Страница 1

Лис Микита
Іван Якович Франко




Іван Франко

ЛИС МИКИТА





Пiсня перша


Надiйшла весна прекрасна,
Многоцвiтна, тепла, ясна,
Мов дiвчина у вiнку;
Ожили луги, дiброви,
Повно гамору, розмови
І пiсень в чагарнику.

Лев, що цар е над звiрами,
Пише листи з печатками,
Розсилае на весь свiт:
«Час настав великих зборiв!
Най зiйдесь до царських дворiв
Швидко весь звiрячий рiд».

Ось iдуть вони юрбами,
Мов на вiдпуст з корогвами —
Все, що вие, гавка, квака;
Лиш один мов i не чуе,
В своiм замку, знай, ночуе —
Лис Микита, гайдамака.

Ой, недаром вiн ховаесь!
Знать, сумлiння обзиваесь:
«Кривдив ти звiрячий люд!»
Тим часом в своiй столицi
Цар засiв поруч царицi,
Щоб творити звiрам суд.

Перший вийшов Вовк Неситий.
«Царю, – каже, – вiд Микити
Вже менi хоч пропадать!
Дiток моiх б’е, кусае,
А Вовчицю обмовляе
Так, що й сором повiдать!

А й мене – хiба ж то чесно? —
Як вiн хитро i облесно
Мало в грiб раз не ввiгнав!
Се було ще того разу,
Як я з царського указу
Мировим суддею став.

От до мене вбiг Микита:
«Вовче, справа знаменита!
Штири барани ось тут.
Їм лишилася по батьку
Гарна частка поля в спадку,
І на твiй здаються суд.

Бачиш, почали свариться,
Анi руш iм подiлиться —
Геометри в них нема.
Я веду iх в сюю нетру:
Будь iм ти за геометру, —
Праця буде недарма».

Втiшивсь я – нема що крити.
Бачте, баранiв мирити
Дуже я люблю над все:
Як зроблю iм справу в поли,
То вам жаден з них нiколи
Вже рекурсу не внесе.

От я швидко збираюся,
З баранами вiтаюся —
Хлопцi повнi, як стручки!
«Ну-бо, хлопцi, поспiшiмо,
На той спорний грунт ходiмо!
Маете пальки, дрючки?»

«Все е, – кажуть, – все готове!»
Вийшли в поле Баранове,
Стали мiрять – нi, не йде!
Тут замного, там замало,
Вшир не хочуть, вздовж не стало,
Бо тут лiпше, там худе.

Далi каже Лис Микита:
«Тут одна лиш стежка бита
Вас до правди заведе.
Вовче, стань на серединi,
A з них кождий в сiй хвилинi
На рiг ниви най iде.

Станьте й стiйте там спокiйно,
Кождий уважай подвiйно!
Як я крикну: раз, два, три! —
То з вас кождий без уговку
Якнайшвидше к пану Вовку
Що е сили просто дри!

Хто найшвидше дочвалае,
Вовка з мiсця геть зiпхае,
Матиме найбiльшу часть.
Зрозумiли?» – «Зрозумiли!» —
«Ну, ставайте ж, i до цiли
Най вам бог добiгти дасть!»

Всерединi став я радий,
Не домiркувався зради,
А Микита на межи
Аж у собi радiсть тисне —
Як не гаркне, як не свисне:
«Раз-два-три! А враз бiжи!»

Ледве крикнув Лис Микита —
Гей, як рушили з копита
Барани у той сам час!
А як збилися докупи,
То, вам наче штири ступи,
В мене гопнули нараз.

Штири барани вiдразу
Моi костi на логазу,
Бачилося, потовкли;
Я лиш зiпнув, закрутився
Та й на землю покотився,
Очi кров’ю заплили.

Та проклятi бараниська
Не вважають, що смерть близька,
Що зомлiлий я лежу:
Сей рогами звiдси пхае,
Той в противний бiк штовхае,
Щоб посунути межу.

Довго ще так правувались,
Щохвилини розбiгались
Та й рогами в мене бух!
А Микита, той собака,
Реготавсь, аж лазив рака,
Що так з мене перли дух.

І були б за нюх табаки
Там на вiчну ганьбу таки
Вовка вбили барани,
Та, дав бог, моя Вовчиця
Там надбiгла подивиться, —
Аж тодi втекли вони».

Хоч як жалiбно сю повiсть,
Мов сумную дужу новiсть,
Вовк царевi голосив,
То цариця хихоталась,
Та й цар, щоб не знявся галас,
Ледве в собi смiх душив.

