Читать онлайн “Мойсей” «Іван Франко»

  • 02.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

Мойсей
Іван Якович Франко




Іван Франко

МОЙСЕЙ





Пролог


Народе мiй, замучений, розбитий,
Мов паралiтик той на роздорожжу,
Людським презирством, нiби струпом, вкритий!

Твоiм будущим душу я тривожу,
Вiд сорому, який нащадкiв пiзних
Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобi на таблицях залiзних
Записано в сусiдiв бути гноем,
Тяглом у поiздах iх бистроiзних?

Невже повiк удiлом буде твоiм
Укрита злiсть, облудлива покiрнiсть
Усякому, хто зрадою й розбоем

Тебе скував i заприсяг на вiрнiсть?
Невже тобi лиш не судилось дiло,
Що б виявило твоiх сил безмiрнiсть?

Невже задарма стiльки серць горiло
До тебе найсвятiшою любов’ю,
Тобi офiруючи душу й тiло?

Задарма край твiй весь политий кров’ю
Твоiх борцiв? Йому вже не пишаться
У красотi, свободi i здоров’ю?

Задарма в словi твойому iскряться
І сила, й м’якiсть, дотеп, i потуга,
І все, чим може вгору дух пiдняться?

Задарма в пiснi твоiй ллеться туга,
І смiх дзвiнкий, i жалощi кохання,
Надiй i втiхи свiтляная смуга?

О нi! Не самi сльози i зiтхання
Тобi судились! Вiрю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання.

О, якби хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлюе й огнем живущим буха!

О, якби пiсню вдать палку, вiтхненну,
Що мiлiони порива з собою,
Окрилюе, веде на путь спасенну!

Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнiвами, битим стидом,—
Не нам тебе провадити до бою!

Та прийде час, i ти огнистим видом
Засяеш у народiв вольних колi,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомiн волi
І глянеш, як хазяiн домовитий,
По своiй хатi i по своiм полi.

Прийми ж сей спiв, хоч тугою повитий,
Та повний вiри; хоч гiркий, та вiльний,
Твоiй будущинi задаток, слiзьми злитий,

Твойому генiю мiй скромний дар весiльний.

Д[ня] 20 липня 1905




І


Сорок лiт проблукавши, Мойсей
По арабськiй пустинi
Наблизився з народом своiм
О межу к Палестинi.

Тут ще пiски й червонi, як ржа,
Голi скелi Моава,
Та за ними синiе Йордан,
І дiброви, й мурава.

По моавських долинах марних
Ось Ізраiль кочуе:
За тi голi верхи перейти
Вiн охоти не чуе.

Пiд подертими шатрами спить
Кочовисько ледаче,
А воли та осли iх гризуть
Осети та будячче.

Що чудовий обiцяний край,
Що смарагди й сапфiри
Вже ось-ось за горою блистять, —
З них нiхто не йме вiри.

Сорок лiт говорив iм пророк
Так велично та гарно
Про обiцяну ту вiтчину,
І все пусто та марно.

Сорок лiт сапфiровий Йордан
І долина пречудна
Їх манили й гонили, немов
Фата-моргана злудна.

І зневiрився люд, i сказав:
«Набрехали пророки!
У пустинi нам жить i вмирать!
Чого ще ждать? І доки?»

І покинули ждать, i бажать,
І десь рваться в простори,
Слать гiнцiв i самим визирать
Поза ржавii гори.

День за днем по моавських ярах,
Поки спека дiймае,
У дрантивих наметах своiх
Весь Ізраiль дрiмае.

Лиш жiнки iх прядуть та печуть
В гранi м’ясо козяче,
А воли та осли iх гризуть
Осети та будячче.

Та дрiбна дiтвора по степу
Дивнi iграшки зводить:
То воюе, муруе мiста,
То городи городить.

І не раз напiвсоннi батьки
Головами хитають.
«Де набрались вони тих забав? —
Самi в себе питають. —

Адже в нас не видали того,
Не чували в пустинi!
Чи пророцькi слова перейшли
В кров i душу дитинi?»




II


Лиш один з-помiж сеi юрби
У шатрi не дрiмае
І на крилах думок i журби
Поза гори лiтае.

Се Мойсей, позабутий пророк,
Се дiдусь слабосилий,
Що без роду, без стад i жiнок
Сам стоiть край могили.

Все, що мав у життi, вiн вiддав
Для одноi iдеi,
І горiв, i яснiв, i страждав,
І трудився для неi.

Із неволi в Мiцраiм свiй люд
Вирвав вiн, наче буря,
І на волю спровадив рабiв
Із тiснин передмур’я.

Як душа iх душi, пiдiймавсь
Вiн тодi многi рази
До найвищих пiднебних висот
І вiтхнення, й екстази.

І на хвилях бурхливих iх душ
У днi проби i мiри
Попадав вiн iз ними не раз
У безодню зневiри.

Та тепер його голос зомлiв
І погасло вiтхнiння,
І не слухае вже його слiв
Молоде поколiння.

Тi слова про обiцяний край
Для iх слуху — се казка;
М’ясо стад iх, i масло, i сир —
Се найвищая ласка.

Що з Мiцраiм батьки i дiди
Пiднялись до походу,
На iх погляд, се дурiсть, i грiх,
І руiна народу.

Серед них Авiрон i Датан
Верховодять сьогоднi;
На пророцькi слова iх одвiт:
«Нашi кози голоднi!»

І на поклик його у похiд:
«Нашi конi не кутi».
На обiцянки слави й побiд:
«Там войовники лютi».

На принади новоi землi:
«Нам i тут непогано».
А на згадку про божий наказ:
«Замовчи ти, помано!»

Та коли загрозив iм пророк
Новим гнiвом Єгови,
То йому заказав Авiрон
Богохульнi промови.

