Страница 1

Три долi
Вовчок Марко




Марко Вовчок

ТРИ ДОЛI





I


У слободi я родилась – П’ятигiр. Там, недалечке од нас, – може, коли Слободянськi сторони доводилось переiздить, то чували, – стара жона викопала печери у крейдянiй горi? Тридцять чи сорок лiт копала, – такi великi викопала, господи! Було, ми ходимо малими по печерах тих, – запалимо вiти сосновi та й ходимо; а хiд узенький та низький i дуже трудний. Мiж людьми йде, що була то жона вельми древня й немочна, а духу великого. То, було, як вже iй сили перейметься – упаде по трудах тяжких та тiльки заплаче до бога, то – як зiлля пiд росою – знов одживiе та й знов копа i копа. Була вона господом улюблена. Така осталась пам’ять ii свята.

Як вийти з тих печер та стати до сонця, – перед тобою усе тiльки гори крейдянi бiлiють високi, а мiж горами тими узенька рiчка, прозора i глибока, дзюрчить. Прудко бiжить та рiчка гоней iз двадцять, до самоi луки зеленоi, – по луцi вже тихо i широко розливаеться i тихо далi лелiе попiд гаями, а там у високих очеретах десь пропадае.

Слобода наша над самою лукою рiчковою, на п’яти горах стоiть крейдяних, осаджена високо у давнi вiки од ворога татарина, щоб нагло не збiг; здалека зоглядали з гiр, ховалися й рятувались. Гори вже тi травою зеленiють, уросли садками густими. Межи бiлих хаток цвiте й вишня рясна, й тонковерха тополя пахучим листом шелестить; де над ворiтьми темна дрiбнолиста груша, як намет, укривае або гiллястий ясокiр буяе; в березi калина розрослася, повиростали верби. З гiр на воду городи бучнi розвелись. Там-то зiлля, овощу! Там-то цвiту! Там-то стежечок i до води й до сусiди, i до другоi. Все то позбiгали, повиходжували легесенькi нiжечки дiвочi.

Наша хата на горi, на самому шпилечку стояла. Далеко й широко навкруги очима скинути.

Як-то часто приходять менi на ум молодi лiта: де що було, як… Вже старуха сива, а пам’ять молода не забулась…

Отсе наша хата стояла на шпилечку… Було, вийду, сяду на призьбi, прислухаюся, придивляюся. Вечiр тихий; сонечко за гору пада, блищить вода червоно i тихо лелiе – не ронче; коло кожноi хати гомiн чути; там череду вже з пашi женуть, а там пiсень спiвають, а за рiчкою коваль куе… А ось вже й смеркае, небо мерхне i втихае земля, втихае – уже тихо. Нiч обняла. Висипались зорi золотi; зiйшов ясний мiсяць – i все те у прозорiй водi заблищало; защебетав соловейко, защебетав другий…

Я свого отця-неньки не знаю; я ще в сповиточку зосталася сиротою, i прийняв мене мiй родич до себе, – Павло Булах звали. Його жiнка мене викохала сполом з своею дочкою; в iх хатi я й зросла, у iх i служити зосталася.

Родич мiй був хазяiн заможний, хлiбороб; шiсть пар волiв у його велося, два плуги орали на хлiб; брав i сiножатей у людей з сторiн. Ходив вiн часом i на Дiн, не щороку, а так, як йому по вигодi, привозив було рибу й спродував людям – хто попросить, а то й собi на споживок iшла. З того був йому не великий прибуток, коли б не вбиток, а що вiн дуже любив дорогу. Ще його батько чумакував i брав його з собою малого, то ще тодi вiн закохався у дорогах. Як ходив вiн переймом, то ходив, коли йому пожадаеться, не поспiшаючись. Та вже, було, од дому до Дону, так як по своему садковi гуляе. Було, як прийде отее додому, та веселий:

– Жiнко! А та криниця в степу, бiля Роблених Могил, зовсiм засипалася…

Жiнка хоч i не знае, що там за криниця така, а зараз пожалкуе звичайненько:

– Отсе, – каже, – шкода ж кринички; i такечки зовсiм-таки засипалася?

– А як ми з батьком покiйним, було, ходимо – що там за вода була у тiй криницi – чиста, як сльоза!

I почне розказувати, як-то було за батька i як тепер настало…

Жiнка в його така була людина добра, така тиха, привiтна, ввiчлива. Я не чула зроду-вiку мого од неi слова гiркого, не чула докору. Та й обличчя в ii було таке, наче от вона се тiльки з церкви божоi повернулася. Сивенька вже була, а хороша та чепурна, як тая лебедя.

Хазяiн був чоловiк кремезний i норовливий. Любив вiн дуже i жiнку й дочку, та хотiв, щоб слухали вони його, не питаючи, не озиваючись. Чи у господарствi, чи так, вiн сам за усе погадае, й помiркуе, i предiлить, а жiнцi тiльки скаже, коли треба. Вона ж завсiди, було, погодиться, як вiн схоче; вона усе прийма.

Була в iх дочка Катря… Ся не в матiр зародилася – палка, прудка дiвчина – трудно iй було батеньку коритись. Було, як здвигне старий брови, стисне уста тонкi та блисконе оком своiм чорним – ми вже з панiматкою ледве дишемо, – одна Катря не боiться нiчого: питае його, та розпитуе, та суперечить, поки аж батько не покрикне: «годi!» – таким голосом, що й найсмiлiше у свiтi стихне… Пiсля того ще довго у Катрi личко горить i слiзки викочуються з очиць…

Хороша була та Катря. Було, отее, як убереться – единачка, то вже нiчого не жалували для неi, – плахта на iй шовкова, хустка з золотими квiтами, з золотою габою зав’яже, а з правого боку квiточка. Корсет зелений з байки або з сукна. Коса в неi була така, що було й рукою не ссягне, – i кiсникiв не носила, тiльки стрiчка вплетена червон

Страница 2

або голуба. Намисто добре; на намистi дукач з камiнням дорогим; черевички на корочках високеньких; сорочка тонесенька, вишивана до самих чохол… Увiйде було вона де гостей людно, – всi помовкнуть i на неi дивляться-задивляються, а вона i всмiхнеться, i засоромиться.

Що то за весела! Що то за шамка була! Родичiв у нас багато: той ожениться, той замiж iде, – то мiж своiм родом нагуляешся.

На весiлля чи на вечорницi – як-то було Катря весело поспiшаеться! I хто ii перетанцюе, хто переспiвае?..

А весною?!. Скоро отее скресла крига, потанув снiг, iз стрiх закрапало, а з гiр струмочки покотилися; сонечко грiе з-за весняних хмарок; вiтрець дрiмливий та теплий якийсь паше, – вже Катря веснянки заспiвала. Iде слободою й спiвае, i дiвчат на вулицю викликае.

Всiма, було, вона дiвчатами верховодить. I дiвчата ii слухали, i дуже ii любили; вона ж, було, з ними скiльки раз на день i попосмiеться, i посвариться кiлька раз, i обiйметься…

Життя молодее! Пiшло вже ти за водою!

Весна йде та йде. Ось вже i небо голубе i чисте, i вода голуба, просвiтчаста. Сонечко блищить i горить; гаi розвиваються; садки зацвiтають; увечерi десь тьохнув соловейко на листатому кленi; куе зозуля на високiй березi; гуде бджола; мигтять бiлi метелики понад молоденькою травичкою; хрущi лiтають гучливi… якийсь гомiн, гук якийсь чи з-пiд землi, чи з води, чи з неба!..

Дожидаемо вечора, а ввечерi – на могилу. Ледве нам сяють мiсяцевi роги, тихо усе, – тiльки ми спiваемо, та десь млин меле, та вода в береги плескае…

У празник, було, ми заранi прокинемось до церкви, а з церкви по дiвчат на слободу: аукае, збирае Катря дiвчат:

– Дiвчатонька! Ходiмо ми на могилу!

– Нi, ходiм у гай по суницi! – Нi, лучче вже на пологи, в степ! – Нi, в садок! – Там краще! – А там лучче! – А там веселiше!

I там, i там! I всюди гарно, i всюди весело, i всюди красно! I весела юрма дiвчат жене, i пiсня i регiт несеться…

Що то молодi лiта золотi людям! Що задумав, все йому можна, все йому вiдрадiсне, все втiшно; а старому – як заказано!




II


Була у нас сусiдка – удова Пилипиха: господиня на всю слободу. Яка хата, якi городи, садок, скiльки поля, степу, i баштан, i пасiка, i млин – чого вже не було там! З себе була огрядна, висока, чорнява, – все, було, у червоному очiпку красуеться i в зеленiй юпцi до усiв; чоботи рипають, бiлi рукава мають широкi, – походжае собi де, то мов багата теща у вбогого зятя.

Пилипиха була ще давня товаришка i приятелька нашiй матерi, i жили вони з собою добре, любилися. Недолюбляв тiльки батько удови, що така вона своеумка непокiрлива; недолюбляла i вона його – обопiльне. Що було старий у господарствi попорядкуе, що там намислить чи зробить, – мати удовi похваляться, – удова усе осудить. Хоч у вiчi не скаже словами iнодi, так зiтхне або головою похитае. Нiяково наче iй було, що мати годить такечки старому, що так його слухае. Аби до нас прийшла, що старого дома немае, та й почне слова закидати, воду, як то кажуть, каламутити: «Що чоловiк – господар у полi, а жiнка – господиня в господi; та що лихе життя iз тими самовольцями, що вже назаумiру своiм упором ходять. Се як той хрiн корiнчастий: де вже розкорениться, то й посiяти за ним доброго нiчого не можна. Лихе життя iз такими!»

– А як же не лихе! – одказуе мати наша удовi. – Крив бiг нас, нехай i дiток наших боронить!

– Ще твiй не норовливий, голубко? Ще тобi по йому голова не зв’язата? Ще тобi не тiсно? Ще тобi не важко?

– Отсе! Чого ж менi важко? Чого мене лихом тим надiляете, що його зроду не було? Та мене чоловiк мiй нiколи словом недобрим не покартав…

– Пiп то, вiн мовчить! Кажуть, що й кат не говiркий, а голову вiн одтинае! Мовчить!.. Та вiн мовчки усiх вас гнiтить, пiд ноги собi топче… нi ради в вас, нi поради не спита – не шукае; поводиться, як той пан з пiдданками!

– Що ‘тсе ти, любко, що ‘тсе! Може, вiн трохи i мисливенький собi вдався, та вiн же на те розумний в нас; нам добре за ним; дякуемо йому…

– Авжеж! Авжеж! Ти б i ворогу своему подякувала, ти така в бога, мабуть, сама одна! Мене б вiн такеньки не обiйшов: я б йому довела свого, – побачив би вiн!

– Ну ж бо, серце!.. Буде вже! – одпрошуеться мати. – Нiяково менi тебе й слухати!

– А то ж я з, чого ‘тсе говорю, як не з приязнi моеi? Мене що долiгае? Що зачiпае?.. Тебе жалуючи, говорю, тебе люблячи! Ти як дитина, свого лиха не тямиш, недобачаеш, здорова!

То се вона, люблячи та жалуючи, було, Їй i показуе…

I справдi – добра мисливши й люблячи щиро: удовi здавалося, що як одбиватись од якого лиха руками, то хоч i не одiб’ешся вже, так боiщем натiшишся славно.

Чудно буде, як iскажу, що удова, не любивши старого таки й гаразд, як, було, до нас прийде та його дома нема, то iй наче дуже стане досадно: тодi в неi i в городi не вродило гарно, i в полi недорiд, i зими вона сподiваеться холодноi; а як наш батько тут – вона дивиться жваво i наче ми усi iй тодi любiшi i милiшi…

От, було, тiльки що зiйдуться вони, зараз i почнуть якусь там ущипливу розмову мiж собою

Страница 3

– Е, – каже, було, наш старий: – е, панi-сусiдко! Я б вас де полковником настановив! То iншим молодицям мак сiять та моркву садити, а вам, iй же богу моему, вам отаманувати!

А сам, говорячи так, збоку якось на неi дивиться мудро, що горда удова тiльки зчервонiе та очi гнiвливi у землю спустить, поки аж зважиться йому одмовити.

– Се веселi жарти, пане-сусiдоньку, – та все жарти; а ви менi яке розумне слово прокиньте.

– Вибачайте на розумнiм – приймiть правдиве, сусiдонько поважна!

I ще Пилипиха почервонiе…

Чи вона свого чоловiка небiжчика згадае (а вона часто любила його згадувати): «от чоловiк був!», – зiтхне важко, очi своi бистрi у землю спустить: «ох-ох! тепер його душенька в раю…»

– Дякуючи вам, сусiдонько! – озветься батько. Вона так i спахне, i тугу забуде свою за небiжчиком.

– Менi дякуючи? – вхопиться за те слово: – за що менi?

А батько iй спокiйненько та хитрово:

– А що, кажу, ви йому вимолили в бога мiсце в раю…

I завсiди, як тiльки вони вкупi, – все отак заведуться ласкавими словами одно ‘дного шпигати. Тичеться iнша шпилька i така, що Пилипиха не стерпить, – угнiвавшися, пiде, високо голову свою горду несучи. Та се не на великi часи: хутко знов нас одвiдае i знов так само суперечками та уразками, а сварок справжнiх нiколи не бувало.

Була в удови дочка Маруся, наша подружниця, – теж однолiтка з нами, – i добра, i люба, не сказати яка. Була кругловиденька, ясноока, уста рум’янi, як вишня; i висока, i ставна; брови на шнурочку; а голос… було, тiльки заговорить, то здаеться, вже тебе пожалувала. Тиха була дiвчина, така вже тиха, що наче вона чогось смутненька. Нiколи вона так швидко рум’янцем не спахне, як от Катря наша, не скрикне так нiколи, не кинеться, не заплаче, до впаду не затанцюеться, не розсердиться до сварки; не втомлена гульбощами, горем не перемучена, ясна була собi, як тихее лiто.

Ми з Катрею дуже ту Марусю любили, i було так: аби нам годинка вiльна – бiжимо-летимо до неi, хоч удови ми й боялися трохи: Катря i та мiшалася перед удовиним поглядом. Було, як забiжиш до Марусi у робочу часину, – от, скучиш, – так слiвце яке нашвидку перемовити, а тебе перестрiне сама Пилипиха i стане перед тобою, немов стiна мiдяна.

– А що, голубко? Десь уже в вас по роботi?

– Та нi, я се до Марусi прибiгла на хвилиночку, забажалось одвiдати.

– Спасибi, голубко, спасибi! Нас ще господь до якого часу милуе!

I такеньки вона тебе, наче й ласкою, з хати вижене, тiльки перед тобою стоячи та тобi в вiчi глядячи.

Пилипиха була мати своiй дочцi не податлива, не схильчива. Вона як ганила чоловiкiв-мисливцiв, так ще гiрше iй було хазяйку, мовляла, непутящу бачити у сiм’i.

– Хазяйка – порадниця в хатi, – було, доводить, – а коли вона плоха, то яка буде порада? З плохих людей нема поради. Сiм’ю свого треба хазяйцi так тримати, як мак у жменi: а то розсиплеться усе, порохом пiде за вiтром.

Так вона й робила, як говорила. Дочку свою чи пошле куди, чи гуляти пустить, дочка в неi не спiзниться, не забариться. Отее було, як наша Катря де загостюе, та мати дивують – «що се донi нема?» – як тодi удова головою хитала! Хитае та й очi аж заплющить.

Нам з Катрею було життя вiльне, бо батьку нiколи було нас стерегти – чи робимо ми, гуляемо; а мати – у матерi, було, одпросимось, коли схочемо; забаримося, то вона за нас дiло наше поробить, а нас тiльки спита: «А що, чи добре гуляли?»

Було, пiд годинку добру, разом би нам iз Марусею погуляти, а Марусi – не можна…

Колотила Пилипиха у нас в хатi, а наша Катря так само в неi.

– Життя ж твое, Марусю! – порiкувала Катря, розсердившись (от не пустить удова дочку з нами чи що там), А Маруся iй:

– А що мое життя?

– Та як ти живеш – горюеш! Анi пiти тобi, анi погуляти, анi чого забажати! Гiрш ти коришся, нiж наймичка!

– Та се тобi так, Катре, а менi, дочцi…

– Говори! Хiба я тобi вiри пiйму, що ти з своеi охоти усе на вгоду iй робиш? Вона ж така надто вже норовлива!

– Коли, правда, що й посумую; а все лучче, як я ii втiшу…

– З такою втiхою я б у домовину рада. Ще дасть тебе замiж за якогось гайдамаку старого, – ось побачиш, коли не вiддасть!.. Ох, Марусечко мила! Марусечко люба! Бiдна ж твоя головонька!

– Отсе, – смiеться Маруся, – ся Катря то заздалегiдь мене оплакуе!

Катря вже i сама смiеться.

– А так, так, – каже, – знай же мене, щиру приятельку!

– Катре, – попитала я в неi, – а як тебе батько вiддасть за того, мовляла, гайдамаку?

– Хiба ж я пiду? Я зроду не пiду!

– А як батько присилуе?

– Мене? Мене присилуе? – покрикнула, почервонiла по саме волосся. – Я сама батькова дочка!

– Ну вже, ну! Годi тобi! Сама на себе лиха не закликай.

– Ви усi мене тим лихом страхаете, як вовком! Може, й е воно десь у лiсi, а може, й нема! Тепер в мене те стоiть за лихо пекуче, що менi слова промовити не вiльно при батьку: тiльки наменусь, усi моргають i кивають, що треба менi за язик вкуситися! Та колись-таки я з батеньком погомоню!

Ми того дуже боялися, розмови тii. Вже як було мати спою

Страница 4

атрю вмовляе, як прохае:

– Доню моя, доню! Шануйся, голубко, шануй батька. Не врази ти його яким словом або поглядом пустим, – слухай покiрливо!

Катря матерi обiцяе вже, а скоро батько у чому iй на перешкодi стане – чи там у ярмарку не звелить купувати якоi одежини, чи воза не дасть поiхати куди – вже Катря просить назад своеi обiцянки. «Я скажу татовi, мамо! Я тата ще поспитаю, мамо!..» – i вже гонить по хатi, вже розчервонiлася, розгорiлася, вже в очах сльози… Мати, було, ii за руку з хати виведуть. Катря дуже матiр любила, – для матерi вже терпiла, ii слухаючи.




III


Вiддавала одна Булахова родичка дочку замiж. Молода з багатоi сiм’i була, i бучне весiлля справляли.

Ми собi на те весiлля прибираемося, тройко нас вкупцi з Марусею.

Ще коли почали до нас убiгать дiвчата, то одна, то друга – за те весiлля гомонiти: i кого дожидають там, i якого людей тамечки запрошено.

Молода у друге село вiддавалась, у Любчики, – од нашоi слободи те село недалечка – на годину мiсця ходи, – то звiдти, славили, усi будуть, а що вже дiвчата та парубки любчiвськi, то неодмiнно, – хiба б не дожив котрий, то з домовини не прийде. Отее ж було нашi дiвчата тiльки охають розказуючи та аж за голову беруться, що яке-то вже те весiлля буде пишне, та людне, та багате.

I пройшла ще чутка така мiж нами, що буде якийсь родич молодого, якийсь козак Чайченко, та такий вже хороший, та такий вже гарний – i не сказати, i не списати!

– А хто з вас його бачив? – пита дiвчат Катря.

– Олена Чугаiвна бачила, як iз церкви йшла, – аж зiтхае, як згадае. Да Маруся, здаеться, тож бачила? – говорять.

– Марусе! – крикне Катря, – ти бачила?.. А мовчить!.. Коли ж се ти його бачила?

– Як була з мамою у Любчиках на весiллi, – тодi бачила, – одмовила Маруся.

– Ну, хороший же вiн справдi? Якi очi? Якi брови?

– Вiн чорнявий.

– Чи iз тобою розмовляв? Що говорив вiн тобi? Чи ввiчливий, чи вiн гордий?.. А до кого бiльш горнувся вiн?

– Годi-бо вам, дiвчата, годi! – говорить Маруся.

– Розкажи, розкажи, та розкажи усе! Оступили ii, схопили – не пускають.

– Що ж маю вам розказувати?

– Який вiн, – чи ввiчливий, говiркий?

– Вiн ввiчливий i не дуже говiркий.

– I трохи не гордий?

– Не знаю.

Да питання Марусi за питанням, та питають кожне по десяти раз, поки аж Маруся додому пiшла.

Не було дiвчатам вгаву: Чайченко – як на мислi, як на язицi; далi вже так стало, що тiльки й мови, що про його: та як на весiлля прийде, та як його побачать. Одна довiдалась, що в його е мати стара; друга плеще, що вiн хоче у Любчиках оселитись – хату собi там цiнуе; третя знов вилiта на вулицю, як горобець iз стрiхи: «Чайченка Яковом зовуть!»; четверта знов, прочула, що в його на руцi такий перстень, такий!.. Та жодна без повiстi не прийде.

– Дiвчаточка моi, голубочки! Глядiть лишень не перехвалiть його, – смiеться Катря дiвчатам: – славнi бубни за горами, а зблизька – шкуратянi!

– Ну, ось вже весiлля недалечке, – побачимо, – гудуть дiвчата: – вже довiдаемось дiйсне, вже побачимо його – який.

– Та дай же вам боже! А то вже вiн трохи й онавiснiв менi: тiльки й мови, що вiн, тiльки й думок!.. надокучило!

Дождались дiвчата: вiтають на дiвич-вечiр; вiтають на весiлля.

Ми убрались, вквiтчались, бiжимо смiючися, говорячи з Катрею. Маруся чогось задумана. А ми, кажу, смiемось з Катрею, жартуемо. I про того ж таки Чайченка правили, що, може, такий вiн, що й поглядом дiвчат побивае.

– Та чому отсе Маруся нам не скаже нiчого? Скажи ж бо, Марусе! – говорить Катря, – а то наче для себе ховаеш…

– I справдi, чом таки не скажеш ладом, Марусе? – озвалась i я до неi.

– Та що я маю казати?

– Який вiн?

– Молодий, чорнявий…

– Отее i всього! – смiеться Катря. – Чи мало ж по свiту тих молодих i чорнявих! Як же його мiж ними впiзнати?.. Як на те ж любчiвськi парубки усе чорнявi… Як його пiзнати? А може, в його на чолi – мiсяць, а на потилицi зорi сяють?

Ото ж людей на улицi i коло хати – нiде й голки встромити. Якось ми пробилися, увiйшли. Тут – нашi дiвчата, чужi дiвчата, вiтаемось, питаемось, – з молодою словце перемовили…

Заграли музики, посипали дiвчата у двiр. А у дворi парубкiв – стiною стоять! Да то самих незнакомих, чужих. I де не обернешся – все на тебе незнакомi очi блискотять…

«Де ж отой Чайченко, – думаю собi, – отой вславлений?» Та й дивлюсь нишком, чи не пiзнаю його де, – коли чую: «Ой менi лишечко!» – жахнулася Катря обiк мене. Оглянусь я: «Що тобi?» Вона стоiть от як би вона, без гадки й думки, разом перед яким дивом опинилася – так то вона стояла, дивилась кудись… Я собi туди зирнула: мiж парубками високий, ставний, чорнявий козак у чорнiй свитi, у чорному шовковому поясi… Задивилась i я на його… Трохи схаменувшись, питаю:

– Чи ти не знаеш, Катре, хто се такий?

– Не знаю… не знаю…

– Чи не Чайченко!

– Нi… може… не знаю…

Я до Марусi, найшла ii; вона задумалась – не погляне…

– Марусе! – кличу: – хто се стоiть он тамечки? Чайченко?

– Вiн, – каже.

«Що ж то за краса!

Страница 5

Що то за парубок!» – шепотять дiвчата мiж собою.

Маруся тiльки поглянула у той бiк, де вiн стояв.

– Чи ж тобi не до сподоби? – питаю.

– Хороший, – промовила стиха.

– А що вже Катря, – говорю Марусi, – то, надiйсь, добром таки у йому закохалась!

А Маруся менi так-то вже поважно вимовляе: «Ти, сестрице, коханням не жартуй!» – от, мов, вона ворожка стара, абощо.

– Ну, добре, – кажу, – iди ближче, сама подивися, де тут в лиха жарти? – Взяла ii за руку, притягла до Катрi.

– Катре! – почну, а Катря як стисне менi руку.

– Iде, iде, просто до нас iде! – шепче, а сама так i трiпоче.

Чайченко став коло Катрi i взяв ii у танець. Вона, ота смiлива меткая Катря, немов перелякалася чого, збiлiла…

– Марусе, iзмiчаеш?

Маруся iм услiд дивилась своiм поглядом тихим. Скоро Чайченко пустив Катрю, усi дiвчата так i тиснуться до неi:

– А що? Чи знаеш, iз ким танцювала?.. Се Чайченко! Чайченко Якiв! А чого ж мовчиш? Чом не говориш? Не вподобався? Вподобавсь?

– Та я ще його добре й не розгледiла, – одмовляеться Катря перед дiвчатами, сама озираючись округи, начеб вона у дикiй пущi опинилася.

Декотрi й вiри iй пойняли: «Та вбачай же бо, вбачай добре: другого такого нема!» – а которi – так з-пiд брови на неi подивились.

А весiлля, а танцi не стихають; в дворi усю траву зелену пiдкiвками винесли. Чайченко танцював зо всiма; брав i мене, i Марусю: яка на очi попаде дiвчина, ту вiн i бере.

– Вiн нами гордуе, – обижалися iншi дiвчата, – що бере нас, у вiчi не подивившися!

– Заждiть-бо, якi ж скорi! Нехай вiн трохи обсвiдчиться в нас, – вмовляли знов другi.

Мiж танцями зайшла розмова у дiвчат з парубками: чи добре iз багатою одружитись?

– Добре, як взяти любу та милу! – озвавсь Чайченко.

– Чому б тобi i не взяти, – одкаже йому Грицько Лепех, що сам, славили, кохав нишком молоду, – тобi нагани не дадуть, ти сам багатий.

– Багатий на дрiбнi сльози, – промовив Чайченко всмiхаючись.

Музики заграли, усi пiшли у танець – i Чайченко. Чи се вiн правду сказав, чи се вiн пожартував – хто його розбере! Ми усi з собою iзглянулися; багато дiвчат помовкло – задумалися.

Свiт вже бiленький розсвiтавсь, як ми з того весiлля повертали додому. Маруся i Катря нi словечка не прокинули. Я заговорю, «нi!.. еге ж!.. авжеж!» – одкаже Маруся: якiсь ii своi мислоньки заносять, а Катря – то й зовсiм менi одвiту не оддае; то вона швиденько йде, нас попереджаючи, то вона одстане…

Тут нас парубки наздогнали, i Чайченко був мiж ними. Вклонилися нам i на добранiч дали. I Чайченко… Який в його голос був отруйний! I почуеш, i пiзнаеш всюди – хоч мiж дзвонами! А Катря наша? Де ж тii жарти? Де тi вигадки колишнi? Вона ледве парубкам на добранiч оддала.




IV


У тиждень по тому весiллi були у нас молодi i запрошали до себе. Ми поiхали у Любчики всiею сiм’ею. Поiхала й Пилипиха з дочкою. Катря ще звечора усе наготовила убрання; прокинулась удосвiта, та чи й спала вона – не знаю; а менi – то все такi сни снилися дивнi тiеi ночi. Снилось менi, що виходимо ми з Катрею i з Марусею на якийсь шлях великий мiж степами, i всi степи тii, i весь шлях усе Чайченки закрасили, усе Чайченки, та один у один хорошi…

Катря мене будить – я iй розказую: «а чи ж не дивний сон?»

Як же вона вжахнулася, почувши!

– А що те вiщуе? Що вiщуе? – притьмом iскажи iй.

– Не полохайся, Катре, – вмовляю, – се сон недiльний: як до обiд не справдиться, то й не ждати нiчого.

– Боже, боже! Що то буде! – бiдкаеться вона…

Зоря розсвiтала, день починав бiлiти; ми сидiли коло вiконця, – розчiсувала й плела вона своi коси довгi; рум’янець густий спахував на личку, а личко було блiде.

Розвиднилося; устала мати, батько; почали лагодитись, заранi виiхали.

– Катре! – говорю iй стиха: – чи побачимо ми там Чайченка?

– Не знаю, – сама одвернулася.

– А в жадiбку його побачити? Не чуе.

– Катре? А хочеш, – кажу, – побачити? Хотiла вона осмiхнутися, та не всмiхнулась, а розсердилась.

– Отже, остили, коли хоч, жарти!

Далi що почну, то нiчого не виходить: то Катря усе хвалить, то Катря усе ганить; то усе в неi вже й злишнього славне, то усе в неi нi до чого не згарне й недокладне.

Приiхали у Любчики; ще тiльки були там самi родичi у молодих та ближнi приятелi, от як Пилипиха; у хатi було просторо; ми першого очима зустрiли Чайченка: сидiв вiн проти дверей…

Старi собi розмовляли; ми поплiч з Марусею та з Катрею, так одсторонь, сидiли. Тихесенько я Марусi свiй сон переказала.

– Чи не диво ж? – питаю.

– Усе дива в бога! – одказала задумавшися.

Мiж родичами молодого сидiла стара бабусечка у темнiй хустцi, у темнiй юпчинi, бiленька на виду, невеличка зростом, з смутненьким поглядом. Сама вона говорила небагато, а людям одмовляла любенько, ввiчливо, якось учасливо, мiсто б вона пожалувати хотiла. Вона частенько поглядала на Чайченка i на нас. Се була Чайченкова мати.

Обiдня година; нiщо не правдить мого сну… А по обiдi понаходило такого людей; розлiгся гомiн; музики заграли; танцi вистроiлись.

Тан

Страница 6

ювали вже iз добру годину, а Чайченко усе сидiв собi та тiльки дививсь, як другi пiдкiвками крешуть. Коли його мати до його нахилилась i щось говорила йому; пiсля того вiн зараз пiшов у танець i взяв перво Катрю, там Марусю, там мене, там i других дiвчат, знов як тодi, не подивившись i в вiчi жоднiй. Менi довелось сидiти коло Чайченка, може, заговорить, кажу; подивлюся на його – де вже сей заговорить!

– Якого тут людей! – знiмаю рiч сама. Вiн озирнувся на мене i по хатi поглянув:

– Багато гостей!

– Славне село Любчики, веселе. Ви ще тут недавно?..

– Недавно.

Так вже менi хочеться попитати, чи зостануться вони тут, – так вже!..

– Тутечки усi люди живуть доступнi такi, привiтнi… жалко вам буде iх кидати…

– Та ми сюди на селище прийшли, у земляни пишемось любчiвськi.

В мене аж в очах ясно стало, як вiн похваливсь.

– Добре вам жити буде!

– Де жити, то жити, – почула я од його…

Повернулися ми додому. Катря смутна була. Мати питала, чи здужае? – «Здужаю», каже.

Ведеться мiсяцiв зо два, що ми Чайченка бачимо вряди-часи: то любчiвськоi церкви не проспимо, а з церкви зайдемо до роду, – просять на обiд; по обiдi гуляемо потам увесь день; то запрошали якось нашi iх до себе, то знов вони нас.

Чайченкова мати купила хату у Любчиках, святила ту хату; нас звано i Пилипиху з дочкою: то ми усi на вхiдчинах тих були.

На господi у себе Чайченко такий самий небалакливий, як i в людях, мати ж його дуже ласкава i привiтно до всiх ставилась. Як вже ми додому виходили од iх, то вона нас проводила за свою леваду та й каже Катрi: «Коли б менi до сii хати таку пташечку, як ти!»

Нiхто того слова не чув тихого, окрiм мене. Я Марусi се говорю, що чула я. Вона тiльки поспитала: чи добре я чула?

З якого часу-години осмутнiла наша Катря весела. Не раз я на своi очi бачила, що вона отее думае-думае, та й обiллеться сльозами дрiбними. Або не знать з чого, з доброго дива обрадiе: тодi спiвае, всмiхаеться, червонiе. Яким вже я тихим видом не пiдходила розмовитись з нею, розпитаться за все, так вона ж од мене посторонь. Нi менi нiчого не каже, нi Марусi. I вже до нас так не горнеться, як давно: вже вона з своiми мислоньками i вже любiш iй на самотi iз собою. Тепер вже сама не промовляе слова – не залюбила i других чути – як говорять. Стала вона до дiброви учащати.

Був гай, такий густий, пущi такi за рiчкою – все вона туди ходить. Як я настерегла, що вона береться одного разу, – я й собi за нею назирцем побiгла.

У самiй гущавинi дубрiвнiй, де там липина i горобина, i дуб кучерявий посплiталися вiтами зеленими над холодною криничовиною, – забралась аж туди та й сидить, схиливши голову. Уявилася я – вона зараз схопилась, охмурилась… Я до неi слово зговорила… «Годi вже тобi! – промовила, – в мене голова болить!» Попоходили укупi по гаю, послухали, як листя шумлять, як вода точиться, та й додому прийшли. Така-то вже стала Катря недоторклива: анi поспитати, анi загомонiти до неi! Коли б думок-гадок своiх, а то й так нiчого менi не скаже…

Побреду до Марусi, а Маруся наче стала ще тихша, нiж була; усе вона шие та вишивае, усе за дiлом, усе тож в якихсь мислях… Нiякоi менi поради i од Марусi. То було усе нас тройко у любiй купцi, а то якось розiйшлися, як зозулi в лiсi…

Однii недiлi смуткувала я дуже сама. Катря покрилась десь, – пiшла я собi до Марусi. Приходжу – вона сама у хатi, староi Пилипихи не було.

– Здоровенька була, Марусечко! – кажу iй. – Чого се ти сама дома?

– Та мати у гостину пiшли.

– А ти ж? Чи не болить в тебе голова, – кажу, – як в нашоi Катрi? У дiвчат, як серце наброiло, то зараз на голову звернуть…

– Я чогось нездужаю трохи, – промовила Маруся. Придивилася я на неi пильно, та аж у крик покрикнула, – такеньки змарнiла вона дуже, а в очах ж який смуток!

– Марусе, голубко! – кажу iй: – як ти змарнiла! I чого в тебе такi очi смутнi?

– Да того, може, що нездужаю, – сказала на одвiт. – А як там Катря? – питае.

– Та нема ii дома давно: мабуть, у дубах сидить та думае думку. Вже, – кажу, – й мати давно помiтили, вже й питали саму Катрю i мене. Катря не признаеться… А я що скажу? Хiба свою догадочку? А бачу вже, що бiда якась коiться: батько на Катрю позирае, – от як вiн ii поспитае!..

Маруся поруч зi мною сидить i слухае, а сама словечка не промовить.

– Боже мiй! I що се лихо таке сколотилось несподiване? I ти, Марусю, вже не така, як колись була!

Отее такеньки сидимо, а вечор темнiе, – коли й Катря вбiгла. Обiйняла Марусю, стиснула мене, поцiлувала, сiла коло нас. Мовчимо усi довго.

– Ну, бувай же здорова, Марусе! – кажу. – На добранiч! Вже час додому. Чи пiдеш i ти, Катре? Тебе, – кажу, – мати, мабуть, давно дожидають. Вже й спати пора.

– Химочко, голубочко! Марусе, голубочко! Я не хочу спати… Я, – каже, – я того Чайченка покохала!

– Та хiба не знаемо! – веселенько я iй одмовляю: – отсе нам новина велика!

А Маруся так-то навсправжне ii питае ще:

– Чи так се, Катре? Чи справдi, Катре?

– Нащо ти мене так питаеш, Марусю? Я його люблю.

Страница 7

– Чи щиро? Чи велико, сестрице? Подумай!

– Та боже ж мiй, боже! – одкаже Катря: – та я його од першого разу покохала. Вже я з того весiлля за ним пропадаю. Тiльки ти не вважала, а з мене вже усi дiвчата смiються…

– Нi, – каже Маруся, – я вважала та думала: се так… Я думала – забудеш…

– Хiба як очi заплющу!

– То поможи тобi боже, Катре! – промовила Маруся.

– Дай тобi боже, Катре! – кажу й я. Кинулась нас цiлувати, жалувати Катря.

– А вiн же чи полюбить? – стала тодi гадати. – Може, насмiеться! Скажи, Марусю, скажи, Химо! Чи вiн любитиме?

– Ой, трохи чи не бiльше ти од нас вiдаеш про це, Катре, – говорю, – десь ти його бачила, абощо, бо ти чогось наче на свiт одродилася сьогоднi. Признайся ж i нам, любко, щоб i ми знали.

– Я його бачила, – розказуе. – Була я у гаях i забрела дуже далеко, аж туди к чужосiльським левадам; iшла собi, коли чую: «Здорова була!» Глянула – бачу його, вiри не йму. Се, кажу, моя дума щоденна, щочасна вживилася… А вiн усе говорить до мене, усе говорить....

– Що ж вiн тобi говорив?

– Питав мене, чого зайшла, чом невесела…

– Що ж ти йому сказала? – я все ii питаю; Маруся тiльки слухала.

– Так зайшла, – кажу, – гуляю собi, i я, – кажу, – весела… Тодi вiн питав мене, чи хутко ми будемо у Любчиках, i казав, що у Красному церква згорiла… I що був вiн у ярмарку оттодi, як ми ходили до церкви, а його не було – вiн-то у ярмарку був, – говорив, що туга його обiймае… I провiв мене аж до самiсiнького нашого тину. Iшов усе поруч зо мною… Спасибi тобi, вечiр темний, i ти, доленько моя щасна!.. А Яковенко вже рушники побрав у Ганни; на тому тижню весiлля. Пита вiн, чи будемо…

– Отсе, – кажу, – тепер треба ще на те весiлля прибиратись. Трохи й ми з тобою там розважимось, Марусю!

– Та не знаю ще, – каже, – як мати схочуть!

– Хiба самiй не манеться? Хiба не попросиш матусi?

– Та якось вже буде, – одказала.

– Ти, – кажу, – сумуеш чогось, Марусе; чи не пiшла б ти iз нами?

А Катря тодi:

– Сумуе Маруся? Чого сумуе?

– Голубко, – говорить менi Маруся, – менi не смутно, а коли й буде кому смутно, люди не розважать!

– Тiльки той, кого любиш, розважить, – озвалась Катря.

– Покохаймо кого-небудь, Марусе! – жартую.

Маруся нiчого не одказала.

– Щаслива будеш, – говорить Катря.

– Покохаймо ж, Марусе! – я знов до неi.

– Не жартуй, – одкаже тихо.

Надiйшла Пилипиха. Попрощались ми й пiшли з Катрею додому. А Катря сього вечора да така ласкава була й весела, i смирнесенька така, що я такою ii зроду не бачила.




V


Ходила Катря у Любчики нiбито заполочi позичати червоноi та й повернулася додому iк вечору така, що батько споглянув та й поспитав в неi, де була, де ходила, а почувши де i пощо: «як така з тебе швачка, – каже, – то дбай, щоб не позичати заполочi вдруге по чужих селах».

По тiм словi батько вийшов з хати, запаливши люльку.

– Що тобi, моя дитино! – упада вже коло Катрi мати. – Уступила до хати бiла мов бiлочок… що тобi, доню?

– Нiчого, мамо, нiчого!

– Де вже там нiчого! Журиш ти мене, дочко! Прийшла Пилипиха до нас з Марусею. Мати з старою зняли розмову, а ми, дiвчата, у садок поскорилися.

– Що ж таке, Катре? – питаю.

– Сьогоднi вiн увечерi буде, – вiн сьогоднi прийде до мене…

– А ти ж як, вийдеш до його? А батько не почуе?

– То що? Щоб я не вийшла? До його щоб я не вийшла? Нехай чуе батько, нехай чуе мати, нехай усi – я до його вийду!

– Та як батько почуе, то не пустить, – кажу, – як вже ти собi там не ймися, а мусиш зостатися тодi.

– Я не зостануся, я пiду!.. Чого ти на мене надалася, недобра дiвчино?..

– Я тобi саму правду говорю, Катре; хiба ж я нападаюся на тебе?

– Не треба менi такоi правди, не хочу я такоi! Я вже бачу, що ти менi не щира подружниця, ти менi не хочеш у помочi стати, я сама за все стану!

– Слухай лиш, Катре, чого-бо ти вгнiвалась? Я правду тобi виказала, та я ж тобi i в пригодi стану, коли вже не можна iнако…

Тодi вона мене цiлувати, тодi вона мене обiймати! Почали ми змовлятись, як дверi вiдчинити Катрi i як iй вийти. Радились i Марусi питались, що вона думае, – сама вона нiчого не говорила й нiчого не питала, сидiла собi тихо, як на могилцi…

Катря усе розказала, як вона у Любчиках була.

«Його мати мене покликала сама, як я йшла улицею, i жалувала мене любо, i розпитувала, чи мене хто сватае, чи я кого вподобала… А вiн усе оддалiк стояв, не пiдходив… Так-то вже менi гiрко стало! «Я, – кажу, – сii осенi замiж пiду». Як я сказала, вона як покрикне: чи ж то правда? «Що?» – запитав вiн у матерi, а вона йому каже, що я замiж пiду восени…

Я тодi попрощалась з ними. Вона зiтхнула, провела мене трохи i каже: «Шкода менi тебе, дiвчино!..» – що я аж слiзьми вмилася… Одiйшла трохи, стала, – та нехай хоч на iх хату подивлюся, коли вiн i виходить iз ворiт, i йде… Я хочу далi – не можу… Дiждалась, що вiн близько до мене зблизився… Зблизився: «Чи правда сьому?» – поспитав… Дiвчатонька, голубоньки! Коли б же я сама знала, як я йому призналася, що я його кохаю одно

Страница 8

о у свiтi… Довго говорити не можна було: усе знакомi люди доходжали улицею; тодi я йому сказала – нехай прийде до мене ввечерi, вiн сказав – прийде…»

Скоро нашi старi поснули, я випустила Катрю з хати, а сама сiла, щоб сон не хилив, та менi не спалося: лихо та й годi дожидатись було! Нема, та й нема, та й нема!

«Як се вона гаiться, – думалося менi. – Що iй добре, то й забула про мене, яково тут менi дожидати, боячись… Такi-то люди на сьому свiтi!»

А там i те я згадала, що я сиротую, що вбога я та не при батьковi-матерi зросла, живу у чужiй сiм’i з ласки; що не пожалуе нiхто мене щиро, не любить нiхто душею усiю… I за що я перше дякувала, з того самого тодi слiз гiрких уточила; за що було, хвалити бога, вiк байдуже, у той час так того забажалося, так-то вже треба стало…

Горюючи-плачучи, iзвела голову, погляну – як-то округи мене сумно усе, а у вiкно вже свiтання синiе…

Очутилася я якось одразу, та й самiй менi чудно стало; чого се я такеньки i чим зажурилась? Хiба ж я не знала Катрi, що вона до свiту забарить? Та й яка б то дiвчина з кохання поспiхом дбала? I чи я ж сьогоднi всиротiла? Чи се тепер тiльки зубожiла?




Конец ознакомительного фрагмента.