Страница 1

Бiле Ікло
Джек Лондон


Бiблiотека пригод
Молодий iнженер Вiдон Скотт, подорожуючи Аляскою в пошуках золотоi жили, стае випадковим свiдком кривавого двобою бойцових собак. Викупивши у жорстокого хазяiна вовка-пса на прiзвисько Бiле Ікло, вiн не тiльки врятовуе його вiд загибелi, але й приручае. Народжений у вiльному пiвнiчному лiсi, Бiле Ікло стае вiрним другом людини.





Джек Лондон

Бiле Ікло





Передмова

Чоловiк серед чоловiкiв





Джек Лондон (1876–1916) прожив коротке й фантастично яскраве життя, сповнене пригод i вiдчайдушних учинкiв. Його життевий досвiд був величезним. Уже ставши вiдомим письменником, вiн згадував: «У п’ятнадцять рокiв я був чоловiком, рiвним серед чоловiкiв». Джековi Лондону не вдалося здобути систематичноi освiти, але з раннього дитинства вiн мав пристрасть до читання. Щоб прогодувати сiм’ю, що бiдувала, мешкала у нетрях передмiстя Сан-Франциско Окленда, йому довелося перепробувати десятки професiй, бiльшiсть iз яких були пов’язанi з морем. У десять рокiв вiн був змушений заробляти продажем газет. На заощадженi мiдяки Джек купив свiй перший човен i став виходити у затоку Сан-Франциско. Там вiн набув першi мореплавнi навички i через декiлька рокiв придбав бiльший вiтрильник, щоб пристати до «устричних пiратiв», що промишляли грабуванням садкiв, у яких вирощували iстiвних молюскiв. Це було смертельно небезпечне ремесло – власники садкiв стрiляли без попередження, захопивши зненацька грабiжникiв «на гарячому», i Джек не затримався надовго серед пiратiв – вiн прагнув чесного заробiтку.

У пошуках роботи йому довелося кочувати по краiнi разом iз «хобо» – професiйними бродягами, аж поки 1896 року не вибухнула клондайцька «золота лихоманка». Десятки тисяч «шукачiв щастя» потягнулися на Аляску. На взятi в борг грошi Джек придбав старательське спорядження й вирушив у далеку путь у порт Доусон. Довелося плисти морем, потiм iз вантажем близько тонни подолати Чилкутський перевал, а далi пройти на човнi проти течii рiчки Юкон декiлька сот кiлометрiв до Клондайку, де золото, за чутками, «валялося пiд ногами».

Майбутнiй письменник витримав усi цi тяжкi випробування, зокрема й полярну зимiвлю в напiвзруйнованiй хатi старателiв. Це й стало його головною школою.

Тисячi людських доль промайнули перед очима Джека Лондона, у багатьох драматичних подiях початку ХХ столiття вiн брав участь особисто, i весь цей величезний матерiал iз часом утiлився в десятки романiв i сотнi оповiдань. Початок його творчого шляху був справдi нелегким. Юний Джек повернувся з Аляски, перехворiвши на цингу, витративши всi заробленi грошi, але так i не знайшовши золота. 1898 року в майбутнього славетного письменника не було нi копiйки навiть на iжу. Проте вiн не занепав духом – i через декiлька мiсяцiв прийшов перший успiх. Іще до поiздки на Аляску вiн опублiкував оповiдання в однiй з газет, що виходила в Сан-Франциско, i тепер писав, розсилаючи рукописи по редакцiях i регулярно дiстаючи вiдмови. Та одного чудового ранку листоноша принiс два конверти з повiдомленнями, що його оповiдання взятi одразу в два лiтературнi журнали. Серед них був i широко вiдомий згодом «За тих, хто в дорозi» – маленький шедевр автора-початкiвця. Гонорар становив близько сорока доларiв, i це дало Джековi змогу взяти напрокат друкарську машинку. Уже в серединi ХХ столiття один iз дослiдникiв творчостi письменника пiдрахував, що враження вiд, здавалося б, невдалоi поiздки на Аляску, перетворившись у книжки i збiрники оповiдань, принесли Джековi Лондону бiльше, нiж найбагатшi розсипи вдалому золотошукачевi.

Серед творiв письменника, присвячених Пiвночi, «Бiле Ікло», що побачив свiт 1906 року, стоiть окремо й по праву залишаеться однiею з найкращих у свiтовiй лiтературi книг про тварин. Але головнi достоiнства цiеi повiстi полягають навiть не в разючих достовiрних картинах життя природи Пiвнiчноi Канади. Свiт людей, побачений очима головного героя-вовка, з’являеться перед читачами в усiй його суровiй суперечностi, а доля самого Бiлого Ікла неабияк подiбна до долi творця цього незабутнього образу. Недарма ранчо, що його письменник почав будувати наприкiнцi життя в Калiфорнii, мало назву «Будинок Вовка».

До створення «Бiлого Ікла» Джек Лондон уже був одним iз найвiдомiших i найпопулярнiших американських письменникiв. Славу йому принесли незвичайнi книжки – захопливi, такi, що хвилюють i нiкого не залишають байдужим. Так, 1902 року вiн приiхав до Англii й оселився в лондонському передмiстi Іст-Енд – в одному з найжахливiших нетрiв Захiдного свiту. Митець поставив перед собою завдання – чесно написати про людей, яких влада позбавила засобiв до iснування й змусила вести злидарський спосiб життя. Книга «Люди безоднi» стала суворим викриттям соцiальноi несправедливостi й одним iз найяскравiших свого часу виступiв на захист людських чеснот. 1904 року письменник вирушив вiйськовим кореспондентом на росiйсько-японську вiйну. Японська влада не допустила його в район бойових дiй, i тодi Джек Лондон спробував пробратися

Страница 2

в Маньчжурiю на китайськiй джонцi, але був заарештований японськими вiйськовими й кинутий до в’язницi. У в’язницi вiн працював над книжкою «Морський вовк», що стала однiею з вершин його творчостi. Пiсля повернення на батькiвщину побудував вiтрильно-моторну яхту «Снарк», щоб утiлити свою давню мрiю – здiйснити кругосвiтню подорож. У морi, на шляху до Гавайських островiв, вiн почав писати свого «Мартiна Ідена» – один iз найбiльших витворiв американськоi лiтератури, справжнiй гiмн силi людського духу.

До 1913 року слава Джека Лондона досягла зенiту – його книги виходили величезними накладами, письменника порiвнювали з такими видатними майстрами, як Роберт Стiвенсон, Герман Мелвiлл i Редьярд Кiплiнг. Одначе здоров’я його похитнулося – далися взнаки старi травми й недуги, перенесенi замолоду. Його мучив найсильнiший бiль, який письменник намагався все частiше заглушити алкоголем. Цього ж року внаслiдок пожежi загинув недобудований «Будинок Вовка», у якому Джек Лондон розраховував прожити до кiнця життя.

Вiд цього удару вiн уже не оговтався. 1916 року смертельна хвороба обiрвала життя письменника.

Джек Лондон був одним iз найчудовiших людей свого часу – чистий i чесний, що не боявся жодноi працi, не знав зневiри, вiдважний, добрий, щедрий i веселий.




Частина перша





Роздiл І

У погонi за м’ясом


Темний хвойний лiс височiв обабiч скутого кригою водного шляху. Вiтер, який незадовго перед тим пронiсся, зiрвав iз дерев бiлий снiговий покрив, i в сутiнках, що надходили, вони стояли чорнi та зловiснi, нiби припавши одне до одного. Нескiнченне мовчання огорнуло землю. Це була пустеля – безжиттева, нерухома, i тут було так холодно й самотньо, що навiть не вiдчувалося смутку. У цьому краевидi можна було помiтити радше схожiсть до смiху, але смiху, який страшнiший за скорботу, смiху безрадiсного, як посмiшка сфiнкса, холодного, як лiд. То вiчнiсть, премудра й непорушна, глузувала зi суетностi життя й марностi його зусиль. Це була пустеля – дика, безжальна пiвнiчна пустеля.

І все-таки в нiй було життя, насторожене й зухвале. Уздовж замерзлого водного шляху повiльно рухалася зграя вовкоподiбних собак. Їхня скуйовджена шерсть була вкрита iнеем.

Подих, що виходив з iхнiх пащ, негайно ж замерзав у повiтрi й, осiдаючи у виглядi пари, утворював на шерстi крижанi кристали. На них була шкiряна упряж; такими самими посторонками вони були упряженi в сани, що тяглися позаду. Нарти не мали полозiв; вони були зробленi з грубоi березовоi кори й усiею своею поверхнею лежали на снiгу. Переднiй край iх був трохи загнутий догори, i це давало iм змогу пiдминати пiд себе верхнiй м’якший шар снiгу, що пiнився спереду, наче гребiнь хвилi. На нартах лежав мiцно прив’язаний вузький довгий ящик i лежали ще деякi речi: ковдра, сокира, кавник i сковорода, але насамперед упадав у вiчi довгастий ящик, що займав бiльшу частину мiсця.

Спереду на широких канадських лижах крокувала, пробиваючи собакам дорогу, людина. За нартами йшла iнша, а на нартах у ящику лежала третя людина, шлях якоi був закiнчений, людина, яку пустеля перемогла i вбила, назавжди позбавивши ii нагоди рухатися й боротися. Пустеля не терпить руху. Життя ображае ii, тому що життя – це рух, а вiчне прагнення пустелi – знищити рух. Вона заморожуе воду, щоб зупинити ii плин до моря; вона виганяе сiк iз дерев, доки вони не промерзнуть до свого найпотужнiшого серця, але найлютiше й найбезжальнiше пустеля душить i переслiдуе людину, найбентежнiший прояв життя, вiчний протест проти закону, за яким усякий рух незмiнно приводить до спокою.

Спереду й позаду нарт, безстрашнi та неприборканi, йшли тi двое людей, якi ще не вмерли. Вони були закутанi в хутра й м’якi дубленi шкури. Брови, щоки та губи в них були так густо вкритi iнеем, який осiв на обличчя вiд iхнього морозного подиху, що риси iх майже неможливо було розрiзнити. Це надавало iм вигляду якихось замаскованих примар, котрi проводжають у потойбiчний свiт iще одну примару. Але пiд цими масками були люди, що бажали проникнути в царство розпачу, глузування й мертвоi тишi, маленькi iстоти, що прагнули грандiозних пригод, боролися з могутнiстю краiни, далекоi, чужоi та безжиттевоi, як безоднi простору. Вони йшли мовчки, зберiгаючи подих для важкоi роботи тiла. Тиша, що насунулася зусiбiч, тиснула на них своею майже вiдчутною присутнiстю. Вона тиснула на iхнiй мозок так, як повiтря силою багатьох атмосфер тисне на тiло водолаза, що спустився на глибину, тиснула всiею вагою нескiнченного простору, всiм жахом невiдворотного вироку. Тиша проникала в найглибшi звивини мозку, вичавлюючи з нього, мов сiк iз винограду, всi помилковi пристрастi й захоплення, будь-яку схильнiсть до самозвеличення; вона тиснула так, поки люди самi не починали вважати себе обмеженими й маленькими, незначними крихтами та мошками, що загубилися зi своею жалюгiдною мудрiстю й короткозорим знанням у вiчнiй грi слiпих стихiйних сил.

Минула одна година, друга… Блiде свiтло короткого безсонячного дня майже згасло, коли в тихому повiтр

Страница 3

раптом пролунав слабкий вiддалений скрик. Вiн швидко пiдсилювався, поки не досяг найвищоi напруги, протяжно пролунав, тремтливий i пронизливий, i знову повiльно завмер удалинi. Його можна було б прийняти за лемент загиблоi душi, якби не рiзко виражений вiдтiнок тужливоi злостi й болiсного голоду. Людина, що йшла попереду, озирнулась, i очi ii зустрiлися з очима людини, котра йшла позаду. І, переглянувшись понад вузьким довгастим ящиком, вони кивнули один одному головою. Другий лемент iз гостротою голки прорiзав тишу. Обидвi людини визначили напрямок звуку: вiн iшов звiдкись позаду, зi снiговоi рiвнини, яку вони щойно залишили. Третiй лемент почувся трохи лiворуч вiд другого.

– Бiлле, вони йдуть слiдом за нами, – сказав чоловiк, що рухався попереду.

Голос його лунав хрипло й неприродно, i говорив вiн iз помiтним зусиллям.

– М’ясо стало рiдкiстю, – вiдповiв його товариш. – Ось уже кiлька днiв, як нам не траплявся слiд зайця.

Пiсля цього вони притихли, й далi уважно прислухались до верескiв, якi лунали позаду, то тут, то там.

Коли настала темрява, вони спрямували собак до групи ялинок, що вивищувалися край дороги, i зупинилися на ночiвлю. Труну поставили бiля багаття, i вона була iм одночасно за лаву i стiл. Собаки, збившись докупи з вiддаленого краю вогнища, гарчали та гризлися мiж собою, не виявляючи жодного бажання поганяти в темрявi.

– Менi здаеться, Генрi, що вони щось надто завзято тиснуться до багаття, – сказав Бiлл.

Генрi, що сидiв навпочiпки коло багаття й опускав у цей момент шматочок льоду в каву, щоб осадити гущу, махнув у вiдповiдь. Вiн не вимовив анi слова доти, поки не сiв на труну й не взявся до iжi.

– Вони знають, де безпечнiше, – вiдповiв вiн, – i волiють iсти самi, нiж стати iжею для iнших. Собаки розумнi тварини.

