Читать онлайн “Зів’яле листя” «Іван Франко»
- 02.02
- 0
- 0
Страница 1
Зiв’яле листяІван Якович Франко
Iван Якович Франко
ЗІВ'ЯЛЕ ЛИСТЯ
(1896)
Перший жмуток (1886-1893)
* * *
Не знаю, що мене до тебе тягне,
Чим вчарувала ти мене, що все,
Коли погляну на твое лице,
Чогось мов щастя й волi серце прагне
І в грудi щось метушиться, немов
Давно забута згадка пiль зелених,
Весни i квiтiв, — молода любов
З обiйм виходить гробових, студених.
Себе я чую сильним i свобiдним,
Мов той, що вирвався з тюрми на свiт;
Таким веселим, щирим i лагiдним,
Яким я був за давнiх, давнiх лiт.
І, попри тебе йдучи, я дрижу,
Як перед злою не дрижав судьбою;
В твое лице тривожно так гляджу, —
Здаесь, ось-ось би впав перед тобою.
Якби ти слово прорекла менi,
Я б був щасливий, наче цар могучий,
Та в серцi щось порвалось би на днi,
З очей би слiз потiк полявся рвучий.
Не знаемось, нi брат я твiй, нi сват,
І приязнь мусила б нам надокучить,
В життi, мабуть, нiщо нас не сполучить,
Роздiльно нам прийдеться i вмирать.
Припадком лиш не раз тебе видаю,
На мене ж, певно, й не зирнула ти;
Та прецiнь аж у грiб менi — се знаю —
Лице твое прийдеться донести.
* * *
Не боюсь я нi бога, нi бiса,
Маю серця гiпотеку чисту;
Не боюся я й вовка iз лiса,
Хоч не маю стрiлецького хисту.
Не боюсь я царiв-держилюдiв,
Хоч у них е солдати й гармати;
Не боюсь я людських пересудiв,
Що потраплять i душу порвати.
Навiть гнiв твiй, дiвчино-зiрничко,
Не лякав мене нi крихiтки:
Я люблю те рум'янее личко
І розiскренi очi-красiтки.
Лиш коли на те личко чудове
Ляже хмарою жалiсна туга,
І болюще дрижання нервове
Тi усточка зцiплить, як шаруга,
І докiр десь у горлi пропаде,
І в знесиллi опустяться руки,
І благае пiдмоги, поради
Прошибаючий погляд розпуки,
Отодi мое серце стискае,
Мов клiщами, холодна тривога:
Бiль нiмий мене бiльше лякае,
Нiж всi громи й злих сил перемога.
* * *
Раз зiйшлися ми случайно,
Говорили кiлька хвиль —
Говорили так звичайно,
Мов краяни, що нечайно
Здиблються з-за трьохсот миль.
Я питав про щось такее,
Що й не варт було питать,
Говорив щось про iдеi —
Та зовсiм не те, не тее,
Що хотiлося сказать.
Звiльна, стиха ти, о панi,
І розсудно рiч вела;
Ми розстались, мов незнанi,
А менi ти на прощаннi
І руки не подала.
Ти кивнула головою,
В сiнях скрилася як стiй;
Я ж мов одурiлий стою
І безсилий за тобою
Шлю в погоню погляд свiй.
Чуе серце, що в тiй хвилi
Весь мiй рай був тут — отсе!
Два-три слова, щирi, милi
І гарячi, були б в силi
Задержать його на все.
Чуе серце, що програна
Ставка вже не верне знов…
Щось щемить в душi, мов рана:
Се блiдая, горем п'яна,
Безнадiйная любов.
* * *
Твоi очi, як те море
Супокiйне, свiтляне;
Серця мого давне горе,
Мов пилинка, в них тоне.
Твоi очi, мов криниця
Чиста на перловiм днi,
А надiя, мов зiрниця,
З них проблискуе менi.
16. IV. 1883
"Не надiйся нiчого"
Як ти могла сказати се так рiвно,
Спокiйно, твердо? Як не задрижав
Твiй голос в горлi, серце в твоiй грудi
Биттям тривожним не зглушило тi
Слова страшнi: "Не надiйся нiчого!"
Не надiйся нiчого! Чи ти знаеш,
Що тi слова — найтяжчая провина,
Убiйство серця, духу i думок
Живих i ненароджених? Чи в тебе
При тих словах не ворухнулась совiсть?
Не надiйся нiчого! Земле-мамо!
Ти, свiте ясний? Темното нiчна!
Зiрки i люди! Чим ви всi тепер?
Чим я тепер? О, чом не пил бездушний?
Чом не той камiнь, не вода, не лiд?
Тодi б не чув я пекла в своiй грудi,
І в мiзку моiм не вертiв би нор
Черв'як неситий, кров моя кипуча
В гарячцi лютiй не дзвонила б вiчно
Тих слiв страшних: "Не надiйся нiчого!"
Та нi, не вiрю! Злуда, злуда все!
Живущоi води в напiй менi
Ти долила, а жартом лиш сказала,
Що се отрута. Бо за що ж би ти
Могла вбивать у мене душу й тiло?
Нi, нi, не вiрю! В хвилю ту, коли
Уста твоi мене вбивати мали, —
Лице твое блiде, тривожнi очi,
Вся стать твоя тремтяча, мов мiмоза,
Все мовило менi: "Не вiр! Не вiр!"
Ти добра, щира! О, не ошукаеш
Мойого серця гордостi лускою!
Я зрозумiв тебе! Ти добра, щира!
Лиш бурi свiту, розчаровань муки
Заволокли тебе отим туманом.
І в серцi своiм знов я чую силу
Розсiяти туман той, теплотою
Чуття i жаром думки поеднати
Теб з життям — i в вiдповiдь тобi
Я кличу: "Надiйсь i крiпись в борбi!"
* * *
Я не надiюсь нiчого
І нiчого не бажаю —
Що ж, коли жию i мучусь,
Не вмираю!
Що ж, коли гляджу на тебе
І не можу не глядiти,
І люблю тебе! Куди ж те
Серце дiти?
Усмiх твiй, неначе сонце
Листя покрiвля зелене,
А з'iдае штучну краску —
Смiйся з мене!
Я не надiюсь нiчого,
Але як бажання сперти?
Не бажать життя живому,
Тiльки смерти?
Жиймо! Кожде своiм шляхом
Йдiм, куди судьба провадить!
Здиблем
Страница 2
сь колись — то добре,А як нi — кому се вадить?
* * *
Безмежнее поле в снiжному завою,
Ох, дай менi обширу й волi!
Я сам серед тебе, лиш кiнь пiдо мною
І в серцi нестерпнii болi.
Неси ж мене, коню, по чистому полю,
Як вихор, що тутка гуляе,
А чень, утечу я вiд лютого болю,
Що серце мое розривае.
* * *
Не минай з погордою
І не смiйсь, дитя!
Може, в тiм осмiянiм
Суть твого життя.
Може, в тiм зневаженiм
Твого щастя карб,
Може, в тiм погордженiм
Є любовi скарб.
Може, смiх твiй нинiшнiй,
Срiбний та дзвiнкий,
Стане в твоiй пам'ятi
За докiр гiркий.
* * *
Я не кляв тебе, о зоре,
Хоч як сильно жаль мiй рiс;
Насмiх твiй i власне горе
Я терпливо перенiс.
Та боюсь за тебе дуже,
Бо любо — то мстивий бог;
Як одно ii зневажить,
Любить мститься на обох.
Як смiючись ти вбивала
Чистую любов мою,
Конец ознакомительного фрагмента.