Страница 1

Пустотливi оповiдi
Оноре де Бальзак


Несерйозна класика
Цикл «Пустотливi оповiдi» – iронiчна стилiзацiя пiд новели епохи Вiдродження, що створена Бальзаком у 1832-1837 роках. Великому майстру вдалося вiдтворити духовний свiт людей пiзнього Середньовiччя. Всупереч модному в той час смутному романтичному песимiзму, в цих новелах б’е ключем iстинно галльська жвавiсть, виблискуе раблезiанський гумор, а описам витончених i забавних любовних утiх героiв мiг би позаздрити навiть Джованнi Бокаччо.

Недарма сам Бальзак, оцiнюючи свое творiння, не раз повторював: «Якщо щось i залишиться пiсля мене, так це "Пустотливi оповiдi"».





Оноре де Бальзак

Пустотливi оповiдi




Шановний читачу!

Спасибi, що придбали цю книгу.

Нагадуемо, що вона е об'ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп'ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп'ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо – i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв.

Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв.

Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi!




Красуня Імперiа


Вирушаючи на Констанцький собор[1 - Констанцький собор був скликаний католицькою церквою в 1414 роцi в м. Констанцiна-Рейнi i тривав до 1418 року.], архiепископ мiста Бордо прийняв до учти своеi турського панотця – принадного обхожденням i мовою молодика, якого вважали сином куртизанки та якогось губернатора. Єпископ Турський залюбки поступився молодиком своему приятелевi, коли той через мiсто Тур проiжджав, бо архiпастирi звикли робити один одному подiбнi послуги, розумiючи, як дошкулити може богословська сверблячка. Тобто молодий панотець прибув до Констанца й оселився в домi свого прелата, мужа привченого i суворих правил.

Наш панотець, якого прозивали Фiлiпп де Мала, настановив поводитися доброчесно й з усiею ретельнiстю служити своему милостивцю, але невдовзi побачив вiн, що багато хто з тих, що прибули на славний Собор, гуляще життя провадили, за що не тiльки iндульгенцiй не позбувалися, а навiть бiльше отих отримували, нiж деякi розсудливi й добропоряднi люди, а понад те призволялися ще й золотих монет та iнших здобуткiв. І ось якось у нiч, фатальну для доброчесностi нашого ченця, диявол тихесенько прошепотiв йому у вухо, щоб вiн вiд благ земних не вiдвертався, бо кожний черпае та живиться в невичерпному лонi святоi нашоi матерi церкви, бо то е диво, що доводить якнайвiрнiшим чином буття боже. Наш панотець дослухався до порад диявола. Й одразу вирiшив обiйти усi констанцькi кнайпочки, усiх нiмецьких задоволень отримати на дурничку, якщо буде нагода, бо у нього за душею не було анi шеляга. Власне, до того самого часу Фiлiпп був поведiнки сумирноi, в усьому наслiдував свого бiдного старого пастиря, який не з доброго дива, а зi спонуки вiковоi вже нiчого не мiг зробити i навiть через те прозивався святим, наш юнак нерiдко змагався iз жагучим бажанням i перебував у глибокому смутку. Причиною того було розмаiття пречудових повнотiлих розпусниць, що суворо ставилися до людей бiдних i перебували в Констанцi заради просвiтлення розумового святих отцiв, учасникiв Собору. І тим дужче розпалювався Фiлiпп, бо не знав, як пiдiйти до тих розкiшних пав, якi потурали кардиналами, абатами, аудиторами, римськими легатами, епископами, герцогами та маркграфами рiзними, наче найостаннiшими клiриками злиденними. Увечерi пiсля щоденних молитов вiн учився розмовляти з ними, створюючи власний молитвослов коханця. Так вiн готувався до усiляких випадкiв, якi могли трапитися. А наступного дня, якщо вiн, iдучи до вiгiлii, зустрiчав якусь iз тих принцес, прегарну собою, що пихато лежала в подушках у своiх ношах, у супроводi гордовитих озброених пажiв, вiн зупинявся, роззявивши рота, наче собака, що нацiлюеться на муху. І вiд споглядання холодного обличчя красунi його ще дужче обпiкало всерединi.

Секретар епископа, шляхтич iз Перигора, якось розповiв йому, що всi тi святi отцi, прокурори й аудитори римськi, бажаючи втра

Страница 2

ити до мешкання такоi красунi, вельми щедро обдаровують ii й причому не святими релiквiями та iндульгенцiями[2 - Індульгенцiя – свiдоцтво про вiдпущення грiхiв, яке можна купити за грошi; продаж iндульгенцiй, що набував тодi поширення, приносив католицькiй церквi великi прибутки.], а навпаки – коштовним камiнням i золотом, бо тих грайливих кошеняток соборнi велеможцi не позбавляють свого високого заступництва. Тодi наш бiдний туренець, яким би вiн не був простакуватим i сумирним, почав ховати пiд матрац своi жалюгiднi здобутки, якi отримував вiд епископа за те, що перебiлював його папери, в надii, що з часом збереться в нього достатньо грошей, щоб хоча б здаля глянути на кардинальську шльондру, а далi вiн покладався на милiсть Божу.

Геть несповна розуму й абсолютно безборонний, вiн стiльки ж нагадував чоловiка, скiльки коза в нiчному мороцi подiбна до дiвицi. Одначе заздрiсть тягла його на вулицi, блукав вiн вечорами по закамарках Констанца, нiчого не розумiючи анi про небезпеку, анi про мечi грiзноi сторожi, й зухвало слiдкував за кардиналами, якi йшли до коханок. І тут вiн бачив, як запалювали в будинку вогнi, як освiтлювалися вiкна та дверi. Потiм дослухався вiн до веселощiв блаженних абатiв i всiх iнших, коли вони, покуштувавши вин та iжi, заводили потаемну алiлуйю, неуважним вухом усотуючи музику, якою iх пригощали. Кухарi на кухнi створювали справжнi дива, наче слугували бiля Обiднi густих супiв, Утренi свинячих нiжок, Вечiрнi смачних паштетiв i розносили Славослiв’я солодощiв; а вже по випивцi пресвятi панотцi примовкали. Молоденькi пажi iхнi грали в костi бiля порога, грайливi мули вибрикували на вулицi. Усе йшло чудово. І вiра, i страх Божий усе супроводили. А ось бiдолаху Гуса[3 - Гус Ян (1369-1415) – чеський релiгiйний реформатор, боровся за незалежнiсть чехiв. Суд Констанцького собору звинуватив його в ересi i засудив до спалення на вогнищi.] вiддали на поталу вогню. За яку ж провину? За те, що полiз рукою в тарiль ранiше за iнших. Нащо було лiзти в гугеноти завчасно, поперед iнших?

Гарненький наш ченчик частенько отримував стусани й ляпаси, але диявол пiдтримував i змiцнював у ньому надiю, що так чи iнак настане i його черга, тобто вiн сам стане кардиналом iз такою ось коханкою. Запалений бажанням, став вiн смiливий, наче осiннiй олень, i навiть настiльки, що якось увечерi потаемно унадився до найкращого будинку Констанца, на схiдцях якого вiн часто бачив офiцерiв, сенешалiв, служникiв i пажiв, що зi смолоскипами в руках очiкували на своiх господарiв – герцогiв, королiв, кардиналiв та епископiв.

«Еге ж! – подумав вiн. – Ця спокусниця, мабуть, i е найвродливiша та найпринаднiша!»

Озброений вартовий пропустив Фiлiппа, бо вирiшив, що юнак належить до учти баварського електора[4 - Електор (дослiвно «виборець») – титул десяти нiмецьких князiв-володарiв, якi мали право брати участь у виборах iмператора.] та, мабуть, посланий iз якимось дорученням вiд того самого герцога, який тiльки-но залишив покоi красунi. Прудкiший за гончака в любовному прагненнi до принадноi суки Фiлiпп де Мала злетiв по сходах, послуговуючись солодкими пахощами парфумiв, до самоi тiеi кiмнати, де роздягалася господиня, весело перемовляючись зi своiми служницями. І став вiн як стовп, бо тремтiв, мов злодiй, якого помiтила варта. Красуня вже зняла верхне плаття i була з непокритою головою. Служницi клопоталися над ii роздяганням та роззуванням i так спритно й вiдкрито оголили ii прегарний стан, що зачарований панотчик устиг тiльки вимовити «ах!», бо лише кохання тодi керувало ним.

– Що тобi треба, хлопчику мiй? – запитала дама.

– У вас десь тут моя душа, – вiдповiдав той, поiдаючи ii очима.

– Можете прийти завтра, – промовила вона, бо бажала потiшитися з молодика. На що Фiлiпп, увесь розчервонiлий, вiдповiв:

– Маю це за честь та обов’язок.

Господиня голосно засмiялася. А Фiлiпп, у блаженнiй бентезi стоячи на мiсцi, поглядом пестив ii окраси, що прикликали любов: волосся, що розсипалося по спинi, яка була гладша за слонову кiстку, а крiзь кучерi, розметанi по саетових плечах, лиснiла шкiра, бiлiша за снiг. На чистому чолi красунi палав яхонтовий пiдвiсок, але його вогнянi переливи поступалися блиску ii чорних очей, якi зволожилися вiд слiз, бо панна невтримно реготала. Граючись, вона навiть пiдкинула гостроносий черевичок, увесь прикрашений золотом, наче дароносиця, й, уся вигнувшись вiд смiху, показала свою босу нiжку, розмiром iз дзьобик лебiдки. Того вечора красуня була у доброму гуморi, а не то летiти б молодику просто з вiкна, бо й найшляхетнiшого епископа могла спiткати така доля.

– У нього гарнi очi, – промовила одна зi служниць.

– Звiдки вiн узявся? – запитала iнша.

– Бiдна дитина! – вигукнула Імперiа. – Мама, либонь, його вже давно шукае. Треба нам настановити його на шлях праведний!

Туренець, не втрачаючи здорового глузду, iз насолодою вдивлявся в лiжко пiд золоченим балдахiном, де мала спочивати прегарна розпусниця. Вологий його погляд, сповнений розуму й кохання, розбудив мрiйливi

Страница 3

ть панi Імперii, i вона напiвжартома-напiвсерйозно повторила: «Завтра…» – й вiдiслала його геть, владно змахнувши рукою, руху якоi зараз пiдкорився б сам папа Іоанн[5 - Папа Іоанн – Іоанн XXIII був обраний на папський престол у 1410 роцi невеликою кiлькiстю кардиналiв, iншi ж визнавали папою Бенедикта XIII. Приiхавши до Констанца й упевнившись у тому, що вiн не може розраховувати на пiдтримку бiльшостi, Іоанн вирiшив тiкати, але його схопили й позбавили сану.], тим паче тепер, коли вiн був подiбний до равлика, якого позбавили мушлi, бо Констанцький собор щойно його розпапив.

– Ось, господине, ще одна присвята цнотi злиняла вiд вогню кохання, – промовила служниця.

Смiх поновився, жарти посипалися, немов градини. Фiлiпп пiшов геть, ударившись головою об одвiрок, як скуйовджена гава, бо був приголомшений зустрiччю з iстотою, ласою до злягання так само, як прагне того сирена, що навiть виходить для того з води. Вiн добре роздивився звiрiв, вирiзаних на дверях, i повернувся до свого чесного архiепископа iз диявольською хтивiстю в серцi i збентежений до глибини ества. Фiлiпп пiшов до себе нагору в закапелок, вiн усю нiч рахував своi копiйки, що iх називали «янголятками», але виявив тiльки чотири монети; таке у нього було надбання й саме тому вiн вирiшив вiддати красунi тiльки те, що мав вiн вiд народження.

– Що з тобою дiеться, Фiлiппе? – запитав його добрий архiепископ, бо метушня та йойкання клiрика його дещо занепокоiли.

– Ех, монсеньйоре, – вiдповiдав на те бiдний панотець, – я приголомшений тим, як така легковажна i прегарна панi може так важко впасти на серце.

– Котра ж? – запитав архiепископ i вiдклав требник, якого увесь час читав задля зацноi манери.

– О Ісусе, ви будете менi докоряти, батьку мiй i милостивцю, за те, що я наважився подивитися на коханку щонайменше кардинала. Я заплакав, бо важу для неi не бiльше за звичайного волоцюгу, тому вдовольнити ii бажання святого я не можу.

Архiепископ насурмив на чолi, над самим носом, зморшки на кшталт трикутника й нiчого не вiдповiв. Кажучи все те, найсумирнiший iз клiрикiв аж трусився, бо вiдверто сповiдався своему милостивцю. Святий отець лише перепитав його:

– Тобто, вона дуже дорога?

– Ех, – вiдгукнувся клiрик, – вона зганьбила чимало мiтр i зiрвала з ший багатенько хрестiв!

– Що ж, Фiлiппе, якщо вiдмовишся вiд неi, я дам тобi на бiднiсть тридцять «янголяток».

– О, монсеньйоре, я так багато втрачу вiд того, – вiдповiдав юнак, увесь червоний вiд стримуваних бажань насолоди, яку вже сам обiцяв собi.

– О Фiлiппе, – мовив бордосець, – невже ти наважився пiти просто в пельку до диявола й прогнiвити господа, як усi нашi кардинали?

І вчитель, потонувши в тузi, став одразу просити святого Гатьена, що е патроном незайманих, щоб той оборонив свого найсумирнiшого служителя. Вiн навiть сам став навколiшки i почав звертатися до святого Фiлiппа; але бiсiв панотчик поруч прохав свого заступника не про те, а про витримку та стiйкiсть тiлесну, коли панi зглянеться над ним i буде до нього милосерда. Добрий архiепископ, дивлячись на збудження та палкiсть свого вихованця, вигукнув:

– Смiливiше, дитино моя! Небо тебе почуе.

Наступного ранку, поки монсеньйор викривав на Соборi розпуснiсть християнських апостолiв, Фiлiпп де Мала помiняв своiх «янголяток», що так тяжко йому дiсталися, на пахощi, притирання, парову баню й на усiлякi iншi суетнi речi i став настiльки гарним, що його можна було сприйняти за любчика якоiсь куртизанки. Через усе мiсто Констанц пiшов вiн шукати будинок своеi королеви серця, а коли вiн запитав у перехожих, кому належить названа оселя, тi почали реготати йому в обличчя й говорити:

– Що ж це за пiвник такий знайшовся, що нiколи не чув про красуню Імперiа?

Одразу зрозумiв бiдака, що викинув своiх «янголяток» просто дияволу пiд гузно, бiльше того, лiзе вiн у страшенну пастку, причому добровiльно – бо вiн знав те iм’я.

Імперiа була найрозкiшнiшою i найнавiженiшою з-помiж усiх розпусних дiвчат, до того ж вона була слiпуче гарною; вона майстерно вмiла обманювати кардиналiв, гамувати найвойовничiших iз найманцiв i гнобителiв народу. Коло неi гуртувалися капiтани, стрiльцi, шляхтичi, були ладнi служити iй повсякчас. Єдине ii гнiвне слово про когось небажаного могло коштувати тому голови. І таку ж саму загибель несла ii поштива посмiшка, бо неодноразово мессiр Бодрiкур, вiйськовокомандувач, що пiдкорявся королю французькому, перепитував, чи немае такого, кого у цю ж саму мить належить вбити заради неi, щоб узяти на посмiх святих отцiв.

Найвищим особам з духiвництва панi Імперiа вчасно вмiла лагiдно посмiхнутися i крутила усiма, як iй заманеться, за допомогою милого цвiрiнькання та майстерностi в коханнi, так що i найцнотливiшi, i найхолоднiшi серцем потрапляли до ii тенет, як пташки на розлитий клей. І тому вона жила, кохана та шанована, незгiрш за шляхетних дам i принцес, тi, звертаючись до неi, називали ii панi Імперiа. Однiй шляхетнiй панi сувороi поведiнки, що скаржилася на те, сам iмператор Сигiзмунд в

Страница 4

дповiдав, що вони ж, шляхетнi дами, е охоронницями мудрих правил найсвятiшоi чесноти, а панi Імперiа охороняе солодкi помилки богинi Венери. Слова, доброго християнина гiднi, й несправедливо тими словами обурювалися шляхетнi дами.

Фiлiпп був засмучений, бо згадував свiжi вуста й вологi очi, якi вiн бачив учора, й уважав, що на цьому все скiнчиться. Вiн смутний блукав вулицями, не пив, не iв, вiн чекав на ту едину мить, хоча був дуже привабливим, гарно вихованим i балакучим i мiг знайти собi красунь, менш жорстокосердих i бiльш доступних, нiж панi Імперiа.

Настала нiч, гарненький маленький туренець, пiдбурюваний самолюбством й охоплений бажаннями, задихаючись вiд хвилювання, вужем просковзнув до оселi справжньоi королеви Собору, бо перед нею схиляли голови своi усi стовпи церкви, мужi закону й науки християнськоi.

Дворецький не пiзнав Фiлiппа i хотiв уже виштовхати того геть, коли згори сходiв гукнула служниця:

– Гей, месiр Імбер, це хлоп’ятко нашоi панi!

Бiдний Фiлiпп почервонiв, нiби вперше йшов до постiлi нареченоi, вiн пiшов угору по сходах, затинаючись вiд щастя й очiкуючи на неймовiрну i вже близьку насолоду. Служниця взяла його за руку й повела до зали, де нетерпляче чекала на нього панi Імперiа, одягнена, як i личить жонi багатоосвiченiй i спраглiй до задоволень. Імперiа, сяючи красою, сидiла за столом, вкритим оксамитовою скатертиною, розшитою золотом i заставленою гарними напоями. Замороженi вина у фiлiжанках i кубках, що одним своiм виглядом викликають спрагу, бутлi з гiпокрасом[6 - Гiпокрас – солодке вино, присмачене корицею.], глеки з добрячим кiпрським, шабатурочки з прянощами, засмаженi павичi, приправи з зеленi, засоленi стегенця – усе це викликало б у маленького панотчика захват, якби вiн не кохав так мiцно красуню Імперiю. А вона одразу ж помiтила, що молодик не в змозi вiдiрвати вiд неi очей. Хоча не вперше iй було бачити поклонiння безсоромних святенникiв, що втрачали голову вiд ii краси, все ж таки вона зрадiла дуже, бо за нiч цiлком закохалася в бiдолашного юнака, й увесь день вiн не давав спокою ii серцю. Усi вiконницi були зачиненi. Господиня оселi була в найкращому гуморi й у такому одязi, наче готувалася прийняти iмперського принца. Хитрий волоцюжка, зачарований райською красою Імперii, зрозумiв, що анi iмператору, анi бургграфу, анi навiть кардиналу, навiть напередоднi обрання того папою, не здолати його того вечора, його, бiдного служку, який не мае нiчого за душею, окрiм диявола та любовi. Вiн спритно вклонився iз грацiею, якiй мiг позаздрити найкращий кавалер. І за те дама промовила, палко обiйнявши його очима:

– Сiдайте поруч зi мною, я хочу зрозумiти, чи змiнилися ви вiдучора.

– О так, – вiдповiдав Фiлiпп.

– А чим саме?

– Учора, – продовжував наш мудрагель, – тiльки я любив вас, а сьогоднi увечерi ми кохаемо одне одного, тобто я вже не бiдний страждалець, а майже король.

– О дитино, дитино! – вигукнула вона весело. – Ти, я бачу, i справдi змiнився: з молодого панотця став старим дияволом.

І вони сiли поруч бiля полум’яного вогнища, вiд якого ще сильнiше охоплював iхнi тiла п’янкий жар кохання. Вони не торкалися до iжi, лише голубили одне одного очима. Тiльки-но вони зручно i вiльготно вмостилися, почувся дуже неприемний для чуття панi Імперii галас, наче бiсова купа люду галасувала й билася просто бiля дверей оселi.

– Господине, – повiдомила на бiгу служниця, – а ось ще один!

– Хто? – гукнула Імперiа зухвало, наче розгнiваний тиран, бажання якого чомусь натрапляють на перешкоди.

– Куарський епископ хоче поговорити з вами.

– Щоб його чорти узяли! – вiдповiла Імперiа й нiжно подивилася на Фiлiппа.

– Господине, вiн помiтив крiзь вiконницi свiтло i розрепетувався.

– Скажи йому, що я в лихоманцi, i тим не збрешеш, бо я хвора цим маленьким святенничком, так вiн злихоманив менi мiзки.

Але вона не встигла доказати тих слiв, чуттево тиснучи Фiлiппу руку, розпечену полум’ям кохання, як опасистий епископ Куарський упхався в залу, пирхаючи вiд гнiву. Слуги його, що йшли за ним, внесли на золотiй тарелi приготованi за монастирським статутом форелi, щойно виловленi з Рейну, потiм прянощi в розкiшних шабатурочках i тисячi ласощiв: лiкери й компоти, були зваренi святими черницями з абатства Куарського.

– Еге ж! – гучно заволав епископ. – Я ще встигну на гостину до диявола, не треба мене до нього пiдштовхувати, ясочко моя.

– Ваше черево колись стане чудовими пiхвами для якоiсь шпаги, —вiдповiдала Імперiа, набурмосившись, ще донедавна мила й погiдна, вона тепер могла налякати будь-кого аж до дрижакiв.

– А цей служка тепер теж буде брати участь в обiднi? – люто запитав епископ, повертаючись до гарненького Фiлiппа широким i багряним обличчям.

– Монсеньйор, я прийшов, щоб сповiдувати панi Імперiю.

– Як, невже ти не навчений канону? Сповiдувати дам уночi годиться лише епископам. Гей, iди рийся десь iнде, свинятко! Іди пастися з панотцями свого чину i сюди не потикайся, а то вiдлучу тебе вiд церкви.

– Анi руш! – вигукнула розгнi

Страница 5

ана панi Імперiа, ще вродливiша, нiж у любовi, а зараз любов i гнiв злилися воедино. – Залишайтеся, друже мiй, ви вдома.

Тодi Фiлiпп переконався, що вiн справдi ii коханий.

– Хiба не вчить нас Письмо i премудрiсть евангельська, що ви обидва будете рiвнi перед обличчям Господа в долинi Іосафатськiй? – спитала панi Імперiа в епископа.

– Це все диявольськi мудрування, бо вiн добряче наклав таких до Бiблii, але там справдi так написано, – вiдповiдав на це дурноголовий товстун, епископ Куарський, поспiшаючи до столу.

– Ну, так будьте ж рiвнi передi мною, iстинною вашою богинею на землi, – мовила Імперiа, – щоб за кiлька дiб вас не задавили десь цiлком мило й галантно стиснувши десь помiж головою та плечима. Присягаю в тому всемогутнiстю моеi тонсури, яка нiчим не гiрша за папську! – І маючи намiр приеднати до трапези форелi, принесенi епископом, а разом з ними прянощi й солодощi, вона сказала: – Сiдайте та пийте.

Але хитрiй пташечцi було не вперше пустувати, й вона пiдморгнула любасу своему: не звертай уваги на того германця, бо вiн швидко нап’еться до смертi.

Служниця посадила епископа за стiл i заклопоталася довкола нього; тим часом Фiлiпп занiмiв вiд лютi, бо бачив уже, як щастя його йде, як дим за вiтром, i подумки посилав епископа пiд три чорти, котрих зичив тому значно бiльше, нiж узагалi iснуе на свiтi панотцiв. Трапеза закiнчувалася, але юнак нiчого не скуштував, вiн прагнув тiльки однiеi Імперii й сидiв, притиснувшись до неi, не промовляючи жодного слова, окрiм як на тiй чудовiй говiрцi, яку розумiють усi панi i яка не потребуе анi крапок, анi ком, анi знакiв оклику, анi великих лiтер, заставок, пояснень i малюнкiв. Гладкий епископ Куарський, вельми сластолюбний i бiльш за все уважний лише до своеi власноi шкури, в яку його втиснула рiдна мати, пив гiпокрас, який удосталь лила йому нiжна ручка господинi, та вже почав гикати, коли розлiгся гучний галас кавалькади, що наближалася по вулицi. Тупiт коней, поголос пажiв – го! го! – провiщали, що прибувае якийсь можновладець, охоплений коханням. І справдi. Незабаром до залу увiйшов кардинал Рагузький, якому служницi Імперii не наважилися не вiдчинити дверей.

Нещасна куртизанка та ii коханець стояли засмученi й нещастi, наче ураженi вiд того часу проказою, бо краще було б iм спокусити самого диявола, нiж дати вiдкоша кардиналовi, тим паче тепер, коли нiхто не знав, хто з них буде папою, бо три претенденти на папський престол[7 - Три претенденти на папський престол – Григорiй XII пiсля тривалого спротиву склав iз себе сан у травнi 1415 року. Іоанна XXIII усунули Констанцьким собором у травнi 1415 року, а авiньйонський «антипапа» Бенедикт XIII – у червнi 1417 року.] уже вiдмовилися вiд тiари на користь усього свiту християнського.

Кардинал, метикуватий i дуже бородатий iталiець, вiдомий умiнням перемагати в богословських суперечливих питаннях i до того ж перший заводiяка на всьому Соборi, довго не роздумуючи, розгадав альфу та омегу тiеi iсторii. Трохи помiркувавши, вiн уже склав план дiй, щоб задовольнити себе майже без клопоту. Кардинал летiв сюди, бо його пiдганяло звичайне для ченця сластолюбство, тому, щоб отримати свою здобич, вiн не здригнувшись заколов би обох ченцiв i продав би свою частину чесного хреста Господнього, що, звичайно, варте якнайсуворiшого осуду.

– Гей, хлопче, – звернувся вiн до Фiлiппа, пiдкликаючи того до себе.

Бiдний туренець, анi живий анi мертвий вiд жаху, вирiшив, що це сам диявол утрутився в його справи, встав i вiдповiдав суворому кардиналовi:

– До ваших послуг!

Той узяв юнака пiд руку, повiв на схiдцi та, зазирнувши йому просто у вiчi, почав одразу:

– Заради Божого чрева, ти гарний хлопець, так не треба ж силувати мене вiдсилати твоему милостивцевi твоi тельбухи. Менi конче треба потiшитися на схилi життя, а за заподiяне поквитатися гарними i благими справами. Тому обирай: чи ти до кiнця днiв своiх мiцно приймеш в обiйми своi якесь гарне абатство, чи з панiею Імперiею обiймешся цим вечором тiльки раз, а завтра вранцi приймеш смерть.

Бiдний туренець промовив у вiдчаi:

– А коли, монсеньйор, ви нарештi вдовольнитеся, чи дозволено буде менi сюди повернутися?

Кардинал анiтрохи не розсердився, але ж вiдповiв суворо:

– Обирай – шибениця чи мiтра!

Панотчик хитромудро посмiхнувся:

– Дайте абатство бiльше та ситнiше за iншi…

Почувши те, кардинал повернувся до зали, узяв перо й надряпав на обривку пергаменту грамоту французькому представнику.

– Монсеньйор, – сказав наш туренець кардиналовi, поки той викарлючував назву абатства. – Куарський епископ не пiде звiдси так швидко, як я, бо в нього самого абатств не менш, нiж у мiстi Констанцi знайдеться вояцьких забiгайлiвок; до того ж вiн уже почастувався вiд лози виногроновоi. Тому хочеться менi подякувати пановi за таке гарне абатство, пораджу дещо слушне. Вам, звiсно, вiдомо, який зловорожий i нав’язливий клятий коклюш[8 - Коклюшем називалася в XIV та XV столiттях небезпечна епiдемiчна хвороба.], вiд якого мiсто Париж зазнало жорст

Страница 6

ких поневiрянь; отже, скажiть епископу, що ви зараз сповiдували старого, який помирав, вашого товариша – бордоського архiепископа. Вашого суперника винесе звiдси, як в’язку соломи вiтром.

– Ти вартий бiльшоi нагороди, нiж абатство! – вигукнув кардинал. – Чрево Боже, хлопчику мiй, ось тобi сто екю на дорогу до абатства Турпеней, я iх учора виграв у карти, вiзьми iх як подарунок вiд мене.

Почувши тi слова й помiтивши, що Фiлiпп де Мала йде геть, навiть не вiдповiдаючи на нiжний поклик очей спраглоi красунi, а з тих струменiло чисте кохання, красуня Імперiа запирхала незгiрш за дельфiна, бо здогадалася, чому саме зрiкся ii лякливий панотчик. Вона не була ще настiльки ревною католичкою, щоб пробачити коханцю, якщо вiн зрадив ii, не бажаючи померти задля ii забаганок. Змiiний погляд, котрим Імперiа змiряла втiкача, бажаючи принизити того, означав для нього смерть, що дуже потiшило кардинала: розпусний iталiець вiдчув, що подароване абатство невдовзi до нього повернеться. А наш туренець, анiтрохи не зважаючи на гнiв Імперii, висковзнув iз будинку, як зранений пес, якого люто понiвечили на вечiрньому полюваннi. Із грудей панi Імперii вирвався стогiн; тiеi митi вона радо б покарала увесь рiд людський, якщо на те була б ii воля, бо скинулося полум’я не тiльки в ii кровi, але й у головi ii, та вогнянi iскри закружляли в повiтрi довкола неi. Насправдi, так сталося уперше, що ii пiдманув якийсь жалюгiдний чернець. А кардинал посмiхався, бо бачив, що справу залагоджено. Але ж i хитрий був кардинал Рагузький, недарма вiн вислужив червоного капелюха[9 - Червоний капелюх – головний убiр кардиналiв.].

– О, дорогоцiнний друже й товаришу мiй, – звернувся вiн до епископа Куарського, – я не встигаю радiти вашому приемному товариству, тим бiльше радий був вигнати звiдси того семiнариста, що негiдний пробувати в колi панi Імперii, особливо тому хоча б, що торкнувшись до нього, моя красуне, безцiнна моя овечко, ви могли нагло померти через якогось звичайного ченця.

– Але як це можливо?

– Вiн писар архiепископа Бордоського, а той нещасний старигань сьогоднi вранцi пiдхопив хворобу…

Єпископ Куарський роззявив рота, наче збирався цiлком ковтнути круглий головатий сир.

– Звiдки ви це знаете? – спитав вiн.

– Менi це достеменно вiдомо, – вiдповiв кардинал, узявши за руку простакуватого нiмця, – я тiльки-но сповiдав його i причастив. Саме тепер наш безгрiшний старець готуеться летiти прямiсiнько до раю.

Тут епископ Куарський довiв, наскiльки огряднi люди бувають легкi на ногу. Дуже добре вiдомо, що достойникам, особливо опасистим, Господь робить легкою важку справу життя товстуна тим, що даруе тому тельбухи порожнi, як риб’ячi мiхурi. І названий епископ пiдстрибнув i вiдплигнув назад, заливаючись потом i кашляючи, наче бик, якому в iдло пiдсипали пiр’я.

Потiм раптом зблiд i побiг униз схiдцями, i навiть не простився з панi Імперiею. Коли дверi хряснули за епископом i той уже бiгцем вiддалявся ген по вулицi, кардинал Рагузький розсмiявся i промовив, бажаючи розважитися:

– Ох, маленька моя, невже не гiдний я стати папою або, що значно краще, хоча б на сьогоднi стати твоiм коханцем?

Помiтивши, що Імперiа насупилася, вiн наблизився до неi, бо хотiв обiйняти ii, приголубити, по-кардинальски притиснути до персiв своiх, бо в кардиналiв руки краще пiдвiшенi, нiж у решти люду, навiть краще, нiж у вiйськових, через те, що святi отцi в неробствi живуть i сили своi задарма не витрачають.

– Гей, – вигукнула Імперiа та вiдсахнулася, – ти вбити мене хочеш, навiжений святеннику! Для вас розпуста ваша вища за все, злiсний нечема! Що я для тебе? Іграшка, служниця твоеi жаги. Якщо бажання твое вб’е мене, ви дасте менi чин святоi, та й по всьому. Ти заражений коклюшем i ще наважуешся домагатися мене! Іди геть, повертай голоблi звiдси, нетямущий чернець мiй, що до мене, то й перстом не здвинь, – галасувала вона помiтивши, що той до неi пiдходить, – а то почастую тебе оцим кинджалом.

І хитра дiвуля вихопила з кошеля свiй тонкий стилет, яким вона була навчена володiти за потреби.

– Але ж, раю мiй, моя маленька, – слiзно просив кардинал, – хiба ж ти не зрозумiла жарту? Треба ж менi було вигнати геть того пристаркуватого Куарського бика.

– О так, зараз подивимося, чи любите ви мене, чи нi. Ідiть геть негайно. Якщо вас уже охопила недуга, моя загибель вас анiскiльки не цiкавить. Я добре знаю вас, я знаю, яку цiну ви ладнi викласти за едину мить насолоди; у часину, коли вам доведеться помирати, ви всю землю без жалю вiддасте на поталу повенi. Недарма, прихмелений, ви самi тим нахвалялися. А я люблю тiльки себе, своi коштовностi i свое здоров’я. Ідiть собi! Прийдете завтра, якщо до ранку не заснете в домовинцi. Сьогоднi я тебе ненавиджу, милий мiй кардинале, – додала вона з усмiхом.

– Імперiа! – заголосив кардинал, падаючи на колiна. – Свята Імперiа, не грай моiми почуттями.

– Та нi! – вiдповiдала вона. – Для чого ж менi гратися з чимось святим i незайманим.

– Тварюка мерзенна! Завтра ж вiдлучу тебе вiд церкв

Страница 7

!

– Боже милий! Ви зовсiм позбулися вашого кардинальського розуму!

– Імперiа, сатаниця диявольська! Нi! Нi! Красунечко моя, серденько!

– Поважайте хоча б сан свiй! Не стiйте на колiнах. Дивитися гидко!

– Хочеш позбутися усiх грiхiв in articulo mortis[10 - У випадку раптовоi смертi (лат.).]? Хочеш, подарую тобi всi своi статки чи, що навiть краще, частку животворного хреста Господнього? Хочеш?

– Сьогоднi увечерi мое серце не купити нiякими багатствами, анi земними, анi небесними, – смiючись, вiдповiдала Імперiа. – Я була б найостаннiшою з грiшниць, що незгоднi йти до святих утаемничень, коли в мене не було б своiх забаганок.

– Я спалю твiй дiм! Вiдьма! Ти причарувала мене i за це згориш на вогнищi… Вислухай мене, любове моя, моя шляхетна француженко, обiцяю тобi найкраще мiсце на небесах. Кажи! Не хочеш? Так смерть тобi, смерть, чарiвнице!

– Ось воно як? Я вб’ю вас, монсеньйоре!

Кардинал навiть захлинувся вiд лютi.

– Та ви збожеволiли, – сказала Імперiа. – Ідiть геть, така вже ваша доля.

– Зачекай, ось буду папою, ти за все розплатишся.

– Усе одно й тодi будете пiдкоренi мною!

– Скажи, чим можу я догодити тобi сьогоднi?

– Іди геть.

Вона пiдскочила, прудка, мов плисочка, пурхнула у свою спальню й замкнулася там, а кардинал продовжував на самотi сам собi яритися, так що довелося йому врештi-решт пiти геть.

Коли ж красуня Імперiа залишилася сама перед вогнищем бiля стола, прибраного до трапези, покинута своiм любим молодим ченчиком, вона люто розiрвала на собi усi золотi ланцюжки.

– Присягаюся всiма чортами, рогатими й безрогими, якщо той поганий хлопчисько примусив мене так вiдшпетити кардинала, за що мене вранцi можуть отруiти, а сам менi нiякого задоволення не дав, клянуся, я не помру, перш нiж не побачу на власнi очi, як з нього будуть живцем шкiру лупити. Що ж менi за горе! – плакала вона найсправжнiсiнькими сльозами. —Лише короткi часини радощiв маю я тут i там та вимушена платити за них своiм собачим ремеслом, та ще й душу свою гублю!

Так Імперiа лила гiркi сльози, наче телиця пiд ножем рiзника, як раптом побачила вона у венецiанському дзеркалi рум’яне обличчя юного ченчика, який спритно прослизнув до кiмнати й тихенько став у панi за спиною. І тодi вигукнула вона:

– Ти мiй прегарний ченчику, найкращий ченчику, ченчелику, ченчилисику, який колись ченчеляв у цьому святому, сповненому кохання мiстi Констанцi! Іди до мене, мiй шляхетний кавалере, дитинко моя, мiй пампусику, насолодо моя райська! Хочу випити очi твоi, з’iсти тебе хочу, вбити коханням. О мiй квiте, моя духмяна насолодо, мiй божественний! Тебе, простого ченця, я зроблю королем, iмператором, папою римським, i будеш ти найщасливiшим з усiх! Роби що хочеш, пали, проливай кров! Я твоя, я доведу тобi це, бо станеш ти невдовзi кардиналом, хоча б менi довелося вицiдити всю кров свого серця, щоб пофарбувати на червоно твою чорну шапочку!..

Тремтливими руками наповнила вона грецьким вином золоту чашу, яку принiс товстий епископ Куарський, i пiднесла, щаслива, своему приятелевi; бажаючи догодити йому, стала вона перед ним на колiна, вона, чий черевичок принци вважали значно солодшим для вуст своiх, нiж папська пантофля.

Але туренець мовчки дивився на красуню свою поглядом, настiльки спраглим любовi, що вона сказала йому, вся тремтячи вiд насолоди:

– Жодного слова, милий. Почнiмо вечеряти!




Архiепископ


У часи, коли церква була могутня й багата, князi церкви не вирiзнялися нi апостольською простотою, нi прохолодним i виваженим лицемiрством теперiшнiх прелатiв.

Тодi, як оповiдали давнi автори, для учасникiв якогось церковного собору мати вiдповiдну кiлькiсть свiжих i життерадiсних куртизанок, пишно вбраних i причепурених, було необхiднiстю настiльки ж нагальною, як i необхiднiсть насичуватися й напиватися. Тих прегарних створiнь повсякчас можна було зустрiти на усiх шляхах, коли вони iхали на церковнi собори, щоб обслуговувати святих отцiв. Вони перевертали догори дригом усi заiзднi двори, забираючи найкращi припаси для своiх коней-ступакiв, мавп, негритят, карликiв i коханцiв. Шанованi, як королеви, бо вони уособлювали всю могутнiсть якогось кардинала, сеньйора, князя чи папи, вони звеселялися у вiрi християнськiй, як чернець у жiночiй обителi, i мали тiльки одну турботу – не старiтися. До того ж, вони позбавляли панотцiв iхнiх мантiй, знущалися з митр i вiддавали червонi iерейськi покривки своiм мавпам, й усе те – ad majorem dei gloriam[11 - На бiльшу славу Божу (лат.).]. От як умiли розважатися в ту епоху вiрувань i стiйких переконань!.. А як втiшно було б сьогоднi розказати веселу оповiдку про архiепископа паризького!.. Анекдот мае спочатку полiтичний характер, потiм переходить у сфери бюджету, i з епископського палацу ви потрапляете врештi-решт у таку царину, як питання про шiстдесят чотири франки сiмдесят п’ять сантимiв або дев’яносто п’ять франкiв двадцять п’ять сантимiв, або як рухомий державний борг й усiлякi iншi приемностi. Тут уже доведеться попрощатися з поезiею.

Страница 8

Повертайтеся ж у глиб столiть i подивiться на пречудову Імперiю, ту вiдому римську куртизанку, чиi запашнi принади змалював Вервiль[12 - Вервiль Франсуа (1556-1626) – французький письменник, автор книги «Спосiб вийти в люди».], подивiться, як пiд вечiр млосно лежить вона в маленькому мiстечку Трiентi.

Довкола неi оксамитнi меблi, завiси iз золотими китицями, рiзнi свiтильники, турецькi килими, запашнi свiчки, мавпи, що б’ються з папужками, венецiанськi свiчада у фiлiгранних оправах, – тобто всi дивогляди, усi шедеври епохи, у якiй почали розвиватися мистецтва. У кутку величного будуара вивищувалося сластолюбне ложе, усе в мереживi, на якому панi Імперiа, виставиши назовнi всi своi принади, вислуховувала комплiменти молодого архiепископа, його високопреосвященства Сальвiатi. Чудова Імперiа щойно втратила маленьку канарку й у своему вiдчаi навряд чи помiчала, стискае iй архiепископ руку чи ногу. Вона любила Сальвiатi не за жiночний колiр його обличчя, не за його чорнi очi, не за його волосся, не за його величезнi статки, не за його молодiсть, бо свiжих, молодих, багатих i вродливих абатiв вона мала за нiщо й могла жбурляти тих у вiкно на потребу побожним панiям, яким тих не вистачало.

До прелатiв вона взагалi ставилася так, як витончений гастроном ставиться до солдатськоi пайки хлiба.

Вона любила Сальвiатi за те, що вiн без найменшого шуму зумiв прикiнчити ударом кинджала одного французького капiтана, чий необережний язик поширював небезпечнi плiтки про ii куртизанськi чесноти. Той нещасний молодик погано зрозумiв чудовi пригоди, до яких закликали ii прихованi принади, й, помиляючись у визначеннi органа, стверджував, що чудова Імперiа, розкриваючи рота, вбивае мух у польотi.

Сальвiатi, що намагався сподобатися тiй пречудовiй дiвi, швидко наказав одному зi своiх найманих убивць покiнчити з капiтаном Бонпаром, що й було зроблено.

Вередлива й небезпечна, Імперiа ненавидiла в цю мить ще одного чоловiка. То був кардинал Матусека делла Генга, котрий вiд самого вiдкриття собору переслiдував ii своiми дарунками й хотiв купити ii, як купують борзу суку, не вдаючись у своiй непокiрливостi нi до якоi попередньоi нiжностi, тiеi платонiчноi передмови, якоi куртизанка вимагала наполегливiше, нiж будь-яка герцогиня. Але Сальвiатi не насмiлювався наказати без церемонiй вбити кардинала.

– Я втратила те, що я бiльше за все любила!.. – вигукувала вона плачучи. – Маленька мила iстота, яка нiколи не засмучувала мене… Єдина! Ось моя мавпа… вона дуже мила, але кусаеться… Як ви всi… Папуга… вiн кричить, а канарочка…

– Панi моя, ви надто жорстокi зi мною! – вигукнув Сальвiатi.

Раптом зi зляканим обличчям увiйшов один iз пажiв панi Імперii – адже вона мала й пажiв.

– Що сталося? – запитала вона.

– Ви маете за честь приймати монсеньйора кардинала Матусека, – сказав паж. – Вiн стоiть бiля дверей, дивиться, як прив’язують його мула.

– Я помру, якщо ще раз побачу ту людину!.. – скрикнула чудова Імперiа. – Вiн лякае мене, це мiй злий генiй. Ах! Як любила б я того, хто б мене вiд нього звiльнив. Ось що, я покличу герцога Пармського iз його влучною шпагою. Ось подивитеся, бути цьому биковi-кардиналу на тому свiтi! Але що ж робити?.. Не прийняти його?.. Вiн посадить мене до в’язницi. Прийняти?.. Краще смерть!!!

Імперiа, розгублена, не при собi, сiла на ложе, залишивши неприкритими своi схвильованi вiд гнiву груди.

– Ви нагородите мене, – сказав архiепископ, – якщо я позбавлю вас того жаху на сьогоднiшнiй вечiр?

– Ви залишитеся тут! – вiдповiла вона iз невимушенiстю, що була варта тих героiчних i галантних часiв.

– У такому разi, – сказав архiепископ, – заховайтеся у вашiй молитовнiй, ляжте там i будьте спокiйнi, але дайте менi ваш головний убiр i приберiть один iз тих свiтильникiв.

Імперiа розсмiялася й швидко, швидше, нiж можна про те розповiсти, надягла свiй головний убiр на архiепископа, вклала його високопреосвященство на свое лiжко, грайливо покрутила його у постiлi та зникла, виносячи iз собою ризи панотця.

– Отакоi! – вигукнув кардинал, заповнюючи громовим голосом усю кiмнату хвороi. – Ми, виявляеться, в лiжечку, красунечко! Слово грiшника, це дуже доречно, ви позбавляете мене необхiдностi розривати вашi гаптованi золотом корсети.

Регочучи зi свого грубого жарту, вiн пiдiйшов до постiлi, схованоi за муаровою завiсою, яка ii щiльно притiняла.

– Залицяння не мае сенсу in articulo mortis[13 - У годину смертi (лат.).], – вiдповiла пригаслим голосом фальшива Імперiа.

– Щось тут бiсiвське, якщо ти говориш латиною, – сказав кардинал.

– О! Як би я вас любила, – продовжувала куртизанка, – якби ви ставилися до мене так само поштиво, як до маркiзи Пескер!.. Справа в тiм, мiй дорогий кардинале, що ми, куртизанки, не те, що свiтськi жiнки: ми не любимо, щоб з нами нечемно поводилися…

– Я обожнюю вас сьогоднi увечерi.

– Ну, то i добре, якщо ви так люб’язнi, то завтра…

– О! Завтра! Ось уже два мiсяцi – все завтра. Дайте менi поцiлувати вашу руку.

– Ви дуже самовпевненi. Але об

Страница 9

цяйте менi пiти, i я дозволю вам поцiлувати менi руку…

– Клянуся Євангелiем.

– Ви в Євангелiе не вiрите.

– Вiчним прокляттям.

– Теж не вiрите.

– Чим же ти хочеш, щоб я клявся? Папою?

– Не треба клястися, а просто йдiть геть, – сказав Сальвiатi, простягаючи з лiжка бiлу пещену руку, яку кардинал у захватi поцiлував. Але губи його боляче вдарилися об щось: вiн не остерiгся архiепископського персня й ось тепер, цiлуючи удруге ту чоловiчу руку, нахилився так, щоб свiтло вiд свiчки впало на перстеник, який вiн i впiзнав: розмiр його вiдразу викликав у кардинала пiдозру.

– До завтра, – сказав вiн люб’язно.

«Вiн упiзнав мене, – подумав архiепископ, – треба буде його випередити».

«Бути менi гугенотом, якщо завтра ти ще будеш живий», – сказав собi кардинал.

Наступного дня, пiсля засiдання собору, вони запросили один одного на обiд до патрiарха аквiлейського, i оскiльки обидва були тонкi пройдисвiти, то отруiли один одного, кожний озброiвшись тими засобами убезпечення, якими мали намiр захистити себе один вiд одного.

Імперiа дуже втiшалася тiею пригодою й оповiла всю iсторiю якомусь туренському абату, який, до того ж, нiчого в тiй не зрозумiв.




Замiжжя красунi Імперii





Глава перша

Як панi Імперiа сама заплуталася в сильцях, якими своiх люб'язних голубiв упольовувала


Красуня Імперiа, оповiдь про котру так урочисто вiдкривае книгу наших iсторiй, була окрасою й гордiстю свого часу, а по закiнченню Констанцького собору змушена була оселитися в мiстi Римi через те, що кардинал Рагузький кохав ii до божевiлля й не забажав розлучатися з нею. Той розпусник був вельми щедрий i подарував Імперii чудовий палац у вищеназваному мiстi Римi. Саме в той час мала вона нещастя понести вiд кардинала. Кожному вiдомо, що Імперiа позбулася тягостi дочкою, настiльки гарненькою, що сам папа сказав прихильно, що належить наректи немовля Теодорою, що означае «дар божий». Так i назвали дитя, яке дуже дивувало усiх своею гожiстю. Кардинал вiдписав iй усi своi статки, а Імперiа оселила дочку в розкiшному своему палацi, сама ж утекла з мiста Рима, як iз заклятого мiсця, де народжуються на свiт дiти i де ледь не зiпсували делiкатнiсть ii тонкого стану й iншi ii принади: тендiтноi талii, досконалих лiнiй спини, нiжних опуклостей i вигинiв, що пiднесли ii над усiма iншими християнськими жiнками, як вознесений Папа Римський над усiма християнами свiту. Одначе ж усi коханцi Імперii знали, що з допомогою одинадцяти лiкарiв iз Падуi, семи знахарiв iз Павii та п’яти хiрургiв, викликаних iз рiзних куточкiв краiни, саме до часу пологiв, ii краса була врятована вiд можливих втрат.

Дехто навiть стверджував, що пiсля пологiв вона стала ще прекраснiшою, бо отримала витонченiсть i незвичайну бiлiсть шкiри. Якийсь уславлений лiкар Салернськоi школи навiть написав про те книгу, доводячи в нiй, що будь-яка жiнка мае народити хоча б раз, щоб зберегти здоров’я, свiжiсть i красу. Із тiеi науковоi працi читачi мали зрозумiти, що найкращi принади Імперii бачили тiльки обранi ii прихильники, а таких було небагато, бо вона не обтяжувала себе роздяганням заради жалюгiдних нiмецьких принцiв, яких називала просто: «моi маркграфи, моi бургграфи, герцоги та курфюрсти», як командир каже: «моi солдати».

Кожному вiдомо: коли чудовiй Теодорi виповнилося вiсiмнадцять рокiв, вона вирiшила молитвами викупити грiшне життя своеi матерi, пiти вiд свiту й вiддати усi своi статки монастирю святоi Клари. Із тiею метою пiшла вона до одного кардинала, й той останнiй примусив ii почати сповiдь. Пастир, спокушений красою своеi овечки, намагався силою оволодiти нею. Теодора, не бажаючи приймати наругу вiд вищезгаданого панотця, ударом стилета скiнчила свое життя. Цей випадок, занесений до лiтописiв того часу, сповнив жахом усiх мешканцiв мiста Рима, якi оголосили жалобу, – настiльки була милою iм донька панi Імперii.

У великiй жалобi повернулася шляхетна куртизанка до Рима, щоб оплакувати там свою нещасну доньку; Імперiа сягнула тодi тридцять дев’ятого року свого життя, i, за свiдченнями спостерiгачiв, у той час особливо пишно розквiтла ii краса, все ество ii досягло найвищоi досконалостi, подiбно до того, як набираеться солодким соком достиглий плiд. Туга затьмарювала ii прекрасне чоло, i вона суворо дивилася на того зухвалого, хто мовив iй про кохання, бажаючи висушити ii сльози. Сам Папа з’явився до неi в палац зi словами напучування. Але вона не знiмала жалобного вбрання i повторювала, що присвятить себе Богу: пiзнавши багато чоловiкiв, не пiзнала вона справжньоi радостi, хiба ж тiльки з молодесеньким ченцем, якого вона покохала, як янгола, та й той пiдманув ii; Бог же нiколи не обманюе.

Намiр Імперii викликав велику скорботу в багатьох, бо вона була втiхою усiх шляхетних римлян. Випадково зустрiвшись на вулицi, випитували вони одне в одного: «А що чути про панi Імперiю? Невже свiт втратить любов?» Деякi посли доповiли своiм государям про той сумний випадок.

Сам iмператор римський[14 - Імператор римський – iз 962 рок

Страница 10

германськi королi, що захопили Пiвнiчну Італiю, стали називати себе iмператорами Священноi Римськоi iмперii германськоi нацii; iмператори коронувалися в Римi.] дуже засмутився через те, бо впродовж одинадцяти тижнiв був у круговертi кохання з нею i покинув ii лише задля далекого походу, але до цього часу продовжував любити ii, як найцiннiшу частину свого тiла, а то, як запевняв вiн, усупереч думцi двору, було око, бо тiльки око могло обiйняти за один раз усю милу його серцю Імперiю.

Зглянувшись на ii вiдчай, Папа Римський наказав привезти з Іспанii лiкаря i привести його до красунi; лiкар той, присмачуючи все латинськими та грецькими словами, дуже спритно й глибокодумно довiв, що сльози та розпач шкодять красi i що через страждання приходять до нас зморшки. Його думка, пiдтверджена особами, випробуваними у вигадливих словесних змаганнях на соборi кардиналiв, посприяла тому, що пiсля вечiрнi того ж дня палац Імперii вiдчинив своi дверi. Молодi кардинали, посланцi iноземних держав, власники великих садиб i вельможi римськi заповнили зали палацу, де очiкувала на них багата трапеза; на вулицi простi люди палили веселi вогнi, кожний, як мiг, хотiв ознаменувати повернення королеви насолоди до виконання своiх обов’язкiв, бо за тих часiв уважали ii визнаною володаркою кохання. Імперiю любили також майстри i пiдмайстри, що зналися на всiх ремеслах, бо щедрою рукою витрачала грошi на спорудження храму на тому мiсцi, де похована Теодора; але ця усипальниця була пограбована пiсля смертi зрадника, конетабля Бурбонського[15 - Конетабль Бурбонський (1490-1527) – конетабль (головнокомандувач французькоi армii) Бурбонський перейшов на службу до iспанського короля i германського iмператора Карла V й воював проти Францii.], тому що клятi вояки, якi сваволили в Римi, злакомилися на срiбну позолочену домовину, у якiй поховали святу дiвицю.

Споруджувана базилiка, як казали, коштувала дорожче за пiрамiду, побудовану в давнi часи клопотанням Родепи – египетськоi спокусницi, яка жила за 1800 рокiв до народження божественного нашого спасителя, що вказуе на давнiсть того люб’язного зайняття, а також на те, що мудрi египтяни, не скнарячись, оплачували насолоди й що усе в свiтi знидiе, якщо нинi в Парижi на вулицi Птi-Еле кожний за дрiб’язок може знайти собi красуньку на свiй смак. Чи не гидота це?

Нiколи не була настiльки прекрасною панi Імперiа, як у перший вечiр святкування пiсля тривалоi своеi жалоби. Принци, кардинали й iншi стверджували, що вона гiдна поклонiння всього свiту, який i був представлений на ii святi посланцями багатьох краiн, чим було пiдтверджено, що влада краси визнана всюди. Посол французького короля, молодший iз нащадкiв дому де Лiль-Адан, з’явився iз запiзненням i, нiколи до того на власнi очi Імперiю не бачивши, прийшов iз цiкавостi подивитися на неi. Де Лiль-Адан, вродливий лицар, мав особливе благоволiння короля Францii, при дворi якого вiн i знайшов собi вiчне кохання – дiвчину Монморансi, доньку шляхтича, чиi землi межували iз садибою де Лiль-Адан. Як молодший син, наречений не мав нiяких статкiв, та король за милiстю своею послав його до герцогства Мiланського з дорученням, яке молодий лицар настiльки розумно виконав, що за тим було й iнше: його послали до Рима задля прискорення деяких перемовин, якi iсторики прискiпливо описали у своiх працях. Отож, незаможний молодик де Лiль-Адан мав неабиякi надii на майбутне, бо бачив дуже вдалий початок своiх справ. Був вiн середнього зросту, ставний i прямий, немов колона, темноволосий, iз запальним поглядом чорних очей i з бородою, як у старого папського легата, якого на кривiй не об’iдеш. І хоча був вiн дуже хитрий, але спочатку видавався простим i милим, як юна смiхотлива дiвчина.

Щойно кавалер ступив за порiг, Імперiа вiдчула, що серце ii впольоване давнiм мрiянням, яке торкнулося усiх струн ii ества, й вони заграли; давно не чула вона тiеi музики та, захмелена коханням при виглядi юноi краси, так одразу й розцiлувала б лицаря в опуклi його щiчки, рум’янi, наче яблучка, якби ii не стримувала владна велич.

Що ж, запам’ятайте: жони добропоряднi та найшляхетнiшi дами не знають, що таке чоловiки, бо притримуються одного, подiбно до королеви Францii, яка вважала, що в усiх чоловiкiв тхне з носа, бо саме тим вiдзначався король. Але настiльки досвiдчена куртизанка, як Імперiа, не помилялася в чоловiках, бо бачила тих на своему вiку достатньо. У затишному ii гнiздечку кожен забував, що е на свiтi сором, як не знае сорому охоплений хiттю безсоромний пес, що злягаеться зi своею матiр’ю; усякий являв себе тим, яким був вiд природи, мiркуючи, що iм усе одно належить незабаром розлучитися.

Інколи вона скаржилася на свое ярмо й говорила, що бiльше потерпае вiд насолод, нiж дехто вiд бiди.

Така була прихована сутнiсть ii життя. До того ж бувало, що спраглий ii коханець викладав в уплату за одну нiч стiльки золотих дукатiв, що тiльки звиклому до вантажiв муловi було пiд силу тягти такий тягар, а декотрi з гульвiс, що отримували вiдкоша вiд Імперii, готовi б

Страница 11

ли перерiзати собi горлянку.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Констанцький собор був скликаний католицькою церквою в 1414 роцi в м. Констанцiна-Рейнi i тривав до 1418 року.




2


Індульгенцiя – свiдоцтво про вiдпущення грiхiв, яке можна купити за грошi; продаж iндульгенцiй, що набував тодi поширення, приносив католицькiй церквi великi прибутки.




3


Гус Ян (1369-1415) – чеський релiгiйний реформатор, боровся за незалежнiсть чехiв. Суд Констанцького собору звинуватив його в ересi i засудив до спалення на вогнищi.




4


Електор (дослiвно «виборець») – титул десяти нiмецьких князiв-володарiв, якi мали право брати участь у виборах iмператора.




5


Папа Іоанн – Іоанн XXIII був обраний на папський престол у 1410 роцi невеликою кiлькiстю кардиналiв, iншi ж визнавали папою Бенедикта XIII. Приiхавши до Констанца й упевнившись у тому, що вiн не може розраховувати на пiдтримку бiльшостi, Іоанн вирiшив тiкати, але його схопили й позбавили сану.




6


Гiпокрас – солодке вино, присмачене корицею.




7


Три претенденти на папський престол – Григорiй XII пiсля тривалого спротиву склав iз себе сан у травнi 1415 року. Іоанна XXIII усунули Констанцьким собором у травнi 1415 року, а авiньйонський «антипапа» Бенедикт XIII – у червнi 1417 року.




8


Коклюшем називалася в XIV та XV столiттях небезпечна епiдемiчна хвороба.




9


Червоний капелюх – головний убiр кардиналiв.




10


У випадку раптовоi смертi (лат.).




11


На бiльшу славу Божу (лат.).




12


Вервiль Франсуа (1556-1626) – французький письменник, автор книги «Спосiб вийти в люди».




13


У годину смертi (лат.).




14


Імператор римський – iз 962 року германськi королi, що захопили Пiвнiчну Італiю, стали називати себе iмператорами Священноi Римськоi iмперii германськоi нацii; iмператори коронувалися в Римi.




15


Конетабль Бурбонський (1490-1527) – конетабль (головнокомандувач французькоi армii) Бурбонський перейшов на службу до iспанського короля i германського iмператора Карла V й воював проти Францii.