Читать онлайн “Перехресні стежки” «Іван Франко»
- 02.02
- 0
- 0
Страница 1
Перехреснi стежкиІван Якович Франко
Iван Якович Франко
ПЕРЕХРЕСНІ СТЕЖКИ
І
Адвокат доктор Євгенiй Рафалович щойно виграв свою першу справу у карному судi одного з великих провiнцiйних мiст. Завдяки його блискучiй оборонi клiенти Рафаловича — селяни були не тiльки звiльненi трибуналом вiд вiдповiдальностi за участь в аграрному бунтi, але й мали тепер надiю виграти спiрне пасовисько шляхом цивiльного процесу. Ледве вирвавшись вiд вдячних йому людей, вiн вийшов на вулицю, радiючи з того, що перший виступ у цьому мiстi, куди вiн недавно переiхав, удався дуже добре.
Раптом Євгенiя хтось окликнув. До нього наблизився пiдстаркуватий панок з коротким рiденьким волоссям i сивими вусами, одягнений у чорний витертий сюртук. Адвокат не пiзнав цю людину, i тодi панок назвав свое прiзвище. Це був Валерiан Стальський, домашнiй iнструктор Євгенiя в другому класi гiмназii, двадцять п’ять рокiв тому.
Стальський охоче розповiв про свою подальшу кар’еру: пiсля гiмназii його було забрано до вiйська, де прослужив десять рокiв, вийшов у вiдставку i «дiстав мiсце канцеляриста при судi». Через п’ять рокiв вiн — «офiцiал при помiчнiм урядi», «мае пiд собою регiстратуру». Дiзнавшись про те, що Рафалович шукае ресторацiю, Стальський запропонував йому хороше мiсце. Старi знайомi вирiшили пообiдати разом.
II
Поки Стальський бiгав до кельнера, Рафалович намагався вiдновити у пам’ятi майже забутi картини i враження. Вiн згадав, що цей Стальський не стiльки вчив, скiльки бив Євгенiя — слабого хлопчика. Яка ж була радiсть малого Рафаловича, коли вiн дiзнався, що його вчителя забирають до вiйська. Але за споминами тягнулось ще щось огидне, зв’язане зi Стальським. І раптом адвокат пригадав iсторiю з ковбасою.
Якось опiкун привiз ковбаси i йому, i вчителю — Стальському. Коли ковбаси стало менше, Стальський дiзнався, що ii надгриз кiт. Вiн спiймав нещасного кота i по-звiрячому п’ять днiв мучив його, поки той не здох. «Що воно значить, що на вступi в нове життя менi перебiгае дорогу оця скотина в людськiй подобi?..» — думав Рафалович.
ІІІ
У ресторацii за обiдом Стальський згадував, як виховував малого Євгенiя, який вiн був «строгий», але любив хлопця. Стальський так i сипав комплiментами Рафаловичу, i, щоб змiнити тему, той попросив розказати про вiдносини у мiсцевiм судi. Виявилося, що Стальський — страшенний плiткар, бо вилив майже на всiх стiльки бруду, що Рафаловичу стало i неприемно, i тривожно.
IV
Наступного дня до Рафаловича, який ще був у лiжку, вранцi прийшов Стальський i сповiстив, що пiдiбрав необхiдне для адвоката помешкання. Обидва пiшли оглядати будинок. Дорогою Рафаловичу зустрiлась жiнка пiд чорним вельоном, хода i постать якоi здались йому добре знайомими. Раптом вона зникла, змiшавшись з купою мiщан. Рафаловича дуже схвилювала ця зустрiч.
V
Рафалович вiдбув вiзити майже до всiх видатних осiб мiста i був у президента суду, у старости, податкового iнспектора, потiм у руського пароха (священика), учителiв гiмназii, колег-адвокатiв. Вiн переконався, що й справдi мiсто «акустичне», як висловився Стальський, тобто всi знають усе один про одного. У Рафаловича було таке почуття, нiби вiн потрапив у велику клозетну трубу.
«І вони живуть якось у тiй затроенiй атмосферi i не дурiють, не топляться, — думав Рафалович пiсля того, як побачив, що всi обмовляють, обдурюють один одного».
«Що ж буде далi, коли обживемося i десь — колись наступимо один одному на нагнiтки?»
VI
Лише один вiзит вiдрiзнявся вiд iнших — вiзит до бурмiстра. Бурмiстр був лiкарем, евреем, але гарячим польським патрiотом, учасником польського повстання 1863 року. Пан Рессельберг був послом, працював у сеймi, проте повернувся додому, одружився з багатою панною i став бурмiстром. В окрузi його вважали чесним, патрiотом.
До будинку бурмiстра зайшов повiтовий маршалок Брикальський. Виявилось, що Рафалович саме у нього виграв свiй перший процес у цьому мiстi.
VII
Виходячи з суду, Рафалович зустрiв напiвп’яного Стальського. Не бажаючи, щоб iх побачили, Євген запросив Стальського до своеi квартири. Бiля будинку обидва побачили Барана — вiдлюдькуватого сторожа, вiд якого Рафалович не чув нi слова. П’яний Стальський почав кепкувати з Барана, i той, розлючений, кинувся на пана офiцiала i став його душити. Але за хвилю впав на землю у страшних корчах, бо був епiлептиком. Стальський, уже вдома у Рафаловича, розказав, що цей Баран утопив свою невiрну жiнку i був присуджений до смертi через повiшення, але звiльнений через свою хворобу.
