Читать онлайн “Морський вовк” «Джек Лондон»

  • 02.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

Морський вовк
Джек Лондон


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Джек Лондон (1876—1916) – це письменник, з iм’ям якого вiдразу виникають думки про вовкiв, золоту лихоманку, море й кораблi. Ранiше видавництво «Фолiо» випустило друком збiрку «Бiлий Зуб», романи «Серця трьох», «Мартiн Іден», «Дочка снiгiв» i «Мiсячна долина».

Не став винятком i роман «Морський вовк» – вiд снiгових рiвнин Аляски й пригод на Юконi Джек Лондон перемiщуе своiх героiв у бурхливий океан. Це оповiдь про те, як одна «подорож» може докорiнно змiнити долю, про сильних духом i тiлом, про морськi пригоди, вiдвагу й романтику. Хоча з романтикою не все так однозначно.

Головний герой – лiтературний критик Гамфрi Ван-Вейден пiсля корабельноi аварii потрапляе на шхуну iз похмурою назвою «Привид». Радiти порятунку довелося недовго: капiтан судна Вовк Ларсен виявився справжнiм деспотом. Усi, хто потрапляе на його шхуну, довiчно стають його рабами. Ларсен полонить усiх нiбито для роботи на себе та подальшоi наживи внаслiдок полювання на морських котикiв, але насправдi йому подобаеться тримати всiх у страху, знущатися й демонструвати свою силу. Багато хто намагався зупинити капiтана, але марно. Вiдчай i страх невидимим туманом оповили злощасну шхуну. Здаеться, i Гамфрi уготована незавидна доля…

Основний лейтмотив роману – це своерiдна фiлософiя Вовка Ларсена, яку вiн сповiдуе. Тож чи спiткае вiн нову фiлософiю життя, чи так i залишиться невблаганним i безжальним звiром, для якого свое життя – велика цiннiсть, а чужi не вартi й копiйчини.





Джек Лондон

Морський Вовк





Роздiл I


Я не знаю, з чого почати. Інодi жартома я думаю, що в усьому винний Чарлi Ферасет. У нього була дача в Мiл-Велi, пiд горою Томалпайс. Жив вiн там тiльки взимку, коли приiздив туди вiдпочити й почитати на дозвiллi Нiцше та Шопенгауера. Коли наставало лiто, вiн знову повертався до мiста, щоб працювати не покладаючи рук у духотi й пилюцi. Я мав звичку вiдвiдувати його щосуботи пiсля полудня й залишатися в нього до понедiлка. Коли б у мене не було цiеi звички, я б не опинився того пам’ятного сiчневого понедiлка в бухтi Сан-Франциско.

Не можна сказати, що судно, на якому я плив, було ненадiйне: «Мартiнес» робив тiльки четвертий чи п’ятий рейс на переправi мiж Саусалiто та Сан-Франциско. Рiч не в цьому. Небезпека крилася в густому туманi, що навис над бухтою, хоч мене, людину суходолу, вiн мало лякав. Справдi, я пригадую, як спокiйно я вмостився на палубi, просто пiд стерновою рубкою, i таемничiсть сiрого туману опанувала мою уяву. Вiяв свiжий бриз, i я довгенько був самотнiй серед вогкоi пiвтемряви, – хоч i не зовсiм, правда, бо неясно вiдчував присутнiсть стерничого чи ще когось, чи не капiтана, у склянiй будцi в мене над головою. Пригадую, я сидiв i розважав про вигоди розподiлу працi: менi не потрiбно вивчати тумани, вiтри, припливи та вiдпливи i взагалi мореплавство, аби вiдвiдати свого приятеля, що живе по той бiк затоки. Як це добре, думав я, що люди мусять спецiалiзуватися. Штурман i капiтан знаються на своiм дiлi, й знання iхнi служать багатьом тисячам людей, що так само, як i я, не знають нi моря, нi мореплавства. З iншого боку, замiсть витрачати енергiю на вивчення багатьох предметiв, я мав можливiсть зосередити ii на вивченнi того, чим я цiкавлюся, наприклад: яке мiсце посiдае Едгар По в американськiй лiтературi. Мiж iншим, так називалася моя стаття у свiжому числi журналу «Атлантика». Пiднявшись на корабель i проходячи по салону, я задоволено вiдзначив, що один огрядний добродiй читае «Атлантику» якраз на сторiнцi, де надруковано мою статтю. Знову ж таки, це тiльки завдяки розподiловi працi та спецiальним знанням штурмана й капiтана цей огрядний добродiй мав змогу читати мою спецiальну статтю про Едгара По, доки його перевозили з Саусалiто до Сан-Франциско.

Якийсь червонолиций чоловiк грюкнув дверима салону й загупав ногами по палубi, урвавши моi думки. Я саме обмiрковував тему своеi новоi статтi, яку я хотiв назвати «Необхiднiсть свободи. В оборонi митця». Червонолиций чоловiк зиркнув у бiк стерновоi рубки й повiв очима навколо, вдивляючись у туман. Потiм прошкандибав по палубi туди й назад (вiн, либонь, був на протезах) i зупинився бiля мене, широко розставивши ноги. На його обличчi сяяла усмiшка. Я не помилився, подумавши, що ця людина все свое життя прожила в морi.

– Вiд такоi гидкоi погоди люди передчасно сивiють, – сказав вiн, ледь кивнувши головою в бiк стерновоi рубки.

– А менi здаеться, тут нема нiчого складного, – вiдповiв я. – Це просто, як двiчi по два – чотири. Компас показуе напрямок, а вiддаль i швидкiсть вiдомi. Я сказав би, що це звичайнiсiнька арифметика, та й годi.

– Нiчого складного! – перекривив мене чоловiк. – Просто, як двiчi по два – чотири! Звичайнiсiнька арифметика!

Тут вiн якось пiдтягся, вiдкинувся назад i змiряв мене поглядом.

– А що ви знаете про вiдплив, що рветься тут крiзь Золотi Ворота? – запитав або, радше, гримнув вiн. – Або швидкiсть течii? А як вiдносить, га? Ось прислухайтеся.

Страница 2

уете? Це дзвонить буй. Ми йдемо просто на нього. О, бачте, мiняють курс.

З туману долинув сумний дзвiн. Я помiтив, як стерничий хапливо закрутив штурвалом. Щойно бемкання дзвона чулося спереду, а тепер воно долинало вже збоку. Раптом хрипко заревiв наш свисток, час вiд часу чути було й iншi свистки, що долiтали крiзь туман з усiх бокiв.

– Якийсь пароплав, – сказав червонолиций, показуючи праворуч, звiдки було чутно свистки. – А там що? Чуете? Сурмлять у рiжок. Певно, якась шаланда. Гей, ви там, на шаландi, не ловiть гав! Так я й знав! Тепер хай попокрутяться!

Невидимий пароплав раз у раз подавав сигнали, i вони переплiталися з тривожними звуками рiжка.

– А тепер вони перемовляються, намагаючись розминутися, – вiв далi червонолиций, як свистки раптом затихли.

Його обличчя сяяло й очi блищали вiд захоплення, коли вiн перекладав мову рiжкiв та сирен на звичайнi слова.

– Ото сирена пароплава, що йде десь там лiворуч. А чуете цей – у нього нiби жаба застрягла в горлянцi. Здаеться, це парова шхуна, вона повзе назустрiч вiдпливу.

Враз ми почули пронизливий рiзкий свист просто попереду i дуже близько вiд нас. На «Мартiнесi» вдарили в гонг. Колеса нашого судна спинились, iхне ритмiчне ляпання по водi завмерло, потiм вони знову залопотiли. Пронизливий рiзкий свист, подiбний до сюрчання цвiркуна серед реву великих звiрiв, почувся крiзь туман уже збоку, а скоро й зовсiм затих. Я глянув на свого супутника за поясненням.

– Храбруватий катерець, – сказав вiн. – Я мало вже не хтiв, щоб його, чортяку, потопили! Вiд таких бувае велике лихо. А яка з них користь? Сяде в такий катерець якийсь шибеник i преться, наче дiдько в пекло, дме у свою свиставку, переганяе iнших та гука всьому свiтовi, мовляв, це я йду, я не можу сам поберегтися, то тiкайте з дороги! Бо, бачте, вiн iде! Хiба йому втямки, що таке проста ввiчливiсть!

Мене тiшив його нез’ясовний гнiв, i доки вiн, обурений, ходив туди й сюди, я знову поринув у поезiю туману. Справдi, якоюсь поезiею вiяло вiд цiеi мли, що не було iй кiнця, анi краю. Вона таемниче нависла над землею, що невтомно кружляе в просторi. А люди, – цi свiтлячки й iскринки, одержимi жадобою дiяльностi, – мчать на своiх конях iз крицi й дерева крiзь саме серце таемницi, наослiп пробиваючись крiзь Невiдоме, та вигукують смiливi слова, аби заглушити внутрiшнiй голос страху i непевностi.

Голос мого сусiди повернув мене до дiйсностi. Менi стало смiшно: адже я у своему життi теж борсаюсь наослiп, думаючи, що з розплющеними очима лечу крiзь таемницю…

– Еге! Хтось iде назустрiч, – сказав вiн. – Чуете? Та що як швидко. І просто на нас! Певно, нас iще не почув. Вiтер-бо супротивний.

Мiцний бриз вiяв нам в обличчя. Я виразно почув свисток трохи попереду й десь збоку.

– Пасажирський? – спитав я.

Вiн кивнув головою.

– А який же ще так летiтиме? – i засмiявся. – Нашi, певно, захвилювалися.

Я глянув угору. Капiтан вистромив голову й плечi з рубки й пильно вдивлявся в туман, нiби намагаючись напруженням волi пронизати iмлу. Обличчя його було занепокоене, як i обличчя мого сусiди, що, пiдступивши до поручнiв, утупив очi в бiк невидимоi небезпеки.

Усе сталося неймовiрно швидко. Туман розiйшовся, наче клином розколений, i перед нами з’явилася прова якогось пароплава з пасмами iмли пообiч, немовби то були водоростi на пащецi в Левiафана. Я побачив стернову рубку й сивобородого чоловiка, що висунувся з неi по лiктi. Вiн був у синiй унiформi i, як я можу пригадати, цiлком спокiйний. За таких обставин спокiй – то було жахливо. Цей чоловiк, здавалося, слухняно виконував волю невблаганноi Долi й незворушно чекав на удар. Вiн нахилився, спокiйно й розважливо повiв очима, наче точно визначав мiсце, куди припаде удар, i не звернув нiякоi уваги на те, що наш стерничий, побiлiвши з лютi, закричав: «Що ви наробили?!»

Пригадуючи все це тепер, я переконуюся, що вiдповiдь, власне, була зайва.

– За щось чiпляйтеся, й добре, – сказав менi червонолиций.

Вiн ураз охолонув i також нiби перейнявся неприродним спокоем.

– Ви слухайте, як кричатимуть жiнки! – сказав вiн якось сердито, наче йому було не первина зазнавати таких пригод.

Судна зiткнулися ранiше, нiж я встиг послухатися його поради. Нас, мабуть, ударило посерединi. Я нiчого не бачив, чуже судно зникло з очей. «Мартiнес» накренився, затрiщала обшивка. Мене кинуло лежма на мокру палубу, i я ще й не пiдхопився, як почув жiночий крик. То був жахливий крик, що холодив душу. Менi стало страшно. Я пригадав, що в салонi багато рятувальних поясiв, i кинувся туди, але натовп знавiснiлих пасажирiв у дверях вiдкинув мене геть назад. Що трапилося далi, за наступних кiлька хвилин, я нiяк не можу пригадати, але добре пам’ятаю, що скидав рятувальнi пояси з полицi над головами, а червонолиций чоловiк одразу ж почав надягати iх на жiнок, якi билися в iстерицi. Моя пам’ять так виразно i яскраво вiдбила цю подiю, що я бачу ii, наче на малюнку. Ось, коли хочете, цей малюнок. Я можу його вiдтворити навiть i зараз.

Нерiвнi краi проломин

Страница 3

в стiнi салону, крiзь яку вриваються сiрi клубки туману; порожнi лави, розкиданi речi – клунки, саквояжi, парасольки та пледи, – все покинуте пiд час втечi; огрядний добродiй, що читав мою статтю, надяг рятувальний пояс i, ще з журналом у руцi, якось нудно й увередливо питае мене, чи е яка небезпека; червонолиций чоловiк, що мужньо тупцюе на своiх протезах i надягае рятувальнi пояси всiм, хто до нього пiдходить; i, нарештi, дикий лемент жiнок.

Моi нерви не витримували того жiночого лементу. На мого червонолицього сусiду цей галас, певне, також впливав, бо перед очима менi постае ще одна картина, якоi нiколи я не забуду. Огрядний добродiй, заховавши журнал у кишеню пальта, цiкаво озираеться навколо. Безпорадний натовп жiнок з блiдими перекривленими обличчями, з роззявленими ротами лементуе, наче хор пропащих душ; мiй сусiда, аж посинiлий вiд лютi, руки пiднявши догори, в позi громовержця, кричить:

– Цитьте! Заткнiть пельки!

Я пригадую, що вiд того видовища я зненацька зареготав, але за хвилину сам уже був мало не в iстерицi. Бо це ж були жiнки мого кола, вони нагадували менi мою матiр i сестер, вони боялися смертi, вони не хотiли вмирати. Я пригадую, що iхнiй лемент скидався на верещання свиней пiд рiзниковим ножем. Мене дуже вразила яскравiсть аналогii. Цi жiнки, здатнi до найвищих перечувань, до найнiжнiших почуттiв, стояли, роззявивши роти, й лементували. Вони хотiли жити, але, безпораднi, як щури в пастцi, тiльки зчиняли лемент.

З жаху я кинувся на палубу. Менi стало зле, замлоiло пiд грудьми, i я сiв на лавку. Невиразно, нiби в туманi, бачив я матросiв, що метушились по палубi, чув, як вони кричали, силкуючись поспускати шлюпки. Все було точнiсiнько, як це пишуть у книжках. Заiдало талi. Все було несправне. Одну шлюпку спустили, не позабивавши чопiв; коли жiнки й дiти посiдали в неi, ii залило водою i вона перекинулася. Другу шлюпку спустили тiльки одним кiнцем, другим вона зависла на талях, ii покинули. Чужого пароплава, що спричинивсь до такого лиха, не було видно й слiду, хоч я чув, як матроси казали, що, безперечно, з того пароплава пошлють шлюпки допомогти нам.

Я зiйшов на нижню палубу. «Мартiнес» швидко тонув, вода була дуже близько. Багато пасажирiв стрибало у воду. Тi, котрi борсались у водi, кричали, щоб iх пiдняли назад на пароплав. Але нiхто не звертав на них уваги. Зчинився крик, що ми тонемо. Мене теж пойняла загальна панiка, i разом з iншими я й собi скочив за борт. Як я опинився у водi, не пам’ятаю, але враз я зрозумiв, чому тi з води так домагалися, щоб iх забрали знов на судно. Вода була холодна, жах яка холодна. Поринувши, я вiдчув такий гострий бiль, наче мене вогнем опекло. Холод брав аж до кiсток, немов ти потрапив у крижанi обiйми смертi. Вiд болю я розтулив рота й наковтавсь води перше, нiж рятувальний пояс винiс мене на поверхню. В ротi було дуже солоно, щось iдке пекло горлянку й легенi.

Та найбiльше дошкуляв менi холод. Я вiдчував, що коли й витримаю, то тiльки кiлька хвилин. Навкруг мене борсались у водi люди. Я чув, як вони гукали одне до одного. Чув я також плескiт весел. Певно, чуже судно спустило своi шлюпки. Минала хвилина по хвилинi, i мене дивувало, що я ще живий. Нiг я зовсiм не вiдчував. Крижаний холод проймав наскрiзь i хапав за серце. Невисокi хвилi з пiнявими хребтами раз у раз перекочувалися через мене: вони заливали менi рота, i я захлинався.

Щодалi галас ставав усе невиразнiший; я ще почув останнi розпачливi крики здалека, i зрозумiв, що «Мартiнес» пiшов на дно. Пiзнiше – скiльки минуло часу, не знаю, – я прийшов до пам’ятi й здригнувся з жаху. Я був самотнiй. Не чути було нi зойкiв, нi крикiв, тiльки хвилi глухо плескотiли в туманi. Страх у натовпi, де подiляеш спiльну долю, не такий жахливий, як страх на самотi, а саме такий страх пойняв мене тепер. Куди несе мене? Червонолиций чоловiк казав, що вiдплив iде через Золотi Ворота. Тодi мене несе до моря. А рятувальний пояс, що мене пiдтримуе? Чи не може вiн щохвилини розпастися? Я чув, що цi пояси роблять iз картону й ситнягу i вони швидко намокають. Плавати я не вмiв. І я був один, мене несло серед безкрайого обширу сiроi первiсноi стихii. Мушу сказати, що мене охопило якесь божевiлля, я голосно залементував, так само, як лементували жiнки, i почав бити по водi задубiлими руками.

Не знаю, як довго це тривало, бо потiм я втратив притомнiсть, наче запав у неспокiйний, тривожний сон. Коли я прокинувся, менi здалося, що минули вiки. Я побачив майже над собою прову судна, що виринуло з туману, i трое трикутних вiтрил. Вони перекривали одне одне, i вiтер надимав iх. Там, де прова корабля розтинала хвилi, клекотiла й пiнилася вода; менi видалося, що я саме йому на дорозi. Я спробував закричати, але менi забракло сили. Корабель поминав мене, його прова опустилась на якусь мить, трохи не зачепивши мене, хвилi перекотилися через мою голову. Тодi попри мене пройшов довгий чорний борт судна. Вiн був так близько, що я мiг би торкнутися його руками. Я силкувався до нього дотягтись, я ладен був нiгтями

Страница 4

вчепитися за дерево, але руки моi були задубiлi й безживнi. Я ще раз спробував закричати, та марно.

Ось i корма пропливла, западаючи за хвилю. Раптом я вгледiв чоловiка за штурвалом; а поруч – iще одного, що спокiйно курив сигару. Я бачив дим вiд його сигари, бачив, як поволi обернув вiн голову i як його погляд ковзнув по водi в мiй бiк. Це був байдужий, випадковий погляд – як ото в людини, котрiй нема чого робити, а рухатися все одно треба, бо ж вона жива.

Але вiд цього погляду залежали мое життя чи смерть. Я бачив, як судно вже поглинае туман. Я бачив спину чоловiка, що стояв за штурвалом, i другого, що повiльно, дуже повiльно повертав голову: його погляд ковзнув по водi до мене. То був погляд людини, що впала в задуму. Чоловiк дивився i, певне, нiчого не бачив, бо думки його були десь далеко, i я злякався, що вiн може мене не помiтити, навiть i глянувши сюди. Але ось його погляд упав на мене, просто менi в очi. Вiн таки побачив мене, бо скочив до штурвала, вiдiпхнув того другого чоловiка i швидко почав крутити колесо, водночас кидаючи якусь команду. Судно видимо звертало вбiк, воно майже вiдразу зникло з очей серед туману.

Я вiдчував, що втрачаю свiдомiсть, i намагався боротися, скiльки сили стане, проти темряви й непритомностi, якi насувалися на мене. Трохи згодом я почув плескiт весел, усе ближче й ближче, а тодi людський голос. І ось уже зовсiм близько хтось роздратовано гукнув:

– Якого бiса не озиваешся?

«Це менi кричать», – подумав я, але тут в очах менi потемнiло, i я провалився в темряву.




Роздiл II


Менi здалося, що я гойдаюсь у якомусь могутньому космiчному ритмi. Повз мене пливли, спалахуючи, блискучi цяточки, розсiянi навколо. Я гадав, що то зiрки та вогнянi комети заповнюють простiр мiж сонцями, де я лечу. Щоразу, як я у своему гойданнi злiтав аж геть угору й мене знову мало кинути в протилежний бiк, я чув, як ударяе й гримотить якийсь велетенський гонг. Протягом незмiрно довгого часу пiд тихий шепiт вiкiв я втiшався своiм нестримним летом.

Та ось змiна зайшла в моему снi, – бо це, мiркував я, лишень сон. Розмахи мого гойдання все коротшали. Мене кидало з одного краю в другий дражливо швидко. Менi аж дух забивало, так шалено жбурляло мене по небу. Гонг бряжчав усе частiше й грiзнiше. Щоразу я чекав його в невимовному жасi. Ось менi здалося, що мене тягнуть по шорсткому пiску, бiлому й гарячому вiд сонця. Це завдавало менi нестерпного болю – неначе шкiра моя пеклася на вогнi. Гонг гримотiв i дзвенiв. Блискучi цяточки спалахували й линули повз мене безкраiм потоком, нiби цiла зоряна система зiрвалася в порожнечу. Я вiдкрив рота, хапаючи повiтря, i розплющив очi. Двое людей навколiшках поралися бiля мене. Могутнiй ритм був не що iнше, як гойдання корабля на хвилях. Страшний гонг – сковорода, що висiла на стiнi. Вона грюкала й брязкала щоразу, коли судно пiдкидало на хвилi. Розпечений пiсок – то просто шорсткi руки людини, що терла менi голi груди. Я скорчився вiд болю. Пiднявши голову, я побачив, що груди в мене червонi й подряпанi, шкiра аж пашить, i подекуди на нiй виступила кров.

– Досить, Йонсоне, – сказав один iз чоловiкiв. – Хiба ти не бачиш, що трохи не здер iз добродiя шкiру!

Той, що його названо Йонсоном, – чоловiк виразно скандинавського типу, – покинув мене терти й незграбно пiдвiвся на ноги. Перший, що ото заговорив, був, безперечно, лондонський кокнi. Вiн мав правильнi, майже жiночi риси обличчя. Глянувши на нього, можна було б запевно сказати, що ця людина з материним молоком всмоктала передзвiн лондонських церков. Заяложений полотняний ковпак на головi, брудний мiшок замiсть фартуха свiдчили, що це кок того бруднющого камбуза, де я опинився.

– Як себе почуваете, сер? – запитав вiн з улесливою усмiшкою, властивою людям, що вiд поколiння до поколiння звикли одержувати «на чай».

Замiсть вiдповiдi я насилу-насилу пiдвiвся i сiв, а Йонсон допомiг менi й на ноги стати. Брязкiт сковороди страшенно дратував мене. Я не мiг дати ладу своiм думкам. Схопившись за дерев’яне поруччя – воно було таке масне, що я аж зуби зцiпив з огиди, – i тримаючись за нього, я через гарячу плиту дотягся до осоружноi посудини, схопив ii i жбурнув у ящик з вугiллям.

Моя нервовiсть насмiшила кока. Вiн тицьнув менi в руки гарячий кухоль i сказав:

– Ось випийте, вам зразу полегшае.

Гидке то було пiйло, ота корабельна кава; але добре хоч тим, що гаряче. Ковтаючи питво, я глянув на своi подряпанi, закривавленi груди й звернувся до скандинавця:

– Дякую вам, мiстере Йонсоне, але чи не гадаете ви, що вашi зусилля були занадто енергiйнi?

З моiх рухiв вiн зрозумiв докiр краще, нiж зi слiв, бо пiдняв своi руки i показав долонi. Вони були геть усi в мозолях. Я провiв рукою по тих рогових наростах i ще раз мусив зцiдити зуби вiд неприемного вiдчуття.

– Мене звуть Джонсон, а не Йонсон, – сказав вiн поправною англiйською мовою, повiльно, з ледь помiтним акцентом.

У його блакитних очах свiтився лагiдний протест i воднораз несмiлива щирiсть i мужня сила, що вiдразу п

Страница 5

ихилили мене до нього.

– Дякую вам, мiстере Джонсоне, – поправивсь я й простяг йому руку.

Вiн завагався, вайлувато й нiяково переступив з ноги на ногу, а потiм незграбно схопив мою руку й щиро ii стиснув.

– Чи не можете ви менi дати щось сухе перевдягтися? – спитав я кока.

– Аякже, сер, – вiдповiв той жваво. – Зараз побiжу й подивлюся, коли ви тiльки не погребуете надягти мою одежину.

Вiн вискочив, чи радше вислизнув з камбуза хутко й спритно; але мене вразила не так його котяча звиннiсть, як улеслива запобiгливiсть. Справдi, як я згодом упевнився, ця влесливiсть i запобiгливiсть були чи не найголовнiшою рисою його вдачi.

– Де це я? – спитав я Джонсона, що видався менi, i цiлком слушно, за одного з матросiв, – Що це за судно й куди воно прямуе?

– Бiля Фаралонських островiв, пливемо курсом зюйд-вест, – вiдповiв вiн повiльно й розмiрно, наче намагався говорити якнайпоправнiше по-англiйському й задовольнити воднораз усi моi запитання. – Шхуна «Привид». Ідемо до берегiв Японii полювати на котикiв.

– А хто капiтан судна? Менi неодмiнно треба побачити його, я швидко перевдягнуся.

Джонсон завагався. Видно було, що вiн пiдшукуе слiв, якi могли б скласти вичерпну вiдповiдь.

– Капiтан судна – Вовк Ларсен, принаймнi так звемо його ми. Іншого ймення я нiколи не чув. Я радив би розмовляти з ним дуже обережно, сьогоднi вiн просто як скажений. Його помiчник…

Але вiн не докiнчив. Прибiг кок.

– Краще чеши вiдси, Йонсоне, – сказав вiн. – Може, тебе там шука старий на палубi, то ж гляди, щоб тобi не перепало сьогоднi вiд нього.

Джонсон покiрно повернувся до дверей, але з-за спини кока вiн iз прихильностi до мене навдивовижу поважно й значуще пiдморгнув менi: мовляв, не забудь, що я казав, розмовляй iз капiтаном обережно.

В руках у кока була якась зiм’ята, неприемна на вигляд одежина; вiд неi тхнуло кислим духом.

– Я зняв ii ще мокрою, сер, – охоче пояснив вiн. – Але доведеться вам ii поносити, доки я висушу ваш одяг бiля вогню.

Чiпляючись за дерев’яне поруччя i хитаючись у такт кораблевi, я з допомогою кока спромiгся влiзти в шорстку вовняну сорочку, мимоволi здригнувшися вiд ii кусючого дотику. Вiн осмiхнувся, завваживши, як я скорчився й скривився.

– Ви, певне, зроду не мали на собi такоi одежi, як оце, – тiло у вас нiжне, як у панночки; я ще нiколи не бачив такого. Кинувши оком на вас, я вiдразу вгадав, що ви джентельмен.

Вiд самого початку вiн викликав у мене огиду; коли вiн допомагав менi одягатися, я вiдчув цю огиду ще гострiше. Було щось вiдразливе в його доторку. Дивитись йому на руки було так гидко, що мое тiло аж здригалося бридливо. Ця вiдраза, та ще прикрий дух вiд каструль, що кипiли на плитi, гнали мене чимшвидше на свiже повiтря. Крiм того, треба було домовитися з капiтаном, щоб мене висадили на берег.

Вислухуючи потiк пробачень i пояснень, я натяг на себе верхню бавовняну сорочину з потертим комiром, майже зовсiм вилинялу, з плямами на грудях – чи не вiд кровi. Ноги я втиснув у пару дебелих черевикiв, а замiсть штанiв надяг свiтло-синiй злинялий комбiнезон; одна холоша в ньому була коротша за другу на цiлих десять дюймiв i виглядала так, наче чорт хотiв схопити душу кокнi, але схибив i схопив замiсть неi тiльки холошу.

– А кому я маю дякувати за цю ласку? – спитав я, коли вже цiлком одягся. На моiй головi був кашкет, зовсiм малий на мене, а поверх сорочки я напнув подерту, засмальцьовану бавовняну куртку; вона ледь прикривала мою спину, а рукава сягали тiльки трошки нижче лiктiв.

Кок самовдоволено випростався, на обличчя йому набiгла влесливо-ласкава усмiшка. Маючи певний досвiд, набутий на трансатлантичних пароплавах, я знав, як поводяться слуги пiд кiнець подорожi, i мiг заприсягтися, що вiн сподiваеться одержати датку. Але пiзнiш я познайомився з ним ближче i тепер можу сказати, що ця поза в нього була несвiдома. То була просто вроджена прислужливiсть.

– Магрiдж, сер, – лестиво вiдповiв вiн, i його жiнкувате обличчя розпливлося в солодкiй усмiшцi. – Томас Магрiдж, сер, до ваших послуг.

– Гаразд, Томасе, – сказав я. – Я не забуду вас, коли мiй одяг висохне.

Лагiдне свiтло залило йому лице, а очi заблищали, наче десь глибоко в його душi озвалися голоси предкiв, що спогадали про датки, якi перепадали iм на долю, коли вони жили на землi.

– Дякую вам, сер, – промовив вiн запобiгливо.

Передi мною вiдчинилися дверi, кок слизнув убiк, i я вийшов на палубу. Пробувши так довго у водi, я почувався ще погано. Подув вiтру трохи не звалив мене з нiг, я поточився по хиткiй палубi до рубки й ухопився за ii рiг, щоб не впасти. Шхуна кренилася з боку на бiк; ii то виносило на велику тихоокеанську хвилю, а то кидало вниз. Коли судно йшло курсом зюйд-вест, як це казав Джонсон, то вiтер, за моiм обрахунком, вiяв з пiвденного боку.

Туман зник, i замiсть нього на розхвильованiй водянiй поверхнi заграло сонце. Я обернувся в бiк сходу, де, як я гадав, мала бути Калiфорнiя, але не побачив нiчого, крiм смуги туману над водою – певно, того самого туману,

Страница 6

о спричинився до загибелi «Мартiнеса» i до мого теперiшнього становища. На пiвнiч, неподалiк вiд нас, виднiло громаддя голих скель, об якi билося море; на однiй з них я мiг навiть розрiзнити маяк. На пiвденний захiд вiд нас, майже на нашому шляху, невиразною пiрамiдою окреслювалися вiтрила якогось судна.

Оглянувши обрiй, я перевiв погляд на речi ближчi. Я подумав, що людина, врятована вiд загибелi, людина, що заглядала смертi в вiчi, заслуговуе на бiльшу увагу, нiж та, яку виявили менi на цьому кораблi. Опрiч матроса, котрий стояв за штурвалом i зацiкавлено глянув на мене через верх рубки, нiхто мене, либонь, i не запримiтив.

Здавалося, увагу всiх звернено на те, що робилося на шкафутi. Там, на лядi вiд люка, лежав горiлиць якийсь чоловiк, весь одягнений, тiльки сорочка розхристана, Груди йому густо заросли чорним, схожим на собачу вовну волоссям. Обличчя й шию закривала чорна шпакувата борода, що, мабуть, звичайно була цупка й кущиста, а тепер зробилася брудна, злиплася, i з неi стiкала вода. Очi були заплющенi, – певне, вiн був непритомний; рот широко роззявлений, i вiн важко дихав, нiби йому бракувало повiтря. Один матрос спокiйно, розмiрено, з виглядом людини, якiй воно не первина, закидав на мотузцi брезентове вiдерце за борт, витягав його обома руками i потiм, не поспiшаючи, виливав з нього воду на чоловiка, що лежав долi.

А той чоловiк, чий випадковий погляд урятував мене вiд загибелi, ходив туди й сюди понад люком, сердито кусаючи кiнчик своеi сигари. Вiн був, мабуть, п’ять футiв i десять дюймiв заввишки, а може, й десять з половиною; однак мене вразив не зрiст цього чоловiка, а його сила. Хоч вiн був кремезний, широкогрудий i широкоплечий, але огрядним я його не назвав би. В ньому була м’язиста, вузлувата сила, властива сухорлявим, жилавим людям; проте його, завдяки дебелiй статурi, ця сила робила схожим на горилу. Не в тому розумiннi, що вiн зовнi чим скидався на горилу, нi. Сила, про яку я кажу, то щось вiдмiнне вiд його зовнiшнього вигляду. Це та сила, що викликае в нас асоцiацiю з первiсними iстотами, з дикими тваринами, з тими, кого ми вважаемо за своiх далеких пращурiв, що жили на деревах; сила дика, люта, саморiдна, сама суть життя, невтримна рухливiсть – та первiсна матерiя, що з неi витворилися всi форми життя, коротше – та сила, яка примушуе звиватись тiло змii з вiдтятою головою i яка прихована в безформному шматковi черепашачого м’яса, що вiд дотику пальця здригаеться й тремтить.

Ось таке враження сили справив на мене чоловiк, що ходив по палубi вперед i назад. Постава його була мiцна, ноги ступали по палубi твердо й упевнено; кожен порух м’язiв – чи то цей чоловiк плечима знизував, чи стискав губами сигару – був рiшучий, виявляв його силу, надмiрну силу, що била через вiнця. Однак i зовнiшня сила, видна в кожному русi, була лишень вiдгомоном ще бiльшоi сили, яка дрiмала десь глибоко в ньому й час вiд часу лише здригалася, але щохвилини могла прокинутися, страшна й руйнiвна, як гнiв лева або лють урагану.

Кок вистромив голову з дверей камбуза i пiдбадьорливо всмiхнувся, тицьнувши пальцем у бiк чоловiка, що ходив уперед i назад коло люка. Мовляв, ото капiтан, той самий «старий», як вiн казав, людина, з котрою я мав поговорити, аби мене якось висадили на берег. Я вже ступив наперед, щоб почати розмову, що забрала б iз п’ять бурхливих хвилин, як раптом дуже сильний напад задухи схопив нещасного, що лежав горiлиць на лядi. Вiн забився в корчах. Мокра чорна борода задерлась догори, спина вигнулася дугою, груди роздулися в iнстинктивному зусиллi набрати в себе якнайбiльше повiтря. Я не бачив його обличчя, тiльки чорний зарiст, але був цiлком певний, що воно налилось кров’ю аж до синього.

Капiтан, або Вовк Ларсен, як звано його, перестав ходити й пильно подивився на вмирущого. Це останне зусилля в боротьбi за життя було таке страшне, що матрос покинув лити воду й широко розплющеними очима втупився в нещасного; брезентове вiдерце перехилилося, i з нього потекла на палубу вода. Вмирущий судомно бив пiдборами об ляду; потiм простяг ноги, випростався, ще напружився i нарештi затих, лише голова ще кiлька разiв перекотилася з боку на бiк. Та ось напруга м’язiв ослабла, голова вже не перекочувалась, i з грудей вирвалося зiтхання, наче йому вiдразу полегшало. Щелепа в нього вiдвисла, верхня губа пiднялася, i вищирилися два ряди потемнiлих вiд тютюну зубiв. Здавалося, нiби риси його обличчя застигли в диявольськiй осмiшцi, – вiн глузував зi свiту, який оце тiльки-но покинув.

Тодi сталось найнесподiванiше. Наче грiм ударив – так капiтан вибухнув лайкою над мерцем. З уст йому безперервним потоком посипались прокльони. То була не звичайна лайка, не просто нечемнi вирази, нi, кожне слово було саме блюзнiрство, а слiв тих була цiла злива. Вони сипались i трiщали, мов електричнi iскри. Зроду не чув я нiчого подiбного, – менi таке й не снилося нiколи. Мавши справу з лiтературними виразами, сам схильний до ефектних образiв та фраз, я можу сказати, що саме я краще за будь-кого мiг оцiнити н

Страница 7

дзвичайну яскравiсть, силу й рiдкiсне блюзнiрство його метафор. Як я мiг зрозумiти, розлютило його те, що небiжчик, капiтанiв помiчник, перед вiдплиттям iз Сан-Франциско дуже запиячив, а тодi ще отак нетактовно помер, залишивши Ларсена без помочi, i це на початку подорожi!

Зайве було б нагадувати, принаймнi моiм приятелям, як мене приголомшило почуте. Лайка й непристойна мова, яка там не е, завжди неприемно вражала мене. Менi стало якось млосно, серце наче хто стис у жменi, голова пiшла обертом. Як на мене, смерть завжди обвiяна чимсь урочистим i величним. Вона несе з собою тишу, супокiй, ii освячено обрядовiстю. Але смерть у такому гидкому й страшному виглядi – цього ще я не бачив. Як я вже сказав, я й дивувався з сили жахливого потоку слiв, що лилися з уст Вовка Ларсена, i був украй приголомшений. Здавалося, що вiд палючих струменiв лайки тiло мерця повинне спопелитися; я не здивувався б, якби мокра чорна борода почала закручуватись, кучерявiти й спалахнула б димом i полум’ям. Але покiйник був незворушний. Вiн усе глумливо шкiрив зуби, цинiчно-глузливо й задерикувато. Вiн був господар становища.




Роздiл III


Вовк Ларсен урвав своi прокльони так само несподiвано, як i почав. Тодi запалив погаслу сигару i кинув навколо оком. Погляд його зупинився на Магрiджi.

– А, кок? – промовив вiн нiби ласкаво, але в голосi його звучало щось холодне i тверде, мов криця.

– Так, сер, – вiдповiв Магрiдж улесливо й винувато.

– Як гадаеш, чи не занадто ти витягуеш свою шию? Це, знаеш, зле для здоров’я. Помiчник помер, але менi не хотiлося б, щоб i ти пiшов слiдом за ним. Отож дбай про свое здоров’я, та гляди, дбай як слiд. Зрозумiло?

Те останне слово пiсля лагiдних попереднiх пролунало рiзко, мовби ляснув батiг. Кок аж зiщулився.

– Так, сер, – покiрно вiдказав вiн, i провинна голова зникла в камбузi.

Хоч капiтановi слова стосувалися тiльки кока, в решти команди теж нiби вiдразу пропала вся цiкавiсть до мерця, i кожний узявся за свою роботу. Проте декiлька чоловiк, що стояли нiчого не роблячи в проходi мiж камбузом та люком, – судячи з вигляду, не матроси, – i далi собi потиху розмовляли. Як я потiм довiдався, то були мисливцi на котикiв, люди вищоi категорii, нiж звичайнi матроси.

– Йогансене! – покликав Вовк Ларсен. Один iз матросiв слухняно пiдiйшов до нього. – Вiзьми голку та наперсток i заший цього пройдисвiта! Найдеш стару парусину в рундуцi. І не затримуйся!

– А до нiг йому що прив’язати? – запитав матрос пiсля звичайного: «Так, сер».

– Та щось придумаемо, – вiдповiв Вовк Ларсен i голосно гукнув: – Кок!

Томас Магрiдж вискочив з камбуза, наче iграшковий блазень зi скриньки.

– Пiди в трюм, набери мiшок вугiлля.

– Чи нема в кого з вас бiблii або молитовника? – звернувся капiтан цей раз до мисливцiв, що стояли без дiла.

Вони похитали головами, а один з них кинув якийсь жарт, що я його не розчув, i всi зайшлися смiхом.

Вовк Ларсен спитав те саме в матросiв. Бiблiя й молитовник, здавалося, були для них занадто незвичайнi речi, але один матрос зголосився зiйти в кубрик, щоб там попитати; за хвилину вiн повернувся нi з чим.

Капiтан знизав плечима.

– Тодi ми його й так спустимо за борт, без зайвих балачок. Проте, може, отой пiдiбраний знае морську поховальну вiдправу напам’ять? Вiн скидаеться на попа.

Ларсен обернувся в мiй бiк i запитав:

– Ви часом не проповiдник?

Мисливцi – iх було шестеро – як один повернулися й видивились на мене. Менi стало страшенно прикро, бо ж я знав, що схожий на опудало. Враз вибухнув регiт, якого нiхто не намагався анi стримати, анi притлумити в присутностi мерця, що, вишкiривши зуби, лежав перед ними на палубi. Регiт був брутальний, буйний i нестримний, як саме море; його породила брутальнiсть i нечулiсть цих людей, якi не знали анi делiкатностi, анi чемностi.

Вовк Ларсен не смiявся, хоча i в його сiрих очах свiтилася зневажлива веселiсть. Саме тодi я пiдступив ближче, i в мене склалося перше враження про нього як про людину, а не просто постать, що викидае бруднi потоки лайки, яку я допiру чув. Правильне обличчя з виразними й суворими рисами, на перший погляд масивне; але ця масивнiсть обличчя, а так само й усього тiла немовби зникае, коли ближче приглянешся, i залишаеться тiльки переконання, що пiд нею приховуеться страшна, надзвичайна внутрiшня сила, яка дрiмае десь у глибинi ества. Щелепи, пiдборiддя, опукле високе чоло, широкi брови, що нависли над очима, – все те, могутне, надзвичайно могутне само з себе, казало про незмiрну мiць чи мужнiсть духу, невидиму для людського ока. Ту мiць духу важко було вимiряти, неможливо було визначити ii межi або пiдвести пiд якусь рубрику.

Очi, – а доля судила менi потiм спiзнати iх добре, – були великi й гарнi, широко розставленi, й свiтилися великим розумом; вони ховалися пiд густими чорними бровами й важким чолом. Тi очi якось дивно мiняли свiй сiрий колiр i нiколи не бували двiчi тi самi; в них грало безлiч вiдтiнкiв i барв, як ото шовк мiниться в сонячному променi, то сiрий в темн

Страница 8

м або свiтлим вiдтiнком, то зелено-сiрий, а то кольору ясноi блакитi глибокого моря. То були очi, що прикривали його душу тисячами масок, а iнодi, щоправда, дуже рiдко, вiдкривали ii, дозволяючи вирватись оголеною у свiт, назустрiч якiйсь дивнiй пригодi. Очi тi могли бути безнадiйно похмурi, як олив’яне небо, або сяяли й сипали iскри, наче меч у розмаховi; то вони були холоднi, як полярний краевид, то теплi й нiжнi; а часом у них мiг спалахнути вогонь любовi, надзвичайноi, мужньоi, що водночас вабить i бере силомiць, що причаровуе й скоряе жiнок, i вони пiддаються радiсно, щасливi принести себе в жертву.

Але вернiмося назад. Я сказав капiтановi, що, на жаль, поховальноi вiдправи не знаю i що я не пiп. Тодi вiн гостро запитав:

– А з чого ж ви живете?

Мушу визнати, що нiколи доти менi не ставили такого запитання i нiколи над ним я не думав. Я був ошелешений i, не встигши обмiркувати вiдповiдь, недоречно промимрив:

– Я… я джентльмен.

Губи його скривилися в глумливiй усмiшцi.

– Я працював, у мене е робота, – похопився я додати, наче вiн був менi суддя i я мав виправдуватися, водночас розумiючи, що з мого боку безглуздо вдаватися до будь-яких пояснень.

– Ви заробляли собi на прожиток?

Цi слова пролунали так владно, що я зовсiм «збився з плигу», як сказав би Чарлi Ферасет, i стояв мовчки, немов учень, що тремтить перед суворим учителем.

– Хто вас годуе? – знову запитав вiн.

– Я маю прибутки, – вiдповiв я гордовито, хоч уже через мить ладен був вiдкусити собi язика. – Але, даруйте, все, про що ви питаете мене, зовсiм не стосуеться того, про що я хотiв поговорити з вами.

Вiн, однак, не звернув уваги на моi слова.

– А хто заробив iх? Га? Я так i думав. Ваш батько. Ви стоiте на його ногах, на мертвих ногах. Ви нiколи не стояли на своiх власних ногах. Ви не змогли б самостiйно й дня прожити, щоб собi заробити на ту страву, якою тричi на день напихаете черево. Ану, покажiть вашi руки!

Та страшна, могутня сила, що дрiмала в цьому чоловiковi, мабуть, раптом прокинулась, i незчувсь я, як вiн ступив два кроки наперед, схопив мене за праву руку i пiднiс ii, щоб подивитися. Я хотiв ii вирвати, але його пальцi без помiтного якого зусилля стисли мою руку, аж здалося, що в мене ось-ось затрiщать костi. Дуже важко за таких обставин зберегти гiднiсть. Не мiг же я борюкатися, наче той школяр. Не мiг i кинутися на цього велетня, що одним потиском мiг поламати менi руку. Нiчого не лишалося, як стояти i терпiти образу.

Тим часом, як я помiтив, кишенi покiйника було вивернуто i все, що там знайшлося, висипали на палубу, а труп з вишкiреними зубами загорнули в парусину, краi якоi Йогансен зашив грубими бiлими нитками, натискаючи на голку морським наперстком – клаптиком шкiри, прилаштованим до долонi.

Вовк Ларсен бридливо випустив мою руку зi своеi.

– Руки у вас нiжнi, бо за них вiдробили руки тих, хто вже помер. А вашi придатнi хiба тiльки, щоб мити посуд та працювати на кухнi.

– Я хочу, щоб мене висадили на берег, – рiшуче сказав я, нарештi опанувавши себе. – Я заплачу вам, скiльки ви скажете, за те, що зупините судно, i за весь клопiт.

Вiн цiкаво подивився на мене. Посмiшка заграла у нього в очах.

– А я хочу вам iнше запропонувати, щоб урятувати вашу душу. В мене помер помiчник, i менi доведеться декого перемiстити. Один з матросiв заступить його мiсце, юнга посунеться наперед i заступить матроса, а ви заступите юнгу. Пiдпишете умову на цiлий рейс, двадцять доларiв мiсячно й харч. Що ви скажете? Завважте, це вам же на добро! Ви станете людиною. Навчитесь стояти на власних ногах, а може, навiть i пошкандибаете на них.

Однак я не звернув на його слова уваги. Я побачив вiтрила якогось судна на пiвденному заходi; щодалi вони виростали й виразнiшали. То була така сама шхуна, як i «Привид», тiльки трохи, мабуть, менша. Грацiйне суденце, погойдуючись на хвилях, прямувало на нас i мало пройти чи не зовсiм близько. Вiтер щохвилини дужчав, а сонце, що сердито виглянуло на мить, тепер заховалося. Море спохмурнiло, стало суворе i якесь олив’яно-сiре; бiла пiна, зриваючись iз хребтiв хвиль, летiла аж до неба. Наша шхуна пiшла швидше, але з великим креном. Вiд раптового подуву вiтру судно хитнуло ще бiльше, палубу з одного боку залляло водою, а двое мисливцiв змушенi були пiдiбгати ноги.

– Це судно незабаром пройде повз нас, – мовив я. – Воно йде в протилежному напрямi, – мабуть, до Сан-Франциско.

– Дуже можливо, – вiдповiв Вовк Ларсен. Тодi, вiдвернувшись вiд мене, гукнув: – Кок! Гей, кок!

Кок вигулькнув з камбуза.

– Де той юнга? Скажи йому прийти сюди!

– Зараз, сер, – i Томас Магрiдж майнув на корму, де пiрнув у люк бiля штурвала. За хвилину вiн повернувся, а слiдом за ним з’явився присадкуватий парубок рокiв вiсiмнадцяти, з обличчям похмурим i злим.

– Ось вiн, сер, – сказав Магрiдж.

Але Вовк Ларсен, не сподобивши кока поглядом, звернувся вiдразу ж до юнги:

– Як тебе звуть?

– Джордж Лiч, сер, – понуро вiдповiв хлопець; було видко, що вiн розумiе, нащо його пок

Страница 9

икано.

– Прiзвище не iрландське, – буркнув капiтан, – О’Тул або Маккартi краще пристало б до твоеi пики. Певно, пiдсипався до твоеi матерi якийсь iрландець.

Я бачив, як хлопець стиснув кулаки i вiд гнiву в нього побагровiла шия.

– Та хай, – вiв далi Вовк Ларсен. – Ти, певно, маеш поважнi причини, щоб забути свое прiзвище; але це не мое дiло, доки ти добре справляешся. Ти, звичайно, з Телеграф-Гiлу. По твоiй пицi видно. Упертий i нахабний. Знаю вашу породу. Тут у мене треба викинути цi штуки з голови. Зрозумiв? Через кого ти наймався, до речi?

– Через Маккрiдi i Свенсона.

– Сер! – гримнув Вовк Ларсен.

– Через Маккрiдi i Свенсона, сер, – поправився юнга, але в очах йому спалахнув злий вогник.

– Хто одержав завдаток?

– Вони, сер.

– Так я й думав. А ти, мабуть, iще з бiса радий був. Бо iнакше б ти не втiк так легко вiд деяких добродiiв, що розшукують тебе.

Парубок умить обернувся на лютого звiра. Тiло його вигнулося, немов готуючись до стрибка, лють спотворила йому обличчя, i вiн прохрипiв:

– Ну, це вже…

– Що, що? – перепитав Вовк Ларсен з особливою лагiднiстю в голосi, так нiби його дуже цiкавило, що вiн почуе далi.

Парубок завагався i врештi стримався:

– Нiчого, сер. Я мовчу, я нiчого не сказав.

– Ось ти й показав, що я таки не помилився, – задоволено осмiхнувся капiтан. – Скiльки тобi рокiв?

– Оце минуло шiстнадцять, сер.

– Брешеш! Тобi вже вiсiмнадцять стукнуло. Навiть на цей вiк ти занадто великий, i й м’язи в тебе, як у жеребця. Забирай свое манаття i йди на бак. Тепер ти матрос. Маеш пiдвищення, чуеш?

Не чекаючи хлопцевоi згоди, капiтан повернувся до матроса, що саме кiнчав зашивати мерця.

– Йогансене, ти знайомий iз навiгацiею?

– Нi, сер.

– Ну, дарма. Ти будеш за помiчника. Збереш своi пожитки й перейдеш у каюту на його койку.

– Слухаюсь, сер, – радiсно вiдповiв Йогансен, повернувся i пiшов.

Та колишнiй юнга все стояв нерухомо.

– А ти чого чекаеш? – спитав Вовк Ларсен.

– Я не наймався за матроса, сер, – була вiдповiдь, я наймався за юнгу. Я не хочу служити матросом.

– Забирай своi речi й негайно ж на бак!

Цього разу наказ Вовка Ларсена пролунав категорично. Але юнак дивився спiдлоба i не рушав з мiсця.

І тут удруге Вовк Ларсен появив свою страшну силу. Це скоiлося несподiвано i тривало якихось двi секунди. Стрибнувши футiв на шiсть, не менше, вiн опинився бiля юнака i вдарив його кулаком пiд здухвину. Ту саму мить, наче мене теж хтось ударив, i менi заболiло пiд грудьми. Я згадую про це, щоб показали, якi чутливi були тодi моi нерви i якi незвичнi були для мене такi брутальнi сцени. Юнга, – а вiн важив принаймнi сто шiстдесят п’ять фунтiв, – скрутився. Тiло його повисло в Ларсена на кулацi, немов мокра ганчiрка на палицi. Потiм вiн злетiв у повiтря, окреслив коротку дугу i гепнувся головою та плечима об палубу. Там вiн i лишився лежати, скорчений вiд болю.

– Ну? – спитав Ларсен мене. – А ви як?

Я глянув на шхуну, що наближалася до нас i вже була майже поруч, не далi як за двiстi ярдiв. То було гарненьке на вигляд, чепурне суденце. На одному з вiтрил виднiли великi чорнi цифри; пригадавши малюнки, якi менi колись доводилось бачити, я зрозумiв, що це лоцманський бот.

– Що то за судно? – спитав я.

– Лоцманський бот «Ледi Майн», – сердито вiдповiв капiтан. – Здихався своiх лоцманiв i вертаеться до Сан-Франциско. За такого вiтру вiн буде там годин за п’ять-шiсть…

– Тодi, будь ласка, подайте йому сигнал, щоб мене забрали на берег.

– На жаль, моя сигнальна книга впала за борт, – сказав вiн, i серед мисливцiв, що стояли гуртом, почувся смiх.

Я розмiрковував хвилину, дивлячись йому просто у вiчi. Я допiру бачив, як суворо вiн повiвся з юнгою, i знав, що зi мною вiн, певно, вчинить те ж саме, коли не гiрше. Отож, кажу, я розмiркував, а потiм зробив те, що вважаю за найсмiливiший у своему життi вчинок. Я пiдбiг до борта й, махаючи руками, закричав:

– Агов, «Ледi Майн»! Вiзьмiть мене на берег! Тисячу доларiв плачу!

Я чекав, не зводячи погляду з двох чоловiкiв за штурвалом, – один iз них кермував, другий пiднiс рупор до рота.

Я не повертав голови, хоч сподiвався кожноi хвилини смертельного удару ззаду вiд цього чудовиська в людськiй подобi. Нарештi, через якусь хвилю, що менi здалася за вiчнiсть, не витримавши тоi напруги, я оглянувся. Вiн не рухавсь. Вiн стояв так, як i ранiше, ледь похитуючись у такт судновi, i запалював сигару.

– У чому рiч? Сталося що? – почулося з «Ледi Майн».

– Так! – закричав я що було духу. – Рятуйте! Тисячу доларiв, якщо вiзьмете мене на берег!

– Трохи перебрали хлопцi у Фрiско, хильнули за здоров’я команди! – гукнув тодi Вовк Ларсен. – А цей, – вiн тицьнув на мене пальцем, – насмоктався, аж йому ввижаються морськi змii та мавпи.

Чоловiк на «Ледi Майн» засмiявся в рупор. Лоцманський бот розминувся з нами.

– Всипте йому там i вiд нас! – долетiв останнiй крик, i двое чоловiкiв замахали на прощання руками.

Я в розпачi перехилився через поруччя, не спускаючи з очей

Страница 10

гарненькоi шхуночки, а смуга морськоi води, що роздiляла обое суден, все ширшала й ширшала… Та, друга, шхуна буде в Сан-Франциско за п’ять-шiсть годин! Я думав, що в мене голова лусне. До горла пiдступав клубок, несамовито билося серце. Кучерява хвиля вдарилася об борт i плеснула на мене солоною водою. Шарпонув вiтер, i «Привид» накренився на завiтряний борт. По палубi, шиплячи, побiгла хвиля.

Оглянувшись, я побачив, як юнга насилу пiдводиться на ноги. Його блiде, як полотно, обличчя перекривилось вiд болю. Видно, йому було зовсiм зле.

– Ну, Лiчу, iдеш на бак? – спитався Вовк Ларсен.

– Іду, сер, – вiдповiв приборканий хлопець.

– А ти? – обернувся Ларсен до мене.

– Я даю вам тисячу… – почав я, та вiн урвав мене:

– Годi! Ви будете, нарештi, виконувати обов’язки юнги? Чи хочете, щоб я прибрав вас до рук?

Що я мав робити? Коли вiн мене налупцюе, а то й на смерть заб’е – хiба вiд цього що менi прибуде? Я пильно подивився в його безжальнi сiрi очi. Вони здавалися гранiтними – так мало було свiтла й тепла в душi цiеi людини. В очах у деяких людей можна бачити порухи душi, але це були очi похмурi, холоднi, сiрi, як саме море.

– Ну?

– Гаразд, – сказав я.

– Скажи: гаразд, сер.

– Гаразд, сер, – поправився я.

– Як твое прiзвище?

– Ван-Вейден, сер.

– А iм’я?

– Гамфрi, сер; Гамфрi Ван-Вейден.

– Скiльки рокiв?

– Тридцять п’ять, сер.

– Ясно. Іди до кока, дiзнаешся, що тобi робити.

Ось як воно трапилось, що я проти волi опинився в рабствi у Вовка Ларсена. Вiн був просто дужчий, нiж я, ото й усе. Але тодi це здавалося неймовiрним. Та й тепер, коли я оглядаюся назад, воно менi здаеться таким самим. Назавжди воно залишиться для мене чимсь незрозумiлим, жахливим, якимсь диким кошмаром.

– Стривай!

Я слухняно спинився, не дiйшовши до камбуза.

– Йогансене, поклич усiх нагору. Тепер, коли все влаштувалося, можна взятись до похорону i звiльнити палубу вiд непотрiбного мотлоху.

Доки Йогансен скликав команду, двое матросiв за вказiвкою капiтана поклали загорнене в парусину тiло на ляду. З обох бокiв палуби бiля поруччя було прив’язано дном догори кiлька невеличких шлюпок. Матроси пiдняли ляду з ii страшним вантажем, понесли до завiтряного борту i поклали на шлюпках ногами в бiк моря. До нiг прив’язали мiшок iз вугiллям, що його принiс кок.

Похорон на морi менi завжди уявлявся як урочистий, овiяний чимсь священним обряд, але iлюзii моi вiдразу ж де й дiлися, коли я побачив навiч цей нашвидкуруч iмпровiзований похорон. Один мисливець, маленький i темноокий, що його товаришi називали Смоком, розповiдав якiсь iсторiйки, щедро приправляючи iх лайкою та непристойними словами. Щохвилини з гурту мисливцiв чувся регiт, – для мого вуха вiн був як вовче виття або гавкання пекельних псiв. Гупаючи чобiтьми, збиралися на кормi матроси. Деякi з них протирали заспанi очi i стиха розмовляли помiж себе. Обличчя iхнi виглядали сердито, похмуро. Очевидно, iм не до вподоби була подорож з цим капiтаном, що так нещасливо почалася. Час вiд часу вони крадькома позирали на Вовка Ларсена, i я бачив, що вони бояться цього чоловiка.

Капiтан пiдiйшов до ляди, i всi поскидали шапки. Я обвiв поглядом те збiговисько – усього було двадцятеро чоловiк. А зi мною i з тим, що стояв за штурвалом, – двадцять двое. Цiкавiсть, iз якою я розглядав iх, цiлком зрозумiла, бо ж доля судила менi жити з цими людьми i хтозна-скiльки тижнiв чи мiсяцiв ще пробути тут, плаваючи на цiй посудинi. Матроси були здебiльшого англiйцi й скандинави, обличчя мали вони важкi й неповороткi. У мисливцiв обличчя були енергiйнiшi, рiзноманiтнiшi; на них неважко було помiтити глибокi зморшки i признаки невтримноi гри пристрастей. Дивно, але про обличчя Вовка Ларсена цього сказати не можна було.

Я зауважив вiдразу, що печатi зла чи розпусти вiн на собi не мав. Правда, глибокi зморшки зорали i йому обличчя, але вони свiдчили радше про його волю та рiшучiсть, анiж про щось лихе. Зараз його лице промовляло щирiстю та вiдвертiстю, i це враження ще пiдсилювалось вiд того, що вiн був чисто виголений. Менi не вiрилося – аж до наступноi нагоди, – що це було обличчя людини, яка могла так безжально повестися з юнгою.

У ту саму мить, коли вiн розкрив рота щось сказати, подув вiтру налетiв на шхуну, i вона дуже накренилася. Дико засвистiв вiтер у снастях. Дехто з мисливцiв занепокоено глянув угору. Завiтряний бiк шхуни, де лежав покiйник, зарився у воду, i, скоро шхуна вирiвнялася, вода перекотилася по палубi, замочивши нам ноги до кiсточок. Раптом линула злива; кожна краплина дощу била й колола, наче то не дощ падав, а град. Коли злива перейшла, Вовк Ларсен заговорив. Люди з непокритими головами слухали його, погойдуючись у такт хитавицi.

– Я пам’ятаю тiльки одну частину поховальноi вiдправи, – сказав вiн. – А саме: «Тiло ж нехай прийме море». То й кидайте його туди.

Вiн замовк. Люди, що тримали ляду з покiйником, були трохи збентеженi надто вже короткою церемонiею. Капiтан люто закричав на них:

– Та пiдiймайте цей кiнець, щ

Страница 11

б вам чорт! Якого бiса стоiте!

Матроси квапливо пiдняли кiнець ляди i, як собаку, кинули небiжчика через борт. Ногами вниз вiн бурхнув у воду. Вугiлля потягло його вглиб. Вiн зник.

– Йогансене! – жваво гукнув Вовк Ларсен новому помiчниковi. – Затримай iх усiх, коли вже вони тут. Згорнiть топселi й клiвери, та хутчiш! Розгулюеться пiвденно-схiдний. Вiзьмiть також заразом рифи на гротi й стакселi.

Вмить усе заворушилося. Йогансен давав короткi накази, а матроси тягли або попускали снастi, – все те, звичайно, було незрозумiле для людини, далекоi вiд моря, такоi, наприклад, як я. Але найбiльше мене вразила безсердечнiсть цих людей. Покiйник був для них незначним епiзодом минулого, а похорон – подiею, що канула у вiчнiсть разом з парусиною i мiшком вугiлля. Судно йшло далi, робота на ньому не припинялася. Нiхто не був засмучений. Мисливцi смiялися з якоiсь новоi iсторii Смока, матроси поралися бiля снастей, двое подерлися на щоглу. Вовк Ларсен придивлявся до хмар з навiтряного боку. А покiйник, що так непристойно помер, нашвидку похований, спускався все глибше й глибше…

Ця жорстокiсть моря, його невблаганнiсть i похмура велич мене зовсiм приголомшили. Життя здалося дешевим, нiчого не вартим, диким i марним, – борсаешся в багнюцi, та й годi. Я тримався за поруччя бiля самих вантiв i дивився на голi, запiненi хвилi, на смугу туману, що стелилася низько над морем: там, за тим туманом, залишилися Сан-Франциско та узбережжя Калiфорнii. Густий дощ укривав судно, i туман ледве-ледве було видно. А це незвичайне судно, з його страшними людьми, гнане вiтром i хвилями, то пiдносилося вгору, то падало вниз, прямуючи на пiвденний захiд, у неосяжнi пустельнi простори Тихого океану.




Роздiл IV


Що було зi мною далi на звiробiйнiй шхунi «Привид», коли я силкувався пристосуватись до нового оточення, – то цiла повiсть про моi муки й упослiдження. Магрiдж, якого матроси називали «доктором», мисливцi – «Томмi», а капiтан – «коком», вiдразу став не той. Змiна мого становища викликала вiдповiдну змiну i в його поводженнi зi мною. Перше улесливий i запобiгливий, тепер вiн зробився зарозумiлий i сварливий. Звiсно ж, я вже не був вишуканий пан зi шкiрою «нiжною, як у панночки», а звичайний, нiчого не вартий юнга.

Кок iз великого розуму став вимагати, щоб я його називав не iнакше, як «пан Магрiдж», а сам, коли знайомив мене з моiми обов’язками, вiвся просто нестерпно. Окрiм роботи в кают-компанii та чотирьох маленьких каютках, що прилягали до неi, я мав ще допомагати йому в камбузi. Бувши цiлковито необiзнаний у таких справах, як чищення картоплi та миття каструль, я давав йому привiд без кiнця кпити з мене i глузливо дивуватися. Вiн i знати не хотiв, чим я був ранiш або, краще сказати, в яких умовах я вирiс i звик жити. І мушу визнати, що вже пiд кiнець першого дня я зненавидiв його так, як нiкого доти.

Той перший день був ще й тим тяжчий для мене, що «Привида», на якому було взято всi рифи (що це означае, я дiзнавсь лиш багато пiзнiше), люто шпурляв «скажений», як висловився пан Магрiдж, зюйд-ост. О пiв на шосту я, за його вказiвками, накрив на стiл у кают-компанii, закрiпивши вiдповiдним чином посуд, як те робиться за бурхливоi погоди, а тодi почав носити з камбуза iжу. За цiеi нагоди не можу не розповiсти про свое перше знайомство з морським столуванням.

– Гляди тiльки, бо змие! – напутив мене пан Магрiдж, коли я виходив з камбуза, несучи в однiй руцi великого чайника, а на другiй – кiлька щойно спечених хлiбинок.

Один мисливець, довготелесий чолов’яга на прiзвище Гендерсон, якраз iшов з «четвертого класу» (так жартома називали мисливцi свiй кубрик на шкафутi) до кают-компанii. Вовк Ларсен стояв на кормi й курив свою незмiнну сигару.

– Он iде! Тримайся, а то вихлюпне! – гукнув кок.

Я спинився, бо не знав, що таке йшло. Дверi до камбуза грюкнули, зачинившись. Потiм я побачив Гендерсона, як вiн, наче божевiльний, стрибнув i, вчепившись за снастi, спритно подерся вгору, аж доки опинився у мене над головою. А над бортом високо пiднялась величезна хвиля з пiнявим хребтом i вже нависла просто надi мною. Мозок мiй працював повiльно – все було нове, незнайоме. Я тiльки зрозумiв, що менi загрожуе небезпека, i стояв, не знаючи, що робити. Тодi Вовк Ларсен гукнув менi з юта:

– Хапайся за щось, ти, Гампе!

Та було вже пiзно. Я кинувся вчепитись до вантiв, але ту саму мить мене прибила водяна лавина. Що було далi, – не пам’ятаю, все переплуталось. Я був пiд водою, захлинався й задихався. Раптом з-пiд нiг менi втекла опора, мене перекинуло раз, ще раз i понесло хтозна-куди. Кiлька разiв я вдарився об щось тверде й дуже забив собi праве колiно. Та враз повiдь спала, i я змiг перевести дух. Мене вiдкинуло з навiтряного борту за камбуз, повз люк у кубрик до шпiгатiв завiтряного борту. Забите колiно страшенно болiло. Я не мiг стати на ногу, принаймнi так менi здавалося, i був певний, що зламав ii. Але кок позаду вже гукав менi крiзь вiдчиненi дверi:

– Гей, ти! Ще довго товктимешся? Де чайник? Мабуть, у

Страница 12

е десь за бортом? Шкода, що голова твоя вцiлiла!

Насилу-насилу я звiвся на ноги. Чайник був у мене ще в руках. Я пошкутильгав до камбуза i вiддав його коковi. А вiн розкричався, чи то справдi з лютi, чи то вдаючи лютого, – не знаю:

– Ач, розпустив слину! На що ти здатний, хтiв би я знати? Га? На що ти здатний? Не може навiть донести чаю, щоб не розлити! А тепер менi морочся ще раз. Ти що там сопеш? – напався вiн знову на мене, ще лютiше. – Забив нiжку, бiдний мазунчику!

Я не сопiв, хоч мое обличчя, може, й кривилося вiд болю. Я зiбрав усю силу волi, зцiпив зуби i, накульгуючи, почав ходити туди й сюди, вiд камбуза до кают-компанii й назад, i вже без пригод. Цей випадок збагатив мене на двi речi: на забите колiно, з яким я потiм мiсяцями мучився, i на прiзвисько Гамп, що дарував менi з юта Вовк Ларсен. Вiдтодi я не знав на шхунi iншого ймення, а згодом i сам звик до нього й уже не думав про себе iнакше, як про Гампа, нiби я зроду так звався.

Це була нелегка робота – подавати страву до кают-компанii, де сидiли Вовк Ларсен, Йогансен i шестеро мисливцiв. Хоч би тим, що в цiй невеличкiй кают-компанii ходити навколо стола, як це менi доводилося, було дуже важко, а надто в хитавицю. Але найбiльш мене вражало те, що люди, яким я прислуговував, анiтрохи не спiвчувають менi. Злегка торкаючись руками колiна, я вiдчував крiзь штани, як воно опухло й набрякло, я був хворий, вiд болю менi паморочилося у головi. В дзеркалi, що висiло в кают-компанii, я бачив свое обличчя – блiде, страшне, спотворене болем. Усi напевне знали, вiд чого то, але нiхто мене не жалiв, нiхто не помiчав, i я був майже вдячний Вовковi Ларсеновi, коли вiн пiсля обiду (я саме перемивав посуд), сказав менi:

– Це все пусте, не зважай. Згодом оббудешся. Може, тебе трохи й покалiчить, зате навчишся ходити. – І додав: – Це у вас зветься парадоксом, еге ж?

Здаеться, йому сподобалося, що я кивнув головою i вiдповiв, як належалося:

– Так, сер.

– Я гадаю, що ти обiзнаний iз лiтературою. Правда? Гаразд. Коли-небудь побалакаемо з тобою.

Вiн повернувся i, не звертаючи бiльше на мене уваги, вийшов на палубу.

Ввечерi, коли я нарештi попорав свою роботу, що кiнця-краю не мала, мене послали в мисливський кубрик, де знайшлася вiльна койка. Я був дуже радий, що хоч на часину здихаюсь осоружного кока i дам вiдпочинок ногам. Мене дуже здивувало, що одяг на менi просох i що в мене не було жодних ознак застуди нi вiд останньоi купелi, нi вiд довгого купання пiсля загибелi «Мартiнеса». За звичайних обставин я напевно вже б лежав у лiжку й коло мене ходив би вже хтось.

Одначе колiно страшенно болiло. Менi здавалося, що колiнна чашечка зiскочила й стала руба серед пухлини. Коли я сидiв на койцi й оглядав ногу (тут були також усi шестеро мисливцiв – вони курили й голосно розмовляли), Гендерсон, що проходив повз мене, глянув на мое колiно.

– Кепська справа, – сказав вiн. – Зав’яжи тугенько ганчiркою, – i минеться.

Ото й усе. А вдома я б лежав у лiжку, бiля мене вже був би хiрург, i вiн неодмiнно б наказав лежати й не ворушитися. Але треба бути справедливому до цих людей. Вони були нечулi не лише до моiх страждань, а й до своiх власних, коли з ними що траплялось. Я гадаю, що причина цього, по-перше, у звичцi i, по-друге, в природнiй нечутливостi. Я впевнений, що люди з тоншою нервовою органiзацiею, з пiдвищеною сприйнятливiстю страждали б на iхньому мiсцi вдвiчi-втричi дужче.

Стомлений i виснажений, я не мiг спати через бiль у колiнi. Все, що я мiг зробити, це стримуватися, щоб голосно не стогнати. Звiсно, вдома я дав би волю своiм мукам: але це нове для мене примiтивне оточення спонукало до стриманостi. Як i дикуни, цi люди були стоiчнi у великих речах i дитиннi в дрiбницях. Пригадую, пiзнiше якось Керфут, один з мисливцiв, розтрощив собi пальця й навiть не ойкнув i на виду не змiнився. І не раз я бачив, як той-таки Керфут лютував дико через суту дрiбницю.

Отаке трапилося з ним i тепер – вiн репетував, розмахував руками i лаявся на всi заставки, i лишень тому, що завiвся сперечатися з другим мисливцем про те, вiд природи вмiе плавати мале тюленя чи нi. Керфут запевняв, що воно, допiру народившись, уже вмiе плавати. Летiмер, худорлявий янкi з хитрими очима, наче шпарини, доводив, що тим-то самиця й народжуе тюленятко на суходолi, бо воно вiд природи плавати не вмiе i мати мусить навчити його, як ото птахи вчать своiх пташенят лiтати.

Решта чотири мисливцi або посхилялися над столом, або лежали на своiх койках. Сперечалося тiльки двое, але iншi були дуже зацiкавленi, i щохвилини хтось палко ставав на чийсь бiк. Інодi вони всi разом бралися кричати, i тодi iхнi голоси в тiсному примiщеннi нагадували гуркiт бутафорського грому. Тема суперечки була несерйозна, дитяча, а iхнi докази ще бiльш несерйознi й дитячi. Власне, вони нiчого й не доводили. Метод iхнiй був твердити або заперечувати. Може тюленятко плавати вiд народження чи нi – погляд на це стверджувався войовничим тоном, причому пiддавалося сумнiву здоровий глузд супротивника,

Страница 13

ачiпалося його нацiональнiсть або минуле. Супротивник вiдповiдав тим самим. Я розповiдаю про це для того, щоб показати рiвень розвитку людей, iз якими менi доводилося жити. Розумово вони були дiтьми, дарма що на вигляд дорослi.

Вони безперестанку палили свiй дешевий смердючий тютюн. У повiтрi вiд диму стояла густа iмла. Це, та ще шалене гойдання шхуни, що змагалася з бурею, напевно, закiнчилося б для мене морською хворобою, якби я взагалi був сприйнятливий до неi. Правда, часом мене нудило, але то було, гадаю, вiд болю в нозi та великоi втоми.

Я лежав i, цiлком природно, думав, – думав про себе i про становище, в якому опинився. Це ж нечувана рiч, що й увi снi менi не снилася, щоб я – Гамфрi Ван-Вейден, людина освiчена i, коли хочете знати, причетна до мистецтва й лiтератури, – мусив валятись на якiйсь шхунi, що йде до Берингового моря полювати на котикiв. Юнга! Нiколи зроду не доводилося менi працювати фiзично, а то ще працювати в камбузi й мити посуд. Я жив спокiйним, рiвним, сидячим життям – життям ученого й вiдлюдника, цiлком забезпеченого матерiально. Бурхливi пригоди й спорт нiколи не вабили мене. Я завжди був книжковим хробаком, так мене моi сестри й батько називали ще змалку. Раз у життi я зважився взяти участь у туристському походi й то втiк майже на початку й повернувся до комфорту та вигод пiд дахом своеi домiвки. І ось передi мною невесела перспектива подавати на стiл, чистити картоплю й мити посуд, i так без кiнця-краю. А я ж не був дужий фiзично. Лiкарi завжди казали, що будова тiла в мене чудова, але я нiколи не розвивав його вправами. Моi м’язи були тонкi й слабкi, як у жiнки, – принаймнi лiкарi так твердили, пробуючи спонукати мене до фiзичноi культури. Але я волiв дбати за розвиток свого мозку, а не тiла, тим-то й виявився зовсiм не пристосований до нових суворих умов життя.

Це тiльки частина тих думок, що снували у мене в головi; я про них розповiдаю, бо хочу наперед виправдати себе в тiй жалюгiднiй, безпораднiй ролi, що припала менi. Думав я ще про матiр i сестер й уявляв iхне горе. Ім’я мое буде в списку тих, хто загинув на «Мартiнесi» i чиi тiла не знайдено. Я бачив нiби навiч, що напишуть у газетах; бачив товаришiв з унiверситетського клубу, якi, похитуючи головами, кажуть: «Бiдолаха!» Перед очима постав образ Чарлi Ферасета, ранок того останнього дня. Ось вiн у халатi лежить бiля вiкна на диванi i вирiкае песимiстичнi афоризми, а я прощаюся з ним.

А тим часом шхуна «Привид» гойдалася на бурхливих хвилях; вона то западала вниз, то ii пiдкидало вгору, а то знову вона поринала мiж хвиль, пробиваючи собi дорогу все далi, в саме серце Тихого океану, i я був на нiй. Я чув, як угорi шумить вiтер, як вiн проникае сюди приглушеним ревом. Час вiд часу над головою тупотiли ногами. На суднi все скрипiло, й стогнало, й кректало, немов скаржилося на тисячу ладiв. Мисливцi й досi сперечалися та ревли, наче якiсь земноводнi в людськiй подобi. Повiтря було наче аж густе вiд лайки й непристойностей. Я бачив iхнi обличчя: в жовтавому свiтлi морських ламп, що гойдалися разом iз кораблем, вони здавалися злi, скривленi, сердитi. Койки в цигарковому диму скидалися на лiгва диких звiрiв зi звiринця. На стiнах висiли плащi й чоботи, в стояках спочивали карабiни й дробовики. Усе те нагадувало морських розбiйникiв чи то пiратiв минулих часiв. Моя уява розход?лася, i я не мiг спати. А нiч була довга-довга, сумна, похмура й довга.




Роздiл V


Моя перша нiч у кубрику мисливцiв була також й остання. На другий день Вовк Ларсен виселив нового помiчника з каюти i помiстив його до мисливцiв, а менi довелося перейти в малесеньку каюту, де першого ж дня мого на шхунi змiнилося два господарi. Мисливцi швидко встановили причину такого перемiщення i були ним дуже невдоволенi. Виявилося, що Йогансен, сплячи, переживав наново всi деннi пригоди. Вiн не вгаваючи розмовляв, кричав, вигукував накази; для Вовка Ларсена це було занадто, i вiн поступився такою приемнiстю мисливцям.

Не спавши цiлу нiч, прокинувся я безсилий i виснажений, i так розпочався мiй другий день на «Привидi». Томас Магрiдж пiдняв мене о пiв на шосту, точнiсiнько як ото Бiл Сайкс свого собаку; але за грубощi пан Магрiдж тут-таки тяжко поплатився. Вiн зчинив галас без усякоi потреби (я пролежав цiлу нiч, не стуливши очей) i розбудив одного з мисливцiв; важкий чобiт засвистiв у пiвтемрявi, i пан Магрiдж, заревiвши з болю, почав принижено прохати у всiх вибачення. Пiзнiше в камбузi я помiтив, що вухо в нього розбите й напухло. Цьому вуховi не судилося бiльше набути нормальноi форми, тому матроси й прозвали його «капустяним листком».

Мiй день був заповнений рiзними неприемними дрiбницями. Ще ввечерi я забрав з камбуза свiй сухий одяг i тепер поквапився перевдягтися з одежi кока у свою власну. Тодi пошукав гаманця. Опрiч кiлькох дрiбних монет (у мене добра пам’ять на такi речi), там було ще сто вiсiмдесят п’ять доларiв золотом i папiрцями. Гаманця я знайшов, але, крiм кiлькох дрiбних срiбнякiв, нiчого там не виявив. Про це я сказав кок

Страница 14

вi, коли вийшов на палубу, щоб узятися за роботу. Я так i думав, що вiн менi вiдповiсть грубощами, але аж такоi войовничоi промови не сподiвався.

– Слухай, ти, Гампе, – захрипiв вiн, сердито глипнувши на мене: – Ти хоч, щоб я зробив з твого носа млинець? Коли ти гадаеш, що я злодiй, то гадай собi, але нишком, а нi, то гляди, щоб не каявся! Бий його сила божа, оце так ти менi дякуеш? Коли ти попав сюди, жалюгiдний, ледь живий, я взяв тебе в камбуз, ходив за тобою, i ото така менi дяка?! Чорта лисого я ще стану тобi в пригодi! У мене аж руки чогось засвербiли!

Тут вiн стиснув кулаки й кинувся до мене. Собi на сором, я ухилився вiд удару й вибiг iз камбуза. А що я мав робити? Насильство, саме тiльки насильство панувало на цьому дикунському суднi. Моральнiсть була тут рiч невiдома. Уявiть собi людину звичайного зросту, кволу, з нерозвиненими м’язами, що жила собi досi тихим, спокiйним життям i не звикла до насильства, – що вона мала робити? Не було рацii заводитися з цими озвiрiлими iстотами, – то було б однаково, що ставати перед розлютованим бугаем.

Так я думав у ту хвилину, вiдчуваючи потребу виправдатися перед самим собою. Але це виправдання не заспокоiло мене. Навiть тепер я не можу спокiйно оглянутися назад: кожного разу, згадуючи тi подii, я вiдчуваю свое приниження. Становище було таке, що справдi виходило зi звичайних рамок i вимагало чогось iншого, нiж холодна зважливiсть розуму. Правда, з погляду формальноi логiки я не мав чого соромитись; i все ж на згадку про тi подii менi стае соромно за ображену й заплямовану людську мою гiднiсть.

Та все це нi до чого. Я так хутко тiкав з камбуза, що в мене прикро заболiло колiно, i я безпорадно впав на палубу. Але кок i не думав гнатися за мною.

– Ач, як дременув, ач як! – чув я за собою його голос. – І це з хворою ногою! Ходи назад, бiдний мазунчику! Годi, я вже тебе не чiпатиму.

Я повернувся i взявся до роботи; на цьому справа й закiнчилася, проте тiльки тим часом. О сьомiй годинi я подав снiданок у кают-компанiю. Шторм, видно, стих уночi, але море ще дуже хвилювало й вiтер був досить свiжий. Вiтрила поставлено було ще за попередньоi вахти, i «Привид» швидко мчав на всiх вiтрилах, опрiч двох топселiв i бом-клiвера. Як я чув з розмов, цi трое вiтрил мали поставити зараз же по снiданку. Я дiзнався, що Вовк Ларсен хотiв якнайкраще використати шторм, який гнав нас на пiвденний захiд, до тiеi частини океану, де можна скористатись пiвнiчно-схiдним пасатом. То вже був цiлком надiйний вiтер, i пiд ним капiтан сподiвався пройти бiльшу частину дороги до Японii: спуститись на пiвдень до тропiкiв, а тодi, досягши узбережжя Азii, повернути знову на пiвнiч.

Пiсля снiданку я мав ще одну неприемну пригоду. Поперемивавши посуд, я вигрiб iз пiчки попiл i понiс на палубу викинути в море. Вовк Ларсен i Гендерсон стояли поблизу штурвального колеса й про щось розмовляли. За штурвалом був матрос, Джонсон. Прямуючи до навiтряного борту, я помiтив, що вiн раптом шарпнув головою. Я помилково подумав, що то вiн пiзнав мене i привiтався. Насправдi ж вiн хотiв попередити мене, щоб я не кидав попелу проти вiтру. Не вбачаючи в цьому нiякого лиха, я поминув Вовка Ларсена й мисливця i висипав попiл за борт. Вiтер понiс його назад, i не тiльки на мене, але й на Гендерсона та на капiтана. Ту ж мить Ларсен копнув мене ногою, як собаку. Я й не уявляв, що бiль вiд удару може бути такий сильний. Я похитнувся i напiвпритомний сперся на рубку. Все попливло в мене перед очима, мене занудило, i я насилу-насилу дотягся до борту. Але Вовк Ларсен не звертав уже уваги на мене. Вiн струсив попiл з одежi i провадив далi розмову з Гендерсоном. Йогансен, що побачив усе це з корми, послав двох матросiв змити палубу.

Пiзнiше, того самого ранку, мене чекала зовсiм iнша несподiванка. За вказiвкою кока я пiшов до каюти Вовка Ларсена прибрати там i заслати койку. Бiля стiни, в головах, була полиця з книжками. Глянувши, я здивувався, бо прочитав такi iмена, як Шекспiр, Теннiсон, Едгар По i Де-Квiнсi. Були там також науковi працi i, зокрема, таких авторiв, як Тiндаль, Проктор i Дарвiн. Були книжки i з астрономii та фiзики. Крiм того, я побачив «Мiфiчний вiк» Булфiнча, «Історiю англiйськоi та американськоi лiтератури» Шоу, «Природничу iсторiю» Джонсона у двох великих томах i кiлька граматик – Меткафа, Рiда i Келога. Я аж осмiхнувся, коли побачив примiрник «Англiйськоi мови для проповiдникiв».

У моiй уявi нiяк не в’язалися цi книжки з особою власника, i я не мiг не сумнiватися, чи вiн iх читав. Однак, прибираючи койку, я знайшов пiд укривалом том творiв Браунiнга в кембриджському виданнi. Ларсен, певно, гортав його перед сном. Книжка була розкрита на вiршi «На балконi», i я помiтив, що деякi рядки пiдкреслено олiвцем. Судно гойднулося, книжка впала з койки, i з неi вилетiв клаптик паперу, весь розписаний якимись геометричними фiгурами та пiдрахунками.

Отже, цей страшний чоловiк не такий-то вже й дикун, попри всi своi брутальнi вчинки. Вiн зробився для мене загадкою. Як один, так i другий бi

Страница 15

його вдачi, взятi зокрема, були цiлком зрозумiлi, але сполучення iх зовсiм збивало з пантелику. Я ще ранiше завважив, що мова його досконала, – вiн зрiдка тiльки вживав який не зовсiм поправний зворот. Звичайно, в розмовi з матросами й мисливцями вiн, бувало, вдавався до морського жаргону, але з тих небагатьох слiв, що вiн говорив до мене, мова його виглядала чистою й правильною.

Цей другий бiк, який я вiдкрив у Вовковi Ларсенi, дещо пiдбадьорив мене, i я зважився сказати йому, що в мене пропали грошi.

– Мене обiкрадено, – звернувся я до нього трохи пiзнiше, коли вiн один прогулювався на кормi.

– Сер, – поправив вiн не рiзко, але твердо.

– Мене обiкрадено, сер, – поправився я.

– Як це трапилося? – спитав вiн.

Тодi я розповiв усе – як моя одiж сушилася в камбузi i як потiм кок мене трохи не набив, коли я сказав йому про грошi.

Ларсен осмiхнувся, вислухавши мов оповiдання.

– Кок пiдлатався, – сказав вiн, – Та невже ви думаете, що ваше мiзерне життя не варте хоч би цих грошей? До того ж уважайте, що це вам наука. Згодом ви навчитеся, як берегти своi грошi. Я гадаю, досi за вас це робив ваш повiрник.

Я вiдчував спокiйний глум у його словах, але таки запитав:

– Як же менi iх повернути?

– Це вже ваша справа. Тут ви не маете жодних повiрникiв i мусите покладатись тiльки на самого себе. Коли ви одержите який долар, тримайте його. Людина, що розкидае своi грошi, як от ви, заслужила того, щоб утратити iх. Крiм того, на вашiй совiстi ще й грiх. Ви не мали права спокушати ближнього. А ви спокусили кока, i вiн не встояв. Ви пiддали небезпецi його безсмертну душу. До речi, вiрите ви в безсмертну душу?

Коли вiн вимовляв цi слова, повiки його повiльно пiднялися i, здавалося, глибина його душi вiдкрилась менi, i я мiг заглянути туди. Але то була iлюзiя. Я певен, що взагалi нiкому нiколи не вдалося заглянути в душу Вовка Ларсена. То була зовсiм самотня душа – я згодом переконався. Вовк Ларсен нiколи не скидав маски, хоча зрiдка вдавав вiдвертого.

– Я читаю безсмертя у ваших очах, – вiдповiв я i на спробу пропустив слово «сер», бо вважав, що певна iнтимнiсть розмови дозволяе це. І я не помилився.

– Гадаю, що ви бачите там щось живе, але це не означае, що воно житиме завжди.

– Я читаю в них щось бiльше, – провадив я далi смiливо.

– Тодi ви читаете свiдомiсть. Свiдомiсть життя, яке живе; але не бiльше, не безмежнiсть життя.

Як ясно вiн думав i як добре висловлював те, що думав! Глянувши на мене зацiкавлено, вiн вiдвернувся й почав дивитися на олив’яне море, туди, звiдки вiяв вiтер. Очi його зробились холоднi, а лiнii рота посуворiшали й погрубiшали. Вiн, видимо, був у похмурому настроi.

– А яка мета? – рвучко спитав вiн, стаючи спиною до мене, – Якщо я безсмертний, то навiщо?

Я мовчав. Як мiг я пояснити цiй людинi свiй iдеалiзм? Як мiг я словами передати почуття, що нагадуе музику, яку чуеш увi снi, переконання, яке розумiеш, але не годен визначити?

– У що ж ви тодi вiрите? – спитав я своею чергою.

– Я вiрю, що життя – це хаос, – зразу вiдповiв вiн. – Воно подiбне до закваски, що грае хвилину, годину, рiк або сотнi рокiв, але кiнець кiнцем переграе. Великi iдять малих, щоб пiдтримувати це грання; дужi iдять кволих, щоб зберегти свою силу. Щасливцi iдять найбiльше, i процес грання у них тривалiший, ото й по всьому. Що ви скажете хоча б на це?

Вiн нетерплячим рухом показав на кiлькох матросiв, що поралися з линвою посеред палуби.

– Вони рухаються, але й медуза також рухаеться. Вони рухаються, щоб iсти, а iдять, щоб пiдтримувати рух. Оце вам i все. Вони живуть задля свого черева, а черево потрiбне iм для життя. Це замкнуте коло, нiчого тут не вдiеш. Зрештою рух припиняеться. Вони бiльше не рухаються. Вони мертвi.

– У них е мрii, – докинув я, – блискучi, осяйнi мрii…

– Про те, щоб нажертися, – докiнчив вiн категорично.

– І ще про…

– І ще про те, щоб нажертися. Про бiльший апетит та про те, як його найкраще задовольнити. – Голос його бринiв рiзко, в ньому не було й натяку на жарт. – Ви подивiться, вони мрiють про щасливу подорож, що дасть iм бiльше грошей, про те, щоб стати капiтанами на суднах чи знайти скарби. Коротше кажучи, вони мрiють, як краще влаштуватися, щоб оббирати своiх ближнiх, як краще спати, мати добру iжу i щоб хтось iнший робив брудну, важку роботу. Ми з вами такi самiсiнькi. Рiзницi немае, хiба та, що ми iмо бiльше й краще за них. А тепер я iм i iх, i вас укупi. Але в минулому ви iли краще, нiж я. Ви спали на м’якiй постелi, носили гарний одяг i iли смачнi страви. А хто робив тi постелi, одяг, страви? Не ви. Ви нiколи нiчого не зробили в потi чола. Ви жили з добра, яке нажив ваш батько. Ви мов той птах-фрегат, що кидаеться на бакланiв i грабуе у них рибу, яку вони спiймали. Ви один iз тих, що створили отой так званий уряд, ви заодно з тими, що вважають себе за панiв над усiма iншими, iдять iжу, що виробили iншi люди, якi б самi волiли ii з’iсти. Ви носите теплу одежу, а вони роблять цю одежу, i самi тремтять у лахмiттi й ще просять у

Страница 16

ас чи в довiреного, що порядкуе вашими грiшми, дати iм роботу.

– Але все це зовсiм iнша справа! – вигукнув я.

– Зовсiм нi, – вiн говорив швидко, очi його горiли. – Це свинство, i це таки життя. Яке пуття з того, що свинство буде безсмертне? Який у цьому глузд? Яка мета? До чого воно? Ви не виробляете харчiв. А проте iжа, що ви спожили або викинули на вiтер, могла б урятувати життя двадцятьом нещасним, що виробляють цi харчi, але не споживають iх. Для якоi безсмертноi мети iснуете ви? Або вони? Вiзьмiть, наприклад, себе або мене. Чого варте ваше хвалене безсмертя, коли ваше життя зiткнулося з моiм? Вам хочеться назад, на землю, де

е вам розгiн для вашого свинства. А моя примха – тримати вас на цьому кораблi, де пануе мое свинство. І я тримаю вас, бо на те моя воля. Я або зроблю з вас те, що хочу, або зламаю. Ви можете померти сьогоднi, через тиждень або через мiсяць. Я мiг би вас убити зараз, кулаком, бо ви жалюгiдний хирляк. Та коли ми безсмертнi, то який сенс у всьому цьому? Жити по-свинячому, як ми з вами живемо, невже це, на вашу думку, личить безсмертним iстотам? Знову ж таки, навiщо все це? Чому я тримаю вас тут?…

– Тому, що ви дужчий! – випалив я.

– А через що дужчий? – не вгавав вiн. – Бо в мене мiцнiша закваска, нiж у вас. Невже ви не розумiете? Невже не розумiете?

– Але яка безнадiя отак жити! – змагався я.

– Згоден з вами, – вiдповiв вiн. – Тодi навiщо взагалi рухатися, а значить i жити? Як не рухатися й не бути часткою цiеi закваски, то не буде й безнадii. Але рiч у тiм, що ми хочемо жити й рухатись, дарма що воно безглуздо; хочемо, бо така вже природа життя – жити й рухатися, прагнути життя й руху. Якби цього не було, життя давно завмерло б. Тiльки завдяки життю, що е у вас, ви й мрiете про безсмертя. Життя, закладене у вас, прагне бути вiчним. Ба! Вiчне свинство!

Вiн рвучко повернувся на пiдборах i пiшов геть. Але на краю юта спинився й покликав мене.

– До речi, скiльки потяг у вас кок? – спитав вiн.

– Сто вiсiмдесят п’ять доларiв, сер, – вiдповiв я.

Вiн кивнув головою. За хвилину, зiйшовши вниз подавати на стiл обiд, я почув, як вiн голосно шпетить котрогось матроса.




Роздiл VI


Вранцi наступного дня буря вщухла, i «Привид» ледь погойдувався на спокiйнiй гладiнi океану. Вiтру не було, тiльки зрiдка налiтав легенький подих. Вовк Ларсен усе стояв на ютi, i його пильний погляд був звернений на пiвнiчний схiд, звiдки мав повiяти пасат.

Увесь екiпаж теж був на палубi – готували шлюпки до мисливського сезону. На борту було сiм шлюпок: шiсть мисливських i капiтанський тузик. Команда кожноi шлюпки складалася з мисливця, весляра та стерника. На шхунi до екiпажу входили тiльки веслярi й стерники, але нести вахту повиннi були й мисливцi, також пiдлеглi капiтановi.

Усе це, i чимало iншого, дiзнавався я поступово. «Привид» уважали найшвидшою шхуною в промислових флотилiях Сан-Франциско та Вiкторii. Колись це була приватна яхта, побудована з розрахунку на швидкий хiд. Їi обводи й оснащення, – хоч я на цих речах i не розумiюся, – промовляли самi за себе. Напередоднi пiд час другоi пiввахти ми з Джонсоном перекинулися словом-другим, i вiн розповiв менi дещо про шхуну. Вiн говорив захоплено, з такою любов’ю до гарних суден, з якою, бува, говорять про коней. Однак йому страх не подобалося тут, i вiн дав менi на здогад, що Вовк Ларсен мае дуже лиху славу серед капiтанiв мисливських шхун. Його, Джонсона, привабило тiльки судно, коли вiн пiдписав контракт, та й то вже вiн мало не каеться.

Вiн сказав менi, що «Привид» – бездоганноi конструкцii шхуна на вiсiмдесят тонн. Завширшки вона до двадцяти трьох футiв, а завдовжки – понад дев’яносто футiв. Незвичайно важкий свинцевий фальшкiль (точна вага його невiдома) надав iй бiльшоi остiйностi, а це дозволяло нести величезну площу вiтрил. Вiд палуби до клотика грот-стеньги сягало бiльш як сто футiв, а фок-щогла зi своею стеньгою була на вiсiм чи десять футiв коротша. Я подаю цi деталi для того, щоб можна було уявити собi розмiр цього маленького судна, що носилося по океанських просторах з командою у двадцять два чоловiки на борту. То був малесенький свiт, цятка, пiщинка, i я тiльки дивом дивувався, як це люди важаться пускатись у море на такiй малiй, непевнiй спорудi.

Вовк Ларсен мав славу людини, що надзвичайно смiливо велася з вiтрилами. Я чув, як про це балакав Гендерсон iз другим мисливцем, калiфорнiйцем Стендiшем. Два роки тому буря на Беринговому морi потрощила на «Привидi» щогли, i замiсть них поставлено теперiшнi, мiцнiшi й важчi за попереднi. Коли встановлювано iх, Ларсен нiбито сказав, що лiпше вже перекинутися в морi, анiж утратити цi щогли.

Здавалося, що кожен iз матросiв, за винятком Йогансена, заслiпленого своiм пiдвищенням, намагався якось виправдатись, чому вiн плавае на «Привидi». Половина людей, досвiдченi моряки, казали, що вони нiчого перше не знали нi про судно, анi про капiтана. Щодо мисливцiв, то про них подейкували, нiби вони – добрi стрiльцi, але така буйна й розбишацька компанiя, що жодн

Страница 17

порядна шхуна не пiдписала б iз ними контракту.

Я зазнайомився ще з одним матросом, на iм’я Луiс; то був кругловидий веселий iрландець iз Новоi Шотландii, чоловiк дуже товариський, ладний балакати безперестанку, аби тiльки слухач був. Пiсля обiду, коли кок спав унизу, а я чистив свою незмiнну картоплю, до камбуза зайшов Луiс, щоб «погомонiти». На суднi вiн опинився тим, що був, мовляв, п’яний, коли пiдписував контракт. Вiн без кiнця запевняв мене, що нiколи не зробив би цього по-тверезому. Як виявилося, вiн уже рокiв дванадцять щосезону виiздить полювати на котикiв i вважаеться за одного в найкращих шлюпкових стерникiв в обох флотилiях.

– Е, друзяко, – похмуро хитав вiн головою, – гiршого за це судна не знайти, а ти ж не був п’яний, як я, коли тебе сюди занесло. Полювати на котикiв – це рай для матросiв, тiльки не на цьому суднi. Помiчник був перший, але згадаеш моi слова, що не один кiнцi вiддасть, доки вiдбудемо плавання. Мiж нами хай це буде сказано, але Вовк Ларсен чистий диявол, i «Привид» зробився пекельним судном, вiдколи у нього в руках. Хiба ж я не знаю, чи що? Хiба я не пам’ятаю, як два роки тому в Хакодате вiн у сварцi застрелив чотирьох своiх матросiв? І хiба я не був тодi за три сотнi ярдiв на «Еммi Л.»? Того ж року вiн кулаком убив ще одного. Еге ж, отак на смерть i забив. Розшелепив йому голову, мов шкаралупу яечну. А з губернатором острова Кури та начальником полiцii що вiн утяв! Цi японськi добродii, бач, приiхали на «Привид» у гостi, i з ними дружини, маленькi такi й гарненькi – ну достоту як ото малюють на вiялах. А коли вiн знiмався з якоря, то чоловiкiв спустив на iхнiй сампан, а жiнок нiбито не встиг. Мовляв, трапунок такий, та й годi. І тiльки через тиждень висадив тих сердешних панiйок на берег потойбiч острова; i iм нiчого не лишалося, як горами йти додому у своiх солом’яних сандалiйках, що й одну милю не годнi витривати. Хiба я не знаю? Звiр вiн, цей Вовк Ларсен. Той самий, що про нього сказано у святому письмi. І прийде йому колись поганий кiнець… Але гляди, – я нiчого тобi не казав. Анi жодного слова. Бо старий гладун Луiс хоче вернутися з цього плавання живим, навiть коли всi ви без решти пiдете рибi на харч.

– Вовк Ларсен! – забурчав вiн трохи згодом. – Прислухайся-но до цього слова. Таки вовк вiн. У декого бува кам’яне серце. А в нього й зовсiм немае серця. Вовк, чистий тобi вовк, ось хто вiн. Хiба ж не влучно його назвали?

– Але ж коли його так добре знають, – заперечив я, – то як же вiн набирае собi людей?

– А як воно бувае, що набирають людей на будлi-яку роботу, чи то на землi, чи на морi? – з кельтським запалом запитав Луiс. – Чи ти мене бачив би тут, коб не був я п’яний, як свиня, коли пiдписував контракта? Декого з них на краще судно й не вiзьмуть, як отих мисливцiв, а дехто з бiдолах, як ото матросня, то й не знав, куди потрапляе. Але вони дiзнаються, ще й як дiзнаються i проклянуть той день, коли на свiт народилися. Шкода менi цих сiромах, та ще бiльше менi болить старий гладун Луiс, що то йому судилося. Тож гляди менi, я тобi нiчого не казав, анi геть нiчого.

– А цi мисливцi – то пройдисвiти, – знову почав вiн, бо не терпiв мовчанки, надто вже був балакучий. – Стривай-но, вони ще розходяться. Але вiн такий, що вiзьме iх у шори. Тiльки вiн i може нагнати страху божого в iхнi чорнi душi. Ось оцей мiй мисливець, Горнер. Такий собi лагiдний та м’який, голос нiжний, як у дiвчини, подумаеш, ну цей уже таки сумирний. А хiба вiн торiк не спровадив на той свiт свого стерника? Нещаслива пригода буцiмто, казали. Але я спiткав якось його весляра в Йокогамi, i той розповiв менi, як воно було. А цей маленький Смок, чорнявий пройдисвiт, хiба вiн не вiдбув три роки в Сибiру на соляних копальнях за браконьерство на Мiдяному островi, де в росiян заповiдник? Його там забили в кайдани вдвох iз товаришем – рука до руки, нога до ноги. Тодi вони чогось завелися, i цей самий Смок вирядив свого приятеля з копальнi нагору в цебрах iз сiллю: i то не зразу, а шматками: сьогоднi ногу, взавтра руку, там голову й так ото далi.

– Ви жартуете! – скрикнув я, пойнятий жахом.

– Жартую? – вмить схопився вiн. – Я нiчого не кажу. Я глухий i нiмий, i тобi раджу те саме, коли хочеш вижити. Як я розтулив рота, то хiба на те, щоб сказати, якi вони ладнi хлопцi, й вiн теж, щоб його лиха година побила, щоб йому гнити в чистилищi десять тисяч лiт, а тодi ще в хлань пекельну провалитись!

Джонсон, той самий, що, розтираючи, подряпав менi шкiру, здавався менi найпоряднiший з усiх на суднi. В ньому й справдi не було нiчого нещирого. Його щирiсть i мужнiсть вражали з першого погляду, i водночас вiн був занадто скромний, аж нiбито боязкий. Направду то його не можна було назвати боягузом. Раднiше б сказати, що вiн мав i тверду свою думку, i почуття власноi гiдностi. Тим-то вiн на початку нашого знайомства й протестував, коли його прiзвище калiчили на Йонсона. Про нього й про його вдачу Луiс висловився пророче:

– Вiн гарний хлопець, цей скандинавець Джонсон. Найкращий матрос на баку. Вiн м

Страница 18

й весляр. Тiльки я боюся, що колись вiн так зiткнеться з Вовком, аж iскри полетять. Це вже я добре знаю. Я бачу, як насуваеться буря. Я вже казав йому, як братовi, а вiн не слуха й не хоче гасити вогнiв i вивiшувати фальшивi сигнали. Тiльки щось йому не до вподоби, вiн уже бурчить, а на суднi завше знайдеться продажна душа, що донесе Вовковi. Вовк сильний, i вовки ж чужу силу ненавидять. А в Джонсона сила е, i Вовк бачить, що на лайку чи стусана вiн не вклониться: «Так, мовляв, сер», «Дякую, сер». Ой, буде, буде лихо. А де я вiзьму другого весляра? Ти знаеш, що вiдповiв цей телепень, коли старий назвав його Йонсоном? Вiн сказав: «Мене звуть Джонсон, сер», i вимовив ще лiтера за лiтерою. Побачили б ви лице старого тодi! Я думав, що вiн його тут-таки на мiсцi порiшить. Вiн цього не зробив, але вiн це зробить, вiн зламае цього скандинавця, щоб я так на морських звичаях знався!

Томас Магрiдж стае неможливий. Вiн примушуе мене за кожним разом титулувати його «пане» або «сер». Почасти воно через те, що Вовк Ларсен почав, либонь, виявляти прихильнiсть до нього. Нечувана рiч, щоб капiтан приятелював з коком, але тут, без сумнiву, так i було. Вже разiв два-три вiн просував голову в камбуз i незлостиво кпив собi з Магрiджа, а оце сьогоднi, по обiдi, базiкав iз ним на ютi добру чверть години. До камбуза Магрiдж повернувся, увесь лиснiючи задоволенням, i за роботою без кiнця наспiвував пiд нiс якихось вуличних пiсеньок своiм нестерпним фальцетом.

– Я знаю, як годитися з начальством, – звiрливо казав вiн менi. – Як з ним вестися, щоб тебе цiнували. Ось хоча б мiй останнiй шкiпер… Хiба не заходив я до нього в каюту так запросто – погомонiти, перехилити чарчину? «Магрiджу, – мовляв вiн, – Магрiджу, а ти пiшов не по своiй дорозi!» – «Як це?» – питаю. «Ти б мав уродитися джентльменом, щоб нiколи не працювати». Побий мене сила божа, Гампе, коли це не правда! А я сидiв у нього в каютi, наче вдома, палив його сигари й пив його ром!

Ця балаканина мало не до божевiлля мене доводила. Я не знаю iншого голосу, що був би менi такий ненависний. Кокiв масний, улесливий тон, його жирна усмiшка i безмежна зарозумiлiсть так нервували мене, що я, бувало, аж тремтiв. Огиднiшоi за нього прояви я нiколи в життi не бачив. Неохайнiсть його була неймовiрна, а що вiн готував iжу для всiеi команди, то я мусив, iвши, вибирати те, чого вiн найменше торкався.

Дуже мене турбували моi руки, не звиклi до важкоi роботи. Нiгтi почорнiли, шкiра стала така брудна, що навiть щiтка нiчого не могла вдiяти. Понатиранi пухирi все не загоювались, а одного разу, втративши рiвновагу пiд час хитавицi, я впав на гарячу плиту й спiк собi лiкоть. Колiно й досi болiло. Опух не спав, колiнна чашечка ще не стала на мiсце. З ранку до вечора мусив я шкутильгати – то вже яке тут гоiння! Чого я потребував, так це одного – вiдпочинку.

Вiдпочинок! Нiколи доти я не уявляв, що воно таке насправдi. Усе свое життя я мав його, але нiколи над ним не задумувався. А тепер, якби я мiг сiсти на пiвгодини й нiчого не робити, навiть не думати, то це була б для мене найприемнiша у свiтi рiч. З другого боку, я тепер чимало що зрозумiв. Тепер я мiг судити про життя трудового люду. Менi й не снилося, що праця може бути така тяжка! Вiд пiв на шосту ранку й до десятоi вечора я раб; прислуговуючи всiм i кожному, я не маю для себе жодноi хвилини, хiба що одну-другу щастило урвати пiд кiнець другоi пiввахти. Досить менi на хвильку спинитись та глянути на слiпуче вiд сонця море або задивитися на матроса, як вiн лiзе вгору по вантах або бiжить по бушпритi, i вже я чую ненависний голос: «Гей ти, Гампе! Чого роззявив рота! Я все бачу!»

У мисливському кубрику войовничий настрiй: подейкують, що Смок i Гендерсон побилися. Гендерсон нiбито найкращий мисливець; чоловiк вiн твердошкiрий, i його важко розкрутити, але, мабуть, його таки розкрутили, бо в Смока пiд оком синець, i коли вiн прийшов вечеряти, вигляд у нього був похмурий i злий.

Саме перед вечерею сталася ще одна жорстока сцена, що характеризуе нечулiсть та брутальнiсть цих людей. У командi

е один новачок на прiзвище Гаррiсон, вайлуватий сiльський парубок. Певно, жадоба пригод знадила його в цю першу в життi подорож. За легкого перепадистого вiтру шхуна мае часто змiнювати курс, для чого вiтрила переносять з одного борту на другий, а нагору посилають матроса перекинути фор-топсель.

Якраз коли Гаррiсон був нагорi, шкот заiло в блоцi, що через нього вiн проходить на ноку гафеля. Як я розумiю, було два способи вивiльнити шкот: або спустити фок, що було досить легко й безпечно, або дiстатися по дирик-фалi до нока гафеля, що було пов’язано з великим ризиком.

Йогансен звелiв Гаррiсоновi лiзти по фалi. Всiм було ясно, що хлопець боiться. Та й не дивина: на висотi вiсiмдесят футiв над палубою страшнувато звiрятися на цi тонкi линви, що гойдаються пiд ногами. Якби хоч вiтер рiвний, то ще б не така небезпека, але «Привид» гойдало на довгих хвилях, мов порожню шкаралупину, i з кожним валом вiтрила ляскали й полоскалися, а фали то

Страница 19

обвисали, то напиналися, i людину могло струснути, як муху з батога.

Гаррiсон чув наказ i зрозумiв, чого вiд нього вимагають, але завагався. Йому хiба вперше зроду доводилося лiзти так високо. Йогансен, що перейнявся вже звичкою Вовка Ларсена, почав хлопця клясти на всi заставки.

– Досить, Йогансене! – урвав його Вовк Ларсен. – Знайте, що лаюся на кораблi я. Коли менi буде потрiбна допомога, я вас покличу.

– Слухаюсь, сер, – покiрно вiдповiв помiчник.

Тим часом Гаррiсон полiз уже по фалу. Менi було видно його з камбузних дверей, i я бачив, як вiн тремтить, наче в пропасницi. Посувався вiн дуже обережно й поволi. На ясному тлi блакитного неба вiн скидався на велетенського павука, що лiзе по тоненькiй павутинцi.

Угору треба було вибиратися пiд невеликим нахилом, i дирик-фал, що проходить крiзь рiзнi блоки гафеля й щогли, подекуди давав пiдпору для рук i нiг. Але бiда, що вiтер був несталий i не досить мiцний, щоб тримати вiтрила напнутими. Коли Гаррiсон був уже на пiвдорозi, шхуну пiднiс довгий вал з навiтряного боку, а потiм вiдкинув ii назад у западину мiж двох хвиль. Гаррiсон завмер на мiсцi, мiцно вхопившися за фал. Бувши на вiсiмдесят футiв нижче за нього, я бачив, як у хлопця напружилися м’язи, коли вiн вiдчайдушно боровся за життя. Вiтрило обвисло, порожне, гафель вiдкинуло, фал ослабнув, i хоч усе вiдбулось дуже швидко, я побачив, як фал прогнувся пiд вагою матросового тiла. Тодi гафель раптом повернувся назад, велике вiтрило напнулося, ляснувши так, нiби стрельнуло з гармати, а три ряди риф-штертiв залопотiли по парусинi, немовби то з рушниць палили. Гаррiсон, ухопившись за фал, запаморочливо злетiв у повiтря, та враз полiт цей i припинився. Фал напнувся, i це був той удар батога, що струшуе iз себе муху. Матрос не вдержався. Одна рука втратила опору. Друга ще трималася якусь мить, але не довше. Вiн полетiв уже вниз i тiльки якимсь дивом зачепився за снастi ногами й повис долi головою. Вигнувшись, вiн знову схопився руками за фал; проте ще чимало минуло часу, доки йому вдалося перевернутись як слiд. Жаль було й дивитися на нього!

– Їй-бо, сьогоднi вiн вечерятиме без апетиту, – почув я голос Вовка Ларсена, що вийшов з-за камбуза. – Полундра, Йогансене! Бережiться! Зараз почнеться!

Гаррiсон i справдi почував себе зле, наче пiд час морськоi хвороби, й деякий час, учепившись за снастi, навiть не пробував посуватися вперед. Йогансен, однак, без угаву пiдганяв його робити, що сказано.

– Яка ганьба, – пробубонiв Джонсон, повiльно, але правильно вимовляючи англiйськi слова. Вiн стояв обiк грот-вантiв, за кiлька крокiв вiд мене. – Хлопець i так справущий. Вiн би й сам потроху навчився. А це… – Вiн замовк, щоб не вимовити слово «вбивство».

– Помовч, ти! – прошепотiв йому Луiс. – Коли хоч жити, то прикуси язика.

Але Джонсон, дивлячись угору, бурмотiв i далi.

– Слухайте, – звернувся мисливець Стендiш до Вовка Ларсена, – це мiй весляр, i я не хочу втратити його.

– Годi, Стендiшу, – така була вiдповiдь. – Вiн ваш весляр, коли у вас на шлюпцi; але на шхунi вiн мiй матрос. І я можу робити з ним, що схочу, хоч би й до чорта в зуби спровадити!

– Але це ще не значить… – заперечив Стендiш.

– Досить! – вiдрубав Вовк Ларсен. – Я сказав вам, i годi. Це мiй матрос, що захочу, те й зроблю. Захочу зварити з нього юшку – зварю i сам виiм!

Злий вогник блиснув мисливцевi в очах, але вiн повернувся на закаблуках i пiшов до кубрика; на трапi вiн зупинився i звiв очi вгору. Всi матроси були тепер на палубi, i кожен дивився туди, де людське життя змагалося зi смертю. Нечулiсть тих людей, що iм промисловий устрiй дав владу над життям iнших, була просто неймовiрна. Менi, що стояв далеко вiд життевого виру, нiколи й не снилося, що працювати доводиться отак-о. Я завжди гадав, що життя це щось святе, а тут воно вважалося за нiщо, було тiльки цифрою в комерцiйних розрахунках. Проте, мушу сказати, що матроси, як ото й Джонсон, спiвчували сердезi, лишень старшi – мисливцi та капiтан – були жорстоко байдужi. Адже Стендiш протестував тiльки тому, що це його весляр. Коли б це був весляр якого iншого мисливця, то й вiн би теж, як i решта, сприйняв цю пригоду за розвагу.

Але вернiмось до Гаррiсона. Йогансен лаяв бiдолаху на всi лади добрих десять хвилин, доки примусив його зрушити з мiсця. Перегодом матрос таки досяг нока гафеля. Тут вiн сiв на гафель верхи – так йому легше було триматися. Вiн вивiльнив шкот i мiг тепер спуститися вниз по фалi до щогли. Та в нього вже забракло духу. Його позицiя була небезпечна, але вiн не важився мiняти ii на ще небезпечнiший спуск по фалi.

Вiн поглядав то на свою дорогу, що нею мав пройти в повiтрi, то вниз на палубу. Очi йому були широко розплющенi, й увесь вiн тремтiв. Я нiколи не бачив такого дикого жаху на людському обличчi. Даремно Йогансен кричав йому, щоб вiн спускався вниз. Щохвилини хлопця могло скинути з гафеля, але жах зробив його безпорадним. Вовк Ларсен, що походжав по палубi, розмовляючи зi Смоком, не звертав бiльше уваги на матроса; вiн тiльки р

Страница 20

з крикнув на стерничого:

– Ти збився з курсу, приятелю. Дивись гарненько, а то заробиш!

– Слухаюсь, сер, – вiдповiв стерничий, водночас повертаючи трохи штурвал.

Його провина була в тiм, що вiн трошечки вiдхилив «Привида» з курсу, аби невеличкий вiтер мiг напнути вiтрила й тримати iх напнутими. Цим вiн хотiв допомогти нещасному Гаррiсоновi, хоч сам мiг накликати на себе гнiв Вовка Ларсена.

Час минав, напруження ставало для мене жахливе. Томас Магрiдж по-iншому реагував на це видовище. Воно було за розвагу для нього, вiн щохвилини вистромляв голову з камбуза i жартував. Як я ненавидiв його! Протягом цих страшних хвилин ненависть моя до нього зросла просто неймовiрно. Вперше зроду я вiдчував бажання вбити когось – «скуштувати кровi», як то висловлюються високохмарнi нашi поети. Життя взагалi, може, й священне, але життя Томаса Магрiджа зокрема – це якесь плюгавство. Вiдчувши жадобу кровi, я злякався, i в мене майнула думка: чи не передалася менi часом брутальнiсть оцих людей довкола? А ще ж недавно я заперечував смертну кару навiть для найстрашнiших злочинцiв!

Проминуло добрих пiвгодини, i ось я побачив, що Джонсон i Луiс завели суперечку. Кiнець кiнцем Джонсон вiдiпхнув Луiса, який стримував його руку, й пiрвався вперед. Вiн перейшов палубу, стрибнув на фор-ванти й полiз угору. Але гострий погляд Вовка Ларсена помiтив його.

– Гей, ти куди лiзеш? – гукнув вiн.

Джонсон спинився. Вiн подивився капiтановi у вiчi й спокiйно сказав:

– Хочу стягти хлопця.

– Зараз же злiзь менi! Чуеш? Злазь!

Джонсон завагався, однак довголiтня звичка слухатись наказiв узяла нарештi гору. Похмурий, вiн стрибнув на палубу й подався на бак.

О пiв на шосту я пiшов до кают-компанii накривати на стiл, але майже не усвiдомлював, що роблю. Перед очима в мене стояв образ матроса, що, сполотнiлий, весь тремтячи, вiдчайдушно чiплявся за хисткий гафель, скидаючись на кумедну кузьку.

О шостiй годинi, вже пiд час вечерi, йдучи палубою до камбуза, я помiтив, що Гаррiсон висить усе так само. Балакали за столом зовсiм про iншi речi. Цих людей, видимо, не цiкавила доля людини, чие життя задля забавки було пiддане смертельнiй небезпецi. Проте перегодом, iдучи ще раз до камбуза, я з великою полегкiстю побачив, що Гаррiсон, похитуючись, ступае вiд вантiв до люка на баку. Набравшися духу, вiн урештi-таки спустився.

Щоб скiнчити з цiею пригодою, мушу ще переповiсти свою розмову з Вовком Ларсеном у кают-компанii. Я саме перемивав посуд, коли вiн почав:

– Щось у вас пiсля обiду кислий вигляд. У чому рiч?

Звiсно, вiн сам розумiв, чому я себе почуваю не краще, нiж Гаррiсон, – йому просто треба було якогось приводу. Я й вiдповiв:

– Це тому, що з хлопцем так не по-людському повелися.

Вiн засмiявся.

– Це наче морська хвороба. Однi слабують на неi, iншi – нi.

– Нi, це зовсiм не те, – заперечив я.

– Якраз те, – сказав вiн. – На землi так само повно жорстокостi, як у морi руху. На одних погано впливае перше, на iнших – друге. Ото й уся причина.

– Ви робите посмiховище з людського життя. Невже ви справдi гадаете, що воно нiчого не варте? – запитав я.

– Варте? Чого варте? – вiн зиркнув на мене, i хоч погляд його був холодний i нерухомий, я прочитав у ньому глузування. – Чого може бути варте життя? І як ви ту вартiсть вимiряете? І хто оцiнюе життя?

– Я, – вiдповiв я.

– Тодi чого воно для вас варте? Я маю на увазi життя iнших людей? Кажiть, чого воно варте?

Чого варте життя? Як я мiг визначити його вартiсть? Я завжди мав слово до думки, але от з Вовком Ларсеном менi тих слiв забракло. Я вирiшив, що почасти то його владна вдача мене гнiтила, але головна причина полягала все ж у цiлковитiй протилежностi наших поглядiв. Щодо iнших матерiалiстiв, iз ким я стикався, то я знаходив з ними дещо спiльне в поглядах, але з Вовком Ларсеном – я не мав анiчого спiльного. Можливо, що мене збивала з пантелику скрайня безпосереднiсть його думок. Вiн пiдходив так просто й упевнено до сутi справи, вiдкидаючи всi зайвi дрiбницi, i говорив так безапеляцiйно, що менi здавалося, нiби я борсаюсь у водi, без твердого грунту пiд ногами. Чого варте життя? Спробуй-но так вiдразу вiдповiсти на це питання! Що життя – святиня, це я сприймав як аксiому. Що життя – цiннiсть саме собою, це було так очевидно, що я нiколи над тим i не замислювався. Та коли вiн узяв цю аксiому пiд сумнiв, я не знайшовся на вiдповiдь.

– Ми розмовляли про це вчора, – почав вiн. – Я сказав, що життя – це закваска, грання, де одне життя зжирае друге, щоб самому жити; що життя – то просто переможне свинство. Ну, а з погляду попиту й пропозицii життя – найдешевша рiч у свiтi. Кiлькiсть води, землi, повiтря обмежена, але життя, що прагне народитися, безмежне. Природа – марнотратниця. Взяти хоча б рибу з мiльйонами iкринок. Або вiзьмiть себе чи мене. У нас, у нашому тiлi, е джерело життя для мiльйонiв iстот. Якби ми мали час i спроможнiсть використати до решти кожне ненароджене життя, що е в нас, то кожен став би батьком цiлих нацiй, заселив би цiлi кон

Страница 21

иненти. Життя? Воно нiчого не варте. З усiх дешевих речей воно найдешевше. Його всюди зайвина. Природа розсипае його щедрою рукою. Де мiсце для одного життя, вона сiе тисячi, i так одне життя зжирае iнше, аж кiнець кiнцем залишаеться найдужче, найсвинячiше.

– Ви читали Дарвiна, – зауважив я. – Але не так зрозумiли, коли гадаете, що боротьба за iснування дозволяе вам свавiльно нищити чуже життя.

Вiн знизав плечима:

– Певно, ви маете на увазi тiльки людське життя, бо м’ясо тварин, птиць i риб ви нищите так само, як i я й iншi люди. Але ж людське життя нiчим не рiзниться вiд якого iншого, дарма що вам видаеться, нiби така рiзниця е.

Тож чого я маю берегти це життя, коли воно таке дешеве й нiчого не варте? Для матросiв не вистачае кораблiв у морi, для робiтникiв не вистачае фабрик i машин. Ви, що живете на суходолi, ви ж знаете, що околицi мiста залюдненi злидарями, якi вмирають iз голоду, не маючи шматка хлiба або м’яса (тобто зруйнованого iншого життя), яких косять пошестi та яких однаково там залишаеться ще багато, i ви не знаете, що з ними робити. А чи бачили ви коли-небудь, як лондонськi докери б’ються мiж собою, мов звiрi, щоб дiстати роботу?

Вiн рушив до трапа, але обернувся й сказав ще:

– Знаете, життя само визначае свою вартiсть, i це едина його вартiсть. І, звiсна рiч, воно не може бути само до себе об’ективне, воно перегинае на свою користь. Ось хоча б цей хлопець, що був там, нагорi. Вiн тримався за життя, наче то справдi не знати яка цiннiсть, скарб, дорожчий вiд дiамантiв та рубiнiв. Але для кого воно е цiннiстю? Для вас? Нi. Для мене? Зовсiм нi. Для нього? Так. Однак я не приймаю цiеi оцiнки, вiн занадто переоцiнюе себе. Величезний запас життя прагне ще народитися. Якби вiн упав i розплескав свiй мозок по палубi, мов той мед iз щiльникiв, свiт би на цьому нiчого не втратив. Для свiту вiн не становить жодноi цiнностi. Занадто багато ненароджених життiв пориваються у свiт. Тiльки для самого себе вiн чогось вартий, але навiть ця вартiсть – фiкцiя, бо, померши, вiн уже не змiг би усвiдомлювати, що втратив себе. Вiн тiльки сам-один уважае себе коштовнiшим за дiаманти та рубiни. А тi дiаманти та рубiни загинуть, розсиплються по палубi; iх змиють цеберкою морськоi води, i вiн навiть не знатиме, що дiамантiв i рубiнiв уже немае. Вiн не втратив би нiчого, бо, втративши самого себе, вiн разом з тим утратив би й свiдомiсть утрати. Хiба ж не так? Що ви можете на це сказати?

– Що ви принаймнi послiдовнi, – спромiгся я на вiдповiдь i знову заходився мити посуд.




Роздiл VІІ


Нарештi пiсля трьох днiв мiнливого вiтру ми спiймали пiвнiчно-схiдний пасат. Добре вiдпочивши за нiч – дарма, що болiло колiно, – я вийшов на палубу i побачив, що «Привид» летить пiд усiма вiтрилами, опрiч самих клiверiв. З корми вiяв свiжий вiтер. О, яке диво цей потужний пасат! Цiлий день i цiлу нiч – i так день у день – ми мчали вперед, а постiйний i дужий вiтер пiдганяв нас у корму. Шхуна сама йшла. Не було потреби пiдтягувати вiтрила й снастi та перекидати топселi – матросам лишалося хiба що стояти бiля стерна. Ввечерi, коли сонце заходило, вiтрила попускали; вранцi, коли вони набирали роси й обвисали, iх знову туго натягали, оце була й уся робота.

Вузлiв десять-одинадцять, iнколи дванадцять – iз такою швидкiстю ми йдемо. Весь час вiе ходовий пiвнiчно-схiдний вiтер, i ми покриваемо за добу по двi з половиною сотнi миль. Менi й сумно й радiсно, що Сан-Франциско лишився позаду, а ми наближаемось до тропiкiв. Що день, то помiтно теплiшае. Пiд час другоi пiввахти матроси виходять на палубу, роздягаються i з «вiдер поливають один одного водою. Вже з’являеться летюча риба. Вночi вахтовi повзають по палубi, шукаючи рибу, що падае на судно. Вранцi, коли щастить пiддобрити Томаса Магрiджа, з камбуза розходиться приемний запах смаженоi риби. Інодi, як Джонсоновi ведеться спiймати з бушприта красеня-дельфiна, команда смакуе його м’ясо.

Джонсон збувае весь свiй вiльний час там або на салiнгу, дивлячись, як «Привид» пiд натиском вiтру розтинае хвилi. Пристрасть i екстаз свiтяться йому в очах, i вiн, мов у трансi, захоплено дивиться на повнi вiтрила, на пiнявий слiд корабля, на його бiг серед цих водяних гiр, що сунуть разом з нами величною процесiею.

Днi й ночi – це «диво й захват невимовний», i хоч вiльного часу в мене майже нема, я все ж вiдiрвуся iнколи на хвилинку вiд своеi нудноi роботи, щоб помилуватися цiею безмежною красою, що й не снилась менi нiколи. Надi мною ясно-блакитне небо – блакитне, як саме море, що перед форштевнем вилискуе блакитним атласом. Навколо по обрiю розкиданi блiдi баранцi хмар, що стоять незмiнно, нерухомо, наче срiбна оправа прозоро-туркусового неба.

Не забуду я однiеi ночi, коли, замiсть спати, лежав я на пiвбаку й дивився на барвистi брижi пiни, що вирувала бiля форштевня. Їхнiй плюскiт нагадував менi дзюрчання струмка по замшiлому камiнню в тихiй розпадинi. Ця розмiрна пiсня переносила мене кудись далеко-далеко, i я вже не був нi юнга Гамп, анi Ван-Вейден, що тридцять п’

Страница 22

ть рокiв прогибiв серед книжок. Повернув мене до дiйсностi голос Вовка Ларсена – його, не чий iнший, – дужий i впевнений, але водночас на диво м’який голос:

Тропiчна нiч, мов жар, горить,
На хвилi ясний слiд тремтить.
Вiдбились у свiчадi зорi,
І, сполошивши сонних риб,
Що в зоряний пiрнають глиб,
Мчить корабель наш у простори.
Намокнуть линви вiд роси,
Заграе сонце на бортах,
Веде у далеч Довгий Шлях,
Веде на пiвдень шлях старий,
Що завжди вiн для нас новий.

– Ну як, Гампе, подобаеться? – спитав вiн, трохи помовчавши, як того вимагали слова й обставини.

Я подивився йому на обличчя. Воно сяяло, як i це море, а очi iскрилися.

– Принаймнi мене вражае ваш запал, – вiдповiв я холодно.

– Чому? Це ж, чоловiче, життя. Це е життя! – вигукнув вiн.

– Дешева рiч, нiчого не варта, – вiдповiв я йому його власними словами.

Вiн засмiявся, i я вперше почув щиру радiсть у його голосi.

– От нiяк ви не второпаете! Все не можу я втовкмачити вам у голову, що таке життя. Звичайно, життя нiчого не варте, воно тiльки само для себе цiннiсть. І, правду мовивши, якраз тепер мое життя дуже дороге – для мене б то. Я просто не можу скласти йому цiни. Ви скажете, що я занадто переоцiнюю його, але нiчого не вдiеш, мое життя само себе так оцiнило.

Вiн помовчав, наче пiдшукуючи вiдповiднiших слiв, i закiнчив так:

– Знаете, я вiдчуваю зараз дивне пiднесення; наче безмежний час переходить крiзь мене, наче всi сили скупчуються в менi. Я знаю iстину, вмiю вiдрiзняти добро вiд зла, правду вiд неправди. Мiй погляд ясний i сягае далеко. Я майже ладен повiрити в бога. Але, – голос його змiнився i обличчя спохмурнiло, – звiдки цей настрiй? Звiдки ця радiсть життя, цей захват, це натхнення, чи як там його назвати? Все це бувае тодi, коли шлунок здоровий i добре травить, коли апетит добрий i все йде гаразд. Це е дарунок життя, шампанське в кровi, грання закваски; вiд цього однi переймаються побожними думками, а iншi бачать бога або творять його, коли неспроможнi побачити. Це сп’янiння життям, шумування закваски, радiсний дзюркiт життя, ошаленiлого вiд свiдомостi, що воно живе, – ото й тiльки. Та ба! Завтра менi розплачуватися за це, як п’яницi на похмiлля. Завтра я знатиму, що мушу вмерти, i, певнiш за все, на морi, що скiнчу свое плазування в образi людському, щоб стати плазуном у гнилiй морськiй водi, що стану поживою, падлом, передам мiць i рухливiсть своiх м’язiв рибам, щоб дужчi й рухливiшi були iхнi плавцi, щоб твердiшою стала iхня луска. Оце вам i ба! Шампанське вже видихалося. Вино не iскриться й не пiниться; в ньому вже немае нiякого смаку.

Вiн покинув мене так само раптово, як i з’явився, стрибнувши на палубу м’яко й тихо, мов тигр. «Привид» iшов далi. Бiля форштевня клекотiла пiна, але зараз менi вчувалося наче якесь хрипiння. Я прислухався, i поволi спадало те враження, що справив на мене несподiваний перехiд Вовка Ларсена вiд захоплення до зневiри. Раптом котрийсь матрос на палубi заспiвав дзвiнким тенором «Пiсню пасату»:

Я – той вiтер, що люблять на морi матроси.
Я незмiнний, постiйний i вiрний.
Хай за хмарами стежать, бо вiтер iх носить
Понад глибом блакитним незмiрним.
І в погоду й у млi я жену кораблi,
Мов той пес, я за ними ганяю.
Чи то день, чи то нiч, я лечу собi прiч
І вiтрила, однак, надимаю.




Роздiл VIII


Часом я думаю, що Вовк Ларсен божевiльний або принаймнi напiвбожевiльний – такi в нього чуднi примхи й вибрики. А iнодi менi здаеться, що вiн мае данi на велику людину, на генiя. Але зрештою я переконаний, що вiн справжнiй тип первiсноi людини, яка народилася з запiзненням на тисячу рокiв або поколiнь i е анахронiзмом у нашу добу високоi цивiлiзацii. Вiн, безперечно, щонайяскравiший iндивiдуалiст. Та цього мало, – вiн ще й дуже самотнiй. У нього нема нiчого спiльного з iншими людьми на кораблi. Його страшна фiзична й неабияка розумова сила вiдгороджують його вiд iнших. Вiн ставиться до них, як до дiтей, – не лише до матросiв, але й до мисливцiв, – вiн примушуе себе сходити до iхнього рiвня i гратися з ними, наче з цуценятами. А то вiн дослiджуе iх жорстокою рукою вiвiсектора, аналiзуе iхнi розумовi процеси i зазирае в душi, немов хоче дiзнатися, з якого матерiалу тi душi зроблено.

Я багато разiв бачив за столом, як вiн ображав котрогось мисливця спокiйно й байдуже, а тодi зацiкавлено зважував його вчинки, вiдповiдi, злостивi гримаси. Менi, що розумiв, у чому тут рiч, це здавалося смiшним. Що ж до вибухiв його власного гнiву, то я був певний, що то не справжнi, а вдаванi емоцii, що то експерименти, просто манiра, до якоi вiн удаеться в стосунках з людьми. Пiсля смертi його помiчника я, либонь, жодного разу не бачив Ларсена не в жарт сердитого, та й не хотiв би, правду мовивши, бачити, як виявляеться страшна сила цього чоловiка.

Коли вже зайшло за його примхи, то я розповiм, що трапилося з Томасом Магрiджем у кают-компанii, i, до речi, докiнчу про той iнцидент, що я був торкався його.

Якось по обiдi, що був опiвднi, коли

Страница 23

я кiнчив прибирати зi столу, трапом до кают-компанii зiйшли Вовк Ларсен i Томас Магрiдж. Хоч кок i мав закомiрок, хiд до якого був з кают-компанii, але в самiй кают-компанii вiн нiколи не важився довше стримiти й прошмигував туди й назад раз-другий на день, мов полохливий привид.

– Отже, ти вмiеш грати в «наполеона»? – з вiдтiнком якогось задоволення в голосi сказав Вовк Ларсен. – Я так i думав, ти ж англiець. Я сам вивчився його на англiйських суднах.

Томас Магрiдж, цей докiнчений бевзень, був сам не свiй вiд такоi честi, що капiтан по-товариському розмовляе з ним. Його чваньковитi мiни й ретельне намагання поводитись невимушено, як людина, що, мовляв, народилася для кращого життя, викликали б огиду, коли б не здавались такi смiшнi. Вiн зовсiм не завважував моеi присутностi, йому було просто не до мене. Менi навiть важко вгадати, якi блаженнi видива пролiтали перед його безбарвними водявими очима.

– Принеси карти, Гампе, – наказав Вовк Ларсен, коли вони сiли за стiл. – Та подай сигари й вiскi – вiзьмеш у скриньцi в мене пiд лiжком.

Повернувшись, я ще встиг почути, як Магрiдж закидав на здогад про якусь таемницю, пов’язану з його народженням, що, мовляв, вiн син джентльмена, але збився з путi, i йому навiть платять за те, щоб вiн не повертався до Англii. «Добре платять, сер, – провадив вiн, – аби тiльки був якнайдалi вiд них».

Я принiс звичайнi чарки, але Вовк Ларсен насупився, похитав головою i жестом показав менi принести склянки. Вiн налив iх на двi третини нерозбавленим вiскi – «джентльменським питвом», як сказав Томас Магрiдж, – i вони цокнулися склянками за славну гру «нап», запалили сигари й почали тасувати та здавати карти.

Вони грали на грошi, дедалi збiльшуючи ставки. Пили вiскi, випили геть усе, i я мусив принести ще. Я не знаю, чесно грав Вовк Ларсен чи махлював (вiн на все здатний), але вiн раз у раз вигравав. Кок частенько ходив по грошi до свого лiжка, i все це з великою пихою, однак приносив тiльки по кiлька доларiв. Вiн осоловiв, став нецеремонний, погано бачив карти i ледве на стiльцi сидiв. Вирушаючи вже вкотре знову по грошi, вiн схопив Вовка Ларсена масним пальцем за петельку й тупувато забубонiв:

– У мене е грошi, в мене е грошi! Я ж вам кажу, – я син джентльмена!

Вовк Ларсен не був п’яний. Хоч вiн i вихиляв склянку за склянкою, до того ще й наливаючи iх ущерть, та на ньому те зовсiм не позначалося. Здавалось, що й коковi витiвки його зовсiм не тiшать.

Нарештi, голосно заявивши, що вiн може програвати, як джентльмен, кок поставив на кiн останнi грошi i програв. Тодi схилив голову на руки й заплакав. Вовк Ларсен цiкаво подивився на нього, наче мав замiр проаналiзувати його, але раптом передумав – бо, певно, вирiшив, що тут, власне, й аналiзувати нема чого.

– Гампе, – звернувся вiн до мене пiдкреслено ввiчливо, – будь ласка, вiзьмiть пана Магрiджа пiд руку й допоможiть йому вийти на палубу. Вiн почувае себе не дуже добре.

– І скажiть Джонсоновi вилити на нього кiлька вiдер морськоi води, – додав вiн тихiше, так, щоб тiльки я чув.

На палубi я передав пана Магрiджа двом матросам, що весело вишкилили зуби, почувши про капiтанiв наказ. Пан Магрiдж усе бурмотiв сонно, що вiн син джентльмена. Сходячи до кают-компанii прибрати стiл, я почув, як вiн вереснув, коли на нього линули перше вiдро води.

Вовк Ларсен лiчив вигранi грошi.

– Якраз сто вiсiмдесят п’ять доларiв, – сказав вiн голосно. – Я так i думав. Злидень прийшов сюди без шеляга в кишенi.

– І те, що ви виграли, належить менi, сер, – смiливо заявив я.

Вiн глузливо осмiхнувся й вiдповiв:

– Я теж, Гампе, вчився свого часу трохи граматики й думаю, що ви плутаете форми часу. «Належало менi» треба було вам сказати, а не «належить менi».

– Це питання не граматики, а етики, – вiдповiв я.

Минула якась хвилина, доки вiн вiдповiв.

– Знаете, Гампе, – звiльна почав вiн, мовлячи поважно i з вiдтiнком смутку в голосi, – це вперше зроду я чую слово «етика». Ви i я – нас тiльки двое на цьому суднi знають його значення.

– Колись, – провадив вiн, помовчавши, – я мрiяв вести бесiди з людьми, що розмовляють такою мовою, мрiяв пiдвестися над життям, серед якого народився; я мрiяв про товариство людей, що розважають на такi теми, як етика. І ось уперше я чую це слово з живих уст. Але все це мiж iншим, бо ви не маете рацii. Це питання не граматики i не етики, а просто факту.

– Звiсно, – сказав я. – Те, що грошi у вас, це факт.

Його обличчя засяяло. Йому, певно, сподобалась моя проникливiсть.

– Але ви вiдхиляетесь вiд сутi питання, – вiв я далi, – що пов’язане з правом.

– Он воно як! – зауважив вiн, скривившись. – Я бачу, ви ще вiрите в такi речi, як право, як правда i неправда.

– А ви? Не вiрите зовсiм? – спитав я.

– Анi на крихту. Сила – це право, ото й усе. Хто кволий, той неправий. Або можна приблизно ще так: добре бути дужим, i погано – кволим. Ще краще сказати: дужим бути приемно, бо це вигiдно; а кволим бути неприемно, бо це невигiдно. Ось на разi – мати цi грошi приемно. Це

Страница 24

обре для того, хто мае iх. І тому, мiгши мати цi грошi, я скривдив би себе й те життя, що в менi, якби вiддав iх вам, вiдмовившись вiд приемностi мати iх самому.

– Але ви кривдите мене, беручи iх, – заперечив я.

– Зовсiм нi. Одна людина не може скривдити iншу. Вона може скривдити тiльки себе саму. Я бачу, що завжди вчиняю кривду, коли враховую чужi iнтереси. Невже ви цього не розумiете? Як можуть двi часточки закваски вважати себе скривдженими, коли вони одна одну хочуть пожерти? Це ж закладене в iхнiй природi – намагатися когось проковтнути i не датися проковтнути. Коли вони вiдступають вiд цього закону – вони чинять грiх.

– То ви не вiрите в альтруiзм? – спитав я.

Це слово видалося йому наче знайомим, але змусило замислитись.

– Стривайте, це щось подiбне до спiвробiтництва?

– Деякий зв’язок тут е, – вiдповiв я, не дивуючись цим разом прогалинi в його словнику, набутому читанням i самоосвiтою. Наукою його нiхто не керував, i хоч думав вiн багато, але говорив мало, а то й зовсiм мовчав. – Альтруiстичний вчинок це вчинок задля добра iнших людей, вчинок некорисливий на протилежнiсть до вчинку заради себе, тобто егоiстичного.

Вiн кивнув головою.

– О, так. Тепер пригадую. Менi траплялося це слово у Спенсера.

– У Спенсера? – вигукнув я. – Невже ви читали його?

– Не дуже багато, – визнав вiн. – Я цiлком зрозумiв «Основнi засади», але на «Бiологii» вiтер покинув моi вiтрила, а на «Психологii» я й зовсiм опинився в мертвому штилi й надовго. По щиростi кажучи, я не мiг зрозумiти, куди вiн гне. Спершу я гадав, що причина в убозтвi мого розуму, але потiм зрозумiв, що менi просто бракувало пiдготовки. Я не мав вiдповiдноi бази. Тiльки Спенсер i я знаемо, чого вiн менi коштував. Але з його «Даних етики» я дещо винiс. Оце там я здибав «альтруiзм» i тепер пригадую, як його було там ужито.

Я не уявляв собi, що могла винести ця людина з творiв Спенсера. Я пам’ятаю Спенсера досить добре, аби знати, що альтруiзм лежить в основi його iдеалу людськоi поведiнки. Вовк Ларсен, очевидно, просiяв науку великого фiлософа, вибираючи з неi те, що вiдповiдало його потребам i бажанням, а решту вiдкидаючи.

– Що ж ви ще звiдти винесли? – спитав я.

Вiн трохи зсунув брови, напружено пiдшукуючи належнi вислови для думок, про якi вiн нiколи ще не говорив нi з ким. Я почувався пiднесено. Тепер я заглиблювався йому в душу так само, як вiн звик заглиблюватися в iншi душi. Я дослiджував незнайомi землi. І дивна, дуже дивна картина розгорнулася перед моiми очима.

– Коротко кажучи, – почав вiн, – Спенсер висловлюе приблизно таку думку: по-перше, людина мае дбати за власний добробут – це морально й добре. По-друге, вона мае дбати про добробут своiх дiтей. По-трете, вона мае дбати про добробут людства.

– Але найвищий, найкращий i найсправедливiший учинок, – докинув я, – це коли водночас вiн корисний i для тебе, i для твоiх дiтей, i для всього людства.

– Я б так не сказав, – вiдповiв вiн. – Не бачу в цьому нi потреби, нi здорового глузду. Я вiдкидаю людство i дiтей. Заради них я не поступлюся нiчим. Усе це сентиментальнi витребеньки, принаймнi для того, хто не вiрить у вiчне життя, – ви самi не можете цього не розумiти. Якби мене чекало безсмертя, альтруiзм був би платнею за цього. Я мiг би хтозна й як пiднести свою душу. Але попереду нема нiчого вiчного, крiм смертi, а закваска життя грае в менi ненадовго. Тож було б неморально принести себе в жертву. Жертва з мого боку, що хоч на мить скоротила б це грання, – нерозумна, ба навiть несправедлива щодо самого себе, це просто злочин. Я не повинен нiчого втратити, i кожний мiй фермент треба використати якнайдоцiльнiше. Вiчна нерухомiсть, що згодом прийде до мене, не полегшае й не поважчае вiд того, чи я пожертвую себе заради когось, а чи нi – в той короткий час, доки грае моя життева закваска.

– Тодi ви iндивiдуалiст, матерiалiст, а отже, й гедонiст.

– Важкi слова, – засмiявся вiн. – Але що означае «гедонiст»?

Я пояснив йому, i вiн кивнув згiдливо головою.

– До того ж ви така людина, – провадив я далi, – що iй не можна довiряти навiть у дрiбницях, коли справа хоч трохи торкаеться егоiстичних iнтересiв.

– Тепер ви починаете розумiти, – сказав вiн, радiсно всмiхаючись.

– Ви – людина, цiлком позбавлена того, що свiт зве моральнiстю.

– Так.

– Людина, що ii треба завжди боятись…

– Саме так.

– Боятись, як змii, тигра, акули.

– Тепер ви знаете мене, – сказав вiн. – Знаете мене так, як узагалi мене знають. Мене називають Вовком.

– Ви якась потвора, – додав я вiдважно, – Калiбан, що думав про Сетебоса, дiяв так, як ви дiете, коли раптом здолае вас якась примха.

Ларсен спохмурнiв, не зрозумiвши порiвняння, – вiн, очевидячки, не був знайомий iз цiею поемою.

– Я саме читаю Браунiнга, – признався вiн, – але щось не даеться вiн менi. Ще не так далеко зайшов, а вже ладен би й кинути.

Щоб не розводитись довго, скажу просто, що я принiс книжку з його каюти й прочитав йому вголос «Калiбана». Вiн був у захопленнi. Цей примiтивний пог

Страница 25

яд на речi й спосiб мислення вiн цiлком розумiв. Раз у раз вiн уривав мене своiми зауваженнями й критикою. Коли я закiнчив, вiн звелiв менi перечитати поему вдруге й утрете. По тому ми зав’язали дискусiю про фiлософiю, науку, еволюцiю, релiгiю. Вiн виявляв хиби самоука, а також упевненiсть i прямолiнiйнiсть, властиву первiсному розумовi. Саме в простотi мiркувань полягала його сила, i матерiалiзм його був переконливiший, анiж витончений i складний матерiалiзм Чарлi Ферасета. Не скажу, що Ларсен переконав мене, – я-бо страшенно впертий i, як казав Ферасет, «темпераментний» iдеалiст, – але вiн штурмував останнi передмур’я моеi вiри з такою силою, яка мимоволi викликала пошану, дарма що я не погоджувався з ним.

Час минав. Пора вже було на вечерю, а стола ще й не накрито. Я почав непокоiтись, а коли Томас Магрiдж, лютий як чорт, заглянув униз, я пiдвiвся, щоб узятися за своi обов’язки. Але Вовк Ларсен гукнув йому:

– Сьогоднi, кухарю, попораешся сам. Гамп менi потрiбен, обходься без нього.

І знову трапилося неймовiрне. Ввечерi я сидiв за столом iз капiтаном i мисливцями, тодi як Томас Магрiдж обслуговував нас, а опiсля мив посуд. Це була калiбанiвська примха Вовка Ларсена, i я побоювався, що матиму з неi самi прикрощi. А тим часом ми розмовляли й розмовляли, що дуже дратувало мисливцiв, бо вони з нашоi розмови нiчогiсiнько не розумiли.




Роздiл IX


Три днi вiдпочинку, три щасливих днi вiдпочинку мав я, коли був у товариствi Вовка Ларсена, iв за столом у кают-компанii i не робив нiчого, лише розмовляв iз ним про життя, лiтературу та всесвiт, тодi як Томас Магрiдж кипiв i лютував, роблячи i свою i мою роботу.

– Стережися шквалу, оце все, що я тобi скажу, – попередив мене Луiс, коли Вовк Ларсен зiйшов униз утихомирювати мисливцiв, давши нам яких пiвгодини вiльних на палубi. – Нiколи не вгадаеш наперед, чого вiд нього ждати, – провадив Луiс на мое прохання висловитись яснiше. – Вiн мiнливий, як вiтер або морська течiя. Не вгадаеш нiколи його коникiв. Уже думаеш, нiби знаеш його i внатурився з ним, а вiн вiзьме та ще й так закрутить – накинеться на тебе, рознесе на шмаття всi твоi вiтрила, що ти поставив на добру погоду.

Отже, я зовсiм не здивувався, коли вибухнув шквал, за який попереджував Луiс. Ми з капiтаном розгарячкувалися в суперечцi – про життя, звичайно, – i я, набравшись не в мiру смiливостi, торкнувся вдачi Вовка Ларсена та його вчинкiв. Правду мовивши, я розтинав i вивертав йому душу так само безжально, як вiн робив те з iншими. Можливо, це було необережно з мого боку – така гостра мова, але я вiдкинув усю стриманiсть i рiзав i рубав йому, аж доки вiн розлютився. Його засмагле, бронзове обличчя зробилося чорне вiд гнiву, очi йому спалахнули. В них не було вже нi ясностi, нi здорового глузду – нiчого, крiм шалу божевiльноi людини. Я бачив у ньому вовка, та ще й скаженого вовка.

Заревiвши, вiн стрибнув до мене i схопив за руку. Я силкувався мужньо вистояти, дарма що весь тремтiв. Але величезна сила цiеi людини зломила мою волю. Вiн схопив мене рукою вище лiктя, i коли дуже стиснув менi руку, я не витримав i голосно скрикнув. Ноги в мене пiдгиналися, я просто не мiг стояти й терпiти той лютий бiль. Руку було наче розчавлено.

Раптом вiн опам’ятався, бо ясний вогник засвiтився в його очах, i вiдпустив мою руку з уривчастим смiхом, що бiльше скидався на рик. Я впав додолу, трохи-трохи не зiмлiлий, а вiн сiв, запалив сигару й почав стежити за мною, як кiшка за мишею. Скорчений вiд болю, я помiтив у нього в очах ту цiкавiсть, що й ранiш уже часто завважував, – подив, збентеження й вiчне запитання: навiщо все це?

Нарештi я встав на ноги й пiднявся трапом. Погожiй порi настав кiнець, i менi лишалося тiльки повернутись до камбуза. Моя лiва рука занiмiла, наче паралiзована, i минуло кiлька днiв, доки вона ожила, але здерев’янiлiсть i бiль вiдчувалися ще не один тиждень. А вiн же не зробив нiчого, тiльки взяв мою руку i стиснув. Вона не була нi вивихнута, нi зламана. Вiн просто стиснув ii своею рукою. А вiн мiг би накоiти й бiльшого, – я це зрозумiв наступного дня. Просунувши голову в камбуз, Вовк Ларсен запитав на знак вiдновлення приязнi, чи не болить моя рука.

– Могло бути гiрше, – осмiхнувся вiн.

Я саме чистив картоплю. Вiн вибрав велику необчищену картоплину i стиснув ii в жменi. З-помiж пальцiв бризнула юшка. Решту вiн кинув назад у посудину, повернувся i пiшов. А я вжахнувся: що б могло статися зi мною, якби це страховище приклало до мене всю свою силу?

Та все ж три днi вiдпочинку пiшли менi на добре: колiно мое трохи пiдгоiлося, пухлина стухла, колiнна чашечка нiби стала на мiсце. Але тi три днi завдали менi й прикрощiв, як я й думав. Томас Магрiдж мав видимий намiр поквитатися зi мною за тi днi. Вiн злостився, лаяв мене без угаву, накидав менi свою власну роботу. Раз вiн навiть кулака пiдняв на мене, але я й сам уже озвiрiв i так вищирився на нього, що вiн злякався й вiдступив. Певно, непринадний вигляд був у мене, Гамфрi Ван-Вейдена, ту хвилину. Я скорчився за робо

Страница 26

ою в кутку смердючоi корабельноi кухнi, i обличчя мое повернене вгору, до обличчя людини, що хоче вдарити мене: вищиривши зуби, я гарчу, як собака. В поглядi моему жах i безпораднiсть укупi з вiдвагою, що вони породили. Не люблю я про це згадувати, воно менi приводить на пам’ять щура в пастцi. Але ж таки вiд удару я врятувався.

Магрiдж вiдступив i подивився на мене з такою ж ненавистю й злiстю в очах, як i я на нього. Ми нагадували двох звiрiв, що вишкiрилися один до одного, сидячи в однiй клiтцi. Томас Магрiдж був боягуз i побоявся вдарити мене, бо я не знiтився перед ним. Тодi вiн вибрав iнший спосiб залякати мене. У камбузi був лише один кухонний нiж, хоч трохи здалий. За довгi роки служби його сточене лезо зробилося вузьке й тонке. Нiж мав страшний вигляд; напочатку я навiть здригався щоразу, коли мусив брати його до рук. Кок позичив у Йогансена брусок i почав хвацько гострити ножа, значуще поглядаючи на мене. Вiн гострив його цiлий день. Кожноi вiльноi хвилини вiн брався за нiж i брусок. Нiж став гострий, як бритва. Магрiдж усе пробував його пальцем i на нiгтi. Вiн голив ножем волосся на руцi, оглядав його надзвичайно пильно i щоразу вдавав, нiби знаходить якусь там ще нерiвнiсть на лезi. Тодi клав його знову на брусок i гострив, гострив, гострив… Аж смiх почав мене брати, коли я дивився на нього.

А втiм, справа була серйозна, бо я знав, що вiн здатен i пiдколоти мене. Томас Магрiдж був боягуз, але в нього, як i в мене, у хвилину вiдчаю могла з’явитися вiдвага – вiдвага боягуза, яка спонукуе чинити те, що суперечить його природi i чого вiн сам боiться.

«Кок гострить нiж на Гампа», – перешiптувалися матроси, а дехто й брав Магрiджа на кпини. Вiн сприймав усе те спокiйно, таемниче кивав головою i, здавалося, був навiть задоволений, аж доки Джордж Лiч, колишнiй юнга, утнув якийсь брудний жарт iз цiеi нагоди.

Рiч у тому, що Лiч був один iз матросiв, яким було звелено облити Магрiджа водою пiсля його гри з капiтаном. Очевидно, Лiч виконав свое завдання вельми сумлiнно, i Магрiдж того не забув. Градом посипалася добiрна лайка, кок не пожалував i предкiв Лiчевих, потiм став погрожувати ножем, що гострив на мене. Лiч засмiявся i ще крутiшим словом сипнув, аж тут не встигли ми стямитися, як нiж, блиснувши, вмить розтяв йому праву руку вiд лiктя до самого зап’ястка. Кок, посатанiлий лицем, вiдскочив, тримаючи перед собою нiж для оборони. Але Лiч поставився до пригоди цiлком спокiйно, хоч кров iз руки цебенiла струмком.

– Ну, начувайся ти, кухарю, – сказав вiн, – гаряче тобi стане. Квапитись я не буду. Я загляну до тебе, коли ти будеш без ножа.

Сказавши це, вiн повернувся й спокiйно вийшов собi. Магрiдж пополотнiв iз жаху, коли побачив, що вiн наробив, i зрозумiв, чого можна сподiватися рано чи пiзно вiд людини, яку вiн поранив. Але зi мною вiн став ще клятiший, нiж доти. Хоч вiн i боявся неминучоi розплати за вчинене, та водночас розумiв, що це була для мене дуже виразна наука, i почав ще бiльше знущатися з мене та попихати мною.

Вигляд тоi кровi, яку вiн сам пролив, розбудив у ньому жадобу вбивства, що межувала з божевiллям. Йому, либонь, уже в очах червонилося вiд тоi кровi. І хоч душевний стан цей досить темний, проте я мiг читати його думки так ясно, нiби iх було в книжцi надруковано.




Конец ознакомительного фрагмента.


Поделиться в соц. сетях: