Страница 1

Украдене щастя
Іван Якович Франко




Іван Якович Франко

Украдене щастя


ДРАМА З СIЛЬСЬКОГО ЖИТТЯ В 5 ДIЯХ





Дiйовi особи


Микола Задорожний, чоловiк, лiт 45, невеликого росту, похилий, рухи повiльнi.

Анна, його жiнка, молодиця, лiт 25.

Михайло Гурман, Жандарм, високий, здоровий мужчина, лiт 30.

Олекса Бабич, селянин, лiт 40, сусiда Миколи.

Настя, його жiнка, лiт 35.

Вiйт, селянин, лiт 50.

Шльома, орендар.

Селяни, селянки, парубки i дiвчата, музики i т. i.

Дiеться коло 1870 року в пiдгiрськiм селi Незваничах.






Дiя перша



Нутро сiльськоi хати. Нiч. Надворi чути шум вiтру, снiг б'е об вiкна. В печi горить огонь, при нiм горшки. Анна i Настя пораються коло печi. На лавi, на ослонi, на припiчку i на печi дiвчата i парубки, однi прядуть, другi мотають пряжу на мотовилах; насеред хати при стiльцi один парубок плете рукавицi, другий на коливоротi крутить шнур.




Ява перша


Парубки, дiвчата, Анна i Настя.

Парубки i дiвчата(спiвають):

Ой там за горою та за кремiнною
Не по правдi жие чоловiк з жоною.
Вона йому стелить бiлу постеленьку,
А вiн iй готуе дротяну нагайку.

Бiла постеленька порохом припала,
Дротяна нагайка бiле тiло рвала.
Бiла постеленька порохом присiла,
Дротяна нагайка кров'ю обкипiла.

Настя(переривае, махаючи стиркою). Та тьфу на вас! Що се ви вигадали такоi плаксивоi! Мов по покiйнику голосять.

1 парубок(регочеться). Ага, а у вас мурашки по шкiрi забiгали.

Настя. Тю на тебе та на твою голову! Ти гадаеш, що я твого тата жiнка, що небiжка нiколи з синцiв не виходила.

1 парубок. Го-го, мiй тато небiжчик усе говорив:

"Як чоловiк жiнки не б'е, то в нiй утроба гние".

2 парубок. О, твiй тато добрий цирулик був. Вiн i хлопам умiв кров пускати.

1 парубок. I задармо! То также щось варто! Настя. Та повиннi-сте стидатися хоть тут, у тiй хатi таке говорити та спiвати. Пек, осина! То так якби, не при хатi кажучи, злого духа при малiй дитинi згадав. Тут ангели божi лiтають, одна хата в цiлiм селi, де святий супокiй, та згода, та лад, та любов — а ви якесь таке завели, що гидко i в губу брати.

1 дiвчина. Та не бiйтеся, тiтко, ми своею спiванкою святих ангелiв iз хати не виполошимо.

Настя. А ти вiдки се знаеш? А може, якраз виполошите? Знаеш, як старi люди кажуть: не викликай вовка з лiсу. А то бувае таке, що як у злу годину скажеш кому лихе слово, то воно зараз сповниться. Моi небiжка мамуня розповiдали, що раз один такий…

1 парубок. Та пипоть вам на язик! Iдiть до печi та глядiть, чи швидко тi вареники будуть, бо далi Микола з мiста приiде та нас понаганяе додому.

Настя. Ади, який швидкий! Не бiйся, вареники будуть. Гляди тiлько, щоб ти свою рукавицю доплiв. (Iде до печi).

1 дiвчина. Ну, кiнчiм, сестрички, тоту спiванку. Вона дуже красна. А така жалiсна, аж плакати хочеться.

Анна(вiд печi). Почекайте-но, як замуж повиходите та на своiх плечах того добра зазнаете, то вам ще й не так плакати захочеться.

Дiвчата. От тобi й на! А ви се вiдки знаете? Хiба ви сього зазнали?

Анна. Ну, я не про себе говорю. А втiм, що зазнала, то досить менi знати та богу.