VIII
Стальський, проголосивши гнiвну антижiночу тираду, порадив Рафаловичу стерегтися жiнок, особливо блондинок.
Рафалович вислухав iсторiю одруження Стальського. Коли його служба у вiйську скiнчилась, вiн став працювати в судi. Заради подальшоi кар’ери треба було одружитися. Безпосереднiй начальник запропонував Стальському пiти до салону «цьоцi Зюзi», яка займалася сватанням. І дiйсно, скоро Стальський одруж
Страница 2
вся з панночкою, яка здалась йому досить симпатичною.IX
З перших днiв подружнього життя Стальському не сподобалася його жiнка: задумана, понура, «нема темпераменту». Вiн зав’язав iнтимнi стосунки зi своею служницею Орисею. Побачивши це, дружина вигнала Ори-сю з дому, незважаючи на рiзку протидiю чоловiка. Вибухнув великий скандал. На за грозу дружини покинути його Стальський вiдповiв, що ославить ii передусiм свiтом як аморальну жiнку, до того ж вона повнiстю залежить вiд нього, бо ii тiтка вiддала в його руки весь посаг племiнницi. Стальський пообiцяв дружинi помститися за вигнання Орисi. Це була остання iхня розмова.
X
Потiм вони жили так, нiбито один для одного не iснуе, хоч i пiд одним дахом. Стальський розповiв Євгенiю ще про одну свою улюблену розвагу. Коли вiн злий повертаеться вночi додому, то, знявши черевики, тихо входить до ii спальнi, пильно дивиться, чи не ховае там когось дружина, а потiм раптом стягуе з неi ковдру. Вона зриваеться на ноги, не тямлячи, що сталося, бачить бiля лiжка чоловiка зi свiчкою в руках, а вiн, насолодившись ii жахом, мовчки виходить з кiмнати. І таке нелюдське сумiсне життя продовжуеться в них уже десять рокiв.
Був пiзнiй час, i Стальський спитав Рафаловича, чи можна у нього заночувати. Той не мiг йому вiдмовити, але, вийшовши до своеi спальнi, замкнувся у нiй, наче боявся, щоб цей нелюд не з’явився вночi iдо нього.
XI
Канцелярiя Рафаловича стрiмко розвивалась, а вiн здобув славу одного з найкращих адвокатiв. Рафалович поклав правило нiчого марно не обiцяти i не прагнути дешевоi популярностi. Всi документи вiд нього виходили тiльки «руською» мовою, i поступово вiн домiгся того, що всi урядовi почали сприймати таке новаторство як звичайне явище.
Євгенiй взяв собi помiчника та двох писарiв, бо роботи було дуже багато. Його працьовитiсть i знання завоювали йому авторитет у мiстi, повiтi, окрузi вищого суду. Водночас iз веденням професiональних справ вiн знайомився з мiсцевими мешканцями, шукав людей, здатних до справжнього дiла. Дiючи без зайвого шуму i «полiтичноi закраски», адвокат досяг того, що в глухому досi повiтi прокинулось громадське життя.
XII
До Рафаловича прийшов власник будинку, де квартирував адвокат, еврей Ватман, про якого всi казали — «лихвар, п’явка». Здивувавши адвоката незвичною поведiнкою, вiн вiдверто зiзнався в тому, що дiйсно е лихварем.
Вагман виклав Рафаловичу суть справи. Вiн хотiв вигнати всiх панкiв, купити iхнi маетки i землi. Молодий адвокат, сказав вiн, прагне допомогти селянам, вириваючи з рук тих панкiв шматки земель i пасовиська. Чи не скласти iм своi зусилля докупи? Вагман запропонував зробити це на прикладi маетку повiтового маршалка пана Брикальського.
Маеток весь у боргах, i якщо Вагман передасть до рук Рафаловича векселi, що в нього е, той швидко упораеться з Брикальським. Маеток коштуватиме зовсiм дешево, i селяни, яких захищае Євгенiй, зможуть придбати його. У тому випадку, що вони вiдмовляться, вiн радить купити маеток самому адвокатовi. Грошi для цього Рафалович зможе отримати пiсля продажу на будiвництво кораблiв дубового лiсу Брикальського.
Рафалович сказав, що подумае над пропозицiею Вагмана. Оскiльки не все йому було зрозумiло в словах цього незвичайного лихваря, вiн вирiшив при нагодi розпитати про нього в iнших людей.
XIII
Рафалович побачив у вiкно жiнку в чорному, яку мiсяцiв зо два тому вже зустрiчав на вулицi. «Невже се вона?» — майнула в нього думка, i Євгенiй вiдчув, як щось штовхнуло його в груди. Вiн швидко пiшов до мiського парку, де бачив таемничу жiночу постать, але лавочка, на якiй щойно сидiла дама, була порожньою. Повернувшися додому, вiн спробував знову читати книжку, та дарма. Подумки вiн знов повернувся до тiеi драми, що пережив десятьма роками ранiше.
Конец ознакомительного фрагмента.