Бiлл похитав головою:

– Ну, не знаю…

Товариш iз подивом глипнув на нього.

– Уперше чую, що ти не визнаеш за ними розуму, Бiлле!

– Генрi, – вiдповiв той, задумливо розжовуючи боби, – чи помiтив ти, як вони виривали сьогоднi один в одного кавалки, коли я годував iх?

– Так, лютiше, нiж завжди, – погодився Генрi.

– Скiльки в нас собак, Генрi?

– Шiсть.

– Добре, Генрi… – Бiлл на хвилину зупинився нiби для того, щоб додати своiм словам iще бiльшоi ваги. – Так, у нас шiсть собак, i я взяв iз мiшка шiсть рибин. Я дав кожному по рибинi й… Генрi, однiеi риби менi не вистачило!

– Ти помилився в пiдрахунку!

– У нас шiсть собак, – холоднокровно повторив Бiлл. – І я взяв шiсть рибин, але Одновухий залишився без риби. Я повернувся й узяв iз мiшка ще одну рибу.

– Маемо тiльки шiсть псiв, – пробурмотiв Генрi.

– Генрi, – вiв далi Бiлл, – я не кажу, що то всi були собаки, але по рибинi отримали семеро.

Генрi перестав iсти й через вогонь перерахував очима собак.

– Їх тiльки шестеро, – сказав вiн.

– Я бачив, як одна тiкала снiгом, – наполегливо заявив Бiлл. – Їх було семеро.

Генрi спiвчутливо подивився на нього.

– Знаеш, Бiлле, я буду дуже радий, коли ця подорож завершиться.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Менi здаеться, це становище починае нервувати тебе й тобi ввижаються примарнi речi.

– Я сам подумав про це, – серйозно зауважив Бiлл, – i тому, коли вiн утiк, я ретельно оглянув снiг i знайшов його слiди. Потiм я уважно перерахував собак: iх було тiльки шестеро. Слiди ще збереглися на снiгу. Хочеш, я покажу тобi iх?

Генрi нiчого не вiдповiв i далi мовчки жував. Закiнчивши iсти, вiн випив кави й, обтерши рот тильною стороною руки, сказав:

– Отже, ти гадаеш…

Протяжливий, лиховiсний крик, що пролунав звiдкись iз темряви, перервав його.

Генрi притих, прислухався й, показуючи рукою вбiк, звiдки донеслося скиглення, закiнчив:

– Що, це був один iз них?

Бiлл махнув головою.

– Хай йому чорт! Я не можу уявити собi нiчого iншого. Ти й сам бачив, як занепокоiлися собаки.

Виття i скиглення у вiдповiдь прорiзали тишу, перетворюючи безмовнiсть у божевiлля. Звуки було чути з усiх бокiв, i собаки, з остраху притискаючись один до одного, так близько пiдiйшли до вогню, що на них почав жеврiти смух. Бiлл пiдкинув дров у багаття й закурив люльку.

– А менi все-таки здаеться, що ти трохи того… несповна розуму, – промовив Генрi.

– Генрi… – Вiн не поспiшаючи закурив, перш анiж говорити. – Я думаю про те, наскiльки вiн щасливiший вiд нас iз тобою.

Бiлл тицьнув великим пальцем у ящик, на якому вони сидiли.

– Коли ми помремо, – докинув вiн, – це буде щастям, якщо знайдеться вдосталь камiння, щоб нашi трупи не перепали собакам.

– Але в нас немае нi друзiв, анi грошей, анi багато чого iншого, що було в нього, – заперечив Генрi. – Навряд чи хтось iз нас може розраховувати на пишний похорон.

– Не розумiю я, Генрi, що могло змусити ось цього чоловiка, що у своiй батькiвщинi був лордом абощо й нiколи не мав потреби нi в iжi, нi в житлi, – що могло змусити його сунутися в цей Богом забутий край!

– Вiн мiг би дожити до глибокоi старостi, якби залишився вдома, – погодився Генрi.

Бiлл вiдкрив рот, щоб загово

Страница 4

ити, але передумав i кинув погляд у темряву, що обступила iх зусiбiч. У нiй не можна було розрiзнити контурiв, i тiльки можна було помiтити пару очей, що блищали, як жаринки. Генрi кивком голови вказав на другу пару очей, потiм i на третю. Цi променистi очi оточували стоянку. Часом яка-небудь пара рухалася й зникала, але негайно ж з’являлася знову.

Неспокiй серед псiв увесь час зростав, i, охопленi страхом, вони раптом скупчилися бiля багаття, намагаючись заповзти пiд ноги людям. У звалищi один iз собак упав коло самого вогню й жалiбно завив зi страху; у повiтрi розвiявся запах обсмаленого смуху. Шум i збентеження змусили коло сяйних очей тривожно зарухатися й навiть вiдступити, але щойно все заспокоiлося, коло знову зiмкнулося.

– Кепська справа, брате, коли немае набоiв.

Бiлл витрусив трубку й став допомагати товаришевi ладнати постiль iз ковдр i хутра на ялинових гiлках, якi вiн розклав на снiгу ще до вечерi. Генрi пробурмотiв щось i взявся розшнуровувати мокасини.

– Скiльки в тебе залишилося набоiв? – запитав вiн.

– Три, – пролунала вiдповiдь. – Хотiв би я, щоб iх було триста; я б тодi показав iм, чорт забирай.

Бiлл сердито пригрозив кулаком убiк жаристих очей i почав знiмати мокасини перед вогнем для просушування.

– Хоч би мороз цей ущух абощо, – вiв далi Бiлл, – от уже два тижнi як тримаеться п’ятдесят градусiв нижче нуля. Ех, краще б не затiвати цiеi подорожi, Генрi. Не подобаються менi щось нашi справи. Хай би якомога швидше все скiнчилося, щоб сидiти нам коло вогню у форту Мак-Геррi й грати в карти – от чого я хотiв би!

Генрi пробубонiв щось i полiз пiд ковдру. Вiн почав був уже засинати, коли його розбудив голос товариша.

– Скажи, Генрi, той, iнший, який прийшов i отримав рибу – чому собаки не кинулися на нього?… От що мене дивуе!

– Чого це ти так захвилювався, Бiлле? – пролунала сонна вiдповiдь. – Ранiше з тобою цього не траплялося. Замовкни й дай менi заснути. Мабуть, у твоему шлунку накопичилося багато кислот – ось ти й нервуеш.

Люди спали, важко дихаючи, загорнувшись единою ковдрою. Вогонь багаття згасав, i коло сяйливих очей замикалося все щiльнiше. Собаки з остраху ближче тулились один до одного, розгнiвано гарчали, коли яка-небудь пара очей занадто наближалася. Раптом Бiлл прокинувся вiд гучного гавкання. Вiн обережно виповз iз-пiд ковдри, щоб не перервати сон товариша, i пiдкинув дров у багаття. Коли вогонь розгорiвся, коло жаристих очей трохи розширилося. Погляд Бiлла випадково впав на собак, що скупчилися. Протерши очi, вiн глянув уважнiше. Потiм знову заповз пiд ковдру.

– Генрi, – покликав вiн, – агов, Генрi!

Генрi забурчав спросоння:

– Ну, що там iще?

– Нiчого особливого, тiльки iх знову семеро. Я щойно порахував.

Генрi вiдповiв на цю звiстку гучним хропотом.

Уранцi вiн прокинувся першим i збудив Бiлла. Була вже шоста година, але на свiтання треба було очiкувати не ранiше дев’ятоi, i Генрi в темрявi взявся готувати снiданок. Бiлл тим часом згортав ковдри й готував нарти.

– Скажи, Генрi, – раптом запитав вiн, – скiльки, ти кажеш, у нас було собак?

– Шiсть, – вiдповiв Генрi.

– Неправда! – урочисто заявив Бiлл.

– А що, знову сiм?

– Нi, п’ять. Одного немае.

– Прокляття! – оскаженiло викрикнув Генрi й, полишивши приготування iжi, пiшов рахувати собак.

– Ти маеш рацiю, Бiлле, Пузир зник.

– І, напевно, вiн полетiв стрiлою, якщо вже зважився втекти.

– Не думаю. Вони просто зжерли його. Закладаюся, що вiн добряче верещав, коли вони встромлювали в нього зуби… проклятi!

– Вiн завжди був дурним псом, – зауважив Бiлл.

– Але не настiльки, щоб у такий спосiб позбавити себе вiку, – заперечив Генрi.

Вiн змiряв допитливим поглядом собак, що зосталися, оцiнюючи кожного з них.

– Упевнений, що нiхто iз цих не утнув би такоi дурницi.

– Цих i ломакою не прогнати вiд багаття, – пiдмiтив Бiлл. – Але я завжди гадав, що Пузир погано закiнчить.

І це було всiею епiтафiею над собакою, що загинув у пiвнiчнiй пустелi; але iншi пси й навiть люди задовольнялися епiтафiею коротшою.




Роздiл ІІ

Вовчиця


Поснiдавши й склавши в нарти елементарне табiрне спорядження, мандрiвники повернулися спиною до приманливого багаття й покрокували вперед, назустрiч темрявi. Повiтря вiдразу озвалося жалiсним виттям, з усiх бокiв лунали голоси, що перегукувалися мiж собою в нiчних сутiнках. Розмова стихла. Близько дев’ятоi години почало свiтати. Опiвднi пiвденний край неба набув рожевого кольору, i на ньому чiтко виступила лiнiя обрiю, вiдокремлюючи опуклою ознакою пiвнiчний край вiд краiн полудневого сонця. Але рожева фарба незабаром зникла. Сiре денне свiтло трималося до третьоi години, потiм i воно згасло, поступившись мiсцем темнiй полярнiй ночi, що огорнула своiм покривалом безмовну пустельну землю.

Темрява згущалася; крики праворуч, лiворуч i позаду лунали чимраз виразнiше, а iнодi чулися так близько, що бентежили виснажених собак, на кiлька секунд викликаючи в них панiку.

Пiсля чергового переполоху, коли Бiлл i Генрi в

Страница 5

рягли тварин у посторонки, Бiлл сказав:

– Добре, якби вони знайшли де-небудь дичину й дали нам спокiй.

– Так, вони неабияк дратують, – вiдгукнувся Генрi.

До наступноi зупинки чоловiки не вимовили анi слова.

Генрi стояв, нахилившись над казаном, у якому кипiли боби, i пiдкидав у нього шматочки льоду, аж раптом до вух його долетiв звук удару, покрик Бiлла й гострий злiсний виск болю, що пролунав iз-помiж гурту собак. Вiн здригнувся вiд несподiванки, але вчасно випрямився та побачив розмитий контур звiра, що тiкав снiгом у темряву. Потiм вiн глянув на Бiлла, що стояв серед собак iз виразом чи то радостi, чи то здивування на обличчi. В однiй руцi вiн тримав товстий кийок, а в другiй – кавалок сушеноi лососини.

– Вiн вихопив у мене половину рибини, – повiдомив Бiлл, – але я встиг-таки вдало вiдлупцювати його. Ти чув, як вiн заверещав?

– Хто ж це був? – запитав Генрi.

– Я не встиг розгледiти. Але в нього були чорнi ноги й паща, i шерсть, – i, можливо, вiн схожий на собаку.

– Напевно, приручений вовк!

– До бiса ручний, якщо вiн приходить щоразу пiд час годування, щоб дiстати свою порцiю риби.

Уночi, коли пiсля вечерi вони сидiли на довгастому ящику, затягуючи своi люльки, коло сяйних цяток зiмкнулося щiльнiше.








– Хотiв би я, щоб вони натрапили на череду лосiв i забули про нас, – зауважив Бiлл.

Генрi якось недоброзичливо забурчав, i близько чвертi години тривало мовчання. Вiн спрямував погляд на вогонь, а Бiлл дивився на сяючi очi, якi блищали в темрявi, саме за межами свiтла, що падало вiд багаття.

– Хотiлося б менi бути вже в Мак-Геррi, – знову почав вiн.

– Замовкни ти, будь ласка, зi своiми бажаннями й припини каркати, – сердито буркнув Генрi. – Це все твоя печiя. Прийми, до речi, ложку соди, вiдразу настрiй полiпшиться, i ти станеш приемнiшим спiврозмовником.

Уранцi Генрi збудила несамовита лайка, що лунала з вуст Бiлла. Генрi пiдвiвся на лiктi, товариш його стояв коло щойно розпаленого багаття з пiднятими догори руками й викривленим вiд злостi обличчям.

– Агов! – вигукнув Генрi, – що трапилося?

– Лягуха зник, – пролунала вiдповiдь.

– Не може бути!

– Кажу тобi, вiн зник.

Генрi вилiз iз-пiд ковдри й попрямував до собак. Вiн ретельно перерахував iх i адресував чергове прокляття темним силам пустелi, що позбавили iх iще одного пса.

– Лягуха був найдужчим iз-помiж усього цугу, – промовив нарештi Бiлл.

– І до того ж вiн був далеко не дурним, – додав Генрi.

Така була друга епiтафiя за цi два днi.

Снiданок минув у сумному мовчаннi, а потiм чотирьох собак, що залишилися, знову впрягли в нарти. День, який настав, нiчим не вiдрiзнявся вiд попереднього. Люди йшли мовчки, серед крижаного моря. Тишу порушував тiльки вереск iхнiх ворогiв, якi незримо прямували за ними. З темрявою, що надходила наприкiнцi дня, вороги, вiдповiдно до свого звичаю, почали наближатися, i крики iх зробилися гучнiшими; собаки хвилювалися, здригалися й кiлька разiв у нападi панiчного жаху плутали посторонки, поширюючи свiй страх i на людей.

