Читать онлайн “Світло, яке ми втратили” «Джилл Сантополо»

  • 02.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

Свiтло, яке ми втратили
Джилл Сантополо


Кажуть, закоханим потрiбно бачити очi одне одного щодня. Але справжньому, надзвичайно сильному почуттю достатньо однiеi зустрiчi. Мить, яка грiтиме спогадами все життя… Таким було кохання Люсi та Гейба. Вони зустрiлися вперше ще в студентськi роки. Мрiйники, сповненi великих сподiвань на майбутне. Однак доля розкидала iх по свiту. Гейб став вiдомим фотожурналiстом, Люсi вийшла замiж, народила дiтей i зробила кар’еру на телебаченнi. Вони не бачилися роками, окрiм кiлькох коротких зустрiчей. Чи подаруе iм доля шанс вiднайти втрачене свiтло кохання?





Джилл Сантополо

Свiтло, яке ми втратили



Присвячую Нью-Йорку







Пролог


Ми знаемо одне одного майже пiвжиття.

Я бачила тебе усмiхненим, упевненим, блаженно щасливим.

Бачила пригнiченим, пораненим, загубленим.

Але таким тебе я не бачила нiколи.

Ти вчив мене шукати прекрасне. У пiтьмi, у руiнах ти завжди знаходив свiтло.

Не знаю, яку красу я знайду тут, яке свiтло. Але спробую. Я зроблю це для тебе, бо знаю: ти зробив би це для мене.

Як багато прекрасного було в нашому життi.

Мабуть, саме з цього й слiд почати.




1


Інодi предмети мають такий вигляд, наче стали свiдками iсторii. Я зазвичай уявляла, що дерев’яний стiл, за яким ми сидiли пiд час семiнару з Шекспiра в професора Крамера на останньому курсi, був таким же стародавнiм, як Колумбiйський унiверситет: вiн стоiть у цiй кiмнатi з 1754 року, з витертими краями, зношеними через таких самих студентiв, як ми, якi човгалися на них столiттями. Це, звичайно ж, не могло бути правдою. Але так я собi уявляла. Студенти, якi вчилися пiд час вiйни за незалежнiсть США, громадянськоi вiйни, обидвох свiтових воен, воен у В’етнамi, Кореi та Перськiй затоцi.

Дивно: якби ти запитав мене, хто ще був iз нами того дня, не думаю, що я б вiдповiла. Ранiше могла уявити всi iхнi обличчя дуже чiтко, але тринадцять рокiв по тому пам’ятаю лише тебе i професора Крамера. Я навiть не можу пригадати iм’я асистентки кафедри, яка пiзнiше влетiла до аудиторii. Ще пiзнiше вiд тебе.

Крамер щойно закiнчив переклик, коли ти поштовхом вiдчинив дверi. Ти усмiхнувся до мене, знiмаючи кепку з логотипом «Даймондбекс»[1 - Професiйна бейсбольна команда з мiста Фiнiкс, штат Аризона. (Тут i далi прим. перекл.)], i на твоiх щоках на мить з’явилася ямочка. Ти запхнув кепку до задньоi кишенi, очима швидко зайняв мiсце поруч зi мною, тож приземлився на сусiднiй стiлець.

– А ви у нас…? – запитав Крамер, коли ти полiз до свого наплiчника по зошит i ручку.

– Гейб, – вiдповiв ти. – Гебрiел Семсон.

Крамер перевiрив папери.

– Домовмося до кiнця семестру приходити вчасно, мiстере Семсон, – сказав вiн. – Заняття починаються о дев’ятiй. Хоча намагайтеся встигати ранiше.

Ти, погоджуючись, кивнув, i Крамер почав розповiдати про основнi теми п’еси «Юлiй Цезар».

– «В людських дiлах припливи е й вiдпливи, / Зустрiнь приплив – i пiднесешся вгору, / А пропусти, i путь твоя земна / Мiлинами й стражданнями проляже. / Сьогоднi нас несе припливна хвиля, / І ми повиннi нею скористатись, / Або все втратимо»[2 - Переклад Василя Мисика.]. Сподiваюся, ви всi прочитали трагедiю. Хто може сказати, що в цьому мiсцi говорить Брут про долю i свободу волi?

Я завжди пам’ятатиму цей уривок, адже вiдтодi я безлiч разiв думала про те, що нам судилося зустрiтися на цьому семiнарi. Чи то доля, чи рiшення тримало нас разом усi цi роки. Чи поеднання обох чинникiв, якими ми скористалися.

Пiсля запитання Крамера кiлька студентiв почали гортати тексти, що лежали перед ними. Ти пробiг пальцями по своiх кучерявих локонах, i вони вляглися на своi мiсця.

– Що ж, – промовив ти, а решта студентiв – i я серед них – спрямувала погляди на тебе.

Але закiнчити тобi не вдалося.

Асистентка, iменi якоi я не пам’ятаю, увiрвалася до а удиторii.

– Вибачте за спiзнення, – сказала вона. – Лiтак врiзався в одну з веж-близнюкiв. Це показали по телебаченню, коли я вже збиралася на заняття.

Нiхто не усвiдомлював значення ii слiв, навiть вона сама.

– Чи був пiлот п’яний? – запитав Крамер.

– Не знаю, – вiдповiла асистентка, сiдаючи за стiл. – Я чекала, але диктори й гадки не мали, що коiться. Вони сказали, що лiтак був на кшталт гвинтового.

Якби це сталося зараз, усi нашi телефони вибухнули б новинами. Сигнали з Twitter i Facebook та повiдомлення, що виринають, з «Нью-Йорк Таймз». Але зв’язок тодi ще не був миттевим, i Шекспiра нiхто не переривав. Ми не надали цьому ваги, i Крамер продовжував говорити про п’есу. Конспектуючи, я спостерiгала, як пальцi твоеi правоi руки несвiдомо торкаються дерев’яноi поверхнi столу. Я намалювала зображення твого великого пальця з нерiвним нiгтем i надiрваною кутикулою. Досi зберiгаю той зошит – вiн десь у коробцi, заповненiй конспектами з рiзних курсiв лiтератури. Я впевнена, що малюнок там.




2


Нiколи не забуду, про що ми розмовляли, повертаючись iз кафедри фiлософii. Хоча в тих словах не було нiчого особливого, розмов

Страница 2

закарбувалась у моiй пам’ятi як частина того дня. Ми разом спускалися схiдцями. Не буквально разом, а поряд. Повiтря було чисте, небо – блакитне, але все вже змiнилося. Просто ми цього ще не знали.

Люди навколо перебивали одне одного:

– Вежi-близнюки обвалилися!

– Пари скасовано!

– Хочу стати донором. Не знаеш, де можна здати кров? Я повернулася до тебе.

– Що коiться?

– Я живу в схiдному кампусi, – вiдповiв ти, вказуючи на гуртожиток. – Дiзнаймося. Ти Люсi, чи не так? Де ти живеш?

– У корпусi Хоган Хол, – вiдповiла я. – І так, я Люсi.

– Приемно познайомитися, Люсi. Я – Гебрiел.

Ти простягнув руку. Посеред цiеi метушнi я потисла ii й пiдвела погляд, вдивляючись у твое обличчя. Твоя ямочка на щоцi повернулася, очi сяяли блакиттю. Тодi я вперше подумала: вiн прекрасний.

Дiставшись схiдного кампуса, ми разом iз твоiми товаришами з кiмнати, Адамом, Скоттом i Джастiном, увiмкнули телевiзор. На екранi повторювалися кадри, у яких тiла витягували з будiвель, курява з чорних курганiв звалищ пiдiймалася стовпцями в небо, а башти обвалювалися. Ми зацiпенiли вiд побаченого. Вдивлялись у зображення, не в змозi зiставити сюжети з реальнiстю. Той факт, що це вiдбувалося в нашому мiстi, приблизно за сiм миль[3 - 1 миля = 1,6 км.] вiд мiсця, де ми сидiли, що то були люди – справжнi живi iстоти, – ще не сприймався за правду. Принаймнi для мене. Усе здавалося таким далеким.

Мобiльники не працювали. Ти скористався телефоном гуртожитку, щоб зателефонувати мамi в Аризону й повiдомити, що з тобою все гаразд. Я зв’язалася з батьками в Коннектикутi, i вони вимагали, аби я повернулася додому. Донька одного iхнього знайомого працювала у Всесвiтньому торговому центрi, i вiд неi не було жодноi звiстки. У чийогось двоюрiдного брата вранцi була запланована зустрiч у ресторанi «Вiкна у свiт»[4 - Ресторан у Пiвнiчнiй вежi Всесвiтнього торгового центру.].

– За межами Мангеттена безпечнiше, – сказав батько. – Раптом це сибiрська виразка? Чи якась iнша бiологiчна вiйна. Або нервово-паралiтичний газ.

Я повiдомила батьковi, що метро не працюе. І, можливо, залiзниця також.

– Я приiду по тебе, – сказав вiн. – Зараз же сiдаю в авто.

– Зi мною все буде гаразд, – вiдповiла я. – Зi мною друзi. Усе добре. Зателефоную пiзнiше. – Усе досi не видавалося реальнiстю.

– Знаете, – сказав Скотт пiсля того, як я поклала слухавку, – якби я був терористичною органiзацiею, то лiпше скинув би на нас бомбу.

– Якого бiса? – гаркнув Адам. Вiн чекав на звiстку вiд свого дядька, який працював у Департаментi полiцii Нью-Йорка.

– Я про те, що, теоретично пiдiйшовши до цього… – сказав Скотт, але провадити далi йому не вдалося.

– Стули пельку, – мовив Джастiн. – Я серйозно, Скотте. Зараз не час.

– Я, мабуть, пiду, – сказала я тобi. Я насправдi ледве тебе знала, щойно познайомилася з твоiми друзями. – Моi сусiди вже хвилюються, де я.

– Зателефонуй iм, – запропонував ти, протягуючи менi телефон. – І скажи, що збираешся на дах корпусу В’ен. Якщо хочуть, нехай також приходять.

– Збираюся куди?

– Зi мною, – сказав ти й замрiяно провiв пальцями по моiй косi.

Це був iнтимний жест, схожий на те, що вiдбуваеться пiсля руйнування всiх бар’ерiв в особистому просторi. Наче iсти з чужоi тарiлки, не питаючи дозволу.

І раптом я вiдчула зв’язок з тобою, нiби твоя рука на моему волоссi означала щось бiльше, нiж вiльнi неспокiйнi пальцi.

Я згадувала цю мить довгий час, коли вирiшила пожертвувати свое волосся, i стилiст вручив менi мою косу, загорнуту в полiетилен, яка мала ще темнiший каштановий колiр, нiж зазвичай. Хоча ти в той момент був далеко, я вiдчувала, що зраджую тебе, нiби перерiзаю наш зв’язок.

Але пiзнiше того дня, доторкнувшись до мого волосся, ти одразу збагнув, що зробив, i опустив руку на колiна. Ти знов усмiхнувся до мене, але цього разу твоiх очей я не побачила.

Я знизала плечима i сказала: «Гаразд».

Свiт наче трiснув на шматки, так, нiби ми проходимо крiзь розколоте дзеркало всередину, у розбите мiсце, де нiщо не мае сенсу, де нашi щити опущенi, а стiни зруйнованi. У такому мiсцi немае жодних пiдстав говорити «нi».




3


Ми пiднялися лiфтом на одинадцятий поверх корпусу В’ен, а потiм ти вiдчинив вiкно в кiнцi коридору.

– Дехто показав менi це на другому курсi, – сказав ти. – Це найнеймовiрнiший краевид на Нью-Йорк, який ти колинебудь бачила.

Ми вилiзли крiзь вiкно на дах, i менi вiдiбрало подих. З пiвденного боку Мангеттена здiймався дим. Небеса посiрiли, саван iз попелу огорнув мiсто.

– О Господи, – промовила я. Очi наповнилися слiзьми. Я уявляла, що ранiше було на тiй територii. Побачила порожне мiсце, де стояли вежi. Це мене неймовiрно вразило. – У тих будiвлях перебували люди.

Твоя рука знайшла мою i тримала ii.

Ми стояли там, дивлячись на наслiдки катастрофи, сльози текли по наших обличчях, i я не знаю, скiльки це тривало. Там, нагорi, з нами, мабуть, перебували iншi люди, але я не можу iх згадати. Лише тебе. І вигляд того диму. Це в’iлося в мозок.

– Що

Страница 3

iдбуваеться? – нарештi прошепотiла я. Побачивши все це, зрозумiла масштаб атаки. – Що далi?

Ти подивився на мене, i нашi погляди, досi повнi слiз, зiмкнулися з особливим магнетизмом, який iгноруе навколишнiй свiт. Твоя рука плавно ковзнула до моеi талii, i я стала навшпиньки, щоб зустрiти твоi вуста на пiвшляху. Ми притиснулися одне до одного так, нiби це мало б захистити нас вiд будь-чого, що станеться потiм. Нiби единий спосiб лишатися в безпецi – притиснутися до твоiх губ. Тiеi митi, коли твое тiло обгорнуло мое, я вiдчула себе в безпецi, укрита силою i теплом твоiх рук. Твоi м’язи трiпотiли пiд моiми руками, i я сховала пальцi у твоему волоссi. Ти обвив мою косу навколо своеi долонi, потягнув ii й вiдхилив мою голову назад. І я забула про весь свiт. У ту мить iснував тiльки ти.

Роками я вiдчувала себе винною. Винною в тому, що вперше ми поцiлувалися тодi, коли мiсто палало; у тому, що тiеi митi змогла розчинитись у тобi. Але пiзнiше я дiзналася, що ми не були однi. Люди пошепки розповiдали менi, що того дня вони кохалися. Зачинали дитину. Заручалися. Уперше казали «Я кохаю тебе». У смертi е щось таке, що змушуе людей хотiти жити. Ми прагнули жити того дня, i я не звинувачую нас за це. Уже нi.

Перевiвши подих, я поклала голову на твоi груди. Слухала твое серце, i його рiвнi удари пiдтримували мене.

Чи мое серце пiдтримуе тебе? Досi?




4


Ми повернулися до твоеi кiмнати в гуртожитку, бо ти пообiцяв менi ланч. Сказав, що пiсля iжi хотiв би пiднятися на дах i зробити кiлька свiтлин.

– Для «Очевидця»? – запитала я.

– Для газети? Нi. Для себе.

На кухнi мене вiдволiкала купа твоiх фотографiй – чорнобiлi знiмки, зробленi з усiх куточкiв унiверситету, гарнi, ексцентричнi, осяянi свiтлом. Зображення були настiльки збiльшенi, що повсякденний об’ект здавався витвором сучасного мистецтва.

– Звiдки ця свiтлина? – запитала я. Трохи роздивившись, зрозумiла, що це сфотографоване зблизька гнiздо, у якому було щось схоже на газети, або журнали, або чийсь есей для занять з французькоi лiтератури.

– О, це було неймовiрно, – вiдповiв ти. – Джессiка Чо – знаеш ii? Вона спiвае а капела. Дiвчина Девiда Блума. Вона розповiла менi про це гнiздо, яке бачила з вiкна, iз чиеюсь домашньою роботою в ньому. Тож я вирiшив перевiрити. Менi довелося вистромитися з вiкна, щоб зробити цю свiтлину. Джесс боялася, що я вивалюся, тому змусила Дейва тримати мене за щиколотки. Але менi все вдалося.