Дiвчата(хвилю мовчать, потiм починають спiвати):

Ой мужу ж мiй, мужу, не бий мене дуже,
В мене тiло бiле, болить мене дуже.
Пусти ж мене, мужу, в вишневий садочок,
Най я собi урву рожевий квiточок,

Урву рожу-квiтку та й пущу на воду:
Плини, плини, роже-квiтко, аж до мого роду.
Плини, плини, квiтко, плини по Дунаю,
Як побачиш мою неньку, приплини до краю.

Настя(тим часом повиймала вареники, вiдцiдила iх, полила iх олiем, посолила i ставить на столi). Ну, годi вам спiвати! Кидайте роботу! Вареники на столi! (Парубки i дiвчата покидають роботу i з веселим гамором сiдають за стiл i iдять. Настя з Анною коло печi; вона вiдсипала собi також вареникiв i сiдае на припiчку, обернена до столу плечима). Ну, кумо, помагай i ти!

Анна(глядить до вiкна). Господи, яка там шаруга! Коли б тiлько нашi де з дороги не збилися!

Настя. Не бiйся, iм не першина.

Анна. Не знаю, але менi так чогось лячно, так чогось сумно, як коли б якесь велике нещастя надо мною зависло.

Настя. Та я то, небого, виджу. Цiлий день як сама не своя ходиш. Та й уже сама собi мiркую, чого би тобi журитися? Живеш, як у бога за дверми…

Анна. Я?

Настя. Чоловiка маеш доброго, тихого, роботящого, що трохи не молиться до тебе.

Анна(зiтхае). Та що то з того!

Настя(тихiше). Ага, ти про те, що дiтей не маеш. Не бiйся, бог ласкав, будуть iще.

Анна(махае рукою). Ей, я не проте!

Настя. А про що ж? Чого тобi ще треба? Що брати тебе на посагу скривдили? Тьфу! Наплюй ти на iх посаг! Їм твоя кривда боком вилiзе.

Анна(кидаеться мов ужалена). Йой, кумо! Та хiба я про посаг? I пощо ви менi згадуете моiх братiв? Адже знаете, що вони моi найтяжчi вороги.

Настя. Знаю, небого, знаю! Наслухалась я про твое керваве дiвування.

Анна(живо). Що? Про мое дiвування? Що ви про нього знаете?

Настя(добродушно). Все знаю, небого

Страница 2

моя, все знаю. Як тебе брати побивали, за наймичку мали, мiж людей не пускали i вкiнцi за наймита замуж випхали, ще й на посагу покривдили. Ой, та чи тiлько те!..

Анна. Як то? Ще й бiльше щось знаете?

Настя(смiеться). Та ти, кумо, мене не бiйся! Кажу тобi, що знаю все, хоч то вiд нас не близька сторона, аж у другiм повiтi, а братiв твоiх я й на очi не бачила.

Анна. А вiдки ж ви все те знаете?

Настя(смiеться). Через сороки-ворони, любонько! Були вже такi люди, що менi доповiли. Навiть би-сь нiколи не вгадала, хто.

Анна. Певне-сте, десь якусь мою посестру на ярмарку бачили?

Настя. Ой, кумонько! Чи то я так на тих ярмарках часто буваю! Нi, таки до моеi хати сама звiстка прийшла, та й то не коли, а вчора.

Анна. Ну, то я вже нiяк не вгадаю, хто то мiг бути. Парубки i дiвчат (встають вiд iди). Спасибi вам, тiтко Анно, i вам, тiтко Насте, за вечерю!

1 парубок. Господи тобi слава, що ся душа напхала! Настя (б'е його стиркою). Iди, iди ти, негосподарська дитино!

Дiвчата. Ну, пора нам додому, а то позамiтае дорогу, то не докопаемося вулицею.

2 парубок. Не бiйтеся, моi ластiвочки! Нас тут хлопцiв досить, кождий по двi вас на плечi вiзьме та й додому занесе.

1 дiвчина. Овва, якi менi силачi. Ще подвигаетеся та болячки постручуете! (Збираються, забирають куделi та пряжу i виходять).

Ну, добранiч вам! (Цiлуються з Анною, вона свiтить iм скiпкою до сiней).

Анна. Добранiч, дiвчата, добранiч! Та приходiть i завтра, будьте ласкавi! (Зачиняе за ними дверi.)




Ява друга


Анна i Настя.

Настя. Та було хiба i менi йти.

Анна(спрятуе зо стола). Ой, посидьте ще троха. У вас хата не сама, а як ваш чоловiк буде iхати, то й так попри нашу хату, то почуете. А менi веселiше буде ждати.

Настя(помагае прятати). Та воно то так. А все-таки хата рук потребуе. Ну, та вже для тебе се зроблю… (Зупиняеться серед хати перед Анною, з мискою в руках). Ну, а ти не цiкава, вiд кого я дiзналася про твое дiвування?

Анна. Та що менi! Я не вдатна загадки розгадувати.

Настя(лукаво). А твое серце нiчого тобi не говорить?

Анна. Серце? А вам що таке? Що воно менi мае говорити?

Настя. Ага, а на лицi мiнишся! Блiднеш, то знов червонiеш! Ну, ну, не лякайся! Я знаю все, вiд нього самого.

Анна. Схаменiться! Що ви говорите? Вiд якого нього?

Настя. Вiд Михайла, а вiд кого ж би?

Анна. Вiд якого Михайла?

Настя. Ей, кумо, та не прикидайся, що нiчого не розумiеш. Адже ми обi не дiти! Михайла Гурмана знаеш, а?

Анна(вiдступае крок взад i хреститься). Свят, свят, свят! Ви що се, кумо, говорите? Михайло Гурман – так, я зналася з ним, але його давно на свiтi нема. Вiн у Боснii згиб.

Настя. Хто се тобi сказав?

Анна. Я се знаю, брати говорили.

Настя. Еге, то-то й е, що брати!

Анна. Його мати сама лист менi показувала, плакала.

Настя. Ну, то мусив бути лист фальшивий, бо Михайло живiсiнький.

Анна. Кумо, бiйтеся бога, не говорiть сього! Може, вам приснився? Може, дух його вам об'явився?

Настя. Нi, кумо Анно, я тобi кажу: вiн живiсiнький. У Жандармах служить уже три роки. Десь був у iншiй сторонi, а тепер його до нас перенесли. Вчора до нас у хату заходив, про тебе розпитувався.

Анна. Господи, що се таке? Що зо мною дiеться? Кумо, голубонько! Кажiть, що се вам привидiлося, приснилося! Адже ж сс… сс такс, що здурiти можна! Адже ж я тому Михайловi клялася, присягала, що радше в могилу пiду, нiж з ким iншим до шлюбу стану. А тепер!.. Вiн по мою душу прийшов. Та нi, нi, ви жартуете, ви тiлько так говорите!

Настя. Хрестися, кумо! Чого ти так перелякалась? Тут видима рiч, що брати ошукали тебе. Значить, на тобi нема нiякоi вини. Вiн i сам се казав. Вiн зовсiм не винуватив тебе. О, якби ти знала, як вiн гарно та щиро говорив про тебе!

Анна. Нi, нi, нi! Не говорiть менi нiчого! Не хочу чути про нього, не хочу бачити його. (Ходить по хатi, ламаючи руки). Ой господи! Ой боже мiй, та невже сьому правда? Невже i тут мене одурили, ошукали, мов кота в мiшку продали?

Настя. Та вспокiйся, кумо! Що вже про те говорити, що пропало! Най iм за се бог заплатить.

Анна(все ще в нетямi ходить по хатi). I за що? Пощо? А, знаю, знаю! Вони Михайла боялися, щоб не вiдiбрав вiд них моеi батькiвщини. О, так, так! А сей покiрливий, наймит, ще й рад, що що-небудь дiстав. Господи, рятуй мене! Не дай одурiти!

Настя(бере ii за плече). Та отямся-бо, кумо! Що ти торочиш? Чи не грiх тобi? Ти тепер замужня жiнка, треба про се все забути.

Анна(вдавлюеться в неi, по хвилi). А так, правда ваша! Правда ваша! Забути треба. Хоч би мало серце розiрватися, а забути треба. Ой господи! I як воно досi не трiсло? Кiлько я намучилася за тi роки! А тепер гадала, що от-от давнi рани перестануть болiти. А тут на тобi! Маеш! Той, що досi був для мене помершим, являеться наново. Кумонько, матiнко моя! Порадь менi, що маю робити? Дай менi якого зiлля, щоби тут, отут перестало болiти!

Настя. Де вже менi, небого, до зiлля? Не пораджу я тобi нiчого, хiба одно: молися богу, чень вiн вiдверне вiд тебе се лихо.

Страница 3

Анна. Молилась, кумо, молилась! Товкла чолом о кам'янi сходи при церквi, слiзьми плити вмивала – нiчого не помагае.

Настя(надслухуе). Га, чуеш? Мабуть, дзвiнок теленькае. Певно, нашi iдуть.

Анна(при вiкнi). Теленькае! Ледво чути за свистом вiтру, а теленькае. Господи тобi слава, що iдуть! Ходiмо зустрiчати!

Обидвi сквапно одягаються i виходять.




Ява третя


По хвилi входять Анна,НастяiБабич, увесь у снiгу, з батогом у руках.

Бабич. Дай боже вечiр добрий!

Анна. Дай боже здоровля! Так, кажете, мiй з вами не iхав?

Бабич. Нi, кумо. Я його ще на солянiй жупi лишив. Ще докладав своеi купи дров i щось там почав з вiйтом перемовлятися, та я не дочiкував до кiнця та й поiхав за iншими.

Анна. Бiйтеся бога! Як же ж ви могли його самого лишити в таку страшну негоду?

Бабич. Е, не бiйтеся, сам вiн не буде. Певно, поiхав на Купiння з передiльничанами. А нашi всi на Радловичi гостинцем iхали. Але вiн швидко приiде, не бiйтеся. Конята у нього добрi.

Анна. Ой, я чогось боюся. Кажуть, у лiсi вовки появилися. Ще не дай боже якого нещастя!

Бабич. Та вспокiйтеся, кумо! Ще бог ласкав, вiдверне вiд нас лиху пригоду. А Микола не дитина. Вiн за худобу дбае. Ну, стара, ходiмо iхати додому, там десь конята перемерзли.

Настя. Ну, добранiч тобi, кумо. Молися, небого, богу, все добре буде!

Бабич. Добранiч!

Анна. Оставайтеся з богом!

Бабич iНастявиходять.




Ява четверта


Анна(сама, одягнена в кожу i хустинi, сiдае коло вiкна i надслухуе). Не чути! Тiлько вiтер свище i вие. (Заламуе руки.) А вiн жие, жие, жие! Одурили мене, отуманили, загукали, обдерли з усього, з усього! Нi, не хочу про се думати. В мене е чоловiк, шлюбний. Я йому присягала i йому додержу вiри. (Надслухуе.) Ах! Ось вiн iде! Ну, прецiнь! Господи тобi слава! (Виходить.)




Ява п'ята


Микола i Анна.

За сценою чути брязкiт нашийникiв. По хвилi входить Микола, весь присипаний снiгом, в гунi, надiтiй поверх кожуха, в баранячiй кучмi, в рукавицях i з батогом. Вiн стае насеред хати, виймае батiг iз-за ременя i починае обтрiпувати снiг, стукаючи при тiм об землю чобiтьми. Вiдтак охаючи починае роздягатися.

Микола. Ось тобi i заробок! Ось тобi жий та будь! Ой господи, i як се я душi не згубив по дорозi, то й сам уже не знаю! Ох, та й утепенився ж я! Та й промерз до самоi костi! (Вiдсувае вiкно i кричить.) Анно, а коням треба пити дати! Думав напоiти на Купiннi, та не мож було!

Анна(за сценою). Добре, добре! Я вже й воду зладила.

Микола(засувае вiкно, знiмае гуню, потiм кожух i вiшае iх на жердцi). Ну, заробок, нема що казати! За вiсiм шiсток головою наложи — оплатиться. Цiлiсiнький день роби, двигай, волочися, худобу збавляй, мерзни i мокни, як остатня собака, — i за все те вiсiм шiсток. А прийдеться платити, то й того iм, людоiдам, жаль. I тото би зажерли. Як дають чоловiковi той кровавий крейцар, то так i видиш, що iх i за тим колька коче. А бодай вас уже раз людська праця розсадила та розперла, щоби-сте лиш очi повивалювали, нелюди поганi! (Сiдае кiнець стола i починае стягати чоботи.) От iще бiдонька моя! (Кричить.) Жiнко, гей, жiнко! Анно! Де ти там?

Анна(входить). Ти мене кликав?

Микола. Таже кликав. Ну що, конi пили?

Анна. Ще й як. Так, бiднята, перемерзли, мов риби тряслися. Бiдна худiбка! Я iм трохи сировицi до води долила, випили по двi коновцi.

Микола. А iсти мають там що?

Анна. Ну, та вже я не спустилась на тебе, поки ти iм даси. Мають по гарцевi вiвса, та й сiчки я нарiзала у заступника на машинi, ну, та й сiна поза драбину понапихала. Ба, та чого ти так запiзнився?

Микола. Ет, волиш не питати. От ходи та поможи менi чоботи стягнути. Ади, позамерзали як костомахи, та боюсь, щоб ноги не повiдморожувати.

Анна. Пек-запек! Що ти говориш? Ще би нам лиш того бракувало! (Бере за чобiт, тягне, та, заглянувши Миколi в лице, опускае ногу, вiдступае на крок узад i хреститься.) Свят, свят, свят! Миколо! А тобi що такого? Ти весь у кровi!

Микола. Я?

Анна. Бiйся бога! А се що таке? Чи бiйка де була? Чи, може, ти скалiчився де?

Микола. Та нi, нi, не бiйся!

Анна(кидаеться до нього i розпинае лейбик). Та почекай лишень! Господи, сорочку покровавив! Ну, що се таке з тобою сталося, Миколо?

Микола. Та то наш вiйтонько гiдний та поважний.

Анна. Що? Бив тебе?

Микола. Та певно, що не гладив. (Гримае кулаком об стiл.) Але я йому не подарую! Я на нiм своеi кривди пошукаю!

Анна. Ба, та що таке межи вами зайшло? За що?

Микола. Питай ти мене, а я тебе буду. За нiзащо! З доброго дива мене вчепився, бодай його той учепився, що в болотi сидить.

Анна(все ще оглядае його). Та не клени, Микола не гнiви бога! Ой господи, та з тебе тут кварта кровi зiйшла! От iще недоля моя! Давай я обмию. Десь тут iще тепла вода лишилася. (Iде до печi.)

Микола(кричить). Нi, не треба! Я його до суду завдам! Я завтра, ось так як е, до самого пана судii пiду. Най пани побачать! Не мий!

Анна(наливае в миску води i наближаеться). Iди, iди, бiдна ти голово! Не роби з себе смiховище люд

Страница 4

ьке! Вiйтовi нiчого не зробиш, тiлько з себе смiх зробиш.

Микола. Як то нiчого не зроблю? То цiсарське право позволяв отак над людьми збиткуватися? Як вiн вiйт пiдприемець вiд довозу дров на жупу, то йому вiльно з чоловiка й душу вигнати?

Анна. Ти, певно, знов полiна продавав?

Микола. Ну, та певно, що мусив продати. Бiйся бога, чоловiк намучився в лiсi, намерзся, як собака, крейцарика при душi не мае, а треба прецiнь чимось душу пiдкрiпити.

Анна. Ей, Миколо, Миколо! Кiлько разiв я тобi говорила: радше притерпи, а не роби сього! А тепер ще до суду хочеш iти! Адже вiйт тебе за таке до арешту борше запакуе, нiж ти його!

Микола(глядить на неi з острахом). Агiй, жiнко! Та се ти правду кажеш! А менi се i в голову не прийшло. Ну, на, мий!

Анна(мие його). Я би не знати що за се дала, що ти не тiлько полiна продав, а ще й сам вiйтовi якесь згiрдне слово сказав.

Микола. Я? Та скари ж то мене господи, що нi! Вчепився мене, що латер неповний. Я, як звичайно, остатнiй накладав, а вiн до мене. Вже там хтось мусив мене прискаржити, що я пару тих дурних полiн продав.

Анна. А може, вiн i сам видiв?

Микола. А дiдько його знае, може, й видiв. Досить, що вiн до мене. "Я тобi, — каже, — не заплачу, поки латер не буде цiлий". А я кажу: "Який був у лiсi, такий тут е". А вiн менi каже: "Брешеш, ти п'ять полiн продав". А я йому кажу: "Як продав, то не сам продав. I iншi продають". А вiн до мене пристав: "Хто продае?" Та й хто, та й хто? Що я мав йому казати? По правдi, чоловiк нiчого не бачив, а так на першого-лiпшого говорити стидно. От я возьми та й скажи йому: "Та й ви самi, доки-сте не були пiдприемцем, то-сте продавали". Не встиг я йому се сказати, а вiн як не кинеться на мене, як не почне гаратати мене палицею! Та через голову, та куди попало. То вже я й нестямився, коли, i хто, i як мене вiдборонив та на сани посадив.

Анна(хитае головою). Я так i думала, що ти щось таке мусив ляпнути. Вiйт не такий чоловiк, аби когось задармо вчепився.

Микола(гiрко). О, та певно. У тебе кождий чесний, кождий розумний, коби тiлько не твiй чоловiк.

Анна. Я тобi честi не уймаю, але полiн не треба було продавати.

Микола. А мерзнути та о голодi бути треба!

Анна. Було собi з дому взяти пару крейцарiв на горiвку, коли вже без неi не можеш обiйтися. Адже ж ми вже не такi остатнi.

Микола. От таке! На заробок iхати i ще грошi з дому брати!

Анна. Ну, коли так, то маеш заробок, якогось хотiв. (Застелюе стiл i заходиться давати вечерю.) Ну, але де ж ти так довго барився?

Микола(гнiвно). А тобi що до того? Не твое дiло! Коли я тобi такий нелюбий, то не питайся мене нi про що!

Анна(ставить миски на стiл). Ну, коли так будеш зо мною говорити, то певно любiший не будеш.

Мовчанка. Микола тарабанить пальцями по вiкнi, Aннa заставляе вечерю. Микола обертаеться i починае мовчки iсти. Втiм чути стукання до вiкна. Анна здригаеться, Микола випускае ложку з рук.

Анна. Свят, свят, свят! А се що таке?

Микола. Хтось до вiкна стукае! В таку пiзню годину, в таку негоду — ой, може, яке нещастя!

Голос за вiкном. Гей, люди, створiть, не дайте душi загинути!

Анна. Хтось, певно, з дороги збився. Бiжу створити.

Микола. Анно, стiй! Може, яка зла душа?

Анна. Ба, та що? Дати чоловiковi загибати? Та й що нам зла душа? Взяти у нас нема що, нiкому ми нiчого не виннi, то чого нам боятися? (Виходить. Чути калатання засувiв.)




Ява шоста


Микола, по хвилi входить Жандарм з карабiном, увесь присипаний снiгом, за ним Анна.

Жандарм. Дай боже добрий вечiр!

Микола. Дай боже здоровля!

Жандарм. Перепрашаю, що в таку пiзню пору непрошений до вашоi хати набиваюся. Але там така страшна буря, куревiльниця, що, не дай господи! Я з дороги збився думав уже, що або замерзну де в заметi, або вовкам на зуби попадуся.

Анна(хреститься). Господи!

Жандарм(озираеться на неi, витрiщуе очi, потiм перемагае себе). А так! Недалеко вже було до того. Там пiд лiсом чути, як вони виють. Кождоi хвилi могли, бестii, зо мною привiтатися!

Микола. Та роздягнiться, пане, сiдайте! Адже ж тепер, пiд нiч, далi не пiдете.

Жандарм. Та куди вже! Нiг своiх не чую, так промерз та змучився! Ой, господи тобi слава, що з душею з того снiгового пекла вихопився! (Обтрiпуеться зо снiгу i починае роздягатися. Микола придивляеться йому ближче.)

Микола. А ви вiдки, пане шандаре?

Жандарм. Та ходом з мiста.

Микола. Ну, так, ходом. Але родом? Даруйте, але менi здаеться, що я вас десь колись бачив.

Жандарм(смiеться). Ну! Чи не ще! Миколо, старий побратиме! Хiба ж ти не пiзнав мене? (Клепле його по плечi.)

Микола. Михайло Гурман! Так се ти! А ми гадали… Анно, ба, а ти хiба не пiзнала Михайла?

Анна(зовсiм забувшися, стоiть кiнець столу i, не дивлячись на них, шепче молитву). I остави, i ослаби, i вiдпусти, господи…

Жандарм(регочеться). Анно! Господине! Що се вам на побожнiсть зiбралося? Що ж то, не привiтаетеся зо старим знайомим?

Анна(подае йому руку). Як ся маете, пане шандар?

Жандарм(хвилю пильно глядiв на не

Страница 5

, потiм пустив ii руку, зцiпив зуби i вiдвернувся, говорить далi тiльки до Миколи). Ну, нинiшньоi ночi не забуду, доки життя мого. Знаете, як я почув крiзь вiтер тi вовчi голоси, та й то так недалеко — ну, гадаю собi, вже по менi! I так менi нараз мовби хто приском поза плечима посипав. I в тiй самiй хвилi я побачив збоку свiтло. Зразу подумав, що то вовк очима блимае, але далi бачу, що стоiть на мiсцi… I вже я нiчого бiльше не думав, не мiркував, тiлько як не пущуся бiгти пiвперек снiгiв, через якiсь рiвчаки, замети та плоти. I бог його знае, вiдки в мене стiльки сили набралося. Гримнув чоловiк собою з десять разiв, то правда, але богу дякую, що хоть костi цiлi!

Микола. Ну, що ж, богу дякувати! Але скажи ти менi, будь ласкав, що се з тобою? Вiдки ти взявся? Адже ж казали, що ти…

Жандарм(регочеться). Ха, ха, ха! Що я що такого?

Микола. Ну, та що ти погиб, умер…

Жандарм(смiеться ще дужче i пiдходить до нього. Микола цофаеться). Ха, ха, ха! Та се й правда! Адже ж я небiжчик. Не вiриш, Миколо? Я вмерлий! Я з гробу приходжу.

Микола(переляканий, хреститься). Свят, свят, свят!.. (Слабо всмiхаеться.) Ну, що ти дурницi говориш, Михайле? То не годиться з такими рiчами жартувати.

Жандарм(грiзно). Ти думаеш, що я жартую? Ану, на, доторкнися мене! (Простягае руку, Микола вiдскакуе). А, видиш! Та проте дарма! Знаеш, Миколо, пощо я прийшов?

Микола. Ти? До мене?

Жандарм. Еге! По твою душу. (Регочеться.) Ха, ха, ха! Ото налякав! Ну, не бiйся, бiдолахо! Твоя душа не така-то дуже цiнна рiч, щоб аж мерцi з гробу по неi приходили. Не бiйся, ади, я живий чоловiк, такий, як ти! (Плеще його по плечi.) А вiдки я тут узявся, се я тобi зараз скажу. Вернувши з вiйська, я продав грунт i хату i вступив до жандармiв, ось уже три роки служу. Зразу на границi був, пачкарiв ловив, а отее пару недiль тому перенесли мене в сей повiт.

Микола. I чи не можна було вiдразу се сказати? А то на тобi! Взявся страшити мене небiжчиком. Ей, Михайле, Михайле! Ти, як бачу, все ще такий збиточник, як був колись. (Хитае головою.) Ну, сiдай та от вечеряй разом з нами.

Жандарм. Отее справдi розумне слово. (Бере за ложку i сiдае коло столу.) Ба, а ви чому так пiзно вечеряете? Адже, певне, вже пiвнiч буде!




Конец ознакомительного фрагмента.