Читать онлайн “Ключ від Королівства” «Марина Дяченко»

  • 02.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

Ключ вiд Королiвства
Марина и Сергей Дяченко


Ключ вiд королiвства #1
«Ключ вiд Королiвства» – перший роман трилогii про пригоди школярки-семикласницi Лiни Лапiноi (до трилогii також входять романи «Королiвська обiцянка» i «Зло не мае влади»). Ця трилогiя вийшла в новiй серii видавництва «Фолiо» «Свiти Марини та Сергiя Дяченкiв», у якiй будуть опублiкованi майже всi твори (понад 20 томiв) письменникiв, перекладенi украiнською та чудово iлюстрованi. Також у цiй серii 2017 року вийшов друком роман «Страта». Лiна поверталася зi школи додому – втомлена, з важезним рюкзаком за плечима. Незвичайний випадок у тролейбусi привернув до неi увагу дивного чоловiка. Його звали Оберон i, як потiм з’ясувалося, вiн був королем мандрiвного Королiвства. Лiну, що не одразу погодилася стати бойовим магом, чекають розчарування i перемоги, страх i радiсть, дружба i зрада…





Марина та Сергiй Дяченки

Ключ вiд Королiвства





Роздiл перший

Оберон


Усе почалося в листопадi, темного дощового вечора. Точнiше, це був не зовсiм вечiр – тiльки п’ята година. Улiтку о такiй порi ще загоряти можна. А тут – темрява, холод, з неба сiеться чи то мряка, чи снiгова крупа.

У мене за плечима – важелезний шкiльний рюкзак, бо сьогоднi було сiм урокiв, а ще до того ж я взяла й у бiблiотецi двi книжки. Важив клятий рюкзак кiлограмiв десять, як у туриста. Не розiгнешся.

От я й вирiшила пiд’iхати додому тролейбусом.

Чекати довелося довго. Сновигали переповненi маршрутки – люди в них стояли, скоцюрбившись у проходi. На зупинцi зiбрався натовп, я вже шкодувала, що вiдразу не подалася пiшки. І тут пiдiйшов тролейбус – напханий, як бочка з оселедцями.

У тролейбусi голосно лаялися.

Я так i не дiзналася, через що веремiя зчинилася. Там iхала циганка iз циганчатами – може, вони образили цю тiтку, чи тiтка сама до них причепилася… Та коли дверi вiдчинилися, циганчата посипалися, як iз мiшка. А тiтка вискочила на тротуар i залементувала на всю горлянку:

– Ану геть, щенята! Щоб вони вам здохли! Щоб ви всi повиздихали!

У мене аж мурашки забiгали по шкiрi, Господи, чого так кричати? От i бiологiчка наша теж… Коли почне горланити, менi хочеться втекти кудись i сховатися або щезнути з цього свiту. Ненавиджу бiологiю…

А ця тiтка репетувала у стократ гiрше, нiж бiологiчка. І менi захотiлося не сховатися, а… Отак пiдiйти i струсонути ii за комiр чи що… Так я ж до комiра не дотягнуся, вона он яка дебела, а я – вiд горшка два вершка…

Натовп вiд лайливоi тiтки сипонув увсiбiч. А я… пiдскочила i…

Дати iй прочуханки? Нi, вона ж тiльки ще бiльше розлютиться. Я просто глянула iй у вiчi i сказала:

– Тiтко, не треба так сердитися… Не можна…

І рукою провела, наче запiтнiле скло витерла.

І раптом тiло мое вiд потилицi до п’ят взялося сиротами, а в головi щось перемкнулося. Сама не знаю, як воно вийшло, але… Тiтка враз змовкла, очi, ще мить тому затьмаренi ненавистю, клiпнули. Вона наче прокинулася. Як ото з неi зiрвали чорну полуду, i вона побачила лiхтарi, людей, мене…

Я швиденько розвернулася i, насунувши на голову каптур, щоб нiкого не бачити, побiгла вулицею додому. Чи й не дiло – двi зупинки…

Серце в мене калатало, як навiжене: я завжди, коли встряю в якийсь скандал, потiм шкодую. Ну навiщо менi ця тiтка? Зрештою, вона ж не на мене кричала…

З неба, як i досi, мжичило, i я поступово стала заспокоюватися. Вогнi вiд лiхтарiв вiдбивалися на мокрому асфальтi, такi собi двi свiтлi низки: одна вгорi, друга – пiд ногами. І я зовсiм було заспокоiлася, аж раптом зауважила: хтось iде за мною слiдом…

Спершу вiдчула – щось не те. Раз озирнулася, вдруге – не вiдстае, iде.

Тодi я перетнула вулицю й зайшла у найближчу крамницю. Тинялася уздовж прилавкiв, розглядала, що скiльки коштуе, уже й продавцi почали позирати. Минуло скiлькись часу. Я вийшла…

Нi, ви бачили таке? Он вiн стовбичить бiля кiоска навпроти, буцiмто мiнералку вибирае…

Менi зробилось лячно. А потiм я глибоко вдихнула i подумала: чого боятися? Ще не пiзно, на вулицi людей повно, он мiлiцейська машина проiхала. Що менi до цього чолов’яги? Але мимохiдь зиркнула.

На вигляд – рокiв сорока. Хоча плечистий i високий, але на «качка» не схожий. Борiдка акуратна така, коротко пiдстрижена. Куртка-пуховик. Начебто пристойна людина. І чого вiн до мене прилип?

А тут ще плечi вiд рюкзака ниють – вже несила терпiти. І живiт аж судомить. За весь день тiльки й зжувала, що бутерброд iз сиром та «чупа-чупс» у буфетi.

Черевики вогкi – ноги змерзли. Треба додому швидше, бо о шостiй мати прийде i, якщо мене не буде, дасть прочуханки.

А з iншого боку – лiхтар у нашому дворi вже третiй день зiпсований. У пiд’iздi може й не трапитись нiчого. А ще ж i лiфт. А раптом цей дядько за мною в лiфт заскочить?

Може, зачекати матiр бiля гастронома на розi?

І тут я розiзлилася. З якого це дива я – втомлена, змучена, голодна (а менi ще й урокiв стiльки вчити) маю отут стирчати пiд дощем через якогось чмиря?

Я розвернулася i… пiшла йому назустрiч. Думала

Страница 2

вiн пройде мимо – еге, витрiщився просто на мене!

– Чого вам, дядьку? – кажу грубо так. (А як iз ним iще розмовляти?)

Думала, вiн здивуеться: мовляв, що таке, я iду собi в своiх справах…

Та вiн навiть прикидатися не став:

– Треба поговорити.

Я вiд такого нахабства трiшки злякалася. І раптом вiн як ухопить мене за лiкоть, як смиконе кудись – я ледве на ногах устояла! (А може, й гепнулася б, якби вiн мене не втримав.)

У цю мить повз нас на повнiй швидкостi прогуркотiв тролейбус, у калюжу колесами – гуп! І те мiсце, де я щойно стояла, обдало брудною водою, нiби з поливальноi машини.

Незнайомець мене вiдпустив.

– Ходiмо, – каже.

Я поправила рюкзак – здаеться, неначе кiлограмiв сто важить. Ну, що тут вдiеш?

Я попленталася поруч. Точнiше, я пiшла собi додому, а вiн зi мною – нога в ногу. Не вiдстае. Але мовчки.

Я не витримала:

– Ну, кажiть уже!

– Що?

– Починайте!

– Та я й не знаю, з чого почати…

Якось дуже щиро у нього це вихопилось. Коли наша керiвничка каже: «Я навiть не знаю, що тобi сказати…» – це такий собi прийомчик, одне слово, – брехня. Чудово вона знае! Ось ти, сяка-така, шкiльну форму не одягла, на фiзкультуру спiзнилася, бiологiчцi знову нагрубiянила…

А цей дядько i справдi начебто не знав, що сказати. Так чого тодi було ув’язуватися?

– І навiщо ви за мною… йдете?

– Бо дуже важливо, щоб ти менi повiрила.

– Чому б то я вам маю вiрити? Я вас уперше бачу!

І зиркнула на нього – знизу вгору. Вiн, звичайно, не схожий на тих мерзотникiв, якими нас у школi лякають. Хоча лиходiй мае таки виглядати приемно – щоб не викликати пiдозр. А ще – зачаровувати жертву…

– Ну, – заговорив вiн знову, – почну з того, що мене звати Оберон… Але ти менi, звичайно, не повiриш.

– Оберон. Аргон, неон, криптон, ксенон… – несамохiть зiрвалось у мене з язика. У нашому кабiнетi хiмii таблиця Менделеева висить, – здоровенна, на всю стiну. Знiчев’я я ii напам’ять вивчила. З тих назв класнi iмена виходять… Примiром, командир космiчного корабля – Барiй Рубiдiйович… Прикольно, правда ж?

– Скажи, будь ласка… а що ти отам зробила? На зупинцi?

У мене знову мурашки по спинi забiгали.

– Де? На якiй зупинцi?

– З жiнкою, яка кричала.

– Нiчого не зробила… Просто сказала iй, що так не можна… І пiшла. А ви бачили, чи що?

– Я бачив… Ти не просто iй сказала. Інакше б вона ще сильнiше розлютилася. Ти дещо зробила. Свiдомо чи випадково?

– Та я… Нiчого я не зробила! Я ii й пальцем не зачепила! Якщо ви бачили, то повиннi…

– Заспокойся. Ти ii не руками зачепила.

– А чим же?

І тут я чомусь по-дурному гигикнула. Менi зовсiм не було смiшно, – у мене просто зуб на зуб не потрапляв. Треба було просто показати цьому нахабi, що я його зовсiм не боюся, а всi його вигадки – нiсенiтниця!

– Мабуть, ти мене злякалася?

Це вiн якось дуже щиро запитав. І похитав головою. Авжеж – у темрявi плентаеться за дiвчиськом здоровезний чолов’яга – бородатий, пiдстаркуватий. Назвався Обероном. Ставить безглуздi запитання. І ще й дивуеться, що менi якось не по собi.

– Не бiйся, – сказав вiн. – Я ж не для того, щоб тебе сварити. Навпаки, я давно шукаю когось, схожого на тебе. Який умiе те, що ти зробила сьогоднi на зупинцi.

– Але ж… я нiчого! Я не вмiю! Це випадково, розумiете? Менi просто… Ну, погано, коли хтось кричить чи лаеться. І я хотiла, щоб вона замовкла…

Я затнулася. Виходило, нiби я виправдовуюся. (А з якого це дива?)

Ми пленталися все повiльнiше i, нарештi, зупинилися перед вiтриною гастронома. Лiворуч – наш двiр, другий пiд’iзд, восьмий поверх; тiльки я нiзащо не пiшла б туди з отим дивним дядьком! Нема дурних…

– Ти б хотiла потрапити в Королiвство?

– Куди? До Англii чи що?

– Чому до Англii?

– Бо Велика Британiя – Сполучене Королiвство.

– Нi. Не до Англii. У спроавжне Королiвство.

– Нi, дякую. Обiйдуся.

– Гаразд, – вiн не образився. – Я дам тобi одну рiч. Коли наважишся – просто кинеш ii на землю. Я чекатиму.

І вклав менi в долоню теплу кульку.

– Ну, бувай…

Вiн iшов вулицею усе далi й далi, а я дивилася йому вслiд. Треба ж було переконатися, що вiн справдi пiшов. Озирнулася – чи не стежить хтось iще? Пiрнула у двiр. Залетiла сходами в парадне. Водномить проскочила в лiфт.

І вже там розтулила долоню.


* * *

Наступного дня у мене вже зрання був якийсь особливий настрiй. Хоч i не виспалася, хоч i гармидер влаштували дiтлахи за столом – Петрик кидався хлiбом у Дмитрика, а той бив ложкою брата по головi. Я влiпила запотиличники обом, щоб не галасували. Прийшла мама i дала стусана й менi – бо я, бачте, доросла й мушу пiдтримувати порядок, а не навпаки. Я схопила з тарiлки бутерброд, i так – з бутербродом в однiй руцi i рюкзаком у другiй – вискочила на сходи. Поставила рюкзак на пiдвiконня, всунула руку в кишеню куртки…

Кулька була скляна i трiшечки немов свiтилася. Усерединi кульки щось колихалося, мов холодець, i в цьому «холодцi» плавав ключик – схоже, з мiдi, iз зеленими плямочками на борiдцi (вiн завмирав, коли я вi

Страница 3

водила погляд). А коли я знову нишком на нього дивилася – вiн починав поволi обертатися й мерехтiв, як далека зiрочка…

Ключ – вiд Королiвства? Гм…

Я нiби роздвоiлася: одна половина чудово розумiла, що ця кулька – звичайний собi сувенiр, а вчорашнiй дядечко – просто якийсь сумирний дивак.

Однак iз самiсiнького ранку у мене був особливий настрiй. Бо друга половина вже щосили рвалася в оте Королiвство. Де воно? Шпичастi скелi, замок на горi й лiс навколо… Бо неможливо терпiти цю осiнню мряку, отой дощ i вiчну темряву. Хоча б просто мрiяти про щось гарне…

Отак я й мрiяла три уроки поспiль. На перервi мiж третiм i четвертим пiшла в iдальню – i натрапила там на трьох задавак iз десятого «Б», пихатi такi, довготелесi…

– А це хто? – голосно запитала Зайцева у Лозовоi. – Чому ця дрiбнота вештаеться пiд ногами на перервi для дорослих? Для шмаркатих – мiж другим i третiм уроком перерва. Чула?

Лозова заiржала. Хворостенко захихикала. (Ця Хворостенко живе в нашому пiд’iздi i, коли зустрiчае мене в лiфтi, дивиться кудись – нiби не помiчае. А Зайцева – просто проходу не дае, все шукае, до чого присiкатися.)

– Слухай, мала, ти з якого класу? З першого «А»?

Зайцева чудово знае, з якого. Їi просто дуже веселить мiй маленький зрiст. От вона й потiшаеться завжди…

А я майже щодня вiдмiчаю свiй зрiст на одвiрку. Бо насправдi вже пiдросла! Просто моi однокласники теж ростуть, i у них виходить швидше…

– Слухайте, дiвчата, а може, це – лiлiпутка?

Водномить моя рука (а в нiй була склянка з яблучним соком) р-раз, як хлюпоне – i Зайцева – як мокра курка з голови до нiг! Ось тобi!

– Ах ти ж стерво мале…

Я не встигла вiдскочити. Зайцева садонула мене кулаком у пику так, що з очей iскри посипалися. А Лозова як ухопить мене за волосся (добре, що воно в мене коротке, не втримаеш…).

Я пожбурила в люту Зайцеву склянкою. Склянка вiдлетiла вiд неi i розбилася на друзки – тiльки бризнуло врiзнобiч.

Хворостенко заверещала.

Хтось налетiв i вхопив мене ззаду. Я не оглядаючись хвицонула ногою щосили.

Уявляете, а то була бiологiчка…


* * *

– Якщо тебе образили словом, то й вiдповiдай так само! Що за дикiсть – хлюпати зi склянки в обличчя?! Що за хамство – битися? Поглянь на себе! Ти ж дiвча, а поводишся, як злiсний хулiган!

Завучка клекотiла надi мною, як вулкан – груди ходором ходять над столом, а бiльша огрядна частина – на стiльцi пiд столом. Авжеж, iй можна казати, що я – дiвча недоросле… А якщо я iй скажу, що вона – товста корова?…

Ото буде…

Чи гiрше вже не буде? І можна просто казати, що думаеш?