Гектор, Цуцик, неборака,
Став на лапки та й балака:
«Царю, страже наших прав!
Ковбаси я мав шматочок
Та й сховав ii в куточок, —
Лис i тую в мене вкрав!»

Кiт Мурлика скочив жваво:
«Бач, яке собаче право!
Ковбаса була моя!
Що Лис злодiй, я не спорю,
Але ковбасу в ту пору
В ковалихи викрав я!»

«Чиста правда, що й казати, —
Рись почав так промовляти, —
Лис Микита злодiй е.
Вiн сумлiння, честь i вiру
За дриглi, горiвки мiру
Без вагання продае.

Таж то нехрист, таж то Юда!
Патрiот – у нього злуда!
Хто ж добра б вiд нього ждав?
Знаю я його натуру!
Вiн царя б жидам на шкуру
За свинини фунт продав.

Заяць ось – душа спасенна,
Як жие, нi в нiч, нi денно
Зла нiкому не хотiв.
Ну, пiшов вiн до Микити,
Той, бач, мав його навчити
Тропарiв i кондакiв.

Ой, гiрка була наука!
Лис вiдразу взявсь до бука, —
А прийшли на п’ятий глас,
Вiн струснув Зайця, мов грушу;
Був би витряс з нього й душу,
Якби я його не спас».

Аж ось виступив до трону,
Щоб взять Лиса в оборону,
Стрий його, Борсук Бабай.
«Добре то старi казали:
Жди вiд ворога похвали!
Що тут наплели, гай, гай!

І не сором вам, Неситий,
Власну ганьбу розносити,
Вiдгрiвати давню плiснь?
А ви краще б нагадали,
Як ви з Лисом вандрували, —
То правдива, свiжа пiснь.

Страница 2

Вiрним другом був Микита,
Але ваша злiсть несита
Злом платить найлiпшу рiч.
Раз ото степами йшли ви,
Голод мучив вас страшливий,
Хоч колiна власнi iж!

Аж тут чути: «Гатьта! Вiсьта!»
Їде шляхом хлоп до мiста
З рибою на торг, мабуть.
«Гей, – Лис каже, – мисль щаслива!
Брате, буде нам пожива,
Лиш гляди та мудрий будь!»

Скочив Лис з одного маху,
Бач, i впав посеред шляху,
Мов здохлий, простяг лапки.
І лежить отак простертий —
Вiн же ж мiг пожити смерти
Вiд мужицькоi руки!

Хлоп над’iхав – що за диво!
З воза злiз, за камiнь живо,
Щоб його добити там.
Далi бачить – вiн не диха!
«От мiй зиск, – промовив стиха, —
На клапаню буде блам».

Взяв Микиту за хвостину
Та й на вiз мiж рибу кинув,
Сiв i iде в божий час.
А Микита, той проноза,
Ну ж метати риби з воза,
В кадцi лиш лишився квас.

Риб не стало, Лис мiй в ноги!
Здибав Вовка край дороги, —
Той остатню Щуку мне.
«Ну-бо, брате Миколайку,
Ти лишив для мене пайку?
Погодуй тепер мене!»

«О, – говорить Вовк Неситий, —
Осьде пай твiй знаменитий!
На, смакуй, та не вдавись!»
І – змiркуй безодню злостi! —
Дав йому лиш самi остi
З риб, що вкрав так смiло Лис!

А для Зайця рiч нелюба,
Що надрав учитель чуба?
Нiби нас не драли всiх?
Хто ж то бачив, щоб наука
Йшла до голови без бука?
Се розмазувать – лиш смiх.

А той Цуцик, Гектор куций,
Сам спiймавсь на своiй штуцi!
Кiт Мурлика нам сказав:
«Ковбасу ту знакомиту,
За що скаржить вiн Микиту,
Сам вiн у Мурлики вкрав.

Мiй братанок – муж побожний.
Всякий проступок безбожний
Є для нього наче хрiн.
Ось вже цiлий рiк минае,
Як твердий все пiст тримае,
Не бере в рот м’яса вiн.

Я вже сам не раз журився,
Що так голодом зморився…» —
Тут урвав нараз Бабай, —
Бач, кумпанiя чимала
Бог зна звiдки причвалала
З криком, шумом в царський гай.

Старий Пiвень перед веде,
За ним по два у ряд iде,
Носять мари на плечах:
А на марах Курка лежить,
За марами весь рiд бiжить —
Плач i лемент, ох i ах!