А на зборi Ізрайля с

Страница 2

нiв,
Честь вiддавши Ваалу,
Голосистий Датан перепер
Ось якую ухвалу:

«Хто пророка iз себе вдае,
І говорить без зв’язку,
І обiцюе темнiй юрбi
Божий гнiв або ласку,—

Хто до бунту посмiе народ
Накликати, до змiни
І манити за гори, настрiть
Кiнцевоi руiни,—

Той на пострах безумцям усiм
Мiж отсим поколiнням
Най опльований буде всiма
І побитий камiнням».




III


Вечорiло. Поменшала вже
Цiлоденная спека,
Над горою край неба палав,
Мов пожежа далека.

Наче дощ золотий iз небес,
Полила прохолода;
Починаеться рух у шатрах
Кочового народа.

Звiльна, плавно ступаючи, йдуть
Кам’яними стежками
Чорноокi гебрейки бичем
З глиняними збанками —

Із збанками на головах, ген
Пiд скалу до криницi,
А в руках iх мiшки шкiрянi,
Щоб доiти ягницi.

Старшi дiти по голiм степу,
Наче зайчики, грають,
В перегони бiжать i кричать
Або з лукiв стрiляють.

Де-де чути квилiння з шатра
Або регiт дiвочий;
Там хтось пiсню заводить сумну,
Наче степ у тьмi ночий.

Та ось старшi, батьки та дiди,
Із наметiв виходять
І по горах, по голiм степу
Скрiзь очима поводять:

Чи не видно ворожих iздцiв
Де за жовтим туманом?
Чи не котить де пiвденний бiс
Пiсковим гураганом?

Нi, спокiй! І розмови пiшли
Тi звичайнi, сусiдськi:
Щораз менше в ягниць молока,
І ягнята ось тiльки.

Навiть що для ослиць не стае
Будяковоi пашi!
Доведеться кудись кочувать
На пасовиська кращi.

Авiрон радить край Мадiам,
А Датан iще далi.
А Мойсей? Той замовкне, мабуть,
По вчорашнiй ухвалi.

А втiм, в таборi гомiн i рух,
Бiганина i крики;
Із шатрiв вибiгае народ
І малий, i великий.

Що таке? Чи де ворог iде?
Чи впав звiр у тенета?
Нi, Мойсей! Глянь, Мойсей виходжа
Із свойого намета.

Хоч лiта його гнуть у каблук
Із турботами в парi,
То в очах його все щось горить,
Мов двi блискавки в хмарi.

Хоч волосся все бiле як снiг,
У старечiй оздобi,
То стоять ще тi гордi жмутки,
Як два роги на лобi.

Вiн iде на широкий майдан,
Де намет заповiту
Простяга своi штири роги
В штири сторони свiту.

В тiм наметi е скриня важка,
Вся укована з мiди,
В нiй Єгови накази лежать,
Знаки волi й побiди.

Та давно вже не входить нiхто
До намету святого,
Його жах стереже день i нiч,
Мов собака порога.

Але камiнь великий лежить
Край намету до сходу:
З того каменя звичай велить
Промовлять до народу.

На той камiнь зiходить Мойсей —
І жахнулися люде.
Та невже ж волi всiх на докiр
Вiн пророчити буде?

І прийдеться розбить, розтоптать,
Як гнилую колоду,
Кого нашi батьки i дiди
Звали батьком народу?

Ось мiж чiльними вже Авiрон
Червонiе з досади,
А середнiм щось шепче Датан,
Лихий демон громади.




IV


«Вчора ви, небожата моi,
Раду радили глупу;
Се хотiв я сказать вам тепер
Замiсть першого вступу.

Ухвалили печать наложить
На язик мiй, на душу, —
Тож тепер вам усiм вперекiр
Говорити я мушу.

Зрозумiйте й затямте собi,
Ви, слiпцiв поколiння,
Що, як зглушите душу живу,
Заговорить камiння.

Вчора ви сприсяглися свiй слух
Затикать на промови,
Не моi, не тих глиняних уст,
А самого Єгови.

Бережiться, а то вiн до вас
Заговорить по-свому,
Заговорить страшнiше сто раз,
Як в пустинi рик грому.

А вiд слiв його гори дрижать
І земля подаеться,
Ваше серце, як листя в огнi,
Зашкрумить i зiв’еться.

Вчора ви прокляли всякий бунт —
І кляли його всуе,
Бо напроти тих глупих проклять
Ваше серце бунтуе.

Бо в те серце Єгова вложив,
Наче квас в прiсне тiсто,
Творчi сили, — тi гнатимуть вас,
У призначене мiсто.

Вчора ви уважали спокiй
Найблаженнiшим станом;
Та чи радився ум ваш при тiм
З вашим богом i паном?

Чи то вiн для спокою призвав
З мiста Ур та з Гаррана
Авраама i плем’я його
На луги Канаана?

Для спокою iх потiм водив
По йорданськiм подiллю?
Семилiтнiм iх голодом гнав
Аж над береги Нiлю?

Якби хтiв вас в спокою держать,
Наче трупа у криптi,
То ви й досi, як сiрi воли,
Гнули б шиi в Єгиптi.

Тим-то буду до вас говорить
Не вiд себе, а владно,
Щоб ви знали, що з богом на прю
Виступать непорадно.

Бо Єгови натягнений лук,
І тятива нап’ята,
І наложена стрiлка на нiй —
І то ви е стрiла та.

Як стрiла вже намiрена в цiль,
Наострена до бою,
Чи подоба стрiлi говорить:
«Я бажаю спокою?»

А що вчора ви тут присягли,




Конец ознакомительного фрагмента.


Поделиться в соц. сетях: