Страница 1

Захар Беркут
Іван Якович Франко




Iван Якович Франко

ЗАХАР БЕРКУТ





I


Cумно i непривiтно тепер в нашiй Тухольщинi! Правда, i Стрий, i Опiр однаково миють ii рiнистi зеленi узбережжя, луги ii однаково покриваються весною травами та цвiтами, i в ii лазуровiм, чистiм повiтрi однаково плавле та колесуе орел беркут, як i перед давнiми вiками. Але все iнше як же змiнилося!

І лiси, i села, i люди! Що давно лiси густi, непрохiднi закривали майже весь ii простiр, окрiм високих полонин, сходили в долину аж над самi рiки, – тепер вони, мов снiг на сонцi, стопилися, зрiдли, змалiли, декуди пощезали, лишаючи по собi лисi облази; iнде знов iз них остоялися лише пообсмалюванi пеньки, а з-мiж них де-де несмiло виростае нужденна смеречина або ще нужденнiший яловець. Що давно тихо тут було, не чути нiякого голосу, крiм вiвчарськоi трембiти десь на далекiй полонинi або рику дикого тура чи оленя в гущавинах, – тепер на полонинi гейкають воларi, а в ярах i дебрях галюкають рубачi, трачi й гонтарi, ненастанно, мов невмирущий черв, пiдгризаючи та пiдтинаючи красу тухольських гiр – столiтнi ялицi та смереки, i або спускаючи iх, потятих на великi ботюки, долi потоками до нових парових тартакiв, або таки на мiсцi рiжучи на дошки та на гонти.

Але найбiльше змiнилися люди. Зверха глянувши, то немовби змоглася мiж ними «культура», але на дiлi виходить, що змоглося тiльки iх число. Сiл i присiлкiв бiльше, хат по селах бiльше, але зате по хатах убожество бiльше i нужда бiльша. Народ нужденний, прибитий, понурий, супроти чужих несмiлий i недотепний. Кождий дбае тiльки про себе, не розумiючи того, що таким робом роздроблюються iх сили, ослаблюеться громада. Не так тут колись було! Хоч менше народу, та зате що за народ! Що за життя кипiло в тих горах, серед тих непрохiдних борiв у стiп могутнього Зелеменя! Лиха доля довгi вiки знущалася над тим народом. Тяжкi удари пiдкопали його добробут, нужда зломила його свобiдну, здорову вдачу, i нинi тiльки неяснi, давнi спомини нагадують правнукам щасливiше життя предкiв. І коли часом стара бабуся, сидячи в запiчку та прядучи грубу вовну, почне розповiдати дрiбним унукам про давню давнину, про напади монголiв-песиголовцiв i про тухольського ватажка Беркута, – дiти слухають тривожно, в iх сивих оченятах блискотять сльози. А коли скiнчиться дивовижна повiсть, то малi й старi, зiтхаючи, шепчуть: «Ах, яка ж то красна байка!»

– Так, так, – говорить бабуся, похитуючи головою, – так, так, дiтоньки! Для нас то байка, а колись то правда була!

– А не знати, чи вернуться ще коли такi часи, – закидае дехто старший.

– Говорять старi люди, що ще колись вернуться, але, мабуть, аж перед кiнцем свiту.

Сумно i непривiтно тепер в вашiй Тухольщинi! Казкою видаеться повiсть про давнi часи i давнiх людей. Вiрити не хотять нинiшнi люди, що виросли в нуждi й притиску, в тисячолiтнiх путах i залежностях. Але нехай собi! Думка поета летить у тi давнi часи, оживляе давнiх людей, а в кого серце чисте i щиролюдське чуття, той i в них побачить своiх братiв, живих людей, а в життю iх, хоч i як неподiбнiм до нашого, догляне не одно таке, що може бути пожадане i для наших «культурних» часiв.

Було се 1241 року. Весна стояла в тухольських горах.

Одноi прегарноi днини лунали лiсистi пригiрки Зелеменя голосами стрiлецьких рогiв i криками численних стрiльцiв.

Се новий тухольський боярин, Тугар Вовк, справляв великi лови на грубу звiрину. Вiн святкував почин свого нового життя, – бо недавно князь Данило дарував йому в Тухольщинi величезнi полонини i цiле одно пригiр’я Зелеменя; недавно вiн появився в тих горах i побудував собi гарну хату, i оце першу учту справляе, знайомиться з довколичними боярами. По учтi рушили на лови в тухольськi лiси.

Лови на грубого звiра – то не забавка, то боротьба тяжка, не раз кровава, не раз на життя i смерть. Тури, медведi дики – се небезпечнi противники; стрiлами з лукiв рiдко кому удасться повалити такого звiра; навiть рогатиною, яку кидалось на противника при вiдповiднiм приближенню, нелегко дати йому раду. Тож остатньою i рiшучою зброею було важке копiе, яким треба було влучити противника зблизька власноручно, з цiлою силою, вiдразу. Схиблений удар – i життю борця грозила велика небезпека, коли йому не вдалось в остатнiй хвилi сховатись у безпечну криiвку i добути меча або тяжкого топора для своеi оборони.

Не диво, отже, що Тугар зi своiми гiстьми вибирався на лови, мов на вiйну, з запасом стрiл i рогатин, зi слугами й запасами живностi, навiть з досвiдним знахарем, що вмiв замовляти рани. Не диво також, що Тугар i його гостi були в повнiй рицарськiй зброi, окрiм панцирiв, бо тi спиняли би iх у ходi по ломах та гущавинах. Те тiльки диво, що й Тугарова донька Мирослава, не покидаючись батька, посмiла також вирушити разом з гiстьми на лови. Тухольськi громадяни, видячи ii, як iхала на лови посеред гостей, гордо, смiло, мов стрiмка тополя серед коренастих дубiв, з уподобою поводили за нею очима, поговорюючи:

– От дiвчина! Тiй не жаль би бути мужем

Страница 2

І, певно, лiпший з неi би був муж, нiж ii батько!

А се, певно, була немала похвала, бо Тугар Вовк був мужчина, як дуб.

Плечистий, пiдсадкуватий, з грубими обрисами лиця i грубим чорним волоссям, вiн i сам подобав на одного з тих злющих тухольських медведiв, яких iхав воювати. Але ж бо й донька його Мирослава була дiвчина, якоi пошукати. Не кажемо вже про ii уроду й красу, анi про ii добре серце – в тiм зглядi багато ii ровесниць могло стати з нею нарiвнi, хоч i небагато могло перевищити ii. Але в чiм не мала вона пари мiж своiми ровесницями, так се в природнiй свободi свого поводження, в незвичайнiй силi мускулiв, у смiлостi й рiшучостi, властивiй тiльки мужчинам, що виросли в ненастаннiй боротьбi з супротивними обставинами. Зараз з першого разу видно було, що Мирослава виросла на свободi, що виховання ii було мужеське i що в тiм прегарно розвиненiм дiвочiм тiлi живе сильний, великими здiбностями обдарований дух. Вона була в батька одиначка, а до того, ще зараз при народженню втратила матiр. Нянька ii, стара мужичка, вiдмалку направляла ii до всякоi ручноi роботи, а коли пiдросла, то батько, щоб розважити свою самоту, брав ii всюди з собою i, щоб задовольнити ii палку натуру, привчив ii владати рицарського зброею, зносити всякi невигоди i смiло стояти в небезпеках. І чим бiльшi трудностi iй прихопилось поборювати, тим охiтнiше бралась вона за дiло, тим краще проявлялася сила ii тiла й ii рiшучого, прямого характеру. Але попри все те Мирослава нiколи не переставала бути женщиною: нiжною, доброю, з живим чуттям i скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в нiй у таку дивну, чаруючу гармонiю, що хто раз бачив ii, чув ii мову, – той довiку не мiг забути ii лиця, ii ходу, ii голосу, – тому вони пригадувалися живо i виразно в найкращих хвилях його життя, так, як весна навiть старому старцевi пригадуе його молоду любов.

Вже третiй день тривали лови. Багато оленiв-рогачiв i чорногривих турiв лягло головами вiд стрiл i ратищ боярських. Над шумним гiрським потоком, на зеленiй полянi серед лiсу стояли шатра ловцiв, курiлися раз у раз величезнi огнища, де висiли на гаках кiтли, оберталися рожна, де варилось i пеклось м’ясиво вбитоi дичини для гостей. Нинiшнiй, остатнiй, день ловiв мав бути посвячений самому головному, та заразом i найбiльше небезпечному дiлу – ловам на медведiв.

На стрiмкiм пригiрку, вiддiленiм вiд iнших страшними дебрями, порослiм густо величезними буками та смереками, покритiм ломами й обвалищами дерев, було вiддавна головне леговище медведiв. Тут, як твердив тухольський провiдник, молодий гiрняк Максим Беркут, гнiздилася медведяча матка. Вiдси дикi звiрi розносили пострах на цiлу околицю i на всi полонини. І хоч не раз удавалось смiлим вiвчарям забити одного або другого стрiлами та топорами або завабити пiд слiп, де йому ламала крижi важка колода, спадаючи вниз, – то все-таки число iх було надто велике, щоб iз того була значна полегша для околицi. То й не дивно, що коли новоприбулий боярин Тугар Вовк оповiстив тухольцям, що хотiв би зробити великi лови на медведiв i просить дати йому провiдника, вони не тiльки дали йому на провiдника першого удальця на всю

Тухольську верховину Максима Беркута, сина тухольського бесiдника Захара, але, крiм того, вирядили з власноi волi цiлий вiддiл пасемцiв з луками й ратищами для помочi зiбраним боярам. Цiла та громада мала обступити медведяче леговище i очистити його доразу вiд поганого звiра.

Вiд самого досвiта в ловецькiм таборi великий рух i тривожне дожидання.

Боярськi слуги вiд пiвночi звивалися, приготовляючи для гостей iду на цiлий день, наповнюючи шипучим медом i яблучником подорожнi баклаги.

Тухольськi пасемцi й собi готовились, острячи ножi та тесаки, обуваючи мiцнi жубровi постоли i складаючи в невеличкi дорожнi бесаги печене м’ясо, паляницi, сир i все, що могло понадобитися в цiлоденнiй труднiй переправi.

Максим Беркут, який аж нинi, супроти найважнiшого i найтяжчого дiла, почув себе вповнi самим собою, вповнi начальником сеi невеличкоi армii, зарядясував з правдиво начальницькою вважливiстю й повагою все, що належало до дiла, нiчого не забуваючи, нi з чим не кваплячись, але й нi з чим не опiзнюючись. Все у нього виходило в свiй час i на своiм мiсцi, без сумiшки й сутолоки; всюди вiн був, де його потрiбно, всюди вмiв зробити лад i порядок. Чи то мiж своiми товаришами-тухольцями, чи мiж боярами, чи мiж слугами, Максим Беркут усюди був однаковий – спокiйний, свобiдний в рухах i словах, мов рiвний серед рiвних. Товаришi поводились з ним так само, як вiн з ними, свобiдно, несилувано, смiялись i жартували з ним, а проте виповнювали його розкази точно, швидко i так весело та радо, немов i самi без розказу були би в тiй хвилi зробили те саме. Боярська служба, хоч далеко не такоi рiвноi вдачi, далеко не так свобiдна в поводженню, далеко похiпнiша з одних гордо висмiватися, а перед другими низенько хилитися, все ж таки поважала Максима Беркута за його звичайнiсть i розсудливiсть i, хоч не без дотинкiв та жартiв, таки робила те, що

Страница 3

iн казав. А й самi бояри, по бiльшiй частi люди гордi, военнi, що нерадо бачили «смерда» в своiм товариствi, та й то ще смерда, що вважав iх чимось немов собi рiвним, – i вони тепер не показували надто виразно своеi неохоти i виповнювали розпорядження молодого провiдника, маючи на кождiм кроцi нагоду переконатися, що тi розпорядження були зовсiм розумнi, такi, як треба.

Ще сонечко не зараз мало сходити, а вже ловецьке товариство вирушило з табору. Глибока тиша стояла над горами; нiчнi сумерки дрiмали пiд темно-зеленими коронами смерек; на густiм, чепiргатiм листю папоротi висiли краплi роси; повзучi зеленi поясники вилися попiд ноги, плуталися помiж корiнням величезних вивертiв, сплiталися в непрохiднi клебуки з корчами гнучкоi, колючоi ожини та з сплетами дикого пнучого хмелю. З пропадистих, чорних, мов горла безоднi, дебрiв пiднiмалася сивими туманами пара – знак, що на днi тих дебрiв плили невеличкi лiсовi потоки. Повiтря в лiсi напоене було тою парою й запахом живицi; воно захоплювало дух, немовбито ширших грудей треба було, щоб дихати ним свобiдно.

Мовчки пробиралася ловецька дружина непрохiдними нетрями, дебрями й ломами без стежки, без нiяких провiдних знакiв у тьмавiй гущавинi. Попереду йшов Максим Беркут, а за ним Тугар Вовк i iншi бояри. Обiк Тугара йшла його донька Мирослава. Позаду йшли тухольськi пасемцi. Всi йшли озираючись i надслухували пильно.

Лiс починав оживати денним життям. Пестропера сойка хрипiла в вершках смерек, зелена жовна, причепившися до пня тут же над головами прохожих, довбала своiм залiзним дзьобом кору; в далеких зворах чути було рик турiв i виття вовкiв. Медведi в ту пору, наiвшися, дрiмали пiд ломами на моховiй постелi. Стадо дикiв рохкало десь у дебрi, холодячися в студенiм намулi.

Може, годину йшло товариство тою трудною, нетоптаною дорогою. Всi дихали важко, ледве можучи наловити грудьми повiтря, всi отирали краплистий пiт iз лиць. Максим частенько озирався позад себе. Вiн зразу противний був тому, щоб i женщина йшла разом з мужами в той небезпечний похiд, але Мирослава уперлася. Вона ж перший раз була на таких великих ловах i мала би для бог зна яких трудностей занехати найкращу iх частину!

Нiякi Максимовi докази про трудностi дороги, про небезпеки на становищi, про силу й лютiсть звiра не могли переконати ii. «Тим лiпше! Тим лiпше!» – говорила вона з таким смiлим поглядом, з таким солодким усмiхом, що

Максим, мов очарований, не мiг нiчого бiльше сказати. І батько, що зразу також радив Мирославi лишитися в таборi, вкiнцi мусив уступити ii просьбам.

З подивом глядiв тепер Максим, як ота незвичайна женщина поровень з найсильнiшими мужами поборювала всякi трудностi утяжливоi дороги, як легко перескакувала гнилi ломи i величезнi грами, яким певним кроком iшла понад урвища, горi стрiмкими дебрями, просковзувала помiж виверти, i при тiм так безпечно, так невтомимо, що Максимовi здавалося, що вона хiба на яких чудових крилах уноситься. Вiн глядiв на се й не мiг наглядiтися.

«Дивна дiвчина! – думалось йому раз по разу. – Такоi я ще й не видав нiколи!»

Ось уже прийшли на мiсце. Медведяче леговище – то був високий, тiльки вiд пiвденного боку з трудом доступний горб, покритий грубезними буками й смереками, завалений вивертами й ломами. Вiд пiвночi, заходу i сходу вхiд i вихiд замикали високi скалистi стiни, немов величезною сокирою вирубанi з тiла велетня Зелеменя i вiдсуненi вiд нього на кiльканадцять сажнiв; сподом попiд тi стiни вузькою щiлиною шумiв i пiнився студений гiрський потiк.

Таке положення улегшувало нашим ловцям роботу; вони потребували тiльки обсадити не надто широкий плай вiд пiвденного боку i тим плаем доступати чимраз далi догори, а звiр, не маючи iншого виходу, мусив конечно попастися в iх руки i на iх ратища.

Опинившися на тiм важнiм, хоч дуже небезпечнiм плаю, Максим Беркут велiв товариству на хвилю розложитися i спочити, аби набрати сил до трудного дiла. Сонце сходило, але гiлля смерек i сусiднi горби заслонювали його вид.

По короткiм вiддиху Максим почав розставляти ловцiв у два ряди так, аби вповнi обсадити плай. Доки плай ще вузький, кождому ловцевi прийдеться стояти о п’ять крокiв вiд другого; але дальше вгорi, де плай розширяеться в цiлу споховасту площину, там прийдеться ловцям ширше розступитися. Одно тiльки клопотало його: що зробити з Мирославом, яка конче хотiла й собi стояти на окремiм становищi, а не при боцi свого батька.

– А що ж то я гiрша отсих твоiх пасемцiв? – говорила вона, рум’янiючись, мов рожа, до Максима. – Їх ти ставиш на становищi, а мене не хочеш… Нi, сього не буде! І для мого батька се був би стид, коли б нас двое стояло на однiм становищi! Правда, батеньку?

Тугар Вовк не мiг iй супротивитися. Максим почав говорити iй про небезпеку, про силу й лютiсть розжертого звiра, але вона зацитькала його:

– А що ж то в мене нема сили? А що ж то я не владаю луком, ратищем i топором? Ану, нехай котрий-будь iз твоiх ласемцiв спробуе зо мною порiвнятися, – побачимо, хто дужчий!

Максим вкiнцi замовк

Страница 4

мусив учинити ii волю. Та й чи мiг спротивитися тiй дивнiй, чарiвнiй дiвчинi? Вiн хотiв хоч становище визначити iй найменше небезпечне, але, на лихо, сього не можна було зробити, бо тут усi становища були однаково небезпечнi. Розстановивши цiле товариство, Максим дав ось який розпорядок:

– Тепер помолiмся, кому хто знае, а потiм разом заграймо в роги. Се буде перший знак i сполошить звiра. Потiм пiдемо горi плаем i станемо аж там, де вiн розширюеться. Там моi товаришi лишаться пильнувати виходу, щоб анi один звiр не уйшов, а ви, бояри, пiдете дальше, до самого матчиного леговища!

В добру хвилю по тiм залунали лiси й полонини хрипливим ревом жубрових рогiв. Немов величезна хвиля, покотився голос по лiсах i зворах, розбиваючися, глухнучи, то знов подвоюючись. Пробуркалися лiси.

Заскиглила каня над верховiттям смереки; зляканий беркут, широко розмахуючи крилами, пiднявся на воздухи; захрустiв звiр помiж ломами, шукаючи безпечноi криiвки. Нараз рик рогiв утих i ловцi пустилися в дорогу горi плаем. Усiх серця билися живiше ожиданням незвiсних небезпек, бою i побiди. Обережно пробирались вони рядами; передом ряд боярський, за ним парубоцький ряд;

Максим iшов попереду, пильно надслухаючи та слiдячи звiрину. Цар ломiв, медвiдь, ще не показувався.

Дiйшли вже до самого найвужчого гирла, поза яким плай розширювався в велику споховасту площину. Ловцi знов тут зупинилися на розказ Максима, i знов загримiли ще з бiльшою силою жубровi роги, розносячи тривогу в сумрачнi медведячi гаври. Раптом затрiщав лiс недалеко, за величезною купою грубих перегнилих вивертiв.

– Бачнiсть! – скрикнув Максим. – Звiр наближаеться!

Ледве сказав тi слова, коли втiм крiзь велику щiлину мiж двома переверненими пнями просунулася пелехата, величезна голова, i двое сiрих очей напiвцiкаво, напiвтривожно вдивлялися в Тугара Вовка, що стояв на своiм становищi, якраз о яких десять крокiв перед щiлиною. Тугар був старий вояк i старий ловець, – вiн не знав, що то тривога. Тож, не говорячи анi слова, не вiдзиваючись нi до кого, вiн вихопив важку залiзну стрiлу з сагайдака, положив на лук i намiрявся до звiра.

– Мiряй в око, боярине! – шепнув з-позаду Максим. Хвилька тривожноi мовчанки – свиснула стрiла – i заревiв звiр мов скажений, кинувши собою взад.

І хоть через те щез вiн ловцям з очей, скрившися за купою вивертiв, то ревiт його не втихав i не втихало скажене шеметання.

– Далi за ним! – крикнув Тугар Вовк i кинувся до щiлини, кудою щез медвiдь.

Рiвночасно два бояри вже видряпалися були на верх виверту, вже попiднiмали своi ратища i старались дати iм вiдповiдний розмах, аби доконати звiра. Тугар Вовк, стоячи в щiлинi, пустив у нього другою стрiлою. Звiр заревiв ще дужче i кинувся втiкати, але очi його заплили кров’ю, вiн не мiг знайти виходу i розщибав собою о дерева. Ратище одного боярина впилось йому мiж ребра, але не завдало смертельноi рани. Дикий рик раненого медведя розлягався чимраз дужче. В розпуцi вiн пiдводився на заднi лапи, обтирав собi кров з очей, рвав i кидав галуззям наперед себе, але дарма; одно його око прошиблене було стрiлою, а друге раз у раз запливало кров’ю наново.

Шемечучись наослiп довкола, звiр наблизився знов до Гугара Вовка. Той вiдкинув лук i, причаiвшися за виваленим коренем, ухопив обiруч свiй важкий топiр i, коли медвiдь, мацаючи, добирався до знайомоi собi щiлини, вiн з усього розмаху цюкнув його згори в голову, аж череп розколовся надвое, мов розбита тиква. Бризнув кровавий мозок на боярина, тихо, без рику повалився звiр додолу. Радiсно заревли труби бояр на знак першоi побiди.

Звiра витягнено з-помiж вивертiв i обдерто зi шкури. Тодi бояри рушили дальше, в гущавину. Сонце вже пiднялось на небi i меркотiло крiзь гiлляки, мов скiснi золотi нитки та пасма. Ловцi йшли тепер геть-геть веселiше, перехвалюючися своею вiдвагою й силою.

– Хоч я лише вовк, дрiбна звiрюка, то все ще дам раду тухольському медведевi! – говорив Тугар Вовк, радiючи.

