Страница 1

Королiвська обiцянка
Марина и Сергей Дяченко


Ключ вiд королiвства #2
«Королiвська обiцянка» – другий роман трилогii про пригоди школярки-семикласницi Лiни Лапiноi (до трилогii також входять романи «Ключ вiд Королiвства» i «Зло не мае влади»). Ця трилогiя вийшла в новiй серii видавництва «Фолiо» «Свiти Марини та Сергiя Дяченкiв», у якiй будуть опублiкованi майже всi твори (понад 20 томiв) письменникiв, перекладенi украiнською та чудово iлюстрованi. Також у цiй серii 2017 року вийшов друком роман «Страта». Лiна несподiвано для себе знову потрапляе у чарiвне Королiвство, доля якого напряму залежить i вiд неi. Чи не злякаеться дiвчинка, хоч вона i маг дороги, карколомних небезпечних пригод, що на неi чекають у свiтi, звiдки немае вороття?… Їi супутники – людожер Уйма, некромант Максимiлiан, на кожному кроцi – пастка, йдеться про життя на краю вiд загибелi… Але Лiна не вiдступае вiд даноi нею обiцянки…





Марина та Сергiй Дяченки

Королiвська обiцянка





Роздiл перший

Повернення давнього друга


Був квiтень, снiг зiйшов, пробилася перша травичка, а головне – яблунi вже ось-ось мали вкритися пишним цвiтом.

Дуже люблю цю пору. Повiтря просякнуте ще не святом, а передчуттям свята. Бруньки каштанiв великi, нiби лапи щенят. Свiтае все ранiше й ранiше. І в класi доводиться запинати штори, бо сонце б’е й припiкае. І який же дурень за такоi погоди думатиме про уроки!

І от ми йшли зi школи – я, моя подружка Ритка й Макс Овчинiн з паралельного класу. Насправдi Максу було не по дорозi, але вiн вигадав, що йому необхiдно заскочити на пошту. Йому щодня щось треба: то на пошту зайти, то в «мiнi-маркет», то до приятеля, аби тiльки не додому, а разом iз нами. Вiн височенний, у сьомому класi – метр сiмдесят. Ритка йому по плече. А я, хоч i виросла за пiвроку на вiсiм сантиметрiв, – усе одно в цiй компанii найнижча.

– Лiнко, хочеш, твiй рюкзак понесу?

– Менi що, сил бракуе?

Нi Макс, нi Ритка не знали про мене всiеi правди. Нiхто на свiтi не знав, навiть мама. І я, чесно кажучи, сама iнодi сумнiвалася: а чи було це насправжки? Чи була я магом дороги, воiном мандрiвного Королiвства й другом короля Оберона? Чи носила посох зi смарагдово-рубiновим навершям?

– Чому ти посмiхаешся? – з пiдозрою запитала Ритка.

– Та так, – потерла я кiнчик носа. – Просто гарна погода.

Погода дiйсно приголомшувала: сонце шкварило, небо яснiло, а горобцi цвiрiнькали й купалися в калюжах. Увесь свiт навколо був схожий на мое Королiвство. У такi днi хороше мрiеться – про лiто, про море й про те, що Оберон колись прийде за мною, кудись покличе, i ще вистачить на мою долю чарiвних боiв i походiв…

Адже я щодня на нього чекала. Якщо у нашому дворi хтось незнайомий сидiв на лавочцi – я щоразу ще звiддалiк починала приглядатися. Серце тьохкало: Оберон? Нi…

Три з половиною мiсяцi я його не бачила. Вiдтодi, як вiн прийшов до нас на батькiвськi збори. Вiдтодi, як наша керiвничка перестала до мене чiплятися. (От не знаю, Оберон ii зачарував, чи що?)

– Ну, бувай, – сказала Ритка на розi бiля «Мiнi-маркету». – Овчинiн, якщо тобi на пошту – ходiмо.

Макс зам’явся:

– Іди сама. Я наздожену.

Ритка хмикнула, закинула рюкзак трохи вище на плече й потюпала додому. А Макс залишився.

– До себе не запрошую, – сказала я дiловито. – У нас неприбрано. І взагалi… Ішов би ти, Максе, уроки вчити…

Вiн почервонiв i посмiхнувся:

– А я завтра до школи не йду. У мене олiмпiада з математики.

– Щастить, – сказала я iз жалем. – Ну чого тут стовбичити – давай хоч у двiр зайдемо, чи що…

І ми завернули у двiр.

На лавцi напроти мого пiд’iзду сидiв плечистий чолов’яга у свiтлiй вiтрiвцi. Не Оберон. Я ще звiддалiк це зрозумiла: Оберону рокiв сорок, а цьому трiшки за двадцять. У Оберона волосся iз сивинкою, а цей чорнявий. Ну й байдуже…

Я сказала собi «байдуже», та настрiй раптом зiпсувався. Начебто кульку проштрикнули голкою – пух-х, i все.

А раптом король нiколи за мною не прийде?

Я була потрiбна чарiвному Королiвству, допоки воно мандрувало. А тепер воно вкоренилося на новому мiсцi й росте собi потихеньку. А навiщо осiлому Королiвству маг дороги? Не знадобиться. Чекай, Лiно, рiк, i два, i десять…

– Ти чого? – запитав Макс.

– Нiчого. А тобi що до того?

У Макса опустилися куточки губ.

– Як у тебе настрiй змiнюеться… Щойно усмiхалася, а тепер на людей кидаешся – нi сiло нi впало. А я що – винен?

– Не винен, – сказала я знехотя. – Гаразд, Максе, ти мене справдi, той… пробач… За малечею треба в садочок, уроки i все таке…

– Розумiю, – сказав Макс i похнюпився. – Ну, бувай…

І я вже зробила крок до свого пiд’iзду, аж раптом…

– Лiно!

Сироти по шкiрi. Нiби гарячою водою вiд потилицi до п’ят.

Я обернулася.

Нi, це був не Оберон. Я взагалi його не знала, цього чоловiка. От хiба…

Я придивилася. Не повiрила власним очам: вiн був схожий на старшого брата одного мого друга.

Хлопець пiдвiвся менi назустрiч:

– Ти що, мене не впiзнаеш?

І голос же його!

– Гарольде? – сказа

Страница 2

а я зачудовано.

Вiн винувато посмiхнувся.

– Гарольде!

Уже й не знаю, що подумав про мене Макс Овчинiн, який ще не пiшов i став свiдком цiеi сцени. Я скрикнула, пiдстрибнула i повисла на шиi в незнайомого чоловiка – бо тепер упiзнала його абсолютно точно. Нехай вiн змiнився за минулi чотири мiсяцi, але це таки Гарольд, мiй друг i навчитель, який був молодшим магом дороги, а тепер, напевно, вже старшим став…

– Гарольде… це точно ти?

Вiн мiг би не вiдповiдати. За час, що ми провели в сiдлi плiч-о-плiч, я встигла вивчити всi одмiни його обличчя.

– Лiнко… а ти зовсiм не змiнилася.

– От iще, – я вiдсторонилася. – Я, мiж iншим, виросла на вiсiм сантиметрiв, а це… Стривай, Гарольде. Зачекай…

Здогад був таким страшним, що в мене онiмiли щоки.

– Гарольде! Скiльки рокiв минуло в Королiвствi?!

Вiн потупив очi:

– Шiсть…

– Скiльки?!

Усе зрозумiло. Коли ми востанне бачилися, Гарольду було сiмнадцять, i я вважала його старшим братом. А отже, тепер йому…

Але ж рiч не тiльки в тiм!

– Гарольде! А його величнiсть?…

Вiн зрозумiв з пiвслова i поспiшив мене заспокоiти:

– Здоровий. Не бiйся.

– А принцеси? Принцеси, тобто сестри-охоронницi! Вийшли замiж?

– Нi.

Я сiла на лавку. Гарольд примостився поряд. (Макс Овчинiн стояв крокiв за десять i дивився отетерiло, але зараз менi було не до нього.)

Одного разу, рятуючи Королiвство вiд загибелi, король Оберон дав обiцянку: кожна з п’яти принцес, якi були нареченими його сина, вийде замiж за принца, i станеться це ранiше, нiж на скронях у кожноi з них проб’еться перша сива волосинка. (Запорукою його королiвськоi обiцянки стало життя короля!) Коли я вирушала додому, принцеси й не думали сивiти – вони ж бо були лише на кiлька рокiв старшi за мене. І от тобi й маеш – у нас минуло десь чотири мiсяцi, а у них, виявляеться, спливло уже шiсть рокiв!

– Чому ви не сказали менi, що в Королiвствi час лине швидше?

– Та я й сам не знав, – сказав Гарольд iз досадою. – Досi ж нiколи такого не було, щоб людина з вашого свiту довгенько жила у нас, а потiм поверталася…

Я розглядала його з дивним вiдчуттям. Усе-таки вiн був надто дорослий. І одягнений несхоже: сорочка картатенька навипуск, свiтла вiтрiвка (не вельми чиста), джинси, розтоптанi кросiвки… (Я ж його звикла бачити в дорожньому костюмi мага!)

– А Оберон знав?

– А ти гадаеш, вiн залишив би тебе без единоi звiсточки аж на шiсть рокiв?

– Так, – я прикусила губу. – І що ж, за цей час вiн не знайшов хоч одного принца?

Гарольд опустив голову:

– Вiн шукав. Але ж у нього – жодноi вiльноi хвилинки. То дракон унадився посiви палити. Там пiрати напали на узбережжя. Там купцi завищують цiни… Вiн, звичайно, посилав гiнцiв туди-сюди, але всi повернулися нi з чим.

– Що, зовсiм-зовсiм немае принцiв?!

– Ну, панiкувати поки ранувато, – сказав Гарольд без особливоi впевненостi. – Знаеш… Ходiм-но до лiсу чи кудись iнде. Тут такий сморiд…

Я потягнула носом, але нiчого не вiдчула.

– Звiдки смердить?

– З вулицi. Вiд цих, що iздять.

– А-а, вихлопнi гази… Ходiмо до мене додому. Я кватирку зачиню.

– Нi, – Гарольд рiшуче похитав головою. – Менi такий дiм не подобаеться, вибач. Тут е поблизу дерева.

– Парк?

– Ну, так. Ходiмо. Погода гарна.

– Гаразд, – я знову закинула рюкзак на плече. – Пiшли.

На виходi з двору мене наздогнав Макс.

– Лiно, можна тебе на хвилиночку? – запитав напруженим голосом.

Я пiдiйшла:

– Чого тобi?

Макс нервував:

– Хто це?

– Мiй друг.

– Куди ти з ним iдеш?

– А тобi що?

– Лiно! Ти поглянь на нього! У нього ж таке лице… наче вiн убивця! Це дорослий мужик, навiщо ти йому потрiбна?!

Я примружила очi:

– Ти мене що, виховувати зiбрався?

– З глузду з’iхала… – сказав Макс вражено. – Звiдки ти його знаеш?

– Я з ним билася плiч-о-плiч, – сказала я сухо. – Вiн менi не раз життя рятував. А я – йому. Його звуть Гарольдом, i вiн таке бачив, вiд чого ти б водномить наклав у штани. І якщо ти хоч комусь скажеш, що я з ним пiшла – можеш заздалегiдь справляти поминки, вiн тобi голову зiтне… Втямив?

Я пiшла, а Макс застиг як укопаний. Я подумала мигцем: може, даремно я так? Може, це занадто?

Але Гарольд крокував поруч, вороже косував на авто, що мчали вулицею, i думки моi переметнулися на iнше.


* * *

– Ну, розповiдай швидше, як там усi? Як нашi?

Я називала жителiв Королiвства «нашими» абсолютно природно – мала право. Бо ще зовсiм недавно я, як маг дороги, захищала iх, допомагала вибиратися з халеп, лiкувала, дiлилася своею силою й навiть одного разу зварила у великому казанi кашу. (Щоправда, каша трiшечки пiдгорiла.)

– Чудово… Ти зараз Королiвство не впiзнаеш. Народу наiхало – тисячi! Мiсто, крамницi, майстернi, навiть цирк свiй на околицi е. Циркачi не хочуть вiд’iжджати – у вас, кажуть, весело, люди щедрi й умiють дивуватися…

Я згадала, що казав менi колись Оберон. Там, де люди вмiють дивуватися, е мiсце для чарiв. Там розквiтае тонкий свiт – чарiвна оболонка звичних предметiв.

– Принцесам

Страница 3

побудували Храм Обiцянки. Туди люди юрмами сунуть – подивитися. Принцеси танцюють, спiвають, вивчають науки. І кожен ранок починають бiля дзеркала – розглядають, чи не пробилася в когось перша сива волосина?

– Та скiльки ж iм рокiв? – запитала я непевно. – Двадцять з маленьким хвостиком?

– Ну то й що? Одна волосина може просто випадково вирости. Принцеса, примiром, побачить мишеня, злякаеться – волосок i посивiе…

Гарольд говорив, звiвши докупи брови й дивлячись прямо перед собою. Ми сидiли на лавочцi в маленькому запиленому парку. В брудному озерцi юрмилися качки – вимагали хлiба. У мене десь валялися в рюкзаку залишки бутерброда, але речi, якi повiдав менi Гарольд, були надто серйозними.

– Слухай, – поцiкавилася я роздумливо. – А… з кимось iншим iм можна одружитися?

– Та тих женихiв – хоч греблю гати… – Гарольд дивився на качок. – І нашi, й чужоземнi. Моряки, купцi, лицарi. Приходять у храм, начебто просто в гостi, й починають один з-поперед одного хвости розпускати. Якийсь капiтан залишив свое судно, команду, уявляеш? І переселився до нас. Так закохався в Ортензiю – не пiду, каже, без неi. Ти думаеш, вона на нього хоч краем ока глянула? У них одне на умi, торочать свое – подавай iм принца. Ах, нi? Тодi до побачення!

– От дурненькi! – сказала я спересердя. – Нащо iм принци? Чим принци кращi за iнших? Узяти хоча б нашого… Як вони там, до речi, принц Олександр iз принцесою Ельвiрою?

Гарольд знизав плечима:

– Живуть, як i передбачалося. Вона на ньому мало не верхи iздить. Дiти у них – уже трое…

– Та невже?

– Звичайно. Взагалi, багато хто одружився за цей час, купа дiтей народилися.

– А… – я затнулася, покосувала на Гарольда. – Слухай… А ти… теж одружився?

Вiн потупив очi. Його щоки трiшки зарум’янилися:

– Угу. Син у мене. Пiвтора рочки.

– А-а-а, – сказала я тихо.

Ну уявiть: ось ви не бачите людину чотири мiсяцi. Ви звикли, що вiн вам нiби старший брат. І… не зовсiм брат. Коротше, друг. І раптом ви довiдуетеся, що вiн, виявляеться, одружений, що у нього дитина пiдростае, а ви все ще вчитеся, протираете штани (джинси) у своiй школi…

Але, по-перше, у них шiсть рокiв минуло. Це добряче-таки…

А по-друге, хiба нас iз Гарольдом щось зв’язувало, крiм бойовоi дружби?

– Вiтаю, – вичавила я, намагаючись, щоб голос звучав весело. – А з ким ти одружився?

– Вона з приiжджих, – Гарольд дивився кудись убiк. – Ти ii не знаеш…

Ну й дурнуватий, напевно, у мене вигляд…

– Гаразд, – сказала я, намагаючись зам’яти незручнiсть. – Як же тобi вдалося перейти зi свiту в свiт? Я ранiше думала, що тiльки Оберон…

– Ледве здолав, – зiзнався Гарольд. – Його величнiсть каже: тiльки у свiй свiт повертатися легко… Вiн мене постiйно всьому вчить. То: «Гарольде, зустрiчай послiв». То: «Гарольде, з’iздь на острови втихомирити людожерiв». То: «Гарольде, вiдпрацьовуй переходи…» Я ночами не сплю, свого малюка мiсяцями не бачу. Знаеш, – Гарольд стишив голос до шепоту, хоча пiдслуховувати було нiкому. – Менi здаеться, вiн готуе мене в спадкоемцi…

– Як то собi?

