Страница 1

Походеньки Тома Сойера
Марк Твен


Ім'я талановитого американського письменника Марка Твена тiсно пов’язане з найвiдомiшим його персонажем – бешкетником i непосидою Томом Сойером. Волелюбний Том багато в чому е вiдображенням самого автора, втiм, не лише його, а й багатьох читачiв, адже всi ми родом з дитинства. Дванадцятирiчний Том та його вiрний товариш Гекльберрi Фiнн – жителi невеличкого провiнцiйного мiстечка в Америцi. Маленькi приятелi спробують себе у ролi детективiв та пiратiв, заблукають у печерi та вiдшукають неймовiрний скарб. «Походеньки Тома Сойера» – одна з найвiдомiших у свiтi книг. І не дивно, адже у шибеника Тома е чому повчитися дорослим i дiтлахам: не лише хитрощам та винахiдливостi, а й гумору, щиростi та безмежноi любовi до життя.





Марк Твен

Походеньки Тома Сойера

(За перекладом Михаiла Енгельгардта, 1911 р.)





Передмова автора


Бiльшiсть з пригод, про якi йдеться у цiй книзi, не е вигаданими, двi-три з них я пережив особисто, решту пережили хлопцi, що були моiми шкiльними товаришами. Гек Фiнн списаний з натури, Том Сойер також, але не з одного персонажу, у ньому поеднанi характернi риси трьох хлопцiв, яких я знав; тож, вiн належить до змiшаного «стилю архiтектури».

Дивнi забобони, про якi йде мова наприкiнцi книги, панували серед дiтей та рабiв на Заходi у тi часи, якi описанi у розповiдi, тобто тридцять-сорок рокiв тому.

Хоча моя книга й написана головно для хлопцiв та дiвчат, однак я сподiваюся, що це не вiднадить вiд неi дорослих чоловiкiв та жiнок, бо почасти моiм намiром було нагадати iм у жартiвливiй формi, якими саме вони були в тi далекi часи, що саме вони вiдчували, думали та казали, до яких незвичайних пригод часом вдавалися.



    Марк Твен, Гартфорд, 1876




Глава І


Агов, Томе! – Тiтка Поллi виконуе свiй обов’язок. – Том вправляеться у музицi. – Виклик. – Крiзь вiконце.



– Томе!

Вiдповiдi немае.

– Томе!

Вiдповiдi немае.

– Куди подiвся цей хлопчисько, не розумiю! Томе!

Лiтня ледi опустила окуляри на край носа та глянула понад ними, оглядаючи кiмнату, потiм пiднесла окуляри догори i подивилась попiд ними. Рiч у тiм, що просто крiзь окуляри вона рiдко або й нiколи не дивилася на такий дрiб’язок, як хлопчик, бо це були ii параднi окуляри, ii гордiсть, ii данина модi, а не предмет для користування; з однаковим результатом вона могла би дивитися крiзь пару пiчних засувок.

Впродовж хвилини вона здивовано роззиралася, потiм промовила без гнiву, i водночас доволi гучно, аби ii могли почути навiть меблi:

– Ото вже попадися менi, ото я…

Вона не закiнчила, бо саме нахилилася, щоб просунути мiтлу пiд лiжко, пiсля чого iй довелося покласти край власним зусиллям. Вона потурбувала лише кота.

– Менi нiколи не впоратись iз цим хлопчиськом.

Вона пiдiйшла до прочинених дверей i визирнула у сад, вдивляючись у заростi томатiв та дурману. Тома не було. Тодi вона пiдвищила голос, зважаючи на далеку вiдстань, i гукнула:

– То-о-оме!

Вона почула позаду легкий шум й обернулася, i саме вчасно, аби встигнути вхопити за комiр маленького хлопчика i завадити йому втекти.

– Ось ти де! А я й забула про комору. Що ти там робив?

– Нiчого.

– Нiчого? Поглянь-но на своi руки, поглянь на губи. Що це?

– Не знаю, тiтонько.

– А я знаю. Це мармелад, ось що це. Скiльки разiв я тебе попереджала – цупитимеш мармелад, я тебе видеру. Подай-но менi батiг.

Батiг здiйнявся у повiтря. Здавалось, покарання було невiдворотним.

– Йой!.. Погляньте назад, тьотю!

Лiтня ледi обернулася й автоматично пiдхопила своi спiдницi, рятуючи iх, а хлопчисько миттю накивав п’ятами, видерся на високий паркан i щез за ним. Тiтка Поллi розгублено заклякла, але вже за мить добросердно розсмiялася.

– І коли я вже навчуся розумiти це негiдне хлопчисько. Адже скiльки разiв вiн вже вдавався до таких хитрощiв, аби вiдволiкти вiд себе мою увагу. Але старi дурнi невиправнi. Старого дерева не випрямиш, як промовляе приказка. Щоразу вiн вигадуе щось нове, а менi годi з ним впоратись. Таке враження, нiби вiн звiдкись знае, як довго можна надi мною знущатись, перш нiж менi урветься терпець; вiн також знае, що якщо йому вдасться розсмiшити мене, тодi вiн перемiг, i менi не стане духу дати йому прочухана. Нi, я-таки не виховую цього хлопця як належить, Бог свiдок, не виховую. Як пише книга, хто шкодуе рiзок, той занапащае дитину. Я плекаю грiх i загибель для нас обох, i до ворожки не ходи! У хлопцевi наче чорт оселився, але що я можу зробити? Адже вiн, бiдолаха, – син небiжчицi сестри, i у мене рука не пiднiмаеться його шмагати. Щоразу, як пробачу йому, то мене мучать докори сумлiння; а як вiдшмагаю, то здаеться, що мое старе серце ось-ось розiрветься. Що поробиш, адже людина, народжена жiнкою, приходить у цей свiт ненадовго i живе, сповнена суму; так пише Писання, i я згодна, що так воно i е. Передчуваю, що вiн сьогоднi прогуляе заняття у школi, тож завтра менi доведеться його покарати, змусивши працювати. Це жорстоко – змушувати працюват

Страница 2

у суботу, коли iншi дiти гуляють. Але вiн ненавидить роботу понад усе, а я мушу бодай-колись належно його виховувати, бо iнакше я занапащу цю дитину.