Пiсля цiеi iсторii я побачила тебе iншим. Вiдважним, хоробрим, вiдданим iдеi фiксувати мистецтво. Озираючись на минуле, думаю, що ти хотiв, аби я так вважала. Ти намагався вразити мене, але тодi я цього не розумiла. Я просто подумала: Вау. Вiн чудовий. Але тодi правда полягала в тому, що ти всюди шукав прекрасне, i це завжди було так, скiльки я тебе знаю. Ти звертав увагу на такi речi, яких люди не помiчали. Цiею особливiстю я завжди захоплювалася.

– І цим ти хочеш займатися? – запитала я, указуючи на фотографii.

Ти похитав головою i вiдповiв:

– Це лише задля розваги. Моя мама – художниця. Бачила б ти, на що вона здатна. Вона створюе розкiшнi грандiознi абстракцii, але заробляе, продаючи невеличкi картини з вечiрнiми загравами в Аризонi туристам. Я не хочу такого життя: створювати те, що продаеться.

Я сперлася на кухонний столик i роздивлялася решту свiтлин. Іржа, що в’iлась у кам’яну лавку, потрiсканi вени мармуру, корозiя на залiзничних рейках. Прекрасне в таких мiсцях, про якi я нiколи б не могла подумати.

– Твiй тато теж художник? – запитала я.

Твое обличчя закрилося. Я побачила це: нiби дверi, що зачиняються перед очима.

– Нi, – вiдповiв ти. – Вiн не художник.

Я випадково натрапила на лiнiю розлому, про яку не знала. Я завважила це, бо ж пiзнавала твiй ландшафт. Сподiвалася, що добре вивчу тебе i знатиму, як своi п’ять пальцiв.

Ти притих. Я мовчала. На тлi досi розривався телевiзор, i я чула, як диктори вели мову про Пентагон i про авiакатастрофу в Пенсильванii. Мене знов охопив жах вiд усвiдомлення подiй. Я вiдклала твоi свiтлини. Тодi здавалося збоченням зосереджувати увагу на прекрасному. Але, озираючись назад, я думаю, що саме це було, мабуть, правильним.

– Хiба це не ти запрошував мене на ланч? – запитала, хоча не була голодна, а вiд зображень, що миготiли на екранi телевiзора, мiй шлунок стискався.

Дверi перед твоiми очима вiдчинилися.

– Так, я, – вiдповiв ти i, погоджуючись, кивнув.

З усiх iнгредiентiв, якi ти мав, можна було зробити лише на`чос. Отже, я механiчно нарiзала помiдори й вiдкрила бляшанку бобiв iржавим консервним ключем, тодi як ти виклав чипси з тортильi на один з одноразових контейнерiв iз алюмiнiевоi фольги й натер сир у глибоку чашу з оббитими краями.

– А як щодо тебе? – запитав ти, наче наша розмова не зiйшла нанiвець.

– Га? – я натиснула на кришку банки, щоб потiм ii було зручнiше зняти.

– Ти художниця?

Я поклала металевий диск на стiл.

– Нi. Найбiльш творча моя робота – це написання iсторii для своiх сусiдок у кiмнатi.

– Пр

Страница 4

що? – запитав ти, нахиливши голову набiк.

Я сховала погляд, щоб ти не побачив, як я зашарiлася.

– Менi соромно, – вiдповiла я, – але вони про поросятко Гамiльтона, яке випадково потрапило до коледжу, призначеного для кроликiв.

Ти, на диво, розсмiявся.

– Гамiльтон. Свиня. Дiйшло. Це прикольно.

– Дякую, – вiдповiла я i знову подивилася на тебе.

– То цим ти хочеш займатися пiсля випуску? – Ти дiстав банку iз сальсою i намагався вiдкрити ii, притискаючи кришку до столу.

Я похитала головою.

– Не думаю, що iснуе великий ринок для iсторiй про поросятко Гамiльтона. Я думаю про рекламний бiзнес, але наразi ця iдея видаеться дурною.

– Чому дурною? – запитав ти, зi звуком вiдкрутивши кришку.

Я кинула погляд на телевiзор.

– Чи е в цьому хоч якийсь сенс? У рекламi? Якби це був мiй останнiй день на Землi, а я присвятила все свое доросле життя кампанii з продажу… тертого сиру… або чипсiв начос…, чи вiдчувала б я, що витратила свiй час iз користю?

Ти закусив губу. В очах читалося: я розмiрковую про це. Тодi я дiзналася бiльше про тебе. Можливо, ти також трохи вивчив мене.

– Що робить життя витраченим iз користю? – запитав ти.

– Намагаюся з’ясувати, – вiдповiла я, перебираючи думки в головi. – Думаю, це щось типу залишити по собi слiд – у хорошому сенсi. Покидати свiт, який став трохи кращим, нiж був до тебе.

Я досi так вважаю, Гейбе. Я все життя намагалася покращувати свiт – гадаю, i ти також.

Тодi я побачила, як на твоему обличчi щось розквiтло. Я не зрозумiла напевне, що саме. Я ще не досить добре пiзнала тебе. Але тепер я знаю цей погляд. Вiн означае, що у твоiй головi змiнюються плани на майбутне.

Ти занурив чипсу в сальсу i протягнув менi.

– Хрумкнеш?

Я вiдкусила половину, i ти закинув решту собi в рот. Твоi очi блукали моiм обличчям i спускалися тiлом. Я вiдчувала, що ти вивчаеш мене з рiзних бокiв i з точки зору перспективи.

Потiм ти кiнчиками пальцiв торкнувся моеi щоки, i ми знову поцiлувалися; цього разу ти був присмачений сiллю й перцем чилi.

Коли менi було п’ять чи шiсть рокiв, я розмальовувала стiну своеi кiмнати червоним олiвцем. Не пам’ятаю, щоб колись розповiдала тобi цю iсторiю. Зрештою, малюючи серця i дерева, сонця, мiсяцi й хмарки, я вiдчувала, що вчиняю те, чого робити не слiд, аж нудило коло серця. Але я не була в змозi зупинитися – менi неймовiрно кортiло малювати. Дитяча була оформлена в рожевих i жовтих барвах, але моiм улюбленим кольором був червоний. І я хотiла, щоб моя кiмната була червоною. Менi була потрiбна червона кiмната. Малювання на стiнi здавалося водночас абсолютно правильним i абсолютно помилковим.

Саме так я почувалася тодi, у день нашого знайомства. Цiлувати тебе посеред трагедii та смертi було водночас абсолютно iстинним i абсолютно хибним. Але я зосередилася на правильнiй частинi, як робила завжди.

Моя рука просковзнула до задньоi кишенi твоiх джинсiв, а ти так само запустив свою руку до моiх. Ми мiцнiше притислися одне до одного. У кiмнатi дзвенiв телефон, але ти не звертав на це уваги. Потiм дзвiнки лунали з кiмнати Скотта.

За мить до кухнi увiйшов Скотт i покашляв. Ми вiдступили одне вiд одного й подивилися на нього.

– Тебе шукае Стефанi, Гейбе, – сказав вiн. – Їi дзвiнок на утриманнi.

– Хто така Стефанi? – запитала я.

– Нiхто, – вiдповiв ти в ту мить, коли Скотт вимовив: «Його колишня», – а потiм звернувся до тебе: «Чувак, вона ридае».

Ти збентежено переводив погляд вiд Скотта на мене й навпаки. Потiм сказав йому:

– Передай iй, що я зателефоную за кiлька хвилин.

Скотт кивнув i пiшов геть, а ти взяв мене за руку, переплiвши своi пальцi з моiми. Нашi очi зустрiлися, як тодi, на даху, i я не змогла вiдвести погляд. Мое серцебиття прискорилося.

– Люсi, – промовив ти, наповнюючи мое iм’я бажанням, – я знаю, що зараз зi мною ти, i це матиме дивний вигляд, але менi потрiбно переконатися, що з нею все гаразд. Ми зустрiчались минулого року i розiйшлися лише мiсяць тому. У такий день…

– Зрозумiло, – вiдповiла я. І дивно: через те, що, бiльше не зустрiчаючись зi Стефанi, досi пiклуешся про неi, ти став менi подобатися ще бiльше. – У будь-якому разi, гадаю, менi час повертатися до своеi кiмнати, – промовила я, хоча йти зовсiм не хотiлося. – Дякую тобi за… – я почала речення, не знаючи, як закiнчити, i лише потiм усвiдомила, що так i не змогла це зробити.

Ти стиснув моi пальцi.

– Дякую, тобi за те, що зробила цей день чимось бiльшим, – сказав ти. – Люсi. Люс. Luz iспанською – свiтло, чи не так? – Ти спинився. Я, погоджуючись, кивнула. – Що ж, дякую тобi за те, що наповнила темний день свiтлом.

Ти вклав у цi слова почуття, якi я не могла висловити.

– Ти зробив те ж саме для мене, – вiдповiла я. – Дякую тобi.

Ми знову поцiлувалися, i вiдiрватися вiд тебе було важко, як i йти геть.

– Я зателефоную тобi пiзнiше, – пообiцяв ти. – Знайду твiй номер у довiднику. Вибач за начос.

– Бережи себе, – вiдповiла я. – Ми завжди можемо з’iсти начос iншим разом.

– Звучить непогано, – сказа

Страница 5

ти.

І я пiшла розмiрковуючи: хiба можливо, щоб в одному з найжахливiших днiв, який я колись переживала, якимось чином збереглася дорогоцiнна дрiбка доброти.



Ти й справдi зателефонував менi за кiлька годин, але розмова була не такою, на яку я очiкувала. Ти сказав, що тобi прикро, дуже прикро, але ви зi Стефанi знову зiйшлися. Зник ii старший брат – вiн працював у Всесвiтньому торговому центрi, – i ти був потрiбен iй. Ще сказав, що сподiваешся на мое розумiння, i знову подякував за те, що я принесла свiтло в такий страшний полудень. Запевнив, що моя присутнiсть для тебе багато значить. І знову вибачився.

Менi не слiд було засмучуватися, але я була пригнiчена. Я не розмовляла з тобою до кiнця осiннього семестру.

Або весняного семестру. На заняттях професора Крамера пересiла, щоб не перебувати поруч iз тобою. Але щоразу заслухувалася, коли ти розповiдав про те, що знаходиш красу в шекспiрiвськiй мовi та образностi – навiть у найнеприемнiших сценах.

– «Ой лихо, струменить гаряча кров, – читав ти вголос, – Немов на вiтрi жвавий водограй, / Здiймаеться i падае мiж уст[5 - «Тiт Андронiк», переклад Бориса Тена та Вiктора Гуменюка.]».

Усе, про що я могла думати, – це твоi вуста, i те, як вони притискаються до моiх.

Я намагалася забути той день, але це було неможливо. Я не зможу забути, що сталося з Нью-Йорком, iз Америкою, з людьми у вежах. І я не зможу забути, що сталося мiж нами. Навiть зараз, коли мене хтось питае: «Чи була ти в Нью-Йорку, коли впали вежi?», або «Де ти була того дня?», або «На що це було схоже?», перше, про що я згадую, – це ти.

Існують митi, якi змiнюють напрямки людських життiв. Для багатьох мешканцiв Нью-Йорка одинадцяте вересня стало саме такою миттю. Усе, що я зробила того дня, стане важливим, закарбуеться в моiй пам’ятi та залишить вiдбиток на моему серцi. Не знаю, чому я познайомилася з тобою того дня, але точно пам’ятаю, що це справдi сталося. Ти назавжди залишишся частиною моеi особистоi iсторii.




5


Був травень, i щойно закiнчилося навчання в унiверситетi. Ми повернули академiчнi шапочки та мантii, вимiнявши iх на дипломи, написанi латинською мовою, прикрашенi нашими прiзвищами, iменами та по батьковi. Я зайшла до ресторану зi своею родиною – мамою, татом, братом Джейсоном, бабусею, дiдусем i дядьком. Нас посадили поруч з iншою сiм’ею, набагато меншою – твоею.

Ти почекав, доки нас обслужать i, потягнувшись, торкнувся моеi руки.

– Люсi! – промовив ти. – Вiтаю!

Я здригнулася. Навiть пiсля всiх мiсяцiв уникання тебе вiдчуття твоеi шкiри поруч зi своею всипало морозом. Але я знайшла в собi сили й вiдповiла:

– Навзаем.

– Якi плани на майбутне? – запитав ти. – Лишаешся в мiстi?

Я кивнула.

– Я отримала роботу у вiддiлi розробки програм у новiй телевiзiйний компанii, яка займаеться дитячими програмами. – Я не змогла стримати посмiшку. Це та робота, через яку майже два мiсяцi хвилювалася та схрещувала пальцi, докине отримала ii. Про таку роботу я почала розмiрковувати пiсля того, як упали вежi, коли усвiдомила, що хочу займатися чимось бiльш значущим, нiж реклама. Робота, яка б сягнула наступного поколiння i мала потенцiал змiнити майбутне.

– Дитячi програми? – запитав ти, на твоiх вустах грала усмiшка. – Як «Елвiн i бурундуки»? Вони матимуть гелiевi голоси?

– Не зовсiм, – вiдповiла я, трохи розсмiявшись, прагнучи розповiсти тобi, що до цього спонукала мене та наша розмова на кухнi, що та мить, яку ми подiлили, багато для мене значила. – Ну, а ти чим займатимешся?

– Компанiя «McKinsey», – вiдповiв ти. – Консалтинг.

Бурундуки не для мене.

Я була здивована. Пiсля нашоi розмови, пiсля всiх твоiх думок на заняттях у професора Крамера не очiкувала на таке.

Але все, що я сказала, було:

– Це чудово. Вiтаю з роботою. Можливо, колись побачимося.

– Було б непогано, – вiдповiв ти.

І я повернулася до своеi родини за столом.

– Хто це? – почулося чиесь питання. Я поглянула на тебе й побачила дiвчину з довгим пшеничним волоссям, майже до середини спини, ii рука лежала на твоему стегнi. Я була настiльки зосереджена на тобi, що навiть не помiчала ii.

– Стефанi, це просто одна дiвчина з курсу, – почула твою вiдповiдь.

І це дiйсно було правдою, але чомусь стало дуже боляче.




6


Нью-Йорк – кумедне мiсто. Можна роками жити й нiколи не бачити свого сусiда, а можна натрапити на свого найкращого друга, намагаючись проштовхнутись у вагон метро дорогою на роботу. Доля проти свободи волi. А може, i те, й iнше.

Був березень, пройшов майже рiк пiсля випуску, i Нью-Йорк проковтнув нас. Я мешкала з Кейт у Верхньому Іст-Сайдi, у величезнiй квартирi, яка колись належала ii бабусi з дiдусем. Ми разом про це мрiяли з часiв середньоi школи. Тепер нашi дитячi бажання здiйснилися.

У мене за плечима був пiврiчний роман iз колегою, кiлька партнерiв на одну нiч i купа побачень з чоловiками, яких я вважала не досить розумними, або не досить вродливими, або не дуже цiкавими. Хоча тепер, озираючись назад, розумiю, що нiчого з

Страница 6

всiм поганого в них не було. Насправдi, якби я тодi зустрiла Даррена, то могла б подумати про нього те саме.

Без постiйного згадування про кафедру фiлософii або схiдний кампус я перестала думати про тебе – хiба iнколи. Ми не бачилися близько року. Але ти несподiвано з’явився в моiй головi, коли на роботi я зi своiм босом переглядала розкадровки, вiдбираючи епiзоди, присвяченi схваленню та повазi. Я згадала про твою кухню, i на душi стало тепло вiд того, що прийняла правильне рiшення.

Наближався четвер, двадцяте березня, i менi виповнювалося двадцять три. На вихiднi в мене була запланована вечiрка, але двое найближчих подруг з роботи, Сценарист Алексiс та Художниця Джулiя, як ти називатимеш iх пiзнiше, наполягали смикнути по чарочцi саме в день народження.

Наша трiйця стала одержимою закладом «Faces & Names» тiеi зими через камiн та дивани. Температура сягала близько сорока градусiв, але ми подумали, що за нашим проханням камiн увiмкнуть. За останнi кiлька мiсяцiв ми часто туди заходили, i подобалися барменовi.

Джулiя зробила менi святкову паперову корону й наполягла, аби я ii надiла, Алексiс замовила нам яблучне мартiнi. Ми сидiли на диванi перед вогнем, вигадуючи тости перед кожним ковтком.

– За день народження! – почала Алексiс.

– За Люсi! – виголосила Джулiя.

– За друзiв! – додала я.

Потiм тости перетворилася на: «За те, що ксерокс сьогоднi не барахлив!», «За боса, який узяв лiкарняний!», «За безкоштовнi ланчi, що лишаються пiсля галасливих зустрiчей!», «За бари з камiнами!» та «За яблучне мартiнi!».

Офiцiантка пiдiйшла до нашого дивана з тацею, на якiй було ще три келихи мартiнi.

– О, ми це не замовляли, – сказала Джулiя.

Офiцiантка всмiхнулася.

– У вас, дiвчата, е таемний шанувальник. – Вона кивнула на бар.

За стiйкою сидiв ти.

На мить здалося, що в мене галюцинацii.

Ти помахав нам.

– Вiн передае Люсi вiтання з днем народження.

Щелепа Алексiс упала вiд здивування.

– Ти його знаеш? – спитала вона. – Вiн сексi! – Алексiс узяла один iз келихiв, якi офiцiантка поставила на столик. – За симпатичних хлопцiв у барi, якi знають твое iм’я i передають безкоштовнi напоi! – проголосила вона i, потягнувши мартiнi, додала: – Іди, подякуй йому, iмениннице.

Я поставила мартiнi на столик, але потiм передумала, узяла келих iз собою i, трохи похитуючись на високих пiдборах, попрямувала до тебе.

– Дякую, – промовила я, умощуючись на стiлець лiворуч вiд тебе.

– Із днем народження, – вiдповiв ти. – Гарна корона. Я засмiялась i зняла ii.

– Тобi пасуватиме краще. Хочеш спробувати? – запропонувала я.

Ти натягнув корону, розбурхавши своi локони папером.

– Шикарно, – оцiнила я.

Ти усмiхнувся й поклав корону на барну стiйку.

– Я ледве тебе впiзнав, – промовив ти. – Ти щось зробила з волоссям.

– Зробила чубчик, – вiдповiла я, поправляючи зачiску.

Ти роздивлявся мене як тодi, на кухнi, з рiзних бокiв.

– Вродлива з чубчиком чи без.

Ти трохи ковтав слова, i я зрозумiла, що ти ще п’янiший за мене. Через це я замислилась: чому ти тут, на самотi, нетверезий о сьомiй годинi вечора в четвер.

– Як справи? – запитала я. – Усе гаразд?

Ти сперся на лiкоть i притулив щоку до долонi.

– Не знаю, – вiдповiв. – Ми зi Стефанi знову розiйшлися. Я ненавиджу свою роботу. А США вторглися в Ірак. Щоразу, коли я бачу тебе, свiт розвалюеться на шматки.

Я не знала, як реагувати на iнформацiю про Стефанi або на твердження, що свiт руйнуеться, тому просто зробила ще один ковток мартiнi.

Ти провадив:

– Можливо, Всесвiт знав, що менi потрiбно знайти тебе сьогоднi. Ти наче… Пегас.

– Крилатий кiнь, як в «Ілiадi»? – перепитала я. – Чоловiчоi статi?

– Нi, ти точно жiнка, – вiдповiв ти.

Я всмiхнулася. Ти продовжував говорити.

– Але Беллерофонт нiколи б не перемiг Химеру без Пегасовоi допомоги. Пегас зробив його кращим, – сказав ти. – Йому довелося злетiти над усiм: над болем, над жалем – i вiн став великим героем.

Я не задумувалася над цим мiфом iз такого боку. Я сприймала його, як мiф про командну роботу, про спiвпрацю i партнерство; менi завжди подобалося, як Пегас дозволив Беллерофонту осiдлати його. Але можу сказати, що твоя iнтерпретацiя була важливою для тебе.

– Що ж, дякую за комплiмент. Хоча я вiддала б перевагу порiвнянню з Афiною, Ге?рою, навiть Горгоною.

Куточки твоiх губ вигнулися.

– Нi, не Горгона. Немае змiй на головi.

Я торкнулася волосся.

– Ти не бачив, який я маю вигляд зранку.

Ти подивився на мене так, нiби хотiв це побачити.

– Чи я колись перепрошував? – запитав ти. – За те, що сталося. З нами. Я не про те, що поцiлував тебе. А про… – ти здригнувся. – Я прошу вибачення за те, що сталося потiм. Я намагався вчинити правильно. Зi Стефанi. Життя – це…

– Складна штука, – завершила я за тебе. – Усе гаразд. Чимало води збiгло з того часу. І ти перепрошував. Двiчi.

– Я досi думаю про тебе, Люсi, – промовив ти, дивлячись у пустий келих з-пiд вiскi (цiкаво, скiльки ти вже випив). – Я думав про роздорiжжя: що

Страница 7

сталося, якби ми обрали путь. Лягли два шляхи й розiйшлися[6 - «Необраний шлях», переклад Алiси Гаврильченко.].

Я б розреготалася, бо ти назвав нас шляхами, але це було так романтично – ти цитував Роберта Фроста.

Я кинула погляд на Алексiс iз Джулiею. Вони спостерiгали за нами, потягуючи мартiнi. «Усе гаразд?» – самими губами запитала Джулiя. Я ствердно кивнула. Вона постукала по своему годиннику й знизала плечима. Я знизала плечима у вiдповiдь. Вона також кивнула.

Я перевела погляд на тебе. Розкiшний, тендiтний. Бажае мене. Мабуть, подарунок вiд Всесвiту на день народження.

– Щодо роздорiжжя, – сказала я, – iнодi ти знов опиняешся на ньому. Інодi отримуеш другий шанс, щоб пройти втраченим шляхом.

Господи, якi ми були незрозумiлi. Або, може, просто молодi. Надто молодi.

Тодi ти подивився на мене, просто у вiчi – твоi блакитнi очi потьмянiли, але досi погляд був магнетичним.

– Я збираюся тебе поцiлувати, – сказав ти, нахиляючись до мене. А потiм поцiлував – i це було, наче здiйснення бажання.

– Ти поiдеш сьогоднi до мене, Люсi? – запитав, заправляючи неслухняне пасмо волосся менi за вухо. – Не хочу повертатися додому сам.

У твоiх очах я побачила сум i самотнiсть. І захотiла все виправити, стати твоiм бальзамом, пов’язкою, протиотрутою. Я завжди хотiла покращувати тобi життя. І досi хочу. Це моя ахiллесова п’ята. Або, можливо, мое зернятко граната. Це те, що завжди змушуе мене повертатися, як Персефону.

Я пiднесла твоi пальцi до своiх губ i поцiлувала iх.

– Так, – вiдповiла я. – Я поiду з тобою.




7


Пiзнiше ми лежали у твоему лiжку, i лише вогнi мiста, що просочувалися крiзь штори, освiтлювали нашi тiла. Ти був зовнiшньою «ложечкою»: обiймав мене рукою, а долоню поклав на мiй голий живiт. Ми були стомленi, пересиченi й досi трохи п’янi.

– Я хочу звiльнитися з роботи, – прошепотiв ти, коли темрява в кiмнатi уможливила розмови вголос.

– Добре, – сонно мовила я у вiдповiдь, – можеш звiльнятися.

Ти провiв великим пальцем уздовж нижньоi частини моiх грудей.

– Я хочу займатися чимось значущим, – сказав, зiгрiваючи теплим диханням мою шию. – Як ти казала.

– М-м-м, – промугикала я у пiвснi.

– Але досi менi не вдалося.

– Вдалося що? – пробурмотiла я.

– Рiч не тiльки в тому, щоб вiднайти прекрасне, – сказав ти, i цi слова змусили мене прокинутися. – Я хочу фотографувати все: щастя, сум, радiсть, руйнування. Я хочу розповiдати iсторii за допомогою фотоапарата. Ти ж розумiеш, правда, Люсi? Стефанi не розумiла. Але ти там була i знаеш, як це змiнило твiй погляд на свiт.

Я перекотилася так, щоб ми лежали обличчям до обличчя, i нiжно поцiлувала.

– Звичайно, я розумiю, – прошепотiла, перш нiж мене огорнув сон.

Але я насправдi не знала, що ти мав на увазi, не знала, як це тебе затягне. Що, зрештою, приведе тебе до цiеi митi, зараз. Я була захмелiлою, стомленою i, нарештi, у твоiх обiймах, як собi уявляла безлiч разiв. Я погодилась би будь iз чим, про що б ти тодi мене запитав.




8


Ти звiльнився з роботи, звичайно ж, аби записатися на курси фотографii. І ми продовжували зустрiчатися. Наш зв’язок мiцнiшав, що бiльше часу ми проводили разом, шукаючи розраду, надiю й пiдтримку в обiймах одне одного. Ми роздягались у ресторанних туалетах, не в змозi чекати, доки опинимося вдома. Ми притискали одне одного до стiн будинкiв, i в той час, коли нашi вуста зустрiчалися, цеглини врiзались у плечi. Ми влаштовували в парку пiкнiки, наповнюючи пляшки з-пiд яблучного соку бiлим вином, а потiм лежали поруч, дихаючи запахом бруду, свiжоскошеноi трави та одне одного.

– Я хочу бiльше дiзнатися про твого батька, – сказала я за кiлька мiсяцiв пiсля нашого возз’еднання, з розплющеними очима ступила на лiнiю розлому, ризикуючи викликати землетрус.

– Нема чого розповiдати, – вiдповiв ти, посунувшись, i моя голова, яка вiдпочивала на твоiй руцi, опинилася на твоiх грудях. Твiй голос був спокiйний, але я вiдчула, як напружилися м’язи. – Вiн покидьок.

– Чому покидьок? – спитала я, повертаючись i обiймаючи тебе рукою, пригортаючись iще ближче. Інодi я вiдчувала, що ми нiколи не будемо достатньо близькими. Я прагнула залiзти тобi пiд шкiру, всередину твоеi свiдомостi, щоб дiзнатися все можливе про тебе.

– Мiй батько був… непередбачуваним, – повiльно промовив ти, нiби пiдбирав це слово максимально обережно. – Коли я став достатньо дорослим, то захистив маму.

Я пiдняла голову й подивилася на тебе. Не була впевнена, що казати та скiльки менi дозволено питати. Я хотiла дiзнатися про твое визначення «достатньо дорослий». Чотири роки? Десять? Тринадцять?

«О, Гейбе», – лише про це я могла тодi думати. Менi прикро, що я не мислила про бiльше.

– Вони з мамою познайомилися в школi мистецтв. Вона розповiдала, що вiн був чудовим скульптором, але я нiколи не бачив жодноi його роботи. – Ти важко ковтнув. – Вiн усi iх знищив, до единого шматка, одразу пiсля мого народження. Батько хотiв проектувати пам’ятники, величезнi iнсталяцii. Але нiхто не робив у нього з

Страница 8

мовлень, нiхто не купував його вироби мистецтва.

Ти повернувся й подивився на мене.

– Знаю, що йому було тяжко. Я не можу уявити… – Ти струсив головою. – Вiн здався. Батько намагався керувати галереею, але бiзнесмен iз нього був не дуже. Як i продавець. Вiн увесь час був злий i мiнливий. Я… Я не розумiв наслiдкiв того, що вiн склав руки. Не розумiв сили бездiяльностi. Одного разу вiн пiдняв ножа над маминими полотнами – малюнками, над якими вона працювала мiсяцями, – тому що натомiсть, на його думку, вона мусила малювати вечiрнi заграви. Мама так кричала, наче батько шматував не лише ii картини, а й ii тiло. Пiсля цього вiн пiшов.

Я просунула свою руку до твоеi й мiцно стиснула.

– Скiльки тобi було?

– Дев’ять, – вiдповiв ти, i твiй голос пом’якшився. – Я викликав полiцiю.

Як же мое дитинство – iдилiчне передмiстя Коннектикута – вiдрiзнялося вiд твого. Я не знала, як реагувати. Якби ця розмова сталася зараз, я перейнялася б тим болем – його i твоiм. Сказала б, що у твого батька були важкi часи, що вiн боровся з демонами, i шкода, що його демони перетворилися на твоiх. Тому що вони ними стали, хiба не так? Ти так довго прожив у вiдповiдальностi за нього, намагаючись не стати ним, що зрештою боровся зi своiми та з його демонами водночас.

Але того дня я не змогла усвiдомити все, що ти сказав досить швидко, а просто хотiла тебе пiдтримати. Глибоко видихнувши, я промовила:

– Ти вчинив правильно.

– Я знаю, – вiдповiв ти. Твiй погляд був важким. – Я нiколи не стану ним. Я нiколи тебе так не скривджу. Нiколи не буду вчиняти так, нiби твоi мрii е чимось непотрiбним.

– Я також. Також нiколи не буду вчиняти так, нiби твоi мрii е чимось непотрiбним, Гейбе, – сказала я тобi, повертаючи свою голову назад на твоi груди й цiлуючи тебе крiзь футболку, намагаючись довести глибину мого захоплення та прихильностi.

– Знаю, що не будеш, – вiдповiв ти, пестячи мое волосся. – Це одна з багатьох-багатьох речей, якi я люблю в тобi.

Я пiдвелась i подивилася на тебе знову.

– Я кохаю тебе, Люсi, – сказав ти.

Це був перший раз, коли ти освiдчився менi в коханнi. Перший раз, коли взагалi менi хтось освiдчився.

– Я також тебе кохаю, – вiдповiла я.

Сподiваюся, ти пам’ятаеш той день. Це те, чого я нiколи не забуду.




9


За кiлька тижнiв по тому, як уперше сказали одне одному «Я кохаю тебе», ми з тобою лишились у мене дома самi. Ми вирiшили вiдзначити це, походжаючи в самiй лише натiльнiй бiлизнi. Було гаряче: така задушлива липнева спека, що якби моя воля, то цiлiсiнький день я б не вилазила з басейну. Хоча кондицiонер працював на повну потужнiсть, повiтря однаково лишалося гарячим. Квартира була така велика, що нам не завадив би ще один кондицiонер.

– Бабуся й дiдусь Кейт були справжнiми генiями з нерухомостi, – промовив ти, коли ми, напiвголi, готували омлет. – Коли вони придбали цю квартиру?

– Гадки не маю, – вiдповiла я, вставляючи кiлька англiйських мафiнiв у тостер. – До народження батька Кейт, отже… у 1940?

Ти присвиснув.