– От що вас утримае, дурнi тварини, – сказав того самого вечора Бiлл, самовдоволено оглядаючи свою роботу.

Генрi припинив готувати iжу, волiючи подивитися, у чому рiч. Його товариш не тiльки зв’язав усiх собак, а й з’еднав iх за iндiанським способом ломаками. Навколо шиi кожного собаки вiн причепив шкiряний ремiнь, до якого прив’язав грубу ломаку завдовжки чотири-п’ять футiв. Інший кiнець ломаки був закрiплений за допомогою такого самого шкiряного ременя до вбитоi в землю тички. Собака не мiг перегризти ремiнь, прикрiплений найближчим до нього кiнцем ломаки. Палиця також не давала псу змоги дiстатися ременя з iншого боку.

Генрi схвально хитнув головою.

– Це единий спосiб утримати Одновуха, – сказав вiн. – Вiн може прокусити будь-яку шкуру, як бритвою перерiже. А тепер ми знайдемо iх уранцi неушкодженими й на мiсцi.

– Закладаюся, що так воно й буде! – пiдтвердив Бiлл. – Якщо хоч один пропаде, я вiдмовлюся вiд кави.

– Вони прекрасно розумiють, що в нас немае набоiв, – зауважив Генрi перед тим, як лягати спати, i звернув увагу товариша на блискуче коло, що iх оточило. – Якби ми могли зробити кiлька пострiлiв, вони були б люб’язнiшими. Кожноi ночi вони чимраз наближаються. Вiдведи очi вiд багаття й подивися в темряву. Ось… Чи бачив ти цього?

Деякий час люди стежили за рухами невиразних фiгур за межами вогнища. Позираючи пильно туди, де в пiтьмi свiтилася пара очей, можна було часом розрiзнити контури звiра. Інодi вдавалося навiть помiтити, що вони пересуваються.

Якийсь шум серед собак привернув увагу мандрiвникiв. Одновух видавав уривчастi жалiбнi звуки й смикався, наскiльки дозволяла йому палиця, у темряву, вряди-годи докладаючи вiдчайдушних зусиль, щоб ухопити ломаку зубами.

– Поглянь лишень, Бiлле, – прошепотiв Генрi.

Простiсiнько до багаття м’якою, ледве чутною ходою наближався якийсь звiр, схожий на пса. У його рухах вiдчувалась обережнiсть i зухвалiсть; вiн уважно спостерiгав за людьми, до того ж н

Страница 6

спускаючи очей iз собак. Одновухий смикнувся, наскiльки дозволяла йому палиця, до незваного гостя й тужливо завив.

– Цей дурень Одновух начебто не дуже боiться, – тихо вимовив Бiлл.

– Це вовчиця, – так само тихо промовив Генрi. – Тепер зрозумiло, чому зникли Пузир i Лягуха. Вона слугуе принадою для своеi зграi. Вона заманюе собаку, а потiм решта зграi кидаеться на жертву й з’iдае ii.

Вогонь затрiщав. Головешка з гучним шипiнням вiдкотилася убiк. Вiд цього звуку дивна тварина вiдскочила назад у темряву.

– Генрi, я думаю… – почав Бiлл.

– Що ти думаеш?

– Я думаю, що це той самий звiр, якого я вдарив ломакою.

– У цьому немае жодного сумнiву, – вiдповiв Генрi.

– До речi, чи не здаеться тобi, – вiв далi Бiлл, – що близьке знайомство цього звiра з багаттям е пiдозрiлим, ба навiть зухвалим?

– Вiн, без сумнiву, знае бiльше, нiж треба знати вовковi, що поважае себе – погодився Генрi. – Вовк, який приходить вечорами iсти з собаками, мусить, безперечно, мати великий життевий досвiд.

– У старого Вiллена був якось собака, що втiк до вовкiв, – уголос мiркував Бiлл. – Я це добре знаю, тому що особисто застрелив його серед зграi на оленячому пасовищi поблизу Лiттл-Стака. Старий плакав, як дитина, i казав, що не бачив його три роки; весь цей час вiн був iз вовками.

– По-моему, ти маеш рацiю, Бiлле. Цей вовк – нiхто iнший, як собака, i, напевно, не раз отримував рибу з рук людей.

– Тiльки б не схибити, i цей вовк, а насправдi собака, незабаром перетвориться в мене просто на м’ясо, – проголосив Бiлл. – Ми не можемо бiльше втрачати тварин.

– Але в тебе залишилося всього-на-всього три набоi, – зауважив Генрi.

– Я зачекаю слушного моменту й вiзьму точний прицiл! – пролунала вiдповiдь.

Уранцi Генрi розпалив вогонь i приготував снiданок пiд хропiння свого товариша.

– Ти так солодко спав, – сказав йому Генрi, – що менi забракло духу будити тебе.

Бiлл сонно взявся до iжi. Помiтивши, що чашка його порожня, вiн потягнувся за кавою. Але кавник стояв далеко, бiля Генрi.

– Скажи лишень, Генрi, – промовив вiн доброзичливо, – ти нiчого не забув?

Генрi уважно роззирнувся обабiч i заперечливо похитав головою. Бiлл пiдняв порожню чашку.

– Ти не отримаеш кави, – промовив Генрi.

– Невже вся вийшла? – злякано запитав Бiлл.

– Нi!

– Ти, можливо, дбаеш про мое травлення?

– Нi!

Обурення охопило Бiлла:

– У такому разi я вимагаю пояснення, – сказав вiн.

– Машистий зник, – вiдповiв Генрi.

Не поспiшаючи, з виглядом цiлковитоi покори своiй долi Бiлл повернув голову й, не пiдводячись iз мiсця, почав рахувати собак.

– Як це трапилося? – запитав вiн сумним голосом.

Генрi стенув плечима:

– Не знаю. Хiба що Одновух перегриз йому ремiнь. Сам вiн цього зробити не мiг.

– Клятий пес! – Бiлл говорив тихо й серйозно, не виказуючи злостi, що нуртувала в ньому. – Не вдалося перегризти свого, так перегриз Машистому.

– Ну, всi муки Машистого тепер, у будь-якому разi, закiнчилися; вiн, без сумнiву, уже перетравився i стрибае по пустелi в черевi двадцяти вовкiв, – сказав Генрi, i це стало епiтафiею третьому зниклому собацi… – Хочеш кави, Бiлле?

Бiлл заперечно похитав головою.

– Пий! – сказав Генрi, пiднiмаючи кавник.

Бiлл вiдсунув чашку.

– Хай я буду тричi проклятий, якщо вип’ю. Я сказав, що не питиму кави, якщо пропаде собака, тож i не стану пити!

– А кава незрiвнянна, – спокушав товариша Генрi.

Але Бiлл був упертий i поснiдав усухом’ятку, приправляючи iжу лайками на адресу Одновуха, що утнув iз ним таку штуку.

– Сьогоднi ввечерi я прив’яжу iх на досить великiй вiдстанi один вiд одного, – сказав Бiлл, коли вони знову вирушили в дорогу.

Вони подолали не бiльше за сто крокiв, коли Генрi, що йшов попереду, нахилився й пiдняв якийсь предмет, що потрапив йому пiд лижву. Було темно, отже, вiн не мiг роздивитися його, але Генрi впiзнав предмет на дотик. Вiн кинув його назад так, що той ударився в нарти й, вiдскочивши, полетiв пiд ноги Бiлловi.

– Можливо, це тобi знадобиться, – зауважив Генрi.

Бiлл зойкнув вiд несподiванки. Це була палиця, якою вiн прив’язав напередоднi Машистого, – усе, що вiд нього залишилося.

– Вони з’iли його разом зi шкурою, – заявив Бiлл, – навiть ремiнь вiдгризли вiд палицi по обидва боки. Вони страшенно голоднi, Генрi, i вiзьмуться за нас, перш анiж ми закiнчимо подорож.

Генрi зухвало реготнув:

– Вовки, щоправда, нiколи ще так не полювали на мене, але я бачив у своему життi чимало, i проте зберiг свою голову на плечах. Мабуть, знадобиться дещо страшнiше вiд зграi цих докучливих тварин, щоб спекатися твого покiрного слуги. Отак, друже!

– Не знаю, не знаю, – похмуро промимрив Бiлл.

– Ну що, довiдаешся, коли ми доберемося до Мак-Геррi.

– Я щось не надто впевнений у цьому, – наполягав Бiлл.

– Тебе лихоманить, ось у чому справа, – рiшуче зауважив Генрi. – Значна доза хiнiну, i все як рукою знiме. Я займуся твоiм здоров’ям, щойно ми прибудемо в Мак-Геррi.

Бiлл забурчав, виражаючи свое незадоволення цим дiагно

Страница 7

ом, i замовк.

День був такий самий, як i всi iншi. Свiтанок настав близько дев’ятоi години. Опiвднi обрiй забарвився прихованим сонцем, а незабаром по тому на землю насунулися холоднi сiрi сутiнки, якi мусили за три години перетворитися на нiч.

Щойно сонце, зробивши невдалу спробу зiйти над обрiем, остаточно зникло за межею землi, Бiлл висунув iз нарт рушницю й сказав:

– Ти, Генрi, йди навпростець, а я подивлюся, що дiеться навкруги.

– Ти б краще не вiдходив вiд нарт, – висловив свое незадоволення його супутник, – маеш тiльки три набоi, а невiдомо, що ще може статися.

– Хто ж це тепер каркае? – iронiчно зауважив Бiлл.

Генрi нiчого не вiдповiв i пiшов уперед сам-один, кидаючи тривожнi погляди в сiру далечiнь, де зник його товариш. Через годину, скориставшись тим, що нартам довелося зробити великий гак, Бiлл наздогнав iх на поворотi.

– Вони розiйшлися широким колом i не гублять нашого слiду, полюючи водночас на дичину. Цi тварини, бачиш, упевненi, що доберуться до нас, але розумiють, що iм доведеться ще почекати, i намагаються не втрачати нiчого iстiвного.

– Ти хочеш сказати, що вони гадають, буцiмто доберуться до нас, – зауважив Генрi.

Але Бiлл не звернув уваги на його заперечення:

– Я бачив декiлькох, – вiв далi вiн, – вони доволi знесиленi. Можливо, кiлька тижнiв нiчого не iли, крiм Пузира, Лягухи й Машистого, а цим таке стадо не нагодуеш. Вовки настiльки худорлявi, що ребра так i вилазять назовнi, а черева пiдтягнутi пiд самi спини. Вони на все здатнi, кажу тобi, того й гляди збожеволiють, а тодi побачиш, що буде.

Через кiлька хвилин Генрi, що йшов тепер за нартами, видав слабкий застережливий свист. Бiлл обернувся й спокiйно зупинив собак. Слiдом за ними, з’явившись за останнiм поворотом прокладеноi нартами стежки, анiтрошки не ховаючись, бiг якийсь незрозумiлий пухнастий звiр. Морда його була нахилена до землi, й вiн рухався вперед дивною, надзвичайно легкою, плавною ходою. Коли вони зупинялися, зупинявся i звiр, пiднiмаючи при цьому голову й пильно спостерiгаючи за ними; i щораз, коли вiн вiдчував людський дух, нiздрi його здригалися.

– Це вовчиця, – сказав Бiлл.

Собаки вляглися на снiгу, i Бiлл, обминувши iх, пiдiйшов до товариша, прагнучи краще розгледiти дивного звiра, що переслiдував мандрiвникiв протягом кiлькох днiв i позбавив iх уже половини упряжки.

Обнюхавши повiтря, звiр зробив кiлька крокiв уперед. Вiн повторив цей прийом багато разiв, поки не опинився в ста кроках вiд нарт. Отут вiн зупинився бiля групи сосен i, пiдвiвши голову, взявся зором i нюхом вивчати людей, котрi стояли перед ним. Вiн дивився на них дивним розумним поглядом, як собака, але в його очах не було собачоi вiдданостi. Ця розумнiсть була наслiдком голоду, така ж жорстока, як його iкла, така ж безжальна, як найлютiший мороз.

Для вовка звiр був занадто великим; його обтягнутий кiстяк указував на те, що вiн належить до числа найбiльших представникiв своеi породи.

– На зрiст вiн не менше двох iз половиною футiв, якщо рахувати вiд плечей, – мiркував Генрi, – а завдовжки, мабуть, ледь не п’ять футiв.

– Дивне забарвлення для вовка, – додав Бiлл. – Нiколи не бачив таких рудих вовкiв. Дiйсно, що твоя кориця.

Звiр, утiм, не був кольору корицi. І шкуру мав справжню вовчу. Переважно тон ii був сiрий, але з якимось оманливим рудим вiдблиском, який то з’являвся, то знову зникав. Здавалося, тут наявне щось на зразок оптичного обману: то був сiрий, чисто сiрий колiр, то раптом у ньому з’являлися риски й вiдтiнки якогось червонясто-рудого тону, що не можна передати словами.

– Вiн схожий на великого волохатого запряжного собаку, – сказав Бiлл. – І я нiтрохи не здивуюся, якщо вiн почне зараз метляти хвостом.

– Агов, ти, волохатий, – крикнув вiн. – Йди сюди! Як тебе звати?

– Вiн зовсiм не боiться тебе, – розсмiявся Генрi.

Бiлл погрозливо замахнувся й голосно закгарчав; але звiр не виявив ознак страху. Вони помiтили тiльки, що вiн начебто став жвавiшим. Вiн як i ранiше не зводив з людей свого суворого розумного погляду. Це було м’ясо, вiн був голодним, i якби не страх перед людиною, вiн залюбки з’iв би iх.

– Послухай, Генрi, – сказав Бiлл, несвiдомо знижуючи голос до шепотiння. – У нас е три набоi. Але отут перевiрена справа. Схибити не можна. Вiн уже виманив у нас трьох собак. Настав час припинити це. Що ти скажеш?

Генрi ствердно кивнув головою. Бiлл обережно витяг рушницю з-пiд покришки нарт. Але не встиг вiн притулити ii до плеча, як вовчиця тiеi таки митi кинулася вбiк вiд стежки й зникла в хащах дерев.

Чоловiки переглянулися. Генрi протяжно й виразно свиснув.

– І як це я не здогадався! – скрикнув Бiлл, поклавши рушницю на мiсце. – Адже зрозумiло, що вовк, який знае, коли треба з’являтися за своею порцiею пiд час годування собак, мае також знати i вогнепальну зброю. Кажу тобi, Генрi, що ця тварина е причиною всiх наших нещасть. Якби не вона, у нас було б зараз шiсть собак замiсть трьох. Хоч не хоч, Генрi, а я пiду за нею. Вона занадто хитра, щоб ii можна було вбит

Страница 8

на вiдкритому мiсцi. Але я вистежу ii й уб’ю з-пiд куща; це так само надiйно, як те, що мене звати Бiллом.

– Для цього тобi не треба йти аж так далеко, – сказав його товариш. – Якщо вся ця зграя нападе на тебе, твоi три набоi будуть тим самим, що три вiдра води в пеклi. Цi звiрi страшенно голоднi, i якщо тiльки вони нападуть на тебе, Бiлле, то, вважай, свое ти вже вiдспiвав!

Цього дня вони рано зупинилися на ночiвлю. Три собаки не могли тягти нарти так само й з тiею-таки швидкiстю, що шестеро тварин, i вони виказували безумовнi ознаки перевтоми. Мандрiвники полягали рано, i Бiлл заздалегiдь прив’язав собак таким чином, щоб вони не могли перегризти ременi один в одного.

Але вовки ставали все смiливiшими й не раз будили тiеi ночi обох чоловiкiв. Вони пiдходили так близько, що собаки лютували зi страху, i людям доводилося час вiд часу пiдкидати у вогонь дрова, щоб тримати цих заповзятливих мародерiв на достатнiй вiдстанi.

– Я чув розповiдi морякiв про те, як акули переслiдують кораблi, – зауважив Бiлл, залазячи пiд ковдру пiсля того, як багаття знову яскраво запалало. – Цi вовки – сухопутнi акули. Вони знають свою справу краще, нiж ми, i повiр менi, не для моцiону прямують за нами слiдом. Вони доберуться до нас, Генрi. Справдi, доберуться.

– Тебе, дурня, вони вже наполовину з’iли, – гостро заперечив Генрi. – Коли людина починае говорити про свою передчасну смерть, значить, вона вже наполовину загинула. От i виходить, що тебе вже майже з’iли, коли ти так упевнений, що це трапиться.

– Що ж, вони знищували й дужчих людей, анiж ми з тобою, – вiдповiв Бiлл.

– Далебi, припини каркати! Несила менi!

Генрi сердито повернувся на iнший бiк, здивовано вiдзначивши про себе, що Бiлл не виявив ознак роздратування. Бiлл був людиною запальною, i прояв спокою здався Генрi надто пiдозрiлим. Вiн довго мiркував про це перед тим як заснути, i останньою думкою його була така: «А бiдолаха Бiлл дещо струх! Треба буде як слiд узятися за нього завтра!»




Роздiл ІІІ

Крик голоду


День розпочався сприятливо. За нiч не пропало жодного собаки, тож обидва товаришi вирушили в дорогу назустрiч тишi, темрявi й холоду в досить бадьорому настроi. Бiлл начебто забув похмурi передчуття минулоi ночi й весело прикрикнув на собак, коли тi опiвднi на нерiвному мiсцi перекинули нарти в снiг.

Усе змiшалося. Нарти перевернулися догори дном i застрягли мiж стовбуром дерева й великим каменем; довелося випрягати собак, щоб дати всьому лад. Мандрiвники нахилилися над нартами, намагаючись вирiвняти iх, аж раптом Генрi помiтив, що Одновух вiдходить убiк.

– Сюди, Одновуху! – гаркнув вiн, випроставшись i обертаючись убiк собаки.

Але Одновух побiг по снiгу, волочачи за собою посторонки. А там, удалинi, на дорозi, якою вони щойно пройшли, на нього чекала вовчиця. Наблизившись до неi, Одновух раптом нашорошив вуха, потiм уповiльнив кроки й нарештi зупинився. Вiн уважно розглядав ii, але очi його горiли хтивiстю. Вовчиця, здавалося, посмiхнулася йому, вищирившись радше привiтно, нiж загрозливо. Потiм, заграючи, вона зробила кiлька крокiв у напрямку до Одновуха й зупинилася. Одновух також наблизився до неi, усе тiею ж напруженою та обережною ходою, наставивши вуха, пiднявши хвiст i високо закинувши голову.








Вiн хотiв обнюхати ii морду, але вовчиця грайливо й манiрно вiдскочила вбiк. Щойно пес робив крок уперед, вона вiдходила назад. Крок за кроком вона заманювала його все далi вiд людей. Раптом нiби якесь передчуття промайнуло в мозку Одновуха; вiн обернувся й кинув оком на перекинутi нарти, на товаришiв-собак i на двох людей, що кликали його.

Проте всi вагання його швидко розвiялися, коли вовчиця, пiдскочивши ближче, обнюхалася з ним i так само манiрно вiдступила назад, щойно вiн зробив рух до неi.

Тим часом Бiлл згадав про рушницю. Але вона застрягла пiд нартами, що перекинулись, i коли йому вдалося, нарештi, за допомогою Генрi пiдняти iх, Одновух i вовчиця були вже дуже близько одне вiд одного й занадто далеко вiд них, щоб варто було ризикувати набоем.

Надто пiзно зрозумiв Одновух свою помилку. І, перш анiж люди встигли що-небудь запримiтити, вiн обернувся й кинувся бiгти назад до них. Аж тут, пiд прямим кутом до стежки, навперейми собацi, помчала дюжина вовкiв, худих i сiрих. Уся грайливiсть i манiрнiсть вовчицi миттево зникли. З гарчанням кинулася вона на Одновуха. Вiн вiдiпхнув ii плечем i, побачивши, що шлях до нарт перерiзано, побiг в iншому напрямку, щоб дiстатися iх кружним шляхом. Кожноi митi до погонi приеднувалися все новi вовки. Вовчиця бiгла слiдом за Одновухом.

– Куди ти? – сказав раптом Генрi, кладучи руку на плече товариша.

Бiлл скинув iз себе руку Генрi:

– Не можу я бачити цього. Бiльше вони не вiдберуть у нас жодного собаки, я цього не допущу.

З рушницею в руках вiн пiрнув у кущi, що росли обабiч дороги. Його намiри були досить зрозумiлi. Обравши нарти центром кола, яким бiг Одновух, Бiлл хотiв перерiзати на цiй кривiй шлях вовкам. Із рушницею в руках серед бiлого д

Страница 9

я вiн мiг залякати вовкiв i врятувати собаку.

– Гляди, Бiлле! – загарчав йому вслiд Генрi. – Будь обережним! Не ризикуй собою!

Генрi сiв на нарти й став чекати. Йому бiльше нiчого не залишалося. Бiлл уже зник з-перед очей, але Одновух, то щезаючи, то з’являючись, виднiвся серед кущiв i сосен, що росли де-не-де. Генрi вважав його становище безнадiйним. Собака прекрасно усвiдомлював небезпеку, що загрожувала йому, але бiг по зовнiшньому колу, а вовки – по внутрiшньому, меншому. Марно було припускати, що Одновуху вдасться настiльки випередити своiх переслiдувачiв, щоб учасно перетнути iхне коло й дiстатися нарт.

Шляхи iх мусили схреститися. Десь там, у снiгу, зникаючи з його очей за деревами й кущами, – Генрi знав це, – Одновух, Бiлл i вовки повиннi були зiйтися. Це трапилося набагато ранiше, нiж вiн очiкував. Вiн почув пострiл, потiм iще два, один за одним, i сказав собi, що в Бiлла немае бiльше набоiв. Потiм Генрi почув лемент i ревiння. Вiн упiзнав жалiсний i переляканий виск Одновуха, крик пораненого вовка, i це було все. Виття припинилося. Ревiння стихло. Тиша знову спустилася на мертву пустелю.

Генрi довго сидiв на нартах. Йому не треба було йти, щоб з’ясувати, що трапилося. Вiн знав це так само добре, якби бачив усе на власнi очi. Раптом вiн швидко встав i витяг сокиру з нарт, але потiм знову сiв i замислився; собаки, що залишилися, здригаючись усiм тiлом, скрутилися коло його нiг.

Нарештi Генрi важко зiп’явся на ноги, нiби втративши вiдразу всю свою енергiю, i взявся запрягати собак у нарти. Перекинувши через плече мотузку, вiн став тягти iх разом iз собаками. Але Генрi не зайшов далеко. Щойно почало смеркатися, вiн хутко зробив привал i подбав про те, щоб зiбрати якомога бiльше дров. Вiн нагодував собак, зварив i з’iв свою вечерю й приготував собi постiль коло самого вогню.

Але йому не судилося заснути цiеi ночi. Перш анiж вiн устиг заплющити очi, вовки пiдiйшли зовсiм близько. Тепер iх можна було роздивитися, не напружуючи зiр. Вони оточили його й багаття щiльним колом; при сяйвi вогню вiн бачив, що однi з них стояли, iншi лежали, третi, нарештi, пластували на животi або прогулювалися туди й сюди. Деякi навiть спали. Генрi бачив, як вони, скрутившись на снiгу, мов собаки, насолоджувалися сном, про який йому тепер годi мрiяти.

Вiн старанно оберiгав яскравий вогонь, знаючи, що це едина перепона, яка вiдокремлюе його тiло вiд iхнiх голодних пащ. Обидва собаки щiльно тулилися до нього з обох бокiв, нiби шукаючи захисту; вони жалiсно скавучали й злобливо гарчали, коли якийсь iз вовкiв пiдходив занадто близько. Це гарчання зазвичай викликало у вовчiй зграi сильне хвилювання; звiрi зводилися на ноги й робили спроби пiдiйти ближче, наповнюючи повiтря виттям i ревiнням. Потiм усе знову заспокоювалося, i вони вкотре поринали в перерваний сон.

Одначе коло звужувалося чимраз бiльше. Поступово, дюйм за дюймом, наближаючись один по одному, звiрi зменшували свое коло, поки не опинялися, нарештi, на вiдстанi стрибка. Тодi Генрi вихоплював iз багаття розжевренi головешки й кидав iх у зграю. Наслiдком цього був миттевий вiдступ, що супроводжувався виттям й гарчанням, коли влучно кинута головешка попадала в надто смiливого звiра.

Ранок застав Генрi стомленим i змарнiлим вiд безсонноi ночi. Вiн приготував собi снiданок у пiтьмi й о дев’ятiй годинi – коли почало розвиднятися, вовки трохи вiдступили, – взявся виконувати план, обмiркований уночi. Зрубавши молодi ялинки, чоловiк зробив iз них поперечки й високо прикрiпив iх, на зразок риштування, до стовбурiв двох бiльших дерев. Потiм, зв’язавши iз санноi упряжi пiдiймальну линву, вiн за допомогою собак пiдняв труну вгору, на риштування.

– Вони дiсталися Бiлла й, можливо, дiстануться мене, але нiколи не торкнуться вас, юначе, – сказав Генрi, звертаючись до мерця в його дерев’янiй гробницi.

Потiм вiн вирушив далi; собаки охочiше потягли вже легшi нарти; вони також розумiли, що порятунок там, попереду, у Мак-Геррi.

Вовки зовсiм осмiлiли й спокiйно бiгли позаду й обабiч, висолопивши червонi язики; на iхнiх худорлявих боках iз кожним рухом вимальовувалися ребра. Вони були дуже худi, справжнi мiшки, наповненi кiстками, з мотузками замiсть м’язiв; i можна було дивуватися, як вони ще тримаються на ногах.

Мандрiвник вирiшив зупинитися до настання темряви. Опiвднi сонце не тiльки зiгрiло пiвденний край неба, а й навiть визирнуло блiдим золотавим ободком iз-пiд обрiю. Генрi зрозумiв, що днi стають довшими, що сонце вертаеться. Але перш анiж сонце встигло зникнути, вiн зупинився на ночiвлю. Залишалося ще кiлька годин сiрих сутiнок, i Генрi використав iх на те, щоб заготовити дрова.