Том таки прогуляв заняття в школi i його день минув дуже весело. Вiн повернувся додому саме вчасно, щоб допомогти Джимовi, темношкiрому хлопчику, нарубати дрова та наламати трiсок, – а насправдi вчасно для того, щоб розповiсти Джимовi про своi походеньки, в той час як Джим зробив двi третини усiеi роботи. Молодший брат Тома (точнiше, зведений брат), Сiд, вже встиг зробити свою роботу (збирання друзок), бо був чемним хлопцем, а не розбишакою. Доки Том вечеряв i принагiдно цупив цукор, тiтка Поллi ставила йому пiдступнi та надзвичайно грунтовнi запитання, адже сподiвалася почути вiд нього важливi зiзнання. Як й усi простодушнi створiння, вона пишалася своiм талантом у сферi втаемниченоi дипломатii, i своi найвiдвертiшi натяки вважала чудесами витонченого пiдступу.

– Томе, – сказала вона, – у школi було спекотно?

– Так.

– Дуже спекотно?

– Так.

– Мабуть, тобi кортiло скупатися, Томе?

Том схаменувся, у нього виникли пiдозри. Вiн прискiпливо поглянув на тiтку Поллi, але ii обличчя нiчого не виказувало. Вiн вiдповiв:

– Та нi… так собi, не дуже.

Старенька протягнула руку i помацала сорочку Тома.

– Але зараз тобi не гаряче, нi?

Їй лестило думати, що вона так спритно переконалася у тому, що його сорочка е сухою, i при цьому нiхто не здогадався, що саме це i було у неi на думцi. Проте Том вже зметикував, куди вiтер дме, i поспiшив випередити новий можливий пiдступ з ii боку.

– Ми обливали голови бiля колонки, i мое волосся ще не висохло. Ось помацайте.

Тiтцi Поллi було прикро, що вона не зважила на цей маленький речовий доказ i дала маху. Однак на неi знову зiйшло натхнення.

– Томе, але ж ти не мав потреби вiдпорювати комiр сорочки, аби намочити голову? Тож вiн залишився точно таким, як був, коли я його зашила? Розстiбни-но куртку! Обличчя Тома не виказувало жодного занепокоення. Вiн розстiбнув куртку. Комiр був зашитий!

– Це ж треба!.. Гаразд, йди до себе. Я була упевнена, що ти прогуляв навчання i ходив купатися. Але я тобi пробачаю. Томе, я бачу, що ти взявся за розум цього разу.

Їй було дещо прикро через те, що ii прозорливiсть ii пiдвела, але й приемно вiд того, що Том бодай раз повiвся чемно.

Але Сiдней сказав:

– Як же ж так, адже ви, здаеться, зашили йому комiр бiлою ниткою, а тепер вона чорна.

– Дiйсно, я зашила бiлою! Томе!

Але Том не став чекати наслiдкiв. Вже стоячи у дверях вiн сказав:

– Сiддi, я тебе за це вiдлупцюю.

Вже перебуваючи у безпечному мiсцi, вiн оглянув двi голки, прищипнутi за обшлагом його куртки, – одну з бiлою, другу з чорною ниткою.

– Якби не Сiд, вона б нiчого не помiтила, – сказав вiн. – То вона шие бiлою ниткою, то чорною. Слiд пильнувати за цим, проте я завжди забуваю. Зате й вiдлупцюю я Сiда. Покарай мене Господь, якщо не вiдлупцюю.

Вiн не був чемним сiльським хлопчиком; втiм вiн дуже добре знав одного такого чемного i терпiти його не мiг.

Двi хвилини потому, а може й скорiше, вiн вже не згадував про своi невдачi. Не тому, що вони були для нього менш гiркими, нiж невдачi дорослих, а тому, що нове та цiкаве заняття повнiстю заполонило його; адже так само й дорослi забувають про своi невдачi, коли беруться за новi справи.

Це нове захоплення стосувалося найцiкавiшого способу свистiння, якого його навчив один негр. Тож тепер вiн хотiв випробувати його на дозвiллi i без жодних перешкод. Пiд час свистiння слiд було час вiд часу притискати язика до пiднебiння, i робити це через коротенькi промiжки часу, – виходило геть як у пташки, довгi та дзвiнкi трелi. Читач, якщо вiн колись був хлопчиком, мабуть зможе пригадати, як саме це слiд робити. Заповзяття та уважнiсть Тома скоро увiнчалися успiхом, i вiн попрямував вулицею з музикою на вустах та радiстю у серцi. Вiн почувався приблизно так, як почувае себе астроном, що вiдкрив нову планету. Однак, i це поза будь-яким сумнiвом, насолода хлопчика була сильнiшою та глибшою за насолоду астронома.

Лiтнi вечори тривають довго. На вулицi було ще свiтло. Раптом Том припинив свистiти. Перед ним стояв незнайомий хлопець, трохи вищий за нього. Нове обличчя, байдуже якого вiку та статi, було сенсацiйним явищем у бiдному маленькому селищi С.-Пiтерсбург. Цей хлопець був добре вдягнений, – надто добре як для буднiв. Просто приголомшливо. Ошатний капелюх, синя курточка, застiбнута на усi гудзики, новенька та чистенька, й такi самi панталони. На ногах черевики – хоча була ще п’ятниця! Ба бiльше – на шиi красувалася краватка з бантом. Його мiський вигляд дошкуляв Томовi. Що довше Том споглядав це дивовижне явище, то вище задирав носа у вiдповiдь на його франтiвство, i все бiльше нiяковiв через непрезентабельнiсть власноi зовнiшностi. Обидва хлопчики мовчали. Коли рухався один, рухався й iнший, однак боком, навскiс. Вони були поверненi один до одного обличчям i не випускали один одного з поля зору. Нарештi Том сказав:

– Я тебе вдарю!

Страница 3

– Побачимо, як ти це зробиш.

– Дуже просто можу зробити.

– Дуже просто не можеш.

– А от i можу!

– А от i не можеш.

– Нi, можу.

– Нi, не можеш.

– Можу.

– Не можеш.

Мовчазна пауза. Потiм Том запитав:

– Як тебе звати?

– Це не твоя справа.

– Як захочу, то моя буде.

– Нi, не буде.

– Побалакай-но ще, побачиш.

– Балакаю, балакаю, балакаю. Ну, i що?

– Диви на нього, маеш себе за важливого франта? Я тебе однiею рукою приберу з дороги, якщо захочу.

– Ну, i чого не прибираеш? Адже ти кажеш, що можеш це зробити.

– І зроблю, якщо ти надумаеш дражнити мене.

– Еге ж, бачив я таких невдах.

– Франт! Ти гадаеш, що ти поважний фрукт?

– Йой, який капелюх!

– Нуж-бо, лише спробуй доторкнутися до капелюха, якщо вiн тобi не до вподоби. Хто спробуе зняти його з мене, тому я натовчу носа!

– Брехун!

– Сам такий!

– Ти задирака та брехун, i нi на що не здатний.

– Давай чимчикуй звiдси.

– А якщо ти й далi зачiпатимеш мене, то я так довбну каменюкою по твоiй головi.

– Що й казати, довбнеш.

– Авжеж, довбну.

– То чого чекаеш? Теревенi теревениш, а справи не робиш. Бо боягуз.

– Я не боягуз.

– Нi, боягуз.

– Не боягуз.

– Боягуз.

Нова пауза, i нове, ще бiльш прискiпливе роздивляння та ходiння один навколо другого. Тепер вони вже стояли плiч-оплiч. Том сказав:

– Забирайся геть!

– Сам забирайся!

– Я не пiду.

– І я не пiду.

Так вони простояли ще трохи, вiдставивши кожен ногу пiд кутом для опори, напираючи один на другого з усiеi сили i дивлячись з ненавистю один на одного. Проте жоден не спромiгся зрушити iншого. Пiсля мовчазноi штурханини, що тривала доти, доки в обох не почервонiли обличчя, обидва обережно розiйшлись, i Том сказав:

– Ти боягуз та щеня. Я розповiм про тебе моему старшому братовi, а вiн такий, що може тебе одним мiзинцем розчавити; й саме так i вчинить, коли я його попрошу.

– Так я i злякався твого старшого брата! Мiй брат бiльший за твого, i мiй твого перекине через цей паркан. (Обидва брати iснували лише в уявi.)

– Брехня.

– Не стане брехнею вiд того, що ти це кажеш.

Том накреслив у пилюцi риску великим пальцем ноги i сказав:

– Лишень спробуй перетнути цю риску, i я так вiдлупцюю тебе, що не зможеш встати. Кожен, хто перетне, отримае прочухана.

Новий хлопчик швидко переступив через риску i сказав:

– Нуж-бо, ти казав, що даси менi прочухана, подивимось, як ти це зробиш.

– Не займай мене, краще забирайся звiдси.

– Нi, ти казав, що поколотиш мене, – спробуй-но.

– Я буду не я, коли не поколочу тебе за два центи.

Незнайомий хлопчик витягнув iз кишенi два мiдяки i глузливо простягнув iх.

Том кинув iх на землю.

Наступноi митi обидва хлопцi борсались у пилюцi, зчепившись немов кiшки; впродовж хвилини вони шарпали та тягали один одного за волосся та одяг, дряпались та товклись кулаччям по носах, вкриваючись пилюкою та славою. Згодом сутичка набула бiльш окреслених рис; крiзь куряву проглядалася фiгура Тома, що сидiв верхи на своему супротивнику i дубасив його кулаками.

– Живота чи смертi? – запитував вiн.

Інший хлопчик лише борсався, намагаючись вивiльнитись. Вiн плакав, головно вiд лютi.

– Живота чи смертi? – розправа тривала.

Нарештi незнайомець пробурмотiв крiзь сльози:

– Живота.

Том вiдпустив його i сказав:

– Це тобi наука. Наперед дивись, з ким справу маеш.

Ошатний хлопчик пiшов, обтрушуючи пилюку з одягу, шморгаючи носом, i час вiд часу озираючись на Тома та обiцяючи побити його, коли той трапиться йому вдруге. У вiдповiдь Том лише кепкував з нього та переможно пiшов своею дорогою; однак варто йому було обернутися спиною до нового хлопця, як той схопив каменюку, жбурнув ii, i вцiлив Томовi межi плечi, а потiм стрiмко дременув, наче антилопа. Том мчав за ним аж до самiсiнькоi домiвки i таким чином дiзнався, де той живе. Вiн трохи постояв бiля ворiт, закликаючи ворога вийти, але ворог лише кривився у вiкно та вiдхиляв виклик. Нарештi з’явилася мати ворога, назвала Тома огидним, бридким, кепським, невихованим хлопчиськом i зажадала, аби той забирався геть. Тодi вiн пiшов, запевнивши, що iще поквитаеться з хлопцем.

Вiн повернувся додому доволi пiзно, вже вночi, нишком влiз у вiкно i опинився у засiдцi, потрапивши до рук тiтки. Коли вона побачила його костюм, то ii рiшення перетворити для Тома суботу на день полону та важкоi працi набуло дiамантовоi твердостi.




Глава ІІ


Спокуси. – Стратегiчнi хитрощi. – Простакiв упiймали.



Настав суботнiй ранок, цього лiтнього дня все навколо було таким свiтлим, свiжим, сповненим життя. У кожного в серцi лунала музика, а коли серце було молодим, то пiсня злiтала й з вуст. Обличчя сяяли щастям, а хода перехожих нагадувала танець. Дерева акацiй були рясно вкритi цвiтом, i iхнi пахощi розповсюджувались далеко навкруги.

Пагорб Кардiж Гiлль, що височiв над селом, увесь був вкритий зеленню, i знаходився так далеко, що його можна було легко прийняти за Чарiвну Краiну, мирну та звабливу.

Том з’яви

Страница 4

ся на тротуарi, тримаючи у руках вiдерце з вапном та щiтку на довгому держаку. Вiн глянув на паркан, i глибокий смуток огорнув його душу, здавалося, що засмутилась сама природа. Паркан мав у довжину тридцять ярдiв, а у висоту десять футiв! Життя здавалося йому недолугим жартом, а iснування – суцiльною каторгою. Зiтхаючи, вiн обмакнув щiтку у вапняний розчин й провiв нею по найвищiй штахетi; повторив дiю; ще раз повторив; порiвняв нiкчемну бiлу смужку з неосяжною широчiнню нефарбованого паркану i, приголомшений, вмостився на дерев’янiй дiжцi. Джим, пiдстрибуючи, пробiг через ворота з бляшаним вiдром, наспiвуючи «Дiвчата з Буффало». Тягати воду iз сiльськоi колонки завжди було ненависною роботою в очах Тома, проте тепер вона постала перед ним у новому свiтлi. Вiн пригадав, що бiля колонки завжди збиралась юрба дiтлахiв. Хлопчики та дiвчата – бiлi, мулати та негри – одвiчно товклися там, очiкуючи на свою чергу, вони вiдпочивали, обмiнювались рiзними дрiбничками, сперечались, шарпались, бавились. Вiн також пригадав, що хоча колонка знаходилась лише за пiвтораста ярдiв, Джим нiколи не повертався назад скорiше, нiж за годину, ба бiльше – зазвичай доводилось посилати за ним. Том сказав:

– Слухай-но, Джиме, я зганяю за водою, а ти пофарбуй замiсть мене.

Джим похитав головою i вiдповiв:

– Не можна, пане Томе. Стара мiсiс сказала, щоб я йшов по воду i нi з ким не розмовляв. Вона сказала, що господар Том буде просити мене фарбувати замiсть нього, – але я маю йти i робити свою справу, а вона буде пильнувати, чи часом я не фарбую.

– Е, мало що вона казала! Вона завжди це каже. Дай-но вiдро, – я миттю обернуся. Вона нi про що не дiзнаеться.

– О, менi зась, пане Томе. Стара мiсiс сказала, що вона менi голову вiдкрутить. Направду, вiдкрутить.

– Вона! Вона нiколи нiкого не б’е, – хiба що вдарить наперстком по головi, та кого це лякае. Вона лише погрожуе, але ж вiд слiв нiкому не боляче, – хiба що вона сама при цьому не плаче. Джиме, я подарую тобi кульку. Я подарую тобi бiлу кульку.

Джим почав вагатись.

– Бiла кулька, Джиме, адже це чогось та й варте!

– Ще б пак, чудова рiч, я знаю. Але, пане Томе, я страшенно боюся староi мiсiс.

Одначе Джим був людиною, i спокуса виявилась сильнiшою за нього. Вiн поставив вiдро, i взяв бiлу кульку. Наступноi митi вiн мчав вулицею з вiдром у руках i сверблячкою у потилицi, Том заповзято фарбував паркан, а тiтка Поллi вiддалялася вiд мiсця подiй з черевиком у руках i переможним поглядом.

Але невдовзi Том вичерпав свою енергiю. Вiн почав думати про розваги, на якi сподiвався цього дня, i його смуток подвоiвся. Іншi хлопцi невдовзi вирушать у розмаiтi захопливi експедицii, i почнуть глузувати з нього та його роботи, – ця думка обпiкала його наче вогонь. Вiн витягнув iз кишень своi скарби та оглянув iх: гральнi кульки, уламки, рiзноманiтнi дрiбнички; мабуть, цього вистачить, аби обмiняти свою роботу на iхню, але годi й сподiватись на те, щоб придбати хоча б пiвгодини справжньоi свободи. Вiн знову поклав у кишеню власне мiзерне майно i вiдмовився вiд намiру пiдкупити хлопцiв. Цiеi похмуроi та безнадiйноi митi на нього зiйшло озарiння. Саме так, натхненне озарiння, анi бiльше, анi менше. Вiн взяв до рук щiтку i взявся до роботи. Вдалечинi вiн побачив Бена Роджерса; в селi не було iншого хлопця, глузування якого були би гiршими для нього. Бен рухався пританцьовуючи, пiдстрибуючи; це свiдчило про те, що вiн мав пречудовий настрiй i найкращi плани на сьогоднi. Вiн iв яблуко, а в промiжках було чутно його мелодiйне протяжливе виття, а потому – низьке бiм-бом-бом, бiм-бом-бом, бо так вiн удавав з себе пароплав. Наблизившись, вiн пригальмував, вийшов на середину вулицi, рiзко попрямував праворуч, потiм важко повернув, i усе це робив з належною поважнiстю, бо уособлював собою «Великий Мiссурi» i вважав, що на десять фунтiв занурений у воду. В його особi були поеднанi пароплав, капiтан та гудок машинiста, тож вiн уявляв, що стоiть у власнiй рубцi, вiддае накази та виконуе iх.

– Стоп, сер! Лiнг-а-лiнг-лiнг. – Пароплав призупинився та повiльно рушив до тротуару. – Заднiй хiд. Лiнг-а-лiнг-лiнг! Його руки випростались вздовж бокiв. – Правим бортом назад! Лiнг-а-лiнг-лiнг! Шу-ш… шу… шу… шу! – тим часом його права рука описувала великi кола, бо зображала сорокафутове колесо. – Лiвим бортом назад! Лiнг-а-лiнг-лiнг! Шу… ш… шу… шу! Тепер вже лiва рука почала описувати кола.

– Стоп правий борт! Лiнг-а-лiнг-лiнг! Стоп лiвий борт! Уперед правий борт! Стоп! Повертай потроху нiс! Лiнг-а-лiнг-лiнг! У-у-у! Витягай переднiй канат! Хутко, ворушись! Гей, що у вас там зi шпрингом? Закидай канат на палю! Тепер причалюй! Зупинiть машину, сер! Лiнг-а-лiнг-лiнг! – Шт! шт! шт! (Робить промiри.)

Том фарбував паркан, i на пароплав не звертав жодноi уваги. Бен дивився на нього впродовж хвилини, потiм сказав:

– Ти-и!.. Це ти паля? Га?

Жодноi вiдповiдi. Том розглядав свiй останнiй мазок оком художника, потiм злегка провiв щiткою i знову помилувався результатом. Бен пришвартувався до ньо

Страница 5

о борт до борту. У Тома потекла слина, коли вiн побачив яблуко, проте вiн не полишав роботи. Бен промовив:

– Агов, старий! Працювати змусили?

– А, це ти, Бене! А я й не помiтив.

– Я йду купатися. Мабуть, ти би теж хотiв, але доведеться спочатку завершити роботу? Адже так?

Том поглянув на хлопчика i промовив:

– Яку роботу?

– А хiба це не робота?

Том продовжував фарбувати i вiдповiв недбало:

– Може так, а може й нi. Знаю лише, що Тому Сойеру вона до душi.

– Еге ж, вигадуй! Може ти ще запевнятимеш, що вона тобi до вподоби?

Том продовжував працювати щiткою.

– До вподоби? А чого вона менi мае бути не до вподоби? Не кожного дня хлопцям випадае фарбувати паркан!

Бен подивився на справу пiд iншим кутом. Вiн припинив гризти яблуко. Том елегантно рухав щiткою назад та вперед, трохи вiдступав, аби помилуватися результатом, додавав мазок чи два, – знову милувався, а Бен спостерiгав за кожним рухом iз зростаючими цiкавiстю та захопленням. Аж раптом вiн промовив:

– Слухай-но, Томе, а дай i менi трошки пофарбувати.

Том замислився, хотiв вже погодитись, та передумав:

– Нi, нi, Бене, нiяк не можна. Бач яка ситуацiя, тiтка Поллi дуже цiнуе цей паркан, – адже вiн виходить на вулицю, – якби це був дах, тодi iнша справа; анi вона, анi я не хвилювались би. А щодо саме цього паркану вона дуже непокоiться, його слiд пофарбувати дуже добре, як належить; гадаю, що лише один хлопець iз тисячi, а може й з двох тисяч, зможе зробити це як слiд.

– Та ну, невже? Ну послухай, дай-но менi лише спробувати, так, ледь-ледь. Я би дав, якби був на твоему мiсцi, Томе.

– Бене, я би теж дав, як правдивий iндiанець. Але тiтка Поллi… Знаеш, Джим хотiв фарбувати, вона не дозволила. Сiд хотiв фарбувати, – не дозволила й Сiдовi. Сам бачиш, як я стараюсь. Ну дозволю я тобi, а ти зробиш щось не так, i…

– Пусте, я постараюсь. Дай-но лише спробувати. Послухай, я дам тобi серцевину вiд мого яблука.

– Гаразд. Хоча нi, Бен, не можна, я боюся…

– Я тобi вiддам цiле яблуко!

Том вiддав щiтку з величезним незадоволенням на обличчi, з радiстю у серцi. І поки колишнiй пароплав «Великий Мiссурi» працював та пiтнiв на сонцi, сам артист сидiв у тiнi на дiжцi, дригав ногами, жував яблуко та обмiрковував плани полювання на iнших простакiв. Матерiалу не бракувало; хлопчаки пiдходили один за одним: вони розпочинали iз насмiхань, а закiнчували тим, що ставали до роботи. Коли Бен напрацювався i пiшов, Том поступився чергою Бiллi Фiшеру в обмiн на паперового змiя, доволi пристойного; а коли фарбуванням насолодився Бiллi, його замiнив Джонi Мiллер в обмiн на дохлого щура та мотузцi, на якiй його можна було розгойдувати; i так далi, година за годиною. Тож Том, який ще ранку був що той жебрак, в серединi дня практично потопав у багатствi. Вiн мав, окрiм тих речей, про якi я вже казав, дванадцять кульок, частину органчика, шматок скла вiд синьоi пляшки, крiзь який можна було на все дивитись, котушка, ключ, яким вже нiчого не можна було вiдiмкнути, кавалок мила, скляний корок вiд штофа, олов’яний солдатик, пара пуголовкiв, шiсть хлопавок, однооке кошеня, мiдна дверна клямка, собачий ошийник, але без пса, держак вiд складаного ножа, чотири апельсиновi скоринки i стара поламана вiконна рама. Весь цей час вiн сидiв, склавши руки, у приемнiй компанii, i перебував у гарному гуморi, а паркан тим часом вже встигли вкрити трьома шарами вапна! Якби вапно не закiнчилось, вiн би розорив усiх хлопцiв у селi.

Том вирiшив, що цей свiт, зрештою, не такий вже й поганий. Вiн, сам не усвiдомлюючи цього, винайшов великий закон людськоi дiяльностi, а саме: аби змусити дорослого чи хлопця чогось захотiти, слiд зробити це важкодоступним. Якби вiн був великим та мудрим фiлософом, на кшталт автора цiеi книги, тодi би вiн зрозумiв, що робота полягае у тому, що людина зобов’язана робити, а розвага – у тому, чого вона робити не зобов’язана. А це допомогло би йому зрозумiти, чому виготовлення штучних квiтiв чи ходiння по топчаку, який призводить до руху механiзми, е роботою, а катання кегельних куль чи сходження на Монблан – лише забавою. В Англii проживають багатi джентльмени, якi гоготовi сплачувати великi грошi за те, аби мати можливiсть управляти четвiркою коней, запряжених у дилiжанс, на вiдстанi у двадцять, i тридцять миль, проте якби iм запропонували отримувати зарплату за таку службу, вони би вiдмовились, бо тодi задоволення перетворилося б на роботу.




Глава ІІІ


Том – командир. – Урочистiсть та нагорода. – Плачевне щастя. – Доручення та промах.



Том постав перед тiткою Поллi, яка сидiла бiля вiдчиненого вiкна у затишнiй заднiй кiмнатi, яка слугувала i за спальню, i за iдальню, i за кабiнет. Бальзамiчне лiтне повiтря, безтурботна тиша, аромат квiтiв, дзижчання бджiл приспали ii, i вона куняла над в’язанням, бо поруч iз нею не було нiкого, окрiм кота, що спав на ii колiнах. Окуляри вона причепила зверху на свою сиву голову. Вона була переконана, що Том вже давно накивав п’ятами, тож була здивована, що вiн так мужньо вiд

Страница 6

ав себе у ii руки. Том запитав:

– Чи менi вже можна iти бавитись, тьотю?

– Як, вже? А скiльки ти вже зробив?

– Виконав усю роботу, тьотю.

– Томе, не бреши. Терпiти цього не можу.

– Я не брешу, тьотю, усю роботу виконано.

Тiтка Поллi не надто вiрила цим запевненням. Вона пiшла переконатися особисто i була би задоволена, якби слова Тома виявились правдивими бодай на двадцять вiдсоткiв. Коли ж вона переконалася, що увесь паркан пофарбовано, i не просто пофарбовано, а вiн щiльно вкритий потрiйним шаром розчину, i навiть по землi прокладено смугу в якостi бордюру, ii здивуванню не було меж.

– Нiколи не могла б навiть подумати про таке! – сказала вона. – Що ж, ти можеш працювати, коли схочеш, Томе.

Але одразу послабила комплiмент, додавши:

– От тiльки мушу зазначити, що працювати ти хочеш вкрай рiдко. Гаразд, iди, бався, але зважай, щоб повернувся вчасно, бо iнакше буде непереливки.

Вона була настiльки вражена його подвигом, що вiдвела його до комори, обрала найкраще яблуко i дала його Томовi разом з виховними розмiрковуваннями щодо додатковоi цiнностi та насолоди вiд частування, на яке заслуговуе людина своею сумлiнною, чесною та доброчинною працею. Завершила вона своi настанови вкрай вдалою цитатою зi Священного Писання, а Том в цей час поцупив пряник.

Потiм вiн вибiг на двiр i побачив Сiда, що пiднiмався зовнiшнiми сходами на другий поверх. Грудки землi, що лежали пiд ногами, цiеi ж митi замерехтiли у повiтрi. Вони градом обрушились на Сiда, i перш нiж тiтка Поллi отямилась i кинулась на захист, шiсть чи сiм грудочок влучили у цiль, а Том перестрибнув через паркан, i тiльки його й бачили! І хоча в дворi була хвiртка, проте вiн, як зазвичай, надто поспiшав, щоб скористатися нею. Тепер у його душi був спокiй, адже вiн поквитався iз Сiдом за те, що той напакостив йому з чорною ниткою. Том оминув небезпечне мiсце i попрямував неприбраним провулком позаду дровiтнi тiтки Поллi. На тепер вiн уникнув полону та покарання i прямував до площi, на якiй двi вiйськовi групи хлопцiв мали зiйтись у бою, згiдно iз попереднiми домовленостями. Том був генералом однiеi з цих армiй, Джо Харпер (його затятий товариш) – iншоi. Обидва великi полководцi не опускалися до особистоi участi у битвi – це личило лише дрiбним пiшакам, – а сидiли на пiдвищеннi й керували военними дiями через ад’ютантiв. Армiя Тома здобула переконливу перемогу у тривалому та виснажливому бою. Потiм полiчили вбитих, обмiнялись полоненими, домовились про наступний бiй i визначили дату, пiсля чого армiя вишикувалась i рушила геть, а Том повернувся додому.

Проходячи повз будинок, у якому мешкав Джефер Татчер, вiн побачив у саду нову дiвчинку – чудове маленьке блакитнооке створiння з русим волоссям, заплетеним у двi довгi коси, у бiлому лiтньому платтячку та панталончиках iз мереживом. Щойно уквiтчаний лаврами герой пав без жодного пострiлу. Така собi Емi Лауренс миттю випарувалась з його серця, нiби ii там нiколи i не було. Вiн гадав, що закоханий у неi до нестями, що пристрасно обожнював ii, але виявилось, що це лише жалюгiдне тимчасове захоплення. Вiн мiсяцями залицявся до неi, вона капiтулювала лише тиждень тому; вiн був найщасливiшим хлопцем у свiтi впродовж семи коротких днiв, i раптом, в одну мить, вона пiшла з його серця, немов випадкова гостя, що завiтала на хвилинку.

Вiн потайки молився на цього нового ангела, доки не переконався, що вона помiтила його, а потiм заповзявся хизуватися перед нею, вдаючись до усiляких безглуздих витребеньок, аби лишень вразити ii. Впродовж певного часу вiн робив рiзнi вихиляси, однак, випадково поглянувши на неi пiд час одного з небезпечних гiмнастичних вивертiв, раптом побачив, що дiвчинка вiдвернулася i прямуе до дому. Том пiдбiг до паркану i притулився до нього з глибоким сумом, сподiваючись на те, що вона ще трохи затримаеться. Вона на хвилинку зупинилася на ганку, а потiм рушила до дверей. Том лише глибоко позiхнув, коли вона стала на порiг, але тоi ж митi його обличчя засяяло: перш нiж перетнути порiг, вона кинула через паркан фiалку. Хлопець пiдбiг та зупинився на вiдстанi одного чи двох футiв вiд квiтки, потiм пiднiс до очей руку на шталт козирка i став вдивлятися в кiнець вулицi, нiби помiтив там щось цiкаве. Потiм пiдняв соломину i почав прилаштовувати ii на кiнчику свого носа, задерши голову назад. Рухаючись з боку в бiк при цих манiпуляцiях, вiн поступово наближався до фiалки; i ось нарештi його боса нога накрила квiтку, ii гнучкi пальцi схопили ii, а вiн поскакав на однiй нозi разом зi своiм скарбом i зник за рогом. Проте лише на хвилину, i лише для того, щоб вставити квiтку у петельку своеi куртки, поруч iз серцем, а може й шлунком, бо вiн не надто розумiвся на анатомii i не надто переймався правильнiстю.

Пiсля цього вiн повернувся i залишався стояти бiля паркану, аж поки не стемнiло, продовжуючи робити рiзнi вихиляси. Але дiвчинка бiльше не виходила, хоча Том й тiшив себе думкою, що вона стоiть десь бiля вiкна i спостерiгае за його витребеньками. Врештi-решт вiн кволо п

Страница 7

плентався додому, а його нещасна голова була сповнена рiзноманiтними мрiями.

Пiд час вечерi вiн виказував таке збудження, що тiтка лише дивувалась, що це коiться з дитиною. Вiн отримав добрячий прочухан за розправу над Сiдом, проте й оком не змигнув. Вiн здiйснив спробу поцупити цукор пiд носом у тiтки й отримав за це по пальцях.

– Тьотю, ви мабуть не б’ете Сiда, коли вiн чинить так само.

– Сiд не знущаеться над людиною так, як ти. Якби твоя воля, ти б увесь цукор поцупив, тож доводиться пильнувати за тобою.

Потiм вона пiшла на кухню, а Сiд, скориставшись моментом, простягнув руку до цукерницi, з переможною посмiшкою поглядаючи на Тома, i це було просто нестерпно. Проте його рука зiсковзнула, цукерничка впала i розлетiлася на друзки. Том був у захватi – такому, що вiн навiть припнув язика i перетворився на нiмого. Вiн вирiшив, що сам вiн не вимовить анi слова, навiть коли повернеться тiтка, а поводитиметься дуже чемно, аж доки вона сама його не запитае, хто це накоiв. Тодi вiн заговорить, i як же це буде весело – бачити, як отримае на горiхи цей любимчик, цей чемний хлопчик. Вiн був сповнений радiсних очiкувань, i ледве мiг стримувати себе, коли старенька повернулась i, зупинившись бiля уламкiв, сипала iскрами з очей, поглядаючи поверх окулярiв. Вiн промовив сам до себе: ото тепер почнуться веселощi! Але наступноi митi опинився на пiдлозi вiд потужного ляпасу! Сильна долоня здiйнялася для нового удару, а Том заволав:

– Через що ви мене караете? Це Сiд розбив!

Тiтка Поллi знiяковiла i зупинилась, а Том очiкував вiд неi каяття та перепрошень. Але коли до неi повернувся дар мовлення, вона сказала:

– Хм! Ти однаково заслуговуеш на прочухана. Мабуть ти вчинив якусь iншу витiвку, поки я не пильнувала за тобою.

Цiеi митi вона вiдчула докори сумлiння, виникло бажання сказати щось лагiдне, але тодi це можна було б розтлумачити як визнання власноi неправоти, а це б суперечило виховному процесу. Тому вона промовчала, i з важким серцем пiшла займатись своiми справами.

Том насупонився i сiв у кутку, перебiльшуючи власнi образи. Вiн знав, що тiтка в глибинi душi стояла перед ним на колiнах, i це усвiдомлення давало йому бодай-якусь втiху. З власного боку, вiн нiчого не виказував, нi до чого не вдавався. Однак вiн знав, що час вiд часу крiзь поволоку слiз на нього падае нiжний погляд, проте не хотiв його помiчати. Вiн уявляв, як лежить у своему лiжку смертельно хворий, а тiтка нахиляеться над ним i вимолюе у нього прощення, а вiн обертаеться обличчям до стiни, не промовляючи анi слова. Як вона тодi почуватиметься! Вiн уявляв, як його витягають з рiчки и приносять додому, мертвого, його волосся геть мокре, бiднi ручечки навiки припинили бешкетувати, наболiле серце навiки заспокоiлось. І ось вона кидаеться до його тiла, ii сльози течуть рiкою, губи благають Бога повернути iй ii хлопчика, якого вона нiколи, нiколи не кривдитиме! Проте вiн лежить перед нею холодний та блiдий, без жодних ознак життя, – нещасний маленький страждалець, що випив чашу скорботи до самiсiнького денця! Вiн так розчулився, уявляючи цi сумнi картини, що ледь стримував себе вiд ридань: його очi були сповненi слiзьми, тож коли вiн клiпав, вони котилися долу i капали з кiнчика його носа. І так йому солодко було плекати свiй сум, що вiн не хотiв сполохати цей настрiй жодним легковажним задоволенням чи грубими веселощами: вiн був надто священним для них; тож коли кузина Мерi забiгла до кiмнати у захватi вiд того, що нарештi повернулася додому пiсля нескiнченного тижневого перебування на гостинах, вiн пiдхопився та втiк до тишi та мороку, подалi вiд звукiв та свiтла, якi вона принесла iз собою. Вiн тинявся вiддаленими закапелками, подалi вiд мiсць, де зазвичай гуртуються хлопчаки, шукаючи усамiтнення, яке б гармонiювало з його душевним станом. Плiт на рiчцi притягував його до себе, вiн всiвся на самiсiнькому краечку i дивився на похмуру водяну пустелю, i розмiрковував, як би це було добре втопитися миттево та непомiтно для самого себе, не наражаючи себе на неприемнi вiдчуття, притаманнi людськiй природi. Потiм вiн згадав про квiтку. Вiн витягнув ii, зiм’яту та зiв’ялу, i його тужлива насолода подвоiлась. Вiн запитував самого себе, чи сумувала би вона за ним, коли б дiзналася? Чи обливалась би слiзьми, чи бажала б мати право охопити його шию руками та втiшити його? Чи може б вiдвернулася вiд нього, як й увесь порожнiй свiт? Ця картина спричинила виникнення настiльки приемного страждання, що вiв вовтузився iз ним безкiнечно, розглядаючи рiзнi варiанти та уявляючи себе щоразу в iншiй ситуацii, аж поки не вичерпав iх усi! Нарештi вiн пiдвiвся, позiхнув i поплентався у темрявi. Було майже пiв на десяту, а може вже й десята година, коли вiн йшов безлюдною вулицею, на якiй мешкала його обожнювана незнайомка. Вiн постояв з хвилину бiля ii будинку, прислухався, але його чутливе вухо не вловило жодних звукiв; лише слабкий промiнь свiтла проникав крiзь штори одного з вiкон на другому поверсi. Чи не тут, бува, ii священна обитель? Вiн перестри

Страница 8

нув через паркан, тихо продерся крiзь заростi рослин i зупинився пiд вiкном; довго, з глибоким хвилюванням дивився на нього; потiм лiг пiд ним горiлиць, схрестивши на грудях руки, i тримаючи в них зiв’ялу квiтку. Саме так вiн помре далеко вiд непривiтного свiту, без даху над безпритульною головою, i жодна дружня рука не зiтре смертельного поту з його чола, жодне любляче обличчя не схилиться над ним у спiвчуттi в останню хвилину агонii. І саме тут вона побачить його, коли визирне у вiкно веселим ранком, – чи впаде ii сльоза на нещасне бездиханне тiло, чи зiтхне вона, пригадавши квiтуче юне життя, так бездарно занедбане, пiдкошене так завчасно?

Вiкно вiдчинили; верещання служницi сколихнуло священну тишу, i струменi води окропили останки нашого страждальця. Захлинувшись, герой звiвся на ноги i почав вiдхекуватись; потiм у повiтрi щось просвистiло пiд супровiд ледь чутноi лайки; посипались уламки розбитоi шибки; маленька фiгурка перестрибнула через паркан i зникла у темрявi. Трохи згодом, коли Том, роздягнений перед тим як лягти у лiжко, роздивлявся свiй мокрий одяг у свiтлi сального огарка, прокинувся Сiд; проте якщо у його головi й промайнули якiсь непевнi здогадки щодо окремих моментiв, то вiн мудро утримався, бо погляд Тома не обiцяв нiчого доброго. Том влiгся, не обтяжуючи себе молитвою, а Сiд зауважив це упущення в своiй головi.




Глава ІV


Акробатичнi вправи розуму. – Недiльна школа. – Директор. – На виставцi. – Вiдмiннiсть Тома.



Сонце вставало над мирним свiтом, осяюючи село своiми променями, немов посилаючи йому свое благословення. Пiсля снiданку тiтка Поллi розпочала сiмейне богослужiння. Першою була молитва, складена з бiблiйських цитат, що виконували функцiю нарiжних каменiв, з’еднаних легким цементом оригiнальних роздумiв. З верхiвки цiеi споруди, немов iз Синайськоi гори, вона зачитала повчальну главу з книги Мойсея.

Опiсля Том вiдклав усi своi справи i став заучувати своi вiршi з Бiблii. Сiд вже давно вивчив свiй урок. Том напружував свою пам'ять, щоб запам’ятати п’ять вiршiв. Вiн обрав Нагорну проповiдь, бо не змiг знайти iнших вiршiв, коротших за цей.

Через пiвгодини Том вже мав доволi туманне уявлення про свiй урок, але не бiльше, бо дух його блукав усiма нивами людського мислення, а руки були зайнятi стороннiми розвагами. Мерi взяла книгу, щоб заслухати урок, i вiн зробив спробу знайти шлях крiзь туман.

– Блаженними е-е-е…

– Убогi…

– Так, убогi… блаженними е убогi-i-i…

– Духом…

– Духом, блаженними е убогi духом, бо … вони… вони…

– Їхнiм…

– Бо iхнiм. Блаженними е убогi духом, бо iхнiм… е царство небесне. Блаженними е тi, хто плаче, бо вони… вони…

– Втi…

– Бо вони-и-и…

– Бо вони втi…

– Нi, я не знаю, що це за слово.

– Втiшаться.

– Так, втiшаться! Блаженними… блаженними е-е-е… втiшаться… блаженними е тi, хто плаче, бо вони втiшаться. Блаженними е… блаженними е-е-е… блаженними е хто ще? Чого ти менi не пiдказуеш, Мерi? Чого ти дразниш мене?




Конец ознакомительного фрагмента.