Пiвень перед троном царським
Крикнув тенором лицарським:
«Милосердя, царю мiй!
Вся надiя наша вбита!
А убiйця – Лис Микита!
Най нас суд розсудить твiй.

Ми в монастирi святому
Проживали й зла нiкому
Не чинили. Та не раз
Бачив я, що попiд брами
Лис мишкуе, – все за нами
Своiм хижим оком пас.

Я сi штуки добре знаю,
Своiм дiтям повiдаю:
«Стережiться, крий вас бiг!
В лiс менi не вибiгати,
Бо там ворог наш зубатий,
Вiн життя вас збавить всiх.»

Аж тут раз стук-стук до брами:
В волосянцi перед нами
Став Микита, як монах,
Повiтав нас благодаттю
І з цiсарською печаттю
Лист отвертий мав в руках.

«Ось вам, – каже, – лист безпеки!
Каже цар, щоб вiдтеперки
Мiж звiрами був спокiй,
Щоб братався Вовк з Вiвцями
І щоб я навiки з вами
Був як друг, як брат, як свiй!

Бач, пустинником я стався
І вiд м’яса вiдцурався,
Їм лиш зiлля й дикий мiд.
Мир вам, дiти! Жийте з богом!»
І, вклонившись за порогом,
Вiн пiшов собi у свiт.

«Ну, – тут дiтям я говорю, —
Воля, дiти! Можна з двору
Нам по стернях погулять!»
Радiсть, втiха, спiв мiж нами!
Всi ми рушили до брами, —
Та не всiм прийшлось вертать.

Лиш ми вийшли, – гульк, з укриття
Як не скочить Лис Микита
Та й хахап мою дочку!
Я як крикну: «Кукареко!»
Але вiн вже був далеко,
Вже сховався у лiску.

Я кричу, мов в дзвони дзвоню…
Вiрнi пси за ним в погоню
Кинулись – та, боже мiй! —
Принесли лиш труп бездушний!..
Так той злодiй непослушний
Зневажае наказ твiй!»

Цар сказав: «А що, Бабае?
Дуже острий пiст тримае
Твiй братанок! Бачиш сам,
Як то вiн спасае душу!
Нi, кiнець зробити мушу
Всiм подiбним хапунам!»

І Медведя зве, Бурмила:
«Як тобi в нас ласка мила,
Друже, меч свiй прив’яжи,
Йдти до Лиса, – най, мосьпане,
Зараз тут на суд мiй стане, —
Строго-строго накажи!

А вважай на ту падлюку,
Щоб не вдрав яку вiн штуку,
Бо то, брате, хитрий звiр!» —
«Що, мене б вiн смiв дурити?»
Закричав Медвiдь сердитий
Та й потяг в Микитин двiр.




Пiсня друга


Гей, хто в лiсi не бувае,
Той не бачив, той не знае,
Як Микита Лис жие.
Лисовичi – славний замок.
Не один там хiд i ганок,
Ям, скриток чимало е.

Лис Микита в своiй будi
Спочива собi по трудi,
Аж нараз почув: стук, стук!
Глянув – ой, небесна сило!
Аж се сам Медвiдь Бурмило,
А в руках страшенний бук.

«Гей, Микито! Де вiн, ланець?
Вилiзай! Ось я, пiсланець
Вiд самiського царя!
Наробив ти зла багато,
Злий на тебе Лев, наш тато, —
То й спокутувать пора!

Кличе цар тебе на суд:
«Най менi явиться тут
Лис Микита, гайдамака!
А не хоче йти в мiй двiр, —
На тортури, пiд топiр!
Най пропаде, мов собака!»

Лис Микита зчулив вуха,
Коло брами пильно слуха
Тих грiзних медвеж

Страница 3

х слiв.
«Ех, – гадае, – що б зробити,
Сього дурня раз провчити,
Щоб так гордо не ревiв!»

Хитро в шпарку зазирае,
Чи де засiдки немае?
Але нi, Бурмило сам!
Ну, тодi вiн вийшов смiло,
Втiхою лице горiло:
«Вуйку, ах, вiтайте ж нам!

Вуйку, ви ж се? Бiйтесь бога!
Так далекая дорога,
А такий надворi сквар!
Ви втомились, ви без духа,
Пiт вам скрiзь тече з кожуха!
Що ж то, наш вельможний цар

Інших вже послiв не мае,
Що найлiпших посилае,
На найстарших труд валить? —
Ну, подвiйно рад я тому,
Що хоч раз до мого дому
Гiсть так чесний загостить.

Суд для мене – з маслом каша!
Знаю-бо, що мудра ваша
Рада захистить мене.
А як ви за мене слово
Скажете, то все готово,
Царський гнiв тяжкий мине.

Вуйку, ми ж одного роду!
З вами я в огонь i в воду!
Лиш сю нiчку ще заждiть!
Гляньте, небо замрячене,
Ви втомилися, а в мене —
Вибачте – болить живiт».

«А се що тобi, небоже?» —
«Ох, вуйцуню, страх негоже!
Я ж пустинник, то й не слiд
М’яса iсти. Ось я мушу,
Щоб не брать грiха на душу,
Ссати той обридлий мiд».

«Мiд? – аж крикнув пан Бурмило. —
Мiд обридлий? Божа сило!
Я ж за мiд би й душу дав!
Де вiн? Де його купуеш?
Як мене ним утрактуеш,
Вiр – не будеш напiкав».

«Вуйку, —каже Лис, —се жарти!»
«Жарти? Дай лиш зо три кварти,
То й присягою скрiплю!
Мiд – се райський корм чудовий!
Все за мiд я дать готовий,
Над усе я мiд люблю!»

«Га, як так, мiй вуйку милий,
То ходiм! Хоч в мене сили
Дуже мало – що робить!
Розказ твiй – то голос з неба.
Для так чесних гостей треба
Сил, здоровля не щадить.

Недалеко тут – ось тiльки
Буде вiдси зо чверть мильки —
Є багатий хлоп Охрiм.
В нього меду тьма безбожна,
Що не то що iсти можна,
Але хоч купайся в нiм!»

«Ой! – зiтхнув Медвiдь Бурмило. —
Аж на серцi замлоiло!
Ну, Микито, ну, бiжiм!»
Сонце сiло вже за гори,
Як добiгли до обори,
Де багатий жив Охрiм.

На землi там, близь города,
З дуба грубая колода
Бовванiла. Майстер Гринь
Хтiв поздовж ii лупати,
То й почав з кiнця вже гнати
Здоровенний в щiлку клин.

З на двi п’ядi вже отверта
Щiль була; колода вперта
Про тото не трiсла ще,
Лиш вiд клина заскрипiла,
Нiби зуби зацiпила,
Прохрипiвши: «Ов, пече!»

«Вуйку! – шепче Лис Микита. —
Ось колода ся вiдкрита —
Ти пощупай iй пiд бiк!
Хоч крива вона та сiра,
Та в нiй меду, що не мiра,
Вiдси й я не раз волiк.

Глянь, вже темно по долинi.
Хлоп давно лежить в перинi,
Тож нiчого ти не бiйсь!
Їж досхочу в iм’я боже!
Я постою на сторожi…
Ну лиш, смiло в шпарку лiзь!»

«Спасибiг тобi, небоже! —
Рiк Бурмило. – Стiй, щоб, може,
Не надлiз який злий дух!
Ой, вже чую запах меду!
Ти, небоже, стань спереду,
На до рук отсей обух!»

І за сим Медвiдь Бурмило
Лапи, голову й карчило
В ту широку щiль запхав;
Лис тим часом трах! обухом
Клин iз дуба вибив духом,
І Бурмила дуб спiймав.

«У! – сказав дуб. – Є ще сила!»
Гей, як вхопить вiн Бурмила,
Аж стрiщав у нього лоб.
«Вуйку! – крикнув Лис Микита, —
Правда, шпарка знаменита!
Знав, де мiд ховати, хлоп».

А Медведя зацiпило!
Стогне, сапа мiй Бурмило,
Але дуб трима й трима.
Шарпнув вуйко зо три рази,
Затрiщали лапи й в’язи,
Але вирвати – дарма!

«Вуйку, – каже Лис, – як чую,
Дуже вам медок смакуе,
Та, мабуть, вас муха тне.
Їжте ж, але мiру майте,
Бо, як об’iстеся, знайте:
Мiд вам пупом поплине».

Та Медведю не до меду!
Крутить задом, а спереду
Дуб держить, мов у клiщах…
То вiн шарпне, дряпне, смикне,
Далi з болю як не рикне,
Аж почули в небесах.

Лис на кпи його здiймае:
«Бач, як вуйко мiй спiвае!
Вуйку, що за нута се?
Вуйку, вуйку, будьте тихо!
В хатi свiтло – буде лихо!
Вуйку, хлопа бiс несе!»

А Охрiм, багач-мужик,
Пробудився, – що за рик?
Виглядае у кватиру —
Що за диво? При колодi
Щось чорнiе… Може, злодiй!
Хлоп хапае за сокиру.

Вибiг з хати, приглядаесь:
Се Бурмило борикаесь!..
Репет пiдiйма Охрiм:
«Гей, сюди, сусiди любi!
Ось Медвiдь зловився в дубi!
Гей, Медведя бить бiжiм!»

У! Кипить в селi тривога,
Наче тi вовки з берлога,
Позривались мужики.
В чiм хто був, в тiм вибiгае,
Що попало, те й хапае
Як оружжя до руки.

Як прискочуть до Бурмила —
В сього цiп, у того вила,
В баби кочерга в руках,
А Охрiм з тяжким обухом —
Кинулись на вуйка духом!
Лиш луп-цуп! та трах-тарах!

Бiль додав Бурмилi сили:
Як не шарпне – боже милий!
Шкiру всю з чола зiдрав!
Ще раз шарпнув – вирвав лапи,
Але шкiру й кiгтi-дряпи
Дуб, немов свое, забрав.

«Вирвавсь! Вирвавсь!» – закричали
Люди, врозтiч поскакали,
А Бурмило трух-трух-трух!
В лiс, у корчi збiг борзенько,
Лiг та стогне так тяженько,
Мовби з нього перло дух.

Аж тут суне Лис Микита.
«Ну, вуйцуню, – м

Страница 4

вить, – сита
Вже душа? А добрий мiд?
Та й гаразд ви попоiли!
Хочете, я щонедiлi
Справлю вам такий обiд!

Ой, а я трохи не плакав,
Як там з вами хлоп балакав:
Я гадав, що буде бить.
Ну, та бачиться, ви чемно
З ним розстались, – дещо, певно,
Вам за мiд прийшлось платить.

Е, що бачу! Ви з гризоти
Вбрались, нiби на зальоти,
У червонi сап’янцi!
А сю шапочку червону
Де купили? Чи додому
Несете ii доньцi?..»

Так Микита насмiхався,
А Бурмило лиш метався
Та бурчав собi пiд нiс.
Аж на третiй день ходою
Вiн з тяженькою бiдою
Ледве в царський двiр прилiз.

Як побачив цар ясенний,
Що Медвiдь такий нужденний,
То аж руки заламав.
«Гей, Бурмило, любий друже,
Хто се збив тебе так дуже
Та зо шкiри обiдрав?»

«Царю, пане! – рiк Бурмило, —
Горенько мене постигло!
Се Микита все зробив.
Через нього муки много
Я приняв, – ох, мало свого
Я життя не загубив!»

Ух! Затупав цар ногою!
«Я короною ось тою
Заклинаюсь: не уйде
Сей злочинець злоi муки!
Дай менi його у руки,
То до завтра не дожде!»

Потiм трохи мислi ладив
І з сенатом раду радив:
Щоб Микиту взять на гак,
Постанову мав велику.
Приклика Кота Мурлику
І до нього мовить так:

«Ти, мiй вiрний Кiт Мурлика,
Хоч постава не велика,
Та розумний ти за трьох.
Ось тебе я шлю: пiди ти
Сам до Лиса до Микити,
У його злодiйський льох.

І кажи, щоби як стiй
Вiн у двiр явився мiй!
Загрози йому, що гака
Не мине й тяженьких пут,
Як на суд не стане тут
Лис Микита, гайдамака!»

Кiт Мурлика поклонився
І в дорогу спорядився,
Хоч по шкiрi дер мороз;
Страх не рад вiн був тiй чести,
Та що цар дав, iж до решти!
Сперечатися не мож.




Пiсня третя


Кiт Мурлика до дороги
Добре взяв за пояс ноги,
В торбу впхав печену миш
І лiсочком, холодками,
Так на пiдвечерок самий
Вiн прибув до Лисович.

Стукнув в браму, дожидае…
Лис в кватирку виглядае.
Кiт Мурлика шапку зняв,
Поклонивсь йому низенько,
Привiтав його борзенько
Та й такi слова сказав:

«Не прогнiвайся, нанашку!
Не принiс я жадну фрашку,
Але царський вам наказ:
Другий раз се цар, наш владця,
Через свойого пiсланця
На свiй суд ось кличе вас.

Що тут довго говорити!
Дуже цар на вас сердитий,
Тож я раджу вам: ходiть!
Цар поклявся на корону:
Як не ставитесь до трону,
То пропащий весь ваш рiд».

«Мурцю! – скрикнув Лис Микита.
От не ждали! От вiзита!
Боже милий, як я рад!
Ну, ходи в моi обiйми!
А про те казать не смiй ми,
Щоб як стiй iти назад!

Таж Лисиця, твоя тiтка,
Так тебе видае зрiдка,
Що не пустить нас пiд нiч.
А маленькi Лисенята,
Чи ж вони пустили б брата?
Нi, то неможлива рiч!

Повечеряем гарненько,
Проспимося, а раненько
Холодком – та й в божу путь!
Я про царський суд не стою.
А що рад пiду з тобою,
Ти про сее певний будь!

Он з Медведем iнше дiло!
Ти розваж: прийшов Бурмило,
Мов розбiйник, у мiй двiр.
Та й до мене з криком, фуком,
З величезним в лапах буком —
Я ж малий, слабенький звiр!»

«Ой, нанашку, – рiк Мурлика, —
Ласка ваша завелика…
Але лiпше ми не ждiм!
Нiч чудова, мiсяць свiтить…
Попрощайте жiнку й дiти,
Та й у путь як стiй ходiм!»

«Мурцю, – каже Лис, – май розум!
Нiч не тiтка, ми не возом
Будем iхать, нi лiтать.
Всяка погань лiсом лазить,
Ну ж но хто на нас наважить!
Нi боротись, нi втiкать!»

Тi слова Кота Мурлику
Кинули у дрож велику.
«Ваша правда, – вiн сказав, —
Мушу на нiч вже лишиться…
Та скажiть, щоб поживиться,
Де б я тутка що дiстав?»

«Що ж, не гнiвайсь, Мурцю дiльний!
Чоловiк я богомiльний,
Пiст твердий держу день в день.
Та тобi вже я придбаю
Найсмачнiше, що лиш маю:
Крижку меду з’iж лишень!»

«Меду? Тьфу! – вiдрiк Мурлика.–
Най Бурмило мiд той лика!
Ним мене ти не вкормиш!
Та у вашому фiльварку
Чей же е де в закамарку
Хоч одна порядна миш?»

Лис Микита рiк до Мурка:
«Ти жартуеш! Навiть турка
Я б мишми не трактував!
Що ти видумав, небоже!
Мишi iсти!.. Милий боже!
Про таке я й не чував!

Та як мишей ти бажаеш,
Мурку любий, – тут iх маеш,
Що хоть ними гать гати!
Тут у вiйтовiм будинку
Мишей тьменна тьма, мiй синку,
І близенько нам iти!»

«Ах, нанашку мiй наймильший,
Поведiть мене на мишi!
Я на мишi дуже звик!» —
«Добре! Так ходи ж за нами!»
І полiзли бур’янами,
Аж де вiйтiв був курник.

Там в стiнi дiра пробита,
Нею часто Лис Микита
Нiччю в курятник гостив;
Вчора ще пустив вiн кровi
Вiйтовому Когутовi,
Аж Когут i дух спустив.

Вiйт, зо злостi зчервонiвши,
З Когута лиш пiр’я вздрiвши,
Крикнув: «Нi, вже не стерплю!
Мушу злодiя зловити!»
Край вiкна дав присилити
Мотузяную петлю.

Лис Микита се пронюхав
Та й говорить: «Мурку, слухай,
Як там мишки цвiркотять,
Мов горобчики неви

Страница 5

нi!
А ось тут i дiрка в глинi —
Тiльки влiзти та й хапать!»

«А безпечно ж тут, нанашко?
Нинi за бiду не тяжко,
А вiйти – то хитрий люд!» —
«Га, – говорить Лис зрадливий, —
Хто занадто боязливий,
Най такий покине труд!

Всерединi там не був я
І про хитрощi не чув я,
Та коли боiшся ти,
То ходiм ранiш додому,
Повечеряем по-свому:
Редьку й медовi соти».

Кiт Мурлика застидався.
«Що, гадаеш, я злякався? —
До Микити вiн озвавсь. —
Страх не е котяче дiло!»
І у дiрку скочив смiло,
І шасть-прасть! в сильце спiймавсь.

Ой, повис вiн у воздухах,
Затрiпавсь, та по тих рухах
Шнур ще дужче горло стис.
Кинувсь – вдаривсь до одвiрка!
А згори, де клята дiрка,
Заглядае зрадник Лис.

«Ну, що, Мурцю мiй наймильший, —
Каже вiн, – смакують мишi?
Правда, що за пишний смак!
Хочеш солi? Я покличу,
Або в вiйта сам позичу, —
Чи волиш все iсти й так?..

Ого-го, вже й ти спiваеш!
Але славний голос маеш!
Тенор! Ах, люблю на смерть!
Жалiбно, аж ллеться в душу!..
Ох, бiгме, я плакать мушу…
Ну, спасибiг за концерт!»

Раптом дверi заскрипiли,
Вiйт роздягнений, спотiлий
З палицею сам впада;
А за ним сини i слуги,
Сей з ременем, з буком другий —
Ось де Мурковi бiда!

«Бийте злодiя! – вiйт крикнув. —
Вчора Когута нам смикнув!
Бийте, поки спустить дух!»
І луп-цуп! летять удари…
Мiй Мурлика з уст нi пари,
Мов ослiп уже й оглух.

«Бийте!» – вiйт кричить i кропить.
Втiм Мурлика скiк! Як вхопить
Пана вiйта за сам нiс!
Хруп та й хруп, мов миш велику,
Кiгтями роздер всю пику,
Мовби гречку грабав бiс.

«Гвалт! Рятуйте!» – крикнув з болю
Вiйт i впав, як снiп, додолу.
Всi до нього. – «Гей, свiтiть!
Гей, води? Гей, губки, вати!»
Кинулися кров спиняти, —
Вже й не в головi iм Кiт.

А в Кота тверда натура:
Лиш вiдсапав та й до шнура,
Взявся гризти i кусать.
Далi шарпнувся щосили,
Шнур урвався, i в тiй хвили
Кiт свобiдно мiг гасать.

Ну, вiн мишей вiдцурався,
В курнику й не обзирався,
А, задравши хвiст, як мiг
Драпнув в дiрку та до лiса,
А лiсами, мов вiд бiса,
Просто в царський двiр прибiг.

Як уздрiв його Лев-батько,
Збитого, мов кисле ябко,
З злостi аж позеленiв.
«Що? – кричав звiрiв правитель. —
Чи знов смiе той урвитель
Насмiхатись з моiх слiв?

Нi, вже того забагато!
Будь я пес i пес мiй тато,
Коли се йому прощу!
Вiйсько шлю на гайдамаку!
Скоро зловлю, – на гiлляку
І гнiздо все розтрощу!»

Грiзно цар ревiв i тупав,
Був би Лиса з кiстьми схрупав,
Якби мав його в руках.
Аж як гнiв пройшов безмiрний,
Виступив Бабай покiрний
І сказав при двораках:

«Царю, явна рiч, не скрита:
Вольний е козак Микита,
Право ж каже тричi звать
Винного на суд твiй, пане.
Аж як третiй раз не стане,
Суд заочний видавать.

Що в тiм правди чи неправди,
Що про нього клеплють завжди,
В те не входжу, – та для всiх
Рiвне право! Тож пошли ти
І мене ще до Микити,
Чей, прийде до твоiх нiг».

Цар махнув лиш головою,
Дав знак згоди булавою,
Та нi слова не сказав;
А Бабай як стiй зiбрався,
У дорозi поспiшався,
В Лисовичах на нiч став.




Пiсня четверта


Лис собi в вечiрню пору
З дiточками коло двору
Розмовляючи гуляв,
Аж тут голос у дiбровi
Обiзвався: «А, здоровi!
Ось до вас я причвалав!»

«Ах, Бабай! Чи ти се, стрику?
Ну, мабуть, якусь велику
Новину несеш до нас!
Ти втомився? Ти сумуеш,
Ну, до хати! Заночуеш,
То й балакать буде час».

Всi гарненько привiтались,
Про здоров’я розпитались,
Випив вишнячку Бабай.
Сiв на приспi, вiддихае, —
Лис про царський двiр питае:
«Ну, балакай, не зiтхай!»

«Гей, синашу, схаменися, —
Так сказав Бабай до Лиса, —
Що за збитки робиш ти?
За що ти з пiсланцiв кпишся?
Чи направду ти боiшся
На той царський суд iти?

Я ж гадаю, синку милий,
Що ти зможеш в однiй хвили
Ворогам заткати рот.
Адже всi iх глупi мiзки
Проти твого стоють трiски!
Отакий то весь народ!»

«Правду кажеш, любий стрику, —
Рiк Микита, – i велику
Ти охоту в мнi пiдвiв.
Що ж, пiду! Най всi побачуть!
Хто смiеться, тi заплачуть.
Цар на ласку змiнить гнiв!

Хоч там цар на мене лютий,
Та вiн знае, що в мiнути
Небезпечнi, в чорний день
Всi торочать не до ладу,
Але дати мудру раду
Вмiе тiльки Лис оден».

І ввiйшли оба в свiтлицю,
Привiтав Бабай Лисицю,
Всi засiли край стола.
Лисенята Мiцько й Мiна
Повлазили на колiна —
Живо гутiрка пiшла.

«Дуже лютий цар, Бабаю? —
Рiк Микита. – Знаю, знаю,
Жаль йому медвежих мук!
Та в нас був старий рахунок, —
Довго ждав я на трафунок,
Щоб дiстать його до рук.

Тому лiт ще небагато,
Як Бурмила Лев, наш тато,
Губернатором зробив
На пiдгiрськi нашi бори,
Щоб звiрячi справи й спори
Всi по правдi вiн судив.

Оттодi-то Вовк Неситий

Страница 6

Напосiвсь мене здушити,
А з Бурмилом змову мав;
І на суд губернiальний
За мiй помисл генiальний
Перший раз мене позвав.

Що за помисл? Слухай, друже!
З Вовком раз, голоднi дуже,
На поживу вийшли ми.
День. У церквi дзвiн десь дзвонить, —
Та нас голод з лiсу гонить
Серед лютоi зими.

До села йдем осторожно,
Нюхаемо, де би можно
Чим масненьким поснiдать, —
Аж тут сала, м’яса запах
Не лиш в носi, а аж в лапах
Закрутив нам – хоч тут сядь!

Тii пахощi нас гарнi
До попiвськоi спiжарнi,
Мов по нитцi, довели.
Стали ми довкола нюхать,
Чи безпечно всюди – слухать,
Аж вiконце ми знайшли.

Страх тiсне було вiконце.
«Лiзем, Вовче?» – «Лiзем конче! —
Каже Вовк, – Ти перший лiзь!
Глянь, чи де нема залiза!
За тобою й я полiзу —
(Так Вовк каже) – лiзь, не бiйсь!»

Я пролiз досить вигiдно,
Роздивився. «Лiзь свобiдно!» —
Так до Вовка я сказав.
Вiн голодний був, тоненький,
Ну, та в отвiр той вузенький
Ледве тулуб свiй пропхав.

А в спiжарнi – боже крiпкий!
Свiт затьмився нам до дрiбки,
Стiльки там добра для нас:
М’яса, сала, вуженини,
Штири пiлтi солонини
І довжезний ряд ковбас.

Став я думать, мiркувати,
Як тут господарювати, —
Та мiй Вовк мов оцапiв:
Перший полоть хап зубами!
Рве, куса, гризе без тями —
Став, i iв, i, знай, сопiв.

«Ну, – гадаю, – iж, небоже!
Та для мене се негоже».
Я беруся до ковбас.
З жердки легко iх здiймаю,
Крiзь вiконце викидаю,
Поки всiх отак не стряс.

А за ними й сам в вiконце
Вискочив та й ну чимскорше
Всi на шию надiвать.
Навантажив, як коралi,
Та й до лiсу далi, далi,
Скарб у яму щоб сховать.

Скарб у яму заховавши,
Спокiйненько поснiдавши,
До спiжарнi знов бiжу.
Прибiгаю: Вовк ще голить!
Не доiвши, кинув полоть,
З смальцем розпочав дiжу.

«Вовче, – шепчу, – час до гаю!
З церкви люди вже вертають, —
Щоб нас тут хто не застав!»
Вовк, почувши се, зжахнувся,
В дiрку прожогом метнувся,
Та вже ледве шию впхав!

Бачиш – повний був, мов бочка!
Став у дiрцi, тiлько очка
Витрiщив, немов баньки.
Страх вiдняв у нього мову…
Я ж кричу: «Чого став знову?
Ну, якоi бiдоньки?»

Вовк не тямить вже, що дiе!
Пхаесь в дiрку, аж потiе,
Та дармий його весь труд.
Далi з лютоi розпуки
Заламав переднi руки:
«Лисе, – каже, – згину тут!»

«Вовче, – кажу, – чи здурiв ти,
Чи вiд смальцю оп’янiв ти?
Вилiзай, пора нам в гай!» —
«Ой, не можу, мiй Лисуню!
Бачиш, пуза не просуну!
Ой Микито, помагай!»

Ну, скажи ти сам, Бабаю:
Що я тут чинити маю,
Як драбузi помогти?
Лишу Вовка – може згинуть.
Лiпше, думаю, не кинуть,
Але до попа пiти.

Попросить по добрiй воли,
Щоб дав пилки i позволив




Конец ознакомительного фрагмента.