Максим Беркут слухав тих перехвалок i сам не знав, чому йому жаль зробилося тухольського медведя.

– Що ж, – сказав вiн, – дурна звiрюка той медвiдь, самотою держиться. Якби вони зiбралися докупи, то хто знае, чи й стадо вовкiв дало би iм раду.

Тугар позирнув на нього гнiвно, але не сказав нiчого. Ловцi обережно поступали дальше, дряпаючись по вивертах, перескакуючи з пня на пень, западаючи не раз по пояс у порохно та ломи.

Посеред тих звалищ величноi природи виднiлися подекуди медведячi стежки, протоптанi вiд давнiх-давен, вузькi, але добре втоптанi, густо засiянi вибiленими кiстками баранiв, оленiв та всякоi iншоi звiрини. Максим держався тепер позаду бояр; вiн раз за разом обходив усi становища, осмотрював слiди, щоб догадатися, чи вони свiжi, чи нi, пiдпомагав, заохочував утомлених, – i тiльки на нiм однiм не знати було нiякоi втоми. З подивом позирала на нього Мирослава, коли вiн переходив коло неi, i хоч багато досi видала вона молодцiв i сильних, i смiлих, але такого, як Максим, що сполучав би в собi всi прикмети сильного роб

Страница 5

тника, рицаря i начальника, – такого iй досi не траплялося бачити.

Нараз захрустiв лiм i грiзно-люто випав на ловцiв величезний медвiдь. Вiн бiг зразу на чотирьох лапах, але, побачивши перед собою ворогiв, звiвся на заднi лапи, а в переднi вхопив бурею вiдламаний буковий конар, викручуючи ним довкола себе i видаючи час вiд часу з горла уриваний, немов визиваючий рик.

На становищi супроти звiра були два пiдгiрськi бояри, з тих, що найголоснiше перехвалювалися i хотiли перед усiми показатися мисливцями. Побачивши страшного ворога тут же перед собою, вони зблiдли й затремтiли. Але скритися, тiкати не уходило, – треба було ставити чоло, будь-що-будь. Двi стрiли вилетiли рiвночасно з двох лукiв, але одна хибила, свиснувши медведевi понад вуха, а друга влучила звiра в бiк, не зранивши значно, а тiльки роздразнивши безмiрно. Величезним скоком пiдплигнув медвiдь i шпурнув на одного ловця свою зброю – буковий копар, який зi страшною силою гепнувся о дерево. Тодi, не зупиняючись анi на хвильку i не даючи ворогам часу до намислу, медвiдь кинувся на одного з них, що саме стояв па його протоптанiй стежцi. Ратище блисло в тремтячiй руцi боярина, – вiн хотiв кинути ним на звiра.

– Не кидай! – крикнув тривожно Максим, надбiгаючи i ведучи з собою помiч загроженим боярам – Тугара Вовка i ще одного боярина. – Не кидай ратище, але настав поприбiч i боронися!

Але боярин не слухав i кинув ратище на звiра. Розмах був невеликий, рука боярина тремтiла, медвiдь був уже на яких п’ять крокiв, – от i не диво, що ратище слабо зранило звiра в передню лопатку. Вхопив медвiдь дрючину, розломив ii i зi страшним риком кинувся на свого ворога. Той держав уже в руках простого, на оба боки острого меча, що його називав медвiдником, i готовився вiпхнути його вiстря в груди звiровi. Але вiстря поховзлося по костi i застряло в лопатцi, i звiр ухопив боярина в своi страшнi, залiзнi обiйми.

Страшенно скрикнула нещаслива жертва; захрустiли костi пiд медведячими губами. Цiла та страшна i дрожжю проймаюча подiя скоiлася так раптово, так несподiвано, що, заким Максим мiг надбiгти з пiдмогою, вже боярин, хриплячи в передсмертних судорогах, лежав на землi, а над ним стояв кровавий медвiдь, вискаливши своi страшеннi зуби i ревучи на весь лiс з болю вiд одержаних ран.

Дрож пройшла у всiх по тiлi на той вид; бояри стали мов укопанi. Тiльки

Максим спокiйно наложив стрiлу на свiй роговий лук, пiдiйшов два кроки ближче до медведя i, прицiлившися одну хвилину, пустив йому стрiлу просто в серце. Мов ножем перетятий, урвався рик звiра, i вiн повалився трупом на землю.

Не ревiли роги, не лунали веселi оклики по тiй новiй побiдi. Бояри, покинувши своi становища, збiглися на мiсце нещастя. Хоч i як вони були загартованi в вiйнах, привикли бачити смерть бiля себе, але вид кровавого, потрощеного та пошарпаного трупа витиснув iз усiх грудей важкий зойк.

Мирослава вхопилась за груди i вiдвернула очi. Тухольськi пасемцi на сплетенi з галуззя мари положили трупа, а за ним потягли i медведя. Понура мовчанка залягла над товариством. Велика калюжа кровi блискотiла до сонця i нагадувала всiм, що тут iще перед хвилею стояв живий чоловiк, батько дiтям, веселий, охочий i повний надii, а тепер з нього лишилася лише безформна купа кровавого м’яса. У великоi частi бояр вiдiйшла охота до ловiв.

– Цур iм, тим проклятим медведям! – говорили деякi. – Нехай тут хоч жиють, хоч гинуть собi, чи ж нам для них наражувати свое життя?

Але Тугар Вовк, а особливо Мирослава й Максим, налягали конче, аби кiнчити розпочате дiло. Бояри вкiнцi пристали, але якось дуже не радi були вертати на своi становища.

– Позвольте менi, бояри, слово сказати, – заговорив до них Максим. – Моi товаришi-тухольцi замкнули вихiд i не пустять анi одного звiра вiдси. Тим-то нам не потрiбно розходитися вiддалiк одним вiд одних. Найлiпше буде, думаю, роздiлитися нам на двi ровти i йти понад самi краi пропастi по обох боках. Так ми зможемо найлiпше зiгнати все до середини, а там разом з тухольськими пасемцями обступимо густою лавою i вистрiляемо до одного.

– Авжеж, авжеж, що так лiпше! – крикнули деякi бояри, не бачачи насмiшливого усмiху, що перелетiв по устах Максима.

Тодi товариство роздiлилося. Одну ровту провадив Тугар Вовк, а другу – Максим. Мирослава з власноi охоти прилучилася до другоi ровти, хоч i сама не могла собi вияснити, для чого. Мабуть, шукала небезпеки, бо Максим виразно казав, що дорога другоi ровти небезпечнiша.

Знов заграли роги, i обi ровти розiйшлися. Ловцi йшли де парами, де одинцем, то сходячись, то розходячись, щоб вишукувати дорогу. Купами йти було зовсiм неможливо. Зближались уже до самого верха; верх сам був голий, але понижче був цiлий вал камiння, звалищ i вивертiв. Туди пройти було найтруднiше i найнебезпечнiше.

В однiм мiсцi стирчала купа звалищ, мов висока башта. Ломаччя, камiння i навiяне вiд давнiх-давен листя загороджувало, бачилось, усякий приступ до природноi твердинi. Максим поповз понад самим краем глибочезноi пропастi, чiпляючись де-де

Страница 6

моху та скальних обривiв, щоб туди винайти прохiд. Бояри ж, не навиклi до таких неприступних i карколомних дорiг, пiшли здовж валу, надiючись найти далi перерву i обiйти його.

Мирослава зупинилася, немов щось держало ii близ Максима. Гi бистрi очi вдавлювалися пильно в настобурчену перед нею стiну лому, шукаючи хоч би й як трудного проходу. Недовго так i вдивлялася, але смiло почала вдиратися на великi кам’янi брили та виверти, що завалювали прохiд. Стала на версi i гордо озирнулася довкола. Бояри вiдiйшли вже були досить далеко, Максима не видно, а перед нею безладна сутолока скал та ломiв, через яку, бачилось, прохiд був неможливий. Але нi! Он там, трохи вiддалiк, лежить величезна смерека кладкою понад те пекло, – туди безпечно можна перейти до вершка!

Недовго думаючи, Мирослава пустилася на ту кладку. А вступаючи на неi, ще раз озирнулася i, горда зi свого вiдкриття, приложила гарно точений рiг до своiх коралових уст i затрубила на весь лiс. Луна покотилася полонинами, розбиваючись у дебрях та зворах чимраз на бiльше часток, аж поки не сконала десь у далеких, недоступних гущавинах. На голос Мирославиного рога вiдiзвався здалека рiг ii батька, а там i роги iнших бояр. Ще хвильку завагувалася Мирослава, стоячи високо на вивертi. Смерека була дуже стара i наскрiзь порохнява, а всподу, в непрогляднiй гущавинi ломiв, здавалось iй, що чуе легкий хрускiт i муркотання. Прислухалася лiпше – не чути нiчого. Тодi вона смiло ступила на свою кладку. Але ледве уйшла з п’ять крокiв, коли разом затрiщала перетрупiшiла смерека, зламалася пiд ногами Мирослави, i смiла дiвчина враз iз перегнилим грамом упала додолу, в ломи та звалища.

Впала на ноги, не попускаючись своеi зброi. В руках стискала сильно срiблом оковане ратище; через плечi у неi висiли мiцний лук i сагайдак зi стрiлами, а за гарним шкiряним поясом, що мов вилитий обхапував ii стрункий дiвочий стан, застромлений був топiр i широкий мисливський нiж з кiстяними черенцями.

Звалившись несподiвано в тьмаву пропасть, вона, проте, не почула анi на хвилю страху, а тiльки почала озиратися довкола, щоб догледiти який вихiд.

Зразу не могла нiчого виразно добачити, але швидко ii очi привикли до пiвсумерку, i тодi побачила такий вид, котрий i найсмiлiшого мiг перейняти смертельною тривогою. Не далi як на п’ять крокiв перед нею лежала величезна медведиця в гнiздi коло своiх молодих i гнiвними, зеленкуватими очима глядiла на несподiваного гостя. Мирослава затремтiла. Чи вдаватися в боротьбу зi страшним звiром, чи шукати виходу i спровадити помiч? Але нелегко було знайти вихiд: довкола iжилися ломи й обриви скал, i хоч перелiзти через них з тяжким трудом було би можна, то на очах дикого звiра була така робота крайне небезпечна. Недовго надумуючись, рiшилася

Мирослава не зачiпати звiра, лиш боронитися в разi нападу, а тим часом дати трубою тривожний знак i закликати помiч. Але скоро тiльки вона затрубила, медведиця схопилася з леговища i, виючи, кинулась до неi. Не час було

Мирославi братися до лука, – звiр був надто близько. Вона вхопила обома руками ратище i, опершись плечима о кам’яний облаз, наставила його насупротив медведицi. Звiр, побачивши блискуче залiзне вiстря, зупинився.