Нiч знову принесла iз собою страх. Вовки ставали чимдалi смiливiшими, а на Генрi зле впливало безсоння. Вiн починав мимоволi дрiмати, скулившись коло вогню й закутавшись у ковдру, iз сокирою мiж колiньми; обидва собаки, мiцно притулившись до нього, сидiли обабiч. Якось вiн прокинувся й побачив перед собою на вiдстанi яких-небудь дванадцяти футiв великого сiрого вовк

Страница 10

, найбiльшого зi зграi. Коли Генрi глянув на нього, звiр зухвало потягнувся, як ледачий пес, i позiхнув перед самим його носом. При цьому вiн дивився на людину, як на свою власнiсть, нiби це була зготовлена для нього страва, яку йому незабаром треба з’iсти. Така сама упевненiсть вiдчувалася в усiеi зграi. Генрi мiг нарахувати десь двадцять вовкiв, що жадiбно дивилися на нього або спали на снiгу. Вони нагадували йому дiтей, яких зiбрали навколо накритого столу i якi чекали дозволу попоiсти. І цiею iжею був вiн. Його цiкавило, коли i як вони почнуть його iсти.

Пiдкидаючи дрова у вогонь, Генрi раптом вiдчув надзвичайну нiжнiсть до свого тiла, почуття, зовсiм не знайоме йому досi. Вiн спостерiгав за грою своiх м’язiв i спритними рухами власних пальцiв. При сяйвi багаття вiн повiльно згинав пальцi то один за одним, то всi разом, широко розчепiрюючи iх або роблячи швидкi поривчастi рухи. Вiн розглядав форму нiгтiв, завдаючи ударiв iз рiзною силою по кiнчиках пальцiв, щоб перевiрити на спроможнiсть вiдчувати своi нерви. Це заняття цiлком поглинуло його; йому стало раптом безмежно близьке це тiло, що вмiло так спритно, добре й тонко працювати. Час вiд часу чоловiк кидав сповнений жаху погляд на вовче коло, що оточувало його, чекаючи на здобич, i жаска думка, немов удар по головi, приголомшила його: адже це дивовижне тiло е не бiльш не менш як кавалок м’яса для жорстоких хижакiв, i вони роздеруть його своiми гострими iклами й утамують ним свiй голод, достоту як звичайно оленем або кроликом.

Генрi опам’ятався вiд дрiмоти, схожоi на жах, i побачив просто перед собою руду вовчицю. Вона сидiла на снiгу, на вiдстанi декiлькох крокiв, i дивилася на нього розумними очима. Обидва собаки верещали й стрибали коло його нiг, але вона не звертала на них уваги. Вона дивилася на людину, i Генрi теж не зводив з неi очей. У ii поглядi не було погрози, а тiльки глибокий роздум. Але Генрi знав, що цей роздум викликаний гострим вiдчуттям голоду. Вiн був для неi iжею, i його зовнiшнiсть збуджувала у вовчицi смаковi вiдчуття. Паща ii роззявилася, i звiдти покотилася слина. Вона злизнула ii язиком, нiби смакуючи близьке задоволення.

Генрi охопив страх. Вiн швидко простяг руку, щоб ухопити головешку, та ледве його пальцi торкнулися ii, аж вовчиця вiдскочила вбiк; вiн зрозумiв, що вона звикла до того, що у неi кидають чим-небудь. Вiдскочивши, вона загарчала й оголила iкла до самих коренiв. Розумний вигляд зник i поступився мiсцем кровожерливостi й лютi, i це змусило Генрi здригнутися. Вiн глянув на свою руку, що тримала головешку, помiтив тонкi та спритнi пальцi, що обхопили ii зусiбiч, помiтив, як вони пристосувалися до нерiвностей i як мiзинець iнстинктивно пiднявся, щоб уникнути дотику з гарячим мiсцем, i тiеi самоi митi чоловiк уявив, як цi тонкi й нiжнi пальцi будуть хрумтiти пiд бiлими зубами вовчицi. Нiколи ще це тiло не було йому таким безмежно близьким, як тепер, коли вiн мiг щохвилини втратити його.

Усю нiч вiн вiдбивався вiд голодноi зграi палаючими головешками. Коли дрiмота, мимоволi, долала його, вiн прокидався вiд гарчання й виску собак.

Настав ранок, i вперше денне свiтло не розiгнало вовкiв. Генрi дарма чекав цього. Вони залишилися сидiти довкола нього й вогню, i це нечуване нахабство змусило здригнутися пробуджену в ньому з настанням свiтанку мужнiсть.

Вiн зробив невтiшну спробу вибратися на стежку. Але не встиг вiн вийти з-пiд захисту вогню, як найсмiливiший з вовкiв пiдскочив до нього впритул. Генрi вiдскочив назад, i зуби вовка клацнули в шести вершках вiд його обличчя. Вся зграя пiднялася й рушила на нього. Кидаючи в усi боки палаючi головешки, Генрi так-сяк вiдбився вiд них i повернувся на колишне мiсце. Навiть удень вiн не зважився вiдiйти вiд багаття, щоб нарубати свiжих дров. У двадцяти кроках вiд нього височiла велика засохла сосна. Йому знадобилося пiвдня, щоб перетягти свое багаття до цього дерева, до того ж вiн увесь час тримав напоготовi з пiвдюжини розжарених оцупкiв, щоб пожбурити ними у своiх ворогiв. Дiставшись дерева, вiн уважно оглянув мiсцевiсть, маючи на думцi зрубати сосну в тому напрямку, де було бiльше палива.

Нiч, що настала, повторювала попередню, з тiею вiдмiннiстю, що сон чимдужче брав гору над Генрi. Гарчання собак не впливало на нього бiльше. До того ж вони ричали тепер майже без упину, i його послабленi вiдчуття вiдмовлялися розрiзняти характер i силу цих сигналiв. Раптом Генрi прокинувся. Просто перед ним стояла вовчиця. Машинально, майже не думавши, вiн сунув iй у роззявлену пащу палючу головешку. Вона вiдскочила з жалiбним виттям, i поки Генрi насолоджувався запахом обсмаленоi шерстi й м’яса, вона мотала головою та злобливо гарчала в якихось двадцяти кроках вiд нього.

Але цього разу, перш анiж заснути, вiн прив’язав до руки жмуток розжарених ялинових гiлок. Очi його залишалися заплющеними лише декiлька хвилин, аж поки бiль вiд опiку розбудив його. Кiлька годин поспiль вiн дотримувався цього способу. Щоразу, прокидаючись, Генрi жбурляв на всi боки палюче гiлля, пiдкла

Страница 11

ав дрова в багаття й прив’язував новий жмуток гiлок до руки. Усе йшло добре, та одного разу вiн занадто слабко прикрiпив жаристий жмуток, i не встигли очi його заплющитися, як гiлки випали.

Генрi снилося, що вiн у форту Мак-Геррi… Було тепло й затишно, i вiн грав у крибедж iз комiрником. Снилося йому ще, що форт узяли в облогу вовки. Вони вили коло самих ворiт, i Генрi з комiрником зрiдка переривали гру, щоб посмiятися iз зусиль вовкiв, якi марно намагалися дiстатися до них. Аж раптом – що за страшний сон, – пролунав якийсь трiскiт. Дверi вiдчинились, i Генрi побачив, як вовки ввiрвалися в простору житлову кiмнату форту. Вони кинулися просто на нього й на комiрника. Виття неабияк посилилося й почало не на жарт турбувати його. Сон його перетворювався в щось iнше, у що саме, вiн не розумiв, але протягом цього перевтiлення його переслiдувало безперервне виття.

У цей момент Генрi прокинувся й почув виття наяву. З гарчанням i ревiнням вовки кинулися на нього й обступили зусiбiч. Чиiсь зуби вп’ялися йому в руку. Інстинктивно вiн стрибнув усередину вогню, i тiеi ж митi вiдчув бiль вiд гострих iклiв, що встромилися йому в ногу. Тодi розпочалася вогнева битва. Вiн кидав навсiбiч жарини, користуючись тим, що грубезнi рукавицi захищали його руки; багаття в цей момент, напевно, було схоже на вулкан.

Але це не могло тривати довго. Обличчя його вкрилося пухирями, брови й вii обгорiли, i ногам було нестерпно пекуче у вогнi. Тримаючи в кожнiй руцi по розжевренiй головешцi, Генрi вiдiйшов до краю багаття. Вовки вiдступили. Усюди, куди попадало розпечене вугiлля, сичав снiг, i щоразу, як котрийсь iз вовкiв наступав на таке вугiлля, виск, виття й гарчання вiдновлялися з новою силою.

Жбурнувши головешки в найближчих ворогiв, Генрi сунув своi рукавицi, що тлiли, в снiг i став тупцювати на мiсцi, щоб остудити ноги. Обидва собаки його пропали, i вiн знав, що вони послужили продовженням того бенкету, який почався кiлька днiв тому з Пузиря й завершити який призначено йому…

– Ви ще не схопили мене! – загорлав вiн, злобливо погрожуючи кулаком убiк голодних звiрiв.

Почувши його голос, уся зграя збентежилася; виття пiдсилилось, а вовчиця пiдiйшла зовсiм близько, спостерiгаючи за ним розумним голодним поглядом.

Йому спала на думку нова iдея, i вiн негайно ж узявся до справи. Розклавши багаття у формi великого кола, Генрi влiгся посерединi, пiдклавши пiд себе ковдру, щоб захиститися вiд снiгу, що тане. Коли вiн у такий спосiб сховався пiд захистом вогню, вся зграя iз цiкавiстю пiдiйшла до самого краю багаття, волiючи подивитися, що з ним сталося. Доти iм жодного разу ще не вдавалося пiдiйти так близько до вогню, i тепер вони вляглися щiльним колом, як собаки, моргаючи, позiхаючи й потягуючись вiд незвичноi теплоти. Аж раптом вовчиця сiла, пiдняла морду до зiрок i завила. Вовки один за одним приедналися до неi, поки вся зграя, сiвши на заднi лапи й задерши морди догори, не наповнила повiтря голодним виттям.








Настав свiтанок, а за ним i день. Вогонь догоряв, паливо вийшло, i необхiдно було зробити новий запас. Людина спробувала вийти з вогненного кола, але вовки пiднялися iй назустрiч. Палючi головешки змусили iх вiдскочити вбiк, але вони не вiдступили. Даремно намагався Генрi вiдiгнати iх. Коли ж, вирiшивши поступитися, вiн увiйшов назад до кола, один iз вовкiв кинувся на нього, але схибив i потрапив усiма чотирма лапами у вогонь. Вiн заскавучав вiд болю й, загарчавши, поповз назад, щоб остудити лапи в снiгу. Генрi, згорбившись, сiв на свою ковдру. Тiло його нахилилося вперед. Опущенi плечi й схилена до колiн голова красномовнiше вiд слiв свiдчили про те, що вiн вiдмовився боротися. Час до часу вiн пiдводив голову, переконуючись щораз, що багаття згасае. Коло полум’я вже прорвалося в декiлькох мiсцях, залишаючи вiльний прохiд. Проходи цi збiльшувалися, а стiна вогню зменшувалася.

– Тепер ви можете взяти мене, коли захочете, – пробурмотiв вiн, – але я, принаймнi, висплюся.

Якось, прокинувшись, вiн побачив прямо перед собою в проходi, що утворився в майже згаслому багаттi, вовчицю, що дивилася просто йому в очi.

Через деякий час – йому здавалося, що минуло кiлька годин, – Генрi знову прокинувся. Вiдбулась якась таемнича змiна, змiна, що змусила його ширше розплющити очi вiд подиву. Щось трапилося. Спочатку вiн не мiг збагнути, що саме, але потiм усе стало зрозумiлим: вовки зникли. Залишилися тiльки слiди на снiгу, що говорили про те, як близько вони пiдходили до нього. Сон почав знову оволодiвати ним, голова його схилилася на колiна, аж раптом вiн здригнувся й прокинувся остаточно.

Десь поблизу чулися людськi голоси, рипiння нарт i посторонкiв, а також нестерпний виск запряжних собак. Четверо нарт пiд’iхали з боку рiчки до мiсця привалу мiж деревами. Кiлька людей обступили Генрi, який дрiмав у центрi багаття, що догоряло. Вони розбурхували його, намагаючись привести до тями, а вiн дивився на них, як п’яний, i бурмотiв дивним заспаним голосом:

– Руда вовчиця… прийшла харчуватися разом iз со

Страница 12

аками… спочатку iла собачий корм… потiм з’iла собак… а потiм з’iла Бiллi…

– Де лорд Альфред? – загарчав Генрi просто у вухо один iз чоловiкiв, грубо штурхаючи його за плече.

Вiн тихо захитав головою:

– Нi, його вона не з’iла; вiн спочивае на деревi бiля останнього привалу.

– Мертвий? – закричала людина.

– І в ящику, – вiдповiв Генрi.

Вiн миттю вирвав плече з рук чоловiка, який тримав його.

– Слухайте, дайте менi спокiй… Я хочу спати. Добранiч усiм…

Очi його заплющилися, пiдборiддя впало на груди. І поки його клали на ковдру, морозне повiтря вже встигло наповнитися його хропотом. Але чутнi були ще й iншi звуки. Здалеку невиразно доносилося голодне виття вовчоi зграi, що пiшла шукати iншоi iжi замiсть людини, котра вислизнула вiд ii iклiв.




Частина друга





Роздiл І

Битва iклiв


Із усiеi зграi вовчиця перша вловила звук людських голосiв i вереск запряжних собак, i вона ж перша вiдскочила вiд людини, яка ховалась у вогненному колi, що згасало. Зграя не хотiла вiдмовлятися вiд своеi здобичi, i вона ще кiлька хвилин вагалася, прислухаючись до голосiв, а потiм помчала по слiду, прокладеному вовчицею.

Попереду зграi бiг великий сiрий вовк – один з ii ватажкiв. Це вiн повiв усю зграю слiдами вовчицi, i вiн-таки загрозливо гарчав на молодих вовкiв i хапав iклами, коли хто-небудь iз них зухвало намагався обiгнати його. Угледiвши попереду вовчицю, сiрий вовк прискорив рух.

Вона побiгла поруч зi старим, начебто це було ii законне мiсце. Сiрий вовк не гарчав на неi, не вищиряв своiх iклiв, коли вона iнодi швидким стрибком випереджала його. Навпаки, вiн очевидно вподобав ii, мабуть, навiть занадто явно з погляду вовчицi, тому що тiльки-но сiрий вовк пiдходив до неi дуже близько (а вiн, либонь, знаходив у цьому велику насолоду), вона гарчала на нього й вишкiряла зуби… При нагодi вона навiть кусала його за плече, але вiн не гнiвався на неi. Вiн тiльки вiдскакував убiк i якийсь час незграбними стрибками бiг попереду, нагадуючи своiм виглядом i поведiнкою сконфуженого сiльського парубка.

Вовчиця була единою турботою старого ватажка пiд час погонi, але сама вона мала багато клопоту. З iншого боку вiд неi бiг худий запеклий вовк, напiвсивий, зi слiдами багатьох битв на тiлi. Вiн увесь час бiг праворуч вiд вовчицi, можливо, тому що в нього було тiльки одне око, i до того ж лiве. Вiн також виявляв вiдверте бажання триматися ближче до неi, намагаючись доторкнутися своею рубцьованою мордою до ii плеча, шиi або тулуба. Вона вiдбивалася вiд нього зубами, так само як вiд самця, що бiг iз другого боку. Коли ж обидва вони розпочинали одночасно виявляти свою прихильнiсть, вовчиця вiдбивалася вiд своiх шанувальникiв швидкими укусами, водночас указуючи шлях зграi й нi на хвилину не зменшуючи кроку. Пiд час таких сутичок обидва самцi вискалювали iкла й загрозливо гарчали один на одного. Вони, звичайно, зчепилися б, але болiсне й владне вiдчуття голоду пересилювало в них тимчасово навiть почуття жаги й ревнощiв.

Щораз, вiдскакуючи вiд гострих iклiв об’екта своiх бажань, старий вовк налiтав на молодого трилiтка, що бiг iз правого, слiпого боку вiд нього. Молодий вояка був уже цiлком розвинений i, без сумнiву, мав виняткову силу й витривалiсть, якщо взяти до уваги виснажений i голодний стан зграi. Проте вiн бiг трохи позаду старого вовка, так що голова його перебувала врiвень iз плечем Одноокого. Щоразу, коли вiн намагався, – що траплялося, втiм, досить рiдко, – обiгнати його, удар iклами та грiзне гарчання повертали нахабу на попередне мiсце. Але iнодi вiн тихенько й обережно вiдставав, намагаючись утиснутися мiж старим вовком i вовчицею. За це йому мстилися з двох, а iнодi й iз трьох бокiв. Варто було вовчицi виявити свое обурення гарчанням, як старий ватажок нападав на трилiтка, до нього iнодi приеднувалася й сама вовчиця, а слiдом за нею молодий вовк, що бiг попереду.

У такi хвилини, коли молодий вовк бачив перед собою шiсть рядiв жахливих зубiв, вiн швидко зупинявся, ставав дибки й, напружено витягнувши переднi лапи, вишкiряв iкла й куйовдив шерсть. Ця затримка в авангардi зграi, що бiгла, порушувала порядок i в заднiх лавах. Вовки ззаду наскакували на трилiтка й виявляли свое обурення, кусаючи його за заднi ноги й за боки. Вiн ризикував накликати на себе бiльшi неприемностi, тому що голод i озлоблення завжди йдуть плiч-о-плiч, – але з безмежною впевненiстю юностi наполегливо повторював своi спроби, що незмiнно закiнчувалися повною поразкою.

Якби в них була iжа, кохання i боротьба за нього давно виступили б на перший план, i зграя розпалася б. Але зграя перебувала в розпачi. Вона була виснажена тривалим голодом i бiгла повiльнiше, нiж завжди. В ар’ергардi тяглись ослаблi вовки – найстарiшi й наймолодшi. Спереду йшли найдужчi, але всi вони скидалися радше на кiстяки, нiж на рослих звiрiв. Проте, за винятком декiлькох iнвалiдiв, усi вони рухалися невимушено й без помiтних зусиль. Їхнi напнутi м’язи зберiгали в собi, здавалося, невичерпне джерело енергii. За кожним сталевим ву

Страница 13

лом м’язiв перебував iнший такий самий сталевий вузол, за ним iще й ще, i так, напевно, без кiнця.

Цього дня вони подолали багато миль. Вовки бiгли всю нiч i весь наступний день замерзлою мертвою рiвниною. Нiде не було помiтно нi найменших ознак життя. Вони самi рухалися нескiнченною пустелею. Вони були единими живими iстотами, i вони шукали iнших живих iстот, щоб роздерти iх i тим подовжити свое життя.

Їм довелося перетнути чимало долин i перебратися через безлiч рiчок, перш анiж пошуки iх закiнчилися вдало. Вони напали на череду оленiв. Спочатку iм попався великий самець. Це було м’ясо й життя, не захищенi таемничим колом вогню й летючих язикiв полум’я. Роздвоенi копита й розложистi роги були вовкам добре знайомi, i вони смiливо вiдкинули свою звичайну обережнiсть i терпiння. Боротьба була короткою й жорстокою. На оленя накинулися вiдразу з усiх бокiв. Вiн розбивав iм черепи страшними ударами своiх важких копит, розривав iхню шкуру, пiднiмав iх на своi величезнi роги й утискав у снiг. Але, нарештi, знесилiвши, олень звалився на землю, вовчиця люто вп’ялася йому в шию, i тiеi самоi хвилини сотнi зубiв устромилися в усi частини його тiла, пожираючи його живцем, тим часом як вiн докладав останнiх зусиль, щоб захистити дорогоцiнне життя.








Їжi було вдосталь. Олень важив близько восьмисот фунтiв – повних двадцять фунтiв м’яса на кожного iз сорока з лишком вовкiв зграi. Але якщо вони вмiли голодувати, то вмiли й iсти, i незабаром всього кiлька обгризених кiсток нагадували про сильну гарну тварину, що зiткнулася зi зграею лише декiлька годин тому.

Пiсля цього настав час вiдпочинку й сну. Наповнивши черево, молодi самцi почали сваритися й битись, i це тривало протягом найближчих кiлькох днiв, поки всi вовки не розбiглися врiзнобiч. Голод скiнчився. Вони перебували тепер у краiнi, багатiй на дичину, i хоча досi полювали всiею зграею, але зробились обережнiшими, вибираючи з череди оленiв, що пробiгала повз, обважнiлих самиць або кульгавих самцiв.

У цiй благодатнiй краiнi настав, нарештi, день, коли зграя роздiлилася на двi частини й розiйшлася в рiзнi боки. Вовчиця, а з нею разом молодий самець i одноокий вовк, повели половину зграi в напрямi до рiчки Макензi й далi на схiд, у краiну озер. Із кожним днем ця частина зграi танула. Зникали парами – самець i самиця. Інодi самотнiй самець виганяв гострими зубами своiх суперникiв. Зрештою залишилося тiльки четверо: вовчиця, молодий вовк, одноокий старий i пихатий трилiток.

Вовчиця перебувала останнiм часом у лютому настроi, i всi три шанувальники мали на собi слiди ii зубiв. Але вони нiколи не вiдповiдали iй тим самим i навiть не намагалися захищатися.

Вони пiдставляли плече пiд ii нещаднi укуси, метляли хвостами, дрiботали ногами, намагаючись пом’якшити ii злiсть. Але якщо до неi вони ставилися бiльш анiж поблажливо, то один одного не жалiли.

Трилiток зробився занадто самовпевненим i лютим. Одного разу вiн напав на одноокого вовка зi слiпоi сторони й пошматував йому вухо. Хоча сивий старий i був слiпий на одне око, але проти молодостi й сили свого супротивника вiн виставив мудрiсть свого багаторiчного досвiду. Втрачене око й рубцьована морда красномовно свiдчили про те, що цей досвiд чого-небудь таки коштував. Занадто багато сутичок витримав вiн на своему шляху, щоб вiдчути найменше збентеження перед зухвалим молодиком.

Боротьба розпочалася чесно, але скiнчилася недобре; важко було б пророчити ii результат, тому що третiй вовк приеднався до старого, старий i молодий ватажок разом наскочили на самовпевненого трилiтка й знищили його. Із двох бокiв його осадили iкла колишнiх товаришiв, що не знали помилування. Забутi були днi, коли вони полювали разом, дичина, що вони вбивали, важкi страждання вiд голоду. Це все було справою минулого. На черзi стояла любов – рiч важливiша й жорстокiша, нiж здобування iжi.

Тим часом вовчиця – причина всього – спокiйно сидiла на заднiх лапах i спостерiгала. Це навiть подобалося iй. Це був ii день, – а такi днi траплялися нечасто, – день, коли шерсть куйовдилася, iкло вдарялося в iкло або поринало в м’яке м’ясо й рвало його – i це все через бажання володiти нею.

І в iм’я кохання трилiток, пiзнавши уперше, що таке жага, вiддав свое життя. Обабiч його тiла стояли обидва суперники. Вони не зводили очей з вовчицi, що посмiхалася iм, сидячи на снiгу. Але старий вовк був розумний, розумний i досвiдчений не тiльки в сутичках, а й у любощах. Молодий вовк озирнувся, щоб зализати рану на плечi. Шия його була повернена в бiк супротивника. Своiм единим оком старий побачив можливiсть, що випала йому. Вiн кинувся на суперника, й iкла його зiмкнулися, утворивши на шиi молодого вовка глибоку рвану рану. Зуби одноокого зустрiли на шляху велику шийну вену й перегризли ii. Потiм вiн вiдскочив убiк.

Молодий вовк дико загарчав, але гарчання це миттю змiнилося сухим кашлем. Стiкаючи кров’ю й кашляючи, уражений на смерть, вiн кинувся на старого, але життя вже згасало в ньому, ноги пiдломлювалися, туман застеляв очi, а

Страница 14

удари й стрибки ставали чимраз слабкiшими.

А вовчиця так само сидiла на заднiх лапах i посмiхалася. Їi тiшило те, що вiдбувалося; такий був закон кохання в пустелi, так розiгрувалася там первiсна трагедiя статi; це була трагедiя тiльки для тих, хто гинув у цiй боротьбi; для переможця то був трiумф i досягнення мети.

Коли молодий вовк простягнувся без ознак життя на снiгу, Одноокий пiдiйшов до вовчицi. У ходi його простежувалася гордiсть, поеднана, утiм, з обережнiстю. Вiн, напевно, чекав холодного прийому й був сильно здивований, коли самиця з його наближенням не вискалила зубiв. Уперше вона зустрiла його ласкаво; вона обнюхала його й навiть поблажливо поставилася до нього, почавши гратися з ним, як справжне щеня. І старий вовк, попри свiй похилий вiк i багаторiчний досвiд, поводився легковажно.

Забутi були переможенi суперники й iсторiя любовi, червоною кров’ю написана на снiгу. Тiльки на хвилину згадав Одноокий про це все, коли присiв зализати своi рани. Отут губи його стиснулися, нiби для того, щоб загарчати, шерсть на шиi та плечах мимоволi наiжачилась, i лапи стали судомно рити снiг, наче збираючись зробити стрибок. Але наступноi митi все знову було забуто, i вiн погнався за вовчицею, що грайливо вабила його за собою в лiс.

Пiсля цього вони побiгли поруч, як старi друзi, що зрозумiли нарештi одне одного. Днi минали за днями, i вони не розлучалися, разом полюючи й дiлячи вбиту дичину. Через деякий час вовчиця занепокоiлася. Здавалося, вона шукала щось i не могла знайти. Їi вабили ями, що залишилися вiд повалених дерев, i вона цiлими годинами обнюхувала заповненi снiгом розколини в скелях i печерах, що нависли над берегами. Старого Одноока це анiтрошки не цiкавило, але вiн беззлобно йшов за нею й, коли ii пошуки в якому-небудь мiсцi тяглися занадто довго, вiн лягав i терпляче чекав, поки вона не побiжить далi.

Вони нiде не затримувалися подовгу й, обiйшовши всю мiсцевiсть, повернулися до рiки Макензi; вони повiльно йшли уздовж рiчки, iнодi вiдходячи вiд неi, щоб пополювати на ii притоках, але постiйно поверталися до головного русла. Інколи iм траплялися iншi вовки, звичайно парами, але зустрiчi цi не збуджували нi в тих, нi в тих радостi чи бажання знов утворити зграю. Кiлька разiв iм траплялися самотнi бродячi вовки. Це були завжди самцi; вони прагнули приеднатися до Одноока й вовчицi, але Одноокий не дозволяв цього, i коли вовчиця ставала плiч-о-плiч iз ним, куйовдячи шерсть й показуючи iкла, самотнi вовки вiдступали й, пiджавши хвости, продовжували свiй сумний шлях.

