Страница 1

Серця трьох
Джек Лондон


Зарубiжнi авторськi зiбрання
«Серця трьох» – взiрець пригодницького роману й перлина творчого доробку американського класика Джека Лондона (1876—1916), життя якого саме нагадувало велику пригоду. В передмовi автор пояснюе, що вiдсутнiсть цiкавих i гострих сюжетiв для кiнематографа й спонукала написати цей твiр. Тож роман «зроблено» в найкращих традицiях голлiвудського кiно (вiн i був написаний на основi кiносценарiю): спекотна Пiвденна Америка, любовний трикутник, пристрасть, пригоди, помста, зради, гонитва за багатствами й суперництво – чесне й не дуже.

Френсiс Морган – единий спадкоемець великих грошей i далекий нащадок пiрата Генрi Моргана – живе у Нью-Йорку, грае на бiржi, нудьгуе пiсля смертi батька. І хочеться йому чогось такого! Випадково до нього приходить гiсть – сеньйор Альварес Торес, який знае, де сховано скарби його далекого предка-пiрата. Пригоди починаються! Френсiс вирушае у Пiвденну Америку, де зустрiчае прекрасну Леонсiю Солано, свого далекого родича-погодка, який викапаний вiн, – Генрi Моргана. І далi пiшли-поiхали: ревнощi, в’язниця, суд, пошуки скарбiв тощо.

У творi також зображено й трагiчнi конфлiкти: безжалiсне винищування iндiйськоi культури незваними «цивiлiзаторами», розкрадання природних багатств, нелюдськiсть вдач у тiм свiтi, де бушуе битва за мiльйон.





Джек Лондон

Серця трьох





Передмова


Шановний читач, сподiваюся, пробачить менi, що я починаю цю передмову з вихваляння. Рiч у тiм, що цей твiр – ювiлейний. Його завершенням я вiдзначаю свое сорокалiття, свою п’ятдесяту книгу, шiстнадцять рокiв своеi письменницькоi дiяльностi й новий напрям у творчостi. А «Серця трьох» – це новий напрям. Досi я, безперечно, не писав нiчого подiбного i майже переконаний, що й надалi не писатиму. І я зовсiм не маю намiру приховувати, що пишаюся цим твором. А тепер я радив би читачевi, який любить стрiмкий розвиток дii, обминути усi тi вихваляння, що мiстить передмова, заглибитися в оповiдь, i хай вiн насмiлиться потiм сказати менi, що вiд моеi книги легко вiдiрватися.

Для допитливих дозволю собi дещо пояснити. Мiрою того як кiнематограф ставав найпопулярнiшою формою розваги в усьому свiтi, запас фабул та iнтриг, створений свiтовою белетристикою, став швидко вичерпуватися. Будь-яка кiнокомпанiя за допомогою двох десяткiв режисерiв протягом певного часу здатна екранiзувати всю лiтературну спадщину Шекспiра, Бальзака, Дiккенса, Скотта, Золя, Толстого i десяткiв менш плiдних письменникiв. А оскiльки таких кiнокомпанiй сотнi, то легко зрозумiти, що незабаром вони зможуть залишитися без сировини, з якоi фабрикують кiнокартини.

Право на екранiзацiю всiх романiв, оповiдань i п’ес, виданих або якi мають бути виданими тими чи iншими видавництвами або особами, уже давно куплено й оформлено договорами. Коли ж трапляеться матерiал, право власностi на який минуло за давнiстю лiт, то вiн екранiзуеться з такою самою швидкiстю, з якою матроси, опинившись на березi iз золотим пiском, кидаються збирати самородки. Тисячi сценаристiв – а точнiше десятки тисяч, бо немае такого чоловiка, жiнки чи дитини, що не вважали б себе цiлком дозрiлими для написання сценарiю, – отже, десятки тисяч сценаристiв нишпорять по лiтературi (як застереженоi, так i незастереженоi) i висмикують журнали ледве не з друкарськоi машинки, сподiваючись поживитися якоюсь новою сценкою, фабулою або iсторiйкою, придуманою iхнiми побратимами по перу.

Проте задля справедливостi слiд зазначити, що зовсiм нещодавно, у тi днi, коли сценаристiв ще не вельми поважали, вони виснажували себе працею за п’ятнадцять-двадцять доларiв на тиждень, а траплялося, що скупi директори платили iм поштучно: десять-двадцять доларiв за сценарiй, i ще в п’ятдесяти випадках зi ста не видавали сценаристам i тих грошей, якi iм належали. Бувало й так, що товар, украдений сценаристами, у свою чергу, крали в них не менш безсовiснi та безсоромнi люди, котрi працювали в штатi. Так було тiльки вчора, а сьогоднi я знаю сценаристiв, у яких е по три машини i по два шофери, котрi посилають своiх дiтей у найдорожчi школи i взагалi мають стiйку платоспроможнiсть.

Значною мiрою саме через брак белетристичноi сировини i почали цiнувати й поважати сценаристiв. На них з’явився попит, вони здобули визнання, iм стали краще платити, а вiд них вимагати продукцiю значно вищоi якостi. Почалися новi пошуки матерiалу, що вилилися, зокрема, у спроби залучити вiдомих письменникiв для роботи в кiно. Однак те, що людина написала двадцять романiв, ще не може бути запорукою, що вона здатна написати гарний сценарiй. Якраз навпаки: досить швидко з’ясувалося, що успiх у белетристицi – гарантiя провалу на екранi.

І тут втрутилися господарi кiнокомпанiй. Подiл працi – насамперед. І ось, зв’язавшись iз могутнiми газетними об’еднаннями чи з окремими особами, що i вiдбулося в цьому випадку, – я маю на увазi «Серця трьох» – вони замовляють висококвалiфiкованим сценаристам (котрi навiть заради порятунку власного життя не зумiли б написати

Страница 2

оман) сценарiй, який романiсти (навiть заради порятунку власного життя не спромоглися б написати сценарiй) перетворюють потiм на роман.

Отже, приходить м-р Чарльз Годдард до якогось Джека Лондона й каже йому: «Час дii, мiсце дii i дiйовi особи визначенi; кiнокомпанii, газети i капiтал – до наших послуг. Тепер домовляймося». І ми домовилися. Наслiдок – «Серця трьох». Нi в кого не може виникнути сумнiву в майстерностi м-ра Годдарда пiсля того, як я перелiчу його твори, а перу його належать: «Пригоди Полiни», «Пригоди Елейн», «Богиня», «Збагачуйся, Волiнгфорде» та iн. Крiм того, iм’я героiнi цього роману – Леонсiя – теж вiн вигадав.

Першi кiлька епiзодiв вiн написав на своему ранчо в Мiсячнiй долинi. Але писав вiн швидше, нiж я, i закiнчив своi п’ятнадцять епiзодiв на багато тижнiв ранiш за мене. Нехай не введе вас в оману слово «епiзод». На перший епiзод витратили три тисячi футiв плiвки, а на наступнi чотирнадцять – по двi тисячi футiв на кожний. У кожному епiзодi пересiчно дев’яносто сцен, а це разом близько тисячi трьохсот сцен. Отже, ми працювали одночасно, кожен над своiм шматком. Коли я писав якийсь роздiл, то, звiсно, не мiг враховувати того, що вiдбуваеться в наступному чи через дванадцять роздiлiв, бо я цього не знав. Не знав цього i м-р Годдард. Звiдси неминучi наслiдки: не можна сказати, щоб оповiдь у «Серцях трьох» вiдрiзнялася особливою стрункiстю, хоча вона, безумовно, не позбавлена логiки.

Уявiть собi мiй подив, коли я, перебуваючи на Гаваях, раптом одержую вiд м-ра Годдарда поштою з Нью-Йорка чотирнадцятий епiзод сценарiю (а я в цей час опрацьовував десятий епiзод) i бачу, що мiй герой одружений зовсiм не з тiею жiнкою! І в нашiм розпорядженнi усього тiльки один епiзод, коли можна ii позбутися i зв’язати мого героя законним шлюбом з единою жiнкою, з якою вiн мае одружитися. Як це зроблено – прошу подивитися в останньому роздiлi чи п’ятнадцятому епiзодi. Можете не сумнiватися, що м-р Годдард нараяв менi, як це зробити.

Рiч у тiм, що м-р Годдард – майстер щодо розвитку дii i генiй ii швидкостi. Розвиток дii аж нiяк не хвилюе його. «Показати», – спокiйно зазначае вiн в авторськiй ремарцi кiноактору. Очевидно, актор «показуе», бо м-р Годдард вiдразу починае нагромаджувати одну дiю на одну. «Вiдобразити горе!» – наказуе вiн, або «сум», або «гнiв», або «щире спiвчуття», або «бажання убити», або «прагнення самогубства». От i все. Так i мае бути – iнакше коли б вiн завершив роботу i написав своi тисячу триста сцен?

Проте можете собi уявити, як довелося менi, бiдоласi, котрий не мiг обмежитися чарiвним словом «вiдобразити», а мав описати – i до того ж досить докладно – усi тi настроi i положення, що iх одним розчерком пера визначив м-р Годдард! Нехай йому грець! Дiккенсу не здавалося надмiрним витратити тисячу слiв на описування i найтонше окреслення сумних переживань того чи iншого героя. А от м-р Годдард каже «Вiдобразити» – i раби кiноапарата роблять усе, що потрiбно.

А розвиток дii! Свого часу я написав кiлька пригодницьких романiв, проте навiть у них разом не було стiльки дii, як у «Серцях трьох».

Зате тепер я знаю, чому кiнематограф мае таку популярнiсть. Я тепер знаю, чому «Пани Барнес iз Нью-Йорка» i «Гончар iз Техаса» розiйшлися мiльйонами примiрникiв. Я тепер знаю, чому якась пихата агiтацiйна промова може зiбрати куди бiльше голосiв, нiж доблесний вчинок чи задум державного дiяча. Перероблення сценарiю м-ра Годдарда на роман було для мене цiкавим досвiдом – i досить повчальним. Ця праця по-новому висвiтлила давно осмисленi мною соцiологiчнi узагальнення, пiдвела пiд них нову основу i змiцнила iх. Пiсля цiеi спроби своiх сил як письменника у новiй для себе царинi я почав розумiти душу народу глибше, нiж розумiв досi, й усвiдомив, яким високим мистецтвом жесту i мiмiки мае володiти демагог, котрий залучае голоси виборцiв на свiй бiк за допомогою умiння грати на колективнiй душi мас. Я буду вельми здивований, якщо ця книга не набуде масового розповсюдження. («Показати здивування», – сказав би м-р Годдард, або – «Вiдобразити масовий розпродаж».)

Коли в основi цiеi авантюри, iменованоi «Серця трьох», лежить спiвпраця, то ii принцип захоплюе мене. Проте боюся, що такого колегу, як м-р Годдард, можна здибати не частiше нiж одного на мiльйон. Ми жодного разу не прохопилися навiть словом, у нас не було жодноi суперечки чи дискусii. Однак у такому разi я також не просто спiльник, а мрiя! Хiба не я дозволив йому беззастережно «вiдображати» усе, що йому заманеться, протягом 15 епiзодiв сценарiю, 1300 сцен i 31 000 футiв плiвки i, зрештою, 111 000 слiв, що склали роман? І все ж тепер, коли я закiнчив цю працю, я вельми був би радий, коли б не розпочинав ii, – з однiеi простоi причини: менi хотiлося б самому прочитати книгу i подивитися, як вона читаеться. А мене це вельми цiкавить. Вельми.



    Джек Лондон
    Вайкiкi, Гавайськi острови,
    23 березня 1916 року




Давня пiратська пiсня


Шукачам пригод i долi
Я таку пораду дам:
Йдiть корсарами на море,

Страница 3

Де привiлля всiм вiтрам.

Приспiв:
Нас в морськi боi i шторми
Не пройме переполох —
Станем спинами до щогли
Проти тисячi удвох!

Приготуемо пiстолi —
Й в справжне судно, не в мiраж,
Пошлемо з гармати ядра
Й пiдемо на абордаж!

Приспiв.

Гей, корсари, славмо вiтер,
За кормою водоверть!
Пожалiемо матросiв —
Капiтану ж буде смерть!

Приспiв.

Із захопленого судна
Забираймо лиш вино,
Чарiвних жiнок i злото —
Решта хай iде на дно!

Приспiв.

    Джордж Стерлiнг



Роздiл І


Цього пiзнього весняного ранку подii в життi Френка Моргана змiнювалися надто швидко. Якщо будь-коли людинi було призначено, перемiстившись у часi, стати учасником жорстокоi, кривавоi драми, а точнiше – трагедii простих душ, i водночас свiдком середньовiчноi мелодрами, насиченоi сентиментальнiстю i бурхливими пристрастями, властивими мешканцям Латинського Нового Свiту, то цiею людиною Доля призначила бути Френковi Моргану, i то досить незабарно.

Проте сам Френк Морган перебував у незнаннi того, що у свiтi щось для нього готуеться, i навряд чи був готовий до подiй, якi насувалися. Засидiвшись за бриджем, вiн пiзно прокинувся й, поснiдавши фруктами й кашею, подався до бiблiотеки – зi смаком обставленоi кiмнати, звiдки його батько останнiми роками життя керував великими i рiзноманiтними справами.

– Паркере, – звернувся Френк до камердинера, що служив ще його батьковi, – чи не помiтив ти, що мiй покiйний батько погладшав в останнi роки його життя?

– Нi, сер, – вiдповiв той з усiею шанобливiстю добре вимуштруваного слуги, але мимоволi змiрявши швидким поглядом чудову постать парубка. – Ваш батько, сер, завжди був струнким. Постава його нiколи не змiнювалася: вiн був широкоплечий, з могутнiми грудьми, маслакуватий, проте талiя, сер, у нього була тонка. Завжди тонка. Коли його поклали на стiл, багато юнакiв у нашому мiстi могли б засоромитися своеi постави. Вiн завжди ретельно дбав про себе, сер, – я маю на увазi всi цi вправи, що вiн щоранку по пiвгодини виконував у лiжку. Нiщо не могло йому завадити. Вiн називав це своiм культом.

– Атож, постать у батька була рiдкiсна, – лiниво вимовив Френк, дивлячись на бiржовий телеграф i кiлька телефонних апаратiв, установлених ще його батьком.

– Чудова, – переконливо ствердив Паркер. – Ваш батько був стрункий, як аристократ, незважаючи на ширококостiсть, могутнi плечi й груди. І ви це успадкували, сер; тiльки ви ще досконалiшi.

Молодий Френк Морган, що успадкував вiд свого батька не тiльки постать, а й чимало мiльйонiв, безтурботно розвалився в широкому шкiряному крiслi й витягнув ноги, зовсiм як могутнiй лев у клiтцi, не знаючи, куди подiти своi сили. Розгорнувши ранкову газету, вiн прочитав заголовок, що повiдомляв про новий зсув на К’юлебрськiй дiлянцi Панамського каналу.

– Добре, що ми, Моргани, не схильнi до повноти, – позiхаючи, промовив вiн, – а то я мiг би i розтовстiти вiд такого життя… Правда, Паркере?

Старий камердинер, не розчувши, знiяковiло подивився на свого хазяiна.

– Так, сер, – поспiшно вiдповiв вiн. – Тобто я хочу сказати: нi, сер. Ви тепер маете найкращий вигляд.

– Нiчого подiбного, – впевнено заявив молодик. – Я, можливо, i не розжирiв, але безумовно обм’якнув… Га, Паркере?

– Так, сер… Тобто нi, сер… Я хотiв сказати: нi, сер. Ви все такий самий, яким повернулися з коледжу три роки тому.

– І вирiшив, що неробство – мое покликання, – розсмiявся Френк. – Паркере!

Паркер шанобливо витягнувся. Проте його пан вже занурився в глибокий роздум, немов намагався позбутися проблеми надзвичайноi важливостi, а рука його раз у раз смикала маленькi настовбурченi вусики, якi вiн вiднедавна почав вiдрощувати.

– Паркере, я iду рибалити.

– Так, сер.

– Я виписав кiлька вудок. Будь ласка, склади iх i принеси сюди, я хочу оглянути. Я гадаю, що поiхати тижнiв на два кудись у лiс – це для мене найкориснiше. Якщо я цього не зроблю, то, без сумнiву, почну гладшати i зганьблю весь наш рiд. Адже ти чув про сера Генрi? Старого оригiнала сера Генрi, пiрата i головорiза?

– Так, сер. Я читав про нього, сер.

Паркер уже стояв бiля дверей i чекав тiеi хвилини, коли балакучiсть молодого пана вичерпаеться, аби виконати його доручення.

– Авжеж, пишатися тут нiчим – старий розбiйник!

– О нi, сер! – заперечив Паркер. – Адже вiн був губернатором на Ямайцi й помер усiма шанований.

– Добре, що його не повiсили, – засмiявся Френк. – Власне кажучи, тiльки вiн один i ганьбить наш рiд, який сам i заснував. Але я ось що хотiв сказати: я досить ретельно переглянув усе, що його стосуеться. Вiн дуже пiклувався про свою постать i, слава боговi, до самоi смертi був стрункий. Це добра спадщина, що перейшла й до нас. А от скарбу його ми, Моргани, так i не знайшли; втiм, тонкий стан – це дорожче вiд рубiнiв. Родова ознака, як казали професори бiологii, котрi мене навчали.

Зависла довга пауза, i Паркер обережно вислизнув з кiмнати, а Френк Морган заглибився у вивчення газетноi статтi про Панаму й з’ясував

Страница 4

що канал вiдкриють для судноплавства, очевидно, не ранiше як за три тижнi.

Задзеленчав телефон, i за допомогою електричних нервiв сучасноi високоi цивiлiзацii Доля зробила першу спробу простягнути своi щупальця i дiстатися до Френка Моргана, що сидiв у бiблiотецi особняка, збудованого його батьком на Рiверсайд-драйв.

– Шановна мiсiс Керазес, – заперечив вiн у слухавку, – що б там не сталося, це просто тимчасовий ажiотаж. З «Темпiко петролеум» все добре. Це не спекулятивнi папери, а цiлком надiйне вкладення капiталу. Тримайтеся iх. Тримайтеся мiцно… Напевно, рiч у тiм, що якийсь фермер з Мiннесоти приiхав до Нью-Йорка i вирiшив купити кiлька пакетiв акцiй, бо вони здаються йому солiдними, а так воно i е… Ну й що тут такого, що вони подорожчають ще трохи? Все одно не продавайте. «Темпiко петролеум» – це вам не лотерея i не рулетка. Це – надiйне пiдприемство. Менi б, наприклад, вельми хотiлося, аби воно було не таким величезним – я б тодi мiг фiнансувати його сам… Та нi, вислухайте мене: зовсiм це не жарт! Ми нинi замовили тiльки цистерн бiльше нiж на мiльйон доларiв. Наша залiзниця i три нафтопроводи коштують понад п’ять мiльйонiв. Тiльки дiючi нафтосвердловини дадуть нам нафти на сто мiльйонiв доларiв, так що нинi головне наше завдання – доставити ii до моря на танкери. Тепер саме час для вкладання коштiв. Мине рiк чи два, i державнi папери проти ваших акцiй видадуться справжньою дурницею… Авжеж, прошу. Не звертайте уваги на бiржовий ринок. І потiм – не я радив вам купувати цi акцii. Я нiколи не давав своiм друзям таких порад. Та коли ви iх придбали, то тримайтеся за них. «Темпiко» таке саме солiдне пiдприемство, як Англiйський банк… Так, ми з Дiком подiлили вчора виграш. Дiбралася чудова компанiя. Хоча Дiк, треба сказати, надто гарячий для бриджу… Так, щастило, як гравцю на бiржi… Ха-ха! Я гарячий? Ха-ха!.. Так?… Скажiть Гаррi, що я зникну тижнiв на два… Поiду вудити форель… Знаете, весна, струмочки дзюрчать, у деревах бродить сiк, розпускаються бруньки, зацвiтають квiти… Так, на все добре. І тримайтеся обома руками за «Темпiко петролеум». Якщо вони трiшки впадуть пiсля того, як цей мiннесотський фермер закiнчить грати на пiдвищення, купiть ще. Я теж збираюся так зробити. Це все одно що знайти грошi… Авжеж… Атож, безперечно… Занадто це солiднi папери, щоб отак – нi з сього нi з того – взяти й продати iх, адже вони, можливо, нiколи бiльше не подешевшають… Ну, звичайно, я знаю, що кажу. Я поспав сьогоднi вiсiм годин i ще не випив нi краплi… Так, так… До побачення.

Не вставаючи з крiсла, Френк потягнув до себе стрiчку бiржового телетайпа i лiниво пробiг ii очима; те, що в нiй повiдомлялося, не викликало в нього особливого iнтересу.

Повернувся Паркер, тримаючи в руках кiлька тоненьких вудок; кожна з них була взiрцем мистецтва i майстерностi. Френк миттю пiдхопився з крiсла, вiдкинув телеграфну стрiчку, про яку вiдразу забув, i радий, як хлопчисько, що розглядае iграшки, хвацько заходився пробувати iх. Вiн то змахував вудками, аж волосiнь свистiла, мов батiг, то обережно спритним рухом закидав ii пiд високу стелю, нiби на другому кiнцi кiмнати був невидимий ставок, у якому таемниче виблискувала форель.

Знову задзеленчав телефон. Обличчя Френка спалахнуло гнiвом.

