Страница 1

Вiта Ностра
Марина и Сергей Дяченко


Метаморфози #1
Життя Сашi Самохiноi перетворюеться на кошмар. Їй шантажем i погрозами лиховiсна людина у чорному змушуе вступити до таемничого iнституту спецiальних технологiй, де студенти схожi на чудовиськ, а викладачi – на занепалих ангелiв. Там крок за кроком студенти-першокурсники визубрюють абсурднi завдання, суцiльну нiсенiтницю, а над iхнiми головами дамокловим мечем нависае повсякчасний страх за свою сiм’ю. Чому тут вчать Сашу? І що станеться з нею пiсля закiнчення навчання?





Марина Дяченко, Сергей Дяченко

Вiта Ностра





Частина перша


…Цiни, цiни, це щось страшне! Врештi-решт мама найняла кiмнатку в п’ятиповерховому будинку, хвилин за двадцять од моря, вiкнами на захiд. В iншiй такiй самiй кiмнатцi (квартира ж двокiмнатна!) жили хлопець з дiвчиною. Кухня, ванна, туалет – усе спiльне.

– Вони ж цiлий день на пляжi, – заспокоiла хазяйка. – Хiба молодим багато треба? Море, он воно, чи не з вiкна видно. Рай.

Хазяйка пiшла, залишивши два ключi: од вхiдних дверей i од кiмнати. Саша знайшла на днi валiзи торiшнiй, ледь полинялий купальник i поспiхом переодяглася у ваннiй, де на батареi сохли чужi трусики. Їi охопила святкова щаслива сверблячка: ще трошки, i в море. Хвилi, сiль на губах, глибока вода кольору хакi – все забулося за довгу зиму. Пальцi в прозорiй хвилi барвою нагадують бiлi черешнi. Пливеш в обрiй, вiдчуваеш, як море обмивае живiт i спину, потiм пiрнаеш i бачиш на днi камiння, водоростi й зеленуватих строкатих рибок…

– Може, спочатку попоiмо? – запитала мама.

Вона дуже втомилася. Дорога в задушливому плацкартному вагонi, бiганина по квартирах i безконечнi суперечки з хазяйками – справа нелегка.

– Мамо, ми ж на море приiхали…

Мама лягла на диван, пiдклавши пiд голову стосик свiжоi постiльноi бiлизни.

– Хочеш, збiгаю по пирiжки? – лагiдно запропонувала Саша.

– Ми тут що, пирiжками будемо харчуватися? Є ж кухня…

– Ну мамо! Хоч раз пiрнути…

– Іди, – мама заплющила очi. – Заодно по дорозi назад купи яець i кефiру. А, ще хлiба й масла.

Саша натягла на купальник сарафан, тицьнула ноги в босонiжки i, прихопивши з собою хазяйського рушника, вискочила у двiр, на сонечко.

У дворi цвiли дерева, назв яких Саша не знала й називала про себе «павичевi». За ланцюжком нерiвно пiдстрижених кущiв починалася вулиця, що веде до моря. «Вулиця, Що Веде До Моря» – так Саша й вирiшила ii називати. Таблички зi справжньою назвою вулицi, простою й непоказною, нiчого не значили. Бувае ж таке, що прекрасним речам дають дурнi назви, – i навпаки…

Вимахуючи сумкою, вона пiшла – побiгла – вниз.

Люди йшли густою юрбою, хто з надувним матрацом, хто з великою парасолькою, хто з самою тiльки пляжною сумкою. Дiти, як годиться, обливалися розталим морозивом, i матерi, сварячись, затирали плями пожмаканими носовими хустинками. Сонце давно перейшло зенiт i тепер висiло над далекими горами, наче вибираючи мiсце для посадки. Саша, всмiхаючись аж до вух, iшла до моря, вiдчуваючи гарячий асфальт навiть крiзь пiдошви босонiжок.

Вони вибралися.

Попри безгрошiв’я, попри маминi проблеми на роботi. Попри все, вони приiхали на море, i через п’ятнадцять хвилин… десять… Саша пiрне.

Вулиця завернула. Тротуар майже весь був загороджений щитами дрiбноi туристичноi контори – ось Ластiв’яче Гнiздо, Масандра, Нiкiтський ботанiчний, Алупкинський палац… Дзвенiли й гули iгровi автомати. Залiзна тумбочка механiчним голосом пропонувала передбачити долю по лiнiях на руцi. Саша стала навшпиньки – i нарештi побачила море.

Насилу стрималася, щоб не помчати галопом. Риссю збiгла вниз по дедалi крутiшому схилу, туди, де прибiй, туди, звiдки долинав щасливий дитячий вереск i музика приморських кафе. Зараз…

Найближчий пляж виявився платним. Навiть не дуже засмутившись, Саша зробила гак довкола паркана, зiстрибнула з невисокоi бетонноi балюстрадки, i пiд ногами в неi захрускотiла галька. Вибрала вiльне мiсце на камiннi, скинула на сумку рушник, сарафан, поруч залишила босонiжки i, морщачись, пошкутильгала по камiнцях до смуги прибою. Ледь додибавши до води, стала рачки, шубовснула, попливла…

Ось воно, щастя.

Вода в першу секунду здалася холодною, а в другу – теплою, наче молоко. Коло берега гойдалися на хвилях водоростi й шмаття полiетиленових пакетiв, але Саша пливла далi й далi, i вода перед нею очистилася й змiнила барву, позаду лишилися надувнi матраци та дiти на яскравих кругах, навколо вiдкрилося море, i спалахнув яскраво-червоний конiчний буй – мов знак якостi мiж двома блакитними полотнищами.

Саша пiрнула, розплющила очi й побачила цiлий табунець сiрих довгастих риб.


* * *

Вона поверталася пiдтюпцем – мама, мабуть, давно ii чекае i лаятиметься. Дорога догори виявилася несподiвано крутою й довгою. В магазинчику одна-однiсiнька змучена продавщиця торгувала i хлiбом, i яйцями, й картоплею, тому черга до неi стояла чимала. Саша заручилася пiдтримкою дебелоi засмаглоi жiнки («Скажете, що я за вами, добре?»), i по Вулицi, Що

Страница 2

Веде До Моря, побiгла у двiр з «павичевими» деревами.

Чоловiк стояв коло квартирного бюро – зеленоi будки з одвiчно зачиненими вiконницями. Був вiн, попри спеку, одягнений у темний джинсовий костюм. Його лице пiд козирком синьоi кепки здавалося нездорово-жовтим, восковим. Темнi окуляри не пропускали нi промiннячка й нiчого не вiддзеркалювали. Та все одно Саша вловила його погляд.

Їй стало неприемно.

Вiдвернувшись i бiльше не дивлячись на дивного чоловiка, вона зайшла в пiд’iзд, пропахлий поколiннями котiв та кiшок, пiднялася на другий поверх i подзвонила в чорнi дерматиновi дверi з бляшаним номером «двадцять п’ять».


* * *

Щоранку вони прокидались о четвертiй, коли сусiди, молода пара, поверталися з дискотеки. Сусiди довго ходили туди-сюди по коридору, пили чай, скрипiли лiжком i нарештi затихали, тодi Саша з мамою засинали знову i вдруге прокидались уже о пiв на восьму.

Саша заварювала розчинну каву. Вони з мамою випивали по чашечцi (у кухнi було повно брудного посуду, молодi сусiди завжди дуже перепрошували за безлад, та все одно тарiлок не мили) i йшли на пляж. По дорозi купували йогурт у стаканчиках, або теплу кукурудзу, рясно посипану кристаликами солi, або пирiжки з повидлом. Брали напрокат один пластиковий шезлонг, розстеляли на ньому рушник i бiгли купатися, оступаючись i сичачи з болю на великiй гальцi. Хлюпалися, пiрнали й не виходили з води пiвгодини, а то й годину.

На другий день Саша «пiдгорiла», й мама на нiч мастила iй плечi кефiром. На четвертий день поiхали на морську прогулянку, але море було неспокiйне, й обох трохи загойдало. На п’ятий день розгулявся майже справжнiй шторм, по пляжу лiниво бродили напiвголi засмаглi рятувальники й повiдомляли у мегафон, що «купатись не слiд, алiгаторiв тьма», як переосмислила iхнi заяви мама. Саша гралася з хвилею i раз заробила, доволi вiдчутно, каменюкою по нозi. Залишився синець.

Увечерi по всьому селу гримiли дискотеки. Групки хлопцiв та дiвчат, озброених сигаретами, стояли бiля кiоскiв, бiля кас, навколо старих чавунних лав i вели свiтське життя, природне для молодих ссавцiв. Саша iнодi ловила на собi оцiнювальнi погляди. Їй неприемнi були цi хлопцi з iхнiми нахабними нафарбованими подругами, i водночас шкребли на душi непроханi коти: в шiстнадцять рокiв вiдпочивати, як маленька дiвчинка, з мамою, нормальнiй дiвчинi соромно. Сашi хотiлося б стояти отак, опершись на лаву, в центрi голосноi компанii i смiятися з усiма, або сидiти в кафе й попивати джин-колу з баночки, або грати у волейбол на майданчику, вкритому потрiсканим, наче слоняча шкура, сiрим асфальтом. Але вона проходила мимо, вдаючи, що поспiшае у своiх, значно цiкавiших справах, i проводила вечори, гуляючи з мамою по парку та по набережнiй, розглядаючи картини нескiнченних пляжних художникiв, прицiнюючись до полiрованих черепашок i глиняних свiчникiв, займаючись, загалом, зовсiм не нудними й приемними серцю справами, – проте вибухи смiху, що долинали вiд компанiй, iнодi змушували ii зiтхати.

Шторм угамувався. Каламуть у водi зникла, море знову стало прозоре, i Саша вловила краба – крихiтного, мов павучок. Уловила й одразу вiдпустила. Половина часу, вiдпущеного на вiдпочинок, наче випарувалась – здавалося, щойно приiхали, а вже через вiсiм днiв iхати…

Чоловiк у синiй кепцi зустрiвся iй на базарi. Саша йшла, прицiнюючись до вишень, обiгнула торговельний ряд i раптом побачила його в натовпi. Чоловiк стояв оддалеки, втупивши в Сашу темнi окуляри, що не пропускали нi промiнця. І все-таки вона була впевнена, що вiн дивиться тiльки на неi одну.

Саша розвернулася й рушила до виходу з базару. Зрештою, вишень можна купити на розi – там дорожче, але не набагато. Помахуючи полiетиленовим пакетом, вона вийшла на Вулицю, Що Веде До Моря, i рушила нагору, до своеi п’ятиповерхiвки, намагаючись довше лишатися в тiнi акацiй та лип.

Пройшовши пiвкварталу, озирнулася. Чоловiк у темному джинсовому костюмi йшов за нею.

Саша чомусь була впевнена, що вiн залишився на базарi. Ймовiрнiсть того, що чоловiковi й Сашi просто по дорозi, звiсно, була, проте здавалася геть несерйозною. Дивлячись у чорнi, непрозорi скельця окулярiв, Саша раптом вiдчула панiчний жах.

Навколо було повно вiдпочивальникiв та пляжникiв. Дiти так само обливалися розталим морозивом, кiоски так само торгували жуйкою, пивом i овочами, з неба шкварило пообiдне сонце, а Сашi стало холодно до iнею в животi. Сама не знаючи, звiдки страх i чому вона так боiться темного чоловiка, Саша рвонула вгору по вулицi так, що тiльки босонiжки застукотiли, а перехожi сахнулися з дороги.

Задихаючись i не смiючи озирнутися, вона забiгла у двiр з «павичевими» деревами. Заскочила в пiд’iзд i подзвонила. Мама довго не вiдчиняла дверi, внизу, у пiд’iздi, ляснула стулка, почулися кроки по сходах…

Мама нарештi вiдчинила. Саша заскочила у квартиру, трохи не збивши ii з нiг. Зачинила дверi й замкнула на замок.

– Ти що?!

Саша припала до вiчка. Викривлена, наче в кривому дзеркалi, з’явилася сусiдка з торбинкою аличi, пройш

Страница 3

а другий поверх, пiшла вище на третiй…

Саша вiдсапалася.

– Що сталося? – тривожно спитала мама.

– Та нiчого, – Сашi вже було соромно. – Причепився тут один…

– Хто?!

Саша почала пояснювати. Історiя з темним чоловiком, розказана словами, виявилася не тiльки не страшною – взагалi дурною.

– Вишень ти не купила, – пiдсумувала мама.

Саша винувато знизала плечима. Треба було взяти торбину й повернутися на базар, одначе вiд самоi думки, щоб одчинити дверi й знову вийти у двiр, жалiбно засiпалися жижки.

– Новi новини, – зiтхнула мама.

Узяла в Сашi торбу та грошi й мовчки пiшла на базар.


* * *

На другий день уранцi, по дорозi на море, Саша знову побачила темного чоловiка. Вiн стояв бiля кiоску турфiрми, нiби вивчав маршрути та цiни, а насправдi спостерiгав за Сашею крiзь непрозорi темнi окуляри.

– Ма… Дивись…

Мама простежила за Сашиним поглядом. Пiдняла брови:

– Не розумiю. Стоiть собi чоловiчок. Ну то й що?

– Ти в ньому нiчого особливого не бачиш?

Мати йшла, наче нiчого й не сталося, з кожним кроком наближаючись до темного чоловiка. Саша сповiльнила крок.

– Я перейду на той бiк.

– Ну перейди… По-моему, тобi сонце напекло голову.

Саша перетнула смугу м’якого асфальту з вiдбитками шин. Мама пройшла повз темного чоловiка, вiн на неi навiть не глянув. А дивився на Сашу й тiльки на Сашу Проводжав ii поглядом.

На пляжi вони взяли шезлонг, поставили на звичному мiсцi, та Сашi вперше не хотiлося купатись. Їй хотiлося повернутися додому й замкнутися в квартирi… Хоч дверi у квартирi диктовi, можна сказати, iлюзiя, обшита старим дерматином. Краще вже тут, на пляжi, де люди й де гомiн, де погойдуються при березi плавучi матраци, малюк з надувним кругом на поясi стоiть по колiна у водi, а круг у виглядi лебедя з довгою шиею, i дитина стискае бiле пiддатливе горло…

Мама купила пахлави у рознощицi в бiлому фартусi. Саша довго облизувала солодкi липкi руки, потiм пiшла до моря – сполоснути. Зайшла у воду, не знiмаючи пластикових шльопанцiв. Червоний буй, знак досконалостi на пiвдорозi до обрiю, ледь-ледь гойдався на водi, вiдбивав сонце матовим боком. Саша всмiхнулася, скидаючи тривогу. Справдi, смiшна iсторiя. Чого iй боятися? Через тиждень вона поiде додому, i взагалi. Що вiн iй зробить?

Вона зайшла глибше, зняла шльопанцi й закинула на берег, якомога далi, щоб не потягло випадковою хвилею. Пiрнула, пропливла кiлька метрiв пiд водою, випiрнула, пирхнула, засмiялась i рвонула до буя – залишаючи позаду берег, гомiн, торговку пахлавою, страх перед темним чоловiком…

А вдень виявилося, що забули купити олiю, й нема на чому смажити рибу.


* * *

Хиталися рожевi квiти на «павичевих» деревах. Далi, в кущах, теж щось цвiло й пахло, заманюючи бджiл. На лавi дрiмала бабуся. Хлопчик рокiв чотирьох водив крейдою по бетоннiй брiвцi тротуару. По Вулицi, Що Веде До Моря, текла звичайна строката юрба.

Саша вийшла на вулицю й знов озирнулася. І бiгом, щоб скорiше впоратися, рвонула в магазин.

– Жiнко, ви остання? Я буду за вами…

Черга рухалася не швидко, але й не повiльно. До прилавка залишалося три людини, коли Саша вiдчула погляд.

Темний чоловiк виник у дверях магазину. Ступив усередину. Минаючи чергу, пiдiйшов до прилавка. Зупинився, наче розглядаючи асортимент. Очi, схованi за окулярами, свердлили Сашу Просвердлювали наскрiзь.

Вона не зрушила з мiсця. Спершу тому, що ноги прилипли до пiдлоги. Потiм – подумавши й усвiдомивши, що тут, у магазинi, iй нiщо не загрожуе. Їй узагалi нiчого не загрожуе… А все кидати, вибиратися з черги, бiгти додому – нерозумно. У пiд’iздi вiн ii й наздожене.

От хiба що покричати мамi знадвору… Нехай визирне у вiкно…

І що?!

– Дiвчино, ви берете?

Вона попросила олiю. Розплачуючись, розсипала дрiб’язок. Дiдок, що стояв за нею, допомiг зiбрати монети. Може, попросити в когось допомоги?

Темний чоловiк стояв коло прилавка й дивився на Сашу. Вiд його погляду в неi плуталися в головi думки. Ганьба, але дедалi дужче хотiлося в туалет.

Закричати «Допоможiть!»?

Нiхто нiчого не зрозумiе. Нiхто не знае, чому Саша вiдчувае такий жах перед цим звичайним собi чоловiком. Ну, блiде лице… Ну, темнi окуляри… Що ж з нею вiдбуваеться, коли вiн отак дивиться на неi крiзь непрозорi скельця?!

Затиснувши в кулацi торбинку з брикетиком масла та пляшкою олii, Саша пiшла до виходу з магазину. Чоловiк рушив за нею, наче не збираючись нiчого приховувати. Не прикидаючись. Дiловито й цiлеспрямовано.

Переступивши порiг, вона зiрвалася з мiсця, наче спринтер. Злетiли з-пiд нiг сiрi голуби. Перебiгши через дорогу, Саша гайнула, тiльки вiтер у вухах, до будинку, до мами, у знайомий двiр…

Двiр виявився незнайомим. Саша озирнулася – «павичевi» дерева цвiли, як завжди, i бордюр був розмальований крейдою, але вхiд у пiд’iзд був зовсiм iнакший, лава стояла не так. Може, це iнший двiр?!

Темний чоловiк не бiг – вiн просто швидко йшов, з кожним кроком наближаючись, здаеться, на пiвтора метра. Саша, ошалiвши вiд страху, кинулася в пiд’iзд…

Страница 4

Цього аж нiяк не можна було робити, Саша знала – але побiгла все одно. Унизу хряснули дверi. Саша майнула сходами нагору, але поверхiв було всього п’ять. Сходи закiнчувалися глухим кутом замкнених дверей. Саша кинулася дзвонити в чиюсь квартиру, дзвiнок вiдлунював – дзiнь-дзень! – усерединi, та нiхто не вiдчиняв. Порожньо.

Чоловiк уже стояв поруч. Перегороджуючи сходи. Перегороджуючи шлях до вiдступу.

– Це сон! – крикнула Саша перше, що спало на думку. – Я хочу, щоб це був сон!

І прокинулась на розкладачцi, уся в слiдах, з вiддавленим об подушку вухом.


* * *

– І присниться ж таке…

Вони вийшли з дому, як завжди, десь о восьмiй. На розi купили йогурту. Саша нiби ненароком заманила маму на другий бiк вулицi – протилежний до того, де туристичне агентство.

І правильно зробила. Темний чоловiк стояв коло великого рекламного плаката з фотографiею Ластiв’ячого Гнiзда. З-пiд непроникних окулярiв стежив за Сашею.

– Я так бiльше не можу… Це якийсь психоз…

– Ну що таке?

– Он вiн знову стоiть, дивиться…

Саша не встигла втримати маму. Та рiшуче звернула й перетнула вулицю, пiдiйшла прямо до темного чоловiка i про щось з ним заговорила; чоловiк вiдповiдав, не зводячи очей з Сашi. Лице його було повернене до мами i губи ворушилися природно й навiть привiтно… якщо бувають привiтнi губи…

Мама повернулася, водночас задоволена й зла.

– Заспокойся, це такий самий вiдпочивальник, як i ти. Не розумiю, що тобi вiд нього треба… Вiн з Луганська. У нього алергiя на сонце.

Саша промовчала.

В обiд, повертаючись з моря, вони зайшли на базар, i Саша сама уважно простежила, щоб не пропустити жодноi покупки. Прийшовши в порожню квартиру, по черзi прийняли «душ» з кухлика над тазиком (води, як завжди вдень, не було) i почали куховарити…

Отут i виявилося, що закiнчилася сiль.


* * *

Темний чоловiк сидiв на лавi коло виходу з двору. Саша побачила його, щойно визирнула з пiд’iзду.

Повернулася назад.

Рудий кiт з рваним вухом доiдав сметану з кимось залишеноi мисочки. Плямкав. Облизувався. Дико дивився на Сашу жовтим оком i знову вилизував мисочку.

Саша стояла, не знаючи, що робити. Вертатися? Іти, нiби нiчого не сталося? Психоз…

У пiд’iздi стало темнiше. Чоловiк у синiй кепцi стояв коло дверей, застуючи свiтло.

– Олександро…

Вона сiпнулася, наче ii гахнуло струмом.

– Треба поговорити. Можна, звичайно, так бiгати нескiнченно, але в цьому немае нi радостi, нi сенсу.

– Ви хто? Звiдки ви мене знаете?

Вона одразу згадала, що мама багато разiв називала ii на iм’я – надворi, на пляжi. Не дивно, що вiн знае ii iм’я. Захотiв – i дiзнався.

– Сядьмо на лавочцi й поговорiмо.

– Я не збираюся нi про що з вами… Якщо ви не перестанете за мною ходити, я покличу… я звернуся в мiлiцiю!

– Сашо, я не вбивця й не грабiжник. У мене до вас серйозна розмова. Визначальна для всього вашого життя. Краще буде, якщо ви мене послухаете.

– І не думаю. Ідiть собi!

Вона повернулася й кинулася нагору по сходах. До чорних дерматинових дверей з номером «двадцять п’ять».

На другому поверсi всi дверi були рудi. З тьмяними скляними табличками, i на них зовсiм iншi номери. Саша обiмлiла.

За спиною тихо лунали кроки. Темний чоловiк пiднiмався сходами.

– Я хочу, щоб це був сон! – крикнула Саша.

І прокинулася.


* * *

– Мамо, яке сьогоднi число?

– Двадцять четверте. А що?

– Учора ж було двадцять четверте!

– Учора – двадцять трете. Так завжди на вiдпочинку – числа плутаються, днi тижня забуваються…

Вони спустились у двiр, у безвiтряний i бiлий, наче молоко, запашний ранок. «Павичевi» дерева стояли непорушно, мов двi рожевi гори з квiтучими на них абрикосами. Весела юрба пляжникiв текла вниз по Вулицi, Що Веде До Моря. Саша йшла, майже певна, що це знову сон.

Коло туристичного кiоску стояло, вивчаючи маршрути й цiни, молоде подружжя. Їхнiй хлопчик – жуйка в зубах, колiна в зеленцi – примiряв окуляри для пiдводного плавання. Темного чоловiка не було нiде, але вiдчуття сну не минало.

Вони купили кукурудзи. Саша тримала ii, теплу, поки мама витягала з сарайчика i встановлювала на камiннi прокатний шезлонг. М’який жовтий качан просочився сiллю, кукурудзянi зернятка ще не встигли огрубiти й танули в ротi. Згризенi качани склали в полiетиленову торбинку, i Саша винесла ii до урни при входi на пляж.

Темний чоловiк стояв далеко, в натовпi. Дивився на Сашу з-пiд непроникних окулярiв.

– Я хочу, щоб це був сон, – сказала Саша вголос.

І прокинулася на розкладачцi.


* * *

– Мамо, давай сьогоднi поiдемо.

Мама вiд подиву ледь не впустила тарiлку:

– Як? Куди?!

– Додому.

– Ти ж так рвалася… Тобi що, тут не подобаеться?

– Я хочу додому.

Мама помацала Сашi лоба.

– Ти серйозно? Чому?

Саша невиразно знизала плечима.

– У нас квитки на друге число, – сказала мама. – Брала за мiсяць наперед. І то дiсталися бiчнi. І за квартиру в нас заплачено по друге. Сашо, я не розумiю, ти ж радiла…

У неi було таке розгублене, таке засмучене й безпора

Страница 5

не лице, що Сашi стало соромно.

– Та нiчого, – пробурмотiла собi пiд нiс. – Це я так.

Вони зiйшли у двiр. «Павичевi» дерева розливали запах над пiсочницею й лавами, над чиiмись старими «жигулями». Уздовж по Вулицi, Що Веде До Моря, чимчикували, як на демонстрацiю, вiдпочивальники з надувними матрацами напереваги. І тривав спокiйний, гарячий, розмiрено-курортний ранок двадцять четвертого липня.

Коло туристичного кiоску не було нiкого. Поруч, у кафе пiд хирлявими пальмами, компанiя хлопцiв пила пиво й голосно сперечалася, куди поiхати. Усi вони були засмаглi й довгоногi, й хлопцi, й дiвчата. Усi в шортах. Усi з напiвпорожнiми рюкзачками на прямих спинах. Сашi захотiлося поiхати з ними. Начепити рюкзачок, зашнурувати кросiвки й рвонути по курних дорогах Криму – де автостопом, де пiшки…

Вони з мамою пройшли мимо. Купили пирiжкiв. Поставили шезлонг, сiли на нього боком з двох сторiн. Море трохи хвилювалося, червоний буй пiдстрибував, оддалеки трiскотiли моторами воднi скутери. Саша жувала пирiжок, не вiдчуваючи смаку. Може, все якось минеться, темний чоловiк бiльше не прийде, а завтра настане, нарештi, двадцять п’яте?

По обiдi мама лягла подрiмати. В кiмнатi було душно, сонце, хилячись на захiд, пробивало навилiт закритi штори, колись зеленi, а тепер вигорiлi до брудно-салатного вiдтiнку. З’явилися сусiди, весело перемовлялися на кухнi, лили воду з бака й дзенькали посудом. Саша сидiла з книжкою на колiнах, дивилася на сiрi рядки й нiчого не розумiла.

Оглушливо цокав залiзний будильник на тумбочцi. Лiчив секунди.


* * *

– То все-таки поговоримо, Сашо?

Був вечiр. Мама стояла, обiпершись на балюстраду, й жваво розмовляла з чоловiком рокiв сорока, свiтловолосим i бiлошкiрим, видно, вiн щойно прибув на курорт. Мама всмiхалася, i на щоках у неi з’являлися ямочки. Особлива усмiшка. Сашi мама всмiхалась iнакше…

Саша чекала на лавi в затiнку акацii. Мiж нею й художником, що влаштувався на другому краю лави, секунду тому сiв темний чоловiк. Навiть пiвденнi сутiнки не змусили його розлучитися з непроникними окулярами. Саша вiдчувала погляд крiзь чорнi скельця. З повноi темряви.

Можна було, мабуть, покликати маму. Або просто закричати: «Допоможiть!» Або сказати собi: «Це сон». І це буде сон. Нескiнченний.

– Що ви… що вам од мене треба?!

– Я хочу дати вам доручення. Нескладне. Я нiколи не вимагаю неможливого.

– Яке ви… до чого тут…

– А доручення таке: щодня, о четвертiй ранку ви повиннi бути на пляжi. Голяка зайти у воду пропливти сто метрiв i торкнутися буя. О четвертiй ранку на пляжi нiкого нема, темно й соромитися нiкого.

Саша сидiла, наче мiшком прибита. Вiн божевiльний? Чи божевiльнi вони обое?

– А якщо я не буду? Чого це раптом…

Чорнi окуляри висiли перед ii лицем, наче двi дiрки, що ведуть у нiкуди.

– Ви будете, Сашо. Ви будете. Бо свiт навколо вас дуже тендiтний. Щодня люди падають, ламають кiстки, гинуть пiд колесами машин, тонуть… Захворюють на гепатит i сухоти. Менi дуже не хочеться вам про це говорити. Але у ваших iнтересах – просто зробити все, про що я вас прошу. Це неважко.

Мама коло балюстради смiялася. Обернулася, помахала рукою, щось сказала спiврозмовниковi – видно, розмова в них зайшла про неi, про Сашу.

– Ви манiяк? – запитала Саша з надiею.

Чорнi окуляри хитнулися.

– Нi. Давайте зразу вiдкинемо милицi: ви здоровi, я не манiяк. У вас е вибiр: до кiнця днiв борсатися мiж страшним сном i кошмаром наяву. Або себе опанувати, спокiйно зробити, про що вас просять, i жити далi. Ви можете сказати: «Це сон», i знову прокинутись. І наша зустрiч повториться знову – з варiацiями… Тiльки навiщо?

По набережнiй прогулювалися люди. Мама раптом вигукнула: «Дивiться! Дельфiни!» i махнула рукою в бiк моря, ii спiврозмовник вибухнув серiею здивованих вигукiв, перехожi зупинилися, виглядаючи щось на синьому простирадлi, i Саша теж помiтила далекi чорнi силуети, схожi на перекинутi дужки, якi то злiтали над морем, то знову зникали.

– То ми, Сашо, домовилися?

Мама розмовляла, дивлячись на дельфiнiв, i спiврозмовник слухав ii киваючи. Блищали зуби, горiли маминi очi, Саша раптом побачила, яка вона молода. І яка – в цю саму мить – щаслива…

– Завтра вранцi ваш перший робочий вилiт, – темний чоловiк усмiхнувся. – Тiльки запам’ятайте: щодня, о четвертiй ранку. Поставте будильник. Це для вас дуже важливо – не проспати й не спiзнитися. Постарайтеся. Добре?


* * *

Саша лежала без сну. Крутилася на розкладачцi. Штори були розсунутi, вiкно вiдчинене навстiж, там, у дворi, спiвали солов’i й гримiла здалеку дискотека. Замовкла о пiв на другу.

Пройшла по вулицi галаслива компанiя. Стихли голоси.

Проревiли один за одним три мотоцикли. Спрацювала сигналiзацiя машини в дворi. Прокинулася мама, покрутилася на диванi, заснула знову.

О третiй годинi Саша задрiмала. О пiв на четверту пiдскочила, наче ii штовхнули. Вийняла з-пiд подушки будильник. Коротка чорна стрiлка – годинна – хвилин через десять мала злитися з жовтою стрiлкою дзвiнка.

Саша пр

Страница 6

тисла кнопку. Провернула жовту стрiлку назад. Будильник бринькнув пружиною й обм’як.

Саша встала. Надiла купальник, нап’яла сарафан. Узяла ключi й тихенько, щоб не розбудити маму, вийшла з кiмнати. Завернула на порожню кухню, прокралася на балкон, зняла з мотузки пляжний, ще вогкий, пропахлий морем рушник. І так, з рушником в однiй руцi й з ключами в другiй, вибралася на сходи.

Горiла лампочка. Знизу пiднiмалися, цитькаючи одне на одного, сусiди-закоханi. Побачивши Сашу, витрiщилися на неi чотирма здивованими очима:

– Що сталося?

– Нiчого, – Сашу трусило, зуби цокотiли. – Скупатися хочу. На свiтанку.

– От молодець! – захоплено визнав хлопець.

Саша дала iм пройти. Швидким кроком вийшла з будинку. Мабуть, уже за п’ятнадцять четверта. Вона спiзнювалася.

На порожнiй вулицi ще горiли лiхтарi. Саша побiгла – бiгти вниз виявилося напрочуд легко, вона зiгрiлася й бiльше не тряслася. Темне небо свiтлiшало. Бiгом проскочивши повз грати платного пляжу, Саша вибiгла на свiй, звичний, цiлком безлюдний. Бiлiли пластиковi стаканчики в купi смiття. Свiтилися вiкна в найближчому пансiонатi – п’ятеро чи шестеро вiкон на весь фасад. Коло входу в головний корпус висiв годинник. Показувало за три хвилини четверту.

Саша скинула сарафан. Спотикаючись на гальцi, зайшла в прибiй. Стоячи у водi по шию, розстебнула лiфчик, згорнула грудкою. Позбулася плавок. І, тримаючи купальник у правiй руцi, попливла до буя.

У неясному свiтлi вiн здався не червоним, а сiрим. Саша ляснула долонею по залiзному боку. Буй вiдповiв гучною луною. Саша озирнулася на берег – там не було нiкого. Нi душi.

Вона попливла назад. Вiд холодноi води нею знову затрусило. Ледь намацавши ногами камiння, стала, балансуючи у хвилi, i зрозумiла, що розплутати мокрi ганчiрочки й мотузочки, на якi перетворився зiм’ятий купальник, не може.

Тодi, схлипнувши, Саша жбурнула грудку вигорiлоi тканини на берег, на гальку. Стала рачки й так, то на двох, то на чотирьох, рвонула до рушника.

Загорнулася в нього й оглянулася знову.

Нiкого. Нi душi. Море граеться кинутим купальником, i небо з кожною хвилиною свiтлiшае. У парку спiвають солов’i.

Пiдiбравши купальник, сарафан та босонiжки, Саша пошкандибала до синьоi кабiнки для перевдягання. Розтерлася рушником – i зненацька зрадiла. Розправила плечi. Шкiра горiла, наливаючись зсередини, як шкурка стиглого яблука. Уже без поспiху Саша вдяглася, взулася, намацала ключi в кишенi сарафана. Викрутила купальник, вийшла з кабiнки й майже одразу зiгнулася навпiл вiд блювотного спазму.

Упала навколiшки, i ii знудило на гальку. Вихлюпнулася вода, i разом з нею – жовтуватi кружальця. Дзенькнули об камiнь. Саша вiдкашлялася, продихалася. Блювота вiдпустила так само несподiвано, як i почалася. На гальцi лежали три тьмянi золотi монетки.


* * *

Удома, замкнувшись у ваннiй, вона роздивилася монети. Трое однакових кружалець, з одного боку – незнайомий знак з округлих переплетених лiнiй. Чи то лице. Чи то корона. Чи то квiтка. Що довше Саша дивилася – то об’емнiший здавався значок, вiн наче виступав, пiднiмався над площиною монети.

Вона протерла очi. На реверсi був гладенький овал – чи то «О», чи то нуль. Проби, звiсно, не було, а Саша не була особливим знавцем дорогоцiнних металiв, але в тому, що монети золотi, чомусь сумнiвiв не виникало.

По Вулицi, Що Веде До Моря, йшли першi перехожi. Доходило до шостоi ранку. Саша лягла на розкладачку, з головою вкрилася ковдрою i, затисши монети в руцi, знову задумалася.

Трохи дерло в горлi. Нудоти бiльше не було. Можна, звiсно, допустити, що Сашу знудило вiд учорашньоi пахлави, а монети просто лежали на гальцi. А чоловiк у темних окулярах – манiяк, що складним i дивним чином здобувае можливiсть подивитися на голу дiвчину. У напiвтемрявi. Рано-вранцi.

Вона щiльно заплющила запаленi очi. Нi. Не можна допустити. Сашу винесло, вимило зi звичного свiту в нереальний. Якщо вiрити книжкам, це трапляеться з людьми i навiть не дуже рiдко.

Чи це все-таки сон?

Вона заснула несподiвано для себе. А як прокинулась, був звичайний пiзнiй ранок двадцять п’ятого липня. Мама з’явилася з кухнi, витираючи руки рушником, подивилася на Сашу стривожено:

– Ти що, кудись ходила?!

– Купалася.

– Ти при своему розумi?

– А що таке? – заперечила Саша хрипко. – Знаеш, як класно? На свiтанку. Нiкого немае…

– Це небезпечно, – сказала мама. – І чого ти мене не попередила?

Саша знизала пiд ковдрою плечима.

– Нам треба йти, – сказала мама. – Скоро дев’ята. Ходiмо на пляж.

Саша переривчасто зiтхнула.

– Ма… а можна, я… полежу поки що? Я погано спала.

– Ти не захворiла? – мама звично поклала долоню на Сашин лоб. – Нi, температури немае… Дограешся з цими нiчними купаннями, весь вiдпочинок буде зiпсований.

Саша не вiдповiла. Стисла в кулацi монети так, що вони вп’ялися в долоню.

– Я там яйця зварила, – сказала мама заклопотано. – Вiзьми майонез у холодильнику… Цi золотенькi сусiди пiвбаночки нашого майонезу вже спожили, i нехай, на здоров’я, як-то

Страница 7

ажуть.

Вона продовжувала витирати рушником сухi руки.

– Я домовилася на пляжi зустрiтися з Валентином – незручно, знаеш, не з’явитися, я вчора обiцяла, що ми прийдемо…

Саша згадала вчорашнiй день. Валентином звали маминого спiврозмовника, свiтловолосого й бiлошкiрого, який так жваво спостерiгав за далеким парадом дельфiнiв. Мама ще й представила ii своему новому знайомому: «Це – Олександра». Якась особлива значущiсть була в маминому голосi, але Саша тодi не звернула уваги. Темний чоловiк пiдвiвся з лави й пiшов, залишивши доручення – i страх. Сашi було холодно серед теплого, аж задушливого вечора. Солодко пахли квiти на клумбах… У Валентина був приемний одеколон, тонкий i терпкий. Саша пам’ятала запах, але не пам’ятала обличчя.

– Ну йди, – Саша пiдтягла ковдру. – Я трохи поваляюсь… i теж до вас прийду.

– Будемо на колишньому мiсцi, – швидко сказала мама. – Яйця на столi… Ну, то я пiшла.

І, пiдхопивши вже зiбрану сумку, поспiшила до дверей. На порозi обернулася:

– Як iтимеш, купальник не забудь! Вiн на балконi сохне…

І вийшла.


* * *

Коли Саша прокинулася вдруге, залiзний будильник показував пiв на дванадцяту. На пляжi в цей час спека, натовп, i море кипить од тiл, наче суп з галушками. Пiзно йти на море… або рано. Себто, як подивитися. От годинi о четвертiй…

Їi вразили такi простi, такi буденнi думки. Пiднесла до очей долоню з монетами. Поки вона спала, долоню не розтуляла – кружальця вiдбилися на вологiй шкiрi. Саша обережно переклала iх з правоi руки в лiву.

Що з ними робити? Зберегти, викинути?

Дзвiнок у дверi змусив ii сiпнутись. Одна монета зiсковзнула з долонi й покотилася пiд розкладачку. Нервуючись, Саша намацала ii на запилюженому килимi, накинула мамин ситцевий халат, вийшла в темний передпокiй.

– Хто там?

Теоретично це могла бути мама. Або, скажiмо, листоноша. Або…

– Це я. Вiдкривайте.

Саша сахнулася.

У всiй квартирi порожньо – сусiди на пляжi. Дверi замкненi… тонкi дверi з пресованоi тирси, оббитi дерматином.

Монети прилипли до мокроi долонi. Утримуючи iх у кулацi, Саша однiею рукою вiдiмкнула дверi – вийшло не вiдразу.

– Добренький деньок, – чоловiк у непроникних окулярах переступив порiг. – Я ненадовго. Ходiмо на кухню.

І пройшов по коридору, перший, наче багато разiв бував у цiй квартирi, наче був ii хазяiном. Утiм, будинок типовий, типовiших i не бувае…

Саша пiшла за ним, наче на прив’язi.

– Сядьте, – чоловiк виставив табурет на середину кухнi. Саша сiла – у неi пiдiгнулися ноги. Темний чоловiк сiв напроти.

– Монети?

Саша розтисла кулак. Трое золотих кружалець лежали на червонiй долонi – вологi, в крапельках поту.

– Дуже добре. Залишiть собi. Збережiть, будь ласка, всi до одноi. Усi, якi будуть. Не треба морочитися з купальником – заходити у воду треба голяка, нiчого страшного нема, нiхто не дивиться. Продовжуемо купатися без пропускiв i запiзнень. Завтра. Пiслязавтра. Через два днi.

– Я другого числа iду, – сказала Саша й сама була вражена, як тонко й жалiсно пролунав ii голос. – Я… у мене квитки на поiзд. Я ж не тут живу, я…

Вона була впевнена, що темний гiсть звелить iй поселитися в селi на вiки вiчнi й заходити у воду о четвертiй ранку i в сiчнi, i в лютому, i до самоi старостi.

– Я ж сказав, що не вимагатиму нiчого неможливого. – Вiн повiльно розтяг губи, i Саша з подивом зрозумiла, що вiн усмiхаеться. – Другого числа на свiтанку скупаетесь. А пiсля снiданку поiдете.

– Можна?!

– Можна, – чоловiк пiдвiвся. – Не проспiть.

І покрокував до дверей.

– А навiщо це вам? – пошепки спитала Саша. Та вiдповiдi не почула.


* * *

– Ти куди? – мама звелася на лiктi.

– Купатися.

– Ти що, здурiла? Ану ляж негайно!

Саша перевела дух:

– Мамо, менi дуже треба. Я гартую волю.

– Що?

– Ну, волю гартую. Треную. Вранцi… Вибач, я спiзнююсь.

Задихаючись, вона вибiгла на пляж. Нервово озирнулась – нi душi, навiть вiкна пансiонату не свiтяться. Скинула сарафан, бгаючи, стягла бiлизну, кинулась у воду й попливла кролем, наче намагаючись вирватися з власноi шкiри.

Не вистачало дихання. Саша перейшла на «пляжний брас», сильно загрiбаючи ногами, високо пiднявши пiдборiддя.

Пливти було приемно. Ранiше вона нiколи не купалась голяка i не припускала, що це так чудово. Холодна вода поколювала голочками, зiгрiвала й зiгрiвалася. Саша двома руками вхопилася за буй i завмерла, погойдуючись, невидима з берега.

А може, назад не вертатися? Рвонути далi, через усе море, до Туреччини…

Вона перевернулася на спину i, лiниво змахуючи руками, попливла до берега. Нечисленнi ранковi зiрки розчинялися повiльно, наче крупинки цукру в холоднiй водi.

Саша розтерлася рушником i одяглася в кабiнцi. Вийшла, прислухалася до себе – нiчого не вiдбувалося. Вона покрокувала до виходу з пляжу; ii скрутило навпроти сарайчика з лежаками, замкненого на висячий замок. Закашлявшись i схопившись за горло, Саша вивергла з себе чотири золотi монети.


* * *

На третiй ранок купань ii знудило вже в квартирi, у ва

Страница 8

нiй. Монети дзенькнули об чавун. Саша тремтячими руками iх зiбрала, роздивилася – такi самiсiнькi, з округлим «об’емним» значком. Вартiстю нуль копiйок… Вона криво посмiхнулася своему вiддзеркаленню. Сховала монети в кишеню халата. Умилася й вийшла.

Мама накручувала волосся на бiгудi. Сенсу в цьому не було: все одно у водi завивка розiйдеться, але тепер мама витрачала купу часу на бiгудi, на макiяж, на прасування спiдниць i тенiсок.

– Ти не проти, якщо ми з Валентином завтра ввечерi завiемося в кафе? Удвох?

Мама ставила запитання, старанно вiдводячи очi.

– Ти можеш сходити в кiно… Що там iде, в кiнотеатрi на набережнiй?

– Не знаю, – Саша перебирала в кишенi монети. – Ідiть. Я вдома почитаю.

– А як бути з ключами? – Сашина згiдливiсть явно потiшила маму, у неi наче гора з плечей спала. – Якщо я повернуся пiзно… Не хотiлося б тебе будити… Та якщо забрати ключi – ану ж ти захочеш прогулятися?

– Бери ключi. Я почитаю, – повторила Саша.

– Але свiже повiтря…

– Я сяду на балконi. Вiзьму настiльну лампу.

– А може, завтра ти захочеш на дискотеку?

– Нi.

Удень Валентин повiв iх обiдати в ресторан. Був вiн пристойний дядько, дотепний, чарiвний; Саша дивилась, як радiе мама, i подумки лiчила днi: сьогоднi двадцять сьоме. Залишилося п’ять днiв… Точнiше, чотири, на п’ятий ми iдемо. І все закiнчиться. Я все забуду. Ще п’ять разiв…

Вона скупалася наступного ранку i наступного, а потiм проспала.


* * *

Прокинулася вiд сонця. Сонце било в незачинене вiкно, мамине лiжко було порожне, будильник, вивернувшись з-пiд подушки, лежав на килимi.

Не вiрячи собi, Саша взяла його в руки. Жовта стрiлка показуе пiв на четверту… Пружина спущена… Чому вiн не подзвонив?!

– Мамо! Ти брала будильник?!

Мама, добродушна, свiжа пiсля душу, принесла в кiмнату каву на тацi.

– Не брала… Вiн упав, я його не пiднiмала… Ще хазяйка причепиться… Не переживай, ти в цi днi не висиплялася, треба ж на вiдпочинку виспатися… Та що з тобою?

Саша сидiла на краю розкладачки, опустивши плечi й чiтко усвiдомлюючи, що сталося жахливе. Незрозумiле, незбагненне, невiдомо чим загрозливе – i тому втрое страшнiше.


* * *

Темний чоловiк стояв бiля туристичного бюро. Розглядав фотографiю Ластiв’ячого Гнiзда. Саша сповiльнила ходу. Мама озирнулася.

– Ти йди, – сказала Саша. – Я дожену.

В iншiй ситуацii мама, напевно, почала б заперечувати й розпитувати. Але Валентин, мабуть, уже взяв напрокат шезлонги; мама кивнула, сказала: «Не затримуйся» i пiшла вниз, до пляжу.

Пiд ранковим сонцем розм’якав асфальт. Шини легковикiв та вантажiвок друкувалися в калюжцi чорного мастила, залишали на проiзнiй частинi фiгурнi слiди.

– У мене будильник не задзвонив, – сказала Саша, сама не розумiючи, за що вибачаеться й перед ким. – Вiн упав…

Крiзь чорнi окуляри не було видно очей. І в скельцях не вiдображалося нiчого. Наче вони були оксамитовi. Темний чоловiк мовчав.

– У мене будильник не задзвонив!

Саша раптом розридалася прямо посеред вулицi. Вiд страху, вiд невiдомостi, вiд нервовоi напруги останнiх днiв. Перехожi повертали голови, дивилися на ридаючу дiвчину. Сашi здалося, що вона пiрнула глибоко в море й крiзь товщу води бачить бiлястi лиця глибоководних риб.

– Дуже погано, але не жахливо, – нарештi сказав чоловiк у чорних окулярах. – Зрештою, навiть корисно – навчить тебе дисциплiни. Другий такий промах обiйдеться дорожче, i не кажи, що я не попереджав.

Вiн повернувся й пiшов геть, залишивши Сашу ридати бiля кiоску й хитати головою на спiвчутливi питання перехожих. Забившись на паркову алею, майже порожню о цiй порi, i намацавши на днi сумки носову хустинку, вона нарештi змогла витерти шмарклi, але заспокоiтися так i не зумiла.

Їi власнi темнi окуляри, торiшнi, з тонкими дужками, сховали почервонiння очей i припухлi повiки. Натягши кепку низько на лоба, Саша крокувала вниз по вулицi, не дивлячись на людей, не пiднiмаючи очей. Спереду дрiботiла дiвчинка рокiв чотирьох, чалапала червоними сандаликами, трималася за материну руку…

Коло в’iзду на пляж стояла «швидка». Саша зупинилася, влипла пiдошвами в м’який асфальт.

І майже одразу побачила маму. Мама шкутильгала по гальцi, накинувши на плечi рушника, поруч з ношами, на яких лежав дуже блiдий чоловiк, у якому важко було впiзнати веселого життелюба Валентина.

Саша сiла на балюстраду.

Ношi повантажили в машину. Лiкар щось уривчасто сказав мамi, та закивала й щось запитала. Лiкар похитав головою й залiз у кабiну. Машина, просигналивши на юрбу, вiд’iхала, розвернулася на п’ятачку перед пансiонатом, рушила вгору по Вулицi, Що Веде До Моря…

«Дуже погано, але ще не жахливо».

– Що з ним, мамо?

Мама обернулася. В очах ii були горе й панiка.

– Лiкарня номер шiсть, – промовила вона як заклинання. – Я зараз… тiльки перевдягнусь, i треба iхати… Це iнфаркт, Сашуню, це iнфаркт… Боже мiй, Боже мiй…

І, наче слiпа, рушила крiзь натовп заiнтригованих пляжникiв.


* * *

Мама ночувала в мiськiй лiкарнi. Майже всi грошi пiшли лiкарям

Страница 9

i медсестрам, i мама з пошти подзвонила спiвробiтницi, щоб та прислала ще переказ. Саша провела нiч сама в кiмнатi, без сну. На будильник надii не було.

О третiй годинi вона вийшла з будинку. Десь догулювали дискотеки, десь свiтилися вогнi кафе. Саша спустилася до темного моря й сiла коло води прямо на гальку.

Далеко, аж на обрii, йшов теплохiд. У палiсадниках за Сашиною спиною верещали цикади. Море полизувало пляж, стягало з берега дрiбнi камiнчики й повертало знову, шлiфувало, натираючи один об один. У моря був час. І терпiння у моря було повно.

За п’ятнадцять четверта Саша стягла з себе одяг й зайшла у воду, здригаючись од холоду. Попливла, раз у раз оберталася, нiби очiкуючи, що от-от з води пiднiме голову невiдоме чудовисько в темних окулярах.

Ляснула по буйку. Подивилася на небо – там жеврiв свiтанок. Подивилась пiд воду – туди тягся, ледь помiтний, залiзний трос якоря.

Повернулася на берег, i щойно накинула на плечi рушника, зайшлася в приступi блювоти. П’ять монет вилетiли одна за одною, залишивши рiзь у горлi й згасаючi корчi в шлунку. Розкотилися на гальцi, ховаючись у щiлини мiж камiнням.


* * *

Мама повернулася пополуднi, дуже втомлена й дуже зосереджена. Валентиновi стало краще – iнфаркту все-таки не було, допомога встигла вчасно, а тому нiяка небезпека пацiентовi бiльше не загрожувала.

– Усе буде добре, – повторила мама вiдчужено. – Сашо, я так хочу спати, просто вмираю… Якщо хочеш – iди на пляж сама. Я посплю.

– Як вiн там? – запитала Саша. – Може, телеграму якiй-не-будь родичцi…

– Уже прилетiла родичка, – так само вiдчужено повiдомила мама. – Дружина до нього прилетiла з Харкова. Усе буде добре… Ну, йди.

Саша зняла з мотузки на балконi купальник i вийшла з будинку. Йти на пляж iй не хотiлося, i вона подалася бродити по парку, вбогому, запилюженому, але все-таки тiнистому.

«Дуже погано, та не жахливо». Страх, шок, зiпсований вiдпочинок… Однак, з другого боку, хто такий Валентин? Ще тиждень тому – випадковий мамин знайомий. Звичайно, мама так радiла, але ж iхнi стосунки з самого початку були приреченi. Пляжний роман…

Саша сiла на лаву. Вузька алея була посипана чорними стручками акацiй. Гiркота й образа за маму роз’iдали, мов кислота. Курортний роман, яка вульгарнiсть, на що вiн розраховував… І навiщо йому мучити пристойну жiнку – познайомився б iз дiвулею, яких тут повно, сережка в пупi i джинси, обрiзанi вище дупи…

Краще б вiн умер, подумала Саша похмуро.

«Дуже погано, але не жахливо». А Саша було повiрила, що лихо станеться з мамою. Таке реальне було передчуття. Страх… вiдтодi, як вона вперше побачила чоловiка в темних окулярах, страх тримае ii в жменi, як вона сама тримае монети. Ледь-ледь попустить – i стисне… «Це навчить тебе дисциплiни». Ага, навчило. Тепер вона без усякого будильника вставатиме о пiв на четверту. Або взагалi не спатиме. Бо була та мить, була «швидка» коло ворiт пляжу, було вiдчуття, що все на свiтi пропало, все-все-все…

Вона перевела дух. Завтра вранцi вона допливе до буя, i пiслязавтра, перед вiд’iздом, теж. А потiм повернеться до мiста i все забуде. Школа, будень, випускний клас, репетитори, вступ…

Вона сидiла на лавi, розглядаючи жменю монет на долонi. Двадцять дев’ять штук – з однаковим круглим знаком, з цифрою «нуль». Важкi й маленькi – дiаметром як старi радянськi копiйки.


* * *

У поiздi монети розсипалися.

Саша лежала на верхнiй бiчнiй полицi й дивилася у вiкно напроти. Кишеня джинсових шортiв виявилася розстебнутою, монети висипалися й розкотилися з веселим стукотом трохи чи не по всьому плацкартному вагону. Саша злетiла з полицi в одну мить.

– Ой! – сказала маленька дiвчинка, сусiдка з купе напроти. – Грошики!

Саша, присiвши навпочiпки, збирала золотi кружальця, виколупувала з-пiд чиiхось валiз, ледь не збила з нiг провiдницю, що розносила чай.

– Обережнiше, дiвчино!

Дiвчинка пiдняла монетку й тепер з iнтересом розглядала.

– Мамо, це золото?

– Нi, – сказала ii мати, не вiдриваючись вiд книжки. – Це такий сплав… Вiддай.

Саша вже стояла поруч з простягнутою рукою. Дiвчинка неохоче повернула iграшку. Вiдвернувшись до вiкна, Саша перелiчила монети; iх мало бути тридцять сiм, а виявилося тридцять шiсть.

– Вибачте, ви монетки не бачили?

У сусiдньому купе похитали головами. Саша метнулася по вагону – сюди й туди, знов ледь не врiзалася в провiдницю; на крайньому бiчному мiсцi, бiля виходу в тамбур, чоловiк у синьо-червоному спортивному костюмi задумливо розглядав округлий знак на аверсi. Якщо на нього довго дивитися – вiн здасться об’емним.

– Це моя, – Саша простягнула руку. – Я впустила.

Чоловiк пiдняв голову. Глянув на Сашу оцiнливо. Знову подивився на монету:

– Що це?

– Сувенiр. Вiддайте, будь ласка.

– Цiкаво, – чоловiк не квапився виконувати ii прохання. – Де взяла?

– Подарували.

Чоловiк гмикнув.

– Слухай, я ii куплю в тебе. Десять доларiв вистачить?

– Нi. Вона не продаеться.

– Двадцять доларiв?

Саша нервувалася. До розмови прислухалася жiнка

Страница 10

що сидiла на сусiдньому бiчному мiсцi, за столиком навпроти.

– Це моя монета, – сказала Саша твердо. – Вiддайте ii менi, будь ласка.

– Був у мене знайомий, – чоловiк перевiв погляд з Сашi на монету й назад. – Чорний археолог, двадцять рокiв йому. Теж усе копався в Криму в якихось ямах… Заробляв, пам’ятаю. А потiм його зарiзали. Кудись вiн полiз, розумiеш, куди не треба.

– Я нi в яких ямах не копалася, – Саша дивилася на його долоню. – Це менi подарували. Це мое.

Їхнi погляди зустрiлися. Чоловiк хотiв щось сказати, як i ранiше, неквапливо й поблажливо, – але затнувся. Саша готова була в цю мить битися за монету, кричати, ридати, скандалити, дряпати йому лице; напевно, ця ii готовнiсть прочиталася в поглядi.

– Як хочеш.

Золоте кружальце впало в простягнуту Сашину долоню. Саша судомно стисла пальцi й так, затримавши дух, повернулася до мами.

Та сидiла на своему мiсцi, байдуже дивилась у вiкно й нiчого навколо не помiчала.


* * *

Осiнь настала в жовтнi, одразу й надовго. Червонi кленовi листки прилипли до мокрого асфальту, наче плоскi морськi зiрки. Саша жила мiж школою й курсами при унiверситетi: задавали дуже багато – конспекти, твори, контрольнi. Нi на що iнше не лишалося часу, зайнятi були навiть недiлi, i це Сашу влаштовувало. Вона виявила, що завантажений роботою мозок рiшуче вiдмовляеться вiрити в таемничих незнайомцiв з iхнiми завданнями, в золотi монети, що являються на свiт зi шлунка. Навiть море, добре лiтне море з червоним буем на хвилях, здавалося нереальним, а все, пов’язане з ним – i поготiв.

І мама ожила. Із закiнченням лiта закiнчилася й депресiя, тим бiльше що роботи в iхнiй конторi було, як завжди, по вуха. Обидвi вони, замкненi в щоденнiй круговертi, заборонили собi думати про нездiйсненне – кожна про свое. І до певного часу це чудово вдавалося.

Потiм прийшов лист з Харкова. Мама вийняла його з поштовоi скриньки, довго крутила в руках, перш нiж вiдкрити, потiм усе-таки розiрвала конверт i прочитала.

– Валентин розлучився з жiнкою, – сказала, звертаючись до увiмкненого телевiзора.

– Ну то й що? – грубувато спитала Саша.

Мама склала листа назад у конверт i пiшла до себе в кiмнату. Саша вимкнула телевiзор i засiла за пiдручник, по десять разiв перечитувала параграф з iсторii – i не розумiла нi слова. Поляни, древляни… Їх проходили, здаеться, в п’ятому класi, i ти ба – в програмi е…

А може, все обiйдеться? Мало якi стосунки бувають у людей. Звiсно, погано, що вiн розлучився з жiнкою… І ще гiрше, що про це написав…

Задзвонив телефон. Намагаючись думати про полян та древлян, Саша взяла слухавку.

– Алло?

– Добрий вечiр, Сашо. Це я.

Свiтила настiльна лампа. Лив дощ за вiкном. Лежав розгорнутий пiдручник. І все таке реальне, буденне. І – цей голос у слухавцi.

– Нi, – тихо сказала Саша. – Вас…

У неi ледь було не вирвалося: «Вас не бувае». Та вона прикусила язика.

– Скiльки монет?

– Тридцять сiм.

– А скiльки було?

– І було тридцять сiм. Чесне слово.

– Я чекаю внизу бiля пiд’iзду. Спустись на хвилинку.

І – короткi гудки в слухавцi.

Монети зберiгалися в старому гаманцi, у глибинi шухляди за стосиком книжок та конспектiв. Саша розстiбнула стару залiзну блискавку, висипала вмiст на стiл. Завмираючи, перелiчила. Як i ранiше, тридцять сiм.

Вона поклала гаманець у кишеню плаща. Сунула босi ноги в чоботи. Накинула плащ прямо на халат. Узяла ще не висохлу парасольку. Зняла з вiшалки ключi.

Дверi в мамину кiмнату й далi були зачиненi.

– Я зараз, – сказала Саша в простiр. – Я… пiду пошту заберу. Спустилася вниз по сходах, не чекаючи лiфта. Сусiд з п’ятого поверху заходив у пiд’iзд, весь мокрий, з величезним мокрим псом на повiдку.

– Здрастуйте, – сказала Саша.

Сусiд кивнув. Пес труснув мокрою гривою, розсипаючи бризки.

Саша вийшла пiд дощ. Було вже темно, свiтилися вiкна в сусiднiх будинках, кленове листя лежало на чорному глянсовому асфальтi, неначе кольоровi латки.

На мокрiй лавi сидiв чоловiк у темно-синьому, як у Сашi, блискучому од дощу плащi. Чорнi окуляри вiн замiнив на димчастi, але темрява осiннього вечора робила iх цiлком непроникними.

– Привiт, Сашо. Злякалася?

Вона не чекала такоi iронiчноi, приятельськоi iнтонацii. Здригнулася. Холодний вiтер, пробравшись пiд нашвидкуруч накинутий одяг, лизнув голi колiна.

– Давай грошi.

Вона вiддала йому монети разом з гаманцем. Вiн зважив мiшечок на долонi, кивнув, сховав.

– Добре. У мене е для тебе завдання.

Саша роззявила рота.

– Просте завдання. Дуже просте. Щоранку, о п’ятiй, ти повинна виходити в парк на пробiжку. Бiжи, скiльки зможеш – два кола по алеях, три кола. Як набiгаешся, залiзь у густi кущi й попiсяй на землю. Краще заздалегiдь напитися води, щоб не виникло нежданоi проблеми… Тiльки без пропускiв. Щоранку, о п’ятiй.

– Навiщо? – пошепки запитала Саша. – Навiщо вам це треба?

Дощ котився по ii щоках, змiшуючись зi слiзьми. Темний чоловiк не вiдповiв. На скельцях його окулярiв лежали краплини, вiдбивалося далеке свiтло лiхт

Страница 11

рiв, i здавалося, що очi в незнайомця фасетковi.

– Раз на мiсяць тобi надаеться вiдпустка на регулярнi жiночi днi. Чотири днi… чотирьох днiв вистачить?

Саша мовчала.

– Стеж за будильником. Якщо пропустиш чи спiзнишся хоч раз, буде дуже погано. Послiдовностi дiй не можна порушувати: плануй заздалегiдь, пий воду.

– Усе життя? – вирвалося в Сашi.

– Що?

– Менi так… робити… бiгати… все життя?

– Нi, – здаеться, чоловiк здивувався. – Я скажу, коли вистачить. Ну, йди додому, ти ж змерзла.

Сашу трясло.

– Йди-йди, – сказав ii спiврозмовник м’якше. – Усе буде добре… якщо ти, зрозумiло, виявишся дисциплiнованою людиною.


* * *

Коло входу в парк горiв однiсiнький лiхтар. Пiд чавунним стовпом, на якому колись висiв годинник, бовванiв старий собачник – перший i единий у цей час перехожий. Подивився на Сашу байдуже.

Вона бiгла крiзь воду, що лилася з неба. У центрi парку була кругла клумба, дорiжки вилися навколо неi кiльцями, Саша побiгла по найкоротшiй. Не розбираючи дороги, раз у раз влiтала в калюжi: холодна вода розлiталася з-пiд кросiвок, обляпала спортивнi штани до колiн i вище. Саша бiгла, зцiпивши зуби. У животi в неi булькало майже так само, як пiд ногами: ледь чи не лiтр води було випито перед виходом з будинку. Саша ледве терпiла. Одне коло… Друге.

Вона сповiльнила крок. Зупинилась. У всьому парку не було нi душi. Крiзь напiвголi гiлки просвiчував далекий лiхтар. Ступаючи по мокрому листi, Саша залiзла в кущi, якi обсипали ii градом крапель, i, проклинаючи все на свiтi, виконала останню частину ритуалу. Гiрко порiвняла себе з собакою, яку вивели на прогулянку.

Похiд у кущi принiс iй полегшення – закономiрне, враховуючи кiлькiсть рiдини, яку Саша умудрилася в себе влити. Розпач угамувався, й навiть сльози висохли. О пiв на шосту ранку вона вiдiмкнула дверi квартири своiм ключем, у мокрих шкарпетках прокралась у ванну, сховала костюм та розкислi кросiвки у схованку пiд раковиною й стала пiд гарячий душ.

Через хвилину ii знудило. Монети вилетiли на дно ванни, жовтi кружальця на бiлiй емалi. Саша докупалася, перевела дух, зiбрала iх на долоню. Чотири монетки, з округлим знаком на аверсi й нулем на реверсi. На вигляд дуже старi, наче пролежали роки й роки у замкнених скринях, у невiдомих скарбах…

Через п’ятнадцять хвилин Саша заснула у своему лiжку, мiцно й безтурботно, як не спала вже давно. І коли через годину з гаком мама прийшла будити ii до школи, послалася на хворобу й не встала.


* * *

…Та й навiщо iй ходити до школи?

Удень подзвонила репетиторка. Саша збрехала, що занедужала. Репетиторка суворо попросила надалi попереджати – заздалегiдь.

Увечерi планувалися курси в унiверi. Саша не пiшла. Лежала, закинувши пiдручники, й думала.

Навiщо все?

Свiт улаштований геть не так, як вона думала ранiше. Видимий зв’язок подiй – закономiрностi, випадковостi, подii й буднi – не бiльше, нiж ширма для iншого життя, невидимого й незбагненного. Якщо iснуе на свiтi – справдi iснуе – чоловiк у темних окулярах, якщо в його руках сон, ява, нещаснi випадки… Навiщо тодi ходити до школи, навiщо вступати в iнститут? Якщо в одну мить усе може зникнути, зруйнуватися тiльки тому, що у неi, в Сашi, не подзвонить вчасно будильник?

Повернулася з роботи мама. Стурбовано про щось розпитувала, мiряла Сашi температуру, хитала головою.

– Перевчилася? Щось рано, жовтень надворi, навчальний рiк тiльки починаеться. Я ж тобi казала: пiди в недiлю погуляй! Сходи в кiно… Подзвони однокласницям, ти ж з кимось спiлкуешся?

– Не хвилюйся, – вiдповiдала Саша механiчно, як магнiтофон. – Усе буде добре.

І додавала про себе: «Якщо я, звичайно, покажу себе дисциплiнованою людиною».

Увечерi вона завела три будильники: свiй, мамин електронний i ще один – старий бабусин. Цiлу нiч то засинала, то прокидалася в холодному поту, дивилася на циферблати – перша ночi, за чверть друга, пiв на третю…

О пiв на п’яту вона вiдчула майже радiсть од того, що можна вже вставати.


* * *

У листопадi погода раптом виправилася. Повернулося неждане, умовно-осiнне, але цiлком вiдчутне тепло. Щодня визирало сонце – нехай ненадовго, зате щиро. Листя висохло й шарудiло пiд ногами. І пахло свiжо й терпко, сумно, та не без надii.

Саша прокидалася о пiв на п’яту – за хвилину до переклички будильникiв. Знешкоджувала iх одного за одним, як мiни. Натягала теплий костюм, надiвала куртку i йшла в парк; за мiсяць пробiжок вона вивчила дорогу до дрiбних деталей. Знала, де надщерблений асфальт, де звичайно утворюються калюжi, де схил, де рiвне мiсце. Бiгаючи по сухих алеях, стрибаючи через купи листя, зiбраного двiрниками, вона встигала подумки повторити англiйськi дiалоги й тексти, скласти план на день або мовчки проспiвати пiсню, почуту вчора по радiо. Намотуючи трете, четверте коло навколо клумби, вона знала напевно, що нiчого поганого нi з нею, нi з мамою сьогоднi не станеться. У цьому була гiрка, вiдсторонена, осiння радiсть.

«Вiдпускнi» днi, проведенi без пробiжок, зненацька виявилися найважчим

Страница 12

за минулi тижнi. Саша все одно прокидалась о пiв на п’яту, лежала без сну до сьомоi, слухала, як оживае будинок, як гуркоче баками смiттевоз, як працюе лiфт i лаються пiд вiкнами двiрники. Ритуал було порушено; Сашi здалося, що ii доля натягуеться, мов нитка, трiскаеться, висихае й може от-от порватися. З кожним днем дедалi нервовiша, вона насилу дiждалася того ранку, коли можна було взути кросiвки i вийти, залишаючи слiди на вкритiй iнеем травi, у листопадовий ранок.

Потiм приiхав Валентин.

Саша повернулася зi школи – на хвилину, закинути сумку, перекусити й бiгти до репетиторки. Незнайомий чоловiк сидiв на лавi коло пiд’iзду. Саша спочатку привiталася (про всяк випадок, вона завжди вiталася з усiма, хто тут сидiв), i тiльки потiм упiзнала бiлошкiрого, ще бiльше схудлого знайомця.

– Привiт, – сказав Валентин. – Я дивлюся, у вас нiкого немае вдома…

– Мама буде о шостiй, – сказала розгублена Саша. – А я… це…

– Я почекаю.

Було пiв на третю. Саша мигцем глянула на годинник. Потiм на Валентина.

Надii, що вiн пiде, не було нiякоi. Надii, що мама його прожене… теж, чесно кажучи, не було. Та й хто Саша така, щоб вирiшувати мамину долю на свiй розсуд?

– Їй можна подзвонити на роботу, – сказала сухо. – І запiзнiло додала: – Як здоров’я?


* * *

Вона прокинулась о четвертiй двадцять дев’ять. Вимкнула будильники. Почалапала на кухню, випила чаю з термоса. Одяглася. Вийшла в коридор, замкнула дверi.

Учора ввечерi мама й Валентин сидiли на кухнi, про щось ледве чутно перемовляючись. Саша лягла рано (тепер вона завжди лягала рано, збивав з нiг недосип), запхнула голову пiд подушку, щоб не почути нi слова, навiть випадково, заплющила очi й приготувалася провалитися в сон. Але сон не приходив. Саша думала про життя, як про колекцiю однакових днiв. Буття складаеться з днiв, i кожний з них – як закiльцьована стрiчка, як велосипедний ланцюг, що рiвно бiжить по шестернях. Клац – перемкнули швидкiсть, днi стали трошки iншi, але знову течуть, знову повторюються, i в цiй монотонностi й полягае сенс…

Напевно, вона засинала. Нiколи ранiше такi думки – наяву – ii не вiдвiдували.

Давним-давно, коли Саша була маленька, iй хотiлося знайти собi тата. Не того, який пiшов i живе десь там, нi про що не дбаючи. Справжнього, який оселився б iз ними в однiй квартирi. Саша безсоромно «сватала» маму за всiх бiльш-менш симпатичних дядькiв, i «життя з татом» здавалося iй суцiльним святом.

Вiдтодi минули роки. У Сашi нило серце, коли вона думала про маму й Валентина. Вiн обдурив ii раз – може обманювати й далi. Мама це розумiе. Але все одно говорить з ним на кухнi за чашкою охололого чаю, вони сидять, майже торкаючись головами, i говорять, хоч минула вже пiвнiч…

Уночi був мороз. Калюжки поблискували; крiзь теплi шкарпетки, крiзь пiдошви кросiвок Саша вiдчувала, яка холодна стала земля. Бiглося легко – давалися взнаки щоденнi тренування. Коло входу в парк горiв единий лiхтар, маячив старий собачник, Саша кивнула йому, як давньому знайомому…

У парку хтось був. Стояв на дорiжцi, переминаючись з ноги на ногу – у спортивному костюмi й вiтрiвцi, у кросiвках, як i Саша. Їй довелося пiдiйти майже впритул, щоб його впiзнати.

Це був Кiнь. Ванька Бiлокiнь, ii однокласник.

– Привiт. Бiжiмо?

Саша нiчого не сказала. Кiнь пристроiвся поруч, майже торкаючись рукавом ii рукава. Коли тканина iхнiх курток усе-таки торкалася, виходив рiзкий шелесткий звук: вжик-вжик.

Саша бiгла, звично обминаючи калюжi. Іван двiчi послизнувся, один раз проломив тонкий лiд i вляпався у воду. Але не вiдставав.

– Ти щодня бiгаеш? – спитав, задихаючись на бiгу. – У мене дiд, ну, в нього безсоння, вiн собаку вигулюе, каже, дiвчина з вашого класу щодня гасае, як божевiльна, о п’ятiй ранку… Ой!

Вiн перечепився об корiння, що стирчало з землi, i трохи не впав.

– Ти спортом зайнялася? Щось я не помiчав за тобою… Чи волю тренуеш?

– Треную.

– Я чомусь так i подумав… – Вони пробiгли всього два кола, але Іван уже захекався.

– А ти? – зволила запитати Саша. – Ти що тренуеш?

– Теж волю, – серйозно вiдповiв Кiнь. – Лежав би зараз у лiжечку, спав би…

Вiн сповiльнив крок.

– Може, годi?

Саша зупинилася.

Небо було всипане зiрками, яскравими, як пiдсвiченi прожектором стрази. Іван розчервонiвся, важко дихав, дивився нахабно й весело.

– Дивна ти, Самовiй. Рiч у собi. Людина у футлярi. Тепер ще бiгаеш. Дiд каже – щодня, о п’ятiй ранку… Може, ти закодована принцеса?

Вiн говорив, ледь усмiхаючись, нервувався й боявся здатися смiшним. Вiн сам був «рiч у собi», хлопчик, нацiлений на успiх. Переможець олiмпiад i пожирач фантастики, вилицюватий, з темними кучерями, у сорочках, завжди ретельно випрасуваних матiр’ю та сестрою, чепурун, що у шiстнадцять рокiв умiе пов’язувати краватку трьома способами…

Саша дивилася на нього й думала тiльки про одне: зараз iй треба пiти в кущi. Негайно. Інакше ритуал буде порушено, та й до будинку вона, якщо чесно, вже не дiйде.

– Кiнь, почекай мене коло входу.

Вiн не зрозум

Страница 13

в. Продовжував говорити, лукаво всмiхаючись у сутiнках, верз дурницi про закодовану принцесу й про те, що ii треба розкодувати.

– Кiнь, iди почекай мене! Я зараз прийду!

Вiн не розумiв. Ідiот. Самовдоволений базiкало. Час iшов, пробiжка закiнчилася, але ритуал не було завершено.

– Менi треба в кущi! – вигукнула Саша. – Попiсяти менi треба, зрозумiв?

Коли Саша вийшла з парку, коло входу нiкого не було. Нi дiдка з собакою, нi Бiлоконя. Тiльки ланцюжок слiдiв тягся по вкритiй iнеем травi.


* * *

Валентин поiхав. Саша понадiялася – назавжди, та де там. Новий рiк вони зустрiчали втрьох – у сiмейнiй атмосферi, з шампанським, з ялинкою, яку мама прикрашала сама й Сашу навiть не пiдпускала.

Цiлу нiч надворi бахкали петарди. О пiв на п’яту ранку, коли мама й Валентин усе ще дивилися по тридесятому мiсцевому каналу «Іронiю долi», Саша взула чоботи (бiгати по снiгу в кросiвках вона не наважувалась) i намотала шарф поверх куртки.

– Ти все-таки йдеш? – запитав з кiмнати Валентин. – Ну й характер у тебе, Олександро, заздрю…

Саша вийшла, нiчого не вiдповiвши. Снiг перед будинком був посипаний конфеттi, подекуди з пiдталого снiгу стирчали недогарки бенгальських вогнiв. Саша побiгла.

Свiтилися вiкна. Бродили веселi п’янi компанii. У парку в заметах валялися пляшки з-пiд шампанського. Саша бiгла, слухаючи, як хрускотить снiг, вiдчуваючи, як морозом прихоплюе вологi нiздрi, дивлячись, як тане в повiтрi хмарина подиху. «Ну й характер у тебе, Олександро, заздрю». Тут у кожного виробиться характер. І хоч зв’язок мiж Сашиним ранковим сном неочевидний i недоказовий – з передiнфарктним станом у чужоi, власне кажучи, людини… Хоч уже на ту мить – не чужоi, нi… Щось сталося з мамою, щось змiнилося, вона ще молода, але ж вона не буде вiчно молода…

Отож. Хоч i недоказовий такий зв’язок – вiн е, Саша точно знае й обманутися не мае права. От i замкнулося перше коло.

Саша бiгла тепер уже по власних слiдах. Намагалася потрапляти рiвненько, слiд у слiд. Спершу неусвiдомлено. А потiм – з цiкавiстю. По колу. Слiд у слiд. Давно не видно було Іванового дiда з його шавкою. Позбувся безсоння? Чи занедужав, не виходить? Вiдколи романтичне ранкове побачення закiнчилось так ганебно й вульгарно, Саша й Кiнь майже не розмовляли. Трималися, як звичайно, стримано, байдуже. Наче нiчого не сталося. Не вдалося принцесу розкодувати.

Саша отямилася. Яке це коло: восьме? Десяте? Багаторазово повторенi слiди на снiгу стали бiльшими й глибокими, наче тут пробiгла снiгова людина у величезних валянках.

З темного неба повалив снiг. Десь проiхала, виючи сиреною, «швидка допомога». Не до нас, подумала Саша з похмурим задоволенням. Не про нас. З нами нiчого не може статися.

Справляти природнi потреби на морозi – задоволення невелике. Саша вибралася з кущiв, ретельно застiбаючись, обтрушуючи снiг, що нападав з гiлок. Було б здорово, якби цi проклятi монети нiхто, крiм неi, не бачив. Але ж бачать… Позавчора мама запитала, випадково наткнувшись на «денний виторг»: «Що це в тебе знову?» Саша збрехала, що це латунний сплав, фiшки для гри… Яке там казино, ти що! Гра, як у шашки, ми в школi граемось…

Мама повiрила. Бо ранiше Саша нiколи iй не брехала. Ну майже нiколи.

Вона зайшла у квартиру. Дверi в мамину кiмнату були зачиненi. Стояла щiльна тиша, тiльки снiг шелестiв, ударяючись об бляшанi козирки вiкон.

Саша пройшла у ванну. Увiмкнула гарячу воду й довго дивилась, як тече струмiнь.

А потiм ii знудило грiшми. І вiдразу – парадоксально – стало легше.


* * *

Гiрка монет росла. Саша складала iх у стару шкарпетку й зберiгала в нижнiй шухлядi письмового стола, пiд гiркою чернеток. Невiдомо, що сказала б мама, наткнувшись на цей скарб, але в мами останнiм часом було багато iншого клопоту.

На поличцi у ваннiй закрiпилися помазок i бритва, у склянцi iз зубними щiтками з’явилася чужа, i Саша бiльше не смiла тинятися по дому в трусах i майцi. Запах чоловiчого одеколону перебивав усi iншi, звичнi запахи. І мама, котра, вiдколи Саша себе пам’ятае, завжди належала тiльки iй, тепер дiлила свою увагу мiж дочкою та Валентином – причому останньому, як новенькому, дiставалася левова пайка.

Очевидно, у Валентиновi плани входило «налагодити контакт» з Сашею. Вiн заводив з нею довгi розмови за вечерею, i делiкатнiсть заважала Сашi одразу ж пiти. Їi чекали пiдручники, багато непрочитаних роздiлiв та недописаних рефератiв, на межi ночi й ранку ii чекала пробiжка, принизливий похiд у кущi й дзенькiт грошей об раковину. А Валентин докладно розпитував про ii життя, про плани на майбутне, докопувався, чого ж вона так хоче стати фiлологом, i чи не думала вона про лiтературнi переклади з англiйськоi, i що в деяких комерцiйних вузах е навiть стипендii й усякi стимулюючi програми для вiдмiнникiв. Саша приймала цi розмови, як риб’ячий жир з ложечки, потiм iшла у свою кiмнату й сидiла там за письмовим столом, бездумно водячи ручкою по аркушу зошита.

Валентин займався медичною технiкою, чи то розробляв, чи то тестував, чи то продавав

Страница 14

а може, все разом. З його докладних розповiдей про себе Саша не запам’ятовувала майже нiчого. У нього були дiти, чи то два хлопчики, чи то хлопчик i дiвчинка, про них вiн говорив багато й охоче, пiдкреслював, що iх любить. Саша, дивуючись про себе з такого лицемiрства, несла в кiмнату чашку з охололим чаем i сiдала гортати програму для вступникiв у вузи. Злипалися очi. Глибокоi зими, у темнi-темнi днi Саша жорстоко страждала вiд недосипу.


* * *

На початку лютого сталася вiдлига, а потiм – за одну нiч – усе знову пiдморозило. Саша вийшла на пробiжку, повнiстю виконала ритуал i, вертаючись додому, бiля самого пiд’iзду послизнулася, впала й зламала руку.

Сидiла, терплячи бiль, поки не прокинулася мама. Побачивши Сашине передплiччя, перелякалася й стала дзвонити в «швидку». Вийшов Валентин, викликався iхати разом з Сашею, супився, спiвчував, казав якiсь дурницi, типу: «Терпи, козаче, отаманом будеш», i вiд його примовок Сашi було встократ гiрше. «Швидка», не довго думаючи, вiдвезла ii в лiкарняний травмопункт, де старий хiрург, сiрий од безсонноi ночi та тютюнового диму, мовчки закатав Сашу в гiпс.

– Як грушi, – сказав медсестрi. – Падають i падають. Сьогоднi буде в нас урожай… А ти, – кивнув Сашi, – пiдеш у районну полiклiнiку. І не переживай: з усяким бувае. На молодих гоiться, як на собаках.

Валентин вiдвiз Сашу додому на таксi. Бiль майже вщух. Валентин мiркував, як вдало вийшло, що постраждала лiва рука, отже, Саша спокiйно може ходити до школи й на курси, писати своi конспекти, з правою ж рукою все гаразд! Сашi здалося, що голова в неi перестала бути круглою, вона перетворилася на аеродинамiчну трубу i Валентиновi слова, втягненi в одне вухо, зi свистом i ревом вилiтають з другого.

Дзвонила з роботи мама, хвилювалася, питала, як справи. Саша заспокоiла ii мертвим голосом, пiшла до себе й лягла, не знiмаючи светра, на диван.

Як тепер бути з одягом? Надворi мiнус десять… Як натягати рукав на гiпс? Як самiй одягатися й роздягатися?

Три будильники стояли в ряд. Два цокали, один моргав електронним табло. Щодня, щодня, а Сашi в гiпсi ходити пiвтора мiсяця…

«…Люди падають, ламають кiстки, гинуть пiд колесами…» Але ж Саша чесно виконувала всi умови! Чому ж з нею все-таки це сталося?

Не переживай, сказав старий хiрург. З усяким бувае. Справдi, якби Сашi було рокiв сiмдесят – тодi бiда. А так – незручнiсть, неприемнiсть, погано, але не трагiчно…

Погано, але не трагiчно. Якби з Валентином не стався серцевий напад на пляжi – як будувалися б iхнi з мамою стосунки? Чи нiяк?

Саша пробралася на кухню. Накрапала собi маминоi валер’янки, випила залпом – яка гидота! – i, забившись пiд ковдру, заснула.


* * *

Двадцять дев’ять по четвертiй ii пiдкинуло, наче трамплiном. Саша сiла, зi сну нiчого не тямлячи, спробувала випростати руку й сiпнулася од несподiваного болю.

Згадала все. Труснула головою; виходить, вона проспала майже добу?!

У ротi було сухо. Саша встала, напилася води з чайника, абияк натягла спортивнi штани, влiзла в чоботи. Сунула праву руку в рукав, крекчучи, накинула куртку на лiве плече. З лижною шапочкою в руках вийшла з дому.

Небо знов очистилося. Горiли зiрки. Лiд у дворi був подекуди сколотий, подекуди рясно посипаний пiском i сiллю. Гiпс на руцi остигав – незвичне, неприемне вiдчуття. До п’ятоi години лишалося всього кiлька хвилин, Саша йшла дедалi швидше. Спустилася в пiдземний перехiд, тримаючись здоровою рукою за поручень. У напiвтемнiй трубi вiдлунювали вiд стiн ii квапливi кроки. Рахунок iшов уже на секунди.

Перед входом у парк горiв лiхтар. І стояв, опершись на стовп, чоловiк.

Саша пройшла мимо, цiлеспрямована, як куля. І тiльки опинившись на заснiженiй дорiжцi, здригнулася й озирнулася.

Свiтло лiхтаря вiддзеркалювалося в скельцях димчастих окулярiв. Двi палаючi жовтi цятки.

– Іди додому, – сказав чоловiк пiд лiхтарем. – Вiдпочивай. Вiд сьогоднi можеш уже не бiгати.


* * *

У березнi зняли гiпс. Мама припустила, що тепер, нарештi, Сашинi нерви повернуться до рiвноваги i ii «вибрики» припиняться.

Їй напрочуд важко далася вiдмова вiд ранкових пробiжок. Здавалося, життя втратило сенс. Валентинова присутнiсть дратувала дедалi бiльше. Якось вiн навiть пiшов жити в готель, i мама не розмовляла з Сашею кiлька днiв. Залишившись геть одна, Саша блукала вулицями, занедбавши i школу, й курси. Репетиторка зрештою вiдмовилася з нею займатися.

Валентин умовляв маму потерпiти. Запевняв, що причина в переломi, в анальгетиках, якi Саша пила чи не жменями. Вiн був по-своему правий.

І мама теж мала рацiю. Скинувши гiпс, знову вiдчувши руку, Саша заспокоiлася майже зразу. Ланцюг життя повернувся на звичнi шестернi, i вони закрутилися, вiдраховуючи днi. Ранок. Школа. Курси. Уроки. Вечiр. Нiч…

Набiр однакових днiв. Устояний ритм. Саша навчилася не здригатися вiд пiшоходiв у темних окулярах: настала весна, i таких людей ставало на вулицях дедалi бiльше. У школi збирали грошi на випускний вечiр, довго сперечалися на батькiвських зборах i тр

Страница 15

хи не посварилися: хтось, як Сашина мама, пропонував святкувати скромно, хтось хотiв обов’язково дорогi подарунки всiм учителям i круiз на пароплавi по рiчцi…

Саша написала пробний твiр на курсах i була розчарована своею четвiркою.

– Не берися за вiльну тему, – напучувала викладачка. – Бери стандартне й розкривай, як учили. Вiльнi теми – для генiiв або для двiечникiв, не наступай двiчi на тi самi граблi!

Саша слухала, кивала й знала, що рано чи пiзно чоловiк у темних окулярах з’явиться знову. І знову чогось зажадае, i Саша не зможе вiдмовитися.

Чи якось спробувати? Ану ж Валентинiв серцевий напад – випадковiсть?!

Щоразу, подумавши так, Саша лякливо озиралася. Вона знала, що не зможе збунтуватися. Не буде навiть пробувати. Надто страшно.


* * *

До медалi вона трохи недотягла. Розчарування майже не було: вона давно знала, що так i буде. Випускний пройшов повз неi: Саша засинала посеред загальних веселощiв i була дуже рада, що принаймнi круiзу не замовили.

Ваня Бiлокiнь танцював з Ірою з паралельного класу. Сашi було майже байдуже. Кiнь одержав медаль i на момент випуску був уже студентом мехмату.

А Саша подалася здавати документи на фiлологiю. Сама. Мама хотiла пiти з нею, та Саша вiдбрикалася.

Зацвiтала липа. Накрапав дощик. Саша йшла i всмiхалася. Цього року моря не бачити, як своiх вух, ну то й нехай. Якщо не вступить з першого разу… неприемно про це думати, та мало що… Влаштуеться де-небудь секретаркою. Хоч на тiй же кафедрi. Попрацюе, познайомиться з людьми… Вирветься з цього проклятого кола – конспект, уроки, конспект…

– Сашо!

Вона озирнулася, все ще всмiхаючись. Чоловiк у темних окулярах сидiв на лавi, повз яку вона щойно пройшла й уваги не звернула. Нiби вiддзеркалюючи ii усмiшку, вiн розтяг губи й припрошуючи поплескав по лавi коло себе.

Саша пiдiйшла й сiла. Поклала сумку на колiна.

– Як рука? – недбало спитав ii спiврозмовник.

– Добре.

У мокрiй липi над iхнiми головами поралися горобцi. Оглушливо цвiрiнькали.

– Скiльки в тебе монет?

– Чотириста сiмдесят двi, – вiдповiла вона не замислюючись.

– Ти набрала прохiдний бал.

– Я поки що не складала нiяких iспитiв…

– Складала-складала, – вiн знов усмiхнувся. – На.

І простяг iй рудуватий папiрець, надрукований типографським способом. Сашинi iм’я та прiзвище були вибитi на друкарськiй машинцi.

«Поздоровляемо! Самовiй Олександро, Вас зараховано на перший курс Інституту Спецiальних Технологiй м. Торпи. Початок занять – першого вересня». І нижче, дрiбним шрифтом: «З приводу поселення в гуртожиток звертатися…»

Саша вiдвела очi вiд папiрця. Втупилася в чоловiка, що сидiв поруч на лавi. Хвилини двi нiчого не могла сказати.

– Що це?

– Це iнститут, де ти вчитимешся. Дуже гарний iнститут.

– Я не розумiю, – сказала Саша. – Я в унiверситет… я…

Чоловiк, що сидiв поруч, раптом зняв окуляри.

Саша чекала чого завгодно. Що в нього взагалi немае очей. Що очi намальованi на блiдих злиплих повiках. Що очi зашитi дратвою, що очницi порожнi…

Очi були. Карi. Спокiйнi. На перший погляд, зовсiм звичайнi.

– Мене звати Фарит, – сказав вiн неголосно. – Фарит Кострицький. Якщо тобi цiкаво.

– Цiкаво, – сказала Саша пiсля паузи. – Ви б… вiдпустили мене, Фарите, га?

Вiн похитав головою:

– Сашо, за результатами попереднiх тестiв тебе прийняли в пристойний iнститут, попереду в тебе цiле лiто вiльне. Гуляй. Купайся. Набирайся сили перед навчанням. До тридцять першого серпня купиш квиток до мiста Торпи. Можеш приiхати за кiлька днiв, оселитися в гуртожитку, освоiтися…

– А як я все це поясню мамi?! – аж скрикнула Саша. Жiнка, що проходила мимо, здивовано повернула голову.

– Як-небудь поясниш, – сказав Фарит. – Придумай. Бо може статися й так, що пояснювати буде нiкому. Свобода – що хочу, те роблю…

Вiн знову надiв окуляри. Саша вчепилася в лаву; спокiйне лице спiврозмовника розпливлося в неi перед очима.

– А я вас… – почала вона дзвенячим голосом. – Ви… нiчого не можете! Нiчого. Я у вас не вiрю. Я вас… Я хочу, щоб це був сон!

Нiчого не сталося. Визирнуло сонце й вiдбилося в калюжах. Саша хотiла ще щось сказати – та замiсть цього розридалася вiд жаху, безпорадностi й сорому.

– Тихо, – сказав Фарит. – Тихо… Я ж сказав: нiчого нездiйсненного, жахливого, неможливого я вiд тебе не вимагатиму. Нiколи.

Саша ридала. Сльози крапали на рудуватий папiрець, надрукований типографським способом.

– Ну що ти за людина, – втомлено сказав Фарит. – Потрiбен тобi той унiверситет? Нi. Абсолютно не потрiбен. Добре тобi жити у двокiмнатнiй малометражцi з молодятами? У новому статусi пасербицi? Нi, Сашо. Але ти все одно йдеш по второванiй дорiжцi? Нiчого не хочеш мiняти?

– З нею буде все… добре?! – крiзь сльози викрикнула Саша.

– Авжеж. Вона буде здорова й навiть щаслива. Бо ти розумна дiвчинка й зробиш усе, як я тобi сказав… Не питай, що буде, якщо не зробиш.

Вiн легко пiдвiвся.

– Грошi збережи, привези з собою. Адреса iнституту е на папiрцi. Постарайся не загубити… Сашо, ти мене

Страница 16

чуеш?

Вона сидiла, затуливши лице долонями.

– Усе буде добре, – сказав чоловiк, що назвався Фаритом Кострицьким. – Можеш складати iспити в унiверситет, будь ласка. Не хочеш гуляти лiто – як знаеш. Умова одна: до першого вересня ти повинна бути в Торпi. Тебе поселять у гуртожитку. Нададуть безкоштовне харчування. Дадуть стипендiю – невелику, але на пирiжки вистачить. І перестань рюмсати. Соромно за тебе, чесне слово.


* * *

Саша сидiла на лавi, поки остаточно не висохли сльози й не вирiвнялося дихання. Дощ перестав – i знову пiшов. Краплi пробилися крiзь листя липи. Саша розкрила парасольку.

Вона не спитала, яких таких спецiальних технологiй навчають в iнститутi мiста Торпи. Чесно кажучи, це ii анiтрохи не цiкавило. Їй було сiмнадцять рокiв, бiльшу частину iх прожито даремно, а вже минулий рiк – то й поготiв. Конспекти, пiдручники… заради чого?

У неi не було друзiв. Мама свою любов перемкнула на Валентина – як перемикають залiзничнi стрiлки. І не було до кого йти, не було кому пожалiтися на чоловiка в темних окулярах, що назвався Фаритом Кострицьким.

Вона пiдвелася. Дощ давно перестав, вийшло сонце, але Саша йшла пiд парасолькою, не помiчаючи здивованих поглядiв. Пiднялася на високий ганок унiверу, вистояла чергу з таких самих, як вона, абiтурiентiв, здала секретарцi заяву, атестат, медичну довiдку. Усе, як належить. Як i збиралася.

Пiсля цього повернулася додому. Склала стосиком усi книжки й загальнi зошити. Помилувалася. Запхнула якнайдалi в стiл.

Потiм знову вийняла. Ну що робити, якщо це – оце! – становило ii життя впродовж багатьох мiсяцiв? Чоловiк, що назвався Фаритом Кострицьким, мае рацiю: вона не зможе зiскочити з уторованоi дорiжки. Вона сидiтиме i займатиметься, уже знаючи, що все даремно, але в глибинi душi сподiваючись, що це знадобиться, можливо, при вивченнi «спецiальних технологiй»…

Вона знайшла перелiк вузiв – довiдник для абiтурiентiв. Прогортала вiд початку до кiнця. Нi мiста Торпи, нi Інституту спецiальних технологiй не знайшла.

Не здивувалася.


* * *

Усе свое свiдоме життя Саша була старанною ученицею. Складати iспити абияк виявилося не так просто.

Навколо всi хвилювалися. Розпихали по кишенях шпаргалки. Чиiсь матерi пили валiдол. У величезних лунких примiщеннях лiтав пил, пахло старою бiблiотекою, а надворi була спека, пекло. Сашi було байдуже. Вона почувалася скляною й байдужою, як новорiчна ялинкова кулька.

Твiр написала легко. На уснiй iсторii трохи не згорiла з сорому: переплутала дати, одне питання взагалi геть забула. Одержала чотири. Вийшовши з аудиторii, оточена пiтною юрбою, здивовано спитала себе: що я тут роблю? Чому мене досi хвилюе Куликовська битва?!

Мама насамперед поцiкавилася оцiнкою й, почувши правду, страшенно розчарувалася.

– Як – чотири?! Та це ж iсторiя… усна… А як же курси? Ти ж цiлий рiк ходила…

– Без хабара туди нема чого й потикатися, – глибокодумно зауважив Валентин.

Маминi очi раптом стали злими:

– Без хабара… Та вона за цi днi й книжки не розкривала! Наче iй усе одно! Гуляла десь з ранку до вечора… На пляж ходила? Без хабара i я вступала, i ти вступав, причому з першого разу!

– Були iншi часи, – фiлософськи зауважив Валентин. – А тепер…

– У крайньому разi, – сказала Саша зненацька для себе, – пiду й вступлю десь-iнде.

– Себто як?!

– У свiтi багато хороших iнститутiв, – кинула Саша й швиденько вийшла до себе в кiмнату.

Мамин i Валентинiв голоси ще довго не стихали. Сперечалися.


* * *

Авжеж, вона пролетiла. Нiхто й не сумнiвався. Вивiсили списки, Саша зi своiми балами опинилася пiд рискою.

Мама до такого повороту подiй була готова. Заздалегiдь було ясно, що високих балiв Саша не набере, i вiдмiнний атестат iй мало чим допоможе.

– Ти слушно казав, – зi стриманою гiркотою сказала мама Валентиновi. – Хоч скiльки репетиторовi не плати… Треба було комусь дати на лапу. Це я винна. Треба було… Часи iншi…

– То що iй – в армiю йти? – з награною веселiстю вiдгукнувся той. – Вона ж не хлопчик. Попрацюе рiк, сьорбне дорослого життя…

Саша роззявила рота. Набрала побiльше повiтря…

І нiчого не сказала. Вирiшила перечекати ще кiлька днiв.

Був серпень. Спека змiнилася дощами. Мама взяла на роботi коротку вiдпустку: вони з Валентином збиралися, нарештi, одружитися.

– Скромно, – говорила мама, зачiсуючись перед дзеркалом, поблискуючи очима. – Розпишемось i поiдемо на кiлька днiв на базу вiдпочинку… Ми там були, Сашо, пам’ятаеш, там такi дерев’янi будиночки й зовсiм поруч рiчка, лiс…

– Дощi, – сказала Саша.

– Ну, не назавжди. Зрештою, там i в дощ добре. Там е такi навiси… Пiд ними можна палити багаття, смажити шашлики…

– Мамо, – сказала Саша, нiби стрибаючи в крижану воду. – Я вступила в iнститут. В Інститут спецiальних технологiй мiста… мiста Торпи.

Мама обернулася. Двi шпильки стирчали у неi з рота, мов тоненькi вампiрячi iкла.

– Я вже вступила, – повторила Саша. – Раз iз унiвером так вийшло… Ну, я провчуся в Торпi рiк. А потiм, можливо, переведусь.

Про пе

Страница 17

еведення вона вигадала щойно, дивлячись у почорнiлi, округленi маминi очi.

– Якого мiста? – мама виплюнула шпильки.

– Торпа.

– Де це?

– Недалеко, – збрехала Саша. – Там гуртожиток надають безкоштовно. І ще стипендiя.

– Інститут… чого?

– Спецiальних технологiй.

– Яких технологiй! Ти ж гуманiтарiй!

– Спецiальних… Мамо, ну це ж нормальний, пристойний виш. Не столичний, так. Провiнцiйний. Але там…

Саша затнулася. Мама дивилася на неi, як могла б дивитися мураха на охоплений полум’ям мурашник.

– Сашо, скажи, що ти пожартувала.

Саша вийняла з кишенi рудуватий папiрець, надрукований типографським способом, колись покороблений од дощiв та слiз, але ретельно випрасуваний праскою. Мама пробiгла його очима. Подивилася знову на Сашу.

– Послухай, тут дата – червень… Звiдки вiн у тебе?

– Одержала по поштi.

– Коли?

Саша затримала подих. Брехати мамi отак в очi – справа нелегка, без звички не вдаеться.

– Кiлька днiв тому.

– Сашо, ти брешеш!

– Мамо, це справжнiй документ! Я вступила! В iнститут! І я там навчатимуся! – у Сашi тремтiв голос. – Так треба, розумiеш?

– Розумiю, – мама обiперлася об край стола. – Я розумiю. Ти ревнуеш. Ти – доросла дiвчина – поводишся, як… як розпещена, погана дитина. Вiдколи… Не можеш менi пробачити, так? Не можеш пробачити i влаштовуеш демонстрацii?

– Нi! – Саша захлинулася. – Вiн тут нi при чому! Це просто… Ну… так вийшло, що я зробила. Я поiду до Торпи, i…

– Нiкуди ти не поiдеш, – у маминому голосi хрускав лютневий лiд. – Ти навчатимешся в нормальних умовах, у нормальному вишi. Менi дуже шкода, що я виховала егоiстку, але бiльше нiякого екстриму я не допущу. Дякую за приемну розмову.

І вона знову вiдвернулася до дзеркала.


* * *

Через два днi холодних, скутих стосункiв мама прийшла додому незвично весела, з рожевими «яблучками» на щоках. Виявилося, що в унiверситетi вiдкрито добiр на вечiрне вiддiлення, i Сашу з ii балами, можливо, вiзьмуть.

– А працюватимеш у нас на фiрмi, – говорила мама, спритно розставляючи тарiлки, розкладаючи картоплю з м’ясом. – Я домовилась. Удень працюватимеш, увечерi пари. Потiм можна буде перевестися на денне. Напевно, можна. На другому курсi чи на третьому…

Саша мовчала.

– Завтра вранцi треба буде пiдiйти на кафедру. Кiмната тридцять друга. Ти чуеш?

– Я поiду до Торпи, – промовила Саша ледь чутно. Над столом зависла мертва тиша.

– Сашо, – докiрливо сказав Валентин. – Ну навiщо ти так?

Рятуючись, Саша встала з-за стола. Залишивши незайманою свою порцiю, пiшла в кiмнату, залiзла пiд ковдру й вдала, що спить. Мама й Валентин говорили голосно, крiзь стiни й крiзь ковдру до Сашi долинали уривки фраз.

– Заспокойся, – говорив Валентин. – Та заспокойся ти! Самостiйнiсть…

– Вона неповнолiтня!

– Вони дорослiшають… iм хочеться… зрештою, це ж не край свiту…

Голоси поступово стихали – напруга спадала. Саша заплющила очi. Все складаеться якнайкраще: мамi й Валентину зручно буде залишитись у квартирi вдвох. Зараз вони поговорять-поговорять, та й вiдпустять Сашу до невiдомоi Торпи, де ii чекае казна-що…

Їi роздирало надвое. Якщо мама погодиться легко – Саша образиться навiки. Якщо ж мама стане стiною… а так воно, схоже, й буде…

Нi, не буде. Ось уже на кухнi смiються. Домовилися. П’ють чай. Вирiшили: у дiвчинки своя доля, вона самостiйна, нехай iде хоч до чорта в зуби! Задоволенi. Ось ми якi прогресивнi. А що? Безлiч школярiв отак iдуть з дому через лiто пiсля випуску. Назустрiч дорослому життю… В гуртожиток…

Саша стягла з лиця ковдру. За вiкном, за щiльно запнутими шторами, досi було свiтло. Восьма година. Пiв на дев’яту. Серпень. До початку занять лишилося три тижнi.

У дверi Сашиноi кiмнати неголосно стукнули.

– Це я, – сказав Валентин. – Поговоримо?


* * *

Вони знайшли мiсто Торпу в атласi автомобiльних дорiг. Прозорий кружечок на картi, саме в тому мiсцi, де аркуш потерся на згинi.

– Мiсто, – гмикнув Валентин. – Скорiше, селище мiського типу. Ну який там може бути iнститут?

Саша показала йому рудий папiрець. Вiн довго його розглядав, крутив у руках, супився.

– Ти що, подавала туди документи?

– Нi… Тобто так.

– Але ж твоi документи лежали в унiверситетi!

– Туди можна копii… Крiм того, в унiвер мене все одно не взяли.

– Інститут спецiальних технологiй, – знову прочитав Валентин. – Що це за технологii? Спецiальнiсть твоя майбутня як називаеться?

– Спецiальний технолог, – сказала Саша.

Валентин насупився:

– Ти що, знущаешся?

– Нi, – Сашi було дуже нiяково. – Спецiальнiсть там обирають на третьому курсi. Або на четвертому. Я точно не знаю.

– Не знаеш, а готова iхати?

– Якщо менi не сподобаеться, я повернуся, – сказала Саша зовсiм тихо. – Чесне слово. Якщо виявиться, що це поганий iнститут – я приiду назад. Тiльки скажiть мамi, нехай вона не хвилюеться. Менi треба туди поiхати. Дуже треба. Рiч не в тому, що… зовсiм не в цьому. Менi просто треба.

Вона повторювала те саме то так, то сяк, а Валентин сидiв перед нею, стрив

Страница 18

жений, незвично розгублений, i вперше в життi Сашi раптом здалося, що вiн iй не чужий.


* * *

– Вставайте, дiвчино. Торпа через пiвгодини.

– Га? – Саша пiдскочила й стукнулася головою об багажну полицю.

Цiла нiч минула в напiвдрiмотi, заснути iй удалося зовсiм недавно. Вагон був старий, добряче трусило, десь на столi дзенькала ложка в порожнiй склянцi. Пропливали тiнi й вогнi, пронизували наскрiзь плацкартний простiр, де стiкали потом гарячi напiвголi тiла. Звисали з полиць рiжки простирадл. Хтось хропiв, хтось вовтузився з полiетиленовою торбинкою, а Саша лежала на спинi, на верхнiй полицi, i вмовляла себе: через тиждень повернусь. Умова – бути до початку занять. Про те, щоб дожити в цiй Торпi до випуску, розмови не було.

Валентин хотiв iхати з нею. Наполягав. Сам купив два квитки в залiзничнiй касi, собi й Сашi. Вiн збирався перевiрити акредитацiю вишу, умови в гуртожитку, одне слово, дiзнатися й розвiдати все, i Саша в глибинi душi була йому вдячна. До того ж, темний чоловiк, що назвався Фаритом Кострицьким, не вимагав, щоб Саша заявилася до Торпи сама.

Напередоднi вiд’iзду Валентиновi подзвонили з Харкова – його син вiд першого шлюбу потрапив пiд машину i, хоч легко вiдбувся, присутнiсть Валентина з його знайомствами у свiтi медицини була необхiдна. Валентин, забувши про Сашинi проблеми, гайнув до Харкова. Перед вiдходом поiзда Сашi довелося здавати його квиток, та ще й переконувати маму, що вона й одна впораеться.

Мама ii проводжала. Довго стояла коло вагона, дивилася крiзь скло, махала рукою, давала поради. Саша мрiяла, щоб поiзд скорiше рушив. Та коли тепловоз уперше смикнувся – в неi душа шугнула в п’яти, вона готова була вистрибнути у вiкно, до мами в обiйми.

Вона вперше iхала в поiздi сама. Раз у раз дивилася на багажну полицю, де лежала ii валiза. Намацувала мiшечок з монетами на днi сумки. Перевiряла документи у внутрiшнiй кишенi – паспорт, атестат, медичну довiдку, довiдку про зарахування i ще якiсь папери, усе це в щiльному полiетиленовому пакетi. Їй було нестерпно самотньо, весь час згадувалось, як у такому самому вагонi вони iхали з мамою на море, за вiкном цвiли маки, i було гарно, спокiйно, затишно…

Вона плакала, приховуючи сльози вiд попутникiв. І страшенно карталася за те, що тодi, в курортному селищi, пiддалася на вмовляння людини в чорних окулярах. Один, найперший раз, пiддалася. Нехай був би вiчний кошмар, нехай би вона прокидалася й прокидалася на розкладачцi в найманiй квартирцi, але поруч була б мама. І море. Якщо життя людини складаеться з половини лiтнього дня двадцять четвертого липня – це все одно гарне життя. Принаймнi в ньому нема нi золотих монет, нi Валентина, нi довгоi дороги до Торпи.

Сiло за вiкнами сонце. Попутники вечеряли, хрумкаючи малосольними огiрками, обгризаючи курячi нiжки, очищаючи вiд шкаралупи матово-бiлi варенi яйця. Саша вийняла бутерброди, приготовленi мамою, i знов трохи не розридалася – у полiетиленовому пакетi був схований шматочок дому. Так нiчого й не з’iвши, сховала вечерю. Випила склянку чаю. І залiзла на верхню полицю…

– Дiвчино! Ви прокинулися? Торпа, кажу!

– Так… Я зараз.

Була межа мiж нiччю й ранком. Година четверта, може, пiв на п’яту. За багато мiсяцiв Саша звикла вставати так рано i знала: ранок приносить полегшення. Зараз, збираючись, взуваючи туфлi, стягуючи з полицi валiзу (потихеньку, щоб не розбудити сплячих попутникiв i все одно зачiпаючи чиiсь звислi руки), вона майже забула про вчорашню тугу. Вiтер далеких мандрiв, несподiванi вiдкриття – це в подорожi приваблюе, нiде правду дiти; вона доросла, самостiйна людина, що подорожуе без супровiдникiв. Подивимося, що воно за Торпа.

Вона витягла валiзу в тамбур. Провiдниця дрiмала на вкритiй ковдрою полицi.

– Скiльки стоiмо? – запитала Саша.

– У Торпi? Хвилину. У тебе багато речей?

Поiзд пiшов повiльнiше. Брязнули вагони. У темрявi серпневого ранку Саша нiчого не бачила – тiльки проплив у небi синюватий лiхтар.

Поiзд сiпнувся, брязнув i зупинився. Провiдниця, позiхаючи, почала колупати ключем у шпарi.

– Я не встигаю! – сказала Саша з жахом. – Будь ласка, скорiше! Провiдниця напiвголосно вилаялася.

Поiзд знову сiпнувся. Провiдниця нарештi вiдчинила дверi. Поiзд повiльно рушив; закинувши за спину сумку, волочачи за собою валiзу, Саша зсипалася по залiзнiй драбинцi, приземлилася на низький перон i встигла побачити, як провiдниця, конвульсивно позiхаючи, зачиняе дверi вагона.

Усе.

Поiзд набирав швидкостi. Саша вiдтягла валiзу далi вiд краю платформи. Прогримiв останнiй вагон, два вогники на його торцi стали стрiмко вiддалятися й незабаром розтанули в темрявi.

Зелений вогонь семафора змiнився на червоний. Саша стояла одна на порожнiй платформi…

Нi, не одна. З напiвтемряви вибрела худорлява тiнь з великою валiзою. Зупинилася поруч.

Хлопець. Сашин ровесник. Блiдий, сонний, розпатланий.

– Привiт, – сказав вiн, помовчавши хвилину. – Це Торпа?