Якось мiсячноi ночi, пробiгаючи безмовним лiсом, Одноокий раптом зупинився. Морда його пiднялася догори, хвiст випрямився й нiздрi, що роздулися, почали обнюхувати повiтря. Крiм того, вiн пiдняв одну ногу, як це роблять собаки. Вiн був незадоволений i ковтав повiтря, намагаючись визначити запах, що схвилював його. Проте вовчиця тiльки раз недбало вдихнула повiтря й пiшла далi, намагаючись цим заспокоiти його. Одноокий рушив за нею, але хвилювання його не вгамовувалося, i вiн час вiд часу зупинявся, щоб ретельнiше вивчити запах, який насторожив його.

Вовчиця обережно виповзла на край галявини. Кiлька хвилин вона простояла там на самотi. Потiм Одноокий, пробираючись поповзом, увесь нашорошившись, зi скуйовдженою шерстю, кожна волосина якоi передавала надзвичайно сильне занепокоення, наблизився до неi. Вони зупинилися поруч, прислухаючись i нюхаючи повiтря.

Вони почули дзявкiт i гарчання собак, що б’ються, гортаннi крики чоловiкiв, верескливi голоси жiнок, що сваряться, i навiть раз пронизливий виск дитини. За винятком великих обтягнутих шкiрами хатин, полум’я багаття, на тлi якого миготiли якiсь невиразнi постатi, i диму, що рiвно здiймався догори, нiчого не можна було розiбрати. Однак iхнiй нюх був подразнений тисячами запахiв iндiанського табору, запахiв, якi нiчого не говорили Однооку, але до найменшоi дрiбницi були знайомi вовчицi. Вона вiдчула дивне хвилювання й стала з бiльшою насолодою вдихати повiтря. Проте старий Одноокий був сповнений сумнiвiв. Вiн вiдчував страх i зробив спробу пiти. Вовчиця озирнулася, торкнулася мордою його шиi, нiби заспокоюючи, i знову стала дивитися в напрямку табору. В очах ii знову з’явився розумний вираз, але цього разу його викликав не голод. Вона вся трiпотiла вiд бажання пiти вперед, пiдiйти ближче до багаття й пововтузитися iз собаками, ховаючись i кружляючи серед людських нiг.

Одноокий нетерпляче тупцював бiля неi; неспокiй знову охопив вовчицю, i вона вдруге вiдчула потребу знайти те, що шукала. Вона обернулася й побiгла назад у лiс, на велику втiху Одноока, який бiг попереду, поки вони не зникли пiд захистом дерев.

Плавно перемiщаючись, як тiнi, освiтленi мiсяцем, вони знайшли слiд нарт. Обидва носи схилилися до слiдiв на снiгу. Слiди були зовсiм свiжi. Одноокий обережно бiг попереду, а вовчиця ходила за ним слiдом. Широкi лапи вовкiв м’яко, немов оксамитовi, ступали снiгом. Одноокий уловив рух чогось бiлого на бiлому тлi снiгу. Досi вiн бiг легкою прудкою ходою, але це

Страница 15

було нiщо порiвняно зi швидкiстю, з якою вiн рухався тепер. Попереду нього миготiла бiла грудка, що привернула його увагу.

Вони бiгли вузькою стежкою, iз двох бокiв облямованою молодими соснами. Крiзь дерева видно було край стежки, що виходила на освiтлену мiсяцем галявину. Одноокий швидко наближався до бiлого предмета, що зацiкавив його. Стрибок за стрибком i, нарештi, вiн наздогнав його. Ще стрибок – i вiн схопив би його зубами. Але цього стрибка йому не довелося зробити. Бiлий клубок виявився бiлим зайцем, що раптом здiйнявся високо в повiтря перед самим його носом i почав розгойдуватися й скакати над ним, виконуючи на висотi якийсь фантастичний танок i нi на секунду не опускаючись на землю.

Одноокий вiд несподiванки з ревiнням вiдскочив, потiм улiгся в снiг i причаiвся, грiзно гарчачи на таемничий i страшний предмет. Але вовчиця холоднокровно вiдiпхнула його. Вона завмерла на хвилину й, прицiлившись, кинулася на зайця, що танцював у повiтрi. Вона стрибнула високо, але все-таки не досить, щоб схопити здобич, яка ii приваблювала, i зуби вовчицi з металевим звуком клацнули в повiтрi. Вона стрибнула вдруге i втрете.

Вовк повiльно випростався й став стежити за своею подругою. Тепер вiн був, очевидно, незадоволений ii невдалими спробами й сам зробив потужний стрибок. Зуби його схопили зайця й потягли його долiлиць до землi. Але тiеi ж митi старий вовк почув за собою пiдозрiлий хрускiт i з подивом побачив над своею головою зiгнуту молоду сосну, що загрожувала звалитися на нього. Щелепи його розтиснулися, випустивши здобич, i вiн вiдскочив убiк, рятуючись вiд несподiваноi небезпеки. Старий голосно загарчав, i вся шерсть його зо страху й лютi встала сторчма. Тiеi самоi митi молода сосна випрямилася, захоплюючи за собою нагору розтанцьованого зайця.

Вовчиця розлютилася й устромила своi iкла в плече самця, а вiн, злякавшись i не тямлячи, що означае цей новий напад, вiдповiв iй тим самим, роздерши в кров морду своеi подруги. Цей опiр був для вовчицi цiлковитою несподiванкою, i вона кинулася на Одноока, гарчачи вiд обурення. Вiн учасно помiтив свою помилку й намагався вмилостивити вовчицю; але вона вирiшила гарненько провчити свого товариша, i той, вiдмовившись вiд думки пом’якшити ii гнiв, закрутився навкруги, ховаючи голову й пiдставляючи плечi пiд ii гострi зуби.

Тим часом заець продовжував свiй танок у повiтрi. Вовчиця сiла на снiг, а старий Одноокий, наляканий нею ще бiльше, нiж таемничим деревом, знову стрибнув за зайцем. Опустившись додолу, iз зайцем у зубах, вiн передусiм зиркнув на сосну. Вона знову нахилилася до землi. Вiн зiщулився й наiжачився, очiкуючи удару, але все-таки не випустив зайця. Однак удару не було. Сосна залишалася в тому самому нахиленому положеннi. Коли вовк рухався, рухалася й вона, i тодi вiн гарчав на неi крiзь стиснутi щелепи; коли вiн не рухався, сосна робила те саме, i тому вiн вирiшив, що краще не рухатися. Все-таки тепла кров зайця здавалася йому дуже смачною.

Із цього скрутного становища його вивела вовчиця. Вона взяла в нього зайця, i поки сосна загрозливо гойдалася й тремтiла над нею, спокiйнiсiнько вiдкусила йому голову. Пiсля цього сосна вiдразу випрямилася й бiльше не турбувала iх, набувши перпендикулярного положення, у якому природа судила iй рости. Потiм Одноокий i вовчиця подiлили мiж собою дичину, таемничо пiйману для них природою.

Вони вiдкрили ще багато таких самих стежок, де зайцi висiли в повiтрi, i вовча пара вивчала iх усi; вовчиця йшла попереду, а Одноокий простував за нею, спостерiгаючи й навчаючись у неi, як обкрадати капкани. Цей урок став йому згодом у пригодi.




Роздiл ІІ

Лiгвище


Цiлi два днi вовчиця й Одноокий блукали навколо iндiанського табору. Вiн вiдчував незрозумiлу тривогу й занепокоення; натомiсть вовчицю табiр вабив, i iй не хотiлося йти вiд нього. Але коли одного разу вранцi повiтря наповнилося гучним пострiлом i заряд потрапив у стовбур дерева на кiлька дюймiв вище вiд голови Одноока, вовки перестали вагатися й утекли легким твердим кроком, швидко збiльшивши вiдстань мiж собою й небезпекою, що iм загрожувала, на кiлька миль. Вони не пiшли далеко – усього кiлька днiв шляху. Прагнення вовчицi знайти те, що вона шукала, перетворилося в нагальну потребу. Вона обважнiла й не могла прудко бiгати. Якось, переслiдуючи зайця, – заняття, що не становило для неi зазвичай нiяких труднощiв, – вовчиця знесилiла i прилягла вiдпочити. Одноокий пiдiйшов до неi; але коли вiн нiжно торкнувся ii шиi, вона так злобливо огризнулася, що вiн вiдскочив назад, докладаючи кумедних зусиль, щоб уникнути ii зубiв. Вона робилася з кожним днем бiльш запальною, вiн же, навпаки, виявляв усе бiльше терпiння й турботи.

Нарештi, вовчиця знайшла те, що шукала. На декiлька миль вище протiкала невелика рiчечка, що впадала влiтку в рiчку Макензi. Натомiсть узимку вона замерзала до самого кам’янистого дна й перетворювалася вiд верхiв’я до гирла в бiлу застиглу тверду масу. Вовчиця йшла втомленою ходою попереду, а за нею плентався Одноокий; раптом, пом

Страница 16

тивши навислий виступ високого берега, вона звернула вбiк i попрямувала до нього. Веснянi урагани й снiги, що тануть, пiдмили берег, утворивши в одному мiсцi невелику печеру з вузьким проходом.

Вовчиця зупинилася бiля входу в печеру й ретельно оглянула стiну. Потiм побiгла вздовж ii пiдмурка спочатку в один бiк, потiм у другий, до того мiсця, де кам’яна маса круто вiдривалася вiд м’якоi лiнii берега. Повернувшись до печери, вона ввiйшла усередину; там iй довелося проповзти близько трьох футiв, пiсля чого стiни розширилися, утворюючи невелику округлу камеру, приблизно шiсть футiв у дiаметрi. Стеля розташовувалася майже над самою головою, проте там було сухо й затишно. Вовчиця ретельно оглянула всю печеру, а Одноокий, що повернувся, терпляче чекав ii бiля входу. Вона схилила голову, опустивши нiс до землi та простягнувши його якнайближче до своiх щiльно стиснутих нiг; потiм, зробивши навколо цiеi точки кiлька кiл, вона з важким зiтханням, мабуть, бiльше схожим на стогiн, згорнулася клубком, витягнула лапи й лягла мордою до входу в печеру. Одноокий, iз цiкавiстю нашорошивши вуха, глузував iз неi, i при свiтлi денних променiв, що проникали в печеру, вовчиця могла помiтити контури його хвоста, яким вiн добродушно помахував.

Вона мiцно притисла вуха до голови, кокетливим рухом спрямувавши iхнi загостренi кiнцi назад i донизу й мирно висолопила язика, показуючи таким чином, що почувае себе цiлком задоволено та спокiйно.

Одноокий був голодний. Вiн улiгся бiля входу й заснув, але сон його не був спокiйним. Вiн часто прокидався й прислухався до того, що дiялося в навколишньому свiтi, де квiтневе сонце яскраво блищало на снiгу. Крiзь дрiмоту до його слуху доносився дзюркiт струмочкiв, i вiн пiдводився, напружено ловлячи цi звуки. Сонце повернулося, i пiвнiчна природа, що пробуджувалася, вабила його. Зароджувалося нове життя. У повiтрi вiйнуло весною, пiд снiгом вiдчувалося шумування, живлющi соки накопичувалися в деревах, поширюючи рiзкий аромат; набряклi бруньки скидали iз себе зимовi пута.

Дарма кидав старий вовк стурбований погляд на вовчицю, вона не виявляла нi найменшого бажання встати. Вiн роззирнувся й побачив кiлька бiлих пташок, що пролетiли повз печеру. Старий пiднявся був, щоб вийти, але, подивившись на свою подругу, лiг i задрiмав. Чийсь малюсiнький пронизливий голосок раптом долетiв до його слуху. Двiчi увi снi вiн провiв лапою по носi. Потiм прокинувся. На кiнчику його носа дзижчав комар. Це був старий солiдний комар, очевидно, з тих, якi прокинулися пiсля зимовоi сплячки. Одноокий не мiг бiльше встояти проти голосу природи. До того ж вiн був голодним.

Вiн пiдповз до вовчицi, намагаючись переконати ii пiти разом iз ним. Але вона загарчала на нього, i вiн вийшов сам назустрiч яскравому сонцю. Снiг зробився пухким i утрудняв рух. Вiн попрямував до замерзлого рiчища, де снiг, захищений тiнню дерев, зберiгав ще деяку твердiсть. Але, проблукавши близько восьми годин, вовк повернувся надвечiр у печеру ще голоднiшим, анiж пiшов звiдти. Вiн бачив дичину, але не зумiв упiймати ii. Вiн провалився в пiдталий снiг i, поки борсався в ньому, заець легко вислизнув вiд ворога.

Дiйшовши до печери, вовк раптом зупинився, охоплений незрозумiлими пiдозрами. До нього доносились якiсь дивнi слабкi звуки. Це не був голос вовчицi, а тим часом вiн видався йому начебто знайомим. Вiн обережно поповз у печеру, але був зустрiнутий грiзним гарчанням подруги. Це не збентежило його, хоча й змусило зупинитися на достатнiй вiдстанi; вiн i далi зацiкавлено прислухався до писку, що не припинявся, i до кволого скиглення.

Вовчиця злобливо прогнала його, i вiн знову влiгся й заснув бiля входу. Ранком, коли тьмяне свiтло осяяло печеру, старий вовк почав шукати джерело цих невиразно знайомих йому звукiв. У гарчаннi вовчицi з’явились якiсь новi ноти. У них вiдчувалися ревнощi, i старий вовк тримався на достатнiй вiдстанi. Проте вiн устиг помiтити мiж ногами вовчицi уздовж ii тiла п’ять дивних живих клубкiв, кволих, безпорадних i слiпих, що видавали якiсь жалiснi звуки. Вiн страшенно здивувався. Такi подii траплялися й ранiше в його тривалому й щасливому життi, навiть не раз, проте щоразу викликали в нього надзвичайний подив.

Його подруга подивилася на нього з тривогою. Час вiд часу вона бурчала, а коли iй здавалося, що вiн пiдходить занадто близько, бурчання це переходило в ревiння. На ii пам’ятi не було, щоправда, подiбного прецеденту, але ii iнстинкт, що втiлював у собi весь досвiд матерiв-вовчиць, пiдказав iй, що iснують батьки, якi поiдають власних безпомiчних новонароджених дитинчат. Це викликало в нiй такий страх, що вона не дозволяла Однооку пiдiйти й бодай подивитися на своiх власних дiтей.

Але побоювання ii були даремнi. Старий Одноокий вiдчував спонукальний iмпульс, що був також нiчим iншим, як iнстинктом, успадкованим вiд багатьох поколiнь вовкiв-батькiв. Вiн не замислювався над ним i не дивувався його появi. Цей iмпульс крився в кожнiй клiтинцi його iстоти, а тому цiлком природно, що вовк корився йому й нег

Страница 17

йно ж, повернувшись спиною до свого новонародженого сiмейства, вирушив на пошуки м’яса, необхiдного для життя.

У п’яти або шести милях вiд лiгва рiчка розгалужувалася пiд прямим кутом i зникала в горах. Попрямувавши уздовж лiвого русла, Одноокий натрапив на свiжий слiд. Вiн обнюхав його й, вiдчувши, що слiд тiльки-но прокладений, швидко зiщулився, дивлячись у той бiк, де вiн зникав. Потiм вiн рiшуче звернув праворуч i пiшов уздовж правого рiчища. Слiди були набагато бiльшими за його власнi, i вiн зрозумiв, що тут йому нiчим поживитися не вдасться. Пробiгши уздовж правого рiчища близько пiвмилi, Одноокий почув звук скреготiння зубiв; вiн пiдкрався до дичини й побачив, що це був дикобраз, який, упершись лапами в дерево, гострив зуби об кору. Одноокий обережно наблизився до нього, покладаючи, проте, мало надii на успiх. Вiн знався на цiй дичинi, хоча йому нiколи ще не доводилося зустрiчати ii в цих широтах; за все свое життя вiн жодного разу не пробував м’яса дикобраза. Але вiн давно вже знав, що на свiтi iснують такi речi, як Щастя й Випадок, отож i далi пiдкрадався. Нiколи не можна передбачати, що може статися, коли йдеться про iстот.

Дикобраз згорнувся в клубок i випустив у всi боки довгi, гострi голки, що захищали його вiд нападу. Одного разу, замолоду, Одноокий якось занадто близько обнюхав такий на позiр нерухомий клубок голок i дiстав зненацька сильний удар хвостом по носi. Одна голка застрягла у нього в мордi й залишалася там кiлька тижнiв, викликаючи пекучий бiль, поки не вийшла, нарештi, сама. Вовк улiгся, вибравши зручне положення, так що морда його перебувала на вiдстанi фута вiд хвоста дикобраза, i став терпляче й спокiйно чекати. Хто знае, що може трапитися? Дикобраз, мабуть, розкрутиться, i тодi Одноокий лишень ударом лапи зумiе розпороти його нiжне незахищене черево.

Але пiсля закiнчення тридцяти хвилин вiн пiдвiвся, злiсно загарчав на нерухомий клубок i пiшов далi. Йому траплялося й колись гаяти час, очiкуючи, що клубок розкрутиться, i вiн вирiшив не ризикувати цього разу. Вовк попрямував далi вздовж правого рiчища, але день минав, а здобичi не було.

Інстинкт батька, що прокинувся в старому, владно жадав вiд нього неодмiнно знайти м’ясо. Серед ночi вiн випадково натрапив на птармигана. Вийшовши з лiсовоi хащi, вiн зiткнувся вiч-на-вiч iз цим дурним птахом. Птармиган сидiв на колодi на вiдстанi менше фута вiд морди Одноока. Обидва одночасно помiтили один одного. Птах спробував злетiти, але вовк ударив його лапою, скинув на землю й устромив у нього зуби тiеi митi, коли птах швидко побiг снiгом, намагаючись здiйнятися в повiтря. Щойно його зуби вп’ялися в м’ясо й тендiтнi кiстки, вiн узявся до iжi; але потiм, начебто згадавши щось, повернув назад додому, несучи птармигана в зубах.

За звичкою м’яко ступаючи, ковзаючи, як тiнь, i уважно розглядаючи все, що траплялося йому на шляху, старий вовк приблизно за милю вiд розгалуження знову надибав широкi слiди, якi помiтив iще вранцi. Оскiльки слiди йшли його шляхом, вiн рушив далi, ладний зустрiти iхнього власника на кожному заворотi рiчки.

Вовк визирнув через виступ скелi, де рiчка робила незвичайно великий вигин, i його пильний погляд помiтив щось таке, що змусило його прилягти. Це був власник запримiчених ним слiдiв – велика рись, i до того ж самиця. Вона лежала, зiщулившись, перед згорнутим у клубок дикобразом достоту так само, як лежав незадовго перед цим вiн. Якщо Одноокий ковзав ранiше, як тiнь, то тепер вiн заковзав, наче примара, оминаючи звiрiв, поки не опинився далеко лiворуч вiд нiмоi нерухомоi пари.

Вiн улiгся в снiг, поклавши поруч iз собою птармигана, i став пильно спостерiгати крiзь голки низькорослоi сосни за сценою, що вiдкрилася перед ним: рись i дикобраз вичiкували. Цiкаве це було видовище – спостерiгати, як одна iстота чекала, щоб з’iсти iншу, а та й собi чекала на нагоду врятувати свое життя. Тим часом старий Одноокий, скоцюрбившись за своiм прикриттям, утрутився в цю гру, сподiваючись примхи долi, яка допомогла б йому в полюваннi на м’ясо, що також було для нього питанням життя.

Минуло пiвгодини, минула година – нiчого не змiнилося. Клубок, укритий голками, нерухомiстю нагадував камiнь; рись скидалася на мармурову статую; старий Одноокий здавався мертвим. А тим часом усi три звiрi напружено чекали, i навряд чи коли-небудь життя пульсувало в них iнтенсивнiше, нiж у хвилину цього уявного скам’янiння.

Раптом Одноокий трiшечки пiдсунувся й зацiкавлено визирнув зi своеi засiдки. Щось трапилося. Дикобраз нарештi вирiшив, що ворог його пiшов. Повiльно й обережно вiн став розгортати свою непроникливу броню. Його не хвилювало жахливе передчуття. Повiльно, повiльно клубок розгорнувся й витягнувся. Одноокий раптом вiдчув якусь вологiсть у ротi; йому мимоволi потекли слинки, щойно вiн побачив живе м’ясо, що розгорнулося перед ним, як ласа страва.

Дикобраз помiтив свого ворога ранiше, нiж устиг остаточно розгорнутися. У цей момент рись ударила його лапою. Удар був блискавичний. Лапа з гострими загнутими пазурами в

Страница 18

епилася в м’яке черево й швидким рухом розпорола його. Якби дикобраз зовсiм розгорнувся або помiтив свого ворога на секунду пiзнiше, нiж той встиг завдати удару, лапа рисi залишилася б неушкодженою; але тепер боковим ударом хвоста дикобраз всадив у лапу рисi кiлька гострих голок.

Усе це вiдбулося майже одночасно: удар рисi, удар ii жертви у вiдповiдь, несамовитий зойк дикобраза й виття величезноi кiшки, що не очiкувала нападу.

Одноокий пiдхопився вiд хвилювання, нашорошившись i витягнувши хвiст. Рись розлютувалася й кинулася на звiра, що завдав iй болю. Але дикобраз, верещачи, гарчачи й безуспiшно намагаючись iз розпоротим черевом знову згорнутися в клубок, i далi лупцював рись хвостом, що змушувало ii щоразу скрикувати вiд здивування й болю. Нарештi вона вiдступила, сильно чхаючи; морда ii була так утикана голками, що нагадувала дивовижну подушку для шпильок. Рись терла ii лапами, намагаючись позбутися пекучих стрiл, тицялася нею в снiг, чухалась об гiлки й стовбури дерев, робила на всi боки величезнi стрибки, збожеволiвши вiд болю й жаху.

Вона безупинно чхала й швидкими та сильними ударами свого вiдрубка-хвоста намагалася вiдмахнутися вiд голок, що встромилися в неi. Нарештi, рись припинила скакати й досить довго залишалася нерухомою. Одноокий напружено стежив. І навiть вiн здригнувся й мимоволi скуйовдив шерсть, коли рись раптом без попередження зробила величезний стрибок, випустивши при цьому протяжливе дике ревiння. Потiм вона поскакала просто по дорозi, супроводжуючи кожний стрибок гучними криками. Тiльки коли голос ii завмер на вiдстанi, Одноокий зважився вийти зi своеi засiдки. Вiн iшов так обережно, начебто снiг був засiяний голками дикобраза, якi могли щохвилини наколоти його нiжнi лапи. Дикобраз зустрiв його пищанням i злiсним клацанням своiх довгих зубiв. Йому знову вдалося згорнутися в клубок, але це вже не був колишнiй щiльний клубок: мускули його були занадто знiвеченi, i сам вiн, майже розiдраний навпiл, спливав кров’ю.

Одноокий набрав повний рот обагреного кров’ю снiгу й почав жувати й ковтати його. Це дратувало його слиннi залози, i голод його ще дужчав, але вiн був занадто старий, щоб забути про небезпеку. Вiн терпляче чекав, лежачи на снiгу, поки дикобраз клацав зубами, гарчав, стогнав i зрiдка болiсно скиглив. Незабаром Одноокий помiтив, що голки почали опускатися, i тремтiння пробiгло по всьому тiлу пораненого звiра. Раптом тремтiння припинилося, тiло витягнулося й залишилося нерухомим.

Нервовим, несмiливим рухом лапи Одноокий розгорнув дикобраза на всю його довжину й перекинув на спину. Нiчого не сталося. Вiн, безсумнiвно, був мертвий.

Хвилину Одноокий уважно дивився на дикобраза, потiм обережно схопив зубами й пiшов униз рiчкою, трохи несучи його, трохи волочачи по землi, вiдвернувши голову, щоб не торкатися колючоi шкiри звiра. Раптом вiн згадав щось, кинув свою здобич i повернувся до того мiсця, де залишив птармигана. Вiн нi хвилини не вагався. Вiн знав, що йому треба робити, i тому швидко з’iв птаха. Потiм вiн повернувся й пiдняв дикобраза.

Коли вiн приволiк свою здобич у лiгвище, вовчиця оглянула ii, повернула до нього морду й м’яко лизнула його в шию. Але наступноi хвилини вона знову вiдiгнала його гарчанням вiд щенят, хоча цього разу в ii гарчаннi було бiльше вибачення, нiж злостi. Інстинктивний страх вовчицi перед батьком ii потомства зник. Вiн поводився, як належить батьковi, i не виявляв блюзнiрського бажання знищити маленьких iстот, яких вона привела на свiт.




Роздiл ІІІ

Сiре вовченя


Вiн помiтно вiдрiзнявся вiд своiх братiв i сестер; у той час коли на iхнiй шерстi був помiтний рудий вiдтiнок, успадкований вiд матерi-вовчицi, вiн единий був цiлком схожий на батька. Вiн був единим сiрим щеням iз усього приплоду. Словом, вiн народився чистокровним вовком, як двi краплини води схожим на старого Одноока, з тiею тiльки рiзницею, що в нього було два ока, а в батька – одне.

Очi сiрого вовченяти тiльки нещодавно розплющилися, але вiн уже прекрасно розрiзняв предмети, а поки вони були ще заплющенi, йому допомагали дотик, нюх i смак. Вiн прекрасно знав своiх двох братiв i сестер i вже починав незграбно гратися з ними й навiть намагався битися, до того ж iз його маленького горлечка виривалися дивнi хрипкi звуки – провiсники гарчання. Ще задовго до того, як у нього вiдкрилися очi, вiн навчився дотиком, смаком i нюхом упiзнавати свою матiр – це джерело тепла, рiдкоi iжi й нiжностi. Вона мала м’який пестливий язик, що заспокоював його, коли мати проводила ним по його маленькому м’якому тiлу, i вовченя, зачувши його дотик, сильнiше притискалося до матерi й солодко засинало.

Майже весь перший мiсяць свого життя вiн провiв у снi; але тепер вiн уже добре бачив i, будучи бадьорим чимраз тривалiший час, прекрасно вивчив маленький свiт, що його оточував. Його свiт був похмурий, але вiн не усвiдомлював цього, тому що нiколи не бачив нiчого iншого. У його свiтi завжди панувала напiвтемрява, але очi вовченяти ще не знали, що таке яскраве свiтло. Його свiт

Страница 19

ув дуже малий: межею йому служили стiни лiгвища; але, не маючи уявлення про простiр зовнiшнього свiту, вiн не вiдчував незручностi вiд вузьких меж свого iснування.




Конец ознакомительного фрагмента.