Страница 1

Учитель
Іван Франко


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Учитель» Івана Франка – соцiально-психологiчна п’еса, головний герой якоi проявляе себе палким прихильником народу, вiн гаряче вiдстоюе права людей, через що зазнае постiйних переведень на iншi мiсця роботи***. Найвiдомiшими творами Івана Франка е «Перехреснi стежки», «Лель i Полель», «Грицева шкiльна наука», «Малий Мирон», «Boa constrictor», «Украдене щастя», «Будка Ч. 27», збiрки поезiй «Зiв’яле листя», «З вершин i низин», «Мiй Ізмарагд» тощо. Іван Франко – видатний украiнський письменник, який працював у жанрах поезii, прози та драматургii, талановитий лiтературознавець i публiцист.





Іван Франко

УЧИТЕЛЬ




Комедiя в трьох дiях

Особи:

Омелян Ткач, учитель, лiт 35, високий, худий, покашлюе, з чорною бородою i окулярами.

Возний, його сестра, панночка, лiт 20.

Іван Хоростiль, учитель, здоровий, сильний парубок, лiт 28.

Микита Сойка, вiйт, бойко, лiт 50, з короткими стриженими вусами, довгим волоссям, що спадае на плечi, в гунi повище колiн, з шкiряною торбою через плечi i невiдступною люлькою в зубах, котру курить i все спльовуе.

Вольф Зiльберглянц, високий, статний жид, лiт 40, орендар, предприемець i лихвар.

Ілько Товкач, Семко Загонистий – бойки, господарi.

Марина Пасiчна, вдова, господиня.

Возний.

Жандарм.

Мужики, жiнки, парубки, дiти.

Дiеться в глухiм гiрськiм селi в наших часах.

Мiж другою i третьою дiею минають три роки.




Дiя перша



Подвiр’я перед школою. В глибинi сцени школа пiд гонтами, з ганком. Насеред сцени стовп з дзвiнком угорi. Направо огородець, засаджений яриною. Боковi кулiси показують вид на гори, зарослi лiсами, i на кавалок села над берегом рiчки.




Ява перша


Юлiя, голова легко окрита хусточкою, в домовiм чистенькiм убраннi пораеться в городцi, коплючи картоплю, а опiсля рвучи квасолю, Омелян стоiть пiд стовпом i довго дзвонить у дзвiнок.

Омелян (перестае дзвонити i кашляе). У, та й утомився! Добре то кажуть: худа парафiя, де ксьондз пробощ дзвонить. Таке й мое.

Юлiя (з городця). Але як ти, Мiлечку, мiг так спуститися на сього вiйта? Я тобi зараз казала, що вiн тiлько на словах такий щедрий. Бачиш, навiть нiкого не прислав, щоби школу замести та дров нарубати.

Омелян. Ну, та що ж я мав зробити? Адже ж за ковнiр його не вiзьму та не присилую, щоби прислав.

Юлiя. Але ж бо тобi належиться прислуга.

Омелян. Та що з того? Належиться, то певно, та iм, бачиш, не пильно дiеться.

Юлiя. Але ж то так не можна плазом пускати. Ти до староства удайся. Адже ж вони нас так узимi голодом заморять i заморозять.

Омелян. Та ти, Юлечко, не гарячися. Якось-то буде.

Юлiя. Я тебе, Мiльку, не розумiю. І де в тебе той спокiй, ота холоднiсть береться! Осьмий раз отсе тебе перенесли, як клубком з мiсця на мiсце кидають, а ти все нiчого. Все свое «якось-то буде» та й «якось-то буде»!

Омелян. Що ж робити, сестричко. Вже коли чоловiк на таке пiшов, то треба терпiти. А якби я почав собi все до серця брати, то давно б одурiв.

Юлiя. А я не можу! Як бачу кривду та неправду, то, здаеться, зi шкiри б вискочила. Все нутро в менi перевертаеться.

Омелян (смiеться). Ну, то треба тобi вiдси чим скорше втiкати, небого! Вже я бачу, що тут нам такий горiх на зуби дали, що треба добрих вилиць, щоб його розкусити. Ади, кiлько дзвоню та й дзвоню, i щоби тобi одна дитина до школи прийшла. Треба ще раз стрiбувати. (Дзвонить.)

Юлiя. Та покинь! І що тобi за неволя? Не йдуть дiти, то як собi хочуть. Маеш виказ i всiх подай на кару – от тобi й усе.

Омелян. Нi, Юлечко, се не буде добре. Подавай на кару! Хiба се вчительське дiло? Хiба я на те вчився i на те сюди прийшов? Я прийшов сюди вчити, просвiчати людей, а не за здекуцiйника[1 - екзекутора, виконавця покарань] бути.

Юлiя. Омельку, Омельку! Невже ти й досi, по осьмих переносинах, не вилiчився зi свого iдеалiзму? Просвiчати людей! Се дуже добре, але як вони самi того не хочуть? І вiйт тобi виразно казав зараз по нашiм приiздi, що: «Ви нас, пане, до школи не гнiть».

Омелян. Е, п’яний був! Плiв щось таке, що й купи не держалося.

Юлiя. А проте його правда. Адже ж сам бачиш, за тi три днi, що ми тутка, крiм вiйта, анi одна жива душа до нас не заглянула. Якби не отсей городець i не те, що твiй попередник у нiм насадив та нам лишив, то нам би прийшлось з голоду гинути.

Омелян. Е, та чень то якось змiниться. Все так зле не буде. Адже мiй попередник п’ятнадцять лiт ось тут прожив, поки не вмер. І маеток по собi лишив.

Юлiя. Не бiйся, ти, певно, нiчого по собi не лишиш! (Бере кошик з картоплею i квасолею в одну, а мотику в другу руку i через перелаз виходить iз городця.)




Ява друга


Тi самi i вiйт, у гунi[2 - сукнянiй свитi] повище колiн, з борсуковою торбою через плечi, з люлькою в зубах, котру раз у раз пихкае. Говорить лiниво, звiльна, мов неохiтно, з довгими паузами.

Вiйт. Слава Сусу Христу!

Омелян. Слава навiки!

Вiйт пiдходить ближче, оглядае будинок шкiльний, стукае чоботом

Страница 2

о сходи ганку i сiдае на них.

Юлiя. Пане начальнику! Ви нам обiцяли когось до прислуги, а отсе вже третiй день i нiкого нема. Бiйтеся бога, як се може бути? Таже треба i дров урубати, i замести, i порядок у школi зробити.

Вiйт (шкробаеться в голову). Та я – казав. Ось Ільковi Товкачевi казав.

Юлiя. Ну, i що ж? Чому не прийшов?

Вiйт. Видко ся не хоче.

Юлiя. Ба, але ж ми без прислуги не можемо бути. Се нам належиться.

Вiйт. Та належиться.

Юлiя. Ну, то як же буде?

Вiйт. Або я знаю.

Юлiя. Ну, та хтось мусить знати. Як ви накажете, то так мусить бути.

Вiйт. Та я його не всилую.

Юлiя. То, може, хто iнший схоче.

Вiйт. А може, й схоче. Зачекаемо, аж зголоситься.

Юлiя (нетерпливо). Е, вам чекання, але ми тим часом можемо з голоду i з холоду згинути.

Вiйт. Е, чень так зараз не згинете.

Юлiя (з плачем). Господи! Та се якась колода, не чоловiк. Аж тут нам певно прийдеться пропасти! (Хапае кошик i мотику i втiкае до школи.)




Ява третя


Омелян, вiйт.

Вiйт (довго, рiвнодушно глядить на Омеляна, що все ще з виразом утоми стоiть пiд стовпом, держачи шнур вiд дзвiнка в руках). То ваша жона?

Омелян. Нi, сестра.

Вiйт. Гарячка! (По хвилi.) А ви з жидiв?

Омелян. Я? Та з яких жидiв? Я такий русин, як i ви, хлопський син.

Вiйт. А ви бороду носите, як жид.

Омелян. Ну, що ви! Хiба тiлько жиди бороди носять?

Вiйт. В нашiм селi тiлько жиди. Як зголите бороду, тогдi вам повiрю, що ви русин.

Омелян. А то що знов? Що вам до моеi бороди? Ви би подивилися по селi! Дзвоню вже пiвгодини, i анi одна дитина до школи не йде. Адже ж нинi я маю розпочати школу.

Вiйт. Ви, паночку, не мучтеся. Хоч до вечора дзвонiть, а дитина вам жадна не прийде.

Омелян. Ато чому?

Вiйт. Бо так, що не прийде. Ми до жида своiх дiтей на науку посилати не будемо.

Омелян. Пане начальнику! Та що вам за жид до голови прилип? Ну, та коли вже так, то най буде по-вашому. Зголю тоту нещасну бороду.

Вiйт. І добре зробите. І Товкач казав: «Я, богу дякувати, господар. До жида услуговувати не пiду». Зголите бороду, то вiн прийде.

Омелян. Ну, а дiти?

Вiйт. Нащо вам дiтей?

Омелян. Та до науки.

Вiйт. А нащо iм наука?

Омелян. Нащо наука? То я ще маю вам се виясняти? А нащо школу в селi маете?

Вiйт. Староство казало. Ми аж бунтувалися – ба, не ми, а нашi тати. Аж восько до нас приходило. Через тоту прокляту школу село на бiду зiйшло. Обдерли!

Омелян. Але ж не школа вас обдерла. Школа для вашого добра заведена. Щоб ви межи людьми люди були.

Вiйт. А хiба й без неi ми пси?

Омелян. Пси не пси, а темнi. Хто не хоче, то вас ошукае, отуманить, одурить.

Вiйт. Овва! Ось ви такi вченi та просвiченi, а гинете з голоду в селi i мусите чекати нашоi ласки, темних бойкiв! Ну, трiбуйте i одурiть нас! Га?

Омелян. Пане вiйте, я не розумiю, до чого мае вести наша розмова. Ви знаете, що я не з власноi охоти сюди прийшов, а надала мене рада шкiльна. Ви знаете, що мiй обов’язок учити, а ваш обов’язок зробити так, щоби дiти ходили до школи.

Вiйт. Е, пане навчителю! Тотi всi обов’язки – то там у вас у письмах та в паперах. А ми люди простi. Хочете з нами жити, то жийте так, як бог приказав, як небiжчик навчитель жив.

Омелян. Ну, а як же вiн жив?

Вiйт. Та як жив? Робив собi в полi та в городi, воли та свинi годував, писарством занимався, а дiтей наших до книжки не конопадив[3 - примушував].

Омелян. Не конопадив!

Вiйт. А нi! Котрi схотiли, то часом у недiлю сходилися до школи. То вiн iм образки якiсь показував, спiванок iх учив спiвати.

Омелян. Та й тiлько всеi науки було?

Вiйт. Та тiлько.

Омелян. Ну, а пан iнспектор хiба нiколи до вас не заiздив?

Вiйт. Та за тих 15 лiт був, може, зо п’ять раз. Ой, ой, бiди кiлько було! Треба було аж iз сусiднього села школярiв позичати.

Омелян. Що, що, що ви мовите? Школярiв позичати?

Вiйт. Таже не як, а так! Позичали ми по 10 хлопцiв, домiшали троха своiх, таких, що хоць лiтери розпiзнати вмiли, та’й так якось вiд пана шпектора обганялися.

Омелян. Господи! До нинiшнього дня я був би не повiрив, щоби таке в нашiм краю могло дiятися. Ну, i що ж, ви гадаете, що й далi так мае бути?

Вiйт. Гадаю, що так.

Омелян. Що я буду собi господарювати, за вчительство грошi брати, а на показ для iнспектора хлопцiв iз другого села позичати?

Вiйт. А чому ж би-сте не мали так робити? Що вам за неволя нашi дiти мучити i вiд господарськоi роботи вiдривати?

Омелян. Але ж, вiйте, я мушу! Чи ви не розумiете, що значить обов’язок? Я задармо хлiба iсти не хочу. А хочете мати такого вчителя, щоби по-вашому робив, то зараз подавайте до ради шкiльноi, щоб вам iншого дали.

Вiйт. Е, стрiбуемо ще з вами.

Омелян. І не зачинайте! Кажу вам крайне слово: як менi нинi – ну, завтра – дiти до школи не прийдуть, то всiх на кару подаю.

Вiйт. Та куди подасте?

Омелян. До староства.

Вiйт. А як?

Омелян. Як то як? На письмi.

Вiйт. А ваше письмо мае ноги або крила, щоби до староства дiйшло?

Омелян. Що се ви? Як то?

Вiйт.

Страница 3

так. Вiдси до староства п’ять миль возовою дорогою, а три милi верхами. А як я знаю, що ви хочете нам шкодити, то жадного вашого письма до пошти не передам.

Омелян. Як то? Ви би смiли урядовi письма…

Вiйт. А чи я знаю, котре урядове, а котре нi? Жадного з села не пущу. Хiба бисте хотiли самi пiшки нести, бо фiри не дiстанете. А пiшки йти вiдси i назад, то треба трьох рiчей: добрих нiг, добрих грудей i три днi часу. А як пiдете, то ми вас заскаржимо, що ви школи не пильнуете, а до мiста без потреби волочитеся. (Омелян, котрий пiд час розмови з вiйтом увесь час неспокiйно кидався з мiсця на мiсце, нараз пiдбiгае до стовпа i починае щосили дзвонити.) А вам що, пане навчителю? Чого дзвоните?

Омелян (задиханий). Пане вiйте!.. Або йдiть вiдси… або зарiжте мене зараз!.. Не можу слухати… Господи! Що се зо мною? За якi грiхи ти мене вкинув у сесю западню? Як пророка Данила в львину яму[4 - Даниiл, 14, 28 – 42]




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


екзекутора, виконавця покарань




2


сукнянiй свитi




3


примушував




4


Даниiл, 14, 28 – 42