Страница 1

Кармелюк
Марко Вовчок


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Кармелюк» Марка Вовчка – героiчна повiсть-казка, у якiй автор романтизуе та возвеличуе нацiонального украiнського героя, керiвника повстанського руху на Подiллi у 1813-1835 рр.*** Устим Кармелюк – гарний i мужнiй, чесний i безкорисливий, вiн полишае спокiйне сiмейне життя заради боротьби за правду. «Кармелюк» е яскравим прикладом повiстi-казки, у цьому ж жанрi написано твiр «Дев’ять братiв i сестриця Галя» Марка Вовчка.





Марко ВОВЧОК

КАРМЕЛЮК[1 - Друкуеться за украiнським текстом, вперше опублiкованим у книзi «Оповiдання Марка Вовчка», СПБ, 1865, вид. В. Яковлева, стор. 1–44.Росiйською мовою, в авторському перекладi, вперше надруковано в «Сочинениях Марка Вовчка», т. І, СПБ, 1867, вид. І. Папiна.]

Казка




І

Хто бував на Украiнi? Хто зна Украiну?

Хто бував i знае, той нехай згадае, а хто не бував i не знае, той нехай собi уявить, що там скрiзь бiлi хати у вишневих садках, i весною… весною там дуже гарно, як усi садочки зацвiтуть i усi соловейки защебечуть. Скiльки соловейкiв тодi щебече – i злiчити, здаеться, не можна. Одного разу, у дорозi, вилучилося менi заночувати на селi, у маленькiй такiй хатцi, у вишневiм садочку. Приiхали ми пiзно ввечерi i зараз спати полягали. На селi хутенько, як сонечко закотилось, помовкли голоси i рух усякий позмер.

Усе округи дуже тихо було: чутно тiльки порошать листя пiд вiконечком, та лелiння води рiчковоi коло млина, та десь недалечко хтось потихесечку дитину люляв – i очi стулялися. І вже почало снить i марить, що бистра рiчка, що як минали – в очi лиснула, приливае усе ближче та ближче, що дерева ростуть i шелестять не пiд вiконечком, а над самiсiньким узголов’ячком, i дитинка небачена, колисана узяла на себе лик прудкого, змореного хлопчика, а та, що його колисала, – лик молодоi, ставноi, задумливоi козачки, – коли пiд вiконечком соловейко у вишнях свиснув, трохи оддалiк другий, третiй, i вже не знаю, скiльки iх почало посвистувать, наче вони б перегукувались. Перегукувались, перегукувались та потiм як усi разом укупi защебетали, – усе поглушили: нi шороху листя, нi лелiння води, анi колисання, – i весь сон одiгнали, усю дрему й мару. Що зiмкнеш очi, то щебетання, здаеться, голоснiш розкочуеться та iстнiш.

Втома томить усе гiрш, сон усе хилить мiцнiш, та нi втома том’яща, анi сон мiцний не змогли сього щебетання. Лучче вже, думаю, устати та сiсти посидiти коло вiконечка. Узеньку вуличку як зараз бачу поперед собою i бiленькi хатки з темними вiконечками, через низькii лiси вишенник у бiлих сяючих квiтах. Непевний свiт мiсяця-молодика серпорогого, зорi меркаючi i, як зараз чую, як було свiжо, пахучо й тепло… А щебетання гримiло й розкочувалося до самого свiту – так-таки i не дали соловейки спати до ранку божого.

Ось така-то колись була деревня на Украйнi. Невеличка була: усього хаток iз двадцять i небагатi люди жили там.

У однiй хатцi, що вкрай стояла, к полю, жила удова, а у вдовицi був син, дитина едина, i звали того сина Іван, а на прозвання Кармель. Смiльчака такого, такого красеня, такого розумницi, як цей хлопчик удався, пошукати по цiлiм широкiм i великiм свiтi та ще удень, при ясному сонцевi, та ще iз свiчею пломенистою. Найглибшi рiчковi пороги й нурти перепливати, у самiсiнькi пущi лiсовi забиратись, на височеннi дерева узлiзати, у самi пропаснi яри спускатись, то йому було все одно, що вам або нам водицi iспити. Теж куди його послати, то найде дорогу, за що вiзьметься, усьому кiнець доведе. А вже як товариш попросить об чiм, то вiн, здаеться, з-пiд землi дiстане, а не одмовиться. А коли бiдолаха який убогий йому вклониться, то вiн, здаеться, голiвонькою своею наляже, а вже вдовольнить. Голод, холод, усяку бiду i напасть вiн готовий прийняти для iншого. Що бiльш виростав той хлопчик, то вiн кращав та луччав, i оце вiн рiс-рiс i вирiс, i як уступив вiн у вiсiмнадцятий рiк, таким вiн зробився красенем невимовленним, невиписаним, що хто його уперше стрiчав, то й стане перед ним й онiмiе, i потiм нiколи вже не змiг забути його обличчя красного. А мати – та зроду не примогла споглянути на його без усмiху й без поцiлунку. Жили вони сливе так само, як i всi люди на селi, – трохи заможнiй вiд одних, трохи вбогше вiд других.

Тiльки разом скоiлось лихо, бiда прийшла на молодого Кармеля: що день в бога, що година у днi, Кармель усе смутнiш та смутнiш, а що за смуток такий, за ким i за чим – нiхто того не знае: анi мати, нi товаришi, нi чужi люди.

Перше мiж товариством його голос чутнiш од усiх, його смiх дзвiнкiш од усiх, а тепер смiх його не розноситься, i голос його ледве почуеш, та й його самого сливе що не видати стало, хiба випадком стрiнеться та зiйдеться з товариством, блiдий та мовчущий. Що було ввечерi по роботi з товаришами походити, поговорити, то тепер вiн усе править куди-небудь од усiх заховатись – до гаю, або у поле, чи у степ далеко сам утiкае.

Мати не прибере, що iй робити, як iй бути, зовсiм стара iзнудилася. Вже як вона собi голову мутила й ж

Страница 2

рила, чи не хоче вiн того, iншого, п’ятого, десятого, сотого – усього, що тiльки б ii сила та воля йому дати, – нi, вiн нiчого не жадае! Збоку дивували люди, що се таке з ним поробилося. Почали люди обсуждати та розбирати, й пiшла чутка така, що се з того часу йому сталося, як почав вiн по чужих селах iздити та з чужими людьми знатись, й думали, що, може, подруживсь вiн з яким недобрим чоловiком та й смутиться й мутиться. Як тiльки почула се його мати, зараз стала питати його: «Ти туди й туди iздиш, сину (а вiн iздив по сiльських ярмарках, по хуторах, по деревнях й мiстах з житом, з усяким зерном, овощем, з плодом, свое власне, що було на спродаж, спродавати i теж людське часом наймавсь, возив, i було йому найлюбше приятство от такеньки де-небудь поiхати), – яких ти там людей бачиш?»

– Яких же я людей бачу? – одказуе Кармель. – Багатих та вбогих.

– З якими ти людьми, сину, подругуеш? – пита мати.

– Моi друзi – вбогi бiдолахи, – говорить Кармель, – от моi друзi!

Ну, мати вже зараз думае, що його хто-небудь з багачiв обидив або скривдив, i зараз випитуе: «Мое ти сердечко миле, хто ж се тебе обидив, хто скривдив, кажи менi!» І вже обiймае його й до серця пригортае, – дожида тiльки щоб вiн iй поскарживсь, а вона тутеньки його й пожалуе i попестить, i покохае. Та вiн нiчого не казав, – тiльки подививсь на неi. Мати ще гiрш тривожиться та непокоiться, i вже не знати, що думае й собi уявляе, як там обiдили й скривдили iй сина, i усе «кажи» та «кажи» вговоряе його та благае.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Коментарi





1


Друкуеться за украiнським текстом, вперше опублiкованим у книзi «Оповiдання Марка Вовчка», СПБ, 1865, вид. В. Яковлева, стор. 1–44.

Росiйською мовою, в авторському перекладi, вперше надруковано в «Сочинениях Марка Вовчка», т. І, СПБ, 1867, вид. І. Папiна.