Ох, як вона мене зараз ненавидiла!.. Не за яблучний сiк i розбиту склянку, i навiть не за синець на нозi бiологiчки. Вона готова мене роздерти за всi прикрощi в ii життi. Як ота вчорашня тiтка кляла циганчат… (не за те, що вони бруднi жебраки, а через те, що в неi був важкий сiрий день – один iз багатьох, i так – до самоi смертi…).

Утупившись у подряпаний лiнолеум, я знову пригадала все, що сталося на зупинцi. Як я тодi неначе вiдсунула чорну пелену, i тiтка замовкла, заклiпала очима, обличчя ii з розлюченого раптом стало нормальним, навiть зичливим…

Може, i з завучкою так спробувати?

Я пiдвела голову.

Нi, навряд. Я знову похнюпилася – у пiдлогу дивитися безпечнiше.

– Ти знаеш, що з чотирнадцяти рокiв дiти уже несуть кримiнальну вiдповiдальнiсть?

– А менi тiльки тринадцятий виповнився. От для Зайцевоi кримiнальна вiдповiдальнiсть вже настала – то й що?

– Негайно додому! За матiр’ю – негайно!..

– Вона на роботi…

– Значить, iди на роботу… Або я сама до неi пiду!


* * *

Було ще видно. Навiть уроки не закiнчилися.

А отi трое – Зайцева, Лозова й Хворостенко – спокiйнiсiнько сидять собi зараз на якiйсь географii та переморгуються зi своiми хлопчаками. Теж менi – героiнi…

Мiй рюкзак залишився в учительськiй. Ну й нехай – не треба тягати на спинi, остогидло…

Я сiла на лавцi бiля шкiльних ворiт. Іти до матерi на роботу? Це повне божевiлля. По-перше, у своiй конторi вона завжди зайнята, iй навiть дзвонити можна тiльки в крайньому випадку. А по-друге…

Я навiть не обмiзковувала цю думку до кiнця. Просто машинально витягла з кишенi куртки скляну кульку.

Тепер вона не здавалася чарiвною. І весь особливий настрiй, який був у мене зранку, кудись щез. Гм, ключ вiд Королiвства… Ось вам ключ вiд Королiвства!

Ідiть ви всi до дiдька зi своiми казочками!

Я розмахнулася i пожбурила кульку кудись в кущi.

Може, треба було пiти вчора кудись з цим дядьком? Хай би вiн був i манiяк, заманив мене у лiс… i вбив! І тодi завучка, замiсть того, щоб шпетити мене, трагiчним голосом повiдомила б усiм про мою смерть. І цiлiсiнький мiсяць у школi тiльки й розмов було б, що про мене (якою я була, по сутi, непоганою дiвчинкою…).

Я струснула головою. Що за дурня? Найбезглуздiшi дитячi химерii: ось я помру, i вони всi каятимуться… Дитсадок, iй-богу. Чому б то я мала померти? Через оту дурну Зайцеву?

Менi стало шкода кульки. Усе-таки вона прикольна. Їi можна було

Страница 4

подарувати Петриковi чи Дмитрику. Правда, вони через неi поб’ються… Ну, гаразд, тодi можна оголосити змагання: хто краще поводитиметься – той отримае кульку – погратися…

Ось так розмiрковуючи, я пiдвелася з лавки, пiдiйшла до голих кущiв i, нахилившись, почала шукати на землi кульку.

Кульки не було. Невже я спересердя кудись далеко ii закинула? Однак кущi не дуже й густi, тому я навпочiпки залiзла досередини.

Я обмацала все праворуч i лiворуч: на вогкiй землi лежав фантик вiд цукерки i розмоклий недопалок. Хай йому грець, куди ж я ii закинула?

І я полiзла ще трохи вперед. Далi – газон, де влiтку густа трава. Може, кулька на газонi?

Я дерлась, як ведмiдь, крiзь гiлляччя. Газону… не було! Я озирнулася – дорiжка теж кудись щезла. Куди не глянь – гущавина…

Я випросталася. Оце зараз мене побачать з вiкна вчительськоi, i тодi до всiх моiх провин додасться ще одна…

Я роззирнулася навколо – i тихо зойкнула. Що це?




Роздiл другий

Аудiенцiя


– Ось, ваша милосте, хлопчисько якийсь пролiз у королiвський сад. Моя провина, недогледiв. Хоча, щоб я ослiп, як воно пролiзло? Огорожа скрiзь нiби цiла…

«Ваша милiсть» – себто високий старигань, одягнений у чорне. Огледiвши його, я подумала, що наша завучка супроти нього – сумирна жiнка i взагалi нiчогенька…

Той, хто мене впiймав, цупко тримав моi руки за спиною. (Лишенько, так зi мною у життi нiхто не поводився, навiть Зайцева…)

– Пусти!

– Ти ба, ще й сiпаеться! То його тут залишити, ваша милосте? Чи просто вiдшмагати на стайнi та й вiдпустити?

Я засмикалася сильнiше, проте чоловiк так крутонув менi лiктi, що довелося змиритися.

– Стривай, я з ним побалакаю, – сказав його «милiсть» скрипливим, як iржавi завiси, голосом. – Хлопчисько, видно, непростий… Ану, кажи, поганцю, що тобi треба було в королiвськiм саду?

– Мене запросили… – (Про те, що я дiвчинка, лячно було й подумати.) – Менi… дали ключ…

– Що? Ключ вiд мого саду?

– Ключ… вiд Королiвства…

– Он як? – гачкуватий нiс його «милостi» описав у повiтрi химерну лiнiю. – Хто?

(Неон? Криптон? Ксенон? Як же його в греця звати?!)

– Оберон… – зрадiла я, згадавши нарештi його iм’я.

Цупкi руки, що тримали мене, трохи ослабли. (Мабуть, Оберона тут знали.)

– Брешеш! – заперечив гачконосий. – Стороже, чи багато яблук вiн устиг натрусити?

– Непотрiбнi менi вашi яблука! Я до них не торка… вся. Я з iншого свiту – у мене здiбностi! Оберон мене запросив!

– Схиблений… – знизав плечима сторож i нарештi вiдпустив пальцi. Гачконосий мовчав, утупивши в мене жовтi круглi очi.

Я глянула на своi руки. Он якi червонi слiди вiд пальцiв клятого сторожа – мабуть, будуть синцi… Та це ще дрiбницi порiвняно з батогом, який на мене чекае…

– Я правду кажу… – голос захрип – я стримувалась, щоб не заревти.

Навколо було темно й лунко. Горiли факели, прикрiпленi на стiнах. Висока стеля закiптюжена до чорноти. А де ж подiлася наша вчительська? Де полицi з класними журналами, де «наочнi матерiали» на стiнах?

Якого бiса менi потрiбно в цьому дурному «Королiвствi»?!

– Я кажу пра… хочете, запитайте в Оберона…

– Он як? – скривився гачконосий пiсля довгоi неприемноi паузи. – Як запитати про тебе, шмаркачу?

– Скажiть, Лiна Лапiна…

«Милiсть», схоже, поперхнувся. І я теж. Я згадала, що там, на листопадовiй дощовiй вулицi, Оберон не запитав, як мене звуть! А навiть якби й запитав – то я б не сказала. Незнайомцям свого iменi я не видаю.

– Точно схиблений, ваша милосте, – вступився за мене сторож. – Видно ж – не при своему умi. Давайте я його батогом – для порядку. І нехай собi iде…

– Вiдведи до каземату, – байдуже сказав його «милiсть». – Справа, видно, непроста…


* * *

Загалом я тварин люблю. Але ж мишей i щурiв… Ох, скiльки iх тут було – дуже багато… І поводилися вони украй нахабно…

Я з ногами залiзла на дерев’яну лавку, вона хиталася i скрипiла пiдi мною так, нiби от-от розсиплеться. У казематi не було факела, крiзь маленьке вiконце ледве проникало свiтло. Щури снували вздовж стiн, i здавалося, пiдлога ворушиться. А в дальньому темному кутку виднiлась купа якогось ганчiр’я, вiд неi тягнувся ланцюг (як ото шнур вiд телевiзора, тiльки не до розетки, ясна рiч) а до великого кiльця в стiнi. Ця купа була зовсiм нерухома. І вже через пiвгодини напруженого вглядання навпочiпки та на колiнах менi стало абсолютно зрозумiло – це зотлiлий труп якогось в’язня!

Нiчогенькi дiла творяться у цьому Королiвствi…

«Хочу додому!» – подумки благала я Господа. Нехай хоч i у кабiнет директора – «на килим»! Хоч до сварки з мамою… Хай галасують Петрик iз Дмитриком, хай вiтчим буцiмто вмовляе маму бути зi мною лагiдною, а насправдi ще бiльше ii налаштовуе. Навiть якщо мене запхають до iнтернату для малолiтнiх злочинцiв – нехай! Гiрше, нiж у цьому пiдземеллi, мабуть, не буде…

Я пошепки вже обiцяла привселюдно вибачитися перед Зайцевою… І раптом заскрипiли дверi. Вiд цього скрипу в мене аж у животi похололо й нестерпно захотiлося в туалет.

На брудну пiдлогу впала сму

Страница 5

а свiтла. Щури лiниво розлiзлися по норах – так собi, для годиться. Деякi навiть повнiстю не сховалися: було видно, як iз щiлин визирають гострi вусатi морди.

– Виходь, – сказав хтось iззовнi.

Окрiм одягненого в чорне («його милостi»), бiля входу в темницю стояли двое стражникiв у коротких малинових штанях, а поверх них – смугастi каптани (чи камзоли). У них були такi злющi обличчя, що я жодноi митi не сумнiвалася: мене ведуть або на страту, або в камеру тортур.

– Можна… у туалет?

– Що?

– Ваша милосте… – з вiдчаю проскиглила я, – можна менi в туалет?

Я не сподiвалася на вiдповiдь, однак процесiя («милiсть» – попереду, я – мiж двома стражниками позаду) уповiльнила ходу.

– Вiдведи, – сказав старий вусатому стражниковi (другий був безвусий, натомiсть мав борiдку клинцем).

Той узяв мене за плече (правда, не боляче, а так, для порядку) i повiв лабiринтом коридорiв.

Я потихеньку озиралася. Тiкати нiкуди – запросто заблукаеш. Деякi коридори були бiльше схожi на щiлини, i стражниковi доводилося пролазити туди боком. (Мiж iншим, мiй невисокий зрiст i дрiбна вага могли б стати тут у нагодi.) На вiдкритому мiсцi кiт завжди наздожене мишу. А в лабiринтi вузькому – дулю вам!

Щоправда, стражник напевно знае цей лабiринт як своi п’ять пальцiв. На вiдмiну вiд мене…

– Прийшли. Дивись пiд ноги.

Вiн пiдштовхнув мене до низеньких дверей i присвiтив факелом.

Навiть менi довелося пригнутися (а такi, як вiн, мусили мало не рачки сюди залазити).

Десь шумiла вода. Глухо. Ледве чутно. Далеко внизу. Я зачекала, поки очi звикнуть до напiвтемряви…

І це називаеться туалетом?!

Досить просторий закапелок, а в центрi – дiра. Я обережно, дуже обережно пiдiйшла, заглянула…

Унизу струменiла рiчка. Справжня рiчка – повновода, як Днiпро. А я була над нею – на висотi, мабуть, стоповерхового будинку! Унизу прямовиснi стiни – кудись у прiрву…

Менi вiдразу розхотiлося користуватися цим «туалетом». Менi взагалi нiчого не хотiлось, окрiм одного – заплакати…

– Гей! Ти довго там?

Я вибралася через низенькi дверцята, замружилася вiд яскравого факела. Ну, що ж. Ведiть мене, куди хочете. Нехай.


* * *

Зал, куди мене заштовхали, був завбiльшки, як стадiон, а заввишки, мабуть, як десятиповерховий будинок (якщо в ньому прибрати перегородки мiж поверхами). І в цьому залi (слава Богу) були вiкна, у якi заглядало сонце. Нормальне, навiть веселеньке якесь – не осiнне й не зимове. Схоже, лiто чи пiзня весна…

Посеред залу стояв трон, що спинкою майже дiставав до стелi. Той стражник, який водив мене в туалет, рiшуче нахилив мою голову до пiдлоги.

– Дякую за службу, – пролунав голос невiдь-звiдки. – Тепер залиште нас.

По кам’янiй пiдлозi зацокали залiзнi каблуки. Неголосно грюкнули дверi. І стало тихо. А я все дивилася на своi черевики, не наважуючись пiдвести голову.

Хтось пiдiйшов до мене, зупинився поряд:

– Лiно?

Я спочатку впiзнала голос i тiльки потiм наважилася глянути.

(Ну, чому, чому одразу не сказати, що вiн – король?!)

Навiть якщо не брати до уваги золоту корону на головi, мантiю з горностая i всього iншого, у що вiн був одягнений, у нього було таке королiвське обличчя…

– Здрастуйте, – сказала я крiзь сльози.

– Ти, мабуть, сюди випадково втрапила, – сказав Оберон. – Інакше я б тебе зустрiв.

Вiн не звертав уваги на моi сльози, наче й не помiчав iх. І вiд цього менi легше було заспокоiтися.

– Я взагалi нiкуди не збиралася. Я викинула кульку в кущi… А потiм полiзла шукати.

– Ну, зрозумiло, – вiн поклав руку менi на плече. – Вибач, що так вийшло. У нас тепер е двi можливостi – або я тебе одразу ж вiдправлю додому…

– Додому! Так!

– …Або все одно вiдправлю, тiльки спершу ми з тобою посидимо, побалакаемо, я тобi дещо розповiм…

– Нi! Нiчого не треба! Тiльки додому!

Схоже, вiн засмутився.

– Не поспiшай. Я розумiю – ти втомилася, голодна… Але ж тут е смачна iжа, тепла вода, якщо хочеш помити руки…

– Я хочу додому, i квит…

– Не бiйся. Ти у цiлковитiй безпецi. Я обiцяв тебе повернути – i поверну. Один крок – i ти будеш удома. Однак усе-таки подумай…

Не слухаючи його, я зробила отой крок.

Це був найприкметнiший крок у моему життi.


* * *

Я знов сидiла на лавi бiля шкiльних ворiт, i всi моi проблеми нiкуди не подiлися. Рюкзак iз книжками й зошитами – в учительськiй, мама – на роботi, синець – пiд оком, i величезний скандал – не за горами.




Роздiл третiй

Королiвство вирушае в дорогу


Ви можете похвалитися, що у вас е знайомий король? Себто справжнiсiнький – у золотiй коронi? Ще й у мантii? З акуратно пiдстриженою бородою?

А у мене був. Знайомий король. Був, однак я сама, дурна, вiдмовилася вiд цього знайомства…

Чи треба згадувати, як гiрко я жалкувала…

Чому спочатку хоча б не вислухати його? Адже вiн хотiв щось менi запропонувати. Може, йому потрiбна була принцеса? Чи, наприклад, бойовий маг? Раптом саме це вiн i мав на увазi – що мене можна навчити магii?

«Дуже важливо, щоб ти менi повiрила…» Так вiн казав

Страница 6

при першiй зустрiчi. Я пам’ятала ту розмову до найдрiбнiших деталей, до останнього слова. І все намагалася зрозумiти: чого я так по-дурному вiдмовилася?