Обi неприятельки стояли так довгу хвилю, не зводячи ока одна з одноi, не схибляючи анi одним рухом зi свого становища. Мирослава не смiла перша нападати на медведицю; медведиця знов шукала очима, куди би напасти на ворога. Раптом медведиця вхопила в переднi лапи великий камiнь i, зводячись на заднi ноги, хотiла шпурнути ним на Мирославу. Але в тiй самiй хвилi, коли зводилася на заднi ноги, Мирослава одним могучим рухом пхнула iй ратище мiж переднi лопатки. Рикнула страшенно медведиця i перевернулась горiлиць, обiллявшися кров’ю. Але рана не була смертельна, i медведиця швидко зiрвалася на ноги. Кров текла з неi, та, незважаючи на бiль, вона знов кинулася на Мирославу. Небезпека була страшна. Розжертий звiр садив просто, грозячи вже тепер своiми страшними зубами. Один рятунок для Мирослави був – видряпатися на облаз, о котрий була оперта плечима. Хвилька, один рух – i вона стояла на облазi. На серцi в неi полегшало, – тепер ii положення не було таке небезпечне, бо в разi нападу могла вдарити звiра згори. Та ледве Мирослава могла дослiдити, що робить медведиця, а вже звiрюка стояла близько неi на каменi, ревучи грiзно i рознявши закровавлену пащеку. Зимний пiт виступив на чолi Мирослави; вона бачила, що тепер настала рiшуча хвиля, що на тiй вузькiй кам’янiй плитi мусить розiгратися боротьба на життя i смерть i що того буде побiда, хто зможе вдержатися на цiм становищi й зiпхнути з нього противника. Медведиця була вже близько; Мирослава пробувала заставитися вiд неi ратищем, але медведиця вхопила дрючину зубами i шарпнула ii так сильно, що мало не зiпхнула Мирославу з каменя; ратище виховзлось iй iз рук, i звiр кинув ним геть у ломи.

«Тепер прийдеться загибати?» – блиснуло в думцi в Мирослави, але вiдвага не покинула ii. Вона вхопила обома руками топiр i стала мiцно до остат

Страница 7

ьоi оборони. Звiр сунув чимраз ближче: гарячий його вiддих чула вже Мирослава на своiм лицi; мохната лапа, насторожена острими кiгтями, грозила ii грудi; ще хвиля – i iй довелось би, пошарпанiй, кровавiй, упасти з каменя, бо топорище було закоротке супроти лап величезного звiра.

– Рятунку! – скрикнула у смертельнiй тривозi Мирослава, i в тiй хвилi понад ii головою блиснуло ратище i пхнута в горло медведиця, мов колода, впала з каменя. В щiлинi кам’яних звалищ понад головою Мирослави показалось радiсне» живим огнем палаюче лице Максима Беркута. Один вдячний погляд урятованоi дiвчини пройняв Максима наскрiзь. Але слова не було мiж ним анi одного. На те не було часу. Медведиця ще жила i, ревучи, зiрвалася з мiсця.

Одним скоком була вона коло своiх молодих, що, не розумiючи цiлоi тоi боротьби, бавилися i переверталися в гнiздi. Обнюхавши iх, медведиця кинулася знов до Мирослави. На се Мирослава була приготована i, пiднявши обiруч топiр, одним замахом розрубала ним голову медведицi. Впала опосочена звiрюка i, метнувши собою кiлька разiв у боки, сконала.

Тим часом i Максим, продертися крiзь наваленi ломи, станув обiк Мирослави.

В очах дiвчини заблисли двi перловi сльози, i, не кажучи анi слова, вона гаряче стиснула руку свого порятiвника. Максим чогось немов змiшався, почервонiв, спустив очi i, зупиняючись, проговорив:

– Я чув твiй тривожний знак… але не знав, де ти… Богу дякувати, що й так додряпався!

Мирослава все ще стояла на мiсцi, держачи руку гарного парубка в своiй руцi i дивлячись у його хороше, сонцем опалене i здоровим рум’янцем осяяне, одверте, щире лице. В тiй хвилi вона не почувала нiчого, крiм вдячностi за рятунок вiд нехибноi смертi. Але коли Максим, трохи осмiлившись, стиснув ii нiжну, а так сильну руку, тодi Мирослава почула, як щось солодко защемiло iй коло серця, як лице ii загорiлось стидливим рум’янцем, – i вона спустила очi, а слово подяки, котре готове було вилетiти з ii уст, так i завмерло на губах i розiллялось по лицi дивним чаром розгоряючого сердечного чуття.

Максим перший отямився. В його серцi, смiлiм i чистiм, як щире золото, вiдразу блиснула щаслива думка, котра тут же перемiнилася в незломне рiшення. Се вернуло йому всю смiлiсть i певнiсть поступування. Приложивши рiг до уст, вiн затрубив радiсно на знак побiди. Тут же, за стiною вивертiв, обiзвалися роги Тугара й iнших бояр. Звинна, як вивiрка, Мирослава швидко видряпалась назад на той вал, з якого була впала, i вiдтам оголосила цiлому стрiлецькому товариству свою пригоду i помiч, якоi дiзнала вiд Максима. З трудом видряпався сюди Тугар Вовк, а за ним i iншi бояри; Тугар довго держав доньку в обiймах, а побачивши кров на ii одежi, аж затремтiв.

– І ти, ти, моя доню, була в такiй небезпецi! – І вiн раз по разу обнiмав доньку, немов боячись утратити ii.

Потiм вiн злiз униз до Максима, що порався коло медведицi i коло молодих медведят. Молодi, що не знали ще свого ворога в чоловiцi, муркотiли любенько в гнiздi i бавились собi, мов малi песики; вони давали себе гладити руками i зовсiм не боялися людей. Максим узяв iх на руки i положив перед Мирославою й Тугаром.

– Отее ваша здобич! – сказав вiн. – Ви чей же радо приймете в своiм домi таких гостей.

Згромадженi бояри глядiли то радiсно на малi медведята, то зо страхом на вбиту медведицю, обзирали рану i подивляли силу й смiлiсть Мирослави, що могла вдатися в боротьбу з такою страшною звiрюкою.

– О нi, – сказала, смiючись, Мирослава, – без помочi отсього чесного молодця була б я тепер лежала там, як сеся звiрюка, пошарпана й закровавлена! Йому вiд мене належиться велика подяка.

Тугар Вовк якось немов нерадо слухав тоi бесiди своеi доньки. Хоч i як вiн любив ii, хоч i як радувався ii вибавленням iз великоi небезпеки, але все-таки вiн волiв би був, якби вибавив його доньку боярський син, а не сей простий тухольський мужик, не сей «смерд», хоч i як, зрештою, той смерд умiв подобатися Тугаровi. Та все-таки йому, гордому бояриновi, що вирiс i великоi честi дослужився при князiвськiм дворi, важко було прилюдно вiддавати подяку за вирятування доньки – мужиковi. Але нiщо було дiяти… Обов’язок вдячностi так був глибоко вкорiнений у наших рицарських предкiв, що й Тугар Вовк не мiг вiд нього виламатися. Вiн узяв Максима за руку i випровадив його наперед.

– Молодче, – сказав вiн, – донька моя, едина моя дитина, говорить, що ти вирятував ii життя з великоi небезпеки. Я не маю причини не вiрити ii слову.

Прийми ж за свое чесне дiло подяку вiтця, котрого вся любов i вся надiя в тiй однiй дитинi. Я не знаю, чим тобi можемо вiдплатити за се дiло, але будь певний, що скоро се коли-будь буде в моiй силi, то боярин Тугар Вовк не забуде того, що тобi завдячуе.

Максим стояв при тих словах, мов на гранi. Вiн не привик до таких прилюдних похвал i зовсiм не надiявся, анi не бажав нiчого подiбного. Вiн змiшався при боярських похвалах i не знав, чи вiдповiдати що-небудь, чи нi, а вкiнцi сказав коротко:

– Нема за що дякувати, боярине! Я зробив те, що кождий на моi

Страница 8

мiсцi зробив би, – за що ж тут дякувати? Нехай донька твоя буде здорова, але на вдячнiсть нiяку я не заслужив.

Сказавши се, вiн пiшов, аби закликати своiх тухольських товаришiв. При iх помочi медведицю швидко обдерто зi шкури, а малi медведята перенесено на збiрне мiсце, вiдки цiле товариство по скiнченню ловiв мало удатися назад до табору.

Сонце доходило вже полудня i сипало гаряче золотисте промiння на тухольськi гори; розiгрiта живиця сильнiше запахла в лiсах; гордо i тiльки десь-колись помахуючи розпластаними крилами, плавав яструб високо понад полонинами в лазуровiм океанi. Тиша стояла в природi. Тiльки з одного пригiрка Зелеменя лунали голоси ловецьких труб i крики ловецького товариства. Лови скiнчилися, хоч i не зовсiм щасливо. На дрючках несли тухольськi парубки поперед ловцями три медведячi шкури i в мiшку двое медведят, а на ношах iз галуззя несли боярськi слуги позаду товариства окровавленого, задубiлого вже трупа нещасливого боярина, що погиб вiд медведячих лап.

Швидко пiд проводом Максима дiйшло товариство до мисливського табору.

Лови були скiнченi. Сьогоднi ще хотiло цiле товариство вертати домiв, зараз, скоро лише по обiдi. Дорога була вправдi не близька, але Максим обiцяв випровадити товариство простiшою лiсовою стежкою до Тухлi, а вiдтам до двора Тугара Вовка. Тухольськi пасемцi, скоро тiльки пообiдали, зараз пiшли наперед до домiв; Максим лишився з боярами, поки слуги здiйняли табiр i попрятали всi кухоннi та ловецькi знаряддя; тодi й боярське товариство вирушило в дорогу з поворотом додому.




ІI


Стародавне село Тухля – се була велика гiрська оселя з двома чи трьома чималими присiлками, всього коло пiвтори тисячi душ. Село й присiлки лежали не там, де лежить теперiшня Тухля, але геть вище серед гiр у просторiй подовжнiй долинi, що тепер поросла лiсом i зоветься Запалою долиною. В тi давнi часи, коли йде наше оповiдання. Запала долина не була поросла лiсом, але, навпаки, була управлена i годувала своiх жильцiв достатнiм хлiбом.

Простягаючись звиш пiвмилi вдовж, а мало що не чверть милi в ширину, рiвна й намулиста, обведена з усiх бокiв стрiмкими скалистими стiнами, високими декуди на iри або й чотири сажнi, долина тота була немов величезним кiтлом, iз якого вилито воду. І певно, що воно й не iнакше було. Чималий гiрський потiк впадав вiд сходу до тоi долини високим на пiвтора сажня водопадом, прориваючи собi дорогу помiж тiснi, твердi скали i обкрутившися вужакою по долинi, випливав на захiд у таку ж саму тiсну браму, розбиваючись помiж гладкi кам’янi стiни i гуркотячи ще кiлькома водопадами, поки чверть милi понижче не впав до Опору. Високi, стрiмкi береги тухольськоi кiтловини покритi були темним смерековим лiсом, що надавав самiй долинi позiр ще бiльшого заглиблення i якоiсь пустинноi тишi та вiдрубностi вiд усього свiту. Так, справдi, се була величезна гiрська криiвка, з усiх бокiв тiльки з великим трудом доступна, – але такi були в тих часах ненастанних вiйн, усобиць i нападiв майже всi гiрськi села, i тiльки дякуючи тiй своiй неприступностi, вони змогли довше, нiж подiльськi села, охоронити свое свобiдке староруське громадське життя, яке деiнде силувалися чимраз бiльше пiдiрвати гордi, вiйнами збагаченi бояри.

Тухольський народ жив головно скотарством. Тiльки та долина, де лежало село, а також кiлька поменших порiчин, не покритих лiсом, надавалися до хлiборобства i видавали щороку багатi збори вiвса, ячменю i проса. Зате в полонинах, що були, так само, як i всi доокружнi лiси, власнiстю тухольськоi громади, паслися великi отари овець, у котрих спочивав головний скарб тухольцiв: з них вони добували собi одежу й страву, омасту й м’ясо.

В лiсах довкола села паслися корови й воли; але сама мiсцевiсть, гориста, скалиста й неприступна, забороняла держати багато тяжкоi рогатоi худоби.

Другим головним джерелом достатку тухольцiв були лiси. Не говорячи вже про дрова, котрих мали безплатно i на топливо, i на всякi будинки, лiси достачали тухольцям звiрини, лiсових овочiв i меду. Правда, життя серед лiсiв i недоступних диких гiр було тяжке, було ненастанною вiйною з природою: з водами, снiгами, диким звiром i дикою, недоступною околицею, – але тота боротьба вироблювала силу, смiлiсть i промисловiсть народу, була пiдставою й пружиною його сильного, свобiдного громадського ладу.

Сонце вже геть схилилося з полудня, коли з високого верха в тухольську долину спускалося знайоме нам ловецьке товариство пiд проводом Максима Беркута.

Передом iшов Тугар Вовк з донькою i з Максимом; решта товариства ступала за ними невеличкими купками, гуторячи про перебутi лови та ловецькi пригоди.

Перед очима товариства розкрилася тухольська долина, облита гарячим сонячним промiнням, мов велике зелене озеро з невеличкими чорними острiвцями. Круг неi, мов височезний паркан, бовванiли кам’янi стiни, по яких п’ялися де-де пачоси зеленоi ожини та корчi лiщини. При входi в долину ревiв водопад, розбиваючись о камiння срiблястою пiною; поуз водопаду викутий був у скалi вузький вивi

Страница 9

, яким iшлося вгору i далi понад берегом потока через верхи i полонини аж до угорськоi краiни; се був звiсний тодiшнiм гiрнякам «тухольський прохiд», найвигiднiший i найбезпечнiший пiсля дуклянського: десять дооколичних громад, з галицького i з угорського боку, працювали майже два роки над виготовленням сього проходу. Тухольцi вложили найбiльше працi в те дiло, тож гордилися ним, як своiм.

– Гляди, боярине, – сказав Максим, зупиняючись над водопадом при входi в крутий, у каменi кований вивiз, – гляди, боярине, се дiло тухольськоi громади!

Геть ось туди, через Бескиди, тягнеться сеся дорога, перша така дорога в верховинi. Мiй батько сам витичував ii на протязi п’ятьох миль; кождий мiсток, кожда закрутина, кождий вивiз на тiм протязi зроблений за його показом.

Боярин неохiтно якось поглянув горами, куди на далекий протяг понад потоком вилася мiж скалами протерта гiрська дорога. Потiм глянув долi вивозом i похитав головою.

– Твiй батько мае велику вдасть над громадою? – спитав вiн.

– Власть, боярине? – вiдказав здивований Максим. – Нi, властi у нас над громадою не мае нiхто: громада мае власть сама, а бiльше нiхто, боярине. Але мiй батько досвiдний чоловiк i радо служить громадi. Як вiн говорить на радi громадськiй, так не зумiе нiхто в цiлiй верховинi. Громада слухае батьковоi ради, – але властi батько мiй не мае нiякоi i не жадае ii.

Очi Максима блищали огнями гордостi й подиву, коли говорив про свого батька.

Тугар Вовк при його словах у задумi похилив голову; зате Мирослава глядiла на Максима, не зводячи з нього очей. Слухаючи Максимових слiв, вона чула, що його батько стаеться для неi таким близьким, таким мов рiдним чоловiком, немов вона вiк жила пiд його батькiвською опiкою.

Але Тугар Вовк ставав чимраз бiльше понурий, чоло його морщилося, i очi з виразом давно здержуваного гнiву звернулися на Максима.

– То се твiй батько бунтуе тухольцiв против мене i против князя? – спитав вiн нараз терпким, рiзким тоном. Немов болющий дотик, вразили тi слова

Мирославу; вона зблiдла i позирала то на батька, то на Максима. Але Максим цiлком не змiшався вiд тих слiв, а вiдповiв спокiйно:

– Бунтуе громаду, боярине? Нi, се тобi неправду сказано. Вся громада гнiвна на тебе за те, що ти присвоюеш собi громадський лiс i полонину, не спитавши навiть громади, чи схоче вона на те пристати, чи нi.

– А так, ще питатися вашоi громади! Менi князь дарував той лiс i тоту полонину, i менi нi в кого бiльше дозволятися.

– Те самiсiньке й говорить громадi мiй батько, боярине. Мiй батько уцитькуе громаду i радить пiдождати аж до громадського суду, на котрiм те дiло розбереться.

– Громадського суду! – скрикнув Тугар Вовк. – То й я мав би ставати перед тим судом?

– Думаю, що й тобi самому се буде пожадане. Ти будеш мiг усiм доказати свое право, вспокоiти громаду.

Тугар Вовк вiдвернувся. Вони йшли далi вивозом, який закручувався насерединi, щоб зробити дорогу не так похилою i не так небезпечною. Максим, iдучи позаду, не зводив очей iз Мирослави. Але його лице не яснiло вже таким чистим щастям, як недовго перед тим. Чим чорнiша хмара гнiву й невдоволення залягала на чолi ii батька, тим виразнiше почув Максим, що мiж ним i

Мирославою розвертаеться глибока пропасть. При тiм вiн, дитя гiр, не знаючи великого свiту i високих боярських замислiв, i не догадувався, яка широка i глибока була та пропасть на самiм дiлi.

Зiйшли вже на долину. Пiд водопадом творив потiк просторий, спокiйний i чистий, мов сльоза, ставок. При його берегах стояли великi шапки перловоi шипучоi пiни: дно наiжене було великими й малими обломами скал; прудкi, мов стрiла, пструги блискали помiж камiнням своiми перлово-жовтими, червоно цяткованими боками; в глибинi затоки долi кам’яною стiною ревiв водопад, мов живий срiбний стовп, граючи до сонця всiми барвами веселки.

– Що за пречудове мiсце! – аж скрикнула Мирослава, вдивляючися в водопад i наваленi в глибинi дико пошарпанi скали, обведенi згори темно-зеленою габою смерекового лiсу.

– Це наша Тухольщина, наш рай! – сказав Максим, обкидаючи оком долину, i гори, i водопад з такими гордощами, з якими мало котрий цар обзирае свое царство.

– Тiльки менi ви затроюете життя в тiм раю, – сказав гнiвно Тугар Вовк.

Нiхто не вiдзивався на тi слова; всi трое йшли мовчки дальше. Ось уже доходили до села, що розкинулося густими купами порядних, драницями критих хат, густо обсаджене рябиною, вербами та розлогими грушами. Народ робив у полю; тiльки старi дiди, поважнi, сивобородi, походжали коло хат, то дещо тешучи, то плетучи сiтi на звiра та на рибу, то розмовляючи про громадськi дiла. Максим кланявся iм i вiтав iх голосно, приязно; далi й Мирослава почала вiтати старих тухольцiв, що стояли на дорозi; тiльки Тугар Вовк iшов понурий та нiмий, навiть поглянути не хотiв на тих смердiв, що смiли супротивлятися волi його князя.

Аж ось насеред села з ними пострiчалася дивна компанiя. Три старцi, убранi по-празничному, несли дорогою на високiй, гарно точенiй i оздiбно срiблом оков

Страница 10

нiй дрючинi великий, також срiблом окований ланцюг, вироблений суцiльно з одноi штуки дерева в видi перстеня, нерозривного i замкнутого в собi.

Понад тим ланцюгом повiвала червона, кармазинова, срiблом вишивана хоругов. Три старцi йшли повiльно. Перед кождим дворищем вони зупинялися i викликали голосно хазяiв по iм’ю, а коли той або хто-будь iз жильцiв дворища явився, вони говорили:

– Завтра на копу! – i йшли дальше.

– Се що за дивоглядiя? – спитав Тугар Вовк, коли старцi почали наближатися до них.

– Хiба ж ти не видав ще такого? – спитав його здивований Максим.

– Не видав. У нас коло Галича нема такого звичаю.

– На копу скликають, на раду громадську, – сказав Максим.

– Я гадав, що попи з корогвою, – почав насмiхатися Тугар. – У нас коли скликають на копу, то скликають потиху, передаючи з хати до хати копне знамено.

– У нас копне знамено обноситься по селу отсими закличниками; вони повиннi кождого громадянина по iм’ю закликати на копу. І тебе закличуть, боярине.

– Нехай собi кличуть, я не прийду! Нiчого мене не обходить ваша копа. Я тут iз княжоi волi i можу сам збирати копу, коли буду вважати се потрiбним.

– Ти сам… збирати копу? – спитав зачудований Максим. – Без наших закличникiв?

Без нашого знамена?

– У мене своi закличники i свое знамено.

– Але ж на твою копу нiхто з наших громадян не пiде. А наша копа як осудить, так у нашiй громадi й буде.

– Побачимо! – сказав гнiвно й уперто Тугар Вовк. В ту саму пору наблизилися нашi пiшоходи до закличникiв. Побачивши боярина, закличники поставили знамено, а один iз них вiдiзвався:

– Боярине Тугаре Вовче!

– Ось я, – вiдповiв боярин понуро.

– Завтра на копу!

– Чого?

Але закличники на се не вiдповiли нiчого i пiшли дальше.

– Не iх дiло, боярине, говорити чого, – пояснив Максим, стараючись якомога втихомирити нехiть боярина до тухольськоi громадськоi ради. По довшiй мовчанцi, пiд час котроi вони все йшли селом, Максим знов зачав говорити:

– Боярине, позволь менi, недосвiдному, молодому, сказати тобi слово.

– Говори! – сказав боярин.

– Прийди завтра на копу!

– І пiддатися вашому холопському судовi?

– Що ж, боярине, тухольська громада судить по справедливостi, а справедливому судовi хiба стид пiддатися?

– Таточку! – вмiшалася й Мирослава до тоi розмови. – Зроби так, як каже Максим.

Вiн добре каже! Вiн урятував мое життя, – вiн же ж не хотiв би тобi зле радити; вiн знае добре тутешнi звичаi.

Тугар Вовк знехотя всмiхнувся на ту правдиво жiночу логiку, але чоло його швидко знов наморщилося.

– І вже ти протуркала менi ухi тим Максимом! – сказав вiн. – Ну, урятував тобi життя, я i вдячний йому за те, i, коли хочеш, дам йому пару волiв. А тут знов о iншi рiчi йде, до яких не слiд мiшатися нi тобi, нi Максимовi.

– Нi, боярине, – вiдмовив на се Максим, – ти чей не схочеш унизити мене вiдплатою за мое незначне дiло. Анi я, анi мiй батько не приймемо нiякоi вiдплати. А то, що я тебе прошу прийти завтра на копу, я роблю тiльки з щироi прихильностi. Я рад би, боярине, щоб мiж тухольською громадою i тобою була згода.

– Ну, нехай i так, – сказав вкiнцi Тугар Вовк, – прийду завтра на тоту вашу раду, але не на те, щоб Їй пiддатися, а лиш на те, щоб побачити, що се за рада буде.

– Прийди, боярине, прийди! – скрикнув радiсно Максим. – Побачиш сам, що тухольська громада вмiе бути справедливою.

Приречення Тугара Вовка облегшило серце Максимовi. Вiн став веселий, говiркий, показував Мирославi направо i налiво, що було гарного й цiкавого довкола, а гарного й цiкавого було багато. Нашi пiшоходи були саме серед села i на серединi тухольськоi долини. Стрiмкi скалистi береги кiтловини свiтилися по обох боках далеко, мов рiвнi, високi мармуровi мури. Потiк плив посеред села, тут же бiля дороги, шумiв i пiнився, розбиваючись по каменях, котрими усiяне було його дно, i навiваючи свiжий холод на всю долину. По обох боках потока, якого береги були досить високi, прорiзанi в намулi давнього озера, побудованi були кашицi (загати) з рiчного камiння i грубих смерекових палiв та колод, щоб охоронити село вiд виливу. Всюди через потiк поробленi були вигiднi з поруччями кладки, а зараз поза кашицями йшли скопанi грядки з фасолею й горохом, що вилися вгору по тичинню, з буряками й капустою, а також загони пшеницi, що чистими ясно-зеленими пасмугами простягалися далеко поза хати. Хати були порядно обгородженi i харно удержуванi; стiни з гладкого дилиння, не обмазаного глиною, але кiлька разiв до року митого i скобленого рiчними черепницями; тiльки там, де одна дилина сходилася з другою, в вузьких пасмугах стiни були полiпленi глиною i побiленi паленим вапном, i виглядали дуже гарно серед зелених верб i груш. При входi до кождого дворища стояли двi липи, мiж якими прив’язанi були гарно плетенi в усякi узори ворота. Майже над кождими воротами на жердцi висiла прибита якась хижа птиця: то сова, то сорока, то ворона, то яструб, то орел, з широко розпростертими крилами i звислою додолу головою; се були знаки духiв –

Страница 11

пiкунiв дому. За хатами стояли стайнi та iншi господарськi будинки, всi пiд драницями i з грубезних тесаних брусiв збудованi; тiльки нечисленнi обороги були з соломи i насторошували де-де своi золото-жовтi остро-круглi чуби догори помiж чотирма високими оборожинами.

– Ось мого батька двiр, – сказав Максим, показуючи на один двiр, нiчим не вiдмiнний вiд iнших. Перед домом не було нiкого, але дверi вiд сiней були вiдчиненi, а в стiнi до полудня прорубанi були два невеличкi квадратовi отвори, якi влiтi оставались або зовсiм створенi, або закладались тонкими i напiвпрозiрчастими гiпсовими плитками i на зиму, крiм того, забивались дощаними вiконницями. Се були тодiшнi вiкна.

Мирослава цiкаво позирнула на те гнiздо Беркутiв, над котрого ворiтьми справдi висiв недавно вбитий величезний беркут, ще й по смертi немов грозячи своiми могутнiми залiзними пазурами i своiм чорним, у каблук закривленим дзюбом.

Затишно, супокiйне i ясно було па тiм обiйстю; потiк вiддiлював його вiд гостинця, перекинений широкою кладкою, i журчав стиха та плескав кришталевою хвилею о кам’яну загату. І Тугар Вовк позирнув туди.

– Ага, то тут сидить той тухольський владика. Ну, рад я пiзнати його. Побачимо, що се за птиця!

Максим хотiв попрощати боярина й його доньку i звернути додому, але щось немов тягло його йти з ними дальше. Мирослава немов порозумiла се.

– Чи вже вертаеш додому? – спитала вона, вiдвертаючись, щоб укрити свое помiшання.

– Хотiв було вертати, але нехай i так – проведу вас iще через тiснину до вашого двора.

Мирослава втiшилася, сама не знаючи чого. І знов пiшли вони вниз селом, гуторячи, озираючись на всi боки, любуючись одне одним, голосом, присутнiстю, одне для другого забуваючи все довкола, батька, громаду. І хоча в цiлiй розмовi анi одним словом не згадували про себе, про своi чуття й надii, але й крiзь найбайдужнiшу iх бесiду тремтiло тепло молодих, першою любов’ю огрiтих сердець, проявлялася таемнича сила, що притягала до себе тi двi молодi, здоровi й гарнi iстоти, чистi та незопсованi, що в своiй невинностi навiть не думали про перепони, якi мусила стрiнути iх молода любов.

І Тугар Вовк, що йшов передом у важкiй, понурiй задумi та мiркував над тим, як би то завтра стати гiдно i в цiлiм блиску перед тими смердами та показати iм свою повагу та вищiсть, – i Тугар Вовк не завважав нiчого мiж молодими людьми; одно тiльки гнiвало його, що той молодий парубок такий смiлий i так поводиться з ним i з його донькою, мов з рiвними собi. Але до пори, до часу вiн здержував свiй гнiв.

Минули вже село i зближалися до того мiсця, де тухольська кiтловина замикалася, пропускаючи тiльки вузькою скалистою брамою потiк у долину.

Сонце вже похилилося геть iз полудня i стояло над вершиною лiсу, купаючи свое скiсне промiння в спiнених хвилях потоку. Вiд скал, що затiснювали виплив потоку з тухольськоi долини, лежали вже довгi тiнi; в самiй тiснинi було сумрачно, холодно i слизько. Внизу розбивалася вода потоку о величезне, купами тут навалене камiння, а вгорi високо шумiли величезнi смереки i буки.

Понад самим потоком з обох бокiв вели прокованi в скалах вигiднi стежки – також дiло тухольцiв. Якась дрож пройняла Мирославу, коли входила в оту дивовижну «кам’яну браму»: чи то вiд пануючого тут холоду, чи вiд вогкостi, чи бог знае вiд чого, – вона взяла батька за руку i притиснулася до нього.

– Яке страшне мiсце! – сказала вона, зупиняючись у самiй тiснинi i озираючись кругом та догори. І справдi, мiсце було незвичайне, дике. Потiк був вузький, може, на три сажнi, не бiльше, завширшки, i так гладко прорiзаний рвучою гiрською водою в лупаковiй скалi, що незнающий був би мiг присягнути, що се людських рук робота. А перед самим проходом стояв насторч величезний кам’яний стовп, усподу геть пiдмитий водою i для того тонший, а вгорi немов головатий, оброслий папороттю та карлуватими берiзками. Се був широко звiсний Сторож, котрий, бачилось, пильнував входу в тухольську долину i готов був упасти на кождого, хто в ворожiй цiлi вдирався б до сього тихого, щасливого закутка. Сам Тугар Вовк почув якийсь холод за плечима, зирнувши на того страшного Сторожа.

– Тьфу, яка небезпечна каменюка! – сказав вiн. – Так нависла над самим проходом, що, бачиться, ось-ось упаде!

– Се святий камiнь, боярине, – сказав поважно Максим, – йому щовесни складають вiнки з червоного огнику – се наш тухольський Сторож.

– Ех, все у вас ваше, все у вас святе, все у вас тухольське, – аж слухати обридло! – скрикнув Тугар Вовк. – Немовто поза вашою Тухольщиною вже й свiту нема!

– Для нас i справдi нема свiту, – вiдмовив Максим. – Ми над усе любимо свiй кутик, – коли б так кождий iнший любив свiй кутик, то, певно, всi люди жили б на свiтi спокiйно й щасливо.

Максим у своiй невиннiй щиростi й не розумiв, як чутко вколов вiн у серце боярина тими словами. Вiн не завважав також, якими злобними очима позирнув на нього Тугар Вовк. Звертаючися до Мирослави, Максим мовив далi спокiйним, теплим голосом:

– А про той камiнь, про нашого Сто

Страница 12

ожа, я вам оповiм, що чув вiд батька. Давно то, дуже давно дiялось, ще коли велетнi жили в наших горах. То тут, де тепер наша Тухля, стояло велике озеро; сеся кiтловина була ще зовсiм замкнена, i тiльки через верх текла вода. Озеро се було закляте: в нiм не було нiчого живого – нi рибки, нi хробачка; а котра звiрина напилася з нього, мусила згинути; а пташина, що хотiла перелетiти понад нього, мусила впасти в воду i втопитися.

Озеро було пiд опiкою Морани, богинi смертi. Але раз сталося, що цар велетнiв посварився з Мораною, i, щоб зробити iй наперекiр, ударив своiм чародiйським молотом о скалу, i розвалив стiну, так що вся вода з заклятого озера виплила i стратила свою дивну силу. Цiла околиця раптом ожила; дно озера зробилося плодючою долиною i зазеленiлося буйними травами та цвiтами; в потоцi завелися риби, помiж камiнням усяка гадь, у лiсах звiрина, в повiтрi птиця. За те розлютилася Морана, бо вона не любить нiчого живого, i закляла царя велетнiв у отсей камiнь. Але долинi самiй не могла нiчого зробити, бо не могла назад вернути мертвящоi води, що виплила з озера; якби була вернула назад усю воду до краплини i заткала отсей у скалi вибитий прохiд, то була би знов царицею наших гiр. А так, то хоч цар велетнiв i не жив, та проте й Морана не мае вже тут властi. Але цар не зовсiм погиб. Вiн тривае в тiм каменi i пильнуе сеi долини.

Кажуть, що колись Морана ще раз iзбере свою силу, щоб нею завоювати нашу Тухольщину, але отсей заклятий Сторож упаде тодi на силу Морани i роздавить ii собою.

З дивним чуттям слухала Мирослава тоi повiстi: вона глибоко щемiла ii в серцi, – iй так бажалося стати пiд руксю того доброго i животворного царя велетнiв до бою з силою Морани; кров живiше заграла в ii молодiм серцi. Як сильно, як гаряче любила вона в тiй хвилi Максима!

А Тугар Вовк хоч i слухав Максимовоi повiстi, але, бачилось, не дуже вiрив iй, тiльки ще раз обернувся, позирнув на кам’яного тухольського Сторожа i з погордою всмiхнувся, немов подумав собi: «От дурнi смерди, в якiй дурницi покладають свою гордiсть i свою надiю!»

Вже нашi пiшоходи минули вузький протiк тухольського потоку i вийшли на ясний свiт. Перед iх очима раптом розкинулася довга, крутими горами обмежена долина Опору, котра ген-ген сходилася з долиною Стрию. Сонце вже клонилося на захiд i гарячим пурпуром меркотiло в широких хвилях Опору. Тухольський потiк скаженими скоками i з лютим шумом гуркотiв додолу, щоб скупатися в

Опорi. Його вода, рiзко вiдбиваючи в собi заходову червонiсть, виглядала неначе кров, що бурхае з величезноi рани. Довкола шумiли темнi вже лiси.

Хвилю стояли нашi пiшоходи, напуваючись тою безсмертною i живущою красою природи. Максим немов вагувався на якiйсь думцi, що так i засiла в його головi i силомiць просилася на волю. Далi вiн зiбрався з вiдвагою i приблизився до Тугара Вовка, тремтячи й червонiючись.

– Боярине-батьку, – сказав вiн незвичайно м’яким i несмiливим голосом.

– Чого тобi треба?

– Позволь менi бути твоiм найщирiшим слугою…

– Слугою? Що ж, се нетрудно, – прийди з батьком i наймись, коли конче хочеш на службу.

– Нi, боярине, не так ти зрозумiв мене… Позволь менi бути твоiм сином!

– Сином? Але ж у тебе б свiй батько, i, як чую, далеко лiпший, справедливiший i мудрiший вiд мене, коли завтра буде судити мене!

Боярин гiрко, iдовито всмiхнувся.

– Я хотiв сказати, – поправився Максим, – хотiв сказати ще не так. Боярине, вiддай за мене доньку свою, котру я люблю дужче свого життя, дужче душi своеi!

Грiм з ясного неба не був би так перелякав Тугара Вовка, як тi гарячi, а при тiм простi слова молодого парубка. Вiн вiдступив два кроки назад i прошибаючим, з гнiвом i погордою змiшаним поглядом мiрив бiдного Максима вiд нiг до голови.

Лице його було недобре, аж сине, зуби йому зацiпило, губи дрожали.

– Смерде! – скрикнув вiн нараз, аж дооколичнi гори залунали тим проклятим окликом. – Що се за слова смiеш говорити до мене? Повтори ще раз, бо се не може бути, щоб я справдi чув те, що менi причулося.

Грiзний крик боярина збудив i в Максима його звичайну смiлiсть i рiшучiсть.

Вiн випростувався перед боярином, мов молодий, пишний дубчак, i сказав лагiдним, але певним голосом:

– Нiчого злого я не сказав тобi, боярине, – нiчого такого, що би приносило нечесть тобi або твоiй доньцi. Я просив у тебе руки твоеi доньки, котру я люблю, як ii нiхто в свiтi не буде любити. Невже ж мiж твоiм боярським, а моiм мужицьким родом така велика пропасть, щоб ii любов не могла перегатити? Та й чим же ж тя так дуже вищий вiд мене?

– Мовчи, смерде! – перебив його лютим криком Тугар Вовк. – Рука моя судорожне стискае рукоять меча, щоб заткати ним твою глупу гортанку. Одно тiльки рятуе тебе вiд моеi мести, а се те, що ти нинi вирятував мою доньку з небезпеки. Інакше ляг би ти в тiй хвилi трупом за такi слова. І ти, безумний, мiг подумати, мiг посмiти пiдносити очi своi до неi, до моеi доньки?.. Се за те, що я й вона говоримо з тобою по-людськи, а не копаемо тебе, як собаку! І ти думав, що,

Страница 13

ятуючи ii вiд пазурiв медведя, ти здобув ii для себе, як бранку? О нi! Коли б мало на таке прийти, то волiла б вона згинути в кривавих обiймах дикого звiра, нiж мала би тобi дiстатися!

– Нi, боярине, не так кажи! Волiв би я згинути в лапах медведя, анiж мав би один ii волосок бути ушкоджений.

Мирослава вiдвернулася при тих словах, щоб скрити вiд батька i вiд Максима довго здержуванi сльози, що тепер бризнули з ii очей. Але Тугар Вовк не зважав на те i говорив дальше:

– І ти, пiдлий хамiв роде, смiеш рiвняти себе зо мною? Зо мною, що вiк звiкував мiж князями, вдостоiвся княжоi похвали i надгороди за рицарськi дiла! Моя донька може вибирати собi жениха мiж найпершими i найславнiшими молодцями в краю, а я мав би дати ii тобi, смердовi, до твого тухольського гнiзда, де би вона зiв’яла, зсохла i пропала в нуждi? Ш, нi, йди геть, бiдний хлопче, ти несповна розуму, ти сказав своi слова в нападi божевiльства.

Максим бачив тепер, що його надii розбитi, що боярин надто високо мiряе, надто гордо глядить на нього. Хоч i як тяжко приходилось йому, але нiщо було робити.

– Боярине, боярине, – сказав вiн сумним, теплим голосом, – занадто ти високо пiднявся на крилах гордостi, – але уважай! Доля звичайно тих найвище пiдносить, кого думае найнижче зiпхнути. Не гордуй бiдними, не гордуй низькими, не гордуй робучими, боярине, бо хто ще знае, до котроi хто криницi прийде воду пити!

– Ти ще смiеш менi давати науки, гаде? – скрикнув розлючений Тугар Вовк, i очi його заблищали безумним гнiвом. – Геть менi з очей, а то, богом кленусь, не буду нi на що зважав, а просаджу тебе отсим ножем, як просадив нинi рано медведя.

– Не гнiвайся, боярине, за слова дурного хлопця, – вiдповiв усе спокiйний Максим. – Прощай! Прощай i ти, моя зоре, що блиснула менi так чудово на одну днину, а тепер мусиш навiки для мене померкнути! Прощай i будь щаслива!

– Нi, годi мовчати, – сказала нараз Мирослава, рiшучо обертаючись, – я не померкну для тебе, молодче, я буду твоя.

Тугар Вовк, мов остовпiлий, глядiв на свою доньку i вже аж тепер не знав, що йому робити.

– Доню, а се що ти кажеш! – скрикнув вiн.

– Те, що чуеш, таточку. Вiддай мене за Максима! Я пiду за нього.

– Дурна дiвчино, се не може бути!

– Спробуй а побачиш, що може.

– Ти в гарячцi говориш, доню, – ти перелякалася дикого звiра, ти недужа!..

– Нi, таточку, я здорова i скажу тобi ще раз, i кленусь перед он тим ясним сонцем, що сей молодець мусить бути моiм! Сонце, будь свiдком!

І вона взяла Максима за руку i гаряче прилипла устами до його уст. Тугар Вовк не мiг отямитися, не мiг здобутися на один рух, на одно слово.

– А тепер, молодче, йди домiв i не лякайся нiчого. Мирослава присягла, що буде твоею, i Мирослава зумiе додержати присяги. А ми, таточку, спiшiмо додому!

Онде в долинi наш двiр, а ось i нашi гостi надходять.

І, сказавши се, дивна дiвчина взяла безтямного з диву батька за руку i пiшла з ним долi горою. А Максим довго ще стояв на мiсцi, очарований, щасливий.

Вкiнцi прочунявся i, впавши лицем на землю, помолився заходовому сонцю так, як молилися його дiди й прадiди, як молився тайком i його батько. Потiм устав i тихою ходою пiшов додому.




ІIІ


За селом Тухлею, зараз же близ водопаду, стояла насеред поля величезна липа.

Нiхто не затямив, коли ii засаджено i коли вона розрослася така здорова та конариста. Тухля була оселя не дуже давня, i деревина, що росла на тухольськiй долинi, була геть-геть молодша вiд тоi липи; тим-то й не диво, що тухольський народ уважав ii найдавнiшим свiдком давнини i окружав великою пошаною.

Тухольцi вiрили, що тота липа – дар iх споконвiчного добродiя, царя велетнiв, який засадив ii власноручно на тухольськiй долинi на знак своеi побiди над Мораною. З-пiд корiння липи било джерело погожоi води i вiдтак, тихо журчачи по дрiбних камiнцях, впливало до потоку. Се було мiсце копних зборiв тухольських, мiсце сiльського вiча, котре в старовину являло з себе всю i одиноку вдасть у руських громадах.

Довкола липи був широкий, рiвний майдан. Рядами стояли на нiм до схiд сонця гладкi кам’янi брили, призначенi на стiльцi, де сiдали старцi громадськi, батьки родин. Кiлько було таких батькiв, стiлько й кам’яних стiльцiв. Поза ними було вiльне мiсце. Пiд липою, над самим джерелом, стояв чотиригранний камiнь з проверченою всерединi дорого; тут на час ради виставлялося копне знамено. А обiк зроблене було друге пiдвищення – для бесiдника, себто для того, хто в якiй-небудь справi говорив; вiн виступав iз свого мiсця i входив на се пiдвищення, щоб увесь народ мiг чути його.

На другий день пiсля боярських ловiв густо тухольського народу роiлося по копнiм майданi. Гамiр iшов по долинi. Старцi громадськi йшли повагом iз села один за одним i засiдали на своiх мiсцях. Шумно збиралася молодiж i ставала поза ними широким пiвколесом. І жiнки сходилися, хоч не так численно: вiд громадськоi ради жаден дорослий громадянин, чи муж, чи жiнка, не був виключений. І хоч рiшаючий голос мали тiльки старцi-батьки, але

Страница 14

при нарадi вiльно було й молодежi, й жiноцтву подавати свiй голос пiд розвагу старцям.

Сонце пiднялось уже високо на небi, коли з села, остатнi за всiма, надiйшли закличники, несучи перед собою тухольське копне знамено. Поява iх викликала загальний шепiт мiж громадою, а коли вони наблизилися, все втихло.

Закличники, тричi поклонившися громадi, вийшли пiд липу i познiмали шапки з голiв. Уся громада зробила те саме.

– Чесна громадо, – вiдiзвалися закличники, – чи воля ваша нинi раду держати?

– Так, так! – загула громада.

– То нехай же бог помагае! – сказали вони i, пiднявши високо вгору копне знамено, встромили його в дiрку, продовбану в каменi. Се був знак, що рада зачата.

Потiм устав зi свого мiсця найстарший у зборi, Захар Беркут, i повiльним, але твердим кроком виступив пiд липу, i, доторкнувшися ii рукою, наблизився до пливучоi з ii корiння нори, i, припавши на колiна, помазав собi нею очi й уста.

Се була звичайна стародавня церемонiя, що знаменувала очищення уст i прояснення ока, потрiбне при такiм важнiм дiлi, як народна рада. По тiм вiн сiв на пiдвищенiм мiсцi, звернений лицем до народу, тобто до схiдноi сторони неба.

Захар Беркут – се був сивий, як голуб, звиш 90-лiтнiй старець, найстарший вiком у цiлiй тухольськiй громадi. Батько вiсьмох синiв, iз яких три сидiли вже разом iз ним мiж старцями, а наймолодший, Максим, мов здоровий дубчак мiж явориною, визначався мiж усiм тухольським парубоцтвом. Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвiдом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давнiх патрiархiв, батькiв i провiдникiв цiлого народу, про яких говорять нам тисячолiтнi пiснi та перекази. Незважаючи на глибоку старiсть, Захар Беркут був iще сильний i кремезний. Правда, вiн не робив уже коло поля, не гонив овець у полонину, анi не ловив звiра в лiсових нетрях, – та, проте, працювати вiн не переставав. Сад, пасiка й лiки – се була його робота. Скоро лишень весна завiтае в тухольськi гори, Захар Беркут уже в своiм саду, копле, чистить, пiдрiзуе, щепить i пересаджуе. Дивувалися громадяни його знанню в садiвництвi, тим бiльше дивувалися, що вiн не крився з тим знанням, але радо навчав кождого, показував i заохочував. Пасiка його була в лiсi, i кождеi погiдноi днини Захар Беркут ходив у свою пасiку, хоч дорога була утяжлива i досить далека. А вже найбiльшим добродiем уважали тухольцi Захара Беркута за його лiки. Коли було настане час мiж зеленими святами а святом Купайла, Захар Беркут з своiм наймолодшим сипом Максимом iде на кiлька недiль у гори за зiллям i лiками. Правда, чистi та простi звичаi тодiшнього народу, свiже тухольське повiтря, просторi та здоровi хати i ненастанна та зовсiм не надсильна праця – все те вкупi хоронило людей вiд частих i заразливих хвороб. Зате частiше лучалися калiцтва, рани, на якi, певно, нiякий знахар не вмiв так скоро i так гарно зарадити, як Захар Беркут.

Але не в тiм усiм покладав Захар Беркут головну вагу свого старечого життя.

«Життя лиш доти мае вартiсть, – говорив вiн частенько, – доки чоловiк може помагати iншим. Коли вiн стае для iнших тягарем, а хiсна не приносить iм нiякого, тодi вiн уже не чоловiк, а завада, тодi вiн уже й жити не варт. Хорони мене боже, щоб я коли-будь мав статися тягарем для iнших i iсти ласкавий, хоч i як заслужений хлiб!» Тi слова – то була провiдна, золота нитка в життю Захара

Беркута. Все, що вiн робив, що говорив, що думав, те робив, говорив i думав з поглядом на добро i хосен iнших, а поперед усього – громади. Громада – то був його свiт, то була цiль його життя. Видячи, що медведi та дики часто калiчать худобу й людей у горах, вiн, ще бувши молодим парубком, задумав навчитися лiчити рани i, покинувши батькiвський дiм, вибрався в далеку, незнайому дорогу до одного славного ворожбита, який, чутка була, вмiв замовляти стрiли й кров. Але примова того лiкаря показалася пустою. Захар Беркут, прийшовши до нього, обiцяв йому десять кушiць плати, щоб навчив його своеi примови.

Ворожбит пристав, але Захаровi не досить було навчитися наслiпо, вiн хотiв попереду переконатися, чи лiк ворожбитiв добрий. Вiн вийняв свiй нiж i задав собi ним глибоку рану в стегно.

– На, заков, – сказав вiн до зачудованого лiкаря. Примова не вдалася.

– Е, – сказав лiкар, – це для того не вдаеться, що ти самовiльно завдав собi рану.

Такоi рани замовити не можна.

– Ну, то видно, що кепська твоя примова, i менi гi не потрiбно. Я потребую такоi примови, котра не питала би, чи рана самовiльна, чи нi, а загоiла б усяку.

І, як стiй, Захар Беркут покинув ворожбита i пiшов дальше – розпитувати лiпших лiкарiв. Довго блукав вiн по горах i долах, аж поки по роцi блукання не зайшов до скитських монахiв. Мiж ними був один столiтнiй старець, що довгi часи пробував на Афонськiй горi у грекiв i читав там багато старих грецьких книг.

Той монах умiв чудово лiчити рани i брався навчити своеi штуки кождого, хто проживе з ним рiк у добрiй злагодi i покажеться йому чоловiком щирого серця й

Страница 15

истоi душi. Багато вже ученикiв приходило до старого, вiчно задуманого i вiчно сумовитого монаха, але нi одного вiн не вподобав, нi один не прожив з ним умовленого року i не винiс його тайникiв лiкарських. Про цього-то лiкаря прочув Захар Беркут i наважився вiдбути його пробу. Прийшовши до скитського монастиря, просив, щоб заведено його до старця Акинтiя, i одверто розповiв йому про цiль свого приходу. Сивобородий, понурий дiд Акинтiй прийняв його без суперечки – i Захар вибув не рiк, а цiлi три роки. Вiн вернувся зо скита новим чоловiком; його любов до громади стала ще гарячiшою i сильнiшою, його слова плили кришталевою, чистою хвилею, були спокiйнi, розумнi i твердi, як сталь, а проти усякоi неправди гострi, як бритва. В своiй чотирилiтнiй мандрiвцi Захар

Беркут пiзнав свiт, був i в Галичi, i в Киевi, бачив князiв i iх дiла, пiзнав воякiв i купцiв, а його простий, ясний розум складав усе бачене й чуте, зерно до зерна, в скарбницю пам’ятi як матерiали для думки. Вiн вернувся з мандрiвки не тiльки лiкарем, але й громадянином. Бачачи по долах, як князi та iх бояри силуються ослабити i розiрвати громадськi вiльнi порядки по селах, щоб опiсля роз’еднаних i розрiзнених людей тим легше повернути в невольникiв i слуг, Захар Беркут переконався, що для його братiв-селян нема iншого рятунку й iншоi надii, як тiльки добре уладження й розумне ведення та розвивання громадських порядкiв, громадськоi спiльностi та дружностi. А з другого боку, вiд Акинтiя i вiд iнших бувалих людей вiн чимало наслухався про громадськi порядки в пiвнiчнiй Русi, в Новгородi, Псковi, про добробут i розцвiт тамошнiх людей, i все те запалювало його гарячу душу до бажання – вiддати цiле свое життя на поправу й скрiплення добрих громадських порядкiв у своiй рiднiй Тухольщинi.

Сiмдесят лiт минуло вiд того часу. Мов стародавнiй дуб-велетень, стояв Захар

Беркут серед молодого поколiння i мiг тепер бачити плоди своеi довголiтньоi дiяльностi. І, певно, не без радостi мiг вiн глядiти на них. Мов одна душа, стояла тухольська громада дружно в працi i вживанню, в радощах i в горю. Громада була для себе i суддею, i впорядчиком у всьому. Громадське поле, громадськi лiси не потребували сторожа – громада сама, вся i завсiди, бачно берегла свое добро. Бiдних не було в громадi; земля достачала пожитку для всiх, а громадськi шпихлiри та стодоли стояли завсiди отвором для потребуючих. Князi i iх бояри зависливим оком глядiли на те життя, в якiм для них не було мiсця, в якiм iх не потребували. Раз у рiк з’iздив у Тухольщину князiвський збiрщик податкiв, i громада старалась якнайборше позбутися немилого урядового гостя: через день або два вiн виiздив, обвантажений усяким добром – бо податки в великiй мiрi платили тухольцi натурою. Але в Тухольщинi збiрщик князiвських податкiв не був таким самовладним паном, як по iнших селах. Тухольцi добре уважали, що належиться збiрщиковi, а що князевi, i не попускали йому зробити над ними нiякого надужиття.

Але не тiльки в самiй Тухольщинi видний i спасенний був вплив Захара Беркута; його знали люди на кiльканадцять миль довкола, по руськiм i угорськiм боцi. Та й то знали його не лиш як чудовного лiкаря, що лiчить рани i всякi болiстi, але й не менше як чудовного бесiдника та порадника, котрий «як заговорить, то немов бог тобi в серце вступае», а як порадить чи то одному чоловiковi, чи й цiлiй громадi, то хоч цiлий майдан старцiв набери, то й тi вкупi, певно, лiпшоi ради не придумають. Вiддавна Захар Беркут прийшов був до того твердого переконання, що як чоловiк сам-один серед громади слабий i безрадний, так i одна громада слаба, i що тiльки спiльне порозумiння i спiльне дiлання многих сусiднiх громад може надати iм силу i може в кождiй громадi поокремо змiцнити свобiднi порядки громадськi. Тож нiколи, працюючи всiлякими способами для своеi

Тухольщини, Захар не забував i про сусiднi громади. Вiн за молодших часiв часто ходив по громадах, бував на iх копних зборах, старався пiзнати добре iх потреби й людей, i всюди ради та намови його змагали до одного: до скрiплення дружнiх, товариських i братерських зв’язкiв мiж людьми в громадах i мiж громадами в сусiдствi. А зв’язки тi були тодi ще досить живi й сильнi; ще роз’iдлива князiвщина та боярщина не здужала була порозривати iх до решти, – тому й не диво, що пiд проводом так усiма любленого, так досвiдного i громадському дiлу вiдданого чоловiка, як Захар Беркут, тi зв’язки живо вiдновилися i змiцнiли.

Особливо зв’язок з руськими громадами по угорськiм боцi був дуже важним дiлом для Тухольщини, ба й для цiлоi Стрийськоi верховини, багатоi вовною та кожухами, та зате досить убогоi на хлiб, якого мали недостатком загiрнi люди.

Отже ж то одним iз головних старань Захара було – провести зi своеi Тухольщини просту i безпечну дорогу на угорський бiк. Довгi лiта вiн носився а тою гадкою, переходив здовж i вшир тухольськi полонини, розмiрковуючи, куди би найлiпше, найбезпечнiше i а найменшим коштом можна провести дорогу, а заразом старався звiльна й ненастанно наклонювати

Страница 16

верховинськi громади по однiм i другiм боцi Бескида до того дiла. При кождiй нагодi, на кождiй громадськiй радi вiн не залишав доказувати користь i потребу такоi дороги, поки вкiнцi не добився сього. Бiльше як десять громад з ближчоi й дальшоi околицi прислали до Тухлi своiх виборних на громадську раду, на якiй мало обговорюватись побудовання новоi дороги. Се був радiсний день для Захара.

Вiн не тiльки прийнявся радо сам повитичувати, куди мае йти дорога, але також через весь час, поки вона мала будуватися, взявся надзирати за роботою, а окрiм того, виправив чотирьох своiх синiв до роботи, а п’ятий його син, коваль, мав iз своею перевiзною кузнею все бути на мiсцi роботи для направи потрiбних знаряддiв. Кожда громада висилала по кiльканадцять робiтникiв, iз запасом свого хлiба й своеi страви, – i пiд проводом невтомного Захара дорога була збудована в однiм роцi. Користi ii вiдразу для всiх стали очевиднi. Зв’язок з багатими ще тодi угро-руськими громадами оживив усю верховину; почалася жива i обопiльна хосен – на обмiна здобуткiв працi: туди йшли кожухи, сир овечий та й цiлi отари на зарiз, а вiдтам пшениця, жито та полотна. Але не тiльки для такого обмiнного торгу була вигiдна тухольська дорога; вона була також проводом для всiляких вiстей про життя громад по однiм i по другiм боцi




Конец ознакомительного фрагмента.