– Привiт, – сказала Саша. – Кажуть, що так.

– Я тут уперше, – сказав хлопець.

Страница 19

– Я теж.

Хлопець помовчав. Потiм спитав непевно:

– В iнститут?

Саша, що в глибинi душi дуже надiялася на це питання, енергiйно закивала головою:

– Ага. І ти теж? Спецiальних технологiй?

Хлопець усмiхнувся з явним полегшенням:

– А що, тут хiба е iнший?

– Не знаю, – зiзналася Саша. – Ти взагалi тут бачиш якесь мiсто?

Хлопець роззирнувся, притуливши руки до очей – «бiноклем»:

– Офiгенно величезний мегаполiс. Вокзалище… А там, бач, якийсь перспективний сарайчик!

Саша розсмiялася.

Ситуацiя перевернулася моментально. Волочачи за собою валiзи й змагаючись у дотепностi, новоспеченi студенти пройшли до «перспективного сарайчика» – вiн i виявився будiвлею вокзалу. Саша в поривi натхнення назвала його «курником пiсля евроремонту». Їi новий знайомий оцiнив жарт, зайшовшись реготом.

На вокзалi не було нi душi. Каси замкненi. Довгастi мерехтливi лампи висвiтлювали порожню буфетну стойку, дерев’янi крiсла з подекуди видряпаними непристойностями, автоматичну камеру схову на шiсть шафок (усi дверцята розчиненi). Пiдлога, досить чиста, була вимощена чорно-бiлою плиткою.

– Як пiсля атомноi вiйни, – сказала Саша розглядаючись. Серпневi мухи хмарою здiйнялися з плафона й наповнили маленький зал оптимiстичним гудiнням.

– Агов! – крикнув хлопець. – Є тут хто? Дзижчання мух було йому вiдповiддю.

– Менi тут не подобаеться, – сказала Саша.

Вони знову вийшли на платформу. Потроху свiтало. Пiд единим на перонi лiхтарем висiла розмита дощами табличка: розклад руху автобусiв «Вокзал – Центр». Якщо розклад не брехав, перший автобус повинен був вiдправитися в невiдомий «Центр» через годину.

– Погуляемо, – рiшуче сказав хлопець. – А як пощастить, приватника зловимо. Грошi в мене е.

Його звали Костя. Чи то в Сашинiй присутностi вiн гостро почувався чоловiком, чи то характер у нього був особливо енергiйний, але вiн постiйно намагався «рулити». Саша не пручалася: Костикова дiяльнiсть (i навiть самодiяльнiсть) створювала в неi iлюзiю захищеностi.

Вони позапихали валiзи в камеру схову (шафки працювали без жетонiв, на самому тiльки кодi). Знайшли зручну лавку на перонi й розгорнули запаси провiзii. Сашинi бутерброди, що так засмутили ii ввечерi, тепер зникли вмить: вона подiлилася з Костиком, вiн подiлився з нею, знайшлася пляшка мiнеральноi води, Костя вiдкрив лiтровий термос, майже наполовину наповнений кавою. У Сашi затремтiли нiздрi; снiданок остаточно повернув iй добрий настрiй. Повз станцiю прокотився товарняк, гуркiт улiгся вдалинi. Запанувала тиша, яку порушували тiльки пташинi голоси.

– Через пiвгодини прийде автобус, – упевнено сказав Костя. – Адреса цiеi контори – вулиця Сакко i Ванцеттi, дванадцять.

– Ти не знаеш, хто такi Сакко i Ванцеттi?

Костя знизав плечима:

– Італiйцi, мабуть…

Повз станцiю, уже в другий бiк, прокотився ще один товарняк.

– Скажи, будь ласка, – обережно почала Саша, – а чого це тобi спало на думку вступати на цi… спецiальнi технологii? Хто тобi подав таку… iдею?

Костя спохмурнiв. Глянув на неi з пiдозрою. Склав у торбинку зiм’ятi серветки й промаслений папiр, вкинув у порожню залiзну урну бiля лавки.

– Та я просто питаю, – швидко додала Саша. – Якщо не хочеш вiдповiдати – то вибач…

– Мене змусили, – неохоче зiзнався Костя.

– Тебе теж?!

Хвилину вони дивились одне на одного. Кожен чекав, що першим заговорить iнший.

– Дивно, – сказав нарештi Костя. – Ти ж дiвчина. Тобi вiд армii косити не треба.

– До чого тут армiя?

– До того, – жорстко сказав Костя. – Як, по-твоему, чоловiк повинен служити в армii?

– Не знаю, – сказала Саша. – Мабуть, повинен… – І одразу додала про всяк випадок: – А як не хоче, то й не повинен.

Костя зiтхнув. Похитав головою.

– Менi рiдний батько такий ультиматум виставив… Я ж на юрфак пролетiв, як фанера над Парижем. Уже вдруге. Мене восени повиннi були призвати. То батько… – Костя замовк. Глянув скоса на Сашу, наче дивуючись, чого це йому заманулося втаемничувати попутницю, з якою не знайомий ще й години, в такi iнтимнi подробицi.

– Тобто ти не хотiв у цей iнститут?

Костя знизав плечима:

– Хотiв – не хотiв… Яка тепер рiзниця?

Вони замовкли. На перонi, як i ранiше, було пустельно, не з’являвся нi обхiдник, нi прибиральник, узагалi нiхто. З-за кущiв сходило червоне серпневе сонце. Спiвали пташки. На високих травах, що росли вздовж полотна, випала роса, i кожна краплинка переливалася рiзнобарвними вогниками.

– А тобi ж в армiю не треба, – замислено повторив Костя.

Саша промовчала. Їй дуже не хотiлося розповiдати iсторiю свого знайомства з Фаритом Кострицьким. Вона сподiвалася, що й у Костi сталося щось подiбне, а виявилося, все просто: провал iспитiв, осiннiй призов на носi, суворий батько…

– Нам ще не пора? – запитала вона трохи нервово.

Костя подивився на годинник:

– Ну, ходiмо… Там, на зупинцi автобуса, теж е лавка…

Усупереч Сашиним побоюванням, залiзнi дверцята шафок вiдкрилися легко. Костя вивантажив на пiдлогу обидвi валiзи. До дна Сашиноi приклеiвся зiм’я

Страница 20

ий паперовий листок.

– Смiття якесь, – пробурмотiв Костя й двома пальцями вiдклеiв папiрець.

Це була записка – великi букви олiвцем можна було прочитати навiть тепер, коли листок добряче пожовк i зашмарувався:



«Тiкай зараз».


Пiдпису не було.


* * *

Через пiвгодини вони сидiли в маленькому автобусi, який Костя назвав «похоронним». Клятий папiрець зiпсував обом настрiй, хоч кожен намагався продемонструвати другому цiлковиту до нього байдужiсть.

Саша знала, що не зможе виiхати. Перше вересня – завтра, вона мусить бути на мiсцi. Вимогу Фарита Кострицького вона виконае, а там – як складеться.

Костя мовчав. Вiд його iнiцiативностi не лишилося й слiду. Автобус пiд’iхав за п’ять хвилин сьома, за кермом був звичайний мiцний дядько-водiй у поношенiй джинсовiй куртцi на чорну футболку. Саша й Костя купили квитки й сiли на задньому сидiннi. Водiй завiв мотор, одразу десь узялися бабуся з кошиком, жiнка з лопатою, загорненою в мiшковину, i два молодi хлопцi без нiякого багажу. Сашi здалося, що хлопцi приглядаються до них з Костею. Вона знову вiдчула себе самотньою i беззахисною.

Спочатку iхали серед полiв, у яких то тут, то там виднiлися людськi фiгурки. Потiм в’iхали в Торпу. Це не було селище, яким воно уявлялося Сашi: цеглянi п’ятиповерхiвки вперемiш з «приватним сектором». Це було мiсто, дуже старе й нiтрохи не «модернiзоване»: важкi кам’янi будинки, iнодi з колонами, iнодi з лiпниною на фасадi. Кривi вулички, iнодi залитi асфальтом, але частiше – брукованi чорним камiнням. Вiкна, закритi зеленими вiконницями. Схили черепичних дахiв. Пощербленi схiдцi.

– Дивись, – приглушено сказав Костя. – Прямо хоч кiно знiмай. Непогане мiстечко, правда?

Саша мовчала.

Автобус зупинився на маленькiй площi, пiд навiсом звичайноi зупинки.

– Торпа, – сказав водiй. – Приiхали.

Саша дочекалася, поки вийдуть два пiдозрiлi хлопцi, i потiм уже вибралася слiдом за Костею з автобуса. Водiй передав iм валiзи, сiв у свое крiсло, газонув – i автобус зник з очей перш, нiж Саша й Костя встигли озирнутися.

Вони знову були самi. І бабуся, i жiнка з лопатою, i хлопцi десь дiлися.

– І в кого тут питати дорогу? – саркастично поцiкавився Костя.

– Он покажчик е, – сказала Саша придивившись. – От: «Сакко i Ванцеттi, 1,5 км».


* * *

Пiвтора кiлометра шляху вони подолали чи не за пiвгодини – Костя хекаючи тяг обидвi валiзи. Сакко i Ванцеттi виявилася непомiрно довгою вулицею, i починалася зi сто чотирнадцятого будинку – далi нумерацiя спадала. Тротуари то ставали широчезнi, то геть зникали. Вулиця то ширшала, наче рiчка у повiнь, i ставала бульваром, то раптом стискалася й перетворювалася на ущелину.

– Стильне мiстечко, – бурмотiв Костя.

Камiнь i облуплена штукатурка. Батоги винограду та плюща розляглися на ринвах. Герань у пiдвiсних вазонах. Саша крутила головою: ось триповерховий особнячок, схожий на замок, iз затишними алебастровими химерами. Ось похмура бетонна будiвля зi стародавнiми промисловими кондицiонерами, повiшеними на вiкна ззовнi. Он дерев’яна руiна, на даху якоi встигла випнутися молода берiзка.

Пiд кожним карнизом неодмiнно лiпилися ластiв’ячi гнiзда. Птахи пронизували повiтря, накриваючи вулицю рухливою чорною сiткою, виписували петлi, iнодi пiрнали в розбитi вiконця на горищах. У кронах каштанiв та лип несамовито цвiрiнчали горобцi.

– Та нормальне начебто мiсто, – Саша потерла долонею втомлену шию.

Вiдкривалися магазини. Перед вiконцем хлiбного стояла маленька статечна черга: три бабусi з кошиками. Коло магазину «Вино – тютюн» курили трое чоловiкiв у спецiвках. На протилежному боцi вулицi робiтники лагодили дах, натужно обертався блок, майже над головами пiшоходiв плив чан зi смолою, i линялi прапорцi на дротi трiпотiли, вiдгороджуючи зону, куди в жодному разi не можна заходити…

Пiд дванадцятим номером виявився великий будинок, багато разiв, як видно, перебудований: два поверхи складенi з кольоровоi цегли в стилi «пряниковий будиночок», третiй – з бiлоi силiкатноi без усяких викрутасiв, а четвертий поверх узагалi був дерев’яний. До парадного входу вiв кам’яний ганок з пологими, стертими до дiр схiдцями. Височеннi чорнi дверi мали неприступний i строгий вигляд. Лiворуч тьмяно поблискувала табличка: «Мiнiстерство освiти. Інститут спецiальних технологiй».

– Прийшли, – сказав Костя, опускаючи валiзи на брукiвку.

Саша дивилася на дверi. Чорний прямокутник з вiдполiрованою мiдною ручкою. Чотири схiдцi ведуть нагору.

Костя важко дихав. Вiн протяг двi величезнi валiзи вздовж довгоi вулицi Сакко i Ванцеттi й тепер не мiг приховати нi задишки, нi серцебиття, нi поту на лобi. Сашi було складнiше; вирiвнюючи дихання, вона могла заприсягтися, що Костя й вона зараз думають про одне й те саме: ще не пiзно звiдси змотатися. Поки не ступили через порiг. Таке вiдчуття, що коли цi дверi зачиняться за спиною, дороги назад не буде.

Костя мовчав, не бажаючи здатися в Сашиних очах легкодухим. Що я тут роблю, панiчно подумала Саша. Чого я не дома… чого йду туди, куди н

Страница 21

хочеться йти, наче покiрна вiвця, наче собака на повiдку?!

Костя оглянувся.

– Чи нема тут якоiсь забiгайлiвки, – сказав нiби про себе. – Щоб хоч кави випити… А то в ротi пересохло… Дивись, кафе!

Справдi, прямо навпроти iнституту був вхiд у напiвпiдвал, над яким висiла дерев’яна дошка: «Тiстечка, кава, чай». На тротуарi стояв самотнiй стiл з розкритою над ним смугастою пляжною парасолькою.

Саша зiтхнула й знов перевела погляд на будiвлю iнституту. Вiкна – маленькi на перших двох поверхах, широкi на третьому, тьмянi на четвертому – дивилися на студентiв фасетковим поглядом.

– Ходiмо, – хрипко сказала Саша. – Не стирчати ж тут з валiзами цiлий день.


* * *

У величезному напiвтемному холi нiкого не було. Скляна будочка вахтера стояла порожня. Праворуч i лiворуч тяглися сходи, а спереду пiд стовпом свiтла, що лилося звiдкiлясь згори, височiла кiнна статуя небаченого розмiру.

– Жеребець, – сказав Костя зi здавленим хихиканням.

Саша, мов заворожена, пiдiйшла ближче. Кiнь справдi був «жеребець»; черево й ноги були вилiпленi з анатомiчною точнiстю. Колосальнi бронзовi копита зневажали гранiтний постамент. Згори звисали величезнi чоботи в стременах. Лице вершника роздивитися було неможливо – воно губилося вгорi i, хоч як Саша намагалася вибрати кут зору, бачила тiльки величезне задерте пiдборiддя й випнутий борлак.

– Першокурсники?

Голос прокотився луною по пустельному холу. Саша й Костя обернулися; невисока вахтерка в ситцевому платтi стояла коло вхiдних дверей, ii товстий палець з цукерково-рожевим нiгтем велiв обом пiдiйти.

– Вам у деканат. За сходами по коридору прямо, побачите самi, там на дверях написано. Валiзи залишiть. Нiхто iх тут не вiзьме.


* * *

У довгому коридорi пахло пилом i свiжим вапном. Тяглися дверi – наче в школi, тiльки вищi й, мабуть, значимiшi. Напис «Деканат» у склянiй рамцi не давав жодного шансу заблукати.

Саша зайшла й замружилася.

У кiмнатi було дуже свiтло – знадвору крiзь вiкна вривалося сонце. Прямо перед Сашею виявився дерев’яний бар’ерчик з дверцятами. По той бiк бар’ерчика сидiли двi дами – товста й тонка, обидвi в бiлих блузах, з однаково непроникними виразами таких рiзних облич.

– Першокурсники? – запитала товста. – Давайте документи.

Саша завовтузилася iз застiбкою внутрiшньоi кишенi – для певностi там була ще й шпилька.

– Давайте-давайте, – поквапила товста жiнка. – Здавайте, юначе, якщо готовi.

Костя ступив до бар’ера перший. Жiнка вiдклала його атестат, розгорнула паспорт, звiрилася з довгим списком на столi.

– Поздоровляю, вас зараховано на перший курс, – повiдомила буденно. – Розпишiться отут. Ось вам ордер на поселення, ось талони в iдальню – безкоштовнi обiди. Пiдручники вам видасть викладач. Погуляйте поки що в коридорi, поки я дiвчину оформлю…

Худа жiнка не промовила й слова. Через плече колеги зиркнула в список; прискаливши око, дуже уважно подивилася на Костю. Пiд цим поглядом вiн i вийшов, стискаючи в руках сiрий конверт з печаткою.

Саша пiдiйшла до бар’ера. Вiд часу на ньому стерлася фарба, кожне деревне волокно виступало рельефно. Саша не витримала – i провела по прожилках долонею.

– Як вас звуть? – спитала Товста, чомусь не кваплячись розкривати Сашин паспорт.

– Самовiй Олександра.

– Самовiй, – палець з довгим нiгтем побiг за списком. – Самовiй…

– Фаритова дiвчинка, – собi пiд нiс промовила Худа. Саша здригнулася, вiд ii руху ляснули дерев’янi дверцята бар’ера.

– Кострицький – ваш куратор? – запитала Товста, не дивлячись на Сашу.

– Ну…

– Обережно з ним, – сказала Товста. – Вiн хороший чоловiк, але жорсткий. Оце ваш ордер на поселення, талони в iдальню. Монети у вас з собою? Тут записано – чотириста сiмдесят двi?

Саша знову полiзла в сумку. Комбiнацiя цiеi звичайноi кiмнати й звичайноi, здавалося б, канцелярськоi процедури iз золотими монетами невiдомоi вартостi, що з’явилися на свiт у приступi блювоти, змусила ii на хвилину втратити чуття реальностi. Навiть сонце за вiкном здалося несправжнiм.

Жiнка прийняла в неi з рук важку полiетиленову торбинку. Поклала кудись пiд стiл: дзенькнуло золото.

– Усе, – сказала Товста. – Ідiть, поселяйтеся, завтра о дев’ятiй ранку всi першокурсники збираються в актовому залi, вiд входу прямо, повз статую, там маленькi сходи, побачите. Агов, хто там далi, заходьте!

– А де гуртожиток? – отямившись, запитала Саша.


* * *

Гуртожиток мiстився в глибинi двору, потрапити в нього можна було або з будiвлi iнституту, або з вулицi Сакко i Ванцеттi по тiсному, темному й смердючому провулку. Саша, оцiнивши провулок здалеку, вирiшила пiсля настання темряви й носа туди не потикати.

Зовнi гуртожиток нагадував облуплений, бувалий у бувальцях барак. Вхiднi дверi виявилися замкненими. Костя постукав зiгнутим пальцем, потiм кулаком, потiм обережно гупнув ногою.

– Дивно, – сказала Саша. – Сплять вони чи що? Котра година?

Костя обернувся, щоб iй вiдповiсти, у цю мить дверi скрипнули й вiдчинилися. Костя вiдступив, ледь не гепнувшись з п

Страница 22

рога.

У дверях стояв високий, баскетбольного зросту хлопець з чорною пов’язкою через праве око. Був вiн болiсно худий i якийсь перекошений, наче одну половину тiла в нього скорчила постiйна судома. Його едине око, блакитне, подивилося на Костю й переметнулося на Сашу Саша позадкувала.

– Першокурсники? – спитав хлопець сиплим, наче зiрваним голосом. – Поселятися? Ордери е? Заходьте…

Хлопець зник у темрявi, залишивши вiдчиненi дверi. Саша й Костя перезирнулися.

– Ми теж такi будемо? – з перебiльшеною покiрнiстю поцiкавився Костя. Саша промовчала: жарт здався iй невдалим.

Вони зайшли. Зсередини барак був трохи веселiший, нiж ззовнi: коричнева лiнолеумна пiдлога, стiни, пофарбованi синьою фарбою до рiвня очей i потинькованi вище, сходи з залiзним поруччям. Звiдкись виривалися струменi пари i чувся шум води в душi.

– Сюди, – одноокий хлопець вигулькнув за канцелярським столом, над яким висiв фанерний щит з багатьма ключами. – Ти, дiвчинко, пiдеш у кiмнату двадцять першу, це другий поверх. А ти, хлопчику, у сьому, це по коридору праворуч. Вiд двадцять першоi ключ ось. А у сьомiй живуть два другокурсники, вони вже приiхали.

– Ви тут працюете? – нерiшуче спитала Саша.

– Пiдмiняю. А так учуся на третьому курсi. І звати мене Вiтя.

Хлопець пiдморгнув единим оком i засмiявся. Половина лиця лишалася при цьому нерухомою, тiльки куточок рота поiхав кудись униз. Дивитися на цей смiх було так моторошно, що Саша трохи не розридалася.

Пiдхопивши валiзу, не вiдчуваючи ii ваги, вона майнула нагору по сходах. Там був такий самiсiнький коридор, тьмяно блищав лiнолеум, на бiлих дверях, пофарбованих олiйною фарбою, темнiли номерки. Саша дiйшла до номера «двадцять один», тремтячою рукою запхнула ключа у дверну шпарину i, пiсля хвилини гарячкових зусиль, одiмкнула.

Три панцирнi лiжка пiд смугастими матрацами. Три письмовi столи, три тумбочки. Дверцята вбудованоi в стiну шафи. Велике вiкно, вiдчинена кватирка, пилюка на пiдвiконнi. Саша затягла всередину валiзу, сiла на найближче лiжко й розридалася.

Хвилин п’ять вона оплакувала свое життя й свою бiду, коли в коридорi пролунали кроки. Саша ледве встигла витерти сльози: у дверi постукали й одразу, не чекаючи вiдповiдi, зайшли двi дiвчини – Саша бачила iх мигцем, у коридорi, по дорозi з деканату в гуртожиток. Обом було рокiв по сiмнадцять: одна бiлявка в блакитному джинсовому костюмчику, друга – русява, кругла, у спiдницi до колiн i трикотажнiй кофтi.

– Привiт, – пробасила русява.

– Привiт, – сказала блондинка й одразу спитала, побачивши Сашинi червонi очi: – Ти чого?

– Та так, – Саша вiдвернулася. – За домом скучила.

– Ага, – бiлявка розгублено роззирнулася. – Зрозумiло…

– А по-моему, так навiть добре, – сказала русява, пiдтягуючи своi речi до лiжка коло вiкна. – Вiльне життя, нiхто не стоiть над душею. Роби, що хочеш.

Саша подумала, що робити, що хоче, вона не зможе, мабуть, до самоi смертi. А навпаки, робитиме те, чого смертельно не хоче. Дивитися в очi Кострицького, схованi за чорними окулярами, i виконувати, виконувати будь-якi його примхи пiд страхом розправи…

Уголос вона нiчого не сказала. Та й голос не дуже ii слухався.

Бiлявка мигцем глянула на неi.

– Я тут не житиму, – сказала задумливо. – Найму, мабуть, квартиру десь поблизу. Вам же краще – мiсця буде бiльше.

Саша промовчала. Русява знизала плечима: дiло, мовляв, хазяйське.

– Я Лiза, – сказала бiлявка, звертаючись до Сашi. – А це Оксана.

– Олександра, – сказала Саша хрипко. – Самовiй Саша.

– Ми, значить, на одному курсi? – Лiза не зводила з неi блакитних оцiнюючих очей.

– Значить.

– А пилюки ж тут, – пробурчала Оксана, водячи пухким пальцем по столах та пiдвiконню. – А по постiль куди йти, хтось знае? Комендантка тут як, нормальна?

Лiза перестала дивитися на Сашу Пройшлася по кiмнатi, торкнула дверцята шафи, дверцята хрипко завищали.

– Давайте за знайомство, – запропонувала Оксана. І одразу, не чекаючи згоди, стала виставляти з сумки на тумбочку банки, лотки й пакети. Вийняла пластиковий посуд, спритно вiдокремила вiд гофрованоi труби три бiлi стаканчики; притримуючи рукою, хлюпнула в кожний з каламутноi пластиковоi пляшки.

– Берiть, дiвки. По-сусiдськи. Пригощайтеся: ковбаска домашня, огiрочки. Хлiбець, ну, те, що лишилося.

– З ранку? – уточнила Лiза.

– Та ми ж потроху, що нам, – Оксана пiдхопила величезний шмат ковбаси. – Щоб добре вчилося, щоб весело жилося. Поiхали!

Саша взяла стаканчик, на днi якого хлюпала прозора рiдина. Пахло дрiжджами.

– Що це?

– Самогон, – Оксана всмiхалася аж до вух. – Давай, цок-цок!

Вона стукнула своiм стаканчиком по Лiзиному, потiм по Сашиному, перекинула, витрiщила очi й узялася закусювати ковбасою. Лiза тiльки трошки сьорбнула зi свого стаканчика. Саша хотiла було вiдмовитись, а потiм подумала: чого це раптом? І, затамувавши дух, випила неприемну рiдину, наче мiкстуру.

Бiльшоi гидоти вона нiколи в життi не пила. Тi спиртнi напоi, якi траплялося досi куштувати, – шампанське на Новий рi

Страница 23

i на день народження, сухе червоне вино – мали смак i приемно пахли. Самогон став iй у горлi, не даючи дихати.

– Закусюй! – крикнула Оксана. – Огiрочка вiзьми!

Саша, не витираючи набiглих слiз, кинулася гризти огiрок, i жирну ковбасу, i чорний хлiб з кмином. Захотiлося пити, але води нi в кого не було. Дiловита Оксана заявила, що тут мае бути кухня, а на кухнi чайник, i що зараз вона все розвiдае. За нею зачинилися дверi.

Саша перевела дух. Кiмната гойдалася перед очима, i було не те щоб добре – але було вiдчутно легше, i захотiлося поговорити.

Захотiлося спитати Лiзу, як та потрапила в Інститут спецiальних технологiй. І чи не було в ii життi Фарита Кострицького. І що вона думае робити далi. Дуже хотiлося розповiсти про свiй страх i про монети, про Валентина з його передiнфарктним станом, про маму, про записку, випадково знайдену в камерi схову. І Саша вже роззявила рота – та раптом замовкла.

Вона подумала: ану ж Лiза, на вiдмiну вiд неi, не божевiльна? Вступила в iнститут, як усi вступають, знае, чого хоче. Або втекла вiд осоружноi сiм’i. Чи рятуеться вiд скандалу. Чи ще щось, буденне, людське, а тут Саша зi своею маячнею.

З другого боку, монети…

– З тебе тут… грошей… нiхто не брав? – спитала Саша уривчасто.

– Хабарiв тут не беруть, – неуважно сказала Лiза. – А якщо ти про тi монети… То я iх ще ранiше здала своему кураторовi. Якщо ти про це…

Вiдчинилися дверi, увiрвалася Оксана з гарячим чайником в однiй руцi i з пачкою чаю в другiй.

– Дiвки, там нормальна кухня, навiть посуд е! Тут будемо пити чай чи туди пiдемо?

– Я чаю не хочу, – Лiза встала. – Пiду пройдуся… Не забудьте, що о другiй у нас обiд. По талонах.


* * *

Лiза повернулася, коли Саша з Оксаною закiнчували прибирання: залишалося тiльки помити пiдлогу й винести смiття. Спочатку Саша, посоловiла вiд самогону, не хотiла нi у що таке втягуватись, але Оксана виявилася настирною: що iм, у свинарнику жити? Треба спершу навести лад, а потiм уже вiдпочивати. Вона примовляла й термосила; Саша виявила себе з ганчiркою в руцi на пiдвiконнi, потiм у черзi по постiль у комiрчинi кастеляншi – першокурсники прибували й прибували, нервовi, наляканi чи, навпаки, веселi й галасливi. Саша безупинно знайомилася з новими спiвучнями, iхнi iмена миттю вилiтали у неi з голови. З’явився й пропав Костя – блiдий, скуйовджений, з очманiлими очима. Саша притягла на другий поверх три комплекти сiруватоi, пропахлоi пральнею бiлизни, за цей час Оксана встигла протерти шафу зсередини, столи, пiдвiконня й навiть нiжки лiжок.

Повернулася Лiза. Переступила через гору смiття коло порога, зiтхнула, пройшла до свого лiжка, де височiв на матрацi стосик бiлизни.

– Нагулялася? – весело спитала Оксана.

Лiза мовчки лягла на смугастий матрац i вiдвернулася лицем до стiни.


* * *

Студентська iдальня мiстилася в пiдвалi – на нижньому, пiдземному поверсi самого iнституту. До початку занять – до першого вересня – працював тiльки буфет, але й у буфетi давали по талонах прозорий бульйон у блискучих емальованих мисках, з круглими тефтельками на днi, та вермiшель з куркою. Компот можна було брати в необмежених кiлькостях – хоч по три чи чотири склянки.

– Добре годують, – сказала Оксана.

Саша помiтила в буфетi Костю. Попутник сидiв над тарiлкою, наiжачений, кришив хлiб у бульйон i дивився крiзь людей, нiкого не помiчаючи.

Саша пiдiйшла з твердим намiром: не зрадiе – негайно йти.

Костя зрадiв. Значно бiльше, нiж припускала Саша. Вiдсунув стiльця, пропонуючи iй сiдати поруч. Запропонував склянку компоту. Саша не вiдмовилася.

– Як ти, влаштувалася? – i вiдразу, без переходу: – Слухай, вони божевiльнi.

– Хто?

– Та тi пацани, з якими мене поселили, другокурсники. Один заiкаеться так, що очi на лоба вилазять, i весь час хихикае. А другий застряе.

– Як?

– Ну, потягнеться рукою, щоб книжку з полицi дiстати, i раптом застрягне, наче… начебто заiржавiв. Стоiть у дурнiй позi, тягнеться, смикаеться… навiть, здаеться, скрипить… потiм його нiби попускае, вiн дiстае книжку й читае, наче нiчого й не було. І весь час перезираються в мене за спиною… Переморгуються… Моторошнi такi. І я мушу спати з ними в однiй кiмнатi?!

Костя затнувся. До нього раптом дiйшло, що вiн виливае душу – жалiеться! – дiвчинi, з якою вперше зустрiвся сьогоднi вранцi. Ймовiрно, вiдповiдно до Костикового внутрiшньому кодексу, така поведiнка не була гiдна чоловiка; вiн знiяковiв, спохмурнiв i втупився поглядом у тарiлку.

– А я в однiй кiмнатi з першокурсницями, – сказала Саша. – Наче нормальнi дiвчата. Бiльш-менш.

Костя пiдвiв очi:

– Ти подивись. Тут же весь другий курс… i третiй… калiки якiсь. Он… дивись!

Саша обернулася. По проходу мiж столиками юрбою йшли третьокурсники, очолюванi однооким Вiтею. Довгий, худий i кривенький Вiтя припадав на лiву ногу так, що тарiлки в нього на тацi пiдстрибували, погрожуючи перекинутися. За Вiтею, прямуючи до далеких порожнiх столикiв, крокував плечистий хлопець у яскраво-червонiй футболцi й линялих джинсах, усмi

Страница 24

ався й раз у раз налiтав на стiльцi, наче слiпий. Стiльцi гуркотiли, iнодi падали, хлопець не звертав уваги i йшов далi. Поруч, занурена в себе, брела дiвчина на височенних каблучиськах. Дивилася в пiдлогу так, наче бачила на гладенькому лiнолеумi щось, недоступне iншим. Коли-не-коли прицiльно вдаряла каблуком, нiби забивала цвях, на секунду завмирала, iз зусиллям пiднiмала ногу (тодi здавалося, що каблук устромився в пiдлогу до самоi пiдошви) i, погойдуючись, iшла далi.

– Паноптикум, – ледь чутно сказав Костя. – Де вони таких беруть?

Саша мигцем на нього глянула.

– Першокурсники наче нормальнi, – повторила сухо.

– А, – Костя побовтав ложкою в остиглому бульйонi. – Так. Я вже пообiдав… Ходiмо?


* * *

На поштi пахло сургучем, i молода матуся з коляскою вiдправляла кудись велику, всю перев’язану шпагатом посилку. Поштарка була одна на всiх, тому Саша спершу дочекалася, поки обслужать матусю, а потiм замовила у лiтньоi жiночки з фiолетовим волоссям мiжмiську розмову. Зайшла в лунку кабiнку, iз завмиранням серця вислухала довгi гудки в слухавцi й пiдстрибнула з радостi, коли на тому кiнцi дроту вiдгукнулася мама:

– Алло!

Мама кричала в слухавку, мабуть, iй було погано чути. Саша теж кричала:

– Ма! Це я! Усе добре! Влаштувалася! Тут дають обiди! Завтра перший день занять! Як у тебе?

Вона це вигукнула, наче кричалку на парадi, i вислухала вiдповiдну мамину тираду: все добре, Валентин дзвонив з Харкова, усi здоровi…

– Я дзвонитиму з пошти! Ну, бувай!

Серед карток на стойцi Саша вибрала одну – «На згадку з прадавньоi Торпи». На картинцi було зображено площу з фонтаном, у якому плавали лебедi. Саша купила листiвку й конверт, написала адресу, кинула у величезну синю скриньку з поштовим символом на кришцi. Конверт глухо стукнув об бляшане дно.

Вiд пошти до гуртожитку було п’ятнадцять хвилин ходу. Погода зiпсувалася, накрапав дощ. Втягнувши голову в плечi, Саша разом з поривом вiтру вибiгла на бетонний ганок i смикнула на себе скрипучi дверi гуртожитку.

По коридору першого поверху йшов, оддаляючись од Сашi, незнайомий хлопець. Зробивши крок чи два, раптом завмирав у русi, наче стоп-кадр. Стояв так кiлька секунд, потiм, з вiдчутним зусиллям зрушивши з мiсця, продовжував свою ходу. Повернувся, тицьнувся в стiну поряд з дверима. Вiдiйшов. З другоi спроби вхопився за ручку, потяг дверi на себе…

Саша кинулася нагору по сходах.

Лiза й Оксана курили, сидячи на лiжках. Вiкно було вiдчинене навстiж, дим не хотiв витягуватися, зате вривався холодний вiтер, пересипаний, мов бiсером, краплями дощу.

– Ви б, може, в туалетi курили? – розгублено спитала Саша.

Крижане мовчання було iй вiдповiддю.


* * *

– Вiтаю вас, першокурсники.

Актовий зал виявився великим запилюженим примiщенням. Зайнятi були тiльки три чи чотири останнi ряди. Темнi штори, що прикривали вiкна, пропускали рiвно половину необхiдного свiтла; за сценою бiлiв екран. Наче в сiльському клубi, подумала Саша.

– За шкiльною звичкою забиваемося на гальорку? – чоловiк, що зiйшов на невисоку сцену, окинув iх поглядом. – Не вийде… – І додав, не пiдвищуючи голосу: – Дайте свiтло.

Люстра пiд стелею спалахнула, i в напiвтемному залi одразу стало свiтло, як в оперному театрi пiд час антракту.

– Пересiдаемо в першi ряди, – сказав чоловiк на сценi. – Швидко, швидко.

Першокурсники заворушилися, заперезиралися, потiм неохоче потяглися ближче до сцени. Саша й Костя приткнулися в другому ряду скраю, тому всi, хто пробивалися до середини ряду, спотикались об iхнi ноги.

Чоловiк на сценi чекав. Вiн не був схожий на викладача вишу, якими Саша iх уявляла: замiсть костюма на ньому були джинси та смугастий светр, свiтле пряме волосся зiбране в «хвiст», на носi окуляри – довгi й вузькi, мов леза, вони були сконструйованi, здаеться, спецiально для того, щоб зручнiше було дивитися поверх скелець.

– Мене звуть Олег Борисович. Олег Борисович Кравець. Юначе в п’ятому ряду… так, ви. Не соромтеся, сiдайте ближче. Нас не так багато, мiсця е. Поздоровляю вас, дiвчата й хлопцi, зi значною подiею у вашому життi: вступом на перший курс Інституту спецiальних технологiй мiста Торпи. Вас чекае цiкаве життя й напружена робота… Дiвчино, – його палець указав на Лiзу, яка нахилилася, щоб сказати щось Оксанi. – Коли я говорю, всi iншi мовчать. Запам’ятайте на майбутне.

Лiза поперхнулась. У залi стало тихо. Кравець пройшовся по сценi, заклавши руки за спину. Його погляд перебирався з лиця на лице поволi, наче промiнь лiхтарика в темрявi.

– Отже, ви студенти. На честь цiеi вашоi посвяти зараз буде виконано студентський гiмн – якщо хто знае слова, пiдспiвуйте.

У динамiках гримнув урочистий акорд. Кравець жестом велiв усiм устати. Невидимий хор заспiвав з належною врочистiстю:

– Gaudeamus igitur,
Juvenes dum sumus!
Post jucundam juventutem,
Post molestam senectutem
Nos habebit humus!

Саша швидко оглянула зал. Пiдспiвував мало хто. Лiза стояла, мiцно стиснувши губи. Оксана вслухалася, намагаючись розiбрати сло

Страница 25

а: схоже, з латиною в неi було туго. Саша цей текст учила, вивчала на курсах, i перекладенi слова такоi, здалось би, жвавоi пiснi нiколи не викликали в неi особливого ентузiазму: «Пiсля приемноi юностi, пiсля тяжкоi старостi нас забере земля…» Гарний початок!

– Vita nostra brevis est,
Brevi fnietur;
Venit mors velo citer,
Rarit nos atrociter,
Nemini parcetur!

Цей куплет вона не любила особливо: у ньому всiм обiцялася швидка смерть, яка не щадить нiкого. Vita nostra… «Життя ми проживаемо коротке, примарнi межi…» Можливо, середньовiчним студентам було до лампи, похмуро думала Саша. Може, якби я зараз слухала «Гаудеамус» удома, в нашому унiверi, то менi теж би було до лампи, i я б нi про що таке не думала. Але я в Торпi.

– Vivat Academia,
Vivant professores!
Vivat membrum quodlibet,
Vivat membra quaelibet
Semper sint in fore!

Пiсня вiдзвучала. Студенти сiли, наче пiсля хвилини мовчання. Кравець зупинився на самому краю сцени, нависаючи над першими рядами, вдивляючись в обличчя. Саша пiймала на собi його погляд – i знiтилась.

– А зараз ми разом подивимося короткий фiльм – презентацiю нашого iнституту. Прошу всiх бути дуже уважними, не розмовляти й не заважати сусiдам. Давайте ролик.

Свiтло погасло. Темнi штори на вiкнах сiпнулися й зiйшлися щiльнiше. На екранi в глибинi сцени виник свiтлий прямокутник, i Саша згадала кiножурнали з раннього дитинства: у чорно-бiлому зображеннi, що з’явилося на екранi, було щось глибоко архаiчне.

– Ласкаво просимо до прадавнього мiста Торпа, – сказав глибокий дикторський голос. – Вас вiтае Інститут спецiальних технологiй!

З темряви виплив i яскраво спалахнув логотип – округлий знак, точно такий самий, як на аверсi золотоi монети. Саша заклякла.

За минулу нiч вона встигла передумати про все. То шепотiла, заплющивши очi: «Хочу, щоб це був сон!» То лежала, втупившись у стелю. То цiлком серйозно вiрила, що потрапила в секретну лабораторiю, де на молодих хлопцях i дiвчатах ставлять експерименти i вони перетворюються на калiк. То раптом заспокоювалася, починала бачити у своему становищi переваги: а ну ж ii навчать чогось дивовижного, а ну ж Фарит Кострицький – iнопланетянин, i iй пощастить побачити iншi планети…

Уночi гуртожиток не спав: десь шумiли, спiвали пiд гiтару, десь гримiв магнiтофон. Раз ураз хтось iз тупотом пробiгав по коридору – туди, назад. Хтось когось гукав з вiкна. Хтось безупинно смiявся. Очманiвши з безсоння, Саша нарештi провалилася в безпам’ятство, i снилося iй якесь марення. А о пiв на сьому ранку Оксана почала шелестiти полiетиленовими торбинками, ширячи навколо запах солоних огiркiв. Од цього шелесту й од цього запаху Саша прокинулася й бiльше не змогла склепити очей…

Тепер вона дивилася на екран. Фiльм був стародавнiй, старший за саму Сашу, вiд дикторського голосу в динамiках закладало вуха, але нiчого нового чи хоч би конкретного Саша, хоч як намагалася, так i не почула. Торпа – старовинне прекрасне мiсто. Традицii вищоi освiти. Молодь, що вступае в життя, i так далi, i таке iнше. Змiнювали один одного чорно-бiлi кадри: вулицi Торпи – i справдi мальовничi. Фонтан з лебедями. Фасад iнституту, фасад гуртожитку, скляний купол над кiнною статуею. Диктор проголошував про те, як правильно обраний iнститут визначае працевлаштування та кар’еру, та про молодих фахiвцiв, що випускаються щорiчно, та про побутовi умови в гуртожитку, про славнi традицii – слова були знайомi й аморфнi, iх можна було переставляти так i сяк. Саша й клiпнути не встигла, як ролик закiнчився, екран погас, i знову ввiмкнулося свiтло.

Першокурсники мружилися, переглядалися, знизували плечима. Кравець широкими кроками перетнув сцену, зупинився на краю, заклавши руки за спину i промовив:

– Урочисту частину будемо вважати закiнченою, приступаемо до роботи. Цього року на перший курс зараховано тридцять дев’ять студентiв, з них буде сформовано двi групи. Група «А», умовно кажучи, i група «Б». Як у школi. Зрозумiло?

Першокурсники мовчали.

– Попрошу вийти на сцену пiдопiчних Лiлii Поповоi та Фарита Кострицького.

Саша нервово видихнула й лишилася сидiти. По скрипучих схiдцях на сцену пiднялася Лiза, нервово обсмикнула дуже коротку спiдницю, стала скраю. Поряд з нею прилаштувався високий хлопець, якого Саша бачила мигцем у буфетi. Хтось вибирався з середини ряду i, проходячи повз Сашу, знову спiткнувся об ii ноги.

– Пiдемо? – тихо спитав Костя.

Саша встала.

Сцена була широка, дев’ятнадцять душ могли б розтягтися вiд краю до краю, тримаючись за руки. Але всi стояли купкою, тiсно, наче норовили сховатися одне в одного за спиною.

– Перед вами група «А» першого курсу, – Кравець широким жестом указав на сцену. – Прошу шанувати.

У залi хтось кiлька разiв ляснув у долонi.

– Розклад буде вивiшено на стендi одразу пiсля першоi пари. Група «Б», що сидить у залi, зараз iде на фiзкультуру, спортзал на третьому поверсi, початок заняття через п’ять хвилин. Друга пара у вас – спецiальнiсть, потiм ми з вами зустрiнемося знову й п

Страница 26

говоримо докладнiше. У групи «А» спецiальнiсть на першiй парi, аудиторiя номер один. Зараз органiзовано вирушаемо на лекцiю. Залишилося чотири хвилини, запiзнення в нас не вiтаються.

Кравець зiйшов по скрипучих схiдцях i покинув зал через бiчнi дверi. Лiза вiдiйшла вглиб сцени й ще раз обсмикнула мiнi-спiдницю. Сашу вразило, якi в неi довгi ноги.

– Сашо!

Саша озирнулася. Оксана, у тiй самiй трикотажнiй кофтi, махала iй рукою з середнiх рядiв.

– У рiзних групах будемо. Жаль, правда?

– Зараз на фiзкультуру… – пробурмотiв хтось.

– У мене й кросiвок немае… Тiльки капцi…

Група «Б» потихеньку витягалася iз залу. Саша обернулася до Костi.

– Хто така ця Лiлiя Попова? – запитала пошепки.

Костя хитнув головою:

– Гадки не маю.

– Як? – здивувалася Саша. – Ти ж… Як ти взагалi сюди потрапив, ти ж казав, що тебе батько…

– Батько, – Костя кивнув. – Фарит Кострицький – мiй батько. А що?


* * *

Аудиторiя номер один була на першому поверсi i вхiд у неi був з холу з кiнною статуею. Знадвору било сонце, скляний купол сяяв, мов лiнза прожектора. Свiтло обмивало боки коня й вершника, скочувалося, нiби вода з тюленя. На пiдлозi лежали чiткi тiнi величезних нiг у стременах.

– Чого ти не казав, що вiн твiй батько?

– Хiба я знав, що ти його теж знаеш? Я думав…

– Якщо вiн… якщо ти його син, то як же… як вiн мiг запхнути тебе в цю дiру?!

– Хiба я знаю? Я його не бачив багато рокiв… Вони з матiр’ю розлучилися, коли… ну, не мае значення… Вiн з’явився й поставив умову, ну i…

– А вiн точно твiй батько?

– Очевидно, так, якщо мене звати Кострицький Костянтин Фаритович!

– Чорт, – сказала вражена Саша.

Група «А» струмочком влилася в невелику аудиторiю, схожу на шкiльний клас. Коричнева дошка з ганчiркою та крейдою на поличцi посилювала подiбнiсть. Ледве встигли розсiстися, прилаштувати на пiдлозi сумки, як у коридорi деренчливо продзвенiв дзвiнок, i одночасно – секунда в секунду – зайшов Кравець: довгий свiтлий «хвiст» на спинi, окуляри на кiнчику носа, пильний погляд поверх вузьких скелець.

Вiдсунув стiльця перед масивним викладацьким столом. Сiв. Сплiв пальцi.

– Ну що ж… ще раз вас вiтаю, студенти.

Мертва тиша була йому за вiдповiдь, тiльки билася об шибку очманiла муха. Кравець розгорнув тонкий паперовий журнал, пробiг очима список:

– Гольдман Юлiя.

– Є, – почулося з задньоi парти.

– Бочкова Ганна.

– Є, – сказала товстенька дiвчинка з хворобливо-блiдим лицем.

– Бiрюков Дмитро.

– Є.

– Ковтун Ігор.

– Є.

– Кострицький Костянтин.

По аудиторii пробiг вiтерець. Повернулося багато голiв. Костя напружився.

– Тут, – сказав здавленим голосом.

– Коротков Андрiй, – незворушно продовжував Кравець.

– Є.

– М’ясковський Денис.

– Тут!

Саша слухала переклик, водячи ручкою по краю паперовоi сторiнки. Дев’ятнадцять душ. У них у класi було майже сорок…

– Павленко Єлизавета.

– Я, – сказала Лiза.

– Самовiй Олександра.

– Я, – видихнула Саша.

– Сокирко Євгенiя.

– Є, – пробурмотiла маленька, дуже юна на вигляд дiвчинка з двома довгими косами на плечах.

– Усi на мiсцi, – задоволено визнав Кравець. – Дiставайте зошити, розкривайте на першiй сторiнцi, пишiть згори: Кравець Олег Борисович. Якщо хто не зрозумiв, я викладатиму у вас спецiальнiсть.

Першокурсники зашарудiли. У Костi не виявилося зошита. Завбачлива Саша вирвала для нього аркуш.

– На майбутне: пiдручники й зошити носити на кожне заняття. З приводу пiдручникiв, – Кравець одiмкнув дерев’яну шафу в кутку й вийняв стос книжок. – Самовiй, роздайте товаришам книжки.

Саша, вiрна синдрому вiдмiнницi, встала перш, нiж здивувалася. Учителевi навiть з найкращою пам’яттю треба було кiлька днiв, щоб запам’ятати iмена та прiзвища учнiв. Кравець запам’ятав усiх з першого разу – або навiщось видiлив тiльки Сашу?

Вона взяла з його рук важкий стос, що пах старою бiблiотекою. Книжки були однаковi й не дуже новi. Саша пройшла по аудиторii, викладаючи на кожний стiл по два екземпляри.

На обкладинцi був абстрактний вiзерунок з кольорових кубикiв. Чорнi букви складались у два слова: «Текстовий модуль». Унизу стояла велика цифра «1».

– Книжки не розгортати, – неголосно сказав Кравець, перш нiж хтось iз першокурсникiв цiкавлячись пiдняв палiтурку.

Усi руки вiдсмикнулися. Знову стало тихо. Саша, поклавши останню пару книжок на iхнiй з Костею стiл, сiла на свое мiсце.

– Слухаемо мене, студенти, – так само неголосно продовжував Кравець. – Ви перебуваете на початку шляху, який вимагатиме вiд вас усiх ваших сил. Розумових i фiзичних. Те, що ми будемо вивчати, до снаги не кожному. Те, що воно робить з людиною, витримуе не всякий. Вас ретельно дiбрано, у вас е всi данi, щоб пройти цей шлях успiшно. Наша наука не терпить малодушностi й жорстоко мстить за лiнощi, за боягузтво, за найменшу спробу ухилитися вiд повного оволодiння програмою. Зрозумiло?

Муха, востанне вдарившись об шибку, замертво впала на пiдвiконня.

– Кожному, хто старанно вчитиметься i вiддаватиме заняття

Страница 27

усi сили, я гарантую: до кiнця навчання вiн буде живий i здоровий. Однак недбалiсть i байдужiсть погано закiнчуються для наших студентiв. Винятково погано. Зрозумiло?

Лiворуч од Сашi зметнулася рука.

– Так, Павленко, – сказав Кравець не дивлячись.

Пiднялася Лiза, конвульсивним рухом обсмикнула спiдницю.

– Розумiете, нас же не питали, коли сюди направляли, – голос ii тремтiв.

– І що? – Кравець дивився з цiкавiстю.

– Хiба ви можете вимагати вiд нас… щоб ми так наполегливо вчилися… якщо ми не хочемо? – Лiза ледве змушувала себе не зiрватися на писк.

– Можемо, – легко погодився Кравець. – Коли дитину вчать ходити на горщик, нiхто ж не питае ii згоди, правда?

Лiза постояла ще – i сiла. Вiдповiдь Кравця ii приголомшила. Саша мовчки перезирнулася з Костею.

– Продовжуемо, – незворушно повiдомив Кравець. – Ви – група «А» першого курсу. Я вестиму у вас спецiальнiсть – теоретичнi лекцii плюс iндивiдуальнi заняття. З кожним новим семестром робота ускладнюватиметься, згодом з’являться iншi спецiальнi дисциплiни. Врахуйте, що фiзкультура в нашому вишi – профiлюючий предмет, з усiма наслiдками, що з цього випливають. Окрiм того, в першому семестрi вам доведеться вивчати фiлософiю, iсторiю, англiйську та математику. У школi бiльшiсть iз вас навчалися добре, тому простого виконання домашнiх завдань з цих предметiв буде досить… Чого, на жаль, не можна сказати про спецiальнiсть. Вам буде важко. Особливо спочатку.

– Ви вже нормально нас залякали, – сказав хтось iз заднiх рядiв.

– Руку, Ковтун, спочатку рука, потiм ваше мiркування. На майбутне: за порушення дисциплiни видаватиметься додаткове завдання зi спецiальностi. Ясно?

Тиша.

– Добре. Зi вступною частиною принаймнi закiнчили. Починаемо заняття. Кострицький, будьте ласкавi – вiзьмiть крейдуй намалюйте на дошцi горизонтальну риску.

– Посерединi? – вирiшив уточнити Костя.

Кравець глянув на нього поверх окулярiв. Костя, потупившись, узяв крейдуй старанно провiв пряму лiнiю од краю й до краю дошки.

– Дякую, сiдайте. Група, дивимося на дошку. Що це?

– Обрiй, – сказала Саша.

– Може бути. Ще?

– Натягнута мотузка, – припустила Лiз а.

– Дохлий черв’як, вид згори! – вирiшив пожартувати Ігор Ковтун.

Кравець посмiхнувся. Узяв з полицi крейду, намалював метелика у верхнiй частинi дошки. Унизу, пiд рискою, намалював такого самого, але пунктиром.

– Що це?

– Метелик.

– Махаон.

– Капусниця!

– Проекцiя, – сказала Саша пiсля коротенькоi паузи.

Кравець глянув на неi з цiкавiстю.

– Так. Що таке проекцiя, Самовiй?

– Зображення… чого-небудь на площинi. Вiдбиття. Тiнь.

– Вийдiть сюди.

Саша нiяково вибралася з-за стола. Кравець, безцеремонно взявши ii за плечi, повернув лицем до групи; Саша встигла побачити здивований погляд Юлi Гольдман, ледь презирливий – Лiзин, зацiкавлений – Андрiя Короткова; у наступну секунду iй на очi опустилася чорна хустка, i стало темно.

Хтось нервово хихикнув.

– Що ви бачите, Самовiй?

– Нiчого.

– Зовсiм нiчого?

Саша помовчала, боячись помилитися.

– Нiчого. Темрява.

– Тобто ви слiпа?

– Нi, – ображено сказала Саша. – Просто якщо людинi зав’язати очi, вона не бачитиме.

У кiмнатi чувся тепер уже вiдвертий смiх.

– Увага, аудиторiя! – сухо сказав Кравець. – Насправдi кожен з вас зараз перебувае на мiсцi Самовiй. Ви слiпi. Ви витрiщаетеся в темряву.

Смiшки стихли.

– Свiту, яким ви його бачите, не iснуе. Яким ви його уявляете – не iснуе й близько. Деякi речi здаються вам очевидними, а iх просто нема.

– Вас теж нема? – вирвалося в Сашi. – Вас не iснуе?

Кравець зняв з неi хустку. Пiд його поглядом вона розгублено заклiпала.

– Я iсную, – сказав вiн серйозно. – Але я – зовсiм не те, що ви думаете.

І, залишивши Сашу в станi остовпiння, згорнув хустку грудочкою, недбало кинув на край стола.

– Сiдайте, Самовiй. Продовжуемо…

Саша пiдняла руку. Рука здригнулась, але Саша вперто продовжувала ii тримати; Кравець утомлено прикрив очi:

– Що ще?

– Я хотiла запитати. Чого ви нас будете вчити? Якоi спецiальностi? І ким ми будемо, коли закiнчимо iнститут?

По аудиторii пронiсся схвальний шепiт.

– Я збираюся дати вам уявлення про будову свiту, – з пiдкресленою лагiднiстю в голосi пояснив Кравець. – І, що найважливiше, про ваше – кожного з вас – мiсце в цьому свiтi. Бiльшого поки що не можу вам сказати – ви не зрозумiете. Ще питання е?

Пiдняла руку дiвчинка з кiсками – Женя Сокирко:

– Скажiть, будь ласка…

– Так? – у голосi Кравця промайнуло роздратування. Женя здригнулась, але змусила себе продовжувати:

– Якщо я не хочу далi вчитися… Хочу забрати документи. Можна це зробити прямо сьогоднi?

В аудиторii знову стало тихо. Костя промовисто глянув на Сашу. У Лiзи Павленко загорiлись очi.

– Дуже важливо розставити всi крапки над «i», – холодно повiдомив Кравець. – Ви пройшли серйозний конкурс i вступили в солiдний iнститут, який не терпить сумнiвiв, метань i iнших дурниць. Документiв забрати не можна. Ви будете вчитися тут – або

Страница 28

ас вiдрахують за неуспiшнiсть з одночасним вмiщенням у труну. Вашi куратори, Фарит Кострицький та Лiлiя Попова, залишаються з вами до п’ятого курсу – в iхнi обов’язки входить забезпечувати вам стимул для старанного навчання. Я сподiваюся, кожен з вас уже встиг як слiд познайомитися зi своiм куратором.

За хвилину перед цим Сашi здавалося, що тихiше бути не може, але тепер над столами розляглася просто вбивча тиша. Мертва.

– Розкрили пiдручники на сторiнцi три, – буденно сказав Кравець. – Читаемо параграф номер один, повiльно, вдумливо й не пропускаючи нi букви. Почали, – вiн сiв за стiл i ще раз обвiв аудиторiю поглядом.

Саша розгорнула пiдручник. На внутрiшнiй обкладинцi не було нiякого тексту – нi авторiв, нi вихiдних даних. «Текстовий модуль 1, параграф номер 1». Сторiнки пожовкли, куточки iх обтрiпалися, шрифт був найзвичайнiсiнький – як у всiх пiдручниках…

Саша почала читати.

І спiткнулася на першому ж рядку. Слово за словом, абзац за абзацом – книга складалася з цiлковитоi абракадабри.

Першою ii думкою було: друкарський брак. Вона скосила очi в пiдручник до Костi, одночасно вiн зазирнув у ii пiдручник.

– У тебе теж таке?

– Розмови, – неголосно сказав Кравець. – Читаемо. Уважно. Я попереджав, що буде важко.

– Це не по-нашому, – тихо пискнула Аня Бочкова.

– А я не обiцяв, що буде по-нашому. Читайте мовчки, про себе. Час iде.

Саша опустила голову.

Хтось засмiявся. Хихикання промайнуло по аудиторii, як епiдемiя, – вiд вогнища до вогнища, але Кравець нiяк не вiдреагував. Смiх затих сам собою. Саша продиралася крiзь довгi, безглуздi комбiнацii букв, i в неi волосся ставало дибки. Їй здавалося, що хтось услiд за нею повторюе цi звуки в темнiй кiмнатi з дзеркалами замiсть стiн, i кожне слово, вiдбившись по багато разiв, набувае сенсу, але до цiеi митi Саша вже заходить на два абзаци вперед, i сенс одлiтае од неi, наче дим од швидкого паровоза…

Коли параграф – досить короткий – закiнчився, вона була мокра з голови до п’ят. Насилу перевела дух. П’ять абзацiв аж наприкiнцi було видiлено червоним.

З коридора продзвенiв дзвiнок.

– Завдання додому, – сказав Кравець. – Параграф прочитати тричi вiд початку до кiнця. Те, що надруковане червоним, вивчити напам’ять. Назубок. Визубрити. Завтра в нас на третiй парi iндивiдуальнi заняття, список складе Кострицький.

– Чому я? – зметнувся Костя.

– Тому що ти староста, – сухо сказав Кравець. – Усi вiльнi. Йдiть на фiзкультуру.


* * *

Група «А», незвичайно мовчазна, зупинилася в холi, коло початку широких сходiв. Згори, весело перемовляючись, спускалися студенти з групи «Б» – видно, фiзкультура пiшла iм на користь. Спереду йшла Оксана, i розпашiлi ii щоки горiли в напiвтемрявi, наче два кавуновi зрiзи.

– Чого це ви такi прибитi? – побачивши паралельну групу, Оксана стишила крок.

– Скоро довiдаешся, – похмуро вiдгукнулася Лiза.

– Ну що, ходiмо на фiзкультуру… – нерiшуче запропонував Костя. – Не стояти ж тут до ночi…

– Старосто, – сказала Лiза з незрозумiлою iнтонацiею. – Твое прiзвище Кострицький?

– Так, i що?

– Ким тобi доводиться Фарит… вибач, не знаю по батьковi?

Костя стис кулаки:

– Батьком! Ну то й що? Ну то й що?!

– Вiдчепися вiд нього, вiн нi в чому не винний, – тихо сказала Саша. – Вiн у тiй самiй дiрi, що й ми… його теж сюди загнали.

Лiза круто розвернулася й перша подалася нагору по сходах. Їi коротка спiдниця щiльно облягала дупку, миготiли довгi засмаглi ноги.

– Гм, – задумливо сказав Андрiй Коротков, високий плечистий хлопець, старший за багатьох – мабуть, потрапив у iнститут уже пiсля армii.

Саша, не дивлячись бiльше нi на кого, побрела вслiд за Лiзою – на третiй поверх, до дверей зi скромним написом «Спортзал».


* * *

Фiзкультурник виявився слiпучим чорноволосим красенем рокiв двадцяти п’яти. Тоненька жовта майка облягала могутнi м’язи грудей i спини, голi плечi й руки роздувалися бiцепсами й трицепсами. Вишикувавши групу «в шеренгу по одному», Дмитро Дмитрович – так його звали – щиро виклав усю свою iсторiю: займався боротьбою, перемагав i мав успiхи, зазнав травми, довелося покинути великий спорт i пiти на тренерську роботу, а оскiльки досвiду немае – дуже до речi трапилося викладання в провiнцiйному iнститутi. Розповiдаючи, фiзкультурник сором’язливо всмiхався; Саша зрозумiла, чому така весела була група «Б», особливо дiвчата. ДеДе – а звати його iнакше було просто неможливо – нагадував тигреня-пiдлiтка, могутне, щире, i думка про те, що фiзкультура на першому курсi за розкладом – чотири рази на тиждень, замiсть законноi вiдрази тепер викликала захват. ДеДе нагадав, що на кожне заняття необхiдно приходити в спортивнiй формi i взуттi, пообiцяв вести секцii – боротьби для хлопцiв i настiльного тенiсу для всiх. Юля Гольдман, метка й весела, одразу обурилася дискримiнацiею: чому, запитала вона, боротьба тiльки для хлопцiв? Дiвчата що, не мають права боротися? ДеДе, на радiсть присутнiм, почервонiв i пообiцяв «щось придумати». І для розминки запропонував поки що розз

Страница 29

тися й пограти в баскетбол, розбившись на три команди.

Пiдлогу в залi зовсiм недавно покрили товстим шаром фарби. Яскраво-зеленi, яскраво-жовтi поля, товстi бiлi лiнii, удари апельсинового баскетбольного м’яча, запах гуми й поту – Саша бiгала вiд кiльця до кiльця, скорiше, зображаючи активнiсть, нiж насправдi намагаючись вплинути на хiд гри. Те, що зараз вiдбувалося, було нормальним, радiсним, соковитим окрайцем життя, i важко було повiрити, що пiвгодини тому вона читала параграф номер один, корячись бажанню садиста-викладача в довгастих окулярах на кiнчику носа.

Тут з них знущаються. Змушують читати й зубрити дурницi, нiсенiтницi. Те саме, що чистити забруковану площу зубною щiткою… Або сортувати зерна, якi знову будуть перемiшанi, i знову, i знову, а робота важка, зернятка маленькi… І – безглузда робота. Покарання. Знущання.

Тiльки кому це треба? Кому потрiбний Інститут спецiальних технологiй з усiм його штатом, iдальнею, деканатом, гуртожитком? Що це, гнiздо садизму?

Костя передав iй м’яча над головою Юлi, Саша вловила, повела, петляючи, кинула в кiльце – але Лiза в останню мить сильно вдарила ii по руцi. М’яч стукнувся об край щита й од скочив у руки комусь iз суперникiв, i знову – тук-тук-тук – перемiстився на протилежний кiнець залу, i Лiза побiгла за ним, обсмикуючи мiнi-спiдницю, в якiй, чесно кажучи, в баскетбол грати небажано…

Сашина команда програла.


* * *

– Я не можу це запам’ятати! Не можу!

Пiдручник полетiв у куток, ударився об дверцята шафи, гримнувся на пiдлогу й залишився лежати, розкинувши жовтуватi сторiнки. Оксана гатила кулаками по письмовому столу так, що пiдстрибувала настiльна лампа:

– Не можу! Не буду це вчити! Вони над нами знущаються!

– Я теж так думаю, – Лiза курила, сидячи на пiдвiконнi, майонезна баночка перед нею була повна недопалкiв зi слiдами помади.

– А що буде, якщо ми не вивчимо? – спитала Саша.

Усi три замовкли. Питання, яке iх мучило цiлий день, нарештi прозвучало вголос.

Був вечiр. За вiкном сiдало сонце. Десь бриньчали на гiтарi. Позаду був перший день навчання: спецiальнiсть, фiзкультура, фiлософiя та свiтова iсторiя. Третя й четверта пара не принесли сюрпризiв. Саша записала в загальному зошитi, що таке основне питання фiлософii i чому матерiалiзм вiдрiзняеться вiд iдеалiзму, зробила нотатки про стоянки первiсних людей та iхнiй уклад i одержала на руки два найзвичайнiсiнькi пiдручники. Обiд, щедрий i смачний, було з’iдено в могильному мовчаннi. Перший курс повернувся в гуртожиток, сiв за пiдручники, i дуже скоро виявилося, що завдання, дане Кравцем, нездiйсненне в принципi.

Прочитати цю нiсенiтницю, змушуючи себе на кожному кроцi, ще можна було. Але вивчити вiдзначенi червоним абзаци – нiяк. Вiдмовлявся працювати мозок, i перед очима вiд утоми пливли плями. Перша не витримала Оксана, ii пiдручник рвонув у полiт через усю кiмнату.

– Я не можу це вчити! – Оксана схлипувала. – Хай вiн мене хоч рiже!

Лiза хотiла щось сказати, але в цю мить у дверi постукали.

– Зайдiть, – сказала Саша.

Зайшов Костя. Зачинив за собою дверi.

– Привiт. Я тут… У сенсi розкладу на завтра. У сенсi, iндивiдуальнi на третiй парi й на четвертiй.

– Староста, – сказала Лiза з винятковим презирством.

– Вiн що, сам напросився? – огризнулася Саша.

– Враховуючи, чий вiн син…

– А яка рiзниця, чий я син! – раптом закричав Костя, розбризкуючи слину з рота. – Яка рiзниця? Я питав у тебе, хто твiй батько? Я тебе взагалi зачiпав?

І, грюкнувши дверима, вискочив у коридор, а Саша за ним.

– Костику! Стривай! Не звертай уваги! Та стривай же!

Не знижуючи швидкостi, Костя влетiв у вiдчиненi дверi чоловiчого туалету. Саша загальмувала. Подумавши, сiла на пiдвiконня.

По коридору йшов, обережно ступаючи, третьокурсник. Повiльно повертав голову, наче шия в нього була залiзна, заiржавiла. Інодi завмирав, нiби прислухався до чогось, i навiть очi його переставали рухатися, уп’явшись в одну точку. Потiм вiн рушав знову, i так, крок за кроком, наближався до Сашi на пiдвiконнi.

Незважаючи на по-лiтньому теплий i сонячний день, вiн був у вовняних рукавичках. Лоб його закривала широка плетена пов’язка – чи то для краси, чи то засiб од головного болю.

– Привiт.

Саша не очiкувала, що вiн заговорить, i вiдповiла автоматично:

– Привiт.

– Перший курс? Кошмари? Істерики?

Саша облизала губи.

– Ну, загалом, так…

– Зрозумiло, – сказав третьокурсник. – Ти в школi була вiдмiнниця?

– А що? – запитала Саша насупившись.

Хлопець ступнув до неi. Зупинився, погойдуючись, потiм зненацька легко пiдстрибнув i сiв поруч на пiдвiконня.

– Тобi треба пiдстригтися. Зробити каре. І помаду яскравiшу.

– А тобi яке дiло? – образилася Саша.

– Я твiй старший товариш, можу давати поради, – хлопець усмiхнувся. – Валера, – i простяг руку в рукавичцi.

Сашi довелося себе присилувати, щоб простягти руку у вiдповiдь i торкнутися чорноi зваляноi вовни:

– Олександра…

Вона перевела подих i раптом заговорила, понизивши голос, дуже швидко

Страница 30

– Валера, скажи, поясни, ти вже повинен знати: чого нас тут учать?!

– Пояснити – значить спростити, – повiдомив хлопець пiсля паузи.

Саша зiскочила з пiдвiконня.

– Бувай.

– Чекай! – у Валериному голосi було щось таке, що змусило ii зупинитися. – Я не… викаблучуюсь. Виламуюся. Приколююся. Насмiхаюся. Випендрююся. Зубоскалю. Пiдколупую. Я…

Вiн замовк здивовано й навiть розгублено – наче його власнi слова були тарганами, що розбiгалися вiд яскравого свiтла.

– Розумiеш, це справдi важко пояснити. Перший семестр найважчий. Просто витримай, i все. Далi буде легше з кожним роком.

– А в мене е вибiр? – гiрко спитала Саша.

Валера, усе ще сидячи на пiдвiконнi, знизав плечима.

– Слухай, – сказала Саша сухо, – будь ласка, заглянь у туалет i скажи хлопцевi… першокурсниковi… що я його чекаю. І нехай вiн перестане ховатися.


* * *

О пiв на першу ночi Саша здалася. Закрила книжку, впустила ii пiд лiжко. Заплющила очi й одразу ж заснула.

Прокинулася вiд запаху тютюнового диму. Лiза курила, сидячи коло вiкна, Оксани в кiмнатi не було.

– Фу! – Саша вiдмахнулася вiд густоi хмари, що зависла прямо в неi перед лицем. – Кури в туалетi, чуеш?

– Ще що? – спокiйно запитала Лiза.

Саша насилу встала. До початку першоi пари залишалося пiвгодини, у коридорi бiгали, тупали, репетували й смiялися.

Вона помилася в огорнутiй туманом душовiй, гидливо переступаючи босими ступнями на дерев’яних, розбухлих од води трапиках. Щоб висушити волосся, часу вже не було. У кухнi юрмилося хтозна-скiльки людей, i всi галасували, бряжчали й дзенькали посудом, чекали своеi черги до електричного чайника. Саша зазирнула – та й пiшла. Натягла джинси й сорочку, риссю подалася через двiр до будинку iнституту, до чорного ходу.

Група «А» перебувала в сум’яттi. Хто бравiрував, хто балансував на краю iстерики, хто намагався довчити безглуздий текст, тягаючи за собою проклятий «Текстовий модуль» з абстрактним вiзерунком на потертiй палiтурцi. «Визубрити», як велiв Кравець, не змiг нiхто: текст не надавався до запам’ятовування.

– Ну то й нехай, – басив Андрiй Коротков, котрий з першого дня примiряв на себе роль всезагального старшого брата. – Що вiн нам зробить?

Лiза, схудла, змарнiла, дивилася на нього примружившись, мов крiзь тютюновий дим. Саша намагалася триматися вiд Лiзи оддалiк.

На першiй парi була математика, якоi Саша не любила й якоi щиро надiялася позбутися хоч би в iнститутi; та де там: стандартний пiдручник, курс повторення, тригонометрiя, побудова трикутникiв…

Саша пiймала себе на жадiбнiй цiкавостi до напiвзабутих шкiльних тем. Пiдручник був логiчний, вiн був послiдовний, кожне завдання мало сенс. Тонка книжка, надрукована на поганому паперi, раптом спровокувала приступ ностальгii; Саша поклала ii в сумку з теплим, майже нiжним почуттям.

На другiй парi була англiйська. Пара проходила в першiй аудиторii, це примiщення – навiть дошка, на якiй англiйка жваво виписувала граматичнi конструкцii, – багатьом навiяло неприемнi спогади. Слухаючи звичнi дiалоги про погоду, про Лондон та про свiйських тварин, Саша дивилась, як Костя перечитуе безглуздий параграф з «Текстового модуля». Безнадiйно хитае головою.

Англiйська Сашi теж сподобалася – i викладачка, iронiчна дама з високою зачiскою. І пiдручник. І те, що доводилося робити на заняттi: мова була логiчна. Зусилля зрозумiлi. Навiть зубрiння, запам’ятовування слiв, наприклад, мало сенс.

Настала обiдня перерва.

На загальному стендi з розкладом Костя приколов окремий список – iндивiдуальнi заняття зi спецiальностi. Саша знайшла себе пiд номером «один», ii час починався одразу пiсля дзвiнка на третю пару.

– Навiщо ти мене поставив першою?

– А тобi що, не подобаеться?

– Заспокойся, – сказала Саша примирливо. – Я просто питаю, без пiдтекстiв.

– Я подумав, що тобi краще вiдстрiлятися зразу, – сказав Костя помовчавши. – До того ж, ти цей iдiотський текст знаеш краще за всiх.

– Чого ти так вирiшив?!

– Ну, якщо не хочеш, то я замiсть тебе пiду!

Продзвенiв дзвiнок.


* * *

За деканатом, у закутку, мiстилася аудиторiя тридцять вiсiм. Чому цiй кiмнатi дiстався такий номер – Саша зрозумiти не намагалася. Постукала у дверi й зайшла. Аудиторiя була крихiтна, без вiкон, i в нiй стояв тiльки стiл та кiлька стiльцiв. Зi стелi на дуже довгому шнурi звисала гола лампочка. Вiд ii пронизливого свiтла Саша замружилася.

– Самовiй, ви спiзнилися на двi хвилини.

– Я… не могла знайти тридцять восьму аудиторiю. Я думала, на третьому поверсi…

– Менi це нецiкаво.

Саша стояла коло дверей, не знаючи, що робити й куди йти. Кравець поманив ii пальцем. Вона пiдiйшла; Кравець, у тому самому смугастому светрi, сидiв за канцелярським столом i уважно ii розглядав. Пiд цим поглядом – поверх окулярiв – Сашi стало ще незатишнiше.

– Ось як ми загрузли, – сказав Кравець чи то Сашi, чи собi. – По вуха. Кисiль… Ідiть-но сюди.

Вiн пiдвiвся, скрипнувши стiльцем, i миттю виявився поруч. Дуже близько. Саша вiдчула запах його одеколону –

Страница 31

встигла здивуватися. Вона чомусь не думала, що така людина, як Кравець, може користуватися парфумерiею.

Згори, майже над самою головою, горiла лампочка. На лiнолеумнiй пiдлозi лежали круглi чорнi тiнi. Проекцii. Тiнi…

– Я слухаю. Розповiдайте напам’ять те, що вивчили.

Саша почала, плутаючись, затинаючись, точно знаючи, що не дiйде й до кiнця першого абзацу. А що буде далi – пiсля першого десятка рядкiв – страшно уявити, там чорна яма, абракадабра зливаеться в суцiльний сiрий гул…

– Дивiться сюди.

Вiн пiдняв руку до ii лиця, й вона побачила на його пальцi перстень, якого не було ранiше. Великий рожевий камiнь переломив свiтло лампочки й раптом став яскраво-блакитним, потiм зеленим; Саша затамувала подих. У неi запаморочилося в головi, вона ступнула, намагаючись утримати рiвновагу…

– Стiйте.

Вона заклiпала очима. Персня не було. Кравець стояв поруч, тримаючи ii за плечi.

– Молодець, – сказав вiн зненацька м’яко. – Попрацювала, бачу. Але це крихiтний крок, ви щодня повиннi так працювати. На наступне заняття прочитайте параграф два. Усе, що видiлене червоним, – напам’ять.

– А як же…

– Ідiть, Самовiй, уже пiшов чужий час. До побачення.

Саша вийшла в коридор, де чекав, спершись на стiну, Андрiй Коротков.

– Ну? – запитав жадiбно. – Дуже лаявся? Що було?

– Коротков, я чекаю, – долинуло з аудиторii.

Дверi за Андрiем зачинилися. Саша отетерiло потрясла головою. Пiднесла до носа годинник на зап’ястi…

З митi, коли вона зайшла в аудиторiю, минуло п’ятнадцять хвилин.


* * *

– Я ж кажу: я його не бачив багато рокiв. А в серпнi вiн з’явився. На юрфак я пролетiв… А вiсiмнадцять менi у вереснi. Мати в шоцi. І тут з’явився вiн. Наче рятiвник. Влаштував моi справи… Думаеш, я хотiв сюди iхати? Я хотiв у армiю! Тобто не те щоб хотiв, а…

Саша й Костя йшли по вулицi Сакко i Ванцеттi, а потiм по вулицi Миру, i ще по якiйсь вулицi, усе далi вiд центру, самi не знаючи куди. Спершу говорила Саша, розповiдала про ранковi купання, про золотi монети, про пробiжки в парку й про дорогу до Торпи. Потiм почав розповiдати Костя. Його iсторiя була набагато простiша.

– …І вiн мене просто змусив. Якби я знав, що тут таке… Я пiшов би в армiю.

– Не пiшов би, – сказала Саша.

Костя здивовано на неi покосився.

– Мiй батько вiд нас пiшов, як я була маленька, – повiдомила Саша. – В iншу родину… І бiльше не з’являвся. Усе життя ми з мамою. Завжди – з мамою. І… найбiльший страх, знаеш, який? Що з нею щось станеться. Я от згадую, що робив i що говорив Фарит… вiн же прямо не погрожував. Вiн дозволив моему страховi – нiби як самому – вивiльнитися й мене накрити. Повнiстю. І мiй страх привiв мене сюди… i тримае тут. І буде тримати.

Вулиця раптом урвалася. Саша й Костя проминули два останнi, на вигляд нежитловi, будинки й нi з того нi з сього вийшли на берег невеликоi, але вiдносно чистоi рiчки. Трава пiдходила до самого берега. На дерев’янiй кладцi стояв рибалка в просторiй куртцi з каптуром.

– Ого! – сказав Костя. – Може, й купатися можна?

Саша спустилася за ним до води. Трава горнулася до нiг. Хиталися очерети, на тому березi квакали жаби. Костя сiв на повалене дерево, старе, давно вже без кори, подекуди вкрите мохом. Саша опустилася поруч.

– Цiкаво, тут щось ловиться? – запитав Костя, понизивши голос. – Я якийсь час любив це дiло… І на зимову риболовлю iздив, i…

Рибалка сильно смикнув жилку. Над водою злетiла срiбна рибинка завбiльшки з долоню, зiрвалася з гачка й упала до Сашиних нiг. Застрибала на травi. Рибалка обернувся.

Тепер на ньому не було окулярiв. Карi очi Фарита Кострицького дивилися цiлком радо.

– Добрий вечiр, Олександро. Добрий вечiр, Костю. Сашо, подай менi рибку, будь ласка.

Саша пiднялася. Нахилилася. Рибина тремтiла в неi в долонi; розмахнувшись, Саша щосили жбурнула ii у воду. Розiйшлися кола. На долонi лишилося кiлька лусочок.

– А тепер ловiть, – сказала Саша дзвенячим голосом. – Тiльки ноги не промочiть.

Кострицький посмiхнувся. Поклав вудку на траву. Розстебнув куртку й сiв на повалений стовбур поруч з сином. Саша лишилася стояти. Костя напружився, але встати не наважився.

– Як навчання? Однокурсники, викладачi, – освоюетеся?

– Я вас ненавиджу, – сказала Саша, – i знайду спосiб з вами поквитатися. Не тепер. Потiм.

Кострицький неуважно кивнув:

– Розумiю. Ми повернемося до цiеi розмови… через якийсь час. Костю, ти теж мене ненавидиш?

– От що мене цiкавить, – сказав Костя, нервово потираючи колiно. – Ти насправдi… ти можеш робити так, щоб ява ставала сном? Чи це гiпноз? Чи ще якийсь фокус?

Так само посмiхаючись, Кострицький розвiв руками, нiби говорячи – ну от, так вийшло.

– І ти можеш керувати нещасними випадками? – продовжував Костя. – Люди хворiють, умирають, потрапляють пiд машини…

– Той, хто керуе вiтрилом, керуе вiтром чи нi?

– Дешевий софiзм, – вставила Саша.

– Уся рiч у тому, – Кострицький мигцем на неi глянув, – який випадок вважати нещасним, а який – щасливим. А цього, друзi, ви знати не можете нiяк.

Страница 32

– Зате ви за нас знаете, – знову втрутилася Саша.

– А що це за монети? – спитав Костя.

Кострицький машинально сягнув рукою в кишеню. Вийняв золоте кружальце. Майнула така знайома Сашi округла, «об’емна» фiгура.

– Подивись. Ось слово, яке нiколи не було сказане. І вже не буде, – Кострицький пiдкинув монетку, вона злетiла обертаючись i знову впала йому в долоню. – Зрозумiло?

Костя й Саша мовчали.

– Зрозумiете, – Кострицький кивнув, нiби заспокоюючи. – Хочете половити рибку? Костику?

– Нi, – неприязно сказав Кострицький-молодший. – У нас на завтра багато роботи. Привiт.

І не обертаючись покрокував од рiчки геть.


* * *

Уранцi i вдень – ще сяк-так. Сашi було нiколи, у неi були пари, заняття, турботи.

А вечорами й особливо ночами вона плакала. Щодня. Вiдвернувшись лицем до стiни.

Вона скучала за домом. За мамою. Їй бачилось у пiвснi, як мама заходить у кiмнату, зупиняеться коло лiжка… Вона просиналась – i плакала знову.

Їй насилу вдавалося задрiмати до того часу, коли дзвонив будильник.


* * *

Саша завжди любила вчитися. Мотаючись на курси й по репетиторах, просиджуючи спiдницю в бiблiотецi, прочитуючи шкiльнi пiдручники наперед, вона все-таки гадки не мала, яке це щастя – вивчати те, що логiчне, зрозумiле й красиве, як задачi з геометрii.

Тепер сам вигляд «Текстового модуля» з вiзерунком з кубикiв на палiтурцi викликав у неi тугу.

Минув тиждень. Потiм другий. Щодня доводилося читати параграфи, зубрити, зубрити, зубрити уривки безглуздого, неприемного тексту. Саша сама не розумiла, чому ця абракадабра стае для неi щодень огиднiша. Вчитуючись у дикi комбiнацii напiвзнайомих i незнайомих слiв, вона почувала, як щось вiдбуваеться в неi всерединi: наче пiд черепною коробкою прокидаеться осине гнiздо й ние, ние, тривожиться, не знаходячи виходу назовнi.

З другого тижня занять у групi «А» з’явилися прогульники. Андрiй Коротков не ходив на математику, заявивши, що такi задачi вiн ще в дев’ятому класi розв’язував. Лiза Павленко пропускала то iсторiю, то фiлософiю, то англiйську – без усяких пояснень. Дехто з хлопцiв пропускав фiзкультуру, але дiвчата ходили на заняття до ДеДе поголовно й радiсно. Премилий ДеДе, красень, добряга, нiкого не мучив непосильним навантаженням, зате багато часу вiддавав грi. Щиро розповiдав про будову органiзму: щоб пiдвищити ефективнiсть тренувань, звичайно. Показував, як проходять сухожилля, як розташованi м’язи – спершу на плакатi, потiм на живiй натурi. Натура масово вимагала нових i нових пояснень. ДеДе червонiв i знову розтлумачував: ось колiнний суглоб, ось гомiлковостопний, оцi нiжнi зв’язки особливо схильнi до розтягнень i навiть розривiв…

Сашi подобалося спостерiгати за юним фiзкультурником з самоi гори гiмнастичних матiв, складених один на один. Смiливiсть однокурсниць, iхня невимушенiсть i навiть зухвалiсть дивували, бентежили й викликали заздрiсть.

На спецiальнiсть ходили всi дев’ятнадцять студентiв групи «А» в повному складi. І параграфи вчили теж усi. Кравець умiв примусити. Ба бiльше: вся його викладацька майстернiсть полягала, очевидно, в умiннi примушувати.

– Навiщо нам узагалi ходити на цi лекцii? Щоб книжки читати? – обурювалася Лора Онищенко, височенна, пишногруда, з вiчним в’язанням у сумцi.

– Це не навчання, – говорив Костя. – Це дресирування, в найкращому разi. У гiршому – зомбування, повне промивання мiзкiв. У тебе як, голова пiсля iндивiдуальних у порядку?

Індивiдуальнi були в певному сенсi гiршi за лекцii. Двiчi на тиждень по п’ятнадцять хвилин. Кравець казав, що контролюе iхнi знання, хоч знань, з Сашиного погляду, нiяких не було, а спосiб контролю нагадував шаманство: Кравцiв перстень слiпив очi, вiд цього плуталися думки, час робив карколомний стрибок, а Кравець ухитрявся довiдатися все про вивчене, невивчене й недовчене.

– Ти не закiнчила п’ятий параграф. На завтра зробиш шостий – i п’ятий знову!

– Я не встигну!

– Мене це не цiкавить.

У групi «Б», як видно, вiдбувалося те саме – рум’яна Оксана поблiдла, змарнiла i весь вiльний час проводила за письмовим столом. Лiза, як i ранiше, курила в кiмнатi, сигарету за сигаретою. Сашi дедалi бiльше здавалося, що вона це робить на зло. Що iй подобаеться спостерiгати, як Саша кашляе й морщиться вiд тютюнового диму.

Минуло два тижнi занять. Якось в обiдню перерву, коли всi подалися в iдальню, Саша повернулася в гуртожиток, знайшла серед Лiзиних речей запас сигарет – кiлька пачок – i всi спустила в унiтаз.

Лiза нiчого не сказала. На другий день уся Сашина косметичка – i пудра, i тiнi, i блиск для губ, i дорога помада, подарована на день народження й вживана рiдко-рiдко, по святах – усе це виявилося в смiттевому баку, розбите, розчавлене й розмазане по iржавих залiзних стiнках.

Саша виявила розгром пiзно вранцi, коли Лiзи в кiмнатi вже не було. Не тямлячись з лютi, Саша кинулася в iнститут, намiряючись учепитись мерзотницi в коси. Спiзнилася: першою парою йшла спецiальнiсть, i нова порцiя огидноi абракадабри остудила Сашин гнiв швидше, нi

Страница 33

це могло б зробити цеберко крижаноi води.

…Зрештою, вона перша почала. Перша викинула ii сигарети. А що робити, якщо на цю заразу не дiють слова! Нiчого, Павленко, як Саша пам’ятала, от-от повинна була знайти квартиру й переiхати… І тодi можна буде зiтхнути з полегшенням… З Оксаною ж вони домовляться…

До кiнця пари лишалося п’ять хвилин. Саша закiнчила читати параграф i витерла мокрого лоба мокрою кволою долонею.

– Самовiй, iдiть сюди.

Саша здригнулася. Кравець дивився на неi впритул – поверх окулярiв.

– Ідiть сюди, кому кажу.

Костя глянув стурбовано. Саша незграбно вибралася з-за стола, переступивши через власну сумку.

Усi подивилися на Самовiй.

Вiсiмнадцять пар очей – байдужих, спiвчутливих, навiть зловтiшних – уп’ялися на неi з очiкуванням. Саша не витримала й потупилася.

– Ця дiвчина на даний момент досягла найбiльших успiхiв у навчаннi. Не завдяки своему талантовi, бо данi в неi скромнi. Дехто з вас значно талановитiший. Так, Павленко, це i вас стосуеться. Самовiй виявилася попереду всiеi групи тому, що вона вчиться, а ви просиджуете штани!

Саша мовчала, вiдчуваючи, як палае лице. Дехто зi студентiв напроти неi теж почервонiв. Помiдором спалахнула Лiза Павленко. Костя, навпаки, зблiд.

Кравець витримав довгу, вагому паузу.

– Самовiй, показавши вiдмiнний результат, одержуе iндивiдуальне практичне завдання. Слово – срiбло… а всi вашi слова – взагалi полова, смiття, що не варте повiтря, витраченого на iхне проголошення. Мовчання… Мовчання – що, Самовiй?

– Золото, – видавила з себе Саша.

– Золото. З цiеi хвилини ви, Самовiй, мовчите. Ця вправа повинна активiзувати деякi процеси, якi намiтилися, але поки що йдуть в’яло… Ви не промовляете анi слова нi тут, нi надворi, нi на вулицi, нiде. Я забороняю.

Саша пiдняла здивованi очi. Зовнi, в холi, задзвенiв дзвiнок.

– Усi вiльнi, – повiдомив Кравець. – На завтра параграф дванадцять, читати докладно, червоний текст – вивчити. Самовiй, вас це теж стосуеться. Вчiться. Старайтеся.


* * *

У цей день Саша вперше прогуляла фiзкультуру. Їй просто неможливо було залишатися в юрбi, навiть у спортзалi, навiть з такою приемною людиною як фiзкультурник.

Крiм того, групi «А» треба було поговорити про неi. За ii вiдсутностi. Вона це прекрасно розумiла.

Вона пiшла в гуртожиток. На пiвдорозi повернулася. Порожня кiмната, пропахла тютюновим димом, рештки улюбленоi косметики в смiттевому баку – навряд чи все це могло б ii втiшити чи розважити. Саша вийшла на вулицю Сакко i Ванцеттi, побрела в бiк центру, пройшла повз пошту й раптом подумала про маму. Як же вона iй дзвонитиме?!

Думки про те, що Кравцеву заборону можна порушити, у неi не виникало. Їi губи, язик й гортань вийшли з покори. Хвилин сорок пiсля закiнчення пари вона не могла розiмкнути судомно зцiплених зубiв.

Зуби розiмкнулися, коли вона купила пляшку мiнеральноi води в гастрономi, знаками пояснивши продавщицi, що саме iй потрiбно. Тодi тiльки зуби розтислися, застукали об скляну шийку. Саша одним махом випила цiлий лiтр, пiсля чого в животi в неi забуркотiло, й довелося сiсти на лаву перед поштою.

Вона дзвонила мамi в минулу недiлю. Дiзналася, що Валентин повернувся з Харкова, але весiлля знову перенесено. Голос у мами, незважаючи нi на що, був веселий i навiть безтурботний. м добре без мене, подумала Саша.

Вона зайшла на пошту, жестом попросила бланк i написала текст телеграми: «У мене все добре дзвонити поки не буду телефон зламався». Вiддала папiрець здивованiй жiнцi за стойкою, заплатила за кожне слово й знову вийшла на вулицю.

Виходить, тепер вона перша учениця.

Не дивно, що Павленко так почервонiла. Але Саша знову вiддала б улюблену помаду – та що помаду… Що завгодно вiддала б за те, щоб Павленко поставили перед усiма, назвали найкращою ученицею – хоч i зi скромними здiбностями – i заборонили говорити. А вона, Саша, пiшла б разом з усiма на фiзкультуру – обговорювати небувалу подiю, розповiдати про неi ДеДе, зiграти в м’яча й валятися на горi матiв…

Чого вона повинна мовчати? Чого вона таким чином може навчитися? Якi такi «намiтилися процеси»?!

Спочатку вона хотiла прогуляти й фiлософiю, але потiм раптом злякалася пропустити щось важливе. В ii зошитi з конспектами все так красиво, логiчно вибудовувалося, шкода залишати пробiл на мiсцi Платона; вона пiшла.

На загальних лекцiях групи «А» i «Б» сидiли вперемiш. З одного боку вiд Сашi сiв, як завжди, Костя, з другого прилаштувалася Оксана.

– Поздоровляю, – шепнула на вухо.

Саша пiдняла брови.

«Свiт iдей (ейдосiв) iснуе поза часом i простором. У цьому свiтi е певна iерархiя, на вершинi якоi стоiть iдея Блага…»

– Кравець тебе так розхвалював… – бубонiла Оксана. – Каже, в нашiй групi всiм до тебе далеко…

Саша зiтхнула.

«У мiфi про печеру Благо зображуеться як Сонце, iдеi символiзуються тими iстотами та предметами, якi проходять перед печерою, а сама печера – образ матерiального свiту з його iлюзiями…»

– А самi предмети – це тiнi iдей? – запитав Костя вголос. – Прое

Страница 34

цii?

Фiлософиня почала пояснювати. Саша вiдвернулася – i встигла пiймати погляд Лiзи Павленко, кинутий з iншого краю аудиторii.


* * *

– Насправдi це розв’язок проблеми. Якщо Самовiй заткнеться, в нашiй кiмнатi хоч якось можна буде жити.

Саша мовчала. Лiза не могла заспокоiтися, походжала мiж лiжками в трусах i майцi, пiднiмала щось з пiдлоги й знову впускала, скрипiла дверцями шафи й рилася у своiй валiзi.

– Ти ж хотiла найняти квартиру, – неприязно нагадала Оксана. – І звалити звiдси.

– І звалю… Нема коли цим зайнятися. Звалю, не переживай.

– А я не переживаю.

– От i не переживай!

Оксана була з тих, кого чужа винятковiсть, хоч найменша, змушуе шукати дружби з ii носiем. Лiза була з тих, хто сам претендуе на винятковiсть й ображаеться, опинившись у другому ешелонi.

Саша могла б сказати: нема чому заздрити й нема чого злитися. Ти ж сама казала, що це не навчання й не наука, а шарлатанство, гiпноз, психоз або й щось iще гiрше. То чим же менi пишатися: успiхами в психозi?!

Але Саша мовчала. Єдина ii спроба заговорити – увечерi, з Костею, через забудькуватiсть – закiнчилася муканням та бризками слини. Сашi соромно було згадувати цей епiзод.

Лiза ширше розчинила вiкно. Холодна вереснева нiч пахла вологою та пожухлою травою. Лiза закурила – демонстративно.

– Тебе ж просили не димiти, – сказала Оксана.

– Іди в дупу.

Саша заплющила очi.


* * *

Безглуздi фрази проверталися в мозку, мов гусеницi танка. Саша читала двадцятий параграф; iшов другий тиждень ii мовчання, i iй здавалося, що навколишнiй свiт повiльно поринае в тишу.

Вона вiдчувала себе дирижаблем, повним мильних бульбашок. Бульбашки – ii непромовленi слова – пiднiмались до горла й лiзли назовнi, нависали на язицi, наче невмiлi стрибуни на трамплiнi. І лопалися, лишаючи гiркий присмак. Жодне слово не було таке мiцне, щоб подолати бар’ер, вирватися й полетiти.

«Вашi слова – полова, смiття…» Кравець мав рацiю, розумiла Саша. Слова не мали значення. Погляд, iнтонацiя, голос – усi цi тоненькi ниточки, спрямованi в космос антенки повiдомляли навколишнiх про байдужiсть чи про спiвчуття, про спокiй, нервознiсть, любов… Не слова. Але без слiв було важче.

Вона читала нiсенiтницю, вона вивчала напам’ять абракадабру. Безуспiшно: це була Сiзiфова праця, розпачливi зусилля Данаiд. Холоднi вересневi днi змiнилися бабиним лiтом, Лiза Павленко так i не знайшла собi квартири. Курила вона не менше, одначе Саша встигла притерпiтися до вiчного запаху диму. З фiлософii завдали написати реферат; Саша вибрала Платона й пiшла в бiблiотеку, навiщось прихопивши з собою «Текстовий модуль». У маленькому, тiсному, заставленому шафами залi заборонено було голосно розмовляти, Сашi це пiдходило: нiде вона не вiдчувала свою нiмоту так гостро, як у гамiрному натовпi.

Вона пройшлася вздовж стелажiв. Потiм сiла коло вiкна й розгорнула «Модуль» – сама не знаючи чому, автоматично.

До кiнця книги лишилося всього кiлькадесят сторiнок. Саша звично почала продиратися крiзь нiсенiтницю буквених поеднань. Вона читала й читала, поки зi скреготу в ii мозку не прорвалися раптом слова: «…про що спiвае птах; зрозумiв дзюрчання води в чашi фонтана…»

Саша рвучко пiдняла голову.

У читальному залi, крiм неi, нiкого не було. День за вiкном хилився до вечора. З вiдчиненоi кватирки пахло димом далекого багаття.

Вона спробувала перечитати абзац, але нiчого не вийшло. Вона повернулася до початку параграфа; геть забувши про Платона з його ейдосами, про реферат на завтра i про те, що читальний зал скоро закриють, вона читала «Текстовий модуль, 1». Наростав головний бiль: наче сотня алюмiнiевих ополоникiв лупила по чавунних сковородах за тонкою стiною, а Саша читала й не могла зупинитися, як бочка, що покотилася з гори.

«…зрозумiв, про що говорять хмари на небi… Йому здалося, що й сам вiн – слово, вимовлене сонячним свiтлом…».

Бiблiотекарка, що явилася замикати зал, застала Сашу в прострацii над розкритим пiдручником.


* * *

Вона зайшла на пошту й купила зошитiв у клiтинку, три штуки. На заднiй обкладинцi була картинка – ряботiння з крапок та карлючок. Якщо не вдивлятися, якщо дивитися крiзь аркуш, мов крiзь скло, з ряботiння через якийсь час проступала об’емна фiгура: на одному зошитi египетська пiрамiда, на другому кiнь, на третьому ялинка. Колись учитель фiзики iм пояснював, за яким принципом побудована дiя цих картинок, однак Саша все забула.

Вона брела по вулицi, затиснувши зошити пiд пахвою. Вона могла б сказати: те, чого нас навчають, насправдi мае сенс. Ми не знаемо, який. Але це не просто зубрiння, не тiльки знущання: сенс у цiй кашi проступае, як об’емна картинка з ряботiння, але це не «кiнь» i тим бiльше не «ялинка»: скорiше за все, цю науку не опишеш одним словом. Чи навiть двома словами. Можливо, взагалi немае слiв, щоб описати цю науку… або процес. Жоден другокурсник, не кажучи вже про третьокурсникiв, i досi не явив такоi ласки, щоб хоч натякнути, чого нас навчають. Може, Кравець – чи якийсь iнший викладач – за

Страница 35

кнув iм роти? Можливо. А може, вони теж не знають.

Одноокий третьокурсник Вiтя розповiдав, що пiсля зимовоi сесii його група в повному складi вiдбуде «на iншу базу», де перебувають четвертокурсники й дипломники. Самiй Сашi третiй рiк навчання, тим бiльше зимова сесiя, уявлялися чимось дивовижно далеким, вона навiть не вiдчувала цiкавостi: де ж саме та «iнша база», чому старшi студенти навчаються окремо…

Смеркалося рано. Крони лип на вулицi Сакко i Ванцеттi, недавно густi й непрозорi, тепер пропускали вогнi далеких лiхтарiв. Було так тепло, що не хотiлося вiрити нi в жовте листя пiд ногами, нi в насування зими. Саша постояла, глибоко дихаючи, дивлячись на зiрки над черепичними дахами мiста Торпи. У неi було два шляхи: через будинок iнституту i через провулок, вузенький, зате прямо до гуртожитку. Подумавши, вона вирiшила зрiзати шлях.

– …Ну, чого ти виламуешся?

Чоловiк говорив пошепки, iнодi зриваючись на приглушений басок.

– Чого ти корчиш з себе целку? У п’ятницю… у Вовки в кiмнатi… це була не ти, ге?

– Вiдчепись, – Саша впiзнала голос Лiзи Павленко.

– Ну, кицю…

– Вiдчепися, паскудо!

Саша зачепила в темрявi порожню пляшку. Покотившись по брукiвцi, пляшка дзенькнула; голоси стихли.

– Хто це тут ходить? – запитав хлопець.

Саша не могла вiдповiсти. Повернулася й, оступаючись на камiнцях, вийшла з провулка.


* * *

Ключ од двадцять першоi кiмнати висiв унизу, на щитi. Саша бiгцем пiднялась на другий поверх, вiдлучилася ненадовго в санвузол i, нашвидку почистивши зуби, залiзла в лiжко.

Перша повернулась Оксана. Пошарудiла своiми торбинками (звiдки, звiдки в неi стiльки трiскучого полiетилену?!). Вляглася, зiтхаючи, погортала в лiжку пiдручник, погасила лампу, заснула. Саша лежала в темрявi, слухаючи, як хтось регоче на кухнi, верещить, спiвае, гримить посудом; Оксана безтурботно спала, а Саша не могла склепити очей…

«Слово, вимовлене сонячним свiтлом». Чому Саша так зрадiла, коли осмислена фраза випливла, нiби сама собою, з набору букв? Цi слова знайомi, i складаються в граматично правильне словосполучення, однак сенсу в ньому все одно немае. Сонячне свiтло не говорить… Це потiк фотонiв… що мае одночасно хвильову й корпускулярну природу…

А уявити цього не можна. Все одно, що бачити зачиненi дверi одночасно з двох сторiн. Перебуваючи i всерединi, i зовнi. Як же все-таки задушливо в цiй кiмнатi…

Покрутившись з боку на бiк, Саша встала. Ширше розчинила кватирку, ковтнула повiтря. На вулицi горiв лiхтар, його яскраве штучне свiтло заливало пiдвiконня, у багато шарiв фарбоване бiлою олiйною фарбою. У кутку, коло самоi рами, стояла майонезна баночка для недопалкiв i валявся забутий, чужий пiдручник фiлософii.

Саша, майже не думаючи, розгорнула книжку навмання – на першiй-лiпшiй сторiнцi: «Унiверсалii, згiдно з номiналiзмом, це iмена iмен, а не сутностi або поняття…»

І ця фраза теж не мае сенсу, розчаровано подумала Саша. Взагалi, якщо довго повторювати одне слово – «сенс, сенс, сенс» – воно розпадаеться на звуки, стае таким же iнформативним, як дзюркiт води у фонтанi, i…

Вона взялася за голову. Зi мною щось вiдбуваеться, зiзналася собi. Може, я божеволiю. Врештi-решт, i другокурсники, i третьокурсники дуже схожi на божевiльних. Дивацтва… iнодi фiзичнi калiцтва… як вони завмирають, дивлячись в одну точку, або промахуються повз дверi, заходячи на кухню, або «застрягають» посерединi простого руху, наче iржавi механiзми… Інодi, звичайно, вони говорять розумно, жартують дотепно, бувае, що непогано спiвають…

«Джерела номiналiзму сягають античностi. Його першi представники в раннiй античностi – Антисфен з Афiн та Дiоген Синопський, противники «свiту iдей» Платона…»

У коридорi почулися важкi кроки, i, перш нiж Саша встигла повернутися в лiжко, дверi вiдчинилися.

За ними, в коридорi, горiло свiтло, а в кiмнатi було темно, тому Саша побачила чорний, нiби картонний, силует скуйовдженоi, розхристаноi дiвчини. А Лiзi – Саша знала – побачився привид у ситцевiй нiчнiй сорочцi, що лякливо завмер посеред кiмнати на пiвдорозi до лiжка.

– А ти не спиш, – сказала Лiза.

Саша не могла говорити, та й не хотiла. Шмигнула в лiжко, вiдгородилася вiд Лiзи ковдрою. Почула, як хряснули дверi. Оксана засопiла ввi снi, але не прокинулася.

Повернувся ключ у замку. Лiза, нетвердо ступаючи, пiдiйшла до вiкна. Саша почула, як клацнула запальничка.

– Знаеш, – сказала Лiза задумливо, – менi плювати, що ти про мене думаеш. Що там за думки у твiй головешцi. Я займалася в танцювальному ансамблi… Прийшов вiн… Показав монетку. Сказав: запам’ятай цей значок, не нулик, а цей, iнший. До тебе пiдiйде незнайомий чоловiк i покаже цей знак, тодi ти повинна будеш iти з ним без питань i виконувати його примхи. Теж без питань. Я, каже, неможливого нiколи не вимагаю. На другий день мого Льошку забрали нiбито за вбивство… Вiн того чувака i не знав, навiть не бачив нi разу, а тут балiстична експертиза, i свiдкiв пiдiгнали… Пiстолета Льошка купив… з рук… Казав: у мене така дiвчинка, треба охор

Страница 36

няти… І от пiдвалюе до мене лось, рокiв сорока, здоровенний такий, i тицяе цього значка… І я з ним iду, як вiвця. На ранок мене рве грiшми. А ще через два днi Льошку вiдпускають, батьки його вiдмазали, чи що, але й свiдки, i пiстолет цей проклятий зникають, наче корова язиком… Добре вiдмазали. Я знаю, що вiн нiколи з того пiстика не стрiляв, тiльки по пляшках у лiсi… Льошка живий i на волi. А цi, рiзнi, приходять до мене щомiсяця. Тицяють пiд носа значка. І я лягаю пiд них без питань, а зранку мене рве грiшми, а Льошка поруч i щось вiдчувае… Танцi своi я кидаю, якi вже танцi. Льошка кидае мене. А вiн… каже: я не вимагаю неможливого…

Саша давно вже висунула носа з-пiд ковдри. Кiмната повна була запаху перегару й сигаретного диму, Оксана спала (чи прикидалася, що спить), рiзке лiхтарне свiтло лежало на пiдвiконнi, висвiчувало половину блiдого лиця бiлявоi дiвчини.

Метався червоний вогник сигарети. Виписував петлi.

– Мовчиш? Мовчи… У мене що, на лобi написано? Чого вони до мене липнуть, а до тебе – нi?

Саша мовчала.

– Виходить, я його любила, – сказала Лiза зненацька тверезим, рiзким голосом. – Виходить, любила, якщо заради нього… А-а, що тепер. У мене ще е молодший брат. Бабуся е, старенька. Є гачок, за який зачепити… у кожного е гачок… Але чому вiн сказав, мовляв, не вимагаю неможливого? Менi цей значок уже снитися став. – Сигарета здригнулася, описуючи в повiтрi округлi лiнii. – Я вже вiд мужикiв сахаюся, вiд усiх. Льошка кудись виiхав, телефона не залишив… А вiн каже: «Я не вимагаю неможливого!» А щоб воно все пропало!

І, раптом рвонувши на себе вiкно, Лiза перевалилася через пiдвiконня й зникла внизу.


* * *

Купа листя, сирого, липучого, тяглася вздовж палiсадника i в найвищiй частинi сягала метра пiвтора. Обтрушуючи джинси, Лiза вилiзла з шелесткоi купи, оглянула долонi. Обмацала поперек.

Саша мовчала. Вона так i вискочила надвiр – у нiчнiй сорочцi, тiльки й устигла, що впхнути босi ноги в кросiвки.

Половина вiкон свiтилася, половина – нi. Гримiли, глушачи один одного, одразу два магнiтофони. Хтось танцював на столi, тiнь металася по запнутих шторах. Дiвчата, що лiтають з вiкон або бiгають по вулицях у нiчних сорочках, нiкого не дивували i нi в кого не викликали цiкавостi.

Лiза лаялася крiзь зуби – жалiсно й брудно. Навколо на вулицi не було нiкого, хто б посмiявся, здивувався або прийшов би на допомогу, тiльки Саша стояла, гадаючи, подати однокурсницi руку, чи це буде розцiнено як образа. В цю мить по завмерлих у безвiтрi липах пройшовся рiзкий порив, дощем полетiло листя, зiрки на секунду зникли, а потiм загорiлися знову.

Саша готова була заприсягтися, що величезна темна тiнь промчала прямо над дахом гуртожитку. Ба бiльше: опустилася на антену й сидить там, закриваючи сузiр’я Кассiопеi. Саша роззявила рота…

Це було дуже швидке, миттеве вiдчуття. Моргнули й заново засвiтилися зiрки. Лiза, не дивлячись нi на кого, вже кульгала в обхiд будинку до входу, i Саша оглядаючись побiгла за нею.

Лiза проминула двадцять першу кiмнату. Рушила далi по коридору, туди, де дверi були вiдчиненi, де коло входу стояла батарея порожнiх пляшок з-пiд пива. З Лiзиних джинсiв вiдлiтало й падало на пiдлогу прилипле листя; Саша встигла почути ii хвацький клич:

«Гульванимо, чувачки i чуви!», i, бiльше нiчого не чекаючи, пiрнула у свою кiмнату, в темряву.

По кiмнатi гуляв вiтер, стукала рама; трясучись i цокаючи зубами, Саша закрила вiкно. Їi тiпало, хотiлося зiгрiтися, але гарячу воду знову вимкнули, а йти заварювати чай на кухню, де всiм так весело, Саша не наважувалась.

Оксана не ворушилася, з головою закутана в ковдру. Ти ж не спиш, хотiла сказати Саша. Ти просто заховалася, вичiкуеш, чим усе закiнчиться. Ти молодець, завтра скажеш з чистими очима, що нiчого не знаеш, не пам’ятаеш, спала солодким сном…

Слова пiдступили до горла й раптом, не стримавшись, хлинули назовнi. Саша, зiгнувшись, упала на нечистий лiнолеум i, закашлявшись, вивергла з себе рештки вечерi – i пригорщу тьмяних золотих монет.


* * *

Тiеi ночi бабине лiто скiнчилося, наче вiд удару молотком, i настала холодна вiтряна осiнь. Вiкна й кватирки тепер були закритi наглухо, але зi щiлин тягло, вiд протягiв гойдалася лампа пiд стелею, i вiтер завивав пiд дверима, як у димарi.

Оксана випросила в комендантшi два рулончики паперу для заклеювання вiкон i моток поролону, схожий на спрута з в’ялими жовтуватими кiнцiвками. Поки Саша, розпанахавши «спрута», запихала поролон у щiлини навколо рами, метка Оксана встигла роздобути борошна й зварити густий клейстер, схожий на сiрi шмарклi з запахом киселю. Пензликiв не було, Саша здогадалася вiдрiзати шматочок поролону i з його допомогою намазувати клейстером паперовi стрiчечки; вони тодi втрачали святковий бiлий колiр i крохмальну щiльнiсть, обм’якали, ставали липкi й податливi. Стають такi, як ми, думала Саша, заклеюючи вiкно.

– Кватирку залиши, – велiла Оксана. – Провiтрювати будемо.

Саша помацала холодну батарею. Опалювальний сезон обiцяли почати ще не с

Страница 37

оро.

…Уночi вона довго збирала монети, що розкотилися по всiй кiмнатi. Витерла ганчiркою пiдлогу, а вранцi ще ii й помила. Монети, кинувши в першу-лiпшу полiетиленову торбинку, сховала у валiзу пiд лiжком. Лiза двi першi пари провалялася в лiжку, але спецiальностi пропустити не наважилася.




Конец ознакомительного фрагмента.