– Бога ради, поговори ти, Паркере, – наказав вiн. – Якщо це знову якась жiнка, котра грае на бiржi, скажи, що я вмер або п’яний, або захворiв на тиф, або одружуюся – словом, вигадай щось.

Пiсля недовгоi розмови спокiйним, ввiчливим тоном, що так пасував до вишуканого стилю цiеi холодноi кiмнати, Паркер промовив у слухавку: «Одну хвилинку, сер», – i, прикривши ii рукою, сказав:

– Це мiстер Беском, сер. Вiн просить вас.

– Скажи мiстеру Бескому, щоб вiн iшов до дiдька, – вiдповiв Френк, замахнувшись так, начебто хотiв хтозна-куди закинути вудку; i справдi, якби волосiнь описала ту дугу, яку накреслив його зачарований погляд, вона вилетiла б у вiкно i, цiлком iмовiрно, на смерть перелякала б садiвника, що стояв навколiшках й пересаджував кущ троянди.

– Мiстер Беском каже, що це щодо становища на бiржi, сер, i що вiн затримае вас не бiльш як на п’ять хвилин, – наполягав Паркер, але так делiкатно i м’яко, немов переказував якесь зовсiм несуттеве, дрiб’язкове доручення.

– Гаразд! – Френк обережно приставив вудку до столу i взяв слухавку. – Алло, – промовив вiн в апарат. – Так, це я, Морган. Тiльки хутчiше. У чому рiч?

Вiн iз хвилину послухав, потiм роздратовано перебив спiврозмовника:

– Продавати? Дзуськи. В жодному разi… Звичайно, я радий це чути. Проте навiть якщо акцii подорожчають на десять пунктiв, – чого, звичайно, не трапиться, – все одно тримайте iх. Цiлком можливо, що це закономiрне пiдвищення i вони вже бiльше не впадуть. Цi акцii – штука надiйна. Вони коштують значно дорожче, нiж котируються. Взагалi цього можуть i не знати, але ж я знаю. За рiк вони дiйдуть двохсот, – звичайно, якщо в Мексицi припиняться цi вiчнi революцii… А ось коли акцii впадуть, ви одержите вiд мене наказ купувати… Дурниця. Хто це хоче при

Страница 5

бати контрольний пакет? Та нi, це суто спорадичне явище… Що? Перепрошую. Я хотiв сказати: суто тимчасове явище. Нинi я iду тижнiв на два вудити рибу. Якщо акцii впадуть на п’ять пунктiв – купуйте. Купуйте все, що будуть пропонувати. Запам’ятайте: коли людина мае велике пiдприемство i розпочинаеться гра на пiдвищення його акцiй, це може бути так само небезпечно, як гра на зниження… Так… Звичайно… Так… До побачення.

Френк iз захватом знову взявся за вудки, а тим часом на iншому кiнцi мiста, у кабiнетi Томаса Рiгана, уже невтомно працювала Доля.

Томас Рiган наказав своiй армii маклерiв скуповувати акцii «Темпiко петролеум», пустив рiзними таемничими каналами чутку, нiби в «Темпiко петролеум» якiсь ускладнення з мексиканським урядом щодо концесii, i заходився читати звiт свого експерта з нафти, який два мiсяцi на мiсцi вивчав реальнi перспективи й можливостi цiеi компанii.

Зайшов клерк, подав вiзитну картку й доповiв, що якийсь iноземець наполегливо просить його прийняти. Рiган глянув на картку й сказав:

– Передайте цьому пановi, сеньйору Альваресу Торесу, що я не можу його прийняти.

За п’ять хвилин клерк повернувся з тiею самою карткою, але тепер на другому ii боцi було щось написано олiвцем. Рiган посмiхнувся, прочитавши:

«Вельмишановний мiстере Рiгане. Маю честь повiдомити Вам, що менi вiдоме мiсце, де за давнiх пiратських часiв сер Генрi Морган заховав свiй скарб.

Альварес Торес».

Рiган похитав головою; клерк був уже бiля дверей, коли хазяiн раптом гукнув йому:

– Нехай зайде. Негайно!

Залишившись сам, Рiган беззвучно розсмiявся, обмiзковуючи iдею, що зародилася в його головi.

– Молокосос! Щеня! – буркотiв вiн крiзь хмарку диму, розкурюючи сигару. – Уявляе себе левом, як i його батько. Його потрiбно добре провчити, i старий стрiляний горобець Рiган уже подбае про це.

Англiйська сеньйора Альвареса Тореса така сама бездоганна, як i його модний весняний костюм. Хоча смаглява шкiра видавала його латиноамериканське походження, а блиск чорних очей красномовно засвiдчував, що в його жилах тече давня сумiш iспанськоi й iндiанськоi кровi, проте вiн видавався таким типовим нью-йоркцем, що Томас Рiган бiльшого й не бажав.

– Пiсля багатьох рокiв завзятоi працi й пошукiв, – почав Торес, – я нарештi розгадав, де захований скарб сера Генрi Моргана. Я певен, що на Москiтовому узбережжi. Скажу точнiше: до нього не бiльше як тисяча миль вiд лагуни Чiрiквi, а найближче до нього мiсто – Бокас-дель-Торо. Я там народився, хоча освiту здобув у Парижi; знаю мiсцевiсть як своi п’ять пальцiв. Для такоi експедицii досить було б маленькоi шхуни. Адже спорядити ii обiйдеться зовсiм дешево, зате який буде прибуток! Винагорода – цiлий скарб!

Сеньйор Торес замовк: йому бракувало слiв, аби висловитися переконливiше, але Рiган, крута i тверда людина, яка звикла мати справу з людьми такого самого складу, як i вiн сам, почав витягати з нього все, нiби адвокат, що веде перехресний допит.

– Авжеж, – погодився сеньйор Торес, – нинi я маю певну скруту… як би це сказати?… у готiвцi.

– Вам потрiбнi грошi, – грубо уточнив бiржовик, i той сумно схилив голову.

І ще багато чого iншого змушений був визнати Альварес Торес пiд перебiжним вогнем допиту. Вiн справдi нещодавно приiхав iз Бокас-дель-Торо i сподiваеться, що нiколи бiльше туди не повернеться. Проте вiн готовий повернутися, якщо вони дiйдуть якоiсь згоди…

Рiган зупинив його владним жестом людини, що звикла наказувати простолюду: вiн узяв чекову книжку i виписав чек на iм’я Альвареса Тореса. Той, глянувши на нього, побачив суму в тисячу доларiв.

– Ось у чому рiч, – сказав Рiган. – Я особисто анiтрохи не вiрю вашим вигадкам. Однак у мене е один юний друг. Я дуже люблю цього хлопчиська, i мене засмучуе, що його занадто розбещують спокуси великого мiста – Бродвей з його красунями тощо, – ну, ви розумiете.

Сеньйор Альварес Торес, як вихована людина, ухилився вiд вiдповiдi.

– Отже, заради його здоров’я, а також порятунку не лише його душi, а й добробуту, найкраще, що можна було б придумати, – це подорож по скарб, сповнена пригод, що вимагае фiзичноi напруги, i… словом, я переконаний, що ви мене розумiете.

Альварес Торес знову ухилився.

– Вам потрiбнi грошi, – продовжував Рiган. – Зацiкавте його. Ця тисяча – вам за спробу. Зацiкавте його так, що вiн вирушить на пошуки золота старого Моргана, i ще двi тисячi – вашi. Якщо зацiкавите його так, що вiн пробуде в мандрах три мiсяцi, я додам вам ще двi тисячi, а якщо пiвроку – то п’ять тисяч. Можете менi повiрити: я добре знав його батька, ми з ним були компаньйонами, я… я можу навiть сказати: майже братами. Я готовий пожертвувати будь-якою сумою, аби скерувати сина мого друга на правильний шлях i зробити з нього людину. Що ви на це скажете? Для початку ось вам тисяча. Згода?

Сеньйор Альварес Торес тремтячими пальцями згортав i розгортав чек.

– Я… я згодний, – затинаючись, вимовив Торес i навiть почав заiкатися вiд хвилювання. – Я… я… як би це сказати?… Я весь до ваших послуг.

За п’я

Страница 6

ь хвилин Торес отримав iнструкцii щодо тiеi ролi, яку йому випадало грати, а його розповiдь про скарб Моргана для бiльшоi правдивостi хитрий бiржовик трохи змiнив; пiсля цього iспанець пiдвiвся i перш нiж попрощатися, зауважив жартiвливо, але не без смутку:

– Найкумеднiше, мiстере Рiгане, що все це – чистiсiнька правда. Змiни, що ви внесли в мою iсторiю, роблять ii правдивiшою, проте вона правдива i без них. Менi потрiбнi грошi. Ви дуже щедрий, i я намагатимуся зробити все… Я… я пишаюся тим, що непоганий артист. І все ж присягаюся: я справдi розгадав, де заховано скарб, що награбував i закопав Морган. Я мiг користуватися документами, що були недоступнi iншим; та й все одно навряд чи комусь вдалося б у них розiбратися. Цi документи зберiгаються в нашiй родинi, i чимало моiх пращурiв ламали голови над ними все життя, але так i не знайшли вiдповiдь. Але вони були на правильному шляху, iм тiльки бракувало кмiтливостi: вони помилялися на двадцять миль. Проте мiсце точно зазначено в документах. Вони помилялися, менi здаеться, тому, що там навмисно все було зашифровано, заплутано, написано у виглядi ребуса; i тiльки я, тiльки я зрозумiв це й розгадав. Усi давнi мореплавцi вдавалися до таких трюкiв, коли креслили своi карти. Моi iспанськi пращури таким чином приховали Гавайськi острови, змiстивши iх убiк на п’ять градусiв довготи.

Для Томаса Рiгана все це було китайською грамотою, вiн слухав Тореса з поблажливою посмiшкою, що явно говорила: «От, змушують зайняту людину вiдриватися вiд справ i вислуховувати якiсь небилицi».

Ледве встиг сеньйор Торес вiдкланятися, як у кабiнет зайшов Френк Морган.

– Вирiшив на хвильку забiгти до вас за порадою, – сказав вiн пiсля звичайного обмiну вiтаннями. – Та й до кого ж менi звертатися, як не до вас, адже ви стiльки рокiв працювали з моiм батьком. Як менi вiдомо, ви були його компаньйоном у найбiльших справах. Вiн завжди радив менi довiряти вашим судженням. Ну, ось я i прийшов. Насамперед скажiть, що вiдбуваеться з «Темпiко петролеум»? Рiч у тiм, що я хочу поiхати порибалити.

– Що вiдбуваеться з «Темпiко петролеум»? – запитанням на запитання вiдповiв Рiган, спритно вдаючи, нiби вiн нiчого не знае, хоча саме вiн i був в усьому винен.

Френк кивнув i, опустившись у крiсло, запалив сигарету, а Рiган почав переглядати стрiчку бiржового телеграфу.

– Акцii «Темпiко петролеум» пiднялися… на два пункти… А тебе, власне, що турбуе? – запитав вiн.

– Та нiчого, – вiдповiв Френк. – Зовсiм нiчого. Проте чи не гадаете ви, що якась група хоче прибрати «Темпiко» до рук, адже потенцiйна цiннiсть пiдприемства колосальна. Це, як ви розумiете, мiж нами, тобто я хочу сказати – цiлком конфiденцiйно.

Рiган кивнув.

– Пiдприемство величезне, – продовжував Френк. – Досить прибуткове. Справдi солiдне. І раптом такий стрибок! Чи не здаеться вам, що якась особа або група осiб хоче заволодiти контрольним пакетом акцiй?

Компаньйон його батька тряхнув своею сивою гривою, проте в головi, покритiй цими шляхетними сивинами, причаiлися аж нiяк не шляхетнi думки.

– Ну що ти, – зауважив вiн, – мабуть, це просто випадковий стрибок. А може, публiка, що грае на бiржi, запiдозрила, що акцii «Темпiко петролеум» – штука справдi прибуткова. Як ти гадаеш?

– Звiсно, що прибуткова, – гаряче вiдповiв Френк. – Я отримав такi приемнi новини, Рiгане, що ви ахнете, здивувавшись. Я своiм друзям кажу, що це справдi солiдне пiдприемство. Проте прикро, що менi довелося залучити стороннiй капiтал. Однак пiдприемство виявилося таким великим, що я змушений був це зробити. Навiть якби я уклав усi грошi, що залишив менi батько, – я маю на увазi вiльний капiтал, а не те, що уже вкладено в iншi пiдприемства, коротше: готiвку, – все одно менi самому це не до снаги.

– У тебе що, погано з готiвкою? – спитав старий Рiган.

– У мене е кругленька сума, якою я можу оперувати, – безтурботно вiдповiв молодик.

– Ти хочеш сказати…

– Звичайно. Саме так. Якщо акцii «Темпiко» упадуть, я купуватиму iх. Адже це все одно що знайти грошi!

– На яку ж суму ти маеш намiр купувати? – запитав Рiган, намагаючись прощупати свого гостя, проте маскуючись добродушнiстю й схваленням.

– На всi грошi, якi в мене е, – не задумуючись вiдповiв Френк Морган. – Я ж кажу вам, Рiгане – це перспективне пiдприемство!

– Я не дуже цiкавився ним i не можу сказати, чого воно варте, Френку, але з тих фактiв, що менi вiдомi, воно видаеться цiлком солiдним.

– «Видаеться»! Кажу вам, Рiгане, що це золоте дно! дно! І менi соромно, що його акцii довелося випустити на бiржу. Зате на них вже нiхто не збанкрутуе. Я тiльки зроблю послугу свiту, викинувши на ринок… навiть не можу точно сказати, скiльки сотень мiльйонiв барелей чистоi нафти… Так ви знаете, що в мене е свердловина на Гаустекських копальнях, яка вже сiм мiсяцiв дае по двадцять сiм тисяч барелей на день. І фонтан ще не висох. Проте це крапля в морi проти того, що ми здатнi поставити на ринок. У цiеi нафти питома вага двадцять два, а осаду в нiй менше нiж два десятих вiдсотка

Страница 7

Потiм е ще один фонтан – до нього треба тiльки прокласти миль iз шiстдесят нафтопроводу, – який викидае близько сiмдесяти тисяч барелей на день i, незважаючи на вжитi заходи, буквально заливае нафтою всi околицi. Це я дiлюся з вами, звичайно, по секрету, самi розумiете. Справи в нас iдуть непогано, i я зовсiм не хочу, щоб акцii «Темпiко петролеум» пiдскочили до неба.

– Можеш не турбуватися про це, синку. Ще треба, щоб нафта потекла по нафтопроводах i щоб у Мексицi припинилися революцii, – тiльки тодi акцii «Темпiко» можуть пiдскочити. А поки що iдь рибалити й забудь про це. – Рiган помовчав, потiм, удавши, нiби раптом щось згадав, узяв зi столу вiзитну картку Альвареса Тореса з написаною олiвцем запискою. – Глянь, хто в мене щойно був. – Рiган помовчав, немов обмiрковуючи думку, що раптово йому спала. – Ну, навiщо тобi iхати вудити якусь форель? Адже це зрештою порожня розвага. А ось тут е для тебе улов набагато цiкавiший – це розвага сьогодення, гiдна чоловiка, не те що перськi палаци в Адирондакських горах, де е i морозиво, i слуги, i електричнi дзвоники. Твiй батько завжди дуже пишався цим пiратом, вiд якого пiшов увесь ваш рiд. Вiн твердив, що схожий на нього, ну, а ти, безперечно, схожий на свого батька.

– Сер Генрi, – з посмiшкою зауважив Френк, простягаючи руку за карткою, – адже i я пишаюся цим старим розбiйником!

Прочитавши карлючки на вiзитнiй картцi, вiн запитливо подивився на Рiгана.

– Історiя, яку розповiв менi цей хлопець, на вигляд правдива, – пояснив Рiган. – Вiн каже, що народився на цьому самому Москiтовому Березi й дiзнався про скарб iз документiв, якi зберiгаються в iхнiй родинi. Проте я, звичайно, не йму вiри жодному його слову. В мене немае нi часу, нi бажання цiкавитися тим, що нiяк не стосуеться моiх справ.

– Дивно, що сер Генрi помер майже бiдняком, – зауважив Френк; вiн насупив брови, й одразу проявилася морганiвська впертiсть, – а захований ним скарб так нiхто i не знайшов.

– Ну що ж, бажаю успiху в риболовлi, – добродушно посмiхнувся Рiган.

– А все ж таки я хотiв би побачитися iз цим Альваресом Торесом, – заявив юнак.

– Усе це – золото для дурнiв, – продовжував Рiган. – Хоча, мушу зiзнатися, iсторiя, що розповiв менi цей хлопець, може бути цiлком правдивою. Можливо, коли б я був молодшим… проте менi, очевидно, усе життя призначено просидiти тут.

– Чи не знаете, де б я мiг знайти його? – нетерпляче запитав Френк, усупереч власнiй волi засовуючи шию в сильце Долi, що втiлилася в образi Томаса Рiгана, яке вона приготувала, аби спiймати його.

…Побачення вiдбулося наступного ранку в кабiнетi Рiгана. Сеньйор Альварес Торес здригнувся, коли побачив Френка, але вiдразу опанував себе. Це вiдразу ж спостерiг Рiган, i, посмiхнувшись, запитав:

– Що, старий пiрат власною персоною, га?

– Так, схожiсть просто разюча, – збрехав або майже збрехав Торес, бо хоч i спостерiг подiбнiсть Френка iз сером Генрi Морганом, але водночас перед ним постав образ iншоi, живоi людини, що нагадувала i Френка, i сера Генрi так само, як i вони обидва були схожими мiж собою.

Френк був молодий, а молодiсть не знае перешкод. Хутко розгорнули сучаснi атласи й стародавнi географiчнi карти, документи, писанi споловiлим чорнилом на пожовклому вiд часу паперi, – i не минуло й пiвгодини, як Френк заявив, що вiдтепер рибалитиме тiльки на Бику або на Тельцi, тобто на одному з двох острiвцiв, що лежать у лагунi Чiрiквi, де, як запевняв Торес, закопано скарб.

– Сьогоднi ж увечерi виiжджаю потягом у Новий Орлеан, – оголосив Френк. – Тодi я встигну на один iз пароплавiв «Юнайтед фрут компанi», який прямуе в Колон. Учора, перш нiж лягти спати, я все розвiдав.

– Тiльки не наймайте шхуни в Колонi, – порадив Торес, – краще прямуйте верхи до Белена. Там найлiпше це зробити, також i матроси-тубiльцi простiшi, а й усякi формальностi теж.

– Добре, – погодився Френк. – Менi давно хотiлося побачити тамтешнi краi. А ви встигнете на цей потяг, сеньйоре Торесе? У цiй справi я буду за вашого скарбника й беру на себе всi вашi витрати.

Однак Торес, перехопивши погляд Рiгана, миттю зметикував, чого вiд нього хочуть, i взявся натхненно брехати:

– На жаль, мiстере Моргане, я змушений затриматися й приеднаюся до вас згодом. У мене е невiдкладна справа… як би це сказати?… невеликий судовий процес, який менi треба виграти. Сума позову, щоправда, незначна, але позов зачiпае iнтереси родини, i тому ця справа для мене надзвичайно важлива. Ми, Тореси, маемо гордiсть. Я знаю, вам, американцям, це видаеться смiшним, але для нас – рiч надто серйозна.

– Вiн потiм приеднаеться до тебе й допоможе, якщо ти збочиш, – заспокоiв Френка Рiган. – До речi, доки ви не забули, не завадило б вам заздалегiдь домовитися про розподiл скарбу… якщо ви, звичайно, колись його знайдете.

– Слово за вами. Що скажете? – запитав Френк.

– Порiвну. Точно навпiл, – запропонував Рiган, великодушно даруючи iм те, чого, як вiн був переконаний, зовсiм не iснувало.

– І ви вiдразу ж приiдете, як тiльки зможете, так? – запита

Страница 8

Френк Тореса. – Слухайте, Рiгане, вiзьмiть на себе справу й позбудьтеся ii якнайшвидше. Домовилися?

– Неодмiнно, мiй любий, – вiдповiв той. – А якщо йому будуть потрiбнi грошi? Дати?

– Неодмiнно! – i Френк мiцно потиснув обом руки. – Це позбавить мене зайвого клопоту. Ну, а тепер я втiкаю: треба зiбратися, скасувати всi призначенi побачення й встигнути на потяг. На все добре, Рiгане. До швидкоi зустрiчi, сеньйоре Торесе, десь бiля Бокас-дель-Торо або у якiйсь печерi на Бику чи Тельцi. Так, по-вашому, скарб на Тельцi? Ну, загалом, до зустрiчi. Adios!

Сеньйор Альварес Торес затримався ще на короткий час у Рiгана, щоб отримати найдокладнiшi вказiвки про ту роль, яку йому належало грати: йому потрiбно було затримати Френка якнайдовше й чинити йому всiлякi перепони у справах.

– Одним словом, – закiнчив Рiган, – я не шкодуватиму, коли в iнтересах свого здоров’я вiн залишиться там надовго, i плакати не буду, якщо не повернеться взагалi.




