Читать онлайн “Мідний король” «Марина Дяченко»
- 02.02
- 0
- 0
Страница 1
Мiдний корольМарина и Сергей Дяченко
Блукаюча Іскра #2
Якщо ти рiч i тебе кидають за борт як непотрiб – що робити? Змиритися та пiти на дно? Абож все-таки виплисти, вижити, пройти крiзь безлiч випробувань та небезпечних пригод? Чи можна пiзнати цей свiт, чи можна знайти в ньому друзiв та кохання? Чи допоможе тобi в цьому книга, написана чоловiком на iм'я Варан (тi, хто добре знайомi з творчiстю Дяченкiв, одразу здогадаються, про кого йде мова)? І головне – яку цiну варто заплатити Мiдному королю, щоб самому стати володарем? Новий роман-фентезi Марини та Сергiя Дяченкiв «Мiдний король» – це нова грань iхньоi творчостi, епiчна сага, сповнена битв, блукань i, головне, пошукiв сенсу життя.
Марина та Сергiй Дяченки
Мiдний король
Частина перша
Роздiл перший
Раннього вечора вiтрильне судно «Крилама» ввiйшло в прибережнi води порту Мiрте i стало на рейд, чекаючи митного огляду. Команда й пасажири, скiльки iх було, вибрались на палубу – не тiльки тому, що цього вимагали митнi правила Мiрте, але й затим, щоб подивитися на Лiтаюче Мiсто.
«Крилама» нахилилась, i вода з палуби струмочками потекла в море. З'юрмленi бiля лiвого борту пасажири готовi були кинутися за водою – вони ахали й охали, насiдали животами на загороду, тицяли пальцями, показуючи одне одному дивовижi; двi огряднi панi, що всю дорогу не виходили з каюти, спрагло вглядались у простерте перед ними диво. Сiм'я середнiх статкiв (мати, батько, четверо синiв), купець iз двома помiчниками, ремiсники-умiльцi, що зважилися шукати щастя на службi в Золотих, та iншi люди рiзних станiв, якi подорожували в каютах i в трюмi й багато ночей спали в гамаках i знемагали вiд безсоння на злежаних перинах, дивились на мiсто своеi мрii, мету подорожi, i багатьом займало дух.
Лiтаюче Мiсто линуло, не сягаючи землi. Тоненький серпанок оповив порт i припортовi райони, а над ними розкинулись бiрюзовi й рожевi арки мостiв, завмерли, грацiйно вигнувшись при злетi, тонкi стiни. Ажуровi будiвлi вивершувалися слiпучо-бiлими вежами, i гострi шпилi вели, мов пальцями, по тонкому шару хмар над мiстом. Тисячi суден стояли на рейдi, нiби зачарованi видовищем, нiби засумнiвавшись в останню мить: а чи гiднi вони, порослi черепашками, ввiйти в золотий порт Мiрте?
Матроси видирались якнайвище, бажаючи бiльше побачити. Майже всi вони бували тут давнiше, але тiльки декiльком, найстарiшим, удалось зберегти пiдкреслено-байдужу мiну: i не таке, мовляв, знавали. Повiтря ледь тремтiло над морем, i через те здавалося, що золоте мiсто ось-ось розтане в серпанку, – але воно не тануло, навпаки, яскравiшало в мiру того, як сонце спускалось i подовжувалися тiнi.
Пiдiйшов великий човен iз вартою та перевiряльниками. Першим на борт пiднявся чоловiк у шкуратяному шоломi, в легкому обладунку з гербом Мiрте, з величезною паперовою книжкою пiд пахвою.
– Митна служба Мiрте вiтае вас, морськi подорожники, – промовив поблажливо, переводячи чiпкий погляд з обличчя на обличчя. – Капiтане!
Капiтан вийшов наперед, тримаючись увiчливо – i гiдно водночас. З нагоди прибуття вiн змiнив засмальцьовану, пропалену в багатьох мiсцях шкiряну сорочку на синiй мундир iз гудзиками з полiрованоi кiстки.
– Пред'явiть до огляду пасажирiв, команду, вантаж. Чи всi новоприбулi ознайомленi з умовами перебування в Мiрте?
Ремiсники переступали з ноги на ногу. Вони збиралися порушити закони Мiрте – трохи, зовсiм трiшечки. Потiм, коли влагодиться з роботою, вони заплатять повновагий податок i стануть чесними громадянами золотого мiста, але попервах…
– У вас е документи на дiтей? – чоловiк у шоломi зупинився перед скупченою в коло сiмейкою. – Пред'являйте, будьте ласкавi. Так… Добре. Що везете?
Тим часом вартiвники та перевiряльники, усього восьмеро людей, хутко розсипалися по кораблю: хтось опустився в трюм, хтось заглядав у бочки й трусив тюки на палубi, хтось запався не знати куди i враз виник не знати звiдки. Пасажири глядiли на них зi сторожким захватом: митники були громадянами Мiрте, бронзово-смаглявими, вилицюватими, з коротко стриженим золотим волоссям.
– Двадцять сiм, двадцять вiсiм, – митник рахував пасажирiв. – А це що? Капiтане!
Капiтан прискочив i зупинився поряд. Митник повернувся до нього, на лицi були здивування й гидливiсть:
– Ви не знаете законiв Мiрте? Що це, я вас питаю?
Перед ним, обiк вiд iнших пасажирiв, стояв хлопчик рокiв п'ятнадцяти, худорлявий, чорноволосий, з великими вухами. Розгублено поглядав то на митника, то на чудесне мiсто за його плечем. Напiвдитяче й просте обличчя його вирiзняла ледве вловима дивнота: занадто темнi очi й випнутi надбрiвнi дуги, занадто гостре пiдборiддя, дуже бiла шкiра й запалi щоки – хоча на голодного чи виснаженого хлопчисько не був схожий.
– Цей… – вичавив капiтан. – Цей… де твiй хазяiн?
Надбiг добре вдягнений, високий пан iз бiлим пером за вухом – знаком професii переписувача.
– Перепрошую, я показував… пред'являв у каютi майно, там книжки, папiр, писальне приладдя…
Митник жестом
Страница 2
звелiв йому замовкнути.– Що це? – його довгий палець майже торкнувся бiлого лоба хлопчиська.
– Це мiй раб. – Переписувач ковтнув. – А… що?
– Вам вiдомо, що гекса та iхне порiддя не може ступити на землю Мiрте? А вам, – митник круто повернувся до капiтана, – хоч вам це мае бути вiдомо!
Капiтан поблiднув:
– Гекса? Я не знав, що вiн гекса. Вiн…
– Нi-нi, – залепетав переписувач. – Вiн у рабствi в моеi сiм'i майже вiсiм рокiв… Змалку… Вiн не може бути гекса, у мене е купча, там сказано – «походить з лiсового краю»!
Пасажири й команда, наставивши вуха, пiдбирались усе ближче. Назрiвав скандал; ремiсники перезирались, матроси супились, решта вiдверто цiкавилися, занудьгувавши без розваг за довгий час подорожi.
Не слухаючи переписувача, митник звернувся до капiтана:
– Ваш корабель не ввiйде в гавань, поки на борту перебувае гекса.
Пасажири загомонiли. Митниковi слова передавали далi, тим, хто не розчув. Розвага загрожувала обернутися на бiду.
– Даруйте… – капiтан тепер почервонiв; вiн зовсiм не був таким досвiдченим морським пластуном, яким хотiв здаватись. І якщо з бурею у вiдкритому морi йому випадало змагатись, то непорозумiння з митницею Мiрте було устократ небезпечнiше.
– Або ви розвертаетеся i йдете, – пiднiс голос митник, – або сплачуете стоянку на рейдi – чотири тисячi монет за годину. Гей, ви закiнчили?
Його помiчники знов показались на палубi й по черзi записали щось у принесену на борт книгу. Дiставши ствердну вiдповiдь, митник поглянув на сонце:
– Час огляду вийшов, тепер починаеться час затримки. Розрахуетесь ви, капiтане, потiм зможете позвати до суду пасажира, який протягнув на борт напiвкровку… Якщо вам удасться, звiсно, вибити з нього хоч копiйку, – митник осмiхнувся. – Отже, ви розвертаетесь?
– Ми не можемо! – крикнув хтось iз натовпу пасажирiв. – Це… це нечувано! Я заплатив за квиток!
– Ми всi заплатили, – плачливим голосом пiдхопила огрядна панi. – Нас iз сестрою зустрiчають… сьогоднi в порту… В iм'я Імператора, ми не можемо пiти!
Митник зиркнув на неi, але нiчого не сказав. Купець, що стояв поряд, повiдомив панi впiвголоса:
– Імператором тут не присягаються.
– Ми не можемо пiти. – Капiтан говорив уривисто й глухо, так уразила його несподiвана бiда, що сталась при самому кiнцi подорожi. – У нас майже вийшли… запаси прiсноi води.
– Менi не потрiбен клопiт про вашу воду. – Митник попрямував до драбини, по якiй уже спускалися його пiдлеглi. – Моя вам проста порада: скиньте гекса за борт i входьте в порт.
Хлопчисько й досi стояв обiч вiд усiх. Невтямки було, розумiе вiн чи нi, через що така веремiя. Не схоже, щоб його знiчували погляди – лихi, вiдверто неприязнi, iнодi бридливi.
– Скiльки можна чекати! – закричала огрядна панi. – Скиньте його за борт, нарештi! Ви ж бачите – iншоi ради нема, iнакше нас не пустять!
Переписувач виступив наперед. Губи в нього тряслися.
– Панове, я розумiю ваше обурення… Я сам, я не знав… але, панове, це ж моя власнiсть… Вiн знаряддя моеi працi, дуже цiнне, важливе… Вiн джерело моiх прибуткiв! Вiн дуже дорого коштуе, хто менi вiдшкодуе?!
– А хто менi вiдшкодуе простiй на рейдi?! – гаркнув капiтан.
– Ви поставили нас усiх у жахливе становище, – завважив купець. – Хто винен, як не ваша недбалiсть? Усiм вiдомо, що гекса та iхнiх напiвкровок не пускають у Мiрте!
– Заждiть, – переписувач кинувся за митником, готовий був схопити його за рукав, але в останню мить утримався. – Заждiть… Я можу заплатити штраф. Ми ж люди, домовмося… Я вiдпливу з ним сьогоднi ж, я тiльки пересяду на iнший корабель!
– Анi ногою. – Митник узявся за дужку, до якоi крiпилась драбина. – Гекса не опоганить Мiрте анi диханням, анi доторком, анi гидким випорожненням своiм. Викидайте за борт – або корабель не пройде.
Пасажири говорили вже на повний голос, i, здавалось, жоден не чуе iншого.
– Але що ж менi робити, – переписувач кусав губи. – Це… головне мое добро, цей раб! Вiн… у нього дивовижна пам'ять на букви та знаки, вiн переписуе книги з нечуваною швидкiстю, без нього я зубожiю!
– Ваша справа, – митник поставив ногу на сходинку. – Гей, капiтане, хвилина на роздуми.
– Та що тут думати! – закричав старший iз ремiсникiв, бородатий ювелiр. – У мене контракт у Мiрте, хто за мене заплатить неустойку?!
– Може, човен, – бурмотiв блiдий, як лiд, переписувач. – Може, спустити човен… Вiн переписуе по цiлiй книзi за три ночi!
– Доведеться тобi самому потрудитися, – сказав ювелiр i сплюнув за борт. – Руки не вiдпадуть!
Капiтан, стиснувши зуби, iшов по палубi, переступаючи через кодоли, кинутi кимось вузли, – iшов до хлопчиська.
Той вiдступив.
– Добре плаваеш? – похмуро спитав капiтан.
Хлопчисько мовчав, продовжуючи вiдступати. Капiтан схопив його за комiр. Хлопчисько випручався з несподiваною спритнiстю й кинувся тiкати – уздовж правого борту. Наспiли матроси й пасажири. Десять рук одночасно вчепились у куртку й штани iз запраного полотна, але хлопчисько, прудкий, мов вивiрка, вирвався знов. Його наздо
Страница 3
нали й збили з нiг.– Не оглушуйте! – голосив переписувач. – Так вiн, може, випливе! Книги моi, ще й до половини… А завдаток же…
Вiн сiв на згорнуту кодолу i, в розпачi розгойдуючись, узявся за голову. Перо за вухом, знак професii, поникло.
Хоч тiло хлопчиська звивалося, спiльними зусиллями його перекинули через борт. Хлопчик полетiв униз, дригаючи в повiтрi руками й ногами, i шубовснув у воду, i бризки вдарили в облавок вiтрильного судна «Крилама».
Митник, що спостерiгав з палуби, кивнув:
– Заходьте в гавань. Можете швартуватися.
* * *
Вiн занурився з головою. Вода вдарила по вухах, на мить стало боляче, але Розвiяр нараз виплив, ухопив повiтря в легенi й затрусив головою. Бiль пройшов миттево, як i з'явився. Поряд, зовсiм поряд був мокрий облавок «Крилами» – блискучий i чорний над водою, а пiд водою – бурий, волохатий, де-де порослий черепашками. Вода виявилася майже такою ж прозорою, як повiтря, – Розвiяр мiг бачити всю тушу «Крилами» аж до кiля.
Розпустились i набрали вiтру паруси – зеленi з червоним, кольору Фер, порту приписки. Запiнилася вода бiля борту, i сам борт повiльно сунувся, пропливаючи мимо. Розвiяр подався убiк: за кормою «Крилами» нуртував високий бiлий вал, потрапити туди – умить затягне й закрутить, залишить пiд водою назавжди.
«Крилама» вiдходила повiльно. От вона закривае весь свiт, от вона вiдсунулась, от вона – силует, усе ще величезний, але щохвилi, то менший. Розвiяровi знову вiдкрилося мiсто: високий Мiрте, ширяючи в хмарах, дозволяв дивитися на себе й капiтану на мiстку, i гекса, що тонув посеред моря. Хоча давнiше Розвiяру нiхто не казав, що вiн – гекса.
Сонце сiдало. Казали, що дивитись на Мiрте можна опiвднi, на свiтанку, при заходi, вночi, – з кожним поглядом це буде нове мiсто. От i тепер: бiрюзовi арки зробилися синiми, а рожевi – опалово-жовтими. Бiлi вежi взялися золотим. Шпилi тримали на вiстрях хмару, немов припнувши ii до неба.
Море не хвилювалось. Невелика хвиля то пiднiмала Розвiяра, то опускала. Там, де пройшла «Крилама», лишався на водi слiд. Розчепiрившись на поверхнi, бовтаючи у водi ногами, Розвiяр бачив, як далеко-далеко пливе митний човен, i ще один, i ще. Як слiдом за «Криламою» спрямувалося в гавань iнше судно – пiд жовтими й бiлими вiтрилами.
Вiн ковтнув солоноi води й закашлявся. Як вiн пам'ятав, нiхто не навчав його плавати. Проте триматися на водi вiн завжди вмiв. Не варто пливти до берега, на берег не пустять. Тодi куди?
Розвiяр продихався, роззирнувся й поплив, нацiлившись на невеликий корабель, що стояв найдалi од усiх вiд берега. Чомусь йому здавалось, що коли корабель невеликий i коли стоiть так далеко – його неодмiнно вiзьмуть на борт. Чому нi? Вiн добре вмiе працювати.
Схилялося сонце, золоте мiсто знову мiняло свою подобу. Розвiяр плив; вода виявилась такою оманливою – i твердою, й м'якою водночас. З борту «Крилами» поверхня моря здавалася стiйкою, але ходити по водi не можна. Кораблi й човни рухалися швидко, Розвiяр думав, що й сам зумiе так плисти – але помилився; борсаючись, вiн старався з усiеi сили, однак мiсто й досi здiймалося над водою, вiдбиваючись у нiй разом зi шпилями й хмарами, i корабель на рейдi лишався так само далеким.
Щось дивне робилося з руками й ногами. Вони немов здерев'янiли. І дихати ставало все важче. Розвiяр перепочив, полежавши на спинi, але плеснула хвиля – i вiн знов похлинувся. Вiдкашлявся й знову поплив: тепер йому здавалося, що корабель наближаеться. Розвiяр грiб, облизуючи пересохлi губи. Йому все сильнiше хотiлося пити. Морська вода обпiкала горло.
Вiн не шкодував нi за хазяiном, нi за «Криламою», нi за вузликом iз пожитками, що лишився в трюмi пiд його гамаком. Вiн шкодував за «Подорожжю на Осиний Нiс». Учора вночi вiн переписав пiвкнижки, а закiнчити до ранку не вдалося – капiтан заборонив палити вогонь у трюмi. Розвiяр перегортав сторiнку, дивився на неi, потiм схилявся над чистим аркушем i ретельно переносив на папiр те, що запам'ятав, що висiло, наче в повiтрi, у нього перед очима. І поки писав – вiн потроху розумiв слова й бачив те, що вони значили. Бачив далеку протоку, зубчастий гребiнь мiж двох скель: з одного боку пiвострiв Осиний Нiс, з другого – Крем'яшок. Двiчi на рiк бiля гребеня вируе вода, страшно нуртуе, й зриваються каменi. Вода то спускаеться, оголюючи нори глибинних гадiв, то пiднiмаеться знов, зубчастий гребiнь ховаеться пiд водою, i тодi через Осиний Нiс може пройти судно, хай навiть найбiльше, ось як «Крилама». Мандрiвник, що написав колись книгу, долав протоку в небезпечний час – коли вода от-от готова була опуститись; доплив вiн чи загинув у хвилях?
Розвiяр подумав i вирiшив, що, мабуть, урятувався. Таж написав хтось книгу про Подорож. Про те, що книгу може написати мертвий дух, хазяiн Агль нiчого не казав…
Хазяiн Агль тужить, напевно. Вiн стiльки разiв казав Розвiяровi: «Ти – мое багатство», що й змiя запам'ятала б. Щоправда, тягати за вуха, стукати лобом об стiл i лаяти останнiми словами хазяiн Агль теж був митець… Особливо сп'яну…
Страница 4
У Розвiяра зсудомило зненацька ногу. Розгубившись, вiн забився, схопився за щиколотку, занурився з головою… Судома вiдпустила, але зостався страх. Розвiяр роззирнувся.
Небо роздiлилося на двi половини. Зi сходу наступала темрява, i Лiтаюче Мiсто укотре помiняло свою барву. Із кольорового воно зробилося карбовано-сiрим, висячi арки налилися власним свiтлом, i мости прикрасилися низкою вогнiв. Із заходу ще свiтились вода та небо, але сонця не було. Воно потонуло. Так завжди.
Розвiяр подивився на маленький корабель, що до нього стiльки часу уперто плив. Корабель повiльно рухався, на його щоглах розгорталися вiтрила – синi. Запалився сигнальний вогонь на верхiвцi щогли; корабель пiшов на захiд, туди, де горiло небо й блищала вода, пiшов навздогiн сонцю та дню.
Наступала нiч, але темряви не було. Щомитi запалювались усе новi вогнi. Жовтi, бiлi, жовтогарячi ланцюги простягалися вiд мосту до мосту, вiд вежi до вежi, i скоро над Мiрте повисла заграва, що тiльки ледве-ледве поступалася за силою заходу сонця. Далеко в морi – там, куди пiшов корабель, – запалився маяк. На щоглах займалися сигнальнi лiхтарi, i декiлька великих вогнiв спалахнули один по одному просто посеред моря. Розвiяр був оточений вогнями, немов на святi.
Якщо тут пройде корабель, вони ж побачать мене на водi, подумав Розвiяр не стiльки з вiдчаем, скiльки зi здивуванням. Коли митник назвав його «гекса», коли його вирiшили жбурнути за борт, коли вiн летiв уже в воду, кинутий десятком рук – анi на хвильку, анi на едину мить вiн не вiрив у свою смерть i не збирався вмирати. Не збирався й тепер. Тим дивнiше було, що руки вiдмовлялися служити, ноги зробилися важкими й тягли на дно, а зуби так стукотiли вiд холоду, що цей стукiт, напевно, було чути в мiстi.
У небi проступили тьмавi зiрки. Тьмавi – бо iх забивало сяяння Мiрте. Розвiяр плив, намагаючись тепер зiгрiтись i не ставлячи iншоi мети. Море теж свiтилося; глибоко пiд водою – Розвiяр злякався, як глибоко, – запалилися зеленкуватi вогники. У книзi про подорож на Осиний Нiс були сторiнки про морських гадiв – хапуна, усеiда, морського гачкаря, про донного дракона, називаного в просторiччi Утробою. Розвiяр ослабнув, уявивши, як у глибинi моря пiд ним вiдкриваються вогненнi очi i розгортаються гачки, хоботи й щупальцi.
Поверхня води, потримавшись пiд пiдборiддям, сягнула губiв. Потiм нiздрiв. Тодi Розвiяр пiрнув i виринув, i знов пiшов пiд воду з головою. Заборсався, не бажаючи здаватись, але майже одразу ж вибився з сили.
Налетiв вiтер iз моря. На краю зору хитнулося щось, на мить закривши тьмавi зiрки. Розвiяр рвонувся: йому привидiвся човен, зовсiм близько, поряд!
Величезне й темне, порожне розгойдувалося на хвилях. Не човен; щось на кшталт круглого плоту з палкою посерединi. Розвiяр кинувся до нього, заляскав по водi руками, розбиваючи вiддзеркалення далеких вогнiв i зiр. Хотiв ухопитися за край, але пальцi зiслизнули. У вiдчаi, що вмирае так близько вiд спасiння, Розвiяр закричав й обiруч ухопився за дерев'яний край плавучоi споруди.
Навалився лiктем. Вiддихнув. Тепер принаймнi його не затягне так просто вглиб, море не заковтне його, не перетравить; сопучи й кашляючи, Розвiяр виповз на край плоту, немов драглистий слимак.
Плiт хитнувся. Протилежний край пiднявся над водою, а той, що на нього здерся хлопчик, пiшов пiд воду. Розвiяр перебрався ближче до центру. Палю, що стирчала посерединi дерев'яного кола, вивершував, як виявилося, круглий каганець iз гнотом i залишками олii.
Розвiяр привалився до цiеi палки спиною.
Вiн не потоне. Вiн дочекаеться на цiй штуцi ранку, i тодi його пiдбере корабель… Хвилi м'яко погойдували дерев'яний круг, i здавалося, що вiн пливе кудись. «А може, мене винесе до берега?» – подумав Розвiяр i лизнув мокру долоню.
Солона вода не тамувала спраги. Навпаки, стало гiрше. Розвiяр обхопив себе за плечi, намагаючись зiгрiтися. Тепер, у пiтьмi, Мiрте сяяв у всiй своiй пишнотi – Розвiяровi здавалося, що до нього лине музика, така тонка й нiжна, як бувае тiльки вiд струн пiд смичком.
І в цю музику вплiвся iнший звук – розмiрене ляскання. За кiлька хвиль Розвiяр зрозумiв, звiдки воно долинало: чорний силует човна плив по залитiй свiтлом водi. Човен був не гребний i не вiтрильний – колiсний. Гучнiше за все були удари лопатей по водi, потiм Розвiяр почув поскрипування вала й нерозбiрливу пiсеньку. Людина, що сидiла на кормi, тримала поперек колiн довгу палку, i на кiнцi ii то спалахувала, то згасала пелюстка вогню.
– Не розумiю я, красуне, – муркотiла людина, – не розумiю я, красуне, де туди, де сюди, о-о-о… Хiба милування гаряче… нiколи, нiколи… хiба милування, туди, нiколи не сюди… Стiй! Фру!
Вiн форкнув, ляскання стихло, поскрипування, навпаки, погучнiшало. Човен пiдiйшов упритул до плоту, на якому сидiв Розвiяр; людина пiдняла свою жердину, звелася на ноги – i раптом завмерла. За його спиною переливався вогнями Мiрте, обличчя Розвiяр не мiг роздивитись.
– Гей! Ти хто? – спитала людина зi страхом. – Живий чи мрець?
Розвiяр хот
Страница 5
в вiдповiсти, але замiсть цього гучно клацнув зубами. Людина в човнi, хвилюючись, дiстала звiдкись закоптiлий лiхтар, пiдкрутила колiщатко, i стало свiтлiше.– Ти хто? – Чоловiк у човнi пiдняв лiхтар. – Здаеться, людина… Неначеб хлопак… Ти що, з корабля упав?
Розвiяр кивнув.
– От уже ж… – пробурмотiв чоловiк. – Ану, iди сюди… тут не можна сидiти, це бакен, зрозумiв? Сигнальний вогонь… я й так припiзнився…
Розвiяр хотiв перебратися на човен, але замiсть цього скотився знов у воду. Бакен сильно хитнувся. Чоловiк простягнув Розвiяровi руку i витяг на корму.
– Холодний який… Іди на нiс, бо я й сам промокну… Іди на нiс, кажу тобi!
Майже весь човен займало колесо, звiдки на Розвiяра дивилися двi пари жовтих очей. Здригаючись, вiн перебрався через нього по зiгнутому трапу, сiв на носi й знов обхопив себе за плечi. Бакенник тим часом прикрутив знову лiхтар, пiдняв жердину i, потягнувшись до бакена, тицьнув язиком полум'я в каганець.
Зайнялося одразу, i так потужно, що Розвiяр примружився. Бакен, що врятував його вiд смертi, був маленьким i круглим, i дивлячись на нього збоку, Розвiяр здивувався: як можна було сидiти на такiй нiкчемнiй дерев'янцi?
– Менi ще три вогнi, – пробурмотiв бакенник. – Припiзнився сьогоднi, ой… Пiшли! Ну!
Закрутився барабан, спершу повiльно, тодi все швидше. Усерединi бiгли плiч-о-плiч темнi звiрi, Розвiяр не мiг iх як слiд роздивитись. По боках човна заляскали лопатi.
– От уже ж, – бурмотiв бакенник. – А я все випив майже… Ну от на днi лишилося. На!
Вiн кинув фляжку, Розвiяр не пiймав ii, i фляжка впала на дно човна.
– Руки дiрявi, – сказав бакенник. – Ну ж бо пий… А то…
Розвiяр iз третьоi спроби вiдкрутив кришку. Рiдини у флязi було й справдi на днi, а пахла вона гостро та ядучо. У Розвiяра сльози навернулись на очi.
– Пий, ну! – квапив бакенник.
Розвiяр випив. Одразу нiчого не вiдчув, але вже за мить йому стало краще; вiн побачив, як переможно висявають вогнi Мiрте, як вiдбиваються в кожнiй краплинi, що зриваеться з гребноi лопатi, i як вiддаляеться, погойдуючись на водi, запалений бакен.
– Хто ти такий, га?
– Розвi…яр.
– Юнга? Матрос?
– Не. Нi.
– А хто?
Розвiяр закашлявся.
* * *
Вогнi займались один по одному. Величезнi iздовi пацюки, замкненi в колесi, знали й виконували команди «Фру» та «Ну». Розвiяр заснув.
Вiн спав, скулившись на носовiй лавцi, не помiчаючи нi холоду, нi свiтла. Море заколисувало його. Вiн спав, немов передчуваючи: життя буде довгим i треба набратися сил.
Його розбуркав чужий голос. Із напiвмороку (бiля Мiрте ночi не бувають темними) виплив другий човен, i молодий сварливий голос окликнув бакенника:
– Гей! Ти б ще над ранок виiхав!
– Припiзнився, бувае…
– Бувае… От сяде хтось на мiлину, тодi тебе й пiдвiсять за оце саме «бувае»… Хто це в тебе?
Розвiяр заслонив обличчя лiктем – занадто яскравим здалося свiтло розпаленого лiхтаря.
– На бакенi сидiв. Я вже думав, потопельник.
– «На бакенi»… навiщо пiдiбрав його, тебе питаю? Мало клопотiв? Мало тобi другого попередження?
– Ну помирав же, тобто на бакенi… Зовсiм ще хлопчисько.
Власник молодого сварливого голосу пiдiгнав свiй човен ближче.
– Гей, вiдповiдай-но, хто такий!
– Розвiяр.
– Звiдки взявся?
– За борт… упав.
– З якого корабля, ану, не брехати!
– З «Крилами».
– «Крилама» проходила сьогоднi, – сварливий хмикнув. – Юнга?
– Нi.
– Щось менi не подобаеться цей один, – пробурмотiв сварливий чоловiк. – Ану… поглянь-бо на мене, шмарклю!
Розвiяр пiдняв голову. Сварливий чоловiк дивився на нього з пiвтемряви, високо пiднявши лiхтар.
– Старий, – сказав змiненим голосом. – Ану, поглянь на нього, тобi там ближче. Здаеться менi, що в нього гексава мармиза.
Бакенник, який пiдiбрав Розвiяра, посвiтив йому в обличчя лiхтарем. Розвiяр зажмурився.
Тихенько плескалася хвиля, торкаючи лопатi гребних колiс.
– Що? – сказав бакенник змiненим голосом. – Викинули з корабля, так?
Розвiяр знову почав дрижати. Сварливий лайнувся довго й незрозумiло.
– Не люблять вони, – пробурмотiв бакенник. – Так. У них iз цим… суворо.
Сварливий знову вибухнув лайкою. Обклав Розвiяра, тодi перекинувся на Золотих i далi лаявся без упину – монотонно. Очi його, зверненi до сяйливого мiста, блищали, мов у щура в барабанi.
– А робити ж що? – спитав бакенник у простiр. – Я й сам… У самого тимчасове право на проживання, два попередження, а з третiм проженуть мене у три вирви… Що з тобою робити, хлопче? Куди дiвати? У мiсто не можна… Та й тут теж негодяще мiсце для гекса, ох, Шуу тебе роздери…
Вiн закрутив головою, мов сподiваючись, що з хвиль пiднiметься раптом пiдходяще мiсце для Розвiяра.
– Викинь його, – сказав сварливий.
– Так, цей…
– Або вiдвези до маяка.
Бакенник похлинувся:
– Та вiн же несповна розуму! Хто його зна, що… Ганятися почне, або вб'е, i нiчого йому за це не буде… Як тодi, коли вiн рибалку зарiзав…
– Ну тодi викинь.
– Я ж не Золотий – людину в море викидати, – тихо сказав ба
Страница 6
енник.– Ну вези.
– Далеко, це ж пацюкiв ганяти, а вони й так заморенi.
– Ну викинь, чого ти менi голову морочиш? Ранiше треба було думати, перш нiж гексаня пiдбирати, старий дурню, утробина вiдрижка…
І знову ринув одноманiтний потiк лайки.
* * *
Одинока скеля здiймалась над водою камiнним островом. Човен Розвiярового рятiвника пiдiйшов до нього вдосвiта, коли небо сiрiло, гублячи зорi. Поблизу було чути, як трiщить i вие полум'я в прозорiй чашi маяка.
– Ну от, – сказав бакенник. – Доля в тебе, хлопче, звiсно… ех. Знав я одного гекса… Справжнiсiнький звiр, звiсно, але менi добряче допомiг… Ти йди. Менi повертатися треба.
Розвiяр перелiз iз корми на камiнь. Бакенник ударив жердиною по борту:
– Ну! Пiшли, хорошi, давай!
Закрутилось колесо. Заляскали лопатi. Розвiяр постояв, дивлячись услiд човну; острiвець був крихiтний, полум'я маяка стогнало, здавалося, над самою головою.
У камiннi бiгали стоноги, здоровезнi, можливо, iстiвнi. Розвiяр посидiв на каменi, вiдпочиваючи. Вiн дуже втомився й ослабнув. Мимо, зовсiм близько, пройшов пишно оздоблений корабель на свiтлих вiтрилах – скоро вiн буде в Мiрте… Якщо не затримають на митницi…
Розвiяр здогадався, що на нього дивляться. Повернув голову. На скелi позаду нього стояв напiвголий старий у дранiй шкiрянiй спiдницi. Тiло його, висохле й жилаве, у свiтлi маяка здавалося червоним, борода й сиве волосся стирчало навсiбiч, нiби вiнчик, а нiс, що виступав далеко вперед, був темно-лiлового кольору.
