Читать онлайн “Місячна долина” «Джек Лондон»
- 02.02
- 0
- 0
Страница 1
Мiсячна долинаДжек Лондон
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Великий романтик Джек Лондон (1876–1916), незважаючи на те, що на його долю випало багато розчарувань, попри все вiрить у Людину й вiчне кохання мiж чоловiком i жiнкою. Девiз його героiв – нiколи не здаватися. Роман «Мiсячна долина» – оптимiстична iсторiя подолання труд- нощiв, яку автор показав на прикладi однiеi сiм’i. Подii розгортаються в Америцi на початку ХХ столiття: Велика депресiя ще не почалася, але вже вiдчуваеться напруга, вiдбуваються сутички мiж страйкарями й штрейкбрехерами. Проте Лондон наголошуе, що змiнити можна все, якщо бути розумним i не боятися ризикувати. Головнi героi роману – Бiлл Робертс i Саксон Браун – познайомилися на танцях в Оклендi. Бiлл вiдразу зрозумiв, що це саме та дiвчина, з якою вiн готовий пройти через все свое життя. У важку хвилину, коли Бiлл опиняеться на самому днi життя, саме Саксон заражае чоловiка нездiйсненною, як здавалося iхньому оточенню, мрiею: знайти на землях Калiфорнii чудове мiсце, де вони почнуть нове життя, працюючи на землi. Друзi, смiючись, кажуть, що таке мiсце е хiба що на Мiсяцi. А Бiлл i Саксон пiшки мандрують до Калiфорнii в пошуках власного раю, бо дорогу подолае той, хто йде… Ранiше видавництво «Фолiо» випустило друком збiрку «Бiлий Зуб», романи «Серця трьох», «Мартiн Іден» i «Дочка снiгiв».
Джек Лондон
Мiсячна долина
Вперед мчiть, конi!
Хай стелиться вам шлях,
Хай ляжуть борозни карбами:
Вiдплатиться вам по трудах, —
Пашня розквiтне й забуя
У сяйвi сонця над ланами.
Книга перша
Роздiл І
– Чуеш, Сексон? Ходiм-бо, ходiм. Хоч би й до «Каменярiв». У мене знайдеться там багато знайомих кавалерiв, i в тебе не менше… Гратиме оркестр «Ель Вiста», – а вiн грае – сама знаеш, як хороше! Ти ж так любиш танцювати…
Гладка старша жiнка, що була оподаль дiвчини, не дала iй закiнчити: вона стояла спиною до неi, i спина ii – згорблена, опукла й безформна – раптом почала конвульсiйно здригатися.
– Боже! – скрикнула вона. – Боже мiй!
Немов той звiр у пастцi, дико позирала вона довкола, очима обводячи стiни великого побiленого покою. Повiтря пашiло жаром i дихало парою, що вiд вогкоi бiлизни iз шипiнням звивалася з-пiд гарячих прасок. Тут працювало багато жiнок i дiвчат: усi вони, не розгинаючи спин, безперервно совали прасками по дошках; котрi стояли ближче до старшоi жiнки, зиркнули в той бiк, i це вiдбилося на справностi роботи – на мить праски загальмували свiй рух. Скрик старшоi жiнки завдав прасувальницям великоi шкоди: вони-бо прасували крохмальну бiлизну вiдрядно, i кожна прогаяна хвилина зменшувала заробiток.
Проте та жiнка помiтно напружилась i опанувала себе; стиснувши праску, вона поприскала тонку гофровану сукню, що лежала перед нею на дошцi.
– Я думала, на неi знову найшло, – промовила одна дiвчина.
– Чистий сором: така лiтня жiнка i… знову вагiтна! – озвалася Сексон, гофруючи мереживнi шлярки гарячою праскою. Рухи ii були швидкi, впевненi й спритнi, i хоч обличчя змарнiло вiд утоми й шаленоi задухи, працювала вона не покладаючи рук.
– Мае аж семеро, а двое вже в школi для важких дiтей, – докинула дiвчина за сусiдньою дошкою. – Але ж завтра до Вiзл-парку ти таки сходи, Сексон. У «Каменярiв» завжди весело: перетягання на канатi, перегони гладунiв, справжня iрландська джига, i… все, все!.. А пiдлога в павiльйонi – шик!
Однак знов через ту старшу жiнку розмова увiрвалася: праска впала iй з рук на блузку; сама вона схопилася за дошку, звалила ii додолу, колiна в неi пiдiгнулися i, мов напiвпорожнiй лантух, тiло важко плюхнуло на пiдлогу. Розтявся гострий крик, i запахло в’iдливим духом просмаленоi бiлизни. Сусiднi жiнки кинулися вiд своiх дощок спершу до праски – рятувати шмаття, i тiльки тодi вже до потерпiлоi, а наглядачка з войовничим виглядом метнулася схiдцями вниз. Жiнки, що працювали трохи вiддалiк, провадили працю, не вiдриваючись, але темп роботи було порушено, i вся прасувальня стратила цiлу хвилину свого виробничого ритму.
– Собака й той здохне! – розпачливо пробубонiла дiвчина й рiшуче поставила праску на пiдставку. – Солодке життя дiвки-робiтницi – краще на вулицю! З мене вже годi.
– Мерi! – спинила ii Сексон з таким глибоким докором, що аж праску на мить залишила, прогаявши через те з десяток порухiв.
Мерi глянула на неi збентежено.
– Я нiчого такого на думцi не маю, Сексон, – схаменулася вона. – Направду нiчого. На таку стежку я нiколи не стану. Але скажи сама – чи ж не урветься терпець вiд цього раю? Чисто як сирена вие. Ось послухай-но!
А тим часом старша жiнка, лежачи долi на спинi, калатала закаблуками об пiдлогу i голосила монотонно й уперто. Двое жiнок потягли ii вниз, пiдхопивши попiд руки, а вона все безугавно голосила й тарабанила ногами. Дверi на мить розчинилися, до кiмнати ввiрвався рев та гуркiт машин, i в цьому гаморi враз потонули i крик жiночий, i те докучне стукотiння. Коли дверi прибилися, вiд усiеi подii залишився тiльки iдкий сморiд спаленого краму.
Страница 2
– Гидота, – сказала Мерi.Знову заворушилися праски, злiтаючи то вгору, то вниз, i робота йшла далi без перешкод. Наглядачка походжала, грiзним оком стежачи, чи не вибухне ще раз iстерика, чи, бува, хто не зомлiе. Часом котрась прасувальниця на мить припиняла працю, щоб вiдiтхнути або перевести дух, але зараз же знов бралася за праску в тупiй знесиленiй покорi. Довгий лiтнiй день згасав, однак задуха не спадала, i у вогкому повiтрi пiд слiпучим свiтлом електрики робота все тривала.
Близько дев’ятоi години першi прасувальницi почали розходитись по домах. Гора накрохмаленоi тонкоi бiлизни вже розтанула, i тiльки ще де-не-де по дошках залишилося кiлька допрасовуваних речей…
Сексон скiнчила ранiше за Мерi й, вiдходячи додому, зупинилася коло ii дошки.
– Знову субота, i знову тиждень минув, – сумно промовила Мерi; щоки iй зблiдли, запали, а чорнi очi, пiдведенi синцями, дивилися стомлено. – Скiльки, гадаеш, ти виробила за тиждень, Сексон?
– Дванадцять iз чвертю, – вiдповiла та з гордовитою ноткою в голосi. – Була б виробила ще бiльше, якби не цi клятi крохмальники.
– Ловко! В тебе золотi руки, – поздоровила ii Мерi. – Ти – чарiвниця, а ось я, я тiльки й виробила десять з половиною, а тиждень був такий важкий… Ну, бувай… Пам’ятай же: рiвно за двадцять до десятоi. Ми ще перед танцями трохи погуляемо. Чимало знайомих хлопцiв i дiвчат збереться там надвечiр.
За два квартали вiд пральнi лiхтарний промiнь на розi вулицi освiтив юрбу гуляк. Сексон пришвидшила ходу; пiдсвiдомо обличчя ii посуворiло. Вона не розчула слiв, пущених iй наздогiн, але вгадала iхнiй змiст, коли до неi долинув брутальний смiх. Вiд гарячоi хвилi гнiву ii щоки зашарiли. Сексон простувала далi крiзь темряву ночi; повiтря вже дихало прохолодою. Зосталося ще три квартали, звернути раз лiворуч i раз праворуч. Обабiч вулицi тяглися вбогi хати робiтникiв, дерев’янi, напiвструхлявiлi; на стiнах позасихали патьоки злинялоi фарби та бруду. Єдине, чим вони були примiтнi – це неоковирнiстю й дешевиною.
Було темно, але Сексон добре знала дорогу. Ось i знайома похилена хвiртка проскрипiла пiд ii рукою свiй звичайний докiр. Вузенькою стежкою пройшла вона до задвiркового ганку, механiчно, не думаючи про те, проминула обвалену сходинку i вступила в кухню, де блимав самотливий газовий гнотик. Вона його пiдкрутила, i стало яснiше. Кiмнатка була невелика й охайна, бо тут не стояло жодних меблiв, якi призводили б до неладу. Тут часто пралося, i тиньк давно збляк вiд пари, а до того ще ввесь полущився вiд землетрусу, що стався минулоi весни. Нерiвна пiдлога зжолобилася й розсохлась, а перед грубкою i зовсiм протрухла; найбiльшу шкалубину було забито бляхою з розплющеноi п’ятигалоновоi гасiвницi. Балiя, заяложений рушник на кiлочку та кiлька стiльцiв довершували картину.
Сексон присунула стiлець до столу, i в неi пiд ногою хруснув недогризок яблука. На столi, накритому облупленою цератою, чекала дiвчину вечеря. Вона покуштувала холодних бобiв, облiплених застиглим салом, але з гримасою вiдсунула iх i намазала масла на кавалочок хлiба.
Дряглий будинок аж задвигтiв вiд важкоi ходи, i у внутрiшнi дверi ввiйшла Сара – заклопотана жiнка середнього вiку, з обвислими грудьми й розпатланим волоссям круг лиснявого обличчя.
– А, це ти, – буркнула вона замiсть привiтання. – Я не могла ввесь час пiдiгрiвати страву. Такий клятий день! Я мало не здохла зi спеки. А тут ще й малий Генрi страх як порiзав собi губу. Лiкар наклав аж чотири шви.
Сара пiдступила ближче й закам’янiла бiля столу.
– Що, боби не до смаку? – задиркувато спитала вона.
– Нiчого, тiльки… – Сексон передихнула, не хотiвши заводитися. – Тiльки я не голодна. Сьогоднi було так душно, а в пральнi – справжне пекло.
Вона вiдважно сьорбнула холодного чаю, що настоявся, як смола, й вiдгонив кислим iй у ротi, i так само вiдважно, пiд пильним поглядом братовоi, випила все до дна. Потiм обтерла губи хусточкою i пiдвелася.
– Я, мабуть, пiду спати.
– Дивуюся, що не на танцi, – пирхнула Сара. – Смiх, та й годi: щовечора приходиш додому стомлена, змучена, а все ладна повiятись танцювати бодай до свiту!
Сексон розкрила рота, потiм, стримуючись, закусила губу, але таки не стерпiла й вибухнула:
– Чи ж ти нiколи не була молода?
Не чекаючи на вiдповiдь, вона повернулася й пiшла до своеi спальнi поруч iз кухнею. Це була маленька кiмнатинка вiсiм на шiсть футiв, i землетрус тут також дався взнаки: тиньк у багатьох мiсцях потрiскав. Меблiв стояло небагато – дешеве соснове лiжко, стiлець i старомодний комод. Сексон знала цей комод ще змалку. Вiн сплiвся з найранiшими спогадами ii дитинства. Колись вiн мандрував iз ii рiдними в критому шарабанi через прерii. Один бiк того комода, змайстрованого з мiцного червоного дерева, трiснув i вищербився ще тодi, як шарабан перекинувся в Рок-Кеньйонi. Дiрка вiд кулi, що влучила в саму середину горiшньоi шухляди, нагадувала про сутичку з iндiянами пiд Лiтл-Медоу. Про тi подii розповiдала iй мати, як i про те, що комод приiхав разом iз родиною
Страница 3
з самоi Англii, давно-давно – ще тодi, коли й Джорджа Вашингтона на свiтi не було.На стiнi над комодом висiло дзеркальце, а за його раму було позасовувано фотографii якихось молодикiв та дiвчат, – рiзнi групи на лонi природи, де хлопцi, хвацько позсовувавши капелюхи на потилицю, обiймали своiх дiвчат за стан. Трохи далi висiв розмальований календар i сила кольорових оголошень та малюнкiв з журналiв. На малюнках були переважно конi. На пiдвiску до газовоi лампочки було начеплено цiлий жмуток щiльно пописаних танцювальних програмок.
Сексон почала скидати капелюха, але враз упала на лiжко й тихо, притлумлюючи ридання, заплакала. За хвильку нещiльно причиненi дверi безгучно розчинилися, i дiвчина аж здригнулась, почувши голос братовоi:
– Ну, що це знов iз тобою? Коли тобi не до смаку боби…
– Нi, нi, – поспiшилася з виправданням Сексон. – Я просто стомилася й збила собi ногу – ото й усе. Менi не хотiлося iсти, Саро. Я так стомилась.
– Стомилась!.. Якби ти клопоталася господарством, – огризнулася та, – якби варила, пекла, прала й пiклувалася за всiх, як я, отодi мала б на що скаржитись! А то розрюмсалася – горенько!.. Але стривай лишень, – Сара зловтiшно засмiялася, – це все вигадки, а ось устругнеш дурницю, вiддасися колись, як i я, тодi зазнаеш солодощiв – наведеш купу малечi, одне по одному, одне по одному – i вже тодi годi танцювати, й у шовкових панчiшках вибрикувати, та по три пари черевичок за раз справляти. Диво, – який клопiт!.. Сама як палець, тiльки про себе й дбай, та про кавалерiв, що навкруги джмелями в’ються i не нахваляться на твоi яснi очi… Стривай! Незабаром прилипнеш до котрогось – i тодi заведеш iншоi, ще виплачеш своi оченята, як синцiв понаставляе.
– Не кажи цього, Саро, – заперечила Сексон. – Мiй брат нiколи на тебе руки не зняв. Ти сама знаеш.
– Так, так, нiколи. Бо дуже плохий. А все ж мiй опеньок кращий за тих бельбасiв, з якими ти водишся, хоч i не годен добра надбати й жiнцi три пари черевичок справити. Нi, вiн, проте, кращий за твою череду гультiпак, що iм порядна дiвчина i в слiд не ступить. Як це ти досi ще в халепу не вскочила – не розумiю! Може, молодь тепер розумнiша за нас у таких справах – не знаю. Але знаю, що коли дiвка мае по три пари черевичок i одне тiльки мрiе за розваги, то встряне колись у таке, що… ну, та згадаеш мое слово. За мого дiвування так не велося. Мати з мене шкуру здерла б, якби я таке виробляла. Бо й було б за що. А тепер усе на свiтi пiшло шкереберть. Глянь на свого брата: вештаеться по соцiалiстичних збiговиськах, верзе про високi матерii, тринькае грошi на страйковий фонд замiсть годити господарям – виходить, видирае хлiб з рота рiдним дiтям!.. Та на цi грошi, на цi внески, що вiн марнуе, я могла б собi сiмнадцять пар черевичок справити, якби менi таке примандюрилось. Колись – от згадаеш моi слова – вiн дограеться!.. А тодi що з нами буде? Куди я подiнуся без шеляга i з п’ятьома голодними ротами?
Засапавшись, вона примовкла, хоч видно було, що не виговорилася ще до кiнця.
– Ox, Capo, зачини, будь ласка, дверi! – знервовано попрохала Сексон.
Дверi з гуркотом хряснули, i Сексон, перше, нiж заплакати знову, почула, як запоралась у кухнi братова, голосно розмовляючи сама iз собою.
Роздiл II
Дiвчата, кожна собi, купили квитки до Вiзл-парку; викладаючи на вiконце каси своi пiвдолара, кожна добре знала, скiльки штук крохмальноi бiлизни треба було випрасувати за цей квиток. Було ще не так людно, але каменярськi родини з немовлятами на руках, навантаженi величезними кошиками зi снiданком, уже сунули до парку. Каменярi були здоровi, рослявi робiтники, добре плаченi й сито вгодованi. Дехто з них прийшов на гуляння з дiдами та бабами, що побачили перший промiнь сонця ще на старiй iрландськiй землi; добре американське вбрання не надавало iм американського вигляду – вони були меншi й хирнiшi на тiлi, пiдтоптанi не так лiтами, як колишнiм безхлiб’ям i раннiми злиднями. Вони шкандибали поруч iз рiднею, задоволено й гордовито подивляючись на свiй власний виплiд, вигодуваний на кращих харчах.
Мерi й Сексон не мали знайомих серед каменярiв. Властиво, iх взагалi не обходило, яке буде свято – iрландське, нiмецьке чи слов’янське, i хто влаштовуе його: каменярi, броварники чи рiзники. Дiвчата належали до тоi молодоi юрби, що шукала тiльки танцiв i забезпечувала касi постiйний прибуток на всiх гулянках.
Вони походили мiж ятками, де товкли землянi горiхи та пiдсмажували пшеничку, готуючись до свята; тодi подалися оглянути павiльйон для танцiв. Сексон, нiби притискаючись до уявленого партнера, зробила кiлька вальсових па. Мерi заплескала в долонi.
– Диви! – скрикнула вона. – Чиста лялечка! А панчiшки – просто розкiш!
Сексон задоволено всмiхнулася й манiрно простягнула ногу в оксамитному черевичку на високому пiдборi, злегка пiдiбравши вузьку чорну спiдницю; з-пiд спiдницi визирнула тонка щиколодка та струнка лiнiя литки, i крiзь найтоншi (що коштували аж 50 центiв) шовковi панчiшки-павутинки просвiчувало ii бiле тiло. Сексон
Страница 4
була худенька, невисока на зрiст, але в округлих обрисах ii вiдчувалася грацiя й жiночiсть. Їi бiлу блузку прикрашало жабо з дешевенького мережива, защеплене за останнiм криком моди шпилькою з великим фальшованим коралом. Поверх блузки стан облягала чепурненька жакетка з короткими рукавами, а рукавички зi штучноi замшi обтягували руки до лiктя. Єдиною непiдробною окрасою в неi були неслухнянi кучерi, що не знали нi щипцiв, анi папiльйоток i мило вибивалися з-пiд чорноi оксамитовоi шапочки, низько насуненоi на брови.Чорнi очi Мерi захоплено блиснули, вона пiдскочила до Сексон, обняла ii i з розгону цмокнула в губи. Потiм, спалахнувши, знiяковiла вiд власноi експансивностi.
– Яка ти гарнесенька! – скрикнула вона. – Коли б я була хлопець, з рук би тебе не випустила! Я б тебе з’iла, бiгме, з’iла!
Узявшись за руки, дiвчата вийшли з павiльйону. Вони походжали по залитому сонцем мурiжку, весело вимахуючи руками, немов струшували iз себе гнiт цiлого тижня виснажливоi працi. Вони перехилялися через бильця круг ведмежоi ями, здригаючись перед самотнiм ув’язненим велетнем, а опiсля щонайменше десять хвилин смiялися перед клiткою мавпи.
Переходячи парком, вони глянули вниз на невелике бiговище – тут, у цьому природному амфiтеатрi, мали пополуднi вiдбутися iгрища. По тому дiвчата подалися до гаю, зборозненого безлiччю стежок: iдеш, iдеш собi, i раптом у темнiй гущавинi виринае зелений дерев’яний столик або затишна лавочка пiд розлогим кущем. Багато з тих лавок уже заздалегiдь запосiли цiлi родини. На згористiй галявинi, оточенiй деревами, дiвчата простелили газету й посiдали; невисока трава вже пожовкла вiд калiфорнiйського сонця. Приемно було так посидiти – нiчого не роблячи, пiсля шести днiв тяжкоi працi, та й сили треба було зберегти для майбутнiх годин танцю.
– Напевне, прийде Берт Вонгоп, – цокотiла Мерi. – Вiн хвалився, що приведе з собою Бiллi Робертса, Здорового Бiла, як звуть його товаришi. Вiн таки здоровило i дуже кремезний. Вiн боксер, i всi дiвчата бiгають за ним. А я його боюся. Такий-бо неговiркий… Знаеш, вiн чисто як цей ведмiдь, що ми допiру бачили. Брр-р! Бррр-р! – здаеться, ось-ось за голову так i вхопить. Бiллi не професiйний боксер, а вiзник, працюе в Корберлi та Моррiсона, вiн член спiлки, але часом виступае в спортивних клубах. Хлопцi бояться його. В нього крута вдача – стережись, а нi, то покаже, де козам роги правлять. Тобi вiн не сподобаеться, зате ж як вiн гарно танцюе! Трохи важкий, але в танку так i кружля, так i пливе. Ото, щоб i ти з ним хоч раз пройшлася… І кавалер добрячий, грiшми сипле… Тiльки вдачу ж мае – ой лишенько!
Розмова снувалася далi, щебетала переважно Мерi й усе вернула на Берта Вонгопа.
– Ти щось дуже за ним упадаеш, – обережно зауважила Сексон.
– Хоч i завтра вiддалася б за нього… – спалахнула Мерi, але в ту ж мить обличчя iй затьмарилося, i вона безпорадно прошепотiла: – Тiльки вiн мене не бере. Вiн… – На хвильку вона змовкла. – А ти стережися, Сексон, як вiн часом почне набиватися до тебе. Вiн поганий, поганий!.. Та дарма, – завтра пiшла б за нього. А нi, то вiн мене не матиме. – Вона хотiла щось додати, але натомiсть з ii уст вирвалося зiтхання. – Кумедний цей наш свiт, хiба нi? – почала вона знову. – Сама чудасiя! І всi зiрки – теж свiти. Цiкаво менi знати, де криеться бог? Берт Вонгоп каже, що бога нема. Але вiн взагалi страшна людина. І каже такi страшнi речi. Я вiрю в бога. А ти? Що ти думаеш про бога, Сексон?
Сексон знизала плечима й засмiялася.
– Але ж коли ми чинимо зло, то на нас чекае кара, хiба нi? – домагалася Мерi. – Так думають усi, крiм Берта. Вiн каже, – йому дарма якась там кара: мовляв, коли вiн помре, то лежатиме мертвий, а тодi хай хто-небудь спробуе його добудитись. Ото страхота, еге? Але це все таке кумедне! Інодi менi на душi так i похолоне, як здумаю, що бог мене нiколи з очей не спускае. Як ти гадаеш: знае вiн, що я оце кажу? А який вiн на вигляд, як по-твоему?
– Не знаю, – вiдповiла Сексон. – Просто ми його собi по-кумедному уявляемо…
– О, – здригнулася Мерi.
– Вiн просто такий, як люди про нього думають, – переконано провадила далi Сексон. – Мiй брат каже, що вiн схожий на Авраама Лiнкольна, а Сара каже, що в нього бурцi.
– О, а я не уявляю собi його з продiлом у волоссi, – призналася Мерi, боязко здригаючись вiд власноi вiдваги, – В нього не може бути продiлу. Це було б кумедно.
– А знаеш того маленького, зморщеного мексиканця, що продае рiзнi дротянi вироби? – спитала Сексон. – Кожна така штучка мае свiй секрет. Ну, то бог чомусь завжди нагадуе менi того крамаря.
Мерi щиро засмiялась.
– Ну й кумедiя! Таким я собi його нiколи не уявляла. Як це ти вигадала таке?
– Бачиш, вiн, як отой мексиканчик, увесь час наче тiльки те й робить, що розносить своi головоломки й кожного надiляе ними, – а люди витрачають усе свое життя, щоб добрати, в чому там рiч. І всi метикують над ними. А ось я не можу розв’язати своеi головоломки. Я не знаю, звiдки почати. Он поглянь на ту головоломку, що вiн завдав ii С
Страница 5
рi. А сама Сара, бач, сплутана з Томовою i тiльки заважае йому. А всi iхнi головоломки, i твоя теж, сплутанi з моею. Нiяк не розплутаеш.– Воно, либонь, з головоломками i справдi так, – погодилася Мерi, – але бог таки не схожий на того жовтого мексиканця. З цим я не згодна. Бог нi на кого не схожий.
Згадай, на стiнi будинку Армii спасiння написано: «Бог – це дух».
– То якраз одна з найморочливiших його головоломок, iй-богу, бо нiхто не знае, що таке дух.
– Ай правда, – Мерi аж здригнулася, згадавши щось страшне. – Коли я пробую думати про бога, як про духа, – менi чомусь ввижаеться Ген Мiллер: пам’ятаеш, як вiн закутався колись у простирало й погнався за нами, дiвчатами. Ми не впiзнали його й мало не пропали зi страху. Мала Мегi Мерфi на смерть зомлiла, а Бiетрiс Перальта спiткнулася й страшенно подряпала собi обличчя. Вiдтодi, коли я не подумаю про духа, менi все ввижаеться бiле простирало, що ганяе в темнотi. Ось так само й бог не схожий на мексиканця i не розчiсуе на продiл волосся.
З павiльйону залунали першi акорди оркестру, i дiвчата зiрвалися на рiвнi ноги.
– Ходiмо, протанцюемо кiлька танцiв, доки перекусювати, – запропонувала Мерi. – А тодi вже з полудня й усi хлопцi надiйдуть. Бiльшiсть iз них скупердяги – не приходять загодя, аби не кликати своiх приятельок на обiд. Але Берт не такий, – вiн грошей не шкодуе; так само й Бiллi. Вiдбиймо iх у iнших дiвчат, i тодi вони покличуть нас до ресторану й добре почастують. Ходiм мерщiй, Сексон!
Тим часом у павiльйонi танцювало ще небагато пар, i в першому вальсi дiвчата закружляли одна з одною.
– А ось i Берт, – прошепотiла Сексон, коли вони провальсували вдруге.
– Не звертай на них уваги, – пошепки вiдказала Мерi. – Танцюймо собi. Хай вони не думають, що ми бiгаемо за ними.
Але Сексон помiтила, як зашарiлися щоки в подруги, i почула, як пришвидшився ii вiддих.
– А ти бачила того другого? – спиталася Мерi, переводячи Сексон у танцi аж на протилежний кiнець павiльйону. – Це ж i е Бiллi Робертс. Берт казав, що вiн прийде. Той запросить тебе на обiд, а Берт запросить мене. Ото буде чудово, побачиш! Ой, коли б тiльки музика не перестала грати, доки ми дотанцюемо до того краю.
І двое свiжих гарненьких дiвчат радiсно кружляли, розохоченi забезпечити собi обiд та кавалерiв; танцювали вони таки легко й добре, i на втiху iм музика замовкла саме тодi, коли вони опинилися поруч з юнаками.
Берт i Мерi звали одне одного на ймення, але для Сексон Берт був мiстер Вонгоп, дарма що ii звав вiн просто Сексон. Не знали одне одного тiльки Сексон i Бiллi Робертс. Мерi познайомила iх з трохи афектованою недбалiстю.
– Мiстер Робертс – мiс Браун. Це моя найкраща подруга. Їi звати Сексон. Правда, чудне iм’я?
– А чого, дуже добре, – вiдповiв Бiллi. Вiн скинув капелюха й простяг руку. – Радий познайомитися з вами, мiс Браун.
Коли Сексон вiдчула дотик його шорстких, мозолястих вiд працi рук, вона, скинувши оком, помiтила ще багато дечого. А перше, що вiн побачив, то були ii очi: в нього залишився невиразний спогад, що вони блакитнi. Десь згодом, далеко пiзнiше, того ж таки дня, вiн усвiдомив собi, що вони сiрi. Вона, навпаки, вiдразу побачила його очi такими, якi вони були насправдi: синi, великi, по-хлоп’ячому впертi i цим привабливi. Його ясний погляд сподобався iй так само, як i його руки, i навiть iхнiй дотик. Потiм, хоч i не так уже чiтко, вона роздивилася на його короткий, прямий нiс, рум’янi щоки та затяту коротку верхню губу; але найбiльше припав iй до вподоби його досить великий, твердо окреслений рот i усмiх червоних уст, коли виблискували бiлi мiцнi зуби. «Хлопчисько… Здоровий дорослий хлопчисько», – промайнуло у неi в думцi. Всмiхнувшись одне до одного, вони роз’еднали руки, i в ту мить ii вразило його волосся – коротке, кучеряве й бiляве; воно вiдлискувало майже блiдим золотом, хоч вiдтiнком своiм бiльше нагадувало льон, анiж золото.
Вiн увесь був такий бiлявий, що мимохiть iй згадались актори, що iх вона бачила на сценi, як ось Оле Ольсон або Йон Йонсон, але схожiсть цим i обмежувалася, бо вii та брови його були темнi, а очi не дивилися по-дитячому, зчудовано; навпаки, – погляд у нього був завзятий. Бiллi мав на собi елегантний коричневий костюм, пошитий на замовлення. Сексон зважила вiдразу добротнiсть костюма й збагнула, що вiн коштуе щонайменше п’ятдесят доларiв. Та й Бiллi зовсiм не був незграбний, як бiльшiсть скандинавських iмiгрантiв; навпаки, вiн належав до тих небагатьох iндивiдiв, що в них навiть пiд недоладним убранням сучасноi цивiлiзованоi людини вiдчуваеться тонка краса мiцноi мускулатури. Кожен його рух був гнучкий, спокiйний та розважний. Але цього Сексон ще не примiтила i не задумувалася над цим. Вона тiльки бачила перед собою гарно вбраного стрункого й зграбного молодика. Вона не так завважила, як вiдчула спокiй та впевненiсть у грi його мускулатури, i якесь дивне вiдчуття затишку й спочинку враз охопило ii, а що могло бути цiннiше для того, хто шiсть днiв на тиждень у гарячковому темпi вистоюе над прасу
Страница 6
альною дошкою? Як i вiд дотику його руки, гак i вiд усiеi його постатi по тiлi iй розлилася приемна млоснiсть.Коли вiн узяв у неi з рук програмку i почав сперечатися й жартувати, як то водиться у хлопцiв, вона зрозумiла, як дуже вiн iй припав до вподоби, i здивувалася, що це так раптово. Нiколи ще за цiле життя не приваблював ii так жоден чоловiк, i вона питала себе: «Невже це суджений?»
Танцював вiн пречудово. Вона радiла, як кожна добра танцюристка, знайшовши гiдного партнера. Ритмiчнiсть його повiльних, упевнених рухiв цiлком вiдповiдала ритмовi музики – жодного вагання, жодного нетвердого кроку. Вона глянула на Берта, що по-простацькому витанцьовував з Мерi. Вони кружляли по великiй залi, раз у раз наганяючись на iншi пари, яких набивалося щодалi бiльше. Берт був високий та стрункий, i його мали за доброго танцюриста, але танцювати з ним Сексон не любила – це не давало iй справжньоi втiхи. Його рвучкiсть iнколи виводила ii з рiвноваги; траплялося це, правда, лише зрiдка, але загрожувало завжди й тим псувало настрiй. Щось спазматичне крилося у Бертовiй вдачi. Вiн завжди кудись квапився або вдавав, що квапиться. І здавалося, що вiн будь-що хоче перегнати час. Це нервувало й непокоiло.
– Ви танцюете чарiвно, – промовив Бiллi Робертс. – Менi багато товаришiв казали, що з вас добра партнерка.
– Я люблю танцювати, – вiдповiла вона.
Але з того, як вона це сказала, вiн вiдчув, що iй не хочеться розмовляти, i далi вони танцювали мовчки. Сексон кружляла у якiйсь приемнiй задумi, його уважнiсть до неi зiгрiла iй серце. А на таку чуйну уважнiсть у ii життi припадало небагато часу. Невже це суджений? Вона згадала слова Мерi: «Завтра вiддалася б за нього», – i спiймала себе на думцi, що радо пiшла б за Бiллi Робертса хоч би й завтра – звичайно, якби вiн освiдчився.
Вона пливла кудись в обiймах його дужих рук, i iй так хотiлося мрiйно заплющити очi. Боксер! Сексон злорадно здригнулася, подумавши, що сказала б Сара, якби могла побачити ii в цю мить. Але ж вiн не професiйний боксер, а лише вiзник.
Раптом Бiл загальмував рух вальсу, i його дужi руки стиснули дiвчину мiцнiше; iй здалося, що вiн ii пiдхопив i понiс геть-геть, хоч ii оксамитнi черевички нi на мить не вiдривалися вiд пiдлоги; а потiм раптом вкоротив па, i вона неначе вiдлiтае вiд нього, а вiн дивиться iй просто в вiчi, смiючись разом iз нею з цього фокуса. Нарештi, вiдповiдно до музики, що, притихаючи, догравала останнi такти, iхнi тури сповiльнилися i разом з останнiм звуком закiнчились довгим глiсе.