З мамою ми не розмовляемо майже мiсяць. Вона хотiла, щоб я перша прийшла миритися, щоб вибачилася. А за що? (Звичайно, в темницi, де щури i чийсь скелет у кутку, захочеш миритися навiть iз Зайцевою.) А так… Ну мае ж бути у свiтi хоч трiшечки справедливостi?

Щодня (практично повсякчас, коли менi не заважали) я повзала в тих кущах навпроти лавицi. Певна рiч, кульки з ключем так i не знайшла, i кущi були звичайнiсiнькi: з одного боку – асфальтова дорiжка, з другого – газон. Анi королiвського саду (а я його навiть як слiд не розгледiла), анi замку (а який вiн гарний!), анi натяку на якесь iнше життя.

– Лапiна, що ти там лазиш? Негайно вилазь, припини ламати кущi!

Так я i жила, мало не кусаючи лiктi. Уже випав снiг. А новий снiг – це начебто й трохи нове життя: здаеться, тепер усе буде кращим, цiкавiшим…

Уже наближався Новий рiк, а значить, канiкули. Але ще ж i контрольнi!.. Нова смуга перешкод: тiльки з мамою помирилися – уже е привiд для сварки. Узагалi-то, повною iдiоткою я в класi не вважалася, задачi швиденько розв’язувала i писала майже без помилок. Але був за мною грiшок: що не контрольна – то провал. Бо напередоднi я дуже хвилююся (от невезiння! чи ще щось заважае). Проте навiть самi вчителi зiзнавалися: у тебе, кажуть, у табелi оцiнки на порядок нижчi, нiж ти заслуговуеш. Не вмiеш ти писати контрольнi. Учись, мовляв, зосереджуватися, життя – це iспит, i таке iнше…

І от Новий рiк на носi, усi вiтрини – у гiрляндах, то там, то тут – ялинки. А я пiсля контрольноi з алгебри плентаюсь додому.

З гидкою оцiнкою в щоденнику.

Падае снiг… Пухнастий такий, лапатий. А настрiй у мене – хоч зарийся в кучугуру й сиди до весни.

Завертаю я до себе у двiр i бачу: на лавi бiля пiд’iзду хтось сидить. Нiчого особливого – там завжди то бабуся вiдпочивае, то хлопець дiвчину дожидаеться. А тут сидить чоловiк у пуховiй куртцi, в шапцi, схоже, давненько сидить: уже снiгу намело на плечi.

Проходжу до свого пiд’iзду, дивлюся пiд ноги, роздивляюсь слiди на снiгу. Ось полози – хтось важкi санки тягнув. Рифленi вiдбитки. Ковзани (це сусiдська Катька на ковзанах по снiгу катаеться… дурепа). Іду i на чоловiка так скоса, заради цiкавостi – зирк!

А це… Оберон!


* * *

У мене ноги наче до снiгу примерзли…

Помилилася, мабуть. А раптом це зовсiм iнша людина, просто схожа?!

І зразу ж вiдчула: не переживу такого розчарування…

Однак це вiн, точнiсiнько! Борiдка акуратно пiдстрижена. Очi уважнi. І обличчя – оте, королiвське… Хоч i без корони, без мантii, та придивись уважнiше – i все стане зрозумiло…

Я уклякла перед ним. Снiжинки падали на щоки i вiдразу танули – так розпашiла фiзiономiя.

Нарештi вiн голiруч промiв i вiдсунув снiг iз лави поряд iз собою.

– Доброго дня, Лiно. Присядеш?

– Добридень…

Я пiдiйшла, проте сiдати вiдразу не наважилася. Як хороше мрiяти про диво, а коли воно приходить – усе-таки лячно. (Якщо чесно – аж подих перехоплюе…)

– Добридень, – сказала я голоснiше (раптом вiн з першого разу не почув), – ваша величносте…

– Сiдай.

І я вмостилася поруч.

Ми сидiли на очах у всього будинку. Якби хтось iз сусiдiв зараз виглянув у вiкно, а потiм запитав би мене, з ким це я розмовляла… Я, мабуть, збрехала б, що це мiй учитель. Чи батько якоiсь подружки.

Нiзащо, нiкому в свiтi я не сказала б, що це король-чарiвник!

А менi так хотiлося! Щоб усi вони про це знали!

– Ну, як у тебе справи? – запитав Оберон.

Я хотiла бовкнути: «Погано…». Авжеж – вчителi прискiпуються, оцiнка з алгебри паскудна, контрольну завалила.

А потiм подумала: як я йому, королю, зiзнаватимуся у своiй дуростi, жалiтимусь про якусь там «пару»?!

– Усе добре. Дякую. А у вас як?

– У нас гiрше. – Оберон недбало струсив снiг iз плеча. – Ми вирушаемо в дорогу… Це небезпечно.

Я розгубилася.

– Ви… кудись виiжджаете?

– Так. І далеко.

– А замок, сад?… Ви залишаете свое Королiвство?!

– Нi. Королiвство вирушае на новi землi. А замок i сад я залишаю, так. Вони житимуть своiм життям.

Я човгала пiдошвами по снiгу, неначе шлiфуючи його. Оберон говорив якiсь незрозумiлi речi. А я тайкома мрiяла про iнше…

От би вiн запросив мене в замок! А ще краще – на бал. Або нi – краще на турнiр. Та байдуже куди – тiльки б у Королiвство! Щоб усi йому кланялися, а вiн менi отак запросто: заходь, мовляв, Лiно…

І, нiби почувши моi думки, вiн раптом сказав:

– Ходiмо?

Снiжинки затанцювали у мене перед очима. Я шлiфувала й шлiфувала снiг пiд лавкою, вже до асфальту протерла, i нiяк не могла зрозумiти, чому ж менi так лячно. Адже я хотiла, мрiяла, чекала… Дочекалася – i боягузливо хочу дременути? Упiрнути в пiд’iзд? Щоб усе знову було нудно, зле, важко?…

Буденно.

– Власне, мене мама чекае… – сказала я й почервонiла як помiдор. (Адже я знала, що мама на роботi, i ii не буде… до шостоi! Нехай я забиваю баки вчителям, але тут посмiл

Страница 7

збрехати самому королю Оберону.)

– Тобто… вона чекатиме, – уточнила я. – Якщо мене не буде… до шостоi.

– У Королiвствi iснуе закон, – вiн дивився менi прямо в очi й говорив, як завжди, дуже спокiйно й щиро. – Якщо людина входить туди з вашого свiту, то повертаеться знов у те саме мiсце. І в той самий час. І навпаки: я перейшов у ваш свiт, коли мiй канцлер почав: «Ман…» Я встиг погуляти мiстом, почекати тебе тут на лавi. А коли повернуся, канцлер скаже: «…дрiвка», – i спокiйнiсiнько продовжить свою доповiдь. Та що казати, адже ти пам’ятаеш, як було минулого разу?

Я, звичайно, пам’ятала.

– А ви потiм повернете мене сюди?

– Слово.

(Якби ж нашi хлопчаки вмiли отак сказати: «Слово!» І щоб вiдразу, без жодних клятв, було ясно – цей не зрадить!)

Але що ж це виходить? У мене зовсiм-зовсiм не залишилося виправдань для власного боягузтва? Мама – не хвилюватиметься. У Королiвствi я назавжди не залишуся. Просто екскурсiя – туди й назад. Найкраща у свiтi пригода. Чи розвага…

Розвага?

– Пробачте, ваша величносте… А навiщо я вам усе-таки потрiбна?


* * *

Тут зими не було. Тож я вiдразу скинула i куртку, i шапку, i шарф. Зняла б i черевики, якби не колготки пiд штаньми. Ходити в колготках по травi – повна дурня…

Проте й жарко не було. Повiтря… Минулого разу я до нього як слiд i не принюхалась. А в ньому одночасно змiшалися запахи i лiсу, i моря, i дощу…

Цього разу Оберон вийшов мене зустiчати, i слуги бiля ворiт замку завмерли в поклонi. Звичайно, вони кланялися королю. (Але приемно: нiби й менi трiшечки.)

– Ти не втомишся, якщо сходами довго пiдiйматимемося?

Я заперечливо хитнула головою. Хоча не дуже люблю сходи – сiрi, однаковi, з нескiнченними майданчиками. А по цих iшла б i йшла до самiсiнького неба: вони звивалися всерединi замку, то ховалися в башту, то ззовнi тулилися до стiни, i тодi перехоплювало подих. Бо сходи тi були без поручнiв…

Чим вище ми пiдiймалися, тим ширшим ставав краевид. З одного боку височiли зубчастi скелi, з другого – лiс без кiнця-краю, оддалiк – мiсто пiд червоними дахами з флюгерами i вузькими вулицями, а за мiстом – знову лiс. А он там – море, а на морi – кольоровi вiтрила й далекий острiв на обрii…

– Це Королiвство, так? Усе це – Королiвство?!

Вiд захоплення я мало не оступилась, Оберон узяв мене за лiкоть i дбайливо вiдсунув вiд краю сходiв.

– Я все тобi розповiм. Сюди… – запросив вiн.

Услiд за ним я ввiйшла до напiвкруглоi арки. Вiн пригнувся в отворi, я – нi.

За нашими спинами безшумно зсунулася докупи завiса. Я роззирнулася.

Кругла кiмната. Письмовий стiл (не такий, звичайно, як у нашоi завучки), а королiвський, дубовий. Рiзьблений трон (точна копiя того, що в тронному залi, тiльки трохи менший). І книги, книги, якiсь сувоi, папери, бiля стiн – мармуровi плити з незрозумiлими символами. Бридка маска на стiнi, зроблена з якоiсь гидкоi, напiвзотлiлоi, напiвобгорiлоi шкiри. (Я вирiшила на неi не дивитися).

Склянi пiрамiдки й кульки на шнурочках, сонце заглядае вiдразу в три вiкна, по високiй стелi стрибають сонячнi зайчики. А на пiдлозi – пiсок… Товстелезний шар, як на найчистiшому пляжi. Теплий (я рукою доторкнулася). Оберон пройшов по пiску до свого трону – залишився ланцюжок слiдiв. І слiди цi майже вiдразу стали згладжуватися, танути, наче вiд сильного вiтру (а вiтру в кiмнатi ж нiякого!), наче минули роки й роки, столiття…

Менi стало нiяково. І я сiла на пiсок просто там, де стояла. Навiть куртку не пiдстелила.

– Тобi тут подобаеться?

– Так, – сказала я i про всяк випадок ввiчливо додала: – …ваша величносте…

Вiн сидiв передi мною за письмовим столом – так, як я його зустрiла на лавцi у дворi: куртка (розстебнута), з кишенi стирчить картатий шарф. Анi корони. Анi мантii. А навкруги, за вiкнами, – скелi, лiс, вiтрила…

– Так от. Це не Королiвство.

От тобi й маеш!

Менi здалося, що вiн утнув дурницю. Якусь образливу, смiховинну дурницю. (Якби вiн був учителем, я б огризнулася…)

А так менi тiльки й залишилося, що розгублено запитати:

– А що?

Вiн побiжно проглянув якiсь папери. Закрив величезну книгу – пилюка здiйнялась стовпом, закрутилася в сонячному свiтлi. Зiтхнув. Вийшов з-за столу, всiвся, як i я, на пiску.

– Королiвство, Лiно… Це – я, мiй син-принц, шiсть його наречених. А ще Комендант (ти з ним знайома, у нього гачкуватий нiс), канцлер. Окрiм них – приблизно сотня людей – слуги, глашатаi, кухарi, конюхи, варта, придворнi маги, егерi, музиканти. Це i е Королiвство. Ми мандруемо по свiту, як циганський табiр чи бродячий цирк. І десь iнодi знаходимо незаймане мiсце, – де високi гори iз зубчастими скелями, дрiмучий лiс чи те й iнше. Де стоiть над урвищем занедбаний замок. Утiм, замок ми можемо збудувати й самi…

Вiн говорив i мiж тим пересипав пiсок з долонi в долоню. Я теж зачерпнула жменю – i ледве не ойкнула вiд болю. Щось кольнуло менi в мiзинець. Я пригледiлася – iз пiску стирчав спис… Маленький. Неначе спис солдатика. Я витягла його (важкий – мабуть, олов’яний).

– І от ми вла

Страница 8

товуемося там, – продовжував Оберон, поглядаючи на мене з-пiд повiк. – Засновуемо нове Королiвство. У садах оселяються феi, в озерi – русалки. У лiсi – лiсовики чи й щось таке. На скелях гнiздяться дракони. Бо ми змiнюемо тонкий свiт. Сама земля навколо нас стае Королiвством. А це приваблюе людей… І потроху вони звiдусiль сходяться до нас: селяни розорюють землi, ремiсники будують майстернi, купцi привозять товар, влаштовуються ярмарки. Зводяться будинки, будуються мости, млини, кузнi, пилорами. У горах закладають шахти й копальнi. Винаходять новi способи обробки металiв, фарбування тканин i виготовлення добрив для полiв. З’являються i мiцнiшають економiка, фiнанси, зовнiшня i внутрiшня полiтика, судочинство. Довкола Королiвства наростае така собi броня – вагомiсть поважного свiту, справжнього, дуже важливого й потрiбного для людей… І коли ця товща стае дуже грубою – Королiвство вже втрачае здатнiсть рухатися, втрачае владу над тонким свiтом, гине… Тобi цiкаво?

– Так! – я аж пiдскочила. На той момент я вже знайшла в пiску п’ять олов’яних солдатикiв i руiни маленького кам’яного будинку. (У ньому могли би жити людцi завбiльшки з мiй нiготь на великому пальцi. А може, i жили колись?)

Оберон помовчав. Пiд його поглядом я припинила ритися в пiску – я ж не дитина…

– Так-от, Лiно, – сказав Оберон, коли я поважно склала руки на колiнах. – Може, я забагато хочу вiд тебе… Однак менi потрiбна не маленька дiвчинка, а бойовий маг. Помiчник, вiд якого одного дня залежатиме доля всього Королiвства. І якому багато що дозволено, але з якого потiм суворо спитають. Ось що я хочу тобi запропонувати… А ти?

– А я ще слухаю, – сказала я чесно й заклiпала очима.

Оберон усмiхнувся.

– Так-от… Коли товщу свiту, що наросла на Королiвствi, вже не можна скинути, ми кидаемо все i знову вирушаемо в мандри. Крiзь хаос. Через невiдомi землi, населенi чудовиськами. Через моря, через снiги, повз вулкани – повiтрям, пiд землею. Ми повиннi знайти нове мiсце для Королiвства. А знайти його з кожним разом усе важче.

– Але чому? – я кинула погляд за вiкно. Море бурунилося, гребенi пiни звiдси, згори, здавалися зовсiм маленькими, проте я бачила, як гойдаються на хвилях кораблi. – Адже тут так добре… А дорога така небезпечна… Чому ви не можете залишитися?

Оберон провiв рукою по волоссю. У кiмнатi затремтiло повiтря.

Зникла куртка, зникли витертi джинси й картатий шарф. Вiн сидiв передi мною в мантii, камзолi й коротких смугастих штанях та високих ботфортах. А на головi його блищала корона.

Це було дивне видовище – король, який по-турецьки сидить на пiску. Нiби вiдчувши це, Оберон пiдвiвся, не торкаючись нiчого руками. Неначе злетiв.

Я теж пiдвелася. (Я просто не могла перед ним сидiти!)

– Бо ми – Королiвство, – сказав вiн зовсiм iншим, низьким i суворим, владним голосом. – І пiклуемося не про своi зручностi, а про весь свiт. Ти гадаеш, у цих скелях залишився хоч один дракон? Ти гадаеш, хоч одна русалка виходить на берег мiсячноi ночi? Свiт завойований людьми, вiддано людям, – i це начебто правильно. Однак правильно й iнше: завтра опiвднi (нi хвилиною пiзнiше) Королiвство пiде звiдси на пошуки новоi землi. Так вирiшив король.

– А я нiчого й не кажу, – забелькотiла я перелякано. – Тiльки… А як же я? Що я повинна робити?

Вiн знову сiв за стiл. Посмiхнувся. Сказав тепер уже звичним голосом:

– А ти нiчого не повинна, Лiно. Рiч у тiм, що за вдачею ти – маг. Ти можеш змiнювати те, що я називаю тонким свiтом, а бiльшiсть людей навiть не здогадуеться про його iснування. Зараз у нас у Королiвствi дуже забракло магiв. А у дорозi вони вкрай необхiднi. Я сам-один не зможу наглядати за всiм караваном, вчасно помiчати всi небезпеки, допомагати всiм, хто потребуе допомоги… Правда, е ще Ланс i Гарольд – старший i молодший учнi. Але цього мало. Чим бiльше магiв у караванi – тим безпечнiший шлях, тим бiльша ймовiрнiсть, що всi дiйдуть до нового мiсця живими й неушкодженими.

Отже, Лiно, я пропоную тобi посаду молодшого мага дороги в Королiвствi. Ти або погоджуешся – i тодi завтра вирушаеш разом iз нами або не погоджуешся. Тодi один крок – i ти вдома. Однак пiсля цього я вже нiколи бiльше за тобою не прийду… Ти вiдповiси вiдразу, чи дати тобi час на роздуми?

– Але… – у мене раптом затрусилися колiна. – Я ж нiчого не вмiю… І звiдки ви взяли? Це через той випадок на зупинцi, так? Та я пiсля того намагалася знову щось таке зробити, проте нiчого не виходило! Навiть якщо я й маг, я… у мене… не вийде! Менi ж тiльки тринадцять! Може, потiм, коли я подорослiшаю…

Я говорила й говорила, а вуха у мене палали все сильнiше й сильнiше. Менi хотiлося заритися в пiсок, що був пiд ногами. Краще б Оберон нiколи мене не зустрiв, не привiв у Королiвство, тодi б я так не зганьбилася. (Цю мить я згадуватиму, мабуть, до старостi – яка ж я була боягузка й дурепа…)

Оберон витягнув щось iз шухляди столу й пiдкинув на долонi. Я вiдвела погляд вiд нього, проте на руки глянула. А вiн уже тримав здоровенний кинджал iз тонким лезом.

І наступн

Страница 9

i митi, майже не замахуючись, метнув кинджал у мене!

Вiстря летiло просто в мое лiве око.

І як я примудрилася не напудити в штани? (Чесно кажучи, ще трохи – i стала б моя ганьба очевидною…)

А так – я просто заволала, як скажена, й вiдштовхнула цей триклятий кинджал… (Я так i не зрозумiла, як.) Кинджал на мить уже завис перед моiм обличчям, а потiм розколовся вздовж на двi чiткi половинки – праву й лiву. І обидвi половинки кинджала беззвучно впали в пiсок бiля моiх нiг.

У мене аж мурашки сипонули з голови до п’ят, i в головi щось стислося. (Може, це мiзки моi курячi зiщулились?)

– А ти кажеш – не виходить, – серйозно зауважив Оберон. – Вродженi данi в тебе наявнi. Та якщо не розвивати – так i зникнуть рокiв пiд вiсiмнадцять.

Я подумала: може, вiдмовитись вiд усього цього? Заридати? Або нехай додому негайно повертае?

Я не заплакала. Тiльки сказала докiрливо:

– Ви ж могли мене вбити…

– Нiсенiтниця, – вiн посмiхнувся. – Поглянь…

Оберон витяг iз шухляди ще один кинджал i, перш нiж я встигла злякатися, метнув просто в бридку маску. Мить – i кинджал знову опинився в його руцi. Я не встигла збагнути, як воно так вийшло, однак маска висiла неушкоджена – така ж гидка, як i ранiше.

– Це такий кинджал?

– Нi, це я так кидаю… І ти так зможеш. Коли навчишся.

– Правда? А що iще можуть маги?

– Утихомирювати чужий гнiв. Чути й бачити потаемне. Вiдчувати небезпеку. Будувати повiтрянi замки. Лiтати. Вбивати поглядом. Усе залежить вiд ступеня майстерностi.

Я замислилася. Менi раптом страшенно захотiлося навчитися… нi, не вбивати поглядом. (Хоча якщо згадати Зайцеву – то це було би дуже до речi.) Захотiлося раптом лiтати – ой як захотiлося, аж пучки пальцiв засвербiли i, здаеться, я навiть стала трiшечки легшати…

– Обероне… Ваша величносте…

– Так?

– Якщо я дам згоду йти з вами, ви потiм повернете мене додому?

– Як тiльки влаштуемося на новому мiсцi. Один крок – i ти вдома. Та й по всьому.

– А якщо… – я затнулася. – Якщо я передумаю… в дорозi? І захочу повернутися?

– Не вдасться. Ми можемо ходити мiж свiтами тiльки тодi, коли вони iснують й усталенi. А мандрiвне Королiвство – нестабiльна структура. Тож краще i не намагатися.

– А… – у ротi в мене пересохло, – мандри… це… довго?

Вiн знизав плечима. Мовляв, з якого боку подивитися. (Чи не занадто довго доводиться тебе вмовляти?)

Я уявила собi: один крок – i я вдома. Там зима, снiг iде. Можна взяти санки, з’iхати з гiрки… Повернутися додому, отримати прочуханку за контрольну з алгебри. І за невивченi уроки… І за невитерту пилюку. І так жити, жити i знати, що була в Королiвствi i сама (сама!) вiд нього вiдмовилася.

А найприкрiше – знати, що Оберон мене зневажатиме…

З iншого боку – я ж потiм повернуся в той же самий час. У ту ж мить. І встигну покататися на санках, отримати прочуханку… І зустрiти Новий рiк…

– Обероне…

– Так?

– А ви вмiете вбивати поглядом?

– А що?

– Нiчого… – я насилу ковтнула. – А загалом – ви суворий король?

– Ти хочеш знати, чи не стратять тебе на площi за якусь провину?

Я знiтилася:

– Нi, я не про це… Але в дорозi… там же небезпечно? Ви казали щось про чудовиська…

– Так.

– Отже, там можна загинути?

Вiн обiперся пiдборiддям на сплетенi пальцi.

– Знаеш, Лiно… Я не можу гарантувати повноi безпеки для твого життя. Як i для будь-кого з моiх пiдданих. Але я можу обiцяти, що боронитиму тебе, як себе самого… Як будь-кого з нас. Отже – вирiшуй.




Роздiл четвертий

Зло не мае влади


– На ось, вибери собi, – Гарольд кинув передi мною на стiл купу лахмiття, переважно шкiряного. Чистим його можна було назвати досить умовно, i запах вiд нього був, знаете… Я двома пальцями витягла простору чорну куртку iз металевими заклепками.

– А може, залишити мое? Штани…

Гарольд окинув мене поглядом:

– Там, куди ми йдемо, – таке не носять.

Йому було рокiв сiмнадцять, i вiн дещо скидався на однокласникiв Лозовоi i Зайцевоi. Досить нахабний. І менi не сподобалося, що Оберон викликав його до себе в кабiнет i сказав: «Гарольде, це наш новий маг дороги. Будеш його наставником».

(А я ж сподiвалася, що мене вчитиме Оберон!)

– Ну, вибирай. Штани там, сорочку, чоботи. Чи тобi сукню з кринолiном? – тепер вiн уже явно знущався.

Довелося менi таки порпатися в цiй купi. Майже весь одяг був для дорослих. Поки я вiдшукала штани i куртку, що так-сяк пiдходили, вибору в мене не залишилося.

– Слухай, Гарольде… А куди ми йдемо?

– Забудь казати: «Слухай, Гарольде». Вчися звертатися: «Скажiть, майстре».

Я подумала: мабуть, досi у нього в пiдлеглих нiкого не було. Менi «випала честь» бути пiддослiдною мавпочкою…

– Е-е-е… майстре. А Оберон казав…

Вiн не на жарт спохмурнiв:

– Ще раз скажеш «Оберон», – отримаеш запотиличника. Кажи: «його величнiсть».

Я мiцнiше зцiпила зуби. Ну-ну… Ще невiдомо, хто кому перший наскладае…

Перевдягатися довелося тут же, за штабелем потертих сiдел (здаеться, сiдла не для коней – завеликi). Поверх своiх колготок i футбо

Страница 10

ки я натягла штани, сорочку й задовгу, як для мого зросту, куртку. Взула чоботи (нашi модницi, мабуть, побилися б за такi ботфорти… якби вони були хоч трiшечки новiшi).

Гарольд оглянув мене (ну й чуперадло, якщо чесно!) i залишився вдоволений.

– Урок перший, – вiн заклав руки за спину й вiдставив ногу, щоб здаватися солiднiшим. – Маг дороги повинен умiти захищатися вiд зла. Бо як тодi вiн зможе захистити iнших?

Вiн стрiмко розвернувся, з його руки вилетiла залiзна стрiла i застрягла в очному прорiзi важкого шолома, що iржавiв на стiйцi разом з обладунками. У порожнiй головi «лицаря» спалахнуло, з усiх щiлин повалив дим.

Я роззявила рота. Спостерiгаючи за мною краем ока, Гарольд злiпив просто з повiтря тремтливу кульку й пiдкинув ii до стелi. Кулька вибухнула, на нас посипалися iскри, а на балцi розпливлася чорна пляма кiптяви.

Веснянкуватий нiс мого вчителя задерся в напрямку цiеi плями.

– Маг дороги нiчого не боiться. Скажи: «Зло не мае влади!»

– Зло не мае влади, – слухняно повторила я.

– Уже краще. Зараз ми з тобою пiдемо в мiсто i там потренуемося. Тiльки дивись: од мене – нi на крок!


* * *

Даремно вiн це сказав: я й так боялася вiдiйти вiд нього хоч на пiвкроку. (Один раз навiть вхопила його за рукав – щоправда, вiдразу ж схаменулася. Ще подумае, що я боягузка!)

Ранiше менi здавалося, що в Королiвствi досить мало людей. А iх тут було стiльки, що могли затоптати – i оком не змигнеш. Майже всi чоловiки – бородатi, довговолосi, схожi не то на розбiйникiв, не то на рок-музикантiв. А жiнки всякi – i високi, i низенькi, й одягненi хто як: багатше й бiднiше, або чистенькi й акуратнi, а то такi опудала в лахмiттi – справжнiсiнькi тобi вiдьми! І всi воднораз галасують: гукають когось, сваряться, миряться, запрошують у крамницi, смiються, спiвають…

А вулицi? Хiба це вулицi? Та у нашiй школi коридори ширшi! А брукiвка? Горбата, щербата, з вибоiнами, дерев’янi черевики по нiй – цок-цок-цок! Кованi чоботи – бах-бах-бах! А тут ще й конi… Я б, наприклад, заборонила кiньми iздити у такiй тiснявi. От-от наступлять копитом на ногу…

А запахи…

То димом потягне. То свiжим хлiбом. То сморiд такий, що хоч нiс затикай. Я спробувала дихати ротом, але вiдразу ж закашлялася – пилюка дерла горло. І тоi ж митi сморiд наче вiтром здуло. Вiйнуло дивовижним запахом з моря – вiн був такий… свiжий, чудовий i незбагненний, як i це мiсто.

Менi стало лячно й водночас весело.

А натовп навколо вирував. Я не встигала все роздивитися – треба було стежити за Гарольдом, щоб не вiдстати. Отож перед очима в мене мелькали неначе кадри: ось дерев’яний човник у стiчнiй канавi… Пiдкова на брукiвцi… Коваль працюе просто неба, на вулицi (а гуркоту, iскри сиплються!), хлопчаки граються пiд ногами, i нiхто iх не топче – от що дивно. Ми спускалися все нижче, ближче до моря, до порту, а вiтер все свiжiшав, натовп густiшав.

Гарольд узяв мене за лiкоть i втягнув у провулок – крiзь низьку арку в глинобитнiй стiнi. Тут майже нiкого не було. Огрядна жiнка вихлюпнула помиi з вiдра в канаву, байдуже зиркнула на нас i пiшла. Двое чоловiкiв пленталися вулицею, обiйнявшись i похитуючись. П’янi, чи що? Завернули за рiг, щезли з очей…

Вiкна дерев’яних будинкiв були закритi вiконницями. Трое псiв лежали бiля низького ганку, а над входом вивiска – «Шинок «Чотири собаки».

– А де четвертий?

Гарольд скривився:

– Що?

– Тут написано – чотири.

Вiн глянув на вивiску, на собак, сплюнув:

– Не вiдволiкайся на дрiбницi. Отже, так. Зараз ми зайдемо до шинку. Там збираються всiлякi… ну, приблуднi люди. Та нам вони сьогоднi нi до чого…

– Як на мене – вони взагалi не потрiбнi…

– Не базiкай! У дальньому кутку на ганчiр’i сидить жебрак. Ти до нього пiдiйдеш, зупинишся просто перед ним, глибоко вдихнеш i покладеш монету в його капелюха. – Гарольд подав менi тьмяну круглу монету. – Вiн почне на тебе кричати. А ти скажеш: «Зло не мае влади». І зробиш отак: (вiн провiв рукою перед моiм обличчям). – Змiтаеш потiк зла зi своеi дороги. Потiм повертаешся й виходиш. Ми йдемо до замку, i я розповiм Обероновi, як ти засвоiла урок. Ну?

Я переступала з ноги на ногу. Еге, завеликi чоботи вже намуляли менi п’яти…

– Е-е-е… Скажiть, майстре, а чому вiн на мене кричатиме, якщо я дам йому монету? Вiн же для цього там сидить – задля грошей тобто?

Гарольд засопiв:

– Бо вiн злий! Грошi йому непотрiбнi – його там i так годують. І взагалi – не став зайвих питань. Ходiмо.

Я не рушила з мiсця.

– Скажiть, майстре… А якщо у мене не вийде?

Гарольд вже добряче розсердився. У нього навiть нiс почервонiв.

– «Якщо у мене не вийде…» – Ще раз почую – дiстанеться, як сидоровiй козi! Нiяких «якщо»! Мае вийти! Вперед!

І ми увiйшли до шинку «Чотири собаки».

Вам вiдомо, як виглядае мерзотне кубло? Я дотепер не знала.

По-перше, там смердiло в стократ гiрше, нiж на вулицi. По-друге, ядучий дим виiдав очi. А за брудними столами сидiли такi гидотнi пики, що якби я була стражником Королiвства, просто загребла б усiх пiд

Страница 11

яд i запроторила у в’язницю довiку.