– Та ось так.

– А принц… Олександр?

Гарольд зiтхнув:

– Його нiхто всерйоз не сприймае. Навiть коли б не було того випадку iз втечею… Ну який з нього король? Пiдстерiг мене нещодавно в лiсi… Я, каже, жодних прав на корону не маю й не домагатимуся ii. Ми, мовляв, з тобою друзями були, друзями й залишимося… i пам’ятай про це, майбутнiй королю Гарольде… Тьху! – вiн так садонув кулаком по лавi, що качки злякано розлетiлися. – Ти розумiеш, вiн уже зараз бачить Оберона мертвим. Боiться зi мною сваритися, плануе собi спокiйне майбутне… Ну яка ж вiн скотина!

– А король? – запитала я ошелешено.

– Та хiба з ним можна про щось таке говорити? Розумiеш? Вiн теж узяв в голову, що доживае останнi роки, мало не останнi днi. Коли в котроiсь iз принцес проб’еться перша сива волосина…

– Годi!

– От i вiн те саме: «Годi, Гарольде, нам треба думати про податки». «Припини, Гарольде, нам треба думати про драконiв». «Не варто, нам треба думати про людожерiв…»

– А отi людожери… звiдки вони взялися?

– А звiдки вони зазвичай беруться? Живуть собi на островах та отi судна, що пропливають мимо, палять… У нас уже трое iхнiх племiнних вождiв у темницi сидять, а iм – хоч би що… «Не варто, Гарольде, я хочу залишити тобi й людям якнайменше проблем…»

Гарольд раптом закрив очi руками. Виглядало це дивно, бо, як я його знала, вiн завжди був мужнiй. А тепер ще й дорослий – зовсiм дорослий, недосяжно…

– Ну, ти чого? – запитала я злякано.

– Нiчого, – вiн дивився крiзь пальцi на осмiлiлих качок. – Менi Оберон – як батько. Знаю, що й тобi теж.

Я згадала, як Оберон з’явився на батькiвських зборах. Як iз шапки, яку вiн тримав у руках, спадали крапельки – розталi снiжинки…

– Що ж нам робити, Гарольде?

– Я хоч вiдпочину… – сказав вiн глухо. – Хоч трохи посиджу спокiйно. Поки я тут – там час завмер. Усе завмерло. І принцеси не милуються на себе в дзеркало, i королю не загрожуе небезпека… А я так утомився…

Дорiжкою повз нас пр

Страница 4

йшла молода мама з дитиною. Жiнка штовхала коляску. Маля – тягло пластмасову гусеницю на колiщатах.

– Гарольде, – сказала я рiшуче. – Якщо у вашому свiтi так багато принцес – чому проблеми iз принцами? Га?

– Пояснюю, – у голосi Гарольда менi раптом вчулися iнтонацii Оберона. – Принцесою вважаеться кожна дiвчина, яка з’явилася босонiж у Королiвствi на свiтанку i пред’явила грамоту, що ii батько – правитель далеких земель. Таких «правителiв» можуть бути десятки – бо карликовi королiвства, нi до чого не придатнi, народжуються, як гриби, i так само зникають… А дiвчата хочуть принца. І Королiвство (такi звичаi) зобов’язане iх прийняти.

– Не дуже мудро…

Гарольд зсунув брови:

– Це закон нашого свiту. Може, тобi не подобаеться, що дощ мокрий, а снiг холодний?

– Цiлком, – сказала я примирливо. – Прекрасний закон… Гарольде, а де е принци? Де iх можна шукати?

– Король знае. Але не каже. Менi, в усякому разi.

– Чому?

– Бо: «Ми повиннi думати про наш народ! Ми повиннi думати про майбутне! Я не можу ризикувати тобою, своiм единим магом!»

– Але ж це небезпечно… – сказала я посмутнiлим голосом.

– Лiно, – Гарольд уперся долонями в колiна. – Я прийшов… за тобою! Бо… Ну поговори з ним, га? Може, тобi вдасться його вламати?

– Менi? Оберона? – запитала я iз сумнiвом. І вiдразу спохопилася: – Ой, я так хочу до Королiвства, Гарольде! Я так скучила! Я хочу все побачити… Адже ти зможеш мене перевести, так?




Роздiл другий

Знову в королiвствi


Замок стояв посеред сосен. Лiс обступав його щiльно, але й шанобливо – залишаючи навколо вiльний простiр i пропускаючи сонце у високi стрiлчастi вiкна. На обрii здiймалися гори iз зубчастими вершинами. Зеленiли луги (все це я бачила ранiше, все це я пам’ятала, все це менi снилося), крiм нового мiста iз червоними дахами, з брукованими площами й мiдними флюгерами на шпилях. Окрiм нового порту, де погойдувалися бiля причалiв гребнi й вiтрильнi судна. Крiм рiчки, досить широкоi, що проклала собi русло серед камiння, кореневищ i моху.

– Ланс, – вирвалося у мене.

– Так, – Гарольд кивнув. – Це Ланс.

Море сягало до самого обрiю, i всюди на хвилях майорiли рiзнобарвнi вiтрила.

Я глибоко вдихнула. Пахло хвоею й димом. Менi стало спокiйно-спокiйно: я в Королiвствi. Я вдома. Тепер усе буде гаразд.


* * *

Ми йшли лiсом, таким свiтлим i барвистим, якого ще жоден казкар не змальовував. Здавалось, дерева позували – прагнули справити на нас якнайкраще враження. Деякi звивались корiнням – бажали виглядати зловiсними. Іншi тяглися догори – дивували стрункiстю. На галявинах червонiли полчища мухоморiв, а iстiвнi гриби грались у хованки, ледве-ледве пiдiймаючи килим опалого листя. Грибниковi тут була розкiш…

Ми з Гарольдом iшли плiч-о-плiч, i я то раз по раз починала дихати на повнi груди, прагнучи якомога бiльше ковтнути свiжого лiсового повiтря, то завмирала, не смiючи навiть дихнути. Лiс потрiскував, хитав гiллям, шепотiвся – неначе кожне дерево проводжало нас цiкавими очима. Щось метнулося по стовбуру – бiлка? Я роззявила рота: руде шерстисте створiннячко в синiх штанях з прорiзом для хвоста ковзнуло за дверцята, що прикривали вхiд до дупла, i звiдти вп’ялося в нас розумним настороженим поглядом.

Я пригадала слова Оберона про те, що в молодому Королiвствi купа чудес на кожному кроцi. Цiкаво, кого ще можна зустрiти у цьому лiсi?!

Щось просвистiло бiля вуха. Комаха, схожа на великого коника-стрибунця, з льоту зачепилася за гiлку, повисла вниз головою i… скорчила менi гримаску. Я витрiщила очi:

– Гарольде!

– Що?

Мiй друг навiть голови не повернув: iшов попереду та думав про свое, i це мене дуже непокоiло.

– Що з тобою?

– Послухай, Лiнко… Я ж зовсiм не знаю, що на це скаже його величнiсть. Тобто вiн завжди радий тебе бачити, але, може, вiн вирiшить… що ми надто сваволимо, га?

– Тобто нехай спокiйнiсiнько гине, а ми й за холодну воду не вiзьмемося?

Гарольд зiтхнув. Провiв рукою по волоссю; затремтiло повiтря. Зникла свiтла куртка, зникли джинси й картата сорочка навипуск – Гарольд стояв передi мною в червоному парчевому камзолi й таких самих штанях. Високий комiр, розшитий золотом, пiдпирав пiдборiддя, з плеча звiшувався тонкий чорний плащ, високi свiтлi чоботи виблискували на сонцi. Я мимоволi подумала, що коли ми з Гарольдом зналися ранiше, вiн одягався значно скромнiше.

– Ого! – сказала я з повагою.

– Доводиться… – мiй друг поправив чорну зi срiблом хустку – знак мага дороги. – Увiйдемо в замок потаемним ходом. Не хочу, щоб вiдразу чутки поповзли, юрба збiглася…

– А мене пам’ятають? – запитала я трохи кокетливо.

– Ще й як… Стiй!

Я завмерла. Зовсiм поряд iз лiсу вийшов хлопчик – мiй ровесник, який вiв на поводу круглого, наче бочечка, вiслючка. На спинi вiслюка погойдувалися двi великi в’язанки дров.

Я сховалася за дерево.

– Добридень, пане головний королiвський магу! – побачивши Гарольда, хлопчик почервонiв вiд хвилювання й вклонився заледве не до землi.

– Бувай i ти здоровий, – вiдгукнувся

Страница 5

iй друг привiтно, але трохи вiдсторонено, як i належить поважнiй особi. Хлопчик пiшов, часто оглядаючись: напевно, всiм друзям побiжить розповiдати про чудесну зустрiч на узлiссi…

– Начебто нiхто не пчихав, – сказала я Гарольду.

– Що?

– Ну, у нас «будь здоровий» кажуть, коли хтось чхае…

– Ага… – пробурмотiв вiн, явно думаючи про iнше. – Про всяк випадок, запам’ятовуй прикмети: роздвоена сосна, вiд неi на пiвнiч – до зеленого каменя… Ти стежиш?

– Стежу.

– Покладеш на камiнь руку, скажеш: «Вiдчинись», – вiдчиниться пiдземний хiд, – Гарольд опустив долоню на валун, що порiс мохом. Земля пiд ногами здригнулася. Камiнь пiднявся; це виглядало так, нiби величезна черепаха стала дибки… Із чорноi щiлини внизу потягло холодом, гнилизною i грибами-поганками.

– Нам туди?

– А що – тобi не подобаеться? Вибач, у нас iще метро не проклали! – трохи дратуючись сказав вiн.

Гарольд скрючився у три погибелi й полiз пiд камiнь, а я з цiкавiстю подумала: вiн особисто встиг у метро покататися, чи король йому розповiдав?

Жорстка трава вiдбилася на долонях. Намагаючись дихати ротом, я стала навпочiпки i вповзла в щiлину слiдом за Гарольдом. Очиська його блищали двома зеленими вогниками на блiдому обличчi, губи видавалися чорними, а зуби – хижими (i хто б мiг подумати, що ця злюща фiзiономiя належить моему найдобрiшому i наймилiшому друговi…).

Я мовчки всмiхнулась.

Пiдземний хiд був справдi «не метро»: Гарольду доводилося протискуватися боком. Звисало зi стелi товстелезне корiння, постiйно норовило вхопити за волосся. По стiнах повзали гидкi мокрицi, подеколи за комiр капала вода. В одному мiсцi стiна всуцiль поросла мерзенними на вигляд грибами. (Менi здавалося, вони повертають капелюшки нам услiд. Наглядають. Стежать.)

– Гарольде, ти наш свiт хоч устиг роздивитись? Краечком ока?

– Ну… – Гарольд покректуючи пролiзав крiзь особливо вузьке мiсце. – Так собi. Трiшки. Менi було не до прогулянок – сама розумiеш, я тебе шукав.

– Хочеш, я тобi згодом усе покажу?

– Ну… згодом. Може…

Я на секунду уявила, як веду Гарольда… Куди? До зоопарку? Та вiн таких звiрiв у своему життi бачив, поруч iз якими навiть слон – нiчим не примiтна, звичайна тварина. До супермаркету? Дурницi, не годиться, треба гарненько обмiзкувати, що е в нашому свiтi такого, чим можна бойового мага здивувати…

– Гарольде… А як сина назвали?

Вiн глянув на мене через плече й чомусь засопiв. Я вже думала – вiн не вiдповiсть, i стала припускати, як могло таке просте запитання його збентежити? Аж тут вiн кинув на ходу не обертаючись:

– Елiн…

Я спершу не зрозумiла:

– Як?

– Елiном назвали. Ім’я таке. Елiн.

Я спiткнулася об камiнь i мало не впала.

– Але ж це… Адже це бiльше схоже на жiноче iм’я!

– Хто сказав? – запитав Гарольд задирливо. – Де це написано? Де е такий закон?

Я зупинилася. Гарольд пройшов кiлька крокiв i оглянувся:

– Ну, ти чого?

Я сама не знала, що зi мною… (Невже вiн назвав сина на мою честь?)

– Сумував… – зiзнався Гарольд, дивлячись на вологу земляну стiну. – Коли люди – iз рiзних свiтiв… Їм лiпше не дружити. Потiм тiльки сумота i прикрiсть лишаються.

Далi ми йшли мовчки. Незабаром тунель потягся вгору. Менi здавалося, я чую, як корiння пробиваеться крiзь землю й глину. Шурхотить, розсувае дрiбне камiння. Шукае воду. Шукае пiдземних подорожан, що загавилися.

Про всяк випадок я наздогнала Гарольда i пiшла близенько – мало не наступаючи йому на п’яти.

Плавний пiдйом змiнився на досить-таки крутi сходи. Вони були подекуди викладенi з каменю, а подекуди витесанi прямо в скелi. Закiнчилося корiння, а також мокрицi (я зiтхнула з полегшенням). Пiдземний хiд перетворився на коридор без вiкон, зi стiнами з темно-жовтоi цегли. Змiнився i запах: тепер пахло, як у шкiльнiй бiблiотецi пiд час ремонту. Мокре вапно, свiже дерево i пилюка, пилюка… Ап-чхи!

Ми зупинилися перед масивними дерев’яними дверима без ручки. Гарольд приклав руку до мiсця, де на дверях зазвичай бувае замок:

– Вiдчинись…

Я чекала скрипу, але дверi розчахнулися в повнiй тишi. І знову змiнився запах: посвiжiшало, потягло лiсом i морем, трiшки димком i ледь-ледь – трояндовою олiею.

Ми навшпиньки увiйшли до незнайомоi кiмнати. Я клiпнула, прощаючись iз нiчним баченням, тут було свiтло i навiть барвисто – завдяки вiтражам, вбудованим у вузькi стрiлчастi вiкна. Замок Оберона! Коли я йшла з Королiвства шiсть рокiв тому, вiн i наполовину не був збудований…

Дверi так само безшумно зачинилися за нами. Зi зворотного боку iх ховав гобелен: повз руiни, що то тут, то там пiдiймалися з-пiд пiску, iшов караван. Попереду iхала людина на бiлому крилатому конi.

Я пригледiлась:

– Гарольде! Це ж Оберон! Це ми, Королiвство в дорозi, так?

– Зачекай, будь ласка…

Гарольд перевiрив, чи щiльно зачинилися дверi. Я роззирнулася уважнiше. Ми стояли в коридорi – довгому, широкому, вигнутому, наче лук. На увiгнутiй стiнi горiли сонячним сяйвом вiтражнi вiкна. Стiна, з якоi ми вийшли, була завiшана гобеленами, я б чимало

Страница 6

вiддала, щоб роздивитися iх уважнiше!

– Це галерея iсторii, – Гарольд говорив упiвголоса. – Сто вишивальниць трудились сто тижнiв. Тiльки зараз зовсiм немае часу.

– Ну, будь ла-аска, хоч хви-илиночку…

– Послухай, король не знае, що ти тут. Я не хочу, щоб вiн нас схопив, як змовникiв. Менi потрiбно його пiдготувати. Ходiмо!

Вiн потягнув мене за руку – коридором лiворуч, потiм угору гвинтовими сходами, та так швидко, що у мене запаморочилось у головi. Внутрiшня обстановка палацу зливалась у яскраву стрiчку картин, скульптур, розкiшних тканин, лiпних i кованих прикрас, але скiльки б я не крутила головою навсiбiч – нiчого як слiд не могла роздивитися.

Нарештi Гарольд заштовхнув мене в маленьку кiмнатку з единим, щiльно завiшеним вiкном.

– Зачекай тут. Розвiдаю, який настрiй у короля. Останнiм часом вiн чомусь часто гнiваеться…

І вiн вийшов.

Я оглядiлась – у кiмнатцi не було меблiв. Двое дверей – однi навпроти iнших – нещiльно зачинялися. Я виглянула з-за одних – довгий коридор, тиша. З-за других – сходи, тиша, пахне димом i трояндовою олiею. А замок же, мабуть, великий, пiдеш гуляти – напевне заблукаеш…

Цiкаво, де всi? Де слуги, стражники, сторожа, де, зрештою, його милiсть комендант? Чи в них обiдня перерва?

Я пiдiйшла до вiкна. Тихцем розсунула парчевi штори; кольорова сонячна смужка лягла менi на обличчя. Я знайшла серед вiтражних скелець одне – найпрозорiше i, примружившись, подивилась крiзь нього.

Пiдi мною лежало залите сонцем мiсто (трiшки жовтеньке, бо я дивилася крiзь блiдо-жовте скло). Черепичнi дахи, димарi та флюгери, дерева, вулицi, площi, статуi, мости i над усiм цим, як ялинкова прикраса, – срiбний купол у формi краплi. Цiкаво, що це – храм? Чи палац якогось мiсцевого багатiя?

Я наблизила обличчя до скла i пiдвелась навшпиньки. Мiсто видавалося величезним, воно простяглося до самого моря, i я, скiльки б не витягувала шию, не могла розгледiти його уповнi. Скiльки ж там живе люду?

Коли Королiвство прийшло сюди – нас було десь зi сто, не бiльше. Але в перший же день будiвництва з’явилися новi люди – сказали, що шукають роботу…

Оберон завжди стверджував, що Королiвство, щойно вкоренившись на новому мiсцi, тут же притягуе до себе нових i нових людей, яким не терпиться з ранку до ночi зводити стiни, кувати залiзо, будувати, майструвати, займатися торгiвлею! Але одна рiч – знати, i зовсiм iнша – побачити це мiсто на мiсцi колишньоi пустки!

Не знаю, як довго я дивилася на це диво. Звiдкiлясь, принаджена сонячним свiтлом, виповзла муха i стала битися об вiтраж, i тодi я спохопилась: де ж Гарольд! Де Оберон?

Я зрозумiла, що можу зустрiтися з королем iз хвилини на хвилину, – i раптом захвилювалась. У мене з його величнiстю складнi стосунки: з одного боку – вiн менi як батько (тут Гарольд мае рацiю). З другого – я його трiшечки боюсь… Не тому, звичайно, що вiн умiе вбивати поглядом (а вiн умiе), а тому, що менi страшно перед ним осоромитись. Якось таке уже траплялося…

Є тут якесь дзеркало?

Я обережно опустила штору на мiсце. Пригладила волосся; добре було б знайти якесь дзеркало. Чи хоча б… Повертаючись, я рiзко вiдступила вiд вiкна – i врiзалася, ну просто-таки налетiла на людину, що тихо стояла у мене за спиною. Вiд несподiванки злякалась. Вiдсахнулася. Наiжачилась – i тут злякалась аж до мурашок по спинi…

– Ваша ве…

Вiн анiтрохи не постарiв. Жодного сивого волоска не додалося в акуратно пiдстриженiй бородi. Нi однiеi новоi зморщечки на чолi й щоках.

– Доброго дня… ваша величносте!

У волоссi короля виблискував золотий обруч. У походi Оберон не носив корону. Але тепер – iнша рiч: тепер вiн живе у замку i править великою краiною! І хоч одягнутий вiн був по-королiвськи, горностаева мантiя на його плечах не вражала зайвою пишнотою i не здавалася карнавальним костюмом.

Вiн мовчав i розглядав мене якось вiдсторонено, нiби вперше бачив. І я раптом подивилася на себе очима ось цього величного короля – припхалася без дозволу… Без виклику! Нi з того нi з сього, з якихось своiх мiркувань, самовiльно й самоправно, як зазначив Гарольд…

А де, до речi, Гарольд? Що ж менi тепер – самiй вiддуватися перед його величнiстю?

Минали хвилини, а Оберон мовчав. Навiть не вiдповiв на вiтання.

– Я… невчасно? – запитала я якось жалiбно.

– Ти виросла… – сказав вiн задумливо.

– Так, – зiзналася я пiсля короткоi паузи. – Аж на вiсiм сантиметрiв…


* * *

У новому королiвському кабiнетi не було особливоi пишноти, але кожна рiч, якщо придивитися, була чудовою i дуже зручною. Дерев’янi крiсла (гладеньке, тепле, чисто вiдшлiфоване дерево!), великий стiл (купи паперiв i сувоiв), ослони, заваленi картатими шкурами в клiтинку (що воно за звiрi – в клiтинку?), затишний камiн, а посерединi кiмнати – тринога зi звичайною чорною дошкою, схожа на шкiльну. І на цiй дошцi (я мигцем побачила) якесь креслення. Паровий млин, чи що?

Вiкна маленькоi зали виходили на три сторони свiту так, що видно було одразу i гори, й море, i мiсто, i лiс.

– Ти голодна?

– Нi

Страница 7

– А якщо подумати?

– Я пити хочу, – зiзналася я.

– Морсу?

– Невже е?

– У короля е все, – вiдповiв вiн вагомо. – Сiдай, де подобаеться.

Я присiла на краечок дерев’яного крiсла. Провела рукою по пiдлокiтнику. Похнюпилась.

– Що ти мостишся, наче чужа?

Я подивилася на нього – i раптом сльози бризнули потоком…

Сама не знаю, чому. Сльози текли з очей, як у клоуна в цирку – струмками, нiби з пiпетки. Я стiльки днiв мрiяла про цю зустрiч, i от вона вiдбулася. Але все якось не так. У них тут шiсть рокiв минуло – шiсть рокiв Оберон про мене й не згадував… Навiщо я приперлася – похвалитися, що пiдросла?! Подумаеш, плюс вiсiм сантиметрiв…

Оберон, немов i не завваживши моiх слiз, простягнув менi кухоль; я стала пити, сльози капали в солодкий ягiдний морс.

– Менi здаеться, ти надто суворо повелася iз цим хлопцем.

– З як… яким?

– З Максом. Максимом тобто. Якщо людина до тебе добре ставиться – треба вибачати йому дурощi. Хоча б iнодi.

Я пiдвела очi:

– То ви…

– Тiльки не подумай, що я за тобою повсякчас стежив. Нi. Тiльки iнодi – дуже рiдко. Я мав переконатися, що з тобою все гаразд, нiчого поганого не трапилось, усе, як завжди…

– Як завжди… – гiрко пробурмотiла я, рукавом витираючи шмарклi.

– Ми сумували за тобою, магу дороги… – м’яко сказав Оберон. – Я радий тебе бачити. І даремно Гарольд…

З того боку дверей залунав короткий умовний стукiт. Гарольд… Про вовка помовка, а той i в хату – блiдий i дуже засмучений.

– Ваша величносте… Лiно!

– Заходь, – Оберон поманив його пальцем.

– Я шукав вашу величнiсть у залi для нарад…

– Будь ласка, вчися приховувати своi почуття, бо у тебе все на обличчi написано. Не дуже пристойно для людини, яка претендуе на владу.

– Я нi на що не претендую… – Гарольд насупився ще дужче. – Я хотiв повiдомити вашу величнiсть, що привiв молодшого мага дороги.

– Уже помiтив… – Оберон посмiхнувся.

Я дивилася в кухоль iз залишками морсу. (Менi не хотiлося, щоб старший маг побачив мене заплаканою.)

– Гарольде, знаеш, що? – Оберон раптом усмiхнувся, наче в голову йому щойно стрельнула чудова думка. – Чому б тобi не провiдати дружину й сина? Просто зараз, га?

Я переконалася в правдивостi слiв короля: у Гарольда справдi на обличчi вiдбивалися усi думки. Вiн розцвiв, але вiдразу ж i засоромився своеi радостi. Суворо звiв брови, але губи все одно розповзалися в усмiшцi. (Доросла ж людина, подумала я докiрливо. Утiм, зараз вiн здавався таким, як i ранiше. Моiм старшим братом.)

Я не втрималась i теж усмiхнулася.

– Я хотiв… – почав Гарольд.

– Я знаю, що ти хотiв, – м’яко перебив його Оберон. – Ми з Лiною вже давно одне одного знаемо. Ми знайдемо спiльну мову, навiть якщо ти в цей час гратимешся зi своею дитиною. Правда, магу дороги?

Я кивнула, не пiдводячи очей.




Роздiл третiй

Спiльна мова


І Гарольд пiшов.

Оберон вiдсунув фiранку на тому з трьох вiкон, з якого було видно мiсто й море. Сонце стояло високо, пронизувало рванi хмари мiльйоном довгих тонких струн. Вiдблиски-зайчики вiддзеркалювалися вiд води й вiд начищеноi мiдi. Море повнилось вiтрилами i пiнними баранцями.

– Ти навiть не уявляеш, Лiно, як непросто часом позбутися пiратiв. Уяви собi – довге покарбоване узбережжя, бухти, бухти, острови… І скрiзь – торгiвля, така жвава, що море просто кипить! Ну як тут не зiбрати ватагу, не погнати з корабельнi шлюп, не зайнятися розбоем? Адже це так вигiдно й надзвичайно захоплюе… А люди потiм переповiдають про тебе казки й спiвають пiснi.

– Ви жартуете? – я з побоюванням скосила погляд на Оберона. Вiн говорив мрiйливо, наче справжнiй морський розбiйник.

– Нi. Я iх цiлком розумiю. Але довелося й пiратам до мене дослухатись – спокiй у Королiвствi дорожчий за кiлька нових легенд. Можеш Гарольда розпитати… Нi, краще не розпитуй. Вiн не любить згадувати. Хоча iнший на його мiсцi пишався б – три пiратських шлюпи захопив за тиждень!

– І що ви з ними зробили?

– Гм, – Оберон потер бороду. – Один iхнiй ватаг зараз командуе охороною порту. Другий в темницi. А третього застрелили в бою. І це – на щастя, бо iнакше його довелося б повiсити. Це була не та людина, з якою я став би про щось домовлятися, нi, не та…

– А людожери? – запитала я жадiбно.

– Людожери… – Оберон зiтхнув. – Давай зараз не будемо про них, гаразд?

– Добре, – я обiперлась на пiдвiконня. Примружилися; вилискували обладунки стражникiв на мiському мосту. Мiсто тяглося до пiднебесся флюгерами й шпилями, «загоряло» на сонечку похилими дахами. У срiбному куполi-краплi, як у кривому люстерку, вiддзеркалювалися хмари.

– Це Храм Обiцянки, – тихо сказав Оберон.

Я вiдхилилася. Купол миттево перестав менi подобатися – я готова була заприсягтися, що нiчого потворнiшого в життi не бачила.

– Той самiсiнький?

– Так. Нашi принцеси (а тепер сестри-охоронницi) там живуть, розважаються й чекають на женихiв, – Оберон говорив спокiйно, нiби йшлося не про його життя й смерть, а, скажiмо, про погоду на завтра. – Гарольд привiв тебе, щоб я вi

Страница 8

пустив його на пошуки принцiв?

– А ви не вiдпустите?

– Нi. Гарольд потрiбен Королiвству.

– Ви теж потрiбнi Королiвству. Навiть бiльше, нiж Гарольд.

Вiн сумно посмiхнувся:

– А я, Лiно, уже зробив для Королiвства найголовнiше. Я привiв людей сюди. Тепер Королiвство впораеться без мене.

Мене раптом зсудомило. Мурашки пробiгли по спинi, й волосся на головi стало дибки. Я згадала слова Гарольда: «Вiн убив собi в голову, що доживае останнi роки, мало не останнi днi…»

– Ваша величносте, – сказала я твердо. – Ви дали обiцянку принцесам, щоб урятувати Королiвство в дорозi. Але й менi ви теж дещо пообiцяли. Пам’ятаете?

Оберон дбайливо зачинив вiкно. Засмикнув фiранку. Пройшовся кiмнатою, бiля протилежного вiкна пiднявся навшпиньки, поправив складку на портьерi. Потягнув за шовковий шнурок. Портьера розсунулася, вiдкривши для моiх очей зубчастi пiки гiр. Над одним iз них зметнулася величезна тiнь – i вiдразу зникла.

– Ти бачила? – Оберон озирнувся. – Родина драконiв живе на озерi. У них, наскiльки менi вiдомо, трое дитинчат.

– Ваша величносте, не може бути, щоб ви забули свою клятву менi…

– Я пам’ятаю, – Оберон сiв у крiсло з високою спинкою, поклав руки на пiдлокiтники й одразу споважнiв, став строгим, недосяжним. – Я обiцяв, що покличу тебе на допомогу, якщо моему життю загрожуватиме небезпека. Але ти, Лiно, мiй друг, на вiдмiну вiд принцес… i тому ти повернеш менi мою клятву. Просто зараз.

– Чому це?

– Бо я прошу про це.

Вiн дивився усе ще привiтно, але на днi його очей уже прозирала крига. Ох, як же добре я знала цей його погляд! Байдужий, холодний, зовсiм вiдсторонений i чужий. Точнiсiнько так вiн дивився на мене, коли в його очах я була зрадницею…

Я проковтнула клубок, що пiдступив до горла:

– Нi, ваша величносте. Ви менi обiцяли – i я вимагатиму виконання обiцянки.

Вiн дивився, нiби крiзь товсте скло:

– Вимагати не вдасться, Лiно. Я просто поверну тебе у твiй свiт – назавжди.

Я затримала подих – груди, здавалося, зараз луснуть:

– Повертайте. А обiцянка однаково залишиться. Ви ii порушите?

– Хiба не все одно – одну обiцянку порушувати чи двi? Якщо менi вже судилося померти клятвовiдступником…

– Ви не вмрете. І ви не клятвовiдступник! Я поiду й вiдшукаю вам принцiв. Тобто не вам, а цим дурненьким, тупим лялькам, мавпочкам…

– Годi, – куточки його губ ледь-ледь пiднялися. – Ти нiкуди не поiдеш, бо… Тому що туди не можна. А тепер кажи й думай, що завгодно. Нiчого не змiниться. Я вирiшив.

– Ви вирiшили?!

Мене охопила лють. Якби пiд руку потрапило щось важке… я жбурнула б у нього (слово честi!), тiльки б стерти з його обличчя цю вдавану байдужiсть, розбити чи хоч надколоти його пихату впертiсть! Вiн вирiшив – ну ви тiльки подумайте!

– Отже, це запрограмоване самогубство? Виходить, обiцяючи принцесам, ви заздалегiдь знали: принцiв для них не знайдеться? Ви ж навiть не намагаетесь боротися! Думаете, Королiвство вам подякуе, якщо ви тайкома (чи нi) кинете його? Заради чого? Навiщо?

– Не кричи.

– Чому, – я вже майже сичала, – чому ви могли покликати мене в дорогу, хоча прекрасно знали, що це небезпечно для життя?… А я ж навiть не знала тодi, як посох у руках тримати! Взагалi нiчого не розумiла! Тодi менi можна було ризикувати? А тепер – нi?

– Тодi я знав, що ти будеш поруч i я зможу тобi допомогти. Тодi ми всi ризикували – заради Королiвства, цiлого свiту й великоi кiлькостi людей. А вiдправляти тебе… Та кого завгодно!.. Вiдправляти за Вiдьмину Печатку заради порятунку моеi шкури… Ти за кого мене маеш?

Вiн, як i ранiше, дивився дуже холодно. Нiби перед ним по кiмнатi бiгала дивна надокучлива тваринка. Я стиснула кулаки – аж нiгтi врiзалися в долонi:

– Я маю вас за мудрого монарха. Який знае, що його життя – це життя його краiни… Воно не тiльки ваше! Що буде з Королiвством, якщо ви помрете так…

Я затнулася. Менi було страшно говорити те, що я збиралася сказати.

– Так нерозважливо? – Оберон звiв брови. – Ну, кажи…

– Так жалюгiдно, – вимовила я. – Порушити клятву… ота iдiотська клятва… Що буде з тонким свiтом? З усiма цими вашими чарами? Невже усiм буде байдуже? І Королiвству?

– Зрозумiло, – його голос не затремтiв. – Ану геть звiдси.

– Як?

– Іди. Щезни!

Я закусила губу й повернулася на закаблуках… Хотiла бiгти – розшукувати Гарольда. Готова була вискочити на площу, злiзти на якусь бочку й заволати звiдти не своiм голосом: «Люди! Ваш король збожеволiв! Ідiть i скажiть йому хто-небудь, що не можна упокорюватися, не можна витрачати намарне часу, треба ризикувати, нехай хтось вирушае за цю iдiотську Вiдьмину Печатку – та хоч i я пiду…»

Варто було менi зробити один крок – i свiт навколо перевернувся.

Я сидiла на лавицi бiля маленького брудного ставка. Качки перевалювалися з лапи на лапу, вимагали хлiба. А в моему рюкзаку завалявся недогризений бутерброд…

Дорiжкою котилася i гуркотiла колiсьми пластмасова гусениця. Прогулюючись, мама з малям брели вздовж озера, як i ранiше, я повернулася у свiй свiт саме тоi

Страница 9

итi, коли зникла.

Тiльки Гарольда поруч не було…

Мене випхали!

Оберон мене прогнав! «Я просто поверну тебе у твiй свiт – назавжди». От i повернув!

Я закрила обличчя долонями. Такого вiдчаю й такоi образи менi давненько вже не доводилося переживати.

– Лiнко… Ти чого?

Клятий Макс… Стежив вiн за нами, чи що?

– Лiнко… Та що трапилося? Через… отого, так? Через отого пройду!

– Сам ти пройда… Щезни.

У Макса, звичайно, гордостi небагато, але все-таки якась е. Через хвилину я знову була сама – тiльки качки нахабно вимагали iжi та гуркотiла звiддалiк пластмасова гусениця.

Я витягла рештки бутерброда. Зачерствiлий сир з’iла сама, крихти хлiба кинула качкам. Вони вiдразу влаштували бiйку – сильнiшi ганяли слабших. (Ненавиджу цi так званi «закони природи»!)

Шкода, що ставок у нашому парку маленький, брудний i мiлкий. Якби вiн був трiшки бiльший i глибший – булькнула б туди з головою – i квит. Сама думка про те, що треба тепер iти додому, i завтра буде новий день, а потiм ще, i цiла низка днiв… А Оберон, якого я любила й за якого боролася, просто випер мене з Королiвства… Сама ця думка може кого завгодно розчавити.

Качки наiлися й пiшли.

Сонце спускалося дедалi нижче. Стало прохолодно. Я застебнула куртку, насунула на чоло каптур. Незабаром зовсiм стемнiе… Мама з малими, напевно, уже повернулися додому. Побачила, що мене немае, i лаеться. Каже вiтчимовi, що я невiдомо де швендяю й вiдбилася вiд рук. А якщо не прийду до дев’ятоi – вона шаленiтиме вiд хвилювання…

У мене е телефонна картка. Можна пiти на зупинку й подзвонити.

А потiм що? Повертатися й сидiти на лавцi до ранку? Мало хто в цьому парку ночуе…

Іти додому? Тоскно, якщо чесно. Нiкого не хочеться бачити.

А може, i не було нiчого? Не приходив до мене Гарольд, не забирав до Королiвства? Незабаром травень, а там лiто, канiкули…

Засвiтилися лiхтарi над ставком. У напiвтемрявi не видно пластмасових стаканчикiв, що плавають бiля берега, i розбитих пляшок у заростях очерету. Вогнi красиво вiддзеркалюються у водi – можна уявити, що ставок чистий, i берег чистий, i взагалi нiчого поганого в життi не сталося…

На поверхню ставка впала тiнь. Двое хлопцiв iшли вглиб парку вiд зупинки – двое пiдлiткiв дорослих, неохайних, якихось дивних хлопцiв. Я пiдвелася з лавки – менi що, чекати, коли вони пiдiйдуть ближче?

– Агов, мала!

Я глянула праворуч, лiворуч… Майже зовсiм стемнiло. І навкруги, як на зло, нi душi. Була б я магом дороги з бойовим посохом у руках – чи злякалася б хоч на хвилину?

Але я була звичайним дiвчиськом i тому швидко пiшла по алеi геть.

Хлопцi заiржали. Може, вони смiялися через якiсь своi розмови, але менi здавалось, що регочуть з мене. І додали ходи не випадково – женуться. А дорiжка веде в тупик… Тобто веде вона до дитячого атракцiону «Автодром», але вiн у буднi не працюе.

Я йшла все швидше, а тодi побiгла. Рюкзак важко пiдстрибував на плечi. Мимо мелькали кущi, дерева, лави. Це було, як страшний сон якогось зайця – вiн бiжить, рятуючи життя, а за ним – собаки…

За спиною вже захлинались вiд реготу. Ноги в хлопцiв були набагато довшi за моi.

Я ледь не налетiла на залiзнi ворота – другий вихiд з парку. Ворота завжди зачиненi. Висячий замок намертво проiржавiв. Праворуч – стiна «Автодрому». Лiворуч – схил, колючi кущi, унизу ще одне озерце…

Задихаючись, я перемахнула через кущi. Тут, у хащах, ще не виросла трава, i ноги моi вiдразу заковзали по мокрiй землi й глинi. Я перечепилась i покотилася, як мiшок, униз, у брудний, укритий пiною ставок.

Бiля самоi води падiння загальмувалося: мене вхопили за комiр. Затрiщало щось. Я рвонулась, ладна битися не на життя, а на смерть. Хлопцi перегукувалися i лаялись десь нагорi, вiддалiк. А хто ж цей новий ворог?!

Ладна вже заверещати, я подивилася вгору: надi мною нависало чиесь обличчя з палаючими в темрявi очима. Не як у кiшки – разiв у десять яскравiше. Нiби ввiмкнули двi зеленi лампочки iз зiницями, з тоненькими кров’яними прожилками…

Мое тiло миттю наповнилося слабкiстю.

Зверху трiщали кущi. Хлопчиська прочiсували iх, наче бульдозери.

– Де вона? От коза! Куди вона…

– А-А-А… А-А-А!

Уже й не знаю, що подумали пiшоходи на вулицi за парканом. Хлопцi дико заверещали у два голоси – один густо й хрипко, другий тоненьким цапиним тенором. Затрiщали кущi, затупотiли черевики – i все стихло.

Тихо було хвилини двi чи три…

– Ти не забилась?

– Нi.

Оберон допомiг менi пiдвестися на ноги. Очi в нього досi загрозливо свiтилися в темрявi (набагато яскравiше, нiж у мене та Гарольда). Король дивився «нiчним зором».

Я справдi майже не забилася. Тiльки забруднилась добряче грязюкою та й колiна трусилися. І в рюкзаку щось трiснуло. Напевно, лiнiйка зламалась.

– Ходiмо.

– Куди?

– Вiдведу тебе додому. Мати божеволiе.

Я вирвала руку з його долонi:

– Не треба. Сама дiйду. У вас же справ – повнiсiнько…

– Поки я тут – час у Королiвствi зупинився, – м’яко нагадав Оберон.

– Сама дiйду, – повторила я вперто. – Вам не

Страница 10

потрiбна моя допомога, ну а менi – ваша. Розiйдемося по своiх свiтах – i квит.

– Ну що за дитсадок…

Я повернулася й полiзла вгору схилом – навкарачки. Пiдошви ковзали. Я чiплялася за старi кущi жовтоi торiшньоi трави.

Хлопцiв, звичайно, немае i слiду. Тьмяно горiли лiхтарi. Я абияк обтрусила з колiн пiсок i налиплi грудки землi. (От витрiщиться мати, коли я приплентаюся додому в такому виглядi…)

А як же гарно починався день…

Оберон вибрався на дорiжку слiдом за мною. Його очi бiльше не свiтилися – вони глибоко запали, сховалися пiд бровами, i тiнi навколо скидалися на темнi окуляри. Я раптом усвiдомила: поки я пхинькала на лавочцi в парку, у Королiвствi минуло кiлька дiб!

– Лiно, ти пробач мене…

Я мовчала, опустивши голову.

– Ти просто не розумiеш, чого вимагаеш.

– Нi, це ви не розумiете, що означае для Королiвства – втратити вас…

– Я-то розумiю, – сказав вiн тихо. – Ти сама не знаеш, наскiльки ти права.

– Якщо розумiете – чому не шукаете принцiв? Чому не дозволяете Гарольду? Чому не дозволяете менi?

Ми повiльно йшли пустельною дорiжкою уздовж ставка. У водi вiддзеркалювалися лiхтарi.

– Ось телефон, – буденним голосом сказав Оберон.

– Ну то й що?

– Подзвони матерi. Скажи, що прийдеш за пiвгодини.

Менi захотiлося плакати. Вiн був такий спокiйний, байдужий… непробивний. Як бетонна стiна – хоч головою об неi…

– А я не телефонуватиму. І не прийду за пiвгодини. І… йдiть собi!

Вiн ухопив мене за ремiнь рюкзака:

– Зажди. Навiть якщо ти вирушиш зараз зi мною до Королiвства i проживеш там не один рiк, i боротимешся з ким завгодно за що завгодно – ти все одно будеш удома за пiвгодини… Розумiеш?




Роздiл четвертий

Анатомiя обiцянки


На королiвському письмовому столi панувало безладдя. Громадилися папери й сувоi, нерiвними рядами стояли склянки й чашки, лежала велика чорнильниця, перевернута догори дном. Старий сiрий пацюк з пiдв’язаним до спини хвостом меланхолiйно промокав губкою чорнильну калюжку, що пiдсихала. Я роззявила рота.

– Це Дора, прибиральниця… Не лякайся. Вона – своя людина.

– Людина? Ви перетворили ii на пацюка, щоб покарати?!

– Нi, ну що ти! Вона завжди була пацюком. «Своя людина» – тобто iй можна довiряти.

Оберон сiв за стiл, лiктем вiдсунув убiк папiр. Полетiла вниз пiдставка для пiр’iн у виглядi мага iз посохом; Оберон пiймав ii на льоту. Поставив на край стiльницi. Дора перехопила статуетку за талiю й поволокла вглиб завалу, залишаючи за собою дрiбнi чорнильнi слiди.

Я оглянулася.

Схоже, у королiвському кабiнетi кiлька днiв не прибирав нiхто, крiм Дори. А пацюку було не до снаги розставити по мiсцях зсунутi лави, пiдняти перевернутий стiлець, змiнити шторку, обпалену знизу вогнем зi скинутого канделябра. (Моя мама, побачивши такий «порядок», утратила б свiдомiсть.)

Посеред кiмнати стояла на трьох дерев’яних ногах уже знайома менi дошка, вкрита крейдяною пилюгою. На нiй безлiч разiв щось писали – i недбало стирали, так що букви й креслення, накладаючись одне на одне, утворювали безглуздий вiзерунок.

– Отже, Лiно, я готовий перед тобою вiдзвiтувати, – Оберон витяг з-пiд купи паперiв тугий сувiй, розгорнув, i я побачила гарну географiчну карту – чорний малюнок на жовтуватому паперi. – Королiвство розростаеться щодень. Окрiм столицi, засновано десять великих мiст i незлiченну кiлькiсть сiл та селищ. Землi родючi. У лiсах повно дичини й лiсовикiв. У горах гнiздяться дракони, у рiках розкошують русалки, монетний двiр чеканить монети, купцi везуть багатi товари через море. Усе – як завжди, все – як мае бути…

Я розглядала карту, i менi здавалося, що намальованi тушшю кораблi погойдуються на помережаних хвилях, кивають вiтрилами.

– Усе, та не все. Хiба заморськi принци не знають, що у вас п’ять принцес на виданнi?

Оберон потер перенiсся:

– Лiно, ти колись замислювалася про те, як влаштований наш свiт?

– Ну от, – я показала на карту. – Моря, береги, рiки… У вас земля – кругла?

Король посмiхнувся:

– Уяви, що ти стоiш у темнiй кiмнатi. Або нi… Що ти летиш у темнiй порожнечi. Якщо запалиш вогонь – висвiтиться коло, точнiше, куля… Ти побачиш найближчi предмети. Чим яскравiше горить твоя свiчка, тим бiльше iх буде. Моря, береги, рiки. А за межами освiтленого кола – морок, i ти не знаеш, що там. Де зараз наш старий свiт? Той, який ми з тобою разом залишили? Ми перетнули нерозвiданi землi й нiколи не зможемо повернутися. Освiтленi плями летять крiзь темряву, щомитi вiддаляючись на тисячi рокiв, на мiльйони польотiв стрiли…

– Це що, – запитала я пошепки, – як у космосi?

– Не знаю, – сказав король по паузi. – Я це уявляю саме так: пухирцi свiтла, що плавають у мороцi. Королiвство – iскра, здатна перебороти темряву й запалити нове свiтло. А коли воно запалае сильнiше – знову зникнути в темрявi. Ось наш свiт, Лiно. Для нього не складено мап, не придумано глобусiв. Велике море – величезний темний простiр, нiхто не знае, що лежить за ним. Може, нiчого й не лежить. І немае нiяких заморських принцiв.

Страница 11

 А заморськi купцi е?

Оберон зневажливо махнув рукою:

– Вони плавають уздовж узбережжя. Беруть лiс i вовну бiля гирла Лансу й везуть ось сюди, у Смильну, – Оберон тицьнув пальцем у зображення тупомордого чудовиська на картi. – Тут продають, як товар з-за моря… А шовк, килими й шкури бебрикiв везуть назад у столицю. Так i торгують.

– Шкури бебрикiв? – перепитала я машинально.

– Контрабандою. Наша митниця не встигае перевiрити всi трюми. Але, чесно кажучи, жителям Смильни однаково доводиться вiдстрiлювати бебрикiв десятками – вони м’ясоiднi, псують посiви, крадуть худобу, а розмножуються зi страшною швидкiстю, дiлячись надвое й натрое…

Я уважнiше придивилася до тупомордого чудовиська на малюнку. Його шкура була картата, як занавiски у нас на кухнi.

– І вони неiстiвнi, – сказав король, нiби вибачаючись.

Дора, пацюк-прибиральниця, вибралася з-пiд завалу.

З величезним зусиллям поставила на мiсце перевернену чорнильницю. Вiничком, зв’язаним iз трьох облiзлих пiр’iн, взялася мести стiл. Закружляла курява.

– Отже, – запитала я тихо, – у цьому свiтi взагалi немае принцiв, крiм Олександра, вашого сина?

Оберон мовчав.

– Значить, ви обiцяли принцесам принцiв, заздалегiдь знаючи, що обiцянка нездiйсненна?

Дора ненароком зачепила зi столу великий шматок крейди. Гепнувшись на пiдлогу, крейда розлетiлася на багато часточок. Дора кинула мiтлу й схопилася лапами за голову.

– Хiба я самогубець? – тихо промовив Оберон. – Надiя була, i досить переконлива. Ось, наприклад, якби жителi островiв виявилися не людожерами, а пристойними людьми, i влада у них не вигризалась зубами, а передавалася у спадок – нашi принцеси давно були б одруженi.

Я пожвавiшала:

– Може, видати принцес замiж за людожерiв?

– Заманливо, – серйозно кивнув Оберон, – але обiцянка вiд цього не здiйсниться.

– А… взагалi-то принцеси можуть вибирати? Якщо ви приведете котрiйсь iз них принца, вона зобов’язана вийти за нього, навiть якщо вiн горбатий?

– Якщо горбатий – можна вiдмовитися. Але якщо у нього прищ на носi, або вiн ревнивий чи сварливий – принцеса все одно повинна вийти за нього замiж, iнакше вiдразу втратить звання сестри-охоронницi.

– А якщо принц, примiром, удiвець?

– Не мае значення. Принцеса зобов’язана за нього вийти.

У головi у мене замелькали кольоровi картинки. (Тодi вони навiть не здавалися менi страшними, навпаки: на секунду я повiрила, що знайшла вихiд. Це ж простiше простого…)

На моiх устах заграла дурненька посмiшка. Думки, що без дозволу залiзли в моi мiзки, були смiшними й бридкими водночас. (Тiльки б Оберон не здогадався, про що я подумала…)

Та головне – надiя е. Маленька, але е.

– Ваша величносте, а якщо принцеси самi, з доброi волi, повернуть вам вашу обiцянку?

Оберон уважно поглянув на мене. Зрозумiв вiн чи нi, що за iдея у мене народилася?

– Вони не повернуть, – сказав вiн нарештi. – Знаеш, як тiльки навколо рознеслися чутки про сестер-охоронниць, до нас юрмами посунули рiзнi претенденти. Але жодна з п’яти принцес не промiняла мрii про майбутнього принца на сiмейне щастя тут i зараз.

– Зрозумiл-ло, – я закусила губу. – А ви з ними поговорити не намагалися?

– З нареченими?

– Із принцесами!

– Про що?

– Про те, що так поводитися – кепсько!

– Я дав iм обiцянку. Як менi пояснити, що чекати на ii виконання – кепсько?

– Можна, я з ними поговорю? – запитала я недбало.

Лишенько, як менi було страшно, поки чекала на вiдповiдь!

– Не варто, Лiно, – сказав король, i мое серце гухнуло в п’яти. – Хоча… Як хочеш.

Я перевела подих. Надiя змiцнiла.

– Ваша величносте, а якщо менi вдасться вмовити не всiх принцес, а тiльки деяких? Чи хоча б одну?

Король пильно подивився на мене. Устав, пройшовся перед дошкою туди-сюди, пiд його пiдошвами хрускотiли шматочки крейди, але вiн не звертав уваги.

Зупинився. Широким рукавом змахнув iз дошки пил i залишки креслень. Пiдняв з пiдлоги найбiльший шматок крейди.

– Дивись. Ось п’ять принцес – Алiсiя, Ортензiя, Фiлумена, Стелла й Розiна.

Постукуючи крейдою, вiн швидко намалював на дошцi п’ять фiгурок у трикутних сукнях.

– Ось обiцянка…

Вiн обвiв фiгурки пунктирною лiнiею по колу.

– Кожна з принцес може вийти замiж за кого завгодно, – Оберон домалював до однiеi з фiгурок стрiлку, що виводила за рамки кола. – При цьому iншi можуть вчинити за ii прикладом, а можуть чекати на принца до першого сивого волоска. Але як тiльки – якщо! – котрийсь iз принцiв назве одну з наших дiвчат своею нареченою… – вiн домалював поруч iз верхньою фiгуркою чоловiчка в коронi, – iншi просто зобов’язанi будуть чекати своеi черги. Тобто обiцянка стае непроникною, ось такою… – i Оберон навiв поверх пунктирного кола товсту безперервну лiнiю. – Зрозумiло?

– Як усе це складно, – з сумом протягла я.

– Нiчого складного. Принцеси чудово знають: допоки на горизонтi не з’явиться перший принц, вони абсолютно вiльнi. Але щось поки не поспiшають скористатися цiею свободою…

Я хитро посмiхнулася власним кровожерливим думка

Страница 12

.

– Ваша величносте… коли менi можна буде поговорити з ними?


* * *

У Гарольда був власний будинок пiд червоним дахом зi срiбним флюгером-драконом. Його дружина виявилася милою пампушечкою, а син – досить войовничим крикливим створiнням, який так i норовив ухопити мене за волосся.

– Послухай, – сказала я Гарольду, коли дитину повели годувати. – Я знаю, як скасувати обiцянку.

– Це вже авантюра!

Хвилюючись, Гарольд, дорослий дядько й старший королiвський маг, говорив i поводився, як хлопчисько iз сьомого класу. Оберон мав рацiю: йому треба вчитися володiти собою.

– Знаю-знаю, – повторила я поблажливо. – Тiльки ти повинен менi допомогти.

– Як?

– Пiдемо зi мною до принцес. Я говоритиму, а ти – пiдтверджуватимеш. Ну i… Якщо вони полiзуть у бiйку, менi з ними не впоратися – вiдразу з п’ятьма. А ти – можеш.

– А чого б це iм битися?

– Я говоритиму неприемнi речi, – пояснила я сухо. – Я змушу iх добровiльно вiдмовитися вiд обiцянки.

Гарольд знiтився. Щойно сподiвався – i ось розчарувався. Опустив очi:

– Не вдасться. Я вже намагався.

– І що ти iм казав?

– Ну, чимало чого – про розум, про совiсть. Що Оберон через це помре, Королiвство занепаде, i вони нiчого не доб’ються: принцiв як не було – так i не буде. І що якийсь чесний капiтан чи купець лiпший за принца разiв у сто. І що, мовляв, який сенс старiти в цьому Храмi Обiцянки?

Гарольд засопiв.

– А вони?

– Смiялися, – зiзнався старший королiвський маг. – Просто заходились вiд реготу. За головну у них ця… Фiлумена. Так вона… – Гарольда аж пересмикнуло. – Знаеш що? Їм на всiх начхати! Що iм до Оберона, до Королiвства? Їм подобаеться жити в храмi, в усiх на очах, подобаеться, що всi з ними панькаються, тiльки про них i говорять… – вiн замовк i низько схилив голову.

Я раптом зрозумiла, наскiльки втомилась. Там, у нашому свiтi, був уже пiзнiй вечiр, а тут тiльки сонце схилялося над морем. У кiмнатi Гарольда було свiтло й на диво чисто – вимитi гладенькi дерев’янi стiни, витерто пил з меблiв i карнизiв, вiдполiрований вузлуватий посох мага, що стоiть у кутку на особливiй стiйцi. Мирно погойдуються фiранки.

– А якщо вони в когось закохаються?

– Вони? Облиш! Вони не здатнi нi любити, нi закохуватися. Вони хочуть тiльки привертати увагу, зводити жонатих з розуму, а потiм виганяти. Стерви, ось вони хто…

– Тим лiпше, – я посмiхнулася. – Значить, iх не шкода.

– Не шкода? Що ти задумала?

– Побачиш… Гарольде, вiзьми свiй посох. І знайди менi пiдходящий одяг – я хочу виглядати пристойно, бо за годину – у нас побачення iз принцесами в храмi. Король вiдправив до них посильного, щоб чекали.

– Сподiваюся, ти справдi придумала щось хитре, – сказав Гарольд без особливоi впевненостi.

– Не сумнiвайся, – я випнула груди. – Знаеш, що? Дiстань менi чоботи на каблуках. Щоб здаватися вищою. Треба, розумiеш, для справи.




Роздiл п’ятий

Сестри-охоронницi


Сонце схилялось усе нижче, але до сутiнкiв було ще далеко. Я йшла вуличками нового мiста, закутавшись у плащ по самiсiнький нiс. Так, у мене тепер був плащ iз королiвським гербом, чорна зi срiблом хустка – знак мага дороги, тонка сорочка, шкiрянi штани i жилет iз нашитими металевими пластинками: всi моi старi речi хтось, виявляеться, дбайливо зберiг, вичистив, виправ i заштопав дiри. І нехай рукава й холошi були коротшими, нiж треба, – мене це тiльки тiшило. Плюс вiсiм сантиметрiв – не жарт!

Гарольд крокував поруч – статечний i похмурий. Постукував посохом по брукiвцi. Перед нами розступалися: щойно була штовханина, i раптом – вжик-вжик – вiльний коридор. Гарольду кланялися, на мене поглядали iз подивом: що це, мовляв, за дрiбнота поруч iз королiвським магом?

Вони мене не знали, новi мешканцi Королiвства. Нiчого! Незабаром дiзнаються про мене.

Ми вийшли на площу, i мое серце знову тьохнуло. Сама площа була манюсiнька, наче невеличке перехрестя. Зате храм! Поблизу вiн виявився просто величезним, не меншим за королiвський замок. Сонце вiдбивалося на блискучому куполi.

Бiля входу в храм сидiли на сходах музиканти. Грали начебто кожен свое, але разом виходила якась дикувата музика, що дивно заворожувала. Я раптом злякалася.

Самовпевнених б’ють по вухах – як не раз повчав наш фiзкультурник. За шiсть рокiв, якi минули в Королiвствi за час моеi вiдсутностi, колишнi принцеси-нареченi встигли подорослiшати. Я перед ними – маленька дiвчинка, нетяма. Вони глузували з Гарольда – а як же насмiхатимуться надi мною?

Ми йшли через площу, i люди видивлялися на нас зусiбiч. Я спiткнулася раз, удруге. Може, ще не пiзно повернути назад?

Нi. Пiзно. Ось стихли музиканти, ось плавно, iз заворожливою повiльнiстю розчинилися ворота. Я зiщулилася. Схоже, у них у храмi було свiтлiше, нiж на залитiй сонцем площi!

Музиканти пiдхопилися зi сходiв, звично розступилися й по командi невидимого диригента заграли нову мелодiю – веселу, танцювальну. У ритм музики вискочили дiвчата у вiночках – я злякалася, що це i е принцеси, але iх було принаймнi десь iз п’ятнадцять

Страница 13

Вигинаючись навсiбiч та пiдстрибуючи, дiвчата закружляли по площi в танку, а потiм вишикувалися бiля входу до храму, утворили живий коридор i загукали хором:

– Панi! Сестри-охоронницi! Вiтають! Королiвського мага Гарольда! І маленького незнайомця! Заходьте! Вам дозволено!

Голоси у дiвчат були пронизливi, як вереск циркулярноi пилки. Я оторопiла вiд такоi нахабностi: це ж треба! «Маленького незнайомця»! Та ще й «дозволено»! Ну й розпустив iх тут Оберон…

Коли я страшенно хвилююся, мене починае трiшки нудити. От i тепер: звiдусiль лунали крики натовпу (ще б пак, безкоштовна вистава!), дiвчиська посмiхалися наквацяними вустами, а я доклала страшенних зусиль, щоб зупинити тремтiння в ногах i не зблiднути надто рiзко. (У мене шкiра тонка: i червонiю, i блiдну за одну мить.)

Гарольд мовчки рушив уперед, крiзь живий коридор цих дурненьких овечок у вiночках, я задерла носа до самого неба й рушила за ним. Так, плани будувати легко, а коли дiйде до справи – колiна, втримайте, щоб не пiдвели…

Ми пiднялися по стертих сходинках (храм же новий, коли ж устигли до дiр стоптати?), проминули ворота й увiйшли у свiтлий, просто-таки блискучий зал. Усе тут було надто яскраве, все золоте чи позолочене, усе, що могло блищати – блищало. Побачивши таку пишноту, будь-яка сорока сконала б вiд заздрощiв.

Купол зсередини був порожнистий – чим вище, тим темнiший. На внутрiшнiй його сторонi були намальованi зiрки, i у вишинi проносилися спалахуючи iскорки-свiтлячки.

– Нашi гостi враженi пишнотою храму, – пролунав пiд цим куполом надзвичайно дзвiнкий, наче по радiо, голос. Вiдгукнулася луна; ми з Гарольдом стояли на п’ятачку мозаiчноi пiдлоги, як на аренi цирку, а перед нами пiднiмалися пiвколом п’ять величезних крiсел, на кожному з яких сидiла жiнка. У порiвняннi з крiслами принцеси в них здавалися маленькими. Вичепуренi, як пави, гарнi, самовдоволенi, вони розглядали нас згори, а та, що сидiла в центрi, ще й ехидно посмiхалася.

І це тi самi принцеси-нареченi, яких я колись захищала? Яких ми везли в караванi майже як вантаж? Тi самi «високостi», якi в присутностi Оберона соромилися пiдвести очi?

– Вiтаемо сестер-охоронниць, – сухо сказав Гарольд, трохи вклонившись. – Ми до вас у справi.

– Невже? – задивувалася та, що сидiла в центрi. Їi голос пiдсилювався якимсь пристосуванням i лунав по залi, як мелодiйний брязкiт. Я примружила очi: на спинцi середнього крiсла була золота табличка з написом «Фiлумена».

Ах, ось воно що… От хто в них за головну заправляе…

– Яка нудьга, – сказала Фiлуменина сусiдка праворуч – руда, наче апельсин. Їi голос, теж гучний, виявився ще й хриплуватим. На спинцi крiсла я прочитала: «Алiсiя».

– А що це за дiвча ти нам привiв? – запитала товстунка, яка займала крайне крiсло праворуч. Я зиркнула в ii бiк: «Ортензiя». Як вона розповзлася за шiсть рокiв! А була ж тоненька, як бадилинка, а тепер… Товстi щоки, товстi пальцi, сiдниця ледве в крiслi вмiщаеться. А туди ж – «дiвча!».

Я виждала секунду – i скинула каптур.

Звичайно, вони тiеi ж митi мене впiзнали. Одна лише Фiлумена здогадалася вдати, що задумалась i пригадуе, iншi розкололися вiдразу ж. Алiсiя витрiщила здивовано очi, Ортензiя сказала «Ох!», та, крайня лiворуч, – Розiна, – заплескала в долонi. І тiльки дiвчина, чие крiсло стояло мiж Фiлумениним i Розiниним – Стелла – просто посмiхнулася.

– Лiно! – вигукнула Розiна. – Магу дороги! Яким вiтром?

– Тим самим, – сказала я статечно. Менi вже стало зрозумiло, що розмови в цьому залi не буде. Стоiш тут, як миша перед динозаврами, спробуй-но змусити тебе вислухати!

Принцеси вивчали мене, переморгуючись (точнiсiнько, як противнi десятикласницi).

– Ти не дуже змiнилася, – Фiлумена примружила чорнi, обрамленi пухнастими вiями очиська. – У вашому свiтi всi такi маленькi?

(Ну от. Знайшла слабке мiсце i б’е, й лупить!)

– У нашому свiтi, – сказала я холодно, – минуло лише чотири мiсяцi. Тому поки ви тут думаете про сивi волоски, я ще сьомий клас, на жаль, не встигла закiнчити.

Вони знову переглянулися.

– Ми зовсiм не думаемо про сиве волосся, – сказала товста Ортензiя, нервово поправивши свiтлий локон на скронi. У своему блакитному платтi вона була схожа на неосяжну хмару.

– Ми думаемо про принцiв, – сказала Розiна й захихотiла. Вона була найбiльш негарна з усiх принцес i найрозцяцькованiша. Нiби сiра миша в червоному й золотому мереживах. Зачiску ii прикрашав дiамантовий метелик iз дротяними вусиками, i, коли Розiна смiялася, цi вусики трусилися так, наче метелик збирався пчихнути.

Стелла, ii сусiдка, мовчала. Вона була едина, хто досi не зронив нi слова.

– Принцеси, – я прокашлялася. Голос мiй звучав не дуже переконливо, але в цьому залi й тихi звуки пiдсилювались i здiймалися пiд купол. – Я прийшла до вас iз важливою й невiдкладною справою. Йдеться про ваше життя та смерть, тому давайте-но поговоримо, як давнi знайомi. Без усього цього, – я вказала рукою навколо, – цирку.

Розiна перестала посмiхатися й злякано затрусила метеликом. Стелла й Ор

Страница 14

ензiя швидко поглянули на Фiлумену. Руда Алiсiя мимохiть пiдтягла мереживну рукавичку, смарагдову iз золотом, у тон дуже пишного зеленого плаття.

– Гарольде, – незворушно промовила Фiлумена. – Поясни колишньому маговi дороги, що за час, поки ми не бачилися, у державi вiдбулися певнi змiни. Сестри-охоронницi самi обирають, де i як приймати гостей i чи приймати взагалi. Вас направив король?

– Так, – сказала я швидко, не даючи можливостi Гарольду вiдповiсти. – Шiсть рокiв – довгий строк. Але за останню добу в Королiвствi вiдбулися iще деякi змiни. І поки що ви про них не знаете, хоча стосуються вони насамперед вас!

Товста Ортензiя заколихалася в крiслi, як холодець. Руда Алiсiя вiдкинулася на спинку, прибравши на обличчi втомлено-загадкового виразу. Стелла нервово сплела пальцi, Розiна гикнула.

– І це дитя з iншого свiту заявилося, щоб нас просвiтити? – холодно запитала Фiлумена.

Я затамувала подих.

Коли ми йшли неосвоеними землями, я була не «дитина». Я вбивала сисунiв, якi корiнням випивали людськi соки, я тримала склепiння пiдземного тунелю, я звiльняла принцес з-пiд завалiв пiску. І вони тепер смiють так зi мною розмовляти?

Я видихнула, знову набрала повнi легенi повiтря й вiдiпхнулася ногами вiд мозаiчноi пiдлоги. Якщо менi не вдасться, якщо я розучилася чи погано зосередилась – вийде смiшний стрибок на мiсцi (i тодi вже точно кажи пропало…).

Я зависла в повiтрi над самiсiнькою пiдлогою. Мое тiло роздумувало: повернутися назад чи пiдiйматися вище?

У цю мить я зустрiлася поглядом з Фiлуменою. Вона дивилася на мене, як на мавпочку в футбольних трусах.

Ну, постривай!

Надувшись, як кулька, я здiйнялася ще на кiлька метрiв. Гарольд дивився на мене з тривогою. Зi свистом видихнувши, я зависла майже пiд куполом – на рiвнi облич принцес, якi сидiли на тронах. Вiдчуття було таке, наче вперше пiсля довгоi зимовоi перерви сiла на роздовбаний чужий велосипед, де й сидiння занадто високе, i педалi незручнi, i кермо трiшечки звернуте вбiк, а ти однаково iдеш, утримуеш рiвновагу й весело думаеш: а як гальмуватимеш?

Я розкинула руки. Свiтло било зусiбiч, моi хрестоподiбнi тiнi лежали на пiдлозi й на стiнах, i, що найприемнiше, одна з них упала просто Фiлуменi на обличчя. Значить, зараз вона бачить тiльки мiй пiдсвiчений ззаду силует.

Ага, «дитя з iншого свiту»?! Розiна здригнулася, Ортензiя закам’янiла, Стелла вiдкинулася назад, Алiсiя, навпаки, низько нахилилася вперед, нiби розшукуючи пiд нiжками крiсла презирливу посмiшечку, яка встигла сповзти з губ.

Складки мого плаща розсунулися. Я завмерла, побоюючись зайвим рухом порушити рiвновагу.

– Що ж ти хочеш сказати нам, магу дороги? – пiсля довгоi паузи запитала Фiлумена.

– Ви в небезпецi, – я говорила уривчасто, берегла дихання. – Рада магiв мого свiту прийняла рiшення.

– У твоему свiтi немае магiв, – прохрипiла Ортензiя.

– Що ви знаете про мiй свiт? Рада магiв не терпiтиме. Вирiшено виконати обiцянку короля.

Знизу чулося дихання Гарольда. Надто гучне. Хоч би вiн стежив за обличчям, не виказав мене випадковим словом чи дурнуватою мiною. Тримайся, Гарольде, ти все-таки головний королiвський маг!

– Нам приведуть принцiв iз твого свiту? – Алiсiя нарештi випросталася. Щоки ii налилися рiзким пунцовим кольором, навiть зелене iз золотом вбрання не здавалося тепер таким гарним.

– Нi. Вас видадуть замiж тут.

– За кого? – швидко запитала Розiна.

Мене стало трiшки нахиляти вправо. Нахиляти й розвертати. Що тут, вiтер? Протяг? Намагаючись утримати рiвновагу, я пiднялася ще вище. Тiнь сповзла з обличчя Фiлумени. Принцеса примружилася.

– Вас вирiшено видати замiж за принца Олександра.

Три вигуки пролунало одночасно:

– Нiсенiтниця!

– Дурницi!

– Дурепа!

Промовчали тiльки Стелла й Фiлумена. Перша, у смарагдово-бiлому платтi, продовжувала заламувати пальцi. Друга уважно мене розглядала: для цього iй доводилося тепер дивитись угору, закидаючи голову.

Як далеко внизу залишилася мозаiчна «арена»! Яким маленьким здаеться Гарольд! Вiн теж дивиться на мене, але бачить тiльки пiдошви та поли плаща…

– Усе просто, – я намагалася, щоб вони не почули мого важкого дихання. – Зараз принц одружений на Ельвiрi. Якщо Ельвiру скинути з корабля в море – принц знову буде вiльний. Пiсля Ельвiри вийде замiж Фiлумена. Їй пiднесуть на нiч сонну траву, i вона не прокинеться. Пiсля Фiлумени настане черга Алiсii. І так доти, поки кожна з вас не отримае принца за чоловiка. Все справедливо. Все згiдно з Обiця…

Я не могла бiльше говорити – мене знову скосило вправо. Зiрки, намальованi зсередини на куполi, м’яко мерехтiли. Навколо кружляли золотi iскри – чи то метелики, чи то свiтляки. От якби гепнутись iз такоi висоти – мокре мiсце вiд мене залишилось би. Нiяка магiя не допомогла б…

Принцеси заговорили всi разом. Їхнi голоси сплiталися, вiддавали луною, до мене долинала мiшанина верескiв: «Та як вони посмi… Вона бре… Це пра… Я боюся… Вони не посмi…»

– Вихiд один, – я скинула праву руку, нiби закликаючи до уваги (а н

Страница 15

справдi – щоб не завалитися набiк). – Ви сьогоднi ж, негайно. Повiдомляете королевi й Королiвству. Що бiльше не чекаете принцiв. Що повертаете обiцянку назад. Вирiшуйте швидше.

Я затрiпотiла, як пiдстрелений горобець. Хотiла спуститися, але замiсть цього здiйнялася ще вище, до самих зiрок.

– Я готова повернути обiцянку, – пролунав раптом голос, якого я ранiше не чула. Це була Стелла.

– Тiльки спробуй! – просичала Алiсiя.

– Не давай себе залякати, – голос Фiлумени був незвично тонким, але говорила вона впевнено. – Це обман. Це блеф!

– Нi! – гаркнула я з-пiд купола. – Навiть якщо його величнiсть Оберон… виявить шляхетнiсть… Рада магiв мого свiту зробить усе, як я сказала!

Цi моi слова виявилися фатальною помилкою.

Принцеси раптом замовкли. Зi своеi висоти я бачила п’ять пiднятих облич.

– Он воно що… – медовим голосочком проспiвала Алiсiя. – Значить, рада магiв твого свiту головнiша за Оберона?

– Значить, – пiдхопила Фiлумена, – король бiльше не хазяiн у своiй краiнi?

– Прийде рада магiв i переконае Оберона, – хмикнула Ортензiя. – Хi-хi…

– Тьху, брехуха! – вигукнула Розiна. – А я повiрила!

Стелла мовчала.

– Лiно, – я почула напружений голос Гарольда, – спускайся…

– Слухайте, ви! – я нiяк не хотiла змиритися з поразкою. – Ну що ви вперлися, як вiслючки? Ви ж зiстаритеся в цьому храмi! Вас же проклянуть геть усi, самi люди пiсля смертi Оберона храм розвалять, а вас прикiнчать! Вас же на шматки порвуть!

– Припини iстерику, магу дороги, – з вiдразою промовила Фiлумена. – Нiхто не зiстариться. Нiхто не помре. Просто ви, могутнi маги, вiдiрвете нарештi зади вiд крiсел i вiдшукаете те, що обiцяв Оберон. Нам байдуже, звiдки ви приведете принцiв – але ви iх приведете. Це наше останне слово.

– Ах, так? – закричала я. – Ну, зачекайте! Я вам дiстану принцiв! Одного – ревнивого, iншого – прищавого, третього… людожера! А четвертого…

І тут повiтря перестало мене тримати, я полетiла вниз – спочатку повiльно, повертаючись навколо своеi осi, а потiм усе швидше й швидше. Перед очима спершу почервонiло, а потiм потемнiло. І затихав удалинi знущальний регiт принцес.




Роздiл шостий

Поява уйми


Урятував мене Гарольд. Сплiв посохом сiточку й зумiв пiймати мене бiля самоi землi, точнiше, бiля самоi мозаiчноi пiдлоги.

У мертвотному мовчаннi ми з ним вийшли з храму й побрели свiт за очi. Вийшли за мiськi ворота (варта привiтала нас, дехто мене впiзнав, але менi було не до розмов й обiймiв). Добрели до берега рiчки Ланс, сiли на перевернутий рибальський човен й уп’ялися поглядом у протилежний берег, що порiс лiсом.

Сонце сiло. Призахiдне небо вiддзеркалювалося в широких i спокiйних водах Ланса.

– А яка була гарна iдея… – сказав Гарольд.

– Що?

– Та чудова ж думка… Видавати iх замiж по черзi. За Олександра, – Гарольд ядуче посмiхнувся.

– Не любиш ти принца.

– А за вiщо його любити? Знаеш, я б останньою видав замiж Стеллу. Нехай вона залишиться жити. Вона з них – едина нормальна, тiльки Фiлумена на неi впливае.

– Спасибi, – сказала я зiтхаючи.

– За що?

– За те, що я – це я, а не мокре мiсце на пiдлозi в храмi.

– Нема за що. Ти класно лiтала.

Я посмiхнулася:

– І план, кажеш, гарний?

– Ага. Шкода тiльки, що нездiйсненний. Для Оберона.

– Та знаю. Я ж тiльки хотiла, щоб вони злякалися.

Гарольд невесело похитав головою:

– Тепер вони ще наскаржаться королю…

– Нехай скаржаться, – сказала я зло. – Гарольде… А що таке Вiдьмина Печатка?

Вiн здригнувся. Покосував з пiдозрою:

– Звiдкiля ти знаеш?

– Король сказав. Щоб я, мовляв, пустив тебе за Вiдьмину Печатку? Та ще й заради власноi шкури…

Небо потихеньку змiнювало кольори. Начебто линяло, натягаючи золоту шкурку замiсть свiтло-бежевоi.

– Лiнко, – сказав Гарольд. – А ти зовсiм дитина…

– А це вже нi. Я маг дороги. Ти знаеш.

– Знаю. Ранiше, коли я сам був шмаркачем… Я ж не розумiв, яка ти ще дитина…

– Я велика. Пам’ятаеш, як ми з тобою…

– Та пам’ятаю! Усе пам’ятаю. Тiльки не знаю, що менi робити. За Вiдьмину Печатку тобi не можна… Самiй – точно не можна.

– Пiдемо разом?

Гарольд ковтнув слину. Знову подивився за рiку. Менi здалося: зараз вiн погодиться. Зараз скаже: ходiмо! Як у старi добрi часи. Пiдемо й знайдемо п’ять принцiв для цих злюк-принцес, i нехай з ними роблять що хочуть. Храм Обiцянки розберемо по камiнчику, на його мiсцi побудуемо цирк… чи школу… або просто хай буде широка площа…

Пролунав тупiт. На берег, викидаючи з-пiд копит фонтанчики пiску, вилетiв присадкуватий чорний кiнь. У сiдлi його пiдстрибував стражник:

– Пане верховний магу! Ледве знайшов… Вам лист, термiновий!

І кинув сувiй з печаткою. Гарольд пiймав на льоту. Розпечатав. Переглянув. Посмутнiв, опустив плечi:

– Ну от… Знову. Кочiвники на пiвночi. Захопили цiле мiсто, а там жiнки, дiти… Гаразд. Нехай начуваються…

І повернувся до вершника, що чекав наказiв:

– Збирай людей. На свiтанку виступаемо.

Стражник поскакав.

– Ось так, Лiнко, – з тугою сказав Гарольд.

Страница 16

– Обiцяв дружинi сьогоднi вдома ночувати…

Я схилила голову. Тупiт копит затих, над рiкою протяжно прокричав вечiрнiй птах.

– Вiдьмина Печатка – це мiсце? Туди можна потрапити?

– Вiдьмина Печатка – це… Слухай. У нашому свiтi були часи, коли мертвi не вмирали назовсiм. Вони вирушали в iншу краiну. Їх не можна було привести назад, але завжди знаходилися умiльцi, якi iз цього свiту потрапляли в той – i назад. Могли передати небiжчику звiсточку вiд родичiв. І навпаки.

– Загробний свiт? – я роззявила рота.

– Звичайно, той свiт був не зовсiм… людським. Але ж усi знали, що рано чи пiзно туди ми всi потрапляемо. Посередники – тi, хто ходив туди-сюди, – дуже цiнувалися. А крiм того, що вони передавали звiстки вiд родичiв, ще й хорошу мiсцинку могли приготувати. Уяви: помираеш i знаеш, що тебе вже чекають…

– Нiчого собi! – вирвалося в мене.

– Так. Тi, хто мiг ходити у той свiт i повертатися, були переважно некроманти. Ти знаеш, хто такi некроманти?

– Ну це такi злющi маги, спецiалiсти з мертвякiв? – я зiщулилась, наче вiд холоду.

– От-от. А вони не тi, хто надто церемониться, особливо якщо вiдчувають вигоду. Саме вони ходили з того свiту в цей, i вузенька щiлина мiж свiтами ширшала й ширшала. І живих людей туди потрапляло все бiльше й бiльше. І в якийсь момент усе переплуталось. І мертвi iстоти з того свiту поперли у цей.

– Бр-р-р… – менi все сильнiше ставало не по собi.

– Тут би всьому й кiнець, але знайшлася одна вiдьма – iменi ii нiхто не пам’ятае. Вона запечатала прохiд мiж тим i цим свiтом. Багато столiть мiж ними взагалi не було зв’язку. Мертвi, як ти розумiеш, назад не приходили, розповiсти було нiкому… Я взагалi завжди думав, що це казки. Тiльки коли Оберон позаторiк показав менi цю Печатку…

– Оберон? Вона у нього?

– Вона нi в кого. Просто е люди, якi вмiють Печатку вiдкривати й закривати. І Оберон бував у тiм свiтi, давно. Це бiльше вже не царство мертвих… Але мiсце украй неприемне.

– М-да-а… – пробурмотiла я.

Вечiр був теплий, анi шелесне навкруги, цвiрчав цвiркунами, ледь чутно шурхотiла вода, а я сидiла посеред усiеi цiеi благодатi, i менi уявлялось колишне царство мертвих – занедбане i запечатане, як пiдземелля…

– Знаеш, якось… – невпевнено почала я. – Є легенди про героiв, якi спускались у загробний свiт. Але… Це дiйсно були великi героi.

«І всi – дорослi чоловiки», – подумала я окрiм того.

Гарольд знизав плечима:

– У справжньому загробному царствi, ще з вiдкритим проходом, у нас хоч якась була б пiдмога: Ланс, наприклад. Мiй батько… А так – пiдмоги не дочекатися.

– А там е принци? – мiй голос затремтiв.

– Так! Оберон розповiдав, що там дуже багато маленьких королiвств. Усi з усiма воюють. Звичайно, там е принци…

Потроху темнiло. Небо вже зовсiм зблякло, iз золотавого стало блакитним, а потiм i густо-синiм.

– А чому Оберон сам туди не пiде?

Гарольд ляснув по колiну рипучим сувоем:

– Та тому що… Розумiеш, тут тiльки з вигляду все спокiйно i добре. А насправдi в Королiвства повно ворогiв. Тiльки пронюхають, що короля немае на мiсцi – тут таке почнеться…

– А якщо вiн… помре? Не почнеться?

Гарольд пригнiчено схилив голову.

– Ну чого ти мовчиш?

– Якщо вiн помре… – сказав Гарольд глухо, – усе одно на мiсцi король буде. Себто – я.

– Он як? – запитала я противним голосом ябеди. – Ти що, рiвня Оберону?

– Нi, – Гарольд дивився за рiку. – Але коли… якщо… вiн помре, я отримаю в спадок частину його сили.

– Тодi чого ми взагалi переживаемо? – запитала я пiсля довгоi паузи.

Гарольд пильно подивився на мене. Менi стало мулько.

– Пробач.

Вiн мовчав.

– Ну, пробач, будь ласка… А ти сам не можеш туди…

– Ну нащо повторювати? – у голосi Гарольда чулося роздратування. – Я пiду, а там нехай кочiвники дiтвору потрошать?

– Ти ж на мене сподiвався… – сказала я сумно. – Ти мене привiв, щоб я вирушила за Вiдьмину Печатку.

– Я тебе привiв, щоб ти переконала Оберона… – заперечив Гарольд не дуже впевнено.

– Нащо його умовляти, якщо ти сам кажеш: вiн не може йти?

Над рiкою в небi засяяла перша тьмяна зiрочка.

– Якщо чесно, – тихо сказав Гарольд, – я тебе привiв просто… вiд зневiри. Ти едина людина… единий тут маг, окрiм мене та Оберона. Менi хотiлось iз тобою… поговорити, чи що.

– Ну от i поговорили…

– Та вже ж, – Гарольд зiтхнув. – Мабуть, тобi лiпше повернутися, звичайно. Все одно…

Вiн замовк.

– Як вiн мiг дати оту дурну обiцянку?! – спалахнула я. – Не мiг придумати щось iнше?

– Може, й мiг, – голос Гарольда посуворiшав. – А може, не було нiчого iншого. Не було вибору, розумiеш?

Зiрки спалахували одна за одною, нiби хтось розсипав бiлу крупу. І чим темнiше ставало, тим яскравiше вони горiли, мерехтiли, ледь помiтно мiняючи колiр.

Гарольд мовчав.

– А час? Час там тече так само?

– Оберон казав, що точнiсiнько так. День у день.

– Хоч це радуе… – я невдало спробувала пожартувати.

Гарольд ухопився за голову.

– Лiнко… Ця ж Печатка – вона така паскудна рiч… Якщо за неi хтось увiйде

Страница 17

нашоi сторони – поки вiн не вийде назад чи не загине, – Печатка нiкому не пiдкоряеться. Це означае, що нiхто не прийде на допомогу. Якщо увiйшов – сподiвайся лиш на себе!

Холодний вiтер вiйнув над рiчкою, i менi здалося, що зорi на мить примерхли.


* * *

Ми довго спускалися вузькими сходами – у пiдвал, у пiдземелля. Ішли в повнiй темрявi – нiчним зором я розрiзняла вологi стiни, що подекуди поросли цвiллю, i гладенькi сходи пiд ногами. Час вiд часу вони завертали пiд прямим кутом. Тричi за весь наш шлях за рогом з’являлося свiтло – стражники несли вахту на вузьких сходових майданчиках.

П’ять чи шiсть разiв Гарольд зупиняв мене, щоб показати пастку. Людина, яка не знае коридора як слiд, обов’язково зачепилася б за невидиму дротинку, протягнуту над пiдлогою, або наступила на широку (ширшу за iншi) сходинку, чи порушила ненароком павутинку в кутку. Такого невдаху вже чекав кам’яний мiшок, а сторожа здiйняла б тривогу.

– Там, унизу, що – скарб? Схованка? Вiдьмина Печатка?

– В’язниця.

Я притихла.

Нарештi, спустившись глибоко-глибоко, ми опинилися у великому пiдземеллi пiд низькою стелею. На стелi темнiли малюнки й написи, зробленi кiптявою свiчкою: «Люблю Елiзу», «Тут сторожував Василько» i подiбнi дурницi. Уздовж стiн горiли смолоскипи. Стояло велике крiсло (як його тiльки утягли по цьому вузькому коридору?) i кiлька бочок – великих i маленьких.

Подекуди на кiльцях, умурованих у камiнь, висiли обривки ланцюгiв.

– О-о… – сказала я роззираючись.

– Побудь тут, – Гарольд взяв один зi смолоскипiв. – Я скоро повернуся.

І так, зi смолоскипом, пройшов крiзь кам’яну стiну. Тiльки через мить я зрозумiла, що насправдi в стiнi був прохiд – вузький, замаскований грою тьмяного свiтла.

Я озирнулася ще раз. Менi доводилося чимало разiв бувати в рiзних вiдворотних, лиховiсних мiсцях, але це пiдземелля значно пересилювало ранiше бачене моторошнiстю й зловiснiстю. Щоб додати собi мужностi (я все-таки не бранець тут, а королiвський маг), я всiлась у крiсло.

Воно було розраховане на велику дорослу людину, на чоловiка. Я спробувала прилаштувати руки на пiдлокiтниках – лiктi задерлися, як крильця смаженого курчати. Щоб обiпертися на спинку, треба було прийняти незручну напiвлежачу позу. Ноги гойдалися. Пововтузившись трохи, я сповзла на край дерев’яного сидiння, поклала долонi на колiна (можна зараз повторити про себе правопис суфiксiв «онн», «енн»).

Згадати правило менi не вдалося, але я принаймнi вiдновила цiлковите самовладання аж до того моменту, коли зi стiни (з вузького проходу, де зник Гарольд) без усякого попередження з’явилися двое.

Один був мiй друг i навчитель.

Другий – здоровезний крем’язень – бородатий, кошлатий, як дикун, i голий до пояса. Темне волосся росло в нього скрiзь – лiзло з вух, з нiздрiв, з пахв, суцiльним шаром покривало живiт i, здаеться, спину (я зразу не встигла розгледiти). Руки вiн тримав схрещеними перед грудьми, i кожна рука була, як тушка баранця – така ж велика й укрита шерстю. На зап’ястях жовтiли браслети. З бороди, що ковтунами заслонила все обличчя, дивилися жовтi й круглi, як у тигра, очиська. Гострий нiс видавався дзьобом; заввишки цей крем’язень був приблизно як Гарольд, але в пiвтора рази ширший.

Я зацiпенiла у своему крiслi.

– Познайомся, Лiно, – сказав Гарольд буденно. – Це Уйма… Колишнiй племiнний вождь i колишнiй людожер. Уймо, це Лiна – маг дороги.

Жовтi очиська зиркнули на мене призро, i я дуже засумнiвалася в словах Гарольда. Чого це мiй друг вирiшив, що людожер – «колишнiй»? (Навiщо вiн узагалi привiв сюди це опудало? З глузду з’iхав, чи що?)

– Лiно, – Гарольд зiтхнув. – Я не можу вирушити з тобою сам. Але й саму тебе вiдпускати – дурiсть i злочин. Ось Уйма. Вiн один вартий десятка бiйцiв. І вiн згоден пiти з тобою за Вiдьмину Печатку.

Отакоi… подумала я iз жахом. Вiн згоден, яке щастя! Це що ж, один iз племiнних вождiв, захоплених Обероном на островах? У в’язницi поводився, як зразковий вегетарiанець, «перевиховався», i тепер Гарольд не просто його вiдпускае – пропонуе менi в супутники? Щоб першою людожерською стравою пiсля довгоi перерви стала я – Лiна Лапiна?!

– Дякую, – сказала я, хрипко вiдкашлявшись. – Але все-таки лiпше я сама…

Гарольд насупився, нiби не второпав. Зиркнув на Уйму, на мене. Я зробила вигляд, що розглядаю чорнi написи на стелi.

– Уймо… – сказав Гарольд напружено. – Зачекай хвилиночку…

Вiн узяв мене за лiкоть i витяг у коридор, анiтрiшки не турбуючись про те, що людожер залишився без нагляду.

– Лiнко, я йому довiряю. І ти можеш йому довiряти. Я б нiколи не вiдправив його з тобою, якби хоч один сумнiв…

– А чому вiн у вас у в’язницi сидить?

– Вiн не сидить. Вiн добровiльно вирiшив роздiлити долю своiх одноплемiнникiв, а серед них е такi, якi заковтують людей цiляком…

Я поперхнулася.

– А вiн, отже, не ковтае?

– Вiн узагалi людей не iсть! Давно!

– Звiдки ти знаеш?

– Звiдти! Я королiвський маг – чи хто?

– Не знаю… – сказала я, стримуючи злiсть. – Не знаю, чому, в

Страница 18

рушаючи у таке пекельне мiсце, менi треба брати iз собою отаку загрозу.

– Вiн безпечний! Або ти iдеш iз ним – або взагалi нiкуди не йдеш…

– І нехай усе залишаеться, як е?

Блiде лице Гарольда взялося червоними плямами. Вiн випростався, мало не стукнувшись головою об низьку стелю, i вiдразу став суворим i зчужiлим:

– Ти ображаеш мене недовiрою, магу дороги…

– Чому недовiрою? – промимрила я вибачливо. – Чому ображаю… Я не хочу з ним iти, Гарольде, вiн менi не подобаеться…

Вiн якийсь час постояв, як статуя на постаментi, а потiм зiтхнув скрушно:

– Пiвночi позаду. Щоб вiдкрити Вiдьмину Печатку, потрiбно години чотири, не менше. На свiтанку я виступаю на кочiвникiв, i нiкуди вiд цього не дiнешся. Ми довго ще будемо сперечатися?




Роздiл сьомий

Вiдьмина печатка


Утрьох ми пiднялися нагору – Гарольд попереду, за ним Уйма i я у хвостi. Шкiрянi штани людожера були продовженням його м’яких чобiт. Ступав вiн безшумно й напродив легко – нiби величезна туша, надута повiтрям.

Ми проминули першу варту, потiм другу й третю. Стражники реагували на Уйму по-рiзному – деякi статечно кивали, наче й не було нiчого. Іншi витрiщали очi. А один молодий (напевне, новачок) схопився за списа й приготувався до сутички.

Хоробрi хлопцi в Королiвствi…

Ми успiшно оминули всi пастки (Уйма, схоже, знав iх не згiрше за Гарольда), пiднялися нагору й повернулися в палац довгою темною галереею (у тому, що Уйма бачить у темрявi, не доводилося сумнiватись).

Замок був пронизаний потайними ходами. Гарольд затяг нас за якусь завiсу (людожеровi довелося протискуватися боком). Крутими сходами, ледве не наступаючи на нахабних пацюкiв, ми пiдiймалися так довго, що я геть знесилилась. Гарольд лаявся упiвголоса. Уйма плив, ледве торкаючись сходiв клишавими ступнями, ширяв над пацюками, як волохатий дирижабль, i дихав безшумно. (А може, й зовсiм не дихав.)

Нарештi Гарольд привiв нас у велике примiщення, дуже схоже на кабiнет Оберона – з такими ж дерев’яними меблями, з такою ж дошкою на тринозi, з таким же захаращеним письмовим столом. (Я пошукала поглядом пацючка Дору й не знайшла.)

– Це мiй кабiнет, – сказав Гарольд. – Мiй власний. Уймо, ти пролiзеш в ось таку, – вiн розвiв руками, як рибалка з анекдота, – у таку дiру?

– Тiльки б голова пролiзла… – пробухтiв людожер.

Я вперше почула його голос. Вiн говорив не на видиху, як усi люди, а на вдиху, i звук виходив до того моторошний, що я ошелешено сiла на лавку.

– Тодi я наводжу на Печатку, – Гарольд коротко зiтхнув. – Ех, часу нi на що не вистачае…

Вiн швидко розвернув дошку, протер ii рукавом, як Оберон. Хвилину постояв, зважуючи в руцi довгу гостру крейду. Потiм зi стукотом тицьнув просто у центр дошки. Полетiли крейдянi крихти.

Гарольд поривчасто зiтхнув i повiв крейдяну лiнiю вiд центра по спiралi. Спочатку менi здавалося, що вiн водить по тому самому мiсцi, i тiльки хвилин через десять удалося розгледiти першi результати його роботи: вiзерунок, що нагадував рiчнi кiльця на зрiзi дерева.

– І так треба розмалювати всю дошку? – вжахнулася я.

Гарольд труснув головою (мовляв, не заважай).

Уйма безшумно бродив по кабiнету. Брав у руки то одну, то iншу рiч. Постояв перед посохом Гарольда, недбало кинутим у кутку (я виявила, що тримаю в руках важкий свiчник!). Якби людожер доторкнувся до посоха – клянуся, одним кидком розколола б йому голов’яку!

Нiби вiдчуваючи мою рiшучiсть (а може, з якоiсь iншоi причини), Уйма вiдiйшов вiд посоха, не спробувавши навiть доторкнутися до нього.

Гарольд працював. Крейда повзла по дошцi не вiдриваючись. Сипалися бiлi крихти. Вiзерунок (кривий, несиметричний, якийсь дуже знайомий) розростався на дошцi, але вiдбувалося це так повiльно, що я iз занепокоенням подивилася за вiкно. Невже незабаром свiтанок?

Горiли далекi морськi вогнi, свiтився маяк на кам’яному мисi, а мiсто потопало в темрявi, й легко було уявити все таким, як ранiше. (Коли ми тiльки прийшли сюди, коли нiякого мiста ще не було.)

Я пiймала на собi погляд Уйми. Жовтий, прискiпливий погляд. Я обернулася – людожер вiдвiв очиська.

Не на добро…

Я обхопила себе за плечi й раптом пригадала, що у мене крихти в ротi не було. Вiдчула, втомилася пiдiйматися нескiнченними сходами – ние спина, болять колiна i хочеться спати. Оце придрiмати хоча б пiвгодинки, поки Гарольд малюе вiзерунки… Але не можна, адже людожер тут. Може, вiн тiльки й чекае, коли я вiдвернуся…

Гарольд завмер, не вiдриваючи крейди вiд дошки. Заплющив очi. Вiн був блiдiший, нiж ранiше, чоло зросив пiт…

– Лiно… Там, у шафi… Твiй посох. Вiзьми.

Я пiдскочила. І втома, i сон злетiли з мене моментально. Шафа, себто здоровенна дубова споруда, стояла у протилежному кутку кiмнати, за дошкою. Косуючи на людожера, я розчинила дверцята; всерединi панував шарварок: накиданi як попало книги, папери, рiзнобарвне пiр’я, сушенi ящiрки i жаби, пляшечки i баночки пiд сургучевими шапками, свiтильники, морськi мушлi, недогарки свiчок, пiсковi годинники… Усе це вкривав грубезний шар

Страница 19

илу.

Я чхнула кiлька разiв. Дивна рiч: у шафi був протяг. Немов там, за нагромадженням чарiвних предметiв, працював потужний вентилятор. Я чхнула ще раз i побачила в глибинi шафи кругле навершя мого давнього посоха – наполовину рубiновий, наполовину смарагдовий. Я простягнула руку, але посох… неначе вiдсунувся, не бажаючи йти до мене. Я потягнулася сильнiше…

І раптом мене щось як ухопить за зап’ястя!

Я не закричала тiльки тому, що менi пилом забило подих. А наступноi митi я побачила великий жовтий кiстяк: вiн тримав мене, одночасно прикладаючи кiстку-палець до вищирених бiлих зубiв! Наказував мовчати…

– Що там, Лiно? – стривожено запитав Гарольд.

Я мовчала, але не за наказом кiстяка, а тому, що у мене онiмiв язик. (Я могла тiльки вириватися щосили, але кiстяк тримав мiцно.)

– Кiстяк, – незворушно промовив Уйма, який невiдь-як опинився поруч зi мною.

– А… – буркнув Гарольд. – Це сторож. Уймо, скажи йому, нехай вiддасть.

Майже не зачепивши мене, людожер пiдiйшов до шафи, просунув усередину волохатий кулак i стусонув кiстяка в зуби. Почувся хрускiт, кiстлявi пальцi розтиснулися… А я вiдлетiла, спiткнулася й гепнулася на пiдлогу.

У шафi щось гримiло й перекочувалося. Нi на що не звертаючи уваги, Уйма дбайливо зачинив дверцята й простягнув менi мiй посох.

Я квапливо встала, хоча колiна трусилися й жижки тремтiли. Уйма преспокiйно чекав; я висмикнула посох з його величезноi клешнi. Затисла в ослаблих долонях i тiльки тодi трiшечки заспокоiлася.

– Гарольде! Чому ти не попередив… Чому не сказав менi, що у шафi сторож-кiстяк?

– А де ж йому бути? – Гарольд утомився, це чулося з його голосу. – Звичайно, у шафi! Я не подумав, що ти злякаешся, вибач…

Я обiйшла кiмнату й заглянула Гарольду в обличчя. Вiн працював; пiт щедро блищав на його чолi. (Нi, справдi, це був не жарт i не знущання: мiй друг вважав цiлком нормальним те, що у шафi в мага сидiв сторож-кiстяк…)

Похитуючись, я пiдiйшла до вiкна. Глибоко зiтхнула. Притулилася чолом до навершя посоха.

– Як же ти пiдеш за Вiдьмину Печатку? – почулося у мене за спиною в’iдливе.

Я рiзко обернулася. Волохатий дикун Уйма дивився жовтими баньками незворушно i пильно, як зачаений тигр.

– Ногами, – вiдповiла я крiзь зуби. – А що?

– Ти злякалася звичайнiсiнького дохлого кiстяка…

– Я не злякалася.

– І ти боiшся мене…

– Не боюся!

Уйма клiпнув:

– А вони дають тобi посох. Я б не дав.

– А тебе нiхто й не питае.

Уйма не вiдповiв. Замислено похитуючи головою, перетнув кiмнату й сiв на лаву.

Нi, ну ви таке бачили! Якийсь дикун буде мене повчати… Оцей людожер буде дорiкати менi боягузтвом! І все через Гарольда – вiзьми у шафi отам…

Я мiцнiше стисла посох. Нехай я не тримала його в руках чотири мiсяцi – його дав менi Оберон, i я, бувало, таких тварюк перемагала, перед якими сам здоровезний Уйма здавався б мишею. Ось так…

Я прицiлилася посохом за вiкно й випустила в небо смарагдовий свiтляний промiнь.

І вiдразу полегшало. Я нiчого не забула, не розучилася. Я, як i ранiше, – маг, i мiй посох при менi, тож до чого там якiсь людожери?

Не дивлячись на Уйму, я вiдчинила шафу. Кiстяк цього разу зачаiвся. Я клiпнула, подивилася нiчним зором, розгледiла обриси гладенькоi жовтоi макiтри. Злегка розмахнувшись, тицьнула навершям посоха. Захрустiло, посипалися кiстки, череп, вiдвалившись, викотився iз шафи й дзигою закрутився посеред кiмнати.

– Що ти робиш! – простогнав Гарольд. – Ти менi заважаеш!

– Був сторож – i нема, – вiдзначив Уйма. – Заходь, злодiю. Бери.

Ну який противний дикун!

– Це ти його розвалив, – я спробувала зачинити шафу. Гомiлкова кiстка застрягла у дверях, заважаючи. Носаком чобота я заштовхнула кiстку якомога глибше.

Уйма хмикнув. Гарольд знову зупинився, не вiдводячи крейди вiд дошки:

– Я вас обох прошу – помовчте. Менi вже небагато залишилося. Якщо я зараз помилюся – усе нанiвець, а заново я вже не встигну.

Не випускаючи з рук посоха, я сiла на пiдвiконня. Уйма завмер на лавi – нога за ногу. Круглi жовтi очиська втупилися в мене безцеремонно.

Я вiдвернулася.

А що скаже Оберон, коли довiдаеться, що ми з Гарольдом його не послухались?

Усе залежить вiд того, чи приведу я звiдти принцiв. Переможцiв не судять…

А якщо не зумiю? Оберон, найiмовiрнiше, вiдправить мене додому без права будь-коли побачити Королiвство…

Зiрки вже не здавалися такими яскравими. І я знову вiдчула втому.

Наближався свiтанок.

– Усе, – сказав Гарольд.

Вiн стояв перед дошкою, колись чорною, а тепер майже повнiстю бiлою, розмальованою. Його права рука висiла, як батiг, пальцi стискали крихiтний уламок крейди, i, здавалося, мiй друг от-от знепритомнiе. Я стала навшпиньки, дотяглася до його голови:

– Оживи!

Пробiгли мурашки вздовж хребта. Гарольд випростався, розправив плечi, i я зрозумiла: вдаеться. (Я вмiю! Я можу! Я ще не те можу…) А Уйма бачив?

Наступноi митi в мене пiдкосилися ноги. Я передала Гарольду добрячу частку власних сил (а iх же й без того залишилося не так i бага

Страница 20

о…).

Людожер спостерiгав за мною. Намагаючись приховати слабкiсть, я присiла на край крiсла. Подивилася на дошку й уперше зрозумiла, що намальованi Гарольдом вiзерунки – не що iнше, як вiдбиток людського пальця, збiльшений у стократ.

«Вiдьмина Печатка». Тепер зрозумiло, яким чином ота вiдьма запечатала вхiд у колишне царство мертвих.

Ох, зараз би поспати…

– Лiно, – сказав Гарольд. – Твое завдання – привести принцiв сюди. Де житимуть нареченi – у Королiвствi чи за Вiдьминою Печаткою – вирiшимо згодом. Головне – запам’ятай: п’ять принцiв. Повнолiтнiх. Бажано, як ти розумiеш, шляхетних, гарних, вiдважних…

– Ага, на тарiлочцi… – буркнула я, згадавши усмiшечку Фiлумени.

– …Але насправдi – байдуже яких. Аби тiльки принци.

– А як я довiдаюся, що принц справжнiй?

– Довiдаешся. Ти маг чи не маг? Обiцяй iм красунь-наречених. Обiцяй якi завгодно призи й нагороди – ми не скупитимемося на придане. Аби тiльки вони погодилися…

– Свiтае, – сказав Уйма.

За вiкном сiрiло. Гарольд нервувався.

– Менi треба йти. І вам треба теж. А я не встиг пояснити, розповiсти, дати якiсь поради…

– І жерти нiчого, – сказав Уйма. Мене пересмикнуло. Я мiцнiше стисла посох.

– Там е лiси, – сказав Гарольд. – Там е овочi, риба, дичина. Уймо, ти вiдповiдаеш за те, щоб Лiна була нагодована.

– Угу, – сказав людожер.

– Ось, – Гарольд витяг зi столу важенький мiшечок, що подзенькував. – Не знаю, якi там грошi зараз в обiгу, але золото завжди стане в нагодi.

– Хтось пiдiймаеться по сходах, – сказав Уйма, потираючи вухо. – Далеко…

Гарольд перевiв подих:

– Зараз я вiдкрию Печатку, а потiм запечатаю ii своiм пальцем. Лiно, для того, щоб повернутися назад…

– Король, – сказав Уйма. – Це кроки короля.

Ми переглянулися.

– Що я роблю… – прошепотiв Гарольд. – Ой, леле, що я творю…

Вiн витяг свiчку з пiдсвiчника i хлюпнув на стiл трохи розплавленого воску. Утворилась маленька калюжка.

– Для того, щоб знову з’явитися тут, – охриплим голосом продовжив Гарольд, – треба повернутися до того мiсця, де вхiд… на тому боцi побачите… І розпечатати. Вiдкрити Печатку ось цим ключем.

Скривившись, вiн притулив до гарячого воску великий палець.

– Це ключ. Це мiй вiдбиток, яким я закрию Печатку iз цього боку. Заради Бога, не загубiть! Інакше нiколи не зможете повернутися, i ми нiколи не зможемо вам допомогти.

– Вiн iде сюди, – сказав Уйма.

Гарольд вiдклеiв вiд стiльницi кругляк з теплого воску зi своiм вiдбитком. Простягнув менi:

– Не загуби. Будь ласка.

– Що ти йому скажеш? – запитала я занепокоено.

– Я встигну втекти. У шафi потайний хiд. Ну, або зараз – або нiколи…

І вiн раптом згрiб Уйму, ухопивши за кудлату шерсть на грудях:

– Ти за неi вiдповiдаеш. Якщо з нею щось трапиться…

– Нiчого не трапиться, – флегматично вiдгукнувся людожер.

Гарольд випустив його. Схопив мою руку, судомно стис:

– Не пiзно передумати. Ти – ще дiвчисько…

– Я воiн! – вигукнула я, хоч мужностi моеi залишилося зовсiм мало. – Я маг дороги!

– Вiн зараз буде тут, – сказав Уйма.

Гарольд раптом обiйняв мене. Випустив. Ухопив свiй посох, спрямував на дошку з намальованим вiдбитком. З навершя вдарив синiй промiнь, крейдянi лiнii затремтiли й почали танути. У дошцi вiдкрилася дiра розмiром з колесо самоскида.

– Я попереду, – сказав Уйма.

Вiн спритно видерся на край дошки (я думала, вона завалиться) i зник у чорнiй дiрi – залишилася тiльки волохата рука, що вчепилася в пiдставку для дошки.

– Усе гаразд, – голос Уйми лунко долинав iз небуття. – Можна.

– Лiно, давай, – Гарольд подав менi руку.

Я тремтiла, як вiдбiйний молоток. Менi не хотiлось опиратися на руку Гарольда – вiн би це тремтiння вiдчув. Вiдмовившись вiд допомоги, я сама над силу пiднялася на край дошки й опинилася вiч-на-вiч iз чорною порожнечею, де навiть нiчне бачення не могло нiчим зарадити.

Гарольд подав менi мiй посох.

– Стрибай… – просвистiв голос Уйми. – Я пiймаю…

У дверi кiмнати постукали. Чемно, але твердо. Я сидiла на краю дошки, наполовину в цьому свiтi, а наполовину вже в тому…

– Так, Лiнко, вилазь, – раптом рiшуче сказав Гарольд. – Нiкуди ти не пiдеш. Пробач мене, дурня. Давай руку!

Дверi за його спиною вiдчинилися, i з’явився Оберон. Гарольд не бачив короля, зате я зустрiлася з ним поглядом…

І, втративши рiвновагу, шугонула в чорну яму – наослiп, униз, в обiйми людожера.




Роздiл восьмий

Некромантiв iсти ганебно


Уйма впiймав мене, як i обiцяв. Руки в людожера виявилися цупкi, наче обценьки. Я поспiшила вивiльнитися, стала на ноги, якi досi тремтiли, i зробила вигляд, нiби анiтрiшечки не хвилююся.

Там, звiдки я щойно звалилася, водномить затягнулася дiра в стiнi. Наче випарувалася невелика ляпка.

– Отут вони й падали, – просвистiв Уйма, втягуючи в себе щiльне вологе повiтря. – Помер – гуп! – i тут.

Я обiперлася на посох – для впевненостi – й оглянулася.

Загробне царство виглядало вiдповiдно – чорна печера з низько навислим склепiнням. Тепер, коли «вхiд» закрився, ми з

Страница 21

ймою опинилися в тупику: дедалi вище й вище тяглася нерiвна, чорна, нiби облита мазутом, стiна.

– А ось так вони пiдiймалися, – Уйма торкнувся залiзноi скоби, вбитоi в стiну. Трохи вище була ще одна скоба. І ще одна.

– Некроманти, – Уйма ворухнув нiздрями. – Бач, драбинку собi прибили, жритраву, – у його голосi було несхвалення.

– Що?

Уйма скосив на мене жовтi очиська.

– Ключ при тобi?

Я злякано вхопила себе за кишеню. Вiдбиток пальця Гарольда був на мiсцi.

– Ну то пiшли, – кивнув уперед людожер.

Менi не сподобалося, що вiн командуе. Не вистачало ще, щоб вiн забув, хто тут кому пiдпорядковуеться!

Я зважила посох у руцi.

– Ти що, ранiше тут бував?

– Нi.

– То куди ми пiдемо?

– Туди, – Уйма вказав пальцем. – А що, е ще куди?

Я покрутила головою. Клятий людожер мав рацiю: з тупика вiв тiльки один шлях.

Не чекаючи моеi згоди, Уйма повернувся й пiшов уперед, як завжди, легко й безшумно. Менi довелося майже бiгти, щоб устигнути за його неквапливим кроком; мигцем роздивляючись навсiбiч, я вперше зрадiла, що Гарольд нав’язав менi в супутники людожера. Якби я опинилась у цьому мiсцi сама… Нi, я не злякалася б, нiзащо… Але як було б мерзотно…

Потягло вiтерцем. Уйма зупинився. Я наздогнала його, стала поруч, намагаючись дихати якомога спокiйнiше й тихiше.

– Отут вони йшли, – сказав Уйма.

Перед нами був глибокий рiв завширшки як невелика вулиця. Через рiв було перекинуто мiдну трубу (принаймнi менi подумалося, що то мае бути мiдь). Нiколи в життi не бачила такого: це було схоже на розпрямлений i витягнутий у лiнiю саксофон колосальних розмiрiв.

Лiворуч вiд труби був неглибокий рiв, можна було розгледiти купи мотлоху на кам’янистому днi. Праворуч зяяла чорна порожнеча. Уйма зiштовхнув туди камiнчик носаком чобота – звуку падiння ми так i не дочекалися.

– Отут вони йшли, – повторив Уйма – Хто, скажiмо, дурень – падав лiворуч. А хто боягуз – праворуч…

– Боягуз?

– Примiром, жритраву. А хто хороший – переходив на той бiк…

– По-твоему, якщо не дурень i не боягуз, – то вже хороший?

Уйма вп’явся у мене поглядом з незрозумiлим виразом обличчя. Я знiяковiла.

– Ну, а ми куди звалимося? – запитала я грубим, як пiсля застуди, голосом.

– Ми хорошi, – заперечив Уйма. – До того ж ми живi. Навiщо нам iти через цю трубу? Там перелаз е…

Я простежила за його поглядом. Лiворуч, трохи осторонь, рiв був завалений кам’яними брилами, i по iхнiх гребенях можна було перебратися на той бiк.

Уймi було просто – вiн переступав з каменя на камiнь. Менi заважав посох, i, якщо чесно, ноги були короткуватi. В одному мiсцi я не втрималася й сповзла по слизькому каменю майже на самiсiньке дно.

Людожер, на мiй жах, одразу не став мене витягати. Вiн, навпаки, зiстрибнув, перелетiв через мою голову й приземлився на днi – беззвучно.

Присiв. Торкнувся чорного каменя.

– Тут був вогонь, – у голосi його звучало задоволення. Звук вiдбивався вiд низькоi стелi, вiд скель i вiд стiн рову – здавалося, сама печера говорить свистячим багатоголоссям. – Для дурнiв, значить.

– По-твоему, дурнi гiршi за iнших? – запитала я дратiвливо.

– Нi, – Уйма почухав бородище. – Там, з другого боку, взагалi незрозумiло що. Дiрка. Порожнеча. Для боягузiв, значить, – довго летiти.

– Отже, боягузи – найгiршi?

Уйма подивився на мене з пiдозрою. Хотiв вiдповiсти, але щось привернуло його увагу. Вiн нахилився й витяг iз кам’яного кришива тьмяний погнутий меч iз рештками кистi, що в нього вчепилась.

Струсонув кiстки разом зi зотлiлим рукавом. Із задоволенням примiрявся до меча, змахнув i так, й отак – аж повiтря засвистiло.

– Це що, теж залишилося вiд мертвих? – у мене занило пiд ложечкою.

– Це вже потiм, коли живi тут ходили, – сказав Уйма вдоволено. – До Печатки йшли. Хотiли, значить, назад вибратися, некроманти, жритраву.

Я спробувала вилетiти на уламок скелi. Нiчого не вдавалося.

– Уймо, ми що, так i будемо в ямi сидiти?

– Не будемо.

Вiн подав менi цупку п’ятiрню, i я вчепилася в неi майже з полегшенням.

– Важко бути мертвим… – бурмотiв Уйма, допомагаючи менi вибратися на протилежний край рову. – І без того важко, а тут ще й некроманти. Попався б менi хоч один…

– Звiдки ти знаеш, хто такi некроманти?

– Звiдки? А у нас на островах вони тисячу рокiв гнiздилися, та от лихо – iх жерти незручно…

– Отруйнi?

– Не те щоб таке. Непристойно iх жерти. Один раз некроманта з’iси – потiм усе життя тицяти пальцями будуть.

Я заглянула у волохате обличчя Уйми. Через оту кущувату бороду й не зрозумiеш – каже вiн правду чи знущаеться.


* * *

Ще приблизно через пiвгодини ми вибралися на вузький кам’яний карниз. Печера залишилася позаду – над нами було чорне небо без мiсяця й зiрок. Вiтер смердiв димом. Попереду, схоже, простяглася рiвнина – я побачила багато вогнiв, що стiкали до одного великого пожарища.




Конец ознакомительного фрагмента.