Знаю, що ми нечасто там лишалися, але впевнена, що ти пам’ятаеш ту квартиру. Їi важко забути. Двi спальнi й ваннi кiмнати були настiльки величезними, що затишним куточком, де можна поснiдати, ми обрали бiблiотеку. Стелi були понад чотири метри заввишки. У ту мить я не оцiнювала такi деталi як належить, але за квартиру була вдячна. Кейт вчилася в юридичнiй школi, i, за словами ii батька, дешевше було мешкати тут, анiж сплачувати за прибирання вiд Нью-Йоркського унiверситету. Для мене це був хороший варiант.

Ми вмостилися на диванi, поставивши тарiлки iз снiданком на голi колiна. Я сказала:

– Пiд час навчання в середнiй школi ми з Кейт приходили сюди, аби вiдвiдати ii бабусю. Вона працювала лектором у Музеi мистецтва Метрополiтен, доки не захворiла. Вона вивчала iсторiю мистецтва в коледжi задовго до того, як бiльшiсть жiнок узагалi думали про навчання.

– Я хотiв би з нею зустрiтися, – вiдповiв ти, зробивши ковток кави.

– Вона б тобi сподобалася.

Ми тихенько жували – моi стегна навпроти твоiх, мое плече легенько торкалося твоеi руки. Для нас було неможливим перебувати разом у кiмнатi й не торкатися одне одного.

– Коли повертаеться Кейт? – прожувавши, запитав ти. Я знизала плечима. Мiсяць тому вона познайомилася з Томом i минулоi ночi, здаеться, вдруге ночувала в нього.

– Мабуть, нам час одягатися.

Я вiдчула твiй погляд на своiх грудях.

Ти вiдставив тарiлку, закiнчивши снiданок.

– Ти не уявляеш, що робиш зi мною, Люсi, – сказав ти, спостерiгаючи, як я вiдкладаю виделку на тарiлку. – Увесь ранок ти без одягу. Це наче потрапити до однiеi з моiх фантазiй. – Твоя рука спустилася донизу, i ти почав повiльно пестити себе крiзь тканину.

Я нiколи не бачила, як ти торкаешся себе, нiколи не бачила, що ти робиш на самотi. Я не могла вiдiрвати погляд.

– Твоя черга, – промовив ти, звiльняючись вiд спiдньоi бiлизни.

Я вiдставила тарiлку й потягнулася до тебе, вже збуджена. Ти похитав головою й усмiхнувся.

– Я не це мав на

Страница 9

вазi.

Я здивовано пiдняла брови й лише тодi зрозумiла, чого ти хотiв. Я провела пальцями до низу живота. Ти також нiколи не бачив, як я торкаюся себе. Але вiд думки про це я збуджувалася. Я заплющила очi, думаючи про тебе, про те, що ти дивишся на мене, про те, що роздiляю цю iнтимну мить разом з тобою, i я вiдчула, як мое тiло здригнулося.

– Люсi, – прошепотiв ти.

Я широко розплющила очi й побачила, що ти пестиш себе, прискоривши темп.

Це було iнтимнiше за секс – ми вдвох виконуемо цей акт одне для одного, акт, що зазвичай був особистим. Межi, що роздiляли «мене» i «тебе», розпливалися бiльше, нiж у «нас».

Я продовжувала пестити себе, а ти сперся на диван i повнiстю зняв бiлизну, твоi очi постiйно були на менi. Нашi руки пришвидшилися, як i наше дихання. Ти прикусив губу. Тодi я побачила, як твоя рука мiцно обхопила член. Як скоротилися м’язи. Я побачила, як ти кiнчив.

– О Господи, – видихнув ти. – О Люсi.

Я почала завзятiше працювати пальцями, щоб приеднатися до тебе, але ти накрив мiй зап’ясток своею рукою.

– Можна я? – запитав ти.

Вiд звуку твого голосу я затремтiла.

Потiм я кивнула, й ти перелiг так, щоб я могла витягнутись уздовж дивану, а ти – зняти мою бiлизну. Ти пiдсунувся ближче, i вiд очiкування я вигнулася.

Ти занурив пальцi всередину мене i промовив:

– Я маю таемницю.

– О, справдi? – запитала я, рухаючись назустрiч твоiй руцi.

– О, так, – вiдповiв ти, лягаючи поряд зi мною, твоi вуста навпроти моiх. – Коли б я не пестив себе, я завжди думаю про тебе.

Мое тiло вкрила хвиля тремтiння.

– Я також, – прошепотiла я мiж подихами.

Я кiнчила тридцять секунд потому.




10


У першi пiвроку я завжди дiзнавалася щось нове про тебе, i це здавалося менi сексуальним, дивовижним, привабливим.

Наприклад, як того дня, коли я зайшла до тебе пiсля роботи, а ти сидiв на пiдлозi по-турецьки, схрестивши ноги, оточений купою паперових квадратикiв, розмiрами приблизно як аркуш для примiток.

Я кинула сумку на кухонний столик i зачинила дверi.

– Що вiдбуваеться? – запитала я.

– За два тижнi в моеi мами день народження, дев’ятнадцятого вересня, – вiдповiв ти й пiдняв погляд, сортуючи папiр. – Через те, що цього року не можу летiти додому, я вирiшив придумати щось значуще, щоб вiдiслати iй.

– Отже, ти робиш… паперову мозаiку? – запитала я, наближаючись до тебе.

– У певному сенсi, – сказав ти. – Це свiтлини, на яких я разом iз мамою. – Ти показав менi папiрцi. Я придивилась i побачила вас на випускному. Ось ви вдвох у шортах сидите бiля басейну, звiсивши ноги. Ось ти на ганку наставляеш iй рiжки.

– Вау, – вигукнула я.

– Я витратив майже цiлий день, аби роздрукувати iх, – сказав ти, – а тепер упорядковую iх за кольором. Хочу, щоб скидалося на калейдоскоп.

Я вмостилася на пiдлогу поруч, i ти швидко мене поцiлував.

– Чому саме калейдоскоп? – запитала я, пiдiймаючи свiтлину, де ви з мамою стоiте спиною до спини, ти трiшки вищий вiд неi. У вас однакове кучеряве свiтле волосся – важко сказати, де закiнчувалася мама й починався ти.

– Менi тут чотирнадцять, – промовив ти, зазираючи через плече.

– Ти був гарненьким, – сказала я. – Чотирнадцятирiчна я закохалась би в чотирнадцятирiчного тебе.

Ти усмiхнувся i стиснув мою ногу.

– Навiть не бачивши твоеi фотографii в чотирнадцять, я викручусь i скажу, що було б навпаки.

Тепер усмiхнулась я. Вiдклавши свiтлину, я знову запитала:

– Чому калейдоскоп?

Ти провiв рукою по чолу, прибираючи локони з очей.

– Я нiколи нiкому не розповiдав цiеi iсторii, – тихо промовив ти.

Я взяла ще кiлька свiтлин. Ви з мамою задмухуете свiчки на ii святковому тортi на день народження. Ось стоiте на тлi мексиканського ресторану, i мама тримае тебе за руку.

– Тобi не обов’язково менi вiдповiдати, – сказала я, гадаючи, чи це батько фотографував вас, допоки тобi не виповнилося дев’ять, i хто фотографував вас потiм.

– Знаю, – вiдповiв ти, – але я хочу. – Ти пiдсунувся ближче, обличчям до мене, нашi колiна були поруч. – За рiк пiсля того, коли моi батьки розiйшлися, з грошима було дуже скрутно. Повертаючись додому пiсля школи, я заставав маму частiше в сльозах, анiж за малюванням. Тодi я був упевнений, що будь-яке святкування мого дня народження буде вiдстiйним. Я сказав iй, що не хочу влаштовувати вечiрку з друзями. Я не хотiв, аби мама турбувалася, де взяти на неi грошi.

Мене знову вразило, наскiльки рiзними були нашi дитинства. Я нiколи не хвилювалася, що моi батьки не будуть у змозi оплатити вечiрку.

– Але мама… – сказав ти. – У мене був улюблений калейдоскоп. Я годинами дивився в нього, прокручуючи диск знову i знову, спостерiгаючи, як змiнюються образи, зосереджуючись на калейдоскопi замiсть того, щоб помiчати, наскiльки сумною була мама, наскiльки пригнiченим був я, не в змозi зробити ii щасливiшою, наскiльки я був злий на свого батька.

Розповiдаючи, ти не дивився на мене. Повнiстю зосередився на словах, якi помалу виходили з тебе. Я поклала руку тобi на колiно i стиснула. Ти блiд

Страница 10

всмiхнувся менi.

– І? – запитала я.

Ти зробив глибокий вдих.

– Вона перетворила весь будинок на калейдоскоп, – вiдповiв ти. – Це було… неймовiрно. Вона розвiсила шматочки кольорового скла, прикрiпивши iх до стелi, увiмкнула вентилятор на мiнiмум, i вони кружляли в повiтрi. Це було вражаюче.

Я намагалась уявити собi це – будинок, перетворений на калейдоскоп.

– Ми з мамою лягли на пiдлогу й розглядали кольорове скло. Хоча, вiдколи менi виповнилося десять i я пiклувався про маму з усiх сил, вважав себе дорослим, почав плакати. Мама спитала, що трапилося, i я вiдповiв, що не знаю, чому плачу, бо ж я щасливий. Вона вiдповiла: «Це мистецтво, ангеле мiй». І я думаю, що в певному сенсi мама мала рацiю. Це було мистецтво, але в iншому розумiннi… Я не знаю.

– Що не знаеш? – спитала я, несвiдомо малюючи пальцем кола на твоему колiнi.

– Тепер я запитую себе, чи було це розрадою. Може, я плакав через те, що вона знову поводилася, як справжня матуся. Пiклувалася про мене. І навiть попри хаос i безнадiю могла створювати прекрасне. Я думаю, що це мистецтво довело менi, що з нею все буде гаразд. Що з нами все буде гаразд.

Ти поклав руку менi на колiно.

– Вона була сильною, – сказала я. – Вона любила тебе. Ти усмiхнувся, наче вiдчув ii любов просто зараз у кiмнатi. І вiв далi:

– Ми лежали разом i плакали, i я не мiг припинити думати про батька. Якби вiн був тут, ми не створили б цього свята. Життя з ним… Я казав тобi: воно було непередбачуваним. Я уявляв це: як опинитись у Лондонi пiд час Другоi свiтовоi, знати, що зараз прозвучать сирени повiтряноi атаки i почнуть сипатися бомби, але не мати жодноi гадки, де чи коли вони впадуть. Я прошепотiв тодi: «Нам краще без нього», i вона вiдповiла: «Я знаю». Менi було лише десять, але я почувався дорослим, говорячи це.

Коли ти закiнчив розповiдь, на моiх очах блиснули сльози. Я уявляла тебе, десятирiчного, на пiдлозi з мамою, як ти розмiрковуеш про свого батька, почуваешся дорослим, коханим, оточений мистецтвом, яке вона створила для тебе.

– Отже, я хочу зробити iй особливий подарунок на день народження, бо мене поруч не буде, – сказав ти. – Щось значуще. Те, що покаже iй, як сильно я ii люблю – як сильно завжди любитиму ii, не мае значення, наскiльки далеко перебуваю. І цього ранку менi на думку спала iдея про мозаiку.

Я облетiла поглядом крихiтнi свiтлини.

– Гадаю, це iдеально.

Квартира, здавалося, наповнилась емоцiями: вiд усього, що ти розповiв, вiд самого факту, що ти подiлився своею тендiтною частинкою. Я нахилилася, щоб обiйняти тебе, але все перетворилося на поцiлунок, спочатку легкий, потiм завзятiший.

– Дякую, що розповiв менi, – м’яко промовила я.

Ти знову поцiлував мене.

– Дякую, що ти була поряд, коли я хотiв це розповiсти.



Пiзнiше, того вечора, ти почав склеювати калейдоскоп докупи. Ти був таким щасливим у ту мить, таким задоволеним, що я вiдклала ноутбук i тихенько взяла твiй фотоапарат. Це едина твоя свiтлина, яку я взагалi колись зробила. Цiкаво, чи досi вона в тебе.




11


Наскiльки зручно нам було разом, наскiльки глибокими були нашi стосунки, але на те, щоб звикнути ходити з тобою на вечiрки, пiшов деякий час. Я завжди почувалася, нiби пливу у твоему потоцi. Ти наче накладав магiчне закляття, яке привертало увагу людей до тебе: твого обличчя, слiв, розповiдей. Наш свiт двох перетворювався на твiй свiт одного, а потiм збiльшувався до свiту багатьох iнших, у якому я не була такою важливою, як ранiше. Посеред iсторii я вислизала за випивкою або знаходила когось iншого, з ким могла поговорити.

Час од часу я спрямовувала погляд на тебе й бачила, як ти пiдкорюеш прихильникiв. Ти, зрештою, знайдеш мене, коли будеш нетверезий i висушений; здавалося, наче, використовуючи свою чарiвнiсть, ти втрачав усю енергiю. Коли ми лишались удвох, ти мiг пiдзарядитися, i потiм ми виходили в люди й знову роз’еднувалися. У такi митi я вiдчувала себе особливою, бо ти обрав мене для пiдживлення.

Уособленням гульвiси Гейба стала вечiрка на честь дня народження Гiдеона, який святкували в квартирi його батькiв на Парк Авеню. У квартирi мiстилася бiблiотека, до якоi нам було зась, принаймнi не з напоями в руках. Гiдеон переймався, що через рiвновагу, зiпсовану кiлькома зайвими коктейлями, ми пошкодимо перше видання Гемiнгвея або примiрник, пiдписаний Набоковим. А зважаючи на те, як люди пили на вечiрцi, хвилювався вiн не безпiдставно.

Я теревенила з Гiдеоновою дiвчиною, котра працювала в рекламнiй сферi. Менi було цiкаво послухати про життя, над яким я колись замислювалася. Ми порiвнювали методи створювання оповiдей, коли я розгледiлася на всi боки, щоб перевiрити, де ти, – а тебе не було. Я подумала, що ти пiшов до вбиральнi або поновити келих, але пройшло п’ять, десять, двадцять хвилин, а ти не повертався.

– Прошу менi вибачити, – сказала я дiвчинi, коли надто вiдволiклася вiд подальшоi бесiди, – здаеться, я загубила свого хлопця.

Вона засмiялася.

– Гадаю, з ним таке часто трапляеться.

Натомiсть менi

Страница 11

смiшно не стало.

– Чому ти так кажеш? – запитала я.

Вона сконфужено знизала плечима, розумiючи, що ляпнула зайве.

– О, я просто маю на увазi, що вiн чарiвний. Гадаю, людям подобаеться з ним розмовляти.

– Що ж, не скажу за всiх, але менi справдi подобаеться, – вiдповiла я.

Хоча вона мала рацiю: у цьому була твоя магiя. Усiм подобалося розмовляти з тобою. Ти дарував iм вiдчуття важливостi, нiби про них пiклуються й вислуховують. Я завжди помiчала, що частина людей, якi нiколи не дозволяли фотографувати себе, часто погоджувалася, аби ти зробив це. Ти змушував iх вiдчувати себе побаченими. Ти змушував мене вiдчувати себе побаченою.

Я блукала квартирою й нiде не могла тебе знайти, доки не почула твiй голос iз забороненоi бiблiотеки. Я просунула голову у дверi й побачила, що ти розмовляеш iз не знайомою менi жiнкою. У неi було руде волосся, яке, наче левова грива, облямовувало витончене кiшкоподiбне обличчя. Усерединi все впало, коли ти сперся на книжкову шафу, поринувши в ii розповiдь.

– Ось ти де! – вигукнула я.

Ти пiдняв погляд, але на обличчi не було й слiду провини. Лише посмiшка, нiби ти чекав мене, а я запiзнилася на зустрiч.

– Я? – вiдповiв ти. – Ось ти де! Рейчел саме розповiдала менi про ресторан, у якому вона працюе хостесою. Вона сказала, що може дiстати нам знижку на фiксоване меню.

Я глянула на Рейчел, яка, вочевидь, була не така рада бачити мене. Вона пiддалася твоiм чарам.

– Дуже мило з ii боку, – вiдповiла я.

Рейчел вичавила з себе мляву крихiтну посмiшку.

– Було приемно познайомитися, Гейбе, – звернулася вона до тебе. Потiм пiдняла свiй пустий келих. – Пiду до бару за добавкою. А мiй номер у тебе е… для резервування.

– Ще раз дякую, – сказав ти, i твоя усмiшка осяювала вже ii шлях – не мiй. Вона вийшла з кiмнати.

Я не зовсiм розумiла, що казати. Я пiймала тебе просто на розмовi про рестораннi знижки. Але чому ти був iз нею в бiблiотецi? Чому не пiшов шукати мене?

– Що ти тут робиш? – я запитала якомога природнiше. Ти пройшов кiмнатою, зачинив дверi й, вишкiрившись, промовив:

– Шукаю мiсце, де ми могли б зробити це.

Ти вхопив мене за зап’ястки i, тримаючи iх над моею головою, притиснув до книжковоi шафи й палко поцiлував.

– Я буду кохатися з тобою в цiй бiблiотецi, – повiдомив ти, – доки ззовнi проходить вечiрка. Але не збираюся замикати дверi.

– Але… – заперечила я.

Ти поцiлував мене знову, i мiй протест припинився. Менi було байдуже до того, що я знайшла тебе з Рейчел у бiблiотецi. Усе, що мене хвилювало, це твоi пальцi, якi стягували пiдв’язки моiх панчох, i звук, iз яким ти розстiбнув свою ширiньку.

Я не змирюся iз цим зараз, i я не повинна була змиритися тодi: ти заспокоюеш мене поцiлунком, стираеш моi сумнiви оргазмом. Я повинна була змусити тебе пояснити це. Я повинна була вичитати тебе за флiрт з iншою, за те, що не пiшов шукати мене. Але ти наче наркотик. Коли я була пiд кайфом вiд тебе, нiщо iнше не мало значення.

– Ш-ш-ш, – попередив ти, пiднiмаючи мою спiдницю. Я навiть не усвiдомлювала, що видаю якiсь звуки.

Щоб не кричати, я закусила губу i, виявилося, дуже мiцно, бо, цiлуючи тебе пiзнiше, лишила на наших вустах слiди кровi.

Я дуже тебе кохала – i не мала сумнiвiв щодо твого кохання до мене, – але нiколи не забувала про Стефанi i, думаю, на сподi серця переймалася, що це може статися знову: ти покинеш мене заради неi, або такоi, як ця Рейчел, або мiльйона iнших жiнок, на яких ти натрапляеш у метро, або в «Старбакс»[7 - Мережа кафе швидкого обслуговування.], або в магазинi. Гойдалка наших стосункiв не завжди виявлялася збалансованою. Зазвичай ми були рiвними, однаковими, але час од часу я опинялася внизу, намагаючись пiднятися вгору, лякаючись, що ти зiстрибнеш з гойдалки, щоб бути з кимось iншим, а я застрягну без шансiв досягти рiвноваги. Але навiть скажи я щось у тiй бiблiотецi – не думаю, що це щось би змiнило.

Тому що не iснувало iншоi жiнки, через яку менi слiд було турбуватися.




12


Однак такi сумнiви виникали в мене нечасто. У нас було набагато бiльше, безлiч речей, якi iдеально пiдходили нам. Кожен iз нас цiкавився захопленням iншого – кар’ерами, якi ми колись мрiяли здобути. Ти продивлявся кожнiсiньку серiю «Захопливоi Галактики» – телевiзiйноi програми, над якою я працювала, i дiлився враженнями про те, як рiзноманiтнi прибульцi вiдтворювали соцiальнi ситуацii для дiтей. Здавалося, що ти з головою поринув у це, тож я почала питати твою думку навiть до того, як програма потрапляла на виробництво.

На той час у мене не було жодноi справжньоi влади. Ще нi. Але я мала передивлятися сценарii та розкадрування й надавати вiдгук своему босовi. Я ставилася до цього обов’язку значно серйознiше, нiж, мабуть, було варто. Коли я приносила сценарii додому, ти читав iх за ролями зi мною, тож потiм ми разом могли детально iх обговорити. Ти завжди хотiв грати Галакто – маленького зеленого хлопчика, схожого на жабу. Моею улюбленицею була Електра – темно-багряне створiння з блискучими антенами. Здаеть

Страница 12

я логiчним, що саме читання сценарiю якось змушувало тебе розповiдати про своi мрii. Передача мала допомагати дiтям висловлювати власнi емоцii, але, гадаю, на дорослих це також дiяло. Я пам’ятаю серiю, над якою ми працювали, коли виникла та наша розмова. Це був початок листопада, i ми пройшли десь третину нового сезону.



Галакто сидить на ганку, понуривши голову й охопивши ii руками.

Входить Електра.



Електра: Що з тобою, Галакто? У тебе сумний вигляд.

Галакто: Мiй батько примушуе мене грати в командi з зiркоболу, а я ненавиджу зiркобол!!!

Електра: Чи вiн знае про це?

Галакто: Я боюся сказати йому. Боюся, що вiн не захоче бiльше бути моiм батьком, якщо менi не подобаеться зiркобол так, як йому.

Електра: Моему татовi подобаеться зiркобол, але менi – нi, тож ми робимо разом iншi речi. Можливо, ти спробуеш скласти список речей, якi подобаються вам обом.

Галакто: Гадаеш, це спрацюе? І тодi менi не доведеться бiльше грати в зiркобол?

Електра: Думаю, варто спробувати.

Галакто: Я також!


– Як гадаеш, можливо, нехай Електрi подобаеться зiркобол, а ii батьковi – нi, – запитала я, коли ми закiнчили читати. – Трохи вдарити по гендерному стереотипу? Мабуть, варто буде запропонувати.

– Гадаю, це чудова iдея, – вiдповiв ти, дивлячись на мене трохи довше, нiж зазвичай. У ту мить здалося, наче тобi подобаеться не лише моя iдея, а кожна складова тiеi людини, якою я була.

Я зробила кiлька примiток у сценарii, потiм перечитала сцену про себе.

– Як думаеш, можливо, Електрi слiд перелiчити кiлька речей, якi вони з батьком роблять разом? Чи пiдсилить це дiалог?

Цього разу ти не вiдповiв на мое питання, тож я повернулася, щоб глянути на тебе. Твою увагу привернув голуб, який воркував на пожежних сходах.

– Боюсь, я перетворюся на нього, – промовив ти.

Я вiдклала сценарiй.

– Перетворишся на кого? – Безглуздо, але спершу я подумала про голуба.

Ти потер рукою неголене пiдборiддя.

– На свого батька. Боюся, що не досягну всiх своiх мрiй. Що через це стану злим, уразливим, зламаним зсередини й завдаватиму шкоди всiм навколо.

– Якi в тебе мрii? – запитала я. – Це новi мрii?

– Ти знаеш, хто такий Стiв МакКаррi?

Я заперечливо похитала головою, тож ти пiдняв з пiдлоги лептоп, вбив у пошук кiлька слiв i повернув екран до мене. Я побачила дiвчину на обкладинцi «National Geograp hic».

Вона була в хустинi й мала зеленi очi, вiд яких наче прикипаеш до мiсця, а ще загнаний i заляканий вигляд.

– Ось це, – сказав ти, – одна з його свiтлин. Сьогоднi ми розглядали його роботи на курсах фотографii, i я вiдчув ii. У своему серцi, у душi, там, де вiдчуваеш найглибше. Цим я хочу займатися. Цим я мушу займатися.

У твоiх очах палав вогонь, якого я досi не бачила.

– Я зрозумiв: якщо хочу змiнити становище, дiйсно змiнити його, як-от ти зi своею програмою, менi треба поiхати з Нью-Йорка. Я зi своiм фотоапаратом можу зробити бiльше деiнде.

– Поiхати? – луною повторила я. Зi всього, що ти сказав, це було едине слово, що застрягло в моiх мiзках, сяючи там, наче неоновий знак «Швидкоi допомоги». – Про що ти говориш? А як же ми?

Твое обличчя на мить потемнiло, i я зрозумiла, що не на таку вiдповiдь ти очiкував. Але справдi, на що ти очiкував?

– Я… Я не думав про нас… Це моя мрiя, Люсi, – сказав ти благаючим голосом. – Я визначився зi своею мрiею. Хiба ти не можеш потiшитися за мене?

– Як я можу радiти мрii, яка не враховуе мене? – запитала я.

– Вона не не враховуе тебе, – заперечив ти.

Я пам’ятала, що ти менi сказав за кiлька мiсяцiв до того в парку, про своiх батькiв. Я намагалася вимкнути той неоновий знак та iгнорувати те, що слово «поiхати» може зробити з моiм всесвiтом, iгнорувати питання, якi ти лишив без вiдповiдi.

– Ти визначився зi своею мрiею, – повторила я. – Твоя мрiя не дрiбниця.

Я бачила, як на твоiх вiях скупчуються сльози.

– Я хочу змусити всiх усвiдомити, що люди в усьому свiтi мають такi ж мрii, що ми не настiльки вiдрiзняемося. Якщо я зможу зробити це, якщо зможу створити зв’язок… – Ти струсив головою, не в змозi пiдiбрати слiв. – Але менi потрiбно бiльше фотографувати, записатися на додатковi заняття, менi потрiбно стати найкращим, перш нiж поiхати.

Отже, тодi був час. У нас був час. І, можливо, це стало б, як iз твоею мамою: ти мiг любити мене на вiдстанi, доки був вiдсутнiй, а потiм повернутися, коли закiнчиш завдання. Таке не здавалося жахливим. Це могло б спрацювати.

Я схопила твою долоню обома руками.

– Ти станеш, – сказала я. – Якщо хочеш цього, то станеш. Потiм ми лежали на диванi, обiйнявшись, вдихаючи повiтря одне одного, загубленi у власних думках.

– Можна тобi щось розповiсти? – запитала я й вiдчула, що ти ствердно кивнув. – Я боюся, що колись перетворюсь на свою маму.

Ти повернувся до мене обличчям.

– Але ти ж любиш свою маму.

І мав рацiю. Я любила ii. І досi люблю.

– Чи ти знаеш, що вони познайомилися з моiм батьком у юридичнiй школi? – спитала я. – Я колись про це згадувала?

Ти похитав голо

Страница 13

ою.

– Вона адвокат?

– Була, – вiдповiла я, пiдсовуючи свою голову пiд твое пiдборiддя. – До нашого з братом народження вона працювала в окружнiй прокуратурi Мангеттена. Потiм народився Джей, i вона звiльнилася. І решту свого життя визначала себе через зв’язок з iншими людьми: дружина Дона або мати Джейсона й Люсi. Таке трапляеться з безлiччю жiнок. Я не хочу, щоб це спiткало мене.

Ти подивився менi просто у вiчi.

– Цього з тобою не станеться, Люсi. Ти пристрасна, знаеш, чого хочеш, працюеш бiльше, нiж будь-хто. – І ти поцiлував мене.

Я поцiлувала тебе у вiдповiдь, але всерединi подумала, що все вищеперелiчене також стосувалося й моеi мами, але не мало нiякого значення. У будь-якому разi вона втратила себе. Цiкаво, чи хотiла вона цього.




13


Інодi ми ухвалюемо рiшення, якi здаються правильними, але потiм, коли озираемось назад, стае зрозумiло, що вони були очевидно помилковими. Деякi рiшення е правильними навiть у ретроспективi. Усупереч тому, що кожен казав менi не робити цього, i навiть знаючи, що станеться потiм, я досi щаслива, що переiхала до тебе того заснiженого сiчневого дня.

– Вiн же сказав тобi, що хоче поiхати, – провадила Кейт, щойно ми вмостилися на м’яких крiслах у нашому куточку для снiданкiв, поставивши чашки з кавою на столик.

– Але дата ще не визначена, – сперечалася я. – У нього ще немае роботи, а щоб знайти ii, може, знадобиться багато часу. Та навiть якщо вiн влаштуеться, хтозна, чи довго це триватиме? Вiн може поiхати на невеликий промiжок часу, а потiм повернутися.

Кейт подивилася на мене поглядом, який, думаю, практикуе на партнерах у своiй юридичнiй фiрмi. Погляд, що промовляе без слiв: «Чи ти чуеш себе? Очiкуеш, що хтось у це повiрить?»

– Навiть якщо вiн отримае роботу наступного тижня, – сказала я, – навiть якщо вiн буде вiдсутнiй роками, я хочу провести з ним якомога бiльше часу, доки вiн не поiде. Я про те, що кiнець свiту може настати вже завтра. Або ж я можу потрапити пiд вантажiвку i померти в четвер, через тиждень. Я хочу жити теперiшнiм.

– Лу, – промовила Кейт. Вона пробiгла пальцями по срiбному намистi вiд «Tiffany», яке подарував iй Том. Вона щодня вдягала його. – Проблема в життi сьогоденням сама собою вже означае, що ти не будуватимеш планiв на майбутне. А ймовiрнiсть того, що завтра настане кiнець свiту або ти потрапиш пiд вантажiвку, дуже мала. Імовiрнiсть того, що Гейб влаштуеться на роботу за кордоном i розiб’е тобi серце при цьому, надвелика. Я просто намагаюся допомогти тобi зважити всi ризики. І менш ризикованим буде залишитися жити зi мною.

Захищати свiй вибiр вiд усiх виявилося важко. Схожа розмова була в мене з мамою попереднього вечора. А з братом Джейсоном – за кiлька днiв до цього. Алексiс погодилася з моiм рiшенням, але навiть я знала, що з-помiж усiх моiх друзiв вона мала найсумнiвнiший свiтогляд. Я втратила рахунок кiлькостi чоловiкiв, iз якими вона переспала через свiй девiз: «А чому б i нi, хай йому грець».

– Рiч у тiм, Кейт, – сказала я, – що я вже готова до всього, житиму з Гейбом чи нi. Отже, можу розважатися, доки вiн тут.

Кейт на мить притихла, потiм нахилилася й обiйняла мене.

– О, Лу, – промовила вона, – я люблю тебе, незважаючи нi на що, але… подивимось, чи зможеш ти знайти спосiб укрити свое серце захисною плiвкою. У мене погане передчуття.

Кейт, звичайно, мала рацiю. Але в ту мить я нiчого не могла вдiяти, щоб змiнити траекторiю: мою, твою, нашу. Я наполягала на своему рiшеннi. І навiть зараз пiдтримаю його. Я нiколи не почувалася настiльки живою, як у тi п’ять мiсяцiв, коли ми мешкали разом. Ти змiнював життя, Гейбе. Я рада, що ми зробили той вибiр. Свобода волi всупереч долi.




14


Незабаром пiсля того, як ми почали жити разом, ти записався на курси фотографii, де твоiм завданням було вловлювати рiзнi почуття або поняття й вiдображати iх на плiвцi. «Спiймай прекрасне» – таку назву мало завдання одного тижня, i ти без проблем упорався з ним. Потiм – «Спiймай смуток». Ще точно були радiсть, зневiра й вiдродження. Не пам’ятаю, у якiй послiдовностi, але пригадую, що ти блукав Мангеттеном зi своiм фотоапаратом, закутаний у шарф i шапку. Інодi я ув’язувалася за тобою, застiбнувши пальто аж до пiдборiддя й одягнувши своi найтеплiшi навушники. Бiльшiсть твоiх завдань закiнчувалися свiтлинами, на яких була я. Наприклад, тодi, коли я спала, i мое чорне сплутане волосся контрастувало з бiлою подушкою. Здаеться, це було для завдання про спокiй. У мене досi е та свiтлина, вставлена в рамку, загорнута в коричневий папiр, у коробцi пiд лiжком. Коли ми з Дарреном почали жити разом, я не змогла змусити себе позбутися ii. Не змогла навiть пiсля нашого з ним одруження. Можливо, зараз варто дiстати ii й почепити нарештi в офiсi? Чи сподобалося б це тобi?

Завданням, яке ти отримав того дня, було спiймати бiль. – Я знаю, куди нам треба йти, – сказав ти того суботнього ранку, перевiряючи, чи заряджений акумулятор у фотоапаратi. – До «Граунд-Зiро»[8 - Дiлянка в Нижньому Мангеттенi нульового рiвн

Страница 14

, де до 11 вересня 2001 року розташовувався початковий комплекс будiвель Всесвiтнього торгового центру.].

З’iвши останнiй шматочок вафлi з тарiлки, я похитала головою. Пам’ятаеш, твоя мама надiслала вафельницю? Вона знiчев’я купила ii на розпродажi, тож ми домовилися користуватися нею якомога частiше. Чи вафельниця досi в тебе? Чи зберiгаеш ти сувенiри, як я, тi предмети, що нагадують тобi наше спiльне життя? Чи з вiком та подорожами ти позбавляешся спогадiв разом iз сiрниковими коробками та кавовими чашками? Я досi думаю про ту вафельницю. То була хороша вафельниця.

– Ти можеш пройтись, – вiдповiла я, – але я не пiду.

– Це заради болю, – сказав ти, – задля курсiв.

Я знову похитала головою, зiшкрiбаючи виделкою залишки сиропу з тарiлки.

– Це твоi курси, не моi, – заперечила я.

– Не розумiю, – промовив ти, – чому ти не хочеш пiти? Я здригнулася.

– Просто… Менi не потрiбно бачити те.

– Потрiбно! Ми мусимо пам’ятати – людей, якi загинули, i тих, кого вони покинули, причини, чому це сталося. Геть усе. Не можна забувати.

– Менi не треба дивитися, щоб пам’ятати, – сказала я. – Цей день – частина мене. І завжди нею буде.

– Тодi ходiмо, щоб виявити пошану, – промовив ти. – Наче вiдвiдати могилу.

Я вiдклала виделку.

– Чи ти справдi вважаеш, що виявити пошану до чогось або когось можна лише вiдвiдавши мiсце подii? Те, де вони похованi? Ти ж несерйозно.

Ти засмутився, але намагався не виявляти цього.

– Нi, – сказав згодом, – я так не вважаю. Але… Просто вiдчуваю, що ми робимо недостатньо. Щоб пам’ятати. Щоб розумiти.

Я закусила губу.

– Нас? – запитала я.

– Усiх, – вiдповiв ти й стиснув кулаки, мiцно зцiпивши пальцi. – Як люди можуть удавати, нiби все гаразд, коли Америка воюе з Іраком? Коли на готелi в Індонезii падають бомби? Коли тут, у Нью-Йорку, люди бачать, що коiться? Як вони не вiдчувають того, що вiдчуваю я? Чому вони не хочуть зробити бiльше? – На останньому словi твiй голос зламався, i я помiтила, як ти притьмом намагаешся контролювати емоцii.

Хоча ти мав рацiю. Бiльшiсть людей не вiдчували того, що й ти. Принаймнi не постiйно, не щохвилини. Це не захопило мiй розум i серце настiльки, як твое.

– Можливо, iм не потрiбно змушувати себе вiдчувати бiль, щоб упевнитися в його iснуваннi. Лише те, що вони не роблять так, як ти, не означае, що вони не роблять узагалi нiчого. І те, що я не хочу йти до «Граунд-Зiро», не означае, що менi байдуже.

Я не чекала на твою вiдповiдь. Попрямувала на кухню, прихопивши з собою посуд, липкий вiд сиропу. Тарiлки були твоi, виделки – моi, кухня – сумiшшю з нас обох.

Я вiдкрила кран i почала мити посуд, не в змозi зупинити сльози, що котилися щоками. Тодi глибоко в душi я розумiла, що ти вже скоро мене покинеш. Твоя мрiя мала здiйснитися не колись, а просто зараз. Ти б нiколи не був щасливим у Нью-Йорку. Ти б нiколи не був щасливий лише зi мною. Тобi потрiбно було протистояти своему розчаруванню у свiтi, перебороти його, якщо ти хотiв досягти успiху. Навiть тодi я розумiла це. Я просто сподiвалася, що ти повернешся.

Ти увiйшов до кухнi так тихо, що я не здогадувалася про це, доки не почула, як клацнув фотоапарат. Я пiдвела погляд, i ти пiймав мое обличчя з очима, повними слiз, одна з яких котилася щокою.

– Гейбе! – вигукнула я, витираючи сльози рукою. Я не могла повiрити, що ти зробив свiтлину зi мною в таку мить, що ти перетворив нашу суперечку на мистецтво.

– Знаю, – сказав ти, поставивши фотоапарат на столик. Ти поцiлував мене в макiвку, потiм у повiки, у нiс i, зрештою, у губи. – Вибач. І я знаю, що тобi небайдуже. Я кохаю тебе, Люсi.

Я вiдклала тарiлки й обхопила тебе повними мильноi пiни руками поверх сорочки.

– Я також, Гейбе, – вiдповiла я. – Я також тебе кохаю. Того дня ти пiшов до «Граунд-Зiро» без мене й вiдзняв безлiч свiтлин. Я згодилася передивитися iх i допомогти тобi обрати найкращий знiмок, бо знала, скiльки це для тебе важить, хоч менi здавалося, що я вiдчуваю той iдкий горiлий запах, який стояв над мiстом дванадцятого вересня. Але, зрештою, ти не вибрав жодного з тих знiмкiв. Для зображення болю взяв ту фотографiю, на якiй я мию посуд iз повними слiз очима. Менi нiколи не подобалася та свiтлина.

Чи сподобалося б тобi, якби я сфотографувала тебе зараз?




15


Пiсля розповiдi про тебе, твою маму й калейдоскоп я зрозумiла твое прагнення до широких жестiв, до уважного, щирого святкування. І я скористалася цим. Того року, наприкiнцi лютого, на твiй день народження ми лiтали на гелiкоптерi, а потiм куштували смачне меню з двадцяти страв у закладi поруч iз рестораном «Parm». Зараз я не пам’ятаю назви, але ти те мiсце знаеш. Там, де пiсля одинадцяти страв я вже так наiлася, що ти забрав решту, тож ти з’iв двадцять двi страви, а я прикiнчила вiсiмнадцять, й однаково це було для мене занадто. Я почувалась удавом, що з’iв алiгатора, але ти був щасливим. Сказав, що твiй день народження був вiдзначений належним чином. Особливо пiсля того, як я робила тобi мiнет у таксi дорогою додому.

Страница 15

А напередоднi мого дня народження тогорiч ти надiслав менi на роботу квiти – дюжину лiлiй «Stargazers»[9 - Stargazer (англ.) – лiчозiр.]. Я досi зберiгаю листiвку, вкладену до букета, приховану за упакованою свiтлиною з завдання про спокiй. Лiчозори для моеi дiвчинки, наповненi зоряним свiтлом. З днем народження. З рiчницею. Чекаю-не дочекаюсь вечора. Кохаю тебе. Гейб.

Коли я приiхала додому, на лiжку на мене чекала велика коробка.

– Вiдкривай, – сказав ти, i твое обличчя заслала широка усмiшка.

Усерединi лежав комплект одягу з тогочасного мого улюбленого магазину – «BCBG», у якому я купувала щось лише за умови знижок у сiмдесят вiдсоткiв. Кофтинка була бiрюзового кольору, шовкова, без рукавiв, iз глибоким V-подiбним вирiзом спереду й позаду. І чорна, коротенька й тiсна спiдниця.

– Я подумав, що в цьому ти матимеш неперевершений вигляд, – сказав ти. – Це вбрання iдеально пiдходить для того, щоб сходити на балет «Аполон Мусагет», а потiм… ми могли б зайти до «Faces & Names». Ти будеш найсексуальнiшою дiвчиною в залi.

Я обвила тебе руками у вдячних обiймах. Твiй дарунок був таким обмiркованим, призначеним лише менi. Я уявила, як ти проглядаеш «Time Out New York» у пошуках iдеального побачення, заходиш до магазину й почуваешся не у своiй тарiлцi, торкаешся шовку й атласу, уявляючи тканину на моему тiлi. Обираеш колiр, завдяки якому я сяятиму.

– Менi дуже пощастило, – сказала я. – Бути з тобою – це насправдi бути найщасливiшою дiвчиною у свiтi.

– Гадаю, ти все наплутала, – заперечив ти. – Це я щасливчик. Як би менi хотiлося зробити ще бiльше, щоб показати тобi, наскiльки дивовижно бути тут, просто зараз, iз тобою.

– Що ж, – сказала я, схопивши тебе за ремiнь i притягнувши до себе, – я могла б вигадати кiлька речей, якi б ти мiг зробити.

Того дня ми навiть не дiсталися лiжка. Здавалося, що килим пiд нами запалае.

Ми лежали поруч на пiдлозi, навколо був розкиданий одяг.

Ти сказав:

– Чи ти колись уявляла собi, що кохання до когось буде вiдчуватися саме так?

Я мiцнiше притулилася до тебе. Твоя рука обняла мое плече.

– Нiколи, навiть у найсмiливiших мрiях, – вiдповiла я. – Це наче ти моя зiрка, Люсi, мое сонце. Твое свiтло, твоя сила тяжiння…Я навiть не знаю, як висловити, що ти означаеш для мене.

– Я б назвала нас подвiйною зорею, – сказала я, повiльно пробiгаючи пальцями до твого стегна. Я не могла вiдiрвати вiд тебе руки. Жодного самовладання. – Ми обертаемося одне навколо одного.

– Господи, Люсi, – промовив ти. – Твiй розум такий же блискучий, як i твое тiло. – Ти сперся на лiкоть, подивився на мене й запитав: – Ти вiриш у карму?

– У карму, як в iндуiзмi? Чи щось типу я вкраду чиесь таксi, то буду проклята, i мене спiткае така доля? – запитала я у вiдповiдь.

Ти усмiхнувся.

– У цьому мiстi насправдi iснуе карма з таксi, але це не зовсiм те, про що я говорю. І також це не про карму в iндуiзмi. Думаю, це взагалi не про карму. Це бiльше схоже на… як гадаеш, ми можемо кохати одне одного так сильно, так пристрасно тому, що мiй батько був покидьком? Це моя винагорода за те, що пережив таке? Отримую оце? – Ти вказав на обидва нашi голi тiла. – Або це означае, що пiзнiше я страждатиму, вiдновлюючи рiвновагу?

Я пiдвелася й похитала головою.

– Не думаю, що Всесвiт так працюе, – сказала я. – Гадаю, життя – це просто життя. Ми опиняемося в ситуацiях, робимо вибiр, i тому все йде так, як мусить iти. Треба користуватися течiею. Це старе питання, з курсiв професора Крамера.

Ти мовчав.

– Але знаеш, як би менi хотiлося вважати? – продовжила я, щоб заповнити тишу. – Я б хотiла думати, що це таки е карма. Як в iндуiзмi. Що, можливо, в минулому життi я зробила для когось щось чудове, i в цьому життi ти – моя винагорода за це. Менi бiльше подобаеться варiант iз кармою, анiж твоя iдея з обмеженою кiлькiстю добра.

Ти знов усмiхнувся, але цього разу усмiшка була сповнена жалю. Я б сказала, що ти не повiрив менi.

– Менi подобаеться та iдея, – сказав ти. – Просто я… Мене мучить думка про те, що неможливо, щоб усi частини життя були чудовими.

Я думала про це.

– Гадаю, можливо, – вiдповiла я. – Мабуть, не все одразу, але, гадаю, люди можуть на схилi свого вiку мати все, чого бажали.

І я справдi так вважаю, Гейбе. Я досi вiрю в це.

– Сподiваюся, ти маеш рацiю, – промовив ти.

Ми бiльше нiколи не розмовляли на цю тему, але в мене було вiдчуття, що ти досi вважав, що жодна людина нiколи не зможе мати всього. Як би я хотiла знайти спосiб змiнити твiй погляд на це, тому що, гадаю, те, що ти говорив, у що вiрив, – тим тобi й довелося пожертвувати. Одним коханням заради iншого. Одним шматочком щастя заради iншого. Це була теорiя, яка формувала твоi рiшення, свiдомо чи несвiдомо. Частина того, що вказувало шлях, яким ти йшов, i який привiв нас сюди.

Але я б насправдi хотiла думати, що рiч не в цьому. Що ти можеш мати люблячого батька й таку ж дiвчину. Мати успiшну кар’еру i вдале особисте життя. Але, мабуть, ти б сказав, що маючи все те, щось могло би статис

Страница 16

iз твоiм здоров’ям. Або з фiнансами. Або Бог його знае з чим.

Чи змiнював ти колись свою думку, Гейбе?

Як би я хотiла, щоб ти мiг вiдповiсти.




16


Незабаром пiсля мого дня народження ти записався на курси до Пiта. Мене завжди вражало, як довго ти пiдтримував iз ним зв’язок пiсля виiзду з Нью-Йорка. Я знаю, що вiн багато для тебе значив. Це було очевидно. Вiн той, хто робив першi поштовхи у твоiй кар’ерi. Мене дивувало, що саме в ньому ти нарештi знайшов пiдтримку й напутництво, якi завжди прагнув отримати вiд батька. Коли ти вчився на його курсi, вiдсилав з його допомогою фотографii до «Village Voice», я бачила, що ти аж свiтишся вiд щастя. Через це на мить подумала, що, мабуть, я помилялася, як i ти, можливо, ти зможеш бути щасливим, лишившись у Нью-Йорку.

Також ти взяв на себе обов’язок iз приготування вечерi, тому що я зазвичай залишалася в офiсi, доки Фiл не пiде – а працював вiн допiзна, – i намагалася вигадати новi вартi iдеi щодо «Захопливоi Галактики». Пам’ятаеш той вечiр, коли прийшла додому пiзнiше, нiж зазвичай – близько дев’ятоi, – а ти готував пасту зi зробленим власноруч соусом песто? Пляшка вина була вiдкоркована, i ти вже випив келих. Коли я увiйшла, ти накривав на стiл. Із колонок, приеднаних до лептопа, лунала Елла Фiцджеральд.

– Оу, привiт тобi, – промовив ти.

Твiй поцiлунок вiдгонив вином «Мальбек».

– Ти сьогоднi в хорошому настроi, – вiдповiла я, скидаючи джинсову куртку.

– Вiдгадай, хто автор фотографii, яку надрукують у «Нью-Йорк Таймз»? – запитав ти.

Я вiдкрила рот вiд подиву.

– Ти?

– Я! – радiсно вiдповiв ти. – Пiт сконтактував мене з журналiстами, i вони помiстять ту свiтлину, яку я зняв у нашому кварталi, коли трубопровiд прорвався посеред вулицi. Це для статтi про мiську iнфраструктуру, яка руйнуеться.

Я кинула своi сумки на пiдлогу й обiйняла тебе.

– Вiтаю, мiй талановитий, блискучий хлопче.

Тiеi митi, коли ти пiдняв мене на руки й опустив на диван, я подумала, що, можливо – лише можливо, – це буде довгострокова робота. Можливо, ти врештi-решт не поiдеш геть.

Тодi ми повечеряли напiводягнутi, а потiм я подiлилася власними новинами. Фiл попросив мене допомогти йому вигадати кiлька сюжетiв для серiй наступного сезону.

– Це воно, – сказала я. – Мiй шанс по-справжньому вплинути на те, що дiти в нашiй краiнi бачать i розумiють та чому вони навчаються.

Ти сидiв зi мною до пiзньоi ночi, коли я, лежачи в лiжку, активно обговорювала iдеi, i був моiм першим слухачем. Але жоден iз власних варiантiв мене не втiшав. Краем ока я помiтила твiй фотоапарат.

– Гей! – вигукнула я. – Тут е якiсь iдеi? Що на твоiй картцi пам’ятi?

Ти взяв фотоапарат у лiжко, i ми проглядали твоi свiтлини, доки я не спинила тебе на одному зображеннi з маленькою дiвчинкою у вiкнi на першому поверсi, яка трималася руками за грати.

– Як гадаеш, яка ii iсторiя? – запитала я.

– Самотнiсть? – запропонував ти. – Батьки пiшли на роботу й покинули ii. Мрiйниця, котра сумуе за чимось особистим, що не збулося?

– Мрii! Потрiбно зробити серiю про мрii.

Це була четверта серiя нашого другого сезону.

А на початку другого кварталу мене пiдвищили. Але ти поiхав ранiше, нiж усе це сталося.




17


Невдовзi пiсля того, як твою фотографiю опублiкували в «Таймз», «Захопливу Галактику» було номiновано на денну премiю «Еммi»[10 - Денна премiя «Еммi» – нагорода, що вручаеться Нацiональною академiею телевiзiйних мистецтв i наук на знак визнання передового досвiду в денних американських телевiзiйних програмах.], й мене запросили на церемонiю з можливiстю взяти супутника.

Я затягла тебе iз собою до магазину «Блумiнгдейлз», де мiряла сукнi. Хоча, гадаю, слово «затягла» не зовсiм влучне, тому що тобi це подобалося. Пам’ятаеш? Ти сидiв на канапi бiля роздягальнi – приватний показ мод для одного. Спочатку я вийшла в мереживнiй обтислiй сукнi без бретельок, iз розрiзом над правою ногою.

– Сексуально, – оцiнив ти. – Дуже збуджуюче.

– Не зовсiм те, що менi потрiбно, принаймнi не для р оботи.

Тодi я вийшла в рожевiй бальнiй сукнi.

– Чарiвно, – сказав ти. – Наче Попелюшка.

Ця сукня також не пiдiйшла.

Я вдягла темно-синю сукню, iз намальованими кутками й гострими вiзерунками.

– Витримано, – зазначив ти. – Гарно й елегантно.

Я побачила, що iншi жiнки в магазинi помiтили нас. Лiтнi дами поблажливо посмiхалися. Деякi молодицi мали заздрiсний вигляд. Коли я побачила, як вони витрiщаються, то спробувала прибрати усмiшку зi свого обличчя, притлумити почуття, яке нашiптувало: «У свiтi все на своiх мiсцях». Те денне щастя було наче нашою долею – твоею й моею разом.

Я помiряла ще кiлька плать, доки не обрала червону шовкову сукню, що зав’язувалася на шиi, з вiдкритою спиною, обтислу в грудях i просторiшу знизу, тож коли я йшла, спiдниця коливалася. Пам’ятаеш, що ти тодi сказав? Я просто зараз бачу, як ти промовляеш тi слова з вогниками в очах, коли погляд блукав по моему тiлу.

– Ось ця приголомшлива, – сказав ти. – Ти приголомшлива.

Ти пiд

Страница 17

iвся з канапи, узяв мене за руку й, кружляючи, вивiв на середину вiддiлу з одягом. Потiм нахилив назад i поцiлував.

– Ось ця, – прошепотiв ти, коли ми вирiвнялись. – Купуй ii якнайшвидше. Тут е вбиральня, куди ми б могли прослизнути? Або просто вiзьмемо таксi додому?

Я засмiялась i прошепотiла у вiдповiдь: «Таксi», – а ти допомiг менi iз застiбкою.




18


Коли ми приiхали додому того дня, ти пiдхопив мене разом iз моiми покупками на руки й пробiг два сходових просвiти до нашоi квартири, незграбно намагаючись дiстати ключ, доки я висiла на твоiй шиi й заливалася смiхом.

– Що це ти робиш? – запитала я. – Ти божевiльний.

– Не можу бiльше чекати, – вiдповiв ти, поштовхом вiдчиняючи дверi й кидаючи мене на лiжко. Ти жбурнув моi пакети на диван i повернувся, знiмаючи свою сорочку через голову. – Дивитися на тебе в тих сукнях, знати, що ти оголена в тiй роздягальнi… це нестерпно.

Я також скинула свою футболку й розстiбнула лiфчик. Коли я стягла його з плечей, ти застогнав.

– Люс, – промовив ти. – Люсi.

Потiм залiз до мене в лiжко, i твоi руки й вуста були скрiзь, я також стогнала, i моя спина вигиналася дугою, а тодi ти був усерединi мене, i я почувалася довершеною, як i завжди, коли ти входив у мене.

– Гебрiелю, – сказала я, перериваючи дихання, – через тебе я почуваюся безмежною.

Ти нахилив голову, мiцно поцiлував мене й прошепотiв:

– Через тебе я почуваюся непереможним.

Це все кохання. Через нього ви почуваетеся нескiнченними й непереборними, наче для вас вiдкритий цiлий свiт, досяжне геть усе, i кожен день наповнений дивом. Можливо, це такий акт вiдкриття свого внутрiшнього свiту, дозвiл комусь iншому зазирнути до нього – або, можливо, це вияв глибокоi турботи про iншу людину, що збiльшуе ваше серце. Я чула вiд багатьох людей рiзнi версii фрази «Я нiколи не здогадувалася, наскiльки сильно можу любити iншу людину, доки…» І пiсля слова «доки» зазвичай продовжували «не з’явилася моя племiнниця», або «я народила дитя», або «я всиновила дитину». Я нiколи не здогадувалася, наскiльки сильно можу любити iншу людину, доки не зустрiла тебе, Гейбе.

Я цього нiколи не забуду.




19


Думаю, того дня я сяяла. Я кохала чоловiка, який також нестримно мене кохав. Вiн допомiг менi обрати сукню для церемонii нагородження, на якiй оцiнюватимуть моi досягнення. Забула про те, що ти хотiв поiхати, i пiд прихованим шаром радостi я знала, що ти не по-справжньому щасливий. Забула, бо того дня все здавалось iдеальним.




20


Уранцi перед церемонiею я зробила пишну зачiску, уклавши волосся хвилями, нафарбувалася, використавши тонни рiдини для пiдведення очей, тушi для вiй i червоноi помади, яка була майже в тон до моеi сукнi. Коли я вдягла шовкове обтисле вбрання, то вiдчула себе чарiвною. І схвильованою. Наче все, заради чого я працювала ще з коледжу, справдi було цього варте.

– Розум i врода, – промовив ти з пiвусмiшкою, коли побачив мене.

– Ти також нiвроку, – вiдповiла я.

Ти був в однорядному смокiнгу з жилетом i краваткою, своi кучерi приборкав за допомогою якогось гелю, що його використовував лише при найважливiших нагодах. Завдяки тому гелю ти пахнув так, наче щойно вийшов iз салону краси. Інодi, коли я проходжу повз когось iз таким же ароматом, цей запах повертае мене до того дня. Навiть тепер. Чи траплялося колись таке з тобою? Чи ти колись стрiмко повертався в минуле через аромат, який нагадував тобi мене?

Того дня, коли ми прямували до Рокфеллерського центру[11 - Великий офiсний центр у Нью-Йорку, споруджений в мангеттенському Мiдтаунi в 1930-тi роки на грошi родини Рокфеллерiв.], коли зустрiлися з моiми колегами й зайняли своi мiсця, можу сказати, що твоi думки були далеко. Ти аплодував iз секундним запiзненням пiсля решти присутнiх. Дивився на мене, закусивши нижню губу – iз цим виразом ти завжди обмiрковуеш щось серйозне, знову й знову прокручуючи думки. Що саме коiлося тодi у твоiй головi?

А потiм оголосили нашу номiнацiю – i ми виграли! Я ледве могла дихати. Повiтря було наповнене радiстю. Я уявила, як церемонiю дивляться моi батьки й обое плачуть, а тато вдае, що не розкис. Уявила, як Джейсон iз подивом вигукуе, а Кейт щиро радiе. Фiл висмикнув мене на сцену разом iз рештою команди, i я стояла поруч iз ним, коли вiн виголошував промову. Я усмiхалася так широко, що вiдчувала, як розтяглися щоки. Я дивилася просто на тебе серед глядачiв, прагнучи роздiлити свое щастя з тобою, але твоi очi були склянi. Ти навiть не глянув на мене. На мить я запитала себе, що коiться, але ми почали розвертатися та спускатися зi сцени, а коли я повернулася на свое мiсце поруч iз тобою, ти нiжно поцiлував мене i сказав: «Я кохаю тебе».

Потiм ми вiдривалися на вечiрцi, п’янi вiд адреналiну переможцiв. Ми танцювали, пили, смiялися, ти перемовлявся з дружинами, хлопцями та нареченими моiх колег. Але можу сказати, що тебе там увесь цей час насправдi не було.




21


Коли ми повернулися додому, я скинула туфлi й упала на диван. Ти присiв поруч, узяв моi сту

Страница 18

нi й почав розтирати, аби зник бiль вiд восьми годин на пiдборах.

– О Господи, – застогнала я. – Гейбе, це краще, нiж секс.

Це тебе не розвеселило, хоч я очiкувала, що ти засмiешся.

– Люс, – сказав ти, продовжуючи м’яти мою лiву ногу, – нам потрiбно поговорити.

Я сiла й витягла ноги з твоiх рук, пiдiбгавши iх пiд себе.

– Що сталося? – запитала я. – З тобою все гаразд? З нами все гаразд? Я думала, все було чудово, але якщо е щось…

– Люсi, – цього разу ти назвав мое iм’я повнiстю. – Зупинись. – Потiм глибоко вдихнув. – Не знаю, як про це говорити, але скажу прямо. Менi запропонували роботу в «Associated Press»[12 - Одне з найбiльших у свiтi й найбiльше в США iнформацiйне агентство, всесвiтня новиннева мережа.]. Для початку я поiду в Ірак, де мене приставлять до вiйськових, аби висвiтлювати подii. З можливiстю отримання оплачуваноi посади. Пiт зробив кiлька дзвiнкiв, посмикав певнi ниточки. Вiн знав, що я хотiв за кордон.

На мить менi перехопило подих.

– Коли? – прошепотiла я. – Надовго?

– Вони хочуть, щоб я поiхав за три тижнi. Робота щонайменше на два мiсяцi. Можливо, набагато довше.

– Коли ти маеш вiдповiсти? – запитала я, а про себе подумала: «Ми дамо раду з двома мiсяцями. Можливо, навiть довше. Ми впораемося».

– Я вже дав вiдповiдь, – сказав ти, опустивши погляд на своi пальцi. – Я погодився.

– Ти що зробив? – перепитала я.

Вiдчуття було таке, нiби хтось витягнув пробку у ваннiй, i вируючий потiк змив наше спiльне життя. У моiй головi виникла Кейт, ii слова про ймовiрнiсть того, що ти поiдеш i розiб’еш менi серце.

Ти досi не дивився на мене.

– Оформлення документiв ще було в процесi, – сказав ти, – але сьогоднi всю паперову роботу завершено. Я не знав напевно. Усе здавалося таким крихким. Я не хотiв нiчого казати, доки не буде вiдомо конкретно. Не хотiв без потреби завдати тобi болю.

Я вiдчувала кожен удар свого серця, чула пульсацiю кровi, яка рухалася тiлом. Я вiдкрила рот, але не змогла, хоч убий, нiчого сказати.

– Кiлька мiсяцiв тому, коли я побачив ту першу статтю про в’язницю Абу-Грейб у «Associated Press», я одразу зрозумiв, що менi потрiбно iхати. Знiмки можуть змiнювати плани на майбутне. Можуть змiнювати погляди й думки. Я не здатен стояти осторонь i вiрити, що iншi виконуватимуть цю роботу, – не тодi, коли для мене це надважливо. Я казав тобi, що збираюся поiхати, Люс. Урештi-решт, ти знала, що це був мiй план.

І я справдi знала. Але, думаю, не розумiла, що малося на увазi назавжди. Що це не пiдлягае обговоренню. Що ми не вирiшуватимемо разом. Ба бiльше – я не була готова. Особливо того вечора. Це мав бути вечiр святкування, радостi, успiху. Я пiднялася найвище за все свое життя. Моя робота виграла «Еммi». І я втратила пильнiсть i дозволила собi бути цiлковито щасливою.

Як ти мiг не сказати менi про те, що намагався зробити Пiт? Про телефоннi дзвiнки, якi ти мав отримати? Про плани, якi будував? Як ти мiг це вирiшити без мене? Я досi гнiваюся, Гейбе, через те, що ти не врахував мене. Ми були подвiйною зорею. Ми обертались одне навколо одного. Ти це змiнив, коли вирiшив не розповiдати менi про поiздку, ти вже не обертався навколо мене, а кружляв над кимось iншим, чимось iншим. Вiдтодi, як ти почав приховувати таемницi, у нас не було жодного шансу.

Усi сльози водночас ринули з моiх очей – сльози гнiву, суму, знiяковiлостi й болю.

– Гейбе, Гейбе, – повторювала я знову й знову. – Як ти мiг? – Нарештi я зiбралася. – Як ти мiг не сказати менi? Як можеш говорити саме сьогоднi?

Ти потягнувся до мене, але я вiдштовхнула тебе, вiдбивши руки з такою силою, про iснування якоi й не пiдозрювала.

– Болiло б менше, якби я знала, – сказала я, – якби ми поговорили про це. Розумiеш? Ми – команда. Ти мене пiдвiв. Як ти мiг будувати плани без мене? Як ти мiг будувати плани, наче в них немае мене?

Ти також плакав, iз носа текло на губу.

– Вибач, – промовив ти. – Я намагався вчинити правильно. Я не хотiв зробити тобi боляче. Вибач.

– Але зробив, – ледве вимовила я. – Бiльше нiж мiг. Бiльше нiж потрiбно. Неначе я для тебе взагалi нiчого не значу.

– Це неправда. – Ти витер нiс i знову нахилився до мене.

– Нi, – сказала я. – Не чiпай мене.

– Будь ласка, Люсi, будь ласка. – Тепер ти плакав бiльше за мене. – Менi потрiбно, щоб ти зрозумiла. Я хотiв би не прагнути цього, хотiв би не вiдчувати, що саме це повинен зробити, що це – единий вихiд стати цiлiсним. Я нiколи не бажав завдати тобi болю. Рiч не в тобi.