– Ми скроенi, щоб танцювати разом, – промовив Бiл, продираючись iз Сексон крiзь юрбу до Берта й Мерi…
– Це було як увi снi, – вiдповiла вона.
Вона промовила це так тихо, що вiн мусив нахилитися до неi, щоб почути; щоки iй палали, i здавалося, наче полум’я те вiдбиваеться iй у зволожнiлих очах, що дивилися тепло й збуджено. Вiн узяв у неi з рук танцювальну картку i поважно, через увесь листочок, накреслив на нiй величезними лiтерами свое iм’я.
– А тепер ця картка вам нi до чого, – сказав вiн, розiрвав папiрця i кинув.
– Наступний танець зi мною, Сексон, – гукнув iм Берт назустрiч. – А ти, Бiле, цим разом попокрутиш Мерi.
– Е, нi, друже, – вiдказав той. – Ми з Сексон будемо вкупi до самого вечора.
– Стережися, Сексон! – весело засмiялася Мерi. – Вiн ще причаруе тебе!
– А хоч би й так, – гарне вiдразу впадае менi в око, – галантно вiдказав Бiллi.
– І менi теж, – кокетливо вiдгукнулася Сексон.
– Я, здаеться, пiзнав би вас i вночi, – додав вiн.
Мерi глянула на них ужарт збентежено, а Берт по-добрячому пробубонiв:
– Бачу, ви часу не гайнуете. Та, дарма… може, натанцювавшись, ви вiдiрветеся на хвилю одне вiд одного. Ми з Мерi будемо радi пообiдати разом з вами.
– А чом би й нi? – прощебетала Мерi.
– Прошу не глузувати, – засмiявся Бiллi i повернув голову, щоб заглянути Сексон у вiчi. – Не зважайте на них. Вони заздрять нам, бо мусять танцювати одне з одним. З Берта кепський танцюрист, та й Мерi йому до пари. Ну, швидше, вже починаеться. Ще два танцi.
Роздiл III
Вони обiдали на вiльному повiтрi, в альтанцi, в оточеннi зеленою стiною дерев. Сексон помiтила, що Бiллi заплатив по рахунку за всiх чотирьох.
Багатьох з отих хлопцiв та дiвчат, що за iншими столиками, вони знали, i в ресторанi не вщухав веселий гомiн вiд iхнiх перехресних жартiв та смiху. Берт поводився з Мерi дуже самовпевнено, майже грубо; вiн ловив i стискав ii руки й затримував у своiх, а одного разу силомiць зняв iй з пальця два перснi й довго не повертав назад. Часами, коли вiн обвивав рукою ii стан, Мерi враз випростувалася, а то, навпаки, вдавала, що не помiчае його обiймiв, але робила це досить штучно й неоковирно.
Сексон розмовляла мало – бiльше дивилася на Бiллi Робертса i тiшилася думкою, що в нього все це виходило б далеко краще… якби вiн спробував колись. Звичайно, вiн нiколи б не лапав дiвчини, як Берт i всi iншi хлопцi. Вона кинула погляд на широкi Бiловi плечi.
– Чому вас звуть Здоровий Бiл? – спитала вона.
Страница 7
Ви зовсiм не такий високий на зрiст.– Еге, – згодився вiн. – Тiльки п’ять футiв, вiсiм i три чвертi дюймiв. Мабуть, мене прозвали так тому, що багато важу.
– Важить вiн на рингу сто вiсiмдесят фунтiв, – докинув слово Берт.
– Ет, облиш, – перебив його Бiллi, i в очах йому промайнула тiнь невдоволення. – Я зовсiм не боксер. Уже пiвроку не виступаю на рингу. З мене досить. Для такоi забави шкода й свiтла свiтити.
– Але ж ти заробив двi сотнi, пам’ятаеш, тодi, як добре полатав боки тому Слешеровi з Фрiско, – гордовито вiдказав Берт.
– Та годi, годi вже про це!.. А ось ви, Сексон, ви зовсiм невеличка, але збудованi як на загад. Ви й кругленька i разом з тим струнка. Ладен закластися, що вгадаю, скiльки ви важите.
– Нi, нi, не вгадаете, всi дають менi бiльше, нiж я насправдi важу, – всмiхнулася Сексон, сама собi дивуючись, як iй приемно i разом з тим прикро, що вiн бiльше не виступае на рингу.
– Ну, за мене не бiйтеся, – запевнив вiн, – у мене око певне – це мiй фах. Ось побачите… – Вiн критично поглянув на неi, i в поглядi його загорiлися iскри захоплення. – Стривайте хвилину.
Вiн простягнув руку через стiл i помацав ii бiцепси. Дотик його твердих пальцiв був дужий та чесний, i Сексон пройняло тремтiння. Цей мужнiй хлопець мав якусь магiчну силу. Якби Берт або хто iнший з чоловiкiв доторкнувся так до неi, це б ii тiльки роздратувало. Але цей хлопець! «Невже ж це суджений?» – спитала вона себе, а Бiл тим часом провадив:
– Ваше вбрання важить не бiльше за сiм фунтiв. А вiдняти сiм вiд… гм-гм… даймо, вiд ста двадцяти трьох – це буде… сто шiстнадцять, – оце й е ваша вага.
Мерi скрикнула докiрливо:
– Ой, Бiллi Робертсе! Про такi речi не годиться розмовляти.
Вiн зиркнув на неi довгим, здивованим поглядом.
– Про якi це речi? – спитав вiн нарештi.
– Ви знову своеi! Як вам не сором! Он гляньте, як через вас Сексон почервонiла!
– Вигадки! – обурено заперечила Сексон.
– Коли ви будете верзти таке, то от я таки через вас почервонiю, Мерi, – пробубонiв Бiллi. – Я й сам знаю, що гаразд i що нi. Справа не в тому, що кажеш, а в тому, що думаеш. А я нiчого лихого на думцi не маю, i Сексон це знае. Нi я, анi вона не думаемо про те, на що ви натякаете.
– Ось бачите, бачите! – розхвилювалася Мерi. – Який ви бридкий! Я навiть не думала про такi речi.
– Цить, Мерi! Годi! – гримнув на неi Берт. – Не кажи казна-чого! Бiллi нiколи нiчого негожого не вчинить.
– Але вiн не смiе бути такий нечемний, – не вгавала Мерi.
– Та годi вже, Мерi, – не чiпляйтесь, – вiдмахнувся Бiллi, обертаючись до Сексон. – А що, дуже я помилився?
– Сто двадцять два, – вiдповiла та, дивлячися замислено на Мерi. – Сто двадцять два разом з одежею.
Бiллi зареготався вiд щирого серця, а Берт i собi.
– Хай вам усячина! – захвилювалася Мерi. – Ви менi противнющi обое… та й ти теж, Сексон. Нiколи не сподiвалася вiд тебе такого.
– Ось послухай, серденько, – лагiдно почав був Берт, обiймаючи ii за стан.
Але Мерi, вдаючи ображену, рiзко вiдштовхнула його руку, хоч вiдразу схаменулась i, боячись уразити серце залицяльника, почала смiятися й миролюбнiше жартувати, аби не псувати собi настрою. Бертовiй руцi було дозволено вернутись на попередне мiсце, iхнi голови зiйшлися ближче, i вони заговорили пошепки.
А Бiллi чемно завiв розмову з Сексон.
– Знаете, ваше iм’я якесь чудернацьке. Я такого зроду не чув. Але дарма – менi воно подобаеться.
– Мене так назвала мати. Вона була освiчена й знала багато розмаiтих слiв. Вона ввесь час, мало не до самоi смертi, читала книжки. А скiльки вона писала!.. В мене е ii вiршi, надрукованi колись давно в газетi, що виходила у Сан-Хозе. Сакси – це був такий народ, – мама менi про них багато розповiдала, як я була ще маленька. Вони були такi самi дикуни, як i iндiяни, – одне тiльки, що бiлi. Очi вони мали синi, а волосся жовте. А якi завзятi були з них вояки!
Бiллi уважно стежив за словами Сексон, не зводячи з неi очей.
– Зроду про них не чув, – признався вiн. – А вони жили десь у наших краях?
Вона засмiялась.
– Нi. Вони жили в Англii. То були першi англiйцi, а ви ж знаете, що американцi походять вiд англiйцiв. Ми всi сакси, – ви, i я, i Мерi, й Берт – i всi американцi, тобто справжнi американцi – всi ми сакси, а не якiсь там даго чи японцi.
– Моi кревнi жили в Америцi з давнiх-давен, – помалу промовив Бiллi, обмiрковуючи те, що вона йому щойно сказала. – В кожному разi – кревнi з материного боку. Вони переселилися до Мейну сотнi рокiв тому.
– Мiй батько теж був родом зi штату Мейн, – зрадiла Сексон. – А мати з Огайо, чи то пак з того мiсця, де тепер Огайо. Вона називала його Великою Захiдною Резервацiею. А хто був ваш батько?
– Не знаю, – Бiллi знизав плечима. – Вiн i сам того не знав. Нiхто того не знав, хоч батько й був справжнiй-справжнiсiнький американець.
– У нього добре, суто американське iм’я, – промовила Сексон. – Тепер в Англii е видатний генерал – його теж звуть Робертс. Я читала про нього в газетах.
– Але Робертс – не спра
Страница 8
жне батькове iм’я. Вiн не знав свого правдивого прiзвища. Робертсом звали одного шукача золота, що взяв його в прийми. То було так. Бачте, багато шукачiв золота й переселенцiв брали участь у боротьбi з iндiянським плем’ям модокiв. Робертс був за командира в одному з таких загонiв. Якось раз пiсля бою вони взяли силу бранцiв – жiнок, немовлят i дiтвакiв. Серед них був i мiй батько. Вiн видавав рокiв на п’ять i белькотiв тiльки по-iндiянському.Сексон сплеснула в долонi й очi iй загорiлися.
– Його вкрали iндiяни пiд час наскоку!
– Так гадали, – пiдтвердив Бiллi. – Потiм багато хто пригадав, що чотири роки тому на валку орегонських переселенцiв напали модоки i всiх перебили дощенту. Робертс узяв мого батька собi за сина, – ось чому я не знаю, яке батькове правдиве ймення. Але ж вiн, безперечно, родом звiдтiля, з-за прерiй.
– І мiй батько теж, – гордо промовила Сексон.
– І моя мати, – сказав Бiллi не менш гордовито. – Вона вродилася над рiчкою Плат у шарабанi, якраз коли ii кревнi переiздили прерii.
– Моя мати теж звiдти, – перебила Сексон. – iй було тодi вiсiм рокiв, i вона пройшла бiльшу частину прерiй пiшки, бо нашi воли саме тодi почали падати.
Бiллi простягнув руку.
– Давайте сюди й свою, голубонько, – мовив вiн. – Ми з вами давнi приятелi i з одного кореня.
Променiючи вiд радостi очима, Сексон простягла руку, i вiн урочисто ii стиснув.
– Хiба не дивно? – прошепотiла вона. – Ми обое доброго американського роду. А ви правдивий сакс – усе у вас саксонське: волосся, очi, шкiра, все-все! Та ще ж ви й боксер!
– Мабуть, нашi дiди всi бували боксерами, коли того вимагали обставини. Мусили боротися – нiчого не вдiеш! Адже ж вони знали: або добути, або вдома не бути!
– Про що це ви? – озвалася раптом Мерi.
– Вони в нас швидкi, – зареготався Берт. – Можна подумати, що вже цiлий тиждень знайомi.
– О, ми зналися ще багато ранiше, – вiдказала Сексон. – Навiть ще до того, як народилися: нашi дiди разом переходили прерii.
– А вашi дiди сидiли тодi й чекали, щоб для них проклали залiзницю та винищили iндiян – i тiльки опiсля завiтали до Калiфорнii, – пiдтримав Бiллi свою нову спiльницю. – Ми з Сексон – тутешнi краяни, з дiда-прадiда тутешнi! Отак i кажiть, як хто запитае.
– Вже й не знаю… – задьористо й з прихованою досадою вiдказала Мерi. – Мiй батько залишився на сходi, щоб узяти участь у Громадянськiй вiйнi. Вiн був за барабанщика. Тому й прибув так пiзно до Калiфорнii.
– А мiй батько повернувся назад, щоб узяти участь у тiй вiйнi, – не здавалася Сексон.
– І мiй також, – докинув Бiллi.
Радiсно глянули вони одне на одного: мiж ними знайшовся ще один новий зв’язок.
– От маеш! Вони ж однаково всi померли! – похмуро зауважив Берт. – Хiба не байдуже, де померти – в бою чи в жебрацькому притулку? Вони ж усi мертвi. А менi начхати – хоч би мiй батько й на шибеницi помер. Все те дурницi перед вiчнiстю. Осточортiла менi ця балаканина про предкiв! А до того мiй батько i не мiг тодi воювати, бо ще й на свiтi його не було. Вiн народився за два роки по вiйнi. Зате двох моiх дядькiв убито пiд Гетiсбергом – гадаю, що цього досить!
– Звiсно, досить! – запевнила Мерi.
Бертова рука обвила ii стан.
– А ми живi, – i це найголовнiше, – сказав вiн. – Хто мертвий – той мертвий, i хоч ти тут землю гризи, вiн повiк не воскресне.
Мерi затулила йому рота рукою, сварячись на нього за такi бридкi слова. А вiн на це поцiлував ii в долоню й ближче прихилився до дiвчини.
Веселий брязкiт посуду все голоснiшав – публiки в ресторанi прибувало. Подекуди лунали уривки пiсень, зростали розпалений смiх та вереск дiвчат, а за ними потужнi вибухи чоловiчого смiху, в мiру того як розгоралася вiчна гра – боротьба мiж жiнкою й чоловiком. Декотрi хлопцi були вже напiдпитку. З-за сусiднього столика якiсь дiвчата задьористо гукнули на Бiллi. За короткий час почуття власностi пустило вже мiцнi корiнцi в серцi Сексон, i вона ревнивим оком глянула на Бiллi, переконавшись, що вiн для всiх цiкавий та привабливий.
– Ну й жахiття! – голосно висловила Мерi свое обурення. – Якi настирливi! Я iх добре знаю. Жодна порядна дiвчина не водиться з ними. Послухайте-но!
– Ой Бiле! – вигукнула одна з них, жвава чорнявка. – Сподiваюся, ти мене ще не забув, – ге, Бiле?
– Забути таку курiпочку! – галантно озвався Бiл. Сексон втiшилася тим, що по його обличчi наче промайнуло невдоволення, i ту ж мить ii охопила гостра вiдраза до чорнявоi дiвчини.
– Пiдеш танцювати? – не вгавала та.
– Можливо, – коротко вiдповiв Бiл i рiшуче повернувся до Сексон. – Нам, давнiм американцям, треба триматися купи, – правда? Нас уже й так небагато зосталось. У нас у краiнi аж комашиться вiд чужинцiв.
Бiл розмовляв iз Сексон тихо й довiрливо, схиливши до неi голову i показуючи цим чорнявiй, що вiн не вiльний.
Якийсь юнак, що сидiв за столиком напроти, нацiлився на Сексон. Вiн був неохайно вбраний i брутальний з вигляду. Чоловiк i жiнка поряд нього виглядали не краще. Щоки йому палали, тупий погляд дико блукав.
–
Страница 9
Агов, ти! – гукнув вiн. – Ти, ти, – ота, що в оксамитових черевичках!.. Здоровенька була!Дiвчина, що сидiла з ним поруч, обняла хлопця за шию, марно пробуючи вгамувати його. Чути було, як вiн бубонiв з-пiд ii руки:
– Ох i гарна ж бестiя, бiгме!. – Стривай лишень, ось зараз вiдiб’ю ii вiд отих бовдурiв!
– Рiзницький нахаба! – обурено пирснула Мерi.
Погляд Сексон зустрiвся з поглядом ображеноi дiвчини, що ненависно дивилася на неi. А в очах у Бiла вона побачила iскрини гнiву. Були тi очi похмурi, але гарнi, як нiколи: наче затьмарювала iх iмла, набiгали тiнi, а то враз спалахували вогники, i вiд цього глибшала й iскрилася iхня блакить; кiнець кiнцем вони почали справляти враження чогось бездонно-глибокого. Бiл змовк i не намагався навiть заводити розмови.
– Плюнь, не заводься з ними, Бiле, – заспокоював його Берт. – Вони з того берега, з-за бухти. Не знають тебе, тому й в’язнуть.
Раптом Берт схопився, пiдступив до сусiднього столика, сказав там щось пошепки й повернувся назад. Усi погляди ворожого табору вiдразу ж спинилися на Бiллi. Образник пiдвiвся, недбало скинув з плеча руку дiвчини i, похитуючись, пiдiйшов до Бiла. Це був кремезний чоловiк зi злим, жорстким обличчям та прикрими очима. Зухвальства в ньому, одначе, вже не стало.
– То це ви – Здоровий Бiл Робертс? – промурмотiв вiн, хапаючись за стiл, щоб не впасти. – Чолом вам! Вибачайте на словi. Ви на спiдницях розумiетесь, – вiддаю вам пошану. Я не знав, хто ви такий. Коли б знаття, що ви Бiл Робертс, – я б анi рипнувся. Ви ж не злоститесь? Пробачте… Ну, то як, – даете руку?
– Гаразд, годi про це, – похмуро буркнув Бiл, стискуючи йому руку; а потiм повiльним, дужим рухом штовхнув гультяя назад до його столика.
Сексон палала. Оце чоловiк, оце справжнiй оборонець, на його руку можна спертись!.. Адже ж самого iменi його було досить, щоб затремтiли навiть найзухвалiшi заводiяки з рiзницькоi околицi.
Роздiл IV
По обiдi протанцювали ще два танцi в павiльйонi, а тодi музики перейшли на бiговище. Танцюристи пiшли за ними. Туди ж таки подалася й решта публiки, i за столиками невдовзi не залишилося нiкого. П’ятитисячна юрба услала зелений згористий амфiтеатр, а дехто посунув навiть до внутрiшньоi частини поля.
Першим номером мало бути перетягання кодоли. В цьому брали участь каменярi з Окленда та Сан-Франциско; завзятi кремезнi моцаки вже шикувалися вздовж кодоли. Вони вибивали ногами опорнi ямки для закаблукiв, натирали собi руки грудками вогкоi землi та пересмiювалися й жартували з навколишнiм натовпом.
Суддi й наглядачi марно силкувалися вiдтиснути юрму родичiв та друзiв. Кельтська кров заграла в жилах i кельтський дух змагання прагнув перемоги… Повстав гомiн вiд жвавих вiтань, порад, осторог та погроз. Декотрi з членiв однiеi команди пiдходили до супротивного гурту, щоб запобiгти нечеснiй грi. Жiнок серед гамiрливого стовковиська було не менше нiж чоловiкiв. Вiд тупання нiг знялася така курява, що нiчим стало дихати; Мерi закашлялась i попрохала Берта вивести ii звiдси. Але незабаром мали початися змагання, i вiн, увесь запалившись, тiльки намагався просунутися ще ближче. Сексон притислася до Бiллi, що повагом i вперто прокладав лiктями i плечима для неi дорогу.
– Не мiсце тут для дiвчини, – пробурмотiв вiн, схиляючись до Сексон, а тим часом його могутнiй лiкоть, наче ненароком, штовхнув пiд ребро здоровенного iрландця, що вiдразу вiдступився. – Ото загуде земля, як почнуть. Надто набралася братва, а вже як горiлка заграе в жилах, то, звiсно, заведуть гармидер.
Сексон почувалася нiяково серед цих дебелих чоловiкiв та жiнок. Вона виглядала на дуже малу, тендiтну й нiжну, зовсiм як дiвчинка, – немовби iстота iншоi породи. Тiльки спритнi м’язи й дужi плечi Бiллi рятували ii. Вiн раз по раз оглядав обличчя жiнок довкола, а потiм переводив очi на ii лице, i видно було, що, порiвнюючи, вiддае перевагу саме iй.
Десь поблизу зчинилася колотнеча. Почувши лайку та ляпаси, юрба захвилювалась i сунула наперед. Якийсь здоровило, що ввiгнався клином у саму тисняву, навалився на Сексон, притиснувши ii щiльно до Бiллi, а той штовхнув його в плече з бiльшою силою, нiж звичайно. Не сподiвавшися стусана, скривджений бiлявець аж загарчав i обернув до Бiллi свое засмалене обличчя, на якому сердито блищали, безперечно, iрландськi очi.
– Яка тебе муха вкусила? – гаркнув вiн.
– Манджай на своiх двох, доки вони ще цiлi! – зневажливо кинув Бiллi i штовхнув iрландця ще дужче.
Той загарчав знову i, крутнувшись, спробував продертися до Бiллi, але тiсне коло тiл не пускало його.
– Ось як лясну по пицi, то й своiх не впiзнаеш! – оскаженiло гримнув вiн.
Але в ту ж мить вираз його обличчя змiнився – на губах завмерла лайка, а сердитi очi весело заяснiли.
– Невже це ви власною персоною! – скрикнув вiн. – Не знав я, що то ви так штовхаетесь. Я бачив, як ви наклали тодi Лютому Шведовi, хоч суддi вас i ошукали.
– Нi, не бачили, братику, – весело вiдповiв Бiллi. – Ви бачили, як добре мене вiдлупцьовано того вечора. І н
Страница 10
хто мене не скривдив: присуд був правильний.Ірландець засяяв. Вiн збрехав, щоб сказати комплiмент, i те, що Бiллi не прийняв не заробленоi похвали, тiльки збiльшувало в його очах Бiллине геройство.
– То так, але бiйка була запекла, – згодився вiн. – Зате ж i ви, як рись, показали кiгтi. Хай тiльки я випростаю руку, зараз же стисну вашу й допоможу вам i вашiй дiвчинi.
Втративши надiю вгамувати натиск розбурханоi юрби, суддя стрельнув у повiтря з револьвера, i змагання почалося.
Боротьба розходилася не на жарт. Сексон пiд охороною двох дужих чоловiкiв протиснулася досить близько й могла уважно стежити за всiм. Змагачi щосили тягли – кожна команда у свiй бiк – мiцний канат; вiд потужних зусиль уся кров кинулася iм у збагровiлi обличчя, – аж кiстки трiщали. Кодола була нова, слизька i випорскувала iм з рук; жiнки й доньки змагачiв пiдбiгали, хапали жменями землю й посипали кодолу та руки чоловiкiв, щоб тим легше було триматись.
Якась дебела жiнка середнього вiку в запалi вхопилася сама за кодолу i почала тягти поруч свого чоловiка, пiдбадьорюючи його гучними вигуками. Наглядач з ворожоi команди кинувся був вiдтягати репетуху, але впав на землю, як бик, вiд важкого ляпаса, що завдав йому один з прибiчникiв супротивноi команди. За мить, одначе, i цей дiстав такого стусана, що сам звалився додолу, а мускулястi жiнки кинулися на допомогу своiм чоловiкам. Даремно благали, вмовляли й галасували суддi та наглядачi, вимахуючи кулаками. Чоловiки й жiнки з натовпу хапалися за кодолу й тягли. Це вже змагалася не команда з командою, це боровся ввесь Окленд проти всього Сан-Франциско. Кодола звивалася пiд живою гiрляндою рук, рукам було тiсно, руки хапалися за руки – одна поверх одноi, намагаючись учепитися за кодолу. А тi руки, що не могли вчепитись, погрозливо стулялися в кулак, i власники iхнi лупили у щелепи наглядачам, якi намагалися вiдiрвати вiд кодоли стороннiх.
Берт захоплено вищав, а Мерi у нестямi тулилася до нього. Бiля самоi кодоли люди давили одне одного й падали, по них топтали ногами. Курява звивалася хмарою. І над усiм стояло пронизливе ревище безсилоi лютi чоловiкiв та жiнок, що не змогли дорватися до кодоли.
– Це вже не змагання, це казна-що, – промовляв час вiд часу Бiллi; i хоч вiн добре бачив, що дiеться навколо, проте за допомогою привiтного iрландця став спокiйно прокладати для Сексон дорогу назад крiзь натовп.
Нарештi настав рiшучий момент – одна з команд перемогла. На подоланих та iхнiх доброхiтних помiчникiв навалилася лава розпалених глядачiв, i все пiшло шкереберть.
Залишивши Сексон у затишному мiсцi пiд опiкою iрландця, Бiллi знову пiрнув у людський коловерть. За кiлька хвилин вiн виринув звiдти в супроводi Берта та Мерi; з розквашеного Бертового вуха текла кров, але вiн був веселий, а Мерi, вся розкуйовджена й схвильована, iстерично вигукувала:
– Це не спорт! Це сором, чистий сором!
– Ходiмо звiдси, – сказав Бiллi. – Розвага тiльки-но починаеться.
– Ой, постривайте! – заволав Берт. – Восьми доларiв не пошкодую, щоб подивитися. Та такому видовищу й цiни не складеш! Стiльки понабивають вони собi синцiв та гудзiв.
– Ну то йди та милуйся, – вiдповiв Бiллi. – А я вiдведу дiвчаток он на той пагорок. Звiдтiля й дивитимемось. Але ручуся, що тобi ще добре перепаде, як напосядуть отi несамовитi.
Колотнеча скоро вщухла. Вже за хвилю один з суддiв оголосив з трибуни край спортивного поля, що починаються перегони хлопцiв, i Берт, розчарований, повернувся до Бiллi та обох дiвчат, якi примостилися на схилi пагорка.
Вiдбулися перегони дiвчат i перегони хлопцiв, перегони молодих жiнок i старих жiнок, перегони гладунiв i товстух, перегони в лантухах i перегони на трьох ногах. Гвалт раз у раз зчинявся знову. Бiгуни гналися вздовж тiсного треку пiд дикi крики й оплески глядачiв. Про змагання з кодолою вже забули, i серед люду знов запанував добродушний настрiй.
П’ятеро хлопцiв присiли навпочiпки попри стартову стягу, спираючись пучками об землю i чекаючи на гасло – пострiл з револьвера. Трое бiгунiв були в шкарпетках, а двое в бiгових черевиках, пiдбитих цвяшками.
– «Перегони хлопцiв, – прочитав Берт у програмцi. – Тiльки один приз – двадцять п’ять доларiв». Бачите он того рудого в черевиках з цвяшками – другого скраю. За нього Сан-Франциско. І стiльки ставок на нього поставлено!
– Хто з них виграе? – звернулася Мерi до Бiллi як до найвищого спортсменського авторитету.
– Не знаю, – вiдповiв вiн. – Я iх зроду не бачив. На мою думку, вони всi бравi хлопцi. Хай виграе найспритнiший, оце й усе, що я скажу.
Гримнув пострiл, i п’ятеро бiгунiв знялися й помчали вперед. Трое вiдразу ж вiдстали. Попереду летiв рудий, але впритул до нього гнався чорнявий. Уже заздалегiдь було видно, що змагатимуться тiльки цих двое.
Зробивши пiвкола, чорнявий обiгнав рудоголового; йому таки, мабуть, судилося виграти. Вiн був попереду на десять футiв, i рудому нiяк не таланило надолужити анi дюйма.
– Меткий хлопчина! – зауважив Бiллi. – В нього ще е запас, а рудого вже он як
Страница 11
прикрутило!Чорнявого таки вивезли його десять футiв; вiн перший прибiг до стрiчки фiнiшу пiд гучний рев привiтань. Проте подекуди лунали й сердитi вигуки. Берт радiв бурхливо.
– Ого! – галасував вiн. – Фрiско облизня спiймало! Тепер держись! Диви, диви! Його хочуть геть за облавок!.. Суддi не видають йому грошей! Його обступили! Ого-го! Ще нi разу не було менi так весело вiд того часу, як моя стара зламала собi ногу!
– Чом же вони йому не платять, Бiллi? – спитала Сексон. – Адже вiн виграв.
– Партiя Фрiско звинувачуе його, що вiн професiонал, – пояснив Бiллi. – Тому вони й гризуться. Але це несправедливо. Кожен з них змагався за грошi, – отож усi вони професiонали.
Юрба хвилювалася, сперечалась i ревла, тиснучись до суддiвського помосту. Це була хистка двоповерхова споруда, другий поверх якоi, де радилися суддi, мав тiльки три стiни; суддi там сперечалися не згiрше за глядачiв унизу.
– Починаеться! – закричав Бiллi. – Ото негiдники!
Чорнявий з десятком прихильникiв продирався схiдцями на помiст, до самих суддiв.
– Скарбник його приятель, – сказав Бiллi. – Бачите, вiн йому сплачуе; дехто з суддiв погоджуеться, а дехто заперечуе. А оно приятелi рудоголового рушили теж туди. – Вiн повернувся до Сексон з лагiдною усмiшкою: – Добре, що нас там нема. Там унизу зараз буде таке, хоч святих винось.
– Суддi вимагають, щоб вiн повернув грошi! – пояснював Берт. – А як не вiддасть, то «рудоголовцi» самi iх у нього видеруть. Диви, диви! Ось зараз доберуться!
Високо над головою переможець тримав жмут паперу з двадцятьма п’ятьма срiбними доларами. Його прихильники довкола вiджбурювали тих, що намагалися видерти йому з рук тi грошi. До бiйки ще не дiйшло, але боротьба вже розпалилася так, що стiни хисткоi споруди аж ходором ходили. А з юрби долiтали вигуки: «Вiддай грошi, стерво!», «Чiпляйсь, Тiммi, зубами за них!», «Не журись, ти iх виграв, Тiммi!», «Вiддай назад, паскудний злодюго!» Брутальна лайка й дружнi поради сипалися на хлопця, пiдливаючи масла у вогонь.
Боротьба розпалювалася. Тiмовi прибiчники силкувалися пiдiйняти його якомога вище, щоб жадiбнi супротивники, бува, якось не видерли йому грошей iз рук. Один раз хтось сiпнув його руку донизу. Вiн умить пiднiс руку, але папiрець, очевидячки, трiснув, i, перше нiж здатися, Тiм з безнадiйним змахом сипнув долари срiбним дощем юрбi на голову. І тодi знову почалися нескiнченнi суперечки та сварки.
– Хай би вони скорiше кiнчали, краще було б потанцювати, – скаржилася Мерi. – Це так нудно.
Нарештi суддiвський помiст силомiць звiльнили вiд зайвого люду. Розпорядник виступив наперед i пiднiс руку, закликаючи до порядку. Сердитий гомiн затих.
– Суддi постановили, – вигукнув вiн, – що нинi, в день братнього й товариського еднання…
– Слухайте! Слухайте! Оце правильно! – пiдтримали його з юрби, котрi врiвноваженiшi. – Годi сваритися! Геть колотнечу!
– І тому, – знову почувся розпорядникiв голос, – тому суддi вирiшили виставити знову двадцять п’ять доларiв i перегони переграти.
– А Тiм? – вихопилося з десяток горлянок. – Як же з Тiмом? Його ошукали! Суддi – шахраi!
Помахом руки розпорядник знов погамував гомiн.
– Щоб покласти край суперечкам, суддi постановили дозволити Тiмотi Макменесовi взяти участь у перегонах. Якщо вiн виграе – грошi його.
– Отакоi! – аж сплюнув Бiллi обурено. – Якщо Тiма взагалi можна допускати, то можна було й першого разу; отже, грошi й так мусять належати йому.
– Рудий тепер завдасть гарту!.. – радiв Берт.
– Тiм теж гав не ловитиме, – вiдповiв Бiллi. – Головою ручуся, вiн тепер покаже, де раки зимують!
Пройшло ще чверть години, доки з бiговоi стежки порозганяли розбурхану юрбу; цього разу в перегонах узяли участь тiльки Тiм та рудоголовий. Решта трое юнакiв вiдмовилися вiд змагання.
Знову гримнув пострiл. Одним стрибком Тiм опинився на цiлий ярд попереду.
– Мабуть, вiн таки справдi професiонал, i то добрий! – примовляв Бiллi. – Бач, як женеться!
Тiм пробiг тiльки пiвкола, а вже на п’ятдесят футiв обiгнав рудого i мчав, як вiтер, нi на крок не спускаючи. Коли вiн вийшов на зворотну пряму, стало ясно, що супротивниковi його не випередити. І враз скоiлося щось негадане й нечуване. Тiм саме пробiгав повз гурт глядачiв на схилi горба. Понад внутрiшнiм краем бiговоi стежки стояв якийсь молодий дженджик з тоненьким цiпком у руцi. Вiн, здавалося, зовсiм не пасував до цiеi юрби, бо на вигляд аж нiяк не належав до робiтничого класу. Пiзнiше Берт запевняв, що вiн скидався на елегантного вчителя танцiв, а Бiллi назвав його «фертик».
Проте для Тiмотi Макменеса той панок вiдiграв роль фатуму: тiльки-но Тiм порiвнявся з ним, як вiн раптом дуже спокiйно й розважливо кинув свого цiпка простiсiнько Тiмовi попiд ноги. Тiм заорав носом так, аж курява знялася.
На мить усе занiмiло. Дженджик сам скам’янiв, вжахнувшися свого вчинку. Минуло чимало часу, доки те, що вiн зробив, дiйшло до його свiдомостi й до свiдомостi глядачiв. Та вони отямилися першi, i з тисячi горлянок вихопився несамовитий i
Страница 12
ландський рев. Рудий добiг до фiнiшу, але нiхто не вiтав оплесками цiеi перемоги. Центром уваги був тепер дженджик iз цiпком, i буря вдарила на нього. Почувши ревище, вiн на мить розгубився, а тодi круто повернувсь i дременув уздовж стежки.– Ото прудкий! – галасував Берт, махаючи над головою капелюхом. – Молодчага! Хто б подумав? Хто б подумав? Ну, що ти скажеш, га? Що ти скажеш?
– Е, та вiн i сам неабиякий бiгун! – захоплено вигукнув Бiллi, – Але чому вiн це втнув? Вiн же не каменяр.
Шалене ревiння гнало хлопця, а той, мов сполоханий крiль, стрiлою вискочив з тiсноi стежки на голий схил пагорка й зник мiж дерев. Сотня розлючених месникiв летiла за ним.
– Ет, шкода, що вiн так i не побачить, куди воно крутнеться, – мовив Бiллi. – Глянь на отих скаженюк!
Берт аж не тямився вiд захвату. Вiн пiдскакував i в одно кричав:
– Дивись на них! Дивись! Дивись!
Оклендська партiя тяжко образилася. Двiчi було скривджено ii улюбленця. Це партiя фрiскiвцiв утяла таку мерзенну штуку. Окленд стиснув своi мускулястi кулаки й поривався на Сан-Франциско, прагнучи кровi. А Сан-Франциско, цiлком безневинне в даному разi, охоче прийняло виклик. Облудне обвинувачення в такому лиходiйствi не менш ганебне, нiж саме лиходiйство. До того ж надто довгий час iрландцi стоiчно себе стримували. П’ять тисяч iх рвалося до бiйки. Жiнки не вiдставали вiд чоловiкiв. Увесь амфiтеатр знизу догори спалахнув борнею. Наступали i вiдступали, йшли в атаку й контратаку. Слабшi групи мусили вiдступити й битися на схилах пагорка. Іншi хитро порозсипалися мiж дерев i провадили партизанську вiйну, накидаючись зненацька на сторопiлих поодиноких ворогiв. Пiвдесятковi полiсменiв, що iх адмiнiстрацiя Вiзл-парку найняла для порядку, перепадало з усiх бокiв.
– Нiхто не любить полiцii…– засмiявся Берт, прикладаючи хустку до скривавленого вуха, з якого ще й досi капала кров.
Раптом кущi за його спиною затрiщали, i вiн ледь устиг осторонитися перед двома чоловiками, що котилися вниз узбiччям, учепившись один одному в чуприну. Щоразу той, хто опинявся зверху, накладав тому, що пiд ним; за ними вслiд, репетуючи, мчала якась жiнка, лупцюючи того, котрий належав до ворожого клану.
Суддi зi свого помосту героiчно вiдбивалися вiд оскаженiлих наскокiв юрби; але враз хистка споруда хилитнулась i завалилася.
– Що робить ця баба? – спитала Сексон, показуючи на лiтню жiнку, що, примостившись недалеко вiд них на бiговiй стежцi, стягала з ноги величезного черевика з гумовими халявками.
– До купелi лагодиться, – зареготав Берт, коли за черевиком злетiла й панчоха.
Вони зацiкавлено дивилися на ту процедуру. Жiнка знов узула черевика, тепер уже на босу ногу; а тодi вкинула каменя, завбiльшки з власний кулак, у панчоху i, розмахуючи цiею первiсною страхiтливою зброею, пошкандибала до найближчоi дiлянки бою.
– Ого! Ого! – вигукував Берт за кожним ii ударом. – Ну й ну, стара шкапо! Гляди, а нi, то всиплять! Ого-го! Так його! Бачили? Хай живе старе бабисько! Ого! Гляньте, як вона iх лупцюе! Не лови гав, бабцю!.. А-ах!..
Його голос iз жалем урвався – саме-бо в цю хвилю iнша амазонка прожогом учепилася в гриву бабi з панчохою, i пiшла млинком разом iз нею.
Даремно Мерi хапала Берта за руку, вiдтягаючи його й умовляючи.
– Де твiй розум? – кричала вона. – Це ж гидота! Кажу тобi, це гидота!
Але Бертовi мов позакладало.
– Так ii, так ii, бабцю! – пiд’юджував вiн. – Твое зверху! Я за тебе! Пильнуй! Тепер тобi поталанило! Хвалю! О! Тю-гу! Браво! Браво!
– Нiколи ще не бачив я такоi лютоi катавасii, – схилився Бiллi до Сексон. – Тiльки ця братва на таке здатна. Але навiщо тому жевжиковi примандюрилося встругнути ту штуку – цього я не доберу. Вiн не каменяр. Узагалi навiть не робiтник, а звичайнiсiнький фертик; вiн анi душi живоi тут не знае. А втiм, якщо йому хотiлося заварити колотнечу, то вiн свого досяг. Ви тiльки гляньте! Скрiзь б’ються.
Раптом вiн так зареготався вiд щирого серця, аж сльози на очi набiгли.
– Що там таке? – спитала Сексон, боячися щось прогавити.
– Та я все про того фертика, – насилу долаючи смiх, пояснив Бiллi. – Навiщо вiн те встругнув? Менi ввесь час кортить збагнути, навiщо?
Знову затрiщало в кущах, i звiдти вискочило двое жiнок – одна втiкала, друга ii наздоганяла. Незчувся маленький гурт, як ураз i сам опинився в загальнiй колотнечi, що охопила коли не цiлий свiт, то принаймнi видиму територiю Вiзл-парку.
Тiкаючи, передня жiнка зачепилася за край садовоi лавки i була б упiймалася, але, щоб зберегти рiвновагу, вхопила за руку Мерi i враз несподiвано жбурнула дiвчину в лапи своеi переслiдницi. А та – кремезна лiтня молодиця, – осатанiла до нестями, вчепилася Мерi в коси однiею рукою, а другу зняла, щоб дати iй ляпаса. Тiльки той ляпас так i завис у повiтрi, бо Бiллi схопив молодицю за руки.
– Ну, годi, стара, годi! – заспокоював ii вiн. – Чого це ви? Вона до цього непричетна.
Жiнка зреагувала на це досить дивно: не вступаючи в бiйку, але й не випускаючи з рук волосся Мерi, вона нiби завмерл
Страница 13
на мiсцi й спокiйнiсiнько зчинила лемент. В тому огидному лементуваннi поеднувалася погроза зi страхом. Проте на обличчi iй не вiдбивалося нi одного, анi другого. Вона холодно й пильно дивилася на Бiллi, немов зважуючи, яке враження справляе на нього ii лемент, – вiрнiше, волання до власного клану по допомогу.– Цить менi, чортове помело! – не стерпiв Берт, силкуючись вiдтягти ii за плечi.
Внаслiдок цього вони всi вчотирьох захиталися сюди й туди, туди й сюди, а бабисько тим часом кричало не вгаваючи. Раптом у криковi ii залунали трiумфальнi нотки, коли в кущах щось затрiщало; це наближалася допомога.
Сексон глянула на Бiллi: його спокiйнi очi враз блиснули крицевим полиском, вiн стиснув бабi руки, та випустила Мерi й подалася назад. У цю мить надбiг перший з ii заступникiв. Де вже було йому розбирати, хто тут винен, а хто нi. Досить того, що вiн бачив, як жiнка метнулася вiд Бiллi, i чув, як вона верещить iз болю; а що той бiль був радше уявний – дарма.
– Це непорозумiння! – поспiшив гукнути Бiллi. – Ми перепрошуемо, товаришу, стривайте…
Ірландець важко замiривсь. Бiллi нахилився, обiрвавши перепросини, i в ту мить, коли важенний кулак майнув над його головою, своею лiвою рукою зацiдив нападниковi у щелепи. Здоровань iрландець поточився набiк i заборсався над краем узгiр’я. Ледь намiгся вiн звестися на ноги, як Бертiв кулак знову вивiв його з рiвноваги, i вiн котком покотився вниз по сухiй низькiй травi слизького узбiччя.
Берт був страшний.
– І тобi, стара вiдьмо, туди дорога! – закричав вiн, штовхаючи жiнку на край зрадливого схилу. Ще трое заводiяк вискочило з-за кущiв.
Тим часом Бiллi сховав Сексон за дачного стола. Мерi, мало не в iстерицi, полохливо горнулася до нього, але вiн, не довго вагаючись, переправив ii через стiл до Сексон.
– Ану, пiдходьте сюди, сюди, капловухi! – гукав Берт на ворогiв, розпалений жадобою помсти: чорнi очi йому дико блищали, а засмагле обличчя налилося гарячою кров’ю. – Ану, сюди, покидь ви мiзерна! Побачите, що таке Гетiсберг! Ми вам покажемо, що американцi ще не перевелися!
– Заткай пельку! Ми ж не можемо битись, коли тут дiвчата! – iз серця гукнув Бiллi, i, не залишаючи своеi позицii бiля столу, обернувся до трьох оборонцiв, якi на мить розгубилися, коли побачили, що нема кого обороняти.
– Забирайтесь до дiдька, хлопцi. Ми не хочемо сваритись. Ви помилилися. Нам до цiеi бiйки байдуже. Ми битися не збираемось – уторопали?
Вони ще вагалися; i Бiллi, може, й досяг би свого, якби саме в цей момент, на нещастя, чоловiк, що допiру був покотився схилом, не виринув знов iз-за краю, безпорадно рачкуючи по узбiччi. Лице йому було скривавлене. Берт наскочив на нього й знову шпурнув униз. Тодi всi трое новеньких з диким ревом кинулися на Бiллi, що гатонув одного кулаком, змiнив позицiю, ухилився, знову гатонув, i знову змiнив позицiю перш, нiж ударити втрете. Його удари були чiткi й дужi, i, завдаючи iх, вiн проявляв велику вправнiсть; а за ними вiдчувалася ще й вага всього його тiла.
Стежачи за бiйкою, Сексон не зводила з Бiла очей, i вони сказали iй багато нового. Хоч дiвчина й тремтiла з остраху, але гостре око не пiдвело ii, i вона завмерла, вражена несподiванкою: в його очах не було вже тоi глибини, тоi гри свiтла й тiней… вони немов зробилися шклянi – жорстокi, блискучi, неначе застиглi, позбавленi будь-якого виразу, крiм виразу нещадноi серйозностi.
В Бертових очах виблискувало шаленство. Очi iрландцiв були лютi i також серйознi, але бiльше було в них лютi. В них iскрилися завзятi вогники, немов ця бiйка iх веселила. В очах Бiллi, однак, не було нiчого веселого. Здавалося, вiн заходився виконати якусь важку роботу i вперто прiе коло неi. Це обличчя нiчого спiльного не мало з тим обличчям, яке вона бачила протягом цiлого дня. Юнацького зухвальства не лишилося й слiду. Це було обличчя людини дiйшлого вiку – не старе й не молоде – i враження воно справляло жахливе. Обличчя його не було люте. Воно навiть не було невблаганне. Здавалося, воно скам’янiло, – стало тверде й байдуже, як i його очi. Сексон дивилась на нього, i iй спали на думку материнi розповiдi про давнiх саксiв; iй здалося, що Бiл – один з них… Десь у глибинi ii свiдомостi мерехтiв дивний образ: темний, довгастий човен, – прова в нього, наче дзьоб хижого птаха, а в тому човнi якiсь кремезнi напiвголi чоловiки в крилатих шоломах, i один з них обличчям нагадуе Бiла. Вона не вимiркувала цього – вона це гостро вiдчула й побачила всiм своiм еством, бездумно, як ясновидиця. За мить вiдчуття це зникло. Бiйка скiнчилась. Вона тривала лише кiлька секунд. Берт пританцьовував над краем слизького косогору й глузував з подоланих, що, безпорадно борсаючись, точилися вниз. Але Бiллi не дрiмав.
– Ходiмо, дiвчата! – звелiв вiн, – Схаменися, Берте. – Ходiмо звiдси мерщiй. Не битися ж нам з цiлою зграею.
Взявши Сексон пiд руку, вiн почав вiдступати.
Берт опинився в тилу, не кидаючи глузувати й радiсно покрикуючи, а поруч нього була обурена Мерi, що даремне силкувалася його погамувати.
Страница 14
Першi сто ярдiв вони пробiгли, ховаючись помiж дерев, а що погонi не було чути, то вони перевели дух i далi пiшли вже спокiйнiше, немов прогулюючись. Але Берт – шукайбiда! – наставив раптом вуха. Звiдкись долинали приглушенi звуки ударiв та хлипання, тож вiн метнувся вбiк на вивiдки.
– О! Ану-но сюди! – покликав вiн.
Решта наздогнали його край висхлоi канави й глянули вниз. На днi ii вперто вовтузилися двое чоловiкiв, що, мабуть, вiдбилися вiд загального бойовища; вчепившись один в одного, вони затято борюкалися, ревучи з утоми й безпорадностi, а iхнi стусани, що ними вони коли-не-коли частувалися, падали кволо й безсило.
– Гей, ти, парубче, – сипни йому пiску в вiчi, – порадив Берт. – Заслiпи його, i тодi твое зверху!
– Не руш! – гаркнув Бiллi на того, що хотiв послухати Бертовоi поради. – А то зiйду до тебе та дам такоi хлости! Все скiнчилося – второпав? Побились, а тепер усi замирилися. Подайте один одному руки. По чарчинi – з вас обох. Ну, ось так! Тепер простягайте вашi лапи – я вас витягну.
Йдучи звiдти, вороги вже приязно ручкалися й обчищали один одному запорошене вбрання.
– Скоро все втихомириться, – всмiхнувся Бiллi до Сексон. – Я iх знаю. Їх хлiбом не годуй, а дай пововтузитись. Ця буча приперчила iм свято – такоi насолоди давно вже не бувало. А що, я не казав? Гляньте-но на той стiл!
Там стояв гурт розкуйовджених чоловiкiв i жiнок, ще спiтнiлих та засапаних, i вони щиро стискали одне одному руки.
– Ходiм потанцюймо, – попросила Мерi, тягнучи своiх до павiльйону.
По всьому парку юрмилися каменярi, – недавнi вороги ручкалися й мирилися, а бари, що розташувалися на вiльному повiтрi, обступив люд, вельми охочий хильнути чарчину.
Сексон iшла, близько притулившись до Бiллi. Вона пишалася ним. Вiн умiв битися i вмiв уникати сутичок. Пiд час сьогоднiшньоi колотнечi вiн тiльки про те й дбав. Тож вона добре розумiла, що Бiллi й на мить не забував нi про неi, анi про Мерi.
– Ви хоробрий, – сказала вона йому.
– Невелика штука вiдiбрати цукерку в дитини, – заперечив вiн. – Вони просто галабурдники, махають руками, наче вiтряки. Боксу вони не тямлять. Самi лiзуть пiд руку. – Тiльки й лишаеться, що бити iх. То вже не справжня колотнеча, знаете.
Вiн по-хлоп’ячому стурбовано глянув на своi розбитi суглоби.
– А взавтра менi натягати вiжки оцими руками, – поскаржився вiн, – Невесело буде, коли вони понабрякають.
Роздiл V
О восьмiй годинi оркестр «Ель Вiста» заграв «Краю рiдний, краю», i всi четверо, поспiшаючи слiдом за iншими до спецiального потягу, встигли захопити у вагонi мiсця одне проти одного. Коли весела юрба набилася у проходи й площадки вагонiв, потяг рушив у свiй недалекий перегiн – з передмiстя до Окленда. У вагонi разом завели рiзних пiсень – хто що i як умiв, i Берт, схиливши голову Мерi на груди, спiвав у неi в обiймах «На берегах Вобешу». І проспiвав усе вiд початку й до кiнця, не зважаючи на одчайдушний галас, що його зчинили двi баталii, одна на сусiднiй площадцi, друга в протилежному кiнцi вагона, доки iх урештi погамували пiд жiночий вереск i брязкiт розбитого скла полiсмени, якi супроводили потяг.
Бiллi завiв сумноi пiснi про ковбоя з одноманiтним приспiвом «Поховайте мене у прерiях диких».
– Ви цiеi ще нiколи не чули; ii часто спiвав мiй батько, – сказав вiн, скiнчивши, нарештi, на превелику радiсть Сексон.
Вона вiдкрила в ньому першу ваду: йому наче ведмiдь на вухо наступив, анi однiеi правильноi ноти вiн не мiг узяти, – все фальш!
– Я спiваю рiдко, – додав вiн.
– Та й добре робить, – пояснив Берт подрузi Бiллi. – А нi, то приятелi вбили б його.
– Вони всi глузують з мого спiву, – вдався Бiллi до Сексон. – А скажiть по совiстi, невже я справдi так кепсько спiваю?
– Нi, нi… не кепсько, а… може, трохи однотонно, – вiдповiла вона, завагавшись.
– І зовсiм не однотонно, – заперечив вiн. – Ви всi наче змовилися. Закладаюся, що Берт наклепав уже на мене. А тепер заспiвайте-но ви, Сексон. Я певен, ви добре спiваете. Це видко по вас.
Вона почала «Коли минуть жнива». Мерi й Берт пiдхопили мелодiю, та коли й Бiллi спробував до них пристати, Берт штурхонув його ногою, i той замовк. Сексон спiвала чистим, невеликим, але милим сопрано i почувала, що спiвае для Бiллi.
– Оце справжнiй спiв! – скрикнув вiн, коли вона скiнчила. – Заспiвайте ще раз. О, будь ласка. Ви спiваете саме як слiд. Чудово!
Його рука простяглася до ii руки, й узяла у свою, i коли дiвчина заспiвала знову, то вiдчула, як по всьому ii тiлi розливаеться теплий струмiнь його сили.
– Диви, як вони побралися за руки! – пирснув Берт. – Немов бояться чогось. Гляньте на Мерi й на мене! Пiдсуньтеся ж одне до одного, мокрi ви курки! Обнiмiться гарненько! А то це, бiгме, впадае в око. Я вже й так маю пiдозру на вас… Тут щось не те!
Вiд його натяку щоки Сексон спалахнули.
– Помалу, помалу, хлопче! – докiрливо кинув йому Бiллi.
– Замовкнiть! – додала й собi обурена Мерi. – Ви страшенно хамулуватi, Берте Вонгопе, i я бiльше не хочу з вами водитися, –
Страница 15
сь вам!Вона вивiльнила руки й вiдштовхнула його, але за кiлька секунд уже пробачила i прийняла знов у своi обiйми.
– Слухайте, а чи не податися нам ще кудись учотирьох? – не вгавав Берт. – Тiльки ж но вечорiе. Часу маемо вдосталь, – зазирнемо спочатку до кафе Пебста, а там iще кудись. Що ти на це скажеш, Бiле? А ви, Сексон? Мерi на все пристане.
Сексон збентежено чекала на вiдповiдь цього хлопця, що сидiв поруч неi – адже познайомилася вона з ним так недавно!
– Е, нi, – сказав вiн помалу. – Завтра менi рано вставати. Буде тяжка робота, як, певне, i нашим дiвчаткам.
Сексон пробачила йому його немузичнiсть. Вона вiдчувала, що на свiтi мають бути такi люди. На такого саме вона й чекала. Їй було вже двадцять два роки. Вперше iй освiдчились, коли вона мала шiстнадцять. Востанне, з мiсяць тому, ii сватав старший майстер пральнi – добрий, лагiдний чоловiк, хоч уже старший. А цей ось, коло неi – був дужий, i добрий, i лагiдний, i молодий. Вона й сама була ще надто молода, щоб ii не вабила молодiсть. За тим майстром iз пральнi вона вiдпочила б вiд остогидлоi бiлизни, але не мала б нiякiсiнькоi втiхи. А за цим, що обiч неi… Вона спiймала себе на пiдсвiдомому бажаннi стиснути його руку, що в нiй лежала ii долоня.
– Нi, Берте, не мороч голови; Бiл мае рацiю, – промовила Мерi. – Треба ж нам виспатись. Адже завтра знову крохмальна бiлизна i цiлiсiнький день доведеться стояти на ногах.
Сексон раптом спало на думку, що вона, мабуть, старша за Бiллi, i вiд цього зробилося холодно й непривiтно. Вона крадькома зиркнула на свiже гладеньке обличчя цього хлопчини, i та промениста юнiсть, що так вабила дiвчину до нього, нараз почала ii дратувати. Звичайно, вiн вiзьме дiвчину молодшу за себе, молодшу за неi. Скiльки йому рокiв? Невже ж вiн i справдi замолодий для неi?! Що недосяжнiший здавався вiн, то непереможнiше тягло ii до нього. Вiн був такий дужий, такий привiтний. Вона знов i знов переживала всi подii цього дня. Бiловi нiчого не можна було закинути. Вiн був увесь час такий уважний до неi й до Мерi. І вiн порвав ii програмку i танцював тiльки з нею. Мабуть, вона таки сподобалася йому, а нi, то вiн би цього не зробив.
Вона тихенько повернула свою долоню й вiдчула шорсткий дотик його мозолiв. Це вiдчуття було надзвичайно приемне. Вiн теж повернув руку, щоб ii долонi було вигiднiше, Сексон боязко чекала, що буде далi. Вона не хотiла, щоб вiн був такий, як iншi чоловiки, i, певне, зненавидiла б його, якби вiн, по-iнакшому зрозумiвши цей легкий рух, оповив ii стан рукою. Але вiн того не зробив, i ii ще дужче потягло до нього. Видно, вiн таки мав тонку вдачу. Вiн не був легковажний, як Берт, i не брутальний, як бiльшiсть чоловiкiв, що iх доводилося iй зустрiчати. Сексон уже мала сумний досвiд i дуже вiдчувала брак, сказати б, «лицарства», хоча й сама гаразд не знала, що ця якiсть мае саме таку назву.
До того ж вiн був ще й боксер. На саму думку про те iй перехоплювало дух. А втiм, вiн зовсiм не вiдповiдав тому уявленню, що вона собi склала про боксерiв. Таж вiн i не професiйний боксер. Вiн сказав, що нi. Вона обов’язково розпитае його про це згодом, якщо… якщо вiн запросить ii ще раз. А, мабуть, таки запросить, бо коли хлопець танцюе цiлий день тiльки з однiею дiвчиною, то не викине ж вiн ii отак раптом з голови. А проте було б добре, якби вiн i справдi був боксер. Думка про це вабила й лякала. Боксери такi страшнi й таемничi люди. Вони виходять поза межi звичайного, – це не простi робiтники, як от теслi чи пральники. Отже, в них е щось романтичне, вони уособлюють силу. Вони працюють не на хазяiв, а для широкого свiту, виступаючи перед публiкою, i в героiчнiй боротьбi сам на сам власними силами вiдвойовують собi право на розкiшне життя. Дехто з них мае навiть приватнi машини й подорожуе з цiлим почтом тренерiв i челядi. Може, Бiллi тiльки через свою соромливiсть сказав, що кинув бокс? Але в нього на руках мозолi. Це доводить, що вiн таки й справдi вiдмовився вiд боксерства.
Роздiл VI
Вони попрощалися бiля хвiртки. Бiллi стояв знiяковiлий, i це сподобалося Сексон. Вiн не був такий самовпевнений та зарозумiлий, як iншi хлопцi. Обое мовчали. Вона вдавала, що квапиться додому, а в глибинi душi ревно чекала на тi слова, що iй так хотiлось вiд нього почути.
– Коли ж я вас побачу знову? – спитав вiн, тримаючи ii за руку.
Вона радiсно засмiялася.
– Я живу далеченько. У Схiдному Оклендi, – пояснив вiн. – Знаете, коло стаень. Ми працюемо переважно там, тому я рiдко буваю у ваших краях. Проте, – його рука стиснула дужче ii долоню, – ми з вами обов’язково ще колись потанцюемо разом… Ось в Орiндорському клубi у середу танцi, якщо ви вiльнi… Чи, може, нi?
– Вiльна, – сказала вона.
– Тодi до середи. О котрiй зайти по вас?
І коли вони обговорили всi деталi, й вiн погодився, що iй слiд таки протанцювати кiлька танцiв з iншими кавалерами, по тому, як вони ще раз побажали одне одному на добранiч, його рука стиснула ще мiцнiше ii долоню, i вiн притягнув ii до себе. Вона злегка опиналася, – б
Страница 16
льше задля годиться, бо так уже заведено. А проте iй хотiлося поцiлувати його, як ще зроду не хотiлося цiлувати жодного хлопця. І коли вона пiдставила йому свое обличчя, вона зрозумiла, що поцiлунок його чесний. У ньому не було будь-якого прихованого намiру. Безпосереднiй i лагiдний, майже цнотливий, як вiн сам, поцiлунок той свiдчив, що Бiллi не вельми досвiдчений у прощаннях з дiвчатами. Зрештою, не всi ж чоловiки брутальнi, – промайнуло у неi в думцi.– На добранiч, – прошепотiла Сексон; хвiртка рипнула пiд ii рукою, i Сексон хутко дiйшла додому вузькою стежкою, що завертала за рiг будинку.
– До середи, – тихо гукнув вiн iй навздогiн.
– До середи, – вiдповiла вона.
Але в сутiнку вузького проходу мiж двох будинкiв Сексон спинилася, радiсно прислухаючись до вiдгуку його ходи по асфальтованому тротуарi. Ввiйшла вона в дiм аж тодi, коли хода зовсiм стихла вдалинi. Затильними сходами вона пiднялася вгору й через кухню прошмигнула до своеi кiмнати, дякуючи небу, що Сара спить.
Сексон запалила газ i, скидаючи свого оксамитового капелюшка, вiдчула, що губи ii ще тремтять вiд Бiллиного поцiлунку. Але ж такий поцiлунок ще нiчого не означае. То вже так у юнакiв заведено. Всi вони це роблять. Проте iхнi прощальнi поцiлунки нiколи не бринiли, а ось оцей – бринить у неi не тiльки на губах, а й у головi. Що сталося? Що це таке? Пiд впливом якогось раптового iмпульсу Сексон глянула на себе у свiчадо. Очi ii сяяли вiд щастя, ii нiжно-рум’янi щоки зашарiлися й немов пашiли полум’ям. Свiчадо вiдбивало наймилiше личко, – тож Сексон мимоволi всмiхнулася з радощiв та вдоволення, i усмiшка ii стала ще ширша, коли в тому свiчадi вiдбилися двi рiвнi смужки мiцних бiлих зубiв. Чого б таки не сподобалося Бiллi це личко? – промайнула в неi несмiлива думка. – Іншим чоловiкам воно ж до вподоби! Навiть дiвчата визнають, що вона гарненька. Чарлi Лонговi вона, мабуть, таки добре запала в око, – не дурно ж вiн не дае iй просвiтлоi хвилини.
Вона скосила очi на краечок свiчада, де стримiла за рамою його фотографiя, здригнулася, i гримаса огиди пробiгла в неi по обличчi. В очах Чарлi прозирало щось жорстоке й звiряче. Вiн таки й справдi наче звiр. Оце вже рiк, як вiн напосiдае на дiвчину. Іншi хлопцi бояться тепер з нею гуляти – вiн усiх порозганяв. Немов раба яка, мусила вона приймати його упадання. Сексон пригадала молодого бухгалтера з iхньоi пральнi – то був уже не робiтник, а справжнiй джентльмен iз м’якими руками й нiжним голосом; а Чарлi побив його крадькома, десь iз-за рогу, за те, що той насмiлився запросити ii до театру. Що могла вона вдiяти? Боячися за цiлiсть свого джентльмена, вона не насмiлилася вдруге прийняти вiд нього запрошення.
Аж ось у середу ввечерi вона пiде з Бiллi! Бiллi! Серце iй затрiпотiло. Звичайно, Чарлi наробить бешкету, але Бiллi захистить ii вiд нього. Хотiла б вона побачити, як Чарлi кинеться на Бiллi i як той його огрiе.
Не довго думаючи, вихопила вона фотографiю з-за рямцiв i кинула долiлиць на комод. Фотокартка впала обiч маленькоi скриньки, оббитоi темною потертою шкiрою. Неначе образившись на таке блюзнiрство, Сексон знову схопила осоружну картку й пошпурила через усю кiмнату в куток. Потiм узяла в руки шкiряну скриньку. Натиснувши пружину й вiдкривши скриньку, вона вп’ялася поглядом у дагеротип маленькоi, стомленоi жiнки з розумними сiрими очима й нiжно обведеними виразними губами. Всерединi, на оксамитнiй оббивцi, було вибито золотими лiтерами: «Карлтоновi вiд Дезi». Сексон шанобливо прочитала той напис, – то було iм’я ii батька, якого вона зовсiм не знала, та iм’я ii матерi, яку вона знала дуже мало, хоч затямила назавше, що ii мудрi, сумнi очi були сiрi.
Не вважаючи на те, що Сексон змалку не призвичаiлася до релiгiйних обрядовостей, з натури була вона глибоко релiгiйна. Але ii думки про бога були туманнi й невиразнi, i це ii щиро бентежило. Вона нiяк не могла уявити собi бога. А тут, на старому дагеротипi, перед ii очима було щось цiлком реальне; цей образ давав iй так багато i, здавалося, може дати ще безмежно бiльше. Сексон не ходила до церкви. Ця скринька була ii небесний вiвтар, ii святе святих. Вона зверталася до неi – i в часи турботи, i коли ii гнiтила самiтнiсть, шукаючи поради, пiдтримки та втiхи. Сексон вiдчувала себе iнакшою, нiж ii товаришки, i, вдивляючись у материне обличчя, намагалася знайти в ньому риси духовноi схожостi з собою. Адже ж ii мати була теж не така, як iншi жiнки. Мати була для неi те, що для iнших е бог. Цього iдеалу дiвчина силкувалася не зрадити, не занедбати й не зневажити. Вона насправдi знала про свою матiр надто мало, отже уявлення про неi склалося в Сексон з ii власних домислiв та фантазiй, але того дiвчина не була свiдома. Протягом багатьох рокiв плекала вона цю легенду про свою матiр.
Але невже ж то була тiльки легенда? Сумнiв цей гостро вколов дiвчину. Висунувши нижню шухляду комода, вона витягла звiдти старенького портфеля. Випали пожовклi, збляклi рукописи, i вiд них дихнуло далеким нiжним ароматом давно минулих лiт. Письмо бул
Страница 17
тонке, добiрне, з вибагливими закрутками, – так звичайно писали пiвстолiття тому. Читаючи, вона проказала рядки:Немов еоловоi арфи нiжнi струни,
Спiвае муза у твоiх пiснях;
Рiвнин калiфорнiйських пишнi вруна
Луною рознесуть iх по свiтах.
Утисячне спитала вона себе, що то за «еолова арфа»; а проте – скiльки краси й пiднесення давали iй спогади про напiвзабуту надзвичайну ii матiр! Сексон замислилася на хвилину i розгорнула другий рукопис, на якому стояло: «Присвята К. Б.». Карлтоновi Брауну, ii батьковi, присвятила цього любовного вiрша ii мати. Сексон схилилася над рядками поезii:
Втекла вiд юрби я, вiд смiху й розмови,
До гаю, до статуй: там листя спiвало…
Заквiтчаний Вакх i Цариця любовi,
Пандора й Психея в задумi мовчали.
Це теж було понад ii розумiння. Але вона вдихала в себе красу тих рядкiв. Вакх, i Пандора, i Психея – вабливi талiсмани, чарiвнi ймення, що ними немов заклинала мати. Та, на жаль, – розгадати цю таемницю могла тiльки вона. Дивнi, беззмiстовнi слова, хоч вони сповненi глибокого змiсту! Їi подиву гiдна мати знала, що вони означають.
Сексон з протягом вимовила вголос цi три слова, лiтеру по лiтерi, бо не наважилася прочитати iх швидко, – не знала-бо, як iх вимовляти; i в ii свiдомостi сяйнуло iхне величне значення, глибоке й неосяжне. Думка Сексон завмерла й зупинилася на слiпучих гранях недосяжного для неi свiту, – гранях, що сяяли, мов зорi, – де ii мати почувалася так вiльно. Задумано, знову й знову, перечитувала вона цi чотири рядки. То був блискучий промiнь в ii свiтi, сповненому привидами горя й турботи, що серед них снувалося ii життя. Тут, у цих таемничих, спiвучих рядках, крився ключ. Якби тiльки схопити його – все враз стало б зрозумiле. Цього вона була цiлком певна. Вона б зрозумiла тодi, чому в Сари такий гострий язик, чому брат ii такий нещасний, чому Чарлi Лонг такий жорстокий, чому вiн побив бухгалтера, чому днями, мiсяцями, роками мусить вона працювати над прасувальною дошкою.
Вона пропустила строфу, якоi зовсiм не змогла зрозумiти. Очi ii безнадiйно перебiгли на iншi рядки:
Ще в сутiнях оранжереi ясно,
Ще б’еться промiнь золотий в вiкно…
На захiд сонце йде, i скоро свiтло згасне,
Бурштинне свiтло – мов старе вино.
Блищить воно на мармуровiм чолi
Наяди, що схилила нiжний стан…
За мить позолотить iй плечi голi
І з рук ii тонких пiрне в фонтан.
– Гарно, гарно як, – зiтхнула Сексон. А тодi, приголомшена тим, що вiрш такий довгий, згорнула рукопис i вклала його у портфель. І знову схилилася над шухлядою, шукаючи серед зiбраних там релiквiй ключа до нерозгаданоi материноi душi.
Цим разом вона витягла перев’язаний стьожкою невеличкий пакунок у тонкому паперi. Вона обережно розгорнула його, з глибокою побожнiстю священика перед вiвтарем. З пакунка визирнув червоний едвабний iспанський корсаж, який своiми планшетками з китовоi рогiвки скидався на маленький корсет; такими оздобами звичайно прикрашали себе жiнки пiонерiв, що пройшли вiд краю до краю простори прерiй. То був ручний вирiб, – типовий калiфорнiйсько-iспанський взiрець забутих часiв. Навiть китову рогiвку вистругано з сирового матерiалу, купленого, мабуть, безпосередньо на китобiйнiй шхунi, що торгувала шкурою та китовим лоем. Чорним мереживом облямувала того корсажа ii мати. Цi три чорнi оксамитнi стрiчки пришила вона до нього своiми власними руками.
Сексон схилилася над цими речами, вдавшись у задуму. Це було щось реальне. Це вона розумiла. Вона поклонялася цим речам так, як поклонялися люди на землi богам, власними руками зробленим, хоча вiра iхня й стояла на доказах зовсiм невпiйманних.
Пасок був двадцять два дюйми завдовжки. Сексон у цьому пересвiдчилася не раз. Вона встала й обвила його круг свого стану. Це була частина звичного ритуалу. Корсаж iй майже впору. В деяких мiсцях вiн навiть зовсiм сходився. Без сукнi вiн прийшовся б iй до мiри, – акурат, як приходився матусi. Цей спогад про давнi пiонерськi мандри в Калiфорнiйськiй Вентурi найбiльше зворушував Сексон. Червоний корсаж немов зберiгав вiдслiд постатi ii матерi. Виходить, зовнi вона вся в матiр; ii вправнiсть i спритнiсть у працi, що так дивували iнших, то був дар теж вiд матерi. Так само всi колись зчудовано дивилися на ii матiр, тендiтну, як лялечка, – найменше й наймолодше створiння в кремезнiй пiонерськiй родинi, – а проте всi шанували ii надзвичайний розум, завжди питали ii поради, – навiть брати й сестри, що були на який десяток рокiв старшi за неi. Це вона, Дезi, тупнула своею маленькою нiжкою й довела, що конче треба переiхати з Колузькоi низовини, пойнятоi лихоманкою, до здорових гористих просторiв Вентури; хто як не вона не зморгнула перед батьком – завзятим старим вояком, загартованим у борнi з iндiянами, – i змагалася з цiлою родиною за те, щоб Вiла вiддалася за свого обранця; хто як не вона повстала проти своеi сiм’i та узвичаеноi моралi, вимагаючи для Лаури права на шлюбне розлучення зi своiм чоловiком, що його хистка вдача межувала зi злочином; а з другого боку –
Страница 18
хто ж як не Дезi стримувала, об’еднувала рiдних i родичiв, коли якесь непорозумiння або чиясь лиха воля загрожувала розколоти сiм’ю.Миротворець i бунтар водночас! Усi давнi перекази, мов тiнi, проходили перед очима Сексон. Вона iх добре знала, бо вiдживляла не раз; вони гостро врiзалися iй у пам’ять iз найдрiбнiшими деталями, дарма що на власнi очi вона тих подiй i не бачила. Щодо деталей, то вони були витвором ii власноi фантазii: вона ж бо зроду не бачила нi вола, нi дикого iндiянина, анi степового шарабана. А проте перед очима iй пропливала яскрава картина: сонцем напоена блискуча курява, що ii збили сотнi сотень копит; через увесь континент зi сходу на захiд повагом сунуть обози виголоднiлих за землею англосаксiв. Цей образ був частиною ii iстоти. Вона зросла на цих традицiях i чула оповiдки з уст тих, що брали колись участь у славному переходi. Вона виразно бачила у своiй уявi довгу валку шарабанiв, змарнiлих засмаглих чоловiкiв попереду, парубкiв, що пiдганяють знесилених волiв, бачила, як тi падають з утоми, як iх зводять батогами на ноги, як вони падають знову. А над тим усiм летюче марево пряде золотi ниточки, вони сплiтаються в блискуче прядиво, i з нього виринав постать ii маленькоi непокiрливоi матерi, що iй поминув восьмий рiк, а тодi дев’ятий, доки великий перехiд закiнчився, – виринае образ чарiвницi й законодавицi, що в кожнiй справi знала тiльки свою власну волю, а справа i воля ii завжди були добрi й слушнi.
Сексон бачила Панча – маленького цупкошерстого скайтер’ера з чесними очима, що плентався за людьми протягом довгих мiсяцiв i, врештi, скривiв на ногу, – його хотiли покинути в прерii напризволяще; вона бачила, як крихiтка Дезi сховала того Панча в шарабанi; бачила, як Дезин здичавiлий, знеможений старий батько знайшов у шарабанi той кiлькафунтовий баласт, – додаток до вантажу, що його ледве волокли знесиленi воли. Сексон бачила його лють, як вiн схопив Панча за загривок. І бачила Дезi мiж цiвкою довгоi рушницi й маленьким собачам. І бачила Дезi, котра вiдтодi багато днiв натужно йшла солончаками слiдом за шарабаном, знемагаючи з шаленоi спеки, спотикаючись у курявi iз хворим цуциком, якого вона несла на руках, мов немовля.
Але найяскравiше ввижалася Сексон сутичка пiд Лiтл-Медоу… Дезi у святковому бiлому вбраннi, оперезаному биндою, зi стрiчками й круглим гребiнцем у волоссi виходить з-пiд захисту шарабанiв, поставлених пiвколом i зчеплених колесами, – де стогнуть пораненi й марять у гарячцi про чистi джерела; вона йде з маленькими вiдерцями в руках через залитий сонцем, покритий квiтами луг, минаючи озброених iндiян, що з подиву аж зацiпли, до водойми за сто ярдiв i… повертаеться цiлою назад.
Сексон палко поцiлувала червоний iспанський корсаж i похапцем згорнула його, з вогкими ще очима повертаючись вiд своеi чарами обвiяноi матерi, вiд дивних загадок буття – до дiйсностi.
Лежачи в лiжку, Сексон, одначе, знову силкувалася воскресити тi кiлька сцен з матiр’ю, що врiзалися в ii дитячу пам’ять. Вона любила так засинати. Приемно було поринати в подiбну до смертi прiрву сну, коли образ матерi до кiнця не зникав iз затуманеноi уяви. Але ця мати не була нi степова Дезi, анi Дезi з дагеротипу. Тi Дезi iснували до Сексон. Мати, яку вона бачила засинаючи, була набагато старша, знесилена безсонними ночами, але не зламана горем; блiда, худа, привiтна; жила вона тiльки силою своеi волi i тiльки силою волi не попускала себе збожеволiти, хоч усе-таки не могла заснути бодай на хвилину, i нiякi лiкарi не спроможнi були дати iй жаданого сну. Вона снувала, завжди снувала по хатi, вiд лiжка до крiсла, i знову до лiжка, протягом довгих нестерпних днiв та тижнiв, i нiколи не скаржилась, дарма що ii усмiхненi уста кривилися з болю, а мудрi сiрi очi, – все ще мудрi й сiрi, – стали надзвичайно великi й незмiряно глибокi.
Цiеi ночi Сексон довго не могла заснути: неспокiйна ii мати з’являлася й зникала, а в промiжках поставало обличчя Бiллi з його немов затуманеними сумовитими й гарними очима i пекло ii склепленi повiки. І ще раз, уже майже поринувши у хвилi сну, вона запитала себе: «Невже це суджений?»
Роздiл VII
Робота в прасувальнi посувалася як завжди, але три днi, що залишалися до середи, тяглися дуже довго. Сексон замислено наспiвувала, схилившись над своею дошкою, а глянцувата бiлизна так i вилiтала з-пiд ii бистроi праски.
– Ну, як це ти так потрапляеш? – дивувалася Мерi. – Незчуешся, як тринадцять, а мо, й чотирнадцять доларiв за тиждень виробиш!
Сексон засмiялась – i в клубах пари, що звивалася з-пiд ii невсипущоi праски, затанцювало в неi перед очима золотими лiтерами слово середа.
– Ну, що ти скажеш про Бiллi? – спитала Мерi.
– Менi вiн подобаеться, – щиро вiдповiла Сексон.
– Гляди, щоб часом далi не зайшло.
– Як захочу, то й зайде, – задирливо кинула Сексон.
– Краще нехай не заходить, – застерегла Мерi. – Тiльки голову собi заморочиш. Вiв не одружиться. Багато дiвчат уже пересвiдчилися. Вони всi до нього липнуть.
– Я не липну до нього, i взаг
Страница 19
лi не маю такого звичаю.– Ти як собi хоч, а я тебе попередила, – закiнчила Мерi.
Сексон споважнiла.
– Хiба вiн… не… – почала вона, i в очах ii промайнуло запитання, якого вона не наважилася промовити.
– Та нi, зовсiм не те! Хоча – що могло б стати йому на завадi? Вiн хлопець такий, що пошукати б! Але не бабiй: потанцюе, покрутиться, погуляе, а далi – анiнi. Не одна вже облизня спiймала у нього. От i зараз – iй-бо, добрий десяток дiвчат закоханi в нього. А йому до всiх байдуже. Ну, хоча б Лiлi Сендерсон, ти ii знаеш. Ти ii бачила минулого лiта на слов’янськiй гулянцi у Шелмаундi – така висока, гарна, бiлявка, що все ходила з Батчем Вiлоузом.
– Так, пригадую, – сказала Сексон. – І що ж вона?
– Ну, в неi вже все було гаразд iз тим Батчем, аж тут Бiллi й собi почав з нею танцювати, коли побачив, яка вона метка до танцiв! Ну танцюе й танцюе… А Батч, звiсно, не полохливий. Вiн пiдскочив до Бiллi та при всiх почав йому вичитувати, а тодi – застерiг. Бiллi стоiть собi та слухае, знаеш, отак – напiвсонно та спокiйно, як то в нього бувае. А Батч усе розпаляеться, розпаляеться, й усi чекають, що ось-ось хлопцi зiтнуться.
Тодi Бiллi й питае: «Ти вже скiнчив?» – А Батч йому: «Так, скiнчив, а тепер, – що ти менi скажеш?» І, що б ти думала, вiн сказав, як усi на нього повитрiщалися, а Батчовi очi аж кров’ю налилися? «Та нiчого, – каже, – не скажу, Батче». Так i сказав. А Батч так остовпiв, що його можна було б пiрцем на землю звалити. «Ти з нею бiльше не танцюватимеш?» – каже Батч. «Звiсно, нi, як ти кажеш, що не можна», – каже Бiллi. Отак i сказав.
Якби це зробив хто iнший, усi б його мали за страхополоха, почали б зневажати. Але Бiллi – нi. Бачиш, вiн себе скривдити не дасть; всяке зна, що вiн боксер, i коли вiн поступився мiсцем i не помiрявся з Батчем силою, то, звичайно, не тому, що злякався. Просто йому до Лiлi було байдуже; це-бо вона втьопалася в нього по вуха!
Ця iсторiя дуже стурбувала Сексон. Дiвчина мала свою жiночу гордiсть, та вона не надто була певна у своiй здатностi скоряти чоловiчi серця. Бiллi залюбки танцював з нею, але, хто зна, – може, це й усе? Якщо Чарлi Лонг напосяде на нього, то, може, вiн вiдступиться i вiд неi, як вiд Лiлi Сендерсон вiдступився? Кажуть, йому за шлюб байдуже; але ж Сексон добре бачила, що для кожноi вiн добра партiя. Не диво, що дiвчата за ним бiгають. Вiн скоряе не тiльки жiнок, а й чоловiкiв. Чоловiки його люблять. Берт Вонгоп мало не закоханий у нього. Вона згадала п’яного рiзника в ресторанi Вiзл-парку, що пiдiйшов до iхнього столу й перепросив Бiла, згадала iрландця, що одразу притих, коли дiзнався, з ким мае справу.
«Певно, дуже розбещений хлопець», – не раз уперто наверталася iй думка, та Сексон вiдганяла ii: нi, це несправедливо! Вiн був такий м’який i гречний, але разом iз тим нестерпно загайний. Сам вiн нi до кого не чiплявся, хоч був найдужчий з усiх парубкiв. Сексон усе не могла забути iсторii з Лiлi Сендерсон. Лiлi його не цiкавила, тим-то вiн i не став мiж нею та Батчем i вiдразу вступився. Берт, наприклад, нiколи б так не повiвся, хоч би з простого зухвальства. Зчинилася б бiйка, хлопцi поворогували б, а Лiлi яка вiд цього полегкiсть? А ось Бiллi вчинив саме так, як слiд, i зробив це з притаманною йому незворушнiстю, аби нiкого не образити. Вiд цього вiн ставав для Сексон все бiльш жаданий i все менш приступний.
Кiнець кiнцем вона придбала ще одну пару шовкових панчiшок, якi кiлька тижнiв була вагалася купувати, а нiч проти середи просидiла, куняючи над шиттям новоi блузки, i раз у раз чула Сарине бурчання, що вона так багато переводить газу.
На Орiндорському балi у середу ввечерi далеко не все iй було приемне. Сексон прикро було дивитись, як безсоромно дiвчата запобiгали перед Бiлом, а його привiтнiсть до них аж дратувала ii. Проте вона мусила визнати, що Бiллi зовсiм не допiкав до серця iншим хлопцям так, як допiкали iй дiвчата. Вони мало не самi кликали його, щоб вiн потанцював з ними, i цього настирливого упадання вона не могла не помiтити. Сексон вирiшила, що сама вона нiзащо не кинеться Бiловi на шию, i вiдмовила йому в кiлькох танцях; незабаром стало ясно, що тактика ii правильна, Сексон зумисне давала йому наздогад, що вона подобаеться iншим чоловiкам, – адже ж вiн виявляв перед нею – хоч i несвiдомо – свiй успiх в iнших жiнок!
Для Сексон настала щаслива хвилина, коли Бiллi спокiйно знехтував ii вiдмовою i домiгся, щоб вона протанцювала з ним на два танцi бiльше, нiж обiцяла. Їi i врадувало, i розсердило те, що вона ненароком почула з розмови двох дебелих дiвчат iз консервного заводу. «Диви, як ця фiтюлька прив’язла до нього, – аж гидко!..» – сказала одна. І друга: «Бодай би вже бiгала за хлопцями свого вiку! А то полюе на недолiткiв…» І з цими словами дiвчата подалися далi, не маючи навiть гадки, що iх пiдслухано, хоч мова iхня шпигнула Сексон, а гаряча хвиля гнiву залила iй щоки.
Бiллi провiв ii додому i поцiлував бiля хвiртки, коли вона погодилась пiти з ним у п’ятницю ввечерi на танцi до зали «Джерманiя».
–
Страница 20
Я, правду кажучи, туди не збирався… – сказав вiн. – Але якщо ви скажете слово… Берт там теж буде.Другого дня за прасувальною дошкою Мерi повiдомила ii, що вони з Бертом умовилися пiти в п’ятницю до «Джерманii».
– А ти пiдеш? – спитала Мерi.
Сексон кивнула.
– З Бiллi Робертсом?
Сексон знову кивнула; i Мерi, тримаючи праску в повiтрi, кинула на подругу пильний i зацiкавлений погляд.
– Ну, а коли Чарлi Лонг устряне?
Сексон знизала плечима.
З чверть години вони прасували мовчки й хутко.
– А втiм, як вiн поткнеться, то, може, дiстане по заслузi, – вирiшила Мерi. – Ото б подивитись, як йому накладуть!.. Бо ж такий нахабник!.. Усе залежить вiд того, що почувае Бiллi… до тебе себто.
– Я не Лiлi Сендерсон, – обурено озвалася Сексон. – Я нiколи не допущу, щоб Бiллi Робертс дав менi вiдкоша.
– Допустиш. Нехай-но тiльки Чарлi Лонг устряне! Повiр менi, Сексон, вiн таки кепська людина. Згадай-но, що вiн утнув мiстеру Мудi! Як налупив його! А мiстер Мудi такий же смирний – води не сколихне… Ну, а з Бiллi Робертсом то, звiсно, так не пройде.
Того самого вечора пiд дверима пральнi на Сексон уже чекав Чарлi Лонг. Коли вiн привiтався й рушив обiч неi, серце Сексон болiсно стиснулось, як завжди, коли вона бувала близько вiд Чарлi. Зi страху вона пополотнiла. Їi лякала нецеремоннiсть цього кремезного здорованя; вона боялася його карих очей, свавiльних i самовпевнених; боялась його величезних ковальських рук i товстих волохатих пальцiв. Вiн неприемно вражав око, а ще дужче вражав ii тонку чутливу вдачу. Та не сама його сила вiдштовхувала ii, а характер тоi сили i те, що вiн нею зловживав. По тому, як вiн так побив тихого мiстера Мудi, Сексон цiлих пiвгодини була сама не при собi. Досить було згадати ту страхоту – i iй уже млiло серце. А ось коли Бiллi запекло бився у Вiзл-парку, – то не викликало нiякоi огиди, то було щось зовсiм iнакше. Вона вiдчувала рiзницю, хоч не могла б ii пояснити. Вона тiльки знала, що руки й душа в Лонга брутальнi.
– Щось ви така блiда й змучена, – почав Чарлi. – А чого б вам не кинути роботи? Адже однаково колись доведеться. Хоч би там що, кiзонько, а вiд мене не вiдкараскаетесь!
– А може, й вiдкараскаюсь? – заперечила вона.
Вiн зухвальне зареготався.
– Шкода й заходу, Сексон. Вам суджено бути мiсiс Лонг, i нiде ви не дiнетесь – покладiться на мене.
– Оце б менi таку впевненiсть! – вiдказала дiвчина з легким сарказмом, якого Лонг i не зауважив.
– Кажу ж вам, – провадив вiн далi, – одного ви можете бути певнi, що я свого певний. – Йому сподобався власний дотеп, i вiн зареготався ще голоснiше. – Чого я хочу, того досягаю, а коли щось на перешкодi – я його копняком. Зрозумiли? Нам судилося жити вкупi, – та й по всьому; тож вам нема чого комизитись – замiсть пральнi йдiть працювати до моеi хати. Та й роботи в мене, що не перетрудитесь. Я заробляю грубi грошi, матимете всього досхочу. Оце я й зараз дременув сюди з роботи – нагадати вам усе ще раз, аби вже не забули. Я ще й не iв сьогоднi, – усе тiльки про вас думаю!..
– То краще пiшли б та пiд’iли, – порадила Сексон, хоч добре знала, що його не так i легко позбутися.
Сексон майже не чула, що вiн казав. Вона раптом подумала, що дуже стомлена, дуже маленька i дуже квола поруч цього велетня. Невже вiн нiколи не дасть iй спокою? – розпачливо спитала вона сама в себе… І враз немовби все ii майбутне життя простелилося в неi перед очима: скрiзь i завжди за нею назирцем постать i вид цього волохатого коваля.
– Годi, кiзонько, не пручайтеся-бо, – провадив вiн далi. – Зараз славна лiтня пора, саме для весiлля.
– Але ж я зовсiм не збираюся йти за вас! – обурилася Сексон. – Я вже казала це вам тисячу разiв.
– Ет, забудьте! Викиньте цi дурощi з голови! Звiсно, ви пiдете за мене. Це факт. А зараз я скажу вам ще один факт. У п’ятницю ввечерi ми з вами чкурнемо до Фрiско. Там ковалi влаштовують бучну вечiрку.
– Я й не збираюся, – заперечила Сексон.
– Ну, то зберетеся, – вiдказав упевнено Чарлi. – Повернемося з останнiм пароплавом, i ви нагуляетеся досхочу. Я приведу вам найкращих танцюристiв. О, я не такий уже й зажерливий i добре знаю, що ви любите танцювати.
– Кажу ж бо вам, що я не можу, – знову промовила Сексон.
Вiн пiдозрiливо глянув на неi з-пiд кущистих брiв, що на перенiссi зрослися в суцiльну чорну смугу.
– Чому не можете?
– Я вже обiцяла, – вiдказала вона.
– Кому?
– Це вас не обходить, Чарлi Лонгу. Я не вiльна, i край.
– Дуже обходить! Пам’ятаете того нiкчемного блазнюка бухгалтера? Ну, то не забувайте, як йому перепало.
– Будь ласка, дайте менi спокiй! – з серця вирвалося в неi. – Невже ви й разу не можете бути поряднiший?
Коваль глузливо засмiявся.
– Якщо якийсь блазнюк надумав стати помiж нами, то я йому покажу, де раки зимують… Отже, в п’ятницю ввечерi? Еге ж? А де?
– Не скажу.
– Де? – спитав вiн удруге.
Їi губи були щiльно стиснутi, а на щоках виступили червонi плями гнiву.
– Чи ти ба! Нiби я й сам не вгадаю! Звичайно, в «Джерманii»! Гаразд,
Страница 21
буду там i проведу вас додому. Втямили? І краще скажiть вашому блазнюковi, нехай забираеться до дiдька, коли не хоче доброi прочуханки.Сексон обурило це так, як тiльки може обурити жiночу гордiсть негречне поводження ii кавалера, i вона ледве стрималася, щоб не крикнути Чарлi в лице славне ймення свого нового оборонця. Але враз i злякалась: Бiллi проти кремезного Чарлi видаеться хлоп’ям. Принаймнi таким iй видаеться. Вона згадала перше враження вiд його рук i глянула крадькома на руки цього чоловiка. Вони наче вдвое бiльшi за Бiллинi, а ще ж i вкритi волоссям, вони свiдчать про величезну силу. Нi, Бiллi не здолае подужати таку здорову звiрину! І не треба, щоб вони мiрялися силами. А потiм у Сексон промайнула несмiлива надiя, що, може, таемнича, неймовiрна спритнiсть, притаманна боксерам, якось допоможе Бiллi провчити цього забiяку i визволить ii вiд нього. Вона зиркнула на Чарлi ще раз, i знову сумнiв узяв ii. Якi ж то широкi в нього плечi, не даремно ж розпирають пiджак дужi м’язи, а бiцепси горбом стоять пiд рукавами!
– Якщо ви тiльки здiймете руку на кого-небудь, iз ким я… – почала вона.
– Йому, звiсно, добре перепаде, – ошкiрився Лонг. – Котюзi по заслузi. Кожному блазнюковi, що стае мiж хлопцем та його дiвчиною, треба дати прочуханки.
– Але я не ваша дiвчина i, що б ви там не казали, нiколи нею не буду.
– Лютуйте, голубонько, – кивнув вiн схвально. – І це менi в вас до вподоби. – У-у, яка гаряча! Люблю жiнок з перцем! А то ж нащо чоловiковi якась гладка корова? Еге ж, колода мертвецька! А ви в мене жива, та ще й така запекла!
Сексон зупинилась бiля свого будинку й поклала руку на хвiртку.
– Прощавайте, – сказала вона. – Менi час додому.
– Виходьте пiзнiше, погуляемо в Айдор-парку, – запропонував вiн.
– Нi, я щось нездужаю. Повечеряю i одразу до лiжка.
– Ага, – глузливо прокоментував вiн. – Набираетеся сили, щоб завтра ввечерi гасати, еге ж?
Вона нетерпляче стукнула хвiрткою i ввiйшла на подвiр’я.
– Я вас попередив, – додав вiн, – Якщо ви пiдете завтра не зi мною, хтось буде битий.
– Сподiваюся, що ви, – дала вона йому вiдкоша.
Вiн закинув голову назад, зареготався i, випнувши могутнi груди, пiдважив своi ручиська. Цей рух нагадав iй бридку здоровезну мавпу, яку вона бачила колись у цирку.
– Що ж, бувайте! – сказав вiн. – Побачимося завтра ввечерi в «Джерманii».
– Я не казала вам, що буду саме в тiй залi.
– Але й не казали, що не будете. Дарма, – я однаково прийду i проведу вас додому, так i знайте. Та не забудьте залишити для мене якнайбiльше вальсiв. Оце так. А лютуватись – лютуйте собi на здоров’я, це вам личить!
Роздiл VIII
Коли музика змовкла, Сексон, спираючись на руку Бiллi, зупинилася з ним коло широких дверей до танцювальноi зали. Вони шукали вiльного мiсця сiсти. Аж раптом де не взявся Чарлi Лонг; очевидячки, оце тiльки прийшовши сюди, вiн заступив iм дорогу.
– То це ти – перечепа, га? – сердито вигукнув вiн, i його брови погрозливо стиснулись.
– Хто? Я? – спокiйно спитав Бiллi. – Помиляешся, молодче. Я нi до кого не чiпляюсь.
– Я тобi голову провалю, як зараз же вiдси не заберешся!
– Менi зовсiм не хочеться з головою розлучатися, – протяжно вiдказав Бiллi. – Ходiмо, Сексон. Це сусiдство аж нiяк нам не пасуе.
Вiн хотiв був пройти, але Лонг iзнов заступив iм дорогу.
– Ти ще занадто свiжий, хлопче! – гаркнув вiн. – Тра’ тебе пiдсолити. Второпав?
Бiллi почухав потилицю i, вдаючи здивованого, промовив:
– Нi, не второпав. Про що це ти?
Але здоровезний коваль презирливо вiдвернувся вiд нього й звернувся до Сексон.
– Ходiть-но сюди. Покажiть вашу картку.
– Ви хочете з ним танцювати? – спитав Бiллi.
Вона похитала головою.
– Вельми шкодую, молодче, нiчого не вдiеш, – сказав Бiллi, пробуючи знову пройти.
Та коваль утрете заступив iм дорогу.
– Слухай, манджай на своiх дво, – спокiйно сказав Бiллi. – Доки вони ще цiлi.
Лонг мало не кинувся на нього; руки йому стиснулись у кулаки, одну руку подав вiн назад, готуючись завдати удару, а плечi й груди випнув. Але тут мимоволi спинився, глянувши на Бiллi, що не зрушив iз мiсця: холоднi, мов затьмаренi, очi Бiллi дивились байдуже перед себе, жоден м’яз його не здригнувся. Здавалося навiть, що вiн не помiчае погрозливих замiрiв. Це було щось зовсiм нове в Лонговiй практицi.
– Може, ти не знаеш, хто я такий? – задерикувато вигукнув вiн.
– Нi, знаю, – незворушно вiдказав Бiллi. – Ти чемпiон усiх бiйок та скандалiв. (На Лонговому обличчi промайнуло вдоволення.) – «Полiцiйна газета» мала б дати тобi дiамантову вiдзнаку за напади на дитячi колясочки. Я певен, що якби ти змiг, то потрощив би iх до ноги.
– Облиш, Чарлi, – порадив один з хлопцiв, що обступили iх. – Це ж Бiл Робертс, боксер. Чув про нього? Здоровий Бiл.
– Та хай собi буде хоч i Джiм Джефрiз! Але чого вiн стае менi на перечепi?
Чарлi не зморгнув, проте навiть Сексон завважила, що вiн трохи збавив тону. Ім’я Бiллi неначе втихомирювало й найзапеклiших галабурдникiв.
– Ви його з
Страница 22
аете? – спитав Бiллi в неi.Вона вiдповiла тiльки поглядом, хоч iй хотiлося крикнути так, щоб усi почули, як уiвся iй у печiнки цей нав’язливий залицяльник.
Бiллi обернувся до коваля.
– Слухай, молодче, краще не лiзь до мене. Бачив я таких, – ти менi не первина. Та й на який грець ми будемо битися? Може ж, у неi спитаемо, яка ii думка?
– Нi, це ii не обходить. Це моя справа i твоя.
Бiллi повiльно похитав головою.
– Нi, ти помиляешся. Їi слово тут – вирiшальне.
– Ну, то кажiть, – гарикнув Лонг, пiдступаючи ближче до Сексон. – З ким ви хочете йти? Зi мною чи з ним? З’ясуймо це зразу ж.
Замiсть вiдповiдi Сексон поклала й другу руку на руку Бiллi.
– Вже й сказала, – кинув Бiллi.
Лонг злiсно зиркнув на Сексон, а тодi на ii оборонця.
– Я ще з тобою поквитаюся! – буркнув вiн крiзь зуби.
Сексон гордо пiднесла голову, коли вони вiдiйшли вдвох iз Бiллi. Їi не спiткала доля Лiлi Сендерсон, i цей незвичайний юнак, неквапливий та спокiйно-розважливий, укоськав-таки велетня коваля, не завдавши йому жодного удару.
– Вiн напосiдаеться на мене! – прошепотiла вона до Бiллi. – Просвiтку не дае i б’е кожного, хто до мене пiдiйде. Я бiльше не хочу його бачити!
Бiллi раптом зупинився. Лонг, що нехотя повернувсь був iти, теж зупинився.
– Вона каже, що не хоче з тобою водитися, – озвався Бiллi до нього. – А як вона каже, то так воно й буде. Хай-но я ще раз почую, що ти чiпляешся до неi, – я не так коло тебе заходжуся. Зрозумiв?
Лонг люто спалахнув, але не озвався.
– Ти зрозумiв? – спитав Бiллi ще рiшучiше.
Коваль рикнув щось у вiдповiдь, що мало означати згоду.
– Ну, то гаразд. Пам’ятай. А тепер – геть iз дороги, доки цiлий!
Лонг ушився, погрожуючи нишком, а Сексон рушила далi, мов у снi. Чарлi Лонг сплохував. Вiн злякався цього хлопчика з нiжною шкiрою й блакитними очима. Вона покiнчила з Лонгом, – Бiл зробив те, на що не зважувався дотепер нiхто з iнших чоловiкiв. І вiн поставився до неi багато краще, нiж до Лiлi Сендерсон.
Двiчi намагалася Сексон розповiсти Бiллi детальнiше про свое знайомство з Лонгом, але вiн щоразу перепиняв ii.
– Те все менi байдуже, – сказав вiн за другим разом. – Тепер ви тут, i цього досить!
Проте вона наполягла на своему, i коли, схвильована й обурена неприемними спогадами, закiнчила, Бiллi лагiдно поплескав ii по руцi.
– Не журiться, Сексон, – сказав вiн. – Лонг просто великий нахаба. Я це враз зрозумiв, лиш оком скинувши на нього. Бiльше вiн вас не турбуватиме. Знаю я таких молодчаг. Тiльки загризаеться, мов той собака. Думаете, вiн уже такий завзятий розбишака? Вiн тiльки з немовлятами хоробрий.
– Але як це ви робите? – спитала вона захоплено. – Чому чоловiки так бояться вас? Ви якийсь незвичайний!
Вiн знiяковiло всмiхнувся i перевiв розмову на iнше.
– Знаете, – сказав вiн, – менi страшенно подобаються вашi зуби. Вони такi бiлi й рiвнi, але й не дрiбнi, як у дитинчат. Вони… вони саме такi, як треба, i пасують до вашого обличчя. Таких гарних зубiв я ще в жодноi дiвчини не бачив! Слово честi, – почуваюся, немов який голодняк, дивлячись на них! Отак би й поiв iх – такi вони гарнi!
Опiвночi, залишивши Берта й Мерi, що нiяк не могли натанцюватись, Бiллi й Сексон подалися додому. Вiн настояв на тому, щоб не засиджуватись, i дорогою пояснив, чому саме:
– Бокс навчив мене берегти своi сили, – почав вiн. – Наш брат не може цiлiсiнький день працювати, а потiм до свiту танцювати, i щоб не перевестися. Те саме й з випиванням. Я зовсiм не янгол. Я теж колись напивався. Отож-бо знаю, що це таке. Випити я люблю. Люблю пиво, знаете – такими великими кухлями; але нiколи не видудлюю досхочу. Я вже пробував, та переконався, що то кепська рiч. Ось хоч би й цей довготелесий здоровило, що причепився до нас. Я б уже дався йому взнаки, якби до того дiйшлося. Звiсно, вiн таки, нiвроку йому, галабурдник, але тут ще й пиво його пiдгарячило. Я це одразу помiтив, – тож i всипав би йому бобу, не змигнувши. Фiзичний стан людини – то найголовнiше.
– Але ж вiн такий здоровань, – заперечила Сексон. – Його кулаки вдвое бiльшi за вашi.
– Кулаки – це дурниця. Важливо те, що криеться за ними. Вiн би на мене накинувся, мов звiр. Якби я його не змiг подужати одразу, я б ухилявся, оборонявся, вичiкував. Це знесилило б його дощенту: серце сплохувало б, дихання – все, а тодi я б його пальцем поклав. І вiн i сам це добре знае.
– Досi менi не доводилося зустрiчатися з боксерами, – сказала Сексон, помовчавши. – Ви перший.
– Та я вже давно не боксер, – хапливо заперечив Бiл. – Ще однiеi речi навчив мене бокс – що треба його кинути. Даремна праця. Сучать тебе, крутять, доки твое тiло, м’язи, все, все стане мiцне й пружне, а шкiра – гладенька, як шовк; здаеться, проживеш сто рокiв з таким здоров’ям; аж раптом – вилiзеш колись з-пiд каната на ринг, зробиш iз двадцять клятих раундiв з якимось дужим парубчаком, i за тi двадцять раундiв пошарпаеш унiвець увесь свiй шовк; гульк – i вкоротиш собi вiку на цiлий рiк! А часом то й на п’ять рокiв, а то й на пiв
Страница 23
iку; трапляеться, що й з мiсця не пiдведешся. Я стежив за боксерами. Бувае – хлопець дужий, як бик, а не минуло й року – вмирае вiд сухот або запалення нирок, чи з якоi iншоi хвороби. То що ж тут путнього? Адже ж нi за якi грошi не купиш того, що загубив. Ось чому я покинув бокс i знову за хурщика. Я набув собi цього шовку й хочу його якнайдовше зберегти, – ото й усе.– Ви, мабуть, дуже пишаетеся, що ви найдужчий з чоловiкiв, – сказала Сексон тихо, сама пишаючись його силою та спритнiстю.
– Звичайно, це приемно, – вiдказав вiн щиро. – Я радий, що спробував боксу, i радий так само, що кинув його… Так, вiн багато дечого навчив мене; вiн навчив бути обережним i стримувати себе. О, якби ви знали, яка в мене була колись вдача, – мов сiрник, одразу ж спалахую вогнем! Часом я сам себе боявся, – такий був задерiй, що й хтозна… Але бокс навчив мене тримати себе в шорах i не робити такого, щоб потiм каятися.
– Та ну вас – адже ви найспокiйнiша, найдобродушнiша людина у свiтi! – заперечила вона.
– Нi-нi, ви помиляетесь. Постривайте, побачите ще: часом я можу так вибухнути, що й сам не тямлю, що роблю. О, я скаженiю одразу, тiльки-но попускаю повiддя!
Вiд цього натяку на те, що iхне знайомство триватиме й далi, у Сексон щось радiсно затрiпотiло в грудях.
– Скажiть, – спитав, вiн, коли вони пiдходили до ii домiвки, – що ви збираетеся робити найближчоi недiлi?
– Нiчого. Поки що нiчого не надумала.
– А що б ви сказали, якби я запросив вас поiхати ресоркою на цiлий день у гори?
Сексон вiдповiла не одразу; на мить вона здригнулася з жаху, згадавши свою останню подорож iз ковалем, свiй страх, стрибок з екiпажа, а тодi довгi милi блукань крiзь темряву ночi, у черевичках на тоненьких пiдошвах, непевними стежками, де кожен камiнець рiзав ноги. І враз радiсна хвиля пойняла ii всю: цей-бо чоловiк обiч неi – зовсiм iнший.
– Я люблю конi, – промовила вона. – Я люблю iх, здаеться, навiть бiльше за танцi, тiльки я майже нiчого про них не знаю. Мiй батько iздив на чалому полковому конi. Вiн же був капiтаном кавалерii. Я його нiколи не бачила, але батько менi чомусь завжди ввижаеться верхи на цьому конi, з шабельтасом та шаблею при боцi. Та шабля тепер у мого брата Джорджа, але Том – це мiй другий брат, з яким я живу, – каже, що вона належить менi, бо вони обое вiд iншого батька. Бачите, Том i Джордж менi брати тiльки наполовину, – ми зведенята. Вiд другого шлюбу моеi матерi знайшлася тiльки я одна. То був ii справжнiй шлюб… тобто шлюб з любовi.
Сексон раптом знiяковiла вiд власноi балакучостi; проте iй непереможно хотiлось усе розповiсти про себе цьому юнаковi: адже цi далекi спогади – були неначе велика частка ii самоi.
– Кажiть, кажiть далi, – заохочував Бiл. – Я люблю слухати про давнi часи та про давнiх людей. Моi батьки теж такого зазнали, i часом менi здаеться, що нашим батькам жилося чи не краще, нiж нам. Усе було тодi простiше й природнiше. Я гаразд не потраплю сказати, що думаю… Але тiльки скажу: не розумiю я теперiшнього життя. Тепер у нас завелися професiйнi спiлки й об’еднання пiдприемцiв, i страйки, i скрута, i безробiття, i ще багато чого. А за давнiх часiв цього не було. Кожен обробляв свою землю, приносив додому м’ясо з полювання, мав досхочу поживи та пiклувався про своiх старих. А тепер усе пiшло шкереберть – i я нiчого не второпаю. Може, я такий уже дурний, не знаю… Але ж розповiдайте далi про свою матiр.
– Бачте, коли моя мати була зовсiм молода, вона покохалася з капiтаном Брауном. Тодi, ще перед вiйною, вiн був простий солдат. Потiм почалася вiйна, i його послали на схiд, де точилися боi, а мати поiхала до своеi хвороi сестри Лаури, доглядати ii. А згодом прийшла звiстка, що його вбито пiд Шайлоу. І вона вiддалася тодi за одного чоловiка, що кохав ii вже багато-багато рокiв… Вiн – тодi ще хлопчик, – був iз нею в одному гуртi, i разом з ним вона переiздила прерiями. Вiн iй подобався, але вона не кохала його по-справжньому. А потiм знову прийшла звiстка, що мого батька зовсiм не вбито. Мати зажурилася, та не змарнувала свого життя. Вона була добра мати й добра дружина, i, хоч завжди сумна, але така лагiдна й привiтна. Менi здаеться, що голос вона мала наймелодiйнiший у свiтi.
– Була, виходить, молодця, – похвалив Бiллi.
– А мiй батько так i не одружився. Кохав мою матiр цiле життя. В мене зберiгаеться чудовий вiрш, що мати йому присвятила. Чарiвний вiрш, наче музика… Ну ось, минуло чимало часу, як помер мамин чоловiк, i тодi вони, нарештi, побралися. Сталося це 1882 року, i жилось iй тодi добре.
Сексон ще багато розповiдала Бiллi, стоячи коло хвiртки, а коли вони розiйшлись, iй дуже хотiлося переконати себе, що iхнiй прощальний поцiлунок був трошечки довший, нiж звичайно.
– Отож о дев’ятiй? – гукнув вiн iй через хвiртку. – Про снiданок не турбуйтеся. Я сам усе влаштую. Ви тiльки будьте готовi рiвно о дев’ятiй.
Роздiл IX
У недiлю вранцi Сексон була готова навiть завчасу. Коли вона вдруге поверталася з кухнi, куди ходила виглядати крiзь вiкно на вулицю,
Страница 24
Сара, як завжди, почала iй вимовляти.– Сором, грiх накуповувати собi тих шовкових панчiх! – почала вона. – Глянь на мене: день i нiч тупаю, вiдпочинку не маю, а однак шовкових панчiх не ношу, трьох пар черевичок теж не купую!.. Але господь справедливий, i коли прийде страшний суд, комусь будуть непереливки – кожен дiстане по дiлах своiх.
Том з люлькою в зубах, пестячи на колiнах свого мiзинчика, пiдморгнув сестрi – Сара, мовляв, у кепському настроi. Сексон вдавала, що не чуе, i старанно вплiтала стрiчку в кiски однiеi з дiвчаток. Сара важко гупала по кухнi, миючи й розставляючи посуд пiсля снiдання. Нарештi, тяжко зiтхнувши, вона випростала спину, зiгнену над зливальницею, i вороже зиркнула на Сексон.
– Ти нiчого не скажеш, нi? Чого ж це ти мовчиш? Бо, мабуть, ще маеш крихту сорому. Хто б подумав – крутити любов iз боксером! Не бiйся, чула я, чула про твiй роман iз Бiлом Робертсом! Знайшла цяцю! Стривай лишень, дограешся, що Чарлi Лонг добре накладе йому!
– Ну, не знаю, – втрутився Том. – Я чув, що Бiл Робертс бравий хлопчина.
Сексон тiльки всмiхнулася знавецьки: перехопивши ii усмiшку, Сара й зовсiм розлютилася.
– Чому ти не йдеш за Чарлi Лонга? Вiн дурiе за тобою, та й до горiлки не охочий.
– Бо надолужуе пивом, – заперечила Сексон.
– Правду кажеш, – пiдтримав ii брат. – Я знаю напевне, що в нього й дома завжди стоiть повне барильце.
– Може, й ти дудлив з нього? – гаркнула Сара.
– Може, й так, – згодився Том i обтер губи рукою, немов згадавши смак того пива.
– А чого б йому й не тримати в себе барильця, коли йому так хочеться? – знову повела Сара атаку, скеровану тепер i проти чоловiка. – У нього боргiв нема, i вiн заробляе грубi грошi, – в кожному разi бiльше, як дехто iнший.
– Бо не мае на шиi жiнки й дiтей, – вiдказав Том.
– Бо не переводить грошей на внески до всяких iдiотських спiлок.
– Ого, ще i як переводить, – спокiйно вiдповiв Том. – Не багато заробив би вiн у своiй майстернi, та й узагалi в Оклендi, якби не ладнав зi спiлкою ковалiв. Ти, Саро, нiчого не тямиш у профспiлкових справах. Якби не спiлки, ми всi подохли б з голоду.
– Звiсно, звiсно, – завелася Сара. – Я нiчого не тямлю, не доросла! Я просто дурепа! Чи то ж слiд отак учити матiр при дiтях? – Розсатанiвши, вона повернулася до свого найстаршого, що, як ошпарений, вiдскочив назад. – Вiллi, твоя мати дурна! Чуеш, синку? Твiй батько каже, що вона дурепа, – i каже це iй просто в вiчi, та ще й перед вами, дiтьми! Незабаром почуеш, що твоя мати сказилася, – тож ii запроторять у божевiльню. Що ти на це скажеш, Вiллi? Приемно тобi буде, якщо рiдна твоя мати сидiтиме у гамiвнiй сорочцi, замкнена без свiтла й сонця, i ii битимуть, як негрiв-рабiв перед вiйною, Вiллi, битимуть, як звичайних чорнопиких негрiв! Ось якого ти маеш батечка, Вiллi! Ти тiльки подумай, Вiллi, – мати твоя, що породила тебе, – у божевiльнi, а навкруги ревуть i кричать бiснуватi, а долi лежать тi, кого на смерть запороли нелюди-сторожi, i вапно роз’iдае iхнi трупи…
Сара вже не могла спинитися; вона змальовувала страшне майбутне, що готуе iй чоловiк, сама себе пiд’юджуючи, а губи бiдному хлопчиковi, наляканому загрозою якоiсь незрозумiлоi катастрофи, почали безгучно тремтiти, i вiн тихо заплакав. Терпець Сексон увiрвався.
– Скажи, на бога, невже ми не можемо пробути разом п’ять хвилин без сварки? – вихопилося в неi.
Сара одразу ж забула про божевiльню i круто повернулася до зовицi.
– Хто ж тут свариться? – огризнулася вона. – Досить менi рота роззявити, як ви обое налiтаете немов тi шулiки!
Сексон безнадiйно знизала плечима, а Сара знову накинулася на чоловiка.
– Як тобi твоя сестра милiша за власну жiнку, то нащо ти зi мною одружився? На якого чорта понаводила я тобi дiтей, робила на тебе рук не покладаючи, нi на що перевелася? І яка за це менi дяка? Тепер я вже навiжена, i цим ти дорiкаеш менi перед рiдними дiтьми!.. А що я маю вiд тебе? Цiкаво менi знати, що ти дав своiй жiнцi, яка варила й пекла на тебе, прала твое смердюче шмаття й церувала твоi дiрявi шкарпетки, та ночей не досипала над твоiми виплодками, коли вони хворували! Глянь сюди!
Вона виставила безформну набряклу ногу, взуту у величезний, давно не чищений черевик, на якому суха шкiра давно потрiскалась.
– Глянь сюди! Кажу тобi, глянь сюди! – Їi хрипкий голос ставав щораз пронизливiшим. – Ось оце единi черевики, що я маю. Я. Твоя жiнка. І тобi не сором? Де вже там балакати за три пари? Глянь на цю панчоху!
Їй бракувало слiв. Раптом вона знесилено гупнула на ослiн бiля столу i обвела всiх поглядом, сповненим невимовноi злостi й розпуки. По тому скочила на ноги, як автомат, налила собi чашку холодноi кави й так само поривчасто знову сiла. Немов боячись попекти губи, вона налила в мисочку цiеi масноi рiдини i так i застигла, похмуро дивлячися перед себе. Груди движiли iй уривчасто й конвульсiйно.
– Ну, Capo, годi, не хвилюйся, не хвилюйся-бо! – стривожено заспокоював ii Том.
Замiсть вiдповiдi, Сара помалу й дуже обережно, немов доля цiлих
Страница 25
мперiй залежала вiд певностi ii рухiв, перекинула мисочку на стiл догори дном, так само обережно й помалу пiднесла праву руку й дзвiнко ляснула сторопiлого Тома по щоцi. І враз пронизливо, хрипко й монотонно заскиглила несамовитим iстеричним голосом, а тодi, плюхнувши, сiла на пiдлогу. Голосила вона, похитуючись тiлом вперед i назад, наче ii зiгнуло неймовiрне горе.Тихий плач Вiллi перейшов у рев, i двое наляканих дiвчаток з новенькими стрiчками в косах заревли й собi. Томове обличчя застигло й пополотнiло, а на щоцi в нього палала червона пляма. Сексон хотiла пожалувати його, але не насмiла. Том схилився над жiнкою.
– Capo, ти нездужаеш. Хай я проведу тебе до лiжка. Я сам тут попораюсь.
– Не займай мене! Не займай! – закричала вона, дико пручаючись.
– Томе, виведи дiтей у двiр погуляти. В кожному разi виведи iх звiдси, – сказала Сексон; вона сама тремтiла i була блiда. – Йди, Томе, будь ласка, йди. Ось твiй капелюх. Я сама заспокою ii. Я знаю як.
Залишившись на самотi, Сексон почала хапливо поратися, над силу намагаючись бути спокiйною, бо тiльки спокоем можна було вплинути на цю несамовиту жiнку, що з криком звивалася на пiдлозi. Їi огидливе голосiння проривалося крiзь тонкi стiни будинку не тiльки до сусiднiх будинкiв, але й до вулицi i навiть через дорогу. Серце Сексон прикипiло на думку, що Бiллi надiйде саме пiд цей галас. До того ж вона була ображена й обурена до глибини душi. Проте, стримуючи себе, Сексон обняла Сару однiею рукою, а другою стала помалу й лагiдно водити по ii чолi та розпатланому волоссi. Нарештi пронизливий невпинний крик трохи вщух. За кiлька хвилин хвора лежала вже, важко хлипаючи, у своему лiжковi, з мокрим рушником на головi й на очах. Сексон i Сара мовчки визнали цей вибух божевiлля, як мiгрень.
Коли здалеку почувся тупiт копит, а тодi обiрвався перед iхнiм домом, Сексон уже могла залишити братову й побiгти махнути Бiллi рукою через параднi дверi. На кухнi вона застала Тома, що в сумовитiй тривозi чекав на неi.
– Усе гаразд, – заспокоiла вона брата. – Приiхав Бiллi Робертс, i я iду до нього. Сядь коло неi, може, вона засне. Але не турбуй ii. Хай собi робить, що хоче. Якщо вона дозволить тобi взяти себе за руку – потримай. В кожному разi спробуй. Та передусiм – це найголовнiше – змiни мокрого рушника на головi.
Том, добродушний i лагiдний, був, проте, як здебiльшого захiднi поселенцi, здержливий в емоцiях. Вiн кивнув iй i слухняно пiшов до дверей, але раптом завагався. Вiн не сказав нiчого, тiльки глянув на Сексон з вдячнiстю й братньою любов’ю. Вона зрозумiла цей погляд i всiею iстотою вiдгукнулася на нього.
– Усе гаразд, так, так, усе гаразд! – палко скрикнула вона.
Том похитав головою.
– Нi, не гаразд. Сором, тяжкий сором – ось що це таке. – Вiн знизав плечима. – За себе менi байдуже. Але за тебе менi прикро. Все твое життя ще перед тобою, люба моя сестричко. Молодi роки минуть так швидко, що й не схаменешся. Кепський початок дня. Забудь про все мерщiй, бiжи до свого приятеля та погуляй з ним. – Вiн спинився бiля вiдкритих дверей, поклавши руку на клямку. Брови його болiсно стиснулися. – Хай йому чорт! І хто б подумав! Колись i ми з Сарою iздили кiньми в гори. Мабуть, i вона тодi теж мала три пари черевичкiв. Чи ж можна повiрити?
Сексон побiгла до себе причепуритися; вона скочила на стiльця, щоб iще раз критично поглянути в дзеркальце на стiнi, чи гарно лежить на нiй полотняна спiдниця. Цю спiдницю й жакета вона купила в крамницi, але дещо довелося на себе переробити, а щоб здавалося, нiби костюм шито в кравця, всi шви перестрочила у двi смужки. Стоячи на стiльцi, вона швиденько обсмикала й пiдтягла спiдницю. Все гаразд. Милували око i тонкi щиколодки над низенькими шкiряними черевичками, i грацiозна форма пружних литок у нових простих брунатних панчiшках. Скочивши зi стiльця, вона пришпилила до зачiски матроського капелюшка з твердоi бiлоi соломи, обвитого брунатною стрiчкою в тон до паска. Потiм похапцем мiцно потерла своi блiдi щоки, з яких Сарина iстерика зiгнала ввесь рум’янець, i затрималася на хвилинку, щоб одягти рукавички: колись на «сторiнцi мод» недiльного додатку до газети вона вичитала, що справжнi ледi нiколи не вдягають рукавичок на вулицi.
Рiшуче подавшись через вiтальню й повз Сарину спальню, крiзь тонкi стiни якоi прохоплювалося важке сопiння й хлипання, Сексон на превелику силу примусила своi щоки зберегти рожевий колiр, а очi весело поблискувати. І вона досягла свого. Бiллi й на думку не могло спасти, щоб це жваве юне створiння, яке так легко збiгло до нього з ганку, могло допiру витримати боротьбу з вибухом божевiльноi iстерii.
Пiд сяйвом вранiшнього сонця Бiллi мало не заслiпив Сексон своею бiлявою принадою. На його бiлих майже нiжно-дiвочих щоках грав легкий рум’янець. Синi очi були ще темнiшi, нiж звичайно, а м’якi кучерi нiколи ще так не золотилися стиглим колоссям, як тепер. Нi разу досi не бачила вона його таким велично-юним. Коли вiн усмiхнувся до неi, блиснувши бiлими зубами з-за червоних губ, по ii тiлi
Страница 26
нову розлилося вiдчуття супокою й вiдпочинку. Пiсля напiвшалених зойкiв та голосiння братовоi, величний спокiй Бiллиноi постатi втихомирював душу, i Сексон мимоволi засмiялася подумки, згадавши, скiльки страшного наговорив iй тодi Бiллi про свою запальну вдачу.Вона вже деколи iздила вiзником, але були то переважно важкi, незграбнi, дибкуватi брички, запряженi однiею захлялою шкапиною i розрахованi на витривалiсть. Але тут перед нею стояла пара гарячих, неспокiйних коней – вони, басуючи, мотали гривами, а iхня блискуча булано-золотиста шерсть свiдчила про те, що за все свое славне молоде життя iх ще й разу не здавалося у винайм. Упряж на них була тендiтна й легка, дишель неймовiрно тоненький. А Бiллi здавався невiддiльною частиною i владарем цих коней i цього вузенького повозу на великих жовтих колесах з гумовими шинами. Як вiдмiнний вiд iнших був цей екiпаж, так i сам Бiллi був вiдмiнний вiд парубкiв, що возили ii на прогулянку в незграбних колясках, запряжених захарчованими шкапами. Вiн тримав вiжки в однiй руцi, але здержував гарячих молодих коней бiльше своiм низьким, тихим i спокiйним голосом, у якому вiдчувалася мiць i сила волi.
Треба було поспiшати. Пильним жiночим оком Сексон одразу помiтила юрбу цiкавих дiтей; голови дорослих теж здивовано визирали з-за фiранок. Вiльною рукою Бiллi вiдкинув полотняну запону й допомiг iй сiсти обiч себе. Дуже зручне було те пружне сидiння, приемно було вiдкинутись на високу спинку, оббиту м’якою коричневою шкiрою, але ще приемнiше було вiдчувати близькiсть цього спокiйного, певного у своiй силi юнака.
– Як вони вам подобаються? – спитав Бiллi, беручи вiжки в обидвi руки й пускаючи коней, що рвучко ринули вперед. Сексон ще нiколи не бачила таких вправних коней. – Вони, знаете, хазяйськi. Таких коней не наймеш. Вiн дае iх менi часом, щоб не застоювалися. Якщо iх не привчати до регулярних виiздiв, то потiм сам будеш не радий. Гляньте на Короля – як виграе! Хiба не розкiш, га? Ач, яка краса! Цей теж нiвроку. Його звати Принц. Довелося одягти йому мундштука, бо iнакше не втримаеш. Ах ти ж!.. Пустуеш?… Бачили, Сексон? Оце конi! Не конi – змii!
За ними вслiд полинули захопленi вигуки сусiдських дiтей, i, дихнувши на повнi груди, Сексон подумала, що ii щасливий день, нарештi, почався.
Роздiл X
– Я зовсiм не знаюся на конях, – казала Сексон. – Менi зроду не доводилося iздити верхи, а як деколи траплялося правувати, – завжди то були якiсь кривоногi шкапи, що раз у раз спотикалися. Але коней я не боюся. Я дуже люблю iх. Менi здаеться, це в мене вроджене.
Бiллi глянув на неi у щирому захопленнi.
– Це чудово! Це те, що я люблю в жiнцi, – смiливiсть! Бо ж часом як вiзьму з собою яку дiвчину – ну, чисто всi жили повисотуе. Ох, як вони мене злостять!.. Нервуються, i тремтять, i вищать, i трясуться… Мабуть, i iздили вони тiльки заради мене, а зовсiм не заради прогулянки. А менi до вподоби хоробра дiвчина, що любить коней. Ось ви справдi наче така дiвчина, Сексон, – iй-бо, така! З вами е про що побалакати. А з iншими така нудота! Мовчу, наче води в рот набрав. Вони нiчого не тямлять, усього бояться… Ви, Сексон, мене розумiете…
– Може, треба народитися з любов’ю до коней, а може, це мае бути у тебе в кровi, – вiдказала вона. – Мабуть, я так люблю конi тому, що менi часто ввижаеться мiй батько на своему чалому. Але хоч там як, а я iх люблю. Коли я була ще зовсiм маленька, то раз у раз малювала конi. Мама завжди пiдохочувала мене до того. Я маю цiлий зшиток своiх дитячих малюнкiв – i там самi тiльки конi та конi. Знаете, Бiллi, iнодi менi сниться, що я маю коня, свого власного коня. А як часто сниться менi, що я iду верхи або правую кiньми!
– Я вам потiм дам правити, – хай тiльки вони трохи укоськаються. Тепер вони занадто басують… Вiзьмiться за вiжки, ось тут перед моiми руками, i мiцно тримайте… Почуваете? Звiсно, – почуваете. Чуете, як вони тремтять? Я боюсь вам передати вiжки, бо не втримаете – надто ви легенька.
Очi Сексон засяяли; вона вiдчула у своiх руках тремтiння вудил i мiць прекрасних, гарячих коней; а вiн, дивлячись на неi, загорався ii радiстю.
– Чого варта жiнка, коли вона не годна бути рiвнею чоловiковi? – вигукнув вiн.
– Люди, що кохаються в чомусь одному, завжди легше сходяться, – вiдповiла Сексон, шаблоновою фразою прикриваючи свою радiсть: адже мiж ними й справдi так багато спiльного!
– Знаете, Сексон, менi доводилося не раз битися, запекло битися, аби здобути перемогу, перед юрбою вiчно п’яних, пропаханих куревом, огидних нiкчем. Гидко згадати!.. І та покидь, що не знесла б жоднiсiнького удару в щелепу чи в живiт, – галасувала й ревла, вимагаючи вiд мене кровi. Здумайте – кровi! А в самих i риб’ячоi кровi катма! Слово честi, я волiв би боротися перед одним глядачем, – хоча б i перед вами або кимось iншим, – аби вiн був менi до душi. Тодi б я пишався! Але битися перед отими миршавими, тупоголовими блазнями, полохливими, як кролi, i щоб вони плескали менi… менi? Невже ви дорiкатимете, що я покинув оту гидоту? Та краще
Страница 27
я битимуся перед старими спрацьованими шкапами, яким мiсце хiба на звалищi, нiж перед отим бидлом, у якого в жилах не кров, а вода з Контра-Кости, коли там починаеться дощова година.– Я… я не знала, що бокс така… така рiч, – нерiшуче прошепотiла Сексон, випускаючи вiжки з рук i знову вiдкидаючись на спинку поруч iз Бiллi.
– Не бокс, а юрба, що на нього милуеться, – раптом заступився вiн ревниво. – Звiсно, бокс може зашкодити молодому хлопцевi, знiвечити його здоров’я… Але найгiрше дратуе мене ця безглузда публiка. Навiть ii оплески й хвальнi слова принижують мене. Розумiете, що я хочу сказати? Я втрачаю свою гiднiсть. Ви тiльки здумайте! П’яницi непросипеннi, страхопуди нещаснi, що хвороi кицьки бояться, що не годнi й пальта поряднiй людинi подати – i вони стають гопки, верещать i пiд’юджують мене… Мене! – Раптом Бiллi зареготав: Ха-ха! Гляньте на нього! Ото пройда!
Великий бульдог, що крався нишком через вулицю, не звертаючи жодноi уваги на запряг, прослизнув надто близько вiд Принца, i той вищирив зуби, спустив голову й натягнув вiжки, щоб схопити пса.
– Наш Принц з натури теж перебiець. Вiн намагаеться зцапати пса зовсiм не тому, що якийсь дармобит його на собаку нацькував. Вiн робить так з власноi охоти. І це правильно. Бо це природно. Але на рингу, перед тими йолопами!.. Нi, хай бог милуе, Сексон…
Сексон скоса поглядала на Бiллi: як вiльно керував вiн кiньми, що неслися ранковими недiльними вулицями, як дужою рукою зненацька вiн осадив iх i збочив, обминаючи двох хлопчикiв, що вовтузилися посеред вулицi з вiзочком… Вона дивилася на Бiллi й раптом вiдчула в ньому незмiряну глибiнь i мiць, таемничу силу темпераменту, зiрницi приборканих на днi душi бур, темну похмурiсть, – як зорi, холодну й далеку, – запеклу дикiсть вовка i шляхетну дикiсть расового коня, праведний гнiв янгола i невичерпний пал вiчноi юностi. Вона сидiла бiля юнака перелякана й приголомшена, – спрагла жiнка, що тяглася до нього через усi отi прiрви, що прагнула його обiймами й серцем, – i шепотiла до себе, вiдгукуючись на це почуття всiма струнами своеi душi: «Любий, любий…»
– Бiгме, Сексон, – провадив вiн далi, пiдхоплюючи обiрвану нитку розмови, – часами я так ненавидiв iх усiх, що менi хотiлося перескочити через канат i врiзатися в юрбу з кулаками, аби втямили, що то е справжнiй бокс! Хоч би взяти той вечiр, коли я бився з Бiллi Мерфi. Бiллi Мерфi! Якби ви тiльки знали його. Мiй друг. Найкращий, найвеселiший з усiх боксерiв! Ех! Ми ходили з ним разом до Дюрантськоi школи. Ми разом росли. Його двобiй був мiй двобiй. Мое лихо було його лихо. Ми обое захоплювалися боксом. Нас випускали одного проти одного, i не раз. Двiчi ми закiнчили внiчию. А тодi – раз перемiг вiн; другий раз я. І ось ми зiйшлися з ним уп’яте, – уп’яте мали змагатися двое людей, що люблять один одного. Вiн на три роки старший за мене. В нього жiнка й двое чи трое дiтей, я iх теж знаю. І вiн менi друг. Розумiете?
Я важчий за нього на десять фунтiв, але для боксерiв важкоi ваги це не вада. Вiн не вiдчувае часу й вiдстанi так, як я, i я краще веду напад. Але вiн, зате, кмiтливiший i моторнiший. Я зроду не був такий моторний. Ми обое не дамо себе скривдити. Обидвi руки в нас розвиненi, i ми добре орудуемо обома кулаками, – в обох нас мiцний удар. Я знаю його вдари, а вiн моi – i ми один одного поважаемо. Шанси в нас однаковi. Два змагання внiчию, i по однiй перемозi. Слово честi, я об тiм i не думав, хто ж то переможе, – ми рiвнi. Отож, починаеться бiй… Вам не прикро це слухати?
– Нi, нi! – скрикнула вона. – Менi страшенно цiкаво, – ви такий надзвичайний.
Вiн прийняв похвалу як належне, не зморгнувши своiми ясними спокiйними очима.
– Ми почали. Шiсть раундiв, сiм, вiсiм; нi його, нi моя не взяла. Я вiдбиваю його випади лiвою рукою, i менi пощастило дати йому короткий аперкот правою, аж тут вiн як дасть менi у щелепу й у вухо – то в мене, вiрите, в головi запаморочилось i загуло. Ну, виходить, усе гаразд – видно, що скiнчиться знов унiчию. А треба ж зробити двадцять раундiв, знаете.
Раптом йому не пощастило. Ми саме ввiйшли в клiнч, а вiн мене лiвим кулаком по головi як грюкне! – якби по щелепах, то так би я й звалився. Я хильнувся вперед, та не досить швидко, i його кулак бабахнув по вилицi. Бiгме, Сексон, вiд того удару менi в очах свiчки засвiтилися. Але дарма, то не могло мене увередити, кiстки-бо тут мiцнi. ‘Га за те бiдному хлопцевi зарiз, – вiн скалiчив собi великого пальця, якого ще малим розбив, боксуючи на пiсках Вотс-Тракту. Отож вiн тим пальцем як ударився об мою мiцну кiстку й удруге його вивихнув. Я цього зовсiм не хотiв. Це пiдступний викрут, хоч у змаганнях цiлком законний, тобто ти повертаешся так, що супротивник розбивае собi руку об твою голову. Але не мiж друзями. За мiльйон доларiв не втнув би я Бiловi Мерфi такоi штуки. Просто стався нещасливий випадок – через мене, що я такий вайлуватий на свiт народився.
А як це боляче! Слово честi, Сексон, ви собi й уявити не можете, як болить, коли заб’еш ушкоджене мiсце. Що м
Страница 28
в робити Бiллi Мерфi? Боротися обома руками йому вже несила. Вiн це знав, i я теж. Суддя це знав – а бiльше нiхто. Бiл намагався вдавати, що з лiвою рукою в нього все гаразд. Але ж насправдi було не так! Кожен дотик завдавав йому такого болю, немов у руку йому впинався нiж. Вiн насправжки не мiг ударити лiвою. Чи сяк чи так – однаково болить. Отож я й не дуже вiдхилявся вiд його замахiв лiвою, я знав, що то порожнi удари – зате йому власнi удари допiкали аж до серця, i щодалi – гiрше й гiрше.Ну, а тепер – уявiть собi, що ми боксуемо для власноi втiхи десь на задвiрку, i Бiл раптом розбивае пальця об мою голову? Ми, звичайно, зараз же рукавицi набiк, я притьмом обмотую йому бiдолашного пальця холодним компресом i гарненько бинтую, щоб запобiгти запаленню. Але тут не те. Це змагання для гулящих глядачiв, що заплатили грошi i хочуть бачити кров; i вони таки доб’ються кровi. То не люди, то – вовки!
Йому треба було берегтися, ну i я на нього не напосiдав. Я й сам збентежився – не знав, що чинити. Тiльки вдавав, що боксую. А глядачi це помiтили й загорлали:
«Який це бокс?!.. Шахрайство! Шахрайство! Загили йому! Стоiмо за тебе, Робертсе!..» – i всяке таке казна-що.
«Бийся! – люто шепоче менi суддя. – Бийся, а нi – то я дисквалiфiкую тебе – тебе, чуеш, Бiле!»
Кепська справа. Нечесна. І знаете, за вiщо ми боролися? За сотню доларiв. Ви тiльки здумайте! Я мусив скiнчити боротьбу й зробити все, щоб скалiчити свого друга, бо, бачте, отi дармобити на нас грошi поставили!.. Гарно, нема чого казати! Ну, то це й був мiй останнiй виступ. Нiколи вже нога моя не ступить на ринг!
«Годi, – кажу я до Мерфi пiд час клiнчу, – бога ради, Бiле, – годi!» – А вiн менi пошепки: «Не можу, Бiле, – сам знаеш, не можу».
Тодi суддя розборонив нас, а юрба загаласувала й затупотiла.
«Ну ж бо, доконай його, Робертсе, катiв сину!» – каже менi суддя; а я його к бiсу посилаю, i знов ми з Бiллi входимо в клiнч, i знов Бiллi забивае свого хворого пальця, i з болю йому кривиться обличчя. І це гра? Нi, таке вже годi! Думаете, приемно дивитися в вiчi чесному хлопцевi, що корчиться з болю? Адже ж ти любиш його i знаеш, що вiн тебе любить, а проте завдаеш йому болю, – то хiба це спорт? Я не мiг того знести. Але глядачi поставили на нас своi грошi, i до нас iм дарма! Ми продалися за сто доларiв i мусимо вiдробляти.
Слово честi, Сексон, я хотiв перескочити через канат i пустити кров отим крикунам, що так прагнули кровi.
«Кiнчай, бога ради, – шепнув менi Бiллi в цьому клiнчi. – Збий мене з нiг, бо не можу ж я сам упасти».
І знаете, Сексон? Я заплакав, заплакав отам на рингу, пiд час отого клiнчу. «Не можу, Бiле», – шепочу я йому й обiймаю, як брата. А розлютований суддя розтягуе нас у рiзнi боки, i клятi вовки гарчать:
«Вiн у тебе в руках!», «Доконай його!», «Кiнчай!», «Зацiди йому в зуби, щоб гепнув!»
«Доконай мене, Бiллi, не будь свинею», – благае вiн i дивиться на мене так лагiдно, а суддя знову рознiмае нас.
А вовки виють свое: «Шахраi! Шахраi! Шахраi!» – i не вгавають.
І що ж, я доконав його. Іншого виходу в мене не було. Бiгме, доконав. Мусив. Я зробив удаваний випад, хутко вiдхилився праворуч вiд його лiвоi руки, пiдставив плече й зацiдив йому по щелепах з правого боку. Вiн знав цей викрут. То йому була не первина. Вiн не раз i сам так робив i боронився вiд нього плечем. Але цим разом вiн не боронився. Навпаки, вiн вiдкрився, приймаючи удар. Бах! Я влучив… Вiн пiдскочив угору, повалився на бiк, загрiб носом, а тодi впав мерцем; голова йому зiгнулася, наче вiн карка зламав. І це зробив я, його друг, за сто доларiв для втiхи пiдлих блазнiв, що не годнi менi в слiд ступити! Не довго думаючи, я схопив Бiла на руки, винiс його й допомiг очутити. А дармобитам що? Вони ж заплатили своi грошики, то й одержали свою порцiю кровi, ще й побачили нокаут!.. А людина, у сто крат краща за них, яку я любив, лежала передi мною на матах, мов мертва, iз розбитим обличчям…
Яку хвилину Бiл мовчав, дивлячись просто вперед на конi, i обличчя його було суворе й гнiвне. Потiм вiн зiтхнув, глянув на Сексон i всмiхнувся.
– Вiдтодi я покинув боксувати. А Бiллi Мерфi кепкуе з мене. Вiн бокс не кидае. Але так, мiж iншим, – задля пiдробiтку, бо ж у нього добра робота. Часом, як щось там набiжить – чи ремонт, чи лiкаревi треба заплатити, чи старшому синковi велосипеда заманеться, – Бiл виступае по клубах i бере п’ятдесят чи сто доларiв за вечiр. Ось я колись познайомлю вас iз ним. Вiн добрий хлопчина. Але той вечiр таки дався менi взнаки.
Лице Бiллi стало знову похмуре й суворе, i Сексон несвiдомо зробила те, що в таких випадках, удаючи щирiсть, роблять жiнки вищих, нiж ii, соцiальних верств. Їi рука зненацька мiцно стиснула його руку, яка тримала вiжки. У нагороду за це Бiловi очi й губи привiтно всмiхнулись, коли вiн обернувся до неi.
– Вйо! – гукнув вiн. – Ото диво! Нiколи я ще не балакав про це нi з ким. Я завше тримаю язика на припонi – не базiкаю про те, що думаю. Але чомусь менi хочеться, щоб мiж нами було все гаразд,
Страница 29
– щоб ви мене знали й розумiли. Ось тим-то я й кажу вам усе, що думаю. А танцювати зугарний всяк!Дорога йшла повз мiську управу. Вони проминули хмарочоси Чотирнадцятоi вулицi, Бродвей та Маунтен-В’ю i, повернувши праворуч коло кладовища, через Пiдмонтськi горби вибралися до Блер-парку й раптом пiрнули в зелену прохолоду Джек-Гейськоi ущелини. Сексон радiла й захоплювалася, що так швидко вони iхали.
– Ну ж i конi! – скрикнула вона. – Я нiколи навiть не марила, що менi пощастить iздити такими кiньми. Боюся, щоб раптом не прокинутись i не побачити, що це тiльки сон. Я ж так люблю конi… Не знаю, що б я вiддала, аби тiльки мати колись власного коня.
– Чи не дивно, що i я люблю коней саме так? – вiдказав Бiллi. – Хазяiн каже, що я на стайнi народився. Сам-то нiчогiсiнько в них не тямить, хоч мае, проте, двiстi здоровезних биндюжних коней, окрiм цiеi пари легкотяглих. А ось я не маю й шкапини.
– Але ж господь створив конi, – мовила Сексон.
– Звiсно, що не мiй хазяiн. Тiльки чого ж тодi вiн мае iх так багато? Здумайте тiльки, – двi сотнi! Вiн убгав собi в голову, що любить коней. Але слово честi, Сексон, усiх своiх коней укупi вiн не любить так, як я люблю останню волосинку облiзлого хвоста в останньоi шкапи з його табуна. І все ж конi не моi, а його. То чи не глум це?
– Отож-бо й е, – засмiялася Сексон спiвчутливо. – А ось я, наприклад, дуже люблю тонкi блузки з мереживом, i все свое життя тiльки те й роблю, що прасую iх для когось iншого. Це теж i дивно, й несправедливо!
Бiллi розлючено стиснув зуби.
– А ще ж у який спосiб здобувають собi декотрi жiнки отi блузки! Мене просто злiсть бере, як здумаю, що ви прасуете iх. Ви знаете, що я хочу сказати, Сексон. Тут нема чого в схованки гуляти. Ви знаете. Я знаю. Всi знають. Але чомусь воно заведено, що чоловiковi не годиться говорити з жiнкою про такi речi. – Вiн майже винувато дивився на Сексон, але тон його був твердий i переконаний. – Я нiколи не розводжуся про такi речi з iншими дiвчатами. Вони-бо доконче подумають, що я на щось натякаю. Мене аж злiсть бере, як вони в усьому завжди шукають якихось натякiв. Але ви не така. Я можу з вами говорити про все, що хочу. Я знаю. Це добре. Ви однаково, що Бiллi Мерфi або котрий iнший хлопець. Ви розумiете.
Сексон щасливо зiтхнула й мимохiть глянула на нього закоханими очима.
– Те саме й зi мною, – промовила вона. – Я нiколи не дозволяю знайомим хлопцям заводити зi мною такi розмови – вони враз перекрутили б це на iнше. Знаете, коли я буваю з ними, менi все здаеться, що ми брешемо одне одному або дуримось, як на маскарадi. – Вона на хвилинку змовкла, а тодi повела, вагаючись, далi: – Я не слiпа… Я багато бачила й… чула. Я мала не раз нагоду вiдпочити вiд пральнi… досить було б пальцем кивнути, i мала б я отакi самi гарнi блузки… І все таке… i може, навiть верхового коня… Був тут один касир з банку… ще й жонатий… То вiн менi просто запропонував… Хто там на мене зважатиме!.. В очах його я була не порядна дiвчина з природними дiвочими почуттями. Я була просто нiщо. Мiж нами була суто дiлова розмова… Вiд нього я дiзналася всякого про чоловiкiв. Вiн сказав, що саме вiн зробить для мене. Вiн…
Їi голос сумовито обiрвався, i в тишi чути було, як Бiллi заскреготiв зубами.
– Можете не казати менi! – скрикнув вiн. – Я знаю. Наш свiт брудний, несправедливий i розпусний! У ньому нема нi честi, нi совiстi. Не розумiю я його. Жiнок з усiм найкращим, що е в них, купують i продають, мов коней. Я не можу збагнути тих жiнок. Але й тих чоловiкiв так само. Чоловiк, отак купуючи жiнку, наражаеться на неминуче ошуканство. Але ж це дивно, хiба нi? Вiзьмiм ось мого хазяiна з його кiньми. Вiн же мае не тiльки власних коней, а й жiнок. Вiн мiг би, мабуть, купити i вас, бо дав би добрi грошi. Ех, Сексон, ви вартi гарних блузок та всяких iнших дарункiв, але, бiгме, я й здумати собi не можу, щоб ви за них платили такою цiною. Це був би справжнiй злочин…
Раптом вiн замовк i натяг вiжки. З-за крутого повороту мчав на них автомобiль. Шофер шпарко загальмував, i машина стала. Пасажири в нiй з цiкавiстю поглядали на молоду пару в легкому екiпажi, що загородив iм дорогу. Бiллi пiднiс руку.
– Об’iдьте нас iз зовнiшнього боку, молодче! – гукнув вiн шоферовi.
– І на думцi не маю, братику, – вiдповiв той, мiряючи досвiдченим оком крихку крутизну по один бiк дороги i обривчастий схил по другий.
– То заночуемо тут, – весело заявив Бiллi. – Я знаю правила iзди! Цi конi нiколи не бачили машини. Можете бути певнi, що я не попущу, щоб вони понесли й перекинули повiз у прiрву.
Пасажири в машинi обурено запротестували.
– Не задавайся, хлопче, хоч ти собi й мугиряка, – вiдказав шофер. – Ми твоiх коней не зачепимо. Вiдступися, аби ми проiхали. А коли нi, то…
– Це зробиш ти, молодче, – кинув Бiллi. – Ти не маеш права так говорити до товариша. Нема чого сперечатися. Катай-бо назад – угору дорогою, та й уже! Зупинишся там, де можна розминутись, i ми об’iдемо вас. Самi ви заварили, тож тепер i виплутуйтесь.
Пiсля незад
Страница 30
волених переговорiв з пасажирами, шофер нарештi послухав, дав заднiй хiд, i машина зникла за поворотом.– Невелике цабе! – пiдморгнув Бiллi до Сексон. – Вони гадають, кiлькома галонами бензину та цiною машини завоювали собi всi шляхи, що iх прокладали вашi й моi предки.
– Ти що – до ночi будеш воловодитись? – почувся з-за повороту шоферiв голос. – Поганяй, дорога вiльна.
– Забирайся до дiдька! – презирливо гукнув Бiл. – Проiду, коли схочу! А як не даси менi досить мiсця, то переiду й тебе i твоiх дохлявих жевжикiв.
Бiллi злегка ворухнув вiжками, i невтомнi конi, мотаючи гривами, без усякого спонукання виiхали на крутий схил i обминули машину, що чахкала за поворотом.
– То на чому ж ми зупинилися? – почав Бiллi, коли перед ними простяглася вiльна дорога. – Ага, – тож мiй хазяiн. Чого може вiн мати аж двi сотнi коней, i жiнок, i всякого добра донесхочу, а ми з вами не маемо нiчого?
– Ви ж маете красу й здоров’я, Бiллi, – сказала Сексон лагiдно.
– І ви також. І ми продаемо цей крам, немов шовк за прилавком, по стiльки-то за ярд. Ви ж самi знаете, на що переведетеся за кiлька рокiв, працюючи в пральнi. А я? Я щодня продаю помалу свою силу. Ось гляньте на мого мiзинця! – Вiн перекинув вiжки в одну руку i показав iй другу. – Я не можу ворушити ним так легко, як iншими пальцями, – i що далi, то гiрше. Цьому винен не бокс, а моя робота. Це понiвечений шматок запроданого «шовку». Чи ви коли бачили руки старого биндюжника, що правував четвернею? Вони такi покрученi та скривленi, наче кiгтi.
– За тих давнiх часiв, коли нашi предки переходили прерii, все було зовсiм не так, – озвалася Сексон. – Мабуть, i вони калiчили собi руки в роботi. А проте iм нiчого не бракувало, i конi вони мали, i все чисто.
– Звiсно. Вони працювали на себе. І руки калiчили ради себе. А я калiчу своi пальцi заради хазяiна. Знаете, Сексон, його руки такi тендiтнi, мов у якоi жiнки, що зроду не працювала. А вiн же мае i власнi конi, й стайнi, хоч нiколи й за холодну воду не вiзьметься, тодi як менi доводиться аж iз шкури видиратися, аби заробити собi на хлiб та на одяг. Мене обурюе, чому все так улаштовано на свiтi? І хто крутить свiтом? Ось що хотiв би я знати. Часи змiнилися. Хто iх змiнив?
– У кожному разi не бог.
– Головою ручуся, що не вiн. І ще одне кортить менi знати. Хто я таки, нарештi, той бог, – де вiн? Якщо вiн усiм керуе, – а нащо вiн здався, якщо не керуе? – то чому дозволяе вiн моему хазяiновi й отаким, як той ваш касир, мати табун коней, купувати жiнок i гарненьких дiвчат, що iм слiд було б кохати своiх чоловiкiв та народжувати дiтей i не соромитися iх, i взагалi жити собi щасливо, як iм припаде до вподоби?…
Роздiл XI
Засапанi конi, важко дихаючи й часто зупиняючись, дерлися вгору давнiм кам’янистим шляхом, що вiв до Морагськоi долини. Вiд перевалу через пагорби Контра-Коста дорога прикро спускалася мiж зелених, залитих сонцем узгiр’iв Редвудськоi ущелини.
– Хiба ж не розкiш? – скрикнув Бiл, широким порухом звертаючи увагу Сексон на мальовничi групи дерев, де дзюрчали невидимi струмки i по-лiтньому гули бджоли.
– Страх, як гарно!.. – погодилася Сексон. – Коли надивишся на це, то так тягне пожити на селi, хоч я й мiстянка зроду.
– Мене теж, Сексон. Сам я теж нiколи не жив на селi, хоч усi моi кревнi – селяни.
– Тодi не iснувало мiст. Тодi всi жили по селах.
– Мабуть, таки справдi, – кивнув Бiллi. – Тож вони мусили жити по селах.
У легкому екiпажi не було гальм, i Бiллi доводилося дуже уважно стежити за спуском по крутiй звивистiй дорозi. Сексон вiдкинулася на спинку й заплющила очi, цiлком пройнята вiдчуттям спокою та вiдпочинку. Час вiд часу Бiллi поглядав на ii заплющенi очi.
– Що з вами? – нарештi спитав вiн стурбовано. – Вам недобре?
– Навкруги така краса, аж менi страшно й дивитися, – вiдповiла Сексон. – Тут усе занадто щире…
– Як то щире? Дивно якось ви кажете!
– А чи ж нi? В мене таке почуття. Тут усе щире. В мiстi будинки, i вулицi, й усе, – нечесне, нещире. Не знаю чому, але це так.
– Бiгме, ви, здаеться, кажете правду! – скрикнув вiн. – Коли ви це сказали, воно саме впало менi в око. Тут нема нi пiдступiв, нi хитрощiв, нi облуди, нi брехнi. Отi дерева стоять собi дужi, природнi й свiжi, як молодi боксери, що вперше виступають на рингу i ще не обiзнанi з його пiдлотою, iнтригами, викрутами на користь тих, хто поставив бiльше грошей, аби пустити туману глядачам. Так, тут усе щире. Сексон, скажiть менi, – ви справдi все це розумiете? – Вiн замовк, тiльки пильно дивився на неi замисленим, лагiдним поглядом, i вiд цього пестливого погляду вона вся радiсно стрепенулася. – Знаете, менi хотiлося б, щоб ви колись побачили, як я боксую; я кажу про справжнiй, напружений, запеклий двобiй. Я був би незмiрно гордий, якби менi довелося битися для вас. Ви дивилися б i розумiли. Це був би чесний двобiй, далебi, чесний. А дивно! Менi нiколи ще не хотiлося боксувати на очах будь-якоi жiнки. Всi вони пищать, вищать i нiчого не тямлять. А ось ви зрозумiли б. Їй-бо
Страница 31
зрозумiли б!Згористий шлях залишився позаду. Незабаром екiпаж уже котився залитою сонцем долиною попри затишнi фермерськi садиби й золотистi поля стиглого хвилястого збiжжя. Бiллi знову звернувся до Сексон:
– Слухайте, – ви, мабуть, уже частенько закохувалися? Розкажiть менi, що воно таке, оте кохання?
Вона поволi похитала головою.
– Я тiльки думала, що закохувалася… i то це не дуже часто…
– Не дуже часто? – скрикнув вiн.
– Як на правду сказати – нi разу, – запевнила вона його, втiшаючись нишком його мимовiльними ревнощами. – Навсправжки я ще нi в кого не була закохана. Якби закохалася, то тепер була б уже замiжня. Якби я любила хлопця, то, звичайно, вийшла б за нього – а як же iнакше?
– А якби вiн вас не любив?
– Не знаю, – всмiхнулася вона напiвжартома, переконано й гордо. – Менi здаеться, що я змогла б закохати його в себе.
– Звичайно, змогли б! – ревно вигукнув Бiллi.
– Але ж на лихо, – додала вона, – тих хлопцiв, що мене кохали, нiколи не кохала я… О, гляньте!
Трусик iз пухнастим хвостиком проскочив перед ними через дорогу, залишивши за собою тоненьку хмарку куряви, немов димок вiд цигарки. Ще один поворот, i з-пiд самих кiнських морд нараз спурхнуло з десяток сполоханих перепеличок. Бiллi й Сексон, мов дiти, тiшилися кожною несподiванкою.
– Ех, – промурмотiв вiн. – Шкода, що я не народився фермером. Людей створено не на те, щоб вони нидiли по мiстах.
– Та ще коли вони нашоi вдачi, – згодилася Сексон. – Вона на хвилю замовкла й глибоко зiтхнула. – Яка краса! Прожити тут усе життя серед природи – то був би чарiвний сон. Інодi я дуже шкодую, що я не iндiянка.
Бiллi кiлька разiв поривався звернути розмову на цiкаву для нього тему, але все стримувався.
– Ну, а щодо тих хлопцiв, яких ви, як вам здавалося, кохали?… Ви ж менi про них так нiчого й не розповiли, – наважився вiн нарештi.
– Вас те цiкавить? – спитала вона. – Далебi, вони того не вартi.
– Звичайно, цiкавить. Розповiдайте. Ну…
– Гаразд. Слухайте. Перший був Ел Стенлi…
– Чим вiн заробляв грошi? – перебив майже владно Бiллi.
– Вiн був картяр.
Бiллi похмуро зиркнув на Сексон, i в його затьмареному поглядi промайнула пiдозра.
– О, не турбуйтесь! – засмiялася вона. – Менi було тодi лише вiсiм рокiв. Бачите, я починаю вiд самого початку. Те було тодi, як моя мати померла, i Кедi взяв мене в прийми. Вiн мав готель i шинок, – невеличкий готель у Лос-Анджелесi. Спинялися в нього переважно робiтники, навiть поденники й залiзничники, i, мабуть, Ел Стенлi таки добре переполовинював iхнi заробiтки. Вiн був дуже гарний, спокiйний i говорив так тихо й нiжно. Нi в кого я не бачила таких лагiдних очей i таких чистих та м’яких рук, як у нього. Немов i тепер iх бачу перед собою. Вiн iнодi грався зi мною пополуднi, дарував менi цукерки й цяцьки. Вiн спав майже цiлiсiнький день. Тодi я ще не знала через вiщо. Менi здавалося, що вiн зачарований принц. А одного вечора його вбили в нашому барi, але перед тим, як померти, вiн убив свого вбивцю. Так скiнчилося мое перше кохання.
Вдруге я закохалася пiсля притулку – тодi менi вже минав тринадцятий рiк, i жила я в брата (вiдтодi я ввесь час так з ним разом i живу). То був хлопчик моiх рокiв, пекарчук, що розвозив булки. Я зустрiчала його мало не щоранку, йдучи до школи. Вiн спускався завжди по Вудстрiтi й завертав на Дванадцяту. Може, мене вабив до себе не так вiн сам, як його кiнь. У кожному разi, я любила його кiлька мiсяцiв. А згодом його звiльнено, чи щось, може, сталося, тiльки замiсть нього з’явився новий возiй. Так ми з ним не перемовили й словечка.
А потiм, коли менi вийшло шiстнадцять рокiв, з’явився бухгалтер. Менi щастить на бухгалтерiв. Адже ж то був бухгалтер з нашоi пральнi, отой, що його побив Чарлi Лонг. Я тодi працювала на консервнi Гiкмеера; вiн теж служив там. І в нього теж були дуже нiжнi руки. Але незабаром я побачила, що вiн за один. Вiн був… ну, та в нього були такi самi норови, як i у вашого хазяiна. Насправдi я його нiколи не кохала, як перед богом – не кохала, Бiллi. Я вiдразу вiдчула, що вiн хитруе зi мною. А коли я працювала на фабрицi картонових коробок, менi здалося, що я закохалася в одного продавця. Вiн працював в «Унiверсальнiй крамницi» Кана, – знаете, на розi Одинадцятоi i Вашингтон-стрiт. Порядний був хлопець. Але в цьому й бiда: занадто порядний! Не було в ньому нi життя, анi запалу. Вiн хотiв зi мною побратися. Та мене не вабило те анiтрiшечки. Мабуть-таки, я його не кохала. Був вiн вузькогрудий, миршавий, а руки мав завжди холоднi й спiтнiлi. А проте – як одягався!.. Наче вискочив просто з галантерейноi крамницi! Вiн загрожував кинутися в рiчку i багато всякоi всячини плiв, та проте я вiд нього вiдкинулась.
А пiсля нього… опiсля не було нiкого. Я, мабуть, стала занадто перебирати, i менi бiльше нiхто не припадав до серця. Моi взаемини з хлопцями вiдтодi скидалися бiльше на гру або боротьбу. І нiколи ця гра не бувала цiлком чесна – ми хитрували, як тi шулери, що ховають у рукав значенi карти. Ми нiколи не бували
Страница 32
ростi й щирi, а немов намагалися одне одного перемудрувати. Щоправда, Чарлi Лонг був чесний. І той банковий касир також. Але нiхто не викликав у мене такоi огиди, як вони. Менi все здавалося, що треба iх берегтися. Я знала, що вони, коли що, мене не пошанують, тож мала себе на осторозi.Сексон перевела дух i глянула на чiткий профiль Бiллi, милуючись, як вiн уважно править кiньми. Його пильний зiр зустрiвся з ii поглядом, i вона мляво засмiялася, випростуючи руки.
– Ось i все, – закiнчила вона. – Я вам розповiла все, все, чого я нiколи нiкому не казала. Тепер ваша черга.
– Менi, власне, нема чого розповiдати, Сексон. Я нiколи особливо не упадав коло дiвчат, тобто – не закохувався такою мiрою, щоб одружитись. Я бiльше горнувся до чоловiкiв – до таких хлопцiв, як, даймо, Бiллi Мерфi. Та i я надто захоплювався боксом, щоб гаяти час на жiнок. Що ж, Сексон, скажу по совiстi, я не зовсiм святий, – ви розумiете, що я хочу сказати, – але повiрте, я ще нiколи жоднiй дiвчинi не казав, що кохаю ii. Не вiдчував потягу до цього.
– Але дарма, що так, – дiвчата однаково вас любили, – лукаво зауважила Сексон, а в самоi мало серце з грудей не вистрибнуло вiд його признання, що свiдчило про чистоту та незайманiсть його вдачi.
Вiн ще пильнiше схилився над кiньми.
– Сила дiвчат, – наполягала вона.
Biн мовчав.
– Хiба ж нi?
– Я цьому не винен, – помалу вiдповiв вiн. – Якщо iм цiкаво було моргати на мене, хай би моргали, – я вiд того не злиняю. А коли менi до них байдуже, то маю ж я право уникати iх? Ви, Сексон, i уявити собi не можете, як умлiвають жiнки за боксерами. Знаете, менi часом здавалося, що дiвчата й жiнки не мають анi крихти сорому в душi! Я, звичайно, не цурався iх – можете бути певнi, – але й не зазiхав на них. Дурний той чоловiк, що попадаеться на iхнiй гачок.
– А може, ви взагалi не здатнi кохати? – зауважила Сексон.
– Може, – вiдказав вiн, i Сексон посмутнiла. – В кожному разi, я нiколи не мiг би покохати дiвчини, що бiгала б за мною. Може, яким жевжикам це й приемно, але справжньому чоловiковi не до вподоби.
– Моя мати завжди казала, що у свiтi нема нiчого над кохання, – промовила Сексон. – Вона й вiршi про це писала. Деякi з них було надруковано в «Меркурii», що виходив у Сан-Хозе.
– Ну, а якоi ви думки про кохання?
– О, я не знаю, – викрутилась вона, знову мляво всмiхаючись до нього. – Я тiльки знаю, що страшенно любо жити такого дня, як сьогоднi!
– Певна рiч! Та ще коли iдеш на таку прогулянку… – додав вiн хапливо.
О першiй годинi Бiллi збочив на зелену галявину, оточену деревами.
– Ось тут ми й пiдживимося, – категорично сказав вiн. – На мою думку, краще попоiсти тут удвох, анiж зупинятися в якiйсь придорожнiй корчомцi. Тут буде нам i вигiдно й безпечно, тож перш за все я повипрягаю конi. Нам нiкуди поспiшати. А ви тим часом вiзьмiть кошика зi снiданком i розкладiть усе на фартуху вiд екiпажа.
Розпаковуючи кошика, Сексон вжахнулася, – який же той Бiллi марнотратник. Спочатку вона витягла цiлий арсенал сендвiчiв iз шинкою та з курятиною, салату з крабiв, крутi яечка; далi – маринованi свинячi нiжки, оливки й пiкулi, швейцарський сир, солений мигдаль, помаранчi й банани i, нарештi, кiлька пляшок пива. Тут усього було донесхочу й такого рiзноманiтного, що це збентежило Сексон: Бiллi неначе завзявся закупити цiлу гастрономiчну крамницю.
– Нащо ви змарнували стiльки грошей? – сказала вона докiрливо, коли вiн сiв на травi обiч неi. – Цiеi закуски на пiвдесятка каменярiв вистачило б.
– Але ж вона вам до смаку?
– Авжеж, – ствердила Сексон. – Тiльки ж усього забагато.
– Ну, то все гаразд, – вирiшив Бiллi. – Я люблю, щоб усього було досить. Передусiм треба прополоскати горло вiд куряви, правда? До речi, вважайте на шклянки. Я маю iх повернути.
Перекусивши, вiн простягся горiлиць на травi, i пускаючи синiй димок iз цигарки, почав розпитувати Сексон про ii життя. Вона розповiла йому, що мешкае тепер у брата i сплачуе йому щотижня чотири з половиною долари за свое утримання. У п’ятнадцять рокiв вона скiнчила школу й пiшла працювати на джутову фабрику за чотири долари на тиждень; три з них вона вiддавала Сарi.
– А отой шинкар? – запитав Бiллi. – Чому вiн узяв вас у прийми?
Вона знизала плечима.
– Сама не знаю; знаю тiльки, що всiм моiм рiдним жилося скрутно, а тодi особливо дошкулило. Родичi самi насилу животiли. Кедi – так звали того шинкаря – був солдатом у батьковiй ротi; вiн завжди присягався iм’ям капiтана Кiта, i тому його самого прозвано Кiтом. На вiйнi його поранено… Мiй батько не дав хiрургам вiдрiзати йому ногу; за це Кедi цiле життя свое був йому вдячний. Готель i шинок давали Кедi чималий прибуток, i я дiзналася потiм, що вiн нам багато допомагав, платив лiкарям i згодом поховав мою матiр поруч iз моiм батьком. Мама хотiла, щоб я перебралася жити до дядька Вiла; але на той час у Вентурських горах, де мiстилося його ранчо, трапився якийсь заколот, кiлькох чоловiкiв було навiть убито… Ця сварка вибухла через межування землi, чи то чере
Страница 33
гуртiвникiв якихось, але так чи iнак – дядька заарештували, i вiн просидiв довгий час у в’язницi, а коли вийшов на волю, то довiдавсь, що адвокати заклали на нього позов i вiдiбрали йому ранчо. Тодi вiн уже був старий i зруйнований, i його жiнка теж занедужала, – тож довелося йому найнятися за пiчного сторожа, дiстаючи сорок доларiв на мiсяць. Отже, годувати ще й мене йому було несила, i тодi взяв мене в прийми Кедi.З Кедi був добрий чолов’яга, хоч вiн i порядкував у шинку. Жiнка його була огрядна, вродлива молодиця. Люди казали, що поводилася вона не дуже статечно… Та й пiзнiше я про це дещо чула. Але до мене вона була дуже добра. Через те менi байдуже до людських теревенiв, навiть щоб усе те й було правда. Бо, кажу ж вам, за мене нiхто так не пiклувався, як вона. Пiсля смертi Кедi вона зовсiм пустилася берега, i я потрапила до сирiтського притулку. Там менi жилося не з медом, але перебула я там аж три роки. На той час Том одружився, найнявся на постiйну роботу i взяв мене до себе. Вiдтодi я почала працювати i отак працюю й дотепер.
Вона зажурено глянула в далечiнь на луки, i сумний ii погляд зупинився на барвистих маках, що мрiли вздовж якоiсь огорожi. Бiллi, лежачи в тiй самiй нозi на травi й милуючись м’яким овалом ii дiвочого личка, неквапливо простяг до неi руку й прошепотiв:
– Бiдолашне дiвчатко!
Його пальцi спочутливо стиснули ii оголену руку нижче лiктя; i коли вона глянула на нього згори, то побачила, що в очах йому свiтяться подив i радiсть.
– Яка у вас прохолодна шкiра, – сказав вiн. – А в мене вона завжди гаряча. Ось торкнiться до моеi руки.
Рука його була тепла й вогка, а на чолi його та на верхнiй чисто виголенiй губi Сексон помiтила дрiбненькi краплинки поту.
– Ой, ви ж спiтнiли!
Нахилившись до нього, вона витерла йому своею хусточкою спочатку губи й чоло, а тодi й долонi.
– Я, мабуть, дихаю через шкiру, – пояснив вiн. – Мудрагелi в тренувальних таборах та гiмнастичних школах запевняють, що це ознака здоров’я. Але сьогоднi я чомусь пiтнiю дужче, нiж звичайно. Дивно, еге ж?
Їй довелося зняти його руку зi своеi, аби витерти ii насухо, але, тiльки-но вона скiнчила, рука його знов опинилася на старому мiсцi.
– Знаете, вiд вашоi шкiри й справдi вiе прохолодою, – знову здивувався вiн. – Вона м’яка, як оксамит, i гладенька, як шовк… така нiжна-нiжна на дотик.
Провiвши рукою до лiктя й назад, вiн спинився на пiвдорозi. Млосна, знесилена вiд ранкового сонця, Сексон уся затрiпотiла вiд його дотику; вона сидiла й напiвдрiмливо думала, що ось тут поруч неi чоловiк, якого вона могла б покохати… його руки й усе…
– Ну, я вже забрав з цього мiсця всю прохолоду. – Вiн сказав це, не дивлячись на неi, але вона помiтила лукаву усмiшку в нього на губах. – Отож менi доведеться переiхати на iнше.
Пристрасно-нiжно провiв вiн рукою вздовж ii руки, а вона, дивлячись униз на його губи, згадала, яке протяжне, млосне тремтiння пройняло ii всю, коли вони поцiлувалися в перший день знайомства.
– Ну, кажiть далi, – озвався вiн пiсля хвилин п’яти солодкоi мовчанки. – Люблю дивитись на вашi губи, коли ви говорите. Це так дивно, але кожен iхнiй порух, наче легенький поцiлунок…
Сексон до болю хотiлося, щоб ця чарiвна мить тривала без кiнця-краю… А проте вона мовила:
– Якщо я скажу, то, може, вам це не сподобаеться.
– Скажiть, – наполягав вiн, – що б ви не сказали, менi все сподобаеться.
– Гаразд. По-перше, я хочу нарвати собi тих макiв, що ростуть отам, коло огорожi. А по-друге, – нам уже час додому.
– Оце менi таки й справдi не подобаеться, – засмiявся вiн. – Але ж з уст ваших злетiло двадцять п’ять поцiлункiв! Я рахував. А тепер – заспiвайте-но «Коли минуть жнива»… І дайте менi вашу другу прохолодну руку, – я потримаю ii, доки ви спiватимете, а тодi й вирушимо.
Вона заспiвала; дивлячися згори, Сексон утопила погляд в очi Бiллi, але вiн iй не в очi дивився, а на вуста. Скiнчивши, вона вивiльнила своi руки й пiдвелася. Вiн хотiв був податися до коней, та вона спинила його, простягаючи йому свого жакета. Незважаючи на самостiйнiсть, властиву жiнкам, що самi на себе заробляють, Сексон мала вроджену потребу бачити уважне до себе ставлення; крiм того, вона ще з дитинства пам’ятала розповiдi жiнок перших американських пiонерiв про чемнiсть та галантнiсть калiфорнiйських кабальеро за часiв iспанського панування.
Вечiрне сонце всмiхалося до них, коли вони зробили велике коло на пiвденний схiд, перебралися через пасмо пагорбiв Контра-Кости i довгим схилом повз Редвудський шпиль почали спускатися до Фрутвейла. Пiд ними аж до самоi бухти простяглася розлога рiвнина, розкраена шахматкою полiв; далi плямами чорнiли мiста Елмгерст, Сан-Леандро та Гейвордс. Дим з Окленда сiрим запиналом заслав червоне на заходi небо, а з-за бухти вже мерехтiли першi вогники Сан-Франциско.
Запали сутiнки, i Бiллi надовго якось дивно замовк. На цiлих пiвгодини вiн, здавалося, зовсiм забув про iснування Сексон, i згадав тiльки раз, щоб щiльнiше натягти запону собi та iй на ноги, коли повiяв
Страница 34
свiжий вiтерець. Уже разiв з десять Сексон хотiла спитати: «Про що ви думаете?», але все стримувала себе. Вона сидiла, притулившись до Бiллi. Їхнi тiла грiли одне одного, i ii обгорнуло почуття вдоволення й безмежного спокою.– Чуете, Сексон, – раптом запитав вiн. – Навiщо менi далi критися? Воно в мене крутиться на язицi аж цiлiсiнький день вiд самого снiданку. А що, якби ми з вами побралися?
Якась невимовна радiсть окрила iй душу, бо зрозумiла вона, що вiн каже те серйозно. Проте жiночим iнстинктом вона вiдчула, що не треба одразу давати згоди: хай вiн, побиваючись за нею, ще бiльше запрагне ii, хай вона стане для нього ще дорожча. До того ж вiн вразив ii жiночу чутливiсть i гордiсть. Вона мрiяла, що чоловiк, за якого вона вiддасться, освiдчиться iй не так просто й тверезо. Бiллина прямота i безпосереднiсть образили ii. Але разом з тим Сексон прагнула його – лише тепер, коли раптом вiн став такий для неi досяжний, вона збагнула, як сильно його прагне.
– Ну, Сексон, чого ж ви мовчите? Скажiть що-небудь, добре чи погане; ви повиннi менi вiдповiсти. Але пам’ятайте, що я вас кохаю… Я кохаю вас над усе, Сексон, – казна-як! Якби не правда тому, то не просив би вас iти за мене, бо ще жоднiй дiвчинi такого не казав.
Знову запала мовчанка. Було так тепло й затишно пiд запоною! Стежачи за своiми думками, Сексон у темрявi враз зашарiлася.
– Скiльки вам рокiв, Бiллi? – озвалася вона так само несподiвано й тверезо, як незадовго перед тим Бiллi.
– Двадцять два, – вiдповiв вiн.
– А менi двадцять чотири.
– Немовби це для мене новина! Ви ж самi розказали, скiльки вам було рокiв, коли ви вийшли з притулку, скiльки часу працювали на джутовiй i картонажнiй фабрицi й вiдколи служите в пральнi, – може, ви думаете, що я не вмiю рахувати? Отож я знаю, скiльки вам рокiв, i знаю мало не день вашого народження.
– Але факт залишаеться фактом: я на два роки старша за вас.
– Велике лихо! Якби це мало якусь вагу, я був би вас не покохав! Ваша мати казала правду: на свiтi немае нiчого над кохання. Воно тiльки й важить. Як ви цього не розумiете? Я кохаю вас i хочу, щоб були ви моя. Гадаю, це цiлком природно. Я завжди спостерiгав на конях, на собаках i на iнших тваринах, що все природне е добре. Вiд цього не втечеш, Сексон; я хочу вас мати за жiнку i сподiваюся, що й ви схочете мене мати за чоловiка. Може, моi руки не такi нiжнi, як у бухгалтерiв i крамарчукiв, проте вони працюватимуть на вас, захищатимуть вас щосили й кохатимуть вас, Сексон, над усе.
Здавалося, первiсний антагонiзм двох статей, що завжди вiдштовхував Сексон вiд чоловiкiв, раптом зник.
Вона вiдчувала, що зараз не треба бути насторожi. Це була не гра. Настало те, чого вона так довго чекала, про що марила. Перед Бiллi вона почувала себе беззбройною, i в цьому почуттi була якась велика втiха. Нi в чому не могла вона йому вiдмовити – навiть i тодi, якби виявилося, що й вiн такий, як усi. Свiдомiсть цього приголомшила ii, але разом з тим породила певнiсть, що поведiнка його буде зовсiм iнакша.
Сексон мовчала. Палаючи тiлом i душею, вона почала обережно висмикувати вiжки з його лiвоi руки; вiн не розумiв, навiщо це iй, але, побачивши, що вона домагаеться свого, перекинув вiжки у праву руку i простяг iй лiву. Голова Сексон схилилася над нею, i губи ii припали до його мозолястоi долонi.
На мить вiн остовпiв.
– Це навсправжки? – схвильовано промурмотiв вiн.
Замiсть вiдповiдi вона ще раз поцiлувала його руку, прошепотiвши:
– Я люблю вашi руки, Бiллi. Для мене на свiтi немае рук кращих за вашi; треба було б говорити довго-довго, годинами, аби розповiсти вам геть-чисто все, що я до них вiдчуваю.
– Тпру-у! – гукнув вiн на конi.
Вiн зупинив iх, заспокоiв своiм тихим голосом, i вiжки намотав на батiг. Потiм обернувся до Сексон, пригорнув ii до себе й притиснувся устами iй до уст.
– О Бiллi, я буду вам доброю дружиною, – прошепотiла вона, коли iхнi губи роз’едналися; неначе приглушене ридання тремтiло у неi в голосi.
Вiн поцiлував ii звологнiлi очi, а тодi знов уста.
– Тепер ти знаеш, про вiщо я думав i чому так спiтнiв за снiданком. Я не мiг далi терпiти, нiчого тобi не кажучи. Розумiеш, ти сподобалася менi з першоi хвилини, з першого погляду.
– Я теж покохала тебе, Бiллi, здаеться, з першого дня. Я так пишалася тобою тодi на гулянцi – ти був такий добрий i привiтний, такий дужий, усi чоловiки ставилися до тебе з такою повагою, а дiвчата всi зазирали тобi у вiчi; як завзято ти бився тодi з тими трьома iрландцями, коли я сховалася за столиком. Я не могла б вiддатися за чоловiка, якби ним не пишалася, а я так пишаюся тобою, так пишаюся…
– Е, та я ще дужче пишаюся собою, що спромiгся здобути тебе, – скрикнув вiн. – Це занадто гарно, – просто неймовiрно! Ну ж за кiлька хвилин задзвонить будильник i розбудить мене? Але якщо й задзвонить, то треба скорiше використати цi кiлька хвилин! Начувайся, коли б я тебе не проковтнув, – так-бо зголоднiв за тобою!
Вiн стиснув ii в обiймах, пригорнувши до себе так мiцно, що аж боля
Страница 35
е стало. Пiсля тих хвилин, що видалися iй за роки раювання, руки його ослабли й випустили ii; насилу вiн примусив себе опам’ятатись.– А будильник ще не дзвонить! – прошепотiв вiн, притулившись щокою до ii щоки. – Навкруги темна нiч, он там Фрутвейл, а ось спокiйно стоять серед дороги Король i Принц. Нiколи не думав я, що настане час, коли менi не схочеться сiпонути вiжками й правити парою баских коней. Але час цей таки настав. Я не можу вiдiрватися вiд тебе, а треба iхати – пiзно, та й справу одну треба залагодити. Ой, не хочеться! Оце менi iхати, немов помирати, – а треба.
Вiн посадовив ii, де й перше вона сидiла, вкутав iй ноги запоною i свиснув на конi, що почали вже непокоiтися.
За пiвгодини вiн знову гукнув: «Тпру-у!»
– Я знаю, що не сплю зараз, – але, може, все те, що було, менi лише ввi снi ввижалося? Я мушу впевнитися, що то був не сон.
І вiн знов затиснув у жменi вiжки й пригорнув дiвчину.
Роздiл XII
Для Сексон днi збiгали непомiтно. Вона ще працювала в пральнi i працювала навiть завзятiше, а увесь вiльний час присвячувала Бiллi та готуванню до великоi змiни, що мала вiдбутися в ii життi. Виявилося, що Бiллi дуже нетерплячий коханець, – вiн вимагав, щоб шлюб вiдбувся негайно, на другий день пiсля освiдчення, i насилу погодився вiдкласти щонайдалi на тиждень.
– Навiщо чекати? – питався вiн. – Адже ж ми не молодшаемо з кожним днем… А кожен зайвий день чекання – змарнований!
Нарештi вiн мусив погодитися на один мiсяць – i вийшло це на добре, бо за два тижнi його з кiлькома iншими биндюжниками перевели на працю з великих стаень Корберлi й Моррiсона до Захiдного Окленду. Отже, розшуки помешкання в протилежнiй частинi мiста припинилися. Бiллi з Сексон найняли затишний будиночок – чотири невеличкi кiмнати – за десять доларiв на мiсяць на Пайн-стрiтi, мiж вулицями Четвертою та П’ятою. Це було недалеко вiд залiзничних будiвель Пiвденно-Тихоокеанськоi залiзницi.
– Просто за дурничку вiддали нам хату, – радiв Бiллi. – Ти ж тiльки здумай: навiть найменша з цих кiмнат краща проти тiеi, де я тепер живу, а я сплачую за неi аж шiсть доларiв на мiсяць.
– Зате у твоiй е меблi, – нагадала йому Сексон. – А то велика рiзниця.
Але Бiллi не згоджувався.
– Я не вчений, Сексон, але знаю чотири правила арифметики: у скрутi я не раз заставляв годинника, тож навчився вираховувати вiдсотки. Як на твою думку, скiльки коштуватиме нам опорядити нашу господу – купити килимки на пiдлогу, лiнолеум для кухнi й усе таке?
– Гадаю, що можна буде обiйтися трьома сотнями, – вiдказала вона. – Таких грошей вистачить – я вже над цим мiркувала.
– Три сотнi! – промурмотiв Бiллi, зосереджено насупивши брови. – Три сотнi доларiв, даймо, по шiсть вiдсоткiв, – отже, шiсть центiв на долар, шiстдесят центiв на десять доларiв, шiсть доларiв на сотню, на три сотнi – вiсiмнадцять доларiв! О, на десять я вмiю множити, – не турбуйся! Тепер подiли вiсiмнадцять на дванадцять – маеш пiвтора долара вiдсоткiв на мiсяць. – Вiн замовк, тiшачись своею вченiстю. Аж тут у нього на обличчi промайнула нова думка. – Стривай! Це ще не все! Ще ж вiдсоток за меблi на чотири кiмнати! А тепер подiли на чотири. Скiльки вийде, як подiлити пiвтора долара на чотири?
– П’ятнадцять на чотири буде три i три залишаеться, – зацокотiла Сексон. – Тридцять на чотири – буде сiм; отже, двадцять вiсiм, два залишаеться; а двi чвертi становлять половину. Готово!
– Ну й ну! Ти, я бачу, в обрахунках жвава! – Вiн примовк на хвильку. – Я за тобою не стежив… то скiльки в тебе, кажеш, вийшло?
– Тридцять сiм центiв з половиною.
– Ага! Тепер побачимо, скiльки я переводжу грошей на свiй закамарок. Десять доларiв на мiсяць за чотири кiмнати, це буде два з половиною долари за одну. Додай до цього тридцять сiм з половиною центiв на меблi – буде два долари вiсiмдесят сiм центiв з половиною. Вiднiми вiд шести доларiв…
– Буде три долари дванадцять з половиною центiв, – швидко пiдказала Сексон.
– Маеш! Отже, три долари дванадцять з половиною центiв я заробляю на кожнiй нашiй кiмнатi. Ти диви! Виходить, шлюб це все одно, що ощадна каса!
– Але ж меблi псуються, Бiллi.
– Ото нечиста сила! Як же це менi з голови вискочило? Треба було й це врахувати. Ну, та дарма, ми на нашому будиночку здорово заробили! Чи так чи сяк, а наступноi суботи ти вийдеш, не затримуючися, з пральнi, i ми пiдемо купувати меблi. Учора ввечерi я заходив до Селiнгера. Я йому дам одразу п’ятдесят доларiв, а решту сплачуватиму по десять доларiв щомiсяця. За двадцять п’ять мiсяцiв розквитаюся, i меблi будуть нашi. І пам’ятай, Сексон, купуй усе, чого тiльки душа забажае, хоч би яких грошей воно коштувало. На те, що потрiбне для нас, грошей не треба жалiти. Зрозумiла?
Вона кивнула головою, i обличчя ii не зрадило: Бiллi нiчого не знав про численнi дрiбненькi господарськi хитрощi, яких вона понадумала, аби зберегти зайвого цента. Очi iй радiсно затуманились.
– Ти такий добрий до мене, Бiллi, – прошепотiла вона, горнучись до нього, i враз опинилася в його обiйм
Страница 36
х.– А-а, то ви вже зворкувалися! – скрикнула Мерi одного ранку в пральнi. Дiвчата не пробули й десяти хвилин за роботою, як око Мерi помiтило у Сексон тоненьку каблучку з топазом на середньому пальцi лiвоi руки. – Хто ж той щасливець? Чарлi Лонг чи Бiллi Робертс?
– Бiллi, – почулася вiдповiдь.
– Тю! Береш собi хлоп’ятко на виховання, еге?
Мерi помiтила, як прикро допекли цi слова приятельку, i враз схаменулася.
– Бач яка!.. Та я жартую! Ох, i рада ж я за тебе!.. Бiллi чудовий хлопець, i я така рада, що ти будеш за ним. Не багато знайдеться таких, як вiн, – а якщо й знайдуться, то не вельми охочi женитися. Вам обом пощастило. Ви скроенi одне для одного. Кращоi жiнки за тебе не знайде вiн серед наших дiвчат. Коли ж весiлля?
За кiлька днiв дорогою з пральнi Сексон зустрiла Чарлi Лонга. Вiн заступив iй дорогу, набиваючись на розмову.
– То ви тепер воловодитеся з боксером, – буркнув вiн. – Слiпець i той бачить, чим ця пiсенька скiнчиться!
Уперше в життi не злякалася вона цього здоровезного, чорнобрового парубка з волохатими руками й пальцями, що стояв перед нею. Вона показала йому лiву руку.
– Бачите цього персня? Хоч який ви там дужий, а не спромоглися вдягнути менi такого на палець. А Бiллi Робертс зробив це за один тиждень. Вiн пошив вас у дурнi, Чарлi Лонгу, i потрапив поладнати зi мною.
– А нехай вам трясця! – вiдрубав Лонг.
– Вiн не такий, як ви, – не спинялася Сексон. – Бiллi – справжнiй чоловiк, чесний i порядний.
Лонг хрипко зареготався.
– Вiн з вами спритно впорався!
– Із вами також! – вiдтяла вона йому.
– Я мiг би вам багато дечого про нього розказати. Повiрте, Сексон, – тиха вода греблi рве. Якби ви знали…
– Краще не в’язнiть до мене, – урвала його Сексон. – А нi, то я йому все скажу, i вiн вам покаже, хвалько ви нiкчемний!..
Лонг нi в сих нi в тих переступив з ноги на ногу, а тодi неохоче вiдступився:
– А ви козир-дiвка! – скрикнув вiн, нарештi, аж трохи захоплено.
– І Бiллi Робертс не згiрший за мене! – засмiялася вона й рушила своею дорогою. Пройшовши кiлька крокiв, вона зупинилась. – Слухайте-но!.. – гукнула вона.
Здоровань коваль обернувся до неi.
– Там за рогом стоiть калiка. Пiдiть i почастуйте його стусанами, якщо вам руки сверблять.
За короткий час своiх заручин Сексон спокусилася на одну зайву витрату. Вона замовила фотографовi пiвдесятка власних фотокарток i мусила вiддати за це свiй цiлоденний заробiток. Бiллi запевняв, що без фотокартки коханоi для нього життя стане нестерпне: на нiй мае зупинитися його останнiй погляд перед сном i перший уранцi. Натомiсть його двi картки – одна звичайна, а друга, де вiн у пасастому боксерському одязi, – прикрасили ii дзеркало. Дивлячись на що останню фотокартку, Сексон щоразу згадувала чарiвнi материнi розповiдi про давнiх саксiв та про морських завойовникiв, що вчиняли напади на англiйське надбережжя. Із старого комода, що мандрував прерiями, вона часто виймала одну зi своiх священних релiквiй – невеличкий материн альбом, на сторiнках якого було понаклеювано багато газетних вирiзок iз вiршами про життя пiонерiв у Калiфорнii. Окрiм вiршiв, були тут i iлюстрацii та репродукцii давнiх гравюр, теж повирiзуванi з журналiв, що ними зачитувалися попереднi поколiння.
Гортаючи звичними до того пальцями знайомi сторiнки, Сексон зупинялася на одному малюнковi, – скiльки разiв вдивлялася вона в нього! Пiд сiрим похмурим небом, серед стрiмчастих диких скель, з десяток темних, довгих i вузьких човнiв з дзюбатими, наче у велетенських птахiв, провами пiдпливае до пiскуватого пiнявого берега, а на човнах напiвголi мускулястi вояки з крилатими шоломами на бiлявих кучерях. У руках вони тримають мечi й списи; однi чоловiки стрибають з човнiв у воду, iншi, по груди у водi, вже виходять до берега. Насупроти них – захищаючись вiд навали – дикуни у звiрячих шкурах, зовсiм не схожi на iндiян; частина iх купчиться на березi, а решта, по колiна в водi, суне на ворожi човни. Боротьба вже розгорiлася, i подекуди хвилi, набiгаючи, змивають у море тiла забитих та поранених. Один бiлявий завойовник лежить, розкинувши руки, на днi човна – стрiла, що стримить у нього в грудях, свiдчить, вiд чого йому сталася смерть. Повз нього з мечем у руцi стрибае з човна у воду другий, напрочуд схожий на Бiллi. Таке саме, аж надто бiляве волосся, такi самi риси, i очi, й уста. Навiть вираз обличчя такий самий, що й у Бiллi отодi, коли вiн на гулянцi зчепився з трьома iрландцями.
Вiд цих войовничих рас, мабуть, i походили ii та Бiллинi предки, думала Сексон, закриваючи альбом й кладучи його назад у комод. Хтось iз ii предкiв i змайстрував цей старовинний, порепаний комод, що колись плив солоними хвилями океану, мандрував зеленими прерiями i в бою з iндiянами пiд Лiтл-Медоу потерпiв вiд кулi. Сексон ввижалися й тi жiнки, що ховали в цi шухляди своi покраси й домотканi сувоi, жiнки тих мандрiвних поколiнь, до яких належали бабки й прабабки ii матерi. Сексон зiтхнула: так, приемно бути такого доброго роду, – роду, що зазнав на свое
Страница 37
у вiку тяжкоi працi й боротьби. А що сталося б iз нею, якби вона народилася китаянкою чи iталiйкою? Якi вони всi присадкуватi, незграбнi, смаглявi, в хустках i простоволосi, – вона бачила iх не раз; вони звичайно тягають з берега на головi важкi оберемки наплавного дерева, що його викидають хвилi. І тут вона засмiялася з власноi вигадки, згадала Бiллi, iхнiй чотирикiмнатний котедж на Пайн-стрiт i лягла в лiжко, всоте уявляючи собi всю iхню обставу до найменшоi дрiбницi.Роздiл XIII
– На той час наша худоба почала падати, – розповiдала Сексон, – а зима вже ось-ось мала настати, тому ми й не наважувалися рушати в дорогу через Велику американську пустелю. Отже, наша валка розташувалася на ту зиму в Солт-Лейк-Сiтi. Мормонам тодi ще не зле велося, i вони ставилися до нас добре.
– Ви розповiдаете так, начебто самi були там, – зауважив Берт.
– Там була моя мати, – гордо вiдповiла Сексон. – Тiеi зими iй минуло дев’ять рокiв.
Вони сидiли навколо столу в кухнi маленького котеджу на Пайн-стрiтi, снiдаючи сендвiчами й запиваючи пивом. Була недiля; вони мали вiльний день i прийшли сюди зрання працювати, багато тяжче, нiж на роботi: треба було обмести стiни, помити вiкна й дверi, вишарувати пiдлогу, розкласти килимки та лiнолеум, розвiшати фiранки, наладнати плиту, розставити кухонний посуд по поличках та порозмiщувати меблi.
– Далi, далi, Сексон, – прохала Мерi. – Це так цiкаво послухати. А ти, Берте, прикуси язика й помовч.
– Отож тiеi зими з’явився тут Дел Генкок. Вiн родом з Кентуккi, але жив здавна на Заходi. Вiн був розвiдач, як i Малюк Карсон, i вони добре знали один одного. Не раз доводилося iм спати пiд одним укривалом. Вони бували разом у Калiфорнii та в Орегонi з генералом Фремонтом. Ну, то Дел Генкок проходив через Солт-Лейк, набираючи гурт мисливцiв, щоб повести iх зi Скелястих гiр ловити бобрiв у якомусь новому мiсцi. То був вродливий хлопець. Волосся мав довге, як на малюнках, i носив шовкового пояса – перейняв ту моду вiд калiфорнiйських iспанцiв, а за поясом у нього стирчали два пiстолети. Жiнки закохувались у Генкока з першого погляду. Трапилося так, що вiн побачив Седi, мамину найстаршу сестру; вона, мабуть, припала йому до серця, бо вiн отаборився в Солт-Лейку, i нi кроку звiдти. Вiн уславився в боротьбi з iндiянами, i я, ще маленьким дiвчатком, чула вiд тiтки Вiлли, що в нього були найчорнiшi, найблискучiшi у свiтi очi та орлиний зiр. Вiн не раз бився на дуелях, як велося за тих часiв, i нiчогiсiнько не боявся.
Седi була красуня, вона кокетувала з ним, а вiн гинув за нею. Може, вона сама не була певна свого кохання, – не знаю; знаю тiльки, що вона скорилась йому не так швидко, як я Бiловi. Кiнець кiнцем, вiн не мiг уже далi терпiти: однiеi ночi скочив на коня й прилетiв до неi, мов навiжений. «Седi, – каже вiн, – коли ти не даси менi слова завтра взяти зi мною шлюб, я пущу собi кулю в лоб цiеi ж ночi – отут за оборою». Вiн був би так i зробив, i Седi це знала, тому вона, врештi, й дала згоду. В них тодi з коханням не барилися, правда?
– Ну, не знаю, – пирснула Мерi. – За тиждень вiд того дня, як ти вперше побачила Бiллi, ти вже з ним заручилася. А хiба ж Бiллi казав, що пустить собi кулю в лоб позад нашоi пральнi, якщо ти не даси згоди?
– Бiллi не встиг, я не дала йому часу на це, – призналася Сексон. – У кожному разi, Дел Генкок i тiтка Седi побралися на другий день. І вони були дуже щасливi вкупi, тiльки вона скоро померла. А по тому його разом iз генералом Кастером i багатьма iншими вбили iндiяни. Тодi вiн уже був старий, але iндiян чимало винищив на своему вiку i дорого продав власне життя. Такi люди, як вiн, завжди вмирали в борнi i забирали з собою на той свiт своiх убивцiв. За дитячих рокiв я знала одного чоловiка, Ела Стенлi. Вiн був картяр, але такий зайдиголова! Один залiзничник стрельнув йому в спину, коли вiн сидiв за столом i грав у карти. Та куля забила його на смерть. Вiн помер за двi секунди. Але, перше нiж померти, схопив рушницю й загнав три кулi у свого вбивцю.
– Я не люблю бiйок, – здригнулася Мерi. – Самий вiд них неспокiй! Берт страх як дратуе мене – завжди-бо лiзе з кулаками. Нi до чого це.
– А я так гадаю, що чоловiк, котрий не мае бойового завзяття, нiчого не вартий, – вiдповiла Сексон. – Якби не завзятiсть нашого народу, ми б з вами тут не сидiли.
– Ви дiстали природженого бiйця, Сексон, – запевнив ii Берт. – Бiллi – першорядний хлопець, куди не глянь, вiн справжнiй могiканин зi скальпом бiля пояса. А коли наш могiканин розлютуеться, – то тiльки держися!
– Ай справдi, – докинула слово Мерi.
Бiллi не брав участi в розмовi, вiн пiдвiвся й почав снуватися по кiмнатах: з кухнi до маленькоi кiмнати за нею, а звiдти до вiтальнi, потiм до спальнi, вернувся, зазирнув до тiеi затильноi кiмнати i зупинився, насупивши брови.
– Що тебе гризе, друзяко? – спитав Берт. – У тебе такий вигляд, немов ти шукаеш учорашнього дня. Що тобi застрягло в горлянцi? Викашляй його.
– Та я нiяк не можу дiбрати, де це в чорта лiжко й усяка всячина
Страница 38
для затильноi спальнi…– Нема, – вiдповiла Сексон. – Ми ж для неi меблiв не замовляли.
– То доведеться завтра подбати.
– Нащо тобi ще й друге лiжко? – спитав Берт. – Обiйдетеся й одним на двох.
– Цить, Берте! – скрикнула Мерi. – Поводься як слiд!
– Тпру, Мерi! – всмiхнувся Берт. – Подай назад. Ти, як завжди, пальцем у небо.
– Нам ця кiмната зовсiм не потрiбна, – звернулася Сексон до Бiллi. – Тому я й не збиралася купувати для неi меблi. Цi грошi пiшли на те, щоб купити кращi килимки та поставити кращу грубку.
Бiллi пiдiйшов до неi, пiдняв зi стiльця й посадовив собi на колiна.
– Чудово, моя крихiтко! Я дуже радий, що ти так зробила, – в нас мае бути все найкраще. Але завтра ввечерi ми однаково забiжимо з тобою до Селiнгера й купимо добрi меблi для цiеi спальнi, та ще й килим. Все мае бути добротне, – мотлоху нам не треба.
– Але ж це коштуватиме п’ятдесят доларiв! – заперечила Сексон.
– Ну й хай, – кивнув вiн головою. – Хай коштуе собi п’ятдесят доларiв, i нi цента менше. Ми мусимо мати все добряче. А нащо нам здалася порожня кiмната? Вся господа здаватиметься злидняцькою. Ось я ходжу й дивлюся, як поволi кращае наше гнiздечко, яке воно затишне, як поступово заквiтчуеться, вiдколи ми внесли завдаток i повiсили на дверi замка. І ввесь час, доки я роблю коло коней, менi так кортить глянути на наше гнiздечко, що аж жижки трусяться. А коли ми поберемося, мене звiдси нiчим не виманиш. Тож менi й хочеться, щоб воно було зовсiм, зовсiм тепле й затишне. Якщо ця кiмната стоятиме порожня, з непокритою пiдлогою, менi все наше гнiздечко ввижатиметься цiлий день i порожнiм, i незатишним. І вийде облуда. І наша хата буде брехлива. Глянь, Сексон, на цi фiранки, що ти в нiй повiсила. Ти зробила так, аби сусiдам здавалося, наче ii опоряджено. Цi фiранки брешуть, брешуть кожному, що в цiй кiмнатi е меблi! Це сором для нас. Нi, я хочу, щоб фiранки казали правду.
– Але ж ви можете винаймати ii комусь, – порадив Берт, – Ви житимете недалеко вiд залiзничних майстерень, та й до ресторану два кроки.
– Нiзащо у свiтi! Я одружуюсь iз Сексон не для того, аби набирати пожильцiв. Якщо я не зможу заробити на свою жiнку, то знаете, що я зроблю? Пiду на Довгу набережну, прив’яжу собi каменюку на шию, скажу: «Пропадай, моя голiвонько!»– та й шубовсну в воду. Так, Сексон?
Це трохи не вiдповiдало тверезим поглядам Сексон, але iмпонувало ii гордощам. Вона обхопила руками шию коханого i, перш нiж поцiлувати його, сказала:
– Ти господар, Бiллi. Як ти зажадаеш, так i буде. І завжди буде по-твоему!
– Слухай, слухай! – осмiхнувся Берт до Мерi. – Оце так i мае бути! Сексон знае, як до справи братися.
– А я гадаю, що нiколи нiчого не робитиму, не порадившись iз тобою, – мовив Бiллi до Сексон.
– Слухай i ти! – зрадiла Мерi. – Запам’ятай, що той, хто вiзьме мене, теж повинен буде про все радитися зi мною.
– Бiллi тiльки влещуе ii, – не вгавав Берт. – Усi так кажуть, доки не поберуться.
Мерi презирливо пирхнула:
– Ручуся, що Сексон обкрутить його круг пальця. А щодо мене, то я не криюся: я таки водитиму за носа того, хто зi мною побереться.
– Якщо покохаеш, то не водитимеш, – заперечила Сексон.
– Тим паче водитиму, – наполягала Мерi.
Берт удав, що страшенно цим вразився.
– Ось бачите, чого ми з Мерi й досi не побралися, – мовив вiн. – Я, мов отой упертий iндiянин, – нехай мене дiдько вхопить, коли я не хазяйнуватиму сам у своему власному вiгвамi так, як менi заманеться.
– Але я не iндiянка, – огризнулася Мерi, – i не пiшла б за такого впертого iндiянина навiть i тодi, коли б усi чоловiки на свiтi повмирали.
– Не квапся, бо ж оцей упертий iндiянин, здаеться, ще тебе не сватав.
– Знае-бо, що на нього чекае, як посватае.
– Пiсля цього вiн, мабуть, ще сiм разiв примiряе, заки вiдрiже.
Сексон, аби повернути розмову на приемнiшу тему, заплескала в долонi, немовби раптом щось надумала.
– О, я зовсiм забула. Я хотiла вам показати щось цiкаве. – Вона добула з гаманця тоненьку золоту обручку й передала ii присутнiм. – Це шлюбна обручка моеi мами. Я завжди носила ii на шиi, як медальйон. У притулку менi не дозволили цiеi обручки носити, але я так плакала, що вихователька врештi вiддала менi ii. Здумайте тiльки! – з наступного вiвторка я носитиму ii на пальцi! Бiллi, глянь-но, що там усерединi вирiзьблено?
– «Д. вiд К. 1879», – прочитав той.
– Дезi вiд Карлтона, – Карлтоном звали мого батька. А тепер, Бiллi, там треба вирiзьбити i нашi iнiцiали.
Мерi аж умлiвала вiд захвату.
– Ах, як хороше! – тiшилася вона. – «С. вiд Б. 1907».
Бiллi на хвилю замислився.
– Нi, це була б неправда, бо ж не я дарую його Сексон.
– А я знаю, як треба, – сказала Сексон. – Просто «Б. i С.».
– Нi, – похитав головою Бiллi, – «С. i Б.», бо ти для мене перша.
– Якщо я перша для тебе, то й ти ж перший для мене. Бiллi, любий, хай буде «Б. i С.».
– От, бачиш, – озвалася до Берта Мерi, – вона вже й зараз водить його за носа.
Сексон вiдчула шпильку.
– Хай буде по-твоему, Бi
Страница 39
лi, – згодилася вона.Вiн пригорнув ii до себе.
– Ми ще про це порадимось.
Роздiл XIV
Сара була консервативна жiнка. Навiть гiрше: вона задубiла вiд того часу, як скiнчилася ii закоханiсть i на свiт з’явилась ii перша дитина. Вiдтодi вона застигла, як застигае гiпс у формi. Їi формою були забобони з батькiвськоi родини й погляди, набутi замолоду. Найменша змiна у звичному для неi оточеннi видавалася iй мало не революцiею. Томовi довелося зазнати чимало клопоту через тi революцii; з них три найголовнiшi вiдбулися тодi, коли вони мiняли помешкання. Нарештi, його енергiя зламалась, i вiн вирiшив нiколи бiльше не перебиратися.
Сексон знала братову, тому до останньоi хвилини, коли вже не можна було довше критися, мовчала про свiй шлюб. Вона сподiвалася сцени, i так i сталося.
– Боксер, нахаба, халамидник! – кепкувала Сара, наголосившись досхочу з приводу безрадiсних перспектив своiх дiтей та себе самоi, позбавлюваних надалi Сексонових чотирьох iз половиною доларiв на тиждень. – Не знаю, що б сказала твоя мати, якби встала з труни та побачила тебе за тим паскудником Робертсом! Знайшла цяцю! Бiл! Та твоя мати була статечна жiнка й нiколи б не вiддалася за чоловiка, що зветься Бiл! Згадай мое слово – попрощаешся ти з шовковими панчiшками й трьома парами черевичок! Незабаром будеш рада, як матимеш для параду пару шкарбанiв та бавовнянi панчохи – за чверть долара двi пари.
– О, я не боюся: Бiллi заробить менi не на одну пару черевичок, – вiдповiла Сексон, гордо закинувши голову.
– Плетеш казна-що, – зловтiшно зареготалася Сара. – Хай тiльки пiдуть дiти. Вони плодяться багато швидше, нiж зростають заробiтки.
– По-перше, в нас не буде нiяких дiтей… в кожному разi, доки ми не сплатимо останнього цента за меблi.
– Наша молодь тепер розумна нiвроку! За моiх часiв дiвчата були соромливiшi й нiчого не знали про такi непристойнi речi…
– Як, примiром, дiти? – з лукавою посмiшкою спитала Сексон.
– Атож, дiти.
– Уперше чую, що дiти – непристойна рiч. Ой Capo, то ти ж i геть непристойна зi своiми п’ятьма! Ми з Бiллi вирiшили поводитися куди пристойнiше. В нас буде тiльки двiйко – хлопчик i дiвчинка.
Том корчився зi смiху, проте, щоб не накликати бурi, уткнув носа у свою чашку з кавою. Несподiвана вiдсiч трохи спантеличила Сару, але вона була занадто досвiдчений вояка i, ледве перевiвши дух, з подвiйним запалом кинулася в нову атаку:
– Та ще й одружуватись так нi сiло нi впало! Щось надто ви квапитесь, аж пiдозрiло… Дiвчата тепер стали на погану стежку, анi крихти сорому!.. Ось до чого призводять вашi недiльнi танцюльки та iншi витребеньки! Дiвчата тепер, як та скотина. Такоi нетерплячки, такоi розпусти я ще не бачила…
Сексон зблiдла вiд гнiву, але, доки Сара виливала на неi свою жовч, Том нишком моргав i поглядом благав сестру не вважати на жiнку й не порушувати родинного спокою.
– Це пусте, сестричко, – потiшав вiн Сексон, коли вони залишилися на самотi. – 3 Сарою балакати все одно, що горохом об стiну. Бiл Робертс – добрий хлопець. Я чимало чув про нього. Ти можеш пишатися, що дiстала такого чоловiка. За ним ти будеш, як у бога за пазухою… – Вiн знизив голос; обличчя йому нараз стало дуже старече й дуже стомлене, i вiн стурбовано мовив далi: – Тiльки не бери прикладу з Сари. Не гризи його, не в’iдайся йому в печiнки, хоч би там що. Будь з ним ласкава, хай вiн усiм дiлиться з тобою. Чоловiки мають добрий розум, хоч Сара цього не хоче знати. Вона ж навiть любить мене, тiльки не хоче цього показати. Головне, люби свого чоловiка, хай вiн бачить, що ти його любиш. Будь до нього ласкава, тодi вiн чинитиме твою волю. Попускай йому iнодi, тодi й вiн тобi попускатиме. Ти тiльки люби його та слухайся його порад, вiн хлопець не дурний – i будеш як сир у маслi качатися. Я терплю, годжу Сарi, але краще було б, якби й вона шанувала мене.
– О Томе, я робитиму все, як ти кажеш, – крiзь сльози всмiхнулася Сексон на його добрi слова. – Я не тiльки кохатиму його – я намагатимуся зробити так, щоб Бiллi кохав мене, кохав цiле життя. І я зовсiм не хочу пiддобрюватися до нього, щоб вiн робив по-моему, – нi, вiн чинитиме так з кохання до мене.
– Добре надумала, сестричко. Роби так завжди й не пожалiеш.
Пiзнiше, коли Сексон, надiвши капелюшка, подалася до пральнi, виявилося, що на розi ii чекав Том.
– Чуеш, Сексон, – затинаючись, похапцем почав вiн, – не подумай з того, що я казав про Сару… що ми… що вона… нiби я нарiкаю на неi… Вона добра й вiрна жiнка. Тiльки живеться iй не з медом. Я собi краще язика прикушу, нiж нарiкатиму на неi. В кожного свiй клопiт. Як злиднi обсядуть, то вже нема ради… еге ж?
– Ти завжди був для мене добрiшим братом, Томе. Я цього повiк не забуду. Та й Сара менi лихого не зичить, дарма що мае таку вдачу.
– Я не зможу дати тобi весiльного подарунка, – винувато провадив Том, – Сара й слухати про це не хоче. Вона каже, що коли ми бралися, нам нiхто з моеi рiднi нiчого не подарував. Але все ж я дiстав для тебе гостинця. Ти нiколи не вгадаеш якого.
Сек
Страница 40
он мовчала чекаючи.– Коли ти сказала менi, що маеш побратися, менi щось спало на думку, i я написав про те братовi Джорджу. І вiн зараз же надiслав цю рiч. Я за неi не казав тобi ранiше, бо боявся, що вiн уже продав ii. Вiн-бо продав срiбнi остроги, – мабуть, йому скрутно повелося. Ну так ось, щоб не сердити Сари, я просив Джорджа надiслати цю рiч менi на майстерню i вчора ввечерi нишком принiс ii й заховав у дровiтнi.
– О, це щось iз батькових речей? Що саме? О, кажи мерщiй!
– Його шабля.
– Та, що вiн мав при собi, коли iздив верхи на чалому конi? О Томе, кращого подарунка ти й не мiг менi зробити! Ходiм додому. Я хочу побачити ii. Ми можемо тихенько пройти затильними дверима. Сара пере на кухнi й розвiшуватиме бiлизну не ранiше як за годину.
– Я казав Сарi, щоб вона вiддала тобi старий материн комод, – шепотiв Том, пробираючись iз Сексон вузьким завулком помiж будинкiв. – Але тут вона затялася. Завела, що Дезi доводилась менi також матiр’ю, як i тобi, хоча батьки в нас рiзнi, i що комод цей завжди належав Дезiнiй родинi, а не родинi капiтана Кiта, i що, виходить, комод мiй, а як мiй, то й вона на нього мае певне право.
– Все вже гаразд, – заспокоiла його Сексон. – Вона продала менi комод ще вчора ввечерi. Коли я повернулась додому, вона зустрiла мене досить грiзно.
– Дивно, – пiсля нашоi розмови вона цiлий день лютувала. Скiльки ти iй дала за комод?
– Шiсть доларiв.
– Та це ж грабiж! Вiн не вартий i половини, – обурився Том. – Старий, як свiт, з одного боку геть увесь потрiскався!
– Я дала б за нього й десять доларiв. Дала б, Томе, скiльки б Сара не заправила. Це ж мамин комод. Я пам’ятаю, що за маминого життя вiн стояв у неi в покоi.
У дровiтнi Том розшукав захований скарб. Розiрвавши папiр, куди його було загорнено, вiн витяг пощерблену заржавiлу важку шаблю, таку, якi мали при собi кавалерiйськi офiцери за часiв Громадянськоi вiйни. Шабля була причеплена до поточеного мiллю пояса з дебелого кармазинового шовку, оздобленого важкими шовковими китицями. Сексон мало не вихопила шаблю братовi з рук. Вона витягла лезо з пiхов i притулила губи до холодноi крицi.
Настав останнiй день ii працi в пральнi. Ввечерi Сексон мала назавжди розпрощатися з цiею роботою. Завтра о п’ятiй годинi пополуднi вона пiде з Бiллi до мирового суддi пiдписати шлюбного контракту. Берт i Мерi будуть за свiдкiв. Потому вони вчотирьох завiтають до ресторану Барнума, щоб там в окремому кабiнетi вiдсвяткувати урочистий день шлюбною вечерею. Пiсля вечерi Мерi з Бертом пiдуть на вечiрку до зали Мiртл, а Бiллi й Сексон, сiвши на Восьмiй вулицi в трамвай, поiдуть до себе на Пайн-стрiт. Серед робiтництва медовий мiсяць рiдко справляють. Позавтра Бiллi мае прийти до себе на стайню, як завжди, щоб вчасно стати до своеi роботи.
Всi робiтницi в прасувальнi знали, що Сексон прийшла на роботу востанне. Дехто щиро радiв за неi, а були й такi, якi заздрили, що вона придбала чоловiка й скине з себе ярмо тяжкоi працi коло прасувальноi дошки. Їй дошкуляли жартами й глузуванням – така вже була мода в прасувальнi: кожну дiвчину, що йшла вiд них замiж, товаришки обов’язково брали на смiх. Але Сексон була занадто щаслива, щоб зважати на них, та й жарти тi були переважно добродушнi, хоч i досить недвозначнi.
У клубах пари, що звивалися з-пiд ii праски, i в легких хвилях мережаних та муслiнових тканин, що вилiтали, мов бiлi крила, з-пiд ii рук, Сексон усе ввижалося, як вона господарюе у своему котеджi на Пайн-стрiтi; i вона ще жвавiше прасувала, стиха наспiвуючи модноi за тих часiв пiсеньки, яку вона перекрутила на свiй лад:
Як щось роблю, як щось роблю,
То все роблю для Бiллi.
Близько третьоi години з полудня робота в задушливiй розпаренiй кiмнатi досягла найвищого напруження – працювати було вже несила. Старшi жiнки важко зiтхали й сопiли, у молодих обличчя поблiдли, а пiд очима жiнкам лягли чорнi тiнi; проте праски так само лiтали в iхнiх стомлених, але впертих руках. Невсипуща наглядачка стежила пильним оком, чи не настигае десь iстерика, i щойно вивела з прасувальнi одну вузькогруду сутулу дiвчину, щоб та, бува, не зомлiла.
Раптом розтявся нелюдський дикий крик. Загострене напруження людських нервiв урвалося, i жiнки враз припинили роботу, – однi завмерли, тримаючи праски в повiтрi, а iншим вони повипадали з рук. То скрикнула Мерi. Сексон злякано зирнула на подругу – на плечi в неi трiпало великими лапатими крилами якесь дивне чорне звiрятко. Мерi ще дужче скрикнула й присiла, а химерний звiр знявся вгору й почав битися в пополотнiле обличчя жiнки, що прасувала за сусiдньою дошкою. Жiнка скрикнула й зомлiла. Летюче створiння знялося ще вище, безпорадно б’ючись крилами в стелю; зчинився дикий гвалт – збожеволiлi з жаху жiнки, махаючи руками, бiгали по кiмнатi, а iншi поховалися пiд прасувальнi дошки.
– Та це ж кажан! – прогримiв голос старшоi майстринi. Вона осатанiла. – Ви що – кажана вперше побачили?! Та вiн же вас не з’iсть!
Але нiхто ii не слухав, годi було вгамувати перевтомлених прасувал
Страница 41
ниць. Декотрi жiнки здалека не могли добрати, яка причина того гвалту, але в напруженiй уявi спалахнуло слово «пожежа», i вони, пойнятi панiчним жахом, кинулися до вузьких проходiв. Їхнiй безглуздий, звiрячий зойк тремтiв на однiй високiй нотi, заглушуючи голос старшоi, що намагалася iх угамувати. Спершу Сексон тiльки здригнулася з несподiванки, однак iстерична панiка захопила ii теж, i вона втратила владу над собою. Вона, щоправда, не кричала, але разом з iншими, як божевiльна, кружляла по кiмнатi. Орда несамовитих жiнок ввалилася в сусiдне примiщення, i робiтницi, що працювали там, кинулися за ними, тiкаючи вiд невiдомоi небезпеки. За десять хвилин пральня спорожнiла – лише кiлька чоловiкiв з ручними гранатами снували туди й сюди, шукаючи причину гвалту.Старша майстриня була огрядна, та завзята. Оскаженiла юрба, мов хвиля, потягла ii за собою, але вона втрималася на пiвдорозi, пробилася назад i миттю накрила невидющого гостя кошиком з-пiд бiлизни.
– Я не знаю, який на вигляд бог, але чорта допiру я бачила, – iстерично вигукувала Мерi мiж вибухами слiз i смiху.
Сексон сердилася на себе: вона злякалася не згiрше за iнших i пiддалася безглуздiй панiцi.
– Всi ми дурепи, – промовила вона. – То був звичайний кажан. Я чула про них. Вони живуть по селах. Вони не зачеплять i мухи. А вдень вони слiпнуть. Це саме сталося i з цим. Просто – звичайнiсiнький кажан, та й уже!
– Нема дурних, – обурилася Мерi, – Я знаю, що то був сам чортяка. – Вона схлипнула кiлька разiв, а потiм знову iстерично засмiялася. – Ти бачила, як мiсiс Бергстром зомлiла? А вiн тiльки торкнувся ii обличчя. Менi скочило щось на плече й схопило за голу шию, немов мрець холодною рукою. Проте я не зомлiла. – Вона знову засмiялася. – Так ужахнулася, мабуть, що й зомлiти не змогла.
– Ходiмо назад, – заспокоювала ii Сексон. – Ми й так уже змарнували пiвгодини.
– Не пiду. Хай мене хоч розстрiляють – я зараз же йду додому. Нiзащо не вiзьмуся тепер за праску! Хiба не бачиш, як мене трусить?
Одна жiнка зламала собi ногу, друга – руку, i майже всiх поприкрашали синцi та виразки. Анi вмовляння, анi погрози старшоi майстринi не могли переконати жiнок, щоб стали до працi. Вони були надто знервованi й перестрашенi; знайшлося небагато вiдважних, що насмiлилися ввiйти до пральнi, аби повиносити звiдти капелюшки та кошики решти прасувальниць. Сексон була серед тоi невеличкоi жменьки жiнок, що повернулися й працювали аж до шостоi години.
Роздiл XV
– Ну, Берте, ти вже зовсiм упився! – докiрливо скрикнула Мерi.
Всi четверо сидiли в окремому кабiнетi ресторану Барнума. Весiльну вечерю, досить скромну – хоч на погляд економноi Сексон, аж надто розкiшну – було скiнчено.
Берт зi склянкою червового калiфорнiйського вина в руцi (що коштувало в ресторанi п’ятдесят центiв пляшка), пiдвiвся, збираючись виголосити промову. Щоки йому палали, а в чорних очах гарячково спалахували вогники.
– Ти вже був напiдпитку, як прийшов по мене, – казала далi Мерi. – Це ж одразу впадае в око.
– Порадься з окулiстом, голубко, – вiдповiв вiн. – Бертрам сьогоднi почуваеться чудово. Вiн тут, аби потиснути лапу своему давньому товаришевi… Бiле, друзяко, ось тобi моя рука! Менi здаеться, ми кажемо цiеi хвилини: «здоров» i «прощавай»! Ти вже тепера одружений, Бiле, i сидiтимеш удома. Гуляти з парубками вже годi. Тепер ти маеш пильнуватися, застрахувати свое життя вiд усяких пригод, одержати страхового полiса, вступити до будiвельного та кредитового товариств, до похоронного бюро…
– Покинь, Берте! – урвала його Мерi. – Не годиться патякати про похорон на весiллi!.. І як тобi не соромно самому!
– Тпру, Мерi! Подай назад! Я сказав те, що сказав, а сказав те, що думав. Але я не про те думав, що Мерi думае… А що я думав… Зараз я вам скажу, що я думав… Я сказав «похоронне бюро», еге ж? Та я й на думцi не мав засмутити цей радiсний вечiр. Якраз навпаки…
Видко було, що вiн робить величезнi зусилля, аби якось викрутитися з прикрого становища, – тож Мерi, трiумфуючи, похитала головою. Це тiльки пiдлило масла у вогонь.
– Дайте, я вам з’ясую, чому я це сказав, – почав вiн знову. – Я це сказав тому, Бiле, що ти собi взяв таку гарнесеньку жiночку. Всi нашi хлопцi втiпалися в неi, i якщо вони й надалi не даватимуть iй проходу, то що ти, бiдолашний, утнеш? Тобi буде багато клопоту. Ось коли тобi стане в пригодi похоронне бюро, аби iх усiх поховати. Ще як стане в пригодi! Бач, який комплiмент хотiв я встругнути твоему доброму смаковi на спiдничках! А Мерi перебила мене.
На мить його блискучий погляд переможно спинився на Мерi.
– Хто каже, що я п’яний? Я? Брехня! Я не п’яний, – я все бачу, як воно е. Я добре бачу Бiла – ось вiн тут, мiй старий друзяка Бiл! І я не бачу двох Бiлiв, а бачу тiльки одного. Бiл зроду й разу не був дволичний. Бiле, друзяко, коли я бачу тебе зараз у шлюбному ярмi, жаль стискае менi серце… – Вiн раптом замовк i обернувся до Мерi. – Не кипи, стара! Я знаю, що кажу. Мiй дiд був сенатор у своему штатi i мiг патякати вiд рання й
Страница 42
до смерку. Отже, можу i я! Бiле, коли я дивлюся на тебе, жаль стискае менi серце, – кажу тобi, жаль стискае менi серце… – Вiн задиркувато глянув на Мерi. – Я заздрю тобi, дивлячись на твое щастя… Вiр менi, – ти розумна голова, нехай iм абищо, тим жiнкам! Ти добряче почав. Так i прав далi. Женися з усiма, ощаслив хоч усiх! Почаркуймося, Бiле! Ти могiканин iз скальпом при боцi. І ти взяв собi у вiгвам гарну iндiяночку – слово честi! П’ю до вас, – п’ю за вас обох та за ваших майбутнiх горлопанiв! Хан вам добре ведеться!Вiн одним замахом вихилив склянку, важко плюхнув на стiльця i влiпив очi в молодих, не помiчаючи слiз, що повiльно котилися йому по щоках. Мерi заспокiйливо погладила його руку, i вiн i зовсiм розкис.
– Боже мiй, чом же менi не поплакати? – хлипав вiн. – Я втрачаю свого наймилiшого друга! Свiт зiйду, а не знайду кращого… нiколи… А яких штук ми з ним, бува, витiвали!.. Тепер – каюк! Як гляну оце на вас, Сексон, як ви сидите з ним поруч i тримаетесь за руки, то аж зненавидiти вас ладен. Зненависть…
– Цитьте, Берте! – лагiдно всмiхнулася та. – Краще гляньте на ту, чию руку ви самi тримаете.
– Та в нього просто очi на мокрому мiсцi, – гостро промовила Мерi, хоч ii вiльна рука нiжно спустилася йому на голову й почала перебирати волосся. – Заспокойся, Берте. Все гаразд! А тепер пiсля твоеi чудовоi промови послухаймо, що нам скаже Бiл.
– Шквар, Бiле, – скрикнув Берт. – Тепер твоя черга!
– Я не красномовець, – знiяковiло пробубонiв Бiллi. – Що я маю сказати, Сексон? Нащо iм казати, якi ми з тобою щасливi… Вони й самi це знають.
– Скажи iм, що ми будемо щасливi завжди, – вiдказала вона. – І подякуй iм за всi iхнi щирi побажання та скажи, що ми iм зичимо того самого. Іще скажи, що ми й надалi будемо триматися гурту всi четверо, як i ранiше. І що ми запрошуемо iх наступноi недiлi на обiд до нас, Пайн-стрiт, п’ятсот сiм. А ти, Мерi, якщо схочеш приiхати в суботу ввечерi, то зможеш переночувати в нас у вiльнiй спальнi.
– Ти iм сама сказала краще за мене, – сплеснув у долонi Бiллi. – Ти це гарно сказала, i я не знаю, що й додати. Але стривай, я й вiд себе утну!
Вiн пiдвiвся, поклавши руку на склянку. Його синi очi з-пiд темних брiв i з-за темних вiй здавалися ще глибшi й синiшi, i це ще бiльше вiдтiнювало ясний колiр його волосся та бiлоi шкiри. Свiжi щоки йому пашiли, але не вiд вина (вiн щойно налив тiльки другу склянку), а вiд здоров’я й щастя. Глянувши на нього, Сексон гордо закинула голову: о, який гарний, як добре вбраний, який дужий, який чепурний ii чоловiк-хлопчик! Яка ж ваблива жiнка мусить бути вона сама, коли завоювала серце такого надзвичайного коханця!
– Отже, Берте й Мерi, ви прийшли до Сексон i до мене на нашу весiльну вечерю. Ми взяли до серця всi вашi добрi побажання, бажаемо й вам того ж самого, i, кажучи так, маемо на оцi багато бiльше, нiж ви гадаете. Ми з Сексон хочемо вiддячити вам такою самою монетою. Ми чекаемо на той день, коли помiняемося мiсцями за столом – i ми сидiтимемо, як гостi на вашiй весiльнiй вечерi. А тодi, якщо ви коли завiтаете до нас на святковий обiд, то зможете вдвох заночувати у нашiй вiльнiй спальнi. Чи не про це я дбав, купуючи для неi меблi, га?
– Я нiколи не сподiвалася такого вiд вас, Бiллi! – скрикнула Мерi. – Ви таке самiсiньке вайло, як i Берт. А втiм…
Очi iй раптом сповнилися слiзьми, голос затремтiв i урвався. Вона крiзь сльози всмiхнулася до молодих, потiм глянула на Берта, а той обняв ii й посадовив собi на колiна.
Залишивши ресторан, вони всi вчотирьох дiйшли до рогу Восьмоi та Бродвею, де зупинявся трамвай. Берт i Бiллi знiяковiло мовчали пiд впливом якоiсь очужiлостi, що несподiвано постала мiж ними. Але Мерi нiжно-стурбовано обняла Сексон.
– Все буде гаразд, голубонько, – шепотiла Мерi. – Не лякайся. Все буде гаразд. Подумай про всiх iнших жiнок на свiтi.
Кондуктор дав дзвiнок, i обидвi пари розсталися, похапцем вигукуючи всiлякi побажання.
– Ох ти ж, Могiканине! – гукнув Берт навздогiн, коли трамвай рушив з мiсця. – Прощавайте, панi Могiканко!
– Не забудь, що я тобi казала, – долетiв до Сексон голос Мерi.
Трамвай зупинився на розi Сьомоi та Пайн-стрiт. Тут була кiнцева зупинка. До iхнього котеджу було недалеко – не бiльше як зо два квартали. Коло вхiдних дверей Бiллi витяг ключа з кишенi.
– Чи ж не дивно? – мовив вiн, повертаючи ключ у дверях. – Ти та я. Тiльки ти та я, i бiльш нiкого.
Поки вiн засвiчував лампу у вiтальнi, Сексон скидала капелюшка. По тому вiн зайшов до спальнi i засвiтив лампу й там, тодi повернувся i став на порозi. Сексон, яка знiяковiло ще й досi крутила в руках шпильку вiд капелюшка, крадькома зиркнула на нього. Вiн простяг до неi руки.
– Ну, – сказав вiн.
Вона пiдiйшла до Бiллi, i, пригорнувши ii, вiн вiдчув, як вона вся тремтить у його обiймах.
Книга друга
Роздiл І
Увечерi другого дня по весiллi Сексон зустрiла Бiллi на порозi. Вони поцiлувалися i, взявшись за руки, пройшли через вiтальню на кухню. Бiллi вдоволено втягнув носом повiтря
Страница 43
– Диви, як у нас чудово пахне, Сексон! Не тiльки кавою, а й ще чимось. Уся господа пахне… Ну, пахне чимсь добрим, та й годi.
Поки Бiллi мився пiд краном, Сексон поставила на плиту сковороду. Вiн обтер руки й мовчки почав стежити за ii рухами, але коли вона кинула битка на суху сковороду, схвально озвався:
– Де це ти навчилася смажити битки без масла? Це найкращий спосiб, тiльки шкода, що дуже мало жiнок його знають.
Сексон зняла покришку з другоi сковороди i кухонним ножем почала мiшати в нiй якусь запахущу страву. Бiллi пiдiйшов до дружини ззаду, обняв так, що його руки зiйшлися в неi на грудях i притулився щокою до ii щоки, схиливши голову Сексон на плече.
– М-м-м-м!.. Смажена картопля з цибулькою, як звичайно готувала в нас мати. Що е кращого на свiтi? Ой, як же пахне, як пахне! М-м-м!..
Вiн випустив дружину на мить з обiймiв i потерся щокою об ii щоку. Потiм його рука знову мiцно стиснула Сексон. Вона вiдчувала його теплi губи в себе на волоссi й чула, з якою насолодою вiн вдихае iх запах.
– М-м-м-м-м!.. Як же ти сама чудово пахнеш! Я ранiше не розумiв, що то таке «солодка дiвчина», а ось тепер знаю: ти найсолодша на свiтi жiночка!
Бiллi тiшився без краю. Пiшовши до спальнi, вiн зачесався, тодi повернувся, сiв до невеличкого столу й узяв у руки виделку з ножем.
– Жити подружжям багато краще, нiж про це плеще язиком бiльшiсть одружених! Бiгме, Сексон, ми iм покажемо. Можемо дати iм добру фору, i все-таки виграти. Одне лише менi не подобаеться.
Побачивши в очах у неi переляк, вiн засмiявся:
– Те, що ми побралися так пiзно. Здумай лишень, – я втратив стiльки днiв!
Очi Сексон засяяли вдячнiстю й щастям, i подумки вона поклялася все зробити, щоб нiщо й нiколи не затьмарило iхнього подружнього життя.
Пiсля вечерi Сексон прибрала стiл i почала мити посуд у зливальницi. Але коли Бiллi намiрився витирати тарiлки, вона схопила його за поли пiджака й силомiць посадовила на стiлець.
– Сиди й не рипайсь, вiдпочинь трохи. Слухайся, що я кажу! Отак, закури цигарку – нi, нi, на мене не дивись! Ось тобi ранкова газета. Тiльки читай ii швидше, а то я попораюся з моiм посудом ранiш, нiж ти почнеш читати.
Вiн читав, пускаючи дим iз цигарки, а вона тим часом поглядала на нього i думала, що якби ще пару пантофлiв, то родинний затишок був би повний.
Не минуло й кiлькох хвилин, як Бiллi вiдклав набiк газету, важко зiтхнувши.
– Даремне! – сказав вiн. – Не можу читати.
– Що сталося? – всмiхнулася вона. – Очi болять?
– Та де там!.. Немов туман iх повивае… Ось я подивлюся на тебе, i воно минеться.
– Ну, то я в одну мить скiнчу, мiй хлопчику.
Пополоскавши кухонного рушника та вичистивши зливальницю, Сексон скинула фартуха, пiдiйшла до Бiла й поцiлувала спершу в одне око, а потiм у друге.
– Ну, як? Одужали?
– Начебто трохи краще.
Вона поцiлувала ще раз.
– А тепер?
– Таки краще.
– А тепер?
– Майже добре.
Але сказавши це, вiн знову скривився i заявив, що праве око ще й досi йому рiже.
Лiкуючи те око, Сексон нараз скрикнула, наче з болю. Бiллi сполохнувся.
– Що сталося? Тобi щось болить?
– Очi… Пече, мов ножем!
Тепер уже Бiллi став за лiкаря, а Сексон за пацiентку. Коли процес лiкування закiнчився, вона повела його до вiтальнi; там вони разом угнiздилися у великому крiслi бiля вiдкритого вiкна. То була найкоштовнiша рiч у хатi. За крiсло заплачено сiм з половиною доларiв, i Сексон до самого вечора вiдчувала докори сумлiння, хоч крiсло було таке вигiдне та м’яке, що годi й мрiяти.
Солонуватий вiтер, пiсля денноi спеки такий благословенний для всiх приморських мiст, дихнув на них вечiрньою прохолодою. До них долiтали свист паротягiв, чахкання примiських потягiв iз Сьомоi вулицi, якi сповiльнювали швидкiсть межи молом i Захiдно-Оклендським вокзалом; долинав гомiн дiтей, що бавилися лiтнiми вечорами на вулицi, а зi схiдцiв сусiднього ганку чулося цокотiння говорливих господинь.
– Ну, хто б повiрив! – тихо промовив Бiллi. – Коли згадаю свою мебльовану шестидоларову кiмнату, просто жаль бере!.. І нащо я змарнував стiльки часу? Мене потiшае тiльки те, що якби я ранiше був виiхав звiдти, то не здобув би тебе. Адже ж я ще кiлька тижнiв тому й гадки не мав про твое iснування.
Вiн провiв пальцями по ii голiй руцi i аж пiд рукав.
– Твоя шкiра така свiжа-свiжа, – сказав вiн. – Не холодна, а саме свiжа. Так приемно торкатися до неi рукою.
– Незабаром ти назвеш мене своiм холодильником, – засмiялася вона.
– І голос твiй свiжий – вiн дихае прохолодою, – провадив вiн. – Коли ти говориш, у мене таке вiдчуття, немов твоя рука торкаеться мого чола. Дуже дивне вiдчуття! Не знаю, як його пояснити. Твiй голос проймае мене всього з голови до нiг, – такий вiн свiжий i чистий. Вiн зовсiм як вечiрнiй вiтерець… Вiн схожий на морський бриз, що зриваеться часом пiсля пекучого паркого дня. А коли ти говориш тихо, вiн бринить так м’яко й солодко, як вiолончель в оркестрi театру Макдане. Нiколи вiн не рiже, не шарпае вуха, не лящить, як у багатьох жiно
Страница 44
. Коли вони злостяться або збудженi, то верещать, мов несамовитi, нагадуючи менi заграну платiвку. А твiй голос проймае мене так, що я ввесь починаю тремтiти, наче вiд прохолоди. Це така розкiш! Мабуть, такi голоси у небесних янголiв, якщо вони тiльки живуть на небi.Сексон була така безмежно щаслива, що не мала слiв, а тiльки голубила волосся Бiллi й притискалася до нього ближче. Минуло кiлька хвилин; тодi вiн почав iзнову.
– Знаеш, що ти менi нагадуеш? Чи бачила ти коли чистокровну кобилу, – знаеш, бувають такi нервовi, гарячi кобили? На сонцi шерсть iхня вилискуе, як шовк, а шкiра така нiжна, що найлегший дотик батога залишае на нiй слiд. Є такi кобили: наймiцнiшому коневi не мiрятися з ними силою, а проте як легко вони можуть порвати собi сухожилки або на смерть застудитися, переночувавши бодай одну нiч без попони! Нема нiчого кращого за таку тварину. Якi ж бо вони стрункi, сильнi, шляхетнi! Доглядати iх треба дуже дбайливо, – шанувати як шкляний посуд. Знаеш, ти нагадуеш менi отаку конячку. Я мушу подбати, щоб коло тебе все було як слiд. Ти так вiдрiзняешся вiд iнших жiнок, як расова кобила вiд биндюжних шкап. Ти чистокровка. Ти й струнка, i запальна, а що вже статурна… Знаеш, у тебе чудова постать, а стан який!.. Вiзьмiм хоча б Анету Келерман. Та можеш iй навiть фори дати, i однак вона за тобою не потягне. Вона австралiйка, а ти американка – тiльки фiгура твоя не американська. Ти зовсiм не така, ну, зовсiм iнакша – я тiльки не вмiю цього пояснити… Інших жiнок збудовано не так, як тебе. Ти наче не з нашоi краiни. Чисто, як француженка. Постава в тебе цiлком французька, i навiть хода. Чи сiдаеш, чи пiдводишся, чи нiчого не робиш – усе в тебе виходить iнакше, нiж у наших жiнок.
Конец ознакомительного фрагмента.