Вони сидiли й хлебтали щось iз брудних кухлiв. Коли ми ввiйшли, покосували на нас каламутними очиськами, нiби вирiшуючи: як зручнiше з нами впоратись. Я затремтiла, а пики тим часом – зирк-зирк – i байдуже так вiдвернулися, нiби даючи нам зрозумiти, що ми iм нецiкавi. Я пригадала Вовка з казки: «Я передумав! Я не iстиму цих хирлявих поросят!» – i зрозумiла, що вони тiльки вдають, що iм на нас наплювати, а от коли ми не чекатимемо нападу – вони я-я-як…

– Добридень, Гарольде, хлопчику мiй…

Я ледве втрималася, щоб не вискнути, як оте порося. Із-за шинквасу вийшов чолов’яга з пов’язкою на пiвголови. Наче у нього одночасно болiли зуби, вухо, шия, потилиця i нiс (або вiн був мумiею, хоча й не повнiстю обмотаною).

– А це ж хто з вами? Їстимемо, питимемо, бешкетуватимемо?

– Це новий маг дороги, – похмуро вiдповiв Гарольд.

Людина-мумiя окинула мене поглядом. Праве його око нiби нормальне, зате лiве дивилося крiзь прорiз у бинтах. У мене аж морозом по спинi сипонуло.

– Оце? – запитала людина-мумiя так, нiби йому пiдсунули таргана i кажуть: ось, мовляв, пес-ротвейлер.

– Наказ короля.

– А-а-а, – протягла людина-мумiя зовсiм iншим голосом. – Його величностi – уклiн i привiт… Заходьте.

Гарольд узяв мене за руку й потягнув через увесь шинок, повз столи розбiйникiв, якi там сидiли; повз пiч, бiля якоi метушилася огрядна жiнка, котра виливала помиi. Потягнув у найдальший куток. І я побачила, що там справдi сидить жебрак – лисий, як гарбуз, брудний i, здаеться, ще й горбатий.

– Ну, – Гарольд нахилився до мого вуха. – Запам’ятала? Зло. Не мае. Влади.

– Ага, – вiдповiла я тремтячим голосом.

– Іди!

І вiн пiдштовхнув мене в спину.

Жебрак сидiв, схрестивши тонкi ноги. Мiж його колiньми лежав на пiдлозi солом’яний бриль iз широкими крисами. Я пiдiйшла, затиснувши монетку в кулацi. Жебрак на мене не дивився – вiн, здаеться, дрiмав сидячи.

Крокiв за три чи чотири до жебрака я прицiлилася. (Ну з фiзкультури-то в мене завжди були гарнi оцiнки – я й бiгаю швидко, i в баскетбольну корзину влучаю iз середини поля. Мене б i в шкiльну команду взяли, якби не мiй зрiст…)

Тож я прицiлилася – i послала монету в корзину… тобто в бриль. Монета вдарилася об солом’яну стiнку i скотилася на дно. Є!

Не встигла я зрадiти, як жебрак розлiпив повiки i люто зиркнув на мене. І ноги моi… враз приклеiлися до брудноi пiдлоги.

– Щоб ви всi здохли… – просичав жебрак. І в його прокляттi була така сила, що я раптом зрозумiла – воно збудеться! Збудеться i занапастить не тiльки мене, а й усе це мiсто, Гарольда, Оберона… Потiм воно просочиться в наш свiт i занапастить маму, Петрика i Дмитрика, навiть вiтчима, навiть завучку i весь наш клас…

А жебрак, побачивши мiй страх, посмiхнувся гнилозубим ротом i заволав на всю горлянку:

– Щоб ви всi здохли! Ви! Всi!

– Зло не мае влади, – забурмотiла я крiзь сльози, що раптом виступили на моiх очах. – Зло не мае влади…

І провела рукою, як показував Гарольд, проте навiть дим не розiгнала.

Жебрак випростався, горб його зник, вiн повищав i став огряднiший, рот зяяв чорною дiрою.

– Здохли… Здохли!

– Зло не мае влади, – я вже ревiла. Бо ясно ж: «чарiвнi» слова – брехня, зло мае владу, та ще й яку!

– Зло не мае влади, – сказав хтось за моею спиною.

Жебрак раптом затнувся на пiвсловi. Глянув поверх моеi голови, потiм зiщулився, як квашений помiдор, який прокололи виделкою. І стало ясно: все, що вiн казав, – тiльки базiкання староi, злобливоi божевiльноi людини. У цього беззубого зла дiйсно немае влади нi над чим…

Жебрак знову склепив повiки й умить заснув (чи вдав, що спить).

А в мене за спиною стояв Гарольд. Блiдiсiнький. І губи в нього трусилися.

І всю дорогу, до самого замку, вiн не промовив анi слова.


* * *

– Ну скажи, що я зробила неправильно?

– Все неправильно. Бо ти взагалi нiчого не зробила! Замiсть того, щоб зупинити зло, ти стала пiдживлювати його своiм страхом. Хiба я тебе так учив?

У великiй i затишнiй кiмнатi палав камiн, пахло свiжим деревом, димком i сiном. Уздовж стiн стояли лави з матрацами – лягай собi й вiдпочивай, слухай тишу за розчиненими вiкнами, мрiй про польоти…

Аби ж то…

Я сидiла на лавцi скоцюрбившись, а Гарольд, чорний, як хмара, ходив iз кутка в куток. І це виходило в нього так люто, що будь-який тигр у клiтцi позаздрив би.

Мiй страх улiгся. Залишилася тiльки образа.

– А про що ти мене просив? Пiдiйти i щось сказати! Я пiдiйшла. Сказала. Вийшло не так – бо ти мене не навчив, як треба!

Вiн метнув на мене такий погляд, що я вiдсунулася у куток, геть подалi. Ще битися полiзе, чого доброго. Ну, нехай тiльки спробуе, я його як дряпону…

– Знаеш, – сплюнув вiн спересердя, – якби його величнiсть… сам не сказав, що в тебе е здiбностi – я б…

І вiн замовк.

– Що? – запитала я ехидно. – Не повiрив би? Королю не повiрив би, так?

Гарольд нiчого не вiдповiв. Ще раз пройшовся туди-сюди.

– А знаеш, – сказав вiн раптом спокiйно. – Давай спати. Завтра ра

Страница 12

о – в похiд… Якщо ти не передумаеш, звичайно. Адже поки не засурмить сурма, можна попросити його величнiсть повернути тебе туди… звiдки взяли. Тобi варто лиш сказати…

Вiн вiдiйшов у дальнiй куток i влiгся на солом’яний матрац. Укрився картатою вовняною ковдрою i невдовзi засопiв.




Роздiл п’ятий

Коли засурмить сурма


Звiсно, я не заснула.

Хоч матрац був чистий i досить м’який, i вогник у камiнi затишно палахкотiв, i за вiкном тихо спiвало нiчне птаство, й свiтилися розсипи зiрок… Скрiзь усе було начебто гаразд, але ж менi було погано.

По-перше, соромно й мулько згадувалось мое перше «магiчне» завдання, i те, як я його провалила. Це вам не контрольна. Якби Гарольд не втрутився – навiть i не знаю, що зi мною сталося б.

По-друге, мене страшенно образили слова Гарольда. Вiн не вiрив, що я маг. Вiн хотiв, щоб я переполохалася й утекла у свiй свiт. Та вiн просто мрiяв про це! Тодi вiн сказав би Обероновi зiтхнувши: «Ваша величносте, на жаль, вона всього тiльки дiвчинка, та ще й маленька, як на своi роки. Я дуже хотiв навчити ii магii. І я б ii навчив, звичайно, якби вона не злякалася…»

І коли я уявляла, як Гарольд говорить усе це Обероновi й скрушно хитае головою, менi хотiлося рвати ковдру.

Окрiм того, менi дуже-предуже хотiлося додому. Ну просто до слiз. Звiдси, iз Королiвства, всi домашнi бiди здавалися такими дрiбними й несправжнiми…

Гарольд сопiв увi снi. Якось дуже гучно, ненатурально. Я раптом подумала: а хiба просто i йому заснути? Адже якщо я провалила перше завдання, то й вiн провалився як учитель. А Оберон йому довiряе…

Нiби у вiдповiдь на моi думки, Гарольд засопiв ще дужче й перевернувся на другий бiк. І захропiв так, щоб усiм було зрозумiло: людина спить.

Камiн догорав. Невдовзi в кiмнатi стало зовсiм темно.


* * *

Розплющую очi – а у вiкна б’е сонце… На пiдлозi соломинки блищать, як золотi. У дальньому кутку Гарольд натягуе чоботи.

– Уставай. Іди вмиватися.

– Доброго ранку, – сказала я ввiчливо.

У коридорi був умивальник (я ще вчора запам’ятала, де вiн стоiть). І тiльки задумалася, як прилаштуватися, щоб злити собi на руки з ковша, як з’явилася жiнка у фартусi – кругленька, веснянкувата, привiтна. Здаеться, я ii десь ранiше бачила.

– Доброго ранку, новий магу дороги! Давайте-но пiдсоблю. Вбиральню, – вона стишила голос, – знайшли вже?

«Вбиральню» я знайшла ще вночi. Просто вiдро у закутку – та й усе.

– Умивайтеся, збирайтеся, скоро вирушаемо, – вона лила менi воду в долонi, вода була холодна, туга, з мене одразу злетiли рештки сну. – Нате ось, – простягла чистий рушник. – Тут вам одяг прислали з майстернi – особливе замовлення… Гарольде! – гукнула вона в кiмнату. – Його величнiсть велiли поквапитися!

– Зараз, – глухо озвався мiй навчитель. Жiнка безцеремонно заглянула за дверi.

– І щоб ти стару куртку не кидав тут, – вiзьми iз собою. Вона теплiша, нiж нова, а в горах буде мороз.

– Ну чого ти, ма? У мене й так торба трiщить…

– Ти чув, що я сказала?

– Ну, чув…

– Поквапся, уже сурмачi до ворiт поiхали. За годину вирушаемо.

І вона побiгла кудись, усмiхнувшись менi на прощання. Я зрозумiла, на кого вона схожа: такий же веснянкуватий нiс, довгi бiлявi вii, руде волосся. Тiльки Гарольд був худий i кiстлявий, а мати його – кругла, наче кавунчик.

На лавцi, де я спала, лежав величенький мiшечок. Одяг?

– Це кому? – я була впевнена, що вчорашнi недоноски на весь похiд так менi й залишаться.

– Тобi, – вiдповiв Гарольд не дивлячись. – Менi чи що?

Я простягнула руку, обережно заглянула в мiшок…

Це ж треба…

Полотнянi сорочки (саме мого розмiру, три штуки). Спiднi штани – двое. Жилет iз нашитими на нього сталевими пластинками (проте й не дуже важкий). Шкiряна куртка – скроена точно за мiркою, гарна й м’яка, на залiзних застiбках, iз закотами на рукавах. Ще однi верхнi штани – теж зi шкiри, найтоншоi обробки. Теплий плащ – здаеться, вовняний, темно-синiй, та ще й iз гербом! Пояси, хустки, ще якiсь чудовi дрiбницi, а головне – чоботи! (Якби Зайцева побачила мене в цих чоботях у школi… Вона б луснула вiд заздрощiв!) Ось якi це були чоботи…

– Це все – менi?

Гарольд дивився на мене здивовано й ледь презирливо. Пiд цим поглядом я ледве стримувала радiсть – усе-таки я маг дороги, а не дiвчинка в унiвермазi.

– І ось iще, – вiн витягнув з самiсiнького дна мiшка дивну рiч, схожу на вишиту срiблом хустину. – Пов’язуеш на голову, але щоб вузол був якраз над правим вухом. Це знак мага дороги.

Я взяла хустину в руки…

І радiсть моя зникла, нiби ii й не було. Хiба я – справжнiй маг? Хiба маю на все це право – на такий плащ, куртку… на королiвський герб iз буквою «О» i драконом?

Гарольд помiтив, що я скисла.

– Ну що? – запитав iз фальшивим спiвчуттям. – Вирiшила залишитися з нами? Чи сумнiваешся?

Я подумала: можу ж я одягнути все це хоч раз? Хоч единий раз у життi?


* * *

Бiля ворiт замку до мене пiдвели коня. Ой, лишенько! Адже я ще тiльки мрiяла навчитися iздити верхи, а сама якщо й осiдлала кого

Страница 13

ь, то тiльки сусiдського сенбернара!

Сiрий кiнь був такий високий, що я могла (трiшки пригнувшись) пройти в нього пiд черевом. І, звичайно, нiчого було й мрiяти залiзти в сiдло без сторонньоi допомоги! Я уявила, як менi до сiдла прив’язують сходинки…

Якби на менi зараз був мiй звичний одяг чи хоча би вчорашнi недоноски – я б удала, що опинилася тут випадково. Але на той час на менi було повне убрання королiвського мага: чоботи до колiн, плащ iз гербом, на головi – чорна зi срiблом хустка. І тому я не чекала допомоги, а вилiзла спочатку на стулку ворiт (вони були фiгурнi, гратчастi, iз чавунними гiлками й листям), а вже звiдти перебралася в сiдло.

Менi здалося, що я сиджу на слонi, а земля внизу – десь далеко. Кiнь переступив ногами – я вчепилася в луку сiдла. Кiнь поволi рушив уперед; я нiчого не бачила й не чула, у мене була едина мета – хоч би не впасти…

– Ноги запхай у стремено…

Гарольд, виявляеться, iхав поруч. Сидiв у сiдлi прямо i розслаблено, як принц.

– Ноги в стремено, кажу. П’яти вниз. Носаки вгору i вбiк. Інакше ступня провалиться крiзь стремено вперед, кiнь злякаеться й понесе, а тебе волочитиме позаду…

Я зрозумiла: все, досить, треба звiдси драпати. Походила в гарному одязi, покрасувалася гербом, покаталася верхи, уявила себе королiвським магом – пора й честь знати. Поки я тут не скалiчилася – додому!

Стремена виявилися пiдiгнаними пiд мiй зрiст. Я абияк виконала пораду вчителя – розвела носаки, опустила п’яти. Мiй кiнь поволi й плавно йшов за конем Гарольда, i я змогла нарештi вiдiрвати очi вiд землi й роззирнутися навколо.

А навколо люду! Стовповисько…

Стражники стояли вервечкою. Поважнi, вусатi, зi списами напереваги. За цими списами товпилися городяни – колишнi мешканцi Королiвства, якi тепер залишалися самi по собi.

– Ура! Ура! Слава!

Щось промайнуло у повiтрi. Лясь коня по шиi! Квiти… Букетик фiалок. Вiн упав у куряву, а вслiд за ним полетiли троянди, гвоздики, ще якiсь величезнi й невiдомi квiти… Вони пролiтали в мене над головою, над головою Гарольда, падали пiд ноги коням.

А конi й вухом не вели. Ішли собi й iшли. Урочисто ступали, як на парадi.

Десь заграла музика, вона лунала все голоснiше.

– Слава королю!

– Прощавай, Королiвство!

– Слава Оберону!

– Слава магам дороги!

Моi щоки палали все дужче й дужче. Я випросталася в сiдлi, наслiдуючи Гарольда. Набiгли сльози – чи то вiд вiтру, чи тому, що я розумiла: це единi хвилини мого трiумфу. (Бiльше нiхто й нiколи не назве мене «магом дороги» й не кине букет пiд копита мого коня…)

Услiд за Гарольдом я виiхала на площу. Тут уже вишикувалися вервечкою конi й вози, карети й вершники – це й було мандрiвне Королiвство, i воно несподiвано здалося менi таким маленьким…

Сiрий кiнь – ну й розумаха! – без жодноi моеi спонуки зайняв свое мiсце поряд iз конем Гарольда. За нашими спинами стражники стримували натовп, який хотiв усе бачити i тому напосiдав i напосiдав…

– Гарольде. Гарольде…

Мовчання.

– Скажiть, майстре…

– Чого тобi?

– Що зараз буде?

– Вийде мер. Скаже кiлька слiв. Потiм Оберон… Його величнiсть вiддасть йому символiчнi ключi вiд мiста. Просурмить сурма… До речi, ти не передумала?

Я промовчала.

Натовп захвилювався сильнiше.

– Мер!

– Де?

– Отам! Дивiться!

– Слава пановi меру! Слава Королiвству!

Верхи менi було все чудово видно: на вкрите килимом пiдвищення пiднявся товстенький, нiби дiжечка на нiжках, чоловiк. Вiн виряджений був у парчу й оксамит, але капелюх тримав у руках. Вiтер куйовдив рiденьке волосся, що кучерявилось навколо рожевоi вiд хвилювання лисини.

І майже одразу натовп вiдсахнувся вiд ряду зiмкнутих списiв. Я сама ж пiдскочила в сiдлi.

Оберон з’явився нiби й нiзвiдки. Вiн височiв над усiма – над пiшими, над вершниками i над мером, що пiднявся на пiдвищення. Король гарцював на бiлому конi з дуже довгою гнучкою шиею, як… у дракона. Я придивилася й завмерла: морда королiвського коня чимось скидалася на морду крокодила – зуби стирчали вгору i вниз. Шовкова бiла грива то вiдкривала, то знову закривала вiд мене цю зубасту пащеку…

Та все одно цей крокодило-, нi, драконокiнь (!) був прекрасний у кожному своему порусi. Здавалося, вiн летить над землею. А може, так воно й було?

Король сидiв у сiдлi, злегка вiдвiвши руку з великим бiлим посохом, на кiнцi якого мерехтiла червоно-зелена куля. (Мабуть, це був якийсь чарiвний жезл.) Я хотiла запитати про це Гарольда, але в цю мить городяни отямилися й залементували так, що навiть кiнь пiдi мною (вже який спокiйний), та й той здригнувся.

– Обе-е-рон!

– Слава королю!

– Слава!

У цьому гаморi потонули слова мера – той звертався до Оберона й кланявся, притиснувши руку до серця. А король сидiв у сiдлi й дивився на нього так спокiйно й уважно, як дивився ще зовсiм недавно на мене…

Я покосувала на Гарольда. Вiн не зводив з Оберона очей i був незвично блiдий, навiть ластовиння зникло. Я подумала: для Гарольда ж усе це, як i для мене, вперше. Уперше за його пам’ятi Королiвств

Страница 14

залишае насиджене мiсце i йде в нiкуди, i невiдомо, що там, попереду, всiх чекае…

(Цiкаво, чи узяв вiн iз собою стару куртку, як велiла йому мати?)

Поки я про це розмiрковувала, мер закiнчив свою промову. Оберон кивнув йому й обвiв площу очима. І сказав лише одне слово – нiби й неголосно, проте голос його перекрив гул натовпу:

– Прощавайте.

І простягнув меровi великий, нiби зi спектаклю про Буратiно, ключ. Люди навколо загули, залементували, в повiтря полетiли шапки, капелюхи, жiночi хусточки…

А мене враз як шпилькою кольнуло: от-от зараз засурмить сурма. І у мене не буде вже можливостi для вiдступу…

Я повернула голову. Гарольд дивився просто на мене.

– Ну що? У тебе останнiй шанс iще е. Давай…

Вiн щосили намагався говорити байдуже, однак з останнього слова стало зрозумiло: мiй навчитель дуже хотiв, щоб я зникла з очей i позбавила його клопоту.

Оберон на своему драконоконi поволечки iхав уздовж каравану – вiд хвоста з господарськими возами – наперед, де було його мiсце. Інодi зупинявся й перемовлявся з кимось кiлькома словами.

От вiн усе ближче до нас… усе ближче… І часу для остаточного рiшенця все менше… менше…

Його кiнь був зовсiм близько, коли я раптом побачила, що до бокiв чудовиська (i до Оберонових колiн) притиснутi перетинчастi крила, а з нiздрiв вилiтае смужка диму.

– Привiт, Лiно.

Я, як могла, випросталась у сiдлi.

– Добридень, ваша величносте, – i спробувала усмiхнутися.

Оберон був серйозний.

– Ну що ж, вирiшуй. Ти вирушаеш з нами чи повертаешся до себе? – запитав вiн.

– Ви знаете, у мене ж нiчого не виходить…

(Що я роблю! Уся площа на нас дивиться, не можна гаяти анi секунди, зараз просурмить сурма…)

– Невже я вам потрiбна, ваша величносте? Я така ще маленька…

Гарольд засопiв, ледь чутно постогнуючи.

– Звичайно, ти потрiбна нам, – Оберон i бровою не повiв. – Отже?


* * *

До полудня ми в’iхали в iнше мiсто – вже менше. Тут теж зiбрався натовп, i стражники зi списами теж стояли уздовж дороги й гукали: «Слава!» i «Прощавайте!». Я на той час так утомилася, що просто падала з сiдла. Гарольд мовчав усю дорогу. Вiн був зовсiм розчарований, навiть пригнiчений.

Я вже нiчого навколо не помiчала й дивилася вниз, на своi руки з вуздечкою. Мiй кiнь не потребував команд – вiн був значно розумнiшим за мене i сам iшов у строю, то прискорюючи, то уповiльнюючи крок. Я краем вуха слухала вiтальнi вигуки, а сама думала: довго ще? Коли ж вiдпочинок? Коли це скiнчиться?

Навiть коли радiснi вигуки навколо перетворилися в суцiльне ревище, я не вiдразу зрозумiла, у чому рiч. А потiм раптом озирнулася – поряд iз моiм конем, нога в ногу, плив бiлий драконокiнь Оберона.

– Втомилася?

– Нi, – сказала я, намагаючись випростатися в сiдлi. (Спина болiла неймовiрно.)

– Хочеш, щось покажу?

– Хочу, звичайно…

– Перелазь. – Вiн подав руку.

Я не зрозумiла навiть, що вiн задумав, – усе вийшло само собою. Щойно сидiла на своему слухняному конику – i ось я вже в сiдлi Оберона, на спинi бiлого драконоконя. Попереду мене – довжелезна шия, розвiваеться на вiтрi молочна грива, косуе збоку каре око – розумне, майже людське.

– Поглянь. – Оберон сидiв позаду мене, я бачила тiльки його руки. – Бачиш усiх цих людей?

– Бачу.

– А зараз подивись-но сюди…

Вiн пiднiс до мого обличчя долоню. Я глянула крiзь його пальцi.

Нiкого не було! Порожня дорога, уздовж дороги – будинки, повзе караван. Бачу Гарольда, вiн дивиться вбiк. Вершника перед Гарольдом бачу… А там, погляньте-но, мiй знайомий гачконосий комендант замку, «його милiсть». А де ж люди вздовж узбiч?

Оберон прибрав руку, i я знову всiх побачила. Хлопчакiв на дахах i на деревах. Малюкiв на плечах батькiв. Жiнок, що розмахували хусточками, капелюхами, квiтами…

Подивилася ще раз крiзь пальцi Оберона – порожньо. Караван iде пустельною дорогою.

– Чому це так?

– Звичайним поглядом ти начебто бачиш два свiти. Себто поеднання двох свiтiв. А я тобi показую тiльки те, що видно «тонким поглядом». Це Королiвство. І ти до нього належиш.

– А… можна ще раз?

Його рука була бiла й тепла. Цього разу я побачила, що на дорозi, окрiм каравану, е ще одна жiнка – висока, пряма, в довгому плащi. Стоiть на вiддалi. Не кричить, не махае руками. Просто дивиться.

– А це хто?

– Де?

Вiн швидко глянув убiк жiнки («звичайним поглядом» я ii не бачила – вона ховалася за спинами натовпу).

– А-а-а… це… вона вирiшила залишитися.

– Хiба так можна?

– У неi серйозна причина.

– Яка?

– Ну, Лiно, про це згодом.

Мить – i мене знов усадовили на спину мого коня. Драконокiнь Оберона вигнув шию – i ось вiн уже далеко попереду, на чолi каравану.

– Коли розмовляеш iз королем, – Гарольд, як i досi, на мене не дивився, – не забувай, будь ласка, додавати «ваша величносте». Якщо Обе… якщо його величнiсть не робить тобi зауваження, це не означае, що вiн не бачить твого нахабства. Зрозумiла?

Так я стала частинкою Королiвства.

Це чудово.

Але, мабуть, менi ще не раз доведеться про це пошко

Страница 15

увати.




Роздiл шостий

Квiти та змii


Як тiльки поля лишилися позаду, а обабiч дороги простяглися луки й гаi, у головi колони залунав сигнал привалу. Нiколи ранiше я не чула такого сигналу (два звуки сурми, один за одним – високий i низький), однак пiдозрювала, що тепер вiн стане моiм найулюбленiшим.

Я зумiла без сторонньоi допомоги сповзти з сiдла. Кiнь стояв сумирно, дивився спiвчутливо – вiн менi все бiльше й бiльше подобався, мiй сiренький. Добре все-таки в Королiвствi мати iще одного друга, окрiм Оберона.

Заметушилися люди, забiгали, розпалили багаття, запахло смачненьким. Виявилося, що менi не треба нi хмизу збирати, нi бутерброди нарiзати (як на шкiльних пiкнiках). Менi (однiй iз перших!) принесли миску кашi з м’ясом, кухоль бульйону та ще й кухоль чи то морсу, чи то узвару ягiдного й дуже солодкого (з нього, власне, я й почала обiд). Та ще кусень хлiба – житнього, смачнющого, з димком. І коли я все це iз задоволенням ум’яла й усе випила, вiдчуття непоправноi помилки, яку я зробила, обравши Королiвство i не повернувшись додому, почало меншати й зникати, поки не розтануло зовсiм…

А коли згодом виявилося, що менi не потрiбно навiть посуд мити… Що в обозi е слуги, якi для того й приставленi, щоб нас, магiв дороги, годувати, i нам догоджати…

Це – супер!

Я вiдiйшла оддалiк, вмостилася на травичцi й пiдвела погляд до неба – синього-синього (у нашому свiтi такого й не бувае), а тут iще хмарки бiлi-бiлi, i ластiвки…

Я подумала: ось я i в Королiвствi… Король – мiй друг i скривдити не дасть. От хiба справдi слiд звикнути називати його «ваша величнiсть». А то дружба дружбою, а шанобливiсть не завадить…

Цiкаво, а де принц? Адже вiн теж десь тут, а я його ще жодного разу не бачила. А нареченi принца? Оберон казав, що, здаеться, аж шiсть. Нащо так багато? Треба буде розпитати.

І я, мабуть, задрiмала. Бо вночi дуже мало спала, уривцем поринаючи в тривожний сон. І ось я задрiмала, i сниться менi, що лечу я без крил все вище й вище в цьому синьому небi, а ластiвки навколо водять хороводи…

– Ну, розляглася! А вчитися хто буде?

З переляку я так i сiла. Гарольд стояв поряд – рiшучий i похмурий.

– Це ти мене вчитимеш?

– Нi, дивитися на тебе буду! Швидко вставай. У нас усього пiвгодини.

Робити нiчого – довелося встати iз свiженькоi травички та йти за ним. Вiн привiв мене на узлiсся, кивнув на порослу травою купину й дав у руки посох iз потовщенням на кiнцi.

– Це посох. Урок перший: маг дороги повинен вiдчувати небезпеку.

– Ти ж минулого разу казав, що урок перший…

– Минулий раз – не рахуеться! І не перебивай. Отже, маг дороги повинен вiдчувати небезпеку. Пiд однiею з цих купин у норi – отруйна змiя. Вгадай, пiд якою.

– Змiя?

– Так! І годi перепитувати!

– А як визначити? Потицяти посохом?

Гарольд, наче непритомний, закотив очi пiд лоба. Менi навiть лячно стало.

– Ну чому ти сердишся? Ти ж не пояснюеш, як!

– Отак, – вiн щосили стримувався. – Береш посох у праву руку. Пеленгуеш, тобто водиш туди-сюди, поки не виникне… таке особливе вiдчуття в долонi. Ну, нiби ти посохом сприймаеш небезпеку.

– А як я можу посохом вiдчувати.

– Можеш, якщо ти насправдi маг! Дiй!

Я слухняно взяла посох у руки. Поводила туди-сюди… Нiчогiсiнько. Гарольд стояв над душею, пропiкав мене очима i всiм своiм виглядом виказував: добре, аби тебе змiя живцем проковтнула, нездаро…

– Я щось роблю неправильно?

– Ти все робиш неправильно. Ти повинна ловити посохом тонкi сигнали, розумiеш?

– Як антеною?

– Як посохом! Давай iще раз.

Я знову поводила посохом. Придивилася до купин – у двох iз них темнiли круглi дiрки. Нори? А в третiй начебто нiчого не було.

– Ось тут змiя, – я навмання ткнула пальцем в одну з дiр.

– Нi. Змiя не там. І ти нiчого не вiдчула. Ти навiть не намагалася.

– Я намагалася…

– Тодi шукай змiю!

Мiй посох рухався туди-сюди, як «двiрник» на склi машини.

– Змiя там, – я показала на iншу купину.

– Нi!

– Можливо, тут узагалi немае змiй?

– Є! Тут зовсiм поряд сидить дуже отруйна й страшна змiя. Їi укус вбивае за кiлька хвилин… у страшних муках. Вона прокушуе наскрiзь чоботи. І навiть кольчугу. Це страшно й небезпечно, розумiеш? Думай про небезпеку. Про те, що може з тобою трапитися через кiлька секунд!

Вiн переборщив.

Вiн хотiв, щоб я посохом знайшла «тонкий» сигнал небезпеки, натомiсть я перелякалася так, що мало не намочила новi штани. Я вiдскочила, ушкварила посохом по високiй травi.

Це дiйсно була дуже страшна змiя. Набагато бiльша за гадюку – чорна, iз зеленими розводами. Дивно, як детально я встигла ii роздивитися. Змiя, розлючена моiм ударом, стрибнула (так-так, стрибнула!) по посоху вгору й стиснула щелепи на моему зап’ястi.

Боляче не було. Я струсонула рукою – змiя впала i поповзла в траву. Миттево.

На руцi залишилися двi червонi цятки. І вони швидко перетворилися на двi синi…

– Ой! – скрикнула я.

Тут мене ухопили за комiр i поволокли. Я, звичайно, спiткнулася й упала. Тодi мене пiдхопили н

Страница 16

руки, закинули через плече (це дуже незручно – висiти вниз головою) й потягли кудись зi страшенною швидкiстю – тiльки трава зашелестiла. Упала з голови чорна зi срiблом хустка. Замиготiли чоботи Гарольда – раз-два-три…

У мене на якусь мить затьмарилося в очах, а коли чорнота розтанула, я побачила перед собою величезне шовкове шатро – бiле, iз зеленими узорами. Бiля входу до шатра стояв стражник.

– Пропусти! – здавлено просичав Гарольд.

Стражник вiдсунувся, i Гарольд внiс мене в шатро на руках.

– …Перехiд межi. Якби це було взимку – я перший сказав би, що не варто й намагатися. Але зараз весна i досить суха.

