – зате пiдпис олiвцем i по-дитячому нерозбiрливий, нiби його надряпав п’ятикласник. Цидулка всерединi також виявилася написаною олiвцем, дрiбними нерiвними лiтерками:
Рiчарде старий
а шо як нам пiти пообiдать у Субботу, десь бiля 1-i? Я знаю одне кльове мiстечко. Коктейлi там, дiловi зустрiчi. Я пригощаю. Приходь будь-ласка.
твiй Бан
p. s. вiзьми краватку. Знаю, ти б i так ii взяв, але бiдахам без неi (s. p.) начеплять свою, кошмарну, яку офiцiянти мають про запас.
Я ретельно вивчив записку, поклав до кишенi й на порозi мало не збив iз нiг доктора Роланда. Спершу вiн мене начебто не впiзнав. Та коли я вже розмрiявся, що вiн просто вiзьме й пiде, рипуча машинерiя, що рухала мiмiкою його обличчя, начебто запрацювала й зi скреготiнням картонна парсуна явилась iз сутiнi курного проскенiуму.
– Добридень, докторе Роланд, – привiтався я, майже збавившись усiлякоi надii.[31 - Пор.: «Надii збавтесь. Як сюди ступили…» (Данте. «Божественна комедiя. Пекло»; пер. М. Стрiхи.)]
– Ну i як вона бiгае, хлопче?
Вiн говорив про мою уявну машину. Крiстiну. Чудо-перегонову автiвку «Читтi-дрiттi-бах-бах».[32 - Ідеться про персонiфiкованi автомобiлi: з роману С. Кiнга «Крiстiна» та машину для автоперегонiв iз дитячоi книги Я. Флемiнга «Chitty-Chitty-Bang-Bang», згодом екранiзованоi.]
– Чудово.
– Їздив у «Рятiвний ремонт»?
– Так.
– Ох уже цi колектори.
– Еге ж, – погодився я i раптом згадав, що минулого разу скаржився на трансмiсiю. Але доктор Роланд уже почав читати iнформативну лекцiю про догляд i функцii прокладок колектора.
– Саме це, – завершив вiн, – i е однiею з основних проблем, коли водиш iномарку. Великi розтрати оливи. Знову i знову купуеш моторну оливу Pennstate, а канiстри ж iз нею на деревах не ростуть.
І вiн значуще на мене подивився.
– Хто тобi продав прокладку? – спитав доктор Роланд.
– Пiдзабув, – промовив я, впадаючи в транс i непомiтно просуваючись до дверей.
– Бад?
– Здаеться.
– Чи Бiлл. Бiлл Гандi молодець.
– По-моему, таки Бiлл, – збрехав я.
– Ну i як там стара сойка?
Я не мiг зорiентуватися, про що вiн: про Бада чи реального птаха? Чи, може, ми вже стрiмголов мчали в нетрi старечого слабоумства? Інколи менi геть не вiрилося, що доктор Роланд спромiгся укласти безстроковий контракт на кафедрi соцiальних наук цього престижного закладу. Адже вiн бiльше скидався на балакучого дiдугана-причепу, що, бува, сяде поруч iз вами в автобусi й почне демонструвати всi папiрцi зi свого гаманця.
Доктор Роланд пiдсумовував уже видану менi iнформацiю про прокладки колектора, а я все ще чекав зручноi нагоди повiдомити йому, що «раптово» згадав про свое спiзнення на зустрiч, аж тут до поштового вiддiлення iз труднощами, спираючись на ходунки та всмiхаючись на всi тридцять два, зайшов товариш Роланда – доктор Бленд. Блендовi (прiзвище вимов
Страница 19
ялося по-французьки гугняво) було пiд дев’яносто рокiв, останнi п’ятдесят iз яких вiн викладав курс пiд назвою «Інварiантнi пiдпростори»,[33 - Роздiл лiнiйноi алгебри та функцiонального аналiзу.] що славився не тiльки своею монотоннiстю й незбагненнiстю в ii буквальному розумiннi, а й пiдсумковим випробуванням, яке, скiльки всi навколо пам’ятали, складалося з одного й того самого загального питання обсягом у три сторiнки. І вiдповiдь на нього завжди була «так». Цього цiлком вистачало для того, щоб скласти екзамен з iнварiантних пiдпросторiв. Складно уявити, але доктор Бленд мав славу ще бiльшого патякала, нiж доктор Роланд. Разом вони справляли враження супергеройськоi пари родом iз комiксiв, непереможного та нездоланного альянсу занудства й дурноляпства. Я пробурмотiв якесь вибачення й утiк, залишивши iх на самотi з власною проникливою риторикою.Роздiл 2
Я сподiвався, що в день нашого з Баннi обiду погода стоятиме прохолодна, адже мiй найкращий пiджак був iз темного кусючого твiду, та коли я прокинувся недiльного ранку, то побачив, що надворi пече й ставатиме тiльки жаркiше.
– Смалитиме немилосердно, – проказав менi прибиральник услiд. – Усе ж таки бабине лiто.
Пiджак був дуже красивий, з iрландськоi вовни, сiрий, iз цятками кольору зеленого моху; я придбав його в Сан-Франциско, витративши все до цента, що заробив на лiтнiх пiдробiтках. Ось тiльки для теплого лiтнього дня вiн здавався заважким. Я натягнув пiджак i рушив у ванну поправити краватку.
Мене геть не тягло на розмови, тому Джудi Пувi, котра чистила зуби над раковиною, стала неприемним сюрпризом. Джудi Пувi мешкала за кiлька кiмнат вiд мене i, здаеться, вважала, що коли вона родом з Лос-Анджелеса, то ми повиннi мати чимало спiльного. Вона часто переслiдувала мене в коридорах; постiйно виманювала танцювати на вечiрках; кiльком дiвчатам заявила, що затягне мене в лiжко, щоправда, не в таких витончених словах. Джудi носила дикий одяг, фарбувала волосся в сивуватий колiр i водила червоний «корвет» iз калiфорнiйськими номерами, на яких було написано «Джудi П.» Розмовляла голосно й часто зривалася на вереск, який бринiв по всьому корпусу, немовби крик моторошноi тропiчноi пташини.
– Привiт, Рiчарде, – озвалася вона i смачно сплюнула пасту в рукомийник. На нiй були обрiзанi джинси з химородними, скаженими вiзерунками, намальованими на них широким фломастером, i спандексова майка, що лишала вiдкритим атлетичний пiдкачаний прес.
– Привiт, – узявся я за краватку.
– Чудово виглядаеш.
– Дяки.
– Зiбрався на побачення?
– Що? – я вiдвернувся вiд люстерка й поглянув на неi.
– Куди зiбрався, кажу?
Тепер мене ii розпитування вже не дивували.
– Вибрався пообiдати.
– З ким?
– З Баннi Коркораном.
– Ви знайомi?
І знову я розвернувся подивитися на неi:
– Типу того. А ти з ним?
– Звiсно. Ми з ним ходили на iсторiю мистецтва. Приколiст. Хоча отого його друга-задрота в окулярах я терпiти не можу. Забула iм’я.
– Генрi?
– Еге ж, вiн.
Вона нахилилася ближче до дзеркала, поправляючи зачiску та крутячи головою на всi боки. Нiгтi були пофарбованi в «шанелiвський» червоний колiр, а iхня довжина свiдчила про те, що iх купили за грошi в крамничцi.
– Як на мене, вiн гiвнюк.
– А менi сподобався, – ображено зауважив я.
– А менi – нi. – Кривим нiгтем, нiби гребiнцем, дiвчина зробила посерединi продiл. – Зi мною вiн завжди поводиться, як останнiй паскуда. Двiйнят я теж не люблю.
– Чому? Двiйнята милi.
– Справдi? Та невже? – Вона закотила одне нафарбоване око у вiдображеннi. – От послухай. Минулого семестру на однiй гулянцi я так добряче перебрала i спробувала, ну, трохи послемитися. Всi навколо штурхали одне одного, а тут це дiвча iз двiйнi суне через танцмайданчик, ну i я – бах! – врiзалася в неi, несильно. Вона менi нахамила, начебто я щось таке страшне вчинила. То я незчулася, коли й вивернула iй в обличчя своi чверть лiтра пива. Ну, така вже тодi видалась вечiрка. Мене разiв шiсть перед нею скупали в пивi. Тобто нiчого такого, ну, ти розумiеш? Та хай там як. Вона починае верещати – i за пiвсекунди пiдлiта ii братело з тим самим Генрi, стоять над душею, типу от-от вiзьмуться гамселить мене.
Вона зiбрала волосся у хвостик i роздивлялася свiй профiль у люстерку.
– Так от. Я п’яна, цi двое погрожують, а Генрi – ще той бугай, ну ти в курсi. Було трохи лячно, але п’яному море сам знаеш по що, то я сказала, щоб одвалили. – Джудi вiдвернулася вiд дзеркала й подарувала менi осяйну посмiшку: – Я тодi бахнула кiлька «камiкадзе»,[34 - «Камiкадзе» – коктейль, що складаеться з рiвних частин горiлки, апельсинового лiкеру трипл-сек та лаймового соку.] а коли я п’ю «камiкадзе», то завжди знайду пригоди на свою голову. Розбиваю машину, встряю в бiйки…
– І що сталося?
– Я ж кажу, – здвигнула вона плечима, – просто сказала iм одвалити. І тодi те хлопча iз двiйнi починае на мене волати. Нiби справдi хотiв порiшити мене, розумiеш? А той Генрi просто стояв поруч, але страхав мене найбiльше. Так от. У м
Страница 20
не е один товариш, ну там валандаеться сюди-туди, реально крутий, колись ганяв у бандi байкерiв, весь такий у ланцюгах, ну ти, блiн, розумiеш… Спайк Ромнi, чув про такого? Я чув. І навiть бачив його на своiй першiй п’ятничнiй гулянцi.Здоровило, пiд сто кг, усi руки в шрамах, моточоботи iз залiзними носаками.
– Ну, Спайк пiдiйшов, побачив, що до мене дориваються цi двое, пхнув цього з двiйнi в плече й сказав iм чухрати подалi. Перш нiж я встигла щось сказати, тi двое накинулися на нього. Народ пробував вiдтягти отого твого Генрi, багато хто пробував, i не змогли. Шестеро чувакiв не змогли його вiдтягти. Вiн зламав Спайковi ключицю i два ребра, зробив з обличчя вiдбивну. Я казала Спайку, щоб той викликав полiцiю, але вiн, розумiеш, не хотiв сам ускочити в халепу, бо його не повинно було бути в студмiстечку. Хай там як, а вигляд вiн мав жахливий.
Джудi лишила волосся розпущеним.
– Спайк реально крутий. І лихий. Мав би однiею лiвою наваляти тим двом тюхтiям у костюмах та окулярах.
– Гмм, – промимрив я, намагаючись не розсмiятися.
Так дивно уявляти собi картину, в якiй Генрi, власник дрiбних круглих окулярiв та книжок мовою палi,[35 - Палi (Pali) – давня мова iндоевропейськоi сiм’i в Індii, мова письмового канону священних текстiв буддiйськоi школи тхеравада.] ламае ключицю Спайковi Ромнi.
– Це все дуже дивно, – говорила Джудi. – Мабуть, коли настiльки злi люди скаженiють, то вони по-справжньому iдуть з глузду. Як мiй батько.
– Еге ж, мабуть, да, – проказав я й собi глянув у дзеркало, поправляючи вузол на краватцi.
– Розважайся, – мляво проказала вона й рушила до виходу. Аж раптом зупинилася: – Слухай, а ти не впрiеш у цьому пiджаку?
– Решта нiкуди не годяться.
– Хочеш спробувати мiй?
Я озирнувся й поглянув на неi. Вона вчилася на театрального костюмера й у зв’язку iз цим могла похвалитися найрiзноманiтнiшим вбранням, що зберiгалося в ii кiмнатi.
– Точно твiй? – поцiкавився я.
– Украла з гардеробу в майстернi. Хотiла трошки перекроiти й зробити з нього бюстье.
«Дивовижно», – подумав був я, але все одно пiшов за нею. Пiджак виявився i справдi прекрасним – стара модель Brooks Brothers, шовковий, без пiдкладки, кольору слоновоi кiстки в зеленаво-синю смужку, трохи широкуватий, проте мого розмiру.
– Джудi, – мовив я, розглядаючи манжети, – вiн чудовий. Ти точно не проти?
– Забирай, – вiдмахнулася вона. – Все одно часу немае щось iз ним робити. У мене повно крою та шиття костюмiв до гадського «Як вам це сподобаеться»,[36 - «Як вам це сподобаеться» – одна з раннiх комедiй В. Шекспiра.] трясця б його взяла. Вистава за три тижнi, а я ще гадки не маю, що робити. У цьому семестрi «пощастило» з першим курсом, що мае менi допомагати: швацькоi машинки не вiдрiзнять вiд дiрки в землi.
– До речi, старий, пiджак – бомба, – заявив менi Баннi, коли ми вийшли з таксi. – Шовк, я вгадав?
– Так, належав моему дiдусевi.
Баннi взяв мiж пальцiв багату жовтувату тканину бiля манжетiв i трохи потер ii.
– Прекрасний артикул, – поважним тоном проказав вiн. – Щоправда, не зовсiм до сезону.
– Хiба?
– Не-а. Ми на Схiдному узбережжi, хлопче. Я знаю, у ваших краях носять що заманеться, але тут немае полiтики невтручання, цiлий рiк у купальнику не побiгаеш. Повiр менi на слово, це ключ до успiху, повiр… Дай-но вiдчиню тобi дверi. Знаеш, я думаю, тобi тут мае сподобатися. Звiсно, це не Polo Lounge, але для Вермонту дуже непогано. Що скажеш?
Ми обiдали в маленькому красивому ресторанчику з бiлими скатертинами на столах та вiкнами в еркерах, що виходили на палiсадник: живоплiт, трояндовi кущi з опорою на шпалери, красоля обабiч камiнноi дорiжки. Клiентура здавалася переважно середнього вiку й заможного стану: типаж рум’яних адвокатiв-провiнцiалiв, котрi, за вермонтською модою, носили калошi пiд костюми Hickey Freeman; дами в спiдницях-«шалi», з нафарбованими перламутровою помадою губами, малопримiтнi, але по-своему приемнi в густiй засмазi. Пара звернула увагу на нас, коли ми ввiйшли, i я одразу збагнув причину: двое вродливих студентiв, безжурнi сини багатих батькiв. Попри те що жiночки переважно годилися менi в матерi, одну-двох можна навiть було вважати красунями. Непогана робота, якщо вийде, подумалося менi, i я чомусь одразу уявив пiдмолоджену матрону з великим будинком, знуджену вiд неробства, чоловiк котроi не вилазить iз вiдряджень i постiйно десь не в мiстi. Смачнi вечерi, трохи кишенькових грошей, можливо, навiть щось серйознiше… наприклад, машина.
До нас пiдкрався офiцiант.
– Ви резервували?
– На прiзвище Коркоран, – не витягаючи рук iз кишень, промовив Баннi. Вiн розгойдувався туди-сюди на каблуках. – А де це завiявся Каспар?
– У вiдпустцi. Повернеться за два тижнi.
– Ач який живчик, – щиро порадiв за нього Баннi.
– Я перекажу йому, що ви про нього питали.
– А ти вiзьми й перекажи, вловлюеш? – Далi Коркоран уже говорив зi мною, поки офiцiант вiв нас до нашого стола: – Каспар – суперський мужик. Метрдот. Великий немолодий здоровань iз вусами.
Страница 21
Австрiець чи що. І при цьому, – тут вiн перейшов на гучне шепотiння, – нi разу не гомосек. Вiриш? Усi цi меншини так i тягне працювати в ресторанах, ти помiчав? Просто кожен стрiчний гомосек…Я помiтив зi спини, як напружився офiцiант.
– …якого менi доводилося знати, був одержимий iжею. От iз якого такого дива, питаеться? Це щось зi сфери психологii? Менi здаеться, що…
Я приклав палець до губ i кивнув у спину офiцiантовi саме тодi, як вiн розвернувся та подарував нам невимовно лихий погляд.
– Шановним добродiям цей стiл пiдiйде? – спитав вiн.
– Аякже, – вишкiрився у вiдповiдь Баннi.
Нам вручили по меню, ображено, саркастично, елегантно, й офiцiант пiшов геть. Я сiв за стiл i з розпашiлим обличчям розгорнув винну карту. Баннi ж, умощуючись на своему стiльцi, вiдсьорбнув трохи води та роззирнувся зi щасливим виглядом.
– Тут чудово, – промовив вiн.
– Непогано.
– Але все ж не Polo. – Вiн поклав лiкоть на стiл i всiею п’ятiрнею поправив волосся, прибираючи його з очей. – Ти частенько там буваеш? Я про Polo, звiсно.
– Не дуже. – Я про нього навiть нiчого не чув, що було цiлком природним, оскiльки до Лос-Анджелеса з мого рiдного мiстечка iхати аж понад шiстсот кiлометрiв.
– У мене враження, що саме до таких закладiв ти мав би ходити з батьком, – розмiрковував уголос Баннi. – Для чоловiчих розмов i всiлякого такого. Мiй татусь так само тягав нас в Oak Bar до «Плази». Саме там вiн менi й моiм братам купував по нашiй першiй випивцi, коли нам виповнювалося вiсiмнадцять.
Я – едина дитина в сiм’i, i менi цiкаво, коли хтось говорить про власних братiв-сестер.
– Братам? – перепитав я. – Скiльки ж вас?
– П’ятеро. Крiм мене, Теддi, Г’ю, Патрiк i Брейдi, – розреготався вiн. – Було так страшно, коли батько тягнув туди мене. Я ж бо ще малий, а вiн такий: «Ось, синку, це твiй перший алкоголь», або: «Незабаром ти посядеш мое мiсце», або взагалi: «Я, можливо, скоро помру», – i всякi такi нiсенiтницi. Як же я постiйно лякався! Десь за два мiсяцi до цього ми з моiм другом Клоуком забiгали туди по дорозi зi школи святого Єремii, коли йшли працювати над проектом з iсторii. Допрацювалися до велетенського рахунка в Oak Bar, але втекли не розплатившись. Ну, ти в курсi, хлопчачий такий вiк. І ось тепер я знову сюди завiтав, разом iз батьком.
– Тебе впiзнали?
– Угу, – понуро вiдповiв Баннi. – Я здогадувався. Але ставилися по-людськи. Не сказали нiчого. Тiльки прикрiпили старий рахунок до нового.
Я спробував уявити цю картину: у костюмi-трiйцi старий батько напiдпитку збовтуе свое шотландське вiскi чи що там було в його чарцi. І Баннi. На вигляд трохи пухкенький, але за цiею пухкiстю ховаеться мускулатура, що обросла м’ясом. Дебелий хлопчина. Такi в школi грають в американський футбол. І син, якого потайки хочуть усi батькичоловiки: великий, добродушний, не надто iнтелектуал, любитель спорту, дарувальник вiтальних штурханiв та оповiдач бородатих анекдотiв.
– То вiн помiтив? – спитав я. – Твiй батько?
– Не-а. Сидiв п’яний як чiп. Навiть якби я стояв iз протилежного боку шинкваса, вiн би не звернув на це уваги.
До нас знову наближався офiцiант.
– А от i наша Прудконiжка, – зайнявся своiм меню Баннi. – Ти вже вирiшив, що iстимеш?
– Що це в тебе таке? – поцiкавився я, нахиляючись ближче роздивитися його напiй. Посудина була завбiльшки з маленький акварiум, у нiй хлюпалося щось яскравого коралового кольору, з барвистими соломинками, паперовими парасольками та скибочками фруктiв, що стирчали зi склянки пiд найхимернiшими кутами.
Баннi дiстав одну з парасольок i облизав ii.
– Ой, чого тут тiльки немае. Ром, журавлиновий сiк, кокосове молоко, трипл-сек, персиковий брендi, м’ятний лiкер, може, ще щось – я не в курсi. Скуштуй. Смачно.
– Нi, дякую.
– Нумо.
– Та все гаразд.
– Давай.
– Нi, дякую, менi не хочеться пити, – вiдбивався я.
– Я його вперше спробував два лiта тому на Ямайцi, – поринув у спогади Баннi. – Бармен на iм’я Сем заколотив його для мене, примовляючи: «Три порцii – i ти не знайдеш звiдси виходу». Хай менi чорт, я й справдi не знайшов. Бував колись на Ямайцi?
– Та давненько туди не заносило.
– У своiй Калiфорнii ти, може, й звик до всiх ваших пальм, кокосiв i такого iншого. Менi це страшенно подобаеться. Купив собi рожевий у квiточку костюм для плавання. Намагався вмовити Генрi скласти менi компанiю, але той вiдмовився, заявив, що на Ямайцi нi грама культури, хоча, менi здаеться, це неправда, у них там навiть е маленький якийсь музей.
– Ви з Генрi добре ладнаете?
– А то! – Баннi вiдкинувся на спинку стiльця. – Ми жили в однiй кiмнатi. На першому курсi.
– І вiн тобi подобаеться?
– Аякже-аякже! Але в однiй кiмнатi з ним нелегко. Терпiти не може шуму, терпiти не може компашок, терпiти не може безладу. Через це неможливо заманити до себе дiвчину послухати Арта Пеппера,[37 - Артур Едвард Пеппер-мол. (1925–1982) – вiдомий американський саксофонiст i кларнетист.] якщо ти розумiеш, про що я.
– Менi здаеться, вiн трошки грубуватий.
Страница 22
Баннi здвигнув плечима:
– Вiн такий, який е. Бач, його макiтра варить iнакше, нiж у нас iз тобою. Десь постiйно витае в хмарах зi своiм Платоном абощо. Багато iшачить, сприймае себе надто серйозно, вивчае санскрит, i коптську, i ще парочку придуркуватих мов. Я йому торочу: Генрi, якщо ти збираешся й надалi марнувати свiй час та гризти щось iнше, крiм греки (я от особисто вважаю, що вона i ще британська англiйська – це все, що потрiбне чоловiковi), то краще купив би собi аудiоуроки Berlitz i студiював би французьку. Знайшов би собi маленьку танцiвницю канкану. Вуле-ву куше авек муа[38 - Широко вiдома в англомовному свiтi французька фраза «Voulez-vous coucher avec moi?» – «Чи не переночуете ви зi мною?»] й усе таке.
– Скiльки мов вiн знае?
– Я вже збився з лiку. Сiм чи вiсiм. Вiн же навiть iероглiфи вмiе читати.
– Ух ти.
Баннi захоплено похитав головою.
– Цей парубок – справжнiй генiй. Мiг би працювати перекладачем в ООН, якби схотiв.
– Звiдки вiн родом?
– Із Мiссурi.
Останню реплiку Баннi промовив iз таким кам’яним обличчям, що менi здалося, вiн жартуе. Я розсмiявся.
– А що? Ти гадав, вiн виходець iз Букiнгемського палацу чи щось таке?
Я знизав плечима, i далi смiючись. Генрi був настiльки особливий, що взагалi не в’язався з жодним конкретним мiсцем.
– Еге ж, – правив далi Коркоран, – зi «Скептичного штату». Сентлуiський хлопчина, як i старий Том Елiот.[39 - Скептичний штат (The Show-Me State) – офiцiйне прiзвисько штату Мiссурi, найбiльшим мiстом якого е Сент-Луiс, що його уродженцем е Т. С. Елiот.] Батько – якийсь будiвельний магнат, причому, якщо вiрити моiм кузенам iз Сент-Луiса, не без грiшкiв за душею. Правда, вiд Генрi ти не дiзнаешся про рiд занять його батька анiчогiсiнько. Поводиться так, нiби й сам не знае i йому абсолютно байдуже.
– Ти бував у нього вдома?
– Жартуеш? Вiн такий потайний, що можна подумати, бере участь у Мангеттенському проектi абощо. Але я знайомий iз його мамою. Зустрiлися випадково. Вона проiжджала Гемпден по дорозi в Нью-Йорк, а я натрапив на неi, коли та гуляла першим поверхом у Монмутi й розпитувала в людей, де кiмната Генрi.
– Яка вона?
– Гарненька. Чорнява, синьоока, як i Генрi, норкова шуба, надто густа помада й усе таке, якщо тобi цiкава моя особиста думка. Дуже молода. Генрi – ii едина дитина, i вона його обожнюе. – Вiн нахилився вперед i стишив голос: – Його сiм’я просто неймовiрно заможна. Мiльйони й мiльйони. Заробили вони iх недавно, але бакс – то бакс, ти ж мене розумiеш? – Вiн менi пiдморгнув. – До речi. Збирався спитати. На якi баришi живе твiй татусь?
– Нафта, – вiдповiв я. А що? Це майже правда.
Баннi аж роззявив рота, i його губи утворили маленьку охайну букву О.
– У вас своi свердловини?
– Одна, – поскромничав я.
– Але ж хороша?
– Ну, так кажуть.
– Овва, – похитав головою Баннi. – Золотий Захiд.
– До нас вiн був добрий, – пiдтримав я його думку.
– Ну й ну, – мало не присвиснув вiн, – а мiй – усього лишень президент паршивенького старого банку.
Менi раптом закортiло змiнити тему розмови, хай би це й було шито бiлими нитками, бо ми ступили на надто непевний грунт.
– Якщо Генрi й справдi iз Сент-Луiса, де вiн набрався свого розуму? Питання здавалося геть невинним, але Баннi несподiвано скривився.
– У дитинствi з Генрi сталась одна дуже неприемна iсторiя. Його збила машина чи щось таке, але вiн мало не помер. Пару рокiв не ходив до школи, займався з репетиторами вдома, i тривалий час вiн практично постiйно не вставав з лiжка. Лишалося тiльки читати. Схоже, вiн один iз тих, хто читае на рiвнi студента ще у дворiчному вiцi.
– Збила машина?
– Ну, по-моему, якось так. Навiть не скажу, що то могло бути. Вiн не надто охоче говорить на цю тему. – Баннi знову стишив голос. – Знаеш, чому вiн зачiсуеться так, щоб волосся спадало на праве око? Бо лишився шрам. Вiн мало не втратив зiр, погано бачить. А ходить, як кривенька качечка, тому що досi накульгуе. Це майже не вiдiграе нiякоi ролi, бо насправдi Генрi дужий, наче вiл. Навiть не скажу, чим вiн там займався, – може, штангу тягав, – але вiн тепер у нормальнiй формi. Типовий Теддi Рузвельт,[40 - Теодор Рузвельт-молодший (1858–1919) – 26-й президент США (1901–1909), що вважаеться одним iз видатних лiдерiв нацii.] що долае перешкоди. Ним по-справжньому можна пишатися. – Баннi вiдкинув волосся назад i махнув офiцiанту, щоб той освiжив йому трунок у чарцi. – Ну от, скажiмо, вiзьми для прикладу Френсiса. Як на мене, не дурнiший за Генрi. Хлопчик iз високих верств суспiльства, грошей хоч греблю гати. Але йому все дiсталося надто легко. Ледачий. Полюбляе грати. Пiсля занять напиваеться й гуляе. І от вiзьми Генрi, – повiв бровою Баннi. – Та його ж вiд грецьких книжок палицею не вiдженеш… Е-е, дякую, сер. – Офiцiант прийшов зi ще одним коралового кольору напоем i стояв перед нами, тримаючи його у випростанiй руцi. – Ще по однiй?
– Менi досить.
– Давай, старий. Я пригощаю.
– Ну, тодi ще одне мартiнi, будь ласка, – проказав я офiцiант
Страница 23
вi, котрий уже збирався йти геть. Той подарував менi гнiвний погляд.– Дякую, – слабко промовив я, не пiдводячи очей на нашого кельнера, котрий довго й з ненавистю либився до мене, аж доки не пiшов.
– Ти знаеш, я нiчого не ненавиджу у свiтi так сильно, як надокучливих гомосекiв, – задоволеним голосом проказав Баннi. – От спитай мене – i я скажу, що iх треба всiх зiбрати докупи й спалити на вогнищi. У мене е знайомi, що ганять гомосексуалiзм, бо для них це незручна тема (не виключено, вони й самi мають певнi схильностi); а е такi, що ганять гомосексуалiзм абсолютно щиро. Спершу менi видавалося, що Баннi належить до першоi категорii. Його нiбито щирi емоцii, унiверiвська товариськiсть – усе це виглядало неприродним, а отже, пiдозрiлим. Зрештою, вiн теж вивчав класичну фiлологiю, яка сама по собi – абсолютно невинне заняття, але в деяких колах згадка про неi все ще викликае зачудований порух брiв. («Знаеш, що таке класична фiлологiя? – якось кiлька рокiв тому поцiкавився в мене один п’яний голова приймальноi комiсii на гулянцi педагогiв. – А я тобi скажу. Самi вiйни та гомосексуалiсти». Звичайно ж, це вульгарна афористична дешевка, та, як i решта подiбних вульгарних максим, вона мае крихту правди.) Проте чим бiльше я слухав Баннi, тим бiльше переконувався: його смiх не позначений притлумленими емоцiями, вiн не намагаеться вдовольнити якiсь своi глибокi переживання. Натомiсть передi мною нiби сидiв життерадiсний, цiлковито невимушений тип такого собi пiдтоптаного й капризного ветерана заморських воен (одружений багато рокiв, батько й дiд численних нащадкiв), котрому ця тема справдi огидна до нестями й весела водночас.
– Ну а як же тодi твiй друг Френсiс? – спитав я.
Мабуть, моя ремарка вийшла ехидною, або ж менi просто кортiло подивитися, як вiн викрутиться з цiеi ситуацii. Френсiс мiг бути гомосексуалiстом, а мiг i не бути. Схожi на нього хлопцi часто виявлялися небезпечними бабiями. Зате в нього було не забрати манер хитрого, мов лис, добре вбраного, незворушного хлопця, який мiг справити певне пiдозрiле враження на зарозумiлих знайкiв типу Баннi, котрi нiбито мали нюх на такi речi.
Баннi повiв бровою.
– Дурницi. Хто тобi таке сказав?
– Та нiхто. Джудi Пувi якось обмовилася, – додав я, коли зрозумiв, що мiй «нiхто» його навряд чи вдовольнить.
– Ну, я розумiю, чому вона так вважае, у наш час то там з’являеться щось гейське, то сям, але типаж старомодного маминого синочка нiкуди не подiвся. Френсiсу просто потрiбна нормальна дiвка. – Баннi примружився, дивлячись на мене крiзь своi дрiбнi шаленi окуляри. І трохи войовничо поцiкавився: – А от як щодо тебе?
– Що?
– Пара е? Тебе чекае вдома на Голлiвудських пагорбах яка-небудь субтильна чирлiдерка?
– Якщо чесно, нi. – Я не збирався пояснювати зараз своi проблеми з дiвчатами. Принаймнi не йому. Тiльки нещодавно менi вдалось остаточно вибратися з тривалих клаустрофобних стосункiв iз дiвчиною з Калiфорнii, яку я називатиму тут Кетi. Ми познайомилися пiд час першого року навчання в коледжi, i вона мене спочатку привабила тим, що здавалася розумною, майже готовою бунтаркою, схожою на мене. Та вже за мiсяць, коли я наглухо прирiс до неi, я раптом iз жахом для себе виявив, що вона не бiльше не менше як попсова, псевдоiнтелектуальна версiя Сильвii Плат.[41 - Сильвiя Плат (1932–1963) – американська поетеса, що вважаеться засновницею жанру «сповiдальноi поезii».] Стосунки тяглися до нескiнченностi й перетворилися на плаксиве телевiзiйне мило, з численними обiймашками, нарiканнями, зiзнаннями в «неадекватностi» й самокопанням на автомобiльних стоянках, усiма цими банальними скорботами. Ця дiвчина стала однiею з причин, чому я так гарячково прагнув поiхати якнайдалi з дому; а також однiею з причин, чому я так лякався цiлоi зграйки кмiтливих, безневинних нових дiвчат, iз якими познайомився в першi тижнi в унiверситетi.
Думка про неi мене протверезила. Баннi перехилився через стiл.
– Це правда, що в Калiфорнii дiвчата вродливiшi? – спитав вiн. Я пирснув смiхом так сильно, що мартiнi мало не потекло менi носом.
