Страница 1

Рябина
Іван Франко


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Рябина» Івана Франка – п’еса, присвячена традицiйнiй для автора темi соцiальноi несправедливостi, чесний i смiливий Олекса Коваль протиставляеться пiдломi представниковi сiльськоi влади***. Найвiдомiшими творами Івана Франка е «Перехреснi стежки», «Лель i Полель», «Грицева шкiльна наука», «Малий Мирон», «Boa constrictor», «Украдене щастя», «Будка Ч. 27», збiрки поезiй «Зiв’яле листя», «З вершин i низин», «Мiй Ізмарагд» тощо. Іван Франко – видатний украiнський письменник, який працював у жанрах поезii, прози та драматургii, талановитий лiтературознавець i публiцист.





Іван Франко

РЯБИНА




(ред. 1893 р.)


Комедiя з народного життя в 4 дiях

ДІЙОВІ ОСОБИ

Прокiп Рябина – вiйт в Нестаничах, лiт около 50.

Орися – його дочка, дiвчина, лiт 18.

Панталимон Качуркевич – писар, по-мiськи вбраний, лiт около 30, похожий на економа, вусатий, з легкими ознаками алкоголiзму.

Панас Казибрiд – старий мужик, з довгою сивою бородою.

Феся – його дочка, дiвчина, лiт 18.

Олекса Коваль – парубок, лiт 28, високий, статний, був у вiйську.

Роман Пiвторак – лiт около 35.

Семен Гриб – лiт около 45.

Гнат Грiнчук – лiт около 60 – господарi.

Рахмiль Цинобер – жид-орендар, лiт около 50, довга руда борода, високий, худий i рухливий.

Присяжний, жандарм, мужики, парубки, дiвчата, жiнки i дiти.

Дiеться в пiдгiрськiм селi Нестаничах в наших часах.




ДІЯ ПЕРША



Обширний майдан серед села. Декорацiя вглиб сцени показуе вид села з церквою, по обох боках сади, обгородженi плотами. Насеред сцени к переду криниця з журавлем, обложена цямриною, край неi корито, оддалiк дернова лавка i кiлька грубих колод. В глибинi сцени дорога, обсаджена деревами, мiж котрими близько правоi кулiси видно кам’яну фiгуру з виразним позолоченим написом: «Пам’ятка знесеноi панщини». Трохи ближче, в центрi сцени, стоiть грубе рябинове дерево з червоними ягодами; на сценi видно пень, а горiшня декорацiя вказуе звисаюче галуззя з ягодами. Через увесь час першоi дii святочно прибранi люди проходять в глибинi пiвперек сцени, чоловiки знiмають капелюхи i хрестяться перед фiгурою, а також кланяються тим, що на сценi.




Ява перша


Орися, потiм писар.

Орися(набирае води з криницi i спiвае).

Гадала-м ся вiддавати, гадала-м, гадала,
Та й так ем си розгадала, що бiда нездала.

Писар(наблизився стиха за ii плечi). Он як!

Орися(схапуеться). Агiй! (Обертаеться.) Пек, осина! А, се ви, пане писарю? І не грiх вам? Так мене перепудили!

Писар. О, не бiйтеся! Я можу вам зараз перестрах злизати.

Орися. Дякую за ласку! Злизуйте свому товаришевi Рахмiлевi, а не менi!

Писар. Якi ж бо ви, Орисю, недобрi! Я, власне, хотiв до вас зайти…

Орися. Певно, до тата.

Писар. Ну, звiсно, до тата також. Але я знаю, що вашi тато нинi, при святiй недiлi, в ту пору трошка спочивають. А я поспiшав, щоб власне з вами троха побалакати.

Орися. Зо мною! А пек на поганi очi! Що ж ви зо мною за дiло можете мати?

Писар. Хто знае, Орисю, може, важнiше, нiж з вашим татом.

Орися. Жартуйте здоровi! І я з вами буду.

Писар. Нi, Орисю! Я не жартую. Хiба ж ви не видите, як я вас люблю?

Орися. Ви мене? Перший раз чую! Я гадала, що ви тiлько одну горiвку, а другого Рахмiля найбiльше любите.

Писар. Бачите, Орисю, якi ви недобрi! Така молода дiвчина, а така зла.

Орися. Може, для кого й добра.

Писар. А що жя вам такого зробив, що ви на мене злi?

Орися. Якби-сте добрi були, то би-сте менi то хоч помогли вiдро з кирницi витягнути.

Писар(кидаеться до журавля). Господи! Та я зараз!

(Тягне.)




Ява друга


Тi самi i Олекса.

Олекса. Ха-ха-ха! А се що такого? Наш пан писар воду з криницi тягае?

Писар(покидае жердку i обертаеться). Хто се? Що, що такого? Я нiби? Та я не тее…

Олекса. Фе, пане писарю! Чи то подоба, щоби такий письменний чоловiк, в такiм панськiм убраннi, та коло такого хлопського дiла заходився? Ось менi, то що iншого. (Витягае воду i наливае Орисинi коновки.)

Писар. А властиво ти, паничу, чого ти сюди прийшов?

Олекса. Хiба менi не вiльно? Громадський майдан кождому вiльний.

Писар. Громадський майдан!.. Але коли бачиш, що пан писар з пана начальника дочкою розмову мае…

Олекса(смiеться). Ха-ха-ха! Якi страшнi двi властi зiйшлися!

Писар. А ти, небоже, з властi не глузуй! І не думай собi, що я тобi рiвня!

Олекса. Я з вами й не рiвняюся. А начальникову дочку ви не заарендували. Таке ви маете право з нею розмовляти, як i кождий другий.

Писар. Се ще хто знае. Орисю, ходiмо геть вiд нього! Се бунтiвник, читальник! Якби таточко побачив тебе разом з ним, то була би бiда.

Орися. І я так думаю, пане писарю! Так знаете що? Пiдiть ви до нашоi хати i подивiться, чи таточко ще спить. А я тим часом тут побуду.

Писар. Що? Тут побудеш? Із отсим читальником?

Орися. Ну, так. Надiюсь, що ви мене перед татком за се не прискаржите. (Смiеться.)

Писар(лютий). Чи так! А, то гарно! Добре-добре! Теп

Страница 2

р розумiю, куди стежка в горох! Гарно! Гарно! Буду знав, що татковi сказати!

(Спiшно вiдходить.)




Ява третя


Орися, Олекса.

Олекса. Чого се вiн так розкукурiчився?

Орися. Ха-ха-ха! Ти б нiколи й не вгадав! Знаеш, почав менi зi своеi любовi сповiдатися, та ти перебив.

Олекса. Що, вiн? Орисю, i ти так се говориш? А ти йому що на те?

Орися. Ну, що ж я мала робити? Розсмiялася йому в очi i вкiнцi заставила його воду з кирницi тягти.

Олекса. Ха-ха-ха! (Обнiмае ii.) Славна ти моя дiвчина!

Орися(вiдсторонюе його). Ну-ну, Олексо! А ти що? Адже се майдан! Люди можуть побачити!

Олекса. Та що менi люди! Ей, Орисю! Люблю я тебе, як свою душу! Досить не раз на мене всiлякоi гризоти та турботи паде, а як подумаю, що й ти мене любиш, що швидко моею будеш, то аж сили менi прибувае.

Орися(плаче). Ти так думаеш? А менi страшно та тужно. Ой господи, як тужно! Не раз i не два думка мене зносить, що марна наша любов, не бути нам у парi.

Олекса. А то чому?

Орися. Олексо! Хiба ж ти не знаеш мого тата?

Олекса. Та що, що вiн начальник? Овва, не така ще страшна персона.

Орися. Не те, що начальник. А ось те, що лютий вiн на тебе за отсю читальню. Господи, який лютий!

Олекса. То я мав би право на нього бути лютий за те, що нам без дання рацii шандарiв на читальню наслав, а потiм постарався о то, щоби староство ii розв’язало.

Орися. А ти тепер татовi на злiсть ось тут на майданi щонедiлi читальню робиш!