Люди сидiли на складаних стiльцях, вивчали карту, розстелену на пiдлозi, й говорили, судячи з iхнiх облич, про щось серйозне. Гарольд, не проронивши жодного слова, зсунув мене просто на карту перед Обероном, який сидiв тут же й уважно слухав спiврозмовникiв.

– Це в долинах весна суха, – сказав король, нi на мить не перериваючи розмови. – А за горами, мiж iншим, лле, i я не впевнений, що крижана купiль за цих умов – найлiпше мiсце для переходу.

Вiн узяв мою руку в свою, пiдсмикнув рукав (я побачила, на що перетворилася моя кисть, i тiльки зараз злякалася). Потягнувся за посохом, приклав до укусу смарагдово-рубiнове навершя.

– …Давайте не будемо ухвалювати поспiшних рiшень. У нас щонайменше – ще тиждень спокiйноi дороги. А вас, канцлере, я попрошу дуже детально розповiсти про всi переваги вашоi пропозицii i недолiки, якщо ви iх бачите.

Моя долоня iз синьоi й грубезноi зменшувалась на очах до нормальних розмiрiв i бiлiшала. Як i ранiше, болю я не вiдчувала.

– Вас, панове радники, я попрошу зайнятися розвiдниками – мене турбуе недостовiрнiсть нових вiдомостей…

Вiн випустив мою руку.

– Гарольде, я тобою незадоволений.


* * *

Бiдний Гарольд! Менi його стало навiть жаль.

Вiн виходив iз шатра, ледве тягнучи ноги. Щоб пiдбадьорити хлопця, я наздогнала його й жваво сказала:

– А я не злякалася…

Вiн глянув на мене, i я аж вiдсахнулася. Непотрiбне йому мое пiдбадьорення! А от коли б я провалилася крiзь землю… І чим швидше, тим краще…

– Гарольде! – вiд одного з господарських возiв його гукала мати. – Що трапилося?

– Нiчого, ма. Усе гаразд.

У голосi його бринiв такий сум, що мати занепокоiлася всерйоз:

– Ти був у короля?

– Менi нiколи, ма!

І, щоб показати матерi, що вiн дiйсно не мае жодноi хвилини, Гарольд ухопив мене за комiр i потягнув туди, де бродили, поскубуючи травичку, нашi конi.

Я мовчала й не опиралася. Видно ж, що парубок сам не свiй.

Вiн випустив мiй комiр. Я ледве не впала.

Вiдiйшов убiк i сiв до мене спиною на повалене дерево.

– Навiщо ти била посохом по травi? – запитав вiн безбарвним голосом.

– Бо злякалася. Ти мене налякав.

– Я ii налякав… – повторив вiн з гiркою iронiею.

– Послухай, Гарольде. Тобто скажiть, майстре… А Оберон… тобто його величнiсть, вiн може будь-якi рани отак, навiть не дивлячись, зцiлювати?

Вiн так довго мовчав, що я вже вирiшила – не вiдповiсть.

– Нi. Тiльки рани, завданi звичайними, немагiчними… тваринами. Ну i людьми з «грубого» свiту. А коли ми перетнемо кордон… Слухай, ти справдi така тупа?

– Вiд тупака чую! – вiдрiзала я.

І ми посварилися на вiки вiчнi.


* * *

Заночували на березi рiчки, на пагорбi, де повiвав вiтерець, i комарi майже не кусали. Конi паслися в темрявi, тихенько пофоркуючи. По всьому табору горiли багаття. Люди вешталися вiд вогню до вогню – бувало, що стражник пiдсiдав до кухарiв, а егер – до музикантiв. Хтось спiвав – i дуже гарно, аж за душу брало. Подекуди смiялися – мандрiвники ще не потомилися, у них було легко на серцi, вони без жалю кинули все, що було в минулому, i тепер з надiею простували у майбутне…

Менi не хотiлося сидiти поряд iз насупленим Гарольдом, i я пiшла прогулятися. Спустилася до рiчки. Жаб’ячий хор виконував свiй традицiйний вечiрнiй концерт. Торкнулася рукою води – нi, купатися зарано, ще холодна.

Хоча хтось купався.

Хлюпався, пiрнав аж насерединi рiчки. Кректав вiд задоволення. Чоловiк. Менi стало соромно: звiсно, вiн роздягся, а я нiби тут пiдглядаю. І щоб не опинитися в дiткливiй ситуацii, я швидко пiшла вгору, до табору.

Дорiжка загубилася в сутiнках. Добре, що на менi були високi чоботи – не лякае нi роса, нi кропива. Я спотикалася об купини, лаяла себе й думала, що справжнiй чарiвник зараз злетiв би. Пiднявся аж до мiсяця, завис би над водою, розвiвши руки. (Господи, невже я нiколи не навчуся лiтати?!)

Я опинилася в колючих кущах i довго шукала, як звiдти виборсатися. А коли знайшла нарештi стежку, то…

– Ой!

– Вибачте.

Я майже налетiла на нього. Вiн був одягнений у темне, а я загаялася.

– Це ви вибачте, – сказала я, пригадавши, що треба бути ввiчливою. – Просто я не бачу в темрявi.

– Правда? А я гадав, що ви – маг дороги.

Ну от. Якби вiн хотiв менi досадити – гiршого знущання й не придумаеш.

– Ну, звичайно, я маг дороги. Тiльки не бачу в темрявi. Що тут дивного?

– Нiчого, – вiн вiдступ

Страница 17

в. – То… ви йдете нагору? Може, вас провести?

– Не треба, – сказала я досить рiзко. – Ідiть собi, а я за вами.

Вiн iшов швидко – ноги ж бо довгi. А я захекалася. Коли ми пiднялися на пагорб, стало свiтлiше вiд запалених усюди багать. Я помiтила, що волосся у мого випадкового супутника мокре.

– Це ви купалися?

– Я.

– А хiба не холодно?

– Холодно.

Я роздивилася його обличчя. Молоде. Досить симпатичне. Був у нас такий учитель географii (вiн, щоправда, всього мiсяць пропрацював. Лiпшу посаду знайшов. А шкода, ми його любили).

– А ви пiдiйдiть до багаття й погрiйтеся, – сказала я.

– А ви зi мною – за компанiю?

Я розгубилася.

– Навiщо?

– Ну, хоча б для того, наприклад, що менi хочеться почути про свiт, звiдки ви родом. – Вiн усмiхнувся.

– А ви знаете, що я з iншого свiту?

– Звичайно.


* * *

Я не вiдразу зметикувала, куди вiн мене веде. А коли зрозумiла – було вже пiзно.

Шестеро дiвчат! Вирядженi у довгi сукнi, з накидками i шалями на плечах, iз химерними зачiсками (i це ж у походi!), з пiдведеними очима. Одна була схожа на Мальвiну, тiльки волосся не голубе, а золотаве. Ще одна – руда, з ластовинням. Одна трохи схожа на Зайцеву (якби ii трохи причепурити). Ще трьох я не розгледiла, тiльки помiтила, що вони гарнi, куди гарнiшi за мене… І всi сидять на складаних стiльчиках навколо багаття, розмовляють i хихотять…

– Вашi високостi! Дозвольте вiдрекомендувати вам Лiну – нашого нового мага дороги.

– Доброго вечора, – пробурмотiла я собi пiд нiс. Цi дiвчата ще й «високостi», он як…

Нареченi принца!

Я озирнулася на свого поводиря…


* * *

– Ну i де ти швендяла? – запитав Гарольд. Маленьке багаттячко, бiля якого вiн згаяв вечiр, давно прогорiло.

– Та так… Балакала з принцом, – сказала я недбало. – Розказувала йому про наш свiт. Тебе ж це не цiкавить?

Вiн не вiдповiв. А я вмостилася на матрацику, який спецiально для мене розстелили, втупилася в зоряне небо. Розмрiялася…

…А принц симпатичний. Ач, купаеться в холоднiй водi…

Звичайно, цi його нареченi… (нiхто менi так i не пояснив, навiщо iх аж шестеро). Вони, звичайно, принцеси, i все таке. Та, з iншого боку, я – маг дороги!

Ну, добре, нехай i майбутнiй маг…

Хоча iм усiм рокiв по вiсiмнадцять, а менi тiльки тринадцять… Зате коли вони постарiють, i iм стукне по двадцять п’ять – я якраз i пiдросту!

І я заснула пiд зорями. Снився менi бал у королiвському палацi, принц i я – певна рiч, не в шкiряних штанях, а в довгiй сукнi. І просто пiд час нашого танцю я раптом почала злiтати кудись угору, тягнучи його за собою…

– Вставай. Нiчого вилежуватися. Та прокидайся ж ти!

Щойно розвиднiлось. Мiй матрац, i ковдра, i взагалi все було мокре вiд роси.

– Гарольде… Котра година?

– Лiно, вставай, будь ласка.

Вiд такого звертання сон з мене як рукою зняло.

Гарольд сидiв надi мною i всмiхався. Дуже старанно i дещо неприродно. Усмiхався, кивав, усiм своiм виглядом виказуючи, що дуже радий мене бачити.

– Уставай, будь ласка. У нас обмаль часу. Нам потрiбно хоч чомусь тебе навчити, перш нiж ми перетнемо кордон.

– Ти впевнений?

Менi стало не по собi. Болiли руки й ноги, вiд вогкостi пробирали дрижаки, а крiм того, цей чомусь ввiчливий Гарольд збирався мене вчити. З власного досвiду я вже знала, що нiчим хорошим це закiнчитися не може.

– А що ми будемо… е-е-е… робити?

– Я тобi все поясню. Ходiмо.

Табiр спав, тiльки яскраво палахкотiло багаття кашоварiв. Гарольд пiдвiв мене до урвища. При свiтлi вранiшньоi зорi я побачила мiсце, де вчора зустрiлася з принцом: колючi кущi, що в них я заблукала, стежку…

Над водою слався туман.

– Я все зрозумiв, – бурмотiв Гарольд. – Я зрозумiв своi помилки. Я вчив тебе як хлопця i не врахував, що у дiвчаток iншi, цее… особливостi. Тепер усе вийде. Поглянь сюди.

Гарольд показав униз. Я сiла навпочiпки. Серед трави росла самотою квiтка, схожа на тюльпан, але величезний i фiолетовий. У квiтки явно були неприемностi: вона схилилася голiвкою до землi. Мабуть, учора ii стоптали, на неi наступили.

– Урок перший, – хвилюючись, почав Гарольд, i я не посмiла заперечувати. – Маг дороги мае бути готовий вiддати частину своiх сил тому, хто цього потребуе. Хто ослаб i… той… деморалiзований. Що означае – зневiрився. Ось ви, дiвчата, любите квiти… звiряток… Ти б не могла допомогти цiй квiтцi?

– А як? – запитала я ледве чутно.

Гарольд знову всмiхнувся.

– Дуже просто. Простягни над нею праву долоню й скажи: «Оживи». Якщо ти справдi захочеш, щоб вона знову розкрила своi пелюстки назустрiч новому дню, щоби бджiлка прилетiла, е-е-е… i таке iнше. То скажи лагiдно: «Оживи», – i вона оживе.

Я простягнула над квiткою забруднену землею долоню.

– Оживи.

Як i слiд було сподiватися, квiтка й не ворухнулася.

– Оживи! – сказала я голоснiше. – Оживи!

– Нiчого, – сказав Гарольд, все ще усмiхаючись. – Я ж тебе не пiдганяю. У всiх не вдаеться з першого разу. Потрiбно ще спробувати. Передай iй своi сили. Ось ти свiжа, виспалася… А квiтка зовсi

Страница 18

зiв’яла… Шкода квiточку… Давай.

– Оживи! – заволала я на все горло. – Оживи! Оживи!

Сидячи навпочiпки, я так низько нахилилася над квiткою, що втратила рiвновагу й упала.

Хрясь!

…Нiколи вже бджiлки не прилетять до цiеi квiточки… У пошуку опори я навпiл переламала ii й без того тендiтне стебло.

– Гарольде, я…

Вiн уже йшов геть не озираючись.




Роздiл сьомий

Буря


У сiдло я залазила, мабуть, хвилин тридцять. Поiхав Оберон, поiхали стражники i принц iз нареченими, покотилась карета, вервечкою потягнулися вершники. Уже й обознi вози рушили в дорогу, проiхали повз нас i прилаштувалися в хвiст каравану. Луг, поцяткований чорними плямами згаслих багать, зовсiм спорожнiв. А я все намагалася видертися на спину бiднiй тваринi, пристосовуючи для цього камiння, кущi й купину, стрибаючи з розгону та з мiсця, чiпляючись за сiдло й гриву…

Гордiсть не дозволяла менi покликати на допомогу Гарольда. А кинути мене – йому не дозволяв обов’язок. Тому вiн стежив за моiми спробами, жуючи травинку i час вiд часу поплескуючи по шиi свою руду нервову конячину.

Я знесилилась i замучила коня. Гарольд чекав. Час спливав. Невiдомо, що було б далi (або нi, вiдомо: я б швидше померла на мiсцi, анiж попросила навчителя пiдсадити мене). Але тут у травi я запримiтила березову колоду – мабуть, на нiй сидiли бiля багаття, а потiм залишили. Пiдставивши пiд ногу колоду, менi вдалося спочатку лягти на сiдло долiлиць, потiм всiстися (правда, обличчям до хвоста) i тiльки тодi – нарештi! – зайняти належне вершнику положення.

Гарольд, побачивши мене в сiдлi, не сказав нi слова, тiльки спурхнув на спину своеi рудоi лошицi, нiби пташка на гiллячку. І не озираючись, рушив з мiсця.

Мiй коник без нагадування прилаштувався у хвiст рудiй.

Гарольд пiдганяв конячку – вiн, звичайно, хотiв наздогнати караван. І мiй кiнь перейшов на рись.

Я щосили вчепилася в нього руками й ногами. Кiнська спина стрибала – це було дуже трусько…

Хоча й весело.

М’язи болiли вже не так сильно. Навiть сiдницi скоро звикли до сiдла. (Чи то я нарештi навчилася пружинити ногами?)

Мiй сiренький бiг весело – йому було легко. Скiльки там у менi кiлограмiв? Мелькала трава, миготiли кущi, вставало сонечко – все вище й вище… І все свiтлiше й свiтлiше, усе яскравiше й яскравiше ставало навколо.

Мiй сiренький обiйшов конячку Гарольда. Я б iз задоволенням обернулася й показала йому язика, та побоялася, що не втримаюся. Вiтер бив в обличчя. Менi захотiлося спiвати, i я заспiвала пiсню, якоi колись учив мене дiдусь:

Ой, на – ой на горi та женцi жнуть,
Ой, на – ой на горi та женцi жнуть,
А по-пiд горою яром-долиною козаки йдуть!
Гей, долиною, гей, широко-о-ою козаки йдуть…

Сiрий кинувся учвал. Я швиденько зцiпила зуби, щоб не прикусити язика. Мене пiдкидало й гепало об сiдло, знову пiдкидало й гепало, а я вчепилася в передню луку, розчепiрила ноги п’ятами вниз, носаками назовнi, i вiд жаху заплющила очi…

Сiрому, мабуть, сподобалося, як я спiваю. Бо коли пiсня обiрвалася, вiн майже вiдразу зменшив швидкiсть, перейшов знову на рись i потiм на крок. І вчасно – я, наче мiх, готова була звалитися додолу.

Пiдскочив Гарольд, сердитий, як оса:

– Здурiла?

– А що, не можна?

Вiн пробурмотiв щось пiд нiс i поiхав уперед.


* * *

– Скажiть, майстре, а в нас сьогоднi буде перший урок?

Пiд час денного привалу я вже пригледiла собi зручний камiнь, щоб залiзти на коня, i тому почувалася впевнено. А Гарольд, почувши мое запитання, аж збуряковiв на виду й уткнувся в свою миску, вдаючи, що оглух.

Я давно помiтила: у школi зазвичай дражнять тих, хто дуже ображаеться на дражнилки. Коли Зайцева знущаеться з мене – я на стiну лiзу вiд злостi. І тут же наступноi перерви можу сама дражнити Батона. Чесно кажучи, вiн противний – давить жукiв просто для задоволення, б’е собак ногами, а ще вiн – ябеда. Його таки треба дражнити – може, перевиховаеться. Менi приемно, коли вiн реве розлючено, – такий же ж гад…

Вiд самоi думки про Батона щось шкрябонуло в моiй душi. Чомусь розхотiлося про це думати. Ну, дражнили ябеду до слiз – i дражнили…

Я обхопила руками колiна. Гарольд давно доiв свою кашу, його миска була порожня, але вiн чомусь водив ложкою по дну, неначе йому подобався дражливий звук вiд дряпання по металу.

А може, i нема у мене нiяких магiчних здiбностей?

Я розколола нiж Оберона на двi частини – поглядом. Точнiше, це вiн менi так пояснив. А може, сам Оберон його й розколов? Щоб я повiрила в себе?

Якось дивно: хiба може король лукавити? Навiть думка ця обурюе. І навiщо йому це?

Гарольд вiдставив миску вбiк. Вiн виглядав жалюгiдно – червоний, розпатланий, i здавався зараз ображеним пiдлiтком. І дарма: на скривджених, кажуть, воду возять.

А якщо в мене немае магiчних здiбностей, що тодi? На площi голову не вiдрубають – Оберон обiцяв. А от вiдправити в обоз до кухарiв – чистити картоплю, мити посуд – запросто.

І це не так уже й погано, до речi. Вдома я тiльки те й роблю, що чищу картоплю та мию пос

Страница 19

д. Усi нашi розмови з матусею тiльки з цього й починаються: «Лiно, ти почистила? Прибрала?»

Та все ж таки образливо. Нiяково перед принцом. Одне дiло – маг дороги, i зовсiм iнше – якесь дiвча на побiгеньках.

– Скажiть, майстре, – почала я дуже ввiчливо (й навiть улесливо).

– Ну що?

Я продовжувала, вiддано зазираючи йому в очi:

– А якщо в день проводити по три початковi уроки – на тиждень це скiльки вийде? Тричi по сiм – двадцять один. А за мiсяць?

Вiн спалахнув ще бiльше.

– Замовкни.

– Можна подумати, майстре, ви не вмiете рахувати… Я ж знаю, що вмiете. Це у вас скромнiсть прокинулась. А якщо постаратися, то запросто можете двадцять один помножити на чотири…

Вiн уже завiвся. Обличчя пiшло плямами. Кулаки стислися i безсило опустилися. Як казала наша завучка: «Якщо тебе образили словесно – то й вiдповiдай словесно!»

– …Двадцять на чотири – вiсiмдесят плюс чотири, – продовжувала я замислено, нiби роздумуючи, – та плюс ще дев’ять – це отой «хвостик», себто три днi. От i виходить: у мiсяць дев’яносто три початковi уроки. Непогано для…

Ноги моi задригали в повiтрi. Гарольд пiдняв мене за комiр – той уп’явся в шию.

– Пусти, придурку!

У нього було доросле, дуже сердите обличчя. А очi – так узагалi якiсь старечi, божевiльнi… Вiн ненавидiв мене у цей момент сильнiше, нiж завучка. Можливо, навiть, сильнiше, нiж той схибнутий жебрак у шинку «Чотири собаки». Ох i хотiлося йому гепнути мене головою об землю й бити, бити, поки я не гигну…

За те, що зганьбила його перед Обероном… За те, що я – нездара, дурепа, i вiн нiчому не зможе мене навчити – нiколи-нiколи… А Оберон звелiв мене навчити. А Гарольд не може, бо я – тупа, як валянок. А король звелiв. А Гарольд не може, бо я дурна, як довбня… А Оберон же звелiв! І це замкнуте коло, iз нього нема виходу…

Я злякалася, адже вiн маг, хоча й молодий. І я не знаю напевне, чи вмiе вiн убивати поглядом. Якщо вмiе – менi точно гаплик…

І, нi про що не думаючи, а тiльки бажаючи врятуватися, я провела рукою перед його обличчям i прошепотiла:

– Зло не мае влади…

Так, нiби стерла пилюку зi скла (насправдi, звичайно, нiякого скла мiж нами не було). Проте обличчя Гарольда враз змiнилося, прояснiло. Вiн перестав свердлити мене очима й заклiпав, як вiд яскравого свiтла. І майже вiдразу випустив.

Я швиденько вiдповзла убiк. Озирнулася: чи не бачив хтось? Може, прийдуть, у разi чого, на допомогу?

Гарольд стояв i дивився на мене, наче вперше бачив. Дивився, дивився…

– У тебе е магiчнi здiбностi… – ворухнув самими губами.

Обернувся й кудись поплентався.


* * *

Годинi о п’ятiй вечора (час я визначала навмання), коли сонце було ще високо, сурма на чолi колони зiграла сигнал, якого я ранiше не чула. (Виявляеться, вiн означав бурю, що насувалася.)

Почалася метушня.

Посеред чистого поля розташували по колу вози й карети. У центрi зiбрали людей i коней, спорудили навiси. Я бачила, як Оберон на своему драконоконi об’iжджае табiр, i навершя його бiлого посоха було спрямоване то в землю, то в низьке нависле небо, що швидко темнiло.

Мимо нас iз Гарольдом пройшов принц. Вiн усмiхнувся менi:

– Лiно, якщо ввечерi занудьгуете й захочете поспiлкуватися… Ми з придворними дамами будемо у великому шатрi. Заходьте без церемонiй.

Я кивнула, не дивлячись на Гарольда.

Стемнiло дуже рано. Налетiв вiтер. Хмари повзли такi чорнi, так страшно закручувалися в смерчi, що лячно було й дивитися.

– Якщо ти збираешся до великого шатра, – сказав Гарольд, – то краще йди зараз. А то потiм змие.

– А якщо не пiду?

Гарольд помовчав.

– Тодi лiзьмо пiд вiз. Моя мати нам дасть вечеряти.

Вiн усе ще дивився кудись убiк. З обiду – з тiеi митi, коли проявилися моi магiчнi здiбностi, вiн не наважувався поглянути менi в очi.

– Ну, тодi полiзли, – сказала я невпевнено.

На землi пiд возом було не дуже чисто, зате розстелене сiно було м’яке й запашне. Справа й злiва звисали опущенi борти, майже не пропускаючи вiтер. Я так натомилася за цей день, що отак влягтися на м’якому сiнi здавалося нечуваним королiвським задоволенням.

Спалахи блискавок краяли небо. Навiть пiд возом на якусь мить ставало ясно.

– Гарольде… А що Оберо… його величнiсть робив? Навiщо це коло?

– Для захисту табору. Дощик промочить, проте анi блискавка, анi смерч, анi смирк – не проб’ються.

– А що таке смирк?

– Ти не знаеш?

Вiн не знущався. Вiн справдi здивувався, як можна не знати таких простих речей.

– У нас же iх нема… – сказала я обережно. (Насправдi я не була впевнена. Адже я не все на свiтi знаю. Можливо, у нас десь i е смирки.)

– Ну… це така тварюка – зароджуеться в грозовому фронтi… Ти знаеш, що таке грозовий фронт?

– Вчили з географii.

– Ну… от… Насправдi смирк – це як величезна цупка рука, на нiй сто чи й бiльше щупальцiв, i всi вони переплетенi. Падае з блискавкою й хапае людину отим клубком щупальцiв.

– І що? – запитала я напружено.

– І все. Уяви, що ти на сильному вiтрi тримаеш попiл у жменi… Його розносить. Так само i

Страница 20

людиною.

Знову зблиснуло.

– Овва… – видихнула я приголомшено.

– Та не бiйся… Тут iх мало. Вважай, майже нема. А от коли перетнемо кордон…

Ми помовчали. Уперiщив дощ. Вiз поскрипував, зверху сипався пiсок – там хтось сидiв пiд навiсом, неголосно перемовлявся. Потiм жiночий голос гукнув гучнiше:

– Гарольде! Ви з Лiною кашу будете, що з обiду залишилася?

– І вино, – похмуро сказав Гарольд. – Гаряче.

– А я не п’ю вина… – пробурмотiла я тихенько.

– Нiчого, ковтнеш трохи. Треба ж зiгрiтися…

– А менi не холодно…

Я сказала це й вiдразу ж почала тремтiти.

– Я зараз пiдiгрiю, – сказав Гарольд.

Вiн витягнув нiж, проколупав у землi дiрку, ввiткнув туди нiж лезом догори. Лезо спершу засвiтилося бiлим, потiм на очах почало червонiти. Вiд нього йшло неяскраве свiтло й тепло, як вiд електричного обiгрiвача.

– Оце так… Навчиш?

Вiн так змiнився на лицi, що я вмить пошкодувала про свое запитання.

Пiдняли борт повоза. Я побачила небо – сiро-чорне, i тонку веселкову плiвку, як у мильноi бульбашки, мiж нами й небом.

– Що це?

– Каша, – сказала привiтна жiнка, мати Гарольда, пiдсовуючи нам дерев’яну тацю з iжею. – І вино. І хлiбчик. Їжте.

Борт знову опустився.

– Що це було? Таке… барвисте?

– Оберонiв захист, – сказав Гарольд байдужкувато. – Вiн поставив видимий, щоб конi не боялися. Ну i для тебе, мабуть…

– Для мене?

– Ти ж його улюблениця, – заявив Гарольд несподiвано сердито. Вiн узяв iз тацi кухоль з вином i вiдвернувся.

– І чому я у велике шатро не пiшла? – мовила я сама до себе.

– То йди. Там принц iз дамами. Іди…

Менi захотiлося тут же вивернути йому на голову тарiлку з кашею. Його жалiеш, до нього виявляеш чуйнiсть, а вiн…

– Ну що ти знову починаеш? Наче я винувата.

Вiн мовчав i сопiв.

– Хочеш, я пiду до Оберона й скажу, що ти – прекрасний вчитель, а я просто тупа учениця? І тому не можу навчитися…

Раптом небо наче розкололось, i жахливо завив вiтер.

Вiстря ножа перестало свiтитися. Пiд возом розлився морок.

– Ти ось що… – заграв жовнами Гарольд. – Ти… запам’ятай: це менi Оберон звелiв тебе навчити. Отже, я або вивчу тебе, або здохну просто на уроцi. Причому якщо я здохну – це означатиме, що я не впорався… І не здумай нiчого казати його величностi – iнакше пожалкуеш!




Роздiл восьмий

Кришталевий грот


На ранок я так задубiла пiд возом, що навiть зубами цокотiти не могла. Дуже до речi були б магiчнi вмiння Гарольда. Та коли я поцiкавилася, як менi зiгрiтися, вiн, такий же синiй i змерзлий, порадив:

– Побiгай.

І я почала намотувати кола по мокрiй травi.

От дивовижна рiч: удома я пiсля такоi ночi захворiла б на запалення легенiв. А тут нiчого – пiднялося сонечко, я зiгрiлася i за весь день жодного разу навiть не чхнула. Оце справжнi чари!

А ще: вдома я б нiзащо не протрималася так довго в сiдлi. А тут iдемо й iдемо, i хоч ноги, звичайно, болять (а мiсце, звiдки вони ростуть – ще бiльше), проте якихось особливих поневiрянь на мою долю не випало.

А дорога на третiй день нашоi подорожi була казкова. Караван то спускався в долину, то пiдiймався на вершину пагорба, i щоразу перед нами вiдкривалися то темний лiс iз гострими верхiвками, то озеро зi смарагдовою водою, то руiни мiста – аж дух забивало. Ми з Гарольдом, як i ранiше, трималися всерединi колони. Оберон iхав попереду. Пiдвiвшись у стременах, я могла бачити навершя його бiлого посоха.

Коли ми проiздили повз руiни, з-пiд каменя бiля самоi дороги метнулося щось зелене, схоже на обривок оксамитовоi ганчiрки, злетiло на висоту трьох людських зростiв i зникло за руiнами мiськоi стiни. Вiд несподiванки я натягнула повiддя так, що мiй сiрий коник аж запирхав.

– Що воно таке?

– Не зважай, – сказав Гарольд зневажливо. – Вiн просто лiтае.

– Хто? – я випросталася в сiдлi. (Страх як не люблю, коли мене вважають боягузкою.)

– Хапавець.

– Хто-хто?!

– Ну, коли iх багато – кiлька сотень – вони налiтають на подорожнього зусiбiч, облiплюють так, щоб не було й щiлини, i… до побачення. Та коли вiн один – це просто дурня. Нехай лiтае.

– А ти звiдки знаеш, що вiн один? І не полетiв кликати на допомогу своiх родичiв?!

Гарольд посмiхнувся зверхньо – от, мовляв, якi простi речi доводиться роз’яснювати.

– Сiм’ю хапавцiв навiть посереднiй маг вiдстежуе за три версти. От я, наприклад, можу. А якщо король повiв сюди караван – як ти гадаеш, можна довiряти його величностi?

Я насупилася. Справдi, виходить, я не довiряю Обероновi…

– Учитися будемо? – запитала я, щоб стерти з обличчя Гарольда поблажливу посмiшку.

Вдалося навiть краще, нiж я очiкувала. Вiн не просто перестав посмiхатися – вiн перестав взагалi на мене дивитися. Одвернувся.


* * *

Пополуднi ми пiднялися ще на один гребiнь – найвищий, i я аж заплющила очi.

Перед нами було… море! А вихiд до моря – неглибока ущелина мiж двома давно зруйнованими хребтами. Правий був кам’яний. Лiвий (я придивилася й ахнула!) справжнiсiнький хребет, як у зоологiчному музеi! Кiстяк якогось чудовиськ

Страница 21

, завбiльшки як гора, лежав поблизу, порослий молодим ялинником.

– Гарольде! Що це?

– Так зване «Мiсто тисячi харчевень», – похвалився мiй супутник, на якийсь час забувши про свiй клопiт. – Ми тут зупинимося днiв на два… Ох i наiмося всiлякоi смакоти!

Я простежила за його поглядом i дiйсно побачила мiстечко бiля моря – маленьке й чепурне, нiби споруджене з пiску.

– Та нi, не це! Ось цi кiстки, чиi вони?

– А-а-а, – Гарольд знизав плечима. – Ну, дракон упав i здох вiд старостi. Останнiй, мабуть, дракон у цих землях… Слухай, я вже iсти хочу… А ти?


* * *

Кiстяк дракона лежав головою до моря. Його череп височiв над мiстом; у порожнiх очницях вдень i вночi горiли вогнi – сигнали для суден, що заблукали в морi. (Нiзащо в свiтi не погодилася б тут жити – пiд таким страховиськом!)




Конец ознакомительного фрагмента.


Поделиться в соц. сетях: