Страница 1

Отець Андрiй
Вовчок Марко




Марко Вовчок

ОТЕЦЬ АНДРІЙ





І


«Ох, Боже мiй, Боже,

що та любов зможе!» —

як то в пiснi спiвають.


У нашому селi був чоловiк, Петро Самiйленко. Вiн менi й родич далекий. Чоловiк був дуже добрий, до своiх щирий, зроду-вiку нiкого не скривдив. А веселий був! Як коли в празник зберуться люди до його хати, почне вiн точить: як жид на вiйну iхав, або як копитан зорi лiчив, або про ляхiв. От ляхiв тiльки не любив дуже. І в вiчi ляховi не подивиться. Якось зморщиться, да все чмихае або чхае. Пан наш оконом i питавсь-таки його: «Що се тобi, Самiйленку, таке?» А вiн йому: «Таку, пане, натуру маю i аби побачив такого пана, як ви, зараз i чхати. Мабуть, якась вража вiдьма так менi починила, як ще маленьким був». Оце, бувало, як iдуть пiзно люди по селу та регочуться, то хоч i не питай — од Самiйленка. Жiнку вiн мав добру, роботящу; дiточок Бог дав тiльки дiвчинку, Оксану. Росла вона, як утя на водi, i пещена була така! бо сказано — единачка. Іде мати на город або до сусiди — i Оксана за нею, як клубочок, котиться. Треба старому в поле — дочка вв’яжеться за татом. Цокотуха така! як рибка весела, а проте розумне й слухняне дитятко.




II


Зрiвнялось iй дванадцять годочкiв; помер старий Самiйленко, нехай царствуе! Дуже зажурив вiн жiнку! Хоч вони й заможненькi були — мали хату гарну i худобу, — та все без його зостались, як сироти.

Приходжу до них: дочка в садку, мов та зозулька куе, стара журиться, поглядае по дворi та й каже:




Конец ознакомительного фрагмента.