– Так, – сказала я, – не в менi. Але це стосуеться не тiльки тебе. Це стосуеться нас. Ти руйнуеш нашi стосунки.

Ти подивився на мене так, наче я дала тобi ляпаса. І менi хотiлося це зробити.

– Я не… – розпочав ти. – Це не стосуеться нас, Люсi. Справдi, нi. Справа дiйсно в менi. Менi потрiбно зробити це для себе. У мене всерединi щось зламалося, i единий спосiб полагодити це – поiхати. Я гадав, ти зрозумiеш. Ти завжди розу…

Але цього разу я не зрозумiла.

– Чому ти не можеш лишитися? – перервала я тебе. – Фотографувати

Страница 19

ью-Йорк? Існуе безлiч iсторiй, якi можна розповiсти. Ти був такий щасливий, коли в «Нью-Йорк Таймз» опублiкували твою фотографiю.

Ти похитав головою.

– Деiнде я можу зробити бiльше. Я здатен робити кращi знiмки. Я можу принести бiльше користi. Як би я хотiв, щоб це не було правдою, але це так. Ти знаеш, що це значить для мене.

– Знаю, але мусить бути iнший вихiд.

– Його немае, – вiдповiв ти.

– Ти ж можеш повертатися додому пiсля виконаних завдань? – запитала я.

Мiй голос був благальним, та я на це не зважала.

– Тут так не робиться, – вiдповiв ти. – Пiт сказав: якщо я хочу цим займатися, то треба повнiстю поринути в це.

– О, Пiт сказав, – я вже була розлючена. – То ти поговорив iз Пiтом про це, а зi мною – нi.

– Люсi… – почав ти.

– Знаеш що? – сказала я. – Іди до бiса. – Гнiв поширився в менi аж до кiнчикiв пальцiв рук i нiг. Я пiдiйшла до нашого лiжка й кинула одну подушку та ковдру на диван. – Сьогоднi ти спатимеш тут.

– Люсi, ми не договорили. – Ковдра звисала з твоiх рук.

– Ми закiнчили, – сказала я, розстiбаючи сукню й вимикаючи свiтло.



Звичайно, жоден iз нас не спав. Я знову й знову в думках переживала нашу розмову. І хоча я ненавидiла тебе в ту мить, однаково хотiла перетнути кiмнату й просковзнути до тебе на диван, щоб вiдчути твое мiцне тiло поряд. Ти водночас був менi втiхою й болем.

Якоiсь митi ти пiдвiвся, став поруч iз лiжком i сказав:

– У мене е iдея.

Я не вiдповiла.

– Я знаю, що ти не спиш, – зауважив ти. – Бачу твоi очi. Ми не затулили штори. Ти стояв, освiтлений вогнями мiста, з ореолом над головою. «Грiшний янгол», – подумала я i зрештою перепитала:

– Що?

– Можливо… можливо, ти б поiхала зi мною. – Ти нерiшуче випростав руку в напiвтемрявi. – Можливо, ми зможемо все владнати.

Я торкнулася твоiх пальцiв. На якусь мить здалося, що в цьому е сенс. Але потiм мiй розум зосередився на тому, про що саме ти просиш. На Багдадi. На валiзах. На квартирах. На роботах.

– Але… як? – запитала я.

Ти присiв на лiжко, досi тримаючи мене за руку, i знизав плечима.

– Ми знайдемо спосiб.

– Але де я буду жити? Чим займатимусь? Як щодо моеi кар’ери, Гейбе?

Я вiдчувала, як гнiв знову наповнюе мое тiло. Ти просив мене пожертвувати своiми мрiями заради тебе, а сам нiколи б такого для мене не зробив, навiть не обдумав компромiсне рiшення, не поговорив зi мною про це.

Ти похитав головою й вiдповiв:

– Я не знаю. Але впевнений, що люди так роблять. Можливо, ти знайдеш iншу роботу. Ти можеш писати статтi й таким чином робити щось важливе. Ми б поеднали слово й фотографiю разом. Менi слiд було подумати про це ранiше. Це було б iдеально.

– Я думала, що моi мрii не е чимось непотрiбним, Гейбе, – вiдповiла я. Я кохала тебе. Це правда. І досi кохаю.

Дуже. Але те, про що ти мене просив, не було чесним. І тодi менi болiло – i зараз болить, бо ти без моеi участi вирiшив поiхати й не подумав про будь-якi альтернативнi варiанти.

– Це не те, що я маю на увазi, – сказав ти.

Я зiтхнула. Це було занадто.

– Поговоримо про це вранцi.

– Але… – почав ти й раптом замовк. – Добре, – мовив зрештою, але не поворухнувся. Так i сидiв на лiжку, тримаючи мене за руку.

– Гейбе? – запитала я.

Ти повернувся до мене обличчям. На вулицi проiхала полiцейська автiвка, ii спалахи вiдбились у твоiх очах.

– Я не можу спати без тебе, Люсi.

Я вiдчула, як очi знову наповнюються слiзьми.

– Це нечесно, – сказала я. – Ти не можеш так казати. Не маеш права.

– Але це правда, – провадив ти. – Ось чому тобi слiд поiхати до Іраку.

– Тому що в тебе проблеми зi сном без мене поруч у лiжку? – Я висмикнула свою руку з твоеi.

– Я не мав на увазi це буквально, – вiдповiв ти. – Я про те, що кохаю тебе. Менi шкода. Я хочу, щоб ти поiхала зi мною.

Ти не розумiв.

Я пiдвелася й увiмкнула прилiжковий свiтильник. Ми обое примружилися вiд його яскравого свiтла. Я побачила бiль, закарбований на твоему обличчi. Ти мав тендiтний i вразливий вигляд. Нещасний. Загублений. Як того вечора у «Faces & Names», коли ми возз’едналися. І це було моiм зернятком граната – та частина тебе, вiд якоi менi досi складно вiдвернутися. Коли ти показуеш менi цей свiй уразливий бiк, я почуваюся вiдповiдальною. Тому що ми вiдкриваемо справжнiх себе лише тим людям, про яких найбiльше пiклуемося. Гадаю, тому нашi стосунки так швидко розпочалися. Тодi, одинадцятого вересня, мiж нами не було бар’ерiв: ми одразу вiдкрили таемних себе одне одному. І ти нiколи не зможеш цього повернути назад. Але тiеi ночi цього було недостатньо. Я прагнула бiльшого вiд тебе. Менi були потрiбнi розумiння, чеснiсть i компромiс. Зобов’язання врештi-решт. Через це не варто було бiльше сваритися.

Я потяглася до твоеi руки.

– Я кохаю тебе, – сказала я, – але не можу поiхати з тобою. Ти це знаеш. Твоi мрii там, а моi – тут.

– Ти мала рацiю, – вiдповiв важким голосом. – Поговоримо про це вранцi.

Я дивилася, як ти перетнув кiмнату й згорнув свое довге тiло на диванi. Потiм я вимкнула свiтло й м

Страница 20

ркувала про безлiч безглуздих для мене причин, щоб поiхати з тобою в Ірак, i про едину, яка була цього варта: я не могла уявити свое життя без тебе.



Коли я прокинулася, замучена, зi страшенним головним болем, ти сидiв на диванi й дивився на мене.

– Я знаю, що ти не можеш поiхати, – тихо промовив ти тiеi митi, коли я розплющила очi. – Але обiцяю: ми пiдтримуватимемо зв’язок. Я бачитимуся з тобою, коли приiжджатиму до мiста. Я завжди кохатиму тебе. – Слова застрягали тобi в горлi. – Але менi потрiбно зробити це. А те, що я був готовий вiдкинути твою мрiю… Люсi, я – це мiй батько, усе повторюеться. Я думаю… думаю, тобi буде краще без мене.

Моя голова вибухнула. В очах пекло. І я по-справжньому тодi втратила глузд: я ридала, мене трусило, з горла долинали якiсь доiсторичнi звуки. Вираз болю, закодований у нашiй ДНК вiд ще не вербальних предкiв. Ти справдi йшов. Ти справдi йшов вiд мене. Я знала, що колись це станеться, але нiколи не дозволяла собi уявити, як буде пiсля цього. А було, наче в жахiттi. Нiби мое серце, зроблене з дутого скла, хтось кинув на пiдлогу, розбивши на мiльйон шматкiв, а потiм топтав друзки пiдборами.

Той факт, що ти запросив мене поiхати з тобою, значив багато. І завжди значив. Але це була несправжня пропозицiя, не та, яку повнiстю продумують. Це було вибачення-посеред-ночi, спроба виправити помилку: що мовчав, зберiгав таемницi й не брав мене до уваги. Хоча якась частина мене завжди цiкавилася: що б сталося, якби я погодилася. Чи змiнило б це нашi життя повнiстю, або все закiнчилося б однаково: я б сидiла в цiй яскраво освiтленiй кiмнатi, мрiючи опинитися деiнде i водночас не бажаючи полишати мiсто? Гадаю, ми нiколи не дiзнаемося.

Наступного тижня ти зiбрав речi й поiхав до своеi мами, щоб провести з нею трохи часу перед остаточним вiд’iздом. А я сидiла в колись нашiй квартирi й ридала.




22


Ми нiколи не говорили про те, що було пiсля. Я нiколи не розповiдала тобi, наскiльки пригнiченою почувалася. Як дивилася на пустi мiсця на книжкових полицях, що лишилися вiд твоiх книг, i не могла змусити себе чимось iх заповнити. Як не iла вафлi без слiз. Або як вдягала дерев’яний браслет, який ти купив менi на вуличному ярмарку на Коламбус Авеню – ми випадково натрапили на нього й гуляли там увесь день: iли тiстечка й млинцi та вдавали, нiби обираемо новий килимок для нашого уявного лижного будиночка.

Одного вечора, за два тижнi пiсля твого вiд’iзду, я дiстала з полицi над кухонною раковиною пляшку твого улюбленого вiскi. Ти залишив ii також. Я наливала собi келих за келихом, спочатку з льодом, а потiм, коли форма для льоду спорожнiла, чистий вiскi. Напiй обпiкав губи, але на смак був, наче твiй поцiлунок. А ще вiн тамував бiль. Уперше пiсля твого вiд’iзду я спала цiлу нiч. Уранцi почувалася жахливо i, зателефонувавши на роботу, сказала, що захворiла. А потiм усе повторилася наступного тижня. І наступного. Я змушувала себе ходити на роботу, вчилася жити з болем.

Були магазини, до яких я не могла зайти, i ресторани, у яких не могла iсти. Протягом мiсяця я спала на пiдлозi, тому що, намагаючись заснути в нашому лiжку, вiдчувала, твою вiдсутнiсть. На диванi було ще гiрше. Вiн нагадував менi нiч пiсля церемонii. Я пожертвувала половину свого одягу на доброчиннiсть i викинула геть плакати, якi висiли на стiнах.

Через шiсть мiсяцiв пiсля того, як ти пiшов, я сидiла в напiвпорожнiй квартирi й телефонувала Кейт.

– Я не можу тут лишатися, – сказала я.

– То й не треба, – вiдповiла вона. – Переiжджай до мене. Отже, я зiбрала решту речей i переiхала, на два тижнi. Кейт допомогла менi здати нашу квартиру, а потiм я поiхала до Бруклiна. Я не могла бiльше так жити. Потрiбен новий район, свiжий початок. Але навiть змiнивши район, я змушена була уникати ресторанiв «Bubby’s», у якому ми були на весiллi Кевiна й Сари, «Red Hook Lobster Pound», де ми святкували День Незалежностi. Ти був повсюди. Ми провели разом рiк i два мiсяцi, i але цi чотирнадцять мiсяцiв змiнили мiй свiт.

Я написала тобi мейл, пам’ятаеш? У ньому не розповiдала тобi, як почуваюся, як розвалююся на шматки.



«Вiдпочиваю в Гемптонзi[13 - Популярний приморський курорт, передмiстя Нью-Йорка.] з Алексiс! Вирiшила останньоi митi, але буде весело».


Я писала це з удаваним захопленням.



«Щойно бачила виступ Бена Фолдса на фестивалi «SummerStage» – тобi сподобався б концерт. Як у тебе справи?»


А потiм чекала, чекала й чекала на вiдповiдь, яка нiколи не надходила. Я продовжувала згадувати твоi слова про те, що ми пiдтримуватимемо зв’язок. Як ти казав, що завжди кохатимеш мене. Щоразу, перевiряючи електронну пошту, була охоплена сумiшшю лютi й печалi – таке глибоке розчарування, якого ранiше нiколи не вiдчувала. Я починала писати тобi листи. Насправдi дуже рiзкi. Але викидала геть усi й жодного не надiслала. Боялася, що, якщо кричатиму на тебе через континенти, ти взагалi мене викреслиш зi свого життя, i я нiколи не отримаю вiд тебе звiстки. Я думала, що не зможу з цим упоратися.

Зараз,

Страница 21

озираючись назад, я знаю, що тобi також було боляче намагатися рухатися далi, шукати власний шлях. Мабуть, мое повiдомлення з Нью-Йорка було наче промiнь, спрямований з iншоi планети. Фестиваль «SummerStage»? Гемптонз? Я навiть не уявляла, що ти думав, коли читав це. Але потiм? Потiм я не могла зрозумiти, як ти можеш iгнорувати мене. Як однiеi митi ти мiг кружляти мене, цiлувати й казати, що через мене почуваешся непереможним, а потiм раптом щезнути.

За два мiсяцi пiсля твого вiд’iзду вiд тебе надiйшов мейл. Перший, який ти менi написав, вiдколи потрапив до Іраку.



«Радий, що в тебе все гаразд! Тут усе шкереберть. Вибач, що не вiдповiв ранiше. Тут важко пристосуватися, але робота менi подобаеться. Завдання виконано, але вони трохи мене ще потримають. Сподiваюся, ти гарно проводиш час у Нью-Йорку!»


Я перечитувала цього листа, мабуть, сотню разiв. Або двi сотнi. Аналiзувала кожне слово. Кожен роздiловий знак. Шукала прихованi значення, будь-яку здогадку, за яку можу зачепитися й зрозумiти, як ти себе почуваеш або про що думаеш. Намагалася з’ясувати чи сумуеш ти за мною, чи знайшов собi iншу.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Професiйна бейсбольна команда з мiста Фiнiкс, штат Аризона. (Тут i далi прим. перекл.)




2


Переклад Василя Мисика.




3


1 миля = 1,6 км.




4


Ресторан у Пiвнiчнiй вежi Всесвiтнього торгового центру.




5


«Тiт Андронiк», переклад Бориса Тена та Вiктора Гуменюка.




6


«Необраний шлях», переклад Алiси Гаврильченко.




7


Мережа кафе швидкого обслуговування.




8


Дiлянка в Нижньому Мангеттенi нульового рiвня, де до 11 вересня 2001 року розташовувався початковий комплекс будiвель Всесвiтнього торгового центру.




9


Stargazer (англ.) – лiчозiр.




10


Денна премiя «Еммi» – нагорода, що вручаеться Нацiональною академiею телевiзiйних мистецтв i наук на знак визнання передового досвiду в денних американських телевiзiйних програмах.




11


Великий офiсний центр у Нью-Йорку, споруджений в мангеттенському Мiдтаунi в 1930-тi роки на грошi родини Рокфеллерiв.




12


Одне з найбiльших у свiтi й найбiльше в США iнформацiйне агентство, всесвiтня новиннева мережа.




13


Популярний приморський курорт, передмiстя Нью-Йорка.


Поделиться в соц. сетях: