Страница 1

Ледащиця
Вовчок Марко




Марко Вовчок

ЛЕДАЩИЦЯ





I


Панi наша була не перволiток та й не яка стара; а з себе була висока, огрядна, говiрки скороi, гучноi. Вбиралася шпетненько – шнурочок до шнурочка, гапличок до гапличка. Ходить, було, як намальована.

I в кiмнатах у нас було гарно: вичищено, вилощено, покрашено, – i крiслечко, i столичок, усе як слiд, по-панськи. Було, панi кам’яних цяцьок понаставляе, чарочок, мисочок з зеленого, з червоного скла. Був у неi i собака з мiдi кований, i зайчик череп’яний, мережанi ушка. Все те нi до чого, а вкупi воно блищить i на очi навертаеться, i рябiе – аж б’е. А найдорожча штука – висiв у неi на стiнi пан мальований, чорнявий, як жук, а хмурий, як нiч, з золотими перснями на руцi, – ii батько покiйний, князь вельможний. Хто, було, не прийде до панii з гостей, кожному панi оповiстить: «Се мiй татонько покiйничок!»

Знала вона, як з ким поводитись, як заговорити, як глянути, зiтхнути. Прийде який-небудь бiдолах, то вона йому гучно говорить: «Це мiй батько – князь!» Другому, пихатому, багачевi, зiтхаючи: «Ото, як мiй батенько живий був, – ось iз його малювання, – не знала я бiди!» А третьому, щирому й молодому хлоп’ятi: «Що, – каже, – те свiтове – i вельможнiсть, i багатство? От був мiй панотець – князь, великого чину дойшов…»

Отже, то сяк, то так, а кожному розкаже, що вона князька дочка. А про те не згадувала, як жукуватий князь прогайнував усю батькiвщину, зоставив iй тiльки будинок невеличкий у мiстi з садочком i двором, бо то була ii материзна – того вже не змiг прогайнувати.

Чотири кiмнаточки було кругленьких в тiм будинковi: створчатi вiкна, рундучок з пiддашшям. За будинком садочок густий, старий вже. Зелений двiр травою високою порiс; од ворiт двi стежечки по йому бiгло узеньких: до будинку одна, друга до хати. Серед двору гiлляста яблуня стояла.

Половину будинку панi оддавала якимсь паничам пiд найми; ще й столувала iх, – з того й жила, небога. А чоловiк ii десь далеко служив; ми його й не бачили. Та й панii було байдуже.

Паничi скучати iй не давали: щодня, щовечора з нею бавились, то в карти грали, то пiсеньок спiвали…

Не гадки нашiй панii по такому життю…




II


Мене iй подаровано. Я родом iз Глущихи; була колись Iваньковських панiв… Жила я в батька-матерi, – боже мiй милий! Тепер спогадаю, як-то жилось тодi менi! Оженився наш пан, i взяли мене на вслугу до молодоi панii. А вона, ся вже моя панi, у пригодi якось iй ставала. Гостюе, було, мiсяць або й бiльше, догоджае iй. От як стала вона жалкуватись:

– Що менi робити? Нема слуги! Чи не дасте ви менi яку з ваших?

– Чому нi? Берiть собi, котру схочете.

То вона i взяла мене, i завезла з собою од роду мого, од родини. Без мене i батько i мати померли; без мене рiд увесь перевiвся. Зосталась я сама одна у свiтi.

Жила я в панii рокiв з п’ять. Спершу я сама була в неi, а далi, як уже столовникiв завелося багато, панi взяла свою крiпосну молодицю з дочкою. Доти панi iх держала у якихсь приятелiв своiх, бо в неi, окрiм сього двору, не було нi садиби, анi кроку землi своеi: усе спродане, – тiльки оцю молодицю з дочкою до вслуги iй придано. Князь то так, панотець ii вельможний, похазяйнував. Далеко десь були вони завдатi, i довго панi виважала, поки зважилась iх до себе забрать. А вони ще якось були з вiльного роду, козаки, чи що: якось-то ними князь той жукуватий неправдою завладав, то й опасувалась небога держати iх у мiстi, щоб не збаламутились за вiльнiсть проти неi, зайшовши у ради, в совiти з городянами.

Молодиця звалася Чайчиха Горпина, дочка – Настя. Не великомовна була та Чайчиха, не привiтна: якась хмара повила ii навiки. Чи панi свариться, чи б’е (бо хоч панi i не зла була, а все часом попоб’е), чи сам спiдницю даруе або хустку – Чайчиха прийме усе мовчки й одiйде. Роботяща, покiрна людина здаеться з неi, поки не глянеш на тi брови здвигнутi, чорнi, на тi очi ямкуватi, огнем блискотючi.

Якось було менi смутненько. От я й плачу собi, сидячи на лавцi. Звiсно, чоловiк i в щастi, то часом смуток обiймае – не то що нам. Воно кажуть: привикнеш!.. Нi!.. Втомишся терплячи, то й здаеться тобi, що все тобi байдуже, – та разом прокинеться лихо. Часом одно слово… А що ви думаете? Часом бiйку забудеш у годину, а якесь там слово гiркее вразить тебе до самого серця, – мiсяцi, роки пам’ятатимеш…

Сумно менi було, i перемовити щире слово жадалося. А Чайчиха коло печi пораеться.

– Горпино! – кажу. – Ось я журюся, я плачу, а ви все однаковi. Так вам, мабуть, бог дав!.. Певно, що й ви лихо знаете?

Вона скинула на мене чорними очима, немов питала, яка в мене думка, та й одказала:

– Чому нi?

– Господи! – кажу знов. – Як я колись молодого вiку жила в батька, в матерi!

– А я, – каже, – вiк iзвiкувала, усе тягаючись по чужих дворах.

Та й змовкли ми.

– Ви сиротою зосталися змалку, Горпино? – знов питаю.

– Нi, мене взято з сiм’i маленькою. Батька й матiр ледве зазнаю. I вони чи пiзнали б, упослi мене побачивши!.. Та не бачили – вмерли.

– А

Страница 2

чоловiк ваш, небiжчик, звiдки був родом?

– З того села, де я жила з панами, з Горiевки. Дворак був.

– I довгенько ви жили з ним?

– Пiвроку.

– Господи! I не нажилися! Що ж то йому за лихо сталося?

– Сп’янчивсь i вмер.

По сiм словi вийшла з хати, i вже нiколи я до тiеi речi з нею не верталась.




III


Було надвечiр одробимось, панi куди в гостину пiде, – сидимо коло ворiт. То з тим перемовимо, то з другим, – спитаемо, привiтаемо, а Чайчиха мовчки сидить. Настя щебече з сусiдчиною дiвчиною. Жила проти нас мiщаночка. Сирiтка була, Кривошиенкова звалася. Така славна дiвчина була! Очi в неi були яснi, коси довгi, великi, чорно-русi, а личко – як яблучко. Було, як не побачиш, весела собi, щебетлива, i голосочок був у неi – наче струмочок прудко бiжучий. Дуже вони з Настею любилися: як сестри рiднi – все, було, вкупцi. Дiла небагато в Настi: ще тодi вона тiльки з дiтей виходила; от собi й щебечуть щебетушечки. А Горпина все сама, все мовчить.

– Горпино! – кажу, – чому ви хоч з дочкою своею не поговорите? Веселiш вам було б…

– Яка ще з нею мова? Вона ще дурна, нехай перше розуму дiйде.

– А на мене, – говорю, – то я б iз малою дитиною розмовляла. Нехай менi спочуе абихто! Своi думки-гадки повимовляю, поплачу…

– А дитина то п’ятому, десятому оповiщатиме, яке ваше горе… На те воно молоде в бога!

– Що ж! – кажу, – добрий чоловiк пожалкуе!..




Конец ознакомительного фрагмента.