Роздiл II


Грошi, як i молодiсть, нiколи не знають перешкод. І Френк Морган, законний i природний власник i молодостi, i грошей, одного чудового ранку, через три тижнi пiсля того, як вiн розпрощався з Рiганом, опинився на борту найнятоi ним шхуни «Анжелiка», яка потрапила неподалiк вiд берега в штиль. Вода була, нiби скло, шхуну ледь гойдало, i Френк Морган, нудячись вiд надлишку енергii, що так само, як i молодiсть, не знае перешкод, попросив метиса-капiтана, сина ямайського негра й iндiанки, спустити за борт маленький ялик.

– Схоже, тут можна пiдстрелити папугу або мавпу, або щось iнше, – зауважив Френк, розглядаючи в могутнiй цейсiвський бiнокль поросле непрохiдним чагарником узбережжя, що лежало за пiвмилi вiд них.

– Найвидше, сер, ви натрапите на лабару. Укус цiеi гадюки – смертельний, – посмiхнувся капiтан i власник «Анжелiки», що успадкував вiд свого батька-ямайця хист до мов.

Проте Френка вже було не спинити: саме у цю мить вiн побачив у бiнокль бiлу гасiенду трохи вiддалiк, а потiм постать жiнки в бiлому на березi; вiн навiть спостерiг, що жiнка теж розглядае в бiнокль його самого та шхуну.

– Спустiть ялик, капiтане, – наказав вiн. – Хто там живе? Бiлi?

– Сiмейство Енрiко Солано, сер, – вiдповiв той. – Це родовитi iспанськi аристократи. Їм належить уся ця мiсцевiсть – вiд моря до Кордильер, а також половина лагуни Чiрiквi. Землi в них багато, а от грошей – мало. Гордii страшеннi, ну й запальнi, як порох.

Коли Френк у ялику плив до берега, зiрке око капiтана побачило, що вiн не взяв iз собою нi рушницi, нi дробовика для передбачуваного полювання на папуг або мавп. А ще око капiтана розгледiло постать жiнки в бiлому, що видiлялася на темному тлi джунглiв.

Френк веслував прямо до берега з бiлого коралового пiску, не наважуючись подивитися, чи там ще ця жiнка, чи вже ii немае. У його думках не було нiчого лихого, тiльки цiлком природне для молодоi людини бажання познайомитися з молодою сiльською дiвчиною, можливо, напiвдикою, але найкраще – наiвною провiнцiалочкою, з якою можна буде розважитися, доки штиль затримуе «Анжелiку».

Коли дно ялика шурхнуло по пiску, Френк вистрибнув з човна, сильною рукою витяг його на берег i тiльки тодi озирнувся. Навкруги не було жодноi душi. Вiн довiрливо рушив уперед. «Кожен мандрiвник, потрапивши на незнайомий берег, мае право шукати мiсцевих жителiв, аби розпитати дорогу», – сказав вiн собi.

І Френк, сподiваючись тiльки на скороминущу розвагу, отримав стiльки розваг i таких, про якi навiть не мрiяв. Із-за зелених чагарникiв, нiби фея з чарiвноi скриньки, раптово вибiгла молода жiнка, яку вiн вже бачив, й обома руками схопила його за руку. З першого погляду було видно, що це доросла дiвчина. Френка здивували сила й нiжнiсть, з якими вона стисла його руку. Вiльною рукою вiн зiрвав iз голови капелюх i, як Морган, вихований у Нью-Йорку й призвичаений нiчому не дивуватися, уклонився незнайомцi. Проте вiн був таки вражений, та ще й як! Причому вразила його не тiльки врода дiвчини, а й погляд, яким вона дивилася на нього, – суворий i непохитний. Йому навiть здалося, нiбито вiн уже десь бачив ii, бо зовсiм незнайомi люди не могли так дивитися одне на одного.

Дiвчина обома руками потягла Френка за руку й схвильовано прошепотiла:

– Швидше! Ходiть за мною!

Якусь мить вiн вагався. Тодi вона нетерпляче смикнула його i потягла за собою. Подумавши, що це якась дивна гра, у яку грають мешканцi узбережжя Центральноi Америки, вiн, усмiхаючись пiшов за нею в чагарники, не добре тямлячи, чи добровiльно йде, чи вона силомiць тягне його.

– Робiть те, що i я, – кинула вона йому через плече, тримаючи його тепер тiльки однiею рукою.

Френк усмiхнувся й пiдкорився iй: повз, коли повзла вона, згинався в три дуги, коли вона згиналася, i раз у раз порiвнював себе з Джоном Смiтом i Покахонтасом.

Раптом дiвчина спинилася й сiла, жестом наказавши Френку сiсти бiля неi; тепер вона вiдпустила свого бранця й приклала руку до серця.

– Слава боговi! – прошепотiла вона. – О милосердна дiво Марiе!

Наслiдую

Страница 9

и iй – така була ii воля i такi були, очевидно, правила гри – вiн, знову посмiхнувшись, також приклав руку до серця, хоч не згадав нi бога, нi дiву Марiю.

– Невже ви нiколи не навчитеся бути серйозним? – гнiвно блиснувши очима, напустилася на нього дiвчина.

Френк негайно став серйозним i поважним.

– Шановна моя ледi… – почав було вiн.

Вона рiзким жестом примусила його замовчати. Здивований Френк побачив, як вона нахилилася, прислухаючись, а потiм i сам почув кроки людей, що спускалися стежиною неподалiк вiд них.

Доторкнувшись теплою рукою до його руки, дiвчина звелiла йому мовчати, раптом вона рвучко пiдвелася – Френк уже зрозумiв, що ця рiшучiсть у ii натурi – й побiгла вниз стежкою. Вiд подиву вiн мало не свиснув, й не свиснув саме тому, що почув недалеко ii голос: вона суворо питала щось по-iспанськи, а чоловiчi голоси, хоча й шанобливо, але заперечували iй.

Потiм Френк почув, як вони пiшли геть, розмовляючи. Хвилин п’ять панувала мертва тиша, потiм до Френка знову долетiв голос дiвчини: вона велiла йому вийти з чагарникiв.

«Цiкаво, а як би поводився Рiган за такоi пригоди?» – усмiхаючись подумав вiн, виконуючи ii наказ.

Вiн iшов за нею – тепер вона вже не тримала його за руку – через чагарники до моря. Коли вона зупинилася, вiн пiдiйшов майже впритул i став перед нею, все ще вважаючи, що це гра.

– Застукав! – розсмiявся вiн, торкаючись до ii плеча. – Застукав! – повторив вiн. – Тепер вам ловити!

Їi чорнi очi обпекли його гнiвом.

– Дурень! – вигукнула вона i тицьнула пальцем, як йому здалося, iз зайвою фамiльярнiстю у його вусики. – Невже ви гадаете, що це робить вас невпiзнанним?

– Однак, шановна моя ледi… – почав було вiн, намагаючись пояснити дiвчинi, що, безумовно, бачить ii вперше.

Те, що сталося далi, змусило його прикусити язика й було таким несподiваним, як i все, що дiвчина робила досi. Це сталося так швидко, що вiн навiть не спостерiг, як з’явився малесенький срiбний револьвер, дуло якого було не лише нацiлене на нього, а й притиснуте до його живота.

– Шановна ледi… – знову почав вiн.

– Я не хочу з вами говорити, – перебила вона його. – Повертайтеся на свою шхуну й пливiть… – Френку здалося, що дiвчина стримуе ридання. І тiльки витримавши паузу, вона додала: – Назавжди.

Вiн хотiв щось сказати, але, вiдчувши рiзкий поштовх револьвером, замовк.

– Якщо ви ще колись повернетеся, – нехай простить менi Мадонна! – я застрелю вас.

– У такому разi менi, мабуть, краще забратися звiдси, – жартiвливо кинув вiн i, повернувшись, пiшов до ялика; йому було i соромно, i смiшно вiд того кумедного становища, у якому вiн опинився.

Френк намагався зберегти останнi краплини гiдностi й поводився так, начебто не помiчае, що незнайомка слiдуе за ним. Витягаючи з пiску нiс ялика, вiн побачив, що легкий вiтерець пробiгся по листю пальм. Вiд бризу, що налетiв iз берега, там, за гладенькою поверхнею лагуни, де на обрii, нiби мiражi, здiймалися далекi рифи, потемнiло й захвилювалося море.

Френк уже збирався сiсти у ялик, як раптом хлипання змусило його повернути голову. Дивна дiвчина стояла, опустивши револьвер, i плакала. В одну мить Френк перед нею й спiвчутливо доторкнувся до ii плеча. Дiвчина здригнулася вiд його дотику й, вiдхилившись, докiрливо подивилася на нього. Той знизав плечима, нiби пояснюючи, що не розумiе таку рiзку змiну ii настрою, i знову повернувся було до човна, але незнайомка зупинила його.

– Ви… – спочатку вона затнулася й важко зiтхнула, – ви могли б хоч поцiлувати мене на прощання.

І дiвчина рвучко кинулася йому назустрiч, розкривши обiйми, але все ще тримаючи в правiй руцi такий недоречний для цього випадку револьвер. Френк, остаточно спантеличений, якусь мить стояв розгублений, а потiм обiйняв ii й отримав палкий поцiлунок у вуста. Незнайомка, схиливши голову йому на плече, заплакала. У Френка в очах потемнiло, проте вiн не забував про револьвер, притиснутий до його спини. За мить дiвчина пiдвела мокре вiд слiз обличчя й поцiлувала Френка кiлька разiв, у його головi промайнула думка: чи не пiдступно з його боку вiдповiдати на ii поцiлунки з такою самою пристрастю?

І тiльки вiн сказав собi, що, взагалi, йому байдуже, скiльки часу триватиме ця нiжна сцена, як дiвчина раптом вiдсахнулася вiд нього, обличчя ii знову спалахнуло гнiвом i, загрозливо змахнувши револьвером, вона вказала йому на човен.

Стенувши плечима, нiби кажучи, що вiн не може вiдмовити вродливiй жiнцi, Френк пiдкорився, сiв на весла обличчям до неi, i поплив.

– Нехай врятуе мене дiва Марiя i не дасть загинути через мое слабке серце! – вигукнула дiвчина, зриваючи з шиi медальйон. Золотi бусинки посипалися дощем, i медальйон полетiв у воду, що роздiляла ii та Френка.

У цю саму мить iз чагарникiв вибiгли трое чоловiкiв iз рушницями й бiгцем кинулися до дiвчини, яка знеможена опустилася на пiсок. Пiднiмаючи ii, чоловiки помiтили Френка, що грiб тепер з усiеi сили. Френк поспiшно оглянувся, аби впевнитися, чи далеко ще до «Анжелiки», й побачив, що шхуна, схилившис

Страница 10

набiк, розрiзаючи носом воду, йде йому назустрiч. У цю мить один iз трьох чоловiкiв на березi – лiтнiй бородань – вихопив у дiвчини бiнокль i подивився на Френка. А наступноi митi, кинувши бiнокль, вiн уже цiлився в нього з рушницi.

Куля плюснула у воду на вiдстанi якогось ярда вiд човна, але перш нiж пролунав другий пострiл, дiвчина поспiхом пiдхопилася на ноги й ударом знизу вибила рушницю з рук стрiльця. З усiеi сили налягаючи на весла, Френк побачив, як чоловiк, вiдбiгши вiд дiвчини, прицiлив у нього, але вона вихопила свiй револьвер i, нацiливши на них, змусила опустити рушницi.

«Анжелiка», що йшла проти вiтру, завмерла, спiнюючи воду, i Френк спритно стрибнув на палубу; тiеi самоi митi капiтан повернув стерно, вiтрила надулися, i шхуна попрямувала в море. У хлоп’ячому запалi Френк послав на прощання повiтряний поцiлунок незнайомцi, яка все дивилася йому вслiд, i побачив, як вона, знеможена, припала до грудей бороданя.

– Ну й запальнi цi проклятi Солано! А пихатi – до божевiлля, – зауважив метис-капiтан i посмiхнувся до Френка, блиснувши бiлими зубами.

– Шаленi якiсь, справжнi психопати! – розсмiявся Френк i, пiдбiгши до борта, послав ще кiлька повiтряних поцiлункiв неврiвноваженiй дiвчинi.

Завдяки погожому вiтру, який дув iз материка, «Анжелiка» дiйшла до рифiв, що вiдгороджують вхiд до лагуни Чiрiквi, й, зробивши ще миль iз п’ятдесят уздовж них, опiвночi пiдiйшла до островiв Бика й Тельця, де капiтан поставив судно на якiр, вирiшивши дочекатися свiтанку. Пiсля снiданку Френк, прихопивши iз собою матроса, негра з Ямайки, як весляра, вирушив у ялику обстежити острiв Бика – дещо бiльший вiд острова Тельця й залюднений у цей час року, за словами шкiпера, iндiанцями, що перебираються сюди з материка для полювання на черепах.

Не встиг Френк пiдпливти до острова, як зрозумiв, що його вiддiляють вiд Нью-Йорка не лише тридцять градусiв широти, а й тридцять столiть: вiд ультрасучасноi цивiлiзацii вiн перенiсся мало не до первiсноi дикостi. Зовсiм голi, якщо не зважати на пов’язки з мiшковини на стегнах, озброенi важкими, надзвичайно гострими сокирами-мачете, ловцi черепах досить швидко довели, що вони надзвичайнi прошаки й не зупиняться перед убивством. Острiв Бика належить iм, оголосили вони Френку через перекладача-матроса, що привiз його туди, а Телець, який колись теж належав iм у сезон полювання на черепах, тепер захопив один шалений грiнго, запеклий урвиголова, незговiрливий i владний, який погрозами завоював iхню повагу – повагу перед двоногою iстотою, лютiшою, нiж вони самi.

За срiбний долар Френк умовив одного з iндiанцiв вiдвiдати таемничого грiнго й передати йому, що вiн хотiв би з ним зустрiтися. Тим часом iншi оточили ялик i, розглядаючи Френка, клянчили в нього грошi та навiть спробували викрасти його люльку, яку вiн поклав бiля себе. Френк негайно вдарив у вухо злодiя, а потiм стусонув iншого, який вихопив ii в першого, i повернув собi люльку. За мить уся юрба наiжилася, загрозливо заблискали на сонцi вiдточенi леза мачете, але Френк швидко вгамував запал iндiанцiв, нацiливши на них свiй револьвер. Вони позадкували

i, з’юрбившись, зловiсно зашепотiли. Тут Френк побачив, що його единий супутник i перекладач злякався. Пiдiйшовши до ловцiв черепах, вiн улесливо заговорив iз ними, що дуже не сподобалося Френку.

Тим часом повернувся посланець iз запискою i передав Френку аркуш, впоперек якого олiвцем було написано: «Vamos! Пiшов ти до бiса!»

– Доведеться менi, очевидно, самому до нього йти, – сказав Френк, покликавши до себе чорношкiрого матроса.

– Будьте якомога обережнiшим i обачнiшим, сер, – застерiг його чорношкiрий. – Цi тварюки здатнi на все, сер.

– Сiдай у човен i веслуй, – коротко наказав Френк.

– Нi, сер. Пробачте, але нi, сер, – вiдповiв чорношкiрий матрос. – Я наймався, сер, до капiтана Трефезена в матроси, а не в самогубцi, i я не пiду з вами, сер, на видиму смерть. Найкраще для нас – це забратися з цього пекла; якщо ж ми залишимося, сер, то добре отримаемо на горiхи – це вже точно.

З огидою Френк змiряв матроса презирливим поглядом, сховав у кишеню револьвер i, повернувшись спиною до напiвголих дикунiв, подався помiж пальм. Там, де стирчав величезний шматок коралового рифу, викинутий колись на пiсок землетрусом, вiн вийшов на берег. На островi Тельця, вiд якого його вiддiляла вузька протока, вiн побачив припнутий ялик. На березi, де вiн стояв, самотiло видовбане з дерева старе i, безсумнiвно, дiряве каное. Френк перевернув його, щоб вилити воду, i у цю мить побачив ловцiв черепах, якi, зупинившись на галявинi серед пальм, спостерiгають за ним – боягузливого матроса серед них не було.

Переправитися через протоку для Френка – це справа кiлькох хвилин, але на березi Тельця на нього чекав не менш теплий прийом: з-за пальми вийшов високий молодик, босонiж, тримаючи в руках револьвер, вiн гаркнув:

– Vamos! Забирайтеся геть звiдси! Хутко!

– О боги морських глибин з усiма iхнiми рибами та рибенятками! – напiвжартома-напiвсерйозно вигукнув Френк

Страница 11

i посмiхнувся. – Тут у вас людинi й кроку не можна ступити, аби iй не тицьнули пiстолетом в обличчя. І всi кричать: «Забирайся геть, pronto!»

– Нiхто вас не запрошував сюди, – заперечив незнайомець. – Ви з’явилися без дозволу. Забирайтеся з мого острова. Даю пiвхвилини.

– Чи знаете, голубе, я починаю злитися, – щиросердно зiзнався Френк, скоса позираючи на найближчу пальму й мiркуючи, яка вiдстань до неi. – Усi, кого я тут зустрiчав, якiсь шаленi й до того ж нечеми: проганяють людину без будь-якого сорому. Зрештою, у мене теж настрiй зiпсувався. А ось щодо того, нiби цей острiв ваш, то цi слова ще не е доказом…

І, не докiнчивши фрази, Френк швидко стрибнув пiд прикриття пальми. Щойно вiн сховався за дерево, як у його стовбур влучила куля.

– Ах так! – крикнув вiн i всадив кулю в стовбур пальми, за якою зник незнайомець.

Кiлька хвилин тривала перестрiлка: супротивники то стрiляли один в одного, то вичiкували, ретельно рахуючи пострiли. Нарештi Френк випустив восьму, й останню, кулю i раптом без особливого задоволення згадав, що нарахував усього сiм пострiлiв вiд незнайомця. Тодi вiн обережно висунув свiй корковий шолом iз-за пальми – у шолом негайно влучила куля.

– Якоi системи у вас револьвер? – холодно-ввiчливим тоном поцiкавився вiн.

– Кольт, – почулася вiдповiдь.

Френк смiливо вийшов зi свого укриття.

– У такому разi ви вичерпали весь свiй запас. Я лiчив пострiли. Вiсiм. Тепер ми можемо поговорити.

Незнайомець теж вийшов з-за дерева. І Френк замилувався його стрункою постаттю, яку не мiг спотворити навiть костюм, що складався з брудних парусинових штанiв, тiльника i сомбреро з обвислими крисами. Ба бiльше: Френку здалося, що вiн уже десь бачив цю людину, хоча йому й на думку не спало, що вiн дивиться на власну копiю.

– Поговорити! – фиркнув незнайомець i, вiдкинувши револьвер, вихопив ножа. – Ось вiдрiжу тобi вуха, а потiм, може, i скальп здеру.

– Чи ба! Якi милi й добрi звiрi водяться в тутешнiх лiсах, – у тон йому заговорив Френк, вiдчуваючи, як у ньому наростають гнiв i обурення. Вiн теж вихопив свiй мисливський нiж, зовсiм ще новенький i блискучий. – Краще поборiмося без усiлякоi рiзанини, як у дешевому кримiнальному романi.

– Менi потрiбнi твоi вуха, – люб’язно заперечив незнайомець, повiльно атакуючи Френка.

– Гаразд. Хто перший буде покладений на обидвi лопатки, той i вiддасть своi вуха переможцю.

– Згодний! – молодик у парусинових штанях заховав ножа.

– Шкода, що тут немае кiноапарата, щоб зняти цю сцену, – посмiхнувся Френк, i собi ховаючи ножа. – Я лютий, як сто чортiв! Як найлютiший iндiанець! Бережися! Я тебе будь-що покладу на лопатки!

Сказано – зроблено, але блискавичний натиск Френка привiв до найганебнiших результатiв: незнайомець, на перший погляд, здавалося б, здатний витримати будь-який натиск, як тiльки вони зiйшлися, впав на спину. Це була хитрiсть: пiднявши ногу, вiн штовхнув Френка в живiт, та так, що той, перекинувшись у повiтрi, перелетiв через нього.

Вiд падiння у Френка аж дух забило, а тут ще супротивник навалився на нього всiею вагою. Френк лежав на спинi, не в змозi вимовити й слова, як раптом помiтив, що незнайомець iз великою цiкавiстю розглядае його.

– Навiщо тобi цi вусики? – запитав незнайомець.

– Гаразд, не розмовляй, вiдрiзай вуха, – проговорив Френк, як тiльки вiдновився його подих. – Вуха твоi, а вуса – моi. Ми щодо них не домовлялися. А взагалi ти поклав мене на лопатки за всiма правилами джiу-джитсу.

– Ти ж сам сказав: «Будь-яким способом покладу на лопатки», – процитував зi смiхом незнайомець. – Отже: вуха можеш залишити собi, я i не збирався вiдрiзати iх, а тепер, придивившись до них ближче, i зовсiм не збираюся – вони менi не потрiбнi. Вставай i забирайся геть. Я тебе подолав. Vamos! І не з’являйся тут i не винюхуй! Іди геть! Хутко!

Обурений ще бiльше, нiж до цього, i принижений усвiдомленням своеi поразки, Френк повернувся на берег, де стояло його каное.

– Агов, хлопче, може, хоч свою вiзитну картку залишиш? – крикнув йому навздогiн переможець.

– Вiзитних карток шибеникам не залишають, – кинув через плече Френк, стрибаючи в каное й вiдштовхуючись веслом вiд берега. – А прiзвище мое – Морган.

На обличчi незнайомця вiдбилося страшенне здивування; вiн розкрив було рота, намагаючись щось сказати, потiм передумав i тiльки пробурмотiв собi пiд нiс: «Однiеi породи! Не дивно, що ми такi схожi».

Усе ще обурюючись, Френк повернувся на Бика, витяг каное на берег, присiв на борт, набив люльку, запалив i поринув у похмурi роздуми. «Усi тут шаленi, абсолютно всi, – думав вiн. – Жоден не поводиться по-людськи. Цiкаво, як би старий Рiган чинив iз такими людьми? Йому б вони, напевне, вуха вiдрiзали».

Коли б цiеi митi Френк мiг бачити власника парусинових штанiв, так схожого на нього, вiн остаточно переконався б, що жителi Латинськоi Америки – справдi божевiльнi, бо цей молодик тепер сидiв у критiй травою хатинi в себе на островi й, посмiхаючись до власних думок, говорив уголос:

– Здаеться, я все

Страница 12

ж добряче настрахав цього представника морганiвськоi сiмейки. – І, пiдiйшовши до стiни, взявся розглядати копiю, що висiла на нiй, iз портрета сера Генрi – родоначальника Морганiв. – Отже, пане пiрате, – посмiхнувшись, продовжував вiн, – двое ваших останнiх нащадкiв ледве не прикiнчили один одного з револьверiв, проти яких ваша допотопна зброя – копiйчана iграшка.

Вiн схилився до старенькоi, побитоi шашелем морськоi скриньки, пiдняв вiко з вирiзаною на нiй лiтерою «М» i знову звернувся до портрета:

– Так, шляхетний предку, валлiйський пiрате, небагато ж ти менi залишив: старе ганчiр’я та обличчя, як двi краплi води схоже на твое. Проте коли б мене обстрiляли, як тебе в Порт-о-Пренсi, я б теж себе не гiрше показав.

З цими словами вiн натягав на себе поiдений мiллю одяг, постарiлий за довгi роки лежання в скринi.

– Ось я i причепурився, – додав вiн через хвилину. – Нумо, найдорожчий предку, вийди-но з рами й тiльки посмiй сказати, що ми з тобою не схожi як двi краплi води!

Тепер, коли молодик убрався в стародавнi шати сера Генрi Моргана, засунув за широкий пояс два величезних, прикрашених рiзьбою кремiнних пiстолi та припасував до нього ножа, подiбнiсть мiж ним, живою людиною, й портретом старого пiрата, що давно перетворився на порох, стала воiстину разючою.

Нас в морськi боi i шторми
Не пройме переполох, —
Станем спинами до щогли,
Проти тисячi удвох!

Заспiвав юнак, торкаючи струни гiтари, давню пiратську пiсню. Поступово образ, що дивився на нього з портрета, почав тьмаритися, i молодик побачив перед собою зовсiм iншу картину. Притиснувшись спиною до щогли, поблискуючи ножем, стояв старий пiрат, а перед ним пiвколом юрбилися химерно вдягненi матроси; спиною до нього, з другого боку щогли, стояла iнша людина, одягнена так само i теж iз ножем у руцi, перед таким же пiвколом матросiв, що утворювали коло круг щогли.

Яскраве видiння молодика раптом зникло з дзенькотом розiрваноi струни, що луснула вiд надмiрного запалу молодика. У раптовiй тишi йому здалося, що старий сер Генрi вийшов iз рами i, ставши перед ним, смикае його за рукав, немов наказуючи вийти з хатини, а сам потойбiчним голосом усе шепоче:

Станем спинами до щогли,
Проти тисячi удвох!

Пiдкоряючись заклику примари, а можливо, власнiй загостренiй iнтуiцii, молодик вийшов iз хатини й спустився до моря. Кинувши оком через вузьку протоку на острiв Бика, вiн побачив свого недавнього супротивника, який, притиснувшись спиною до величезного уламка коралового рифу, вiдбивався вiд напiвголих iндiанцiв, котрi наступали на нього зi своiми мачете; в руках у нього була важка ломака, виловлена, мабуть, iз води.

У цей час хтось влучив Френку каменюкою по головi, i, непритомнiючи, вiн раптом побачив щось, що майже переконало його, що вiн уже перебувае в царствi тiней: сер Генрi Морган власною персоною з ножем у руцi поспiшав берегом йому на допомогу. Ба бiльше, вiн розмахував тим ножем i, трощачи iндiанцiв праворуч i лiворуч, спiвав гучним голосом:

Нас в морськi боi i шторми
Не пройме переполох, —
Станем спинами до щогли,
Проти тисячi удвох! —

Ноги Френка пiдiгнулися, вiн весь обм’як i повiльно опустився на землю; останне, що вiн запам’ятав, – iндiанцi, якi кинулися врозтiч, переслiдуванi таемничим пiратом.

«Боже милосердний!», «Свята дiво, врятуй нас!», «Адже це примара старого Моргана!» – долинули до нього iхнi крики.

Френк опритомнiв тiльки у вкритiй травою хатинi на Тельцi. Перше, що вiн побачив, – був портрет сера Генрi Моргана, який дивився на нього зi стiни. А потiм вiн побачив точну копiю сера Генрi, але зовсiм молодого, з плотi й кровi – i цей сер Генрi пiднiс до його губ флягу з брендi й примусив зробити ковток. Як тiльки Френк ковтнув iз фляги, сили вiдразу повернулися до нього, i вiн звiвся на ноги; пройнятi однаковим спонуканням, молодi люди пильно подивилися один на одного, потiм на портрет i, цокнувшись флягами, випили за предка i за себе.

– Ви сказали менi, що ви Морган, – вимовив незнайомець. – Я теж Морган. Ця людина на стiнi дала початок моему роду. А ваш рiд звiдки бере початок?

– Вiд нього ж, – вiдповiв Френк. – Мене звуть Френк. А вас?

– Генрi – так само, як нашого предка. Ми з вами, вочевидь, далека рiдня – брати в четвертих чи щось таке. Я тут шукаю скарби хитрого старого скнари валлiйця.

– Я теж, – сказав Френк i простяг йому руку. – Тiльки до бiса усiлякий розподiл!

– Це в тобi промовляе кров Морганiв, – схвально посмiхнувся Генрi. – Хай дiстанеться все тому, хто знайде. Я перевернув майже весь острiв за цi пiвроку, i все, що знайшов, – оце ганчiр’я. Я, звичайно, спробую знайти скарб ранiше за тебе, але як тiльки знадоблюся тобi й ти мене покличеш, стану з тобою плiч-о-плiч бiля щогли.

– Це чудова пiсня, – сказав Френк, – я б хотiв ii вивчити. Нумо, повторiмо приспiв ще раз.

І, цокнувшись флягами, вони заспiвали:

Станем спинами до щогли,
Проти тисячi удвох!




Роздiл ІІІ


Однак нестерпний головний бiль змусив Френка припинити спiв,

Страница 13

вiн залюбки дозволив Генрi укласти себе на гамак у холодку. Тим часом Генрi повеслував на «Анжелiку» – передати капiтановi наказ свого гостя стояти на якорi й у жодному разi не дозволяти матросам сходити на берег Тельця. Тiльки вранцi наступного дня пiсля довгого важкого сну Френк, нарештi, звiвся на ноги й сказав, що в головi в нього посвiтлiшало.

– Я знаю, як то бувае, сам якось упав iз коня, – спiвчутливо зауважив його дивний родич, наливаючи йому великий кухоль ароматноi чорноi кави. – Випий-но, i вiдразу станеш iншою людиною. Не можу запропонувати тобi нiчого особливого на снiданок, окрiм солонини, сухарiв i яечнi з черепашачих яець. Яйця свiжi, за це можу ручитися: я викопав iх ранком, доки ти ще спав.

– Кава й сама вже снiданок, – тоном знавця вiдгукнувся Френк, розглядаючи свого нового родича й час вiд часу поглядаючи на портрет.

– Адже ти точна його копiя, i подiбнi ви не тiльки зовнi, – розсмiявся Генрi, перехопивши погляд Френка. – Коли ти вiдмовився вчора дiлитися, то був такий, як старий сер Генрi. Вiн мав уроджену вiдразу до подiлу, навiть iз власною командою. Вiд цього все його лихо. І, звичайно ж, вiн не подiлився б жодним пеннi зi своiми нащадками. А ось я зовсiм iнший. Я не лише готовий вiддати тобi половину Тельця, а й свою половину на додачу разом iз майном i добром: бери собi i хатину, i чарiвне умеблювання, i родиннi цiнностi – все, навiть тi черепашачi яйця, що я не викопав. Коли ж вам завгодно буде вступити у володiння всiм цим?

– Як це розумiти? – запитав Френк.

– А ось як. Тут нiчого немае. Я, можна сказати, перевернув увесь острiв, i одне-едине, що я знайшов, – це скриня, набита ганчiр’ям.

– Проте це мало б надихнути тебе на подальшi пошуки!

– Ще б пак! Я вже думав, що скарб у мене в кишенi. В усякому разi, ця скриня свiдчила, що я на правильному шляху.

– А чому б нам не спробувати щастя на островi Бика? – запитав Френк.

– І я такоi думки, хоча в мене е пiдстави припускати, що скарб сховано десь на континентi. Адже в давнину люди мали звичку зазначати довготу й широту з вiдступом на кiлька градусiв.

– Атож, якщо на картi позначено десять градусiв пiвнiчноi широти й дев’яносто схiдноi довготи, це цiлком може бути дванадцять градусiв пiвнiчноi широти й дев’яносто два – схiдноi довготи, – погодився Френк. – А може бути i вiсiм градусiв пiвнiчноi широти й вiсiмдесят вiсiм – схiдноi довготи. Пiрати тримали поправки в головi, i якщо вмирали раптово, а це було iхнiм звичаем, то секрет умирав разом iз ними.

– Я вже майже вирiшив перебратися на острiв Бика i всiх цих ловцiв черепах вигнати звiдти на материк, – продовжував Генрi. – А потiм менi раптом здалося, що, мабуть, починати краще з материка. В тебе теж, напевно, е своi ключi для пошукiв скарбу?

– Авжеж, – кивнув Френк. – Але знаеш, я хотiв би вiдмовитися вiд своiх слiв щодо подiлу.

– То вiдмовляйся, – пiдохотив його Генрi.

– Ну, тодi вiдмовляюсь!

І, скрiплюючи свою угоду, вони мiцно потисли один одному руки.

– «Морган i Морган» – компанiя усього з двох осiб, – розсмiявся Френк.

– Актив: усе Карибське море, iспанськi колонii на материку, бiльша частина Центральноi Америки, скриня, набита зовсiм не придатним мотлохом, i безлiч ям, викопаних у пiску, – пiдхоплюючи жарт, вiв далi Генрi. – Пасив: змiiнi укуси, грабiжники-iндiанцi, малярiя, жовта лихоманка…

– І красивi дiвчата, що спочатку цiлують зовсiм незнайому людину, а потiм наставляють на неi блискучий срiбний револьвер, – додав Френк. – Я розповiм тобi одну цiкаву iсторiю. Позавчора я приплив на шлюпцi до берега материка. Не встиг вийти на берег, як до мене пiдскочила найвродливiша на свiтi дiвчина й потягла за собою в чагарники. Я вирiшив, що вона або збираеться з’iсти мене, або одружитися зi мною: що саме iз цього – зрозумiти не мiг. І перш нiж я це з’ясував, як ти гадаеш, що зробила ця чарiвна особа? Сказала щось досить непорядне про моi вуса i, пригрозивши револьвером, погнала назад до човна. А там заявила, щоб я негайно iхав i нiколи бiльше не повертався або щось таке.

– А де ж це трапилося? – запитав Генрi, весь перетворившись на слух.

Однак Френк, захоплений спогадами про свою невдалу пригоду, не помiтив пiдвищеного iнтересу спiврозмовника.

– На протилежному боцi лагуни Чiрiквi, – вiдповiв вiн. – Я довiдався потiм, що це родовий маеток сiмейства Солано. Ну i люди ж – справжнiй порох! Проте я ще не все тобi розповiв. Слухай. Спочатку, виходить, ця особа потягла мене в чагарник й образливо вiдгукнулася про моi вуса, потiм, погрожуючи револьвером, погнала мене назад до човна. А насамкiнець зажадала пояснень, чому я ii не поцiлував. Нi, ти розумiеш щось?

– І ти поцiлував ii? – запитав Генрi, стискаючи руку в кулак.

– А що було робити бiдолашному чужоземцю в чужому краi? Дiвчисько було прегарненьке!..

За мить Френк схопився на ноги й, прикривши рукою щелепу, ледве встиг вiдбити нещадний удар Генрi.

– Я… я… вибач, будь ласка, – промимрив Генрi, важко опускаючись на стародавню морську скриньку. – Я iдiот – з

Страница 14

аю, але нехай мене повiсять, бо я не можу дозволити…

– Ну ось, знову, – з докором перебив його Френк. – Нi, ти справдi навiжений, як i всi в цiй божевiльнiй краiнi. Щойно ти перев’язував менi рану на головi, а тепер готовий знести цю саму голову з плiч. Поводишся не краще, нiж те дiвчисько, що спочатку розцiлувало мене, а потiм стало тикати револьвером у живiт.

– Правильно! Лай мене, я заслуговую цього, – сумно мовив Генрi й вiдразу мимоволi знову спалахнув: – Бiс би тебе забрав, адже це була Леонсiя!

– Ну i що з того, що Леонсiя? Чи Мерседес? Чи Долорес? Невже, коли хлопець поцiлував гарненьке дiвчисько та ще й пiд дулом револьвера, це дае право якомусь пройдисвiту в брудних парусинових штанях знести йому голову з плiч?

– А якщо гарненьке дiвчисько заручене з пройдисвiтом у брудних парусинових штанях?…

– Не може бути!.. – палко перервав його Френк.

– Так, i цьому голодранцю, – продовжував Генрi, – не досить приемно чути, що його наречена цiлувалася з пройдисвiтом, якого вона нiколи не бачила до того, як вiн висадився зi шхуни якогось сумнiвного ямайського чорношкiрого.

– Виходить, вона гадала, що це ти, – задумливо мовив Френк, починаючи розумiти, як усе те сталося. – Я не ображаюся за те, що ти скипiв, хоча, мушу сказати, характер у тебе препоганий. Це ж учора ти збирався вiдрiзати менi вуха, чи не так?

– У тебе теж вдача не краща, Френку. Як ти насiдав, аби я вiдрiзав тобi вуха, коли я поклав тебе на лопатки, ха-ха!

І обое весело розреготалися.

– Це характер старого Моргана, – сказав Генрi. – Вiн, судячи з переказiв, був задерикуватий, як чорт.

– Та, напевно, не задерикуватiший вiд цих Солано, з якими ти збираешся породичатися. Там майже все сiмейство висипало на берег i точно хотiло зрешетити мене, доки я грiб до шхуни. А твоя Леонсiя схопила свою гармату й пригрозила довгобородому, вочевидь, батьковi, мовляв, пристрелить його, якщо вiн не припинить стрiляти в мене.

– Б’юся об заклад, що це i був ii батько, старий Енрiко! – вигукнув Генрi. – А решта – ii брати.

– Милi голуб’ята! – мовив Френк. – Скажи, а ти не боiшся, що твое життя стане занадто одноманiтним, пiсля того як одружишся i ввiйдеш у цю мирну, лагiдну сiмейку? – Проте вiдразу перебив себе: – Слухай, Генрi, якщо вони гадали, що то був ти, якого бiса iм так хотiлося тебе вбити? Знову, напевно, та сварлива морганiвська вдача! Чим це ти роздратував родичiв майбутньоi дружини?

Генрi з хвилину дивився на нього, нiби зважуючи, сказати чи нi, i нарештi вiдповiв:

– Ну що ж, можу тобi, мабуть, розповiсти. Це паскудна iсторiя, i, напевне, тут завинила моя вдача. Я посварився з ii дядьком. Це був наймолодший брат ii батька…

– Був?… – перебив його Френк багатозначно.

– Я ж сказав, що був, – кивнув головою Генрi й продовжив. – Його вже немае на свiтi. Звали його Альфаро Солано, i характер у нього був теж препоганий. Усi вони вважають себе за нащадкiв iспанських конкiстадорiв i пишаються цим, як iндики. Альфаро збагатiв на продажi цiнних порiд деревини й саме тодi посадив на березi велику плантацiю кампешевого дерева. Якось я з ним посварився. Сталося це в маленькому мiстечку Сан-Антонiо. Можливо, це було непорозумiння, хоча я досi вважаю, що вiн був не правий. Вiн завжди шукав привiд посваритися зi мною: розумiеш, не хотiв, щоб я одружився з Леонсiею. Ну от i сталося! Почалося все в пулькерii. Альфаро пив там мескаль i випив трохи зайвого. Вiн образив мене не на жарт. Нас розборонили й вiдiбрали рушницi; але перш нiж розiйтися, ми заприсяглися вбити один одного. Уся бiла в тiм, що пiд час нашоi сварки було людей двадцять свiдкiв, i всi вони чули, як ми погрожували один одному. Години за двi комiсар iз двома жандармами проходив глухим провулком тодi, коли я нахилився над тiлом Альфаро: йому хтось усадив нiж у спину, i я спiткнувся об його тiло, йдучи до берега. Що тут можна було сказати? Нiчого! Всi знали про сварку й погрозу помсти. І ось не минуло й двох годин, як мене спiймали на гарячому бiля ще теплого трупа Альфаро. Вiдтодi я жодного разу не був у Сан-Антонiо – я тодi миттю дав драла. Альфаро був дуже вiдомий: це був хвацький хлопець, а такi завжди подобаються. Мене навiть i не судили б, одразу випустили б кишки. Тому я негайно накивав п’ятами – pronto! Потiм, коли я вже був у Бокас-дель-Торо, мене розшукав посланець вiд Леонсii й передав обручку з дiамантом, що я iй подарував. Тепер ти знаеш усе. Пiсля цiеi iсторii менi все остогидло. Повернутися в тi краi я не наважуюсь, знаючи, що Солано й тамтешнi жителi прагнуть моеi кровi; от я i перебрався сюди пожити самiтником i пошукати скарб Моргана… Проте я дуже хотiв би дiзнатися, хто загнав ножа в Альфаро. Знайшовши вбивцю, я виправдався би перед Леонсiею й iншими Солано, й тодi, безперечно, ми б одружилися. Тобi ж я можу зiзнатися, що Альфаро був зовсiм непоганий хлопець, хоч i запальний.

– Ясно як день, – промурмотiв Френк. – Тепер я розумiю, чому ii батько i брати хотiли продiрявити мене… Справдi, чим бiльше я дивлюся на тебе, тим бiльше переконуюс

Страница 15

, що ми схожi, як двi горошини, якщо не вважати моiх вусiв…

– І ось цього. – Генрi засукав рукав, i Френк побачив довгий тонкий бiлий шрам на лiвiй руцi. – Це в мене з дитинства: упав з вiтряка крiзь скляний дах оранжереi.

– Слухай, що я тобi скажу, – почав Френк, просяявши вiд думки, що спала йому в голову. – Хтось мае витягти тебе з цiеi брудноi iсторii. І зробить це не хто iнший, як Френк – компаньйон фiрми «Морган i Морган»! Можеш залишатися тут або податися на острiв Бика й почати там розвiдку, а я повернуся й поясню все Леонсii та ii рiднi…

– Якщо вони не вб’ють тебе перше, нiж ти поясниш iм, що ти – це не я, – гiрко зауважив Генрi. – От лихо з цими Солано! Вони спочатку стрiляють, а вже потiм розмовляють. Вони не слухатимуть жодних доказiв, доки не вб’ють супротивника.

– І все ж я спробую щастя, голубе, – запевнив його Френк, запалавши бажанням усунути сумне непорозумiння мiж Генрi та його коханою.

Проте його хвилювало дивне почуття вiд згадки про неi. Йому було невимовно шкода, що ця чарiвна iстота по праву належить людинi, так схожiй на нього. Френку знову привидiлася дiвчина там, на березi, коли, охоплена суперечливими почуттями, вона то пригорталася з любов’ю до нього, то нападала на нього з гнiвом i презирством. Вiн мимоволi зiтхнув.

– Чому зiтхаеш? – глумливо запитав його Генрi.

– Леонсiя на диво вродлива дiвчина, – вiдверто зiзнався Френк. – Але вона твоя, тому я подбаю, аби вона повернулася до тебе. Де та обручка? Якщо я через тиждень не надiну ii на палець Леонсii вiд твого iменi й не повернуся сюди iз добрими звiстками, можеш вiдрiзати менi не лише вуха, а й вуса.

За годину до берега Тельця пiдiйшла шлюпка з «Анжелiки», яку вислав капiтан Трефезен на поданий iз берега сигнал. І хлопцi почали прощатися.

– Ще двi речi, Френку. По-перше, забув тобi сказати, що Леонсiя – зовсiм не Солано, хоч вона цього й не знае. Про це менi сказав сам Альфаро. Їi прийнято як дочку, але старий Енрiко обожнюе ii, хоча в неi немае анi краплi його кровi i вона навiть не однiеi з ним нацiональностi. Альфаро нiколи не розповiдав менi подробиць, сказав тiльки, що вона не iспанка. Я навiть не знаю, хто вона: англiйка чи американка. Вона досить добре розмовляе англiйською, хоча вивчила цю мову в монастирi. Бач, Енрiко удочерив ii, коли вона була зовсiм крихiткою, вона i не здогадуеться, що вiн не ii батько.