– Красунi в купальниках? – пiдморгнув вiн. – Лото пiд ковдрами на пляжi?
– А то.
Вiдповiдь його вдовольнила. Усе йшло добре, i вiн, нiби старий веселий пес умовного дядечка, майже влiгся на стiл i заходився розповiдати менi про свою подружку Мерiон.
– Ти ii точно бачив, – сказав вiн. – Невеличка, бiлявка з блакитними очима, десь отака на зрiст?
Я й справдi когось такого пригадував. На першому тижнi в унiверситетi я перетнувся з Баннi на поштi. Вiн досить-таки безцеремонно спiлкувався з дiвчиною, що пiдходила пiд опис.
– Угу, – гордовито проказав Баннi, водячи пальцем по краю чарки, – це моя дiвка. Тримае мене в лабетах, щоб ти знав.
Цього разу вiн мене заскочив якраз у мить, коли я намагався ковтнути мартiнi, тож я мало не вдавився зо смiху.
– Ще й учиться на педагога молодших класiв, хiба ж це не мило? – спитав вiн. – Тобто вона – справжня дiвчина. – Вiн розвiв руками, нiби зображував велетенську вiдстань. – Д
Страница 24
вге волосся, трошки м’ясця на кiстках, не боiться носити сукнi. Менi таке подобаеться. Можеш називати мене старомодним, але всi цi головатi дiвчата менi не до вподоби. От подивися на Камiллу. Вона прикольна, хороша товаришка й усе…– Та ну, – все ще смiючись, не погодився я. – Вона гарненька.
– Гарненька, гарненька. Не без цього, – вiн примирливо пiдняв долоню. – Чудова дiвчина. Я завжди це повторюю. Схожа на одну зi статуй Дiани в клубi мого батька. Їй просто бракуе дужоi материноi руки. На мiй смак, вона – те, що зветься «шипшинка», на фонi всього цього вашого гiбридного чаю. Не докладае зусиль, а мала би. Надто часто бiгае в старому бахматому одязi свого брата, який, може, декому з дiвчат i пасував би (хоча от я думаю, насправдi вiн дiвчатам аж нiяк не може пасувати), але точно це не ii випадок. Надто схожа на брата. Тобто Чарльз, звичайно, вродливий хлопчина, твердий характер, але я б iз ним не одружився, вiриш?
Баннi був в ударi й уже збирався сказати щось iще, аж раптом замовк, його обличчя набуло кислого виразу, нiби сталося щось неприемне. Мене це спантеличило й повеселило водночас; може, злякався, що ляпнув зайвого, що виглядае дурником? Я подумав був хутенько змiнити тему розмови, щоб визволити його з пастки, та вiн завозився на стiльцi й поглянув через усю залу.
– Послухай, – промовив вiн. – Гадаеш, це стосуеться нас? Саме час.
Попри багатий обiд (того дня замовлялися супи, омари, паштети, муси – набiр страхiтливий не тiльки поеднанням, а й кiлькiстю), випили ми ще бiльше. Три пляшки Taittinger пiсля коктейлiв, i все це запили брендi, так що поступово наш стiл перетворився на единий центр конвергенцii, навколо якого iз запаморочливою швидкiстю оберталися всi iншi предмети, розмитi в нашому полi зору. Я перехиляв фужер за фужером, що з’являлися нiби за помахом чарiвноi палички, Баннi виголошував тост за тостом про все на свiтi: ми пили за Гемпден-коледж, Бенджамiна Джоветта,[42 - Бенджамiн Джоветт (1817–1893) – вiдомий викладач Оксфордського унiверситету, адмiнiстратор-реформатор, богослов i перекладач Платона й Фукiдiда.] Перiкловi Афiни – слова ставали все туманнiшi, а надворi все темнiше, аж доки геть не споночiло, коли нам подали каву. Коли Баннi попрохав офiцiанта добути двi сигари, вiн уже був як квач, i крiм його замовлення на маленькiй тацi нам принесли ще рахунок, перевернутий цифрами вниз.
Тьмяна зала йшла обертом iз неймовiрною швидкiстю, i сигара не тiльки нiчим не змогла зарадити в цiй ситуацii, а ще й пiдкинула вервечки свiтляних плям iз темними торочками, що неприемно нагадували про жахливi одноклiтиннi створiння, на яких колись менi доводилося витрiщатись у мiкроскоп. Я поплив. Сигару загасив об попiльничку чи те, що нею вважав, – насправдi свою десертну тарiлку. Баннi зняв окуляри в золотiй оправi, охайно пiднiмаючи дужки з-за кожного з вух, i почав натирати iх серветкою. Без окулярiв очi Коркорана здавалися дрiбними, слабкими й приязними, зволоженими вiд тютюну та зi смiхом, що зачаiвся в зморшках iх кутикiв.
– Ех, ото вiдобiдали, старий, правда ж? – спитав вiн мене, не розтискаючи зубiв, у яких тримав сигару, та пiднявши окуляри проти свiтла в пошуках порошинок. Баннi скидався на юного Теддi Рузвельта без вусiв, ладного повести Крутих Кiннотникiв у бiй за висоти СанХуан, вирушити на лови антилопи гну чи ще абикуди.
– Так, вийшло пречудово. Дякую.
Коркоран видихнув чималу хмарку синього, гидкого на запах диму.
– Класна iжа, класне товариство, багато випивки, хiба можна бажати кращого, еге ж? Як там про це в тiй пiснi?
– Що за пiсня?
– «Дайте повечеряти», – промугикав Баннi, – «i поговорити, i…» щось там там-дi-дам.
– Гадки не маю.
– Я теж. Їi Етель Мерман спiвае.
Свiтло блякло, а я намагався зосереджуватися на предметах у безпосереднiй близькостi. Ресторан спорожнiв, ми лишались останнiми його клiентами. У далекому кутi в повiтрi ширяла блiда форма, що менi здалася схожою на нашого офiцiанта, непевну iстоту, трохи надприродну у своiй сутi та все ж позбавлену глибокоi замисленостi, що, подейкують, притаманна тiням. Уся увага iстоти спрямовувалася на нас; я прямо вiдчував, як на ii обличчi тужавiють примарнi промiнцi ненавистi.
– Угу, – я повозився на стiльцi й мало не впав, утративши рiвновагу. – Може, гайда вже?
Баннi великодушно махнув рукою й зацiкавлено перевернув чек, копаючись у кишенi другою рукою. За якусь мить вiн пiдвiв погляд i всмiхнувся:
– Слухай, закадико.
– Га?
– Менi страшенно неприемно тебе про це прохати, але ти не мiг би цього разу заплатити замiсть мене?
Я здивовано повiв п’яною бровою й розсмiявся:
– Та в мене за душею ламаного цента немае.
– Як i в мене, – вiдповiв вiн. – Це так кумедно. Здаеться, я забув гаманець удома.
– Та ну тебе. Ти що, жартуеш?
– Анiскiлечки, – легко зiзнався вiн. – Навiть десятьох центiв не нашкребу. Я б вивернув перед тобою кишенi, але ж наш Прудконiжка побачить.
Раптом i я пригадав про злюку-офiцiанта, котрий зачаiвся в тiнях i з безсумнiвною цiкавiстю
Страница 25
ослухався до нашого дiалогу.– Скiльки ж там?
Його палець невпевнено пробiгся колонкою цифр:
– Разом вийшло двiстi вiсiмдесят сiм доларiв i п’ятдесят дев’ять центiв, – промовив вiн. – Не рахуючи чайових.
Сума мене приголомшила. А ще я був розгублений вiд того, що Баннi геть не турбувався.
– Багато.
– Ну, ти ж у курсi, випивка, вона така…
– То що робитимемо?
– А може, ти б iм чек мiг виписати? – мiж iншим поцiкавився Баннi.
– Немае в мене чекiв.
– Ну то кредиткою.
– І кредитки немае.
– Та давай.
– Та не дам, – я дратувався дедалi бiльше з кожною секундою.
Баннi вiдсунув стiлець, пiдвiвся i з пiдкреслено недбалим виглядом обвiв ресторан зором, нiби детектив прогулювався по вестибюлю готелю. На якусь мить менi навiть здалося, що вiн зараз туди й дремене. Баннi поплескав мене по плечу:
– Не рипайся, старий, – прошепотiв вiн, – я зараз сходжу дзвякну декому.
І пiшов, запхавши кулаки в кишенi та блимаючи бiлими шкарпетками з-пiд штанiв у тьмяному свiтлi.
Його не було дуже довго. Я вже засумнiвався, чи вiн повернеться, чи потайки не вилiз через вiкно, лишивши мене самого давати раду рахунку, коли нарештi вдалинi гупнули дверi й Баннi прогулянковим темпом повернувся на мiсце.
– Не переживай. Не переживай, – упав вiн на стiлець. – Усе добре.
– Що ти зробив?
– Зателефонував Генрi.
– Вiн приiде?
– На раз-два.
– Злиться?
– Не-а, – Баннi буквально вiдмахнувся вiд цiеi думки. – Радий нас виручити. Тiльки мiж нами: гадаю, вiн до чортикiв задоволений, що в нього з’явився привiд подихати свiжим повiтрям.
Минуло, певно, десять украй незручних хвилин, протягом яких ми вдавали, що досьорбуемо з фiлiжанок гущу своеi крижаноi кави, i в залу зайшов Генрi, тримаючи книжку пiд пахвою.
– Бач? – прошепотiв Баннi. – Я знав, що вiн приiде. О, привiт, – привiтався вiн, щойно Генрi пiдiйшов до нашого стола. – Який же я радий тебе тут бачити…
– Де рахунок? – беземоцiйним i нещадним голосом проказав Генрi.
– Та ось, старий друже, – вiдказав Баннi, видлубуючи папiрець помiж чашок та фужерiв. – Тисяча подяк тобi. Я тобi страшенно завинив…
– Привiт, – холодно привiтався Генрi, повертаючись до мене.
– Привiт.
– Як справи? – Вiн говорив, нiби робот.
– Нормально.
– Ось, на, друзяко, – Баннi таки розшукав чек.
Генрi уважно вдивлявся в загальну суму, його обличчя лишалося незворушним.
– Що ж, – не вгавав зi своею товариськiстю Баннi, чий голос лунко звучав у порожньому примiщеннi, – я б вибачився, що вiдiрвав тебе вiд книжки, якби ти ii не припер сюди з собою. Що ти там такого цiкавого вичитав? Який iз неi толк?
Без жодного слова Генрi передав йому книжку. Лiтери на палiтурцi належали якiйсь схiднiй мовi. Баннi трохи повитрiщався на неi й вiддав назад.
– Хороша, – слабким голосом промовив вiн.
– Готовi йти? – рiзко запитав Генрi.
– Звiсно-звiсно, – поквапився вiдповiсти Баннi, пiсля чого пiдскочив i ледве не перекинув стiл. – Так i скажи. Undele, undele.[43 - Зiпсоване iсп. Аndale! Аndale!, «Ворушись! Ворушись!» – характерна фраза «найшвидшого мишеняти Мексики», Прудкого Гонсалеса, з мультиплiкацiйних серiй компанii «Warner Bros.»] Коли тiльки заманеться.
Генрi розплатився, i Баннi плентався за ним, нiби дитина, що наробила шкоди. Поiздка додому перетворилася на суцiльну муку. Баннi iз заднього сидiння раз по раз вдавався до блискучих, але приречених спроб зав’язати розмову, якi одна за одною яскраво спалахували й так само миттево згасали. Генрi навiть очей не вiдривав вiд дороги. Я вовтузився на сидiннi пасажира поруч iз ним, бавлячись вбудованою попiльничкою, аж доки сам не зрозумiв, наскiльки можуть дратувати моi дii, а тому присилував себе зупинитись.
Спочатку ми завезли додому Баннi. Продуднiвши на прощання цiле гроно незв’язних комплiментiв, Коркоран поплескав мене по плечу й вистрибнув iз машини.
– Ну от, Генрi, Рiчарде, ми й дiсталися. Чудово. Супер. Дуже дякую… прекрасно пообiдали… що ж… Па-па, па-па. Бувайте… – Дверi грюкнули, i вiн швидко покрокував дорiжкою геть.
Тiльки-но вiн зник у будинку, Генрi розвернувся до мене.
– Менi дуже прикро, – промовив вiн.
– Та нi, ти що, – спантеличився я. – Просто плутанина вийшла. Я тобi поверну грошi.
Вiн провiв п’ятiрнею по волоссю. І на свiй превеликий подив я побачив, що в нього тремтить рука.
– Про таке я й не мрiю, – лаконiчно вiдказав вiн. – Це його провина.
– Але ж…
– Вiн тобi сказав, що пригощае, правильно?
У його голосi вчувалися нотки обвинувачення.
– Ну так, – визнав я.
– І вiн, здаеться, забув гаманець удома.
– Та все гаразд.
– Нi, не гаразд, – перебив мене Генрi. – Це потворний трюк. Звiдки тобi було знати? Баннi напоумився, що всi навколо нього спроможнi в будь-який момент видобувати велетенськi суми. Але, знаеш, нiколи насправдi не замислюеться, як вiн ускладнюе життя рештi. І, крiм того, а якби мене вдома не було?
– Я впевнений, що вiн i справдi просто забув iх удома.
– Ви приiхали на таксi, – одразу промовив Генрi.
Страница 26
– Хто розплачувався?Я на автоматi спробував був щось заперечити й раптом похолов. Баннi заплатив за таксi. І навiть щось про це там розпатякував.
– От бачиш? – правив далi Генрi. – Це ж навiть не дуже продумано, правда? Погано, що вiн так чинить з усiма навколо, але мушу визнати: я не очiкував, що вiн спробуе таке утнути з абсолютно чужою людиною.
Я не знав, що вiдповiсти. До Монмута ми пiд’iхали в цiлковитiй мовчанцi.
– Ми на мiсцi, – проказав Генрi. – Пробач.
– Та все гаразд. Справдi. Дякую, Генрi.
– Ну то добранiч.
Стоячи на ганку пiд лампою, я дивився, як Генрi поiхав геть. Потiм зайшов, пiднявся до себе в кiмнату та повалився на лiжко у хмiльному ступорi.
– Ми в курсi про ваш iз Баннi обiд, – промовив Чарльз.
Я розсмiявся. Розмова вiдбувалася надвечiр наступного дня, в недiлю. Майже вiд самого ранку я просидiв iз «Парменiдом».[44 - «Парменiд» – один iз найскладнiших для розумiння дiалогiв Платона.] Грека й без того вимагала гарування, а тут ще й похмiлля, та й читав я вже давненько, так що всi лiтери геть перетворилися на мiшанину, яка не пiддавалася розшифруванню, бiльше схожу на слiди пташок у пiску. Нiби в трансi, я витрiщався з вiкна на коротко стрижений газон, схожий на яскраво-зелене оксамитове сукно, яке на обрii починало жолобитися, наповзаючи на пагорби та вкриваючи iх. Аж раптом унизу я побачив двiйнят, що, нiби пара привидiв, линули над морiжком. Вихилившись iз вiкна, я iх погукав. Вони зупинилися, розвернулися, приклавши долонi до очей та примружившись проти надвечiрнього сонячного сяйва.
– Привiт, – озвалися вони до мене, i iхнi голоси, слабкi та рванi, в один тон пiдлетiли до мене. – Спускайся.
Тепер ми всi разом гуляли в гаю за унiверситетом, недалеко вiд миршавого соснового бору, яким поросли пiднiжжя пагорбiв. Я йшов мiж двiйнятами. Вони й справдi скидалися на янголiв, зi своiм бiлявим волоссям, розвiяним на вiтрi, у бiлих пуловерах та кросiвках. Не можу сказати, чи справдi мене було тодi запрошено до них. Незважаючи на свою чемнiсть, вони все одно здавалися настороженими та дещо спантеличеними, нiби я приiхав iз далекоi краiни з чужими ексцентричними звичаями, що вимагали вiд них обачностi, аби не злякати мене чи не образити.
– Звiдки ви знаете? – спитав я в них. – Про обiд?
– Бан сьогоднi вранцi розповiв. А Генрi – ще минулого вечора.
– Менi здаеться, вiн страшенно тодi розлютився.
– Хiба що на Баннi, – знизав плечима Чарльз. – Не на тебе точно.
– Мабуть, вони не дуже турбуються один про одного? Двiйнята, здалося, неабияк подивувалися, зачувши це.
– Вони ж давнi друзi, – зауважила Камiлла.
– Я б навiть сказав, найлiпшi друзi, – виправив ii брат. – Бували часи, коли вони були нерозлийвода в буквальному сенсi слова.
– Менi здалося, вони часто сваряться.
– Звiсно, без цього не обходиться, – проказала дiвчина, – але ж це не означае, що вони не дружать. Генрi настiльки серйозний, наскiльки Баннi, скажiмо так, несерйозний, а тому iм вдаеться непогано ладнати.
– Еге ж, – пiдтакнув Чарльз. – L’Allegro та Il Penseroso.[45 - «Радiсний» i «Замислений» (1645) – парна iдилiчна пастораль англiйського поета, лiтератора, мислителя та полiтичного дiяча Джона Мiльтона (1608–1647).] Органiчна пара. По-моему, Баннi – едина людина у свiтi, здатна розсмiшити Генрi. – Раптом вiн зупинився й показав кудись удалечину: – Ти там коли-небудь бував? На тому пагорбi – кладовище.
Воно й справдi заледве прозирало крiзь сосни: рiвнинний цвинтар iз кривеньким рядком розпорошених надгробкiв, рахiтичних та карiозних, похилених пiд такими кутами, що навiть справляли враження гарячкового та химерного руху, нiби якась iстерична сила, наприклад полтергейст, розкидала iх кiлькома хвилинами ранiше.
– Старе, – вiдгукнулася Камiлла. – З вiсiмнадцятого столiття. Колись там стояло мiстечко, зi своiм храмом та млином. Вiд нього лишилися самi тiльки пiдвалини, але насадженi його мешканцями сади досi можна роздивитися. Яблука сорту пiппiн, хiмонанти, великоцвiтний портулак зараз ростуть там, де колись були будинки. Хтозна, що з ними всiма трапилося. Пошесть. Або, може, пожежа.
– Або могоки,[46 - Могоки, «Хранителi схiдних дверей» – найсхiднiше плем’я Гауденосаунi, конфедерацii iрокезьких народностей, що колись селилися в долинi р. Могок.] – промовив Чарльз. – Обов’язково сходи туди колись. Особливо на кладовище.
– Воно красиве. Особливо пiд снiгом.
Сонце скотилося на вечiрнiй пруг i заливало золотом дерева, що вiдкидали перед нами на землю видовженi покрученi тiнi. Ми довго йшли, нiчого не говорячи. У повiтрi носився вогкий присмак далеких вогнищ iз рiзкими нотками присмерковоi прохолоди. Навколо не лунало анi звука, якщо не рахувати рипiння наших черевикiв по гравiйнiй дорiжцi та свистiння вiтру у верхiвках бору; мене хилило на сон, при цьому болiла голова й нiяк не вiдпускало загальне враження примарностi всього, що вiдбуваеться навколо, нiби я блукаю увi снi. Щосекунди я очiкував рiзкого пробудження з головою на купi книжок, якими завалений мiй пи
Страница 27
ьмовий стiл. Сам i в темнiй кiмнатi.Раптом Камiлла зупинилась i приклала палець до губ. На мертвiй деревинi, надвое розчахнутiй вiд удару блискавкою, примостилися три велетенськi чорнi пташини, надто великi для ворон. Я нiколи ранiше таких не бачив.
– Круки, – проказав Чарльз.
Ми стояли як укопанi й роздивлялися пернатих. Один птах незграбно поскакав до кiнця гiлки, що рипiла та гойдалася пiд його вагою, аж доки не змусила стрибуна злетiти. Жваво залопотiвши крилами, за ним подались i двiйко iнших. Птахи зробили коло над галявиною в трикутному шикуваннi, вiдкидаючи три темнi тiнi на траву.
Чарльз розсмiявся:
– Це ж ми трое. Б’юсь об заклад, ми стали свiдками справжнього пророцтва по-авгурськи.[47 - Авгури – у Стародавньому Римi жерцi-провiсники волi богiв за польотом птахiв.]
– Лихого?
– Про що? – спитав я.
– Не знаю, – вiдповiв Чарльз. – Це Генрi в нас орнiтомант. Пташиний вiщун.
– Справжнiй римлянин. Вiн такий. Вiн би точно розказав.
Ми повернули додому, i з макiвки невисокого пагорбка я вже мiг роздивитися непривiтнi на такiй вiдстанi фронтони Монмут-Гаусу. Небо було холодним i порожнiм. У сутiнках сплив срiблястий, схожий на бiле пiвколо нiгтя мiсяць. Я ще не звик до таких понурих осiннiх надвечiркiв, до прохолоди й ранньоi темряви; ночi приходили надто швидко, i тиша, яка западала на луки надвечiр, сповнювала мене дивним, тремким сумом. У поганому гуморi я подумав про Монмут-Гаус: його порожнi коридори, старi газовi пальники та ключ, який вiдмикае дверi в мою кiмнату.
– Ще побачимося, – попрощався Чарльз перед парадним входом до корпусу, а його обличчя здалося менi блiдим у свiтлi лампи на ганку.
На вiдстанi я бачив вогнi у вiкнах iдальнi, по всiй довжинi Трапезноi; у вiкнах рухалися темнi силуети.
– Було прикольно. – Я засунув руки глибше в кишенi. – Може, сходимо разом повечеряемо?
– Боюся, не вийде. Нам уже час додому.
– А, ну ясно, – я промовив у вiдповiдь, розчарований, але зiтхнув iз полегшенням. – Тодi якось iншим разом.
– Слухай, а знаеш?… – Камiлла глянула на брата. Той насупився.
– Гмм, маеш рацiю.
– Ходiмо вечеряти до нас, – запропонувала Камiлла, скорившись раптовому iмпульсу та розвернувшись до мене.
– О нi, – хутко вiдмовився я.
– Будь ласка.
– Дякую, але не можу. Все насправдi гаразд.
– Та ходiм, – люб’язно пiдтримав сестру Чарльз. – Нiчим особливим ми тебе не почастуемо, але будемо радi бачити в себе.
Я вiдчув приплив удячностi до нього. Я справдi хотiв до них пiти, дуже хотiв.
– Тiльки якщо не завдам нiяких клопотiв.
– Якi там клопоти, – вiдмахнулася Камiлла. – Гайда вже.
Чарльз i Камiлла знiмали мебльовану квартиру на третьому поверсi будинку в пiвнiчнiй частинi Гемпдена. За порогом помешкання вiдвiдувачiв чекала невелика вiтальня, що мала похилi стiни та мансарднi вiкна. Порохнявий грезет (трояндовi вiзерунки на брунатному тлi, жолудi та дубове листя на яскраво-зеленому), яким були оббитi фотелi та продавлений диван, уже протерся на бильцях. Усе вкривали дранi серветочки, потемнiлi вiд часу. На полицi понад камiном (що, як пiзнiше з’ясувалося, перебував у неробочому станi) виблискувала пара кришталевих канделябрiв та кiлька тарелiв iз полiрованого срiбного сервiзу. І хоча квартиру аж нiяк не можна було назвати неприбраною, все ж таки ii стан був недалеким вiд цього визначення. На всiх можливих поверхнях горами лежали книжки; столи захаращенi паперами, попiльничками, пляшками вiскi, коробками з-пiд цукерок; парасольки та калошi ускладнювали прохiд вузьким коридорчиком. У кiмнатi Чарльза речi були розкиданi по килимку, а строкатий вузол краваток висiв на дверях шафи; туалетний столик Камiлли ховався пiд порожнiми чайними чашечками, автоматичними перами, що протiкали, зав’ялими чорнобривцями та склянкою води. У пiднiжжi лiжка спочивав недорозкладений пасьянс «солiтер». Планування квартири дивувало: де-не-де виринали несподiванi вiкна або коридорчики, якi нiкуди не вели, присадкуватi дверi, крiзь якi треба було заходити пригнувшись, i куди б я не поглянув, обов’язково моi очi натрапляли на якусь чудасiю: старий дiапроектор-стереоптикон[48 - Стереоптикон – рiзновид проектора («чарiвного лiхтаря») для демонстрацii зображень iз прозорого плiвкового носiя, що мае двi лiнзи, розташованi одна над одною.] (пальмовi проспекти примарноi Нiцци, що зникали в сепiевiй далечинi), вiстря стрiл у вкритiй пилом коробцi, папороть «оленячi роги», пташиний кiстяк.
Чарльз пiшов на кухню й заходився гуркотiти там тумбочками. Камiлла органiзувала менi випити, наливши iрландського вiскi з пляшки, що вiнчала стос часописiв National Geographic.
– Ти бував на бiтумних озерах Ла Бреа? – прозаiчно поцiкавилася вона.
– Нi, – вiдповiв я, безпорадний i спантеличений, уп’явшись очима в чарку.
– Чарльзе, уявляеш, – прокричала вона на кухню, – людина живе в Калiфорнii й нiколи не бувала на бiтумних озерах Ла Бреа!
У проходi з’явився Чарльз, котрий витирав руки об рушник:
– Що, справдi? – наче дитина, подивувався вiн. – А
Страница 28
ому?– Не знаю.
– Але ж там так цiкаво. Справдi, тiльки подумай про це.
– У тебе багато знайомих у Калiфорнii? – питала далi Камiлла.
– Нi.
– Але ж ти знаеш Джудi Пувi?
Я сильно здивувався: звiдки iй вiдомо?
– Ми не дружимо, – вiдказав я.
– І я з нею теж. Торiк вона шпурнула менi в обличчя пиво.
– Чув про це, – розсмiявся я, але Камiлла не всмiхнулася.
– Не вiр усьому, що чуеш, – зауважила вона, вiдсьорбуючи вiскi. – Ти знаеш Клоука Рейберна?
Я чув про такого. У Гемпденi всi калiфорнiйцi, переважно родом iз Сан-Франциско чи Лос-Анджелеса, гуртувалися в однiй моднiй тусовцi, i вона крутилася навколо Клоука Рейберна, усi цi знудженi посмiшки, соннi очi та сигарети. Дiвчата з Лос-Анджелеса, iз Джудi Пувi включно, були йому фанатично вiдданi. Пiд час рiзних гулянок саме таких, як Рейберн, можна зазвичай заскочити в чоловiчому туалетi за нюханням коксу бiля раковини.
– Вони товаришують iз Баннi.
– Як це так? – подивувався я.
– Перед коледжем училися разом. У школi святого Єремii в Пенсильванii, – Чарльз добряче хильнув зi своеi чарки. – Цi прогресивнi школи, iм до вподоби важкi учнi, аутсайдери. Пiсля першого курсу Клоук перевiвся сюди з якогось унiверу в Колорадо. Ходив там кататися на лижах щодня, а тому завалив усi предмети. Гемпден – останне мiсце на Землi…
– Для найгiрших людей на Землi, – закiнчила замiсть нього Камiлла, розсмiявшись.
– Та ну, – протягнув я.
– По-своему це таки правда, – заявив Чарльз. – Половина тутешнiх студентiв навчаються тут, бо деiнде просто не пройшли б. При цьому я не кажу, що Гемпден поганий, вiн чудовий. Можливо, саме через це. От вiзьми, скажiмо, Генрi. Якби його не прийняли б у Гемпден, то вiн би, мабуть, узагалi нiде не вчився.
– Неймовiрно.
– Це звучить безглуздо, але вiн недовчився в школi два класи; ну а скiльки унiверiв, по-твоему, згодилися б прийняти до себе невдаху, що вилетiв зi старшоi школи? Потiм – обов’язкове тестування. Генрi вiдмовився його складати. Може, вiн би й потрапив у верхню частину рейтингу абiтурiентiв, але в нього якесь естетичне неприйняття цiеi тестовоi системи. Можеш собi уявити, ким вiн виглядав в очах приймальних комiсiй? – Чарльз зробив iще один ковток. – Ну а як ти тут опинився?
Вираз його очей неможливо було прочитати.
– Програма сподобалася.
– Гадаю, для нашоi приймальноi комiсii це неабиякий рацiональний аргумент.
Менi бракувало склянки з водою. У кiмнатi стало спекотно, у горлi пересохло, а вiскi лишало жахливий присмак, хоча саме вiскi якраз виявилося непоганим. Насправдi воно було добрим, просто в мене все ще тривало похмiлля, я не iв цiлий день, i мене вмить стало нудити. У дверi стукнули один раз, а потiм аж загрюкотiли. Не кажучи анi слова, Чарльз допив свое вiскi до дна й вiдступив на кухню, а Камiлла рушила вiдчиняти дверi.
Навiть крiзь шпарину ледь прочинених дверей я помiтив блиск дрiбних круглих окулярiв. Прозвучало лунке «привiт» хором, i ось вони ввiйшли: Генрi, Баннi, що тримав паперовий пакет з унiвермагу, та величний у своему довгому чорному пальтi Френсiс – вiн, у рукавичках, тримав за шийку пляшку шампанського. Зайшовши останнiм, вiн нахилився поцiлувати Камiллу – не в щоку, а в губи, – гучно та смачно при цьому причмокнувши.
– Привiт, серденько, – промовив вiн. – Ми так вдало помилилися. Я принiс шампань, а Баннi прителiпався зi стаутом, тож можна буде забабахати «чорно-рудий» коктейль. Що в нас сьогоднi на вечерю?
Я пiдвiвся.
На якусь частку секунди всi замовкли. А потiм Баннi тицьнув свiй паперовий пакет Генрi й пiдiйшов потиснути менi руку:
– Ну-ну. Тiльки погляньте, це ж мiй спiвучасник злочину! – проказав вiн. – То ти не проти ще раз потрапезувати разом, еге ж?
Вiн поплескав мене по спинi й заторохтiв. Мене кинуло в жар, стало млосно. Мiй погляд бiгав по кiмнатi. Френсiс говорив до Камiлли. Генрi, усе ще бiля дверей, ледве кивнув менi й майже непомiтно всмiхнувся.
– Пробач, – сказав я Баннi, – я вiдiйду на хвилинку.
Кухня, до якоi я втiк, навiювала думки про будинок староi людини, ii червоний лiнолеум геть зачовгали ногами, а дверi (згiдно з духом усього помешкання) вели на дах. Я налив собi склянку води з-пiд крана i вдув ii за один ковток – як воно бувае в таких випадках, надто швидко й надто багато. Чарльз бiля вiдкритоi духовки штрикав виделкою в баранячi реберця.
У шостому класi менi довелося побувати на екскурсii по м’ясокомбiнату, i з того часу вiд м’ясних продуктiв я переважно крутив носом; запах баранини мене не спокусив би й у набагато лiпших обставинах, а враховуючи мiй нинiшнiй стан, вiн узагалi здавався особливо вiдразливим. Дверi на дах пiдпирав кухонний стiлець, i з-за проiржавiлого дверного полотна свистiв протяг. Я ще раз наповнив склянку й пiдiйшов до дверей ближче. «Вдихай глибоко, – думав я, – свiже повiтря – це твiй шанс…» Чарльз опiк палець, вилаявся i грюкнув кришкою духовки. І, здаеться, не очiкував побачити мене тут, у себе за спиною.
– О, привiтулi, – промовив вiн. – Щось сталося? Тобi освiжити ч
Страница 29
рку?– Нi, дякую.
Вiн зазирнув у мiй посуд.
– Що тут у тебе? Джин? Де ти його викопав?
На кухню зайшов Генрi.
– У вас не знайдеться таблетки аспiрину?
– Ось тут. Тобi налити чого-небудь?
Генрi вкинув пару пiгулок у жменю, дiстав ще кiлька загадкових капсул iз кишенi й запив усе це склянкою вiскi, яку йому запропонував Чарльз. Пляшечку з аспiрином вiн залишив на буфетi, то я крадькома спробував i собi витрусити пару штук. Але це не пройшло повз увагу Генрi.
– Тобi зле? – по-доброму поцiкавився вiн.
– Та просто голова розболiлася, – вiдповiв я йому.
– Сподiваюся, вона ж хоч не мучить тебе регулярно?
– Що? – встряв у розмову Чарльз. – Тут усi занедужали?
– Чому тут усi зiбралися? – ображено озвався до нас iз коридору лункий голос Баннi. – Коли ми вже сядемо iсти?
– Зажди, Бане, ще хвилинка.
Коркоран неквапом зайшов на кухню й зазирнув через плече Чарльза, розглядаючи тацю з реберцями, якi той тiльки-но зняв iз гратки.
– Здаеться, вже готовi, – промовив вiн, потягся по крихiтний шматочок, узяв його за кiсточку й заходився обгризати.
– Баннi, не треба, я тебе прошу, – проказав Чарльз. – А то рештi потiм не вистачить.
– Ви ж мене голодом морите, – з повним ротом проплямкав Баннi. – Я аж заслаб.
– То погризеш пiсля всiх кiсточки, – грубо вiдказав йому Генрi.
– Стули пащеку.
– Бане, справдi, ну хоч хвилинку почекай, га? – не здавався Чарльз.
– Окей, – погодився Коркоран, але в ту ж мить поцупив iще одне реберце, коли Чарльз повернувся до нього спиною. По руцi збiгла цiвочка рожевуватого соку й зникла десь у манжетi.
Я, мабуть, не сказав би, що вечеря не вдалась, але й пройшла вона не надто добре. Хоча я не зробив нiчого тупого та не бовкнув нiчого зайвого, все одно почувався забутим усiма та роздратованим. Я мало говорив i ще менше iв. Бiльшiсть дiалогiв крутилися навколо подiй, у сутнiсть яких мене нiхто не втаемничував, i навiть вставнi реплiки Чарльза, якими той намагався пояснити тi чи iншi речi, не стали аж надто помiчними. Генрi з Френсiсом нескiнченно сперечалися про вiдстань, на якiй стояли солдати в шикуваннi легiону: плiч-о-плiч (як стверджував Френсiс) чи за три-чотири фути один вiд одного (на думку Генрi). Ця дискусiя спричинила ще довшу, нуднiшу й ще менш зрозумiлу менi суперечку про первiсний хаос за Гесiодом,[49 - Гесiод (VIII–VII ст. до н. е.) – давньогрецький поет, автор епiчноi поеми про появу свiту й народження богiв «Теогонiя» та дидактичного твору «Роботи й днi».] який варто вважати просто порожнечею чи хаосом у сучасному розумiннi. Камiлла поставила Жозефiну Бейкер,[50 - Жозефiна Бейкер, при народженнi Фрiда Джозефiн Мак-Дональд (1906–1975) – американка з походження, французька темношкiра виконавиця, ведета (акторка кабаре).] а Баннi зжував мою порцiю м’яса.
Я рано вiд них пiшов. Френсiс i Генрi обидва пропонували пiдкинути мене додому, але чогось менi вiд цiеi пропозицii стало тiльки гiрше. Я вiдповiв, що хотiв би прогулятися пiшки, подякував i, посмiхаючись, не розвертаючись до них спиною, вибрався iз квартири в якомусь ошалiлому станi, розпашiлий вiд колективного погляду, сповненого прохолодноi допитливоi опiки.
Іти до студмiстечка було недовго, хвилин п’ятнадцять, але надворi ставало холодно, голова продовжувала болiти, а весь вечiр оселив у менi гострi вiдчуття неадекватностi та провалу, що дужчали з кожним наступним кроком. Я безжально ганяв подii вечора туди й назад, прокручував у головi, намагаючись пригадати конкретнi слова, промовистi iнтонацii й тонкi образи чи вияви доброти, якi я мiг не помiтити, i мiй розум – цiлком охоче – пiдкидав одну перекручену картинку за iншою.
Я повернувся до себе й побачив, що кiмната вся якась срiбляста й чужа вiд мiсячного сяйва, вiкно й досi навстiж вiдчинене, а мiй «Парменiд» лежить на столi, розгорнутий на тiй сторiнцi, де я закiнчив його читати; поруч стояла недопита прочахла кава в одноразовiй пластянцi, придбана в буфетi внизу. У кiмнатi вiдчувався холод, але вiкно я не зачиняв. Натомiсть упав у постiль, не знiмаючи черевикiв i не вмикаючи свiтла.
Лежачи на боцi, я не зводив очей iз калюжки бiлого мiсячного свiтла на дерев’янiй пiдлозi, а вiтер шарпав завiси, довгi та блiдi, немов привиди. Наче невидима рука намагалася дiстатися крiзь них до «Парменiда» й шарудiла його сторiнками туди-сюди.
Я збирався поспати лише кiлька годин, але схопився тiльки наступного ранку й побачив, що вся кiмната залита сонячним промiнням, а годинник показуе за п’ять дев’яту. Не поголившись, не розчесавшись i навiть не перевдягнувшись пiсля вчорашнього вечора, я схопив зошит iз грецького писемного мовлення, словник Лiдделла – Скотта й побiг на заняття до Джулiана.
Якщо не рахувати його самого – Джулiан завжди показово спiзнювався на кiлька хвилин, – то всi вже давно зiбралися. Ще в коридорi я чув iхню розмову, та варто було вiдчинити дверi, як вони замовкли й подивилися на мене.
Якусь мить панувала абсолютна мовчанка, нiхто менi нiчого не казав. І потiм привiтався Генрi:
–
Страница 30
оброго ранку.– Доброго ранку, – вiдповiв я. У ясному пiвнiчному свiтлi вони всi мали свiжий вигляд людей, що добре вiдпочили й тепер дивувалися з моеi подоби; не зводили своiх прискiпливих поглядiв, пiд якими я сором’язливо провiв рукою по скуйовдженiй чупринi.
– Друже, у мене враження, що ти сьогоднi так i не привiтався з бритвою, – звернувся до мене Баннi. – Таке враження…
Тут вiдчинилися дверi й зайшов Джулiан.
Того дня в нас виявилося справдi багато аудиторноi роботи, особливо в мене, бо вiдставав я вiд решти безбожно; по вiвторках i четвергах можна було розслаблятися на парах iз лiтератури чи фiлософii, але в усi iншi днi тижня ми гарували над грецькою граматикою та письмом, що переважно становили неприховано тяжку до знесилення працю, якою зараз – значно старший i не такий старанний – я вже навряд чи змусив би себе займатися. Турбот менi було не позичати й крiм тiеi прохолодностi, що знову, схоже, заразила моiх одногрупникiв, морозного духу солiдарностi, байдужих поглядiв, якими вони, здавалося, просвердлювали мене наскрiзь. Вони були вже розiмкнули свiй стрункий шерег, щоби прийняти мене до свого товариства, але зараз цiеi прогалини для мене знову нiяк не розгледiти; складалося враження, немовби я повернувся в ту саму точку, з якоi починав.
По обiдi я збирався поговорити iз Джулiаном пiд приводом перезарахування вже зароблених оцiнок, але насправдi мав на метi зовсiм iнше. Як грiм iз ясного неба я раптом збагнув, що мое рiшення покинути все на свiтi заради греки – гарячкова афера, до якоi я вдався з абсолютно нерацiональних причин. Хiба я думав головою? Менi подобалася грецька мова, i менi подобався Джулiан, та менi навряд чи подобалися його учнi, i хай там як, але я не впевнений, що хочу провести всi своi унiверситетськi роки та життя по тому, розглядаючи картинки з потрощеними ??????[51 - Тип статуi статичного юнака-атлета, типовий для архаiчного перiоду розвитку давньогрецькоi скульптури.] та обдумуючи грецькi частки. Два роки тому я вже зробив одне таке нерозважливе рiшення, яке кинуло мене в кошмарний вир iз хлороформованих кроликiв та щоденних вiдряджень у морг, що тривав цiлi дванадцять мiсяцiв i вiд якого я ледве втiк. Нинiшня ситуацiя не настiльки погана, якщо з дрожем пригадати стару зоологiчну лабораторiю о восьмiй ранку та посмикування банок iз поросячими ембрiонами, повторював я собi, не настiльки погана. Та все одно я не мiг спекатися думки про велику помилку, а про запис на старi предмети чи чергову змiну консультанта так пiзно в семестрi навiть не могло бути мови.
Мабуть, я вибрався тодi до Джулiана для того, щоб освiжити свою заслаблу впевненiсть, а в моiх сподiваннях вiн мав вiдродити в менi почуття, якi з’явилися в той перший день. І я глибоко переконаний, що йому б це вдалося, якби я тодi потрапив до нього на прийом. Але так сталося, що ми з ним так i не поговорили. Потрапивши на сходовий майданчик недалеко вiд його кабiнету, я раптом почув голоси в холi й зупинився.
Джулiан розмовляв iз Генрi. Жоден iз них не почув, як я пiднiмався сходами. Генрi саме збирався йти; Джулiан стояв у вiдчинених дверях. Вiн супився й виглядав дуже серйозним, нiби вони обговорювали надзвичайно важливу справу. Мое марнославство – а радше параноя – взяло гору, i я припустив, що мiг бути предметом iхньоi розмови, а тому пiдкрався ближче й настiльки далеко зазирнув за поворот у коридор, наскiльки мiг ризикнути.
Джулiан саме завершував свою тираду. Вiн вiдвернувся на якусь мить, а потiм закусив нижню губу й поглянув на хлопця.
Тепер говорив Генрi. Тихо, але роздiльно, з притиском.
– То менi варто зробити як належить?
На мiй подив, Джулiан узяв обидвi руки Генрi у своi:
– Тобi завжди варто робити як належить, i тiльки так, – проказав вiн.
«Що, – подумалося менi, – в бiса, тут вiдбуваеться?» Я стовбичив на верхнiй сходинцi, намагаючись не подати анi звуку, пристрасно бажаючи зникнути, перш нiж вони побачать мене, але боявся поворухнутися.
На мое велике-превелике зачудування, Генрi нахилився й швидко, по-дiловому поцiлував Джулiана в щоку. Потiм зiбрався вже йти, але в якийсь момент розвернувся кинути щось наостанок, i в цю мить я щонайтихiше скрався сходами вниз, збившись на бiг, коли дiстався другого сходового майданчика та опинився за межами iх чутностi.
Наступний тиждень видався напрочуд усамiтненим та сюрреалiстичним. Жовтiло листя, багато дощило i рано темнiшало, у МонмутГаусi народ збирався внизу бiля камiна, у якому палали дрова, тихо краденi поночi у викладацькому корпусi, розпивав теплий сидр та грiв ноги в панчохах. Але я тiльки ходив на заняття й назад до своеi кiмнати, обминаючи цi затишнi сцени при вогнищi та заледве говорячи з будь-ким, навiть iз найбiльш товариськими знайомими, хто постiйно припрошував мене на спiльнi гуртожитськi забави.
Гадаю тепер, коли притупилося вiдчуття новизни: я страждав на легку форму депресii вiд цiлковитоi чужостi мiсця, в якому опинився, – дивна краiна з дивних звичаiв людьми та непередбачуваною погодою. Мен
Страница 31
здавалося, я занедужав, хоча зараз думаю, що це навряд чи було так; я просто постiйно мерз i не мiг спати, iнколи засинаючи вночi всього на годину-двi.Не iснуе нiчого самотнiшого або бентежнiшого вiд безсоння. Я проводив ночi до четвертоi ранку за грецькими книжками, доки очi не починали горiти, а в головi паморочилося, допоки единим свiтлим вiкном у всьому Монмут-Гаусi не лишалося мое. Коли я вже не мiг зосереджуватися на грецькiй мовi i ii алфавiт перетворювався на незв’язнi зображення трикутничкiв та вил, я брався за «Великого Гетсбi». Це одна з моiх улюблених книжок, i я взяв ii на абонементi, сподiваючись, що вона пiднiме менi настрiй; звичайно ж, вiд неi менi тiльки стало гiрше, адже у своему журливому станi я нiчого в нiй не змiг роздивитися, окрiм тих моментiв, що iх потлумачив винятково як певнi трагiчнi подiбностi мiж Гетсбi й собою.
– Я – боець, – казала менi дiвчина на вечiрцi.
Вона була бiлява, засмагла й надто висока (практично мого зросту), i навiть без зайвих розпитувань я вже знав, що вона з Калiфорнii. Мабуть, це щось у ii голосi, у ii шкiрi, рудiй, укритiй ластовинням i туго напнутiй на кощавих ключицях i ще бiльш кощавих ребрах – яким би не зарадили перса хай якого розмiру, – що постали передi мною в лакунi ii корсету вiд Gaultier. Про те, що це саме Gaultier, я дiзнався з ii власних слiв, якими вона помiж дiлом прохопилася. Як на мене ж, то це був звичайнiсiнький гiдрокостюм iз грубо приточеною до нього спереду шнурiвкою.
Вона намагалася перекрикувати музику:
– Можна сказати, що менi важко живеться, iз цiею травмою й усiм таким. – Я вже чув ii iсторiю. Порванi сухожилля. Прощання зi свiтом танцiв. Перехiд у мистецтво перформансу. – Але, мабуть, у мене надто сильне самовiдчуття, розумiння власних потреб. Звiсно, менi важливi iншi люди, але я домагаюся вiд них того, що потрiбне менi, розумiеш?
Їi голос деренчав типовим калiфорнiйським стакато, до якого ми вдаемося, коли надто стараемося вдавати iз себе нью-йоркцiв, але й не був позбавлений лiдерськоi жвавостi представника «Золотого штату». Така собi «Чирлiдерка проклятих». Здавалася гарненькою, причмеленою, пустопорожньою й такою, котра вдома не визнала б мене гiдним навiть погляду. Зате зараз, усвiдомив я, вона намагалася мене заарканити. У Вермонтi я ще нi з ким не переспав, якщо не рахувати однiеi маленькоi рудоволоски, з якою ми познайомилися на першiй же вечiрцi в унiверi. Пiзнiше менi хтось розповiв, що вона – спадкоемиця одного паперового магната з Середнього Заходу. І тепер я уникав ii поглядiв, варто було нам десь перетнутися. (Джентльменський вихiд iз ситуацii, як жартували моi одногрупники.)
– Сигарету? – прокричав я цiй.
– Не палю.
– Я теж. Тiльки на вечiрках. Вона розсмiялася.
– Аякже, тодi давай, – прогорлала вона менi на вухо. – Ти ж, мабуть, не знаеш, у кого б розжитися косячком?
Поки я для неi прикурював, хтось мене тицьнув лiктем у спину, i я похилився вперед. Музика гуркотiла до божевiлля, люди танцювали, пиво хлюпало на пiдлогу, а в барi тирлувалося буйне товариство. У моiх очах це поставало всього лиш дантовим тлумом людей на танцмайданчику та хмарою диму, що заслав стелю, та попри це у свiтлi, яке лилося в темряву з коридору, можна було роздивитися то перекинуту склянку, то широкi напомадженi вуста, пойнятi смiхом.
Як i всi гулянки, ця викликала огиду й тiльки ставала гiршою (я був упевнений, що першокурсники вже блювали, стоячи у вiдчайдушних чергах до туалету), але ж вечiр п’ятницi, я весь тиждень просидiв за книжками й менi було байдуже. Тут не бувае жодних моiх грецьких однокурсникiв. Вiдвiдавши всi п’ятничнi вечiрки з часу вступу до Гемпдену, я знав, що вони iх цурались, а тому тiкали, немов од «чорноi смертi».[52 - «Чорна смерть» – пандемiя бубонноi чуми, що уразила Старий свiт у 1346–1353 рр.]
– Дякую, – проказала дiвчина. Вона пробралася ближче до сходiв, де все здавалося набагато тихiшим. Тепер можна було спiлкуватися без крикiв, але я випив шiсть чарок горiлки з тонiком, тому не знав, що iй сказати, i навiть не мiг пригадати, як ii звуть.
– Е-е, який у тебе профiль? – нарештi я спромiгся запитати п’яним голосом.
Вона всмiхнулася.
– Мистецтво перформансу. Ти вже питав.
– Пробач. Вилетiло з голови.
Вона обвела мене критичним оком.
– Тобi треба розслабитися. Поглянь на своi руки. Ти дуже напружений.
– Бiльше розслабитися не вийде, – досить щиро вiдповiв я.
Вона зиркнула на мене, i в ii очах засвiтився вогник. Вона мене впiзнала.
– Та я ж тебе знаю, – вона перевела погляд на мiй пiджак i краватку з мисливцями на оленiв. – Джудi менi все про тебе розповiдала. Ти новенький, що вчить грецьку мову разом iз тими психами.
– Джудi? І що вона тобi наплела про мене?
Дiвчина знехтувала моiм запитанням.
– Ти там iз ними обережнiше, – правила вона далi. – Я чула дуже дивнi речi про цих людей.
– Наприклад?
– Ну, наприклад те, що вони, блядь, дияволопоклонники.
– У давнiх грекiв не було поняття про диявола, – педантично зауважив я.
–
Страница 32
Ну а я чула зовсiм iнше.– То й що? Ти помилилася.
– Це ще не все. Я й багато iншоi такоi фiгнi чула.
– Що ж iще? Вона змовчала.
– Хто тобi про це розказав? Джудi?
– Нi.
– А хто?
– Сет Гартрелл, – вiдказала вона, нiби це щось мало означати. Але так сталося, що Гартрелла я знав. Поганий маляр i лихий плiткар, словниковий запас якого переважно складався з матюкiв, гортанних дiеслiв i слова «постмодернiзм».
– Ота свиня? – уточнив я. – Ви знайомi? У ii поглядi прозирнули iскорки ворожнечi.
– Ми дружимо з Сетом Гартреллом.
Я й справдi сильно перепив.
– По-чесному? – промовив я. – Ну то розкажи менi, звiдки в його дiвчини беруться лiхтарi пiд очима? Вiн i справдi сцить на своi картини, як Джексон Поллок?[53 - Пол Джексон Поллок (1912–1956) – вiдомий американський художник, один iз головних представникiв абстрактного мистецтва: вiн розстеляв полотно на пiдлозi й бризкав на нього фарбою, домагаючись несподiваних ефектiв.]
– Сет, – холодно заявила вона, – справжнiй генiй.
– Та невже? Знач’, вiн ще й майстерний облудник, правда?
– Вiн дивовижний маляр. Я хотiла сказати, концептуальний. Так говорять усi на мистецькому.
– Що ж, коли вже геть усi про це говорять, то, мабуть, це правда.
– Сет багатьом не подобаеться, – тепер злилася вже вона. – Здаеться, просто йому всi заздрять.
Тут чиясь рука потягла мене за лiкоть. Я висмикнув ii. Із моiм щастям це могла виявитися тiльки Джудi Пувi, котра обов’язково намагалася мене розкочегарити щоп’ятницi приблизно в цей час. Але хтось не здавався й цього разу смикав набагато сильнiше та наполегливiше. Я розвернувся, роздратований, i мало не впав на бiлявку. Це була Камiлла. Спершу я бачив тiльки ii очi кольору залiза: осяйнi, спантеличенi, яскравi в тьмяному свiтлi, що линуло з бару.
– Привiт, – промовила вона. Я витрiщився на неi.
– При-вi-i-iт, – вiдповiв я, намагаючись здаватися байдужим, але радiсний та все одно усмiхнений. – Як справи? Що ти тут робиш? Тебе почастувати?
– Ти зайнятий? – спитала вона.
Думати було важко. Дуже вiдволiкали золотистi кучерики бiля ii скронь.
– Нi-нi, абсолютно вiльний. – Я намагався не дивитися iй в очi, натомiсть роздивлявся цю дивовижну частину ii лоба.
– Якщо ти зайнятий, то так i скажи, – впiвголоса проказала вона, зазираючи менi через плече. – Не хотiлось би тебе нi вiд чого вiдволiкати.
Ну, звичайно: мiс Gaultier. Я обернувся, практично в очiкуваннi на якийсь ii в’iдливий коментар, але вона вже втратила iнтерес до мене й експресивно гомонiла з кимось iншим.
– Нi, – вiдповiв я. – Я абсолютно вiльний.
– Поiдеш iз нами за мiсто на вихiднi?
– Що?
– Вiдправлення прямо зараз. Їдемо ми з Френсiсом. У нього е будинок у годинi звiдси.
Я був п’яний як чiп. В iншому разi одним кивком голови та слухняним i мовчазним слiдуванням за Камiллою без жодного питання тодi не обiйшлося б.
Щоб дiстатися дверей, треба було пройти через танцмайданчик: пiт, жар, мерехтливi рiздвянi гiрлянди, жахлива тиснява. Коли ми нарештi вибрались надвiр, то нiби пiрнули в тиху воду прохолодного ставка. Крiзь зачиненi вiкна приглушено лунав вереск i гупала вульгарна музика.
– Господи, – промовила Камiлла, – наче в пеклi побувала. Там же всерединi все оббльовано.
Рiниста дорiжка срiблилася в мiсячному сяйвi. У тiнi дерев нас чекав Френсiс, i коли помiтив, то рiзко вискочив на освiтлену стежину:
– У-у-у! – спробував вiн нас налякати.
Ми обое вiдстрибнули. Френсiс тонкогубо всмiхнувся, i промiнчики мiсяця вiдбилися в скельцях його шахрайського пенсне. З нiздрiв у нього йшов сигаретний дим.
– Привiт! – озвався вiн до мене й перевiв погляд на Камiллу. – Менi здавалося, ти втечеш.
– Чому ти не пiшов разом зi мною?
– Бо не схотiв. І радий тому, адже побачив тут дещо цiкавеньке.
– Наприклад?
– Наприклад, кiлькох охоронцiв, що на ношах винесли дiвчину, i напад чорного собаки на кiлькох хiпi. – Вiн розреготався, пiдкинув ключi вiд машини i дзвiнко iх зловив. – Ви готовi?
Вiн водив кабрiолет, старенький «мустанг», i всю дорогу за мiсто ми iхали з вiдкритим верхом, утрьох на передньому сидiннi. Хоч як дивно, але в кабрiолетi я подорожував уперше, ще бiльш дивне те, що я примудрився заснути по дорозi, коли iмпульс подiй, що розгорталися навколо, та нерви не повиннi були дозволити менi заснути. Та я спав, приклавшись щокою до шкiряноi оббивки дверей, адже взнаки нарештi дався тиждень безсоння, i шiсть чарок горiлки з тонiком дали в голову, нiби алкоголь у мене влили внутрiшньовенно. Поiздку я практично не запам’ятав. Френсiс особливо не гнав: вiн водив охайно, на вiдмiну вiд Генрi, котрий нерозважливо лiтав по дорогах, до того ж не вирiзняючись добрим зором. Нiчний вiтер у чупринi, iхня нерозбiрлива бесiда, пiснi по радiо – все перемiшалось i затуманилось у моiх снах. Здавалося, ми тiльки вiд’iхали, як раптом я вiдзначив тишу навколо й руку Камiлли на плечi.
– Прокидайся. Ми на мiсцi.
Як слiд не прочунявши, усе ще ввi снi, я не мiг зрозумiти, де опинився, i помотав г
Страница 33
ловою, намагаючись вирiвнятися в крiслi. По щоцi текла слина, i я стер ii тильним боком долонi.– Прийшов до тями?
– Так, – збрехав я. Навколо було хоч в око стрель, нiчого не роздивитися. Врештi моi пальцi натрапили на дверну ручку, i тiльки коли я вилазив iз машини, з-за хмари вигулькнув мiсяць i стало видно будинок. Вiн був неперевершений. Його чорнильний силует iз маленькими баштами, шпичаками та «вдовиним майданчиком»[54 - «Вдовиний майданчик» (англ. widow ’s walk) – пiднята над дахом приватного будинку оглядова платформа з поручнями.] на даху рiзко проступав на тлi неба.
– Боже! – вирвалося в мене.
Френсiс стояв поруч, але я його не помiчав, аж доки вiн не заговорив. Вiд близькостi його голосу я аж пiдскочив.
– Уночi його насправдi складно роздивитися.
– То вiн твiй?
Вiн розсмiявся.
– Нi. Належить моiй тiтцi. Вiн для неi завеликий, але продавати вiдмовляеться. Вона з моiми кузенами гостюе тут улiтку, а протягом решти року в домi бувае лише сторож.
У вестибюлi панував солодкуватий несвiжий запах i пiдслiпуватий морок, так що здавалося, нiби вiн освiтлюеться старими газовими лампами. На стiнах розкинулося павутиння тiней вiд пальм у горщиках, а стелi зринали на таку висоту, що в мене вiд наших спотворених тiней, якi тiкали вгору, паморочилося в головi. У глибинi будинку хтось грав на фортепiано. У глибокiй перспективi десь попереду щезали ряди понурих фотографiй та портретiв у золочених рамах, що прикрашали стiни цього переднього покою.
– Тут страхiтливо тхне, – пояснив Френсiс. – Тому завтра, якщо випогодиться, ми все це провiтримо. У Баннi вiд цього пороху може розiгратися напад астми… А це моя прабабуся, – Абернатi пальцем тицьнув у свiтлину, яка, вiн помiтив, привабила мою увагу. – Поруч iз нею – рiдний брат. Сердега сiв на «Титанiк». Його тенiсну ракетку виловили в Пiвнiчнiй Атлантицi через три тижнi.
– Гайда подивишся на бiблiотеку, – промовила Камiлла.
Коли ми йшли коридором, то Френсiс ступав за нами. Повз нас пропливло кiлька кiмнат, де я б волiв затриматись, а натомiсть лиш побачив iх краечком ока: лимонно-жовта вiтальня з позолоченими дзеркалами та жирандолями й темна вiд червоного дерева iдальня. Музика стала гучнiшою; здаеться, грала одна з прелюдiй Шопена.
У бiблiотецi менi просто перехопило подих, i я одразу зупинився як укопаний. Книжковi шафи iз заскленими дверцятами, готичнi панелi, що тягнулися аж до фресок та лiпних медальйонiв на стелi, яка сягала п’ятиметровоi висоти. У глибинi кiмнати виднiлися мармуровий камiн завбiльшки з чиюсь гробницю та газова люстра з пiдвiшеними до неi призмочками, кришталевими намистинами та мерехтливими вогниками.
А ще – рояль. На ньому грав Чарльз, поруч iз яким на сусiдньому сидiннi стояла чарка вiскi. Хлопець уже був дещо напiдпитку й Шопена виконував змазано та швидко, ноти сонно перетiкали одна в одну. Легiт ворушив важкi, побитi шашелем гардини з оксамиту та куйовдив кучерi пiанiста.
– А дiдько б вас усiх забрав! – вирвалося в мене.
Мелодiя раптово ввiрвалась, i Чарльз пiдвiв погляд.
– Ось i ти, – проказав вiн. – Ти дуже спiзнився. Баннi вже дрихне.
– А де Генрi? – поцiкавився Френсiс.
– Працюе. Перед сном, можливо, спуститься до нас.
Камiлла пiдiйшла до рояля й вiдсьорбнула з посудини Чарльза.
– Я б радила поглянути на всi цi книжки, – звернулася вона до мене. – Тут е навiть перше видання «Айвенго».
– Боюся, його вже встигли продати, – виправив ii Френсiс, умостившись у шкiряному фотелi та прикуривши сигарету. – Одну-двi цiкавi речi тут ще можна викопати, але переважно це суцiльна Марi Кореллi та стареньке чтиво для пiдлiткiв про «Хлопцiв Роверiв».[55 - Марi Кореллi, справжне iм’я Мерi Мак-Кей (1855–1924) – англiйська письменниця, мiстик. «Хлопцi Ровери» – великий цикл пiдлiткових книг Артура Вiнфiлда (справжне iм’я Едвард Стрейтмаер, 1862–1930) про життя й пригоди братiв Роверiв, курсантiв вiйськового училища.]
Я пiдiйшов до полиць. Щось пiд заголовком «Лондон»[56 - «(Про) Лондон» («Of London», 1790) – це опис визначних мiсць Лондона, складений валлiйським природознавцем, мандрiвником, письменником та антикваром Томасом Пеннантом (1726–1726).] авторства когось iз прiзвищем Пеннант, шiсть томiв у червоних палiтурках – масивнi книжки по пiвметра заввишки. Поряд iз ними – «Клубна iсторiя Лондона», не менш замашненький багатотомник, у блiдих обкладинках iз телячоi шкiри. Лiбрето «Пензанських пiратiв». Незлiченнi випуски «Двiйнят Боббсi». «Марiно Фальеро» Байрона, обплетена в чорну шкiру й датована 1821 роком, цифри якого зобразили золотим тисненням на корiнцi.
– Пригощайся, налий собi, що хочеш, – Чарльз звернувся до Камiлли.
– Собi не хочу. Краще вiдiп’ю в тебе.
Однiею рукою брат передав сестрi чарку, а другою провiв рукою сюди-туди по клавiшах, виконавши якусь складну гаму.
– Зiграеш що-небудь? – запропонував я. Чарльз закотив очi.
– Годi, не ламайся, – пiдтримала мене Камiлла.
– Нi.
– Ой, та вiн просто не ладен зiграти нiчого справжнього, – спiвчутливо впiвгол
Страница 34
са прокоментував Френсiс. Чарльз зробив ковток зi склянки, пробiг iще одну октаву, протарабанивши незв’язнi трелi пальцями правоi руки. А потiм вiддав свою випивку Камiллi, звiльнивши таким чином лiву руку, сiв по-людськи за рояль, i фiбриляцiя перетворилася на вступнi акорди якогось регтайму Скотта Джоплiна.[57 - Скотт Джоплiн (бл. 1867/68 – 1917) – темношкiрий американський композитор i пiанiст, прозваний «королем регтайму» – синкопованоi танцювальноi музики, що вважаеться одним iз прямих попередникiв джазу.]Вiн грав собi на втiху, закасавши рукави, усмiхаючись пiд носа, видобуваючи дзвiнкi ноти низьких та високих дiапазонiв iз вправними синкопами чечiточника, котрий збiгае вгору сходами в однiй iз постановок Цигфельда.[58 - Флоренц Едвард «Фло» Цигфельд-мол. (1867–1932) – бродвейський iмпресарiо, вiдомий циклом складних у технiчному планi постановок «Кабаре Цигфельда» з громiздкими декорацiями, обов’язковим елементом яких часто ставали спiральнi сходи.] Поруч на дзиглику Камiлла розпливлася в усмiшцi до мене. Трохи спантеличений, я iй вiдповiв взаемнiстю. Навiть зараз, коли лунала мелодiя, високо пiд стелею народжувалося примарне вiдлуння, що перетворювало цi вiдчайдушнi веселощi на якусь подобу спогадiв, спогадiв про речi, яких я нiколи не знав. Чарльстони на крилах бiпланiв пiд час iхнього лету. Гулянки на кораблях, що тонуть; булькання крижаноi води, стоячи по пояс у якiй грае оркестр i випилюе на струнних iнструментах останнiй хоробрий приспiв «Auld Lang Syne»:[59 - «Auld Lang Syne» (досл. шотл. «дуже давно») – поезiя шотландського поета Роберта Бернса (1759–1796), складена 1788 р. на основi народноi пiснi, пiд мотив якоi й виконуеться в нашi днi. Їi приспiв тут наведено за перекладом М. Лукаша.]«Так вип’ем, друже мiй старий, за молодi лiта, iще раз, друже мiй, налий за молодi лiта!» Насправдi тiеi ночi, коли затонув «Титанiк», спiвали вони геть не «Молодi лiта», а гiмни. Багато гiмнiв. Католицький священик читае «Богородице Дiво». І салон першого класу, що, до речi, дуже скидався на цю кiмнату: темне дерево, пальми в дiжках, рожевi шовковi абажури з неспокiйною оторочкою. Я справдi тодi перепив. Мене перехнябило в крiслi, за бильця якого довелося мiцно вхопитися («Богородице Дiво, радуйся, Благодатна Марiе!»), i навiть пiдлога йшла ходором, нiби палуба аварiйного корабля; я боявся, що ми всi, i навiть рояль, от-от покотимося з iстеричним завиванням в якийсь iз кiнцiв бiблiотеки.
На сходах почулися кроки. Це, примруживши очi, невпевненою ходою спускався Баннi з розкуйовдженим волоссям та в пiжамi.
– Що, в бiса, коiться? – запитав вiн. – Ви мене розбудили.
Але на його слова нiхто не зважав, тому вiн зрештою налив собi випити й босяка подибав назад у спальню на другому поверсi.
Сортування спогадiв за хронологiчним принципом – цiкава штука. До тих перших вихiдних за мiстом пам’ять про подii тiеi осенi вiддалена та оповита туманом, вiд цього ж моменту спомини немовби набувають рiзкостi й потрапляють у чiткий та захопливий фокус. Вiд того дня, позiхаючи та потягаючись, починають оживати знайомi менi манекени. Минуть мiсяцi, i тiльки потiм зiйдуть глянець та загадковiсть новизни, що перешкоджали об’ективному погляду на нових знайомих. (У реальностi, до речi, всi вони виявилися куди цiкавiшими вiд будь-яких iмовiрних iдеалiв.) І от саме тут, у цьому конкретному спогадi, вони постали перед моiми очима нечужими людьми та вперше проявили свое яскраве справжне «я».
Там же й менi випадае позбутися свого статусу сторонньоi особи: пильноi, невдоволеноi, на диво мовчазноi. Усе життя люди навколо сприймають мою сором’язливiсть за понурiсть, снобiзм, кепську вдачу того чи iншого роду. «Обличчя зроби простiше!» – мав звичку волати на мене батько, коли я iв, дивився телек або займався своiми справами. Оця моя маска (адже саме так я звик думати про свое обличчя й тi опущенi кутики рота, що не мають нiчого спiльного з тим, у гуморi я насправдi чи нi), бувало, менi допомагала, а бувало, i шкодила. За кiлька мiсяцiв пiсля знайомства з тiею п’ятiркою я на власне зачудування з’ясував, що вiд самого початку iх спантеличував не менше, нiж вони мене. Менi й на думку не могло спасти, що мою поведiнку можна сприймати якось iнакше, нiж провiнцiйну та незграбну. І тим бiльше не загадкову, як ii бачили насправдi. Чому, ну чому, питали вони в мене, я нiчого не розповiдав iм про себе? Чому дiйшов до того, що переховувався вiд них? (Вражений, я збагнув, що моя звичка пiрнати у двернi отвори не така вже й потаемна, як здавалось.) І чому не вiдповiв на жодне iхне запрошення? Хоч тодi й здавалося, що мене просто зневажають, зараз я розумiю, що ввiчливi, нiби незамiжнi тiтоньки, вони просто в такий спосiб очiкували на мiй наступний крок.
Хай там як, а на тих вихiдних справи повернули на iнше, острiвцi темряви мiж вуличними лiхтарями стали меншати та вiддалятися один вiд одного на очах – перша ознака того, що поiзд наближаеться до знайомих мiсць i невдовзi виiде на добре освiтленi й вивченi привокзальнi вулицi. Буд
Страница 35
нок виявився iхнiм козирем, найзаповiтнiшим скарбом, i того вiкенду менi його хитро представили, поступово: кiмнатки в маленьких запаморочливих баштах, мансарда пiд височенькими кроквами, старi сани в пiдвалi, в якi можна було впрягти четвiрку коней iз дзвiночками в ряд. У возiвнi тепер мешкав сторож. («Онде по двору ходить панi Гетч. Дуже мила жiночка, але чоловiк у неi – адвентист сьомого дня чи щось типу того. Дуже суворий. Доводиться ховати пляшки, коли вiн заходить у будинок». – «А то що?» – «А то задепресуе й почне розпихувати своi брошурки по всiх закутках у будинку».)По обiдi ми сходили прогулятися до озера, яким розважливо порядкували одразу кiлька сусiдських землевласникiв. По дорозi менi показали тенiсний корт i старий лiтнiй будиночок – такий собi псевдо-?????, доричний iз присмаком Помпеiв, i Стенфорда Вайта, i – заявив Френсiс, котрий зневажав цей вiкторiанський забiг у класицизм, – Д. В. Грiффiта й Сесiла Де Мiлла.[60 - Толос (?????) – антична архiтектурна структура, кiльце колон, що пiдтримують сферичний дах, рiзновид альтанки. Доричний ордер – найстарiший i найпростiший канонiчний архiтектурний ордер (рiзновид композицii). Стенфорд Вайт (1853–1906) – вiдомий американський архiтектор, одна зi знакових постатей Американського вiдродження в архiтектурi 1876–1917 рр. Девiд Ворк Грiффiт (1875–1948) – видатний американський кiнематографiст, режисер i сценарист, пiонер технологiй кiнозйомки. Сесiл Блаунт Де Мiлл (1881–1959) – американський кiнематографiст, режисер, сценарист, монтажист.] Вiн гiпсовий, розповiдав далi хлопець, i його привезли по частинах з унiвермагiв Sears та Roebuck. Територiя подекуди все ще носила слiди геометричноi вiкторiанськоi обрiзки, що була тут первинною формою. Сухi ставочки для риби. Довгi бiлi колонади каркасiв пiд в’юнкi рослини. Клумби, розбитi мiж камiнних бордюрiв, де тепер не росли квiти. Але переважно всi цi рештки лишалися малопомiтними, живоплiт здичавiв, i мiсцева рослиннiсть (слизький в’яз та модрина-тамарак) геть задушила паростi айви та японського клена.
В оточеннi березового гаю озеро мало яскравий i спокiйний вигляд. В очеретi зачаiвся маленький дерев’яний човник, пофарбований у бiле зовнi та блакитний усерединi.
– Можна покататися? – спитав я, заiнтригований.
– Ну звiсно. Та ми всi не влiземо – потоне.
Я ще нiколи в життi не плавав у човнi. Компанiю менi склали Генрi та Камiлла: Генрi сiв за весла, закасав по лiктi рукави й поклав свiй темний пiджак на сидiння поруч. Пiзнiше я дiзнався, що в нього була звичка впадати в самозаглибленi, повчальнi та цiлковито самодостатнi монологи про все на свiтi, чим вiн цiкавився в той чи iнший конкретний момент: катувелаунiв, пiзнiй вiзантiйський живопис або полювання на голови серед мешканцiв Соломонових островiв. У той день, запам’яталося менi, вiн розповiдав про Єлизавету i Лестера: про замордовану дружину, королiвську баржу, королеву на бiлiм конi, яка звертаеться до вiйськ у фортi Тiлберi, та Лестера з графом Ессекським, що тримали ii коня за повiд… Змахи весел i гiпнотичне дзумiння бабок вливалися в його академiчне просторiкування. Камiлла, розпашiла та сонна, опустила руку у воду. З берiз зривалися жовтi листочки i плавно спадали на плесо. Тiльки багато рокiв по тому й за багато миль звiдти я натрапив на пасаж у «Безплiднiй землi»:[61 - «Безплiдна земля» – знаменита модернiстська поема Т. С. Елiота, насичена численними культурними алюзiями.]
Єлизавета i Лестер
Весло до весла
Човен рудозлотен
Мушля золота
Хвиля за хвилею
Берег огорта
За лагiдним вiтром вниз
Видзвiн дзвонiв
З бiлих башт нiсся
Weialala leia
Wallala leilala
Ми допливли до протилежного берега й повернулися назад, майже ослiплi вiд гри свiтла на водi. На ганку разом iз Чарльзом наминали бутерброди з шинкою та грали в карти.
– Хутенько давайте по шампанському, – промовив Баннi, – а то вивiтрюеться.
– Де ж воно?
– В заварнику.
– Пан Гетч не тямився б iз лютi, якби побачив пляшку на верандi, – пояснив Чарльз.
Хлопцi грали в «рибу» – едину картярську гру, вiдому Баннi.
У недiлю рано я прокинувся в тихому будинку. Френсiс вiддав мiй одяг панi Гетч, аби та його попрала, тому я загорнувся в позичений ним халат, спустився, вийшов на ганок i посидiв на ньому, доки не прокинулася решта.
Надворi було прохолодно й тихо, небо в паволоцi особливого бiлого вiдтiнку, притаманного осiннiм ранкам, i плетенi з лози стiльцi просякли росою. Живоплiт i сотка за соткою газону були вкритi мереживом павутиння, на яке втрапили росинки й тепер блищали iскорками паморозi. Готуючись до подорожi у вирiй, мiськi ластiвки лопотiли крилами й копошилися пiд стрiхою, а десь пiд ковдрою серпанку, що заслав озеро, чулося рiзке й самотне крякання крижнiв.
– Доброго ранку! – привiтався позаду прохолодний голос.
Схопившись, я розвернувся й побачив Генрi в крiслi на протилежному кiнцi тераси. Вiн сидiв без куртки, але в усьому iншому – абсолютно бездоганний як на таку безбожно ранню годину. На штанях напрас
Страница 36
вана «стрiлочка», до хрусту накрохмалений бiлий комiрець сорочки. Перед ним на столику лежали книжки й газети, парував кавник з еспресо, до якого притулилася крихiтна фiлiжанка. Крiм того, я зi здивуванням помiтив прикурену сигарету без фiльтра в попiльничцi.– А ти рано, – проказав я.
– Я завжди встаю рано. Кращого робочого часу не знайти.
– Чим займаешся? – зиркнув я на книжки. – Грекою?
Генрi поставив чашечку назад на блюдце.
– Перекладом «Утраченого раю».
– Якою мовою?
– Латиною, – врочисто повiдомив вiн.
– Гмм, – здивувався я. – А навiщо?
– Менi цiкаво подивитись, у що все це виллеться. Як на мене, то Мiльтон – наш найкращий англiйський поет. Кращий вiд Шекспiра. У мене таке враження, що вiн припустився помилки, коли вирiшив складати поезiю англiйською мовою. Звичайно, вiн i латиною чимало написав, проте це все раннiй його досвiд, ще зi спудейських рокiв. А я ж веду мову про його пiзнiшу творчiсть. В «Утраченому раю» вiн сягае меж англiйськоi мови, але менi видаеться, що жоднiй мовi, позбавленiй iменникових вiдмiнкiв, не вдасться витримати той структурний порядок, який вiн пробуе нав’язати.
Генрi поклав сигарету назад у попiльничку. Я дивився на те, як жеврiе ii кiнчик.
– Кави? – запропонував вiн менi.
– Нi, дякую.
– Сподiваюся, ти виспався.
– Так, дякую.
– Менi тут, наприклад, спиться мiцнiше, нiж зазвичай деiнде. – Генрi поправив окуляри та зiгнувся над словником. Його слабкiсть практично неможливо було помiтити, хiба що легкi ознаки втоми, напруження та сутулiсть плечей, яку я, ветеран на цьому безсонному фронтi, одразу впiзнав. Раптом менi спало на думку, що це невигiдне з погляду зиску заняття – радше метод збути час досвiтнiх годин, подiбно до того як iншi безсоньки розв’язують кросворди.
– Ти завжди так рано пiдводишся? – поцiкавився я в нього.
– Майже завжди, – вiдповiв вiн, не вiдриваючи погляду вiд книжки. – Тут красиво, але це вранiшне свiтло робить бiльшiсть вульгарних речей стерпними.
– Я тебе розумiю.
Я й справдi розумiв. Чи не единим часом дня, коли я не вiдчував вiдрази до Плано, був досвiтнiй ранок, коли вулицi все ще лишалися порожнiми, а золоте промiння сонця лагiдно торкалося сухоi трави, «рабiци» та кущуватих калiфорнiйських дубiв. Генрi подивився на мене майже зацiкавлено.
– Ти вдома не був щасливим, правда? – спитав вiн.
Мене його дедуктивний – у стилi Шерлока Холмса – здогад заскочив зненацька. І вiн усмiхнувся з мого дискомфорту.
– Не турбуйся. Ти дуже вправно це приховуеш. – Генрi занурився у свое читання, але тодi знову повернувся до мене: – Розумiеш, iншим цього просто не вiдчути.
У його словах не вчувалося жодноi злостивостi, жодного спiвпереживання й навiть анi найменшого зацiкавлення. Я навiть не був упевнений, що саме вiн мав на увазi, зате вперше вiдчув проблиск чогось цiлковито незбагненного для мене ранiше: чому вiн так подобався рештi. Дорослi дiти (так, я в курсi, що це оксюморон) iнстинктивно тяжiють до крайнощiв. І молодий учений – набагато бiльший педант, нiж його старiший еквiвалент. І я, сам молодий, сприймав такi тези Генрi дуже серйозно. Сумнiваюся, що Мiльтон мiг би вплинути на мене сильнiше.
Мабуть, у життi кожноi людини настае такий критичний момент, коли ii вдача остаточно усталюеться; для мене такою миттю став перший осiннiй семестр у Гемпденi. Стiльки всього лишилося зi мною з того часу, навiть дотепер: вподобання в одязi, книжках та iжi (набутi й, мушу зiзнатися, здебiльшого по-пiдлiтковому запозиченi в решти однокурсникiв-класицистiв) пройшли зi мною всi цi роки. Навiть зараз менi легко пригадати iхнiй регулярний розпорядок дня, що також став моiм. Попри всi обставини, вони жили, нiби годинниковий механiзм, а щоденна рутина практично не характеризувалася хаосом, що, на мою тодiшню думку, був невiддiльним вiд студентського життя: нерегулярне харчування та заняття, походи в пральню-автомат о першiй ночi. Існував певний час удень чи вночi, коли Генрi завжди можна було знайти в цiлодобовiй читальнiй залi бiблiотеки, хай би що вiдбувалося на свiтi, або коли ти знав, що марно шукати Баннi, бо вiн на середовому побаченнi з Мерiон чи недiльнiй прогулянцi. (Це як Римська iмперiя по-своему продовжила iснувати, навiть коли нiкого не лишилося правити нею й тим паче зникла всяка причина для цього: левова частка нашого розпорядку не змiнилася навiть зi смертю Баннi, в тi жахливi днi. Аж до самiсiнького кiнця зберiгалися недiльнi вечерi в Чарльза та Камiлли, якщо не рахувати дня самого вбивства, коли нiкому й кусень у рот не лiз. Сiли за стiл ми тодi аж у понедiлок.)
Я подивувався, як легко вони прийняли мене у свое замкнене, вiзантiйське iснування. Вони всi настiльки позвикали одне до одного, що, здаеться, моя поява внесла якийсь свiжий струмiнь i iх iнтригували навiть моi найбiльш приземленi звички: захоплення детективами та регулярнi походи в кiно, використання одноразових лез для голiння i той факт, що я самотужки стригся, а не ходив до перукаря, ба навiть те, що я час вiд часу читав
Страница 37
азети й дивився новини по телевiзору (така обурлива, на iхню думку, ексцентричнiсть притаманна тiльки менi; жоден iз них не цiкавився подiями в широкому свiтi, i iхне невiгластво у сферi поточноi ситуацii та новiтньоi iсторii деколи приголомшувало. Одного разу Генрi iз зачудуванням дiзнався вiд мене, що людина побувала на Мiсяцi.«Не може бути», – поклав вiн виделку.
«Це правда», – хором вiдповiли всi решта, якi не стали в ходi бесiди пiддавати сумнiву цей факт.
«Я не вiрю».
«Зате я бачив по телеку», – проказав Баннi.
«Як же вони туди потрапили? Коли це сталося?»)
Ця група мене й надалi приголомшувала, i я розкривав iх для себе, кожного iндивiдуально. Так, Генрi знав, що я також працюю допiзна, а тому iнколи заiжджав до мене глупоi ночi, коли повертався додому з бiблiотеки. Френсiс, страшенний iпохондрик, котрий вiдмовлявся ходити по лiкарях наодинцi, часто тягав мене разом iз собою, тож, хоч як це дивно, потоваришували ми саме пiд час цих поiздок до алерголога в нашому Манчестерi або ЛОРа в Кiнi. Тiеi осенi йому пломбували канал (уся процедура зайняла чотири чи п’ять тижнiв), i кожноi середи вiн заявлявся до мене, сполотнiлий та мовчазний, ми вiдправлялися в котрийсь iз барiв у мiстi й пили аж до третьоi години, на яку йому було призначено. Гаданою причиною мого запрошення слугувала потреба вiдвезти його додому, поки вiн, одурманений, приходив до тями пiсля наркозу. Щоправда, чекаючи на нього в барi, що був через дорогу вiд стоматклiнiки, я доходив до кондицii, яку навряд чи можна вважати найкращим станом для водiя.
Найбiльше менi подобалися двiйнята. Вони ставилися до мене в доброзичливий, не заготований наперед спосiб, завдяки якому я мiг думати, що знайомий iз ними значно довше. А вiд Камiлли я був просто в захватi. І хоча менi страшенно припадало до вподоби ii товариство, водночас при нiй я почувався трохи нiяково. Не через те, що вона була недостатньо чарiвною або доброю, а вiд надмiру бажання справити на неi враження. Менi завжди не терпiлося побачити ii й водночас тривожно думалося про нашi зустрiчi, тож комфортнiше я почувався поруч iз Чарльзом. Вiн був страшенно подiбний до сестри, iмпульсивний, щедрий, але вiдрiзнявся рiзкiшими перепадами настрою. Хоч вiн вряди-годи й потерпав на тривалi напади пригнiченостi, та при цьому лишався не менш говiрким. Був вiн у гуморi чи нi, а в компанii з ним це не вiдчувалося. Ми брали машину в Генрi, iхали в Мен, де вiн iв свiй подвiйний сандвiч в улюбленому барi; подорожували до Беннiнгтона, Манчестера, канiдрому для англiйських хортiв у Поуналi, де вiн якось купив застарого для перегонiв собаку, аби тiльки порятувати його вiд присипляння. Пса назвали Фрост. Той полюбив Камiллу й тинявся слiдом за нею. Генрi цитував довгi абзаци про Емму Боварi та ii левретку: «Sa pensеe, sans but d’abord, vagabondait au hasard, comme sa levrette, qui faisait des cercles dans la campagne…»[62 - «Їi думки блукали спочатку без певноi мети, як ii собачка, що крутилась тудисюди по полю…» (Гюстав Флобер. «Панi Боварi»; пер. М. Лукаша). Левретка (вiд фр. li?vre, «заець») – малий iталiйський хорт.] Собака виявився не тiльки старим, а й нервовим. Одного яскравого грудневого ранку, коли вiн радiсно погнався за вивiркою та стрибнув з ганку, з ним трапився серцевий напад. Не можна сказати, що це стало для всiх сюрпризом, адже чоловiк iз канiдрому попереджав Чарльза, що пес навряд чи протягне довше нiж тиждень. Але двiйнята все одно засмутились i того невеселого дня поховали свого улюбленця в саду на задньому дворику Френсiсового будинку, де його тiтоньки вже зробили хитромудре кладовище для котикiв зi справжнiсiнькими надгробками.
Той пес любив також Баннi. Щонедiлi вiн ходив на довгi виснажливi прогулянки з нами двома за мiстом, навпростець через огорожi та потiчки, болота й пасовиська. Баннi й сам душi не чув у таких прогулянках, немов якийсь пiдстаркуватий цуцик, тому блукати з ним означало тяжко трудитися. Тим паче що iншого товариства, крiм собаки й мене, йому було не вiдшукати. Завдяки цьому я добре вивчив околицi Гемпдена, дороги лiсорубiв i мисливськi стежини, всi заповiднi водоспади в околицi та потаемнi ставки для купання.
На превеликий мiй подив, дiвчина Баннi, яку звали Мерiон, з нами практично не водилася; частково, я гадаю, тому, що вiн i сам не прагнув ii товариства в такi моменти, а також через те, що ми ii цiкавили ще менше, нiж вона нас. («Їй страшенно подобаеться тусити зi своiми подружками, – Баннi якось став вихвалятися передi мною та Чарльзом. – Вони багато базiкають про шмотки, хлопцiв i всяку таку фiгню. Ну, ви розумiете».) Це була дрiбна дратiвлива бiлявка родом iз Коннектiкуту, настiльки ж круглолиця й гарненька, наскiльки вродливцем мiг вважатися Баннi. Вона вбиралася по-дiвчачому й водночас в одяг, який шокував поважнiстю: квiтчастi спiдницi, светри з монограмами, що пасували до ii сумочок та черевичкiв. Час вiд часу по дорозi на своi семiнари я ii бачив здаля на iгровому майданчику Дошкiльного центру виховання. Вiн числився якоюсь фiлi
Страница 38
ю вiддiлення дошкiльноi педагогiки в Гемпденi; в тутешнi ясла та садочок ходила дiтлашня з мiста, i вона з ними так i займалась у светрах iз монограмами, дмухаючи в сюрчок та намагаючись вишикувати iх у рядочок i позакривати всiм роти. Мало хто говорив на цю тему, але в мене склалося враження, що давнiшi, облишенi вже спроби ввести Мерiон у компанiю скiнчилися великою невдачею. Їй подобався Чарльз, котрий зазвичай нiкому не грубив i мiг похвалитися неослабною спроможнiстю вести бесiди з ким завгодно, вiд малоi дитини до жiночок у кафетерii. Генрi, як i бiльшiсть тих, хто його знав, вона побоювалась i поважала. Зате Камiллу вона ненавидiла, а з Френсiсом пережила катастрофiчний, страшний iнцидент, про який усi нi пари з вуст. У них iз Баннi тривали стосунки, бiльше властивi парам, одруженим по двадцять i бiльше рокiв, то зворушливi, то докучливi. Говорячи з ним, Мерiон по-дiловому гралася в начальничка, ставилася до нього майже так само, як i до своiх дитсадкiвських пiдлеглих. Вiн iй вiдплачував тим самим, був почергово запопадливим, люблячим або понурим. Бiльшiсть часу вiн терпляче зносив ii бурчання, а якщо нi, то вибухали кошмарнi сварки. Інколи вiн мiг прийти до мене посеред ночi, постукати у дверi, сплюгавiлий, з божевiльним поглядом, скуйовджений бiльш нiж зазвичай, i пробурмотiти:– Пусти, старий, менi потрiбна твоя допомога. Мерiон вийшла на стежину вiйни…
А за кiлька хвилин у тi самi дверi вже лунае хуткий барабанний дрiб постукувань: тук-тук-тук-тук-тук. Це в гостi надходить Мерiон, мiцно стуливши невеличкi вуста, схожа на маленьку сердиту ляльку.
– Баннi в тебе? – питае вона, звiвшись навшпиньки та намагаючись зазирнути за мою спину в кiмнату.
– Нi, не в мене.
– Ти певен?
– Його тут немае, Мерiон.
– Баннi! – лиховiсно кричить вона. Жодноi вiдповiдi.
– Баннi!
І тут, ставлячи мене в дуже незручне становище, у дверях iз покiрним поглядом мав звичку з’являтися Баннi.
– Привiт, серденько.
– Де ти валандався? Вiн гмикае i мимрить.
– Гадаю, нам треба поговорити.
– Серденько, я зараз зайнятий.
– Що ж… – вона, бува, погляне на свiй вишуканий маленький годинник Cartier, – я додому. В тебе е ще тридцять хвилин, а потiм я йду спати.
– Гаразд.
– Значить, побачимося за двадцять хвилин.
– Агов, зажди. Я не казав, що прийду…
– Ну, тодi побачимося через якийсь час, – каже вона й iде.
– Нiкуди я не пiду, – заявляе менi Баннi.
– Я б не йшов.
– От скажи менi, кого вона iз себе корчить?
– Не йди.
– Одного разу я таки маю дати iй урок. Я зайнята людина. Постiйно в русi. І мiй час належить менi.
– Саме так.
Минае пауза, нiякова мовчанка. І Баннi врештi-решт каже:
– Певно, я все ж пiду.
– Гаразд, Бане.
– Ти не зрозумiв, я не до Мерiон, – обороняючись, твердить вiн.
– Звiсно.
– Так-так, – неуважно промовляе вiн i шумно залишае кiмнату.
Наступного дня вони з Мерiон iдуть обiдати або прогулюються бiля iгрового майданчика.
– То ви з Мерiон помирилися, еге ж? – цiкавиться хто-небудь iз нас при зустрiчi з Баном сам на сам.
– А то, – присоромлено вiдповiдае Баннi.
Вихiднi у Френсiса за мiстом стали найщасливiшим перiодом. Листя на деревах того року швидко пожовкло, але тепло протрималось аж до кiнця жовтня, тому бiльшiсть свого дозвiлля ми проводили на вулицi. Якщо не рахувати кiлькох матчiв у тенiс спроквола (пiд час яких м’ячi часто летiли за межi корту, i ми iх неохоче шукали, розгортаючи високу траву ручками ракеток), то активним вiдпочинком ми не займалися. Щось в атмосферi навколо цього мiсця навiювало на нас величнi лiнощi, яких я не пам’ятав iз дитинства.
Тепер, коли все це пригадую, то складаеться враження, нiби за мiстом ми постiйно щось пили. Нi, не запоем, але тоненька цiвочка алкоголю починала точитися коктейлями «Кривава Мерi» вiд самого снiданку й не спинялась аж до вечерi. Тож не виключено, що саме вона зумовлювала наш апатичний стан. Беручи з собою книгу на природу, я неодмiнно потiм засинав у крiслi, практично одразу; варто було пiти поплавати на човнi – я дуже хутко зморювався вiд веслування й просто дозволяв суденцю дрейфувати кiлька годин. (Ох i човен! Навiть зараз iнколи, коли приходить безсоння, я намагаюсь уявити, що лежу в тiм човнi, вмостивши голову на кормовi бруси, дерево борта протiкае, i жовте березове листя запливае всередину, торкаючись мого обличчя.) Інколи ми намагалися влаштувати щось трохи амбiтнiше. Одного разу, коли Френсiс знайшов у шухлядi туалетного столика тiтоньки «беретту» i набоi до неi, ми в куцому поривi чуттiв зайнялися стрiлецькою практикою (при цьому хорта, який роками зривався в бiг вiд пострiлу стартового пiстолета, довелося iзолювати в пiдвалi) i шмаляли по скляних банках для консервацii, вистроiвши iх у ряд на плетеному чайному столику, що його витягли з будинку надвiр. Але саморобний тир швидко дiйшов кiнця, коли короткозорий Генрi випадково поцiлив качку. Для нього це стало великим потрясiнням, тому стрiлянину довелося вiдкласти.
Усiм, крiм нас iз Баннi, подобавс
Страница 39
крокет; ми нiяк не могли допетрати, у чому його прикол, i по м’ячу лупили та рубали молотками, нiби ключками для гольфа. Час вiд часу нам вистачало бадьоростi, щоб сходити на пiкнiк. Спочатку всяк i кожен сповнювався серйозних амбiцiй (ми складали хитромудре меню, обирали вiддалену та невiдому мiсцину), але неминуче скочувалися в сонливiсть та легке сп’янiння, неохоче думаючи про те, що валандатися доведеться довго, а причандалля для посиденьок тягти багато. Зазвичай ми валялись у травi цiлiсiнький день, пили мартiнi з термоса й спостерiгали за лискучою вервечкою чорних мурашок на безладних рештках пирога в тарелi, доки нарештi не закiнчувався трунок, сiдало сонце й нам доводилося плуганитись додому в пiтьмi.Особлива нагода випадала, якщо Джулiан приймав запрошення на вечерю за мiстом. Тодi Френсiс замовляв найрiзноманiтнiшi наiдки в продуктовому й цiлими днями гортав куховарськi книги в пошуках страв, вина, яке до них подають, сервiрування стола й резервних страв, що чекатимуть у флiгелi, якщо раптом суфле пiдведе. Смокiнги вiдправлялися в хiмчистку, квiтникарi надсилали букети, а Баннi вiдкладав свiй примiрничок «Нареченоi Фу Маньчжу»[63 - Пригодницький роман англiйського письменника Сакса Ромера (1883–1959) «Fu Manchu’s Bride» (1933).] та починав носитися з томиком Гомера натомiсть.
Не знаю, чому ми надавали такого великого значення цим вечерям, адже поки Джулiан приiжджав, усi вже були знервованi та виснаженi. Вечерi страхiтливо нас напружували, як, власне, й самого гостя – я впевнений у цьому, – попри те що вiн обов’язково перебував у доброму гуморi, був люб’язним, чарiвним i неодмiнно захопленим усiм навколо. Проте Джулiан у середньому приймав лиш кожне трете запрошення. Виявилося, що в позиченому смокiнгу та з украй обмеженим знанням застольного етикету менi вдаеться гiрше приховувати наслiдки стресу. Решта навчилася лицемiрити значно вправнiше. За п’ять хвилин до прибуття Джулiана вони всi валялися по диванах у вiтальнi в оточеннi опущених гардин, на кухнi в електрокаструльках пiдбулькувала вже готова iжа, народ поправляв комiри та дивився на свiт збайдужiлими очима. І варто теленькнути дверному дзвiнку – всi хребти випростуються, оживае розмова, а бганки на одязi нiби самi собою розрiвнюються.
І хоча iнколи менi цi вечерi видавалися стомливими та клопiтними, зараз у моiх спогадах вони постають чудовими. Темна печера кiмнати, склепiнчаста стеля, у камiнi потрiскуе вогонь, i нашi обличчя, якiсь такi свiтнi й примарно-блiдi. Полум’я збiльшувало нашi тiнi, мерехтiло на столовому срiблi; його вiдображення так i кричало оранжевими спалахами в шибках, нiби зовнi, в мiстi, горiла пожежа. Камiн гудiв, наче зграя птахiв потрапила в клiтку й тепер пiд стелею била крилами буревiю. І я би геть не здивувався, якби довгий банкетний стiл iз червоного дерева, вкритий лляною скатеркою, уставлений порцеляною та свiчками, фруктами та квiтами, просто зник би в чистому повiтрi, наче чарiвна скринька в тiй казцi.
Раз по раз у моiх спогадах нiби незборима пiдводна течiя вимивае нагору одну сцену з тих вечер. Джулiан пiдводиться на чолi довгого стола й пiднiмае свiй винний келих:
– За те, щоб жити вiчно! – виголошуе вiн тост.
Ми всi пiдводимось i цокаемося келихами, нiби солдати одного полку схрещують шаблi над столом: Генрi i Баннi, Чарльз i Френсiс, Камiлла i я.
– Жити вiчно! – вiдгукуемося ми хором, здiймаючи нашi фужери в унiсон.
І завжди, завжди той самий тост. Жити вiчно.
Зараз менi дивно, що, проводячи з ними так багато часу, я насправдi так мало знав про те, що вiдбувалося навколо наприкiнцi того семестру. Фiзичних ознак хоч якихось подiй практично не було (рештi для цього розуму не бракувало), та навiть на найменшi невiдповiдностi, що просочувалися повз iхню пильнiсть, я охоче заплющував очi. Хочу сказати, що менi подобалося плекати в собi iлюзiю, нiби зi мною поводяться абсолютно щиро та прямо, нiби ми всi друзi, секретiв мiж нами немае, хоча насправдi мiж нами iснувало чимало таемниць, якими зi мною вони ще певний час не дiлилися. Я намагався на це не зважати, хоча не помiчати цього не мiг. Наприклад, я був у курсi, що iхня п’ятiрка iнколи займалася справами (чим саме, я не знав), до участi в яких мене не запрошували, а якщо загнати iх цим фактом у глухий кут, то вони вiдбрiхувалися, цiлком буденно та переконливо, i торочили однi й тi самi вiдповiдi. Насправдi, iхня бездоганно зрежисована облуда здавалася такою вправною, такою iдеально фальшивою попри незначнi розходження (незворушна байдужiсть двiйнят проти блазнювання Баннi або ж знуджене роздратування Генрi, коли вiн якось iнакше згадував банальну послiдовнiсть подiй), що я зазвичай вiрив iм на слово, незважаючи на очевиднiсть протилежного.
Звiсно ж, слiди – мушу вiддати iм належне, дуже незначнi слiди – того, що вiдбувалось, у ретроспективi можна було помiтити. З того, як вони iнколи зникали в дуже загадковий спосiб, а кiлькома годинами пiзнiше туманно розказували про те, куди ходили. З iхнiх жартикiв, не зрозумiлих менi:
Страница 40
они промовляли iх грекою або ж навiть латиною, не соромлячись того, що я розумiю iхнiй намiр приховати вiд мене слова. Природно, менi це нiяк не могло подобатись, але нiчого бентежного чи незвичного в iхнiх дiях я не вбачав. Однак пiзнiше деякi з цих тривiальних реплiк i тiльки iм зрозумiлих жартiв набули моторошного значення. Наприклад, ближче до кiнця семестру в Баннi з’явилася звичка наспiвувати куплети дитячоi лiчилочки про «фермера з долини», яка нас доводила до сказу; мене просто дратувала, та я геть не розумiв несамовитого збудження, яке охоплювало решту вiд ii виконання. Тепер же я знаю, що вiд тих слiв, напевне, iх усiх проймав могильний холодок.Звiсно, я дещо помiчав. Мабуть, перебуваючи разом iз ними стiльки часу, не помiчати деяких речей було просто неможливо. Та це переважно всього лиш витребеньки, суперечностi, здебiльшого настiльки дрiбнi, що ви б зрозумiли, чому причин для якихось пiдозр направду спостерiгалося замало. Ну наприклад. Геть усi виявилися надзвичайно схильними до рiзного роду пригод: iх усiх постiйно дряпали коти, ранили леза пiд час голiння, вони зачiпали в темрявi табурети – абсолютно логiчнi пояснення, безумовно. Але як на людей, що ведуть малорухливий спосiб життя, надмiр iхнiх синцiв та дрiбних ран не мiг не впадати в очi. Вони всi постiйно переймалися погодою – як на мене, дуже дивний факт, оскiльки жоден iз них не займався нiчим, чому мiг би перешкодити або зарадити хай який там стан атмосфери. А проте вони всi були одержимi прогнозами. Особливо Генрi. Головним чином вiн хвилювався через рiзкi похолодання й iнколи в машинi гарячково, нiби справжнiй морський капiтан перед штормом, крутив ручку автомагнiтоли, шукав покази барометра, довгостроковi прогнози й усiляку таку iнформацiю. Новини про падiння ртутного стовпчика вганяли його в незбагненну раптову понурiсть. Що ж вiн робитиме, коли настане зима, думав я, але ще до першого снiгопаду його стурбованiсть безслiдно минулась i нiколи бiльше не поверталась. Дрiбнички. Пам’ятаю, одного разу за мiстом я прокинувся о шостiй, коли всi iншi спали, i спустився на кухню, що була бездоганно чистою i свiжовимитою, незайманою на вигляд, якщо не рахувати загадкового слiду ступнi якогось П’ятницi без Робiнзона на пiщаному березi мiж бойлером i ганком. Інколи я прокидався ще в пiтьмi й крiзь сон розумiв, що десь там хтось говорить приглушеними голосами, рухаеться, тихо скиглить хорт i шкребеться у дверi моеi спальнi… Одного разу я пiдслухав бурмотiння двiйнят про якiсь простирадла.
– Дурницi, – шепотiла Камiлла, i я краем ока помiтив драну постiльну бiлизну, вимазану в болото, – ти взяв не тi. Не можна iх повертати в такому виглядi.
– То пiдмiнимо.
– Але ж вони дiзнаються. Тi, що з пральнi, мають штамп. Доведеться сказати, що ми iх загубили.
І хоча та бесiда не затрималась у моiй головi надовго, мене вона спантеличила, i ще бiльше подивувала вiдмова двiйнят говорити на цю тему. Ще однiею дивиною стало вiдкриття одного дня великого мiдного казана, що кипiв на дальшiй конфорцi плити й пахтiв вельми специфiчним ароматом. Я пiдняв вiко – i хмара рiзкого, гiркого запаху ошпарила обличчя. У казанi в лiтрах двох чорнуватоi води варилося якесь жоване листя мигдалевидноi форми. «Що це, на Бога, таке?» – подумав я, спантеличений i розвеселений водночас. Та варто було поцiкавитись у Френсiса, як той грубо вiдповiв: «Це менi для ванни». У ретроспективi це просто аналiзувати. Але в той час я нiчого не хотiв знати, крiм того, що я щасливий. І не знаю, що сказати ще: життя здавалося чарiвним у тi днi, скидалося на плетиво символiв, збiгiв обставин, застережень та поганих прикмет. Однак у якийсь спосiб усе це складалося докупи. Хитре й доброзичливе Провидiння крок за кроком виявляло себе, а я нiби зупинився за один непевний крок вiд казкового вiдкриття, так немов одного ранку все мало стати на своi мiсця: мое майбутне, мое минуле, все мое життя – а я мав пiднятися, прокинувшись, блискавкою в лiжку й промовити: «О! О!»
Тiеi осенi ми пережили за мiстом так багато щасливих днiв, що iз сьогоднiшньоi перспективи весь той перiод зливаеться в суцiльну приемну смугу з нечiткими краями. Пiд Гелловiн пожух останнiй впертий дикоцвiт, вiтер став дмухати рiзкими поривами, засипаючи сiру й брижувату гладiнь озера жовтим листопадом. У прохолоднi пообiддя, коли небо, яким мчали хмари, набувало свинцевого кольору, ми залишалися в бiблiотецi i, щоб зiгрiтися, розпалювали в камiнi великий вогонь. У шибки голим гiллям, схожим на пальцi кiстяка, стукав верболiз. Поки двiйнята розкладали партiю в карти за одним кiнцем стола, Генрi працював у протилежному, а Френсiс, зiгнувшись, сидiв пiд вiкном, наминав бутерброди з тарiлки на колiнах та читав французькою «Мемуари» герцога Сен-Сiмона,[64 - Луi де Рувруа, герцог де Сен-Сiмон (1675–1755) – французький придворний i вiйськовий дiяч, королiвський мушкетер, автор знаменитих щоденникiв, уперше опублiкованих майже за пiвстолiття пiсля його смертi.] що iх вiн iз якихось мiркувань вирiшив подолати до кiнця. Вiн
Страница 41
одив у кiлька европейських шкiл, мiг похвалитися бездоганною французькою, хоча слова вимовляв iз помiтним ледачим, снобiстським акцентом англiйця. Інколи я користався його допомогою, готуючи домашне завдання першокурсника з французькоi мови, одноманiтнi тексти про Марi та Жана-Клода, котрi йдуть у tabac,[65 - У магазин тютюнових товарiв.] i вiн iх читав, розслаблено й весело розтягуючи слова («Marie a apportе des lеgumes ? son frеre»[66 - «Марi принесла овочi своему братовi» (фр.).]), вiд чого нас усiх проймав iстеричний регiт. Баннi лежав долiлиць на килимку перед камiном i робив своi завдання; час вiд часу вiн крав бутерброд у Френсiса або ставив йому якесь виболене запитання. Хоч iз грецькою в Баннi були великi клопоти, вчив вiн ii насправдi довше за всiх – iз дванадцяти рокiв, чим нiколи не забував похвалитися. При цьому Баннi грайливо натякав, що це просто дитяча забаганка, вияв його ранньоi генiальностi ? la Александер Поуп.[67 - Александер Поуп (1688–1744) – англiйський поет, публiцист, перекладач, автор поеми «Украдений кучерик», що високим стилем оповiдае про тривiальну пригоду.] Насправдi ж, як менi розповiв Генрi, Баннi мав досить серйозну форму дислексii, i грецька мова була обов’язковим компонентом терапii, бо в його школi панувала теорiя, нiби дiтей iз такими проблемами варто змушувати вивчати мови типу грецькоi, iвриту чи росiйськоi, в яких використовуеться не латинський алфавiт. Хай там як, а його лiнгвiстичнi таланти були набагато меншi вiд того, у чому вiн прагнув переконати, i навiть найпростiшi завдання вiн був неспроможний виконати без невпинних перепитувань, нарiкань та пiдживлень харчами. Пiд кiнець семестру його пiдкосив черговий напад астми, i вiн сипiв, тиняючись по будинку в пiжамi та купальному халатi, хизуючись волоссям, що стояло дибки, i театрально зiтхаючи в iнгалятор. Пiгулки, якi вiн пив у таких випадках (мене поiнформували), робили Баннi дратiвливим, позбавляли сну i сприяли набору ваги. А тому його запальнiсть, що стала очевидна пiд кiнець семестру, я списав на вiдповiдне пояснення, хоча, як потiм з’ясувалося, причини були цiлковито iншими.Про що ж менi вам iще розповiсти? Про те, як однiеi суботи Баннi ввiрвався до будинку о п’ятiй ранку з вигуками «Перший снiг!» i закидав нас у постелях снiжками? Про те, як Камiлла вчила мене танцювати бокс-степ? Про те, як Баннi перекинув човен iз Френсiсом та Генрi, бо йому привидiлася водяна змiя? Про день народження Генрi чи про два випадки, коли мама Френсiса (рудоволоса бестiя в крокодилових туфлях-човниках) заiжджала його провiдати по дорозi в Нью-Йорк, тягнучи за собою йоркширського тер’ера i другого чоловiка? (Ця його мама була ще та непередбачувана штучка, i Крiс, ii новий чоловiк, ледве старший вiд Френсiса, нiби грав роль у мильнiй оперi. Звали ii Олiвiя. Коли ми познайомилися, ii щойно виписали з Реабiлiтацiйного центру iменi Беттi Форд. Вона пройшла курс лiкування вiд алкоголiзму та залежностi вiд наркотичноi речовини, назва якоi не уточнювалась, i весело ступила на грiховний шлях знову. Одного разу Чарльз менi розповiдав, що якось посеред ночi вона постукала до нього у дверi й запропонувала скласти iй iз Крiсом компанiю в лiжку. А я досi одержую вiд неi вiтальнi листiвки на Рiздво.)
Один день, щоправда, запам’ятався в особливо яскравих тонах – то була осяйна субота в жовтнi, один з останнiх теплих днiв того року. Попереднього вечора, досить холодного, ми, випиваючи, просидiли мало не до самiсiнького ранку, тому я прокинувся пiзно, страждаючи вiд спеки та легкоi нудоти, побачив, що вночi розкидав своi ковдри в ногах лiжка, а денне свiтло вже лилось у вiкна. Я довго лежав нерухомо. Сонячне свiтло, червоне й болюче, намагалося дiстати мене й крiзь опущенi повiки, у вогкi ноги позаходили зашпори. Пiдi мною мовчав будинок, вiн мерехтiв та гнiтив.
Я спустився на перший поверх, ступаючи по рипучих схiдцях. Нiде нi поруху, нi душi. Нарештi я вiдшукав Френсiса та Баннi на затiненiй сторонi веранди. Баннi був одягнутий у футболку та шорти-бермуди, а Френсiс, розпашiлий плямистим рожевуватим вiдтiнком альбiноса, iз заплющеними очима, аж тремтiв вiд головного болю i був у жалюгiдному махровому халатi, поцупленому з готелю.
Вони похмелялися «Устрицею прерiй». Френсiс пiдштовхнув до мене склянку, навiть не дивлячись на посуд.
– На, випий, – проказав вiн. – Мене знудить, якщо я бодай гляну на неi ще раз.
Жовток здригнувся у кривавому кетчупi склянки, змiшаному з вустерширським соусом.
– Не хочу, – вiдiпхнув я ii назад.
– Навiть не знаю, навiщо я це заколочую. – Френсiс схрестив ноги й стиснув перенiсся великим та вказiвним пальцями. – Нiколи не помагало. Треба сходити по «Алка-Зельтцер».
Чарльз у халатi в червону смужку зачинив за собою сiтчастi дверi й нечутно рушив по верандi.
– Насправдi тобi потрiбен десерт на основi газованки, – проказав вiн.
– От уже цi твоi десерти з газованкою.
– Вони дiють, кажу тобi. Там усе за наукою. Холод допомагае вiд нудоти, а…
– Чарльзе, ти постiйно це повторюеш, а
Страница 42
е не думаю, що це правда.– Та послухай же мене хоч секунду! Морозиво сповiльнюе процеси травлення, кола заспокоюе шлунок, а кофеiн лiкуе головний бiль. Вiд цукру – енергiя. Крiм того, усе вкупi прискорюе розщеплення алкоголю в кровi. Ідеальний харч.
– Зробиш менi одну порцiю? – спитав Баннi.
– Сам зроби, – раптом роздратувався Чарльз.
– Чесно, – озвався Френсiс, – гадаю, менi просто потрiбен «АлкаЗельтцер».
Незабаром спустився Генрi, котрий устав i вдягнувся ще з першими проблисками сонця, а з ним – заспана Камiлла, усе ще мокра та розпашiла пiсля ранковоi ванни, iз золотою хризантемою хаотичних кучерiв на головi. Настала майже друга по обiдi. Хорт куняв на боцi, й одне його око було заплющене лише наполовину, гротескно закотившись пiд повiкою.
«Алка-Зельтцеру» не знайшлося, тому Френсiс сходив у будинок, добув пляшку iмбирного елю, кiлька кухлiв i трохи льоду. Ми трiшки посидiли, поки день яскравiшав та гарячiшав. Камiллi, котра рiдко могла вдовольнитися сидiнням на мiсцi й постiйно пропонувала то гру в карти, то пiкнiк, то прогулянку на машинi, незабаром обридло байдикування, вона втратила спокiй i навiть не намагалася цього приховати. Вона мала книжку, але не читала ii. Ноги вона закинула на бильце крiсла й босою п’яткою затято вiдбивала летаргiйний ритм по плетенiй iз лози сторонi сидiння. Урештi-решт Френсiс, аби тiльки заспокоiти ii, запропонував прогулятися до озера. Це одразу пiдняло iй настрiй. Займатися бiльше було нiчим, тому ми з Генрi вирiшили скласти iм компанiю. Чарльз iз Баннi поснули та хропли на своiх стiльцях.
Небо нещадно слiпило блакиттю, дерева вiдкидали несамовитi тiнi червоно-жовтих барв. Босий Френсiс, досi у своему халатi, обачно ступав по камiннi та гiлках, намагаючись не розхлюпати склянку свого iмбирного елю. Щойно ми дiсталися берега, вiн зайшов по колiна у воду й театрально поманив нас, нiби Іоанн Хреститель.
Ми зняли взуття й шкарпетки. Пiд берегом вода була чистого, блiдозеленого вiдтiнку, прохолодною навколо щиколоток. На камiнцях, що вкривали дно, грали сонячнi зайчики. Генрi, не знiмаючи пальта й краватки, добрiв до Френсiса, пiдкотивши штани до колiн, схожий на старомодного банкiра в сюрреалiстичному сюжетi якоiсь картини. Березовим узлiссям шарудiв вiтер, вивертаючи листя дерев блiдим сподом назовнi, заплутався в сукнi Камiлли й надув ii, наче бiлу повiтряну кульку. Вона розсмiялася й хутенько розправила подiл, але його знову задер вiтер.
Ми двое бродили пiд берегом по мiлинi, де вода ледве сягала кiсточок. Сонце блищало в яскравих хвильках озера, бiльше схожого на марево в Сахарi, нiж на реальну водойму. Генрi з Френсiсом забралися набагато далi: останнiй щось розказував, енергiйно махаючи руками у своему бiлому халатi, у той час як перший склав руки за спиною – Сатана, що пильно вслухаеться в просторiкування невiдомого пустельного пророка.
Ми, я й Камiлла, пройшли чималу дистанцiю, обiйшли озеро й повернули назад. Прикриваючи однiею рукою очi вiд слiпучого сонця, дiвчина переказувала менi довгу iсторiю про одну пригоду собаки: як вiн зжував смушковий килимок, що колись належав хазяiновi, про спроби приховати цей факт i врештi знищити всi докази, – але я не дуже уважно ii слухав. Вона була надзвичайно схожою на брата беззаперечною, беззастережною красою, що набувала магiчних рис, повторена в нiй iз мiнiмальними вiдмiнностями. Вона – моя замрiянiсть наяву: один тiльки ii вигляд будив у менi нескiнченнi варiацii фантазiй, вiд грецьких до готичних, вiд вульгарних до божественних.
Я задивився на ii профiль, заслухався принадними хриплуватими каденцiями ii голосу, аж раптом пiдстрибнув, виринаючи з думок, од скрику. Вона спинилася.
– Що сталося?
Вона не зводила погляду з води.
– Подивись.
Бiля ii ступнi розквiтнув темний плюмаж кровi. Я клiпнув. Тонкий червоний вусик спiраллю обкрутився навколо пальцiв ii ноги, заплiтаючись у водi, наче пасмо малинового туману.
– Боже, що ти зробила?
– Не знаю. Наступила на якийсь гостряк. – Вона поклала менi руки на плече, i я притримав ii за талiю. У ii ступнi, якраз на пiдйомi, стирчав уламок зеленого скла завдовжки сантиметрiв сiм. Кров рясно бурхала в одному ритмi з серцем; закривавлена друзка лиховiсно блищала на сонцi.
– Що там? – Вона спробувала нахилитись i подивитись. – Усе так погано?
Вона порiзала артерiю. Кровi юшило багато й сильно.
– Френсiсе! – заволав я. – Генрi!
– Матiнко Божа, – промовив Френсiс, наблизившись. Вiн хлюпав по водi, пiдiбгавши подiл халата однiею рукою. – Що ти втнула? Іти можеш? Дай-но гляну, – казав вiн, засапавшись вiд бiгу.
Камiлла дужче вчепилася менi в руку. Уся пiдошва забарвилася в червоний колiр. Тлустi краплi збиралися на ii краю та падали у воду, розбiгаючись, нiби чорнила.
– О Боже! – заплющив очi Френсiс. – Тобi болить?
– Нi, – поквапилася вiдповiсти вона, але я знав, що це неправда, з того, як тремтiв ii голос i сполотнiло обличчя.
Раптом поруч опинився Генрi. Вiн нахилився.
– Хапайся за шию, – промовив вiн i вправно
Страница 43
та легко пiдняв ii, нiби соломинку, вмостивши ii голову на плече, а протилежною рукою пiдхопивши ii пiд колiна. – Френсiсе, бiжи по аптечку в машинi. Зустрiнеш нас на пiвдорозi.– Добре. – Френсiс радий був виконувати чиiсь розпорядження й почалапав до берега.
– Генрi, опусти мене, я ж тебе всього заллю кров’ю. Але вiн не звертав на неi уваги.
– Рiчарде, сюди. Бери шкарпетку й намотуй на щиколотцi.
До цього я навiть не подумав про джгут. Непоганий iз мене вийшов би лiкар.
– Не затiсно? – поцiкавився я в Камiлли.
– Усе гаразд. Генрi, може, все-таки опустиш? Я надто важка для тебе.
Вiн усмiхнувся. У нього в одному з переднiх зубiв була маленька щербинка, якоi ранiше я не помiчав, завдяки нiй усмiшка Генрi зворушувала.
– Ти важиш, як пушинка, – проказав вiн.
Інколи, варто статися якiйсь нещасливiй пригодi, реальнiсть здаеться надто раптовою, надто чужою для розумiння, i сюрреалiзм бере гору. Подii вповiльнюються до сонноi покадровоi плавностi, порух руки, вимовлене речення заповнюють собою вiчнiсть. Дрiбнички – цвiркун на бадилинцi, прожилки на листочку – збiльшуються та виринають у болiсному фокусi на задньому планi. Саме це сталося того дня, коли ми поверталися лугом до будинку. Нiби картина надто жива, щоб ii можна було вважати справжньою: кожен камiнець на березi, кожна чiтко окреслена травинка, надто голубе небо, на яке було боляче дивитися. Камiлла обм’якла в руках у Генрi й звiсила голову, наче небiжчиця, прекрасний вигин ii шиi, позбавлений ознак життя. На вiтерцi абстраговано вiд реальностi лопотить подiл ii сукнi. Штани Генрi всi в плямах завбiльшки з четвертаки, забрьоханi субстанцiею надто червоною, щоб бути кров’ю, так нiби вiн на поясi носив малярський пензлик. І в гнiтючiй тишi мiж нашими кроками, якi не вiдлунювали, чутно, як тонко й швидко у вухах шумить пульс.
Униз по схилу, ковзаючи босими ногами, збiг Чарльз, усе ще вбраний у свiй купальний халат, а за ним слiдом нiсся Френсiс. Генрi став на колiна й поклав Камiллу в траву. Дiвчина пiднялася на лiктях.
– Камiлло, ти померла? – поцiкавився захеканий Чарльз, коли впав на землю, щоб оглянути ii рану.
– Комусь, – проказав Френсiс, розмотуючи бинт, – треба дiстати скло в неi з ноги.
– Давай спробую я? – дивлячись iй в очi, запропонував Чарльз.
– Тiльки обережно.
Тримаючи ступню в долонi, вiн схопив уламок великим та вказiвним пальцями й акуратно потягнув. Камiлла, на мить скривившись, затамувала подих.
Чарльз вiдскочив, наче ошпарений. Вiн знову спробував торкнутися ноги сестри, але не змiг себе змусити. Його пальцi повнiстю вкривала Камiллина кров.
– Ну, давай далi, – заспокоiвшись, рiвним тоном промовила дiвчина.
– Не можу. Боюся зробити тобi боляче.
– Менi й так болить.
– Не можу, – жалюгiдно подивився на неi Чарльз.
– Вiдiйди, – нетерпляче проштовхнувся вперед Генрi, став перед Камiллою навколiшки й узяв ii ступню в руку.
Чарльз вiдвернувся. Вiн був майже такий самий блiдий, як i сестра. Я аж замислився про iстиннiсть тих давнiх iсторiй, у яких близнюки вiдчувають фiзичний бiль одне одного.
Камiлла широко розплющила очi та смикнулася; Генрi тримав у закривавленiй руцi криву друзку скла:
– Consummatum est,[68 - Справу зроблено (лат.).] – оголосив вiн.
Френсiс заходився мастити рану йодом i накладати пов’язку.
– Господи, – зiтхнув я, розглядаючи заюшений кров’ю шматок скла проти сонця.
– Молодчинка, – похвалив Камiллу Френсiс, намотуючи бинт навколо стопи. Як i в бiльшостi iпохондрикiв, його тон був на диво заспокiйливим, наче в доглядальника. – Подивись, навiть не заплакала.
– Не настiльки болiло.
– Та де там «не настiльки», – заперечив iй Френсiс. – Ти просто дуже хоробра.
– Справдi, хоробра, – пiдсумував, зiпнувшись на ноги, Генрi.
Пiзнiше того самого дня ми з Чарльзом сидiли на ганку. Надворi раптово похолодало, небо й далi було ясним, але здiйнявся вiтер. Прийшов пан Гетч розпалити камiн, i я вiдчув легкий вiдтiнок запаху дров у багаттi. Френсiс теж перебував усерединi, бо займався нашою вечерею, вiн спiвав, i його високий чистий голос трохи не в лад линув iз кухонного вiкна.
Порiз Камiлли виявився нестрашним. Френсiс звозив ii у травмпункт (iз ними зголосився i Баннi, бо дратувався через те, що проспав усi пригоди), i вже за годину вони всi повернулись, iз шiстьма швами на нозi в Камiлли та пляшечкою «Тайленолу» з кодеiном. Тепер же Баннi з Генрi грали на галявинi в крокет, i Камiлла склала iм компанiю, пристрибуючи на здоровiй нозi та iнколи спираючись на великий палець другоi, – така ii плигуча хода з веранди здавалася напрочуд кумедною.
Ми з Чарльзом пили вiскi з содовою. Вiн намагався навчити мене грати в пiке («У нього ж грае сам Родон Кроулi[69 - Родон Кроулi – один iз головних персонажiв роману англiйського письменника Вiльяма Мейкпiса Теккерея (1811–1863) «Ярмарок суети».] в “Ярмарку суети”»!), але учень iз мене вийшов такий собi, тому карти лежали забутi на столi.
Чарльз вiдсьорбнув iз чарки. Вiн i не думав перевдягатись, а
Страница 44
ому цiлий день проходив у халатi.– Шкода, що завтра доведеться iхати назад у Гемпден, – проказав вiн.
– Моя б воля, не вертався би, – пiдтакнув я. – А отак би й жив тут з усiма вами.
– Може, це ще й станеться.
– Що?
– Я не кажу, що зараз. Але, здаеться, це можливе. Пiсля унiверситету.
– Як так?
Вiн знизав плечима.
– Ну, Френсiсова тiтка продавати будинок не збираеться, бо хоче зберегти його для родини. Коли йому сповниться двадцять один, вiн би мiг його викупити за безцiнь. Та й навiть якби не мiг, то в Генрi грошей бiльше вiд можливостей його фантазii. Можна було б скинутись i придбати його. Завиграшки.
Мене приголомшила така прагматична вiдповiдь.
– Я мав на увазi, що все, чим би Генрi хотiв займатися пiсля закiнчення унiверситету (якщо вiн його закiнчить), – це вiдшукати собi мiсце, де можна писати книжки й займатися вивченням Дванадцятьох великих культур.
– Що значить «якщо вiн його закiнчить»?
– Ну, вiн може все облишити. Може знудитися. Вiн уже ранiше говорив про те, щоб покинути унiвер. Вiн поступив без особливих причин, а справжньоi роботи в нього нiколи не буде – це вже точно.
– Гадаеш, не буде? – спитав я, зацiкавлений. Менi завжди здавалося, що Генрi викладатиме греку де-небудь у забутому, але вiдмiнному унiверситетi Середнього Заходу.
– Та ну, – пхекнув Чарльз. – Навiщо воно йому здалося? Грошi йому не потрiбнi, та й викладач iз нього був би нiкудишнiй. І Френсiс у життi нi дня не працював. Мабуть, вiн би мiг мешкати разом iз матiр’ю, ось тiльки того ii чоловiка терпiти не може. Тут йому краще. Та й Джулiан недалеко.
Я хильнув iз чарки й поглянув на далекi постатi, що блукали лукою. Баннi, у якого волосся лiзло в очi, готувався зробити удар, махав молотом i переминався з ноги на ногу, нiби професiйний гольфiст.
– А в Джулiана е сiм’я? – спитав я.
– Нi, – вiдказав Чарльз iз ротом, набитим льодом. – Мае якихось племiнникiв, але терпiти iх не може. От поглянь, – раптом промовив вiн, трохи пiднявшись у крiслi.
Я озирнувся. Баннi нарештi зробив свiй удар, м’яч не влучив нi в шостi, нi в сьомi ворiтця, зате чудом стукнувся об кiлочок у кiнцi поля.
– Ти дивись, – проказав я. – Б’юсь об заклад, вiн спробуе ще раз.
– Нiчого в нього не вийде, – Чарльз знову сiв, не зводячи погляду з гравцiв. – Стеж за Генрi. Вiн стае в позицiю.
Генрi цiлив у непройденi ворiтця, i навiть iз такоi вiдстанi я бачив, що вiн цитуе правила. Слабко долинули рiзкi скрики протесту вiд Баннi.
– У мене майже минуло похмiлля, – промовив Чарльз.
– У мене також, – сказав я.
Свiтло на галявинцi було золотого кольору, предмети вiдкидали довгi оксамитовi тiнi, а заслане хмарами яскраве небо нiби зiйшло з полотна Констебля.[70 - Джон Констебль (1776–1837) – видатний англiйський художник-пейзажист, представник романтичноi течii в образотворчому мистецтвi.] Менi не хотiлося цього визнавати, але я був майже п’яний.
Ми тихенько сидiли й спостерiгали. З-над газону пролунав легкий стук дерев’яного молота об крокетний м’яч. У вiкнi на тлi торохтiння горщикiв та грюкання шухляд чувся спiв Френсiса, котрий нiби затягнув найщасливiшу пiсню у свiтi: «Паршивi ми овечки, ми разом заблукали… бе-бе-бе-бе…»[71 - «The Whiffenpoof Song» – пiсня-вiзитiвка акапельного хору Єльського унiверситету, складена за мотивами поезii Редьярда Кiплiнга «Офiцери-джентльмени».]
– А якби Френсiс купив будинок, – нарештi зважився я, – гадаеш, вiн би дозволив нам тут мешкати?
– Звiсно. Удвох iз Генрi вони б тут з’iхали з глузду вiд нудьги. Баннi, мабуть, доведеться працювати в банку, але вiн зможе приiжджати на вихiдних, якщо залишатиме дiтей iз Мерiон удома.
Я засмiявся. Минулоi ночi Баннi розводився про те, що вiн хоче мати восьмеро дiтей, четверо хлопцiв i четверо дiвчат. Це спровокувало Генрi на тривалу невеселу тираду про те, як реалiзацiя репродуктивного циклу за своею природою е неминучою предтечею швидкого занепаду й смертi.
– Просто жах, – кивнув Чарльз. – Я так i бачу його. У дворi. Вiн начепив якийсь дебiльний фартух.
– Смажить гамбургери на гратцi.
– А щось iз два десятки гаврикiв гасае навколо й верещить.
– Пiкнiк вiд клубу Kiwanis,[72 - «Kiwanis International» – громадська органiзацiя, заснована в США у 1915 р. i покликана сприяти налагодженню дiловоi та професiйноi етики. Члени клубiв «Kiwanis» органiзовують щотижневi обiди.] блiн.
– І релакс-меблi вiд La-Z-Boy.
– Господи.
Раптом у березах зашумiв вiтер. Із неба прилетiв буйний вихор жовтого листя. Я вiдсьорбнув iз чарки. Навiть якби я вирiс у цьому будинку, то не змiг би його полюбити бiльшою любов’ю, не знав би краще рипiння його гойдалки, вiзерунку лози ломиносу на шпалерi, оксамитових перекатiв околицi, що розпливалася в сiрому серпанку на обрii, фрагмента автостради, яка ледве проглядала серед пагорбiв за деревами. Сама палiтра кольорiв цього мiсця проникла менi в кров. Так само, як i Гемпден у подальшi роки спливатиме в уявi спантеличеним водокрутом бiлих, зелених та червоних барв, так i цей будинок
Страница 45
а мiстом спершу пам’ятався розкiшною гамою акварелей кольору слоновоi кiстки та лазуритовоi блакитi, каштанових, жовтогарячих, золотих вiдтiнкiв, що лиш приблизно намiчали межi не забутих мною предметiв: будинку, неба, кленiв. Та навiть той день, на верандi, iз Чарльзом на сусiдньому стiльцi та запахом вогнища й дров у повiтрi, в цiлому мае якостi спогаду. Он вiн, перед моiми очима, надто прекрасний, щоб бути правдою.Сутенiло. Невдовзi сiдати за вечерю. Я допив свое вiскi одним залпом. Сама думка про те, щоб тут жити й нiколи не повертатися до асфальту, торговельних центрiв, секцiйних меблiв; про те, щоб лишитися тут iз Чарльзом, Камiллою, Генрi, Френсiсом i, можливо, навiть Баннi; про те, щоб нiхто з нас не одружився, не вийшов замiж, не знайшов роботу за тисячi кiлометрiв i не примудрився утнути жодноi зрадницькоi речi, якi унiверситетськi друзi роблять пiсля випуску; про те, щоб усе лишалося, як е, – сама думка про це була настiльки божественна, що навiть тодi я не мiг припустити ii вiрогiдностi, але все одно менi подобалося плекати ii.
Френсiс пiдбирався до грандiозного фiналу своеi пiснi: «Гуляй душа, шляхетнi спiваки… приреченi вiд зараз i до вiчностi-i-i».
Чарльз подивився на мене зизом:
– Ну а ти?
– Що я?
– Якi в тебе плани? – розсмiявся вiн. – Що робитимеш наступнi сорок чи п’ятдесят рокiв свого життя?
А десь там на галявинi Баннi щойно вибив м’яча Генрi метрiв так на двадцять за межi iгрового поля. Пролунав рваний смiх. Слабкий, зате чистий, вiн линув у надвечiрньому повiтрi. Цей смiх переслiдуе мене й досi.
Роздiл 3
З тiеi самоi митi, коли я вперше ступив ногою в Гемпденi, я почав боятися кiнця семестру й необхiдностi повертатись у Плано, до його рiвнин, бензоколонок та куряви. Навчальнi тижнi минали один за одним, снiгу дедалi бiльшало, а ранки ставали темнiшими, i з ними все ближчою здавалася дата на засмальцьованiй фотокопii (17 грудня – «Здати всi курсаки»), прикрiпленiй клейкою стрiчкою до внутрiшньоi сторони дверцят шафки. Моя меланхолiя поступилася мiсцем тривожностi. Я навряд чи стерпiв би Рiздво в батькiвському домi, зi штучною ялинкою, вiдсутнiстю снiгу та телевiзором, що не вимикався. Та й батьки не горiли бажанням побачити мене на канiкулах. Останнiм часом вони здружилися з балакучим бездiтним сiмейством старшого вiку. Їхне прiзвище було Мак-Натт. Голова родини МакНаттiв торгував автозапчастинами, а його схожа своiми формами на голуба дружина – косметикою вiд Avon. Моiх батькiв вони постiйно тягали на якiсь автобуснi екскурсii по магазинах, де напряму продавалися товари вiд виробникiв, грали в костi в якогось «шахрая» чи гуляли в районi бару з живою музикою в готелi Ramada Inn. Уся ця дiяльнiсть тривала зазвичай i при менi на вихiдних, тож хай якою короткою та нерегулярною бувала моя присутнiсть, але сприймалась вона як перешкода чи навiть докiр.
Та канiкули – то ще пiвбiди. Оскiльки Гемпден далеко на пiвночi, будiвлi його старi та опалення для них дороге, унiверситет зачинявся на сiчень i лютий. Я вже чув, як, хильнувши пива, батько скаржиться мiстеровi Мак-Натту, а мiстер Мак-Натт хитро пiд’юджуе його своiми ремарками, натякаючи на те, що мене аж надто розпанькали, що от вiн би нiзащо не дозволив синовi вилiзти собi на шию, якби той у нього був. Такими розказнями вiн доводив мого батька до сказу, i з часом батько театрально ввалювався до мене в кiмнату й виставляв мене за дверi, трусячи вказiвним пальцем та закочуючи очi, нiби Отелло. Поки я ходив у школу та коледж у Калiфорнii, вiн кiлька разiв утнув цей номер без жодноi причини, крiм хiба що бажання самоствердитися перед мамою чи колегами по роботi. Щойно вiн утомлювався вiд уваги, мене завжди гукали назад, щоб мама могла провести зi мною «виховну роботу», але зараз? У мене вже навiть не було своеi кiмнати. У жовтнi мама менi написала, що вони розпродали меблi з неi та перетворили мою колишню спальню на кiмнату для шиття.
На зимових канiкулах Генрi з Баннi вибиралися до Італii, в Рим. На початку грудня мене подивувала ця новина, ще й з огляду на той факт, що понад мiсяць вони ходили понурi, особливо Генрi. Я знав, що за останнi пару тижнiв Баннi витрусив iз нього чимало грошей, та хоч Генрi й нарiкав на це, схоже, все одно не мiг йому вiдмовити, хоч як це дивно. І рiч тут, я був певен, не в грошах як таких, а в самому принципi. А ще очевидним було й те, що Баннi анiтрохи не здогадувався про це напруження в стосунках.
Вiн тiльки й говорив про подорож. Накупив одягу, путiвникiв, аудiокасету з написом «Parliamo Italiano»,[73 - «Говоримо iталiйською» (iт.).] яка максимум за два тижнi обiцяла навчити розумiти iталiйську на слух («Навiть тих, кому ранiше не щастило з iншими мовами!» – вихвалялася ii обкладинка), та примiрник «Пекла» в перекладi. Баннi знав, що менi немае куди поiхати на канiкули, i не без задоволення втирав сiль у моi рани. «Я думатиму про тебе в гондолi, з келихом кампарi в руцi», – пiдморгував вiн менi. Тим часом Генрi про подорож майже нiчого не говорив. І коли Баннi з пом
Страница 46
лками торохтiв iталiйською, то палив сигарету, робив рiшучi та глибокi затяжки й удавав, що нiчогiсiнько не розумiе.Френсiс сказав, що залюбки провiв би зi мною Рiздво в Бостонi, а потiм би поiхав у Нью-Йорк; двiйнята поговорили з бабусею у Вiрджинii, i та рада була б мене бачити в гостях усi зимовi канiкули. Але поставало питання грошей. До початку наступного семестру менi треба було працювати. Я потребував грошей, якщо хотiв повернутися до навчання навеснi. Та вештанням iз Френсiсом по всiх усюдах багато не заробиш. Двiйнята, як i кожних канiкул, збиралися на конторську роботу до свого дядька-юриста, але iм заледве вдавалося розтягти обов’язки на двох. І поки Чарльз возив дядька Ормана на рiдкiснi розпродажi спадщини та по алкогольних магазинах, Камiлла залишалася в офiсi вiдповiдати на телефон, що нiколи не дзвонив. Я певен, iм навiть на думку не спало, що я також можу потребувати роботи, – моi побрехеньки про калiфорнiйське richesse[74 - Багатство (фр.).] зiграли роль краще, нiж я розраховував. «А чим же займатимусь я, поки ви сидiтимете на роботi?» – намагався я iм натякнути, але, звiсно ж, натякiв вони не зрозумiли.
«Боюся, займатися там особливо й нiчим, – немовби вибачався Чарльз. – Читати, спiлкуватися з Наною, гратися iз собаками».
Схоже, единим вибором для мене лишався Гемпден. Доктор Роланд був не проти й далi наймати мене, хоч i за грошi, яких навряд чи вистачить, щоб орендувати пристойнiше житло. Чарльз iз Камiллою свою квартиру вже здали iншим людям, до Френсiса в’iхала неповнолiтня кузина. Помешкання Генрi, наскiльки менi було вiдомо, стояло порожнiм, але звiдти до Гемпдена година дороги, а я не мав машини. А потiм менi розказали про одного старого хiпi, котрий ранiше навчався в Гемпден-коледжi, а тепер тримав майстерню музичних iнструментiв на закинутому складi. І якщо перiодично допомагати йому вирiзати кiлочки або шкурити мандолiни, то на тому складi можна пожити задурно.
Можливо, тому, що не хотiв нести тягар чужих спiвчуттiв або зневаги, я приховав справжнi обставини, через якi лишався. Не потрiбний своiм пригламуреним нiкчемним батькам на канiкулах, я прийняв рiшення залишитися в Гемпденi (у неозначеному мiсцi) та повправлятись у грецькiй, гордовито знехтувавши iхнiми слабкодухими пропозицiями про фiнансову допомогу.
Цей стоiцизм, ця жертовнiсть перед навчанням ? la Генрi та зневага до навколишнього свiту в цiлому принесли менi загальний захват, особливо вiд самого Генрi. «Та я б i сам був не проти тут перезимувати, – якось вiн заявив менi одного холодного вечора в листопадi, коли ми проводжали додому Чарльза з Камiллою, а нашi ноги по кiсточки тонули в мокрому опалому листi, що встеляло дорiжку. – Унiверситет зачинено. Крамницi працюють до третьоi. Усе бiле й порожне. Тихо навколо, тiльки вiтер пiдвивае. У старi часи будинки заносило снiгом по самiсiнькi вiкна та стрiху, люди опинялися в пастцi й помирали з голоду. А знаходили iх тiльки напровеснi». Голос у нього був сонний, спокiйний, але мене все одно сповнювала непевнiсть. Там, де жив я, узимку снiг навiть не випадав.
Останнiй тиждень навчання минув у вирi пакування, друкування, бронювання авiаквиткiв, телефонних дзвiнкiв додому в усiх, крiм мене. Менi можна було не квапитися з письмовими роботами, бо я нiкуди не iхав, не летiв. Речi я збирав розслаблений, уже коли спорожнiли гуртожитки. Першим вирушив Баннi. Три тижнi вiн панiкував через курсову зi своеi четвертоi дисциплiни, яка, здаеться, називалася «Шедеври англiйськоi лiтератури». Вiн мав написати двадцять п’ять сторiнок про Джона Донна.[75 - Джон Донн (1572–1631) – англiйський лiтератор, священик Англiканськоi церкви, видатний поет-метафiзик.] І ми всi ламали голову, що буде в результатi, бо займатися творчою роботою в нього виходило так собi. Попри те що дислексiя лишалася зручним виправданням для Бана, справжня причина полягала в iншому – дитячому дефiцитi уваги. Вiн рiдко читав те, що задавали, або й додатковi тексти з усiх дисциплiн. Натомiсть його знання з будь-якого предмета бiльше скидалися на мiшанку переплутаних фактiв, часто недоречних або вирваних iз контексту, якi вiн запам’ятав в аудиторii або, на власне переконання, вичитав деiнде. Коли надходив час виконувати письмову роботу, то вiн поповнював своi сумнiвнi й фрагментарнi знання, допитуючи Генрi (з котрим постiйно консультувався, нiби з атласом) або вивуджуючи фактаж зi щорiчного довiдника чи шеститомноi енциклопедii превелебного Тiптона Четсфорда «Чоловiки визначних думок i дiянь», випущенiй у 90-х роках ХІХ ст. В останнiй були розкиданi куцi нариси про видатних дiячiв, написанi для дiтей i розбавленi ефектними гравюрами. Усе, що писав Баннi, здавалося бентежно авторським, оскiльки починав вiн iз химерного добору робочих матерiалiв, а далi iх перекручував, торуючи шлях спантеличеного пошуковця. Робота про Джона Донна, певно, вийшла в нього найгiрше з усього поганого, що йому будь-коли доводилося писати (за iронiею долi, вона стала единою, яка побачила друк. Пiсля зникнення Баннi один журналi
Страница 47
т попросив показати йому приклад роботи молодого науковця, i Мерiон вручила йому цей примiрник, старанно вiдредагований фрагмент якого навiть з’явився на сторiнках часопису People).Баннi десь вичитав про знайомство Джона Донна з Айзаком Волтоном,[76 - Айзак Волтон (бл. 1594–1683) – менш вiдомий англiйський лiтератор, якому славу свого часу принiс збiрник прозових та поетичних творiв про риболовлю «The Compleat Angler» (1653).] i в похмурих коридорах його розуму дружба англiйських лiтераторiв виросла настiльки, що вони практично стали одним цiлим. Нам так i не вдалося збагнути, яким чином утворився цей фатальний зв’язок мiж ними. Генрi покладав усю провину за це на «Чоловiкiв визначних думок i дiянь», але певностi нi в кого не було. За тиждень чи два до крайнього термiну подання курсовоi Баннi почав навiдуватися до мене о другiй або третiй ночi, щоразу виглядаючи, нiби вiн тiльки-но уникнув якогось стихiйного лиха, зi зсунутою набiк краваткою та шаленими очима.
– Привiт-привiт, – зазвичай казав вiн менi, заходячи та намагаючись пригладити руками скуйовджену чуприну. – Сподiваюся, не розбудив? Не проти, якщо я ввiмкну свiтло? Де ж воно тут? Ага, ось воно, ось.
Баннi вмикав свiтло й починав мiряти кiмнату кроками, не знiмаючи пальта, склавши руки за спиною та помотуючи головою. А потiм ставав як укопаний посеред маршруту й промовляв iз вiдчайдушним виразом в очах:
– Метагемералiзм. Розкажи менi про нього. Усе, що можеш. Менi треба знати щось про метагемералiзм.
– Пробач. Уперше чую.
– І я теж, – знервовано вiдповiдав Баннi. – Це якось пов’язане з мистецтвом, або пасторалiзмом, або чимось таким. Саме так я хочу пов’язати Джона Донна та Айзака Волтона, розумiеш? – Тут вiн знову зривався на бiг. – Донн. Волтон. Метагемералiзм. Ось задачка, яку треба розв’язати.
– Баннi, я взагалi не впевнений, чи iснуе слово «метагемералiзм».
– Звiсно, iснуе. Воно латинське. Мае стосунок до iронii та пасторалi. Еге ж. Так i е. Картина, скульптура абощо.
– А в словнику ти дивився?
– Нi. Я не знаю, як воно пишеться. Я хотiв сказати, – i тут вiн малював рамку в повiтрi руками, – поет i рибалка. Parfait.[77 - Чудово (фр.).] Чоповi брати. На природi. Вдоволенi життям. Усе це докупи лiпиться метагемералiзмом, розумiеш?
Так могло тривати з пiвгодини, а то й бiльше. А Баннi все марив риболовлею, сонетами та ще бозна-чим, аж раптом посеред монологу йому спадала блискуча думка. Баннi несподiвано тiкав iз кiмнати i, бiжучи сходами, тарабанив щось собi пiд носа з вiдповiдною швидкiстю.
Курсову вiн дописав за чотири днi до кiнця термiну i, перш нiж здати, показував усiм, хто йому попадався.
– Ну, це непогана робота, Бан… – обережно сказав Чарльз.
– Дяки-дяки.
– Але хiба ж не потрiбно було в нiй трохи частiше згадувати Джона Донна? Завдання ж нiбито про нього?
– Ах, Донн, – глузливо вiдмахувався Баннi. – Не хочу його вплутувати в усе це.
Генрi читати курсову вiдмовився.
– Я певен, це понад мое розумiння, Баннi, чесно, – промовив вiн, зиркнувши поверх першоi сторiнки. – Слухай, а що це за набiр такий?
– Потрiйний iнтервал, – гордо повiдомив Баннi.
– Тут же по два з гаком сантиметри мiж рядками!
– Схоже на верлiбр, правда?
Генрi пирхнув у нiс.
– Схоже на якесь меню, – уточнив вiн.
Менi ж з усiеi роботи найбiльше запам’яталось останне речення:
«Залишивши Донна з Волтоном на берегах Метагемералiзму, щиро помахаемо iм рукою на прощання, цим корешам сивоi давнини». Нас усiх не полишала цiкавiсть, чи приймуть у Баннi роботу. Зате сам Баннi не турбувався: подорож до Італii ставала ближчою, аж настiльки, що Пiзанська вежа тепер уночi вiдкидала свою похмуру тiнь на його лiжко, i сам вiн безперервно перебував у станi серйозного збудження та квапився покинути не тiльки Гемпден, а й усi можливi сiмейнi зобов’язання, щоб тiльки розв’язати собi руки.
У мене Баннi безцеремонно поцiкавився, чи не хочу я, коли менi вже особливо немае чим зайнятися, допомогти йому спакувати речi. Я сказав, що прийду, i коли об’явився у квартирi, то заскочив його посеред розкиданого одягу, в процесi вигортання всього вмiсту шухляд у валiзи. Я потягся, обережно зняв зi стiни японську репродукцiю в рамцi й поклав ii на стiл.
– Не займай! – закричав Баннi бiля тумбочки, з гуркотом впускаючи шухляду на пiдлогу та кидаючись менi навперейми. – Їй же двiстi рокiв!
Я знав, що це неправда, бо кiлька тижнiв тому пiдгледiв за ним у бiблiотецi, коли вiн лезом акуратно вирiзав ii з книжки; я змовчав, але так роздратувався, що одразу пiшов геть пiд грубуватi вибачення, на якi Баннi дозволила розщедритися власна гордiсть. Трохи пiзнiше, вже коли вiн поiхав, я знайшов у поштовiй скриньцi записку з недолугими перепросинами, що в неi були загорнутi томик поезiй Руперта Брука[78 - Руперт Чонер Брук (1887–1915) – англiйський поет, автор iдеалiстичних военних вiршiв.] в м’якiй обкладинцi та коробочка з ментоловими драже Junior Mints. Генрi зник iз Гемпдена прудко й потаемно. Одного вечора вiн нам розповiв, що зiбравс
Страница 48
, а наступного дня його вже на мiсцi не було. (Куди вiн вирушив? У Сент-Луiс? Одразу до Італii? Нiхто з нас не знав.) Іще через день вiд’iжджав Френсiс, i ми довго й церемонно прощалися: Чарльз, Камiлла i я стояли на узбiччi, у носi щипало, вуха повiдмерзали, а Френсiс усе ще кричав нам щось iз машини з опущеним вiкном, ввiмкнутим двигуном та густими хмарами бiлого диму, який обволiкав його «мустанг» от уже добрi сорок п’ять хвилин. Двiйнята iхали останнiми, i я iх за це, мабуть, ненавидiв. Пiсля того як звуки Френсiсового клаксона зникли в заснiженiй далечинi, позбавленiй навiть вiдлунь, ми практично без слiв прогулялися до них додому стежиною через лiс. Коли Чарльз увiмкнув свiтло, у мене аж защемило в серцi, настiльки iхня квартира стала чепурна: порожня раковина, навощенi мостини, ряд валiз пiд дверима.Того дня iдальня зачинилась опiвднi; падав снiг, швидко темнiшало, i машини в нас не було. У холодильнику, тiльки-но вимитому з лiзолом, запах якого досi тримався, нiчогiсiнько не завалялося. Ми сидiли за кухонним столом та споживали сумну, зготовану нашвидкуруч вечерю з консервованого грибного супу, прiсних галет та чаю без цукру чи молока. Головною темою розмови став маршрут Чарльза й Камiлли: як вони даватимуть раду з багажем, о котрiй варто викликати таксi, щоб устигнути на потяг о шостiй тридцять. Я пiдтримав цю дорожню бесiду, але на мене саме почала напосiдати глибока меланхолiя, що триватиме багато тижнiв; менi чувся звук машини Френсiса, спочатку все слабший, а потiм i взагалi зниклий у заснiженiй, приглушенiй далечинi. Я вперше усвiдомив, наскiльки самотнi два мiсяцi чекають на мене попереду, коли унiверситет стоятиме зачинений, снiг лежатиме глибокий i навколо не лишиться нi душi.
Вони менi казали не приходити iх проводжати в таку рань, та я все одно приплентався наступного ранку о п’ятiй годинi помахати iм рукою. Ранок видався чистий, чорний, iнкрустований зорями. Стовпчик термометра на ганку Трапезноi впав до нуля. Перед iхнiм будинком у хмарi вихлопiв уже чекало таксi. Водiй щойно грюкнув доверху забитим багажником, а Чарльз iз Камiллою позаду саме замикали дверi. Вони здалися надто стурбованими та замисленими, щоб з радiстю сприйняти мою присутнiсть. Обое Маколi не любили мандрувати, адже iхнi батьки загинули в автомобiльнiй катастрофi, коли вибралися на вихiдних вiдпочити до столицi, а тому двiйнята починали нервувати ще за кiлька днiв до того, як iм було потрiбно куди-небудь вирушати.
На додачу, вони ще й спiзнювалися. Чарльз поставив на землю свою валiзу, щоб потиснути менi руку.
– Щасливого Рiздва, Рiчарде. І не забувай нам писати, гаразд? – промовив вiн i рушив до машини. Камiлла, змагаючись iз двома велетенськими саквояжами, кинула iх обидва в снiг i проказала:
– Чорт, нам нiзащо не вдасться повантажити це все на потяг.
Вона важко дихала, i ii яскравi щоки густо шарiлися. Неймовiрна красуня. За все свое життя менi не довелося побачити нiкого вродливiшого вiд Камiлли, якою вона була в той момент. Я тупо клiпав на неi, кров бухала в жилах, i я геть забув про свiй старанно вiдрепетируваний цiлунок на прощання, коли вона сама несподiвано пiдскочила до мене й пригорнула. Мене оглушило ii хрипке дихання, а миттю пiзнiше обличчя торкнулася ii крижана щока. Коли я потис iй руку, то великим пальцем вiдчув пiд рукавичкою тонкий зап’ясток i удари пульсу.
Таксi посигналило, i з його вiкна виткнулася голова Чарльза.
– Давай! – гукнув вiн.
Я донiс ii багаж до тротуару й постояв iще у свiтлi лiхтаря, коли рушив автомобiль. Вони озирнулися до мене iз заднього сидiння та махали у вiкно, а я стовбичив i спостерiгав за власним спотвореним вiдображенням, що вiддалялося на кривiй поверхнi темного скла, аж доки машина завернула й зникла за рогом.
На покинутiй вулицi я пробув, доки вже не мiг розчути звукiв двигуна, i тiльки пороша шарудiла в маленьких снiгокрутах, якi вiтер ганяв при землi. Я рушив назад до студмiстечка, засунувши руки глибоко в кишенi та нестерпно гучно риплячи пiдошвами по снiгу. Вiкна гуртожиткiв були чорнi та мовчазнi, а великий паркiнг за тенiсним кортом стояв геть порожнiй, якщо не рахувати кiлькох викладацьких машин та самотньоi зеленоi вантажiвки господарськоi частини. У моему корпусi всi коридори захаращували коробки для взуття, вiшаки, дверi в кiмнати були розчиненi й усюди панувала загробна темрява й тиша. Гiршоi депресii в мене ще не траплялося. Я опустив жалюзi, впав на незастелене лiжко й вирiшив доспати свое.
У мене було так мало речей, що всi iх перевезти можна за одну ходку. Знову прокинувшись близько полудня, я зiбрав двi своi валiзи i, закинувши ключi до вахтера, потягнув iх порожньою заснiженою дорогою до мiста в пошуках адреси, яку менi хiпi продиктував телефоном. Іти виявилося довше, нiж я очiкував, i невдовзi мiй шлях збочив на манiвцi в особливо безлюдний район пiд горою Катаракт. Путь пролягла паралельно бистрiй i мiлкiй рiчцi Беттенкiлл, яку то тут, то там усю дорогу перетинали критi мости. Помешкань по дорозi майже не траплял
Страница 49
сь, i навiть оцi понурi, моторошнi пересувнi будинки, якi так часто можна зустрiти у вермонтськiй глушинi, обрамленi велетенськими горами дров та з чорним димом, що валуе з комина, були далеко один вiд одного. Навколо не виднiлося жодноi машини, якщо такою не вважати одну розвалюху, що завмерла на шлакоблоках перед чиiмось будинком.Улiтку це була би приемна, хоч i складна прогулянка, а от у груднi пiвметровi кучугури та важкi валiзи змусили мене сумнiватися, що я взагалi подолаю цей шлях. У ноги-руки позаходили зашпори, i не раз менi доводилося зупинятись, аж доки врештi-решт мiсцина стала бiльш схожою на мiсто i трохи люднiшою й дорога винесла мене куди треба – Проспект-стрiт у Схiдному Гемпденi.
Сюди я ще жодного разу не забрiдав, а вiдомий менi Гемпден iз його кленами, гонтовими фасадами крамниць, зеленими газонами та годинником на окружному судi зараз видавався iншим усесвiтом. Цей Гемпден нiби побував пiд бомбардуванням, i його прикрашали суцiльнi водонапiрнi вежi, iржавi залiзничнi колii, майже обрушенi примiщення складiв та фабрик iз позабиваними дверима й потрощеними шибками. Таке враження, що з часiв Великоi депресii тут нiхто не селився, а життя жеврiло тiльки в миршавому генделику наприкiнцi вулицi, якому, судячи з тлуму фургонiв перед входом, ще й велося тут нiвроку, якщо зважити на ранню пору. Над неоновою рекламою пива красувалися новорiчнi гiрлянди та пластмасовi рiздвянi вiночки гостролиста. Зазирнувши досередини, я побачив рядочок фланелевих сорочок за шинквасом, у всiх чоловiкiв у руках було по кухлю пива або по стопцi мiцнiшого трунку, а в глибинi зали, навколо бiльярдного стола, вирiзнялися своiми бейсболками та жирком молодшi вiдвiдувачi. Ще якусь мить я постояв перед вiнiловими дверима з утеплювачем i позаглядав у iх верхне вiконечко. Зайти й спитати пiдказку про адресу, замовити випивки та зiгрiтися? Я вирiшив, що не завадило б, i вже поклав був руку на вимащену в якийсь жир дверну ручку з латунi, як раптом побачив крiзь шибку назву закладу – Boulder Tap. Менi одразу згадалися мiсцевi випуски новин. Якщо вiрити iм, цей бар – центр усiеi дрiбноi злочинностi в Гемпденi: нападiв iз використанням холодноi зброi, згвалтувань, i то за тотальноi вiдсутностi свiдкiв. У таких мiсцях самотнi люди не спиняються перехилити чарочку, особливо якщо вони загубленi студенти з високого берега.
Однак урештi-решт вiдшукати помешкання хiпi виявилося не так складно. Це був один зi складiв прямо на березi рiки, пофарбований у яскраво-фiолетовий колiр.
Коли хiпi нарештi вiдчинив дверi, то здався сердитим, нiби його розбудив мiй прихiд.
– Пацан, наступного разу просто заходь, – понуро виголосив вiн. Хазяiн виявився товстеньким рудобородим курдуплем у футболцi, вкритiй плямами поту, iз загальним виглядом людини, що провела чимало веселих вечорiв за бiльярдним столом у Boulder Tap. Вiн показав менi кiмнату, де я мав жити, яка була в кiнцi залiзних сходiв, що вели на другий поверх (звiсно ж, без нiяких поручнiв), i, не мовивши й слова, зник.
Я опинився в лункому, вкритому пилом примiщеннi з дерев’яною пiдлогою та високими, нiчим не прикритими сволоками. За вмеблювання правили поламана тумбочка й високий стiлець у кутку. Крiм того, у кiмнатi ще знайшлися газонокосарка, iржава бочка з-пiд якоiсь оливи, стiл на кобильницях, захаращений наждачним папером, теслярськими iнструментами та вигнутими дерев’яшками, що, напевне, були екзоскелетами мандолiн. Тирса, цвяхи, паперовi пакети, недопалки та випуски Playboy сiмдесятих рокiв вистеляли пiдлогу. Вiкна з численними шибками наiжачилися памороззю та сажею.
Із моiх зацiпенiлих рук спершу випала одна валiза, а за нею й друга. Якусь мить навiть думки ворушилися так само зацiпенiло, охоче рееструючи всi враження та нiчого не коментуючи. Раптом до мене дiйшло оглушливе ревiння та шум. Я пiдiйшов до чорних вiкон за столом i визирнув надвiр, завмерши вiд несподiваного об’ему води, що текла заледве в метрi пiдi мною. Іще трохи далi було видно греблю, об яку розбивалися хвилi рiки, здiймаючи водяний туман. Я спробував протерти рукою кружальце на склi, аби краще все роздивитися, i помiтив, що з рота в мене досi йде пара, навiть усерединi помешкання.
Аж тут на мене обрушилося щось, що я мiг би назвати крижаним подувом вiтру. Подивившись угору, можна було виявити велетенський отвiр у даху; крiзь нього прозирало блакитне небо, по якому злiва направо, зникаючи за чорним рваним краем покрiвлi, бiгли прудкi хмарки. Пiд отвором на дерев’янiй пiдлозi утворився тонкий шар снiжку, що iдеально повторював обрисами контур дiрки нагорi. Його порушував тiльки мiй вiдбиток ноги.
Пiзнiше безлiч людей питали в мене, чи я усвiдомлював, наскiльки небезпечно жити в неопалюваному примiщеннi у Пiвнiчному Вермонтi пiд час найхолоднiших мiсяцiв року. Вiдповiдаю щиросердно – нi, не усвiдомлював. Десь у пiдсвiдомостi я, звичайно ж, пам’ятав почутi ранiше iсторii про алкоголiкiв, стариганiв чи недбалих лижникiв, котрi замерзали на смерть, та з якоiсь причини здавалося, що мене
Страница 50
це мае обминути. Апартаменти, безперечно, були незатишними, страшенно брудними та до сказу холодними, але я навiть подумати не мiг, що вони несуть реальну загрозу. Тут мешкали iншi студенти, тут мешкав той хiпан, сюди звернутися менi порадили в студентськiй довiдковiй. Зате я не мiг знати, що власна кiмната господаря добре опалювалася, що студенти, котрi тут мешкали, приходили з власними калориферами та електроковдрами. Ба бiльше, дiрка в стелi з’явилася тiльки нещодавно й у студентськiй довiдковiй про неi були ще не в курсi. Певно, якби хто-небудь знав реальний стан справ, то вiдмовив би мене. Але не судилось. Я так соромився свого нового житла, що нiкого не повiдомив, де зупинився, навiть доктора Роланда. Усiею iнформацiею володiв тiльки хiпi, а вiн дбав лише про себе.Рано-вранцi, ще по темному, я прокидався на пiдлозi, загорнутий у ковдри, – спав я в двох чи трьох светрах, кальсонах, вовняних штанях та пальтi, – i в чiм був вiдправлявся в кабiнет доктора Роланда. Іти довго, а ще й iнколи мене супроводжував при цьому снiгопад або дужий, часом страшенно дошкульний вiтер. Я заходив у Трапезну, виморожений та виснажений, одночасно зi сторожем, який вiдчиняв будiвлю на день. Потiм я спускався в пiдвал, голився там, мився в нiким не вживанiй та лиховiснiй на вигляд душовiй iз бiлими кахлями, вiдкритими трубами та стоком посеред пiдлоги, що пiд час Другоi свiтовоi входила до складу тимчасового лазарету. Прибиральники внизу набирали воду з кранiв, тому ii тут досi не вiдключили, працювала навiть газова колонка. У глибинi однiеi з порожнiх кабiнок зi скляними дверима я зберiгав бритву, мило та рушник – так, щоб цi речi не впадали в око. Потiм я вирушав поiсти консервованого супу та випити розчинноi кави, зготованих на плитцi з кафедри соцiологii. Тож поки доктор Роланд iз секретарями з’являвся на робочому мiсцi, я вже брався до своiх щоденних обов’язкiв.
Доктор Роланд, котрий уже звик до моiх прогулiв та частих виправдань щодо не зроблених вчасно завдань, подивувався й зустрiв мое неочiкуване завзяття з пiдозрою. Вiн хвалив мене i ставив багато запитань; кiлька разiв у коридорi менi вдавалося пiдслухати його розмови про моi метаморфози з доктором Кабрiнi, заввiддiлення психологii та единим викладачем, що не виiхав на зиму з корпусу. Спочатку доктор Роланд, безсумнiвно, вважав це моiм черговим трюком. Але кожен новий день сповненоi ентузiазму роботи тиждень за тижнем приносив по золотiй зiрочцi в мою осяйну особову справу. Менi стали довiряти. Спочатку невпевнено, а пiд кiнець – уже пiд звуки фанфар. І, здаеться, першого лютого мене пiдвищили. Можливо, в полонi своiх бiхевiористських iдей доктор Роланд вважав, що таким чином пiдштовхне мене до ще бiльших мотивацiйних висот. Та iз закiнченням зимового перiоду, коли я повернувся до затишноi кiмнати в Монмут-Гаусi, а разом iз нею й до своеi некомпетентностi, вiн пошкодував про це рiшення.
У доктора Роланда я працював допiзна, наскiльки це взагалi було нормальним, потiм вечеряв у кафетерii Трапезноi. У деякi вечори щастило встряти деiнде ще, я прискiпливо вивчав дошки оголошень, видивляючись усiлякi зустрiчi «Анонiмних алкоголiкiв» або шкiльнi вистави за мотивами старого мюзиклу «Бригадун».[79 - «Бригадун» («Brigadoon», 1947) – популярний мюзикл про романтичнi пригоди двох туристiв у таемничому шотландському селi, яке з’являеться тiльки раз на сто рокiв.] Та переважно нiде нiчого не вiдбувалося, Трапезна зачинялась о сьомiй, i менi лишався тiльки довгий шлях додому по темрявi та снiгу.
Такого холоду, як на складi, менi ще нiколи не доводилося знати. І не доведеться в майбутньому. Мабуть, якби менi не забракло здорового глузду, то я би придбав собi електрообiгрiвач, але заледве чотири мiсяцi минуло вiдтодi, як я прибув з одного з найтеплiших регiонiв Америки, тому фактично навiть не вiдав про iснування таких приладiв. І на думку не спадало, що, можливо, половина населення Вермонту не мерзне так, як я, щоночi: у них не ломить кiстки вiд морозу, не болять суглоби, iх не ятрить увi снi безжальний холод, з яким приходили марення про крижини в морi, загубленi експедицii, прожектори рятувальних лiтакiв, якi ширяють над спiненими хвилями Арктики, де ви борсаетеся на самотi. Коли я прокидався вранцi, то все терпло й болiло так, наче хтось мене потовк. Здавалося, це через спання на пiдлозi. І тiльки пiзнiше я второпав, що справжньою причиною розладу був невблаганний дрож, моi м’язи скорочувалися механiчно, нiби по них пропускали електричний струм – цiлу нiч, кожну нiч. Дивовижно, але той хiпi на iм’я Лео ще й неабияк сердився, бо, бачте, я рiдко тесав кiлочки, вигинав деки абощо для його мандолiн, чим я мав займатися на своему другому поверсi.
– Чувак, ти мене рiшив поюзати? – загрозливо промовляв вiн при кожнiй зустрiчi. – Нiхто не грае Лео так. Нiхто. – Вiн гадав, що я проходив курс конструювання музичних iнструментiв i тому спроможний виконувати рiзноi складностi роботу, хоча я нiколи нiчого подiбного йому не казав.
– Та не, казав-казав, – обурився вiн, ко
Страница 51
и я запевнив його у власному невiгластвi. – Розповiв менi, що якось цiле лiто провiв у горах Блу-Ридж,[80 - Блу-Ридж (Blue Ridge, Блакитний хребет) – окремiшня фiзико-географiчна область у центральнiй частинi Аппалачiв, вкрита густими лiсами.] де виготовляв цимбали. У Кентуккi.Крити його заяву було нiчим. Я звичний до брехнi про самого себе, та тiльки не в тому разi, якщо ii розпускають iншi, вiд чого я просто втрачаю дар мови. Я мiг лише заперечити й повiдомити – цiлком щиро, мiж iншим, – що навiть не в курсi, як виглядають тi цимбали.
– Стругай кiлочки, – нахабно лаявся вiн. – І приберись.
На це я багатослiвно вiдповiдав, що навряд чи зможу виготовляти кiлочки в кiмнатi, де неможливо навiть зняти рукавички.
– То обрiж у них пальцi, чувак, – незворушно казав Лео.
Такi от випадковi перепалки у вестибюлi виявилися единим нашим iз ним спiлкуванням. Із часом до мене все-таки дiйшло, що Лео, незважаючи на свою вiдкриту любов до мандолiн, жодного разу так i не ступив ногою до майстернi. Це тривало вже кiлька мiсяцiв на момент моеi появи в його будинку. Менi стало цiкаво, чи вiн узагалi знав про дiрку в стелi. Тож одного разу я зухвало це кинув йому в обличчя.
– Менi здавалося, ти хоч би цю хрiнь у будинку мiг привести до ладу, – якось промовив вiн. На захист своеi жалюгiдностi скажу, що однiеi недiлi я таки спробував цим зайнятися, скориставшись кiлькома старими дерев’яними огризками вiд мандолiн, проте мало не загинув при цьому. Кут нахилу даху виявився пiдступно крутим, я втратив рiвновагу й мало не звалився в загату. Я буквально видряпався з халепи по бляшанiй ринвi, за яку вхопився в останнiй момент i яка, на мое велике щастя, втрималась на мiсцi. З превеликими труднощами менi вдалося врятуватись, при цьому я порiзався об iржаву бляху, тому довелося робити укол вiд правця, зате я простежив за падiнням у воду молотка, пилки та заготовок пiд мандолiни, що належали Лео. Весь iнструмент потонув, i Лео, можливо, й досi не в курсi, що його бракуе, а от шмаття мандолiн, на жаль, лишилося плавати на поверхнi, ще й збилося докупи над водоскидом, якраз навпроти вiкна спальнi Лео. Звичайно ж, йому було що сказати з цього приводу – i про студентикiв, котрим байдуже до чужих речей, i про всiх навколо, хто спить i бачить, як би вкрасти в нього останнi труси.
Рiздво я помiтив хiба що за вiдсутнiстю роботи й зачиненими закладами, де можна було б зiгрiтись, якщо не рахувати кiлькох годин, якi можна провести в церквi. Я повертався додому, загортався в ковдру i, гойдаючись туди-сюди, промерзав до самих кiсток i згадував усi сонячнi рiздвянi днi свого дитинства: апельсини, велосипеди, обручi та зелений «дощик», що iскрився в променях свiтла.
Час вiд часу на адресу в Гемпден-коледжi приходила пошта. Френсiс надiслав менi листа на шести сторiнках про те, як вiн вiд усього знудився, як вiн страшенно погано почуваеться, i про геть усе, у буквальному значеннi цього слова, що йому довелося з’iсти вiд часу нашоi останньоi зустрiчi. Двiйнята, дай iм Бог здоров’я, прислали кiлька коробок печива, яке напекла iхня бабуся, та листи, що вони iх писали по черзi, використовуючи рiзнi чорнила: чорне – Чарльз, червоне – Камiлла. Десь на другому тижнi сiчня прийшла листiвка з Рима без зворотноi адреси. На нiй зображувався Август iз Прима-Порти;[81 - Ідеться про знамениту мармурову статую iмператора Августа (63 р. до н. е. – 19 р. н. е.) у повний зрiст, знайдену в 1863 р. в римському передмiстi Прима-Порта.] поруч Баннi на дивовижно вправнiй карикатурi вiдтворив себе та Генрi в давньоримському вбраннi (в тогах, iз маленькими круглими окулярами), як вони нiбито примружилися, задивившись у напрямку, що в ньому показуе витягнута рука статуi. (Август був кумиром для Баннi; одного разу вiн усiх нас поставив у дуже незручне становище пiд час рiздвяноi вечiрки на вiддiленнi лiтератури, коли голосно потiшився зi згадки iменi iмператора пiд час читання вифлеемськоi iсторii з другого роздiлу Луки. «А що тут такого? – обурився вiн, коли цитьнули на нього. – Хiба не треба було весь свiт переписувати?»)
У мене досi збереглася та його поштiвка. Що характерно, пiдписана вона була олiвцем; минули роки, лiтери розмазались, але текст усе ще розбiрливий. Пiдпису немае, але помилитися в авторствi неможливо:
Рiчарде, Старий,
ти Мерзнеш? а тут у нас
тепленько. Живемо у Penscione
(так i написано). Вчора я помилково замовив Conche[82 - Молюскiв (iт.).]
в ресторанi. на смак страшне
але Генрi ззiв його. Тут усi по головно
католики. Arrivaderci скоро побачимось
Френсiс iз двiйнятами все випитували, досить-таки наполегливо, мою гемпденську адресу. «Де ти мешкаеш?» – писав чорним чорнилом Чарльз. «Так, де?» – вiдлунювала червоною пастою Камiлла. (Камiллине чорнило мало сап’яновий вiдтiнок, який у людини, котра страшенно за нею сумувала, – мене тобто – одразу викликав барвистий спогад про тонку хрипкiсть ii голосу.) Оскiльки я не мiг iм дати адреси, то iгнорував iхнi запитання, а натомiсть заповнював своi вiдповiдi роз
Страница 52
огими оповiдями про снiг, красу, самотнiсть. Мене часто переслiдували думки про те, наскiльки ж незвичним могло видатися мое життя далеким читачам моiх же листiв. Його реальнiсть була вiдiрвана й безособова, всеосяжна, а проте невизначена, зi значними прогалинами, що перепиняли читача на кожному поворотi; якби замiнити пару дат i деякi обставини, то iх би можна було пiдписати iменем Гаутами[83 - Гаутама – прiзвище iсторичного Будди, Сiддгартхи Гаутами (VI–V ст. до н. е.).] без найменших проблем.Я писав листи вранцi перед роботою, сидячи в бiблiотецi, пiд час затяжних перiодiв байдикування у Трапезнiй, де я щовечiр засиджувався, аж доки мене виганяв вахтер. Здавалося, все мое життя складалося з розiрваних фрагментiв часу: то в одному громадському закладi потинявся, то в iншому, нiби чекав на якийсь неiснуючий потяг. Подiбний до привидiв, котрi, кажуть, глупоi ночi блукають залiзничними вокзалами та розпитують перехожих про розклад «Опiвнiчного експресу», що зiйшов iз рейок двадцять рокiв тому, я мандрував вiд одного джерела свiтла до iншого аж до того кошмарного моменту, в який замикалися всi дверi й доводилося покидати свiт тепла, спiвгромадян та пiдслуханих розмов, виходячи назустрiч зимi, що затискала моi кiстки в добре знайомих лещатах морозу, вiд чого я одразу забував про все на свiтi, про затишок i вогнi. Тепло менi не було нiколи, жодного моменту в життi. Я вивчився на професiйного невидимця. Я мiг по двi години цмулити фiлiжанку кави, по чотири – споживати iжу непомiтно для офiцiанток. І хоча вахтери виганяли мене щовечора, коли зачиняли Трапезну, я не певен, чи розумiли вони, що кожен день мають справу з одним i тим самим хлопцем. У недiлю опiвднi, накинувши на плечi плащ-невидимку, я мiг – iнколи до шести годин пiдряд – пересидiти в приймальнi лазарету, мирно гортаючи при цьому примiрники часопису Yankee («По скойки на Каттiганк») або Reader’s Digest («Десять способiв вилiкувати спину!»), i не заслужити жодного зауваження вiд адмiнiстратора, лiкаря чи колеги-страждальця.
Проте аналогiчно до Невидимця в Герберта Веллса я виявив, що мiй дар мае свою цiну, чим у моему випадку, достоту як у книзi, стала свого роду розумова сутiнь. Люди начебто уникали мого погляду, немовби намагалися пройти крiзь мене; моi забобони переросли в подобу манii. Я сам себе переконав, що не за горами та мить, коли впаду та зверну карк або, ще гiрше, зламаю ногу, коли пiд моiм черевиком пiдломиться якась iз розхитаних залiзних сходинок, що ведуть до моеi кiмнати. І я замерзну чи помру з голоду, перш нiж мене знайде Лео. Наприклад, одного дня, коли я успiшно видряпався по цих сходах та зборов iх, у головi крутився старий мотивчик Браяна Іно («In New Delhi / And Hong Kong / They all know that it won’t be long»[84 - Слова з рок-пiснi англiйського музиканта Браяна Іно (н. 1948 р.) «King’s Lead Hat».]), значить, тепер я повинен був його мугикати щоразу, спускаючись зi свого поверху чи пiднiмаючись на нього.
Щоразу, коли двiчi на день я опинявся на пiшохiдному мостi, мусив зупинитись на узбiччi дороги й копатися в снiгу кольору кави, аж доки знайдеться годящий камiнець. Потiм я перехилявся через обледенiлi поручнi та жбурляв його в бистрий потiк, що жебонiв на динозаврячих яйцях iз крапчастого гранiту, якими там заслане русло, – певно, то була моя офiра рiчковому боговi за безпечний перехiд або спроба довести реальнiсть власного iснування попри невидимiсть. Вода бiгла настiльки мiлка та мiсцями прозора, що iнколи менi вдавалося розчути цокання камiнця об дно. Вхопившись обома руками за крижанi перила, прикипiвши поглядом до води, яка неслася та скакала по брилах, бурлила, укривши одполiроване камiння тонким шаром, я розмiрковував про те, як воно – впасти й розчерепити голову об один iз цих яскравих каменiв: лиховiсний трiск, усе тiло обм’якае, i скляну воду мережать червонi, нiби мармуровi прожилки.
От якби я кинувся, гадав я, хто мене знайде в цiй Бiлiй Тишi?[85 - Див.: Джек Лондон. «Бiла тиша».] Чи сильно поб’е мое тiло рiка об скелi, доки виплюне на спокiйне тихе плесо нижче за течiею, ген за лакофарбовим заводом, де яка-небудь дама зловить його в променi фар, коли вивертатиме з автостоянки о п’ятiй вечора? Або ж я, нiби те шмаття вiд мандолiн Лео, уперто застрягну за каменем у тихiй водi, де полоскатиметься на менi одяг, доки не прийде весна?
Маю сказати, що це все вiдбувалося на третьому тижнi сiчня. Стовпчик термометра падав. Мое життя, самотне й жалюгiдне до того, стало нестерпним. Щодня в туманi я йшов на роботу й вертався додому, iнколи по десятичи двадцятиградусному морозу, iнколи в таку завiрюху, що навколо себе мiг роздивитися лише бiлiсть i единим способом дiстатися дому було триматися вiдбiйника на дорозi. У своiй кiмнатi я загортався в бруднi ковдри й падав на пiдлогу, наче мрець. І весь той час, що його не пожирали спроби уникнути холоду, пронизували похмурi фантазii в стилi Едгара По. Однiеi ночi ввi снi я навiть бачив власний труп iз зашкарублим вiд намерзлого льоду волоссям та широко розплющеними
Страница 53
чима.У кабiнетi доктора Роланда я з’являвся щоранку нiби за годинником. І вiн, гаданий психолог, не розпiзнав жодного з «десяти симптомiв нервового зриву» чи що там вiн мав би вмiти розпiзнавати, одержавши вiдповiдну освiту й квалiфiкацiю викладача. Натомiсть вiн користався з моеi мовчазностi й балакав сам до себе про футбол та собак, що в нього були в дитинствi. Тi рiдкiснi ремарки, що iх вiн спрямовував до мене, були загадковi й незбагненнi. Наприклад, одного разу вiн поцiкавився, що коли я вже числюся на вiддiленнi драматургii, чому досi не зiграв у жоднiй виставi.
– У чiм справа? Хлопче, ти соромишся? То покажи iм, iз чого ти зроблений!
Іншого разу вiн мимохiдь заявив менi, що пiд час навчання в Унiверситетi Брауна дiлив кiмнату з хлопцем, котрий мешкав далi по коридору. А ще якось вiн подивувався, що не знав про мого товариша, який також лишився на зиму в Гемпденi.
– Жоден iз моiх знайомих на зиму в Гемпденi не лишився, – вiдповiв я, адже й справдi, нiкого з них поруч не було.
– Не можна отак вiдштовхувати вiд себе друзiв. Найкращими з них бувають тi, котрих ти заводиш у цей перiод життя. Знаю, що ти менi не вiриш, але коли доживеш до мого вiку, помiтиш це, щойно вони почнуть зникати.
Коли ввечерi я йшов додому, усе вбралося в якiсь бiлi рамки й менi здалося, що я не маю нi минулого, нi спогадiв, що все мое iснування назавжди обмежене цим обрiзком свiтлого завиваючого шляху.
Я не знаю, що конкретно зi мною сталося. За словами лiкарiв, причинами всього стали хронiчна гiпотермiя, недоiдання та легка форма пневмонii на додачу. Та я не певен, чи може цей букет спричиняти галюцинацii та дезорiентацiю. Тодi менi навiть на думку не спадало, що я нездужаю: усi моi симптоми, будь-яка гарячка або бiль тонули в нагальних нав’язливих думках про злигоднi.
Адже я справдi вскочив у халепу. Надворi стояв найхолоднiший сiчень за останнi двадцять п’ять рокiв. Мене жахала думка замерзнути на смерть, та я не мав куди податися. Звiсно, я, мабуть, мiг напроситися на мешкання у квартирi доктора Роланда, де вiн жив разом зi своею коханою цивiльним шлюбом. Але незручнiсть самого питання в моiх очах робила смерть вибором, до якого я схилявся. Бiльше я нi з ким не спiлкувався. Взагалi. Можна хiба що було йти по незнайомих будинках та стукати у дверi. Однiеi холоднючоi ночi я намагався зателефонувати батькам iз платного телефону-автомата перед входом до Boulder Tap. З неба сипалася сльота, i я так тремтiв, що заледве влучав монетками в отвiр. У своiй вiдчайдушнiй глевкiй надii я сподiвався на те, що менi перекажуть грошi або придбають квиток на лiтак, та не знав, якi слова хотiв би почути вiд них. Мабуть, менi здавалося, що пiд пронизливим вiтром, снiгом i дощем на Проспект-стрiт стане трохи легше, якщо поговорити з людьми з далеких i теплих краiв. Та коли мiй батько пiдняв слухавку на протилежному кiнцi пiсля шостого чи сьомого сигналу, я почув його голос, пивнохмiльний та роздратований, i в мене миттю пересохло в горлi, я повiсив трубку.
А доктор Роланд знову заговорив про мого уявного друга. Цього разу вiн бачив його з машини по дорозi додому, коли той поночi перетинав якусь площу.
– Я ж казав, що тут у мене друзiв не лишилося.
– Та ти його знаеш. Здоровань такий. В окулярах. Хтось схожий на Генрi? На Баннi?
– Напевне, ви помилилися, – промовив я.
Температура так рiзко обвалилася, що кiлька ночей я мусив перебути в мотелi Catamount, який стояв без жодного клiента, крiм кривозубого дiда, котрий, власне, мотелем i заправляв. Вiн сусiдив у номерi поруч та постiйно будив мене своiм голосним бухиканням та спльовуванням. Замка у дверях не було, i замикалися вони лише на антикварну защiпку, що ii можна було вiдкрити простою булавкою. Третьоi ночi я прокинувся вiд кошмару (про схiдцi рiзноi висоти й ширини та чоловiка, що дуже швидко бiжить поперед мене) i почув слабке клацання. Я сiв у лiжку й на свiй превеликий жах побачив, що дверна ручка тихцем повертаеться в мiсячному свiтлi.
– Хто там? – голосно поцiкавився я. І все миттю завмерло. Довго не спалося в темрявi. Наступного ранку я вибрався з мотелю, вiддавши перевагу тихiшiй смертi в Лео перед наглою загибеллю в лiжку вiд рук убивцi.
У районi першого лютого здiйнялася страшна хурделиця, вона повалила лiнii електромереж, засипала снiгом автомобiлiстiв, а менi принесла напад галюцинування. У гуркотi води, свистi завiрюхи до мене промовляли голоси. «Ляж», – шепотiли вони. Або: «Лiворуч. Якщо не пiдеш, то пошкодуеш». Моя друкарська машинка стояла бiля вiкна кабiнету доктора Роланда. Одного разу, коли вже посутенiло, я глянув у порожнiй двiр i приголомшено помiтив похмуру й нерухому постать, що матерiалiзувалася пiд лiхтарем, з руками в кишенях темного пальта. Людина дивилася в мое вiкно.
– Генрi? – запитав я й заплющив очi, доки перед ними не закрутилися зiрочки. Коли я iх розплющив, то вже нiкого не побачив. Один лиш снiг кружляв у яскравому конусi порожнечi пiд лiхтарем.
Уночi я тремтiв, лежачи на пiдлозi, спостерiгаючи за пiдсвiчен
Страница 54
ми снiжинками, що сiялися стовпом крiзь отвiр у стелi. На межi зацiпенiння, котячись крутосхилим дахом оселi несвiдомого, я нiби вiдчув останньоi митi, що варто менi заснути – i бiльше нiколи не прокинуся. Я примусив себе розплющити очi, i зненацька снiгова колона, яскрава й висока в темному закутi, постала передi мною у своiй iстиннiй подобi: вона шепотiла до мене, загрозливо посмiхалась i назагал видавалась ефiрним ангелом смертi. Та я був надто втомлений, щоб зважати на це. Навiть дивлячись на неi, я не мiг зосередитись i, перш нiж встиг схаменутися, зiрвався з карниза похилого даху в темне провалля сну. Час розмився. Я все ще валандався до кабiнету доктора Роланда, але тiльки тому, що там тепло, i менi якимсь дивним робом вдавалося виконувати своi простi обов’язки. Та, щиро кажучи, я не знаю, скiльки б iще протримався, якби не сталась одна несподiвана рiч. Нiколи не забуду цiеi ночi, поки живу. Була п’ятниця, i доктор Роланд зiбрався за мiсто аж до наступноi середи. Для мене це означало чотири днi на складi, i навiть у своему затуманеному станi я чiтко розумiв, що тепер маю всi шанси замерзнути на смерть.Трапезна зачинилась, i я вирушив додому. Лежав глибокий снiг, i вже невдовзi в ногах аж по колiна кололи зашпори. Я терпнув. На межi Схiдного Гемпдена я вже серйозно замислювався над тим, чи дiйду до складу й що там реально робитиму. У Схiдному Гемпденi нiде не свiтилося, людей не було видно взагалi. Навiть у Boulder Tap. Єдиним вогником на милi навколо лишалася мерехтлива лампочка перед платним телефоном-автоматом на його фасадi. І я пiшов на неi, нiби та лампочка була маревом у пустелi. У кишенi я мав близько тридцяти доларiв, бiльш нiж досить, щоб заплатити за таксi, яке довезло б мене до мотелю Catamount i його бридкоi комiрчини з дверима, що не замикаються, та будь-чим, що могло на мене чекати за ними.
У мене заплiтався язик, а оператор не хотiв давати номера жодноi служби таксi.
– Назвiть менi конкретну службу, – вимагав жiночий голос. – Нам не дозволяеться…
– Я не знаю iхнiх назв, – пробелькотiв я. – Тут немае довiдника.
– Пробачте, сер, але нам не дозволяеться…
– «Популярне таксi»? – вiдчайдушно комбiнував я та вгадував назви. – «Респектабельне таксi»? «Мiське таксi»? «Шашечки»?
Нарештi я десь-таки, мабуть, влучив, або просто дiвчина-диспетчер зглянулася на мене. Щось клацнуло, i механiчний голос iз протилежного кiнця дроту повiдомив менi номер. Я постарався набрати його якомога швидше, поки не забув, помилився й утратив таким чином четвертак.
У кишенi лежав iще один. Останнiй. Я зняв рукавичку й намацав його занiмiлими пальцями. Нарештi намацавши монетку, я вже збирався вкинути ii в шпаринку, аж раптом вона вислизнула помiж пальцiв. Я кинувся за нею та вдарився об гострий кут металевоi полички пiд телефоном.
Кiлька хвилин я пролежав обличчям у снiгу. Шумiло у вухах. Падаючи, я вхопився за апарат i зiрвав його з крiплення. Сигнал «зайнято» зi слухавки, що зависла й погойдувалася туди-сюди, звучав нiби з велетенськоi вiдстанi.
Я ледве зiпнувся навкарачки. Дивлячись на мiсце, де щойно лежала моя голова, я бачив темну пляму на снiгу. Я торкнувся чола голою рукою та побачив червонi пальцi. Четвертак пропав; крiм того, я забув номер. Доведеться повернутися, коли вiдчиниться Boulder Tap i я зможу розмiняти пару купюр. Дивом я пiдвiвся на ноги, покинувши трубку телiпатися на дротi.
На свiй поверх я пiднiмався то випростаним, то за допомогою рук i колiн. З лоба крапала кров. На майданчику я спинився вiдпочити й вiдчув, як навколо розфокусовуеться дiйснiсть: перешкоди мiж станцiями, якусь мить снiжить, потiм чорнi лiнii смикнулись i картинка вiдскочила назад; нечiтко, але впiзнавано. Смикана камера, кошмарна реклама. Склад «Мандолiни Лео». Остання зупинка на березi рiчки. Низькi тарифи. Послуги м’ясохолодобойнi для вас на всякий смак. Я штурхнув дверi майстернi плечем i спробував намацати на стiнi вимикач, аж раптом побачив пiд вiкном щось, вiд чого, шокований, поточився. В iншому кiнцi кiмнати, склавши руки за спиною, стояла нерухома постать у довгому чорному пальтi. У пальцях однiеi з рук жеврiв слабкий вогник сигаретного жару.
Свiтло ввiмкнулося з трiском та гудiнням. Тiниста фiгура, тепер уже матерiальна та видима, розвернулася. Це був Генрi. Здаеться, вiн збирався вiдколоти якийсь жартик, але, побачивши мене, витрiщив очi та роззявив рота бездоганним колом малоi лiтери О.
Секунду чи двi ми стояли, прикипiвши поглядами один до одного.
– Генрi? – нарештi спитав, а точнiше, прошепотiв я.
Сигарета випала з його рук, i вiн рушив до мене. Це й справдi був вiн – змоклий, розпашiлi щоки, снiг на плечах пальта.
– Господи, Рiчарде, – промовив вiн, – що з тобою сталося?
Бiльшого подиву на його обличчi менi бачити не судилося. Я не сходив iз мiсця, тiльки лупив на нього очi та похитувався. Усе навколо було надто яскравим, надто вiддавало бiлiстю по краях. Я потягся був до одвiрка й наступноi митi вже падав. Генрi скочив уперед, щоб пiдхопити мене.
Вiн о
Страница 55
ережно поклав мене на пiдлогу, зняв пальто й накрив мене, нiби ковдрою. Я примружився й витер вуста зворотним боком долонi.– Звiдки ти взявся? – спитав я.
– Поiхав з Італii ранiше. – Вiн прибрав волосся менi з лоба, намагаючись роздивитися рану.
На його пальцях була помiтна кров.
– Маленька в мене тут комiрчина, правда? – розсмiявся я. Вiн поглянув угору, на дiру в стелi.
– Так, – рiзко вiдказав Генрi. – На Пантеон[86 - Пантеон («[храм] усiх богiв») – шедевр давньоримськоi центрично-купольноi архiтектури, збудований у 118–128 рр.] геть не схоже. – А потiм знову нахилився поглянути на мою голову.
Пам’ятаю, як лежав у машинi Генрi, як надi мною танцювали вогнi та люди, як мусив сiдати проти власноi волi, а ще – як хтось намагався взяти в мене кров на аналiз та моi слабкi заперечення. Перший чiткий спогад – це тьмяна бiла кiмната, лiкарняна койка та крапельниця, пiд якою я лежав.
Генрi сидiв на стiльцi бiля мого лiжка та читав у свiтлi нiчничка.
Щойно вiн помiтив, як я поворушився, то вiдклав книжку.
– Твiй порiз не страшний, – почав вiн. – Рiвний i неглибокий.
Тобi наклали пару швiв.
– Я в лазаретi?
– Ти в Монпелье. Я привiз тебе до шпиталю.
– Чому я пiд крапельницею?
– Кажуть, у тебе пневмонiя. Хочеш щось почитати? – ввiчливо запропонував вiн.
– Нi, дякую. Котра зараз година?
– Перша ночi.
– Але ж я думав, ти в Римi.
– Повернувся тижнi два тому. Якщо хочеш поспати, я гукну сестру i вона зробить тобi укол.
– Нi, пасибi. Чому ми не бачилися ранiше?
– Бо я не знав, де ти живеш. Єдина вiдома менi адреса – унiверситетська. Цього ранку я ходив розпитував по кабiнетах. До речi, – проказав вiн, – як називаеться мiсто, де мешкають твоi батьки?
– Плано. А що?
– Менi здалося, ти хотiв би iх набрати.
– Не переймайся. – Я знову прилiг. Голка крапельницi пекла крижаним холодом. – Розкажи краще про Рим.
– Ну гаразд, – погодився вiн i повiв дуже тиху оповiдь про чудову етруську теракоту на Вiллi Джулiя та басейни з лiлiями й водограi у нiмфеi, про Вiллу Боргезе та Колiзей, досвiтнiй вид iз Палатiнського пагорба, про те, якими неперевершеними мусили бути давньоримськi лазнi Каракалли у своiй мармуровiй красi, з книгозбiрнями та великим круглим кальдарiем, фригiдарiем, з великою порожньою купiллю, що збереглася й по сьогоднi, та, можливо, про багато iнших речей, що iх я вже не пам’ятаю, бо заснув на тих словах.
У лiкарнi я провалявся чотири ночi. Генрi практично не вiдходив вiд мене, приносив менi газованку (на прохання), забезпечив бритвою, зубною щiткою та парою власних пiжам – шовкових, iз египетськоi бавовни, бежевого кольору та безмежно м’яких, iз вигаптуваними на кишенях дрiбними яскраво-червоними iнiцiалами «ГМВ», де буква М позначала його середне iм’я Марчбенкс. Також вiн дiстав менi олiвець та кiлька аркушiв, iз якими я не знав що робити i без яких вiн, мабуть, геть пропав би. А ще Генрi завалив мене книжками, половина з яких була написана мовами, якими я не читав, а друга половина мала такий самий ефект. Одного вечора, коли в мене вже голова не варила вiд Гегеля, я попросив його принести менi який-небудь журнал. Це прохання його дещо спантеличило, i повернувся вiн iз фаховим виданням «Новини фармакологii», яке надибав у вестибюлi. Ми майже не розмовляли. Бiльшiсть часу вiн читав iз приголомшливим зосередженням, iнколи по шiсть годин поспiль, заледве вiдриваючи очi. На мене вiн практично не зважав. Зате просидiв поруч одну кепську нiч, коли в мене ускладнилося дихання, а легенi так болiли, що я не мiг спати. Якось, коли чергова медсестра спiзнилася з моiми лiками на три години, вiн, прибравши абсолютно кам’яного виразу обличчя, пройшов за нею в хол i монотонним приглушеним голосом вичитав iй настiльки красномовними та напруженими словами, що жiночка – зарозумiла, норовлива дама з фарбованим волоссям, схожа на пiдстаркувату офiцiантку, котра на всiх припасла по злостивiй фразi, – аж полагiднiшала. Пiсля цього вона (яка ранiше грубо смикала пов’язки на руцi та до синяви сколола менi голкою всi руки в хаотичному пошуку вен) стала набагато запопадливiшою й навiть одного разу, мiряючи температуру, назвала мене «сонечком».
Вiд лiкаря швидкоi я дiзнався, що Генрi фактично врятував менi життя. Це була драматична й варта подяки новина (я переповiв ii не однiй людинi), але в душi я вважав ii дещо перебiльшеною. Щоправда, згодом, у подальшi роки, менi вона стала здаватися набагато бiльш реалiстичною. У молодостi я вважав себе мало не безсмертним. І хоча менi вдалося досить швидко вiдновитись на той час, проте загалом, за великим рахунком, тiеi зими я так i не пережив. Вiдтодi мене постiйно переслiдують проблеми з легенями, а кiстки ломить вiд найменшого похолодання. Тепер я швидко застуджуюся, хоч ранiше на ГРВІ не хворiв. Я переповiв Генрi слова лiкаря. Йому вони не сподобалися. Генрi спохмурнiв i огризнувся (менi досi дивно, як я змiг це забути, адже його реплiка поставила мене в дуже незручне становище), тому бiльше я нiколи про це не згад
Страница 56
вав. Хоча все ще вважаю, що тодi вiн порятував мое життя. І якщо iснуе таке мiсце, де зберiгаються всiлякi послужнi списки та ведеться облiк подяк, навпроти його iменi, я певен, горить золота зiрочка.Та щось мене повело в сентиментальщину. Правда, коли я про все це згадую, iнакше й не виходить.
Зранку в понедiлок мене нарештi виписали, вручивши пляшечку антибiотикiв в обколоту до синяви руку. Попри те, що я непогано пересувався на своiх двох, лiкарi наполягли – i до машини Генрi я, принижений, iхав у вiзочку, немов якась бандероль.
– Вiдвези мене в мотель Catamount, – попрохав я його, коли ми в’iхали в Гемпден.
– Нi, – заперечив Генрi. – Поживеш поки в мене.
Квартира Генрi була на першому поверсi старого будинку по Вотерстрiт у Пiвнiчному Гемпденi, за квартал вiд помешкання Чарльза та Камiлли й трохи ближче до рiчки. Гостей вiн вiтав не дуже радо, тому ранiше я в нього бував хiба що раз, забiгав на хвилинку чи двi. Апартаменти виявилися значно бiльшими порiвняно з житлом двiйнят i майже порожнiми. Великi анонiмнi кiмнати з пiдлогами, набраними з широких мостин, та поштукатуреними й пофарбованими в бiле стiнами. Меблi могли похвалитися доброю якiстю, але iх усi – й без того нечисленнi – хтось уже пошрамував. У квартирi панував дух примарностi та безлюдностi. Деякi кiмнати взагалi стояли порожнi. Двiйнята менi якось розповiдали, що Генрi недолюблював електричне освiтлення, тож де-не-де на пiдвiконнях я розгледiв гасовi лампи. До його спальнi, де тепер менi судилось одужувати, попереднього разу мене показово не допустили. Там зберiгалися книжки Генрi (не так багато, як можна було собi уявити), стояло едине лiжко – i фактично все. Хiба що тумбочка з велетенським, пiдкреслено вивiшеним напоказ замком. На дверях шафки красувалася чорно-бiла свiтлина з журналу Life 1945-го року, якщо вiрити пiдпису. Фотограф закарбував на нiй Вiв’ен Лi[87 - Вiв’ен Лi, при народженнi – Вiв’ен Мерi Гартлi (1913–1967) – видатна англiйська акторка кiно i театру.] i, як не дивно, значно молодшого Джулiана. Вони на якiйсь коктейльнiй вечiрцi, з келихами в руках; вiн щось шепотiв iй на вухо, а вона смiялась у вiдповiдь.
– Де це iх зняли? – спитав я.
– Не знаю. Джулiан стверджуе, що не пам’ятае. Але в старих журналах на його фото натикаешся раз по раз.
– Чому?
– Вiн багато з ким дружив.
– Наприклад?
– Бiльшiсть уже давно на тому свiтi.
– Хто саме?
– Рiчарде, я толком навiть i не знаю. – А потiм нiби пошкодував про своi слова: – Менi доводилося бачити його знiмки iз Сiтвеллами.[88 - Сiтвелли – представники впливовоi в мiжвоенний перiод лондонськоi лiтературноi родини.] Томасом Стернзом Елiотом. А ще е одна кумедна фотографiя з тiею акторкою… забув, як ii звати… Вона вже померла. – З хвилину вiн думав. – Бiлявка, – проказав вiн. – Здаеться, виходила замiж за бейсболiста.
– Мерилiн Монро?
– Можливо. Знiмок вийшов поганоi якостi. Прослизнув у якiйсь газетi.
У котрийсь iз минулих трьох днiв Генрi зганяв до Лео та забрав у нього моi речi. У ногах лiжка стояли моi валiзи.
– Я не хочу вiдбирати твое мiсце, Генрi. Де ж ти спатимеш?
– В однiй iз дальнiх кiмнат е лiжко, що розкладаеться зi стiни, – вiдповiв вiн. – Не знаю, як такi правильно називаються. Ранiше нiколи не доводилося спати на них.
– То чому б менi не розмiститися на ньому?
– Нi. Менi аж самому цiкаво спробувати. Крiм того, ще нiкому не завадило iнколи мiняти свое спальне мiсце. По-моему, вiд цього починають снитися цiкавiшi сни.
Я планував пожити в Генрi лише кiлька днiв (на роботi в доктора Роланда я з’явився вже наступного понедiлка), але так сталося, що провiв iз ним час аж до початку семестру. Незрозумiло, чому, за словами Баннi, з ним складно жити. У мене кращого сусiда в життi бiльше не було. Тихий, охайний, зi своеi частини помешкання вибирався рiдко. Коли я повертався додому, то у квартирi його переважно не знаходив. Вiн нiколи не розповiдав, де пропадае, а я не питав. Інколи я заставав його за приготуванням вечерi: на вiдмiну вiд Френсiса, куховарив вiн без витребеньок, у нього були самi лиш простi парубоцькi страви, як-от смажена курка чи варена картопля, – i, бесiдуючи, ми зазвичай iли на кухнi, за столиком для гри в карти.
Менi вистачило розуму не пхати носа в його справи, та одного вечора, коли моя допитливiсть узяла гору, я таки не витримав i спитав:
– Баннi все ще в Римi? Вiдповiв вiн не одразу.
– Мабуть, – поклав вiн виделку. – Коли я вiдбув, то вiн усе ще лишався там.
– Чому ви роз’iхалися?
– Не думаю, що Баннi мав бажання вертатися. Я сплатив усю ренту за лютий.
– Баннi не складався разом iз тобою? Генрi поклав кусник у рота.
– Я тобi скажу чесно, – промовив вiн, прожувавши й ковтнувши iжу, – хай там як приндиться Баннi, а нi в нього самого, нi в його батька за душею жодного ламаного цента.
– А менi здавалося, у нього заможна родина, – здригнувся я вiд подиву.
– Я б так не сказав, – спокiйно правив далi Генрi. – Колись вони, може, й купалися в грошах, але давно розтриньк
Страница 57
ли все. Тiльки той iхнiй страхiтливий будинок вартував цiлого багатства – вони, звiсно, жити не можуть, аби не похизуватися всiма тими яхтами, замiськими клубами, синами, що навчаються в престижних школах, але через усе це влiзли в борги по самiсiнькi вуха. На вигляд багатii, але без мiдяка в кишенi. Боюся, пан Коркоран, по сутi, банкрут.– У мене таке враження, що Баннi собi нi в чому не вiдмовляе.
– Скiльки я знаю Баннi, у нього нiколи й цента кишенькових грошей не було, – в’iдливо зауважив Генрi. – А смаки вiн мае розпаньканi. Не пощастило.
Далi ми iли в тишi.
– На мiсцi пана Коркорана, – пiсля тривалоi паузи продовжив Генрi, – я б забрав Баннi в бiзнес або вiдправив учитися на якийсь практичний фах одразу пiсля школи. В унiверситетi йому робити нiчого. Вiн же до десятирiчного вiку лишався неписьменним.
– Вiн непогано малюе.
– Менi теж так здаеться. Але до гуманiтарноi науки кебети в нього немае. І замiсть того, щоб ганяти його по рiзних школах для дiтей з уповiльненим розвитком, Баннi треба було вiддати в пiдмайстри якому-небудь художниковi.
– Баннi прислав менi таку милу карикатуру на вас обох бiля статуi Августа.
Генрi рiзко й виснажено зiтхнув:
– То було у Ватиканi. А вiн усе ходив i голосно розпатякував про макаронникiв та католикiв.
– Ну, вiн хоч iталiйською не говорить.
– Але знань вистачало, щоб замовити найдорожчу страву з меню щоразу, як ми потрапляли до ресторану, – рiзко вiдказав Генрi, i я подумав, що мудрiше зараз змiнити тему. І змiнив.
У суботу перед початком семестру я лежав на лiжку Генрi та читав книгу. Самого Генрi я не бачив iз часу, як прокинувся. Раптом у вхiднi дверi голосно грюкнули. Подумавши, що то Генрi мiг забути ключ, я рушив iх вiдчинити.
І зустрiв Баннi. У темних окулярах i – на противагу звичним бахматим твiдовим манаткам, якi вiн тягав, – у вишуканому, щойно з фабрики iталiйському костюмi. Крiм того, Баннi поправився кiлограмiв так на п’ять чи й усi десять. Здавалося, вiн не очiкував мене тут побачити.
– Овва, привiтики, Рiчарде, – вiн охоче потрусив менi руку. – Buenos d?as.[89 - Доброго дня (iсп.).] Як ся маеш? Я не бачив машини перед входом, просто тiльки приiхав у мiсто й подумав, чого б не заскочити. А де ж хазяiн?
– Немае вдома.
– А що ти тут поробляеш? Проникнення зi зломом?
– Я тут живу вже деякий час. Я отримав вiд тебе листiвку.
– Живеш тут? – перепитав вiн мене з дивним виразом на обличчi. – Чому?
Я здивувався, що вiн не знав.
– Хворiв, – вiдповiв я i трохи пояснив про обставини останнiх подiй.
– Кгхмм, – прохарчав Баннi.
– Хочеш кави?
Щоб потрапити на кухню, йому довелося пройти крiзь спальню.
– Схоже, ти тут непогано облаштувався, – грубо проказав вiн, поглянувши на моi речi на туалетному столику та валiзи на пiдлозi. – Кава тiльки американська?
– Ти про що? Про мелений Folgers?
– Нi, про еспресо. Немае?
– А, нi, пробач.
– Знаеш, я приохотився до еспресо, – протяжно промовив Баннi. – В Італii тiльки його пив. У них там повно маленьких мiсцинок, де можна отак сiсти й випити, розумiеш, про що я?
– Та чув.
Вiн зняв окуляри й сiв за стiл.
– У тебе ж там нiчого пристойного перекусити не знайдеться, еге ж? – запитав вiн, не зводячи погляду з холодильника, коли я полiз усередину по вершки. – А то я ще не обiдав.
Я вiдчинив дверцята ширше, щоб вiн мiг краще роздивитися.
– Он вiд того сиру я б не вiдмовився.
Накраявши трохи хлiба, я зробив йому бутерброд iз сиром, оскiльки Баннi й не думав пiдвестися та приготувати собi чого-небудь самотужки.
– Ну, розказуй про Рим, – запропонував я.
– Просто шикардос, – промовив вiн iз набитим ротом. – Вiчне мiсто. Одне мистецтво. Церкви на кожному кроцi.
– Що ви бачили?
– Та чого ми тiльки не бачили! Зараз уже всiх назв та прiзвищ не пригадаеш. Коли збиралися додому, то я по-тамтешньому теревенив, аж гай гудiв.
– Ану скажи щось.
Вiн зробив менi таку ласку i, немов справжнiй французький шеф-кухар на телебаченнi, склавши великий та вказiвний пальцi разом, стрясав ними для ефектностi.
– Звучить нiвроку, – промовив я. – А що це означае?
– Це означае «Офiцiанте, ану подайте менi вашу фiрмову страву!» – вiдповiв вiн i повернувся до свого бутерброда.
Я почув тихе клацання ключа в замку й звук дверей, якi хтось щойно зачинив. Кроки нечутно потупали в iнший край квартири.
– Генрi? – заволав Бан. – Це ти?
Стало тихо, раптом цей хтось швидко рушив у бiк кухнi. І ось вiн уже стоiть у дверях та дивиться на Баннi позбавленими емоцiй очима.
– Так i думав, що це ти, – проказав Генрi.
– Ну то й тобi привiт, – Баннi вiдповiв iз набитим ротом, вiдсуваючись назад на стiльцi. – Як ся мае хлопчик?
– Нормально, – промовив Генрi. – А ти?
– Я тут почув, що ти взявся доглядати хворих, – пiдморгнув менi Баннi. – То тебе совiсть замучила? Вирiшив пiдлiкувати парочкою добрих вчинкiв?
Генрi змовчав, i я певен, що тiеi митi для будь-кого, хто знав його погано, вiн мав абсолютно спокiйний вигляд, але вiд мене не
Страница 58
сховалося його збентеження. Вiнтер i собi вмостився на стiлець. Потiм пiдвiвся налити кави.– І менi ще добавки в такому разi, будь ласка. Дякую, – озвався Баннi. – Я радий повернутися в старi добрi Штати. Де на рашперi шкварчать гамбургери й усе таке. Краiна можливостей. Най майорить ii смугасто-зоряний стяг…
– Ти тут давно?
– Учора ввечерi прилетiв у Нью-Йорк.
– Пробач, що не зустрiв тебе.
– І де ж ти ходив? – пiдозрiло поцiкавився Баннi.
– До супермаркету. – Генрi збрехав. Не знаю, куди вiн вiдлучався, але точно не по продукти ходив чотири години.
– Невдало? – здивувався Баннi. – Чи тобi допомогти занести сумки?
– Їх завезе кур’ер.
– У Food King з’явилася доставка додому? – щиро подивувався Баннi.
– Я був не у Food King, – пояснив Генрi.
Знiяковiлий, я пiдвiвся й рушив був до себе в спальню.
– Нi-нi, не йди, – раптом попросив Генрi, вiдсьорбнувши залпом iз горнятка та поставивши його в раковину. – Баннi, менi прикро, що я не знав про твiй приiзд. Та нам iз Рiчардом треба виходити за пару хвилин.
– Навiщо?
– У мене призначена зустрiч у мiстi.
– З адвокатом? – Баннi голосно розреготався iз власного жарту.
– Нi. З окулiстом. Ось чому я заскочив, – звернувся вiн до мене. – Сподiваюся, ти не заперечуеш. Менi закрапають очi, i я не зможу вести машину.
– Чому ж, не заперечую, – вiдказав я.
– Це не забере багато часу. Тобi не треба чекати, просто пiдвезеш, а потiм повернешся по мене.
Баннi провiв нас до автомобiля. Пiд нашими ногами рипiв снiг.
– Ех, Вермонт, – вдихнув вiн на всi груди й поплескав по них, нiби який Олiвер Даглас у перших кадрах «Зеленоi ферми». – Свiже повiтря менi на користь. То коли ти вернешся, Генрi?
– Не знаю, – Генрi передав менi ключi й пiдiйшов до машини з боку пасажирського сидiння.
– Що ж, я б хотiв iз тобою трохи погуторити.
– Що ж, гаразд, але, якщо чесно, Бан, то я вже спiзнююсь.
– То до вечора?
– Як тобi заманеться. – Генрi залiз в авто та грюкнув дверима.
Уже в салонi вiн прикурив сигарету, не сказавши нi слова. Пiсля повернення з Італii вiн став бiльше палити. Майже по пачцi на день, що було геть не схоже на нього. Ми поiхали в мiсто, i тiльки коли я припаркувався бiля офтальмологii, вiн стрепенувся й порожнiм поглядом утупився в мене.
– Що?
– О котрiй менi по тебе повернутися?
Генрi визирнув на присадкувату сiру будiвлю та вивiску на фасадi: «Офтальмологiчна група Гемпдена».
– Господи, – реготнув вiн несподiвано. – Їдь уже далi.
Того вечора я рано лiг спати, близько одинадцятоi. О дванадцятiй мене розбудив гучний i наполегливий стукiт у дверi. Якусь хвилину я лежав у лiжку й дослухався, а потiм пiдвiвся поглянути, кого до нас принесло.
У темному коридорi ми перестрiлися з Генрi. Той стояв у халатi й перебирав у пальцях окуляри. Вiн тримав одну зi своiх гасових ламп, у свiтлi якоi ми вiдкидали на вузькi стiни довгi химернi тiнi. Побачивши мене, вiн приклав палець до губ. Так ми й стояли в передпокоi, слухали. Лампове свiтло здавалося моторошним, i, стоячи там у халатi, сонний, зусiбiч оточений мерехтливими тiнями, я вiдчував, нiби провалююсь iз одного сну в iнший, ще глибший, таке собi чудернацьке бомбосховище в пiдсвiдомому.
Мабуть, ми довго так простояли, навiть по тому, як вiдгудiв грюкiт у дверi та стишилось рипiння все дальших крокiв. Генрi подивився на мене, ми ще трохи помовчали.
– Тепер усе гаразд, – проказав вiн нарештi, розвернувся й рушив до себе в кiмнату з лампою, що скажено телiпалась у нього в руцi. Я ще трохи почекав у темрявi й знову пiшов спати.
Наступного дня близько третьоi я прасував сорочку на кухнi, коли у дверi знову постукали. Я пiшов до входу й заскочив там Генрi.
– Як ти гадаеш, це схоже на Баннi? – тихо поцiкавився вiн.
– Нi, – вiдповiв я. Цього разу звук був набагато спокiйнiший, а Баннi нiби дверi вигачував кожного разу.
– Сходиш до бiчного вiкна, може, побачиш, хто до нас прийшов? Я обережно прокрався пiд бiчну стiнку передпокою. На дальнiх вiкнах не висiло жодних штор, тому складно було пiдiйти до них i не потрапити нi в чие поле зору. Кут огляду виявився незручним, тому вийшло розгледiти тiльки плече темного пальта й шовковий шарф, що майорiв на вiтрi за ним. Я прокрався назад через кухню до Генрi.
– Погано видно, але можливо, це Френсiс, – вiдрапортував я.
– Гадаю, його впускати можна, – Генрi розвернувся й рушив до своеi частини будинку.
Я знову пiшов до передпокою та вiдчинив дверi. Френсiс саме озирнувся через плече, гадаючи, напевне, чи не час уже йому пiти.
– Привiт! – гукнув його я.
Вiн розвернувся й побачив мене.
– Привiт! – Здавалося, вiн неабияк змарнiв на обличчi, риси якого помiтно загострилися з часу останньоi нашоi зустрiчi. – Я думав, удома нiкого немае. Як почуваешся?
– Нормально.
– Я б так не сказав, судячи з твого поганенького вигляду.
– На себе подивись, – розсмiявся я.
– Забагато випив учора пiд вечiр, розболiвся живiт. А покажи цю свою славетну рану на головi. Шрам буде?
Страница 59
Я провiв його на кухню й вiдставив убiк прасувальну дошку, щоб звiльнити для Френсiса мiсце.– А де Генрi? – знiмаючи рукавички, поцiкавився вiн.
– У заднiй кiмнатi.
Френсiс заходився розмотувати шарф.
– Я просто заскочу з ним привiтатися, – вискакуючи з кухнi, жваво пояснив вiн, – й одразу повернуся.
Його довго не було. Менi стало нудно, i я практично допрасував сорочку, коли почув, як угору злетiв голос Френсiса, котрий мало не зривався в iстерику. Я пiдвiвся й вирушив до спальнi, щоб краще чути iхнi слова.
– …думав про це? Господи, та вiн же ще в тому станi. І не кажи, що знаеш, коли вiн мiг би…
Щось пробурмотiв тихий голос Генрi, але знову вибухнув Френсiс:
– Менi байдуже, – запальним тоном сперечався вiн. – Боже мiй, ти це вже зробив. Я двi години в мiстi й уже… та менi байдуже, – вiдказав вiн на якусь реплiку Генрi. – Крiм того, хiба ми не спiзнилися?
Тиша. Потiм озвався Генрi, але надто нерозбiрливо для мене.
– Тобi? Це тобi не до вподоби? – казав Френсiс. – А про мене ти подумав?
Раптом вiн змовк, а потiм став говорити набагато тихiше, так що я не змiг розчути нi слова.
Тихо повернувшись на кухню, я поставив грiтися воду на чай. За кiлька хвилин, протягом яких думалося тiльки про пiдслуханi уривки розмови, пролунали кроки й у кiмнатi з’явився Френсiс. Вiн пробрався повз прасувальну дошку, аби дiстати своi рукавички та шарф.
– Вибач, маю бiгти, – сказав вiн. – Ще розбирати речi з машини й прибиратися у квартирi. Кузина ii мало на друзки не рознесла. По-моему, вона смiття жодного разу не винесла з часу, як я там востанне був. Дай-но погляну на твою рану.
Я прибрав чуб iз лоба й показав йому ушкоджене мiсце. Шви зняли давним-давно, i вона практично затягнулася.
Френсiс нахилився, щоб краще ii роздивитись у свое пенсне.
– Леле, я, напевне, слiпну. Не бачу нiчогiсiнько. Коли починаються заняття? У середу?
– Здаеться, у четвер.
– Ну то до зустрiчi! – попрощався вiн i пiшов геть.
Я повiсив сорочку на плiчка й пiшов до спальнi пакувати валiзи. По обiдi вiдкривався Монмут-Гаус, а Генрi трохи згодом, можливо, пiдкине мене з валiзами в гуртожиток.
Менi практично вдалося закiнчити, аж раптом iз глибини квартири озвався Генрi.
– Рiчарде!
– Так?
– Ти не мiг би зайти, будь ласка, на хвилинку?
Я подався до його кiмнати. Вiн сидiв на краю розкладного лiжка iз закасаними по лiктi рукавами та розкладеним на ковдрi, у ногах постелi, пасьянсом.
Чуприна впала на незвичний бiк, i стало видно пруг чималого зазубреного шраму з поперечними рiвчачками бiлоi плотi, що вгризалися аж до лобноi кiстки, одразу пiд лiнiею волосся.
Генрi поглянув на мене.
– Ти менi зробиш одну послугу?
– Звiсно.
Вiн глибоко зiтхнув, не вiдкриваючи рота, i поправив окуляри на перенiссi.
– Ти можеш зателефонувати Баннi й спитати, чи вiн не хоче зайти на пару хвилин?
Я настiльки здивувався, що пiвсекунди не знав, як реагувати на таке прохання, а потiм вичавив iз себе:
– Гаразд. Добре. Радий прислужитись.
Генрi заплющив очi й потер скронi кiнчиками пальцiв.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Примечания
1
Про себе. Це iсторiя одного з моiх шаленств (фр.) – Артюр Рембо. «Марення 2. Алхiмiя слова» (з «Сезону у пеклi»; пер. В. Ткаченка).
2
Кейп-Код (Cape Cod, Трiсковий мис) – пiщаний пiвострiв на пiвденному сходi Массачусетсу.
3
Що й потрiбно було довести (лат.).
4
Джон Мiльтон. «Утрачений рай».
5
Лiкей, через вплив латини Лiцей – виховний заклад у Стародавнiх Афiнах, де вчителювали, зокрема, Сократ й Аристотель.
6
Франти й джигуни свого часу. Лорд Альфред Брюс Даглас (1870–1945) – британський лiтератор, полiтичний оглядач, друг та коханець Оскара Вайлда, стосункiв iз яким зрiкся потiм. Марi Жозеф Робер Анатоль, граф де Монтеск’юФезансак (1855–1921) – французький поет-символiст, естет, колекцiонер предметiв мистецтва, дендi.
7
Обов’язковим (фр.).
8
Анакреонт Теоський (бл. 582 – бл. 485 рр. до н. е.) – давньогрецький лiричний поет, що входить у канонiчну дев’ятку найславетнiших лiрикiв античного свiту.
9
Джон Фiлiп Соуза (1854–1932) – англо-португалець за походженням, можливо, один iз найвiдомiших вiйськових диригентiв та композиторiв у свiтi, франкмасон i морський пiхотинець.
10
В. К. Фiлдс, справжне iм’я Вiльям Клод Дьюкенфiлд (1880–1946) – американський комедiант, циркач i письменник.
11
Терстон Гавелл ІІІ, вiн же «Мiльйонер» – персонаж комедiйного телесерiалу, стереотипний представник заможноi елiти Новоi Англii, гарвардець i республiканець.
12
Очi такi ж були в нього, такi ж були рухи i усмiх (лат.). Вергiлiй. «Енеiда» (пер. М. Бiлика за ред. Бориса Тена).
13
«Прощавай, Колумбе» (1959) – дебютна збiрка оповiдань американського письменника Фiлiпа Рота (нар. 1933 р.).
14
Досл. «знати, як зробити» (фр.). Тут: умiння зорiентуватися в будь-я
Страница 60
iй ситуацii.15
Койне («загальна говiрка») – надрегiональна форма усноi та письмовоi грецькоi мови.
16
Плотiн (204/5 – 270) – давньогрецький фiлософ-неоплатонiк.
17
В античнiй фiлософii феномени («те, що з’являеться») – це поняття, що вiдображуе знання, яке набуте предметним досвiдом i незмiнно протиставляеться свiту нематерiальних iдей («вигляд»).
18
Платон. «Федр».
19
Еринii («гнiвнi») – в античнiй мiфологii божества, пов’язанi з пiдземним свiтом, втiлення помсти. Фурii – iх давньоримський вiдповiдник.
20
Кефал – один iз п’яти учасникiв сократiвського дiалогу в «Державi» Платона.
21
Ксенофонт (бл. 430–355/354 рр. до н. е.) – давньогрецький афiнський iсторик, вiйськовий дiяч i фiлософ, учень Сократа. Фукiдiд (бл. 460 – бл. 400 рр. до н. е.) – давньогрецький афiнський вiйськовий дiяч та iсторик.
22
Фукiдiд. «Історiя Пелопоннеськоi вiйни».
23
Есхiл. «Агамемнон».
24
Пер. А. Содомори.
25
Данте. «Божественна комедiя. Пекло».
26
Досл. «третя рима» (iт.), точнiше – терцина – строга поезiя, написана терцетами зi схемою римування aba bcb cdc i т. д.
27
Воллас Стiвенс. «Недiльний ранок» (пер. О. Луцишиноi).
28
У всiй сукупностi (фр.).
29
«Вакханки» – останнiй твiр Еврiпiда (бл. 480 – бл. 406 р. до н. е.).
30
Менади («несамовитi») – один з епiтетiв вакханок, супутниць Дiонiса.
31
Пор.: «Надii збавтесь. Як сюди ступили…» (Данте. «Божественна комедiя. Пекло»; пер. М. Стрiхи.)
32
Ідеться про персонiфiкованi автомобiлi: з роману С. Кiнга «Крiстiна» та машину для автоперегонiв iз дитячоi книги Я. Флемiнга «Chitty-Chitty-Bang-Bang», згодом екранiзованоi.
33
Роздiл лiнiйноi алгебри та функцiонального аналiзу.
34
«Камiкадзе» – коктейль, що складаеться з рiвних частин горiлки, апельсинового лiкеру трипл-сек та лаймового соку.
35
Палi (Pali) – давня мова iндоевропейськоi сiм’i в Індii, мова письмового канону священних текстiв буддiйськоi школи тхеравада.
36
«Як вам це сподобаеться» – одна з раннiх комедiй В. Шекспiра.
37
Артур Едвард Пеппер-мол. (1925–1982) – вiдомий американський саксофонiст i кларнетист.
38
Широко вiдома в англомовному свiтi французька фраза «Voulez-vous coucher avec moi?» – «Чи не переночуете ви зi мною?»
39
Скептичний штат (The Show-Me State) – офiцiйне прiзвисько штату Мiссурi, найбiльшим мiстом якого е Сент-Луiс, що його уродженцем е Т. С. Елiот.
40
Теодор Рузвельт-молодший (1858–1919) – 26-й президент США (1901–1909), що вважаеться одним iз видатних лiдерiв нацii.
41
Сильвiя Плат (1932–1963) – американська поетеса, що вважаеться засновницею жанру «сповiдальноi поезii».
42
Бенджамiн Джоветт (1817–1893) – вiдомий викладач Оксфордського унiверситету, адмiнiстратор-реформатор, богослов i перекладач Платона й Фукiдiда.
43
Зiпсоване iсп. Аndale! Аndale!, «Ворушись! Ворушись!» – характерна фраза «найшвидшого мишеняти Мексики», Прудкого Гонсалеса, з мультиплiкацiйних серiй компанii «Warner Bros.»
44
«Парменiд» – один iз найскладнiших для розумiння дiалогiв Платона.
45
«Радiсний» i «Замислений» (1645) – парна iдилiчна пастораль англiйського поета, лiтератора, мислителя та полiтичного дiяча Джона Мiльтона (1608–1647).
46
Могоки, «Хранителi схiдних дверей» – найсхiднiше плем’я Гауденосаунi, конфедерацii iрокезьких народностей, що колись селилися в долинi р. Могок.
47
Авгури – у Стародавньому Римi жерцi-провiсники волi богiв за польотом птахiв.
48
Стереоптикон – рiзновид проектора («чарiвного лiхтаря») для демонстрацii зображень iз прозорого плiвкового носiя, що мае двi лiнзи, розташованi одна над одною.
49
Гесiод (VIII–VII ст. до н. е.) – давньогрецький поет, автор епiчноi поеми про появу свiту й народження богiв «Теогонiя» та дидактичного твору «Роботи й днi».
50
Жозефiна Бейкер, при народженнi Фрiда Джозефiн Мак-Дональд (1906–1975) – американка з походження, французька темношкiра виконавиця, ведета (акторка кабаре).
51
Тип статуi статичного юнака-атлета, типовий для архаiчного перiоду розвитку давньогрецькоi скульптури.
52
«Чорна смерть» – пандемiя бубонноi чуми, що уразила Старий свiт у 1346–1353 рр.
53
Пол Джексон Поллок (1912–1956) – вiдомий американський художник, один iз головних представникiв абстрактного мистецтва: вiн розстеляв полотно на пiдлозi й бризкав на нього фарбою, домагаючись несподiваних ефектiв.
54
«Вдовиний майданчик» (англ. widow ’s walk) – пiднята над дахом приватного будинку оглядова платформа з поручнями.
55
Марi Кореллi, справжне iм’я Мерi Мак-Кей (1855–1924) – англiйська письменниця, мiстик. «Хлопцi Ровери» – великий цикл п
Страница 61
длiткових книг Артура Вiнфiлда (справжне iм’я Едвард Стрейтмаер, 1862–1930) про життя й пригоди братiв Роверiв, курсантiв вiйськового училища.56
«(Про) Лондон» («Of London», 1790) – це опис визначних мiсць Лондона, складений валлiйським природознавцем, мандрiвником, письменником та антикваром Томасом Пеннантом (1726–1726).
57
Скотт Джоплiн (бл. 1867/68 – 1917) – темношкiрий американський композитор i пiанiст, прозваний «королем регтайму» – синкопованоi танцювальноi музики, що вважаеться одним iз прямих попередникiв джазу.
58
Флоренц Едвард «Фло» Цигфельд-мол. (1867–1932) – бродвейський iмпресарiо, вiдомий циклом складних у технiчному планi постановок «Кабаре Цигфельда» з громiздкими декорацiями, обов’язковим елементом яких часто ставали спiральнi сходи.
59
«Auld Lang Syne» (досл. шотл. «дуже давно») – поезiя шотландського поета Роберта Бернса (1759–1796), складена 1788 р. на основi народноi пiснi, пiд мотив якоi й виконуеться в нашi днi. Їi приспiв тут наведено за перекладом М. Лукаша.
60
Толос (?????) – антична архiтектурна структура, кiльце колон, що пiдтримують сферичний дах, рiзновид альтанки. Доричний ордер – найстарiший i найпростiший канонiчний архiтектурний ордер (рiзновид композицii). Стенфорд Вайт (1853–1906) – вiдомий американський архiтектор, одна зi знакових постатей Американського вiдродження в архiтектурi 1876–1917 рр. Девiд Ворк Грiффiт (1875–1948) – видатний американський кiнематографiст, режисер i сценарист, пiонер технологiй кiнозйомки. Сесiл Блаунт Де Мiлл (1881–1959) – американський кiнематографiст, режисер, сценарист, монтажист.
61
«Безплiдна земля» – знаменита модернiстська поема Т. С. Елiота, насичена численними культурними алюзiями.
62
«Їi думки блукали спочатку без певноi мети, як ii собачка, що крутилась тудисюди по полю…» (Гюстав Флобер. «Панi Боварi»; пер. М. Лукаша). Левретка (вiд фр. li?vre, «заець») – малий iталiйський хорт.
63
Пригодницький роман англiйського письменника Сакса Ромера (1883–1959) «Fu Manchu’s Bride» (1933).
64
Луi де Рувруа, герцог де Сен-Сiмон (1675–1755) – французький придворний i вiйськовий дiяч, королiвський мушкетер, автор знаменитих щоденникiв, уперше опублiкованих майже за пiвстолiття пiсля його смертi.
65
У магазин тютюнових товарiв.
66
«Марi принесла овочi своему братовi» (фр.).
67
Александер Поуп (1688–1744) – англiйський поет, публiцист, перекладач, автор поеми «Украдений кучерик», що високим стилем оповiдае про тривiальну пригоду.
68
Справу зроблено (лат.).
69
Родон Кроулi – один iз головних персонажiв роману англiйського письменника Вiльяма Мейкпiса Теккерея (1811–1863) «Ярмарок суети».
70
Джон Констебль (1776–1837) – видатний англiйський художник-пейзажист, представник романтичноi течii в образотворчому мистецтвi.
71
«The Whiffenpoof Song» – пiсня-вiзитiвка акапельного хору Єльського унiверситету, складена за мотивами поезii Редьярда Кiплiнга «Офiцери-джентльмени».
72
«Kiwanis International» – громадська органiзацiя, заснована в США у 1915 р. i покликана сприяти налагодженню дiловоi та професiйноi етики. Члени клубiв «Kiwanis» органiзовують щотижневi обiди.
73
«Говоримо iталiйською» (iт.).
74
Багатство (фр.).
75
Джон Донн (1572–1631) – англiйський лiтератор, священик Англiканськоi церкви, видатний поет-метафiзик.
76
Айзак Волтон (бл. 1594–1683) – менш вiдомий англiйський лiтератор, якому славу свого часу принiс збiрник прозових та поетичних творiв про риболовлю «The Compleat Angler» (1653).
77
Чудово (фр.).
78
Руперт Чонер Брук (1887–1915) – англiйський поет, автор iдеалiстичних военних вiршiв.
79
«Бригадун» («Brigadoon», 1947) – популярний мюзикл про романтичнi пригоди двох туристiв у таемничому шотландському селi, яке з’являеться тiльки раз на сто рокiв.
80
Блу-Ридж (Blue Ridge, Блакитний хребет) – окремiшня фiзико-географiчна область у центральнiй частинi Аппалачiв, вкрита густими лiсами.
81
Ідеться про знамениту мармурову статую iмператора Августа (63 р. до н. е. – 19 р. н. е.) у повний зрiст, знайдену в 1863 р. в римському передмiстi Прима-Порта.
82
Молюскiв (iт.).
83
Гаутама – прiзвище iсторичного Будди, Сiддгартхи Гаутами (VI–V ст. до н. е.).
84
Слова з рок-пiснi англiйського музиканта Браяна Іно (н. 1948 р.) «King’s Lead Hat».
85
Див.: Джек Лондон. «Бiла тиша».
86
Пантеон («[храм] усiх богiв») – шедевр давньоримськоi центрично-купольноi архiтектури, збудований у 118–128 рр.
87
Вiв’ен Лi, при народженнi – Вiв’ен Мерi Гартлi (1913–1967) – видатна англiйська акторка кiно i театру.
88
Сiтвелли – представники впливовоi в мiжвоенний перiод лондонськоi лiтературноi родини.
89
