Страница 1

Сестра
Марко Вовчок


«Мати вмерла – я ще малесенькою була, добре й не запам'ятаю. Тiльки менi наче сниться, що хитав мене хтось у колисцi i спiвав надо мною тихесенько.

Як поховали панiматку, батько не хотiв удруге оженитись. Не буде вже над мою першу милу, – було, каже. – Коли господь ii прийняв, нехай уже дiточки господарюють!»

Батько наш був дуже добрий: жалував нас обох рiвно, i брата й мене. Жили ми при достатку, всього було доволi; що, було, собi задумаю, те й зроблю: все менi вiльно було. Що яке-то мое дiвування було розкiшне й веселе, то й згадать любо!..»





Марко Вовчок

Сестра





І


Мати вмерла – я ще малесенькою була, добре й не запам'ятаю. Тiльки менi наче сниться, що хитав мене хтось у колисцi i спiвав надо мною тихесенько.

Як поховали панiматку, батько не хотiв удруге оженитись. Не буде вже над мою першу милу, – було, каже. – Коли господь ii прийняв, нехай уже дiточки господарюють!»

Батько наш був дуже добрий: жалував нас обох рiвно, i брата й мене. Жили ми при достатку, всього було доволi; що, було, собi задумаю, те й зроблю: все менi вiльно було. Що яке-то мое дiвування було розкiшне й веселе, то й згадать любо!

Нехай мiй батенько царствуе!

Погуляла дiвчиною рокiв зо три; сватають мене. Я все не хочу. а батько не силуе, хоч там якi були й багатi, й пишнi женихи. Аж ось послав i менi господь до пари й до любовi. Мiй жених був хороший такий, господи! Чорнявий, ставний… Так-то вже я його сподобала! Тiльки й на думцi, що Павло; як би то хутче побачитись! А вiн не з нашого села був, геть iз чужого. Побачу – й веселенька, а не побачу, то такий уже сум мене вiзьме, такий жаль обiйме, що й свiт менi не милий!

Спiзниться вiн на гуляннячко, я й очi виплачу. «Може, – думаю, – в його друга е дiвчина». Коли так по Семенi, другого дня, i не сподiвалась, i не снилось менi, та й посватався вiн. Батько поблагословив. Дарма що чужестороннiй, та господар був добрий такий, хазяйствував, що й на сторонi його всяке знало.

Привiз мене чоловiк на свое господарство. Боже мiй милий! Як-то жили ми любенько! Та не дав йому господь довгого вiку… Тiльки всього два роки була я за ним. Такий вiн був люб'ячий до мене! В хату то й заглянуть весело: як у вiночку. Сидимо, робимо чи так говоримо, усе собi вкупцi.

Коли тут – лихо менi тяжке – рознедужався Павло мiй. Кидалась я й до знахарiв, i до лiкарiв – нiхто нiчого не врадив! Смерти, кажуть, не одперти… помер Павло…

Приiхав за мною батько та й до себе взяв. Чоловiкову хату продали i худобу всю.

– Живи в мене, дочко! Чого ти маеш у чужому селi одинока сидiти! Хiба ти сирота, нехай бог милуе!




II


А брат мiй тими часами оженився, узяв таки з нашого села дiвчину; моторна така, чепурна, що й годi! І дитинка в iх була, дiвчинка, як ясочка, свiжа й повна, як гурочок.

Не поплакала я ще й пiвроку за своiм Павлом а тут i батька ми поховали. Кажуть люди: як одна бiда йде то й другу за собою веде. – то недурно й кажуть! До якого с часу ми добре жили; далi зубожiв мiй брат: то хлiб не вродив, то худоба вигинула; а п'ятеро дiток бог дав: двi дiвчини й три хлопцi. Журиться так брат, аж в'яне. Невiстка смутная ходить, i дiтки навiть посумiли. Таке вже настало що й хлiба нi за що купити.

– Сестро! – каже брат. – Коли твоя ласка, позич менi грошей! Як буду жив, зароблю – оддам, а вмру, то бог тобi оддасть!

Я й прзичила йому тi грошi, що за хату й за худобу взяла, та нiби в нас i в хатi повеселiшало: i брат заговорить, i братова всмiхнеться, й дiтвора бубонить, регочеться. Я радiю: «Слава господовi, що i в нас, як i в людей благодатно!»

Купив мiй брат худобу, став потроху розживаться.

Ми з братом щиро любилися зроду, змалку. Щоб посваритись або скривдити одно одного, крий боже! Вже як там не погодимось на чому, то подаруемось. І небожата мене дуже жалували, аж за мене було змагаються мiж собою: «Се моя тiтка!», а той собi тягне: «Моя!» Та як учепляться цiлувати, то було й роботу з оук вихоплять, i хустка з голови спаде.

Тiльки братова багацько гордувала. Вже ж я й годила як малiй дитинi, та нi, не вгодила! «Братова, серце! – було раджу iй. – Зробiмо так да отак, то добре буде». Там чи купити що, чи продати, – зроду-вiку не послухае; хоч шкода з того видима буде; вона свого докаже. Перед нею затихну, поплачу нишком, та й годi. Не хотiла брата турбувати; знов до неi з ласкавою мовою пiдiйду.

Якось розсаду з нею садимо в городi. Я говорю до неi; вона, мов не чуе, одiйшла собi геть. Важко менi на серцi – заспiвала собi; спiваю, а сльози так з очей i ллються… Коли чую: «Боже помагай, i день вам добрий!» Дивлюсь – се наша сусiда. Перехилилась через тин та й кланяеться. Я хутенько втерла сльози.

– Добридень, – кажу, – сестрице!

– А я оце до вас iду.

– Та милостi ж вашоi просимо!

– Чи не продали б ви менi розсади трошечки?

– То вже для чужого продати, а для сусiди й так треба дати.

– Коли ваша ласка, серце! – i простягае менi глечичка.

Я набрала скiльки там у глечичок та й дала iй. Подяк

Страница 2

вала та жiнка та й пiшла собi. Братова на мене й накинулась.

– Се, – каже, – як усi господарюватимуть, то й господарство мое рознесуть чисто!

Такi й золоту гору розiмчать!

Як почала, як почала… Мати божа милостива! Я тiльки слiзьми вмиваюсь…

– Братова, – кажу, – не жалувала я для вас нiчого, поки що мала! Грiх вам буде, що ви мене хлiба куском тепер дорiкаете! – Покинула робити й вийшла з города.

Тяжко й важко менi. Узяла собi таку думку: «Покину iх, пiду служити!» Зiбрала свое добро; що в тлумочок склала, а що покликала братових дiвчаток та iх обдiлила. У мене було всякоi одежини й не злiчити, а все добра, нова. Скiльки полотна було, хусток, плахот, юпок! Дiти радiють; зараз дiвчатка й почали вбиратись. «А чи менi гарно, тiтусю?» – "А менi?" – «Як оддамся, то зав'яжу оцю червону хустку», – говорить, а сама ще така, як узлик. Джергочуть коло мене, а менi вже так жалко, що й словечка не скажу; за слiзоньками свiту божого не бачу! І дiти помiтили – жалують мене: «Тiточко-любочко! Чого ви журитесь? Може, хто вас налаяв? Може, ви нездужаете?» Обсiли мене, як дрiбнi пташенята. "Не плачте", – вмовляють та менi рученятами очi затуляють.




IІІ


Чую, так надвечiр, брат iде. Я уступилась та й сiла в кутку. Вiн веселий увiйшов:

– Здоровi, дiточки, й ти, сестро!..

За ним i братова в хату. Посiдали вечеряти вони й дiти.

– А ти чому не йдеш, сестро?

– Спасибi, братику, не хочу.

Вiн подивився на мене пильно й жiнцi в вiчi, похитав головою.

– О жiнко! – каже. – Се вже, бачу, твоi примхи! Не обижай сестри: грiх тобi буде!

– Оце менi лиха година та нещаслива! Хiба ж я в тебе наймичка, що менi не вiльно й слова сказати! Ганю я твою сестру, чи що? Я тiльки правду щиру сказала!

Покинула вечеряти й з хати пiшла.

А старшенька дiвчинка до батька:

– Чого се, тату, тiтка все плаче? Так плаче, що господи! Що мати iй сказала?

Брат змовчав, тiльки по голiвцi дiвчинку погладив. По вечерi зблизився до мене, сiв поруч зо мною та:

– Сестро моя, – каже, – не журись, голубко! Досi жили з тобою любенько, треба б так i звiкувати. Нас тiльки двойко в свiтi… Подаруй моiй жiнцi яке там незвичайне слово, зроби менi таку велику ласку, сестро моя рiдненька!

– Братику мiй, голубчику! Нехай же мене господь милосердний боронить, щоб я з тобою в сварку заходила, – кажу. – Що твоя жiнка мене обидила, я iй те дарую, тiльки важко менi на серцi, братику мiй! Нехай поплачу, – полегшае.

– Не плач, сестронько, годi!

– Я, брате, хочу вас покинути.

Вiн так i стрепенувсь:

– А де ж ти будеш?

– Пiду служити!

– Що се в тебе за думки такi, сестро! Зглянься, на бога! – почав вговоряти та вмовляти, й жiнку привiв, – i вона просить:

– Не кидай нас!

Почули дiти. Боже! Як кинуться до мене та в плач!

– Тiточка наша любенька! Хоче нас кидати! Не кидай, ми тобi будем годити, ми тебе шануватимем!

Що против кого, а против дiтей я й не зговорю. Пригорнула малих до серця та тiльки плачу.

А брат думае, що то вже я роздумалась, дякуе:

– Спасибi, сестро, що ти моiх дiток жалуеш! Та вони без тебе посиротiли б, як без рiдноi матерi.

А я таки маю думку йти в службу.

Полягали спати. Я й очей не звела: обняли мене думки, та гадки, та журба пекуча.

Трудно було й здумати, що десь наймичкою маятимусь! Мала й худобу, i господарство свое, зросла в розкошi, а доводиться служити за хлiба шматок та годити, може, i лихому, i ледачому кому! Треба й правду, й неправду терпiти, треба привикати! Зазнаю чужоi сторони, яка вона е! Перебуду всякого горя й лиха!

Нiхто мене не жалуватиме; нiхто не сяде, не зажуриться коло мене, анi словця любого та щирого не промовить! Звiсно, чужi люди хоч i добрi, та не знатимуть, яка я; а я знов iх не знатиму.




Конец ознакомительного фрагмента.