– Не дивно, що вона з таким презирством i ненавистю поставилася до мене! – розреготався Френк. – Адже вона думала, нiби я – це ти. І вона вважала – та й досi вважае – що це ти загнав ножа в спину ii рiдному дядечковi.

Генрi кивнув i повiв далi:

– По-друге, про що я хочу тебе попередити, – це дуже важливе. Йдеться про тутешнi закони, або, точнiше, про вiдсутнiсть таких. У цiй глухоманi iз законом роблять, що хочуть. До Панами далеко, а губернатор цього штату чи округу, чи як вiн там у них називаеться – старе рам’я. А ось начальник полiцii Сан-Антонiо – людина, з якою треба матися на бачностi. Вiн у цiй глушинi – цар i бог, i негiдник винятковий – я в цьому певен. Хабарник – це лагiдне слово щодо нього. Жорстокий i кровожерливий, як тхiр. Для нього найбiльша насолода – страчувати людей, вiн обожнюе вiшати. Отже, стережися його… Ну, гаразд, до зустрiчi. Половина того, що я знайду на островi Бика, – твоя… Тож дивися, надiнь обручку на палець Леонсii.

Минуло два днi. Метис-капiтан, обстеживши узбережжя, привiз звiстку, що чоловiкiв Солано немае вдома. Тодi Френк висадився на берег, де вперше побачив Леонсiю. Цього разу поблизу не було видно нi дiвчат зi срiбними револьверами, нi чоловiкiв iз рушницями. Навкруги було спокiйно, i тiльки обшарпаний хлопчисько-iндiанець сидiв на березi. Побачивши монету, вiн охоче погодився вiднести записку молодiй сеньйоритi у велику гасiенду. Френк видер iз блокнота аркуш i заходився писати: «Я той, кого Ви помилково вважали Генрi Морганом; у мене до Вас доручення вiд нього…» Вiн навiть i подумати не мiг, що прикрi подii насуваються на нього з такою самою швидкiстю i iх не менше, нiж за його перших вiдвiдувань цих мiсць.

Коли б йому спало на думку зазирнути за виступ скелi, на яку спирався спиною, пишучи до Леонсii, вiн би побачив дивовижну картину: Леонсiя, нiби морська царiвна, виходила з води. Проте Френк спокiйно писав, а маленький iндiанець стояв, захоплений цим процесом. Тож Леонсiя, вийшовши з-за скелi, перша побачила iх. Стримавши зойк здивування, вона повернулася i, не розбираючи шляху, кинулася навтiки в зеленi заростi чагарника.

Френк зрозумiв, що вона десь поруч, почувши ii зляканий крик. Вiн кинув на пiсок олiвець i записку й кинувся на крик; не зробив вiн i кiлькох крокiв, як зiткнувся з мокрою напiводягненою дiвчиною, що налякана бiгла, рятуючись вiд чогось. Не зрозумiвши, що Френк прийшов iй на допомогу, Леонсiя знову скрикнула.

Вона кинулася вбiк, ледве не збивши з нiг хлопчиська-iндiанця, i зупинилася тiльки на пiщанiй обмiлинi. Вiд страху вона зблiдла, як полотно. Тiльки тут вона обернулася й побачила, що перед нею не нови

Страница 16

ворог, а рятiвник.

– Що з вами? – схвильовано запитав Френк. – Ви не забилися? Що сталося?

Дiвчина вказала на свое голе колiно, де з двох ледве помiтних ранок виступили малюсiнькi крапельки кровi.

– Гадюка, – сказала вона. – ii укус смертельний. Через п’ять хвилин я помру, i я рада цьому, дуже рада: принаймнi тодi ви не будете бiльше краяти мое серце.

І Леонсiя, докiрливо тикнувши в нього пальцем, хотiла було висловити все, що вона думае про нього, але сили полишили ii, i вона, непритомна, впала на пiсок.

Френк тiльки чув про гадюк Центральноi Америки, проте й те, що вiн чув, було жахливе: казали, що навiть мули й собаки вмирають у страшних муках за п’ять-десять хвилин пiсля укусу маленького плазуна. «Нiчого дивного, що вона знепритомнiла, – подумав вiн, – адже ця отрута дiе швидко». Про те, яку допомогу надають, якщо вкусила змiя, Френк знав теж зовсiм мало. Вiн швидко згадав, що треба туго перев’язати ногу вище вiд укусу, щоб припинити циркуляцiю кровi й не дати отрутi добратися до серця.

Вiн вийняв носову хустку, перев’язав нею ногу Леонсii вище колiна, просунув у вузлик пiдiбрану на пiску коротеньку паличку й туго скрутив хустку. Потiм, роблячи те, що чув колись, швидко дiстав кишеньковий нiж, обпалив кiлькома сiрниками його лезо, аби продезiнфiкувати, й обережно, але рiшуче зробив кiлька надрiзiв там, де було видно слiди змiiних зубiв.

Френк був дуже наляканий; вiн гарячково поспiшав, щохвилини очiкуючи появи в дiвчини страшних смертельних ознак. Вiн чув, що вiд змiiного укусу тiло швидко розпухае до неймовiрних розмiрiв. Ще не скiнчивши рiзати, вiн уже вирiшив, що робитиме далi. Насамперед вiн висмокче скiльки зможе отруту, а потiм розкурить сигарету й нею припече ранки. Не встиг Френк зробити й двох хрестоподiбних надрiзiв ножем, як дiвчина неспокiйно заворушилася.

– Лежiть спокiйно! – наказав вiн.

Однак Леонсiя сiла саме тодi, коли вiн нахилився, щоб висмоктати з ранки отруту. У вiдповiдь на його слова Леонсiя дала йому своею маленькою ручкою дзвiнкий ляпас.

А тим часом iз заростiв вискочив хлопчисько-iндiанець, пританцьовуючи й розмахуючи мертвою гадючкою, яку тримав за хвоста.

– Лабарi! Лабарi! – радiсно вигукував вiн. Френк, почувши це, вирiшив, що справа зовсiм кепська.

– Лежiть тихо! – рiзко повторив вiн. – Не можна гаяти нi секунди.

Леонсiя так i вп’ялася очима в мертву змiю. Їй явно попустило, але Френк цього не помiтив: вiн уже нахилився, збираючись за всiма правилами взятися за лiкування.

– Та як ви смiете! – вигукнула Леонсiя. – Це ж лабарi, ще змiеня, тому ii укус нешкiдливий. Я гадала, що то гадюка. Маленькi лабарi надто схожi на гадюк.

Вiдчувши, що ii нога геть затерпла, бо джгут, яким вона була перетягнена, майже припинив кровообiг, Леонсiя опустила очi й побачила хустку Френка.

– Ну навiщо ви це зробили? – Зашарiлась дiвчина. – Адже це всього маленька лабарi, – з докором повторила вона.

– Ви ж самi сказали, що це гадюка! – заперечив вiн.

Дiвчина закрила лице долонями, але сховати своеi нiяковостi не могла: вуха в неi так i палали. Френк мiг би заприсягтися, що вона смiеться, – якщо це, звичайно, була не iстерика. Тiльки тут вiн зрозумiв, як важко буде виконати взяту на себе обiцянку: надiти обручку iншого чоловiка на палець Леонсii, але вiн твердо вирiшив не пiддаватися ii чарам.

– Ну, тепер вашi родичi, треба гадати, неодмiнно продiрявлять мене кулями за те, що я не можу вiдрiзнити лабарi вiд гадюки, – гiрко зауважив вiн. – Можете покликати когось iз гасiенди, аби вони виконали цю мiсiю! Чи, може, самi пристрелити мене?

Однак дiвчина, мабуть, не чула його. Легко й грацiйно схопившись iз землi, як i слiд було очiкувати вiд такоi бездоганноi iстоти, вона заходилася тупотiти по пiску.

– У мене нога затерпла, – пояснила вона, смiючись й уже не ховаючи обличчя.

– Ви поводитеся просто ганебно, – серйозно зауважив вiн. – Адже ви вважаете, що це я вбив вашого дядечка.

Леонсiя вiдразу перестала смiятися й зблiдла. Вона нiчого не вiдповiла, тiльки схилилася й тремтячими вiд гнiву пальцями спробувала розв’язати хустку, нiби вона пекла iй ногу.

– Хочете, я допоможу вам, – люб’язно запропонував Френк.

– Ви тварюка! – запально вигукнула вона. – Вiдiйдiть убiк. Ваша тiнь падае на мене.

– Ось тепер ви зовсiм чарiвнi, невимовно, – далi кепкував Френк, стримуючи сильне бажання вхопити ii в обiйми. – Ви зараз точнiсiнько така, як я вас запам’ятав, коли вперше побачив на березi: то ви дорiкали менi, чому я не поцiлував вас, то починали самi цiлувати мене – так, так, ви мене цiлували! – а вже наступноi митi загрожували навiки зiпсувати менi травлення тiею вашою срiбною iграшкою. Нi, ви анi на йоту не змiнилися вiдтодi. Ви все той самий вулкан на iм’я Леонсiя. Давайте вже краще я розв’яжу хустку. Невже ви не бачите, що вузол затягнуто? Вашим пальчикам нiколи з ним не впоратися.

Леонсiя розгнiвано тупнула ногою.

– Менi пощастило, що ви не берете iз собою вашу iграшку, коли йдете купатися, – пiддражнював ii Френк, – а то до

Страница 17

елося б улаштовувати тут похорон гарного молодика, чиi намiри щодо вас завжди були шляхетними.

Цiеi митi прибiг хлопчик-iндiанець iз ii купальним халатом. Леонсiя похапцем накинула його й заходилася разом iз ним розв’язувати вузол. Розв’язавши хустку, вона жбурнула ii вiд себе так, нiби то була гадюка.

– Фу, гидота! – вигукнула вона, щоб образити Френка.

Однак Френк, борючись сам iз собою й намагаючись не пiддаватися на ii чари, повiльно похитав головою.

– Це вам не допоможе, Леонсiе, – сказав вiн. – Я залишив вам знак на все життя. – Вiн доторкнувся до надрiзiв, зроблених на ii колiнi, й розсмiявся.

– Мiтка тварюки, – кинула вона через плече й повернулася, аби пiти. – Попереджаю вас, мiстере Генрi Морган, не стiйте бiльше на моему шляху.

Френк зробив крок i заступив дорогу.

– Ну, а тепер поговоримо по-дiловому, мiс Солано, – сказав вiн, змiнюючи тон. – І ви вислухаете мене. Можете блискати очима скiльки вам завгодно, але прошу мене не перебивати. – Вiн нахилився й пiдняв записку, яку почав було писати. – Я саме збирався надiслати це вам iз хлопчиком, коли ви зойкнули. Вiзьмiть ii i прочитайте. Вона вас не вкусить. Адже це не отруйна змiя.

Хоча Леонсiя рiшуче вiдмовилася взяти записку, однак очима вона мимоволi пробiгла перший рядок:

«Я той, кого Ви помилково вважали за Генрi Моргана…» Дiвчина глянула на свого спiврозмовника. У ii зляканих очах було видно, що вона багато чого не розумiе, але невиразно про щось вже здогадуеться.

– Слово честi, – серйозно сказав вiн.

– Ви… не… не Генрi? – затинаючись запитала вона.

– Нi, я не Генрi. Можливо, ви все ж вiзьмете записку й прочитаете?

Вона пiдкорилася й почала читати, а вiн, не вiдриваючись, дивився на ii обличчя, побронзоване тропiчним сонцем, що не лише золотило тiло, а й грiло кров, i, можливо, саме гаряча кров додавала шкiрi Леонсii того чарiвного вiдтiнку.

Немов прокинувшись вiд сну, Френк раптом зрозумiв, що дивиться прямо в ii зляканi карi очi.

– А хто повинен був пiдписати цього листа? – вже вдруге запитувала його Леонсiя.

Отямившись, вiн гiдно вклонився.

– Але iм’я? Як вас звуть?

– Морган, Френк Морган. Як я вже пояснив у записцi, ми з Генрi – далекi родичi, троюрiднi брати чи щось таке.

На здивування Френка, в очах ii раптом з’явився сумнiв i погляд знову став колючим.

– Генрi, – з докором сказала вона йому, – адже це обман, диявольська хитрiсть! Ви просто намагаетеся обдурити мене. Звичайно, ви Генрi.

Френк показав на своi вуса.

– Ви вiдростили iх iз того часу, – вiдказала вона.

Тодi вiн засукав рукав i показав iй свою лiву руку вiд зап’ястя до лiктя, але дiвчина тiльки здивовано дивилася на нього, нiчого не розумiючи, що вiн хоче цим довести.

– Ви пам’ятаете шрам? – запитав вiн ii. Вона кивнула.

– Тодi знайдiть його.

Дiвчина схилилася, ковзнула по його руцi поглядом i повiльно похитала головою.

– Я… – затинаючись вимовила вона, – я перепрошую. Це жахлива помилка. Важко уявити, як… як я поводилася з вами…

– Ви подарували менi цiлющий поцiлунок, – нiби пустун-школяр зауважив вiн.

Леонсiя пригадала те, що сталося зовсiм нещодавно, глянула на свое колiно i, як йому здалося, пригасила бурливий у нiй смiх.

– Ви сказали, що маете доручення вiд Генрi? – запитала вона, раптом змiнюючи тему розмови. – І що вiн не винен?… Це правда? Як би менi хотiлося вам повiрити!

– Я певен, що Генрi так само не винний в убивствi вашого дядечка, як i я.

– Тодi не кажiть бiльше нiчого, принаймнi тепер, – радiсно перервала вона його. – Насамперед я мушу вибачитися, хоч ви i не можете заперечувати, що деякi вашi слова й вчинки були просто обурливими. І ви не мали права мене цiлувати.

– Якщо ви пригадаете, – заперечив вiн, – я зробив це пiд дулом револьвера. А раптом би ви пристрелили мене, коли б я вас не поцiлував?

– Годi, замовкнiть! – заблагала вона. – А тепер ходiмо до нас i дорогою ви розкажете менi про Генрi.

Погляд ii випадково впав на хустку, яку вона так презирливо вiдкинула вбiк. Вона пiдбiгла й пiдняла ii.

– Бiдолашна, скривджена хусточко, як я погано до тебе поставилася! – нiжно промовила вона. – Тепер треба перепросити. Я сама тебе виперу й… – вона пiдвела очi на Френка, – i поверну ii вам, сер, свiженькою й чистенькою, просякнутою щирiстю мого серця…

– Це тваринi? – запитав вiн.

– Вибачте, будь ласка, – каючись сказала вона.

– І менi тепер буде дозволено кидати свою тiнь на вас?

– Так, так! – весело вигукнула вона. – От! Бачите, я вже у вашiй тiнi. А тепер ходiмо.

Френк кинув песо зрадiлому хлопчиську-iндiанцю й у доброму настроi пiшов за Леонсiею стежиною, що крiзь густу тропiчну рослиннiсть вела до бiлоi гасiенди.


* * *

Сидячи на широкiй терасi перед гасiендою Солано, Альварес Торес побачив крiзь густий чагарник молоду пару, що звивистою алеею наближалася до будинку. І те, що вiн побачив, змусило його заскреготiти зубами й дiйти досить помилкових висновкiв. Вiн промурмотав про себе проклiн i зозла навiть не помiтив, що в нього погасла

Страница 18

игарета.

Вiн бачив Леонсiю i Френка, якi жваво розмовляли й, здавалося, забули про все на свiтi. Вiн бачив, як Френк розмахував руками, гаряче щось доводячи, – Леонсiя навiть зупинилася, пройнята благаннями свого супутника. Вiн бачив – Торес насилу пойняв вiри очам – як Френк вийняв персня, а Леонсiя, вiдвернувшись, простягнула лiву руку й пiдставила йому безiменний палець – палець, на який надiвають обручку. У цьому Торес мiг би заприсягтися.

А насправдi Френк просто надiв на палець Леонсii подарунок Генрi. Леонсiя, сама не знаючи чому, без особливого бажання взяла обручку.

Торес вiдкинув погаслу сигарету, люто закрутив вуса, немов вiд цього йому полегшало, й подався назустрiч молодим людям, що вже сходили на терасу. Навiть не вiдповiвши на привiтання дiвчини, вiн з оскаженiлим обличчям напосiвся на Френка:

– Годi, звичайно, чекати вiд убивцi сорому, але вiн мiг би принаймнi дотримуватися пристойностi!

Френк iронiчно посмiхнувся.

– Знову те саме, – сказав вiн. – Ще один божевiльний у цiй божевiльнiй краiнi! Останнiй раз, Леонсiе, я бачив цього джентльмена в Нью-Йорку. Вiн був тодi сповнений готовностi брати участь зi мною в однiй справi. А тепер я його зустрiчаю тут, i перше, що вiн менi каже, – що я ниций, безсоромний убивця.

– Сеньйоре Торес, ви мусите вибачитися, – втрутилася обурена дiвчина. – В домi Солано не смiють ображати гостей.

– У такому разi, як я розумiю, в домi Солано дозволено всiляким авантюристам убивати членiв iхньоi родини, – у тон iй заявив вiн. – Звичайно, немае такоi жертви, що була б завелика задля гостинностi.

– Отямтеся, сеньйоре Торес, – люб’язно порадив йому Френк. – Ви занадто собi дозволяете. Я скажу вам, у чiм рiч. Ви вважаете, що я – Генрi Морган. А я – Френк Морган, i ми з вами нещодавно розмовляли в кабiнетi Рiгана в Нью-Йорку. Ось вам моя рука, потиснiть ii – iншого вибачення за обставин, що склалися, я вiд вас не зажадаю.

Торес, приголомшений тим, що мiг так помилитися, узяв простягнену Френком руку й розсипався у вибаченнях перед ним i Леонсiею.

– А тепер, – сказала дiвчина, радiсно розсмiявшись, i ляснула в долонi, викликаючи служницю, – менi треба помiстити кудись мiстера Моргана, а самiй пiти переодягтися. Пiсля цього, сеньйоре Торес, з вашого ласкавого дозволу, ми розповiмо вам про Генрi.

Леонсiя пiшла на свою половину. Френк слiдом за молоденькою гарненькою метискою-покоiвкою теж подався до вiдведеноi йому кiмнати. А Торес тим часом трохи оговтався, та подиву його i злостi не було меж. Виходить, цьому прибульцю, зовсiм незнайомiй людинi, Леонсiя дозволила надiти iй на палець обручку, немов вiн ii наречений. І мозок Тореса запрацював шалено й швидко. Леонсiя, котру вiн називав у душi володаркою його мрiй, раптом за якусь мить заручилася з чужоземцем, з нью-йоркським грiнго! Неймовiрно! Дивовижно!

Ляснувши в долонi, вiн велiв подати екiпаж, найнятий ним у Сан-Антонiо. І коли Френк вийшов на терасу, щоб докладнiше поговорити з ним про скарб старого Моргана, Торес у своему екiпажi був уже бiля ворiт.

Пiсля снiданку Френк помiтив, що вiтер дме з берега, – отже, можна швидко перетнути лагуну Чiрiквi й уздовж берега дiстатися до островiв Бика й Тельця. Палко бажаючи швидше порадувати Генрi звiсткою про те, що його обручка знову прикрашае пальчик Леонсii, вiн рiшуче вiдхилив ii люб’язну пропозицiю заночувати в них i познайомитися з Енрiко Солано та його синами. У Френка була ще одна причина для поспiшного вiд’iзду: вiн не наважувався далi залишатися поряд iз Леонсiею. І зовсiм не тому, що вона була йому неприемна, навпаки: вона вабила його, притягувала так, що вiн не мiг бiльше бути тут, пiддаючись дii ii чарiв, бо хотiв дотримати слова, яке дав людинi в парусинових штанях, що тепер шукала скарб на островi Бика.

Отже, Френк вирушив, маючи в кишенi лист Леонсii до Генрi. Прощання було коротким. З таким прихованим зiтханням, що Леонсiя навiть подумала, чи не привидiлося iй це, вiн швидко пiшов вiд неi звивистою алеею. Вона дивилася йому вслiд, доки його було видно, потiм з неясною тривогою перевела погляд на обручку, що блищала в неi на пальцi.

Вийшовши до моря, Френк подав знак на «Анжелiку», що стояла на якорi, аби за ним вислали шлюпку. Проте не встигли матроси спустити ii на воду, як з лiсу вискочили шестеро вершникiв iз револьверами при поясi й рушницями при сiдлi та галопом помчали до нього. Двое скакали попереду. В одному з них Френк упiзнав Тореса. Іншi четверо – метиси з обличчями справжнiх бандитiв. Усi нацiлили зброю на Френка, так що йому залишалося лише пiдкоритися незнайомому ватажку, який гаркнув, вимагаючи, щоб вiн пiдняв руки вгору.

– Подумати тiльки, – сказав Френк, – ще вчора чи, можливо, мiльйон рокiв тому я вважав бридж по долару за фiшку найбiльше розпалюе нерви. А тут раптом ви, панове, верхи й загрожуете начинити мое бiдолашне тiло всiлякими стороннiми тiлами. То, може, поясните менi, у чому рiч? Невже менi завжди призначено залишати цей берег пiд акомпанемент пострiлiв? Що вам, власне, потрiбно: моi в

Страница 19

ха, чи вистачить вусiв?

– Нам потрiбен ти сам, – вiдповiв незнайомий ватажок, вуса якого люто наiжачилися, а чорнi очицi люто поблискували.

– То, може, ви менi скажете, хто ви такi?

– Це високоповажний сеньйор Мар’яно Веркара-i-Іхос, начальник полiцii Сан-Антонiо, коротше – шеф, – вiдповiв Торес.

– Он як! – розсмiявся Френк, згадавши, як описував цього суб’екта Генрi. – Очевидно, ви вважаете, що я порушив якiсь правила стоянки суден чи розпорядження санiтарноi комiсii, кинувши тут якiр. Однак про це вам треба говорити з моiм шкiпером – капiтаном Трефезеном, досить поважним джентльменом. А я – тiльки особа, що найняла шхуну, звичайний пасажир. Ви, безумовно, переконаетеся, що капiтан Трефезен – великий знавець законiв мореплавання й стоянки суден у порту.

– Ви мусите вiдповiсти за вбивство Альфаро Солано, – сказав Торес. – Вам не вдалося обдурити мене, Генрi Моргане, вашими розмовами в гасiендi про те, що ви нiбито хтось iнший. Я знаю цього iншого. Його звуть Френк Морган, i я смiливо заявляю, що вiн зовсiм не вбивця, а джентльмен.

– О боги морськi! – вигукнув Френк. – Адже ви тиснули менi руку, сеньйоре Торес!

– Мене обдурили, – понуро зiзнався Торес, – але тiльки на мить. Ну, то пiдете ви добровiльно?

– Нiби я можу… – Френк глянув на шiсть рушниць i красномовно знизав плечима. – Я гадаю, ви судитимете мене pronto й на свiтанку повiсите?

– Правосуддя в Панамi часу не марнуе, – вiдповiв начальник полiцii англiйською; говорив вiн бiльш-менш зрозумiло, тiльки з дивним акцентом. – Але й не так швидко. Ми повiсимо вас не на свiтанку, а краще о десятiй ранку – так для всiх буде зручнiше. Як ви гадаете?

– О, вирiшуйте самi, – вiдповiв Френк. – Можна й об одинадцятiй чи о дванадцятiй – менi все одно.

– Попрошу вас iхати з нами, сеньйоре, – сказав Мар’яно Веркара-i-Іхос м’яким тоном, котрий, однак, не приховував залiзноi твердостi його намiрiв. – Хуане! Ігнасiо! Злазьте з коней! – скомандував вiн по-iспанському. – Заберiть у нього зброю! Нi, руки зв’язувати не треба. Посадiть його на коня за Грегорiо.

Френка вштовхнули в акуратно вибiлену камеру з глинобитними стiнами футiв iз п’ять завтовшки. Тут на долiвцi спали в рiзних позах шестеро арештантiв-пеонiв. Прислухаючись до недалеких глухих ударiв молоткiв, Френк згадав судовий процес, який тiльки-но закiнчився, i тихо, протяжно свиснув. Було пiв на дев’яту вечора. Суд розпочався о восьмiй. А молотки вже стукали по колодах, iз яких споруджували шибеницю, – завтра о десятiй ранку на цьому помостi йому на шию накинуть мотузку й пiднiмуть. Справу розглядали всього тридцять хвилин, за його годинником. Вони уклалися б i у двадцять, якби до зали не вдерлася Леонсiя й не затримала увагу суддiв ще на десять хвилин, люб’язно наданих iй, як дамi зi знатного роду Солано.

«Шеф мав рацiю, – мовив про себе Френк. – Правосуддя в Панамi часу не марнуе». Одне те, що в кишенi в нього знайшли лист вiд Леонсii на iм’я Генрi Моргана, вже звинувачувало його. Все iнше – просто. Пiвдюжини свiдкiв присягнули, що було скоене вбивство, i впiзнали його як убивцю. Те саме пiдтвердив i сам начальник полiцii. Одним-единим свiтлим моментом була раптова поява Леонсii в супроводi немiчноi тiтоньки. У Френка завмерло серце, коли побачив, з якою енергiею чарiвна дiвчина кинулася захищати його життя, хоча все це заздалегiдь було приречене на провал.

Вона вiдразу ж звелiла Френку засукати рукав i показати лiву руку, але Френк помiтив, як начальник полiцii презирливо пересмикнув плечима. Потiм Леонсiя повернулася до Тореса й заговорила iспанською, палко доводячи щось, – що саме, Френк не зрозумiв, бо говорила вона надто швидко. А потiм вiн бачив i чув, як репетували й жестикулювали люди, що наповнювали залу, коли слово узяв Торес.

Вiн не бачив, як Торес пошепки обмiнявся кiлькома словами з начальником полiцii, перш нiж протиснутися крiзь натовп до мiсця, вiдведеного для свiдкiв. Вiн не бачив цього, як не знав i того, що Торес отримуе платню вiд Рiгана за те, щоб утримувати Френка далеко вiд Нью-Йорка якомога довше, а якщо вдасться, то й усе життя. Не знав Френк i того, що Торес закоханий у Леонсiю i його роздирають ревнощi.

Тому Френк не зрозумiв усього, що крилося за вiдповiдями Тореса на запитання Леонсii, котра змусила його визнати, що той нiколи не бачив шрам на лiвiй руцi Френка Моргана. Леонсiя переможно глянула на старенького суддю, але тут начальник полiцii вийшов наперед i гучним голосом запитав Тореса:

– А чи можете ви заприсягтися, що бачили шрам на руцi Генрi Моргана?

Спантеличений Торес розгублено зиркнув на суддю, потiм благально перевiв погляд на Леонсiю й нарештi мовчки похитав головою на знак того, що не може в цьому заприсягтися.

Юрма радiсно заревiла. Суддя оголосив смертний вирок, ревiння стало ще голоснiшим, й кiлька жандармiв на чолi з комiсаром поспiшно вивели Френка, хоч вiн й опирався, iз залу суду й перепровадили до камери, вочевидь, прагнучи захистити його вiд натовпу, що не бажав чекати до десятоi години ранку.

«Ех, як

Страница 20

ей бiдолаха Торес попався, коли почали його запитувати про шрам Генрi!» – приязно розмiрковував Френк.

Раптом загримотiли засуви, дверi в його камеру вiдчинилися, й на порозi з’явилася Леонсiя.

Френк звiвся iй назустрiч, але вона, не вiдповiдаючи на його вiтання, повернулася до комiсара, що супроводжував ii, i накинулася на нього, пiдкрiплюючи свою мову владними жестами. Комiсар, очевидно, дав себе умовити й наказав наглядачевi перевести пеонiв в iншу камеру, а сам якось нервово вклонився, немов перепрошуючи Леонсiю, i вийшов, причинивши за собою дверi.

Тiльки тодi самовладання зрадило Леонсiю: вона впала в обiйми Френку й розридалася в нього на грудях.

– Проклята краiна, проклята краiна! Немае тут справедливостi!

Тримаючи в обiймах ii гнучке тiло, таке бентежне й прекрасне, Френк згадав Генрi – босого, в парусинових штанях й обвислому сомбреро, котрий там, на островi Бика, завзято перекопував пiсок у пошуках скарбу.

І хоча його тягло до Леонсii, вiн намагався визволитися з ii обiймiв. Проте це йому не дуже вдалося. Нарештi вiн опанував себе й озвався до неi голосом розуму, а не серця, яке владно нагадувало йому про себе.

– Тепер принаймнi я знаю, що таке змова, – сказав вiн, хоча серце його пiдказувало зовсiм iншi слова. – Якби вашi спiввiтчизники вмiли спокiйно мiркувати, а не дiяти зопалу, вони б споруджували залiзницi й розбудовували свою краiну. Гляньте на цей суд – вiн весь побудований на грi пристрастей, на змовi. Тi, хто мене судив, заздалегiдь знали, що я винний, i iм так хотiлося покарати мене, що навiть не спромоглися вiдшукати докази моеi вини або хоча б установити особу обвинувачуваного. Для чого вiдкладати? Вони знали, що Генрi Морган убив ножем Альфаро. Вони знали, що я Генрi Морган. А коли знаеш, то зайве марнувати час на перевiрку?

Не слухаючи його, Леонсiя схлипувала й усе поривалася пригорнутися до нього, а як тiльки вiн замовк, вона знов опинилася в його обiймах. Їi губи тягнулися до губ Френка, i не встиг вiн отямитися, як уже сам цiлував ii.

– Кохаю тебе, кохаю! – крiзь сльози шепотiла вона.

– Нi-нi! – прошепотiв вiн, вiдштовхуючи вiд себе ту, котроi найбiльше прагнув. – Просто ми надто схожi з Генрi. Адже ви любите Генрi, а я не Генрi.

Випручавшись з обiймiв, вона зiрвала з пальця каблучку Генрi й жбурнула ii на землю. Френк зовсiм розгубився: вiн i сам не знав, що могло б статися наступноi митi, коли б не появився комiсар, котрий, тримаючи годинник у руцi й не пiдводячи голови, завзято вдавав, що нiчим бiльше не цiкавиться, як секундною стрiлкою.

Леонсiя гордовито випросталася й ледь втрималася, коли Френк знову надiв iй на палець каблучку Генрi й на прощання поцiлував руку. Вже бiля дверей вона обернулася й одними вустами беззвучно прошепотiла: «Кохаю тебе».

Рiвно о десятiй пiд бiй годинника Френка вивели на тюремний двiр, де стояла шибениця. Тут зiбралися всi мешканцi Сан-Антонiо, а також довколишнiх сiл. Юрма була збуджена й весело налаштована. Леонсiя, Енрiко Солано та п’ять його синiв теж були тут. Батько i брати Леонсii, лютуючи, нетерпляче походжали бiля шибеницi, начальник полiцii, оточений жандармами на чолi з комiсаром, був незворушним. Даремно намагалася Леонсiя протиснутися до Френка, коли його пiдвели до шибеницi, й даремно намагалися рiднi вмовити ii пiти геть. І так само даремно ii батько й брати запевняли, що Френк не та людина, яку шукае правосуддя. Начальник полiцii тiльки презирливо посмiхнувся й наказав братися за страту.

Уже стоячи на помостi, до Френка пiдiйшов священик, але той вiдмовився висповiдатися, сказав йому iспанською, що безневинна людина, яку мають повiсити, не потребуе чужих молитов, щоб потрапити до раю, – нехай моляться тi, хто його вiшае.

Френку зв’язали ноги й почали в’язати руки, на нього вже збиралися надягти чорний каптур i накинути на шию зашморг, як раптом через тюремну огорожу почувся спiв, який ставав все ближче й ближче:

Станем спинами до щогли,
Проти тисячi удвох!

Майже непритомна Леонсiя, зачувши пiсню, отямилася й навiть скрикнула з радостi, побачивши Генрi Моргана, який, розштовхавши сторожу, зайшов у двiр.

Тiльки Торес засмутився з появою Генрi, але цього нiхто не спостерiг. Юрма не заперечувала, коли начальник полiцii, знизавши плечими, оголосив, що йому байдуже, кого iз цих двох вiшати, аби тiльки повiсити. Зате вся чоловiча половина сiмейства Солано гаряче запротестувала, заявляючи, що Генрi також невинний, i вiн не вбивав Альфаро. Проте вирiшив справу Френк: ще стоячи на помостi, доки йому розв’язували руки й ноги, вiн i собi крикнув, перекриваючи гомiн натовпу:

– Ви судили мене, а не його! Ви не можете повiсити людину без суду! Спершу мае вiдбутися суд!

І коли Френк, зiйшовши з помосту, обома руками схопив руку Генрi, до них пiдiйшов комiсар iз начальником полiцii й, дотримуючись усiх формальностей, заарештував Генрi Моргана за вбивство Альфаро Солано.




Роздiл IV


– Треба дiяти швидко – це головне, – заявив Френк сiмейству Солано, якi радилися на веранд

Страница 21

своеi гасiенди.

– «Головне»! – докiрливо вигукнула Леонсiя й навiть перестала нервово ходити. – Головне – це врятувати його!

І вона обурливо насварилася пальцем на Френка, нiби наполягаючи на сказаному. Не вдовольнившись цим, вона насварилася пальцем на батька та братiв.

– І швидко! – запально продовжувала вона. – Ми повиннi дiяти швидко, а то… – І голос Леонсii обiрвався вiд невимовного жаху, що охопив ii вiд думки про те, що може статися з Генрi, якщо вони не дiятимуть швидко.

– Для начальника полiцii всi грiнго однаковi, – у тон iй зауважив Френк, а сам подумав: «Яка вона вродлива й прекрасна». – Начальник полiцii, звiсно, цар i бог у Сан-Антонiо, – продовжував вiн, – i звик дiяти не роздумуючи. Генрi чекатиме на вирок не довше, нiж я. Ми повиннi його визволити з в’язницi сьогоднi вночi.

– Слухайте! – знову заговорила Леонсiя. – Ми, Солано, не можемо допустити цiеi… цiеi страти. Наша гордiсть… наша честь… Ми не можемо допустити цього. Ну, кажiть же! Та кажiть же хто-небудь! Хоч ти, тату, запропонуй щось!

Френк, мовчки слухаючи iхнi дебати, глибоко переживав. З яким запалом говорила Леонсiя! Проте це було для iншого, що, звичайно, не тiшило Френка. Вiн не мiг забути того, як стояв на тюремному дворi, коли його звiльняли й арештовували Генрi. Це стояло в нього перед очима – i серце йому млiло вiд згадки про те, як Леонсiя кинулася в обiйми Генрi, а той вiдшукавши ii руку й переконавшись, що його обручка на пальцi, мiцно обiйняв дiвчину i поцiлував довгим поцiлунком.

«Ну годi», – зiтхнувши, подумав Френк. Принаймнi вiн зробив усе, що змiг. Хiба ж, коли повели Генрi, вiн не сказав Леонсii спокiйно i навiть холодно, що Генрi ii наречений i коханий, i що найкращого вибору дочка Солано й зробити не могла? Проте цi спогади аж нiяк не тiшили його, як i усвiдомлення того, що дiяв правильно. Так, правильно. Вiн жодного разу в цьому не засумнiвався, i це гасило почуття до Леонсii. Проте почуття справедливостi не давали йому почуватися щасливим.

На що ж iнше мiг вiн розраховувати? Просто йому не пощастило: вiн прибув до Центральноi Америки занадто пiзно – от i все. Приiхав, коли ця неймовiрна дiвчина уже вiддала свое серце тому, хто прийшов першим, – людинi, що нiтрохи не гiрша за нього, а можливо, як пiдказувало йому почуття справедливостi, навiть i кращiй. І це почуття справедливостi вимагало, аби вiн чесно ставився до Генрi – свого кревного родича Генрi Моргана, невгамовного нащадка неприборканого предка, людини в парусинових штанях й обшарпаному сомбреро, небайдужого до вух незнайомих молодикiв, котрий iсть сухарi та черепашачi яйця й готовий перекопати цiлих два острови – Бика i Тельця – у пошуках скарбу старого пiрата.

Енрiко Солано та його сини, сидячи на просторiй верандi, обговорювали плани порятунку Генрi, а Френк неуважно слухав iх. У цей час iз будинку вийшла служниця, прошепотiвши щось на вухо Леонсii, повела ii за рiг гасiенди, де вiдбулася сцена, яка, певне, розсмiшила б Френка, якби вiн ii побачив.

Там Леонсiя побачила Альвареса Тореса, вбраного в пишний середньовiчний костюм багатого плантатора, якi ще носять у Латинськiй Америцi. Знявши сомбреро, вiн схилився перед дiвчиною ледве не до землi, потiм пiдвiв ii до плетеного диванчика з iндiйського очерету й посадив. Леонсiя сумно вiдповiла на його вiтання, хоча в ii голосi вiдчувалася цiкавiсть, нiби вона сподiвалася на якусь пiдбадьорливу звiстку.

– Суд закiнчився, Леонсiе. – Тихо й сумно сказав Торес, немов говорив про небiжчика. – Завтра о десятiй ранку – страта. Все це дуже сумно, надзвичайно сумно, проте… – вiн знизав плечима. – Нi, я не скажу про нього нiчого поганого. Вiн був гiдною людиною. Єдина його вада – нестриманiсть. Занадто вiн був гарячий, занадто запальний. Це й згубило його, змусило скоiти злочин. Аби вiн був тiеi митi спокiйнiшим, то не вбив би Альфаро…

– Вiн i так не вбивав мого дядька! – вигукнула Леонсiя, пiдвiвши голову.

– Усе це дуже прикро, – зажурено вiв далi Торес, щоб не суперечити iй. – Суддя, народ, начальник полiцii – всi, на жаль, певнi, що вiн винний. Справдi, дуже прикро. Проте я приiхав побачитися з вами не для цього. Я пропоную вам своi послуги. Розраховуйте в усьому на мене. Мое життя, моя честь – до ваших послуг. Наказуйте. Я ваш раб.

І Торес раптом галантно став перед нею на одне колiно. Узявши ii лiву руку, вiн, мабуть, хотiв i далi пiдкорювати своею барвистою промовою, але його погляд упав на обручку з дiамантом на безiменному пальцi Леонсii. Вiн насупився й схилив голову, потiм, поспiшно надавши своему обличчю звичайного виразу, заговорив:

– Я знав вас iще дитям, Леонсiе, чарiвною крихiткою, i я вже тодi любив вас. Нi, вислухайте мене, прошу вас! Я маю вiдкрити свое серце. Вислухайте мене до кiнця. А ось коли вже дорослою, шляхетною панянкою ви повернулися з-за кордону пiсля навчання, я був просто вражений вашою красою. Я довго терпiв. Я не виказував вам своiх почуттiв, але ви могли здогадатися про них. І ви, звичайно, здогадувалися. Вiдтодi я запалав до вас пристра

Страница 22

тю. Мене пекло полум’я вашоi вроди, вашоi душi, прекраснiшоi за вроду.

Леонсiя знала, що зупинити його неможливо, й тому терпляче слухала, дивилася на схилену голову Тореса й мимоволi мiркувала, чому вiн так некрасиво пiдстрижений i де вiн востанне стригся – у Нью-Йорку чи в Сан-Антонiо.

– Чи вiдомо вам, ким ви були для мене вiдтодi, як повернулися?

Вона не вiдповiдала i не намагалася вивiльнити свою руку, хоча вiн так сильно стискав ii, що обручка Генрi Моргана врiзалася в палець, завдаючи гострого болю. Вона не слухала слiв Тореса, заглибившись у своi думки. І перша ii думка була про те, що зовсiм не такими пишномовними тирадами сказав iй Генрi Морган про свое кохання i завоював ii взаемнiсть. І чому це iспанцi завжди так пишномовно й багатослiвно виражають своi почуття? Генрi поводився зовсiм iнакше. Вiн узагалi майже жодного слова не сказав iй – вiн дiяв. Пiддавшись ii чарiвностi, й зачарувавши ii, вiн без усякого попередження – так вiн був упевнений, що не здивуе й не злякае кохану, – пригорнув ii до себе й поцiлував. Вона не злякалася i не була байдужою. Тiльки пiсля цього першого поцiлунку, тримаючи ii в обiймах, Генрi заговорив про свое кохання.

А придумали там, на iншому кiнцi тераси, ii рiднi та Френк Морган? Думки ii бiгли далi – вона була глуха до благань свого шанувальника. Френк! Ах!.. Вона навiть зiтхнула: чому, незважаючи на любов до Генрi, цей чужий грiнго так хвилюе ii серце? Невже вона така аморальна? Хто ж iз них iй милiший? Цей? Чи той? Чи взагалi будь-який чоловiк може ii звабити? Нi! Нi! Вона не вiроломна. І все ж?… Можливо, це тому, що Френк i Генрi так схожi один на одного, i ii бiдолашне нерозумне жiноче серце не може iх розрiзнити? Колись iй здавалося, що вона готова пiти за Генрi на край свiту, дiлити з ним радостi й горе, а тепер вона гадае, що готова пiти за Френком ще далi. Вона безумовно любить Генрi – серце каже iй це, але вона кохае i Френка, до того ж майже впевнена, що Френк кохае ii: вона пам’ятае, як палко вони цiлувалися там, у в’язницi. І хоча любила вона двох молодих людей по-рiзному, почуття це не укладалося в ii свiдомостi, а часом навiть змушувало доходити ганебного висновку: вона – остання i едина представниця жiночоi лiнii в родинi Солано – аморальна жiнка.

Обручка Генрi боляче врiзалася в палець Леонсii, бо Торес у поривi пристрастi знову мiцно стиснув iй руку, i це повернуло ii у реалii, вона мимоволi почала прислухатися до його красномовностi.

– Ви – колюча троянда мого серця, гостра шпора, що ранить груди, але це солодкi рани кохання. Я мрiяв про вас… І про те, що зроблю заради вас. У мене було для вас особливе iм’я, завжди едине: королева моiх мрiй! І ви одружитеся зi мною, моя Леонсiе! Ми забудемо цього божевiльного грiнго, який уже майже помер. Я буду з вами нiжний i добрий. Я довiчно кохатиму вас. І нiколи образ того, iншого, не постане помiж нас. Щодо мене, то я не дозволю собi згадувати про нього. Що ж до вас… я буду кохати вас так палко, що ви забудете цю людину i спогад про неi нiколи не краятиме ваше серце.

