Страница 1

Пригоди Гекльберрi Фiнна
Марк Твен


Марк Твен (справжне iм’я Семюел Ленгхорн Клеменс; 1835–1910) – видатний американський письменник, журналiст i громадський дiяч. Вiн працював у безлiчi жанрiв – реалiзм, романтизм, гумор, сатира, фiлософська фантастика, публiцистика, створивши чимало чудових творiв, таких як «Пригоди Тома Сойера», «Принц i жебрак», «Жанна Д’Арк», «Янкi з Коннектикуту при дворi короля Артура» та iнших.

«Пригоди Гекльберрi Фiнна» – це продовження книги «Пригоди Тома Сойера». Головний герой – колишнiй безпритульний, бешкетник Гекльберрi Фiнн – вiдчайдушно не бажае жити за «домашнiми» правилами: ходити до школи, носити пристойний одяг i взагалi поводити себе чемно. Вiн тiкае з гостинноi родини вдови Дуглас, де жив, назустрiч свободi, небезпекам i справжнiм вчинкам. І звичайно, жодна пригода не обiйдеться без участi приятеля Гека – Тома…





Марк Твен

Пригоди Гекльберрi Фiнна





Застереження


Проти осiб, що намагатимуться вiдшукати в цiй розповiдi якiсь потаемнi мотиви, буде порушено судову справу; осiб, що намагатимуться видобути з цього твору якусь мораль, буде покарано засланням; а за намагання вiдшукати в ньому прихований змiст винуватих буде розстрiляно.



    За наказом автора
    Генерал-губернатором
    Начальником артилерii




Пояснення


У цiй книжцi використано кiлька дiалектiв, а саме: негритянський дiалект штату Мiссурi, найрiзкiшу форму за-кутнього пiвденно-захiдного дiалекту, дiалект Пайк-Каунтi, а також чотири трохи пом’якшенi вiдмiни цiеi останньоi говiрки. Вiдтiнки говiрки вiдбиралися не наослiп i не наздогад, а, навпаки, дуже ретельно, пiд пильним керiвництвом, пiдсиленим ще й моею особистою обiзнанiстю з усiма цими мовними формами.

Я подаю це пояснення з тiеi причини, що без нього багато хто з читачiв уявив би собi, що всi моi дiйовi особи намагаються, розмовляючи, наслiдувати одне одного, але досягти iм цього аж нiяк не щастить.



    Автор




Роздiл І


Ви нiчогiсiнько про мене не знаете, коли не прочитали книжки, що називаеться «Пригоди Тома Сойера»; а втiм – дарма. Книжку ту написав Марк Твен, i часто-густо вiн казав у нiй правду. Траплялося, iнколи прибрiхував, та здебiльшого казав правду. Але то байдуже. Я ще не стрiчав таких людей, якi нiколи не брехали, за винятком, звiсно, тiтки Поллi або вдови, та ще, може, Мерi. Саме про тiтку Поллi – Томову тiтку Поллi, – та про Мерi, та ще про Дугласову вдову найбiльше й розповiдаеться в отiй книжцi; загалом книжка правдива, хоча там трохи й прибрехано, як я вже казав.

А закiнчуеться та книжка ось як: ми з Томом знайшли грошi, що iх розбiйники переховували в печерi, й розбагатiли. Кожному з нас припало по шiсть тисяч доларiв – i все золотом. Ото була купа грошви, аж голова йшла обертом. А суддя Тетчер узяв та й поклав тi грошi в банк, на вiдсотки, i тодi ми щодня мали по долару кожен, i так цiлий рiк, – хтозна, що його й робити з такою силою грошей. Дугласова ж удова прийняла мене за сина i взялася виховувати, але я мало не пропав, сидячи невилазно в хатi; а до того ж удова так допiкала менi отими своiми порядками та добрими звичаями, що я далi терпiти не змiг i дав драла. Натягнув знову свое лахмiття, залiз у ту саму стару бочку з-пiд цукру й живу собi, вiльний i щасливий. Але Том Сойер вистежив мене i сказав, що набирае ватагу розбiйникiв; вiн пообiцяв i мене прийняти, якщо я повернуся до вдови i надалi поводитимуся пристойно. Ну, я й повернувся.

Вдова розрюмсалася надi мною, називала заблуканим ягням i ще по-всякому, проте, звiсно, й гадки не мала образити мене. Вона знову вдягла мене в нове вбрання, i я знай упрiвав цiлi днi та ходив, наче зв’язаний. Ну, а далi все повернулося на старе. Вдова бемкала у дзвона до вечерi, i боронь Боже спiзнитися. Та ще й таке: хоч i сiв до столу, а вiдразу не смiй братися до iжi, мусиш чекати, доки вдова, нахиливши голову, побуркотить трохи над стравами, хоча страви були як страви, нiчого поганого про них не скажеш, хiба те, що кожну зварено окремо. Нема у свiтi смачнiшого як назбираеш в одну посудину всiляких недоiдкiв! Було перемiшаеш iх добренько, вони сiк повипускають i самi плигають у рот!

По вечерi вона дiставала свою книжку i давай читати про Мойсея та про те, як його знайшли в очеретах, i менi страх як кортiло довiдатися, що з ним скоiлось, аж тут – на тобi! – з’ясувалося, що той Мойсей бозна-коли помер; тодi я зовсiм покинув слухати про те, – на бiса менi здалися мерцi!

Незабаром менi захотiлося курити, i я попросив у вдови дозволу. Де там! Не дозволила – сказала, що то непристойна, неохайна звичка i треба ii позбутися. Бувають же такi люди: забороняють те, чого самi анiтрохи не тямлять. Ось i вдова носиться з отим Мойсеем, як курка з яйцем. А вiн же iй навiть не родич! Та й взагалi на лихо вiн потрiбний! Його вже давно й на свiтi немае. А на мене, бачте, он як напускаеться за те, що менi подобаеться курити, дарма що то приемна рiч. Сама ж, проте, любiсiнько нюхае табаку i вважае, що це пристойно. Як самiй, то

Страница 2

значить, можна.

Їi сестра, мiс Уотсон, сухоребра стара дiва в окулярах, саме приiхала до неi пожити й вiдразу ж учепилася до мене з букварем. Вона мордувала мене цiлiсiньку годину, аж урештi вдова звелiла iй вiдчепитися вiд мене. Ще трохи – i я б не витерпiв. Потiм цiлiсiньку годину я нудився, сидячи в хатi, i нiяк не мiг утриматися, щоб не крутитися на стiльцi. А мiс Уотсон одно товче: «Не клади на стiлець нiг, Гекльберрi»; «Чого ти так зiгнувся, Гекльберрi, сиди рiвно»; i знову ж своеi: «Не позiхай i не потягайся за столом, Гекльберрi! Невже ти не можеш усидiти спокiйно?» А потiм, коли вона почала торочити менi про пекло, я вiзьми та й бовкни: от би менi туди якось шаснути. Вона так i пiдскочила – страх як розлютилася, а в мене ж i гадки лихоi не було. Просто хотiлось завiятися свiт за очi, так менi все остогидло; я хотiв дременути, а куди – однаковiсiнько. Тодi вона сказала, що грiх таке говорити, що вона сама нiзащо у свiтi такого б не сказала; вона намагаеться жити так, щоб обов’язково попасти до раю. Але ж я не вбачав для себе жодноi втiхи в тому, щоб опинитися там, де й вона, а тому й вирiшив, що не стану й пробувати. Але говорити iй про це я не схотiв, бо тiльки завдав би собi зайвоi халепи, а пуття з того не було б нiякого.

Тут вона i давай менi про рай теревенити, все своеi та й своеi править. Усiм людям там, мовляв, тiльки й дiла, що цiлiсiнький день з арфою туди-сюди походжати та спiвати, i так на вiки вiчнi. Мене, як по правдi, все те не дуже вабило.

А проте я змовчав. Запитав лиш, як вона гадае: чи попаде в рай Том Сойер. Вона вiдповiла, що нi, його туди й близько не пустять. Я дуже зрадiв, бо ж хотiв, звiсно, щоб ми з ним завжди були вкупi.

Мiс Уотсон усе мене гризла та й гризла, так що менi зрештою все те остогидло i стало дуже нудно. Аж далi закликали до кiмнати негрiв та почали молитися, а тодi всi полягали спати. Подався й я до своеi кiмнатки з недогарком свiчки i поставив його на стiл. Вмостився на стiльцi бiля вiкна i спробував думати про щось веселе, але нiчого не вийшло. І раптом напав на мене такий смуток, що хоч помирай. Горiли зiрки на небi, а на деревах жалiбно шелестiло листя, i здаля долинало: «Пуу-гу, пуу-гу…» То пугач сповiщав, що хтось помер; чути було, як кричить дрiмлюга та вие собака, – це вiщувало комусь смерть; i вiтер усе про щось менi нашiптував, а я нiяк не мiг второпати, що ж то вiн шепоче, аж мурашня менi по всьому тiлi почала бiгати. Потiм у лiсi щось застогнало, немов привид, який хоче сказати, що йому гнiтить душу, але ж нiяк не може, отож не влежить спокiйно у своiй домовинi, блукае ночами й тужить. Менi стало так моторошно й тоскно, так захотiлося, щоб хто-небудь був зi мною. А тут ще й павук десь узявся та й полiз по моему плечi; я дав йому щигля, а вiн упав просто на свiчку, i не встиг я отямитися, як вiн згорiв. Я й сам добре знав, що то страшенно погана прикмета: безперемiнно чекай бiди. Вiд ляку жижки менi задрижали. Я зiрвався на ноги i тричi обкрутився навколо себе, та ще кожного разу хрестився, а тодi перев’язав собi ниткою пасмо волосся, щоб убезпечити себе од вiдьом. А проте, я не заспокоiвся. Це справдi допомагае, коли знайдеш пiдкову, не встигнеш прибити ii над дверима i загубиш, але я зроду не чував, щоб можна було таким способом позбутися лиха пiсля того, як уб’еш павука.

Так мене враз морозом i всипало… Я знову сiв i дiстав люльку, щоб закурити; у домi було зараз тихо, неначе всi вимерли, отож удова нiчого про те не знатиме. Так минуло чимало часу; аж раптом стало чути, як у мiстi б’е годинник: бам-бам-бам! – дванадцять разiв, а далi знову все за-тихло – стало тихiше, нiж перед тим. Незабаром я почув, як унизу, в темрявi, пiд деревами хруснула гiлка, – щось там ходило. Я завмер, затамувавши дух, i прислухався. Нараз хтось унизу ледве чутно нявкнув: «Ня-ав! ня-ав!» Менi вiдлягло вiд серця. Я й собi нявкнув: «Ня-ав! ня-ав!» – якомога тихiше, а потiм погасив свiчку й вiкном вилiз на дах комори. Звiдти я тихенько ковзнув на землю й подався нишком пiд дерева. І справдi, там на мене чекав Том Сойер.




Роздiл II


Ми навшпиньках скрадалися стежкою помiж деревами до самiсiнького кiнця вдовиного саду, пригинаючись, щоб не зачепитися за гiлки. Коли саме проходили повз кухню, я спiткнувся на коренi й наробив шуму. Ми припали до землi й завмерли. Здоровенний негр, на iм’я Джiм, що належав мiс Уотсон, сидiв на порозi кухнi; ми його добре бачили, бо в кухнi свiтилося. Вiн схопився, витягнув шию i якусь хвилину прислухався. А тодi гукнув:

– Хто там?

Вiн почекав, знову прислухався, а тодi пiдiйшов навшпиньках i зупинився якраз мiж нами; ми майже могли торкнутися його рукою. Часу, мабуть, збiгло чимало, i все було тихо, а ми ж були од нього зовсiм близенько. Аж раптом засвербiло менi одне мiсце на щиколотцi, а почухати його я не насмiлювавсь; потiм на вухо сверблячка напала; вона перекинулася на спину, якраз межи плечi. Менi здавалося, що я ось-ось сконаю, якщо не почухаюся ту ж мить. Та воно так завжди трапляеться: приходиш ото в

Страница 3

орядне товариство, чи на похорон, чи заснути намагаешся, та нiяк не виходить, – одне слово, саме тодi, коли не можна почухатися, то так тобi починае свербiти i вздовж i впоперек – ну, повсюди. А Джiм помовчав-помовчав та й каже:

– Кого це тут носить? Де ж ви? Хай менi бiс, якщо я вас не чув! Гаразд, ось що я зроблю: сяду на цьому самому мiсцi й прислухатимусь, поки знову почую.

І вiн умостився на землi мiж мною i Томом. Притулився спиною до дерева, а ноги так простягнув, що однiею ледь-ледь моеi ноги не торкнувся. Тепер у мене почав свербiти нiс. Так засвербiв, що аж сльози на очi набiгли. Але почухатись я не насмiлювався. Потiм почало свербiти в носi. Тодi – пiд носом. Не знаю вже, як менi й пощастило влежати спокiйно. Така халепа тривала хвилин шiсть або сiм, а видалося – цiлi години. Вже менi свербiло в одинадцятьох рiзних мiсцях. Я вiдчував, що не витримаю нi хвилини довше, але зцiпив зуби: дай, думаю, ще трохи потерплю. Тут Джiм почав важче дихати i раптом захрiп; мою ж сверблячку як рукою зняло.

Том подав менi знак – легенько прицмокнув губами, – i ми поплазували геть рачки. Коли ми вiдповзли футiв за десять, Том прошепотiв менi, що не завадило б прив’язати Джiма до дерева, – ото смiху буде! Але я був проти: Джiм може прокинутися, зчинить гвалт, i кинуться нагору, а мене немае в кiмнатi. Тодi Том сказав, що вiн узяв iз собою замало свiчок, слiд би прослизнути до кухнi та захопити ще кiлька. Я його стримував, казав, що Джiм може прокинутись i нас застукати. Але Томовi кортiло за всяку цiну ризикнути; отож ми забралися до кухнi, взяли три свiчки, i Том поклав за це на стiл ще й плату – п’ять центiв. Потiм ми вийшли звiдтiль, i менi страх як хотiлося завiятися якнайдалi, але Томовi, бач, заманулося пiдповзти до того мiсця, де спав Джiм, щоб устругнути негровi яку штуку. Я чекав на Тома, й менi здавалося, що цьому чеканню кiнця-краю не буде, а навкруги була мертва тиша.

Тiльки-но Том повернувся, ми з ним гайнули стежкою попiд парканом i швиденько видряпалися на самий вершечок крутого горба по той бiк будинку. Том розповiв, що вiн обережно стягнув у Джiма з голови бриля й повiсив його на сучок того дерева, пiд яким Джiм заснув, а той тiльки поворушився спросоння, але не прочумався. На другий день Джiм запевняв, що вiдьми обiйшли його чарами, задурманили, та ще й гасали на ньому верхи по всьому штату, а потiм знову посадили його пiд деревом i повiсили бриля на сучок, щоб видно було, хто таке йому заподiяв. А iншим разом Джiм уже похвалявся, що вiдьми гасали на ньому аж до самiсiнького Нового Орлеана; а потiм вiн щоразу прибрiхував бiльше й бiльше, i вже Джiм почав усiм туману пускати, нiбито вiдьми цiлiсiнький свiт на ньому об’iхали, замордували його мало не до смертi, i на спинi в нього ще й досi видно садна вiд сiдла. Джiм страшенно тим пишався, а далi так набундючився, що на iнших негрiв уже й не гляне. Негри приходили часом за багато миль, щоб послухати, як Джiм розповiдатиме про своi пригоди, тож вiн i зажив слави найповажнiшого негра на цiлу нашу округу. Зовсiм чужi негри зупинялися часом, роззявивши рота, й витрiщали на нього очi, немов на яке диво. Як стемнiе, негри дуже полюбляють збиратися на кухнi бiля вогню та гомонiти про вiдьом; але тiльки-но хто з присутнiх заводив мову про них i намагався вдати з себе людину бувалу в тому дiлi, Джiм тут же й докине: «Гм! Ну, де вже тобi на вiдьмах знатися!» – й вiдразу балакучий той негр стулить губи i знiтиться. Джiм провертiв дiрочку в п’ятицентовiй монетцi i, просиливши в неi мотузку, почепив ii собi на шию, розповiдаючи всiм, що то амулет, якого йому сам диявол власноручно подарував i сказав, що тим амулетом можна лiкувати вiд будь-якоi хвороби i будь-коли викликати вiдьом, – треба тiльки над тiею монеткою пошепотiти; але що саме шепотiти, Джiм нiколи не признавався. Негри приходили до Джiма з усiеi округи i вiддавали йому все до останнього цента, аби тiльки глянути на ту монету; проте вони зроду-звiку не доторкнулися б до неi, знаючи, що сам диявол тримав ii у своiх руках. Вiдтодi слуга з Джiма став негодящий, бо вiн дуже запишався з того, що бачив диявола та повозив вiдьом на своiй спинi.

Отож коли ми з Томом видряпалися на самий вершечок горба й подивилися вниз, на мiстечко, там блимало лише три чи чотири вогники, – певно, свiтилося в тих будинках, де лежали хворi; над нами яскраво сяяли зорi, а внизу повз мiстечко текла рiчка майже цiлу милю завширшки, напрочуд спокiйна й велична. Спустившися з горба, ми розшукали Джо Гарпера й Бена Роджерса та ще двох чи трьох хлопцiв, що переховувалися в старiй чинбарнi. Тодi ми вiдв’язали човна та й попливли рiчкою, приблизно двi з половиною милi за водою, до великого стрiмчака на гiрському боцi, i там вийшли на берег.

Ми зайшли в кущi, i Том примусив нас усiх заприсягтися, що нiхто з нас не викаже його таемницi, i тодi показав вхiд до печери, що була на горбi в самiсiнькiй гущавинi. Потiм ми позасвiчували свiчки й порачкували крiзь вузьку дiру. Проповзли ми отак, певно, крокiв iз двiстi, i враз

Страница 4

еред нами вiдкрилася печера. Том почав заглядати в рiзнi закапелки i незабаром гулькнув пiд стiну в одному мiсцi, – ви б зроду не помiтили, що там е хiд. Довелося знову лiзти вузьким проходом, i врештi ми попали нiби до кiмнати, дуже темноi, вогкоi та холодноi, i тут зупинилися.

Том сказав:

– Ну от, ми заснуемо ватагу розбiйникiв i назвемо ii «Ватага Тома Сойера». Кожен, хто схоче пристати до неi, мае скласти присягу й пiдписатися своею кров’ю.

Всi погодились. І Том дiстав аркушик паперу, на якому була написана та присяга, i прочитав ii. Кожен хлопець мав присягнути на вiрнiсть ватазi i нiколи не виказувати ii таемниць; а якщо хто-небудь, бува, скривдить хлопця з нашоi ватаги, то один з нас, кому вже накажуть, мае помститися – вбити i кривдника, i всю його родину, i той хлопець не смiе нi iсти, нi спати, доки не повбивае всiх ворогiв i не вирiже на iхнiх грудях хреста – знака нашоi ватаги. Хто не належить до ватаги, не мае права ставити того знака; а якщо хто поставить його, то винного треба буде судити; а зробить це вiн вдруге, то вбити. А якщо хто з ватаги викаже нашу таемницю, то перерiзати йому горло, а потiм спалити труп i попiл розвiяти за вiтром, а iм’я кров’ю викреслити зi списку i нiколи бiльш не згадувати про нього, проклясти його i забути на вiки вiчнi.

Всi хлопцi сказали, що це чудова присяга, й запитали Тома, чи вiн сам ii склав. Вiн признався, що дещо сам вимудрував, а решту запозичив iз книжок про пiратiв та розбiйникiв; вiн запевняв, що кожна порядна розбiйницька ватага обов’язково мае свою власну присягу.

Дехто думав, що не завадило б винищувати всю рiдню тих хлопцiв, якi виказуватимуть таемницi нашоi ватаги. Том визнав, що то непогана думка, взяв олiвця й вiдразу ж уписав ii до присяги. Тут озвався Бен Роджерс:

– А ось у Гека Фiнна немае нiякоi рiднi. Що з ним робити?

– Але ж батько в нього е? – вiдказав Том Сойер.

– Батько-то е, та хiба ж ти його тепер знайдеш! Перш, було, вiн п’яний вилежувався разом iз свиньми в чинбарнi, але ось уже бiльше року минуло, як його нiде не видно.

Порадились вони та й вирiшили виключити мене з ватаги, мовляв, кожен хлопець повинен мати рiдню чи кого-небудь, щоб його можна було вбити, а нi, то це буде кривда для iнших. Ну, що тут удiеш? Нiхто нiчого не мiг придумати. Всi сидiли й мовчали. Я трохи не заплакав; аж раптом надумав: я запропонував iм мiс Уотсон – нехай вбивають ii. Всi загукали:

– Авжеж, вона годиться! Тепер усе гаразд! Гека можна прийняти!

І кожний iз нас уколов собi шпилькою пальця, щоб розписатися кров’ю; я також поставив на паперi свiй значок.

– Ну, – мовив Бен Роджерс, – а чим же буде займатися наша ватага?

– Нiчим, тiльки грабуватиме та вбиватиме, – вiдповiв Том.

– А що ж ми будемо грабувати? Будинки, чи худобу, чи…

– Якi дурницi! Красти худобу i всяку всячину – то не грабунок, то злодiйство, – сказав Том Сойер. – Ми ж не злодii. Яка нам з того слава! Ми розбiйники. Надягнемо маски та й будемо зупиняти дилiжанси й карети на великiй дорозi, будемо вбивати пасажирiв i вiдбирати в них годинники i грошi.

– А хiба обов’язково треба iх убивати?

– Авжеж, треба! То найкраще. Деякi авторитети думають iнакше, але бiльшiсть вважае, що краще таки вбивати iх – окрiм тих, кого приведемо сюди до печери й триматимемо тут, поки не дадуть викупу.

– Викупу? А що це таке?

– Не знаю. Та тiльки так уже ведеться в розбiйникiв. Я вичитав те з книжок, i нам, звичайно, теж треба так робити.

– Як же ми зможемо так робити, коли не знаемо, що воно таке?

– Та хоч i не знаемо, а проте мусимо так робити. Хiба ж я вам не сказав, що про все те написано в книжках? Чи, може, вам хотiлося б начхати на книжки й робити так, як заманеться, щоб не було нiякого ладу.

– Еге, добре тобi говорити, Томе Сойере, а все ж я не доберу, як же вони даватимуть нам викуп, тi бранцi, коли ми не тямимо, як воно в бiса робиться? А ти сам як гадаеш, що воно таке, га?

– Не знаю я. Треба тримати iх у себе, поки вони дадуть викуп; мабуть, iх слiд тримати, поки вони помруть.

– Оце так! Оце я розумiю. Чом же ти не сказав того ранiше? Ми триматимемо iх у себе, поки вони дадуть викуп, триматимемо аж до смертi; тiльки ж доведеться панькатися з ними – годуй iх та пильнуй добре, щоб, бува, не повтiкали, хай iм усячина!

– Ну й вигадаеш отаке, Бене Роджерсе! Як же вони зможуть утекти, коли iх пильнуватиме вартовий? Та вiн же вмить дасть iм залiзного бобу з’iсти, тiльки-но вони пальцем поворухнуть.

– Вартовий! Добре, нiчого казати! Виходить, комусь iз нас доведеться сидiти цiлу нiч та не спати тiльки для того, щоб iх устерегти? То була б уже чистiсiнька дурiсть! А чому б нам не взяти добрячоi ломаки та не врiзати iм того викупу по головi, тiльки-но вони ступлять сюди?

– А тому, що в книжках цього не написано – саме через те. Слухай-но, Бене Роджерсе, хочеш ти робити все, як потрiбно, чи не хочеш? Чи ти думаеш, що тi люди, якi пишуть книжки, не знають, як саме слiд чинити? Чи ти думаеш, що можеш iх повчити? Покинь, хлопче! Нi, сер,

Страница 5

и вже будемо викупати iх так, як то годиться.

– Ну, й добре. Я згодний на все; тiльки ж менi здаеться, що той звичай якийсь дурнячий… Скажи-но, а жiнок ми теж будемо убивати?

– Ех, Бене Роджерсе, коли б я був такий невiглас, як ти, я б уже краще помовчав. Убивати жiнок? Ну й чого ж то iх убивати! Адже ж у жоднiй книжцi не знайдеш такого. Жiнок мають приводити сюди до печери й поводитися з ними якнайчемнiше; не встигнеш огледiтися, як вони в тебе закохаються й самi не схочуть повертатися додому.

– Гаразд, коли так, то я згодний, та тiльки все те нi до чого. Скоро в нашу печеру напхаеться така сила-силенна жiнок та всякого люду, який чекатиме на викуп, що в нiй не лишиться мiсця для самих розбiйникiв. А втiм, шквар далi, я бiльш не маю що казати.

Маленький Томмi Барнс на ту пору вже заснув i, коли ми його розбуркали, перелякався, розрюмсався, почав проситися додому, до своеi мами, i сказав, що йому вже пере-хотiлося приставати до розбiйницькоi ватаги.

Усi давай iз нього глузувати й дражнити його ревою, а вiн розiзлився i погрозив, що зараз же пiде та й викаже всi нашi таемницi. Але Том дав йому п’ять центiв, щоб вiн утихомирився, i сказав, що зараз ми всi пiдемо додому, а на тiм тижнi зберемося i тодi вже обов’язково когось пограбуемо i вб’емо.

Бен Роджерс пояснив, що вiн не може часто втiкати з дому, хiба що тiльки по недiлях, то чи не можна б розпочати грабування з найближчоi недiлi; але всi хлопцi вирiшили, що грiх братися до такого дiла в недiлю, тож нема про що й балакати. Ми вмовилися зустрiтися i якнайшвидше призначити день нашого першого нападу; потiм обрали Тома Сойера на отамана ватаги, а Джо Гарпера – на помiчника та й подалися додому.

Я вилiз на дах комори, а звiдтiль пробрався вiкном до себе, коли вже почало розвиднятися. Мое нове вбрання було геть позакапуване свiчкою та вимащене глиною, а сам я втомився, як зацькований пес.




Роздiл ІІІ


Ех, та й перепало ж менi ранком вiд староi мiс Уотсон за попсований одяг! А от удова – та зовсiм не лаялася, тiльки повiдчищала глину й свiчковий лiй i була така сумна, що я вирiшив поводитися бодай хоч деякий час краще, якщо зможу. Потiм мiс Уотсон повела мене в комiрчину й почала молитися, та нiчогiсiнько з того не вийшло. Вона звелiла менi молитися щодня, мовляв, чого б я не попросив, те менi й пошлеться. Я хоч i силкувався, та де там! Одного разу я роздобув собi вудочку, але без гачкiв. А на бiса вона менi без гачкiв здалася! Разiв зо три, а може, й чотири вимолював я гачки, але нiчого не вийшло. Тодi попросив я мiс Уотсон помолитися замiсть мене, а вона обiзвала мене дурнем i навiть не сказала за що. А сам я нiяк не мiг збагнути, в чому ж рiч.

Якось сидiв я довго в лiсi, все думав та й думав про те. Кажу собi: якщо людина може вимолити все, чого iй заманеться, то чому ж диякон Уiнн не поверне молитвами тих грошей, що вiн iх утратив на свининi? Чому вдова не може повернути собi молитвами своеi срiбноi табакерки, що ii в неi вкрали? Чому мiс Уотсон не помолиться, щоб iй потовщати? Нi, кажу я сам собi, щось воно не клеiться. Пiшов я й спитався в удови, що воно й до чого, а та й каже, що молитвами можна виблагати лише «духовнi дарунки». Того вже я нiяк не мiг розшолопати, а вона менi пояснила: мовляв, я мушу допомагати iншим, i робити для них усе, що можу, й пiклуватися про них повсякчас, i нiколи не думати про себе. Отож, виходить, я мав пiклуватися й про мiс Уотсон. Я подався до лiсу i довго мiркував там над ii словами, але ж нiяк не мiг уторопати, яка з того користь, – хiба що для iнших людей; а вкiнцi я вирiшив, що не варто морочити собi голову над тим, – що буде, те й буде! Інколи вдова сама заходжувалася коло мене й починала розповiдати про волю Божу, та так, що менi просто слина з рота котилася; а наступного дня мiс Уотсон знову спiвае своеi i знову збивае мене з пантелику. Думав я, думав та й зрозумiв нарештi, що, мабуть, iснуе два боги: iз удовиним богом бiдолаха грiшник ще якось поладнае, а от як упiймаеться у лабети бога мiс Уотсон, то тут добра не жди. Обмiркувавши все те гарненько, вирiшив я вiддатися вдовиному боговi, якщо вiн мене потребуватиме; а проте я нiяк не мiг збагнути, яка йому з мене користь, коли я анiчогiсiнько не знаю, поводжуся кепсько, та ще й простацького роду.

Батька мого в наших краях нiхто не бачив уже понад рiк, i я був спокiйний; я не мав i найменшого бажання його бачити. В нього була погана звичка частувати мене товчениками, тiльки-но я навертався йому на очi, коли вiн був тверезий; хоч я здебiльшого тiкав вiд нього до лiсу, як вiн з’являвся десь поблизу. А це недавно його витягли з рiчки, миль за дванадцять вище нашого мiстечка, – так гомонiли люди. В кожному разi, вирiшили, що то саме вiн: утопленик на зрiст був такий, як мiй батько, одягнений у якесь лахмiття i волосся мав довжелезне – все те дуже його нагадувало; але обличчя нiяк не можна було розпiзнати: вiн так довго пробув у водi, що воно й на обличчя вже не скидалося. Кажуть, вiн плив за водою горiлиць. Його виловили з рiчки й по

Страница 6

овали тут-таки, на березi. Та недовго я втiшався, бо пригадав собi одну прикмету. Я добре знав, що утопленик-чоловiк мае плисти не горiлиць, а лицем донизу. Тож я й здогадався, що то був зовсiм не батько, а якась жiнка в чоловiчому одязi. І я знову став побоюватись. Я знав напевне, що старий незабаром з’явиться в наших краях, а менi аж нiяк не хотiлося цього.

Ми гралися в розбiйникiв майже цiлий мiсяць, а потiм я кинув цю гру. І всi хлопцi зробили так само. Нiкого ми не пограбували й нiкого не вбили, а тiльки вдавали розбишак.

Ми несподiвано вискакували з лiсу й кидалися на свинопасiв та на жiнок, що везли на базар городину, але нiколи нiкого не чiпали. Свиней Том Сойер називав «зливками золота», а рiпу та зелень – «коштовностями». Вчинивши такий напад, ми поверталися до печери й вихвалялися тим подвигом: скiльки чоловiк забили й скiльком вирiзали хреста на грудях. А проте я не бачив, який нам iз того зиск. Раз Том послав одного нашого хлопця бiгати по всьому мiстечку iз запаленим дрючком, що його вiн називав «сигналом», – то був умовний знак для всiеi ватаги зiбратися докупи, – а потiм оголосив нам, що дiстав вiд своiх вивiдувачiв секретнi вiдомостi, буцiмто завтра велика валка iспанських крамарiв та багатих арабiв мае отаборитися бiля нашоi печери; валка та складаеться з двох слонiв, шести сотень верблюдiв i понад тисячi в’ючних мулiв, навантажених дiамантами; а охороняють iх лише чотириста солдатiв; отже, ми маемо iх вистежити i вибити всiх до ноги та захопити здобич. Вiн звелiв нам нагострити шаблi, зарядити рушницi та бути напоготовi. Вiн навiть на вiзок, навантажений рiпою, не мiг учинити нападу абияк: шаблi мали бути неодмiнно нагостренi, рушницi зарядженi, а на якого бiса? Хiба ж iх нагостриш? Адже ж то були звичайнiсiнькi дрючки та мiтлища. Хоч як iх гостри, а дiла однаково не буде! Через те менi якось не вiрилося, що ми зможемо впоратися з такою силою iспанцiв та арабiв, а проте дуже кортiло глянути на верблюдiв та слонiв; тому наступного дня, в суботу, я завчасу прибув на мiсце й засiв там разом з товаришами. І тiльки-но варта подала нам сигнал, ми вискочили з гущавини й скотилися з гори донизу. Але ми не знайшли там нi iспанцiв, анi арабiв, не було там нi верблюдiв, анi слонiв. То були просто собi учнi недiльноi школи, якi вийшли на прогулянку, та й то сама малеча – перший клас. Ми на них накинулися i порозганяли дiтлахiв по цiлiй долинi; але нiякiсiнькоi здобичi нам не перепало, крiм пундикiв та варення; та ще Бен Роджерс пiдiбрав ганчiр’яну ляльку, а Джо Гарпер – молитовника та якусь повчальну книжку; а потiм за нами погналася вчителька, тож ми все те покидали й накивали п’ятами. Не бачив я нiяких дiамантiв i так i сказав Тому Сойеровi. А вiн, проте, почав мене запевняти, що iх була там сила-силенна, тих дiамантiв; i араби, каже, там були, i слони, i багато всякоi всячини.

Я й кажу:

– Чом же ми нiчого того не бачили?

А вiн менi:

– Коли б ти не був такий невiглас та прочитав би книжку, що зветься «Дон Кiхот», то не питав би про це. Вся справа в чаклунствi, каже. Там були сотнi солдатiв, каже, i слони, i скарби незлiченнi, i ще всякого добра багато-багато; та тiльки проти нас постали чаклуни, каже, i, на злiсть нам, обернули все те в дитячу недiльну школу.

Тодi я кажу йому:

– Гаразд, коли так – нам треба напасти на отих чаклунiв.

Але Том Сойер сказав, що я йолоп.

– Еге, – каже вiн. – Таж чаклун може викликати силу-силенну духiв, i вони посiчуть тебе на капусту, перш нiж ти встигнеш оком змигнути. Вони такi заввишки як дерево, а завтовшки як церква.

– Ну то й що! – кажу я. – А коли й ми викличемо духiв, щоб вони допомогли нам, то хiба ж ми не зможемо тодi завдати чосу отим другим чаклунам?

– Та як же ти iх викличеш?

– Не знаю. А як же тi викликають?

– Як? Вони труть чимось стару бляшану лампу або залiзного персня, i тодi духи прожогом злiтаються до них; здiймаеться вихор, гуркоче грiм, блискавиця кругом креше, дим так i клубочиться, i все, що тiльки духам накажеш, вони слухняно виконують у ту ж мить. Їм зовсiм не важко вирвати з землi цiлу вежу й торохнути нею по головешцi чи то директора недiльноi школи, чи то iншого кого.

– Хто ж примушуе iх отаке витворяти?

– Як то хто? Та кожен, хто потре лампу чи персня. Вони скоряються тому, хто тре лампу чи персня, i повиннi виконувати все, що вiн iм накаже. Якщо накаже iм побудувати палац сорок миль завдовжки iз самих тiльки дiамантiв i наповнити його вщерть жувальною гумкою або чим тобi заманеться та викрасти дочку китайського iмператора, щоб ти мiг з нею одружитися, – вони повиннi виконати все це. Та ще й протягом однiсiнькоi ночi, перш нiж зiйде сонце. Навiть бiльше: вони мусять тягати цей палац по цiлiй краiнi, хоч куди б тобi заманулося, втямив?

– Знаеш, – кажу я, – як на мене, вони просто бовдури, якщо не залишать такого палацу собi, замiсть того щоб клеiти дурня, тягаючи його по всiх свiтах. Скажу бiльше: якби я був духом, то нiзащо не покинув би своiх справ i послав би до всiх чортiв, а не полетiв

Страница 7

би до якогось там лобуряки через те, що той тре стару бляшану лампу!

– Казна-що мелеш, Геку Фiнне! Таж хочеш ти чи не хочеш, а мусиш з’явитися до нього, коли вiн потре лампу.

– Що?! Це, якщо я буду заввишки як дерево, а завтовшки як церква? Ну, гаразд, я таки з’явлюся до нього, але втру йому доброго перцю з маком, – зажену на найвище дерево, яке тiльки знайдеться в тих краях.

– Ану тебе к бiсу, Геку Фiнне! Ти зовсiм не розумiешся на тому, дурний-бо як колода!

Я думав про все це днiв зо два, зо три i вирiшив сам подивитися, чи е в цьому хоч крихта правди. Взяв стару бляшану лампу та залiзного персня й подався до лiсу; тер я iх, тер – аж упрiв, як iндiанець. Думалося: вибудую собi палац та й продам його; але нiчогiсiнько з того не вийшло, бо духи так i не з’явилися. Тодi я вирiшив, що всi тi небилицi Том Сойер сплiтае сам. А втiм, може вiн i справдi щиро повiрив у своiх арабiв та слонiв, що ж до мене, то я не такий дурний. Адже ж добре було видно, що все те – недiльна школа.




Роздiл IV


Ну от, минуло з того часу мiсяцiв зо три, а може, й чотири, i давно вже настала зима. Я майже щодня ходив до школи, усi лiтери вивчив, потрошку навчився читати й писати; навiть таблицю множення вивчив аж до шiсть разiв по сiм – тридцять п’ять, а далi, бачу, нiзащо не втну, хоч би й гриз бозна-скiльки рокiв. Та й що менi з отiеi математики!

Спершу я ненавидiв школу, а згодом мало-помалу почав до неi звикати. А коли вона, бува, вже дозолить менi до живих печiнок, завiюся десь, тiльки мене й бачили; наступного дня бувала добра прочуханка, яка йшла менi на користь i дуже пiдбадьорювала. Чим довше я ходив до школи, тим легше менi ставало. І до всiх удовиних звичаiв я теж почав уже звикати, так що мене менше корчило, нiж ранiше.

Правда, дуже важко було привчатися жити в хатi та спати на лiжку; але ж до настання холодiв я таки часом ночами втiкав до лiсу i спав собi на волi, i то був нiби вiдпочинок. Старе життя мое було менi до душi, але й до нового почав я звикати, воно стало навiть подобатись. Вдова казала, що я потроху виправляюся i поводжуся тепер непогано. Вона казала, що iй не доводиться за мене соромитись.

Одного ранку я ненароком перевернув сiльницю за снiданком. Мерщiй ухопив я щiпку солi й хотiв кинути ii собi через лiве плече, щоб вiдвести лихо, коли це втрутилася мiс Уотсон, скрикнувши: «Прибери руки, Гекльберрi! Ти не вмiеш пристойно поводитися за столом!» Вдова закинула слiвце за мене, а проте я добре знав, що лиха не минути. По снiданку вийшов я з дому, почувався поганенько i все мiзкував собi: де ж оте лихо мене спiткае i яке воно буде. В деяких випадках лихо можна вiдвести, але це був не такий випадок; а через те я навiть i не пробував щось зробити, просто вештався в понурому настроi та чекав, що ось-ось мене спiткае якась халепа.

Я спустився в садок i перескочив через високий дощаний паркан. Землю вкривав десь, певно, дюйм свiжого снiгу, i я побачив на ньому чиiсь слiди: хтось iшов вiд каменоломнi, потоптався трохи коло перелазу, а потiм пiшов собi далi вздовж паркана. Дивно, чому ж вiн не зайшов до саду, а все стовбичив пiд парканом. Я нiяк не мiг збагнути, в чому справа. Дивно, дуже дивно! Я хотiв уже пiти по цих слiдах, але спершу нахилився, щоб добре на них роздивитись. Зразу я не завважив нiчого особливого, а потiм помiтив: на лiвому каблуцi був набитий з великих гвiздкiв хрест, щоб вiдганяти нечисту силу.

Вмить я дзигою покотився з горбка. Раз по раз озирався назад, але нiкого не було видно. Прожогом я кинувся до суддi Тетчера. Вiн сказав:

– Що тобi, мiй хлопче? Ти зовсiм захекався. Прийшов по своi вiдсотки?

– Нi, сер, – кажу я. – А хiба е що для мене?

– О, звичайно, за перше пiврiччя; вчора ввечерi я одержав понад сто п’ятдесят доларiв. Цiлий капiтал для тебе. Я краще покладу iх, з твого дозволу, разом iз тими шiстьома тисячами, бо ти iх розтринькаеш, якщо вiзьмеш.

– Нi, сер, – кажу йому, – не хочу я тринькати грошей. Не треба менi iх зовсiм – нi тих шести тисяч, анiчогiсiнько. Я хочу, щоб ви взяли iх собi; хочу вiдати iх вам – i шiсть тисяч, i решту.

Вiн подивився на мене здивовано. Мабуть, не мiг зрозумiти, в чому справа. Потiм запитав:

– Як то? Що ти маеш на думцi, мiй хлопчику?

Я кажу:

– Не розпитуйте мене, будьте такi ласкавi. Вiзьмiть вiд мене тi грошi… Вiзьмете?

Вiн каже:

– Дивно, дуже дивно! А що сталося?

– Будь ласка, вiзьмiть iх, – кажу я, – i не питайте мене нi про що, тодi менi не доведеться брехати.

Суддя помiркував трохи та й каже:

– О-о! Здаеться, розумiю. Ти хочеш вiдступити менi весь свiй капiтал, а не подарувати. Ну що ж, це добра думка!

Написав вiн щось на аркушi паперу, пробiг його очима i каже:

– Ось бачиш, тут сказано: «За винагороду». Це означае, що я придбав у тебе твiй капiтал i заплатив за все. Ось маеш долара. А тепер пiдпиши цього документа.

Я пiдписався i пiшов.

Джiм, негр, що належав мiс Уотсон, мав волосяний клубок завбiльшки як кулак; той клубок було вийнято з волового сичуга, i тепер Джi

Страница 8

на ньому ворожив. Джiм казав, що в тому клубковi сидить дух i той дух знае геть-чисто все. То я й пiшов увечерi до Джiма i розповiв йому, що батько мiй вернувся, – я бачив його слiди на снiгу. Менi хотiлося взнати, що батько збираеться робити i чи мае на думцi лишитися тут. Джiм витяг свого волосяного клубка, побубонiв над ним, пiдняв його догори й потiм кинув додолу. Клубок важко бебехнувся на долiвку i вiдкотився всього на дюйм, не бiльше. Джiм спробував ще раз, потiм ще раз, а клубок нiяк не вiдкочувався далi. Джiм став навколiшки, притулив вухо до клубка й прислухався. Однаково – нiякого пуття: клубок, як сказав Джiм, не хотiв говорити. Джiм додав, що його талiсман частенько вiдмовляется провiщати без грошей. Я сказав Джiмовi, що в мене е стара фальшива монета – чверть долара, яка вже нi до чого не була придатна, бо мiдь свiтилася крiзь накладне срiбло. А втiм, коли б навiть мiдь i не просвiчувалась, однаково тiеi монети нiхто не взяв би, така вона зробилася масна, що гидко й у руках тримати; вiдразу видно, що фальшива. (Я вирiшив i не заiкатись про долар, що його дав суддя.) Сказав, що та монета кепська, а втiм, може, клубок згодиться ii взяти, бо, мабуть, нездатний вiдрiзнити ii вiд справжньоi. Джiм понюхав ii, покусав, потер i пообiцяв зробити так, що клубок прийме ii за справжню. Вiн пояснив, що розрiже сиру картоплину навпiл i покладе в неi монету на цiлу нiч, а вранцi мiдi зовсiм не буде видно, i монета вже не здаватиметься масною в руках, i не тiльки волосяний клубок, а й будь-хто в мiстечку, не думаючи, прийме ii за справжню. Я й сам знав, що картопля може допомогти, але забувся про те.

Джiм пiдсунув монету пiд волосяний клубок, уклякнув на колiна i знову прислухався. Цього разу вiн сказав, що все гаразд. Тепер клубок усю мою долю наперед менi скаже, якщо я того схочу. «Хай шкварить», – кажу. Отож клубок i почав щось Джiмовi нашiптувати, а Джiм переказував менi.

– Ваш батенько, – передае Джiм, – сам не знае, що йому робити. То думае пiти звiдси, а то – лишитися… Найкраще його не чiпати, нехай старий сам вирiшуе, як йому бути. Навколо нього лiтають два ангели. Один з них бiлий – увесь так i свiтиться, а другий – зовсiм чорний. Бiлому ангеловi часом щастить навернути старого на добрий шлях, а тодi пiдлетить чорний – i все пропало. Тепер iще нiхто не може сказати напевне, котрий iз тих двох ангелiв поведе його нарештi за собою. А щодо вас, то все добре. Будуть вам у життi великi прикростi й великi радощi. Часом вас таки добряче лупцюватимуть, а часом i недуга нападе, а проте все врештi-решт перемелеться. Стрiнуться вам двойко дiвчат у вашому життi. Одна бiлява, а друга чорнява. Одна багата, а друга бiдна. Ви спершу оженитеся на бiднiй, а там i на багатiй. Вам не слiд наближатися до води; а ще бережiться лихоi пригоди, бо вам судилося сконати на шибеницi.

Зайшов я того вечора зi свiчкою в руках до своеi кiмнати, аж там сидить мiй татусь своею власною персоною!




Роздiл V


Я зачинив за собою дверi. Потiм обернувся, аж гульк – вiн сидить! Я завжди його боявся, бо вiн мене добряче перiщив. Менi здалося, що й цього разу я злякавсь, але за хвилину переконався, що нi, тобто мене здорово ошелешила зустрiч iз ним, така несподiвана, аж менi дух у грудях забило; та тiльки я вiдразу ж отямився i зрозумiв, що не дуже то й боюся, не варто на те й зважати.

Батьковi було рокiв пiд п’ятдесят, – так вiн i виглядав. Волосся вiн мав довге, розпатлане, масне, кудли звисали йому просто на обличчя, i очi блищали крiзь них, немов крiзь заростi. Волосся – зовсiм чорне, анi волосинки в ньому сивоi; довгi скуйовдженi баки були теж чорнi. На лицi, де можна роздивитися, рум’янцiв i слiду не було; лице зовсiм блiде, але не таке блiде, як в iнших людей, а таке, що страшно й гидко було дивитися – немов черево лiсовоi жаби або бiлопузоi риби. А одежина – саме рам’я, та й годi! Одну ногу вiн задер на колiно, черевик на нiй розлiзся, а крiзь дiрку стирчали два пальцi, й вiн раз у раз ворушив ними. Капелюх лежав долi – старий, чорний, з широкими крисами i увiгнутим усередину верхом, точнiсiнько казанок з покришкою.

Я стояв i дивився на нього; вiн сидiв i дивився на мене, легенько розгойдуючись на стiльцi. Я поставив свiчку на пiдлогу. Роздивившися, я помiтив, що вiкно вiдчинене: виходить, вiн залiз до моеi кiмнати по даху комори. Вiн пильно обвiв мене очима вiд голови до п’ят, а тодi й каже:

– Чи ти ба, як убрався! Певне, думаеш, що ти тепер велике цабе, еге ж?

– Може, думаю, а може, й нi, – кажу я.

– Ти менi язика не розпускай! – каже вiн. – Поглянь, як запишавсь, поки мене не було! Нiчого, я швиденько вкручу тобi хвоста! Який учений став – кажуть, читати й писати вмiеш. Думаеш, ти тепер розумнiший за батька, через те що вiн неписьменний? Я тобi увесь отой дур з голови витрiпаю! Хто це втовкмачив у твою головешку, що тобi личить оте безглуздя? Признавайся, хто це тобi загадав?

– Удова. Вона загадала.

– Удова? Он як! А хто ж це iй дозволив пхати свого носа не у свое дiло?

– Нiхто не дозвол

Страница 9

в.

– Гаразд, я покажу iй, як лiзти в чужi справи! А ти, диви менi, покинь школу, чуеш? Я iм завдам страху! Іч, навчають хлопчиська, щоб копилив губу проти рiдного батька та вважав себе розумнiшим за нього. Насмiлься менi тiльки швендяти ще коло тiеi школи, – я тобi покажу, де раки зимують! Твоя мати не вмiла нi читати, нi писати, так i померла неписьменна. Нiхто з твоiх родичiв грамоти не вчився – всi неписьменнi померли. Я сам письма того не тямлю, а вiн – он куди тягне! Ще й дозволяе собi отако козиритися! Е, нi! Я не з таких, щоб усе те стерпiти, чуеш? А почитай-но менi, я послухаю.

Я взяв книжку й почав читати щось там про генерала Вашингтона та вiйну. Послухавши мене не бiльш як пiвхвилини, вiн бабахнув по книжцi кулаком – та так, що вона полетiла через усю кiмнату.

Вiн мовив:

– Правду казали. Читати ти вмiеш. А я, було, не повiрив. Ну, тепер, гляди менi, кинь пиндючитись! Я такого не попущу! Я наглядатиму за тобою, мiй голубе. Впiймаю коло тiеi школи – шмагатиму, аж дрантя летiтиме! Чого доброго, ще в релiгiю вдаришся! Ну й синочок, бодай вiн запався!

Вiн узяв до рук розфарбований синiм та жовтим малюнок з коровами та хлопчиком i запитав:

– А це що таке?

– Це менi дали за те, що я добре вчуся.

Вiн подер малюнок на дрiбненькi клаптики i сказав:

– Я дам тобi щось куди краще: доброi ременяки!

Вiн хвилинку побурчав i помимрив собi пiд нiс, а далi мовив:

– Чи ти ба, яке пещене! І лiжко в нього, i простирадла, i дзеркало, i килимок на пiдлозi, а рiдний батько повинен разом зi свиньми в чинбарнi валятися. Ну й синочок, бодай вiн запався! Стривай, стривай, я з тобою розрахуюсь, я вiдучу тебе вiд усiх тих витребеньок! Іч, як запанiв голубчичок! Кажуть, що розбагатiв. Яким же це робом? Га?

– Брешуть – отаким робом.

– Помалу, помалу! Ти як зi мною розмовляеш? Не дратуй мене, бо терпець менi от-от увiрветься! Я кручуся вже два днi в мiстечку, i скрiзь тiльки й мови, що про те, як ти розбагатiв. Я чув про це й на рiчцi – нижче мiстечка. Того я й приiхав. Ти менi тi грошi на завтра приготуй – вони менi потрiбнi.

– Немае в мене нiяких грошей.

– Брехня! Вони в суддi Тетчера. Ти iх забери. Вони менi потрiбнi.

– Кажу ж вам, немае в мене нiяких грошей! Запитайте в суддi Тетчера, вiн вам скаже те ж саме.

– Гаразд. Я в нього запитаю; я його примушу видобути грошi з гамана. Я йому покажу! А скiльки в тебе в кишенi е зараз грошей? Вони менi потрiбнi.

– В мене один-единий долар, та й той менi самому потрiбний на…

– Менi байдуже, на що вiн тобi потрiбний… Ану давай його сюди!

Вiн узяв долара й кусонув його, щоб узнати, чи не фальшивий, а тодi сказав, що пiде до мiстечка купити собi вiскi, бо в нього, мовляв, цiлiсiнький день i краплини в ротi не було. Вибравшись на дах комори, вiн знову просунув голову у вiкно й вилаяв мене за те, що я кирпу гну та намагаюся зробитись розумнiшим за нього. Я гадав, що вiн уже зовсiм пiшов, аж зирк – а вiн знову вернувся, просунув голову у вiкно й наказав менi, щоб я не забув про школу, а нi – то вiн мене пiдстереже i почастуе добрячою березовою кашею.

На другий день, напившись в дим, батько подався до суддi Тетчера, облаяв його i вимагав, щоб той вiддав моi грошi, але нiчого вiн не добився; i тодi вiн погрозив, що примусить повернути грошi через суд.

Суддя Тетчер i вдова подали до суду прохання, щоб мене забрали вiд батька, а когось iз них призначили менi на опiкуна; але ж суддя в нас був новий, вiн недавно приiхав i ще не знав мого старого; через те вiн i сказав, що без неминучоi потреби судовi не слiд втручатися в родиннi справи й розлучати батькiв iз дiтьми; то був би тяжкий грiх, сказав вiн, вiдiбрати вiд батька його единого сина. Отож суддi Тетчеровi та вдовi довелося кинути цю справу.

Батько страшенно зрадiв. Вiн пообiцяв, що спустить з мене шкуру, якщо я не роздобуду йому грошей. Я позичив три долари в суддi Тетчера, батько забрав iх, вiдразу ж напився i п’яний почав вештатися вулицями мiстечка; вiн несамовито репетував, бешкетував, лаявся i що було сили гатив у сковороду мало не пiвночi; його схопили й посадили в буцегарню, а другого дня повели до суду i знову посадили – вже на цiлий тиждень. Але батько сказав, що вiн дуже задоволений: тепер вiн своему синовi господар i вiзьметься за нього так, що тому жарко стане.

Потiм, коли батько вийшов з тюрми, новий суддя оголосив, що мае намiр зробити з нього людину. Вiн привiв старого до своеi господи, дав йому новий одяг, причепурив його, посадив до столу i снiдати, i обiдати, i вечеряти разом зi своею сiм’ею: вiн прийняв його, так би мовити, як рiдного кого. А по вечерi суддя завiв розмову з батьком про тверезiсть i таке iнше, так що пiд кiнець старий аж пустив сльозу i сказав, що був досi навiжений i безтямно занапащав себе; але тепер вiн почне життя спочатку, щоб нiхто не соромивсь iз ним знатися, i сподiваеться, що суддя йому в тому допоможе i не зневажатиме його за колишне. Суддя вiдповiв, що ладен обiйняти його за такi слова; i суддя заплакав навiть, i дружина його т

Страница 10

ж заплакала; а батько сказав тодi, що нiхто не розумiв досi, яка вiн людина, а суддя вiдповiв, що щиро в це вiрить. Старий сказав, що пропаща людина потребуе спiвчуття, а суддя вiдповiв: авжеж, так, звичайно; i вони заплакали знову. А коли настала пора йти до лiжка, старий пiдвiвся, простягнув руку i сказав:

– Гляньте на неi, джентльмени й ледi! Вiзьмiть ii, потиснiть. Ця рука досi була рукою кабанюги, але тепер вона зробилася зовсiм iнша; це рука людини, яка почала нове життя, людини, що лiпше вмре, анiж знову ступить на грiховний шлях. Запам’ятайте моi слова i не забувайте, що сказав iх я. Рука оця тепер чиста. Потиснiть ii, не бiйтеся!

Всi один за одним, по черзi, потиснули йому руку й розплакалися. А дружина суддi навiть поцiлувала йому руку. Пiсля того старий зарiкся не пити бiльше, ще й значка поставив пiд обiтницею. Суддя сказав, що це незабутня, свята хвилина – чи щось таке – i зовсiм розкис. Потiм вони вiдвели старого до найкращоi кiмнати, що призначалася для гостей; а вночi йому страшенно захотiлося випити, i вiн злiз на дах, а звiдти спустився вниз по стовпчиковi на вулицю, промiняв свiй новий сюртук на сулiю сорокаградусноi, залiз назад i, згадавши давнi часи, нацмулився по саму зав’язку; на свiтанку вiн знову подерся до вiкна, п’яний як чiп, скотився з даху, зламав собi лiву руку у двох мiсцях i безперечно замерз би, якби його не пiдiбрали пiсля того, як уже зiйшло сонце. А коли прийшли подивитися, що дiеться в кiмнатi для гостей, то довелося мiряти глибину, бо там було справжнiсiньке море.

Суддя страшенно образився. Вiн сказав, що мого старого можна виправити хiба що добрячою кулею з рушницi, а iншого засобу вiн не знае.




Роздiл VI


Отож минуло небагато часу, старий мiй вичуняв i, не довго думаючи, подав до суду скаргу на суддю Тетчера, щоб той вiддав моi грошi; потiм вiн узявся й за мене, бо я не кинув ходити до школи. Разiв зо два вiн таки впiймав мене й вiдлупцював. Та я однаково не кинув школи, майже щоразу менi щастило сховатися вiд нього або втекти. Ранiше мене не дуже-то тягнуло до школи, а тепер я вирiшив, що на злiсть батьковi таки ходитиму туди справно. Суд усе вiдкладався та й вiдкладався; скидалося на те, що його нiколи й не почнуть; тож я час од часу позичав у суддi Тетчера два або три долари i вiддавав iх батьковi, щоб урятуватися вiд прочуханки. Кожного разу, дiставши грошi, вiн напивався; i кожного разу, напившись, тинявся по мiсту й здiймав бучу; i кожного разу, коли вiн здiймав бучу, його запроторювали до буцегарнi. Вiн був дуже задоволений: таке життя було йому до смаку.

Вiн почав надто часто вештатися навколо вдовиного будинку, i вдова нарештi пригрозила йому, що коли вiн не вгамуеться, то напитае собi лиха. Як же вiн розлютувався! Став горлати, що покаже, хто Гековi Фiнновi справжнiй господар. Отож якось весною вiн пiдстерiг мене, впiймав, посадив у човен та й повiз милi за три рiчкою вгору, а там переплив на той бiк, до iллiнойського берега, вкритого густим лiсом; тут не було нiякого житла, крiм староi рубленоi хатини в непролазнiй хащi, де тоi хатини i не знайдеш, коли не знаеш, де вона стоiть.

Батько тримав мене весь час при собi, так що про втечу й думати було нiчого. Жили ми в тiй старiй хатинi, й вiн щоразу замикав на нiч дверi, а ключа клав собi пiд голову. В нього була рушниця – певно, вiн десь ii поцупив, – i ми з ним ходили на полювання, ловили рибу: отим i живилися. Коли-не-коли вiн замикав мене в хатинi, а сам подавався в крамничку, милi за три, до перевозу, обмiнював там рибу й дичину на вiскi, привозив пляшки додому, напивався, веселився i лупцював мене. Вдова розвiдала нарештi, де я, i прислала одного чоловiка, щоб той мене вирятував, але батько прогнав його, настрахавши рушницею. А потiм я почав звикати до такого життя, менi тут навiть подобалося – усе, крiм ременяки.

Жилося менi й справдi непогано. Вилежуйся собi цiлiсiнькi днi, попихкуючи люлькою, та лови рибу; нiяких тобi книжок, нiякого навчання. Так збiгло мiсяцiв зо два, а то й бiльше; я геть обшарпався, ходив брудний i вже почав дивуватись, як це менi могло подобатися жити в удови, де доводилося щодня вмиватися, iсти з тарiлки, i зачiсуватися, i лягати й уставати вчасно, i нидiти над книжкою, та ще й терпiти ехиднi нападки вiд староi мiс Уотсон. Менi вже не хотiлося туди вертатись. Я кинув був лаятися, бо вдова не любила крутих слiвець, а тепер знову почав до них звикати, бо батьковi було до того байдужiсiнько. Взагалi я почувався в тому лiсi дуже добре.

Але мало-помалу татусь мiй аж надто розмахався палицею, i я не мiг того стерпiти. По всьому тiлi у мене були пруги. Ще й з дому зникав – поiде собi, а мене замкне. Раз якось замкнув мене, а сам подався кудись i три доби не повертався. Ох, i страшенна нудьга ж була! Я вже подумав, що вiн потонув i що я нiколи не виберуся звiдси. Менi стало страшно, i я почав мiзкувати, як би його втекти. Кiлька разiв намагавсь я вибратися з хатини, та все нiяк не мiг знайти лазiвки. Вiкно було таке, що й собача не пролiзе. Через комин

Страница 11

теж не мiг просунутись: вiн був дуже вузький. А дверi збитi з грубих, мiцних дубових дощок. Батько ж, як iшов з дому, нiколи не лишав у хатинi ножа i взагалi нiчого гострого; я, певно, сто разiв обшукував усе навколо, весь час тiльки тим i займався – однаково ж робити нiчого… Але цим разом я таки вiдшукав дещо: стару iржаву пилку без ручки; вона була застромлена помiж кроквами, за даховою обшивкою. Я намастив ii салом i взявся до роботи. За столом, у дальньому кутку хатини, була прибита гвiздками до зрубу стара кiнська попона, щоб вiтер не задував крiзь щiлини та не гасив свiчки. Я залiз пiд стiл, вiдхилив попону й почав випилювати шмат грубоi нижньоi колоди – такий, щоб я змiг через ту дiрку пролiзти. То була тяжка й довга робота, а проте я вже закiнчував, коли це чую – в лiсi стрельнула батькова рушниця. Я знищив мерщiй усi слiди моеi роботи, спустив попону та сховав пилку, а незабаром до хатини увiйшов мiй татусь…

Вiн був у поганому настроi – тобто такий, як завжди. Розповiв менi, що iздив до мiста i що дiло посуваеться, як мокре горить. Адвокат сказав, що обов’язково виграе процес i вирве грошi, як пощастить довести справу до суду; але ж е багато способiв без кiнця вiдтягувати судовий розгляд, i суддя Тетчер зумiе це зробити. А ще люди кажуть, нiби вдова збираеться вдруге просити суд, щоб мене вiдiбрали вiд батька й вiддали пiд ii опiку; гадають, що цим разом задовольнять ii прохання. Це мене дуже стурбувало, бо я нiзащо не хотiв повертатися до вдови, котра, звичайно, знову почала б мене обтiсувати й виховувати, чи як там воно в них зветься. Тут старий давай репетувати, вiн лаяв усiх i кожного, хто тiльки спадав на думку, а тодi ще вилаяв усiх пiдряд для певностi, щоб уже нiкого не пропустити, – навiть тих, кого не знав як i звати, та й пiшов собi чортихатися далi.

Вiн кричав, що, мовляв, ще подивиться, як то воно удовi вдасться мене вiд нього вiдiбрати. Кричав, що добре пильнуватиме, а якщо вони спробують устругнути йому таку капость, то вiн завезе мене миль за шiсть чи сiм звiдси в такий закуток, де вони мене довiку не знайдуть. Це мене знову стурбувало, але тiльки на хвилинку; я вiдразу ж вирiшив не чекати, поки вiн виконае свою погрозу.

Старий послав мене до човна, щоб я попереносив звiдти речi, якi вiн привiз: мiшок кукурудзяного борошна фунтiв на п’ятдесят, великий шмат копченоi поребрини, порох i шрiт, сулiю вiскi на чотири галони та стару книжку й двi газети для пижiв, а також клоччя. Я повиносив усе це на берег, а тодi вернувся й сiв на носi човна перепочити. Я обмiркував усе як слiд i вирiшив тiкати до лiсу, захопивши з собою рушницю та кiлька вудок. Сидiти довго на одному мiсцi я не стану, а весь час мандруватиму – переважно вночi; iжу здобуватиму полюванням та рибальством i зайду так далеко, що нi старий, анi вдова нiзащо мене не розшукають. Я вирiшив допиляти колоду в стiнi хатини й утекти цiеi ж ночi, якщо старий надудлиться; а що вiн надудлиться – те знав я наперед. Я так задумався, що й не помiтив, скiльки минуло часу, аж поки старий гукнув мене й запитав, що там зi мною – чи сплю я, чи, може, втопився.

Поки я поперетягував речi до хатини, зовсiм стемнiло. Я готував вечерю, а старий за цей час уже разiв зо два хильнув iз сулii, в головi в нього закрутилося, i вiн знову розходився. Вiн пиячив уже i в мiстечку, пролежав цiлiсiньку нiч у канавi, тож тепер на нього просто дивитися було страшно. Адам, та й годi – весь мов iз самоi глини. Коли в голову йому, було, вдарить хмiль, вiн тут же починав шпетити на всi заставки уряд. Так i тепер.

– І це ще зветься уряд! Лиш погляньте на нього! Ну, гляньте ж бо, на що воно схоже! Ну, взяти хоч би й нашi закони! Вiдбирають у людини рiдного сина – рiдну дитину! А людина ж виховувала тую дитину, дбала про неi, пiклувалася нею, грошей задля неi не шкодувала! Аякже! Та тiльки-но тая дитина, синок отой, в колодочки вбився, що вже можна його й до роботи пiдпрягти, щоб батьковi помiч, – тут закон його за хвiст та й у череду. І це називаеться уряд! Мало того! Закон стоiть за старого суддю Тетчера i допомагае йому заграбастати мое добро! Он якi штуки отой закон витинае! Людину, що мае капiталу понад шiсть тисяч доларiв, вiн запихае до гидкоi староi халупи, що схожа на якусь пастку, ще й примушуе носити рам’я, що й свинi не пасуе. І це називаеться уряд! Звiсно, за такого уряду людина не може добитися своiх прав. Часом менi так i кортить покинути цi краi. Атож, атож! І я iм так i сказав; я сказав це старому Тетчеровi прямо в очi. Багато хто чув i може пiдтвердити моi слова. Кажу: «Та я за ламаний грiш ладен покинути цю кляту краiну i не повертатися сюди нiколи!» Отакечки я й сказав, цими самiсiнькими словами. Кажу: «Гляньте лишень на мого капелюха, якщо це, по-вашому, капелюх. Верх геть вiдiрвався i вiдстае, а все останне сповза менi аж на пiдборiддя. Коли я надягаю цього капелюха, здаеться, що я ношу в себе на головi димаря. Гляньте на нього, кажу я, бачите, якого капелюха доводиться менi носити! А я ж один з найперших багатiiв у мiстi, от тiльки

Страница 12

б менi своiх прав добитися».

Еге ж, чудовий у нас уряд, чудовий! Ось послухай-но тiльки. Був там один вiльний негр з Огайо – мулат, майже такий бiлий, як бiлi люди. Сорочка на ньому, як снiг, а капелюх такий блискучий, аж сяе! В цiлому мiстi нема людини, вбраноi так чепуристо, як вiн; мае й золотого годинника з ланцюжком, i паличку зi срiбною головкою – одне слово, такий пан, що куди твое дiло! І що б же ти думав? Кажуть, нiби вiн за професора в якомусь коледжi, i вмiе говорити рiзними мовами, i всякi науки знае. Мало того! Кажуть, нiбито вiн мае право голосувати в себе там, на батькiвщинi. Такого вже я стерпiти не мiг. Думаю собi, до чого ж воно дiйдеться в нас, у Штатах? Якраз того дня були вибори, я й сам хотiв iти голосувати, якби не був тодi пiд мухою, а коли прочув, що е в нашiй краiнi такий штат, де дозволяеться й цьому негровi голосувати, я взяв i не пiшов. Сказав, що нiзащо у свiтi не буду бiльш голосувати. Отакечки й сказав, цими самими словами, i всi мене чули. Та хай вона западеться, отака краiна – однаково я довiку не голосуватиму бiльш нiколи! А щоб ти був бачив, як отой негр високо несеться: вiн не хотiв оступитися набiк i дати менi дорогу, поки я не зiпхнув його з тротуару. Я звертався до кожного i запитував, чому ж того негра не схоплять та не продадуть з аукцiону. І що б же, ти думав, менi на те вiдповiли? Не можна, кажуть, його продати, поки вiн не проживе в нашому штатi шести мiсяцiв, а вiн ще стiльки тут не прожив. Утямив? От маеш – оце тобi приклад. Та який же це уряд, якщо вiн не може продати з аукцiону вiльного негра, поки той не прожив у штатi шести мiсяцiв! А ще зве сам себе урядом i, мабуть, гадае, що вiн таки й справдi уряд, а проте сидить згорнувши руки цiлi шiсть мiсяцiв, перш нiж зважиться схопити того волоцюгу, мерзотника, негiдника, того вiльного негра, що ходить у бiлiй сорочцi й…

Батько так розпалився, що вже й не бачив, куди несуть його старi неслухнянi ноги, тож вiн i наштовхнувся зненацька на барилко iз солониною та й полетiв догори ногами, обiдравши собi колiна, й закiнчив промову нескiнченним потоком найдобiрнiшоi лайки; найбiльше перепало тодi негровi та урядовi, хоч, звичайно, дещо й барилку перепало. Батько довго стрибав по хатинi, спочатку на однiй нозi, потiм на другiй, хапаючись то за одне колiно, то за друге, а тодi як дасть штурхана лiвою ногою тому барилку, та ще й з усiеi сили! Але те вже було нi до чого, бо ж саме на тiй нозi чобiт його продерся i з носка стирчали два пальцi. Як же вiн заголосив! Ой-ой, та вiд того лементування в кожного б волосся стало сторч! Вiн упав i почав качатися по бруднiй долiвцi, тримаючися за покалiченi пальцi, а лаявся тепер так, що самого себе перевершив. Вiн сам вихвалявся тим пiзнiше. Казав, що йому доводилося чути старого Соуберрi Хегана в самому розквiтi сил, i запевняв, буцiмто йому пощастило тепер переплюнути навiть i його; але менi здаеться, що тут вiн перебрав мiру.

По вечерi батько взявся за сулiю й сказав, що вiскi йому стане на двi випивачки та на одну бiлу гарячку. Це в нього була така примовка. Я вирiшив, що не бiльш як за годину голова йому замакiтриться i вiн захропе; тодi я вкраду в нього ключа або випиляю шмат колоди, чи одне чи друге, а таки втечу. Вiн пив i пив, а потiм звалився на свою ковдру; але менi все-таки не поталанило. Вiн нiяк не мiг заснути мiцно, сон його був дуже тривожний. Вiн i стогнав, i белькотав, i кидався на всi боки – i все те тривало дуже довго. Пiд кiнець я вiдчув, що й мене самого сон змагае, очi самi заплющуються, i – на тобi! – я мiцно заснув, навiть свiчки не загасивши.

Не знаю, скiльки я проспав, коли це раптом розлiгся страшенний лемент, i я враз схопився на ноги. Батько, мов навiжений, стрибав по всiй хатинi й кричав, що на нього напали гадюки. Вiн скаржився, що вони повзають йому по ногах, а потiм нараз як пiдскочить та як завискотить – каже, буцiмто одна його за щоку вкусила, – але я нiяких гадюк не бачив. За хвильку батько забiгав по хатинi, та все кругами, кругами, i галасуе на все горлос: «Знiми ii! Знiми ii! Вона кусае мене в шию!» Зроду не бачив, щоб у людини були такi переляканi очi. Незабаром батько знемiгся, впав i геть задихався; далi почав швидко по долiвцi качатися, розкидати манаття на всi боки i хапати руками повiтря, та все лементував, що його чорти вхопили. Мало-помалу вiн угамувався i якийсь час лежав тихо, тiльки стогнав. Нарештi вiн зовсiм затих – i не муркне. Я почув, як кричить пугач, як десь далеко виють вовки в лiсi, i вiд того тиша здавалася ще страшнiша. Батько лежав у кутку. Раптом вiн трохи пiдвiвся, сперся на лiкоть, прислухався, схилив голову набiк та й каже тихенько:

– Туп-туп-туп… Це мерцi… Туп-туп-туп… Прийшли по мене… тiльки я з ними не пiду… О, вони вже тут! Не руште мене… Не руште! Геть руки – вони холоднi! Пустiть… Ох, облиште мене, сердешного!

Потiм вiн порачкував по хатинi, та все благае мерцiв, щоб вони його не чiпали; а тодi загорнувся в ковдру, залiз пiд стiл й усе благае, а нарештi як заплаче! Навiть крiзь ковдру було чути

Страница 13

Але за хвилину вiн викотився з-пiд столу, зiрвався на ноги, мов навiжений, побачив мене i ну за мною ганятися. Вiн бiгав за мною по всiй хатинi зi складаним ножем, узивав мене Ангелом Смертi, кричав, що вб’е мене i тодi я вже бiльше не прийду по нього. Я благав його отямитись, казав, що це ж я, Гек; а вiн тiльки страшно реготався та все лаявся, репетував i з прокльонами бiгав за мною. Повертаючись, щоб викрутитися вiд батька й проскочити пiд його простягненою рукою, я мало не наткнувся на нiж; вiн ухопив мене ззаду за куртку, i я вже думав, що менi капець, але пощастило вискочити з куртки – тим i врятувався. Скоро вiн зовсiм розкис, сiв долi, притулившися спиною до дверей, i сказав, що вiдпочине яку хвилинку, а потiм зарiже мене. Пiдклавши ножа пiд себе, вiн додав, що поспить спочатку, набереться сили, а тодi, мовляв, подивиться, чия вiзьме.

Вiн i справдi скоро задрiмав. Тодi я взяв стiльця з продушеним сидiнням, тихесенько вилiз на нього, щоб не було чути, i зняв зi стiни рушницю. Я засунув у неi шомпол, щоб перевiрити, чи вона заряджена, потiм поклав рушницю на барилко з рiпою, нацiлився в батька i за барилком став дожидатися, коли вiн прокинеться. Ох, як же повiльно та нудно минав той час!




Роздiл VII


– Уставай! Що це ти собi надумав?

Я розплющив очi й оглянувся довкола – все намагався зрозумiти, де я. Сонце вже зiйшло – виходить, я таки довго спав. Надi мною стояв батько; обличчя в нього було похмуре, опухле. Вiн спитав:

– Що це ти надумав з рушницею?

Я збагнув: вiн анiчогiсiнько не пам’ятае з того, що витворяв уночi, й вiдповiв:

– Хтось добивався до нас у дверi, треба ж було чимось оборонятися.

– А чом же ти мене не збудив?

– Та я пробував, але нiчого не вийшло; не змiг вас розштовхати.

– Ну гаразд! Нiчого тут стовбичити без дiла та теревенi розводити! Бiжи-но краще на рiчку та оглянь гачки, чи не впiймалася, бува, яка рибинка на снiданок. Я за хвилину повернуся.

Вiн одiмкнув дверi, i я побiг до рiчки. За водою пливли рiзнi цурупалки, гiлля, шматки луб’я – видно, вода в рiчцi почала прибувати. Ото розкошував би я зараз, якби жив у мiстi! Пiд час червневоi поводi менi завжди здорово щастило; бо ж, тiльки-но вода пiдiймалася, по рiчцi завжди пливли колоди, шматки плотiв – iнодi по дванадцять колод разом; тiльки й дiла, що виловлювати iх з води та продавати на дров’янi склади та на тартак.

Я йшов берегом, стежачи одним оком, чи не йде батько, а другим поглядаючи на рiчку, – чи не перепаде, бува, чого годящого. Коли це раптом бачу, пливе човен, i то який! – футiв тринадцять-чотирнадцять завдовжки; мов на крилах летить. Я й не роздягався – плиг у воду головою вниз, мов жаба, i швиденько поплив до човна. Я був певен, що в ньому хтось лежить, притаiвшися на самому днищi, бо в нас частенько так жартують: бувало, пiдпливеш до самого човна, аж тут устае човняр i пiдiймае тебе на глум. Але цим разом вийшло не так. Човен був i справдi порожнiй, тож я влiз у нього i пригнав до берега. Думаю собi, ото старий зрадiе, як побачить, – адже ж така штукенцiя варта доларiв iз десяток. Та коли я пiдплив до берега, батька ще не було видно, i я погнав човна до вузенькоi затоки, зарослоi диким виноградом та верболозом, i враз менi майнула зовсiм iнша думка: я вирiшив добре того човна заховати, а згодом, коли втечу, замiсть того щоб блукати по лiсi, спущуся рiчкою миль на п’ятдесят та поживу собi на одному мiсцi, – ну й чого ото справдi тинятися пiшки!

Це було зовсiм близько вiд нашоi хатини, й менi все здавалося, що йде мiй старий, та я все-таки встиг заховати човна; потiм обережно визирнув з-за кущiв верболозу й побачив старого: вiн спустився стежкою до рiчки i саме цiлився з рушницi в якогось птаха. Виходить, вiн нiчого не помiтив.

Коли батько пiдiйшов до мене, я заклопотано витягував перемета. Вiн трошки погримав на мене за те, що я так довго вовтужуся, але я збрехав йому, буцiмто ненароком шубовснув у рiчку i через те довго промарудився. Я ж знав: вiн обов’язково помiтить, що я змок до рубчика, i почне розпитувати. Ми зняли з гачкiв п’ять сомiв i подалися додому.

Ми обидва натомилися i пiсля снiданку полягали спочити, але я й очей не заплющив – усе метикував, як би його вiдбити батьковi та вдовi охоту розшукувати мене; це було б багато певнiше, нiж ховатися вiд них i чекати на щасливий випадок; навряд чи встигну я далеко втекти, поки вони за мною похопляться, – мало що може статися! Думав я, думав, а нiчого путящого не надумав; коли це батько устав на хвильку напитися води та й каже:

– Якщо хто-небудь iще колись вештатиметься навколо хати, збуди мене, чуеш? Той чоловiк, мабуть, не з добром приходив. Я його застрелю. Гляди ж, збуди мене, якщо вiн прийде вдруге, чуеш?

Пiсля того вiн розлiгся долi й знову заснув; отi його слова пiдказали менi, що треба робити. Ну, думаю собi, тепер я все так зметикую, що нiкому й на думку не спаде мене розшукувати.

Десь пiд полудень вийшли ми з батьком знову з хатини i пiшли на берег. Вода в рiчцi швидко прибувала й несла з собо

Страница 14

багато всякого дерева. Скоро показався шматок плоту – дев’ять колод, зв’язаних докупи. Ми погналися за ними човном i пiдтягли iх до берега. Потiм пообiдали. Інший на батьковому мiсцi просидiв би над рiчкою цiлiсiнький день, аби лише наловити того колоддя якнайбiльше, але мiй старий не з таких. Дев’ять колод за один мах – то для нього було досить; йому заманулося негайно податись до мiста i там iх продати. Вiн замкнув мене, узяв свого човна та й вiдплив до мiста, а того плота потяг на буксирi. Було вже десь близько пiв на четверту – я збагнув, що цiеi ночi вiн уже не повернеться додому. Виждав, доки вiн вiдпливе подалi, тодi дiстав пилку i знову заходився далi пиляти колоду. Перш нiж батько встиг переправитися через рiчку, я вже вибрався крiзь дiру на волю; вiн i його плiт виднiли далеко-далеко на водi, немов маленька цятка.

Я забрав мiшок з кукурудзяним борошном i вiднiс його в те мiсце, де я сховав човна; розхилив верболiз i поклав борошно в човен; тодi вiднiс туди ж таки й свинячу поребрину; а там i сулiю з вiскi. Я забрав усю каву, весь цукор i весь, який був, порох та шрiт; забрав пижi; забрав вiдро та баклажку; забрав ковша, та бляшаного кухля, та стару пилку, та двi ковдри, та казанок, та кавник. Я забрав вудочки, й сiрники, та ще й iншi речi – одне слово, усе, що було варте бодай одного цента. Хатину наче мiтлою вимели. Менi потрiбна була й сокира, але я ii не знайшов, – едина сокира лежала мiж дровами, а я навмисно вирiшив ii залишити. Я винiс рушницю, i тепер уже мiг вирушати.

Я дуже натоптав бiля хатини, коли стiльки разiв пролазив крiзь пропиляну дiрку та повитягав стiльки речей. Треба було якнайкраще тi слiди приховати, отож я старанно розрiвняв пiсок i притрусив пилом, щоб не видно було тирси. Потiм я вставив випиляний шмат колоди на старе мiсце й пiдклав пiд нього два каменi, а одного припасував збоку, бо колода була трохи крива i не торкалася землi. Не знавши, що шмат колоди випиляно, ви за кiлька крокiв нiколи б того не помiтили, до того ж дiра була в заднiй стiнi хатини i навряд чи кому спало б на думку ходити там та роздивлятись.

Я обережно ступав по травi до самiсiнького човна, щоб не залишити нiяких слiдiв. Потiм вирiшив iще раз оглянути все довкола. Зупинився на березi й подивився, що дiеться на рiчцi. Усе спокiйно. Тодi я взяв рушницю й подався до лiсу – хотiв пiдстрелити птаха, коли це раптом де не вiзьметься дике порося: свинi хутко дичавiють у наших краях, якщо, бува, заблукають сюди з якоiсь ферми. Я вбив те порося i потяг його до хатини.

Взяв я сокиру й виламав дверi, причому намагався розбити iх та потрощити на цурпалки. Потiм внiс порося до хатини, пiдтяг його ближче до столу, перетяв йому сокирою горло й поклав на землю, щоб витекла кров; я кажу «на землю», бо в хатинi була тверда, втоптана долiвка, а не дощана пiдлога. Ну, а далi взяв я старий мiшок i наклав у нього камiння, скiльки мiг донести, й потяг того мiшка вiд забитого поросяти до дверей, а звiдти лiсом до рiчки та й кинув у воду; вiн так i шубовснув на дно. Вiдразу ж було знати, що тут щось тягли по землi. От був би зараз зi мною Том Сойер! Я знав, що вiн зацiкавиться такою пригодою й зумiе прикрасити ii. Нiхто не мiг би дорiвнятися Томовi Сойеру в таких справах.

В кiнцi я висмикнув у себе жмуток волосся, добре закривавив сокиру, прилiпив те волосся кров’ю до обуха та й жбурнув сокиру в куток. Пiсля того обгорнув порося полами своеi куртки (щоб не капала кров), узяв його поперед себе й понiс, а коли я вiдiйшов далеченько вiд хатини за водою, то кинув порося в рiчку. Тут менi набiгла нова блискуча думка. Я дiстав iз човна мiшок з борошном та стару пилку й вiднiс iх до хатини. Поставив мiшок на старе мiсце i прорвав у ньому знизу дiрку пилкою, бо нi ножiв, анi виделок у нас i в заводi не було – батько, коли куховарив, користувався своiм складаним ножем. Потiм я проволiк мiшок крокiв на сто по травi й крiзь верболiз на схiд вiд хатини до мiлкого озера миль iз п’ять завширшки, що заросло густим очеретом, – на цю пору воно аж кишiло качками. Із протилежного боку з того озера витiкала замулена рiчка, чи то струмочок, що тягся на багато миль, – не знаю куди, та тiльки впадав вiн не в нашу рiчку. Борошно потроху сипалося з дiрки i залишало тоненьку стежку до самого озера. Я ще кинув там батькiв брусок, щоб скидалося на те, нiби його згубили. Потiм зав’язав дiрку шнурочком, щоб борошно бiльш не висипалося, й вiднiс мiшка та пилку назад у човен.

Коли стемнiло, я пустився човном за водою й зупинив його попiд вербами, що схилилися над рiчкою, та й почав там чекати, поки зiйде мiсяць. Я мiцно прив’язав човна до верби; потiм перекусив трiшки, а тодi лiг на днi човна, щоб викурити люльку та обмiркувати подальший план. Лежу собi та й думаю: вони, звичайно, пiдуть перш за все до берега тим слiдом, що його залишив мiшок iз камiнням, i почнуть шукати мiй труп у рiчцi. А тодi пiдуть борошняним слiдом до озера й кинуться вздовж рiчечки, яка з нього витiкае, сподiваючись упiймати тих розбiйникiв, що забили мене та пограб

Страница 15

вали речi. В рiчцi ж нiхто не стане шукати, адже там i шукати нiчого, крiм мого трупа. Все те iм швидко надокучить, i вони перестануть про мене й думати. Чудово! Отже, я зможу жити там, де менi заманеться. Джексонiв острiв – найкраще для мене пристановище; я знаю той острiв, як своi п’ять пальцiв, – туди нiколи нiхто не потикаеться. Звiдти я зможу переправлятися ночами до мiста, щоб по-вештатися трохи та поцупити все, що менi буде потрiбне. Атож, Джексонiв острiв – найзручнiше для мене мiсце.

Я таки добре натомився i сам незчувся, як i заснув. Коли ж прокинувся, вiдразу не мiг дiбрати, де опинився. Сiв я та й розглянувся на всi боки, навiть трошки злякався. А опiсля згадав. Рiчка здавалася дуже широкою, на багато миль у широчiнь. Мiсяць свiтив так яскраво, що я мiг би перелiчити всi колоди, якi пливли рiчкою безгучно, мов чорнi тiнi, далеко вiд берега. Навкруги – мертва тиша; було знати, що вже пiзно, та й пахло по-пiзньому. Ви розумiете, що я маю на думцi… не знаю, як це передати словами.

Я солодко позiхнув, потягнувся, i тiльки хотiв був одв’язати човна й рушати далi, коли це раптом по водi долинув до мене якийсь шум. Я прислухався i хутко второпав, що воно таке. То був глухий рiвномiрний стукiт, що його чуеш, коли тихоi ночi в кочетах повертаються весла. Я визирнув з-пiд вербових вiт: так воно й е – вдалинi пливе човен, прямуючи до цього берега. Я не мiг роздивитися, скiльки було в ньому людей. Човен повiльно наблизився, i я побачив, що в ньому сидить лише один чоловiк. Думаю собi, чи то часом не батько, хоч я аж нiяк не думав, що вiн повернеться так рано. Човна течiя знесла нижче за мене, а потiм, iдучи вздовж берега, вiн знову почав пливти вгору тихою водою i пройшов так близько повз мене, що, простягши рушницю, я мiг би торкнутися до весляра. Авжеж, то й справдi був мiй батько – та ще й тверезий, вирiшив я, побачивши, як вiн веслуе.

Я не гаяв часу. За хвилину тихо й швидко поплив униз за течiею, тримаючись у затiнку попiд берегом. Я промчав милi зо двi з половиною, а потiм повернув до середини рiчки i вiдiйшов вiд берега приблизно на чверть милi, а може, й бiльше, бо скоро мала показатися пристань, i звiдтiля могли побачити й гукнути мене люди. Я намагався триматися серед колоддя, що його несла рiчка, i, вмостившися на днi човна, пустив його за водою. Я лежав i вiдпочивав, та ще попихкував собi люлечкою, вдивляючись у небо; а на ньому – анi хмаринки. Небо видаеться таке глибоке, коли лежиш на спинi, осяяний мiсячним промiнням; я не помiчав того ранiше. І як далеко чути по водi такоi ночi! Я чув, як на пристанi гомонять люди. Навiть чув, що саме вони говорять, – кожнiсiньке словечко. Один чоловiк сказав, що тепер днi довшають, а ночi – коротшають. Другий вiдповiв йому на те, що ця нiч не здаеться йому короткою, – i обидва тодi засмiялися; жартiвник кинув удруге свiй дотеп, i вони засмiялися знову; потiм збудили ще й третього чоловiка й переповiли йому те саме й смiялися, але той не смiявся; той тiльки сердито буркнув iм щось i попросив, щоб йому дали спокiй. Перший зауважив, що вiн обов’язково перекаже це дотепне слiвце своiй старенькiй – iй воно напевне дуже сподобаеться; хоч йому самому свого часу траплялося пускати дотепи ще й не такi – ого-го! Я почув, як один iз тих чоловiкiв сказав, що зараз десь близько третьоi години i вiн сподiваеться, що свiтати почне не пiзнiш як за тиждень. Пiсля цього голоси почали вiддалятися та вiддалятися, i я вже не мiг розiбрати окремих слiв, але все ще чув невиразний гомiн та iнодi смiх, що розлягався немов десь далеко-далеко.

Я плив тепер багато нижче пристанi. Я пiдвiвся й побачив Джексонiв острiв, що вирiс передi мною милi за двi з половиною нижче за течiею. Острiв, геть зарослий лiсом, стояв посеред рiчки – великий, темний i масивний, немов пароплав без вогнiв. Не було й слiду тiеi коси, що тяглася вище острова, – тепер уся вона зникла пiд водою.

Течiя принесла мене туди дуже швидко. Мiй човен промчав повз верхню частину острова, потiм я увiйшов у стоячу воду й пристав з того боку, що ближче до iллiнойського берега. Я завiв човна до глибокоi бухти, яку я добре знав; менi довелося розхилити вербовi вiти, щоб забратися туди; i, коли я там прив’язав човна, нiхто, безперечно, не мiг би побачити його з боку рiчки.

Я вийшов на берег, сiв на колоду у верхнiй частинi острова i почав дивитися на широку рiчку й на чорну деревину, що пливла повз мене, та на мiсто за три милi звiдси, де ще блимало три-чотири вогники. Величезний плiт плив рiчкою десь за милю вище вiд мене i швидко наближався до острова, – посеред плоту горiв лiхтар. Я стежив, як плiт пiдповзае все ближче та ближче, а коли вiн пропливав повз те мiсце, де я стояв, хтось там скомандував: «Гей, стерновi! Повертай лiворуч!» Я чув це так виразно, немов той, що гукав, стояв поруч мене.

Небо вже почало яснiти; я подався до лiсу i лiг трохи поспати перед снiданком.




Роздiл VIII


Коли я прокинувся, сонце пiдбилося вже височенько, – було вже, мабуть, десь пiсля восьмоi години. Я лежав на

Страница 16

травi, в холодочку, думаючи про всяку всячину, i був дуже задоволений, бо добре вiдпочив та заспокоiвся. Де-не-де крiзь просвiти мiж гiллям проглядало сонце, але тут росли все високi й крислатi дерева i пiд ними було дуже похмуро. Там, де сонячне промiння просiвалося крiзь листя, на землi лежали маленькi плямки, подiбнi до ластовиння, i цi свiтлi кружальця ледь коливалися – це свiдчило про те, що там, нагорi, повiвав легенький вiтерець. Двi бiлки сидiли на гiлочцi й, зиркнувши на мене, дуже приязно затрескотiли.

Менi було дуже добре, i я так розiмлiв, що не хотiлося вставати та варити снiданок. Я знову був закуняв, коли це раптом причувся менi немов якийсь глухий звук «бум!» – вiн долинув до мене десь iздалеку водою. Я прокинувся, сперся на лiкоть i почав прислухатись: скоро звук отой пролунав удруге. Я схопився, побiг на берег i подивився крiзь листя; бачу – по водi далеченько вiд мене, майже врiвнi з переправою, розстилаеться клуб диму. Помiтив я там i пароплава, що плив рiчкою донизу; на ньому було багато людей. Я вiдразу ж здогадався, що воно таке. «Бум!» О, знову бiлий клуб диму вирвався з борту маленького пароплава. Це вони, бачте, стрiляли з гармати понад водою, щоб мiй труп виплив на поверхню.

Я добре зголоднiв, але розкласти вогнище не можна було, бо з пароплава могли побачити дим. Тому я сидiв тихо, дивився на пороховий дим i прислухався до пострiлiв з гармати. Рiчка тут iз милю завширшки, i так любо дивитися на неi лiтнього ранку; мабуть, я чудово провiв би час, спостерiгаючи, як виловлюють мого трупа, коли б тiльки мав що iсти. Аж тут я згадав, що в нас е такий звичай – наливати живе срiбло в буханцi хлiба й пускати iх на воду, бо хлiб завжди припливае простiсiнько до утопленика й зупиняеться над ним. Ну, думаю собi, треба пильнувати i, тiльки-но який буханець пiдпливе близько – не ловити гав. Я перейшов на iллiнойський край острова – а раптом менi пощастить! І так i вийшло: дивлюсь – величезна хлiбина пливе просто до мене, i я ii мало не пiдчепив довгою палицею, та посковзнувся, й вона пропливла далi. Звiсно, я став саме в тому мiсцi, де течiя найближче пiдходить до берега, – я тямив добре на таких речах. Коли це, трохи згодом, пiдпливае друга хлiбина, та цього разу я вже не дав маху. Витяг я з неi затичку, витрусив невеличку кульку живого срiбла й уп’явся в хлiбину зубами. То був бiлий хлiб, такий тiльки пани iдять, – не якийсь там простацький глевтяк з кукурудзяного борошна.

Я вибрав затишний куточок пiд рясним листям, сiв там на колоду й почав зi смаком жувати хлiб та стежити за пароплавом. Аж раптом мене пройняла одна думка. Кажу сам до себе: б’юсь об заклад, що вдова, чи то пастор, чи то ще хто iнший молилися за те, щоб цей хлiб мене вiдшукав, – виходить, молитва iхня пiшла менi на користь. Значить, правда, що молитва сповняеться, – тобто лиш тодi, коли моляться такi люди, як удова чи пастор; а менi, думаю, не варто молитися, – певно, молитви помагають тiльки у праведникiв.

Я запалив люльку i довго курив з насолодою, та все стежив за тим, що дiеться на рiчцi. Маленький пароплав плив за течiею, i я подумав, що, коли вiн пiдiйде ближче, можна буде роздивитися, хто там е, бо ж пароплав мав пропливти бiля самого берега, там, де й хлiб. Коли пароплав пiдiйшов досить близько, я погасив люльку, пробрався туди, де я виловив хлiб, та й залiг за колодою на березi, на маленькiй прогалинi. Колода була з розсохою, i крiзь неi я мiг стежити за тим, що дiялося на рiчцi.

Маленький пароплав усе наближався i пiдiйшов, нарештi, так близько, що з нього можна було перекинути мiсток та зiйти на берег. На тому пароплавi були майже всi, кого я знав: батько, i суддя Тетчер, i Беккi Тетчер, i Джо Гарпер, i Том Сойер, i його стара тiтка Поллi, i Сiд, i Мерi, i ще багато iнших. Усi гомонiли про вбивство, але капiтан втрутився в розмову i сказав:

– Тепер пильнуйте! Течiя зносить тут усе аж пiд самiсiнький острiв; може, тiло хлопця прибило до берега й воно зачепилося десь у кущах коло води. В кожному разi, я сподiваюся на це.

А я, проте, сподiвався на зовсiм iнше. Всi, хто був на пароплавi, скупчилися коло поручнiв i, перехилившись через них, пильно вдивлялися в зарослий берег, майже просто менi в лице. Я бачив iх дуже добре, а вони мене нi. Далi капiтан подав команду: «Вiдiйдiть вiд борту!» – i гармата стрельнула простiсiнько в мене, та так, що я на якусь мить оглух вiд гуркоту i мало не ослiп вiд диму. Ну, думаю собi, оце вже менi каюк! Коли б та гармата була заряджена ядром, то вони таки й справдi знайшли б оте мертве тiло, що його шукали. Та цим разом, дяка боговi, я зостався цiлий. Пароплав поплив далi й, обiгнувши рiг острова, хутко зник з очей. Коли-не-коли до мене ще долiтали звуки пострiлiв, але поступово вони слабшали i завмирали, а приблизно за годину я вже бiльше нiчого не чув. Острiв був три милi завдовжки. Я гадав, що вони допливуть до його кiнця i покинуть шукати мене. А насправдi вийшло не так. Вони обiйшли острiв i, раз у раз стрiляючи з гармати, подалися повним ходом угору протоко

Страница 17

, що вiддiляла острiв вiд мiссурiйського берега. Я перейшов на другий бiк, щоб i далi стежити за ними. Допливши до верхнього кiнця острова, пароплав припинив стрiлянину, повернув до мiссурiйського берега та й подався назад до мiста, Я знав, що тепер усе гаразд. Нiхто на мене бiльш не полюватиме. Я повитягав своi манатки з човна i влаштував собi затишну табiрну стоянку в лiсовiй гущавинi. Я порозпинав ковдри, як намет, щоб речi моi, бува, не змокли пiд дощем. Упiймавши сома, я випатрав його пилкою, а згодом, як сонце вже сiдало, розпалив багаття й приготував вечерю. Потiм закинув вудку, щоб наловити риби на снiданок.

Уже й стемнiло, а я ще довго сидiв коло багаття, палив люльку i почував себе чудово; але мало-помалу я знудився й подався на берег; сiв там i почав прислухатись, як хлюпочеться рiчка, й рахував зорi, та колоди, та плоти, що пливли повз мене, а потiм умостився спати; коли людинi стае нудно, сон – найкращий спосiб згаяти час; поспиш собi, i нудьгу як рукою знiме.

Так минуло три днi й три ночi. Однаковiсiнькi – нiяких пригод. На четвертий день я оглянув острiв, обнишпорив його вздовж i впоперек. Я був тут единий господар; весь острiв належав, можна сказати, менi, отже, я мав ознайомитись iз ним якнайкраще, а головне, хотiв згаяти як-небудь час. Я знайшов багато суниць, стиглих, великих, а ще зелений виноград i зелену малину; ожина тiльки-но почала в’язатися. Все це, думаю собi, згодом стане менi у великiй пригодi.

Вештаючись отако по лiсовiй гущавинi, я й незчувсь, як опинився, мабуть, десь недалеко вiд нижнього кiнця острова. При менi була рушниця, але я нiчого не пiдстрелив – захопив ii лише для оборони, а яку-небудь дичину вирiшив роздобути собi десь ближче до мого табору. І раптом я мало не наступив на здоровецьку гадюку, але вона кинулася тiкати вiд мене, звиваючись по травi й помiж квiтами; я погнався за нею – хотiв ii пiдстрелити. Побiг я та й несподiвано наскочив на згасле багаття, яке ще злегка курилося.

Серце менi тiпнулось. Я вже й не додивлявся, що воно там i до чого, обережно спустив курок i кинувся потихеньку навтьоки. Час вiд часу я зупинявся на хвильку в гущавинi i прислухався, але хекав я так голосно, що не мiг нiчого розiбрати. Тодi я прокрався трохи далi й знову прислухався, а там знову i знову. Трапиться пеньок, а я думаю – людина; якщо пiд ногою в мене трiщала хворостинка, я почував себе так, немов дихання менi хтось переломив надвое i в мене залишилася тiльки половинка, ще й до того коротша.

Коли я повернувся до намету, то почував себе досить кепсько, злякавсь – аж у жижки шпигало. Проте, кажу я сам до себе, зараз не час дурня клеiти. Ну, я й попереносив швиденько усi моi манатки назад до човна, щоб iх нiхто не помiтив, а тодi погасив вогонь та порозкидав попiл так, щоб усе виглядало немов тогорiчна стоянка, а потiм вилiз на дерево.

Просидiв я на тому деревi, мабуть, годин зо двi; але нiчого не побачив i нiчого не почув – менi тiльки здавалося, нiби я чую i бачу силу-силенну рiзних страхiть. Не мiг же я сидiти на деревi вiчно! Нарештi я з нього злiз, затесався у гущавину i увесь час був насторожi. Поiв я тiльки ягiд та того, що залишилося вiд снiданку.

О тiй порi, як почало смеркатись, я таки добре зголоднiв. Тому, коли вже зовсiм стемнiло, тихесенько пробрався до рiчки i, поки мiсяць ще не зiйшов, переправився на iллiнойський берег – за чверть милi вiд острова. Там я забрався в лiс i зварив собi вечерю, та тiльки-но вирiшив тут же таки заночувати, як це раптом чую: туп-туп, туп-туп; я й подумав: конi бiжать, трохи згодом чую – десь люди гомонять. Я швиденько позносив усе назад до човна, а сам крадькома подався лiсом на вивiдки. Вiдiйшов я зовсiм недалечко, аж раптом – чоловiчий голос:

– Краще спинимося тут, якщо знайдемо зручне мiсце; конi геть зовсiм потомились. Давайте-но роздивимося навколо.

Де вже було чекати, – я вiдiпхнув човен вiд берега й тихенько перемахнув назад. Прив’язав човна на старому мiсцi i вирiшив, що в ньому й заночую.

Спав я погано: в голову лiзли рiзнi думки i заважали менi заснути. До того ж щоразу, як прокидався, менi здавалося, нiби хтось хапае мене за комiр. Такий сон не мiг мене пiдкрiпити. Врештi кажу сам до себе: «Не дiло так жити! Треба з’ясувати, хто тут на островi е, крiм мене. Хай там що, а довiдаюсь!» Пiсля такого рiшення менi вiдразу полегшало на серцi.

Взяв я весло та й вiдiпхнувся вiд берега на крок чи два, а далi повiв човна вздовж острова, весь час тримаючись у затiнку. Свiтив мiсяць, i поза смугою тiнi було зовсiм свiтло, ну просто як удень. Я плив мало не цiлу годину; кругом – тиша, все спало. За цей час я встиг допливти майже до кiнця острова. Повiяв свiжий вiтерець, аж по водi жмури пiшли, – це означало, що нiч кiнчаеться. Я гребнув веслом i повернув човна носом до берега; тодi захопив з собою рушницю, вилiз iз човна й прокрався на узлiсся. Сiв там на колоду й став дивитися крiзь листя. Я побачив, як мiсяць пiшов з чатiв i темрява почала огортати рiчку. Але невдовзi понад вершечками дерев заяснiла свiт

Страница 18

а смуга, i я зрозумiв, що скоро почне свiтати. Тодi я взяв рушницю й подався нишком у той бiк, де наскочив учора на згасле вогнище, – я щохвилини зупинявся та прислухався. Але менi все не щастило: нiяк не мiг знайти того мiсця. Коли це нарештi бачу – й справдi щось блимае мiж деревами. Я почав пiдкрадатися, обережно й не поспiшаючи. Пiдiйшов зовсiм близько й тодi виразно побачив, що там лежить на землi якийсь чоловiк. Я так i похолов вiд страху. Чоловiк той вкутався з головою у ковдру i мало не втиснувся в самiсiньке багаття. Я присiв у кущах крокiв за шiсть вiд вогнища i не зводив з нього очей. Тим часом почало розвиднятися. Незабаром чоловiк позiхнув, потягся, скинув iз себе ковдру – i виявилось, що то Джiм, негр мiс Уотсон! Ох, i зрадiв же я, коли його побачив! Кажу до нього:

– Здоров, Джiме! – та й вилiз iз кущiв.

А вiн як пiдскочить, очиська вилупив. А тодi впав навколiшки, склав руки й почав благати:

– Не руш мене, не руш! Я нiколи мерцiв не кривдив. Я завжди любив померлих i робив для них усе що мiг. Іди собi назад до рiчки! Ой, не чiпай старого Джiма, залиш його! Вiн же завжди з тобою приятелював!

Менi недовго довелося переконувати старого, що я справдi не мрець. Я дуже зрадiв, коли побачив Джiма. Тепер я вже був не самотнiй. Я не боявся, що вiн викаже, де я переховуюсь, – я так йому й сказав. Я весь час говорив, а вiн сидiв мовчки й дивився на мене. Тодi я й кажу:

– Тепер уже зовсiм розвиднiлося. Не завадило б поснiдати. Розпали-но багаття, пiдкинь бiльше хмизу.

– А нащо ж його розпалювати? Хiба на те, щоб варити суницi та рiзну негiдь? Але ти маеш рушницю, еге? З нею ми можемо добути собi чогось кращого за суницi.

– Суницi та рiзна негiдь… – кажу я. – Цим ти годувався?

– Я не мiг нiчого iншого роздобути, – каже вiн.

– Ого! А чи давно ти на островi, Джiме?

– Я попав сюди другоi ночi по тому, як тебе вбили.

– І ти був тут увесь час?

– Атож.

– І нiчого не iв, окрiм цiеi поганi?

– Нi, сер, анiчогiсiнько.

– Ну то ти, мабуть, страшенно зголоднiв, еге?

– Я, здаеться, мiг би зараз коняку з’iсти! Їй-богу, мiг би! А ти давно вже на островi?

– З тiеi ночi, як мене вбили.

– Ти диви! А що ж ти iв? Е-е, таж маеш рушницю. Ого! Це добряча штука! Тепер ти пiдстрель що-небудь, а я тим часом розпалю багаття.

Ми разом пiшли до того мiсця, де стояв мiй човен, i, поки Джiм розводив вогонь на галявинцi мiж деревами, я принiс борошно, i копчену поребрину, i каву, i кавник, i сковорiдку, i цукор, i бляшанi кухлi; негр аж остовпiв з подиву, гадаючи, що все те я добув чаклунством. Ще й до того я впiймав на гачок добрячого сома, а Джiм порiзав його своiм ножем i засмажив.

Коли снiданок був готовий, ми порозлягалися на травi й поiли його просто з вогню. Джiм так уминав, що аж за вухами лящало, – вiн же перед тим мало не помер з голоду. Правду сказати, ми обидва понаiдалися аж по самiсiньку зав’язку, а коли наситилися, лягли вiдпочити.

Джiм помовчав трохи, а тодi й питае:

– Слухай-но, Геку, а кого ж то вбили в отiй халупi, якщо не тебе?

Тодi я розповiв йому все, як воно було, а вiн слухав, слухав те й каже:

– Ну й спритний же ти хлопець! Навiть Том Сойер i той краще не придумав би.

Тодi я спитався в нього:

– А ти як тут опинився, Джiме? Який дiдько тебе занiс на острiв?

Вiн знiяковiв i якусь хвилину мовчав. А потiм i каже:

– Мабуть, краще нiчого не говорити.

– Чому, Джiме?

– Знаеш, е на те причини… А ти мене не викажеш, якщо я розповiм тобi всю правду? Ти ж нiкому не скажеш, Геку?

– Та нехай мене грiм торохне, коли я кому скажу, Джiме!

– Ну добре, я тобi вiрю, Геку… Я… я втiк.

– Джiме!

– Пам’ятай, ти обiцяв нiкому не казати! Сам знаеш, що обiцяв нiкому не казати, Геку!

– Авжеж, знаю. Раз обiцяв нiкому не казати, то й не скажу. Слово iндiанця, нiкому не скажу! Всi назвуть мене, звiсно, пiдлим аболiцiонiстом i зневажатимуть за те, що я тебе не виказую, ну й нехай собi, чхав я на них! Я нiкому нiчого не скажу i туди бiльш не повернуся – нiзащо! Отже, шквар, розповiдай!

– Ну, то он як воно сталося. Стара господиня, цебто мiс Уотсон, усе гризла мене й гризла, iй-богу, життя менi вiд неi не було, а все ж вона завсiди казала, що зроду не продасть мене до Орлеана. Та ось я помiтив, що останнiм часом до неi вчащае один чоловiчок, що неграми торгуе, ну, я й занепокоiвся. Якось пiзнього вечора пiдкрався я до дверей, а дверi тi були трохи вiдхиленi, i чую, як стара господиня каже до вдови, що вона, мовляв, надумала продати мене аж у Орлеан; iй, мовляв, таке зовсiм i не до душi, та коли ж за мене дають вiсiмсот доларiв, то де вже там устояти проти такоi купи грошей! Удова намагалася вiдраяти ii вiд цього, мовляв, не треба мене продавати, та я вже й не став дожидатися, чим та розмова скiнчиться, а метнувся звiдтiль i накивав п’ятами.

Збiг я з горба – думав поцупити якого човна десь на рiчцi вище мiста; але на березi вешталося сила люду, то я й сховався в старiй бондарнi, щоб пересидiти який час, поки всi порозходяться. Просидiв я т

Страница 19

м цiлу нiч. Усе хтось швендяе та й швендяе поблизу! Годинi десь о шостiй ранку почали пливти повз мене човни, а близько восьмоi чи дев’ятоi – в кожному з них, чую, тiльки об тiм i гомонять, як твiй батько приiхав до мiста й розповiв, що тебе вбили. У тих човнах сидiли ледi й джентльмени, що iхали оглядати мiсце вбивства. Часом човни приставали до берега, щоб вони перепочили, перше нiж переправитися через рiчку; ото iз iхнiх розмов я й довiдався про вбивство. Менi було дуже шкода, що тебе вбили, Геку… Але тепер, звiсно, вже нi.

Я пролежав пiд стружками цiлий день, добре зголоднiв, але нiтрохи не боявся; я ж знав, що стара господиня й удова пiдуть вiдразу по снiданковi на молитовне зiбрання й проведуть там цiлий день; вони подумають, що я вранцi, як i завжди, погнав худобу на пашу, отож мене кинуться шукати аж увечерi, як уже зовсiм смеркне. Та й слуги також нiчого не помiтять, бо кожне з них тiкае погуляти, поки старих немае вдома.

Ну так от, тiльки-но стемнiло, вийшов я звiдтiля та й подався берегом проти води i пройшов милi зо двi, а може, й бiльше, – там уже й домiв нiяких не було. На цей час я обмiркував, що менi робити. Тут, бач, таке дiло: коли б я пiшов пiшки, мене винюхали б собаки; коли б же я вкрав човна й перебрався на той бiк, то вiдразу ж помiтили б, що десь пропав човен, i могли б догадатися, що я перехопився ним через рiчку, довiдалися б, де я причалив на тому боцi, i знову ж таки знайшли б мiй слiд. Нi, Джiме, кажу я сам до себе, тобi треба забратися на плiт – вiн не лишае по собi нiяких слiдiв.

Аж ось бачу: з-за повороту вигулькнув вогник. Я плигнув у воду, вчепився за якусь деревину та давай штовхати ii поперед себе – отак i доплив до середини рiчки; залiз я мiж колоди, сховався там, а голову нахилив до самоi води i грiб руками проти течii, доки надiйшов плiт. Тодi я пiдплив до корми й ухопився за неi. Тим часом усе небо вкрилося хмарами, i на хвильку стало зовсiм темно. А менi тiльки того й треба: я видряпався i лiг на плiт. Плотарi зiбралися посерединi, бiля самого лiхтаря. Вода усе прибувала, течiя була дуже стрiмка, i я змiркував, що до четвертоi години пропливу плотом миль iз двадцять п’ять, а вдосвiта спущусь у воду, допливу до iллiнойського берега й сховаюся в лiсi.

Але менi не пощастило. Коли ми пiдпливали до цього острова, побачив я, що на корму йде плотар iз лiхтарем. Ну, думаю собi, нема чого його дожидатися! Шубовснув у воду та й поплив до острова. Я гадав, що вилiзу на берег у будь-якому мiсцi, та де вже там! Нiяк не видряпаюсь – берег дуже крутий! Довелося менi пливти аж до нижнього кiнця острова, поки знайшов зручне мiсце. А тодi сховався в гущавинi й вирiшив не гнатися бiльше за плотами, раз там сновигають плотарi з лiхтарями. Люлька, тютюн та сiрники були в шапцi, вони не змокли, – ну, а коли так, то все добре.

– Виходить, ти весь час був голодний – не мав нi хлiба, анi м’яса? А чом же ти не ловив черепах?

– А як iх зловиш? Голими руками черепахи не впiймаеш, а каменем хiба ж ii вб’еш? Та як же iх i ловити поночi? А вдень я боявся виходити на берег.

– І то правда. Тобi, звiсно, треба було весь час переховуватися в лiсi. Ти чув, як iз гармати стрiляли?

– Ого, ще б пак! Я знав, що то вони тебе шукають. Бачив, як вони пливли повз мене, – дивився на них з-за кущiв.

Кiлька пташат шугнуло над нами: пролетять ярдiв зо два та й сядуть, а тодi знов угору. Джiм сказав, що то на дощ. Мовляв, е така прикмета: якщо курчата починають отак спурхувати – обов’язково буде дощ. Тож, мабуть, i лiсовi пташата проти дощу роблять те ж саме. Я хотiв упiймати кiлька пташеняток, але Джiм менi не дав. Сказав, що тим я накликав би на себе смерть. Вiн розповiв, що, коли його батько тяжко занедужав, а комусь iз дiтей заманулося впiймати пташку, стара бабуня сказала, що батько помре, – i вiн таки помер.

Джiм сказав також, що не треба перелiчувати припасiв, з яких мають обiд готувати, бо з того не буде добра. Не буде добра й тодi, коли витрушувати скатертину пiсля заходу сонця. А ще вiн сказав: коли людина мае бджоли й помре, то бджiл обов’яково треба про те сповiстити не пiзнiш, як на другий ранок, ще до схiд сонця, а нi, то бджоли охлянуть, перестануть працювати й загинуть. Джiм сказав, буцiмто бджоли не кусають дурнiв, та я в те не вiрю: я сам частенько порався коло бджiл, але й жодна мене не вкусила.

Про всяке таке чував я й ранiше, але не про все. Джiм знав багато прикмет; сам вiн запевняв, що знае iх до лиха. На дiлi якось виходить так, сказав я, що майже всi прикмети вiщують лихо, i запитав Джiма, чи немае щасливих прикмет. А вiн i каже:

– Та е там трохи, та й з тих нiякого пуття. Навiщо тобi знати, що от-от до тебе щастя присуне? Щоб його сполохати?

І додав:

– Якщо в тебе волохатi руки й волохатi груди – так i знай, що забагатiеш. Ну, з такоi прикмети хоч якась користь, – бодай надiешся на майбутне. А то, гляди, спершу тобi доведеться довго бiдувати, i ти, чого доброго, вiзьмеш та з горя й заподiеш собi смерть, якщо не знатимеш наперед, що згодом забагатiе

Страница 20

.

– А в тебе руки й груди волохатi, Джiме?

– Чого, хлопче, питаешся? Хiба ж i сам не бачиш, що волохатi?

– Ну, то як же? Ти багатий?

– Нi, але я був уже раз багатий i, може, знову колись забагатiю. Одного разу я мав чотирнадцять доларiв, але почав гендлювати, i все пiшло нанiвець.

– Чим же ти гендлював, Джiме?

– Та спочатку товаром.

– Яким товаром?

– Ото, яким товаром? Звiсно, що живим. Купив за десять доларiв корову. Але бiльш не буду кидати грошей на вiтер. Та корова у мене здохла.

– Виходить, ти втеряв десять доларiв?

– Нi, втеряв я не всi. Тiльки близько дев’яти доларiв, бо взяв за шкуру й лiй долар i десять центiв.

– То в тебе лишилося п’ять доларiв i десять центiв. Що ж, ти гендлював i далi?

– Еге. Ти ж знаеш одноногого негра, того, що старому мiстеровi Бредiшу належить? Тож отой негр та вiдкрив банк i сказав, що кожен, хто покладе туди одного долара, за рiк отримае цiлих чотири. Усi негри поробили вклади, та тiльки грошей у них було мало. Я единий мав iх таки багатенько. От менi й закортiло дiстати бiльш як чотири долари, i я йому сказав, що, коли вiн менi стiльки не дасть, я й сам вiдкрию банк. Звiсно, тому негровi страх не хотiлося, щоб i я банк вiдкривав, бо в нас на два банки роботи нема; отож вiн пораяв менi покласти моi п’ять доларiв до його банку, а вiн у кiнцi року виплатить менi тридцять п’ять.

Так я й зробив. Думаю собi: я вже щось прирозумiю, пущу тi тридцять п’ять доларiв у дiло. Один негр, звати його Боб, виловив добрячого човна, а його господар не знав про те; я купив у негра той човен, але сказав, що заплачу за нього тридцять п’ять доларiв, якi дiстану наприкiнцi року; та тiльки човна в мене хтось украв тiеi ж ночi, а другого дня одноногий негр сказав нам, що банк його луснув.

– А що ж ти зробив з тими десятьма центами, Джiме?

– Я хотiв був iх витратити, та привидiвся менi сон, i в тому снi голос звелiв менi, щоб я вiддав грошi негровi, якого звати Валаам, – всi його називають просто Валаамiв осел; вiн таки й справдi заплiшений дурень, сказати тобi правду. А проте, кажуть, вiн щасливий, а менi чомусь не щастить. Той голос звелiв менi вiддати Валаамовi десять центiв, а вiн нiбито кудись iх примiстить, та так, що я матиму з них неабиякий зиск. Ну, Валаам тi грошi взяв, а коли пiшов по тому до церкви, то почув там вiд проповiдника, що, хто дае бiдному, той дае Боговi i за те обов’язково дiстане у сто разiв бiльше. От Валаам узяв та й вiддав тi десять центiв бiдним, а тодi почав очiкувати, яке з того пуття вийде.

– Ну та й що? Вийшло яке пуття, Джiме?

– Нiчого не вийшло. Я нiяким способом не мiг повернути грошi, i Валаам не змiг. Тепер нiколи не даватиму в позику грошей, хiба що пiд заставу. А проповiдник ще каже, що обов’язково дiстанеш у сто разiв бiльше! Якби я змiг повернути хоч моi десять центiв, i то був би щасливий, i то був би радий.

– То не бiда, Джiме, рано чи пiзно ти все одно забагатiеш.

– Певно. Та мене, мабуть, i тепер можна назвати багатим. Я ж сам собi господар, i за мене дають аж вiсiмсот доларiв. Коли б менi цi грошi, я бiльше й не просив би.




Роздiл IX


Менi хотiлося пiти i ще раз оглянути одне мiсце, яке я помiтив посерединi острова, коли оглядав його; ми подалися туди разом iз Джiмом i дiйшли швидко, бо острiв був усього три милi завдовжки та чверть милi завширшки.

То був досить довгий, стрiмкий горб чи гора, футiв сорок у висоту. Ми добре нагрiли чуба, поки видряпались на ii вершину: схили були крутi, та ще й порослi густим чагарником. Ми вилазили та видивилися усе навколо i нарештi майже на самому вершечку знайшли в скелi хорошу, велику печеру з боку iллiнойського берега. Печера була простора, як двi або й три кiмнати разом, i височенька, навiть Джiм мiг стояти в нiй не пригинаючись. У тiй печерi вiяло прохолодою. Джiм запропонував одразу ж позносити туди все манаття, але я сказав, що не варто раз у раз п’ястися на гору i вниз.

Джiм вiдказав, що коли ми сховаемо човна десь у тихому мiсцi, а все добро лежатиме в печерi, то зможемо переховуватися тут, на випадок, якщо хтось навiдаеться до острова, i без собак нас нiяк не знайдуть. До того ж пташата навiщували дощ, то невже я хочу, щоб усе наше майно промокло?

Ми вернулися назад, сiли в човен i пiдпливли ближче до печери та позносили туди всi нашi пожитки. Пiсля того знайшли мiж густим верболозом затишне мiсце, щоб сховати човна. Ми познiмали з гачкiв кiлька рибин, знову закинули вудки та й заходилися готувати обiд.

Вхiд до печери був такий широкий, що в неi можна було вкотити чимале барильце. Бiля входу з одного боку виступав невеличкий прискалок – плескатий i зручний для того, щоб розкласти багаття. Ми розвели там вогонь i зварили обiд.

Ми розстелили ковдри просто на долiвцi й посiдали обiдати. Все iнше майно поскладали в глибинi печери так, щоб було напохватi. Незабаром надворi стемнiло, загуркотiв грiм, блиснула блискавка; виходить, пташата не одурили нас. І вiдразу ж линув дощ, та так репiжив, як з цебра; а вiтер знявся такий, якого

Страница 21

я ще не бачив. Це була справжня лiтня злива. Стало так темно, що надворi все здавалося синьо-чорним i дуже гарним; а дощ шкварив такий рясний, що дерева поблизу бовванiли мов крiзь павутиння; а часом як набiжить вихор, то гне дерева аж до землi та вивертае листя свiтлим нижнiм боком догори; а потiм знiмаеться таке вiтрище, що дерева починають махати вiтами, як несамовитi; а коли все навколо стае темно-сине, аж чорне, раптом – блись! – i яскраве свiтло розганяе темряву, i видно на сотню крокiв далi, видно, як гнуться верховiття дерев; а за мить знову все поринае в темряву, розлягаеться страхiтливий удар грому, а тодi розкочуеться по небу, все нижче й нижче, здаеться, що то порожнi бочки скачуть униз по сходах, – так бувае, коли сходи довгi, а бочки добре пiдскакують, знаете?

– Ну й краса, Джiме! – сказав я. – Кращого мiсця, як тут, я й не шукав би. А дай-но менi ще шматок риби та гарячого кукурудзяного коржа.

– От бачиш! А де ти був би, коли б не Джiм? Сидiв би отам унизу в лiсi, без обiду, та ще й змок би до рубця. Отаке-то, синку! Кури наперед знають, коли воно на дощ заноситься, i лiсовi птахи тее знають.

Днiв десять чи дванадцять вода в рiчцi все прибувала та й прибувала i вже геть-чисто затопила береги. У низинах острiв залило на три, а то й на чотири фути, а також i iллiнойський берег. З цього боку острова рiчка була тепер кiлька миль завширшки, але з мiссурiйського боку лишалася така ж, як i ранiше, – пiвмилi, через те що мiссурiйський берег спускався до рiчки дуже круто, мов стрiмчастий мур.

Удень ми плавали човном по всьому острову. Приемна прохолода в лiсовiй гущавинi стояла навiть тодi, коли сонце нещадно пекло. Ми петляли туди-сюди помiж деревами, а подекуди винограднi лози позчiплювалися так густо, що доводилося повертати назад i шукати iншоi дороги. Ну, а на кожному поваленому деревi сидiли кролики, гадюки та iншi тварини; а як острiв день чи два постояв пiд водою, вони так зголоднiли, що зробилися зовсiм смирнi, хоч пiд’iжджай та бери iх просто голою рукою, як маеш охоту; та тiльки не гадюк i не черепах – вони тут же плигали у воду. На горi, де була наша печера, iх аж кишiло. Ми змогли б тримати в себе скiльки хочеш рiзних звiряток.

Однiеi ночi трапилося нам витягти з води невеличкий шматок плоту з хороших соснових дощок. Був вiн футiв дванадцять завширшки й десь певно п’ятнадцять-шiстнадцять футiв завдовжки, над водою здiймався вiн дюймiв на шiсть чи сiм i мав мiцний, рiвний помiст. Удень ми бачили, як повз нас пропливали колоди, та ми iх не чiпали: засвiтла ми на березi не показувалися.

А то якось пiдпливли ми до верхнього кiнця острова, – дiло було перед свiтанком, аж бачимо – iз захiдноi сторони на нас пливе цiлий будинок. Вiн був двоповерховий i вже добре-таки перехилився набiк. Ми його хутенько догнали й перелiзли в нього – просто крiзь горiшне вiкно. Але було ще зовсiм темно, нiчого не видно; то ми прив’язали човна й посiдали в нього дожидатися, поки розвидниться.

Свiтати почало ранiше, нiж ми встигли допливти до нижнього кiнця острова. Тодi ми зазирнули у вiкно. Дивимося – а в хатi стоiть лiжко, стiл, два старi стiльцi, та ще багато всякоi всячини валяеться долi, на стiнi ж висить одежа. В протилежному кутку лежить щось подiбне до людини. Джiм гукнув:

– А хто там е?

Але воно не ворухнулося. Тодi я теж гукнув, i Джiм сказав:

– Той чолов’яга не спить – вiн мертвий. Ти стiй тихо, а я залiзу туди й подивлюся.

Вiн залiз у хату, пiшов у куток, нахилився над нерухомим тiлом, поглянув та й каже:

– Це мертвий. Та ще й голий. Його застрелили в спину. Певне, вiн помер днiв зо два чи зо три тому. Йди сюди, Геку, та тiльки не дивись на його обличчя – ох, i страшне ж до бiса!

А менi й не хотiлося дивитись на нього. Джiм поквапився прикрити його старим лахмiттям, нащо вiн те зробив – хтозна, я й так на нього не дивився б. Долi валялися старi засмальцьованi карти, порожнi пляшки з-пiд вiскi та ще двi маски з чорного сукна, а всi стiни були пописанi найпаскуднiшими словами й помальованi вуглем. На стiнi висiли двi бруднi ситцевi сукнi, солом’яний капелюшок та жiноча бiлизна, ще й дещо з чоловiчого одягу. Ми позносили те манаття до човна – може, до чогось придасться. На пiдлозi валявся й старий пiстрявий хлопчачий бриль; я захопив його також. Була там i пляшка з-пiд молока, заткнена ганчiркою, щоб немовля могло ссати. Ми забрали б i ту пляшку, та вона була трiснута. Була там iще обшарпана стара скриня i стара повстяна валiза iз зламаними застiбками. Вони були розкритi, але нiчого путнього в них не знайшлося. Глянули ми, як порозкидано кругом речi, i вирiшили, що господарi, тiкаючи, дуже поспiшали й багато чого не встигли захопити з собою.

Нам перепало чимало речей: старий бляшаний лiхтар, великий нiж без ручки, новiсiнький складаний ножик фiрми Барлоу, за який довелося б у будь-якiй крамницi вiддати щонайменше двадцять п’ять центiв, та ще цiла купа лойових свiчок, бляшаний свiчник, фляга, бляшаний кухоль, подерта ватяна ковдра, жiноча торбинка з голками, шпилька

Страница 22

и, грудкою воску, гудзиками та iншим дрiб’язком, топiрець, гвiздки, волосiнь у мiй мiзинець завтовшки з кiлькома здоровецькими рибальськими гаками, скручена трубкою оленяча шкура, собачий нашийник, пiдкова, кiлька пляшечок з-пiд лiкiв, але без наклейок; а коли ми збиралися вже вертатись, я знайшов ще й добряче скребло, а Джiм – старого смичка до скрипки та дерев’яну ногу. Щоправда, ремiнцi на нiй геть повiдривалися, а якби не це, то нога непогана, хоч i була вона задовга для мене й закоротка для Джiма. Другоi ноги ми так i не знайшли, хоч i обшукали все навколо.

Як бачите, нам дiсталася неабияка здобич. Коли ми зiбрались вiдчалити вiд того будинку, виявилося, що нас знесло на чверть милi нижче острова i що надворi стоiть уже бiлий день; тож я звелiв Джiмовi лягти на дно човна й укрив його ватяною ковдрою, бо, коли б вiн сидiв, люди здалеку побачили б, що то негр. Я повеслував до iллiнойського берега, i нас знесло на пiвмилю вниз за водою; але потiм я тримався пiд самим берегом, де течiя була майже непомiтна. Вертаючись на острiв, ми не зазнали нiяких лихих пригод i нiкого не побачили.




Роздiл Х


Пiсля снiданку менi кортiло побалакати про того мерця, про те, як його вбили, але Джiм нiзащо не схотiв. Вiн сказав, що це може завдати нам лиха; крiм того, мрець чого доброго унадиться до нас – адже ж небiжчик, якого ще не поховано, скорiше буде блукати по свiтах, нiж той, що лежить уже тихо та мирно у своiй домовинi. Що правда, то правда; Джiмовi слова мене переконали, i я замовк, але ж думка про мерця не йшла менi з голови: цiкаво було знати, хто його застрелив i навiщо.

Ми оглянули ту одежину, що нам дiсталася, i знайшли вiсiм доларiв срiблом – вони були зашитi в пiдкладцi старого пальта з попони. Джiм сказав, що люди з того будинку, напевне, це пальто вкрали, бо, коли б вони знали, що в ньому схованi грошi, то не покинули б його. Я вiдповiв, що, мабуть, таки вони й порiшили того чоловiка, але Джiм уперто не схотiв про те говорити. Я сказав:

– Ось ти гадаеш, що це завдасть нам лиха, а що ти казав, коли я принiс до печери гадючу шкуру, яку позавчора знайшов на вершечку цiеi гори? Адже ж ти казав, що то хтозна який лихий знак – торкатися руками гадючоi шкури. Ну, а де ж те лихо? Он скiльки ми речей придбали, та ще й на додачу вiсiм доларiв. Я, Джiме, хотiв би, щоб нам щодня таке лихо траплялося.

– Не квапся так, голубе, не квапся! Не дуже хвалися. Лихо не за горами. Запам’ятай, я свое сказав: лихо не за горами.

І воно таки звалилося на нас. Погомонiли ми вдвох отак у вiвторок, а в п’ятницю, по обiдi, ми з Джiмом лежали на травi на самому вершечку гори; у нас вийшло куриво, i я подався до печери по тютюн та й нахопився там на гадюку-гримучку. Я вбив ii й склав ii кружалом у ногах на Джiмовiй ковдрi так, що гадюка здавалася живою: ото смiху буде, думаю собi, коли Джiм несподiвано натрапить на неi у своiй постелi. Але надвечiр я зовсiм забув про ту гадюку. Коли Джiм, поки я розводив вогонь, кинувся на ковдру, виявилося, що там лежала, крiм забитоi гадюки, ще одна, i вона його вкусила.

Джiм зiрвався на ноги i заверещав, як несамовитий. Тим часом вогонь спалахнув, i ми побачили живу гадюку – вона скрутилася кiльцем i приготувалася вже стрибнути вдруге.

Я вмить убив ii палицею, а Джiм ухопив батькову сулiю з вiскi й почав дудлити нахильцi.

Вiн був босий, i гадюка вкусила його за п’яту. А все через мене, бо я, дурень, зовсiм забув, що, коли покинути десь мертву гадюку, ii пара обов’язково приповзе туди й обiв’еться круг неi. Джiм звелiв менi вiдрубати в гадюки голову й викинути ii, а потiм здерти з гадюки шкуру й пiдсмажити кусник м’яса. Я зробив так, як вiн загадав. Джiм з’iв те м’ясо i сказав, що воно мае допомогти йому. А ще вiн звелiв зняти з неi кiльця та прив’язати iх йому до зап’ястка. Вiн сказав, що й це допомагае. Потiм я нишком вийшов з печери й пошпурив обох гадюк у кущi: я зовсiм не хотiв, щоб Джiм довiдався, що все це сталося з моеi вини.

Джiм цмулив та й цмулив iз сулii, i час вiд часу на нього находило таке, що вiн починав корчитися й кричати, як несамовитий, а потiм прийде до тями та й знову цмулить iз сулii горiлку. Ступня в нього дуже набрякла, а далi спухла й уся нога; але мало-помалу горiлка стала помагати, i я подумав, що тепер дiло пiде на лад; проте, як на мене, то хай кусае гадюка, анiж дудлити батькову горiлку.

Джiм пролежав чотири днi й чотири ночi. Тодi пухлина зовсiм стухла, i вiн знову мiг ходити. Я дав собi слово, що нiзащо у свiтi бiльше не торкатимуся гадючоi шкури, бо сам побачив, якого лиха вона накоiла. Джiм сказав, що наступного разу я, мабуть, йому повiрю. Брати в руки гадючу шкуру, сказав вiн, це такий лихий знак, що гiршого й не придумаеш; може, на тому ще й не кiнець. Вiн казав, що краще тисячу разiв глянути через лiве плече на молодика, анiж один раз узяти в руки гадючу шкуру. І то правда, я й сам тепер переконався, хоч ранiше завжди вважав, що глянути на молодика через лiве плече – то найдурнiше i найнебезпечнiше дiло! Старий Генк Банкер

Страница 23

лянув отак, та ще й тим вихвалявся; а не збiгло й двох рокiв, як вiн упав п’яний iз башти, в якiй шрiт виливають, i розплющився на млинець; його поклали мiж двох дверей замiсть домовини й отак поховали, – це батько розказував, – сам же я на тому похоронi не був. Але, певна рiч, сталося це тому, що вiн, наче той дурень, поглянув на мiсяць через лiве плече.

Ну, отак минали днi за днями, i рiчка знову вернулася в своi береги. Перш за все ми насадили на великий гачок нашоi вудки облупленого кролика i впiймали на цю принаду сома, завбiльшки як людина; вiн був шiсть футiв i два дюйми завдовжки, а важив понад двiстi фунтiв. Ми, звiсно, нiяк не могли його витягти з води: вiн би нас затяг до Іллiнойсу. Ми просто сидiли й дивилися, як вiн смикався та кидався, поки сконав. В його шлунку ми знайшли мiдного гудзика, круглу кульку та багато всiлякоi поганi. Розрубали ми сокирою кульку, дивимось – а всерединi клубочок ниток. Джiм сказав, що рибина, мабуть, давно вже той моток проковтнула, бо вiн уже геть обрiс i перетворився на кулю. Їй-богу, бiльшоi рибини нiколи не витягали з Мiссiсiпi. Джiм сказав, що вiн iще не бачив такого здоровецького сома. Якби ми могли вiдвезти його до мiста, то взяли б за нього добрi грошi. Там на базарi продають таку рибу на фунти; люди охоче ii купують: сомове м’ясо бiле, як снiг, i дуже смачне, коли його пiдсмажити.

Наступного ранку я сказав Джiмовi, що життя наше стае нудне й одноманiтне i хочеться трохи розважитись. Я заявив йому, що вирiшив переправитися через рiчку та подивитися, що ж там у мiстечку дiеться. Мiй намiр припав Джiмовi до смаку, але вiн порадив менi зачекати, поки стемнiе, i не ловити гав. Джiм помiркував трохи i додав – чи не взяти менi щось iз того жiночого шмаття й переодягтися на дiвчинку? Це була добра порада. Отже, ми пiдкоротили одну ситцеву сукню, i я пiдкотив штани до колiн i влiз у неi. Джiм позастiбав ззаду всi гаплики, i та сукня прийшлася менi якраз до мiри. Я надягнув солом’яного брилика, зав’язав стьожки пiд пiдборiддям, i, коли б хто надумався глянути менi в лице, йому довелося б нахилитися так, нiби у комин зазираеш. Джiм сказав, що в такому виглядi мене i вдень нiхто не впiзнае. Я цiлий день привчався ходити в жiночiй сукнi й поволi став до неi звикати, почував себе в нiй зовсiм зручно, проте Джiм запевняв мене, що дiвчата ступають не так; i ще вiн сказав, щоб я кинув звичку задирати сукню та засувати руки в кишенi. Я послухав його ради, i все пiшло як слiд.

Тiльки-но стемнiло, я подався човном угору, тримаючись iллiнойського берега.

Я переправився через рiчку до мiста трохи нижче вiд пристанi, i течiя вiднесла мене до околицi. Прив’язавши човна, я пiшов берегом. Коли це бачу – свiтиться в маленькiй хатинi, де давно вже нiхто не жив, i менi захотiлося взнати, хто там оселився. Я прокрався пiд саме вiкно й зазирнув до хати. Жiнка рокiв сорока сидiла при свiчцi край простого соснового столу i плела. Обличчя було незнайоме; вона, мабуть, приiхала сюди недавно, бо в мiстi не було жодноi людини, якоi б я не знав. Оце, думаю, менi пощастило, бо я вже почав був занепадати духом: навiщо, думаю, сюди приiхав? Адже можуть упiзнати мiй голос i викрити, хто я. А якщо ця жiнка прожила в такому маленькому мiстi бодай два днi, вона напевне зможе розповiсти все, що мене цiкавило; отже, я постукався в дверi й твердо постановив i на хвилину не забувати, що тепер я – дiвчина.




Роздiл XI


– Заходьте, – мовила жiнка, i я увiйшов. – Сiдай. – І я сiв. Оглянула вона мене вiд голови до п’ят своiми маленькими блискучими очима й запитала:

– Як тебе звати?

– Сара Вiльямс.

– А де ти живеш? Мабуть, десь тут, недалечко?

– Нi, мем. У Гукервiллi, сiм миль звiдси за водою. Я цiлу дорогу йшла пiшки й дуже натомилася.

– І зголоднiла, мабуть, не менше. Зараз я знайду тобi чогось попоiсти.

– Нi, мем, я не голодна. Я так зголоднiла дорогою, що зайшла до ферми за двi милi звiдси, пiдживилася i вже не голодна. Через те я забарилась. Мати нездужають, нi грошей у нас, нi iжi, отож пiшла я до мого дядька Абнера Мура. Вiн живе десь на тому кiнцi мiста – так мама казали. Я тут ще й разу не була. А ви його знаете?

– Нi, я ще не всiх знаю. Ми оце недавно тут оселилися – ще й двох тижнiв немае. До того кiнця мiста далеченько. То вже краще тобi заночувати в нас. Та скинь уже свого капелюшка.

– Нi, – сказав я, – я трошки передихну та й пiду далi. Я не боюся темряви.

Господиня вiдказала на те, що не вiдпустить мене саму такоi темноi ночi; скоро вже, години за пiвтори, мае повернутися додому ii чоловiк, i вiн мене проведе. Потiм вона стала розповiдати менi про свого чоловiка та про тих родичiв, що живуть вище по рiчцi, й про тих, що живуть униз по рiчцi, й про те, що iй iз чоловiком жилося багато краще, поки вони не переiхали сюди, i чого вони переiхали! Тепер уже бачать, що помилилися, але тодi чомусь цiну взнаеш, коли його втеряеш… та й пiшла, пiшла говорити; я вже подумав, чи недаремно я мав надiю вивiдати в неi, що дiеться в нашому мiстi, але нарештi вона

Страница 24

добралася й до мого батька, до того, як мене вбито, – отодi я добре наставив вуха, щоб не прогавити жодного слова з ii теревенiв. А набалакала вона менi три мiшки гречаноi вовни: як ми з Томом Сойером знайшли дванадцять тисяч доларiв (тiльки в неi чомусь виходило двадцять), а тодi перескочила на мого батька й сказала, що вiн п’яниця й волоцюга i що я також був волоцюга, i врештi заговорила про вбивство.

Я запитав:

– Хто ж це зробив? Долетiли й до нас у Гукервiлл чутки про те вбивство, та тiльки ми не знаемо, хто саме вбив Гека Фiнна.

– Е, тут у нас теж багато хто хотiв би про те дiзнатися. Декотрi думають, що старий Фiнн сам i вбив.

– Та що ви кажете!

– Спочатку майже всi так думали. Старий так i не довiдаеться, що його трохи не лiнчували. Проте до вечора передумали й вирiшили, що його вбив утеклий негр на iм’я Джiм.

– Таж вiн…

Я зупинився, збагнувши, що краще буде, коли я помовчу. А жiнка торохтiла й торохтiла i навiть не помiтила, що я щось сказав.

– Цей негр утiк тоi самоi ночi, коли вбили Гека Фiн-на. Тож за нього обiцяють нагороду – триста доларiв. І за старого Фiнна також обiцяють нагороду – двiстi доларiв. Старий, бач, прийшов до мiста вранцi пiсля вбивства, розповiв про те злочинство i разом з усiма iздив рiчкою, коли шукали Гекове тiло, якого так i не знайшли, а потiм десь зник. Того ж таки вечора його мали лiнчувати, а вiн, бач, узяв та й втiк. А на другий день виявилося, що й негр дременув; його нiхто не бачив вiд десятоi години тiеi ночi, коли вбили Гека. Ну, то почали, бач, покладати грiх на нього; i в той час, коли всi, здавалося, взяли новий слiд, раптом вертаеться старий Фiнн, iде простiсiнько до суддi Тетчера, здiймае там бучу i вимагае, щоб той дав йому грошей – влаштувати лови на того негра по цiлому Іллiнойсу. Суддя дав старому дещицю, i вiн того ж таки вечора напився та й до пiвночi швендяв вулицями з якимись двома пiдозрiлими особами, а потiм зник разом з ними. Вiдтодi вiн сюди й носа не показував. Люди гадають, що вiн повернеться лише тодi, коли все тут уляжеться; гадають, що вiн сам убив хлопця i все пiдтасував так, щоб люди покладали грiх на розбiйникiв; а тодi й незчуешся, як вiн загарбае Гековi грошенята, та ще й без суду справа обiйдеться. Люди гомонять, що в судi у нього однаково нiчого б не вийшло. О, то чоловiк хитрий, такий хитрий, що й хтозна який! Як вiн за рiк не повернеться, то все в нього буде гаразд. Адже ж нiяких доказiв проти нього немае, розумiеш; а на той час усе заспокоiться, й вiн спокiйнiсiнько забере всi Гековi грошенята.

– Атож, i я так гадаю, мем. Хто ж йому не дасть!.. Виходить, тепер нiхто вже не думае, що то негр убив?

– Ба нi, думають. Багато хто вважае, що вбивця таки вiн. Ну, та негра скоро впiймають i тодi, може, витягнуть з нього правду.

– Що, невже його й досi ловлять?

– Отакоi! Ти що, так нiчого й не зрозумiла? Триста доларiв на дорозi не валяються. Дехто гадае, що негр ховаеться десь неподалiк. Я теж так гадаю, а проте мовчу. Кiлька день тому я розбалакалася з одним старим чоловiком i його жiнкою; вони живуть тут недалечко, у рубленiй хатинi, то вони казали, що нiхто не вiдвiдуе он того острова, який називають Джексоновим. «Хiба там нiхто не живе?» – запитала я. «Нi, нiхто», – вiдповiли вони. Я нiчого не сказала на те, але замислилась. А справа, бач, у тому, що за день, за два перед тим я помiтила, як на верхньому кiнцi того острова здiймався дим; ну, думаю собi, скидаеться на те, що негр ховаеться саме там; не завадило б, думаю, увесь той острiв добренько обшукати. Вiдтодi я диму бiльш не бачила, то, може, негр уже втiк звiдтiль, якщо то був вiн; а все ж мiй чоловiк збираеться поiхати туди разом з одним нашим знайомим – поглянути, що там таке. Мiй старий iздив оце вгору рiчкою, а години двi тому повернувся, i я йому вiдразу ж усе це розказала.

Я так налякався, що не мiг на мiсцi всидiти. Треба було до чогось докласти своiх рук; ну, то я взяв голку зi столу й почав усиляти нитку. Але руки в мене так тремтiли, що справа нiяк не йшла на лад. Жiнка замовкла; я глянув на неi, бачу: вона якось пильно роздивляеться мене й посмiхаеться. Я поклав на мiсце голку й нитку, немовби ii розповiдь дуже мене зацiкавила, – так воно й було насправдi, – i сказав:

– Три сотнi доларiв – то сила-силенна грошей. Ото б iх моiй матерi. А ваш чоловiк збираеться iхати туди цiеi ж ночi?

– Атож. Вiн пiшов до мiста разом iз тим чоловiком позичити човна; може, позичать у когось iще одну рушницю. Вони поiдуть пiсля пiвночi.

– А чи не краще було б зачекати до ранку, щоб шукати по видному?

– Воно-то так. Тiльки ж уранцi й негровi буде виднiше. Як з пiвночi зверне, вiн, мабуть, засне, а вони прокрадуться до лiсу i в темрявi зразу побачать багаття, якщо негр його розпалить.

– А менi те й невтямки.

Жiнка знову пильно подивилася на мене, i по спинi в мене враз забiгали мурашки. Вона трохи помовчала, а тодi й питае:

– Як ти сказала, тебе звати, любонько?

– М… Мерi Вiльямс.

Першого разу я начебто назвав себе не Мерi, а якос

Страница 25

iнакше, а через те мимоволi похнюпився – здаеться, я назвався Сарою; ох, i погано ж я себе почував – вона неначе приперла мене до стiнки, i я боявся, що це буде помiтно, тож i боявся звести на неi очi. Менi хотiлося, щоб жiнка заговорила: чим довше вона мовчала, тим гiрше я себе почував. Нарештi вона промовила:

– Любонько, здаеться менi, спершу ти сказала, що тебе звати Сара?

– Атож, мем, Сара Мерi Вiльямс. Сара – мое перше iм’я. Хто зве мене Сара, а хто – Мерi.

– Ага, он воно що!

– Атож, мем.

Менi трохи полегшало, а проте кортiло якнайшвидше накивати п’ятами. Я не мiг глянути iй в обличчя.

А вона як почала розводитись, якi нинi тяжкi часи настали, та як iх iз чоловiком злиднi обсiли, та як зухвало бiгають у них по халупi щури, та як пiшла, як пiшла – що вже я за свою тривогу почав забувати. А щодо щурiв, то так воно й було. Я сам бачив, як один у кутку раз у раз вистромляв носа з дiри. Жiнка сказала, що вона тримае напохватi якiсь речi, щоб кидати в щурiв, коли залишаеться вдома сама, а то вони не давали б iй спокою. Вона показала менi свинцевого прута, скрученого вузлом, i пояснила, що здебiльшого влучае дуже добре, але днiв зо два тому звихнула руку й тепер не знае, чи зможе влучити. А втiм, вона нацiлилася й шпурнула свинцем у щура, але не влучила i скрикнула: «Ой!» – так iй рука заболiла. Тодi попросила мене шпурнути, коли щур знову висунеться з дiри.

Менi дуже хотiлося мерщiй забратися звiдти, поки не повернувсь додому старий, але я не показував того. Взяв оту штуку i, тiльки-но щур вистромив свого носа, нацiлився й кинув, – i якби щур сидiв на мiсцi, то йому б таки перепало. Господиня сказала, що удар був добрий i наступного разу я неодмiнно влучу. Вона пiдвелася й принесла свинець назад, а потiм узяла трохи пряжi й попросила, щоб я допомiг ii розмотати. Накинувши менi свою пряжу на обидвi руки, господиня почала змотувати ii в клубок, та все роз-повiда та й розповiда про себе й свого чоловiка. Аж раптом урвала та й каже:

– Ти приглядай за щурами. Краще тримай свинець на колiнах, щоб був напохватi.

І вона кинула менi свинець на колiна, а я вмить упiймав його, стиснувши ногами. А далi вона побалакала зi мною ще хвилинку i раптом, знявши пряжу з моiх рук, глянула дуже лагiдно менi просто в обличчя та й каже:

– Ну, то яке ж твое справжне iм’я?

– Т-та що ви кажете, мем?

– Яке ж твое справжне iм’я? Бiлл, чи Том, чи Боб? Чи, може, яке iнше?

Я затремтiв, як осика, i не знав, що менi робити. А проте сказав:

– Будь ласка, не смiйтеся з бiдного дiвчатка, мем! Якщо я вам заважаю, то я…

– Нi, ти не пiдеш. Сядь на мiсце й сиди. Я тебе не скривджу i нiкому про тебе не скажу. Ти тiльки звiр менi свою таемницю, не крийся вiд мене. Я тебе не викажу; бiльше того – я тобi допоможу. І мiй старий допоможе, коли буде треба. Ти, як на мене, втiкач-пiдмайстерко – та й уже. Ну, та дарма! Це невеликий грiх. З тобою погано поводились, i ти взяв та й утiк. Бог з тобою, синку, я нiкому й слова не скажу про тебе. А тепер розказуй менi всю чисто правду – будь розумний хлопчина.

Тодi я подумав, що нема чого далi хитрувати та прикидатися, краще я розповiм iй усе, як воно було насправдi, але й вона мусить додержати свого слова. І я розповiв iй, що батько й мати моi померли, а мене вiддали старому скупердязi фермеровi, що живе миль за тридцять вiд рiчки; старий поводився зi мною так погано, що я не мiг цього довше терпiти; вiн подався кудись днiв на два, от я й використав цю нагоду, поцупив стару сукню в його дочки та й утiк; за три ночi пройшов цi тридцять миль. Ішов я ночами, а на день десь ховався i спав; я захопив iз собою з дому торбинку з хлiбом та м’ясом, i харчiв вистачило менi на всю дорогу. Я ще додав, що дядько мiй, Абнер Мур, напевне, подбае про мене, ось чому я й прийшов сюди, у Гошен.

– Гошен, дитино? Та це ж зовсiм не Гошен. Це Сент-Пiтерсберг. Гошен за десять миль вище по рiчцi. Хто тобi сказав, що це Гошен?

– Якийсь чоловiк; я його зустрiв сьогоднi удосвiта, саме тодi, коли збирався податися до лiсу, щоб виспатись. Вiн сказав менi, що на роздорiжжi я мушу повернути праворуч, i за п’ять миль буде Гошен.

– Та вiн напевне був п’яний. Вiн спровадив тебе зовсiм не туди, куди слiд.

– Атож, i менi здалося, що вiн нiбито напiдпитку; та тепер уже нiчого не вдiеш. Менi час рушати. Я хочу дiстатися до Гошена перед свiтанком.

– Постривай хвилинку. Я дам тобi попоiсти, щоб ти дорогою не охляв.

Вона нагодувала мене та й питаеться:

– Скажи: коли корова лежить, то як вона пiдводиться з землi – передом чи задом? Вiдповiдай мерщiй, довго не думай. Передом чи задом?

– Задом, мем.

– Гаразд. А кiнь?

– Передом, мем.

– З якого боку дерево обростае мохом?

– З пiвнiчного.

– Якщо п’ятнадцять корiв пасуться на пагорку, то скiльки з них тримають голову в одному напрямку.

– Всi п’ятнадцять, мем.

– Ну гаразд! Бачу тепер, що ти й справдi жив на селi. А я вже думала, що ти знову хочеш мене одурити. То як же тебе звати по-справжньому?

– Джордж Пiтерс, мем.

Страница 26

– Дивись же, не забувай цього, Джордже. Бо ще, чого доброго, скажеш менi, що тебе звати Александер, а коли я впiймаю тебе на брехнi, почнеш викручуватися i скажеш, що ти Джордж Александер. І не появляйся перед жiнками в цiй ситцевiй сукнi. Ти дуже погано граеш роль дiвчини – правда, чоловiкiв тобi, може, й пощастить ошукати. Господи, а як ти в голку нитку всиляеш! Коли всиляеш нитку, не слiд тримати ii непорушно й насаджувати голку; треба голку тримати непорушно й всиляти нитку у вушко; ми, жiнки, завжди, так робимо, а чоловiки – завжди навпаки. А коли шпурляеш чимось у щура чи ще там у когось, стань навшпиньки й пiдiйми руку над головою, та якомога незграбнiше, i обов’язково схиб на якихось шiсть чи сiм крокiв. Кидай, випроставши руку вiд самого плеча, так, немов вона повертаеться там на шарнiрах, як кидають дiвчатка, а не п’ястю й лiктем, вiдводячи руку вбiк, як кидають хлопчаки. Затям i таке: коли дiвчинка намагаеться впiймати щось у подол, вона розставляе колiна, а не стуляе iх докупи, як зробив це ти, коли ловив свинець. Адже ж я вiдразу догадалася, що ти хлопець, тiльки-но ти почав засиляти нитку, а далi добрала ще й iншого способу перевiрити свою пiдозру. А тепер хутенько рушай до свого дядька, Саро Мерi Вiльямс Джордж Александер Пiтерсе, а якщо вскочиш у халепу, перекажи мiсiс Джудiт Лофтес, тобто менi, i я подбаю, щоб виручити тебе. Простуй увесь час вздовж рiчки, а другого разу, коли здумаеш тiкати, прихопи з собою черевики й шкарпетки. Берег тут кам’янистий, i ти, мабуть, позбиваеш собi ноги, поки доберешся до Гошена.

Я пройшов берегом ярдiв п’ятдесят, тодi повернув назад i обережно прослизнув до того мiсця, де стояв мiй човен, – далеченько вiд будинку, за водою. Я стрибнув у човен i хутенько поплив рiчкою вгору, а коли порiвнявся з островом, переправився на той бiк. Капелюшка я скинув – тепер вiн був менi вже не потрiбен i тiльки заважав. Випливши на середину рiчки, я почув, що б’е годинник, тож спинився й прислухався: звук долинав по водi хоч i приглушено, але виразно – одинадцять. Причалив я до верхнього кiнця острова, i хоч дуже стомився, а проте не перепочивав; мерщiй подався до лiсу, де була моя перша стоянка, та й розпалив там на високому сухому мiсцi велике багаття. Потiм знову залiз у човен i ну з усiеi сили веслувати до нашоi стоянки, милi пiвтори нижче. Пристав я до берега, швидко продерся помiж кущами нагору i вскочив у печеру. Джiм мiцно спав долi. Я його розбуркав i гукнув:

– Швидко вставай та збирай нашi бебехи, Джiме! Не можна гаяти й хвилини. За нами женуться.

Джiм нiчого не запитав, не сказав i слова, але по тому, як вiн поспiшав, було видно, який вiн наляканий. За пiвгодини всi нашi манатки були вже на плотi, i можна було вирушати в дорогу з-пiд рясних вербових вiт, де вiн був захований. Найперше ми погасили вогонь у печерi й потiм уже не засвiчували й свiчки.

Я вiд’iхав у човнi вiд берега i роздивився на всi боки; та коли десь поблизу й пропливав човен, то я його не мiг помiтити, бо темноi ночi при зорях не дуже-то видно. Потiм ми вивели плiт iз заболонi та й попливли у затiнку берега за водою, обходячи нижнiй кiнець острова, – ми не мовили й слова.




Роздiл XII


Було вже, мабуть, близько години ночi, коли ми нарештi проминули острiв; плiт, здавалося, ледве рухаеться. Якби за нами хто погнався, ми пересiли б у човен i перепливли б через рiчку на iллiнойський берег; добре, що нiякоi погонi за нами не було, бо ми й не додумалися покласти в човен рушницю, або вудочку, або якихось харчiв. Ми так хапалися, що не встигли все як слiд обмiркувати. А от поскладати все наше майно на плоту – то було таки безглуздям.

Якби тi люди приiхали на острiв, як я гадав, то знайшли б там багаття, що я його розпалив, i цiлiсiньку нiч чатували б коло нього на Джiма. В кожному разi, ми нiкого не бачили i якщо мое багаття не збило iх з пантелику, то це не моя вина. Я зробив усе, що мiг, щоб iх обдурити.

Тiльки-но почало розвиднятися, ми пристали до коси у великому закрутi на iллiнойському березi, нарубали сокирою зеленого вiття й прикрили ним плiт так, щоб скидалося на западину в береговiй косi. Косою звуть у нас пiщану обмiлину, що поросла чагарником так густо, як борона зуб’ям.

По мiссурiйському берегу тяглися гори, а по iллiнойському боцi темнiв густий лiс, i фарватер проходив тут ближче до мiссурiйського берега, а через те ми не боялися, що нам хтось зустрiнеться. Ми стояли там цiлий день, стежили за плотами та пароплавами, що пропливали вниз рiчкою повз мiссурiйський берег, дивилися, як борються з течiею пароплави, йдучи вгору серединою рiчки. Тим часом я переповiв Джiмовi мою розмову з тiею жiнкою, i Джiм сказав, що вона спритна пройда, i коли б вона, мовляв, вдарилася за нами навздогiн, то не сидiла б цiлу нiч, втупившись у багаття, – «нi, сер, вона привела б iз собою собаку». – «Ну, а чого ж, – сказав я, – вона не порадила чоловiковi взяти собаку?» Джiм вiдказав, що це iй, звiсно, таки спало на думку, але вже, тодi, як чоловiки вiдпливали; ото вони, мабуть, i

Страница 27

одалися до мiста, щоб знайти собi собаку i через те змарнували багато часу, а то не сидiли б ми тут на косi, за шiстнадцять чи сiмнадцять миль вiд мiстечка, а потрапили б знову до того самого мiстечка. А я сказав, що менi байдуже, чому iм не пощастило нас упiймати, головне – те, що таки не пощастило.

Коли почало смеркати, ми повистромляли голови з кущiв i оглянули всю рiчку i вгору, i вниз за течiею, але так нiчого й не помiтили; тодi Джiм зняв кiлька дощок з плоту i збив затишного куреня, щоб можна було в ньому сховатися вiд спеки й вiд дощу та щоб наше майно не замокло. Джiм зробив у тому куренi й пiдлогу, на фут вище за плiт, так щоб нашi ковдри та iнше манаття не заливало хвилями, що iх здiймали пароплави. Якраз посерединi куреня ми наклали поверх пiдлоги шар глини дюймiв шiсть чи сiм завтовшки i обгородили його дощаною стiнкою, щоб глина трималася купи; це ми зробили для того, щоб можна було розпалювати вогнище в холодну та дощову годину: з куреня вогню не буде видно. Ми витесали ще одне весло, про запас, – ану, як котре з наших зламаеться! – адже ж ми щохвилини могли напоротися на корягу чи ще на щось. Потiм ми поставили в себе на плотi коротку жердину з розсохою, щоб вiшати на неi старий лiхтар, бо мусили щоразу засвiчувати того лiхтаря, тiльки-но з’являвся згори пароплав, що мiг на нас наскочити; а для пароплавiв, якi йшли проти води, треба було засвiчувати лiхтаря хiба тiльки тодi, коли потрапиш на тi мiсця, що iх називають порогами, – вода в рiчцi стояла ще досить високо, i багато обмiлин були пiд водою, тож пароплави, що йшли рiчкою вгору, не завжди трималися фарватеру, а шукали, де течiя була менша.

Цiеi другоi ночi ми пливли годин сiм, а то й вiсiм, за течiею, що ринула зi швидкiстю чотири милi на годину. Ми ловили рибу, балакали i вряди-годи пiрнали у воду й плавали, щоб сон прогнати. Як же хороше було мандрувати отак за водою широкою тихою рiчкою: лежиш собi горiлиць, милуешся на зорi; не хотiлося навiть голосно розмовляти, та й смiялися ми не часто, хiба що тихесенько хихотiли. Погода взагалi була ясна та тиха, ну й нiчого такого не траплялося – нi тiеi ночi, нi другоi, анi третьоi.

Щоночi пропливали ми повз мiста; деякi з них стояли на темних пагорках, i видно було тiльки смугу вогнiв – жодного будинку не помiтиш. П’ятоi ночi ми проминули Сент-Луiс, над ним миготiла цiла заграва. В нашому Сент-Пiтерсберзi люди казали, буцiмто в Сент-Луiсi живе двадцять, ба навiть тридцять тисяч чоловiк, але я не вiрив, поки сам не побачив сили-силенноi вогнiв, що свiтилися о другiй годинi тiеi тихоi ночi. З мiста не долiтало жодного звуку; всi спали.

Щовечора, близько десятоi години, я вилазив бiля якого-небудь села на берег i купував центiв на десять-п’ятнадцять борошна, копченоi поребрини та ще сяких-таких харчiв; а часом, було, прихоплю й курку, якiй не сидиться на сiдалi. Батько завжди казав: «Трапиться курка – бери, коли тобi самому не потрiбна, то, певно, комусь згодиться, а добре дiло нiколи марно не пропаде». Я ще не бачив, щоб та курка не згодилася самому батьковi, але така вже в нього була примовка.

Рано-ранесенько крався я на баштани й кукурудзянi поля i позичав там кавуна, або диню, або гарбуза, або качани молодоi кукурудзи, або ще щось такого. Батько завжди казав, що в позичках немае нiчого лихого, якщо збираешся колись той борг сплатити; а вдова, навпаки, запевняла, що позичка – та сама крадiжка, тiльки iнакше названа, i жодна порядна людина нiколи того не зробить. Джiм сказав, що, з одного боку, вдова мае рацiю, а з другого боку – мiй батько мае рацiю; а через те для нас найкраще буде викинути якiсь двi-три страви iз списку i нiколи iх не позичати – тодi при добрiй нагодi можна без грiха позичати все iнше. Пливучи рiчкою, ми обговорювали це питання цiлу нiч, i все намагалися вирiшити, вiд чого нам треба вiдмовитися: вiд кавунiв, чи вiд динь-кандалупок, чи ще вiд чогось. До свiтанку ми нарештi все щасливо владнали й вирiшили вiдмовитися вiд кислиць та лiсових слив. Перед тим нам було якось неспокiйно на душi, а тут вiдразу стало легше. Я дуже був радий, що все вийшло на добре: кислицi менi не смакують, а дикi сливи достигнуть не ранiш, як за два або за три мiсяцi.

Часом траплялося нам пiдбити качку, що прокидалася дуже рано-вранцi або летiла на ночiвлю дуже пiзно ввечерi. Взагалi жилося нам iз Джiмом непогано.

П’ятоi ночi нижче Сент-Луiса нас заскочила страшенна гроза – гуркотiв грiм, спалахувала блискавиця, i дощ лив як з вiдра. Ми позалазили в курiнь, а плiт покинули напризволяще. Блисне блискавка – i враз видно широку пряму рiчку перед нами та високi скелястi бескиди по обох ii берегах. Минув короткий час, i я сказав: «Ану, Джiме, глянь он туди!» Там попереду маячiв пароплав, що наскочив на скелю й розбився. Течiя несла нас просто на нього. При свiтлi блискавки пароплав було видно дуже добре. Вiн сильно перехилився набiк, так що лише частина верхньоi палуби здiймалася над водою; при кожному спалаху було чiтко видно найдрiбнiший прилад на нiй; бiля великого дзвона стояло

Страница 28

крiсло, а на його спинцi висiв старий капелюх.

Було вже геть за пiвнiч, буря ще лютувала, i все навколо виглядало так таемниче, що я вiдчув невтримне бажання, яке на моему мiсцi вiдчув би кожен iнший хлопець, якби побачив розбитого пароплава, що лежав отак похмуро посеред рiчки, – менi закортiло забратися на палубу, пополазити скрiзь та подивитися, що там робиться. Я сказав:

– А давай-но пристанемо до нього, Джiме.

Але Джiм затявся й спершу не хотiв нiзащо. Вiн сказав: – Вигадаеш таке – приставати до розбитого пароплава! Нам i тут добре. Гляди, щоб, бува, не вийшло так, як у Святому письмi сказано: «Де грiх – там i покута». Вважай, що там, може, й сторож е.

– Дiд твiй там за сторожа! – кажу я. – Там нема чого й стерегти, крiм стерновоi рубки та капiтанськоi каюти. Невже ж ти гадаеш, що хтось захоче важити головою заради такого добра та ще такоi ночi, коли пароплав щохвилини може розвалитися й пiти на дно?

Джiм не знайшов, що на це вiдповiсти, а через те промовчав.

– Та й до того ж, – кажу я, – ми змогли б позичити щось путне з капiтанськоi каюти. Сигари там, напевне, знайдуться – центiв по п’ять за штуку готiвкою. Капiтани пароплавiв завжди люди грошовитi, одержують аж шiстдесят доларiв на мiсяць i не стануть торгуватися за злиденний цент, якщо, скажiмо, вподобають якусь рiч. Бери-но в кишеню свiчку, Джiме: я не заспокоюся, поки ми не обшукаемо всього пароплава. Невже ти думаеш, що Том Сойер прогавив би таку нагоду? Та нiзащо у свiтi! Вiн би назвав це «пригода»! Авжеж, так i сказав би: «Справжня пригода!» Он що! Та вiн, хай там що, а залiз би на розбитий пароплав, навiть коли знав би, що там йому капець буде. Ще й з яким шиком зробив би тее! Ого! Вигадав би якусь таку штуку, що тiльки рота роззявиш!.. Ти подумав би, що то сам Христофор Колумб вiдкривае царство небесне. От шкода, що немае тут Тома Сойера!

Джiм побурчав трохи, а проте поступився. Вiн сказав, що говорити треба якомога менше й тiльки пошепки. Сяйнула блискавка i саме вчасно показала нам розбитий пароплав; ми вчепилися за вантажну стрiлу з правого боку й прив’язали до неi наш плiт.

Палуба тут пiднялась дуже високо. Ми подалися вниз, на лiвий борт, до капiтанськоi каюти, обережно намацуючи ногами дорогу й широко розкинувши руки, щоб не наткнутися на ванти, – було так темно, хоч в око стрель. Скоро ми натрапили на засклену ляду, злiзли на неi, ступили крок i опинилися перед дверима капiтанськоi каюти, що були розчиненi навстiж, i – щоб я луснув, коли брешу! – раптом в глибинi рубки побачили свiтло, i в ту саму мить до нас долинули голоси.

Джiм прошепотiв, що йому погано i що треба звiдси забиратися геть. Я сказав: «Гаразд», – i вже хотiв був вертатися на плiт, коли раптом почув, як хтось зойкнув i жалiбно промовив:

– Ох, не руште мене, хлопцi! Їй же богу, я й слова нiкому не скажу!

Другий голос вiдказав йому досить гучно:

– Брешеш, Джiме Тернере! Чували ми те не раз. Ти завжди вимагаеш собi бiльшоi пайки, i ти завжди хапаеш, скiльки тобi захочеться. Ми мовчали, бо ти погрожував, що викажеш нас, якщо ми не дамо. Але цього разу терпець нам увiрвався. Ти найпiдлiший, найзрадливiший пес на всю краiну!

Тим часом Джiм дременув до плоту. Я ж мало не луснув з цiкавостi; адже Том Сойер, думаю собi, в таку хвилину нiзащо у свiтi не пiшов би звiдси, ну i я залишуся подивитися, що ж то воно буде далi. Я став навкарачки й обережно порачкував вузеньким темним коридором, поки мiж мною та стерновою рубкою залишилася тiльки одна каюта. А в рубцi, бачу я, лежить долi чоловiк, руки й ноги в нього зв’язанi, а над ним стоять iще якихось двое; один iз них тримае в руцi тьмяного лiхтаря, а другий – пiстолета, цiлиться в голову тому чоловiковi, що лежить долi, й каже:

– Ох, i кортить же менi загнати кулю в це падло! Та воно й варто було б пристрелити таку погань!

Зв’язаний чоловiк тiльки кулився та все благав:

– Ой, прошу ж тебе, не треба, Бiлле! Їй-богу, я нiкому й словечка не скажу!

І щоразу чоловiк з лiхтарем смiявся й вiдповiдав:

– Авжеж, не скажеш! Це таки щира правда, можу ручитися!

А один раз вiн сказав:

– Чуеш, як ласки канючить! Таж коли б ми не подужали й не зв’язали його, вiн би нас обох повбивав. І за що? А так! Тiльки за те, що ми хочемо свое дiстати! Але тепер, сподiваюся, ти вже нiкому не будеш погрожувати, Джiме Тернере! Сховай свого пiстолета, Бiлле.




Конец ознакомительного фрагмента.