Олекса. Ну, а що ж маемо робити? Хлопцi i дiвчата, ба й старшi люди засмакували в книжках i газетах, привикли до них. От ми собi i без читальнi щонедiлi сходимося i читаемо, балакаемо. І нинi зараз посходяться. І що нам твiй тато зробить?

Орися. Ей, Олексо! А ти б зважав троха на мене! Адже ж як ти будеш з моiм татом отак воювати, то тато (плаче) нi… нi… нiколи не вiддасть ме… ме… мене за тебе!

Олекса (обнiмае ii). Не бiйся, моя ясочко! Якось-то буде. А вiд читальнi менi вiдступитися годi. Був чоловiк троха в школах, хоч i не в високих, був у вiйську, бачив дещо свiту, похопив дещо, як розумнiшi люди жиють i в бiдi рятуються, то грiх би був, якби я не старався i своiм сусiдам та товаришам тоту ж дорогу показати. А ти не бiйся. Твiй тато, чень, також чоловiк. Я його знав як доброго i чесного чоловiка, аж отсе нещасне вiйтiвство йому голову закрутило.

Орися. Ой, Олексочко! Якби ти знав, як я за них боюся! А кiлько разiв побачу тата в кумпанii з отсим писарем та з жидом, то аж серце в мене холоне.

Олекса. Ну, тi, певно, не на добро його наведуть. Чи ти знаеш? Я оногди в мiстi вiд одного возного довiдався, що наш писар i отсей жид Рахмiль у кримiналi пiзналися.

Орися. Ой господи!

Олекса. Писар служив у якогось пана також за писаря i щось там прошкрябав, так той його до кримiналу впакував.

Орися. Господи! І мiй татко такому чоловiковi вiрить! Недарма-то мене завсiгди такий страх здiймае, коли писар до нашоi хати прийде. І ще й на мене глядить так якось, немов сверлуе мене тими очима.

Олекса. Кажи йому вiд мене, нехай дасть тобi чистий спокiй, а то я не буду вважати, що вiн пан писар, а через таку його гречку перегоню, що своiх двох нiг не дорахуеться.

Орися. Олексо! Що ти? Прошу тебе, не задирайся з ним! Ти ж знаеш, вiн багато може нам пошкодити! Я так боюся i за татка, i за тебе.

Олекса (бере ii за руку). Серденько мое! Не бiйся нiчого! Ади, ось уже моi читальники йдуть.

Орися. Ой, пусти мене! (Хапае коновки.) Бувай здоров, Олексо!

Олекса. А вечером вийдеш на зарiнок? Вийди, Орисю, ждатиму.

Орися(вiдходячи). Добре-добре! (Вiдходить.)




Ява четверта


Олекса, Митро, iншi парубки, Феся i iншi дiвчата.

Митро. Го-го-го! Наш голова, видно, щось за дiвчатами очима кидае!

Василь. А ти гадав, що вже як голова, то мае бути як пень?

Микита. А може, як вiдземок.

Олекса. Спокiй, хлопцi! Що се за жарти беруться? Зачинаймо читальню!

Митро. Нi, ти нам насамперед скажи, що то за дiвчина була, до котроi ти тут залицявся?

Василь. Та тю на тебе, навiжений Товкачу! Хiба не бачив, що се вiйтова Оришка? Адже Олекса до неi давно… тее…

Митро. Он як! А я й не знав! Ха-ха-ха! То було би добре! Адже ж я думав до неi сватiв слати сеi осенi.

Олекса (холодно). Я тобi не бороню, шли!

Митро. Не борониш? (Кланяеться.) Клiнно вашецi дзенькую, але я не хочу. Чув я, що у вiйта дуже високi пороги, то якби-смо оба один почерез другого летiли, то, знаеш, могло би до калiцтва прийти. А так знаеш, братчику, що? Стрiбуй насамперед ти, почому там локоть борщу. А я тим часом постою на дорозi та й на готове подивлюся.

Смiх.

Олекса. Ну, нехай i так буде. Е, та не про те говоримо. Сiдаймо лiпше та прочитаемо що нового.

Всi сiдають, хто на лавках, хто на колодах, а хто просто на муравi.

Митро. Тут у мене е нова «Батькiвщина».

Олекса. На тебе нинi черга читати. От се й добре. А я потому прочитаю дещо з «Дiла». Тут у мене е кiлька нових нумерiв.

Митро (читае). «Вiче народне у Львовi».

Феся. Ов, та ще о тiм вiчу? Адже вже тамтого разу щ

Страница 3

сь писали.

Олекса. Тамтого разу тiлько заповiджено було, що вiче мае вiдбутися.

Феся. То щось таке як весiлля, що й заповiдi виходять.

Василь. О, зараз видно, що кому на думцi, а дiвчатам весiлля.

Митро (читае). «Велика радiсть пiдносить нашi груди, коли пишемо. Заповiджене вiче у Львовi вiдбулося вповнi велично i славно. Здвиг народу був такий великий, якого анi нашi вороги, анi ми самi не надiялися. Скромно числячи, зiбралося щонайменше 5000 людей зо всiх сторiн нашого краю».

Феся. Агiй, то десь ярмарок був!

Василь. Е, не дуже великий, коли тебе там не було.

Митро (читае). «І, що найважнiше, видно було, що се саме чоло, сам вибiр нашого селянства, самi люди свiдомi i готовi на всяку жертву за народне дiло. Видно було, i кождий те чув, що нарiд, котрий мае таке селянство, не загиб i не може загинути».

Олекса. Видите, а вiд нас нiкого там не було.

Василь. Господи, якби-то чоловiк хоч раз перед смертю був на такiм вiчi! Та то певно, що мусить душа радуватися.

Митро (читае). «А що особливо радувало i пiдносило кождого, так се те, що були тут i як браття вiталися нашi люди з рiзних, хоч i найдальших, закуткiв нашого краю. Гуцули вiд Жаб його i подоляки вiд Гусятина. Лемки в сiрих гунях по-сусiдськи розмовляли з покутянами з-над Пруту, що красувалися в своiх мальовничих строях».

Феся. А що то таке «мальовничих»? То нiби в мальованках, чи що?

Смiх.

Митро. Ото вигадала! Таже там бабiв не було, а самi хлопи.

Олекса. То значить, Фесуню, що на тих покутянах убрання такi гарнi, що хоч iх зараз малюй!

Феся. Який жаль, що жiнок i дiвчат на такi паради не пускають.

Інша дiвчина. Та може би, вони нiчого й не розумiли?

Феся. Агiй! Не розумiли! Та чень же, там по-турецьки не говорять. Можуть хлопи розумiти, то чому ж би й жiнки не могли?

Митро (читае). «Особливо цiкаво нам було побачити кiлька пань i кiлька сiльських жiнок, що, приiхавши зi своiми чоловiками, з великою цiкавiстю прислухувалися нарадам вiча».

Феся. От тобi й на! За вовка помовка, а вовк тут. Значить, i жiнки там були? А я гадала, що iх би там не пустили.

Олекса. Вiче на те й називаеться всенародним, що всякий нарiд, чоловiчий i жiночий, може там прийти, i слухати, i говорити.

Феся. І говорити? Господи! Та се вже справдi якийсь новий свiт настае, коли й жiнок до чоловiчоi ради допускають!

Василь. Го-го, Фесуню! Ще колись до того дiйде, що й жiнки i дiвчата самi свое вiче скличуть.

Феся. А тодi, будь певний, що таких, як ти, на свое вiче не допустимо.

Василь. То зле, Фесуню! Таким, як я, ви повиннi би ще заплатити, щоби прийшли на ваше вiче, розрушали вас, щоб ви мали на кiм своi язички острити.

Парубки. Ха-ха-ха! Правда, правда!

Митрою (читае). «Треба було бачити i чути, з якою увагою прислухувалися всi виводам бесiдникiв, з яким одушевленням пiдхапували кожде мiтке i правдиве слово, як совiсно шанували свободу слова, вислухуючи терпливо таких бесiдникiв, з котрих виводами годi було згодитися…»




Конец ознакомительного фрагмента.