Пришелепуватий голий старигань. Убив якогось рибалку, i вбивство зiйшло йому з рук. Що казати про Розвiяра, якого вже одного разу на смерть присуджено?
Вiн сидiв на каменi й дивився на старого знизу вгору. Навiть не пiдвiвся назустрiч – не було сил.
Старий махнув рукою, владно наказуючи забиратися. Його нiс налився кров'ю, ставши майже чорним. Розвiяр сповз iз уступу, позадкував у воду, намацуючи ступнями слизьке камiння. Далi зсуватися не було куди.
– Розумнi вони, – зi злiстю сказав старий. – Виродки!
Вiн розвернувся i попростував угору по камiнню. Потилиця в нього була гола – здавалось, лисина ненароком сповзла зi звичного мiсця, як сповзають незручнi капелюхи.
Бiля самоi пiдошви маяка старий обернувся. Скинув на Розвiяра шаленим оком, сперся руками в боки, усiм виглядом показуючи обурення:
– Ну що? Чого тобi?
– Дайте… попити, – прошепотiв Розвiяр. – Будь ласка.
* * *
Маяк був кiстяний. Чи то голка велетенського морського iжака, чи то прямий бивень, а може, зуб. Високий, iзсередини порожнiй. Дерев'яна драбина, влаштована в порожнинi, вела нагору – до бака, заповненого оливою, до гнотикiв i гвинтiв, до запального отвору.
Старий називав себе Маяк. Чи то забув свое справжне iм'я, чи то вiдмовився вiд нього через непотрiбнiсть. Вiн мешкав тут багато рокiв сам-один, годувався рибою та птицею – на те й друге в нього стояли хитрi пастки. Водоростi, якими поросла пiдводна частина острова, старий iв з особливим апетитом. Пив дощову воду. Тiльки олiю для маяка – жирну, густу, надзвичайно займисту – привозили з Мiрте.
За оселю правила порожня мушля величезного молюска, закинута на острiв давно забутим штормом. Мушля стояла, мов розгорнута книга оправою нагору. ii темнi стулки, порослi мохом i засипанi попелом, правили за даховi схили. Усерединi було темнувато, але старий не потребував свiтла. Над його головою цiлi ночi горiв маяк.
Розвiяр напився води, яку старий плеснув йому в залiзний кухлик, з'iв бiлу, з м'якими кiстками рибу, варену, давно охолоду. Пiсля цього лiг i заснув, i проспав, певно, майже добу. Коли вiн розклепив повiки, знову був свiтанок, старий бродив у камiннi бiля берега, витягаючи з води гiрлянди водоростей, нюхав iх, неуважно надкушував – i продовжував вибирати далi. На спинi в нього можна було злiчити кожен хребець. Драна шкiряна спiдниця лопотiла на вiтрi. Морська гладiнь здавалася рожевою, а далi, над обрiем, височiло велике мiсто, пускаючи, мов зорi, один вогник по одному.
– Задмухати свiчку, – пробурмотiв старий собi пiд носа, але Розвiяр почув. Акуратно склавши на мокрому каменi добутi водоростi, старий пiднявся до маяка, крекчучи, пробрався в низькi дверi i зник. Минула хвилина, друга, потiм високе полум'я маяка засичало. Дощем посипались iскри, Розвiяр перелякався – але майже всi вони гасли, не долетiвши до землi, i на голову некликаному гостевi впала тiльки пригорща попелу.
Погаснув i маяк. Це було мов захiд сонця, що минув за одну мить. Свiт навколо змiнився так раптово, що Розвiяру довелося сiсти на камiнь, щоб ухилитися вiд запаморочення.
Розсунувся обрiй. Вiдкрились кораблi на рейдi та iншi, що пiдходили з вiдкритого моря. Зникли гострi тiнi, свiт зробився м'яким, як вода, а Мiрте на видноколi наче вирiс, майнув ще вище й у ранковiм свiтлi здався добрим.
З низьких дверей у пiдошвi маяка вибрався старий.
– Цур на маяк не сцяти, – сказав урочисто, дивлячись мимо Розвiяра. – Он море е, туди й мочися!
* * *
Вони майже не розмовляли. Маяка неначе не цiкавил
Страница 7
, звiдки узявся Розвiяр i що збираеться робити далi. Щовечора старий пiднiмався по сходах, щоб запалити маяк, i щоранку гасив його, втягаючи гнiт за допомогою особливого механiзму. Розвiяр не мiг зрозумiти, коли старий спить, – здавалось, вiн не лягав нiколи, усе вештався по камiнню, витягав рибу, якось пiймав м'ясистого червоного восьминога i приготував на жаровнi; нi дров, нi хмизу на островi не було, але старий нiчого, крiм водоростей, не iв сирим. Для готування вiн використовував лiхтарну олiю, а посуду в нього було навдивовижу багато.Щодня повз маяк проходили кораблi. Старий дивився на них оцiнливо, iнодi плював услiд, iнодi махав рукою, але нiчого не казав уголос. Розвiяр бачив, як пiшла «Крилама». Йому дивно було згадати, як сам вiн стояв на ii палубi, i страшно – як проз нього рухався порослий черепашками борт.
Вiн не знав, хто там тепер, на «Криламi». Пасажири давно розчинилися в мiстi, лишилися на кольорових мостах пiд золотими банями. А капiтан на суднi напевно той самий, i команда також… Вони пiдуть i повернуться. І знову пiдуть. Вони можуть пливти й бродити по всьому свiту, а вiн, Розвiяр, не вмiе ходити по водi!
Вiн проводжав кожний корабель iз жагою й надiею. Вiн мiг би вiдплисти, вiн мiг би повернутись на материк; якби ж хазяiн Агль знав, що Розвiяр вижив! А вiн би точно розщедрився на човен, щоб забрати з маяка «свое багатство». Але хазяiн, звiсно, не знав; можливо, вiн i сам давно поiхав iз Мiрте, може, вертаючись, «Крилама» вiдносила i його…
Далеке мiсто щоранку вставало на видноколi, ширяло над водою, мiнилося веселково, поблискувало золотом, мiняло кольори й запалювалося вогнями, i так свiтилося до ранка. Розвiяр не раз i не два намагався уявити, що за люди там живуть. Високi, сухорлявi, зi смаглявою шкiрою й золотим волоссям; от би подивитися на iхнiх жiнок.
Дивно, що, сидячи на каменi посеред моря, обвiтрений, змучений, напiвголодний Розвiяр уперше, мабуть, у життi так багато думав про жiнок. Може, так дiяло на нього прекрасне й неприступне мiсто. А може, нiколи давнiше у Розвiяра не було стiльки вiльного часу.
Добувати iжу i iсти. Бiльше нiчого. Розвiяр бродив по острову, збираючи уламки мушель, але iх було мало, тьмяних, некрасивих. Вiн допомагав старому розчиняти рибу та – iнодi, коли пощастить, – патрати спiйманих птахiв. Старий мовчав. Розвiяр дивився на риб'ячу луску, що складалась у вiзерунки, i в нього перед очима виникали сторiнки переписаних книг – вiн пам'ятав iх майже всi.
Якось удень, сховавшись у затiнку маяка, Розвiяр став читати вголос – не останню книгу про «Подорож на Осиний Нiс», а ту, що переписував ранiше, коли «Крилама» тiльки вийшла з порту Фер. Це була iсторiя про фаворитку самого Імператора, дуже рiдкiсна у Фер i заборонена в Імперii. Хазяiн Агль збирався продати переписаний примiрник у Мiрте – за великi грошi. Розвiяра зовсiм не цiкавили походеньки фаворитки: вона однаково обходилася з усiма чоловiками. Його цiкавили картини чужого життя, прикрашенi, але все-таки схожi на правду.
Розвiяр читав, приплющивши очi, подумки перегортав сторiнку й читав далi: мiсто бiля пiднiжжя вулкана… темнi лабiринти зi слiпими вартiвниками… спочивальня Імператора, бiлi i синi вогнi… довга зала, басейни, пiдсвiченi згори та знизу, натовпи придворних, музики з морськими мушлями…
Тiнь маяка перейшла. Розвiяр перебрався, доганяючи ii, на iнший камiнь. Тiнь подвоiлася й злилася знов; пiднявши голову, Розвiяр побачив старого – той сидiв на каменi, дивлячись на далеке мiсто Мiрте.
Розвiяр знiтився. Вiн довго мовчав, перш нiж знову почав читати вголос. Чи то вiд спеки, чи то вiд монотонного плеску хвиль пам'ять у нього потьмарилась – вiн кинув книгу про фаворитку й подумки розгорнув iншу. Це були «Повчальнi казання про людей, звiрiв та iнших тварей» – усiлякi iсторii, записанi одна по однiй, i неможливо було вiдрiзнити вигадку вiд правди. Про те, як вiрнi дружини лiтають на свято до королеви квiтiв, але палуба повiтряного корабля проломлюеться пiд ногами невiрних дружин. Про те, як ситуха забажала стати криламою. Як дочка лiсоруба вирiшила вийти замiж. Про вогняних личинок, що живуть у чорному яйцi: «Як лусне шкаралупа – вийде вогняна тварюка на волю i стане служити тобi три днi й три ночi, скоряючись словам i бажанням. ii не вразить нi стрiла, нi клинок…»
Розвiяр водив пальцем по долонi, виписуючи невидимi знаки; книги оповiдали про все, але в жоднiй iз них не було слова «гекса».
Тiнь знов переповзла. Розвiяр сидiв на сонячнiм пригрiвi, а поряд, також на пригрiвi, сидiв старий i дивився на горизонт.
* * *
Старий i досi нiчого не казав. Щодня, загасивши маяк i закiнчивши клопотатися про iжу, вiн сiдав у затiнку, i трохи далi сiдав Розвiяр. Уважно дивився на свою лiву долоню – рано чи пiзно на нiй з'являлись уявнi знаки, тодi Розвiяр водив по них пальцем i читав уголос.
Інколи старий сидiв довго. Інколи скоро пiднiмався й iшов геть. Розвiяр читав сам собi, потiм, коли спека ставала нестерпною, занурювався в море. Його одяг зашкаруб вiд солi
Страница 8
вiн ходив гольцем, як старий. Бiла шкiра облуплювалась на плечах i руках, облiзала клаптями, але Розвiяр уже не вiдчував болю.– А що таке «гекса»? – спитав вiн якось у старого. Надiя на вiдповiдь була слабкенькою. Проте Маяк озвався майже вiдразу:
– Це плем'я.
– Де вони живуть? – спитав Розвiяр, зрадiлий з успiху. Але цього разу старий не вiдповiв.
* * *
Минуло багато днiв. Розвiяра нудило вiд вареноi риби, вiн дивитись не мiг на водоростi. Кусник хлiба снився йому вдень, коли вiн засинав пiд стулками величезноi мушлi, i вночi, коли полум'я в маяку стугонiло i билось на вiтрi.
Вiн переповiдав усi, що iх переписав, книжки, деякi двiчi або й тричi. З нудьги вiн згадав книги чужими мовами; iх було небагато, усього лише три чи чотири, зате вони були товстi. Гачки на жовтих сторiнках нiчого не значили, вони чергувалися без будь-якого смислу, i тiльки деякi були схожi на букви. Розвiяр придумував звучання кожнiй буквi й промовляв iх уголос. Виходило дуже смiшно, якесь риб'яче булькання вперемiш iз пташиним свистом; iнодi, промовивши фразу-другу, Розвiяр валився на спину й починав реготати, i старий дивився на нього, як на божевiльного.
Одноманiтнiсть життя на островi, стогiн маякового полум'я, книжки, прочитанi вголос i перелитi у сни, сни, якi стали маренням у спекотний полудень, – усе це могло вiдбити глузд. Але страшнiше за все для Розвiяра була здогадка, що стала пiдозрою, стала жахiттям i переросла в певнiсть: усе його життя мине тут, на островi бiля пiднiжжя маяка. Рiк у рiк вiн буде, як i старий, вештатися гольцем, варити рибу на олiйнiй горiлцi, запалювати й гасити маяк. Іменi в нього не залишиться; вiн стане Маяком, а тодi помре, i його тiло скинуть у воду – нарештi море дiстане його, як i звелено. Це присуд, а острiв – вiдстрочка, довга й нудна. І повiривши в це, Розвiяр вирiшив пiднятись на верхiвку маяка й кинутися звiдти сторч головою.
Невiдомо, здiйснив би вiн свiй рiшенець, а чи нi, але двi подii стались одна по однiй, i все змiнилося.
* * *
– Фру!
Щури в колесi вповiльнили хiд. Човен розвернувся кормою до берега, знайомий бакенник пiднявся, утримуючи рiвновагу, i склав долонi рупором.
– Гей! Маяче! Забирай паливо!
Розвiяр лежав в укриттi, у хижцi пiд дахом iз мушлi. Старий звелiв йому забратися з очей, щойно стало зрозумiло, що якийсь човен iде прямцем до острова.
Старий, крекчучи, спустив у воду широку темну дошку – едину дошку на островi, що правила й за стiл, i за лiжко. По цiй дошцi належало вкотити нагору бочку з лiхтарною олiею для маяка.
– А де малий? – крикнув бакенник. – Клич, хай допомагае!
Розвiяру було видно зi свого укриття, як старий повернув голову, запитливо дивлячись на бакенника.
– А що? – здивувався той. – Утопив ти хлопчиська, чи як?
– Іди! – гукнув старий.
Тодi Розвiяр вийшов. Удвох зi старим вони вкотили бочку по дошцi й залишили в ямцi серед камiння. Бакенник, не приховуючи цiкавостi, роздивлявся на голого засмаглого Розвiяра; старий тим часом сходив по порожню бочку, скинув у воду, вона захиталась на хвилях, i бакенник спритно пiдчепив ii багром.
– Гей, гекса, – гукнув бакенник, – та ти роз'iвся на вiльних харчах!
– Іди, iди, – пробуркотiв старий.
Бакенник весело крикнув своiм щурам:
– Ну! Пiшли, хорошi, пiшли, до обiду встигнемо!
І поплескотiв у напрямку мiста.
* * *
На сонцi залiзна бочка розпалилась так, що обпiкала долонi. Розвiяр i старий закотили ii нагору. Це була непроста робота: Розвiяр не розумiв, як ранiше старий мiг сам з нею вправлятися. Прокотити по дошцi, залишити в ямцi, перенести дошку вище, пiдсунути пiд бочку. Знову перекотити, лишити на уступi, перенести дошку вище… Нарештi бочка стала на свое мiсце бiля пiднiжжя маяка, старий витягнув чiп i просунув в отвiр масний, засалений кiнець гнота.
– Посмажимо рибу сьогоднi, – сказав, звертаючись до бочки. – Ти трубочку-бо вiзьми i паливця вiдцiди… Покажу як.
Уперше старий заговорив сам. Уперше запропонував узятись господарювати; ранiше вiн усе робив сам, а Розвiяр допомагав як мiг i як сам розумiв. Розвiяр i здивувався, i побачив у цьому добрий знак.
Старий навчив його вiдцiджувати оливо з бочки (з незвички декiлька краплин попало Розвiяру в рот, вiн з огидою сплюнув). Потому Маяк велiв нашкребти солi з камiння, а сам пiдсмажив рибу на залiзному деку, щедро здобрюючи олiею i посипаючи сiллю. Коли сонце схилилось i з моря подув прохолодний вiтер, Розвiяр i старий, улаштувавшись бiля берега, iли смачну, у нiжнiй скоринцi рибу, запивали ii дощовою водою i дивилися на Лiтаюче Мiсто Мiрте.
– Може, ти маг? – спитав старий.
– Я? – Розвiяр здивувався. – Якби я був маг, ходив би по водi!
Далекi бiрюзовi мости мiняли барву, стаючи смарагдовими.
– І пiшов би звiдси?
– Так.
– Якщо ти не маг, звiдки все це знаеш? Ти мариш чужими словами. Може, ти зачаклований?
– Нi. Я переписувач книжок.
– Одне другому не шкодить, – завважив старий.
– Хазяiн Агль, – сказав Розвiяр, – мало все волосся в себе не вирвав, кол
Страница 9
мене велiли викинути. Я можу за три ночi переписати книгу, що коштуе сто iмператорських реалiв! А вiн же купив мене за нещасних кiлька монет, сам розповiдав!– Себто ти раб?
Розвiяр задумався.
– Не знаю. Тепер хазяiн Агль думае, що я помер, а значить, я вiльний…
– Тiльки мерцi вiльнi, – старий розтягнув в усмiшцi чорнi засмаглi губи. – Ми обидва мерцi, синку. Радiй.
Розвiяр вiдкинувся на плаский теплий камiнь i заплющив очi. Смачна вечеря ладно лежала в животi. Старий назвав його «синку», Розвiяр пам'ятав, що й давнiше його так називали… Дуже давно…
Можливо, менi сподобаеться бути мерцем, подумав Розвiяр i задрiмав ненадовго – усього лише на декiлька хвилин.
А коли вiн розплющив очi, старий уже стояв, спершись босою ногою об камiнь, i дивився на обрiй з-пiд долонi. Напруга була в його позi, у натягу м'язiв, навiть у рiдкому волоссi та здибленiй бородi: перше старий нiколи так не дивився.
– Що там? – спитав Розвiяр.
* * *
Невелике судно, гребне, чорне, пiдiйшло дуже близько. Нiколи великий корабель не опинявся так близько вiд острова – напевно, галера була плоскодонною i не боялася пiдводного камiння.
Розвiяр за наказом старого сховався в хатцi й лежав не рухаючись. Вiн майже нiчого не бачив, зате чув кожне слово.
– Гей! – гукнув з води молодий хрипкуватий голос. – Маяче!
– Чого тобi? – сварливо озвався старий.
– Вiддай гексеня. Дуже треба.
Розвiяр замлiв пiд склепiнням iз мушлi.
– Якого? – гаркнув старий iз ненавистю. – Греби звiдси до Шуу в дулу!
Людина на кораблi розсмiялася:
– Маяче, ти дурень. Баки-Баки обмовився в тавернi, не сьогоднi-завтра тут буде патруль. А Золотим не подобаеться, коли iх посилають до Шуу! Давай, менi гребець потрiбен, у мене Череваня порснули в плавучiй корчмi.
Стало тихо. Сонце сiдало в море, Розвiяр не мiг його бачити, але за поблисками на водi, за кольором повiтря вiдчував: сонце потонуло рiвно наполовину.
Старий мовчав. Плескалися хвилi бiля берега.
– Гей, Маяче, ти заснув?
Плутаючись у просоленому ганчiр'i, Розвiяр вибрався з-пiд мушлi. Вiн не до кiнця розумiв, спадае на нього щастя чи бiда, але не мiг залишатися на мiсцi. Майже бiля самого берега похитувався темний корабель, вiн стояв до маяка кормою, розчепiривши весла, i здався Розвiяру схожим на чорного птаха – пластуна.
На кормi, спершись ногою в барильце, височiв молодий чорнобородий чоловiк у бiлiй сорочцi, заплямованiй, здаеться, кров'ю. Його лiва рука лежала на перев'язцi. Вiн першим побачив Розвiяра.
– Худющий, – оголосив свiй висновок. – Але гекса всi витривалi, навiть напiвкровки. Хлопче, давай на борт!
На ходу, спотикаючись у камiннi, Розвiяр натягнув сорочку й штани, зашкарублi, колючi, але ще не дуже рванi. Старий не озирнувся. Розвiяр зупинився поряд, запитально зазирнув у обличчя, облямоване, як вiнчик, бiлим волоссям.
Старий подивився йому просто в очi – уперше за весь час, що Розвiяр прожив на островi.
– Слухай, – сказав старий ледь чутно. – Кладеш на камiнь, рукою малюеш отак, – вiн чиркнув у повiтрi правою рукою, склавши пальцi пучками, – i кажеш…
Його голос iз шепоту перетворився на ледь чутний шелест, але Розвiяр почув.
– Кажеш: «Мiдний королю, Мiдний королю. Вiзьми, що цiную, подай, що потребую». Запам'ятав?
– Мiдний королю…
– При людях не повторюй!
– А що кладеш? – Розвiяр насупився, вiн хотiв попрощатися i сподiвався вiд старого iнших слiв. Але той, схоже, нiколи не робив того, що вiд нього чекали.
– А що ти цiнуеш, те й кладеш, – рiзко сказав старий i вiдвернувся.
– Гей, хлопче! – квапив чорнобородий у бiлiй сорочцi. – Довго тебе ждати?
– І що буде? – Розвiяр ближче нахилився до старого.
– Нiчого не буде! – вигукнув той iз незрозумiлою злiстю. – Іди!
Бiльше з нього не можна було витягти й слова. Зважившись-таки, Розвiяр увiйшов у воду, вплав дiстався до галери, i його пiдняли на борт.
* * *
Галера називалася «Луска».
Усю нiч Розвiяр веслував, сидячи на лавцi мiж лисим, голим до пояса чоловiком i другим, зовсiм молодим, балакучим i липучим. Розвiяровi трудно було розмовляти на веслах – вiн не умiв, не звик гребти i швидко втомився, а молодий сусiда знай розпитував його, хто вiн i звiдки, i вимагав нових деталей, поки й собi не виснажився i не замовк.
Розмiрена робота, розгойдування, поскрипування увiгнало Розвiяра в транс. То йому здавалося, що вiн знов на борту «Крилами», треба закiнчувати книгу, а пальцi не тримають пера. То ввижався Мiрте, що бовванiв на видноколi стiльки довгих днiв, а тепер згинув у туманi. То пригадувався старий на iм'я Маяк, i Розвiяр знову дивувався й ображався на його прощальнi слова. «Мiдний королю…» Стариганя вважали за божевiльного, та так воно, мабуть, i було.
Уранцi пiднявся ходовий вiтер, i веслярi склали весла. Розвiяр не одразу змiг пiднятись iз лавки: спина болiла, ноги затерпли, а долонi виявилися стертими до кровi. На палубi розливали суп i роздавали хлiб; побачивши, як довгий нiж накраював рум'янi куснi, Розвiяр забув про втому й бiль
Страница 10
Вiн сiв бiля борту, поклавши миску на колiна. Ложки не було – кожен iз веслярiв звiдкись дiстав свою; Розвiяр розгубився, аж тут поруч усiвся чорнобородий у бiлiй сорочцi. Мовчки простягнув Розвiяру дерев'яну ложку з рiзьбленими вiзерунками.
– Спасибi!
Суп заструменiв, здаеться, по жилах замiсть кровi. Запах наповнив горлянку й нiс – юшка виявилася такою смачною, якоi Розвiяр не куштував навiть в оселi хазяiна Агля, навiть на борту «Крилами». Але головне – хлiб – Розвiяр залишав на потiм.
– Утомився? – спитав чорнобородий. – Це з незвички. Не бiйся: гекса мiцнi, з них можна шкуру дерти, потiм нова виростае.
Розвiяр перестав хлептати. Глянув з пiдозрою.
– А ти не надто й схожий на гекса. – Чорнобородий пiдбадьорливо пiдморгнув. – Тiльки Золотi бачать, у них око на такi дiла нагострене… та й пiдзолотцi, котрi з правом на проживання, теж помiчають, iм належиться. Ти був раб, чи не так? Слуга?
– Переписувач.
– Письменний? – Чоловiк насупився. – Це забудь, нам воно безпотрiбне. Нам iти супроти вiтру двадцять днiв… Якщо пощастить. Так що старайся, хлопче, вигрiбай як слiд, i буде тобi нагорода… Унизу гамаки висять, поiси – i на боковеньку. А ложку собi залиши, потiм вiддаси… До речi, звати мене Арвi.
І вiн пiшов, зоставивши новачка з пустою мискою на колiнах.
* * *
Юшка, зiгрiвши зсередини, розпалила Розвiярiв голод. Анi дивнi слова чорнобородого Арвi, нi все бiльша хитавиця, анi змора не могли цей голод притлумити.
Другоi миски не передбачалось. Розвiяр умостився на кормi посеред згорнутих канатiв i взяв обома руками хлiбний кусень.
Цей хлiб вийшов iз пекарнi зовсiм недавно. Вiн не скидався на сухарi, якими задовольняються матроси в морi. Вiн був подарунком iз Мiрте, летючого мiста, що назавжди зникло за кормою. Розвiяр, заплющивши очi, вдихнув хлiбний запах.
Знову згадався старий. Нiхто не привезе йому хлiба, старий Маяк давно забув, що це таке. «Вiзьми, що цiную, подай, що потребую». У старого дико горiли очi, коли вiн промовляв цi слова. Його звичайно тьмянi, байдужi очi…
Що потрiбно Розвiяру?
Не багато. Хай перестануть горiти долонi, нехай не ние спина. Добре б iще один окраець хлiба, i миску супу теж непогано. Добре б утекти з цiеi галери, Розвiяру тут не подобаеться, хоча чорнобородий Арвi здаеться добрим. Добре б знайти нового хазяiна, щоб не тягав за вуха, як майстер Агль…
Вiн мрiяв – i вже не мiг спинитися. Нiколи в життi вiн так не мрiяв; почавши з малого, вiн усе бажав i бажав, i вже бачив себе посеред Імператорськоi бiблiотеки, де зiбрано всi книги свiту i вiн, Розвiяр, iхнiй хоронитель i переписувач…
Чи мiг старий сам виявитись магом? Чи мiг вiн навчити Розвiяра чарiвного замовляння?!
Хлiбний кусень був дорожчим за все на свiтi. Так здавалось Розвiяру; вiн вибрав на палубi чисте мiсце i поклав перед собою хлiб.
Озирнувся. Нiхто не дивився: люди вiдпочивали пiсля тяжкоi роботи, хтось спустився в трюм, хтось лаштувався на палубi. Арвi стояв поруч стернового; над головами в них надималося косе вiтрило, колись чорне, а тепер вигорiле й укрите соляними розводами. Усiм було байдуже до новачка: мабуть, веслярi на «Лусцi» часто мiняються…
Розвiяр пiдняв руку – i точнiсiнько повторив той рух, якого навчив його старий.
– Мiдний королю, Мiдний королю… Вiзьми, що цiную! Подай, що потребую! Я хочу…
Але решта слiв стали йому руба в горлянцi, тому що хлiб раптом здригнувся, немов оповитий серпанком, i зник. «Луску» сильно хитнуло; покотилося незакрiплене барилко, лайнувся стерничий, завив вiтер у снастях. Галера йшла неспокiйним морем, за кормою здiймалося сонце, i все було, як i перше, але хлiб зникнув, не лишилось анi крихти, i Розвiяр дарма водив рукою по тому мiсцю, де лежав дорогоцiнний кусень.
– Як це може бути?!
Вiн жодного разу в життi не бачив магii в дii. Але те, що сталося, було саме чарами, незбагненними й лихими. Як старий, якому вiн допомагав збирати водоростi, ловити рибу, викочувати нагору бочку, – як старий, до якого Розвiяр майже прив'язався, мiг утяти йому такий жорстокий жарт?! Вiн не втримався й заплакав – уперше з того дня, як хазяiн Агль нi за що нi про що вiддер його за вуха.
* * *
Гамаки висiли в три яруси вздовж бортiв. Розвiяр знайшов собi мiсце в самому низу. Свiтло пробивалося крiзь щiлини палуби. Розвiяр лiг i, провиснувши в гамаку, спиною торкнувся холодного дерева.
Над ним погойдувалось у сiтцi важке тiло гребця – Розвiярiв сусiда спав у своему гамаку, мов у коконi, i здавався личинкою величезноi комахи. Харчання, сопiння, сонне бурмотання утомлених людей уплiтались у гомiн хвиль i скрип щогли. Розвiяр заплющив очi, але не заснув.
Йому привидiлося поле, поросле зеленим колоссям, оточене лiсом. Величезнi дерева, набагато вищi за маяк, стояли щiльно, стовбур до стовбура, зчепившись гiлками. Свiтило сонце. Колоски ворушились пiд вiтром, i вздовж обнiжка – а стежка вподовж поля називалась «обнiжок» – бiгла людина на ходулях.
Це було дуже давно. А може, й не дуже.
Його батько служив обхiдник
Страница 11
м на полi, бiгав на ходулях, вiдганяючи в лiс паразитiв. Ходулi його були вищi за людський зрiст, вгорi держальця для рук, а внизу – витнутi з дерева два здоровенних копита. Земля дрижала, коли батько бiг на цих ходулях, i кожен крок його був – як десять звичайних крокiв; батько гучно говорив, гучно смiявся, багато iв, а коли був у доброму гуморi, пiдкидав Розвiяра до стелi iхнього дерев'яного будинку… Значить, у них був дiм. Точно, був: порiг на двi камiннi сходинки, сiни без стелi – з них видно двосхильний солом'яний дах, темний, дуже високо над головою. Направо й налiво дверi, направо до дядьковоi половини, налiво до татовоi, i ось там уже була стеля. Розвiяр, злiтаючи, реготав, а жiнка з волоссям до пiдлоги кричала, що вiн заб'еться…Жiнка?
Спогади виявлялись не просто приемними – чарiвними. Розвiяр злякався, що зараз от вони пiдуть геть. Може, це сон? Але чому очi розплющенi?
У трюмi хропли. По палубi хтось пройшов, сонячнi смужки в шпаринах погасли i знову зайнялися. Розвiяр мiцно зажмурився. Знову, наче не вiрячи собi, викликав у пам'ятi батькове обличчя… І роздивився – пiд закритими повiками! – його колючу щоку, залiзну сергу в маленькому темному вусi, веселе зелене око…
Жiнка! Поряд iз ним жiнка з чорним волоссям до пiдлоги. Мати: бiлi щоки, високi вилицi й темнi очi, на шиi намисто зi змiiноi шкiри. Батько казав, ii вкусила бiлка. І мати сама перетворилася на бiлку й утекла до лiсу. З тих пiр як батько оббiгав поля на своiх ходулях, за ним iнколи чiплялися бiлки. Стелилися по землi, одна по однiй, i не вистачить пальцiв, щоб iх злiчити. Так розповiдав батько, сам Розвiяр нiколи не бачив…
Картинки з'являлися перед очима, як ранiше з'являлися букви в книжках. Варто було тiльки про щось подумати. Ось i тепер: б'ють у землю дерев'янi копита. Бiжить людина на ходулях, а за нею, розпушивши хвости, шлейфом струменять бiлки… Яскраво-рудi, темно-рудi, i кольору пiску, i кольору вогню, вони схожi на хвилi. На текучi, осяянi сонцем хвилi.
Розвiяр облизнув пересохлi губи. Бочка з водою там, на палубi… Вiн вибрався з гамака, устав, похитуючись сунувся до сходiв, спотикаючись об чиiсь руки, повз усiх, хто сопiв i марив увi снi, туди, де був люк у щiлястiй стелi.
Навкарачки вибрався на палубу. Тут було краще: свiжий вiтер, солонi бризки, сонце на водi. Зачерпнув води з бочки, загримiв ланцюгом, захлинаючись, випив – один кухоль й одразу другий.
Не хотiлося назад у трюм. Розвiяр умостився бiля борту, скрутився калачиком, поклавши пiд голову кулак. Заплющив очi – i знов побачив, як бiжать по полю сотнi бiлок.
Його дiм згорiв. Чужi крики лускали у вухах, мов бульбашки в калюжах. Майже людським голосом ревiло полум'я. Це було далеко пiсля того, як мати стала бiлкою. А що сталось iз батьком? Може, вiн урятувався з полум'я? Може, вiн досi живий?
Розвiяр iз силою потер обличчя. Що з ним вiдбуваеться? Чому вiн давнiше нiчого цього не пам'ятав i згадувати не намагався?!
У нього були дiм i родина. Стара бабця, батькова мати, розповiдала про те, що робилось колись. Про камiнного велетня, якого називали «мертвою статуею»… Давним-давно, ще коли Розвiярiв дiд не народився, хтось пiдбив на роздорiжжi камiнного велета. Кажуть, великий чарiвник пiдбив. Велетень упав на колiна, повалився на бiк, але не вмер до кiнця: ще Розвiярова мати, коли була маленька, на власнi очi бачила, як статуя пiднiмае камiннi повiки i глядить…
Розвiяр спробував уявити бабчину розповiдь, як рядки в книзi, – i не змiг. Вона розповiдала, як корчували лiси, як палили iх, вiдвойовуючи землю для колоскiв, а погорiлi пнi приходили ночами до села й витягали з лiжок заснулих людей. Маленький Розвiяр лякався таких розповiдей, батько лаявся i казав, що тепер уже, коли людей стало багато, жоден шурпак на таке не зважиться…
І ще бабка розповiдала, як у лiсi з'явилася Розвiярова мати. Вона ходити не вмiла, а iхала на двоногiй ящiрцi верхи. Ящiрка потiм здохла, хотiли опудало зробити, та опудальник усе зiпсував сп'яну. А дiвчинка здорова виявилася, ходити навчилась i бiгати, виросла красунею, ну, Розвiярiв батько й узяв ii за себе…
– Тiльки не в Мiрте, де кожний раб порахований, – сказав знайомий голос. Розвiяр розклепив повiки.
Бiля протилежного борту стояли Арвi та його помiчник, широкоплечий бiлястий чоловiк на iм'я Лу. Вони розмовляли, чи то не помiчаючи Розвiяра, чи то не звертаючи на нього уваги.
– Ти ж знаеш, утеклих у них нема, – продовжував Арвi. – Самi рабами не торгують, а нашi, з Фер, за лiцензiею. На ринку за одного весляра заплатиш, як за пiвгалери, а найманому теж плати… Та чого там – удало вийшло, воно однаково на користь.
Розвiяр знову заплющив очi. Побачив ящiрку завбiльшки з людину, що стоiть на двох ногах, i на спинi в неi в малесенькому сiдлi – дитинка…
– Слухай-но, – сказав глухий голос, напевно, говорив Лу. – Ми добре сходили цього разу. Бiльше такоi фортуни не буде.
– Хочеш зiстрибнути? – голос Арвi неприемно потоншав, став колючим.
– Ми багатi. Досить, Арвi.
Довго тривала мовчанк
Страница 12
. Розвiяр майже заснув.– Востанне, – сказав Арвi. У Розвiяровому пiвснi його слова розляглися луною: «Востанне… станне…»
– Усi так кажуть. А потiм iх зжирае ця тварюка. Або бере патруль. Або вони вмирають уже в Мiрте з невiдомоi причини. Не знаю, що гiрше.
– Одна шкура – це дiм на узбережжi, Лу.
– Ми вже продали пiвтори шкури. Нам вистачить.
– Якщо ти боiшся, iди, – голос Арвi небезпечно понизився. – Тiльки частки твоеi в новiй ходцi не буде.
– Моя частка в галерi. Двi десятини вiддай.
– Нi десятини, Лу. Адже це мене зжере тварюка, чи розстрiляе патруль, чи вб'ють у Мiрте. Я викуплю в тебе галеру, i тiкай.
І знов зробилось тихо, тiльки шумiло море.
– Востанне, – зi злiстю сказав Лу. – Шуу з тобою, капiтане.
* * *
«Луска» йшла на захiд. Вiтер рiдко бував погожим, працювати доводилося день i нiч, веслярi змiнювалися що кiлька годин. Розвiяр змiцнiв; щоправда, замiсть хлiба тепер роздавали сухарi, але зате мiцнi й смачнi, та й суп варили жирний. Розвiяр наiдався не завжди – вiн став ненажерливим вiд тяжкоi роботи, а може, через те, що пустився рости. А в тому, що вiн рiс, не було сумнiвiв – витягався, роздавався в плечах i начеб розширявся зсередини. Чи працював вiн на веслах, чи лежав у гамаку, чи сидiв бiля борту, пiдставивши обличчя вiтру, – вiн повсякчас бачив картинки, чiткi, яскравi.
Вiн бачив лiс, схожий на лабiринт iз багатьох кiмнат. Гiлки утворювали склепiння, а стовбури й лiани, чагарник iз м'ясистим листям був непролазний, як стiни. Людина, не знаючи лiсу, губилася в ньому за хвилину, але Розвiяр у своiх споминах був жителем цього дому i знав його як свою долоню.
Увечерi пiд склепiнням загорялися свiтляки: блiдо-голубi, зеленкуватi, матово-бiлi. Кожен листок вiдкидав тiнi за числом вогнiв. У мислях своiх Розвiяр лежав на березi крихiтного озерця й дивився на свiтлячка, який завис на павутинцi. Свiтлячок був самкою, готувався вiдкласти яйця i тому повiльно мiняв колiр – вiд зеленого до рожевого, через багато опалових вiдтiнкiв.
Море говорило водою та вiтром, скрипом снастей, ударами весел. Розвiяр, бувало, так занурювався в мрii, що тiльки грубий штурхан мiг повернути його до реальностi. Вiн веслував i iв, лежав у смердючому трюмi, погойдуючись у гамаку i слухаючи хропiння; вiн подумки пiднiмався по двох камiнних сходинках, проходив через прохолоднi сiни, вiдчиняв дверi. Бувало, що будинок порожнiв, тiльки загорнутий у ганчiрочку чавунок стояв на столi, запрошуючи пообiдати. А траплялося, що його зустрiчали батько, чи мати, чи бабця, чи всi разом; а ще бувало, приходила з дядьковоi половини двоюрiдна сестра – руда, як бiлка…
Інколи Розвiяру ставало недобре, його морозило, i крутилась вечеря в животi. Тодi йому ввижались язики полум'я i чорний дим: горiв дiм i горiло все село, а хто iх пiдпалив, Розвiяр не мiг згадати. З переляку вiн кинувся в лiс i там бродив багато днiв, харчуючись равликами, грибами та ягодами, поки його не пiдiбрали проiжджi чужi люди й не продали, за кiлька мiсяцiв, хазяiну Аглю…
Де це було? Що за лiс? Де шукати батька, якщо вiн уцiлiв, i дядька, якщо його не вбили?
Тим часом «Луска», швидка i легка галера, бiгла все далi й далi на захiд. Усе частiше набiгали хмари, ночi ставали прохолоднiiпими. Розвiяр потроху зцiлявся вiд задумливостi: тепер вiн бiльше розмiрковував, анiж мрiяв.
Його долонi вкрилися жорсткими, мов дерево, мозолями. Вiн потроху став водитися з iншими веслярами – не дружив, звiсно, але i не уникав, як спершу. Виявилося, що сидiти в гуртi з iншими, слухати розмови, часом докидати слово й смiятися разом з усiма – не тiльки весело, але й дуже корисно. Цi люди знали бiльше, нiж звичайно казали, але Розвiяр навчився з малесеньких обмовок добудовувати невисловлене.
Половина гребцiв давно плавала з Арвi та Лу. Друга прийшла на галеру тiльки на цей рейс. Усi були вiльнi, за домовою. Усi лишилися задоволенi оплатою рейсу, i тiльки двое збирались зiйти з «Луски» в порту Фер. Галера побувала в «небезпечному дiлi» – про нього згадували з гордiстю, але вголос не розмовляли, а запитувати навпростець Розвiяр не наважувався. Його чомусь уважали за раба. Розвiяр не поспiшав нiкому доводити зворотне.
Вiн дивився на себе одсторонено i бачив вухастого, з потрiсканими губами, ротатого пiдлiтка. Зрозумiло, навiщо його пiдiбрали Арвi та Лу, – весляра-новачка не довелось купувати на ринку Мiрте, i йому не треба платити за домовою. Але що з ним робитимуть далi? Що робив би Розвiяр, якби вiн був Арвi й мiркував, як вiн?
Продати дарованого раба на ринку у великому мiстi. От що якнайперше мало спасти капiтановi на думку. Весляр iз пiдлiтка поганий, дарма що змiцнiв у дорозi. Але молодий, здоровий, письменний – за виторгуванi грошi можна найняти за домовою трьох дорослих чоловiкiв… Так, певне, мiркували iншi веслярi – вони давно вирiшили долю Розвiяра. Його продадуть у Фер i на виторгуванi грошi наймуть людей замiсть тих, хто забажав пiти з галери.
Зовсiм недавно Розвiяр готовий був попрохати зрадницького «Мiдного короля»
Страница 13
ро нового доброго хазяiна. Тепер йому неприемно було про це думати – по-перше, тому, що жарт стариганя не забувся й не стерся. По-друге, Розвiяр тепер згадав, що не завжди був у рабствi, i те, що перше здавалося природним, тепер лякало й обурювало.Добре б утекти, щойно вони прибудуть у Фер. Щоправда, Розвiяр, якби вiн був на мiсцi Арвi, передбачив би такий заворот i наглянув би за хлопчиськом. Капiтан не дурний; серед моря дiватися нема куди. Розвiяр уже тонув одного разу – досить, наплавались, уже краще в рабство.
На горизонтi показалася земля. Розвiяр зрадiв, та виявилося, що це всього лише острiв Тир, безлюдний i безводний. Можна було обiйти його з пiвдня, так Арвi й Лу звичайно й робили. Але при пiвденно-захiдному вiтрi – а вiн держався вже декiлька днiв – зручно було обiйти Тир з пiвночi, i саме цього дуже хотiлось командi.
– Пiдемо через води Імперii? – скептично спитав Лу.
– Ми порожнi, – заперечив Арвi. – Що нам?
І галера повернула на пiвнiчний схiд.
* * *
Наближався кiнець плавання. Ходовий вiтер гнав «Луску» в порт. Веслярi перепочивали бiльше, як звичайно, грали, вiдсипались. Так минуло два днi, i Лу помiтно повеселiшав, i острiв Тир, смужка на видноколi, все далi втягався за корму…
На третiй день дико закричав вахтовий, показуючи на небо.
З пiвночi наближалися три крапки. Спершу Розвiяровi здалося, що це птахи, потiм вiн зрозумiв свою помилку – птахи не можуть бути такими величезними й лiтати так швидко. За хвилину, коли три крилатi тiнi закружляли просто над кораблем, Розвiяр упевнився, що це все-таки птахи. Це крилами, що iх вiн не бачив нiколи в життi, але багато разiв читав iхне iм'я на борту корабля.
На спинi в кожного птаха сидiли по три людини. У борт уп'ялась коротка груба стрiла.
– Веслярi – у трюм! – гаркнув Арвi. – Матроси – спускати вiтрило! Лягати в дрейф!
За мить Розвiяр, затиснутий у спiтнiлому натовпi, опинився вже внизу, пiд палубою. Вiн чув, як спускали вiтрило, як знервовано командував капiтан; бачив, як походжають по палубi важкi чоботи Лу.
У трюмi мовчали. У тишi пролунав скрегiт – це опустилися на палубу величезнi пташинi ноги. «Луска» хитнулась пiд новою немалою вагою.
– Капiтан? – окликнув чужий голос, звиклий командувати.
– Тут, – озвався Арвi з пiдкресленим спокоем.
– Ви у водах Імперii. Хто хазяiн?
– Теж я. З помiчником.
– Я помiчник, – глухо признався Лу.
– Що везете?
– Порожнi повертаемося з рейсу. Возили в Мiрте шкiри, пiр'я…
– Баки не забивай! Знаю, якi ви шкiри возили! Ану, показуй усе, та дивись – без дурниць! Перестрiляемо, наче ситух!
Навiть у трюмi було чути свист крил. Двi iншi крилами кружляли над «Лускою», тримаючи ii на прицiлi.
– Дивiться, – сказав Арвi, i в голосi бiльше не було спокою – тiльки злiсть i страх. – Усе вивертайте. Нема нiчого!
Заскрипiла палуба. Загуркотiли чоботи по сходах. У смердючий трюм спустився iмперський вартiвник, офiцер у срiблясто-чорному панцерi. На засмаглому обличчi в нього товстим шаром лежала бридливiсть.
– Шуу, – чи то сказав, чи то сплюнув вiн.
Веслярi стояли зiгнувшись – висока людина не могла випростатись у трюмi, особливо бiля борту. Вартiвник пройшов, углядаючись в обличчя, i витримати його погляд могли не всi.
Спинився перед Розвiяром. Жорсткими пальцями взяв за плече, вiдсунув; поторсав ногою купу ганчiр'я на пiдлозi. Арвi стояв на сходах i нишком, за спиною офiцера, пiдбадьорливо пiдморгував гребцям.
– Показуй каюту, – звелiв вартiвник.
Каюта розмiщувалася на кормi i бiльше була схожа на двомiсну домовину. Там мешкали Арвi та Лу, там же зберiгались iхнi речi. Вартiвник вийшов iз трюму слiдом за капiтаном; Розвiяр вiдчув, що помре, якщо не побачить криламу зблизька.
Вiн прокрався по сходах. Люк зостався вiдкритим, Розвiяру тiльки й лишалося, що висунути голову, стати навшпиньки…
Спершу вiн побачив ноги – темно-жовтi, перетинчастi, з кiгтями. Потiм – усю птаху, бiлу, навiть синювату, неможливо здоровезну; вона стояла боком, Розвiяр побачив складене крило, сiдло на спинi й крутий вигин шиi. Птах повернув голову, подивився на Розвiяра жовтими злими очима.
– Униз! – гаркнув незнайомий голос, i Розвiяр тiльки тепер побачив, що по облавках стоять двое в кольчугах, зi зведеними арбалетами в руках. Налинув вiтер, над головою заплескали крила. Розвiяра схопили за ноги i стягнули в трюм, боляче цюкнувши пiдборiддям об сходинку.
– Здурiв?! – лисий весляр тряхнув його, як ганчiрку. – Не лiзь! Непокору нам запишуть!
Розвiяр, приголомшений, сiв бiля борту. За декiлька хвилин Арвi, Лу й офiцер знову вийшли на палубу, i голоси iхнi звучали по-дiловому i майже спокiйно.
– Не попадайтеся, – сказав офiцер. – Застану з товаром – живими не вийдете. Маемо наказ топити браконьерiв iз кораблем i командою.
– Ми чеснi торговцi, – сказав Лу.
Арвi щось пробурмотiв.
– Пiшли! – гукнув офiцер своiм.
Дзвiнко заляскали крила об палубу. «Луска» хитнулась, тепер уже звiльняючись вiд зайвого вантажу. Хвилина минула в мовчанцi, тодi Лу
Страница 14
гучно й вигадливо вилаявся.* * *
Пiсля вiдльоту крилам на «Лусцi» вiдбулося буйне свято. Схоже, галерi разом iз командою вдалось уникнути великоi небезпеки. Кислими залишалися тiльки Арвi та Лу: Розвiяр зрозумiв з уривкiв розмов, що iм довелося заплатити вартовим великий штраф, а може, й хабар.
На палубу викотили барило «пекучки» з припасiв. На радощах розв’язались язики; сидячи в купцi разом з усiма, Розвiяр дiзнався те, що трималось у таемницi.
Полювати на донного дракона заборонено в Імперii: шкурами цих жахливих тварюк, дорогоцiнними шкурами, прикрашалися житла найвищих посадовцiв i самого Імператора. Однак знаходилися смiливцi, якi вистежували в пiдводних печерах молодих, не в повнiй силi драконiв i вбивали. Або гинули: донний дракон страшний, навiть юний, i не було випадку, щоб загiн мисливцiв повернувся зi здобиччю i в повному складi.
«Луска» була контрабандистським судном. Арвi та Лу приводили галеру в умовлене мiсце, купували шкури у браконьерiв i везли на продаж у Мiрте; це була далека й небезпечна путь. У Мiрте шкури дракона цiнували нечувано, але iмперськi шпигуни вистежували браконьерiв, коли тi повертались. Не раз бувало, що успiшний торговець, уже виторгувавши грошi за товар, дiставав «доплату» у виглядi удару стилетом чи отруеноi голки, що влетала у вiкно.
Тому недостатньо було купити шкуру, довести ii й продати по частинах. Тiльки той, хто повернувся живим iз рейсу, напевно мiг сказати: пощастило.
Команда веселилась усю нiч. На ранок з’ясувалося, що плани багатьох веслярiв знагла помiнялись: замiсть того щоб iти з Арвi та Лу в наступний рейс, уже дев’ятеро, а не двое, хотiли зiйти в порту Фер i розрахуватися.
Арвi та Лу замкнулись у каютi й довго радилися – пошепки. Коли вони звiдти вийшли, Арвi був дуже злий, а Лу – похмурий.
– Ми йдемо в наступний рейс i вiзьмемо команду в спiлку, – сказав Арвi, спершись, своiм звичаем, ногою в бочку. – Хто не хоче – полотном дорога, умовляти не станемо!
За два днi на обрii показалися гори. У долинi мiж двома хребтами лежав порт Фер – транспортний вузол, торговельний казан i бандитське гнiздо побiч кордонiв Імперii.
* * *
Розвiяровi снилося, що вiн полюе на донного дракона.
Була нiч. Галера стояла в бухтi, бiльше схожiй на грот. Сiра скеля нависала просто над щоглою. Тут було так тихо, що поверхня моря здавалася залитою шаром сметани.
Розвiяр спав на палубi. Нiколи в життi йому не доводилося бачити донного дракона. Тепер, увi снi, тварюка уявлялася йому на тисячi ладiв.
На «Лусцi» було незвично порожньо. Бiльша частина веслярiв вирiшила провести нiч на березi, тiльки деякi, сiмейнi й ощадливi, зостались на галерi. Розвiяр спробував пiти з рештою – буцiм для того, щоб вiдпочити по-чоловiчому, але Арвi ворухнув бровами:
– Таж у тебе нема грошей, дурню. Та й малий ще. Сиди.
І Розвiяр пiшов у трюм, але там було так парко, що вiн знову пiднявся на палубу i лiг на голих дошках.
Вiн довго не засинав. Придумував – i не мiг знайти причину, за якою капiтану варт узяти його в похiд за шкурами. Розвiяру хотiлося бути переконливим; гаразд – нехай вiн молодий, але зате нiчого не боiться. Йому можна платити менше, нiж рештi. У перший похiд взагалi можна не платить! Уже потiм, коли Розвiяр себе покаже – тодi вiн стане до спiлки, як iншi. Вiн слабкий весляр – але в дорозi посильнiшае…
Вiн засинав, i ввi снi Арвi погоджувався з ним. Кивав, плескав по плечу, казав: гаразд. Пiдеш iз нами.
Свиснули в повiтрi крила. Розвiяр розплющив очi, швидко сiв: увi снi йому привидiвся патрульний птах. Слабко свiтилось море, у бухту заглядав далекий половинчастий мiсяць. На реi, похитуючись, висiв шкiрястий мiшок iз двома сяйними очима.
Розвiяр закричав. Заворушилися в трюмi, хтось лайнувся. З каюти на кормi вийшов Лу – бадьорий, наче й не спав зовсiм.
– Ага, – сказав сам собi, побачивши мiшок на реi. – Чудово.
За кiлька хвиль Розвiяр зрозумiв, що чудовисько – зовсiм не чудовисько, а поштовий нетопир, повислий на реi униз головою. На «Криламi» було кiлька таких – у клiтках; Лу запалив лiхтарик, зняв конверт з нашийника поштаря, розпечатав i тiеi ж митi, пiдсвiчуючи собi, прочитав.
Вийшов Арвi – похмурий, пожмаканий, у колись бiлiй, а тепер брудно-сiрiй сорочцi.
– От гади, – сказав Лу, згортаючи листа.
– А я казав, – Арвi судомно позiхнув. – Усiх грошей не загарбати, так. Але щоб дiстати свое, треба хотiти дiстати все. Забажаеш трохи – зостанешся обпатраною ситухою… Ось як ми.
Лу оглянув палубу. Завважив у темрявi Розвiяра.
– Не спиш? – спитав iз дивним вiдтiнком.
Розвiяру раптом стало страшно.
– Є покупець на тебе. – Арвi сплюнув за борт. – Тiльки дешево дае, сволота… Та не з нашим становищем вередувати.
* * *
Удосвiта до «Луски» пiдiйшов колiсний човен. Гребнi гвинти в нього розмiщувались не по бортах, як у гаванi Мiрте, а за кормою.
У човнi Розвiяру зв’язали руки. Вiн так здивувався, що навiть не намагався вирватися. Борт «Луски» проплив мимо, як колись проплив борт «Крилами»; човен
Страница 15
був широкий, майже квадратний, барабан крутили не iздовi щури, а важкi плямистi iстоти зi складчастою шкурою – ляскуни.– І-i-i! – кричав iм човновий.
У нього був тонкий, неначе скрегiт по склу, голос, голена рожева голова i бiлий шрам на лобi. Розвiяру цей чоловiк вселяв незрозумiлий жах. Ще на борту галери, коли голений узявся мацати новому рабу м’язи, коли сунув йому в рот зашкарублого пальця, пробуючи зуби, – Розвiяра скрутило з огиди й безмiрного страху.
«Страх Шуу». От як це почуття називаеться. Тепер Розвiяр сидiв у човнi, зв’язаний, i нi разу не озирнувся в бiк «Луски».
Човен вийшов на вiдкриту воду.
– І-i-i! – вискнув голений, i рептилii в колесi забiгали швидше. Розвiяр пiдняв голову.
Йому доводилося бувати в порту Фер: звiдси вони вiдправлялись iз хазяiном Аглем у Мiрте. Хазяiн Агль, запопадливий, мов запiчна миша, зважив i передбачив усе: i скiльки грошей пiде на поiздку, i як швидко окупляться витрати, i якi подарунки привезти рiдним iз Лiтаючого Мiста – щоб i всiм вистачило, i не зубожiти. Одного не передбачив хитрий переписувач: що Мiрте не дозволяе ступити на свою землю людинi з кров’ю гекса в жилах…
Не доiжджаючи до порту, човен повернув у скелi й опинився у фiордi з прямовисними стiнами. Дивитися на перевiзника зi шрамом було неприемно, на скелi – страшно, тому Розвiяр опустив очi й уп’явся на власнi колiна.
Бруднi, затяганi штани свiтилися дiрками. Крiзь протерту тканину прозирала засмагла подряпана шкiра. Чому Розвiяр «гекса»? У його дитячих спогадах не було цього слова. Люди, яких вiн пам’ятае, звали себе iнакше: «Пригiрцi». Так називалося селище, i люди казали про себе: «ми пригiрцi…»
Вiн пiймав себе на тому, що вперше чуе голоси в своiх споминах. Давнiше чергувались картинки, але голосiв не було. А тепер пiд хлюпання води й обережний шум вiтру у вухах виразно прозвучало: «ми пригiрцi». – «Ну, пригiрцi, хто косити?»
Мати його була з чужих земель. Зовсiм маленькою ii привезено в Пригiрцi – верхи на двоногiй ящiрцi. Вона не вмiла ходити…
Розвiяр згадав обличчя матерi, так нiби вона, а не людина зi шрамом, сидiла навпроти на човновiй лавцi. Очi дивноi форми, краплястi. Випнутi надбрiвнi дуги. Значить, його мати була гекса… А тепер вона стала бiлкою i досi бiгае десь у лiсах.
– Цо-ок!
Рептилii зупинились у крихiтнiй бухтi. Там чекали двое, з каптурами, насунутими на обличчя; Розвiяра витягли з човна i, пiдштовхуючи в спину, повели по камiнних схiдцях, що вели вгору через пролам у скелi.
За годину вiн був уже на рабському ринку в передмiстi Фер. Ще за годину, знов помiнявши хазяiна, iшов у загальнiй вервечцi рабiв, ведених вiд узбережжя все далi в гори.
Арвi та Лу продешевили. Треба було продавати мене як письменного, думав Розвiяр на ходу, дивлячись у спину хлопця попереду. За письменного дали б бiльше – звiсно, якщо знайти розбiрливого й багатого покупця.
Дурнi, думав Розвiяр. Колишнiй хазяiн Агль досi, певно, гризе лiктi й проклинае свое розорення. Проклятi контрабандисти могли б пiдзаробити на працi майстерного переписувача…
І тодi ж iз озлобленням подумав: дулю вам. Не став би я працювати на них. Я вiльна людина, у мене е пам’ять, i я ще побачу коли-небудь лiси своеi батькiвщини.
Вервечка рабiв повiльно тяглась у гору. Наглядачi поляскували канчуками – без зайвоi жорстокостi. Так, для порядку.
Роздiл другий
Замок цiлком був висiчений у скелi. Незрозумiло, хто й коли проробив цей титанiчний труд; де-де на стiнах збереглися вiдбитки величезних зубiв. Наглядач Роджi казав, що це скельнi черв’яки; тiльки великий маг може пiдкорити собi скельного черв’яка i примусити його гризти камiнь за наказом.
Тут усе було камiнне. Меблi. Посуд. Серця людей, якi служать тутешньому володарю, були, схоже, теж iз каменю. Удень сонце нагрiвало замок так, що на поруччi зовнiшнiх галерей вiльнi найманцi смажили собi яечню. У глибинi замку, у дальнiх покоях, освiтлених смолоскипами, було мерзло й холодно, i зi стелi крапала вода.
Розвiяру пощастило: його на нiч замикали в Схiднiй темницi. Це було велике примiщення з единими вузькими й низькими дверима, з величезним проламом у стiнi навпроти – щось на кшталт вiкна, що виходило на схiд. Пiд проламом розлягалась безодня, далеко внизу дзюрчав струмок. Скеля поросла мохом, стiни й пiдлога Схiдноi темницi бiльше нiж наполовину були запнутi глибоким i м’яким зеленим килимом. Струмок, що починався десь нагорi, постачав рабiв свiжою водою i дозволяв умиватись.
Тут не бувало парких ночей. Розвiяр лежав на моховитому покривi й скiльки завгодно мiг думати про свое; за день до його появи в замку – разом з п’ятьма iншими рабами – у Схiднiй темницi сталась бiйка. Когось скинули вниз.
У першу свою нiч у замку Розвiяр опинився серед мовчазних, пригнiчених, дуже потайних людей. Пiзнiше вiн дiзнався, що, недорахувавшись напередоднi раба, старший наглядач розлютився, звелiв суворо покарати винних i невинних, а двох призвiдникiв бiйки покарали аж до на-пiвсмертi. Вiдтодi мешканцям темницi заборонено ро
Страница 16
мовляти один з одним вiд сходу й до заходу сонця. Утiм, Розвiяра цiлком улаштовував такий порядок.Вiн лежав у тишi, слухаючи шурхiт струмка. Якщо зажмуритись – можна уявити, що валяешся на галявинi серед лiсу. Утекти зi Схiдноi темницi неможливо, але Розвiяр тiкав щовечора, просто заплющивши очi.
Уранцi, перед свiтом, i ввечерi, у пiтьмi, на стiнах де-не-де можна було розрiзнити лiтери. Колись тут сидiла письменна людина; звали його Укi-Проводир, вiн видряпав на каменi свое iм’я й десяток непристойних слiв – мабуть, усе, що знав. Вiн же – а може, iнший раб – намалював, як умiв, голу жiнку з маленькою головою й широчезними, як корма в галери, стегнами. Крiм цих надписiв i малюнка, в темницi була ще одна, дуже дивна, позначка на стiнi. Розвiяр довго до неi приглядався, перш нiж зрозумiв: це теж слово. Колись, переписуючи книги чужою мовою, вiн навчився розумiти iншу мову, хоч i не знав, як вона звучить.
Слово, вишкрябане на замшiлiй стiнi, значило «пам’ять».
* * *
– Гей, книжнику!
Владний голос iз-за прочинених дверцят. Розвiяр пiднявся, вiдчуваючи, як терпнуть м’язи. Ба навiть бiльше: пiсля першого дня роботи вiн взагалi поворушитися не мiг…
Просто за дверима був коридор для варти – темний i куди задушливiший, нiж сама темниця. Тут горiла свiчка. Розвiяр замружився.
– Сiдай, – сказав наглядач Роджi.
– Спати хочу…
– Ну от iще, будеш тут менi комизитись! Давай-но про корабель жiнок.
– Утрете?
– А хоч би й ушосте! – У голосi наглядача прозирнуло роздратування, i Розвiяр не ризикнув бiльше сперечатися.
Вiн сiв на холодну пiдлогу (мох тут був витолочений безлiччю нiг) i подумки розгорнув книгу повчальних iсторiй.
– Жили собi двi жiнки, перша була дружина шевця, друга – дружина крамаря, що торгував пухом. Шевцева дружина була вiрна своему подружжю i навiть у думках не чинила перелюбу нi з ким. Крамарева дружина любила спати на м’яких перинах, смачно iсти й утiшати свою хiть; одного разу…
Букви спливали з пам’ятi без принуки. Розвiяр читав книгу, його права рука стискала уявне перо, немовби переносячи знаки на чистий аркуш. Наглядач Роджi слухав, пiдперши щоку кулаком. За дверима слухали теж – тi з рабiв, хто ще не спав.
Здiбностi Розвiяра виявилися випадково. В одну з перших ночей, наляканий i розгублений, вiн почав шепотiти книгу вголос – ту, недочитану й недописану, про Осиний Нiс. Роджi, що вартував за дверима, спершу вирiшив, що новачок порушуе наказ головного наглядача, перемовляючись з iншими рабами; утiм, Роджi був розумний i майже одразу зрозумiв, що помилився. Звiстцi, що новий раб знае письма, нiхто з наглядачiв не зрадiв. Розвiярова доля не змiнилася нiяк, якщо не зважати на те, що тепер Роджi знай загадував йому переказувати книги – ночами чи вдень, пiд час перепочинку.
Розвiяр дозволяв собi бурчати, але йому подобалося, що в нього е слухач. Згадалися довгi години, проведенi на островi в Маяка, коли, сидячи в тiнi, що впала ницьма, вiн так самiсiнько читав лiтери перед очима, а старий, чи то безумний, чи то велемудрий, слухав його. У Схiднiй темницi Розвiяр згадував старого частiше, нiж на борту «Луски»; гiркота вiд утраченого окрайця забулася – Розвiяр майже подарував старому Маяку його трюк iз «Мiдним королем».
– …І тодi крамарева дружина обмила млоснее тiло трояндовою водою, i змастила своi темнi кучерi духмяною олiею, i вкрила постiль шовком та оксамитом…
Роджi судомно ковтнув. Розвiяр усмiхнувся, заплющив очi, притулився потилицею до м’якоi замшiлоi стiни; так букви виднiлися навiть чiткiше.
– …i зустрiвши його, вона запнула завiсу, але свiчада й гобелени чули стогони i бачили, як коливався вогник нiчника…
Розвiяр перевiв дух. На цьому сцена перелюбу цнотливо закiнчувалася, далi йшла мова про вiдплату – коли з’явився корабель королеви квiтiв, щоби везти всiх чесних жiнок на свято, крамарева дружина зiбралась туди теж, але палуба…
– Зажди, – хрипко сказав наглядач. – Далi я знаю… Давай ще раз iз того мiсця, де вона любила спати на перинах.
– Хочеш, я запишу тобi? – несподiвано запропонував Розвiяр.
Роджi мигнув короткими вiями:
– Як це?
– Принеси менi чистий аркуш. Я запишу тобi цi слова, i ти зможеш читати в будь-який час. Удень, уночi, увечерi…
– Побалакай iще! – Очi в Роджi звузились. – Я, щоб читати… та хiба це вояцька рiч?
– Ти неписьменний? – пiсля паузи здивувався Розвiяр.
Роджi хотiв дати йому штурхана, але Розвiяр ухилився.
* * *
Уранцi йшли на роботу. Снiдали на ходу – кожному по коржику, та ще по солодкому кореню, та по вареному яйцю чиркуна (цi чорнi пташки колонiями селились i в скелях, i в замку, не розрiзняючи, де яка розколина, i по стелях бенкетних зал). Вода струменiла вздовж кожноi улоговини в скелi, стрiчками водоспадiв зринала з балконiв – вiд чого, а вiд спраги раби не потерпали.
Роботи в замку було досить. Тягали камiння в каменярнi, крутили коловорот, плелися в колесi, мов iздовi щури, урухомлюючи пiдойму. Замок продовжував будуватись: усе глибше в скелю заривались ходи. Усе
Страница 17
ище пiднiмалися новi вежi. Частину рабiв навчали вiльнi найманцi – мiшати розчин i класти камiння в мури. Розвiяр хотiв би навчитися теж – але тут наглядачiв схвилювала новина, що «вогнянка понеслась», i Розвiяра поставили за носiя.Яйцекладна тварюка вогнянка мешкала в скелях над замком. Дорiжка йшла зигзагом – десять поворотiв нагору, десять поворотiв униз. Шестеро наймолодших рабiв, у тому числi Розвiяр, тягали в замок яйця вогнянки.
Нагору належало бiгти щодуху. Десять поворотiв з пустим коромислом, одинадцять тисяч крокiв. Там, нагорi, перепочинок поряд iз гнiздом; житло вогнянки було загороджене камiнним валом, над ним нависали залiзнi поперечини, схожi на реi. З-поза валу бурхав чорний дим – то густiше, то рiдше. Вантажники – вiльнi найманцi в шкiряних шоломах – з допомогою блокiв, важелiв i держалець витягали з ями лискучi вiд сажi, розпеченi яйця. Перев’язували iх мотузками, вимоченими в жовчi двоголовоi болотяноi змii, i вiшали на палi-коромисла. Розвiяр, пiдхопивши на плечi коромисло, iшов тепер униз – одинадцять тисяч крокiв. Десять поворотiв. Вузька стежка, суцiльний камiнь, сонце пече, i на кожному поворотi наглядач.
Іти донизу належало повiльно й дуже обережно, щоб нi в якому разi не оступитися, не впасти, не пошкодити ношу. За надтрiснуту шкаралупу носильникам обiцяно болючу страту – це саме собою було дивно, адже раби чимало коштують. Але ще якась тяжка таемниця була пов’язана з яйцями – Розвiяр страшно томився на спуску, хоча нагору здиратися, здавалося б, важче. Виснажував страх спiткнутись, пошкодити ношу, але не тiльки це; яйця обрисами нагадували потворнi чорнi голови, i нелегко було бачити, як вони розгойдуються праворуч i лiворуч, на кiнцях коромисла.
Згинаючись пiд вагою ношi, ляпаючи по камiнню зашкарублими п’ятами, вiн думав про iнше, забував про роботу, «звiльнювався». Тодi очi його замiсть камiнноi стежки бачили склепiння велетенського лiсу, глухi закутки, де напнуте павутиння з застряглими в ньому пташиними скелетиками. Багатояруснi хащi, де пiд корiнням i над корiнням, у травi й у куширах, у переплетеннi лiан, у коронах i пiд коронами, як пiд склепiнням палацу, вируе вдень i вночi життя…
На третьому поворотi стежки – якщо рахувати згори – вiдкрився краевид ущелини. Розвiяр щоразу тамував вiддих, забачивши чорне провалля з бiлою пiною потоку на днi i протилежну скельну стiну, де маяли стрiчки водоспадiв.
– Агов! Годi ловити гав!
Розвiяр ступав далi, спустивши голову.
На п’ятому поворотi вiдкривався замок. Теж скеля, але з видовбаними ходами й галереями, балконами, вежами, сторожовими постами; у нижнiх ярусах розмiщувалося «мiсто», де жили вiльнi найманцi з родинами, головно ремiсники. У середнiх ярусах мешкала варта, i десь нагорi, серед багатьох камiнних веж, пiд склепiнням палацу, гнiздився володар, якого Розвiяр нiколи не бачив. Над замком пiднiмались дими, товстi й тонкi, чорнi й бiлi.
Розвiяр спитав якось у Роджi, нащо потрiбнi яйця вогнянки. Той велiв замовкнути й нiколи про це не говорити. Потiм, озирнувшись, повiдомив крiзь зуби: якщо Розвiяр випадково подряпае шкаралупу – вiн, Роджi, засмутиться. Йому, звiсно, начхати, скинуть Розвiяра в яму з гнилим м’ясом чи просто пiдвiсять на гак, але iсторii про жiнок Роджi подобаються, тому Розвiяр мае бути обережним – i нiмим, наче морська змiя.
Розвiяр був обережний i нiмий, але думки його залишалися вiльними вiд нагляду. Пiд час роботи, на перепочинку, в темницi вiн уявляв собi вогнянку так i сяк. Вiн подумки готував яечню з ii яець i обiгрiвав ними оселi взимку, жбурляв яйця у ворога i придумував ще тисячi способiв, як ними скористатись.
Вiн не знав, де й за яких обставин дiзнаеться вiдповiдi на своi питання. І нiтрохи не тямив, коли це станеться.
* * *
Утомлюючись удень, вiн не одразу засинав уночi. Раби, причаiвшись у темрявi, крадькома порушували заборону на розмови; iнколи базiк викривали наглядачi, шмагали канчуками, але розмови поверталися знов. Розвiяр дiзнався багато про товаришiв у нещастi: когось продали в рабство за борги. Якогось матроса пiдiбрали вночi п’яним на вулицях порту Фер, i вранцi вiн протверезiв уже в рабському караванi. Половина рабiв не пам’ятала, хто вони й звiдки: iх обпоiли «солодким молоком». Хто почастував iх напоем, де це було – вони уявлення не мали, як не знали й власних iмен та iсторiй. Слухати iх було особливо моторошно.
«Пам’ять» – було видряпано на стiнi серед лайок i малюнкiв.
Ближче до пiвночi розмови затихали. Розвiяр, смертельно втомлений, засинав пiзнiше за всiх. Щоб вiдволiктись, вiн заходжався подумки читати уявлюванi книжки – вони допомагали заснути.
Усi iсторii про жiнок вiн пропускав – набридло переказувати iх Роджi. Зате чудово дiяли докладнi описи чужих земель, обрядiв, тварин i рослин, розповiдi про невiдомих iстот; Розвiяр читав про крилатi повозки, кожну з яких несуть чотири крилами, про вдачу донних драконiв, про личинок вогняних звiрюк, що живуть усерединi чорного яйця: «Якщо виймеш його з вогню, не держи довго на повiтрi,
Страница 18
ому що остигне й не буде пуття; а якщо обступлять вороги – витягни яйце з вогню i розбий шкаралупу. Розколоти ii випадково не можна – шкаралупа мiцна, треба захотiти. Коли трiсне шкаралупа – вийде вогняний звiр на волю i стане служити тобi три днi й три ночi, скоряючись словам i бажанням. Його не вражае нi стрiла, нi клинок, з твоеi волi уб’е й одного ворога, i сотню. А за мить перед тим, як спливуть три днi й три ночi, звели йому кинутись у воду – тодi вiн згине. Запiзнишся – лихо тобi. Стережись i пам’ятай: тiльки три ночi й три днi…»Розвiяр сiв на пiдстилцi з моху. Спали його товаришi, свiтили зорi крiзь пролам у стiнi. Дзюрчала вода; Розвiяр щосили трiснув себе по лобi. У дверях, у вiконцi для варти, показалося блiде сонне обличчя.
– Канчука захотiв? Спати!
Розвiяр лiг. Його проймало холодом. Як вiн ранiше не здогадався, як?!
Вогнянка живе в гарячому гнiздi. Їi яйця носять у замок, зберiгають у вогнянiй пiчцi… Про пiч розповiдав, здаеться, Роджi… Усi знають, що яйця дуже цiннi, але чи пiдозрюе хто-небудь – чим? «Вийде вогняний звiр на волю i стане служити тобi три днi й три ночi, скоряючись словам i бажанням».
Не бувало такого, щоб хтось iз носiiв випадково розбив яйце. «Розколоти ii випадково не можна – шкаралупа мiцна, треба захотiти». А нiхто не хоче – бояться покарання. І нiхто не знае, яку владу щодня носять раби на плечах! «Його не вражае нi стрiла, нi клинок, з твоеi волi уб’е й одного ворога, i сотню».
Тим часом вогнянка все менше вiдкладае яець. І коли iй знов заманеться нестись – Розвiяру невiдомо.
Цiна свободи. Влада. Хай на три днi й три ночi; Розвiяровi тiльки б вирватися. Вiн повiеться в гори i там зачаiться, а пiзнiше вистежить караван на Фер i пристане потихеньку, а там пiде в море, хоч за юнгу, хоч за матроса. Треба тiльки правильно вибрати час…
Вiн лежав на спинi, усмiхаючись у морок, i бачив, як несуться по полю рудi й легкi, мов iскри, бiлки.
* * *
Удосвiта, коли раби по черзi умивалися зi струмка, Розвiяр, що не склепив очей за всю нiч, певно знав: цей день змiнить його долю. Вервечкою вийшли зi Схiдноi темницi, дiстали снiданок у руки, i тут Роджi сказав, що носильникiв сьогоднi треба тiльки трое.
– Ти, – вiн тицяв гулястим пальцем у груди черговому рабу, – ти…
Розвiяр обмер.
– І ти, – останнiм Роджi вибрав високого хлопця на прiзвисько Нiс, – ви, трое, берiть коромисла. А ти, книжнику, пiдеш розвантажувати вози з крупою, учора прийшов караван.
Розвiяр стояв приголомшений. Свобода була на вiдстанi простягнутоi руки – i вислизнула. На свiй сором, вiн вiдчував боязливу полегкiсть: не доведеться битись та вбивати. Усе буде як завжди.
– Роджi, – сказав Нiс дуже тихо. – Я вчора ногу пiдвернув…
І пiдсмикнув холошу, показуючи опухлу щиколотку.
– Шуу, – виплюнув наглядач. – Бiльше нiчого не пiдвернув? Іди на пiдоймi коловорот крутити, бо я тобi пiдверну, не встанеш! Ти, Жирний, з коловорота переходиш на розвантаження…
Погляд наглядача, звичайно понурий, переметнувся на Розвiяра.
– Бери коромисло, книжнику. Подряпаеш шкаралупу – шкуру злуплю.
Носильники розiбрали коромисла. Розвiяру дiсталась дуже зручна палка, ледь вигнута, вiдшлiфована сотнями рук. Рушили по стежцi вгору – десять поворотiв, одинадцять тисяч крокiв.
Вiн обiгнав двох iнших. Потiм вiдстав i пошкандибав у хвостi. Не треба квапитись; нехай вони вiзьмуть вантаж i пiдуть уперед.
Заспокоiвши вiддих, зусиллям волi перестав рахувати кроки. Треба зосередитись. Треба вирiшити, як i коли розбивати яйце. Чи знають наглядачi таемницю личинок? Що коли збунтованого раба одразу ж пристрiлять – здалеку? Чи зможе захистити його личинка вогнянки?
Вантажники обережно викочували яйця з гнiзда, в’язали мотузками, навiшували на коромисла. У диму, у трiскотi iскор, вони самi здавалися чудовиськами – вiд куряви iхня шкiра зробилась чорно-сiрою. «Утомилася, старенька, це останнi яйця, завтра вже не буде», – Розвiяр сам чув, як один вантажник сказав це другому. Рахiвник iз табличкою робив позначки, бурмочучи пiд нiс, перевiряючи цифри – унизу, де прийомка, стоiть iнший рахiвник, i щодня по закiнченнi робiт вони звiряються, щоб упевнитись: не зникло жодного яйця.
Скрипiли блоки, дзвенiли ланцюги, сичали носильники, коли iскра попадала в дiрку на рукавичцi. Розвiяр чекав, дивлячись на далекi верховини гiр: у ранковому сонцi вони здавались ошатними й навiть гостинними. На мить пригадалось – i загасло у пам’ятi – лiтаюче мiсто Мiрте.
Як наяву, Розвiяр побачив митника, як вiн вимовляе, наче випльовуе, слово «гекса». І велить викинути Розвiяра за борт, мов погану ганчiрку. А Розвiяр у вiдповiдь розбирае чорну шкаралупу, i вогнянка заступаеться за нього.
Йому привидiвся чорний дим над мостами Мiрте. Крики, страх, вогонь i попiл. Три днi й три ночi – чудовисько кориться кожному його слову, а що буде потiм, немае значення…
– Гей! Заснув?
Розвiяр струснувся, узяв на плечi коромисло з вантажем i, обережно притишуючи ходу, перетнув найкрутiший вiдтинок спуску. Знову звiв дихан
Страница 19
я, настроiвся на звичний ритм; одинадцять тисяч крокiв.Зараз?
Нема куди квапитись. Попереду, бiля повороту, стоiть Роджi. Якщо розбити яйце – доведеться личинцi його вбити…
А чому нi? Хiба Роджi не такий, як усi наглядачi?!
Розвiяр спiткнувся. Умить спiтнiли долонi. Роджi крикнув, коли Розвiяр добiг до повороту:
– Ти чого затинаешся, га? Життя обридло? Пiд ноги гляди!
Розвiяр промимрив щось у вiдповiдь.
Дорiжка суха, не слизька, ще не гаряча. Ідемо обережно, дивимось пiд ноги. Не треба поспiшати; ще маемо час, i там, нагорi, чекають на свiй час страховища, до часу ув’язненi в шкаралупах.
А що коли книга бреше i вони не коритимуться?!
Приймальник розiклав яйця, разом iз мотузками, у залiзнiй вагонетцi на колесах i повiз до спецiальноi пiчки, що не згасае нi вдень, нi вночi. «Якщо виймеш його з вогню, не держи довго на повiтрi, тому що остигне й не буде пуття…»
Угору – бiгцем. Одинадцять тисяч крокiв.
Вантажники вiдверто радiли близькому закiнченню робiт. Вони, хоч i були вiльними найманцями, хоч дiставали чималi грошi за свiй труд – боялись вогнянки та ii пекучих яець i були щасливi, що без пригод закiнчилася змiна.
– Сьогоднi ранiше пiдемо вiдпочивати, хлопче!
Звичайно вантажники не розмовляють iз рабами. Але тепер – подобрiшали; Розвiяр, пристроiвши на плечах коромисло з новим вантажем, попрямував униз.
Зараз?
Розмахнутися, лупонути коромислом об камiнь… Об цей? Чи той, наступний? Стежка – занадто вiдкрите мiсце, усiм усе видно, i легко дiстати стрiлою…
На високому каменi майорiла фiгура наглядача Роджi. Той спостерiгав за ним, за Розвiяром, неначе щось вiдчувши. Треба було зважитися, i Розвiяр, стиснувши зуби, змагався з усе бiльшим страхом.
Вiн закiнчив другу ходку, здав вантаж приймальнику, i рахiвник записав. Пiдiйшов Роджi – вiн був незвично дiяльний сьогоднi.
– Хлопче… Ти якийсь дивний. Ще раз загаешся по дорозi… Зупинишся… Так i знай: увечерi тобi буде шмагання. Тiльки загайся ще раз!
Розвiяр iз важким серцем рушив угору. Пiд сонцем, пiд поглядом наглядача вiн не мiг повiрити, що таким смiливим був сьогоднi вранцi. Що з ним зроблять, якщо личинка чомусь помре? Або не буде слухатись? Або… якщо його пiймають за три доби?
Ішов час. Розвiяру все складнiше було переставляти ноги. Страх i вiдчай, з якими вiн змагався – i перемагав – з перших днiв свого нового рабства, тепер цiлком заволодiли ним. Вiн мiг визволитись, мiг дiстати владу над життями iнших, але не смiв; це за кiлька годин перетворило Розвiяра на бiльшого раба, анiж яким вiн був, зв’язаний i голий, на невiльничому ринку.
Вiн iшов униз iз вантажем, i два яйця вогнянки похитувалися на коромислi в такт до крокiв. Наближався третiй поворот…
Щось змiнилося. Неначе тiнь пролетiла в повiтрi. Розвiяр пiдняв голову.
За камiнною грядою почувся дивний звук – чи то шипiння, чи то скрегiт. І глухо скрикнула людина.
Ноги самi винесли Розвiяра на поворот, i вiн побачив, як наглядач Роджi, який щойно сидiв на високому каменi, тепер летить униз, притискаючи руки до горла. Тiло його скотилося, смикнулося, завмерло посеред стежки, а камiння ще котилось, велике й маленьке, один ударив Розвiяра по нозi…
На стежцi, крокiв за двадцять, стояла iстота, яких вiн перше не бачив. У тварюки було чотири широких лапи з кiгтями й довгий пружний хвiст. Тулуб, укритий смугастим хутром, широкi людськi – чоловiчi – груди, порослi рудим волоссям. М’язистi руки, в кожнiй по короткому клинку. На головi залiзний шолом, що повнiстю закривае обличчя, а на спинi – в сiдлi зi стременом – помiщувався ще й вершник, тому що хвостата iстота була верховою.
Розвiяр побачив усе в деталях – як, бувало, встигав прочитати ледве розгорнуту книжкову сторiнку. Вiн побачив обличчя вершника, гордовите, смагляве, чимось схоже на гордовитi обличчя Золотих. Побачив у його руках свiтлi вигнутi мечi. Побачив ноги, узутi в чорнi чоботи з тонкоi шкiри, упертi в стремено – носками вгору i в боки. Побачив ледь вловний рух цього стремена: чотиринога тварюка з людським торсом присiла на заднi лапи, збираючись стрибнути на Розвiяра й покiнчити з ним – утовкти в стежку. Перетворити на млинець.
Жити!
Розвiяр не став бiгти, не став ухилятись – нi те нi iнше не могло його врятувати на вузькiй дорiжцi над прiрвою.
Замiсть цього крутнувся на мiсцi й ударив своею ношею об скелю, з усiх сил зажадавши свободи невiдомому чудовиську. Одне яйце розбилось iз вологим чмоканням.
Спалахнули мотузки. Посипалася шкаралупа, повалив чорний дим. Чотиринога iстота на стежцi застигла за мить до стрибка, а Розвiяр, кинувши коромисло, вiдстрибнув до самого краю стежки й мало не зiрвався.
Зi скалок шкаралупи, з сажi й обгорiлих волокон вибралася личинка вогнянки. Якби Розвiяр давнiше знав, що носить на плечах, не спав би так спокiйно на моховитiй пiдлозi в Схiднiй темницi. Мучився б через жахи. І тим бiльше дивним i диким здавалося, що це – оце – може кому-небудь пiдкорятися.
Чотиринога iстота на стежцi поступилась назад; дико й страшно скрикн
Страница 20
в вершник, спалахнуло сонце на його клинках…– Убий! – Розвiяр нi на що не сподiвався. Вiн просто хотiв жити й боровся за життя як мiг.
Личинка вогнянки здiйнялася, розметавши гострi крила, вкритi сажею, немов пилком. В обличчя вiйнуло жаром, Розвiяр упав на колiна, прикриваючи обличчя лiктями, вiдчуваючи, як трiщить на головi волосся.
Вiн не хотiв дивитись i все-таки бачив. Чотиринога iстота змахнула клинками, i вершник повторив його рух, але жоден iз чотирьох клинкiв не досягнув цiлi. Личинка пронеслась над ними, почувся трiск, вершник вивалився з сiдла й упав на дорогу. Чотиринога iстота в останньому поривi гарячково спробувала зняти з себе шолом – i теж повалилась, придавивши тiло вершника тяжкою, непомiрною тушею. Личинка пiднялася вище, Розвiяр щосили надiявся, що тепер вона полетить геть, сховаеться – але жахлива тварюка спустилась на великий камiнь над стежкою. Склала на спинi крила, мов долонi i, здаеться, влiпила очi в Розвiяра – хоча в неi не було голови й не було очей.
Йому захотiлося стати частиною цiеi камiнноi гряди. Стати недвижним. Стати каменем.
– Гей!
Згори вибiг iще один наглядач – видно, почув шум i поспiшив усе з’ясувати. Мало не зiштовхнув зi стежки Розвiяра; постояв, витрiщивши очi, позираючи то на личинку, то на труп Роджi посеред дороги, то на два страшних тiла – чотириногого i його вершника. Розвернувся i з вереском кинувся назад, i за хвилину його крик пiдхопили iншi голоси…
Личинка не зрушила з мiсця. Продовжувала сидiти, молитовно склавши крила на спинi.
Зате коли знизу, з четвертого повороту стежки, безгучно виринули ще двi чотириногi тварюки з вершниками i Розвiяр, забачивши iх, нажаханий притулився до дороги – от тодi личинка розвернулась, як сувiй, i атакувала знов.
* * *
Здавалось, минуло декiлька годин, а проте сонце тiльки трохи нижче спустилось над горами. Вiн стояв на стежцi, на третьому поворотi, звiдки чудово проглядалась ущелина. Вiн бачив, як по протилежному схилу вiдходить, легко долаючи неприступнi провали, загiн вершникiв на чотириногих тварях. Трьом iз них уже нiколи не скакати по горах, не нападати на рабiв i наглядачiв; тiла двоногих i чотириногих мерцiв лежали осторонь, Розвiяр боявся на них дивитись.
Уцiлiле яйце вогнянки застрягло в розколинi бiля дороги. Личинка й досi сидiла на каменi, i бiльше не лишалося сумнiвiв, що вона Розвiяровi кориться. А вiн стояв перед нею, паралiзований свiдомiстю своеi несподiваноi влади.
Дiстатися до Фер… За три днi – хiба це можливо? Знайти Арвi та Лу, покарати iх… Нехай контрабандистiв давно нема в порту – перед очима в Розвiяра вони кричали в смертельному жаху й падали, ураженi личинкою, i знов кричали й падали. Вiн i не пiдозрював, як глибоко в ньому засiла iхня зрада i як хочеться помститись.
Утекти… куди? У нього всього лише три днi. А до Мiрте за три днi можна дiстатись хiба що силою думки…
Тiкати! Не стояти!
Вiн ступив кiлька крокiв. Озирнувся; здиратися по схилу, без стежки, значило рано чи пiзно скотитись униз i вбитись на гострiм камiннi… Дорога, якою ходить караван iз харчами, нижче… Як туди дiстатись – по трупах?!
Сонце, немов приклеене, висiло на тому ж мiсцi небосхилу. Над личинкою вогнянки тремтiло гаряче повiтря. Спотикаючись, Розвiяр побiг униз, сподiваючись вибратись до проiжджоi дороги…
З-за четвертого повороту стежки йому назустрiч вибiгли вартiвники. Не наглядачi – замковi вояки, озброенi мечами й списами. Вони викотились хвилею; переднi круто вповiльнили хiд. Стали. Лад порушився.
– Шуу, – видихнув червонолиций чоловiк у блискучому сталевому нагруднику i з пiр’ям на шоломi. – Ах, Шуу… Стi-i-iй!
Розвiяр поступився. Личинка не ворухнулась.
Погляд червонолицього швидко окинув поле бою, спинився на вогнянцi, метнувся на Розвiяра. Провiдник загону був воiном i вмiв володiти собою, однак Розвiяр устиг прочитати в його очах жах. Той самий безмiрний страх, що називають «страхом Шуу».
Червонолиций усе знав про личинок i все швидко зрозумiв. Його життя опинилося в руках Розвiяра; мiж вартiвником i лютою смертю стояла мить – i примхлива воля пiдлiтка-раба.
Тi, що завмерли за спиною чоловiка в сталевому нагруднику, теж зрозумiли це – по довгiй хвилинi.
– Охороняти! – крикнув Розвiяр.
Одночасно змайнули двi чи три стрiли. Личинка опинилася мiж вартiвниками i своiм новим хазяiном. Стрiли зникли в гарячому маревi над розкритими крилами i зникли без слiду, тiльки попiл просипався.
– Назад! – крикнув червонолиций. – Вiдходь!
Це була мить для прориву. Розвiяр вiдчув ii, почув, як чують удар дзвона. Нацькувати вогнянку на цих людей i по стежцi з попелу прорватися до волi. Ну?!
Стежинка пустiшала. Вартiвники вiдступали вниз, за четвертий поворот, за камiнну гряду. Удатна мить найшла i минула. Розвiяр зрозумiв, що запiзнився: червонолиций знову був господарем становища.
– Значить, це ти розбив шкаралупу, хлопче?
Спокiйний, навiть знудьгований голос. Вартiвник давно знае вiдповiдь на свое питання. Тягне час, зрозумiв Розвiяр.
– Ти iх
Страница 21
бачив? Звiруiнiв? Напiвлюдей?Розвiяр мовчав.
– Це звiруiни, – повторив вартiвник наполегливо, буцiмто Розвiяр сумнiвався. – Ти звелiв убити iх? Молодець. Ти кмiтливий, добре зробив. Ми теж пiдстрелили двох… Їх було багато, дуже багато. Добре, що ти велiв личинцi iх убити.
Вiн говорив, не спускаючи з Розвiяра очей, i точно чекав чогось. Чого?
Свиснула стрiла. Розвiяр упав; стрiла ударила в камiнь, мало не подряпавши вухо. Напевно, стрiлець квапився. Знову свист, цюкае в камiнь сталевий наконечник…
Личинка вогнянки змаяла, прикриваючи Розвiяра. Їi протнули двi або три стрiли, не завдавши шкоди. Розвiяр скотився зi стежки в щiлину мiж камiнням – туди, де лежало друге яйце. Воно зовсiм остигло; Розвiяр утиснувся в розколину, намагаючись зрозумiти, звiдки стрiляють. Схоже, били зусюди: стрiльцi оточили стежку, поки вартiвник у сталевому нагруднику хвалив Розвiяра за кмiтливiсть.
Жити!
Пiднявши камiнний уламок, вiн щосили ударив по другому яйцю. Шкаралупа трiснула – глухо, безживно, i розтрiсла. У трiщинi, завширшки в два пальцi, показалася друга личинка – остигла, дохла.
Яйця вогнянки треба зберiгати у вогнi… На повiтрi вони остигають.
– Охороня-ати! – верескнув Розвiяр, коли ще двi або три стрiли вдарили в камiнь поряд iз головою. Вартiвники били завiсою, не бачачи цiлi.
Личинка повисла над ним, розгорнувши крила. Пострiли припинились. Розвiяр сидiв, забившись у щiлину, мов комаха.
Попереду три днi й три ночi.
* * *
Сонце спустилося за гори, коли з’явився гiнець iз замку:
– Звелено взяти живим.
– Живим сам бери, – вiдповiв незнайомий сварливий голос.
– Іди, повтори це володарю! Звелено живим, у замок, тепер!
– Менi самому життя миле!
– Зажди, – утрутився начальник варти. – Гей, хлопче, подай голос. Чуеш?
– Чу-ю, – хрипко вимовив Розвiяр.
Дуже хотiлося пити. Неподалiк шумiв струмочок. Личинка сидiла на каменi над його головою – бридка, гаряча, димна. На Розвiяра летiли iскри, пропалювали стару сорочку, жалили шкiру.
– Вийдеш – не зачепимо.
Розвiяр мовчав.
– Гей, бовдуре. Що робитимеш? Три днi й три ночi минуть… Що з тобою стане, ти подумав?
– Не погрожуй, – сказав Розвiяр. – Нацькую.
– Ах, то ти так…
Зробилося тихо.
– Наказ чули? – знудьгованим голосом спитав гiнець.
Начальник варти вилаявся.
– Слухай, хлопче. Нам життя дороге. І тобi дороге. Чуеш – володар тебе для чогось бачити хоче… живим. Лови свою вдачу, малий. Ти не нацькуеш – ми не стрiлятимемо.
– Вистрiлите.
– То ти глухий, чи що! Наказано тебе не вбивати!
– Зажди, – сказав Розвiяр. На хвильку задумався. Прокашлявся. – Ти, тварюко. Хто мене вб’е – того вбий одразу. Ясно?
Годi було дожидати вiдповiдi вiд личинки. Однак Розвiяр був певен, що наказ вона зрозумiла i виконати цiлком спроможна; усi, хто його чув, подiляли певнiсть.
Повагавшись iще, Розвiяр випростався. В ущелинi лежав присмерк, а верхiвки гiр iще ловили сонячне промiння. На стежцi, знайомiй до кожного камiнця, тiсно було вiд вартiвникiв, стрiльцiв i мечоносцiв.
– Поряд, – сказав Розвiяр личинцi.
Личинка пiдсунулася ближче; по ii крилах бiгали спалахи й тiнi, як по вугiллю в багаттi. Вiн ненавидiв ii й боявся, бридкоi, смертельно небезпечноi тварюки. І тiльки завдяки iй був ще живий – хай ненадовго.
– Гаразд, ведiть.
І вiдходячи, устиг востанне подивитись на ущелину з ii зубцями й провалами, з розмаяними стрiчками водоспадiв.
* * *
Уперше в життi Розвiяр опинився у верхнiх ярусах палацу. Тут горiли смолоскипи, шелестiв вiтер в ажурних балконних решiтках, струменiли джерельця, падаючи в чистi камiннi чашi. Розвiяр iшов повз них, слухаючи плюскiт води, умираючи вiд спраги – i не зважаючись спинитися, тому що поряд, обвiваючи жаром, рухалася личинка.
Вартiвники зi зведеними арбалетами ступали позаду. Шкiрою в дiрках сорочки Розвiяр вiдчував усi стрiли, спрямованi в спину. Невiдомо, чий наказ утримував стрiльцiв певнiше – володаря, який звелiв брати живим збунтованого раба, чи самого Розвiяра: «Хто мене вб’е – того вбий одразу».
– Стiй.
Розвiяр зупинився.
Низькi дверi освiтлювались единим смолоскипом.
– Велiли впустити. Самого. З тварюкою.
– Як?! Та бути такого…
– Наказ! – гаркнув чоловiк, що заступив собою дверi. – Наказ володаря!
І обернувся до Розвiяра:
– Ти подумай, щеня… Є рiзниця, як умирати. Іди!
Розвiяр увiйшов, i разом iз ним увiйшла личинка вогнянки.
* * *
Тут було прохолодно. Кiмната, висiчена в скелi, розмiщувалась високо над ущелиною. Другi дверi, набагато бiльшi тих, що в них увiйшов Розвiяр, вели на балкон, обвитий зеленню. У центрi кiмнати була водойма, на поверхнi недвижноi води вiддзеркалювалися свiчки.
Розвiяр побачив воду й мало не заплакав. Хотiв потягнутись рукою, зачерпнути, – але пiдняв очi й обмер. Навпроти, у дерев’яному крiслi з поруччям, сидiв той, кому належав замок, люди й сам Розвiяр.
Володар був не дуже молодий, але ще й не старий. Чорне з сивиною волосся оперiзувало вид, сягаючи плiч. Тонкий нiс був
Страница 22
олись зламаний. Губи розтинав давнiй шрам. Очi дивились без нiякого виразу; нiколи в життi Розвiяр не бачив такого непевного – i такого проникливого погляду.Вiн стояв нерухомо хвилину й двi. Вогнянка сидiла заблизько, на Розвiярi почала жеврiти холоша; вiн не витримав i вiдступився, порушивши недвижнiсть i тишу.
– Ти хочеш пити?
Розвiяр не сподiвався цього питання. Кивнув – точнiше, смикнув головою.
– Пий, – рука з перснем указала на воду.
Розвiяр пiдiйшов. Упав на колiна, зачерпнув воду жменями. Довго пив, здригаючись вiд холоду, переводячи дихання, злизуючи кожну краплю.
– Навiщо ти розбив шкаралупу?
Розвiяр пiдняв голову. Блiде обличчя володаря осяяне було вогнями свiч – i мерехтливим, нерiвним свiтлом палючоi вогнянки.
– Вони б мене вбили.
– А тепер – ти думаеш вижити?
Розвiяр скосив очi на вогнянку. Та сидiла, склавши на спинi крила, усипанi сажею, наче пилком.
Вiн може вбити володаря. Зараз. Володар знае це; вiн дозволив Розвiяру ввiйти самому, з вогнянкою. Нi: вiн наказав йому ввiйти самому. До кiмнати, де, крiм володаря, нiкого нема.
– Хочеш убити мене?
Розвiяр пiднявся з колiн. Довго дивився в очi володарю; ця людина звикла командувати смертю, як iздовим щуром у колесi. Вона багато разiв була поруч – i завжди пiдкорялась.
– Я тiльки хочу жити, – повiльно сказав Розвiяр.
– Ти, раб, розбив шкаралупу яйця… Присвоiв крихту моеi влади. Ти гадаеш, я це подарую?
Здавалося, володарю подобалось гратися зi смертю. Здавалося, провокуючи хлопчиська, вiн зазнавав насолоди.
– Менi не потрiбна влада… нiяка. Я тiльки хочу жити, – промовив Розвiяр, не спускаючи очей. – Я… обмiняю цю личинку на мое життя. Хай навiть не свободу.
– Ти торгуешся, – володаревi губи вперше здригнулись, окресливши усмiх. – Зi мною.
– Так, володарю. Тому що… я ж можу наказати iй.
– Накажи.
Розвiяр ковтнув. Очi без нiякого виразу дивилися крiзь нього. Володар чекав, вiн був несповна розуму, божевiльний самогубця; Розвiяр нараз чiтко зрозумiв: йому не вижити, i краще, що можна зробити, – це наказати вогнянцi вбити себе одразу по смертi володаря.
Вiн зрозумiв це й розлiпив губи. Миттево в очах володаря щось змiнилося. Вiн викинув перед собою руку:
– Стiй! У наказi була така сила, що Розвiяр перестав дихати.
– Ти насправдi небезпечний, – сказав володар, i його очi дивились тепер не крiзь Розвiяра, а просто йому в обличчя. – Добре… Я згоден торгуватись. Накажи тваринi кинутись у басейн. Я накажу залишити тобi життя.
Декiлька хвиль Розвiяр напружено мiркував. Потiм перевiв дихання.
– У воду, – сказав вiн личинцi.
І та, не маючи страху смертi, скорилась моментально.
Зашипiла вода, пiднялася пара, тiло вогнянки почорнiло – i спливло, безживне, слизьке. Вода в басейнi замулилась.
– Варта, – не пiднiмаючи голосу, сказав володар.
Розвiяр, не озираючись, почув тупiт i дихання за спиною.
– До ями, – сказав володар.
* * *
Вiн думав, що його тягнуть просто в могилу, ховати живцем. Але його скинули в просторий камiнний мiшок, накрили згори гратами, i запала темрява; Розвiяр, зморений i розгублений, узявся дослiджувати темницю навпомацки.
Не те щоб вiн сподiвався втекти. Вiн просто не мiг сидiти без дiла; нiякого iншого виходу, звiсно, не знайшлося, зате знайшлася кам’яна плита – чи то ложе, чи то стiл, чи то надгробок – i прилiплена до ii краю маленька свiчка.
Свiчка! Справжнiй восковий недопалок! Розвiяр спершу затужив через те, що нема вогню, а потiм, подвоiвши зусилля, узявся нишпорити по камерi – i знайшов стiнну нiшу, а в нiй – дерев’яну миску, ложку й старе кресало.
Вiн довго порався, крешучи вогонь. Вiн був упав у вiдчай, але не здався, i кiнець кiнцем свiчка загорiлась. Розвiяр спершу замружився, а потiм, коли звикли очi – побачив пiдлогу, де-де присипану соломою, кам’яну плиту, стiнну нiшу й самi стiни з вiдбитками величезних зубiв – темницю прогризали в каменi скельнi черв’яки.
Йому зробилося страшно – не вiд того, що вiн бачив. Вiн злякався, що свiчка догорить i знову доведеться лишитися в мороку.
Вiн згадав про Схiдну темницю, як про покинуту домiвку – там просторо й видно зiрки, там вода й м’який мох. І там е «завтра», i «пiслязавтра», i «за тиждень»; тут, у ямi, вiчно тягнеться нiч.
Вогник свiчки складався, виявляеться, з кiлькох частин: темний у центрi, яскравий на верхiвцi й по краях. Вiн був головним багатством, що лишилося ще в Розвiяра. Його единим багатством i надiею.
Хороший вiск спливав повiльно: Розвiяр згадав маяк, де було свiтло вдень i вночi. Згадав стогiн полум’я, що вказувало шлях морським суднам. Згадав пiнний слiд за кормою «Крилами». Згадав старого, що не хотiв вiдпускати його на «Лусцi» i все-таки вiдпустив.
Лице, облямоване сивим волоссям, неначе вiнчиком. «Мiдний королю, Мiдний королю. Вiзьми, що цiную, подай, що потребую. Мiдний королю, Мiдний королю…»
Розвiярова тiнь лежала на стiнi – чорна, страшна. А якщо цього разу подiе?! Адже немае iншоi надii, тiльки на Мiдного короля. Вiзьми, що цiную.
Страница 23
одай, що потребую. Свободи! Життя й свободи!Тремтливою рукою Розвiяр повторив рух, якого навчив його колись старий.
– Мiдний королю… Мiдний королю!
Вiн затнувся, опанував себе i продовжив:
– Вiзьми, що цiную! Подай, що потребую!
Свiчка зникла без звуку. Без слiду.
Знову зробилося темно.
* * *
Уранцi його привели до володаря. Той сидiв у крiслi на широкому напiвкруглому балконi, а поряд стояла на триногiй пiдставцi велика далекоглядна труба. Розвiяр колись бачив схожу в руках капiтана «Крилами». Щоправда, капiтанська була менша.
Варта вийшла. Небо, повите мармуровою сiточкою хмар, було схоже на морську воду – таке ж синьо-зелене, неспокiйне. З балкона на три сторони вiдкривались навколишнi скелi: через гострий контраст свiтла й тiнi в iхнiх обрисах увижалися скривленi, лютi обличчя. Профiль володаря з його зламаним носом здавався частиною цих гiр.
Знизу, з ущелини, ледь чутно долинав шум води. Цей шум супроводжував Розвiяра всю нiч. Слухаючи придушений стiнами рокiт, потрiскування напiвостиглого камiння, шелест вiтру в продиховинах, вiн то метався по камiнному мiшку, то валився без сил на солому.
Йому здавалося, що стiни в темнотi стискаються i стеля нижчае. Вiн зусиллям волi гамував панiку, i тодi стiни, невидимi, зникали зовсiм i Розвiяр опинявся сам посеред величезного темного свiту. Ще вчора вiн був ручною твариною, в’ючаком, тяглом, як-от пацюк у барабанi. Вiн був твариною, свiт перед його очима плив, невиразний i каламутний, а сьогоднi, тепер, немовби спала полуда. Немов очистили вiд багна й тванюки жовтий кiстяний клинок.
Уявити тiльки – вiн сам спрямував личинку до води! Адже мiг захопити володаря i, загрожуючи його життю, диктувати своi вимоги! Як же можна було програти, маючи в руках могутню зброю?!
У темрявi вiн налетiв на камiнну плиту i забив великого пальця на правiй нозi. Бiль несподiвано допомiг заспокоiтись. Розвiяр вирiшив, що нiчого ще не скiнчено, завтра його поведуть на страту або ще куди-небудь поведуть, i тодi вiн устигне зробити хоч що-небудь: вирватись, або захопити заручника, або, у найгiршому разi, зiстрибнути зi скелi, прихопивши з собою катiв. Його жахала едина думка: нiкуди не поведуть, кинуть тут без iжi й води, у тишi, темрявi – помирати.
Мiдний королю, Мiдний королю… Вiн знов ошукав Розвiяра, не подав того, що потрiбно, – хоч Розвiяр i вiддав йому найдорожчу рiч. Замiсть свободи прийшли розчарування й злiсть, i шалена жага дiяти – чим це допоможе бранцю в камiнному мiшку?!
Над ранок вiн майже заспокоiвся. Лежав тихо, уп’явшись у морок, i думав про звiруiнiв – хто вони, звiдки вони взялись i навiщо. Думав про володаря – скiльки волi та часу, скiльки грошей та влади знадобилося, щоб видовбати – вигризти – в скелi його замок. Про слiди зубiв скельних черв’якiв. Про магiю; чи був магом старий Маяк? Навряд щоб. Чи може сам володар виявитись магом? Цiлком можливо, це багато що пояснило б. Чим вiн платить своiм людям? Звiдки приходять продуктовi каравани? Як далеко звiдси до кордонiв Імперii, i чи витримае замок проти атаки з повiтря? І чи можна його здолати, а якщо можна, то як?
Вiн навiть заснув – за кiлька хвилин до того, як по нього прийшли. І ось тепер стояв на напiвкруглому балконi, боячись повiрити цiй удачi. Володар вiдпустив варту, вони зостались удвох, i руки в Розвiяра вiльнi, а володар не дивиться на нього. Сидить, уторопивши очi на гори, немов забувши про бранця…
– Не здумай стрибати на мене. Помреш тяжко.
Розвiяр ледь здригнувся. Щоб перевершити цю людину, щоб захопити його розполохом, знадобиться вся Розвiярова воля та хитрiсть.
І вiн примусив себе розслабити аж до тремтiння напруженi м’язи.
– Учора ти не був таким лютим, – сказав володар. – Тобi було досить самого життя, навiть не свободи. Тепер ти передумав?
– Нi.
– Дуже добре. Скажи: звiдки ти знаеш про личинок вогнянки? Звiдки ти знаеш, якщо навiть серед моiх людей з цiею таемницею звiренi тiльки найнадiйнiшi?
Розвiяр уривано зiтхнув.
– І не думай брехати, – уривчасто кинув володар. – Раби шепотiлись у темницi? Чи наглядачi?
– «Коли трiсне шкаралупа – вийде вогняний звiр на свободу, i стане служити тобi три днi й три ночi, скоряючись словам i бажанням, – вимовив Розвiяр. – Його не вражае нi стрiла, нi клинок, з твоеi волi уб’е й одного ворога, i сотню. А за мить перед тим, як вийдуть три днi й три ночi, звели йому кинутись у воду – тодi вiн згине…»
Неуважний володарiв погляд зiбрався в точку, як свiтло в склянiй лiнзi. Розвiяр дивився йому в очi, стараючись не клiпати.
– «Повчальне казання про людей, звiрiв та iнших тварей», – сказав володар iз дивним притиском. – Ти умiеш читати?
– Я переписувач книг… був.
– Цiкаво. – Володар сiв рiвнiше, сплiв на колiнi довгi жовтуватi пальцi. – Ось користь освiти… Як сталося, що ти перестав бути переписувачем?
– Я з дитинства був рабом в одного письменного пана на iм’я Агль. Вiн вирiшив заробити переписуванням у Мiрте…
Розвiяр говорив, долаючи хрипоту. Болюче вiдкашлювався й продовжу
Страница 24
ав розповiдати. Володар слухав, очi його горiли все яскравiше, шрам поперек губiв ставав темнiшим i помiтнiшим.– Ти гекса?
– Наполовину… Так кажуть.
– Та й дурень був твiй колишнiй хазяiн… Кажи далi.
Розвiяр розповiв усе не ховаючись. Не згадав тiльки про замовляння, якого навчив його старий на островi пiд маяком.
Володар довго мовчав. Тiнь, що прикривала балкон, вiдсунулась, на поруччя впав промiнь, i воно зайнялося – мiдяне, до блиску вiдполiроване, кругле поруччя.
– Тобi коли-небудь давали «солодкого молока»?
Розвiяр здригнувся. Питання поставлено побiжно, немов мимохiдь, але думка про «солодке молоко» була куди огиднiша, анiж найжорстокiший смертний вирок.
– Це вихiд для тебе, – сказав володар з несподiваною м’якiстю. – Пiсля того, що ти скоiв… Адже в замку не слiпцi. Поповзе поголоска. У багатьох народиться страшна спокуса. Як менi бути з моiми людьми, якi бачили, як ти командував личинкою?
– Нi. Я не хотiв. Я…
– Доведеться потроiти охорону великоi печi, – немов мiркуючи, продовжував володар. – У мене багато iх, цих личинок у яйцях. Коли занадто дозоляють звiруiни чи iншi вороги, я просто розбиваю шкаралупу. Але як тепер довiрити цi яйця рабам-носильникам? Чи вартiвникам, що стали на службу за грошi?
– У мене не було iншого виходу!
– Був. Мовчки померти, як учинив би на твоему мiсцi будь-який iнший раб, не такий освiчений… не такий кмiтливий. Правильно було б улаштувати публiчну страту… на науку. Але я обiцяв тобi життя, i я додержу слова. Ти вип’еш «солодкого молока» i поiдеш у Фер, де тебе заново продадуть.
Розвiяр кинувся не роздумуючи.
Мiж ним i володарем було п’ять крокiв. Розвiяр стрибнув i схибив, спiткнувся об виставлену ногу, утратив рiвновагу, його жбурнули до поруччя. Мiдь уп’ялась у ребра, страшна сила навалилася згори, холоднi пальцi здушили горло. Смикаючись i хриплячи, Розвiяр устиг побачити, як володар притримуе вiльною рукою захитану триногу з далекоглядною трубою.
– Я казав тобi, що помреш тяжко?
Розвiяр спробував перевалитись через поруччя. Вiн задумав це з самого початку й хотiв потягнути з собою володаря; не вдалось. Хватка на горлi стислась мiцнiше.
Тупiт варти, тривожний, старанний, увiрвався на балкон i змовк. Мабуть, володар жестом велiв охоронцям вийти, тому що кроки одразу зазвучали знов, вiддаляючись.
– Згоден, – крiзь зуби видихнув Розвiяр.
Володар вiдкинув його вiд загорожi – углиб балкона, в тiнь. Задихаючись, Розвiяр вiдповз до стiни, увитоi плющем.
– Тобi дорога твоя пам’ять? Ти цiнуеш спогади дорожче за життя?
У голосi володаря була цiкавiсть.
– Тобi хочеться вiчно пам’ятати, як тебе викинули за борт, неначе ганчiрку? А може, ти помреш заради спогадiв про рабський ринок?
– І це теж, – сказав Розвiяр.
І згадав – на мить – далеке, пiднесене над морем мiсто Мiрте.
Роздiл третiй
Вiн згадував його не раз, коли треба було зiбратися, забути про бiль i втому, повторити ще раз, без зупинок, складну серiю ударiв, блокiв, переворотiв. Коли м’язи дерев’янiли, а зв’язки готовi були розiрватись, i вiд спраги вилiзав язик, а сотник Бран, сволота, не дозволяв пити, «поки не накинеш iще три кола».
Розвiяр давно не був хлопчиком-переписувачем; за короткого ще життя йому доводилося веслувати на «Лусцi», тягати мiшки та камiння, бiгати вгору-вниз по крутих схилах, крутити коловорот i ходити в колесi – але сотник Бран уважав його «шмаркачем» i ганяв, як iздового пацюка. Розвiяр томився страшенно; падаючи на матрац, засинав ще в повiтрi й майже не згадував нi дiм, нi лiс, нi бiлок, що бiжать по обнiжку.
Нiс йому зламали в навчальному бою, за мiсяць по зарахуваннi до молодшоi десятки. Вiн довго ходив у синцях, з пiдбитими по черзi очима, а потiм – пiзньоi осенi – у сутичцi без зброi поклав Кривулю, найсильнiшого i найдосвiдченiшого серед щойно зарахованих. Тодi сотник Бран, не кажучи нi слова, перевiв Розвiяра з молодшоi десятки в дiйсну варту.
Усi знали, що Розвiяр колишнiй раб, але згадувати про це було не заведено. Уважалося, що новим вартiвником опiкуеться володар; сам Розвiяр боявся в це вiрити. Це диво, що володар велiв прийняти його в молодшу десятку замiсть того, щоб вiддати катовi… Але опiка?!
Вiдтодi Розвiяр бачив володаря тiльки один раз. Просто з вечiрнього вишику його, уже дiйсного вартiвника, викликали нагору; володар сидiв у кабiнетi, тiй самiй кiмнатi, де утопилась колись личинка вогнянки. Так само вiддзеркалювалися свiчки на поверхнi водойми в центрi кiмнати. Так само недвижно сидiв у крiслi чоловiк зi шрамом поперек губiв.
– Перепиши менi книгу, – сказав володар.
Розвiяру принесли оправу з чистими сторiнками, двi великi свiчки, каламар i набiр ситушачих пер. Вiн нiяково усiвся за письмовий стiл, узяв перо – i раптом злякався, що забув писати, що рука, натруджена й тверда, як дерево, не зможе вивести нi знака.
Володар спостерiгав за ним. Гамуючи страх, Розвiяр розгорнув книгу, яку належало переписати.
З перших же рядкiв йому забило дух. Це був трактат ученого, що жи
Страница 25
в Імперii – про магiв, iхню могутнiсть i звiдки вони беруться. Напевно, дуже цiнна, рiдкiсна, а може, й заборонена для читання усiм, окрiм iмператорських мудрецiв. Можливо, викрадена зi сховища. Хай там як – така книга коштуе дорожче, нiж десяток молодих рабiв…Розвiяр замружився. Знаки складалися в слова, стояли перед внутрiшнiм зором так само виразно, неначебто вiн бачив iх очима. Його здiбнiсть не покинула його, не забулась, i Розвiяр зазнав у цю мить такоi радостi, немов зустрiв давнього друга.
Вiн почав переносити побачене на папiр – спершу обережно, тремкою з незвички рукою, а згодом усе певнiше. «У палацi, й у хатi, i в триногiй оселi майстра на Безземеллi – усюди, де е камiн або пiч, може з’явитись на свiт маг. Вiн може лiтати без крил i наказувати каменю, може вбивати вогнем або зцiлювати смертельно хворих, але головне його покликання – нести в цей свiт те, чого перше не було…»
– Цiкаво, – сказав володар, що не знати як опинився в Розвiяра поза спиною. – Якби не iнший папiр, не свiже чорнило… Твою копiю можна видати за оригiнал, маленький гекса.
Розвiяр не вiдповiв, занурений у роботу. Володар скоро пiшов; Розвiяр сидiв сам у великому кабiнетi i при свiтлi двох свiчок переписував книгу про магiв, iхнi звичаi та звання. Як вони ставлять райдужну печатку на iмператорськi грошi, i як вони вистежують бунтiвникiв за самими тiльки замiрами, i про перснi з кольоровими камiнцями, якi вони носять на руцi, i про те, як iм улягають громи, i про багато iншого.
До ранку вiн закiнчив. Передав книгу особистому слузi володаря, вийшов, похитуючись, спустився в казарму i потрапив просто на ранковий вишик, а сотниковi Брану начхати було, хто спав уночi i хто не спав. Управляючись iз клинком, зi щитом, з ломакою, з ланцюгом, Розвiяр думав про магiв, яким не потрiбна вiйськова премудрiсть, якi й без зброi непереможнi…
Бран не хвалив його. Але поглядав серйозно, зi схваленням.
* * *
Минула осiнь, потiм зима. Верхiвки гiр побiлiли. Молодi вартiвники катались по крижаних жолобах на щитах – ризикуючи вбитися на смерть. Сотник Бран заохочував цi забави, тому що «без небезпеки не бувае звитяги».
Розвiяр пiднiмався вище за всiх – так, що стискало груди, – i летiв, мало не перекидаючись на поворотах, перестрибуючи через провали, через безснiжнi каменi. Вiтер хльоскав по обличчю, немов хотiв зiрвати його й вiднести, як шапку. Очi горiли, сльози зривалися зi щiк i летiли назад, перетворюючись на снiжинки, i на вечiрньому вишику сотник Бран незадоволено питав:
– Знову заплаканий, мов баба?
Вiн навчав Розвiяра стрiляти з лука й арбалета, хоча тому бiльше подобалися двобоi.
– Ти стрiлець, а не мечоносець, – повчально казав Бран. – Руки мiцнi, хороший зiр. – Учися, поганцю, шкуру здеру i на бубон натягну!
Але майже нiколи не бив.
Узимку закрилися перевали, менше роботи стало для дозорiв. Прохiдною залишилась едина дорога, що простягаеться вздовж ущелини, по нiй у замок доправляли харчi та паливо з сусiднiх селищ. В усьому замку топилися пiчки, гаряче повiтря здiймалося крiзь круглi отвори в пiдлозi й тремтiло, змiшуючись iз холодними струменями. Найбiльша пiчка горiла не загасаючи у другому ярусi замку, зiгрiваючи покоi володаря, i топили ii не раби i не слуги, а вартiвники з перевiрених у дiлi.
Розвiяр знав про цю пiч, напевно, бiльше за iнших у казармi. Там, у вiчках залiзноi сiтi, грiлися яйця вогнянки – iх було не менш як тисяча. Про те, що за сила потрапить до рук тому, хто розiб’е iх, Розвiяр намагався не думати.
Зате iншi думки цiлком переймали його. Інший клопiт, спершу зачепивши тiльки краечком, раптом накинувся й заступив йому свiт, i, пiднiмаючись вище за всiх, злiтаючи на щитi по крижаних i снiгових язиках, Розвiяр козирився, викликаючи долю на прю.
Долю на iм’я Джаль.
* * *
Їх привозили з довколишнiх сiл, iнодi з порту Фер. Деякi були рабинями, iншi – нi. Вони прислуговували, прибирали, рукодiльничали в замку – усi молодi й мiцнi, з бiлими зубами, з волоссям, заплетеним у коси. Ночами iм ставилося за обов’язок удовольняти вартiвникiв, тому що в одружених родини були далеко, а решта з варти страждали вiд самотностi.
Джаль потрапила до замку восени, коли Розвiяр був ще в молодшiй десятцi й думати не мiг про те, щоб направитися пiсля змiни «до пташечок». Утiм, пiд проводом у сотника Брана, з його намiром перетворити «шмаркача» на людину, у Розвiяра й думки про жiнок не було. Джаль тим часом прижилася в замку, почала всмiхатись, i якось Розвiяр побачив, як вона запалюе свiтильники, iдучи вздовж галереi.
Вона пiднiмалася навшпиньки, доливала олii до каганця, пiдносила свiчку. Їi обличчя освiтлювалося, широкi рукави вiдкривалися до плечей, оголюючи руки. Джаль кивала, наче задоволена зробленою справою, i йшла до наступного свiтильника, i на ходу – так здалося Розвiяру – танцювала.
Вiдтодi вiн шукав ii всюди. Вiн вистежував ii в замку, коли вона мела пiдлогу, або носила дрова, або вигрiбала попiл iз пiчок. Спершу спостерiгав на вiддалi, потiм перестав ховат
Страница 26
сь, потiм пiдiйшов. Хотiв заговорити: спитати, хто й звiдки, чи е родичi, i чи бачила вона море. Замiсть цього взяв за плечi, розвернув до себе i поцiлував; Джаль не смiла пручатись, але застигла, як дерев’яна, притиснувши до грудей мiтлу з жорсткого пташиного пiр’я.З цього дня Розвiяр занедужав. Думка про те, що кожноi ночi – або майже кожноi – хтось iз його ж товаришiв, вартiвникiв, привласнюе собi ii губи, руки, покiрливе тiло, била йому в обличчя, немов холодний вiтер, i сльози текли не знати вiд чого – од вiтру чи вiд болю. З нього посмiювалися, кликали з собою до «птахiвнi» – так називалася жiноча половина, де в маленьких комiрках без вiкон тулилися служницi й рукодiльницi, причому дверi всiх кiмнат виходили на один довгий балкон, де гнiздилося чимало чиркунiв. Вiн вiдмовлявся, згадуючи всi лайки, якi знав, i ще тi, що прочитав колись на стiнах Схiдноi темницi. Вiн обливався крижаною водою, залiзаючи пiд струменi наполовину замерзлого водоспаду. Його особливо дратувала стрiльба з лука й арбалета – хотiлось рухатись, а не цiлитись, розрубувати, а не чекати своеi черги.
В один iз днiв наприкiнцi зими, коли над горами набрякло небо i звiдкись iз пiвдня потягнуло вологим вiтром, Розвiяр явився до сотника Брана й сказав, що хоче собi Джаль в одноосiбне користування.
– Ти ii купуеш? – здивувався Бран. – У володаря? Та чи захоче продати? І чим заплатиш? Та й чи не дивно, адже ти сам, здаеться, усе ще раб?
Вiн пiдсмiювався, але незлостиво. Розвiяр був одним iз його улюбленцiв.
– Слухайся мудроi людини, розумако. Баба – не алмаз, в оправу не вправиш i на руку не надiнеш. Я одружився з молодощiв, отак як ти, мед з неi злизував, молоком умивав. І що? Варто було в похiд пiти, як пiшла моя любка по руках, i я й не дивувався. У них, бач, у селищi так заведено, там, у горах, на п’ять мужикiв одна баба родиться…
Розвiяр, стиснувши зуби, пiшов на верхнi галереi, де пустували по зимi гнiзда чиркунiв. Зняв черес, знаменитий шкiряний пас зi сталевими бляхами, який вiн виграв «у штурхани» у довгого Кривулi. Кинув на камiнь.
– Мiдний королю…
Вiн ще не розумiв зв’язку мiж замовлянням i своiм життям, але вже не сумнiвався, що такий зв’язок iснуе. Вiн не дiстав хлiба на галерi – зате дiстав пам’ять. У камiнному мiшку вiн прохав за життя та свободу – i дiстав принаймнi перше.
А тепер вiн хотiв собi Джаль. Вiн так ii хотiв, хоч вий, хоч по пiдлозi качайся.
– Мiдний королю! Вiзьми, що цiную. Подай, що потребую!
Вiн зробив усе, як велiв старий Маяк, але пояс не зникнув. І досi лежав на каменi, широкий, важкий. Чому, що Розвiяр зробив не так?!
– Мiдний королю, Мiдний королю…
Нiчого не змiнилось. Розвiяр повiльно пiдняв пояс, надiв, затягнув. Примхливий Мiдний король не вважав жертву гiдною; Розвiяр цiлком мiг обiйтись i без пояса – а значить, Король не потребував такого приносу.
А що Розвiяр мае дорогого?
Вiдтодi як вiн став iсти досхочу, жоден кусень хлiба не мав такоi вартостi, як той, на галерi. У нього було не так багато свiчок, але i потемки не доводилося пропадати. І не знайшлося нiчого гiдного, щоб запропонувати Мiдному королевi в обмiн на примарну послугу.
У ту нiч наступила весна.
* * *
Потiк, що бiг по дну ущелини, ревiв так, що в нижнiх ярусах замку важко було розмовляти. Водоспади на протилежнiм боцi розколини зi стрiчечок перетворились на повноводi бiлi полотнища. Джаль прала бiлизну в ночвах iз теплою водою, на нiй була жовта сукня до щиколоток.
Розвiяр пiдiйшов i спинився за ii спиною. Вона вiдчула погляд, озирнулася, здригнулась i пiдлесливо, винувато всмiхнулась.
Вiн знав – так вона усмiхалась усiм вартiвникам. Слуги й наглядачi не мали на неi права. Тiльки вартiвники i тiльки пiсля вечiрнього дзвону – один удар мiдi об мiдь значив закiнчення денних клопотiв i настання ночi.
До вечiрнього дзвону лишалося ще понад годину. Купа випраноi i викрученоi бiлизни лежала в порожнiх ночвах, i кiлька брудних сорочок – на пласкому каменi бiля нiг Джаль.
– Хочеш – утечемо? – спитав Розвiяр.
Вона вiдступила, спiткнулась об корито й мало не впала.
– Я також раб, як i ти. Уночi перейдемо через гори. Хочеш?
Джаль озирнулась – чи хто не чуе. Знов подивилась на Розвiяра; у неi задрижали губи.
– Ти… не кажи так. Не бреши.
– Я не брешу.
– Не можна перейти через гори! Тiльки дорогою, а там патрулi…
– Я бiгаю швидше. Навiть з людиною на плечах. З тобою. Прийдемо у Фер, у мене е що продати. Сядемо на корабель, я наймуся веслярем або матросом. Утечемо на будь-який iмперський острiв. Я там стану переписувачем книжок, i ми заживемо, як багатii.
Джаль знов озирнулася:
– Якщо хтось почуе, що ти кажеш…
– Нiхто не чуе. Шумить вода.
– А коли впiймають?!
– Не впiймають. Кажи: згодна?
Вона притиснула до грудей невикручену сорочку. Великi краплi мильноi води покотилися по сукнi.
– Нi… я боюся. Я боюся, я не можу.
* * *
Увечерi Розвiяра викликав сотник Бран.
– Беру людей, iду на перевал. Патруль в улоговинi бачив цих тварюк, звiр
Страница 27
iнiв, i iхнi баби з ними. Якщо баби – значить, клан знявся з мiсця, тут би iх i накрити, коли через перевал пiдуть. Тебе ставлю в нiчну змiну, по пiвночi заступиш на середню галерею, там старий Тис розвiдний. Дивись менi обома, зрозумiв?– По пiвночi, – слухняно повторив Розвiяр.
З ударом вечiрнього дзвону вiн переступив порiг «птахiвнi», куди так довго не смiв навернути очей. Старша служниця поставила руки в боки:
– Ти до кого?
– До Джаль.
– Щось молодий на вигляд, чи не з молодшоi десятки?
– Дiйсний вартiвник.
– Значить, раннiй, – сказала служниця задумливо. – Гаразд, iди, я Джаль позначку поставлю на сьогоднi… Рахувати умiеш? Праворуч, третi дверi пiсля десятих.
Розвiяр вийшов на балкон, бiлий i чистий, загороджений вiд прiрви невисоким камiнним бар’ером. Зупинився, озирнувся, поглянув униз. Гмикнув, неквапом пiшов уздовж стiни; до дверей Джаль був прибитий пучок висхлоi трави. Оберiг? Знак?
Вiн увiйшов не постукавши.
Вiкон не було. Горiла свiчка в кутку, вiдбивалась у маленькому залiзному дзеркалi. На низенькому дзиглику спиною до дверей сидiла Джаль, розпущене волосся лежало в неi на спинi.
Вона не озирнулась. Мабуть, перше не розгледiла його – вартiвник увiйшов, звичайна рiч. Розвiяр причинив дверi (у кiмнатi стало темно), пiдiйшов, зупинився в дiвчини поза спиною i побачив у дзеркалi два обличчя – свое i Джаль.
Вона його впiзнала. Вiн себе – нi.
Вiн давно вже не дивився в дзеркало. Як багато хто з вартiвникiв, не тратив часу на голiння, а натирав пiдборiддя i щоки шапинкою «безбородого гриба», що без зусиль виводив щетину. Тепер перед ним була незнайома людина, з витягнутим блiдим обличчям, гострим пiдборiддям, дуже темними очима дивноi форми. Переламаний нiс випинався вперед бiлим хрящиком, обличчя було доросле й хиже, цiлком незворушне. Поряд вiддзеркалювалася Джаль, вiд ii дихання здригалося полум’я свiчки. Чого вона злякалась?
– Чого ти злякалась?
Вона понурила очi, спустивши вii, мов фiранку:
– Драстуй… ти прийшов на всю нiч?
– Я прийшов тебе забрати.
– Нi, – вона похитала головою. – Не можна…
– Можна. Варти нема в замку, тiльки нiчна змiна. Я стою по пiвночi на середнiй галереi, туди спуститися з вашого балкона – навiть миша зможе. Пiдеш зi мною?
Вона дивилася благально:
– Навiщо… Я вже звикла… Пiймають – уб’ють… Я боюся!
Вiн усiвся на матрац. Вона гадала, що це кiнець розмови, й звикло потяглася до зав’язок сукнi на горловинi. Розпустила iх, повела плечима; сукня зiслизнула, оголюючи плечi та груди.
Розвiяр сидiв наiжившись, тримаючися за матрац iз такою силою, мов це була скiпка в розбурханому морi. Вiн мае право на Джаль, тут, тепер, до самоi пiвночi. Так само як i Кривуля, як старий Тис, як будь-який вартiвник або охоронець цього замку. Чи варто докоряти дiвчинi, якщо вона не згодна мiняти усталений, звичний порядок на смертельну небезпеку, на страх, на тягар утечi?
Джаль устала, зронивши сукню на пiдлогу. Вона була тонка, смаглява, геть-чисто як жiнки Золотих, яких уявляв собi Розвiяр, сидячи на островi з маяком i дивлячись на далекий Мiрте. Але тi жiнки були неприступнi, iх треба було купувати за великi грошi, або захоплювати силою, або брати за себе, бувши небiдним, вельможним, чистокровним Золотим. А Джаль, яку Розвiяр жадав давно й безоглядно, стояла перед ним нага й зовсiм покiрна.
Вiн кинув ii на матрац – квапливо й грубо. Вона була дуже слухняна й навiть старанна, ii губи розтягалися в усмiх. І Розвiяр цiлував цi напруженi губи, а потiм, вiддихавшись, повторював, дивлячись в очi:
– Я викраду тебе, зрозумiло? Сьогоднi викраду звiдси… ти мене чуеш?!
Вона страдницьки всмiхалась.
Розвiяр вийшов вiд Джаль за годину до пiвночi, розгублений i злий. На балконi нiкого не було – служницi вiдпочивали сьогоднi, тим бiльше роботи iм буде завтра, коли сотник приведе хлопцiв з перевалу…
Вiн став бiля загорожi, але побачив не зорi над зубчастими стiнами чорних гiр. Йому привидiвся лiс навколо рiдноi домiвки, галявина, вiдвойована для злакiв, i зграя бiлок, що хвилею ринуть по обнiжку.
Колись вiн побачить iх. І можливо, упiзнае серед них свою матiр.
* * *
– У мене е для тебе робота, мудрагелю.
– Книга? – вирвалось у Розвiяра. – Але ж тепер…
– Заткни пельку!
Володар стояв на напiвкруглому балконi, дивлячись на гори. Унизу, в ущелинi, ревiв потiк, пiдсилений розталими снiгами. Розвiяр щойно прибiг iз казарми; хвилиною ранiше повернувся малий патруль, точнiше, тi, хто вiд нього лишився, – Кривуля, поранений у руку, i Тарi-Колесо. Падаючи з нiг, чатовi повiдомили, що на селище Нижнi Печери напали звiруiни, почасти перебили, почасти розiгнали пастухiв i взялись завертати череди. Поки сотник Бран був на перевалi, поки стерiг пiдступних тварюк нагорi – вони напали знизу, i виявилося, що в замку не вистачае людей.
– У мене е для тебе робота, мудрагелю. Зараз ми разом пiдемо до пiчки… ти знаеш, до якоi. Ти вiзьмеш яйце й розiб’еш шкаралупу. Потiм попрямуеш до Нижнiх Печер, прихопивши з собою… кiлькох
Страница 28
людей, сам вирiшиш кого. Я наказую тобi: убити все, що на чотирьох ногах i що на двох. Повернути череду. Вiдшукати вцiлiлих горян i переконати iх, що вони не беззахиснi, що данина, яку вони платять, означае певну смерть усiм iхнiм ворогам. Усе зрозумiло?– Так, володарю, – сказав Розвiяр по малесенькiй паузi.
– Добре. Ходiмо.
Кiлька хвилин до пiвночi. Розвiяру так i не довелося стати на свiй пост на середнiй галереi. І тепер, ступаючи слiдом за володарем по довгому коридору, вiн не мiг звiльнитись вiд думки: що коли Джаль його жде?
Вона повiрила йому. Упоралася зi страхом. Вона кiнець кiнцем покохала його й готова ризикнути. Вона стоiть бiля дверей своеi кiмнати i дожидае умовного сигналу, а сигналу нема.
Дорогу освiтлював один iз охоронцiв володаря. Вогонь смолоскипа висвiчував гладеньку стiну праворуч i камiнне мереживо лiворуч, химерне, вiдшлiфоване до блиску, з зiрками в отворах. Таке мереживо, подумав Розвiяр, можуть вирiзати з каменю тiльки людськi руки, навряд чи скельнi черв’яки спроможнi зробити такий витончений витвiр… Кочегари працювали вдень i вночi, крутилися блоки, пiднiмаючи знизу бочки з вугiллям. Простора зала з низькою стелею була залита червоним свiтлом пiчки.
– Кочегари – геть. Варта – лишитись. – Володар пiдiйшов до печi, витягнув шию, вглядаючись усередину, немов не помiчаючи страшноi спеки. – Бери багор, гекса.
Розвiяр вибрав багор бiля стiйки, де, мов списи у зброярнi, чекали своеi пори лопати, вогнетривкi щити й приладдя, схоже на звичайнiсiньку кочергу. Челюстi печi були крихiтними проти ii велетенського черева; Розвiяр зупинився поряд з володарем, зирнув у вогонь, i в нього запаморочилось у головi. Вiн побачив рiвнину, засаджену чорними вогняними головами, побачив лiс iз вогняних стовбурiв, побачив бурхливе море гарячого попелу.
Володар витягнув ключ. Прокрутив в отворi; пустився механiзм, напружено заскреготiли ланцюги, пiдтягаючи до челюстiв печi сiтку з розкладеними по вiчках чорними яйцями вогнянки.
– Що ти iй накажеш?
Розвiяр мружився вiд спеки. Здавалося, палають брови.
– Іти слiдом за мною. Убивати звiруiнiв.
– Неправильно. Убивати звiруiнiв i до, i пiсля твоеi смертi – про той випадок, якщо тебе застрелять. Кого ти вiзьмеш iз собою?
Розвiяр назвав iмена. Володар вигукнув iх, повторили вартiвники бiля дверей, почувся тупiт нiг – наказ поспiшали донести до казарм.
– Звели iм прикривати тебе щитами, – сказав володар. – Я не хочу, щоб тебе убили, гекса, це буде велика прикрiсть для всiх нас… Ти готовий узяти цю владу?
– Так, володарю.
– Бий!
Сiтка з яйцями погойдувалася не близько, але й не далеко. Розвiяр на пiвкроку наблизився до печi, узяв багор напоготiв, наче спис, i точно, як на навчаннях, ударив багром у вiдкриту пащеку печi, i розлупив шкаралупу яйця, що лежало скраю.
Нараз вiдскочив – так вiйнуло жаром. Навiть володар поступився; скинувши рештки шкаралупи вниз, на попiл, личинка вогнянки вирвалася з бурхливоi пащi вогнища i, розсипаючи iскри, усiлась перед пiччю на камiнну пiдлогу. У гарячiй кiмнатi опинились лицем до лиця володар, молодий вартiвник i потворна личинка вогнянки, слухняна «маленькому гекса».
Розвiяр декiлька хвиль мовчав, не зважуючись заговорити.
– Що?
– Можна спитати… володарю?
– Тiльки швидко.
– Чому…
Вiн хотiв спитати, чим заслужив таку довiру. Зараз вiн може наказати личинцi убити володаря й варту, а потiм розбити решту яець i сам стати володарем – не тiльки замку, але всього свiту, якого можна сягнути за три днi. Вiн явиться до Джаль – з вогнянкою при нозi, i бiльше нiхто, жоден чоловiк не насмiлиться не тiльки до неi торкнутись – поглянути на неi! Владання, свобода, могутнiсть, – це було, наче прiрва, наче вогненна яма печi, палюча й принадна аж до запаморочення.
Володар зрозумiв його без слiв. Не злякався, не розгубився нi на мить. Розтягнув осмiхом губи зi шрамом:
– Я поясню… коли ти повернешся. А тепер iди, маленький гекса… І покажи, на що ти спроможний.
* * *
Тисячi й тисячi крокiв. Розвiяр умiв бiгати: найхиткiший камiнь не зрушувався в нього пiд ногами, так легко й рiвно вiн нiсся по широкiй дорозi-карнизу. Спереду линула вогнянка – летiла низько i освiтлювала шлях.
Із темряви виривалися скелi й провали. Дорога оперiзувала гiрське пасмо, то притискаючись до його боку, то небезпечно вiдсуваючись, зависаючи над прiрвою. За спиною гупотiли чоботи вартiвникiв, недавнiх наставникiв, тепер пiдлеглих, але тiльки на Розвiярi лежала володарева довiра, i тiльки на ньому – вiдповiдальнiсть за долю багатьох людей, живих, мертвих i приречених.
Нижнi Печери – скельне селище, Розвiяр бував там раз або два. Ім’я селищу дали печери, просторi, довгi, iз багатьма виходами на поверхню, з пiдземними струмками й озерами, зi стiнами, порослими ситним мохом. Горяни розводили печiрок i тим годувались.
Пiд горами взимку i влiтку бродили величезнi череди. Коли печiрки об’iдали мохи в однiй галереi, iх переганяли в iншу. Слiпi, не дуже прихильнi до сонця, цi тварюки доiлись
Страница 29
плодились у цiлковитiй темрявi, i горяни теж рiдко бачили свiтло, весь час у печерах. Їхнi дружини та дiти жили в кам’яних хатках, приклеених до скелi; з молока печiрок робили сири та квас, а шкури йшли на одяг i на взуття. Атакуючи печери, звiруiни розраховували пiдiрвати постачання замку, загарбати череди i перебити, а якщо пощастить, збунтувати мiсцевих жителiв.Дорога знову повернула, обгинаючи гору. У ревiння потоку на днi ущелини вплелись далекi крики, тонкий виск печiрок i гуркiт камiння. У мороку горiли смолоскипи, метались чорнi фiгури вершникiв, бiлястим киселем пливли череди – слiпi, вони котились униз, до потоку, i Розвiяр нараз зрозумiв, що звiруiни зовсiм не збираються викрадати череди пiд прикриттям темряви. Вони хочуть утопити печiрок, жорстоко й просто.
Вiн вiдчув, як забивае дух – не вiд бiгу, вiд шаленоi бойовоi лютi. Звiруiни чинили розбiй, певнi своеi безкарностi, але Розвiяр владен був вiдновити порушений порядок.
– Убивай поганих тварюк!
Личинка не знала, хто такi «поганi тварюки». Знав Розвiяр, для наказу цього було досить. Невловимi чудовиська, що вбили колись наглядача Роджi, чотириногi напiвлюди та iхнi вершники, розбiйники, що мешкають у горах, нападають на каравани, мрiють про одне: зрити замок i зрiвняти з землею.
– Убивай!
Личинка знялась i кинулась уперед. Для неi не iснувало темряви, страху смертi, скельних виступiв i ям. Вона зринула, немов прокляття, на голови розбiйникам, i печiрки, без того наляканi, стали в панiцi розбiгатись по горах.
– Шукати пастухiв, – велiв Розвiяр своiм людям. – Нехай збирають скот, завертають назад у печери. Скажи: зберуть – буде нагорода, випустять – знищу!
Йому корилися беззаперечно i мовчки. П’ятеро вартiвникiв, пiдсвiчуючи собi лiхтарями, кинулися в селище – розшукувати вцiлiлих, витягати зi щiлин, куди вони забились, грозити й наказувати. Їхнi лiхтарi хитались уже далеко, вище по схилу, коли Розвiяр згадав слова володаря: накажи iм прикривати тебе щитами…
І вiн згадав, укриваючись холодним потом, що неправильно вiддав наказ личинцi. Тепер, якщо Розвiяра вб’ють, вона полетить геть або кинеться на своiх.
Мерехтячи, мов прогорiла головня, вогнянка тим часом наздогнала ворога. Хрипко закричали напiвлюди, полетiли на землю тiла вершникiв. Двое чи трое звiруiнiв кинулись у потiк, волiючи вмерти в бурхливiй водi. Решта кинулась угору – геть вiд дороги й вiд селища.
Вогнi розсипались по схилу. Чотириногi легко долали кручi, неприступнi для людини, з-пiд iхнiх широких лап летiло камiння. Розвiяр бачив, як пiднiмаеться курява, освiтлена смолоскипами, як личинка вогнянки переслiдуе утiкачiв, а вони розсипаються вiялом, розходяться навсiбiч, а личинка тiльки одна i роздвоiтись не може.
Ошелешенi печiрки, розбiгаючись, досягли мiсця, де зупинився Розвiяр. Тикались у колiна – чи то зослiпу, чи то в пошуках спiвчуття. Їхня бiла складчаста шкура, укрита короткою шерстю, була прохолодна й шорстка на дотик.
Вершники покидали смолоскипи й зробились невидимими в темрявi – Розвiяр знав, що вони бачать уночi так само добре, як удень, тодi як вiн був майже слiпий. Вогнянка металась, ii обриси розтiкалися, лишаючи сяйну дорiжку, i Розвiяр, навiть зажмурившись, продовжував бачити цi зигзаги.
– Давай! – шепотiв вiн, пiдбираючись усе ближче. – Давай, швидше! Души iх!
Вершники валилися на землю один по одному, але вцiлiлi не вдавались у панiку i не поспiшали бiгти. У селищi, де миготiли лiхтарi вартiвникiв, заголосили, задзвенiли залiзом об залiзо. Вискнула стрiла; Розвiяр зрозумiв, що його помiтили, що вершники шукають людину, якiй кориться вогнянка, i, скорiше за все, устигнуть убити i його, i товаришiв перше, нiж личинка закiнчить свою справу.
Вiн вихопив обидва клинки.
– До мене! Убивай усiх, поки я живий, i вдвiчi, коли я вмер!
Вiн не турбувався про те, щоб правильно будувати фразу. Усе повторювалося; у сутiнi, злегка розчиненiй близькiстю свiтанку, перед ним вирiс вершник на чотириногiй тварюцi, i обличчя обох були закритi шоломами. У життi Розвiяра це був другий справжнiй бiй.
Напiвлюдина майнула, обходячи Розвiяра злiва, мов граючися з ним. У червоному свiтлi вiддаленого вогню блиснув клинок – блискавичний, миттевий удар згори навскоси. Удар був важкий, як сотня мiшкiв iз камiнням, Розвiяр стримав його своiм клинком усього на мить, але цього було досить, щоб зоставатися серед живих iще якийсь час.
Напiвлюдина пронеслася мимо i розвернулася в нього за спиною, а назустрiч вискочили ще двi, i владний голос закричав iз темноти:
– Стрiляй!
Розвiяр кинувся на дорогу, пропускаючи над головою разючi стрiли. Сотник Бран навчав його ухилятись, висмикуючись, мов нитка з тканини бою, щоб кожний наступний рух не мiг бути вiдомий противнику заранi.
«Я вiддав правильний наказ, i хоч би що було – я вже перемiг».
Пiдскочивши, вiн уловив рух за спиною i встигнув пiдставити короткий клинок. Ударив довгим, влучив, почув здушений крик. Трое вершникiв кружляли каруселлю, а Розвiяр розхитувався вперед-назад, вiд
Страница 30
уваючи спрямованi з темряви стрiли, висмикуючись, мов нитка, з тканини передбачуваного, i стрiли пролiтали там, де вiн був щойно. Це тривало дуже довго – декiлька хвиль, декiлька швидких тактiв.Потiм з’явилась вогнянка, вiйнувши смагою, заслiпивши. Вершники метнулись урозтiч, i Розвiяр завважив, що поранений – легко, у праве передплiччя, мимохiдь. Шкiряний рукав зробився теплим i липким. Небо свiтлiшало, ламаною лiнiею окреслились гори на сходi. «Я вiддав правильний наказ, – подумав Розвiяр iз задоволенням. – Якби вона не прийшла – я вже валявся б трупом».
Вiн озирнувся на селище, яке потроху виходило з пiтьми. Десяток будиночкiв, ятки над устями до печери, джерело в колi з камiння, i над джерелом – святим мiсцем для всiх тутешнiх – груба камiнна статуя. Треба було шукати своiх людей, треба було пiднiмати пастухiв i збирати череди, бо скоро вийде сонце i багато печiрок загине…
На плечi йому навалилася страшна вагота. Кiгтi вп’ялись у праве плече i в лiвий бiк. Розвiяр упав обличчям униз, придушений тiлом ворога, безвiльний, як мiшок iз шерстю, приголомшений, i дозволив важким лапам скубти й трусити його, так що голова моталася, неначе гудзик на нитцi.
І тiльки за кiлька страшних хвиль, коли противник уже впевнився в перемозi, Розвiяр щосили рвонувся, у поворотi стряхнув iз себе кiгтясту лапу – разом iз клаптями мiцнющоi куртки – i чиркнув великим клинком, улучивши точно по голiй шиi звiруiна, нижче застiбки шолома. Пролилася крапля кровi, Розвiяра схопили за горло двi людськi руки – i зм’якли; другий клинок, малий, притискався до незахищеного горла тварюки, трохи вище неглибокоi кривавоi зарубини.
Два ока дивилися на Розвiяра крiзь прорiзи шолома. Людськi очi.
* * *
Сходило сонце. Пастухи, блiдi й заляканi, схожi на своiх печiрок, збирали череди, попискуючи в глинянi свищики, покрикуючи тремтливими голосами:
– А – мну! Іди! А – мну!
Череди розбрелись по всьому схилу, кiлька десяткiв утопилось у бурхливiй рiчцi. Люди, що прийшли з Розвiяром, були всi живi, двое поранених, один – тяжко. Його вiднесли в замок на ношах два мiсцевi пiдлiтки. Сам Розвiяр, з обличчям, подряпаним i розбитим об камiння, у дранiй куртцi, з пораненою рукою, стояв посеред селища, бiля джерельця. Бiля нiг його сидiла вогнянка, а трохи вiддалiк лежав, скрутившись калачем, единий уцiлiлий звiруiн.
Напiвлюдина. Чотириногий. Той самий, що напав на Розвiяра й мало не вбив його. Той самий, якого Розвiяр не знати навiщо пощадив – можливо, iз цiкавостi.
Це був перший полонений, якого вiн захопив сам, навiть без допомоги вогнянки. Личинка з’явилася потiм, але Розвiяр наказав: «Цього – не чiпати, поки я не скажу». Коли з полоненого зняли шолом, виявилося, що вiн дуже молодий, либонь, молодший за Розвiяра. У нього було свiтле витке волосся й тонкi вуса над верхньою губою. Смаглява шкiра здавалася жовтою, на лобi й на скронях виступив пiт. Вiн знай облизував губи – цiлком людський рух; Розвiяр мовчки дивувався, як може iстота на чотирьох лапах, укрита шерстю, бути настiльки схожою на людину.
На спинi в бранця було високе сiдло зi стременом. Боки з випнутими ребрами берегли слiди острогiв, давнi та свiжi. Напiвлюдина лежала, пiдiбравши лапи, стараючись здаватися байдужою, i тiльки кiнчик хвоста виказував ii – то посiпувався, то починав метатись i бити по землi.
Тiла вбитих звiруiнiв за наказом Розвiяра вiдтягнули до рiки й кинули в воду. Коли останнi печiрки сховались у пiдземних коридорах, Розвiяр зiбрав навколо себе всiх жителiв селища, хто мiг ходити й не працював на пасовищi.
– Ви не беззахиснi, – сказав вiн, слово в слово повторюючи володареве напучування. – Данина, що ви платите, означае певну смерть усiм вашим ворогам. Цi тварюки поткнуться нескоро, – додав вiн вiд себе й подивився на звiруiна, що лежав на землi. – Уставай.
Той сiпнув нiздрями, але пiднявся. Вогнянка сидiла, своiм звичаем, на каменi, i вигляд ii лякав горян куди бiльше, анiж цiла ватага чотириногих розбiйникiв.
Розвiяр пiдiйшов до напiвлюдини. Перед очима в усього селища й чотирьох вартiвникiв став на камiнь, закинув ногу на спину чотириногому; у того засiпалася смугаста шкура на боках. Розвiяр сiв у сiдло, вiдчуваючи, як грають напруженi м’язи звiруiна. Намацав стремено. Продiв у нього ноги так само, як це робили вершники, – п’ятами всередину, носками назовнi й угору. Перед ним опинилася звiруiнова потилиця – людська похилена потилиця. Напiвлюдина низько опустила голову.
– Іди за мною, – сказав Розвiяр вогнянцi. – І не вбивай його, поки не скажу!
Горяни, витрiщивши очi, дивилися йому вслiд. Але не менш уражено втупилися його власнi товаришi, вартiвники.
* * *
Розвiяр iхав верхи вперше в життi. Шал битви висихав на ньому, як вода: ломило бiк, поранений кiгтями. Усе сильнiшав бiль у правiй руцi, набрякла кисть, пальцi зробилися чужими. Лiвою рукою вiн утримував мотузку, накинуту на шию звiруiну замiсть гнуздечки. Поряд iшла вогнянка.
Пiднiмалося сонце. Потiк на днi ущелини гуркотiв i плювався пiною. Полонений,
Страница 31
повiльно переступаючи лапами, вряди-годи повертав голову, неначе мимохiдь, до навислого над прiрвою краю стежки.– А от не кинешся, – сказав Розвiяр майже весело.
Напружилася гола засмагла спина з бiлим шрамом на лiвiй лопатцi.
– Любиш життя, правда? – Розвiяр здушив звiруiновi боки чобiтьми. Його все сильнiше мучив бiль, хотiлося говорити, вiн не мiг утриматись. – Ну стрибни, спробуй.
Вiн смикнув на себе мотузку. Полонений захрипiв i закашлявся.
– Пiшов швидше! – крикнув Розвiяр. – Пiшов!
Чотириногий прискорив крок. Потiм пустився вчвал, умисно жорстоко й нерiвно, так що Розвiяра стало пiдкидати в сiдлi й вiд болю потемнiло перед очима.
– Стiй!
Полонений зупинився, i водночас зупинилася вогнянка. Розвiяр перевiв дух. Простiше за все було вибратись iз сiдла й пiти пiшки, але вiн хотiв з’явитись у замку саме так – верхи, з вогнянкою при нозi.
– Пiшов, – скомандував Розвiяр глухо. – Помалу.
Його товаришi вiдстали. У замку вже знали, чим закiнчився нiчний бiй, – хлопцi-носильники принесли важкопораненого. Дозорець на баштi побачив Розвiяра першим; назустрiч вийшов наставник Бран, який щойно повернувся з перевалу, iз ним вартiвники й молодша десятка. Раби покинули роботу, наглядачi з’явились поглядiти на невидане видовище, iз вiкон, з галерей, з балюстрад дивилися слуги й жiнки.
Розвiяр випрямився в сiдлi, намагаючись забути про бiль. Його полонений нижче спустив голову. Вогнянка сумирно склала на спинi сiрi крила, укритi попелом, немов пилком.
Вiн проiхав уздовж нерiвного шерегу витрiщак. Вiн чув уражений шепiт за спиною. Люди витрiщалися на чотириногого й сахалися вiд вогнянки.
Володар вийшов на балкон. Розвiяр натягнув мотузку, наказуючи звiруiну зупинитись. Перед замком не було площi, куди став би народ, що висипався з камiнних нiр, тому юрба хвилювалась, товпилась, виплескуючись на галереi, на стiни, здиралась на поперечини лебiдок i насосiв. Навкруги вершника-Розвiяра лишався вiльний простiр, i ранкове повiтря тремтiло, нагрiваючись, над крилами чорноi личинки.
Запала тиша; усi дивились на Розвiяра, а вiн уперше розгубився.
– Навiщо ти притягнув це? – спитав володар, i в його голосi була гидливiсть.
– Це полонений…
Володар побiжно глянув на юрбу.
– До роботи, – сказав коротко, скинувши оком понад головами. Вартовi опам’ятались, наглядачi заметушились, за декiлька хвилин галереi та вiкна спорожнiли.
Володар повiльно спустився назустрiч Розвiяру. Той, скреготнувши зубами вiд болю, вибрався з сiдла. Володар довго роздивлявся звiруiна, а чотириногий мовчав i глядiв у землю.
– Дарма, – сказав володар. – Вiдведи до потоку, накажи личинцi вбити його, тiло скинь.
Розвiяр радше вiдчув, нiж побачив, як завмерли вкритi шерстю боки. Напiвлюдина перестала дихати.
– Накажи личинцi стрибнути в потiк. Тодi пiднiмися до мене. – Не дожидаючись вiдповiдi, володар розвернувся й попрямував назад у замок. Розвiяр смикнув за мотузку; чотириногий пiшов за ним несподiвано покiрно. Вiд його лап залишалися в курявi круглi невиданi слiди.
Вони поминули комори, кам’яницi, де зазвичай розвантажувались каравани. Нiхто не смiв iти слiдом. Спустились по вузькiй стежцi – точнiше, Розвiяр спустився, вогнянка просто злетiла, а звiруiн зiйшов поряд зi стежкою, i диву гiдне було, як легко вiн ступае по крутому сипкому схилу.
Спинилися над потоком. Стримiли з води чорнi скелi, мов нерiвнi зуби, вода вирувала мiж ними й падала в глибокий казан, поверхня якого була вкрита клаптями пiни. Чотириногий дивився на цю пiну, наче надiючись прочитати в ii мереживному малюнку дещо дуже важливе. Личинка, байдужна, усiлась на камiнь за декiлька крокiв.
Розвiяр озирнувся на замок. Звiдси, знизу, було видно тiльки верхiвки веж.
Ревiла вода. Чи розчуе вогнянка наказ? Їй однаково, у неi нема вух, вона виконуе волю, а не слова…
Чотириногий ледь повернув голову. Розвiяр побачив його вухо, прикрите злиплими пацьорками волосся, запалу щоку й кiнчик гострого носа. Вiн мовчав i не вiддавав наказу; iшов час, володар чекав. Бiлi клаптi пiни кружляли над камiнням у потоцi.
Розвiяр мовчав. Вогнянка сидiла, склавши крила.
Чотириногий круто розвернувся – немовбито зважившись. Поглянув Розвiяру в очi й одразу ж понурив погляд, мов обпiкшись.
Поглянув ще раз – перелякано, не вiрячи. Скосився на вогнянку – i знову на Розвiяра.
Ревiла вода.
Звiруiн вiдкрив рота, схопив повiтря, так що сiпнулись голi плечi. Зiрвавшись iз мiсця, напiвлюдина одним стрибком перескочила на найближчий чорний камiнь; Розвiяр бачив, як роз’iжджаються на мокрому його лапи. Звiруiн стрибнув ще, i ще, зiрвався, i Розвiяр уже вирiшив був, що це кiнець, але чотириногий видерся на скелю, розмахуючи мокрим хвостом, ловлячи рiвновагу. Іще стрибок; звiруiн перебрався через потiк по верхiвках мокрого камiння, здiйснивши те, чого не могла б зробити жодна людина, та, мабуть, i не кожний чотириногий.
Вiн вискочив на протилежний берег потоку – туди, де круто заламувалась угору стiна ущелини. І рвонув угору по неходже
Страница 32
их стежках, i озирнувся тiльки один раз – через плече.Вогнянка сидiла байдужа. Розвiяр ковтнув; влади його залишалось три днi й двi ночi, аж раптом рана вiдкрилась, i по рукаву на землю знов полилася кров.
– Іди у воду, – наказав Розвiяр вогнянцi.
І уже по дорозi назад, на гору, знепритомнiв.
* * *
– Ти впорався, маленький гекса, – сказав володар.
Розвiяр стояв перед ним похитуючись. Вiн пролежав хворий весь тиждень; кiлька разiв його навiдував сотник Бран, випитував деталi нiчного бою, держався осторонено й холодно. Потiм, лежачи вночi без сну, Розвiяр зметикував: сотнику Брану, який служив у замку багато рокiв, виховував охоронцiв та воiнiв, нiколи не довiряли розбити шкаралупу вогнянчиного яйця. Крiм того, знищення ворога за допомогою слухняного чудовиська здавалося сотнику знущанням над вояцьким мистецтвом.
– Ти впорався, хоча i не бездоганно, – сказав володар. – Можеш сiсти.
Розвiяр спустився на дерев’яний дзиглик. Його не тримали ноги: називаючи себе здоровим, вiн переоцiнив своi сили.
– Ти маеш право дiстати нагороду, – повiдомив володар. – Кажи, чого ти хочеш.
– Менi нiчого не треба, – сказав Розвiяр. – У мене все е.
Володар скептично пiдiбрав позначенi шрамом губи. Розвiяр не зводив очей – дивився прямо.
– Що, – негучно почав володар, – вона не захотiла з тобою тiкати?
Розвiяра струсонуло. Володар осмiхнувся:
– І ти вирiшив, що, коли вона така ж, як усi, – чому б не скористатися нею, як усi вартiвники користуються всiма жiнками вiд вечiрнього дзвону й до ранкового. Авжеж, адже вона не залишалася на самотi в жодну з ночей, поки ти валявся поранений.
Розвiяр нервово ковтнув.
– Ти питав, чому я довiряю тобi… Тому що я бачу тебе наскрiзь, маленький гекса.
– Ви маг? – вирвалось у Розвiяра.
– Нi. На жаль. Але цей замок побудував маг, i маг береже його.
– Хто це? – Розвiяр не мiг утриматись. – Де вiн?
– Ходiмо. – Володар пiднявся. – Якщо ти в змозi перебирати ногами – я покажу тобi. Тут недалеко.
* * *
Дерев’яна платформа, пiдвiшена на чотирьох линвах, спускалася все глибше в колодязь. Володар тримав лiхтар, угору повзли камiннi стiни зi слiдами зубiв скельних черв’якiв.
– Черв’якiв було багато… Перше сiм, тодi вiн прикликав ще одного, iх стало вiсiм. Скельнi черв’яки завжди голоднi, i найвище мистецтво мага – змусити iх вигризати стiни, вiкна, двернi отвори, а не поглинати весь камiнь, до якого зможуть дотягнутись. Але крiм черв’якiв тут працювали люди – мулярi, рiзьбарi, скульптори. Ти ще не бачив i третини всiх примiщень замку… А тепер ми спускаемось до кореня. Так вiн називав цю шахту. Якщо почнеш задихатися – скажи.
Платформа похитнулась. Розвiяр ледве втримався на ногах; володар пiдхопив його пiд лiкоть.
Повiяло затхлим вiтром. Платформа вповiльнила хiд. Просто перед Розвiяром виповз звiдкись iзнизу i зупинився чорний отвiр у стiнi.
– Ми пiдемо туди? – Розвiяр через силу ковтнув.
Володар повернув укрите шрамами обличчя:
– Ти боiшся?
– Так, – сказав Розвiяр.
Володар помовчав.
– Тодi ми повернемося. Я хотiв, щоб ти його побачив… Але якщо тобi тяжко – повернемося.
Розвiяр дихав ротом. Громадище замку, громадище скелi давили йому на вуха. Колодязь висiв над головою, пiдземнi вiтри гули в ньому потойбiчним, нелюдським басом.
– Я пiду.
– Добре. Тримайся за мене, коли тобi важко йти… маленький гекса.
У коридорi, прямому й вузькому, дивно поводив себе звук – розлягався зусюди. Камiння над головою дихало зацьковано й хрипко – диханням Розвiяра. Вогонь лiхтаря освiтлював стiни, по яких скрапувала пара, i пiдлогу, iнодi вiдбиваючись у калюжах, але попереду досi була чорнота – нiби лiхтар боявся випередити цих двох хоча б на кiлька крокiв. Страх замкненого простору, перше незнайомий Розвiяру, тепер божевiльно жахав – тiльки гордiсть допомагала втриматись, не закричати й не кинутись геть, розбиваючись об стiни слiдом за власним криком.
Вiн став думати про море, яке воно широке. Про гори, якi в них далекi вершини. Про лiс, де можна ходити, куди заманеться; вiн уявив, як пiднiмаеться, приступка по приступцi, по високих сходах, i йому трохи полегшало.
Невiдомо, скiльки минуло часу, коли рука володаря мiцнiше стисла його лiкоть:
– Дивись.
Звуки розсипались, потонули в пустотi. Нараз вiдступили стiни. Розвiяр i його могутнiй проводир опинились у пiдземнiй залi, порожнiй, круглiй. У центрi, на квадратовiй камiннiй тумбi, лежали рештки людини… Нi. Рештки звiруiна.
Володар поставив лiхтар бiля його узголiв’я.
Мрець лежав тут давно. Наполовину зотлiв одяг – шитий золотими нитками мундир на людських плечах. Але сам труп зберiгся, майже не пiдвладний розкладанню: смагляве обличчя, обтягнуте тонкою шкiрою. Глибоко запалi, щiльно закритi очi. Мертвий покоiвся на боцi, у позi сплячого, пiдiбравши широкi кiгтистi лапи, склавши руки на грудях. На правiй руцi, на вказiвному пальцi, сяяв при свiтлi лiхтаря перстень iз великим бiрюзовим каменем.
Розвiяр i володар стояли мовчки. Полум’я лiхтаря не дрижа
Страница 33
о – тут не було вiтру, i Розвiяр скоро зрозумiв, що задихаеться.– Вийдемо, – сказав володар.
І майже на руках витягнув Розвiяра iз зали – у тiсний коридор, де, на подив, повiтря було свiжiше й можна було дихати.
– Хто це? – Розвiяр привалився до стiни.
– Це той, хто побудував замок.
– Вiн маг?
– Так. Маги родяться всюди, де в оселi е вогнище.
– Але ж вiн…
– Так. Якби ти знав, як вiн ненавидiв своiх спiвплемiнникiв. Вони його вбили… Я не хочу говорити про них тепер. Вiн був моiм другом. Поки його тiло покоiться тут, у пiдмурiвку замку, замок невразливий.
– Вони вбили мага? Як можна вбити мага, адже… «Вiн може лiтати без крил i наказувати каменю, може вбивати вогнем або зцiляти смертельно хворих, але головне його покликання…»
Розвiяр прикусив язика.
– Ходiмо. – Володар допомiг йому вiдлiпитись вiд холодноi стiни. – Ходiмо… Ти пам’ятаеш кожний рядок з усього, що коли-небудь переписував?
– Так.
– Цiкаво… Я пiдозрював щось таке… Мага можна вбити, звiсно ж. Якщо ти вистрiлиш iз далекобiйного лука, а маг в цей час буде зайнятий iншим i стрiла встромиться йому в спину, протне серце… Тодi маг помре, скорiше за все. В iмператорському палацi, в усипальницi, десятками й сотнями лежать мертвi маги, хлопчику, i лише небагато з них померли своею смертю. Але кажуть, що поки вони там покояться – Імперiя невразлива.
Вони вийшли з коридора на платформу. Володар iз силою потягнув за мотузку. Кiлька моторошних хвиль вони чекали, а потiм платформа смикнулась i пiшла вгору.
Розвiяр упав на колiна. Володар допомiг йому пiдвестись.
– Що ти переписував для колишнього хазяiна? Мабуть, усякi нiсенiтницi?
– «Пригоди фаворитки». «Повчальнi казання про людей, звiрiв та iнших тварей». «Подорож на Осиний Нiс», але не до кiнця, i ще багато книг…
– Згадай iх усi й запиши назви, – сказав володар. – Зроби це сьогоднi, бо завтра ти заступаеш на службу, i сотник Бран, я думаю, багато разiв змусить тебе розплатитися за твою першу перемогу.
* * *
Володар мав рацiю. Сотнику Брану начхати було на те, що Розвiяр недужий i слабкий. Сотник Бран не мав великоi шани до вiйськовоi звитяги молодого вартiвника. Становище Розвiяра круто погiршилось: Бран вiдправляв його на найнуднiшi, важчi й безславнi роботи, умить понизивши з улюбленця ледве чи не до слуги.
Розвiяр не нарiкав. Вечорами вiн падав на матрац i засинав, у той час як iншi, посмiюючись, iшли «в птахiвню», i десь там чекала гостей Джаль iз вiчною своею винуватою усмiшкою. Старша служниця ставила зарубинку проти ii iменi на дерев’янiй табличцi. Годилося не бiльш як одну зарубину за нiч i не менш як одну за три ночi – так пояснював Розвiяру Тарi-Колесо, базiкало, який став iще велемовнiшим пiсля того випадку в патрулi: трьох убито, уцiлiли тiльки Тарi й Кривуля.
Вартiвники, на вiдмiну вiд сотника, перейнялись до Розвiяра повагою. Кривуля, який ранiше не проминав нагоди пiдставити ногу, тепер приносив молоко з кухнi, наливав Розвiяру кухоль i просив розповiсти, «як усе було»; Розвiяр розповiдав, не прикрашаючи нi на пiвслова.
– З якого вiн спершу боку вдарив?
– З правого. Обiйшов мене злiва.
– Ти тримав?
– Тiльки ледь витримав, щоб вийти з-пiд клинка. А так – хто ж його втримае, простiше замок на руках пiдняти…
– Так. – Очi Кривулi затуманювались. – Вони… Я от собi думаю, якби ми з Тарi не побiгли навзаводи, може, вони наших би хлопцiв не порубали? Може, ми iх… дарма так, га, малий?
– Порубали б усiх, – щиросердо вiдповiдав Розвiяр. – І мене б порубали, якби не вогнянка. Це ж нечесно – цi тварюки нападають двое на одного, четверо, шестеро на одного.
– Нечесно, – казав Кривуля, i обличчя його прояснiло.
Кривулю, на вiдмiну вiд базiкала Тарi, мучила гризота. Розвiяр полегшував ii тягар, як умiв, i казав вiд щирого серця. Кривуля вiдчував це – i навiть став заступатися за «малого» перед Браном.
Тиждень за тижнем Розвiяр стояв у нiчнiй вартi, чистив вiдхожi мiсця, бiгав за дрiбними дорученнями – усе мовчки, не виявляючи незадоволення. Коли випадала вiльна хвилина, брав арбалет i йшов на стрiльбище тренуватись. Щоденне «механiчне» життя втратило значення; Розвiяр нiби повернувся в тi часи, коли вiн з ранку до ночi вантажив камiння, возив грабарки або крутив свiй коловорот. Тодi його свiдомiсть вiдлiтала геть, не турбуючись про закрiпачене в рабствi тiло, i бродила в лiсi з дитячих спогадiв.
Тепер у Розвiяра з’явилося багато нових тем для роздумiв. Пiд замком, у глибокiй шахтi, лежало тiло звiруiна, що за життя був магом, i, мертве, охороняло замок.
Розвiяру ввижалися скельнi черв’яки, запряженi магiчною волею чотириногоi iстоти в золотому мундирi. Як вони гризуть камiнь, вибудовуючи в глибинi гори зали та коридори, кiмнати, сходи, колодязi для платформ-пiдiймачiв. Як маг-звiруiн здiймае руки, i на вказiвному пальцi блищить бiрюзовий камiнь; як вилiтае стрiла з далекобiйного лука i протинае чарiвниковi серце.
Де був володар, коли мага вбили? Чи помстився вiн за друга, i коли помстився, то як? І головне
Страница 34
– навiщо вiн показав Розвiяру мерця пiд горою? Вiн, який бачить наскрiзь не тiльки «маленького гекса», але й сотника Брана, i, певно, кожну людину в замку?Утомленi руки дрижали, утримуючи зведений арбалет. Розвiяр цiлив i стрiляв, i знов стрiляв, i знов. Потiм брав лук – найтугiший, який тiльки знаходив у зброярнi, i, вiдiйшовши в дальнiй кiнець коридора, стрiляв у сутiнi в ледь видну мiшень.
Одного разу стрiла чиркнула по стелi, i Розвiяр нараз вiдчув свою безпораднiсть: замкнений у коридорi з далекобiйним луком, як личинка вогнянки – в яйцi. У камiннiй щiлинi «поправка на вiтер» – безглуздi слова; тут нема мiсця, щоб накреслити красиву, плавко вигнуту дугу, частиною якоi мае стати стрiла в летi. Заважали стiни, тиснула стеля, мучила темрява. Розвiяру захотiлося свободи – але не такоi, коли можна йти на всi чотири вiтри.
Свободи думати. Зв’язувати цiле з частин. Бачити людей наскрiзь, наперед угадувати чужi вчинки, розумiти магiв у всiй iхнiй незбагненностi. Вiн хотiв цього набагато сильнiше, нiж зовсiм ще недавно жадав дiвчину Джаль.
І гинучи вiд власноi недосконалостi, Розвiяр кинув лук i заплакав – добре хоч, нiхто його не бачив.
А потiм – за кiлька хвилин – почуття пригнiченостi минуло. Розвiяр здивувався: що з ним було, звiдки спала ця туга? Може, це спогад про гнiтючi стiни там, унизу, де лежить мертвий маг-звiруiн?
Вiн пiдняв лук i продовжував управлятись. Ще за годину його застав за цим заняттям сотник Бран; постояв за спиною, посопiв, потiм рiшуче пiдiйшов i, лаючись, став виправляти хват на тятивi, поставу нiг, поворот голови, i Розвiяр зрозумiв, що його прощено.
* * *
Джаль вiддiлилася вiд стiни i встала перед ним, коли вiн, ледве живий, тягнув ноги з вечiрньоi бiганки.
На нiй була та сама жовта полотняна сукня з зав’язками коло горла. Вона нiчого не казала, просто стояла, заступаючи коридор, i бiльше не всмiхалась.
– Навiщо ти тут? – спитав Розвiяр. – Адже був уже дзвiн?
Вона притисла до запалих щiк стиснутi кулаки. Дивилась на нього й мовчала.
– Ти чого? – тихо спитав Розвiяр.
– Я тебе чекала, – сказала Джаль. – Думала, ти прийдеш. Запитувала… Думала, тебе вбили…
– Ще чого. – Вiн почував усе бiльшу нiяковiсть. – Не вбили. Подряпали.
– Як тебе звати? – спитала Джаль.
– Що?!
– Як тебе звати? Тебе всi кличуть по-рiзному, то «малий», то «гекса», то «любчик»… Ти навiть не сказав менi… iм’я.
– Навiщо тобi? – спитав Розвiяр по дуже довгiй паузi.
Вона опустила руки:
– Просто щоб знати.
– Розвiяр. Так мене звати, – сказав вiн повiльно.
Вона всмiхнулась – але не звичною напруженою, винуватою усмiшкою, – вiдверто, майже радiсно:
– Красиве iм’я. Тепер я буду так називати тебе. Коли я стану про тебе думати.
– А навiщо про мене думати?
Вiн розумiв, що говорить нiсенiтницi, але нiчого не мiг iз собою вдiяти.
– Ти бiльше не прийдеш? – тихо спитала Джаль.
– Не знаю.
– Розвiяр… Утечiмо?
– Вибач. Зараз не час.
Вона хотiла сказати багато, але мовчала й дивилась на нього. Пiд цим поглядом вiн згадав приреченого звiруiна. Той теж хотiв говорити, i розумiв, що це марно, i вiдчував, як збiгае остання мить.
– Що, Джаль?
Вона все ще всмiхалась.
* * *
Уночi вiн не спав, попри втому. Крутився, ходив пити воду, довго стояв у коридорi, потiм сидiв, притулившись спиною до стiни. Поривався iти до «птахiвнi». Вертався. Слухав хропiння вартiвникiв, що вiдпочивали. Брала дрiмота, а вiн прокидався: йому ввижалася тонка фiгурка в жовтiй сукнi, що летiла зi стiни.
Другого дня вiн побачив ii: Джаль мела коридори жорстким вiником iз пiр’я i не помiтила Розвiяра.
* * *
– У мене е для тебе робота, маленький гекса.
Володар приймав Розвiяра в примiщеннi, де той перше нiколи не бував. У вежi, на страшнiй висотi над ущелиною, рiс пишний сад, i крученi рослини обплiтали своiми пагонами стiни, решiтки на вiкнах i ажурний банеподiбний дах. Вдихаючи запах листя та квiтiв, вологоi землi, зеленi, Розвiяр згадав лiс свого дитинства.
– Знову кого-небудь убити?
Володар розреготався. Навiть очi його, що перше дивилися крiзь Розвiяра, змiнили вираз i, здаеться, повеселiшали.
– Цього разу – нi. Ти знаеш, що у Фер е вкрадена бiблiотека?
– Украдена?
– Так. Нiготь, хазяiн мiського рабського ринку, обожнюе раритети й книжки. Для нього iх везуть з Імперii, ризикуючи життям, i вiн купуе за великi грошi – не тiльки «Фавориток» i «Подорожi», хоча i iх теж. Декiлька днiв тому йому привезли «Хронiку звiруiнiв», написану одним iмперським землемiром рокiв двадцять тому. Я вiддав Нiгтю корабель за право переписати ii.
– Корабель?!
– Один з моiх вiтрильникiв у порту Фер.
– Що ж у нiй такого, у цiй книзi? – розгублено спитав Розвiяр. Йому уявилася «Крилама» з трьома ii щоглами, з каютами й трюмом, з рiзьбленими дерев’яними стовпцями, що пiдтримують намет, з командою i капiтаном. Володiти таким дивом – i вiддати його за книгу?!
– Багато чого, – володар зупинився бiля вiкна, увитого яскраво-зеленою, з бiлими квiтами, лiан
Страница 35
ю. – Менi потрiбна ця книга якнайшвидше. Хронiки, пояснення, словники; родоводи, iмена богiв, традицii кланiв, життеписи ватажкiв i героiв. Усе перепишеш до найменших дрiбниць, кожна рисочка може мати значення.– Їi привезуть сюди?
– Нi. Нiготь не випускае з рук нiчого, що раз удалося вхопити. Ти поiдеш у Фер, сьогоднi, зараз. З тобою поiде охоронець-супутник. Тебе пропустять у сховище, перепишеш книгу й повернешся з копiею назад. Два днi на дорогу в один кiнець… Три днi на роботу. За сiм днiв ти покладеш копiю менi на стiл, маленький гекса, i тодi я нагороджу тебе по-справжньому.
– Володарю, – сказав Розвiяр, згадавши, як довго тягнувся по горах рабський караван. – Два днi на дорогу в один кiнець… замало.
– Ти не пiдеш пiшки через перевали. Ти вiдправишся вiд Кипучки через тунель, бо менi потрiбна швидкiсть, а не дешевина! Чисту оправу купиш у Фер, там е чудова крамничка на базарi. Їжу та воду купи заздалегiдь i вiзьми з собою у сховище, тому що три днi тебе звiдти не випустять. Держи.
На рiзьблений столик упав мiшок зi шкiри печiрки, чималенький, важкий. Розвiяр покосився на нього з острахом.
– Що таке? – володар покривив перекресленi шрамом губи.
– Володарю… менi не потрiбен охоронець, я сам себе обороню. Менi потрiбна людина, що… знае, де сiсти на пiдземну хуру, i де купити папiр у Фер, i як знайти бiблiотеку цього Нiгтя. Тому що я…
Розвiяр затнувся. Я безпорадний раб, слiд було сказати. Нiколи в життi йому не доводилось подорожувати самостiйно, та ще й при грошах. Вiн мiг би напасти на Кипучку, селище бiля теплого озера, зi зброею в руках – але не з’явитися як мандрiвник i спитати в трактирника, де тут дорога до тунелю.
– Не прикидайся, – сухо промовив володар. – Я дам тобi охоронну грамоту, з нею тебе прийматимуть як улюбленого родича. Людина з тобою поiде… кого сам вибереш, з вартiвникiв або зi слуг. А в бiблiотеку явишся без зброi – що це за переписувач такий, при клинках?
Розвiяр узяв у руки мiшечок з грiшми. Важко перекотились монети пiд м’якою, прекрасно вичиненою шкiрою.
– Володарю… ви вiдправляете мене у Фер iз грiшми? Мене?
Володар зiрвав бiлу квiтку. Приклав до нiздрiв, усмiхнувся:
– Шуу, не чую запахiв, давно… Так, маленький гекса, я знаю що роблю. Збирайся, хутчiше. Я хочу, щоб за пiвгодини ти був у дорозi.
Роздiл четвертий
Розвiяру доводилось бувати на перевалi з патрулем. Ступаючи по знайомiй дорозi, вiн не вiрив, що iде з замку.
Пiднялись на перевал. Поминули вежу – пост. На високiй жердинi висiв хвiст звiруiна – висохлий, облiзлий, вивiшений на посмiх i задля страхання, а довкола, скiльки сягало око, лежали гiрськi хребти, зеленi, синi, жовтi, в травi i в туманi, з бiлими кам’янистими гребенями, у нитках водоспадiв.
– Спускайтеся, – сказав Тарi-Колесо, що стояв на чолi патруля. – Дорога звiдси чиста аж до Кипучки, а ми простежимо.
Розвiяр потиснув йому руку i не озираючись рушив дорогою вниз. Видноколо здригнулось i почало звужуватись; поряд, не встигаючи, мало не бiг старий Шлоп – молодший замковий iнтендант, якого Розвiяр силомiць витягнув зi звичноi й зручноi рутини.
Молодший iнтендант багато разiв бував i в Фер, i в навколишнiх селищах. Вiн умiв торгуватись на ринку i знав усi заiжджi двори. Допiру вiн повернувся з торговельного рейсу, привiв у замок караван iз хорошим деревом i сталевими колодками, i на цьому думав заспокоiтись – посiсти мiсце iнтенданта, проводити днi пiд дахом i ночi на перинi з лагiдною служницею, але його сподiванням не судилося здiйснитись. Розвiяр сказав, що не бажае в супутники нiкого, окрiм Шлопа, i той був змушений пiдкоритися наказу володаря.
– Ну знай, – бурмотiв Шлоп без упину вiд самих ворiт замку. – У вигрiбнiй ямi житимеш, там само й годуватимешся. Павукам-кровопiям тебе згодую, чесатись будеш, виразками весь вiзьмешся. Який меткий, зажди. Нянька тобi потрiбна в дорозi? Буде тобi.
Розвiяр не слухав. У внутрiшнiй кишенi куртки лежала охоронна грамота, пояс вiдтягав гаман iз грiшми, Розвiяр ступав, сам собi пан, тiею самою дорогою, де вiн пройшов зовсiм недавно серед десятка рабiв, закуплених цим самим Шлопом, молодшим iнтендантом, для господарчих потреб.
Дев’ять iнших досi крутять свiй коловорот. Хтось лишився в Схiднiй темницi, а комусь не пощастило, i вiн ночуе в Захiднiй. Там парко влiтку i холодно взимку. Так розповiдають.
Праворуч вiд дороги ворухнулися кущi. Розвiяр узявся за рукiв’я мечiв. Затрусилися гiлки, з колючих заростей вилетiв чиркун i, посвистуючи крилами, змаяв у небо. Розвiяр тiльки тепер помiтив, що Шлоп не бурмоче, погрожуючи i скаржачись, а iде мовчки, насторожено озираючись на всi боки.
– Тарi сказав, дорога чиста, – нагадав Розвiяр.
– Багато вiн розумiе, Колесо язикате. – Шлоп стурбовано подивився назад. – Рiк тому на цьому самому мiсцi караван розстрiляли, мiсце паршиве. Вони тут вештають, як у себе вдома.
Розвiяр усмiхнувся. Свобода вступала в нього, як армiя в переможене мiсто, як тепле повiтря в оболонку повiтряноi кулi. Здавалося, ще трохи
Страница 36
– вiн пiднiметься, переповнений цiею свободою, i злетить над зубчастими верхiвками скель.При заходi вони були в Кипучцi – маленькому селищi на березi теплого озера. Над водою пiднiмалася пара, готелi лiпились уздовж берега, на терасах сидiли пожильцi, переважно старi, загорнутi в бiлi рушники, пили з високих склянок i парили ноги.
– Заночуемо, – сказав Шлоп. – Кiстки погрiти – менi воно корисно, а тобi однаково, а тому ти селися в «Купинi», а я…
– Шлопе, – сказав Розвiяр, iз задоволенням вiдчуваючи, що свобода, наповнивши його тiло, дiсталась уже до язика. – Не заночуемо ж. Ходiмо просто до тунелю.
– Ти менi наказувати будеш? – Молодший iнтендант похлинувся.
– Буду. – Розвiяр усмiхався, але говорив без насмiху. – А ти будеш слухати, старе луб’я.
* * *
Шлоп мовчав, нiби його тонкi губи склеiлись. Вiн мовчав, коли Розвiяр запитував у перехожих, як пройти до тунелю, а люди сахалися, лякаючись його клинкiв i суворого обличчя з переламаним носом. Шлоп мовчав, коли Розвiяр сам, без посередникiв, вiдшукав хазяiна пiдземноi запряжки i загадав прямувати на Фер негайно. І тiльки коли мова зайшла за цiну, молодший iнтендант не втримався, почервонiв i закричав:
– Тридцять монет?! А щоб тобi застрягти у Шуу в дупi! Язик свiй безсоромний сховай, нiкому не показуй! Тридцять монет, коли двадцять завжди коштуе перевiз!
Вiзник надувся:
– А вечiрня пора?! А нiч бiля порога?
Розвiяр усмiхнувся краечками губ:
– Хазяiне, ми ж без грошей поiдемо. Зараз меч витягну – i повезеш безкоштовно.
По цьому говорили мало.
Прилипачi йшли спершу повiльно, i повозка на трьох залiзних колесах важко котилася по гладкiй, вiдшлiфованiй присосками пiдлозi. На задертому носi триколки горiв лiхтар, освiтлюючи круглий тунель iз сiрого блискучого каменю. Розвiяру знову зробилось недобре: стiни душили. Мiцнiла вагота невидимоi брили, навислоi над головою.
Вiзник крикнув, пiдганяючи. Пласкi, з трикутними головами, з круглими присосками на пальцях, прилипачi наддали ходи. Тi, що були запряженi по боках, ускочили на стiни й побiгли по них, зi чваканням переставляючи лапи. Нiс триколки пiднявся, лiхтар вихопив тунель попереду – чорну блискучу кишку, що то пiрнала вниз, то знiмалася доволi круто вгору.
– Пiшли! Пiшли!
Голос вiзника стрибав, вiдбиваючись вiд стiн. Тунель крутнувся, оминаючи дуже щiльну гiрську породу, на стiнi праворуч виступили червонi жили, схожi на тiла замурованих людей. Триколку кинуло на лiву стiну, пасажирiв утиснуло в лавки, а прилипач, який iшов лiворуч, вирвався на стелю й продовжував так бiгти догори ногами, поки поворот не лишився далеко позаду.
Розвiяр стискав зуби, щоб вони не стукали. Шлоп сидiв поряд, закутавшись у запону, мовчазний i злий. Молодший iнтендант був би щасливий побачити Розвiяра наляканим, як хлопчисько. Не можна було давати йому цiеi радостi.
– А якщо нам назустрiч ось так хтось жене? – спитав Розвiяр, коли мовчати стало несила.
– Зiткнемося, – похмуро пообiцяв вiзник. Потiм скоса подивився на Розвiяра: – А не бiйтесь. У Фер тепер мiй брат, крiм нього, назустрiч iхати нема кому, а вiн вечорами в трактирi сидить… Хiба що заплатить хто втричi вище за звичайне. Тодi – звiсно… Та хто ж йому заплатить? Йо-о! Жени, липучки соннi!
* * *
Вони переночували в придорожньому трактирi, що чатував на подорожникiв на тому боцi тунелю. Там же вiзник знайшов свого брата – п’яного як нiч, що спав, обiйнявшись iз прилипачем. У порт Фер до свiту не можна було показувати носа – про це водно правили i Шлоп, i трактирник, та Розвiяр i сам розумiв, що його свобода й два клинки мало важать проти вiками встановлених традицiй розбiйницького порту. У Фер було два обличчя, нiчне та денне, i в кожного його жителя було два обличчя; вечорами вартiвники, що служили градоначальнику, вiдходили з мiста, i вранцi поверталися, щоб, обходячи вулицi, пiдiбрати три-чотири трупи – iнодi зi слiдами катування.
Запах у мiстi Фер нагадав Розвiяру один iз найсумнiших днiв його життя – день, коли його продали на тутешньому ринку. Його внутрiшня свобода зачаiлась, наче заморожена, зате молодший iнтендант ожив, як риба у свiжiй водi. Розвiярова скутiсть потiшала його; не доходячи до порту, Шлоп збочив у вузьку, але чисту вуличку i за кiлька хвилин вивiв супутника до «найкращоi харчевнi мiста» – мiсця i справдi видатного.
– А от кину тебе, дурня, посеред вулицi – i дня ж не проживеш. – Шлоп обгризав пташину кiсточку, сидячи на терасi, з якоi видно далекi вiтрила.
– Може, й так, – погоджувався Розвiяр. Море притягало його; десь там, у порту, могла стояти «Крилама». А може, «Луска».
– То навiщо ти зi мною сварився? – Шлоп зсував брови. – Подумай, га?
– Я не сварився. – Розвiяр бовтав ложкою в тарiлцi з юшкою. – А що без вашого досвiду менi тяжкенько буде… То я на те вас iз собою i покликав.
– Щеня, – сказав Шлоп iз незрозумiлим виразом. – Уже не знаю, за що володар тебе наблизив, м’ясо ти базарне.
– За «м’ясо» горлянку перерiжу, – недбало пообiцяв Розвiяр. Шлоп скинувся з
Страница 37
им поглядом – i нервово всмiхнувся.– Гаразд… До бiблiотеки я тебе доведу, а назад сам дорогу запам’ятовуй. Тут, вранцi, третього дня, чекатиму тебе. Пiдожду до вечора, а потiм…
– Повернетеся в замок без мене? – спитав Розвiяр.
Шлоп роздратовано вiдсунув порожню тарiлку.
Бiблiотека розмiщувалась у порту, в одному кварталi зi складами деревини, алкоголю, шкiр, харчiв, тканини; Шлоп ступав по набережнiй гордовито й неквапно, мов старий мiстянин. Розвiяр iшов слiдом, тримаючи одну руку на ефесi, а другу на гаманцi.
– Подай калiцi!
Голос був нелюдський. Розвiяр, здригнувшись, повернув голову й побачив жебрака з говорящим птахом на плечi. Птах, байдужий до всього, повторював завченi слова; крила в нього були пiдрiзанi, на нозi – ланцюжок. Жебрак сидiв, дивлячись униз, майже так само байдужий, як птах, але Розвiяр його впiзнав: це був весляр з «Луски», ще недавно молодий i балакучий, а тепер зморшкуватий, сiрий на виду, з гнiйною раною на лобi.
– Гей… Гачок?
Шлоп, повернувшись, почав лаятись. Не зважаючи на нього, Розвiяр ступив уперед, нахилився до жебрака; той пiдняв очi – i не впiзнав пiдлiтка-весляра, з яким колись сидiв поруч на лавцi.
– Гачок! – Розвiяр усе бiльше лякався, дивлячись у його каламутнi очi. – Це я, Розвiяр… гекса, пам’ятаеш?
Жебрак мовчав.
– Де Арвi та Лу? Де «Луска»?
– Узяв патруль, – сказав жебрак з виразним зусиллям. – На гарячому. Усiх потопили. Мое щастя, що мене ранiше донний дракон пожмакав. – І, скулившись, вiн знов уп’явся на оцупки своiх нiг, що стирчали з-пiд рогiжки.
* * *
Вхiд у бiблiотеку нагадував ворота в’язницi – стiльки ж запорiв, замкiв, залiзних ланцюгiв i заклепок. Розвiяр iз жалем вiддав обидва клинки Шлоповi, узяв на плече сумку з письмовим приладдям i запасом iди на три днi.
Його впустили. Двое охоронцiв перерили сумку, перенюхали ковбасу i сир, розломили окраець хлiба, покуштували води з боклажки. Потiм повели його новим вузьким i темним коридором; Розвiяровi захололо в животi. Невже вiн усе життя мучитиметься, опинившись у тiсних стiнах?
У квадратовiй комiрцi, сухiй i чисто виметенiй, його зустрiв чоловiк у чорних шатах до п’ят – високий, смаглявий, вилицюватий. Його довгастий череп був виголений, i над темною шкiрою ледь-ледь, короткою щетиною, пiднiмався золотий порiст.
У Розвiяра впало серце. Бiблiотекар був уродженцем Мiрте, Золотим, i перед його обличчям Розвiяр на мить вiдчув себе непотребом – як тодi на кораблi, за хвилю до падiння у воду.
Скептично пiдiбравши губи, Золотий вивчав його вiрчу грамоту; Розвiяр згадав володаря. Угоду укладено, право Розвiяра перебувати тут потверджено, i Золотий мiшок, надутий свiдомiстю власноi важливостi, не може прогнати його тiльки тому, що Розвiяр – гекса.
Бiблiотекар вiдклав папiр. Його свiтло-карi, дуже пильнi очi втупились у вiдвiдувача люто й весело.
– Отже, такий собi Розвiяр, – спiвучо протягнув Золотий, не ховаючи насмiшки. – Заборонених предметiв нема?
– Їдло не заборонено? – Розвiяр бухнув свою сумку на стiл перед бiблiотекарем. – Чорнило? Пера?
– Вiдповiдаемо питанням на питання, – Золотий примружився, його карi очi налились медом. – Чорнило й пера я тобi дам своi, це полиш. А iдло показуй.
Умiст сумки знову витягнено й переглянуто. Бiблiотекар наспiвував пiд нiс, уважно роздивляючись головку сиру, що ii молодший iнтендант Шлоп купив на базарi за дуже вигiдною цiною.
– Сир з’iси першим, вiн зацвiте за кiлька годин. У кiмнатi для переписувачiв е вiдхоже мiсце, точнiше кажучи, вiдро, так що…
Вiн знущався. Розвiяр гарячково провiв долонею по тому мiсцю на поясi, де ранiше були пiхви.
– З кiмнати не виходити, хоч би що там було, – продовжував бiблiотекар, мовби не помiтивши цього жесту. – Уб’ю. Зрозумiло?
– А якщо пожежа?
– Тодi гори, – бiблiотекар безтурботно всмiхався. – Тут, любий, суворi правила. «Вони стоять мовчки, i не примушуй iх говорити, бо посеред тряскоту й патоки вони зронять слово, вiд якого ти забудеш спокiй…»
– «І помреш, коли побачиш себе замкненим у шкаралупi своеi задубiлостi, безвiльним, наче й не знав життя», – продовжив Розвiяр, ще не згадавши, з якоi це книги, але вже бачачи продовження на сторiнцi. – «Тому нехай стоять на полицях, стиснувши сторiнки, мов щелепи».
Бiблiотекар примружився. Скинув на Розвiяра уважним поглядом з голови до п’ят.
– А знаеш, – сказав, подумавши, – твое iм’я мае звучати як «Резвi-арр». Якщо зважати на особливостi вимови гекса.
* * *
Розвiяр сподiвався побачити полицi, стелажi, замкненi дверцята шаф, та будь-що – окрiм того, що вiдкрилося перед ним, коли бiблiотекар пропустив його у сховище. Полотнища, тугi й цупкi, нагадували вiтрила, бувши всього лише павутинням. Вони тяглись вiд пiдлоги до стелi, немов завiси, вони чохлом оповивали кожну шафу, i дивитися на це було таки страшно – нiби мерцi в сiрих саванах стояли рядами, i протяг термосив iхне лахмiття.
– Вогкiсть, – сказав бiблiотекар стурбовано. – Поряд море, поряд порт, пiдступають грунтовi води… Вогкiсть, плiсн
Страница 38
ва, i ось уже те, що ми цiнуемо, перетворюеться на порох… Це степовi павуки Ча, я привiз iх iз Камiнноi Стрiлки, тамтешнi жителi носять одежу з цих ниток. Павутиння Ча добре вбирае вологу, Резвi. Коли в тебе буде своя бiблiотека – згадай про це.– У мене?! – Розвiяр спiткнувся.
– Обережно! Павуки не люблять, коли смикають павутиння. Я приношу iм живу рибу, потiм довго вимiтаю луску… Риба в книгосховищi, що за неподобство. Павуки хочуть живого, але в мене упередження, Резвi, я не можу згодовувати iм собак або бродяжок, це кепсько вплинуло б на книжки… І на мене, коли чесно. Я вирiс у Мiрте, там у нас не заведено вбивати навiть пацюкiв.
Розвiяр зупинився. Пiдняв очi. З високих вiкон, закритих решiтками, лилося приглушене денне свiтло.
– Навiть пацюкiв?
– Так. Що з тобою?
– А гекса?
Бiблiотекар пiдрiзав край павутиння ножицями, схожими на знаряддя тортур. Пiдiйшов ближче. Золотий був на пiвголови вищий за свого гостя, хоча серед замковоi варти Розвiяр уважався «довготелесим».
– А що ти знаеш про гекса, Резвi-арр?
– Називай мене моiм iм’ям, – вiдповiв розсерджений Розвiяр. – А не прiзвиськом, що сам i вигадав.
– Зрозумiло. – Золотий кивнув. – Ти нiчого не знаеш про гекса. Ти взагалi нiчого не знаеш про свiт, тiльки пам’ятаеш напам’ять записанi кимось рядки.
І, повернувшись, вiн пiшов уперед, пiдсiдаючи пiд сiрi полотнища, iнодi пiдрiзаючи напнутi нитки, маневруючи серед повитих сiткою стелажiв. Розвiяр, стиснувши зуби, пiшов слiдом за ним. Усерединi не залишилося нi свободи, нi навiть спокою: йому слiд було знати заранi, що бiблiотекар у Фер – Золотий, тодi вiн пiдготувався б i не втратив самовладання.
Щоб повернути душевну рiвновагу, Розвiяр згадав свiй лiс. Замiсть сивих полотнищ павутиння – зеленi лiани й коричневi стовбури, мох, трава, озера й свiтлячки…
– Пiдiйди сюди, – покликав його бiблiотекар.
Розвiяр глибоко зiтхнув; цей Золотий не мае над ним влади, Розвiяр не раб його i не пiдлеглий, хай каже, що хоче.
– Поглянь, – бiблiотекар провiв ножицями по товстому шару павутиння. Розповзлися рванi краi, вiдкрилася чарункова полиця, у кожнiй чарунцi лежав сувiй, схожий на товсту шкiряну трубку. – Це сувоi з людськоi шкiри. Дуже цiннi, кожен у единому примiрнику…
– Зi шкiри людей?!
– Так. – Очi Золотого знов помiняли колiр, з медових зробившись шоколадними. – Гекса пишуть своi книжки на шкiрi ворогiв. Це своерiдна, дуже розвинена лiтература – вони не тiльки увiчнюють перемоги, але й, скажiмо, складають вiршi. Вони дуже чутливi, часом сентиментальнi i не соромляться проливати сльози над зiв’ялою квiткою.
Розвiяр пiдiйшов ближче. Сувоi були великi й маленькi, свiтлiшi й темнiшi, кожен перев’язаний стрiчкою з вицвiлого шовку.
– Дозволь менi…
Слова вирвалися самi. Розвiяр уявив, як розгортатиме сувiй «зi шкiри ворога», i затнувся.
– У мене е робота, – сказав вiн глухо. – Я прийшов сюди у справi.
– Так, – бiблiотекар кивнув. – До речi… Наступного разу, коли ти не працюватимеш, коли тобi знадобляться грошi – приходь знову. Хазяiн цього багатства, чудовий пан на iм’я Нiготь, не протестуватиме, якщо хто-небудь перепише книги гекса на бiльш звичний нам папiр. Їх можна буде продати знавцям, цi книжки: окрiм вiршiв, там е рецепти страв iз людського м’яса.
– Я зрозумiв, – сказав Розвiяр. – Але я бiльше не переписувач. Я вартiвник у замку мого володаря, i тобi доведеться шукати кого-небудь iншого… щоб заслужити хвалу работоргiвця Нiгтя, якому ти служиш, Золотий!
І вигукнувши останнi слова, вiн одвернувся вiд полицi з сувоями. Над головою зашурхотiло; величезна тiнь на мить затьмарила свiтло, заколихались полотнища павутиння.
* * *
Кiмната переписувачiв виявилась, як i побоювався Розвiяр, маленькою i з низькою стелею. Замiсть вiкон – продухвини, затягнутi павутинням. Товста свiча у високому ставнику. Повний набiр письмового приладдя, чиста оправа, баночка чорнила.
– Зiпсуеш папiр – нового не дам.
– Не зiпсую.
– Хоч крапля попаде на сторiнку книжки – чхнеш, плюнеш, – заплатиш головою. Як не передi мною – перед Нiгтем, вiн людина проста, але винахiдлива в справi смертовбивства.
Розвiяр зручнiше всiвся на скрипучому стiльцi. Пiдняв очi на Золотого:
– Ти менi дозволиш працювати, нарештi?
– Працюй, – бiблiотекар доброзичливо кивнув. – Одна свiча горить чотири години. Шiсть свiчок – доба. Гляди за часом, переписувачу.
Вiн вийшов, зачинивши за собою дверi. Розвiяр лишився сам. Кiлька хвилин знадобилося, щоб подолати вже звичний страх – страх тiсного примiщення.
Звiдки страх? Адже тижнями вiн жив у трюмi, траплялося, сидiв у темницi, i боявся будь-чого – але тiльки не замкненого простору!
Книга «Хронiки звiруiнiв» лежала перед ним, «стиснувши сторiнки, мов щелепи». Розвiяр глибоко зiтхнув – i розгорнув ii.
Карта! Якнайдокладнiша карта з безлiччю лiнiй, значкiв, надписiв. Їi малювали щонайменше десятком пер рiзноi товщини, виправляли, використовуючи лекала, штрихували, домальовували. У тьмяному свiтлi единоi свiчки Розвiяр ро
Страница 39
дивлявся цю карту, що розляглася на цiлу книжкову розгортку, i йому ворушилося волосся на головi.У замку, коли володар вiдправляв його переписувати книгу, завдання здавалось простим i звичним: «Менi потрiбна ця книга якнайшвидше… Усе перепишеш до найменших дрiбниць, кожна рисочка може мати значення…»
Кожна рисочка мае значення. Розвiяр згадав молодого звiруiна, якого вiдпустив, хоч мав убити.
За право скопiювати цю книгу володар вiддав вiтрильник. Їi вкрадено з iмперського сховища, i вона належить работоргiвцю Нiгтю, – але ж це просто книга, одна з багатьох, i якщо в нiй е карта – Розвiяр перемалюе карту!
Вiн узявся перебирати iнструменти. Довго крутив у руках найтонше перо, поки воно не переломилось, i Розвiяр здригнувся вiд клацання. Вiн занадто довго вправляв-ся з клинками та луком, пальцi набули сили, утративши частину звичноi спритностi, – але вправнiсть повернеться. Варто тiльки почати.
Вiн приготував iнструменти, усiвся зручнiше, розгорнув чисту оправу – i занурився в роботу, забувши про страх замкненого простору.
* * *
Вони називали себе нагорами. «Звiруiни» – iм’я, дане ворогами; назва книги на обкладинцi була змiнена, вписана поверх iншоi назви, майже зовсiм стертоi. Нагори тисячолiття мешкали серед хребтiв, укритих зеленню, i на безводних плато, i на берегах гiрських озер.
«Мати народжуе, за традицiею, чотирьох дiтей: двох майбутнiх матерiв, одного вершника й одного раба. Кожен вершник мае двi дружини, i вони належать також рабу, його брату. Якщо вмирае вершник у бою або на полюваннi, слiдом за ним мае померти його брат. Якщо вмирае дружина, то вершник може взяти за себе другу дружину. Якщо жiнка не може народити чотирьох, ii приносять у жертву озеру Плодючостi».
У людини, що написала книгу, був твердий, крупний, але дуже своерiдний почерк. Розвiяр скоро до нього звик i перестав помiчати дивноту в калiграфii. Перераховувалися клани, тяглись i перехрещувались генеалогiчнi гiлки, Розвiяр подеколи не розумiв, про що пише, – просто хапав рядки очима й отерплою рукою переносив на чистий аркуш. Вiн квапився: там, де мала знаходитися карта, що починала книгу, все ще було порожне мiсце. Хвилюючись, що не вистачить часу, Розвiяр пропустив ii, вирiшивши лишити наостанок.
Вiн записав переказ про богиню Воф, яка стала матiр’ю першого нагора, завагiтнiвши вiд великого водоспаду в горах. Богиня була чотиринога, з гнучким хвостом i великими грудьми, i Розвiяр вирiшив був, що ось вона, розгадка, чому в тих самих матерiв народжуються й двоногi немовлята, i напiвлюди на чотирьох лапах. Але через сторiнку вiн надибав переказ про iншу богиню, тiлом схожу на людську жiнку, але з головою змii, i вона теж народила першого нагора, завагiтнiвши вiд живоi скелi. Цих богiв та богинь було декiлька сотень, вiд них вели свiй родовiд рiзнi клани, i Розвiяр працював, не пiдiймаючи голови, поки свiчка не зашипiла, догоряючи. Тодi вiн квапливо запалив од недогарка нову свiчу i, не помiчаючи болю в спинi, продовжив зачерпувати рядки очима – i виливати iх iз кiнчика пера.
Вiн переписував довгi списки iмен i думав про автора цiеi книги. Той не був звiруiном, згадував Імператора й Шуу, а значить, походив з Імперii. Володар сказав – «iмперський землемiр»; карта, помiщена на початку книжки, була гордiстю автора, вiн раз у раз посилався на неi, називаючи «найновiша i точна карта». Догорiла третя свiчка, а Розвiяр не переписав iще й чвертi.
Йому не хотiлося iсти. Вiн пив з боклажки дрiбними ковтками, намагаючись розтягнути задоволення. За часiв, коли вiн був рабом в Агля, йому траплялося переписувати по цiлих двi доби – а тодi ж вiн був хлопчиськом; от i тепер вiн неодмiнно впораеться. І карту перемалюе достоту, як в оригiналi.
Нагори числили роки за зимами й веснами ватажкiв. Кожен клан мав свое лiточислення. Двiчi в iсторii – як вона записана була у «Хронiках» – робилися спроби об’еднати клани единою владою. Першого разу це спробував зробити вершник на iм’я Бiлий Ручай – на короткий час об’еднав три наймогутнiшi клани, але потiм його зарiзали, спiлка розпалась, i справа скiнчилася братовбивчою вiйною. Другого разу на чолi кланiв зажадав стати раб, напiвлюдина, що була магом; Розвiяр потер запаленi очi. «За кiлька рокiв до його народження поселення клану Роси вiдвiдав чоловiк, що звався Бродячою Іскрою… Клан Роси, на вiдмiну вiд багатьох сусiдiв, не вбивав чужинцiв i коли-не-коли давав притулок заблукалим у горах подорожникам. На знак подяки бродяга змурував камiнну пiчку в оселi ватажка. Небавом старша ватажкова дружина народила хлопчика-раба, що володiв магiчним даром. Усiм вiдомо, що маги народжуються в оселях, де Бродяча Іскра змуруе вогнище».
Розвiяр приблизно порахував роки, i в нього не лишилося сумнiвiв: той, про кого вiн тепер читае, покоiться в шахтi пiд камiнним замком володаря. Це вiн приручив скельних черв’якiв, вiн знайшов гнiздо вогнянки, вiн побудував замок. Це вiн зажадав стати единим ватагом усiх нагорських кланiв.
«Вiйна тривала двадцять рокiв. Ватагове iм’я було Ранок-Б
Страница 40
з-Похибки. У багатьох непокiрних кланах люди перестали називати ранок ранком, щоб не згадувати iм’я страшного чарiвника-раба».Розвiяр вiдчув, що голова його хилиться до столу. На мить провалився. Отямився, лежачи щокою на аркушi. Свiчка догоряла, вiн ледве устиг запалити вiд неi наступну. Котра це свiчка? Вiн став рахувати й збився з лiку. Хотiлось погасити клятий вогонь, лягти на камiннiй пiдлозi, витягнутись, i хай буде що буде.
«Вiн припинив вiйну, але прокляв усiх, хто не бажав йому скоритись. Вiднинi матерi не родили, як ранiше, двох майбутнiх матерiв, вершника й раба; вони народжували чотирьох матерiв, або трьох рабiв i вершника, або одну матiр i трьох вершникiв. Кажуть, розлютований, вiн готовий був вигубити все плем’я нагорiв; кажуть, вiн створив i прокляв якусь рiч, i якщо звiльнити прокляття – усi нагори помруть. Але чи правда це, i чи вистачить сили одного мага, щоб знищити величезне плем’я, i чи вистачить ненавистi – про це не знаю i не можу сказати точно. Іменем Ранку-Без-Похибки лякають у кланах дiтей – i тепер, по його смертi».
* * *
Вогник свiчки заколивався. До цього вiн стояв рiвно, як стовпчик, i тiнi не ворушились. А тепер вони здригнулись, i Розвiяр пiдняв голову.
В отворi дверей стояв бiблiотекар.
– Уже?! – Розвiяр похлинувся. – Тiльки десять свiчок! Ще не вийшов час!
– Просто зайшов поглянути, – сказав Золотий, мов перепрошуючи. – Вигляд маеш ти… жахливий.
Розвiяр зiтхнув. Мабуть, у нього були червонi очi; повiки розпухли й горiли вогнем, але робота йшла добре i наближалась уже до кiнця. Аби тiльки не карта…
– А я не збирався прикрашати вашого життя, – сказав вiн сварливо. – Тому байдуже, який маю вигляд.
– Чому б тобi не поспати кiлька годин? Розбуджу, коли скажеш.
– Нi, – Розвiяр похитав головою. – Закiнчу – тодi.
– Хочеш води?
– Нi. Дякую. У мене ще е.
– Твоя правда, я служу Нiгтю, брудному работоргiвцю, – не мiняючи iнтонацii, сказав Золотий. – Але мене не це смутить… Я нiколи не зможу повернутись у Мiрте, лiтаюче мiсто.
– Я бачив його, – сказав Розвiяр. – Здалеку. Мене скинули в море з корабля, адже жоден гекса не може ступити на землю Мiрте.
– А, – помовчавши, сказав Золотий. – Послухай, Резвi… Тобто Розвiяре. Рано чи пiзно ти захочеш знайти своiх родичiв. Не роби цього.
– Тому що вони пишуть вiршi на людськiй шкiрi?
– І тому. Тобi багато залишилось?
– Нi. Тобто… карта, на це потрiбен час.
– Вiзьми воду. – Золотий поставив на пiдлогу бiля дверей глек iз довгим горлечком. – Не бiйся, вона не отруена.
* * *
Вiн прокинувся вiд глухого скрику. Був цей звук увi снi чи наяву – спершу не змiг зрозумiти.
У кiмнатi для переписувачiв було темно. Розвiяр сам загасив останню свiчку, щоб поспати хоч трохи. Копiя книги, точна i повна, з картою, лежала поверх оригiналу, вкраденого з Імператорськоi бiблiотеки, i Розвiяр спав, сидячи за столом, поклавши голову на м’яку шкiряну оправу.
У кiмнатi ходив протяг, якого не було ранiше. Прочиненi дверi похитувались, мовби долоня, що манить. У глибинi сховища хтось ходив, стараючись ступати тихiше, i це не були кроки Золотого.
Розвiяр притиснув до грудей книгу i в темрявi вибрався з кiмнати. Ззовнi стояла нiч, високi вiкна ледь-ледь освiтлювалися свiтлом чи то мiсяця, чи то далеких лiхтарiв. Полотнища павутиння, що охороняли книжки вiд вологи, здавалися чорними, i тiльки в стелi в самому кутку вiдсвiчували зеленим фосфоресцентнi грона – очi павукiв Ча.
Розвiяр поточився. У цю мить попереду за стелажами, десь бiля входу в сховище, мигнув вогник. Розвiяр затамував подих. Вiн не мiг би пояснити, чому таiться, чому волосся в нього на головi стоiть диба. Може, йому наснився жах, у якому когось убили. Може, цей жах ще тривав. А може, убивство сталось насправжки.
Знову почулись важкi кроки. Затрiщало павутиння. Хтось негучно вилаявся – гострим, високим голосом. Не бiблiотекар.
– Тут мають бути ще кiмнати, – сказав iнший голос, зiрваний.
– Шуу! Павутиння…
– Учора вранцi сюди увiйшов чоловiк, переписувач, i вiн не вийшов. Шукай його, Кру.
Загорiлося яскраве свiтло – двi або три великi свiчки, зв’язанi разом. Крiзь напiвпрозорi сiтi Розвiяр побачив двi тiнi – силуети з мечами в руках. Нагострена сталь розiтнула павутиння, Розвiяр ледве встиг вiдступити за стелаж.
Вiн був без зброi. Обидва клинки залишились у Шлопа.
– Шукай його, Кру. Скорiше. Лаючись i зриваючи сiрi полотнища, тонкоголосий Кру пройшов за кiлька крокiв вiд Розвiяра. Виявив дверi в кiмнату переписувачiв.
– Дивись-но! Тут сумка, речi… Вiн не пiшов!
– Не пiшов, – iз глибоким удоволенням вимовив зiрваний голос. – Вiн тут, так. Нiкуди не дiнеться.
У цю мить Розвiяр заспокоiвся. Двое шукали його, щоб убити, як щойно вбили – тепер вiн не сумнiвався – бiблiотекаря. Життя Розвiяра висiло на ниточцi, але цю ниточку тримав вiн сам; у його владi було вижити – або загинути.
Вiн зважив книжку в руках, примiряючись, як битиме – i враз зрозумiв, що це не копiя, над якою вiн трудився двi доби. У темр
Страница 41
вi, зi сну, вiн схопив оригiнал «Хронiк звiруiнiв», i це була удача, тому що оригiнал важчий.Свiт зробився дуже чiтким. Розвiяр бачив кожну павутинку, кожну щербинку на дерев’янiй пiдлозi, знав, де стоiть лiхтар i де причаiвся убивця. Вiн не став чекати, поки його знайдуть, але стрибнув уперед i вклав у цей стрибок усю свою жагу життя.
Сиплий чоловiк виставив меча, скочивши, як змiя, цiлячи Розвiяру в живiт. Розвiяр вiдбив клинок важкою книжкою, повернувся навколо себе й кулаком майже влучив сиплому в щелепу, але той ухилився, i Розвiяр побачив кинджал. Запiзно побачив; вiн зрозумiв, що не встигае вiдбити удар. Вiн дивився, як просуваеться рука з затиснутим у нiй лезом, як летить до його горла – i не встигав ухилитись, бо рух мае своi закони. Розвiяр давно засвоiв з вишколiв сотника Брана: ти можеш дивитись, як тебе вбивають, i не вiдвести удару, тому що не вчасно замахнувся.
Лезо майнуло мимо, майже торкнувшись горла. Власник зiрваного голосу засипiв, витрiщив очi й випустив кинджал. За його спиною в калюжi кровi стояв на колiнах бiблiотекар. Сиплоголосий смикнувся й повалився, мiж його лопатками стирчала стрiла – мов писальне перо, замазане червоним чорнилом. Майже одразу впав Золотий, впустивши маленький, мов iграшка, арбалет.
Тонкоголосий Кру вискочив iз коридора мiж стелажами, з розгону влипнув у сiре полотнище, заричав, розпорюючи павутиння клинком. Згори гепнувся павук i враз майнув назад пiд стелю – здобич виявилась не по його зубах. Кру виривався, розкидаючи клаптi сiтки; Розвiяр пiдхопив клинок, що випав iз руки мерця, i вперше вбив – не з допомогою вогнянки, а власною рукою.
Золотий лежав на боцi, i його очi з медових перетворювались на блiдо-жовтi, майже прозорi.
* * *
– Що там було? Чому ти мовчиш?
Шлоп хвилювався. Розвiяр прийшов у готель удосвiта, ранiше за погоджений час, i його спершу не хотiли пускати, бо нiч у Фер – пора беззаконня. Розвiяр прийшов з двома чужими клинками, погано вiдтертими вiд кровi, i книжкою, загорнутою в чийсь плащ. Вiн видер Шлопа з теплоi постелi й наказав рушати – негайно, одразу, як вiдчинять ворота.
Вдивившись у його лице, молодший iнтендант полишив розпити. Вони вийшли з мiста першими, ще до того, як повернулись вартiвники градоначальника; Розвiяр так часто озирався, що Шлоп упав у панiку й пустився майже бiгцем. Вони дiсталися до входу в тунель, коли вiзник, похмурий i синiй з перепою, пускав з мiсця сонних прилипачiв, а в триколцi сидiли, загорнувшись у ковдри, худющий купець iз Кипучки та його огрядна дружина.
Побачивши, як вiдходить триколка, Розвiяр перемiнився на лицi i кинувся навперейми. Вiн вискочив на дорогу, що вела в тунель, просто перед носом запряжених липучок, тi зупинилися, влипнувши лапами в камiнь, три-колка наскочила на них iззаду i мало не перевернулась. Розвiяр, блiдий, з червоними очима й плямами кровi на куртцi, витягнув гаманець – усi грошi, що видав iз собою володар, усе, що не встигнув розтринькати в шинку молодший iнтендант Шлоп – i кинув вiзниковi.
Скандалу не зчинилось. Купець i його дружина слухняно вилiзли з триколки – вони часто бували у Фер i поважали право сильного, а вiзник був до того ж задоволений заплатою. Розвiяр, притискаючи до грудей згорток iз книгою, сiв у триколку, вiзник гукнув на прилипачiв, а про молодшого iнтенданта мало не забули.
Повозка рушила. Прилипачi набрали швидкостi, ускочили на стiни, а запряжена праворуч – на стелю.
– Що там було? Чому ти мовчиш, Шуу тебе роздери?!
– Я не знаю. – Розвiяр ледве розлiпив губи. – Я не зрозумiв.
– Ти доручення виконав? Книгу переписав?
Розвiяр кивнув. Чим далi позаду залишалась бiблiотека з провислими полотнищами павутиння, iз трупами в калюжах кровi – тим страшнiше йому ставало.
Його копiя, майстерна, точна, варта величезних зусиль, зосталася там. І Золотий, не знати чому вигнаний з Мiрте, зостався там – назавжди. Ідучи з бiблiотеки, Розвiяр бачив на порозi трупи громил-охоронцiв, неприступнi дверi були зламанi; Розвiяр здивувався, що йде живим.
– Ти можеш сказати, що там було?
– Замовкни! – закричав Розвiяр, i вiзник здригнувся. – Не можу! Тобi я нiчого не скажу, i радiй!
Триколка летiла рiвно, гуркiт колiс метався в замкненому просторi, мов пiнна брага в тiснiй пляшцi. Розвiяр, скулившись, пiдтягнув до себе колiна й опустив голову на згорток iз книгою.
Вiн узяв плащ у Золотого. Анi краплинки кровi не попало на цупку теплу тканину – плащ висiв на стiнi бiля входу. Розвiяр вiрив, що Золотий не заперечував би, адже Розвiяр узяв плащ не для себе, а для «Хронiк звiруiнiв».
Вiн задрiмав пiд грюкiт триколки. Йому снилася богиня Воф, iз гладкою шерстю на боках, з могутнiми пазуристими лапами й величезними голими грудьми. У богинi було обличчя Джаль, вона всмiхалась i говорила чужою мовою. Розвiяр не мiг зрозумiти ii, але знав точно: можна записати цi слова на чистий аркуш, прочитати сто разiв i втямити смисл. А богиня Воф тим часом поверталась i йшла, гордовито загнувши гнучкий хвiст. Вона пiшла, а наступноi мит
Страница 42
Розвiяр побачив хвiст звiруiна, що висiв на жердинi, облiзлий i закляклий, i закричав.– …Здурiв?! Чого волаеш?
Так само рiвно летiла триколка. Так само грюкотiли колеса. Розвiяр сидiв, учепившись у книжку.
– Розвiяре, – Шлоп уперше звернувся до молодого вартiвника на iм’я. – Хлопче… То що з тобою?
* * *
У Кипучцi вони зупинились на пiвгодини – поiсти. Розвiяр i досi не вiдчував голоду, але вiд слабкостi пiдгинались колiна. Грошей не залишилось, але в будь-якому трактирi тут годували на борг – це були землi володаря.
Шлоп страшенно не хотiв рушати в дорогу негайно. Молодшому iнтенданту хотiлось посидiти на березi, спустивши ноги в теплу воду, подрiмати в гамаку, забути турботи сьогоднiшнього ранку – але Розвiяр не дав старому нi хвилини перепочинку.
Вони вирушили. Книжка лежала за спиною Розвiяра, у влаштованому з плаща заплiчному мiшку. Вiн iшов, тримаючи в руцi оголений клинок, дивуючи й лякаючи обивателiв, викликаючи захват небагатьох мiсцевих дiток. На крутих дiлянках дороги Розвiяр спирався на меч, як на костур.
Селище залишилось позаду i скоро зникло з виду, повите парою теплого озера. Дорога пiднiмалась угору. Розвiяр iшов швидко, так що Шлоп ледве за ним устигав. Стромляючись в дорогу, меч скрипiв об пiсок i камiння, Розвiяр висмикував його i йшов далi, не обтрушуючи прилиплих до леза грудочок глини.
Погучнiшав шум води. Наблизився мiст над потоком, половина шляху до перевалу. Сонце стояло високо, тiнi стислись, забились пiд камiння. Розвiяр увiткнув меч у землю й витер пiт iз лоба.
– Шуу… – бурмотiв Шлоп. – Навiщо я з тобою… а, хай воно все згине… Дай вiдпочити, таж я старий! Здохну тут, на дорозi! Дух вiддам!
Розвiяр роззирнувся. Високо в небi кружляли чиркуни. На тлi зеленавого неба уже виднiвся перевал.
– Шлопе, – сказав Розвiяр. – Іди назад.
– Чого? – молодший iнтендант похлинувся.
– Так, – Розвiяр кивнув. – Переночуй. Попар ноги. Я скажу на перевалi, щоб по тебе кого-небудь прислали.
Шлоп, примружившись, подивився вгору, на перевал, куди вела каменяста, залита сонцем, звивиста дорога. І вниз, куди вела дорога вiдносно рiвна, похила.
– Я скажу володаревi, що ти геть знесилiв, – сказав Розвiяр. – Вiн зрозумiе. Справу зроблено.
– Справу зроблено, – повторив Шлоп, i крiзь жалiбнi нотки в його голосi прорвалася звичайна сварливiсть. – Справу зроблено… Що ж це ти, сам?
Розвiяр усмiхнувся обвiтреними губами:
– Сам. Звиклий.
– Ну йди, – сказав Шлоп зовсiм уже сварливо. – Ач ти… Головне, що справу зроблено, а як би ти впорався без мене?
І вiн пiшов униз, усе швидше, i сутула його спина розпрямлялась, i, вiдiйшовши на декiлька сотень крокiв, вiн навiть став мугикати пiд нiс пiсеньку – мабуть, наперед тiшачись теплiй ваннi й склянцi веселенького на терасi…
Розвiяр зiтхнув, висмикнув меч iз землi й пiшов угору. Що вище пiднiмалася дорога, то йому ставало легше; навколо були вiдкритi мiсця, багато неба, нi стель, нi стiн. Камiннi брили, що височiли то праворуч, то лiворуч вiд дороги, нагадували голови з задумливими суворими обличчями, у iхнiх очницях рiс колючий чагарник. За поворотом виявився мiст. Розвiяр озирнувся – нiкого; тодi вiн ступив на мiст, i його тiнь ступила на тiнь мосту, i прилетiла тiнь стрiли й устромилась тiнi людини в спину.
Поштовхом його жбурнуло на мотузяне поруччя. Вiн утримався i зрозумiв, що книжка пробита, що вiстря дряпае шкiру i кров тече по спинi. Вiн упав на хиткий мiст, i поряд iз його головою встромилася нова стрiла. Тодi вiн перекотився пiд поруччям i полетiв униз.
Вiн ударився об воду, як тодi, в падiннi з «Крилами». Побачив дно i тiнi срiбних рибок, i власну тiнь, розпростану на кольоровому камiннi. По його щоках котились повiтрянi бульбашки, лоскотали шкiру. Розвiяр ухопився за камiнь на днi й завмер, а згори летiли стрiли, iшли на дно, залишаючи бiлий пiнний слiд. І промайнула тiнь вершника – двоногий верхи на чотириногому. Покотились грудки глини, захитався мiст…
Пливучи за течiею, Розвiяр зайшов пiд прикриття великого каменя i декiлька годин просидiв у слизькiй розколинi, стискаючи меч, дожидаючи новоi атаки. Так його застав дозiр пiд проводом Кривулi, що спустився з перевалу.
* * *
– Це оригiнал, – сказав володар. Розвiяр уперше побачив, як вiн втрачае самовладання: облизуе губи, перекресленi шрамом. Проводить долонями по довгому, з сивиною, чорному волоссю, намагаеться вирiвняти уривчасте дихання. – Це оригiнал… Що ти накоiв?!
Книга лежала перед володарем на рiзьбленому столi. Пробита стрiлою, промокла так, що потекло чорнило. Тiльки в самiм осердi, де сторiнки були щiльно стиснутi, лишилося декiлька неушкоджених фрагментiв.
– Шуу, – володар сiв, нiби його не тримали ноги. – Шуу…
– Є копiя, – сказав Розвiяр.
– У бiблiотецi Нiгтя?!
– Тут, – Розвiяр торкнувся скронi. – Дайте менi чисту оправу, я вiдновлю.
Декiлька хвиль володар дивився на нього з жахом. Потiм узяв шклянку з водою, що стояла на маленькому столику пiд вiкном. Випив, закашлявся.
– Шуу, – видихнув зн
Страница 43
в. – Нiколи в життi… – вiн урвав себе, стиснув спотворенi шрамом губи. – Карта загинула, його карта…– Я вiдновлю, – повторив Розвiяр.
– Де твоя вiрча грамота? – гостро спитав володар.
– Вiн, – Розвiяр зiтхнув, згадавши Золотого. – Бiблiотекар… узяв ii, коли мене впускав, i поклав серед паперiв…
– І вона залишилася там?
– Нi. Я взяв ii, перед тим як тiкати. Натрапив на вулицi на… мертве тiло, у них там вночi… рiзанина. Я сунув грамоту за пазуху тiй… людинi. Вiн був добре вдягнений i навiть, здаеться, не пограбований…
– Шуу, – учетверте повторив володар. – Ти… Розумний, маленький гекса. Менi страшно, наскiльки ти розумний… Сьогоднi я дуже хотiв тебе вбити.
– Я помiтив, – сказав Розвiяр.
Володар розсмiявся:
– Я теж розумний… Можливо, не такий, як ти, щеня, але я досвiдченiший. Хто були вбивцi в бiблiотецi?
– Я не знаю.
– Але здогадуешся?
– Нi. Не здогадуюсь.
Володар розреготався так, що на очах у нього виступили сльози:
– Ти розумний настiльки, що прикидаешся дурником… Чого ти хочеш, кажи? Жiнку? Грошей?
– Спати, – сказав Розвiяр. – Я дуже втомився, володарю.
* * *
«Кажуть, розлютований, вiн готовий був вигубити все плем’я нагорiв; кажуть, вiн створив i прокляв якусь рiч, i якщо звiльнити прокляття – усi нагори помруть. Але чи правда це, i чи вистачить сили одного мага, щоб знищити величезне плем’я, i чи вистачить ненавистi – про це не знаю i не можу сказати точно. Іменем Ранку-Без-Похибки лякають у кланах дiтей – i тепер, по його смертi».
Розвiяр сидiв на напiвкруглому балконi, слухав рокiт води в ущелинi й неквапливо переливав лiтери з пам’ятi – на папiр.
Вiн пам’ятав усе. Прим’ятi сторiнки. Запах вогника свiчки. Шерех павутиння в кутку. Спинявся, щоб перепочити, дивився на гори, на напнутi нитки водоспадiв i знову брався до роботи.
Володар приходив i йшов. Інколи сидiв поряд, читаючи нову копiю через плече Розвiяра. Вряди-годи походжав по балкону, про щось думаючи, потираючи перенiсся. Розвiяр працював чотири днi, вiд сходу й до заходу сонця, а вночi спав. Молодший iнтендант Шлоп власноруч приносив йому рагу з чиркунiв iз грибами, кисляк iз молока печiрки, справжнi коржики з зернового борошна та висiвок.
Над вечiр четвертого дня Розвiяр закiнчив карту. Володар довго роздивлявся ii, потiм гортав сторiнки; його губи ворушились.
– Що в цiй книзi? – спитав Розвiяр.
– Смерть, – володар поглянув на гори. – Смерть тим, хто не скориться. Як завжди.
– Ранок-Без-Похибки, – вимовив Розвiяр, – теж нiс смерть тим, хто не скориться. Але вмер сам.
Конец ознакомительного фрагмента.