Леонсiя мовчала, обмiрковуючи, що робити. А це мовчання тiльки розпалювало сподiвання Тореса. Дiвчина вiдчувала, що треба виграти час i не вiдповiдати вiдразу. Якщо братися за порятунок Генрi… адже Торес пропонуе iй своi послуги! Навiщо ж його вiдштовхувати, коли вiд нього, можливо, залежить життя людини.

– Кажiть-бо! Я згоряю вiд нетерпiння!.. – благав тремтливим голосом Торес.

– Не треба! Не треба! – м’яко сказала вона. – Ну як же я можу слухати про чиесь кохання, коли той, кого я кохала, ще живий?

Кохала!.. Вона навiть здригнулася, вживши минулий час. Здригнувся й Торес – i надiя розгорiлася в ньому ще яскравiшим полум’ям. Вiн уважав Леонсiю вже майже своею. Адже вона сказала: «кохала», отже, вона вже бiльше не кохае Генрi. Вона кохала його, але тепер це все в минулому. І звичайно, жiнка з такою нiжною та чуйною душею, як вона, не може говорити з ним про кохання, доки той, iнший, ще живий. Яка тонкiсть почуттiв! Торес з гордiстю подумав i про тонкiсть власних почуттiв, i навiть привiтав себе в душi з тим, що так правильно розгадав таемнi помисли Леонсii. Тепер уже вiн подбае, вирiшив Торес, аби цей юнак, що повинен умерти наступного ранку, не врятувався й не уникнув страти. Для нього було зрозумiло одне: чим швидше Генрi Морган помре, тим швидше вiн матиме Леонсiю.

– Не будемо бiльше про це говорити… поки що, – сказав вiн iз лицарською галантнiстю, не менш галантно потиснувши руку Леонсii. Вiн пiдвiвся з колiна i пильно подивився на неi.

Вона вiдповiла йому вдячним потиском i, визволивши свою руку, теж пiдвелася.

– Ходiмо до наших, – сказала вона. – Адже вони обмiрковують план порятунку Генрi Моргана.

Коли вони вийшли на терасу, розмова враз урвалася, немов присутнiсть Тореса викликала недовiру.

– Ну, надумали щось? – поцiкавилася Леонсiя.

Старий Енрiко, незважаючи на свiй вiк, був такий стрункий i статний, як будь-котрий iз його синiв, тiльки похитав головою.

– Я можу, якщо ви дозволите, запр

Страница 23

понувати вам один план, – почав було Торес, але вiдразу замовк, побачивши застережливий погляд Алесандро.

На алеi, що вела до веранди, з’явилося двое обшарпаних хлопчакiв. На вигляд iм було не бiльше як десять рокiв, але хитрi очi й такий самий вираз обличчя додавав iм вiку. Одягненi вони були кумедно: один – у сорочку, а другий – у штани. Проте яка сорочка! І якi штани! Були вони старi, парусиновi й у свiй час належали дорослiй людинi: хлопчисько ж натягнув iх на себе до пiдборiддя й обв’язав мотузкою навколо шиi, щоб вони не злетiли, а руки просмикнув у дiри, що зяяли на мiсцi бiчних кишень. Унизу штани були обрiзанi ножем – за його зростом. На другому хлопчиськовi була чоловiча сорочка, подiл якоi волочився по землi.

– Геть! – гаркнув на них Александро.

Однак хлопчисько в штанях незворушно зняв камiнь, що нiс на головi, й витяг з-пiд нього лист. Алесандро нахилився через балюстраду, узяв листа i, глянувши на адресу, передав Леонсii, а хлопчиськи взялися канючити грошi. Френк, дивлячись на це кумедне видовище, мимоволi розсмiявся, кинув кiлька срiбних монеток, i сорочка зi штанами негайно подалися алеею геть.

Лист був вiд Генрi. Леонсiя швидко пробiгла його очима. Вiн не скидався iй на прощальний, бо писала його людина, котра не збиралася вмирати, якщо, звичайно, не станеться чогось непередбаченого. Проте, оскiльки така непередбаченiсть може трапитися, Генрi вважав своiм обов’язком попрощатися з Леонсiею – вiн жартiвливо просив ii не забувати Френка, який заслуговуе на увагу хоча б уже тому, що так схожий на нього.

Спочатку Леонсiя хотiла було показати лист усiм iншим, але те, що було написано про Френка змусили ii вiдмовитися вiд свого намiру.

– Це вiд Генрi, – сказала вона, ховаючи записку за корсаж. – Нiчого суттевого вiн не пише. Вочевидь, вiн не сумнiваеться, що так чи iнакше вiн врятуеться.

– Ми вже постараемося, щоб йому це вдалося, – рiшуче заявив Френк.

Вдячно посмiхнувшись йому й привiтно зиркнувши на Тореса, Леонсiя сказала:

– Ви казали, що у вас е якийсь план, сеньйоре Торес?

Торес посмiхнувся, пiдкрутив вуса й набрав поважного вигляду.

– Є тiльки один спосiб – спосiб грiнго, до якого зазвичай вдаються англосакси, простий i надiйний. Саме надiйний. Ми поiдемо й викрадемо Генрi з в’язницi – зухвало, грубо i вiдкрито, як це роблять грiнго. На це вони не очiкують, а тому операцiя, напевно, буде успiшною. На узбережжi можна знайти досить бандитiв, за якими плаче шибениця, i вони допоможуть атакувати в’язницю. Пообiцяйте iм добре заплатити, тiльки всi грошi не давайте вiдразу, i все буде добре.

Леонсiя радiсно закивала. У старого Енрiко заблищали очi, а нiздрi роздулися, нiби вiн уже зачув запах пороху. Дивлячись на нього, молодь розпалилася. Усi подивилися на Френка: що вiн думае про це? Вiн заперечно похитав головою, а обурена Леонсiя навiть вигукнула щось рiзке.

– Цей план безнадiйний, – сказав Френк. – Ну навiщо всiм нам ризикувати головою, вдаючись до цiеi авантюри, приреченоi на провал? – Коли вiн це промовляв, то пiдвiвся зi свого мiсця поруч Леонсii й, пiдiйшовши до балюстради, став так, щоб бути мiж Торесом й iншими. Вибравши мить, вiн кинув застережливий погляд Енрiко та його синам. – Що ж до Генрi, то схоже, йому вже не допоможеш.

– Коротше, ви не довiряете менi? – розсердився Торес.

– Не дай боже! – запротестував Френк.

Але Торес, не звертаючи на нього уваги, вiв далi:

– Тож, по-вашому, я не можу брати участь у сiмейнiй радi Солано, моiх найдавнiших i найшановнiших друзiв? І це забороняете ви – людина, яку я ледве знаю?

Старий Енрiко, помiтивши, як спалахнуло гнiвом обличчя Леонсii, поспiшив застерегти ii поглядом i, люб’язним жестом перервавши тираду Тореса, сказав:

– У Солано не може бути такоi сiмейноi ради, на яку вас би не допустили, сеньйоре Торес. Адже ви справдi давнiй друг нашоi родини. Ваш покiйний батько i я були товаришами й дружили, як брати. А проте, пробачте старому за вiдвертiсть, сеньйор Морган слушно зауважуе про безнадiйнiсть вашого плану. Штурмувати в’язницю – найчистiше божевiлля. Ви гляньте на товщину ii стiн. Вони можуть витримати багатотижневу облогу. Втiм, мушу зiзнатися, ваша думка спочатку вельми сподобалася менi. Коли я був ще зовсiм молодим i боровся з iндiанцями в Кордильерах, у нас був такий випадок. Сядьмо зручнiше, i я розкажу вам цю iсторiю…

Однак Торес, пославшись на численнi справи, вiдхилив запрошення, тепло потиснувши всiм руки, кiлькома словами вибачився перед Френком i, сiвши на свого коня, сiдло й вуздечка якого були оздобленi срiблом, поскакав у Сан-Антонiо. Однiею з тих важливих справ був обмiн телеграмами з конторою Томаса Рiгана на Уолл-стрит. Вiн мав таемний доступ на радiостанцiю Панамського уряду в Сан-Антонiо, звiдки передавав депешi на телеграф у Вера-Крусi. Союз iз Рiганом був не лише вигiдний йому, а й збiгався з його власними планами щодо Леонсii та Морганiв.

– Що ви маете проти сеньйора Тореса й чому вiдхилили його план i так розсердили його? – поцiкавилася Леонсiя у Френ

Страница 24

а.

– Нiчого, – вiдповiдав той, – просто вiн нам не потрiбен, i взагалi вiн менi не подобаеться. Вiн дурень i тому здатний зiпсувати будь-який план. Згадайте, як вiн свiдчив на моему судовому процесi. А, може, йому й зовсiм довiряти не можна? Не знаю. Навiщо йому довiряти, коли вiн нам не потрiбний? Ну а план його правильний. Ми так i зробимо: вирушимо до в’язницi й викрадемо Генрi, якщо ваша згода. І ми не доручатимемо це бандитам, за якими плаче шибениця, та всяким обшарпанцям з узбережжя. Нас шестеро. Якщо ми самотужки не впораемося iз цiею справою, то тут уже нiчого не вдiеш.

– Але бiля в’язницi завжди вештаеться з десяток вартових, – заперечив молодший брат Леонсii, вiсiмнадцятирiчний Рiкардо.

Леонсiя, котра знову було збадьорилася, докiрливо глянула на нього, але Френк пiдтримав юнака.

– Правильно сказано! – погодився вiн. – Ми усунемо вартових.

– А стiни завтовшки в п’ять футiв? – нагадав Мартiнес Солано, один iз близнюкiв.

– Ми пройдемо крiзь них, – вiдповiв Френк.

– Але як? – вигукнула Леонсiя.

– Зараз я скажу. Сеньйоре Солано, у вас багато верхових коней? Чудово! А ви, Алесандро, часом, не могли б дiстати кiлька динамiтних патронiв десь на плантацii? Чудово! Чудово! Ну а ви, Леонсiе, як господиня гасiенди, повиннi, звичайно, знати, чи е у вас у коморi достатнiй запас вiскi «Три зiрочки».

– Так, змова наша розгортаеться, – розсмiявся вiн, одержавши вiд Леонсii позитивну вiдповiдь. – Тепер ми маемо всi атрибути для пригодницького роману в дусi Райдера Хаггарда або Рекса Бiча. Тож слухайте… А втiм, зачекайте. Я спочатку хочу поговорити з вами, Леонсiе, про деякi подробицi цiеi вистави…




Роздiл V


Було вже за полудень. Генрi стояв бiля загратованого вiкна своеi камери, дивився на вулицю й чекав, коли ж нарештi з лагуни Чiрiквi повiе вiтерець i хоч трохи освiжить розпечене повiтря. Вулиця була курна й забруднена, тому що з часу заснування мiста, кiлька столiть, нiхто, крiм бродячих псiв й огидних мишоiдiв, що навiть i тепер ширяли над вулицею й стрибали по смiттi, не очищав ii. Низькi, вибiленi вапном будинки з каменю чи обпаленоi глини перетворювали цю вулицю на справжне пекло.

Вiд сонячних променiв i куряви в Генрi заболiли очi, i вiн уже збирався вiдiйти вiд вiконця, як раптом побачив, що купка обшарпанцiв, що дрiмали бiля дверей будинку навпроти, стрепенулися i з цiкавiстю почали вдивлятися кудись уздовж вулицi. Генрi не мiг бачити, але чув гуркiт колiс, що швидко наближалися. Незабаром з’явився невеликий старий фургон i кiнь, що закусив вудила. Сивобородий i сивоголовий дiдок, що сидiв на передку, даремно силкувався спинити його.

Посмiхнувшись, Генрi здивувався мiцностi старого фургона, якого пiдкидало на глибоких вибоiнах. Покошенi колеса ледве трималися на осях й оберталися невлад. Та коли фургон ще якось тримався, то як не рвалася стара збруя – це вже, на думку Генрi, було просто дивом. Порiвнявшись iз вiкном, бiля якого стояв Генрi, дiдок зробив ще одне неймовiрне зусилля спинити коня: вiн, пiдвiвшись на козлах, натягнув вiжки. Одна з них виявилася гнилою й вiдразу увiрвалася. Вiзник упав на сидiння, вiжка, що залишилася в його руках, натягнулася, i кiнь, пiдкоряючись iй, круто повернув праворуч. Що сталося потiм: чи зламалося колесо, чи, спочатку вiдскочило, а вже потiм зламалося – Генрi не зрозумiв. Одне було очевидно – фургон зовсiм розламався. Дiдок упав на курну брукiвку, але вперто не випускав iз рук цiлу вiжку, тому кiнь, описавши коло, фиркаючи, став мордою до нього.

Коли дiдок звiвся на ноги, навколо вже зiбрався натовп, який швидко розiгнали жандарми, що повискакували з в’язницi. Генрi стояв бiля вiкна й iз цiкавiстю, воiстину дивною для людини, котрiй залишилося жити всього кiлька годин, дивився на сценку, яка вiдбувалася перед ним, i прислухався до вигукiв, що долiтали до нього.

Дiдок доручив жандармам потримати коня й, навiть не обтрусивши з одягу порох, поспiшно зашкутильгав до фургона i взявся оглядати вантаж, що складався iз ящикiв – одного великого та кiлькох маленьких. Особливо пiклувався вiн про великий, навiть спробував пiдняти його й, пiднiмаючи, неначе прислухався, чи нiчого в ньому не розбилося.

Тут один iз жандармiв звернувся до нього, той випростався й почав вiдповiдати охоче i багатослiвно:

– Ви запитуете, хто я? Я стара людина, сеньйори, i живу далеко звiдси. Мене звуть Леопольдо Нарваес. Мати моя була нiмкенею – царство iй небесне! – зате батька звали Балтазар де Хесус-i-Сервальос-i-Нарваес, а його батько був славетний генерал Нарваес, що воював пiд командуванням самого великого Болiвара. А я… я тепер зовсiм пропав i навiть додому не зможу дiстатися.

Заохочуваний запитаннями з ввiчливими спiвчуттями, яких не бракувало навiть у найжалюгiднiших обшарпанцiв, вiн трохи пiдбадьорився й з вдячнiстю розповiдав далi:

– Я приiхав iз Бокас-дель-Торо. Дорога забрала в мене п’ять дiб, i поки що я нiчого не продав. Живу в Колонi, й краще було б менi не рушати звiдти. Але й найшляхетнiший Нарваес може стати мандрiвним

Страница 25

орговцем, а торговець теж мае жити. Чи не так, сеньйори? Тепер скажiть, чи не знаете ви Томаса Ромеро, що живе у вашому прекрасному Сан-Антонiо?

– У будь-якому мiстi Панами скiльки завгодно Томасiв Ромеро, – розреготався Педро Зурита, помiчник начальника в’язницi. – Вам треба описати його детальнiше.

– Вiн двоюрiдний брат моеi другоi дружини, – з надiею в голосi вимовив старий i, здавалося, вельми здивувався, знову почувши регiт.

– Та не менше десяти всяких Томасiв Ромеро живе в Сан-Антонiо та його околицях, – заперечив йому помiчник начальника в’язницi, – i кожен iз них може бути двоюрiдним братом вашоi другоi дружини, сеньйоре. У нас тут е Томас Ромеро п’яниця. Є Томас Ромеро злодiй. Є Томас Ромеро… втiм, нi, цього повiсили мiсяць тому за вбивство з пограбуванням. Є Томас Ромеро багатiй, у якого великi стада в горах. Є…

З кожним новим iм’ям Леопольд Нарваес тiльки скрушно хитав головою, але вiд згадки скотаря лице його засяяло надiею:

– Вибачте менi, сеньйоре, це, очевидно, вiн i е! Я розшукаю його. Якби можна було десь залишити на збереження мiй дорогоцiнний товар, я б одразу вирушив його шукати. Добре ще, що ця пригода сталася зi мною саме тут. Я можу довiрити свiй крам вам: достатньо на вас тiльки подивитися, щоб зрозумiти, що ви чесна й порядна людина. – Сказавши це, старий порився в кишенi, витяг звiдти два срiбних песо й простягнув тюремнику. – Ось вам. Сподiваюся, ви й вашi люди не пошкодуете, що надали менi допомогу.

Генрi посмiхнувся, помiтивши, з якою пiдвищеною цiкавiстю й повагою почали ставитися до дiдка Педро Зурита й жандарми, побачивши монети. Вiдтiснивши вiд зламаного фургона цiкавих, вони негайно заходилися переносити ящики у примiщення в’язницi.

– Обережнiше, сеньйори, обережнiше! – благав старий, невимовно хвилюючись, коли вони взялися за великий ящик. – Несiть його тихенько. Це вельми цiнний товар, занадто ламкий.

Доки вмiст фургона переносили до в’язницi, старий зняв iз коня збрую, крiм вуздечки, й поклав ii у фургон.

Але Педро Зурита, красномовно подивившись на обшарпанцiв, наказав занести й збрую.

– Тiльки-но ми вiдвернемося, як миттю все зникне – аж до останнього ремiнця та пряжки, – пояснив вiн.

Вибравшись на те, що залишилося вiд фургона, дiдок з допомогою Педро Зурити й жандармiв видерся на коня.

– Усе гаразд, – сказав вiн i з вдячнiстю додав: – Тисячу разiв дякую, сеньйори. Як менi пощастило натрапити на таких чесних людей, якi збережуть мiй крам! Щоправда, товар злиденний – самi знаете, який у мандрiвного торговця може бути крам, але для мене кожна дрiбниця дорога. Радий був знайомству з вами. Завтра я повернуся зi своiм родичем, якого я, звичайно, знайду, i позбавлю вас клопоту оберiгати мое жалюгiдне майно! – Тут вiн зняв капелюха. – Adios, сеньйори, adios!

І вiн не поспiшаючи рушив, недовiрливо поглядаючи на свого коня – винуватця всiеi катастрофи. Коли ж Педро Зурита гукнув його, старий оглянувся.

– Пошукайте ще на цвинтарi, сеньйоре Нарваес, – порадив помiчник начальника в’язницi. – Там знайдете цiлу сотню Томасiв Ромеро.

– А вас, сеньйоре, уклiнно прошу, подбати про велику скриню! – крикнув у вiдповiдь торговець.

На очах у Генрi вулиця спорожнiла: жандарми й юрба сховалися вiд спеки. Зовсiм не дивно, розмiрковував Генрi, що в iнтонацiях старого торговця йому вчулося щось знайоме. Адже вiн тiльки наполовину iспанець, отже, i мова в нього наполовину iспанська, а ще наполовину нiмецька, бо мати його нiмкеня. Вимовляе вiн усе ж як мiсцевий житель. «Ну й пограбують його як мiсцевого жителя, якщо в цьому важкому ящику, що залишили у в’язницi, е щось цiнне!» – вирiшив про себе Генрi й облишив думати про те, що сталося.

А у вартовiй, за якихось п’ятдесят футiв вiд камери Генрi, тим часом грабували Леопольдо Нарваеса. Розпочав Педро Зурита, який взявся уважно й усебiчно оглядати велику скриню. Вiн пiдняв ii за один кiнець, щоб зрозумiти ii вагу, i, знайшовши щiлину, почав принюхуватися, як собака, сподiваючись за запахом з’ясувати, що мiститься всерединi.

– Облиш ти скриню, Педро, – зi смiхом сказав йому один iз жандармiв. – Тобi ж заплатили два песо за те, щоб ти був чесний.

Помiчник начальника в’язницi зiтхнув, вiдiйшов на кiлька крокiв, присiв, знову подивився на скриню й знову зiтхнув. Розмова не клеiлася. Жандарми раз у раз кидали оком на скриню. Навiть засмальцьованi карти не вiдвернули iхньоi уваги. Не гралося. Жандарм, що кепкував iз Педро, сам тепер пiдiйшов до скринi й понюхав.

– Вiд цього ящика нiчим не пахне, – сказав вiн. – Що б це могло бути? Кабальеро сказав, що там щось цiнне!

– «Кабальеро»! – пхикнув iнший жандарм. – Батько цього старого, мабуть, торгував смаженою рибою на вулицях Колона, як i його дiд. Усi брехуни-жебраки стверджують, начебто вони прямi нащадки конкiстадорiв.

– А чому б i нi, Рафаелю? – мовив Педро Зурита. – Хiба ми всi не iхнi нащадки?

– Атож, – погодився Рафаель. – Конкiстадори повбивали чимало народу.

– І стали предками тих, хто вижив, – докiнчив за нього Педро. Всi заре

Страница 26

отали. – А знаете, я, мабуть, готовий вiддати один iз цих песо, тiльки б довiдатися, що у ящику.

– А ось й Ігнасiо! – вигукнув Рафаель, вiтаючи наглядача, що зайшов iз запухлими вiд сну очима. – Адже йому не платили за чеснiсть. Ходи сюди, Ігнасiо, задовольни нашу цiкавiсть i скажи, що у цiй скринi.

– Як я можу знати, – вiдповiв Ігнасiо, лупаючи очима на предмет загальноi уваги. – Я тiльки-но прокинувся.

– Виходить, тобi не платили за те, щоб ти був чесним? – запитав Рафаель.

– Милосердна мати божа, та хто ж менi стане платити за чеснiсть! – вигукнув наглядач.

– У такому разi вiзьми сокиру й вiдкрий ящик, – довiв свою думку до логiчного кiнця Рафаель. – Ми цього зробити не можемо, адже Педро мае подiлитися з нами своiми двома песо, виходить, нам теж заплатили за чеснiсть. Вiдкривай ящик, Ігнасiо, а то ми помремо вiд цiкавостi.

– Ми тiльки подивимося, тiльки подивимося, – схвильовано бурмотiв Педро, коли Ігнасiо пiдчепив одну з дощок лезом сокири. – Потiм ми знову закриемо ящик i… Та просунь же туди руку, Ігнасiо! Ну, що там, га?… На що схоже?

Ігнасiо довго порпався й витягав щось. Нарештi з’явилася його рука iз затиснутим у нiй картонним футляром.

– Ага! Будь акуратним: адже доведеться класти назад, – попередив його Педро.

Коли футляр i незлiченнi обгортки було знято, жандарми побачили велику пляшку з вiскi.

– Оце упакування! – здивовано пробурмотiв Педро. – Очевидно, щось надто добре, раз його так оберiгають.

– Американське! – зiтхнув iнший жандарм. – Тiльки один раз у Сантосi я куштував американське вiскi. Чудова штука! Я вiд нього вiдразу таким хоробрим став, що вискочив прямо на арену пiд час бою бикiв i голiруч кинувся на розлютованого бика. Щоправда, бик мене збив, але на арену я все-таки вийшов!

Педро взяв пляшку й намiрився вiдбити iй шийку.

– Стривай! – вигукнув Рафаель. – Тобi ж заплатили за те, щоб ти був чесним.

– Заплатили, та я сумнiваюся, що той, хто дав менi грошi, сам чесний, – заперечив Педро. – Це ж контрабанда. Старий, напевно, не платив мита. В нього контрабандний товар. Тому з чистою совiстю ми заволодiемо ним. Ми його конфiскуемо й знищимо.

Не чекаючи, доки пляшка обiйде коло, Ігнасiо та Рафаель дiстали ще кiлька пляшок i вiдбили iм шийки.

– «Три зiрочки» – найкраще вiскi! – тихо промовив Педро Зурита, показуючи на торговельну марку. – Розумiете, у грiнго не бувае поганого вiскi… Одна зiрочка – це вiскi дуже добре; двi – чудове; а три – що лiпшого й бути не може. Це я знаю. Грiнго – мастаки щодо мiцних напоiв. Наша пулька iх не влаштуе.

– А чотири зiрочки? – поцiкавився Ігнасiо хрипким вiд горiлки голосом.

Очi його маслянисто блищали.

– Чотири зiрочки? Друже Ігнасiо, чотири зiрочки – це або миттева смерть, або вiчне блаженство.

Не минуло й кiлькох хвилин, як Рафаель, обiйнявши iншого жандарма, уже називав його «братиком» i твердив, що людинi для повного щастя потрiбно зовсiм мало на цiй землi.

– Старий – бовдур, тричi бовдур i ще тричi по тричi бовдур, – наважився вставити Августiно, жандарм iз похмурим обличчям, що уперше за весь цей час розтулив рота.

– Слава Августiну! – вигукнув Рафаель. – Дивiться, яке чудо зробили «Три зiрочки»! Розв’язали йому язика!

– І – ще раз тричi бовдур ваш старий! – репетував п’яним голосом Августiно. – Цей божественний напiй був у нього, вiн мiг робити з ним усе, що його душа б забажала, вiн цiлих п’ять днiв вiз його з Бокас-дель-Торо й жодного разу не скуштував! Та таких бовдурiв треба голими кидати в мурашник!

– Старий – шахрай, – промовив Педро. – Коли вiн завтра вранцi з’явиться сюди по своi «Три зiрочки», я заарештую його як контрабандиста, а ми отримаемо винагороду.

– А коли ми знищимо докази? Тодi як? – запитав Августiно, вiдбиваючи шийку ще однiеi пляшки.

– Ми залишимо докази! – заперечив Педро, розбиваючи порожню пляшку об пiдлогу. – Слухайте, друзi, давайте домовимось. Скриня була дуже важкою. Їi впустили. Пляшки розбилися. Вiскi витекло, й таким чином ми довiдалися про контрабанду. Скриня й розбитi пляшки будуть достатнiм доказом.

Мiрою того, як запас спиртного зменшувався, гомiн зростав. Один жандарм почав сваритися з Ігнасiо про забутий борг iз десяти сентаво. Двое iнших сiли обiйнявшись на долiвку й оплакували свое нещасливе сiмейне життя. Августiно пишномовно викладав власнi фiлософськi погляди, в основi яких лежала думка, що мовчання – золото. А Педро Зурита, розчулившись, доводив, що всi люди – брати.

– Навiть в’язнiв я люблю, як братiв, – ледве ворушачи язиком, белькотiв вiй. – Життя – сумна штука. – Сльози бризнули в нього з очей; вiн замовк i ковтнув ще вiскi. – В’язнi для мене – як рiднi дiти. В мене серце краеться за них. Дивiться! Я плачу. Подiлiмося з ними. Нехай i вони зазнають хоч мить щастя. Ігнасiо, любий брате мiй, зроби таку ласку – бачиш, я плачу на твоему плечi. Вiднеси пляшку цього елiксиру тому грiнго Моргану. Скажи йому, що менi дуже шкода, що його завтра повiсять. Передай йому мое вiтання й попроси випити – нехай i вiн буде щасливий сь

Страница 27

годнi.

Ігнасiо подався виконувати доручення, а жандарм, що колись вискочив на арену до бикiв у Сантосi, заревiв:

– Бика менi сюди! Бика!

– Цьому славному хлопцевi хочеться обiйняти бика й сказати, як вiн його любить, – пояснив, ридаючи, Педро Зурита. – Я теж люблю бикiв. Я люблю всiх божих тварин. Я люблю навiть москiтiв. Свiт прекрасний. У ньому пануе любов. Дайте менi лева, я хочу побавитися з ним…

Мотив давньоi пiратськоi пiснi, яку хтось голосно насвистував на вулицi, привернув увагу Генрi, вiн кинувся було до вiкна, але, зачувши скрегiт ключа в замку, поспiшно лiг на долiвку i вдав, що спить. У камеру, похитуючись, зайшов п’яний Ігнасiо й урочисто простяг Генрi пляшку.

– З найкращими побажаннями вiд нашого щедрого начальника Педро Зурити, – промимрив жандарм. – Вiн хоче, аби ти напився й забув, що завтра йому доведеться повiсити тебе.

– Моi найкращi побажання сеньйору Педро, але скажи йому вiд мого iменi, щоб вiн iшов до дiдька разом зi своiм вiскi, – вiдповiв Генрi.

Наглядач випростався й навiть трохи протверезiв.

– Гаразд, сеньйоре, – сказав вiн i вийшов з камери, замкнувши дверi на ключ.

Генрi прожогом кинувся до вiкна й опинився вiч-на-вiч iз Френком, який просунув йому крiзь грати револьвер.

– Вiтаю, друже, – сказав Френк. – Ми тебе миттю звiдси визволимо. – В руках вiн тримав двi динамiтних шашки з гнотами й капсулями. – Дивись, що я принiс, – це краще, нiж лом. Вiдiйди в найдальший куток – pronto! У стiнцi буде така дiра, що крiзь неi пройде навiть наша «Анжелiка». До речi, «Анжелiка» вже бiля берега й чекае на тебе. Ну, вiдiйди. Я закладу шашку. Шнур надто короткий.

Не встиг Генрi вiдбiгти в дальнiй куток камери, як заскреготав замок: чиясь непевна рука всувала в замкову щiлину ключ, дверi вiдкрилися й до камери ввiрвався крик. Генрi почув безладнi вигуки й чiтко розрiзнив незмiнний бойовий клич латиноамериканцiв: «Бий грiнго!»

Генрi чув також, як Рафаель i Педро, входячи до камери, щось бурмотiли. «Вiн не визнае спiльного братерства», – обурювався один, а другий: «Вiн сказав, щоб я йшов до дiдька? Справдi вiн так сказав, Ігнасiо?»

Жандарми в руках тримали рушницi, за ними похитувалися п’янi наглядачi, озброенi хто ножем, хто пiстолетом, хто сокиркою, а хто просто пляшкою. Побачивши револьвер у руках Генрi, вони зупинилися, i Педро нетвердою рукою, обмацуючи свою рушницю, пробелькотiв:

– Сеньйоре Морган, ви зараз за всiма правилами пiдете до пекла.

Але Ігнасiо не захотiв чекати. Приклавши рушницю до стегна для стiйкостi, вiн вистрiлив навмання i не влучив: куля вдарила в стiнку саме посерединi камери, а сам вiн упав вiд кулi Генрi. Іншi поспiшно сховалися в коридор i заходилися обстрiлювати камеру.

«Хвалити бога, що стiни такi товстi, тiльки б куля не поранила рикошетом», – думав Генрi, ховаючись у кутку за виступом стiни й чекаючи на вибух.

І дочекався: там, де було вiкно, тепер зяяла величезна дiра. Вiдлетiлий уламок влучив Генрi в голову, i вiн, непритомнiючи, важко впав додолу. Коли ж курява пiсля вибуху розсiялася, Генрi невиразно розрiзнив Френка, котрий, здавалося, нiби вплив до нього в камеру. Френк пiдхопив його на руки й крiзь пробоiну в стiнi винiс на вулицю. Тут Генрi вiдразу стало краще. Вiн побачив Енрiко Солано i його молодшого сина Рiкардо, якi з рушницями стримували натовп, що юрмився у верхнiй частинi вулицi, тим часом як брати-близнюки, Альварадо i Мартiнес, стримували юрбу в нижнiй частинi вулицi.

Проте люди збiглися сюди просто з цiкавостi, нiхто з них i не збирався ризикувати життям i перепиняти шлях кабальеро, котрi пiдривають стiни й штурмують в’язницю серед бiлого дня. А тому юрба шанобливо розступилася перед невеликою групою, коли та подалася вулицею вниз.

– Конi чекають нас у сусiдньому провулку, – сказав Френк, на ходу стискуючи руку Генрi. – І Леонсiя там. За чверть години ми доскачемо до берега, де пришвартована шхуна.

– Слухай-но, а непоганоi я навчив тебе пiсеньки, – з посмiшкою зауважив Генрi. – Коли ти почав ii насвистувати, менi здалося, що це прекраснiше, що може бути. Цi собаки так квапилися, що не могли дочекатися завтрашнього ранку. Вони нализалися вiскi й вирiшили вiдразу мене прикiнчити. Цiкава iсторiя з цим вiскi. Якийсь кабальеро, що тепер став крамарем, iхав повз в’язницю фургоном, навантаженим цим зiллям, i бiля в’язницi фургон розсипався…

– Та навiть шляхетний Нарваес, син Балтазара де Хесус-i-Сервальос-i-Нарваес, сина генерала Нарваеса, якого пам’ятають за його лайливою славою, може стати крамарем, а крамар теж мае жити, чи не так, сеньйори? – проговорив Френк голосом того старого.

Генрi весело подивився на нього i з вдячнiстю сказав:

– Знаеш, Френку, я дуже радий однiй обставинi, неймовiрно радий…

– Якiй саме? – запитав Френк, коли вони повертали за рiг, де на них чекали конi.

– Тiй, що не вiдрiзав тобi вуха тодi на Тельцi, коли поклав тебе на лопатки й ти наполягав, щоб я це зробив.




Роздiл VI


Мар’яно Верхара-i-Іхос, начальник полiцii Сан-Антонiо, вiдкинувся н

Страница 28

спинку крiсла в залi суду й, задоволений собою, зi спокiйною посмiшкою почав скручувати цигарку. Все вiдбулося так, як i задумувалося. Вiн цiлий день стежив, аби старенький суддя не зробив i ковтка мескалю, i тепер був винагороджений за це: суддя провiв процес i винiс вирок, якого домагався шеф. Вiн не припустився жодного промаху. Шiсть утiкачiв-пеонiв було оштрафовано на велику суму й вiдряджено назад у Сантос на плантацiю. Кабальний iхнiй контракт суд подовжив доти, доки вони вiдпрацюють штраф. А начальник полiцii завдяки цьому став багатшим на двiстi американських золотих доларiв. «Цi грiнго iз Сантоса, – посмiхнувся вiн про себе, – люди, з якими варто мати справу. По-перше, вони своiми плантацiями сприяють розвитку краiни. А по-друге, i це головне – грошей у них кури не клюють, i вони добре платять за тi дрiбнi послуги, котрi можу iм зробити».

Вiн побачив Альвареса Тореса й привiтно посмiхнувся.

– Послухайте, – сказав iспанець, нахиляючись до вуха начальника полiцii. – Ми можемо покiнчити з обома цими бiсовими Морганами. Оту свиню Генрi завтра повiсять. Чому б у такому разi нам не порiшити сьогоднi й другу свиню – Френка?

Начальник полiцii здивовано звiв брови.

– Я порадив цьому грiнго штурмувати в’язницю. Солано повiрили його брехнi й тепер заодно з ним. Вони напевно спробують сьогоднi увечерi напасти. Ранiше iм не встигнути. Ваша справа – приготуватися й простежити, щоб Френк Морган був неодмiнно вбитий у сутичцi.

– Заради чого й чому? – неквапливо запитав начальник полiцii. – Менi треба прибрати з дороги Генрi. Що ж до Френка, то нехай повертаеться до свого улюбленого Нью-Йорка.

– Вiн мае сьогоднi ж зникнути, а чому, ви незабаром зрозумiете. Як вам вiдомо з телеграм, що я надсилаю через урядову радiостанцiю i якi ви читаете…

– Даруйте, але така була наша умова, i тому я виклопотав вам дозвiл користуватися урядовою радiостанцiею, – нагадав начальник полiцii.

– Я на це i не скаржуся, – запевнив його Торес. – Отже, вам вiдомо, що я маю строго конфiденцiйнi й надзвичайно важливi справи з нью-йоркським Рiганом. – Вiн приклав руку до нагрудноi кишенi. – Я щойно одержав вiд нього нову телеграму. Вiн вимагае затримати тут свиню Френка ще на мiсяць, а якщо цей молодик i зовсiм не повернеться до Нью-Йорка, то, як я зрозумiв сеньйора Рiгана, буде ще лiпше. Тож, коли менi поталанить, то й вам буде непогано.

– Однак ви ще не сказали менi, скiльки ви за це одержали та скiльки одержите, – вирiшив промацати грунт начальник полiцii.

– На це в нас була домовленiсть приватного характеру, й сума не така вже й велика, як вам здаеться. Вiн скнара, цей сеньйор Рiган, страшенний скнара. Проте я чесно подiлюся з вами, якщо наша витiвка буде успiшною.

Начальник полiцii задоволено кивнув i поцiкавився:

– Мабуть, на тисячу золотом ви ж розраховуете?

– Гадаю, що так. Не може ж цей iрландський кабан заплатити менi менше; а тодi п’ятсот доларiв – вашi, якщо, звичайно, свиня Френк накладе головою в Сан-Антонiо.

– А може, i сто тисяч золотом одержите? – допитував далi начальник полiцii.

Торес розсмiявся, немов це був жарт.

– В усякому разi не тисячу, – не вгамовувався його спiврозмовник.

– Може, розщедриться й дасть бiльше, – пiдтвердив Торес. – Цiлком можливо, що додасть ще сотень п’ять, тодi, ясна рiч, половина цих грошей теж ваша.

– Я негайно рушаю до в’язницi, – запевнив начальник полiцii. – Можете покластися на мене, сеньйоре Торес, як я покладаюся на вас. Їдьмо вiдразу ж, не зволiкаючи, i iдьмо разом, аби ви самi могли переконатися, як я пiдготуюся до зустрiчi з Френком Морганом. Я ще не розучився володiти рушницею. А крiм того, я скажу трьом жандармам, щоби вони стрiляли тiльки в нього. То, виходить, цей собака-грiнго збираеться штурмувати нашу в’язницю? Ходiмо. Ходiмо швидше.

Начальник полiцii звiвся й рiшуче жбурнув цигарку. Однак вiн ще не дiйшов й до середини кiмнати, як до нього пiдбiг якийсь обiрваний спiтнiлий хлопчисько, смикнув його за рукав i, ледве переводячи дух, плаксиво пропищав:

– У мене для вас важлива новина. Ви менi заплатите за неi, вельмишановний сеньйоре? Я бiг без упину.

– Я пошлю тебе, пройдо, до Сан-Хуана, щоб тебе склювали мишоiди! – була вiдповiдь.

Хлопчик навiть зiщулився вiд такоi погрози, але, спонуканий порожнiм шлунком, страшною бiднiстю й бажанням здобути кiлька монет, щоб заплатити за вхiд на майбутнiй бiй бикiв, закликав на допомогу всю свою хоробрiсть i повторив:

– Не забудьте, сеньйоре, що я перший принiс вам цю новину. Я бiг без упину, аж задихався, – ви ж самi бачите, сеньйоре. Я все скажу вам, тiльки ви, будь ласка, не забудьте, що я перший сказав вам.

– Добре, пройдо, не забуду. Але тобi ж буде гiрше, якщо я запам’ятаю, що це ти перший сказав. То що ж у тебе за новина? Мабуть, вона i сентаво не варта! А коли нi, тодi ти пошкодуеш, що з’явився на божий свiт. Сан-Хуан видасться тобi раем проти того, що я з тобою зроблю.

– В’язниця… – пролепетав хлопчисько. – Грiнго, той самий, котрого ви мали вчора повiсити, пiдiр

Страница 29

ав стiну в’язницi. Святi угодники! Дiра така велика, як дзвiниця на нашому соборi! І друг грiнго, той, котрий схожий на нього та якого мали б повiсити завтра, утiк разом iз ним через цю дiру. Той грiнго витяг його. Це я бачив на власнi очi, й мерщiй побiг до вас, сюди, я без упину бiг, i ви ж не забудьте, сеньйоре…

Проте начальник полiцii вже повернувся до Тореса й нищiвним поглядом втупився в нього.

– Так, на вашу думку, цей сеньйор Рiган виявить королiвську щедрiсть, коли заплатить нам iз вами ту велику суму, що обiцяв? Та вiн повинен дати нам уп’ятеро, удесятеро бiльше: цi грiнго ламають нашi закони й порядки, i навiть трощать мiцнi стiни нашоi в’язницi…

– Ну, це тiльки помилкова тривога, пiр’iнка, що показуе, куди дуе вiтер i намiри Френка Моргана, – пробурмотiв Торес, кисло посмiхаючись. – Не забувайте, що пораду штурмувати в’язницю давав я.

– У такому разi, це ви та сеньйор Рiган вiдшкодуете нам витрати на вiдновлення в’язницi, – сказав начальник полiцii й, помовчавши, додав: – А проте я не вiрю, що вiн це зробив. Це неможливо. Навiть недоумкуватий грiнго не зважився б на таке.

Тут у дверях з’явився жандарм Рафаель, iз рани на його чолi сочилася кров. Розштовхуючи рушницею цiкавих, котрi вже почали збиратися навколо Тореса й начальника полiцii, вiн став перед своiм шефом.

– Нас розбили, – почав вiн. – В’язниця майже вся зруйнована. Динамiт! Сто фунтiв динамiту! Тисяча! Ми хоробро кинулися рятувати в’язницю. Проте вона злетiла в повiтря. Тисяча фунтiв динамiту – це вам не жарт! Я упав непритомний, але не випустив рушницi з рук. Коли отямився, бiля мене були самi мерцi! Хоробрий Педро, вiдважний Ігнасiо, смiливий Августiно – всi, всi лежали мертвi! – Рафаелю слiд було б сказати: «п’янi, як нiч», але його натура, як i будь-якого латиноамериканця, була складною, й тому вiн у трагiчних тонах змалював катастрофу так, що i вiн, i всi iншi жандарми поставали героями, як це щиро уявлялося йому. – Вони лежали мертвi. Але, може, i не мертвi, а тiльки контуженi. Я поповз. Пробрався до камери цього грiнго Моргана. Порожньо. В стiнi – величезна дiра. Я виповз через неi на вулицю. Бачу: зiбралася велика юрба. Але грiнго Моргана вже й слiду нема. Я поговорив з одним обшарпанцем, котрий бачив, як це сталося. На них чекали конi. Вони поскакали до берега. Там уже стояла пiд вiтрилами шхуна. У Френка Моргана до сiдла був прив’язаний мiшок iз золотом – обшарпанець бачив його на власнi очi. Величезний лантух!..

– А дiра велика? – запитав начальник полiцii. – Дiра в стiнi?

– Та бiльша, нiж лантух буде, значно бiльша, – вiдповiв Рафаель. – Хоча лантух у грiнго величезний – так менi цей обшарпанець сказав. І лантух був прив’язаний у Моргана до сiдла.

– Моя в’язниця! – вигукнув начальник полiцii. Вiн вихопив кинджал i пiднiс угору, тримаючи за лезо так, що рукiв’я, на якому майстерно було вирiзано розп’ятого Ісуса, здавалося справжнiм хрестом. – Клянуся всiма святими, я мститимуся! О наша в’язниця! Наше правосуддя! Наш закон!.. Коней! Хутко коней! Жандарми, коней, хутко! – Вiн накинувся на Тореса, хоча той не вимовив нi слова: – До бiса сеньйора Рiгана! Менi хоча б свое повернути! Мене образили! Зруйнували мою в’язницю! Поглумилися над моiм законом – нашим законом, дорогi друзi! Коней! Коней! Вiдiбрати iх у проiжджих! Та хутчiше ж! Хутчiше!




Конец ознакомительного фрагмента.