Страница 1

Портрет Дорiана Грея
Оскар Уайльд


«Портрет Дорiана Грея» – найвiдомiший роман великого iрландського фiлософа, письменника i поета Оскара Уайльда (англ. Oscar Wilde, 1854-1900). *** Безiл Голворд пише портрет золотоволосого красеня Дорiана Грея. Милуючись полотном, необережний юнак висловлюе бажання старiти лише на картинi, у реальному життi вiчно залишаючись молодим. Оскара Уайльда називають «принцом Парадоксiв» – гру розуму i неймовiрну вiдточенiсть думки вiн доводив до досконалостi в кожнiй з написаних ним п'ес.





Оскар Уайльд

ПОРТРЕТ ДОРІАНА ГРЕЯ





ПЕРЕДМОВА




Митець – людина, що створюе прекрасне. Завдання мистецтва полягае в тому, щоб показати себе i заховати митця. Критик – людина, яка може по-новому вiдобразити своi враження вiд прекрасного. Найвищою i, водночас, найбездарнiшою формою критики е автобiографiя. Люди, якi знаходять огиднi значення в прекрасному, зiпсованi. У них самих не лишилося нiчого прекрасного. Це жахливо.

Тi хто бачить в прекрасному лише прекрасне – обранi. У них е надiя. Вони однi з небагатьох, для кого прекраснi речi означають красу.

Немае моральних чи аморальних книг. Є добре написанi книги, а е погано написанi книги. От i все.

В ХІХ столiттi людям не подобаеться реалiзм, вiн робить iх злими наче Калiбан, коли побачить свое обличчя в дзеркалi.

В ХІХ столiттi людям не подобаеться романтизм, вiн робить iх злими наче Калiбан, коли не бачить свое обличчя в дзеркалi. Мораль людини – це частина роботи митця, проте мораль мистецтва полягае у досконалому використаннi недосконалих засобiв. Митець не хоче нiчого доводити. Навiть речi, якi дуже легко довести. Митець не мае симпатiй щодо етики. Вони призводять до неприпустимоi манiрностi стилю. Митець не сприймае речi болiсно. Вiн здатний виразити все що завгодно. Для митця думка i мова – робочий матерiал. Музика е прототипом всiх мистецтв з точки зору форми. Акторська гра – з точки зору почуттiв. Будь-яке мистецтво водночас лежить на поверхнi i ховае в собi символ. Тi, хто намагаються заглибитись в нього, ризикують. Тi, хто знаходить символ, також ризикують. Насправдi, мистецтво вiдображае глядача, а не життя. Коли витвiр мистецтва викликае рiзнi думки, це значить, що цей витвiр новий, складний i потрiбний. Доки критики сперечаються, митець перебувае у згодi з самим собою. Ми терпимо людину, яка зробила щось корисне, доки вона не починае цим захоплюватись. Ми терпимо людей, якi роблять щось непотрiбне, тому що вони страшенно цим захоплюються.

Мистецтво, по сутi, непотрiбне.

    Оскар Уайльд




РОЗДІЛ 1


Майстерню художника наповнював чудовий запах троянд, а коли легенький лiтнiй вiтерець проникав через вiдкритi дверi, вiн приносив за собою з саду насичений аромат бузку чи легкi нотки тернового цвiту.

Лорд Генрi Уоттон за звичкою лежав на персидському диванi й одну за одною курив цигарки. Звiдси вiн мiг упiймати поглядом Вiдблиски сонця на золотисто-медовому цвiтi верболозу, тендiтнi гiлки якого ледве тримали на собi таку красу, на шовкових портьерах, що закривали величезне вiкно, час вiд часу з’являлись чудернацькi тiнi птахiв, якi пролiтали повз. Виникало враження, нiби портьери японськi. Це змушувало його задуматись про нефритово-блiдих японських художникiв, котрi намагаються засобами незмiнно нерухомого мистецтва вiдтворити рух i швидкiсть. Похмурий гул бджiл, що пробивали собi шлях некошеною травою, чи просто наполегливо кружляли довкола квiтiв у саду, робив тишу нестерпною. Глухий гул Лондона звучав нiби орган.

На мольбертi посеред кiмнати стояв портрет неймовiрно красивого юнака у повний зрiст, а всього за кiлька крокiв перед ним сидiв, власне, його автор, Безiл Голуорд, котрий кiлька рокiв тому несподiвано зник, змусивши громадськiсть заговорити про себе i придумати найрiзноманiтнiшi версii подiй.

Коли художник дивився на те, як вдало вiн зумiв вiдобразити красу i грацiю на своему творiннi, задоволена посмiшка не залишала його обличчя. Та раптом вiн схопився з мiсця, заплющив очi i притиснув пальцями повiки, нiби в спробi замкнути в головi сон, вiд якого вiн так боявся прокинутись.

– Це твоя найкраща картина, Безiл, найкраще з того, що ти коли-небудь робив, – лiниво пробурмотiв лорд Генрi. – Ти просто мусиш виставити ii в галереi Гросвенор наступного року. Академiя мистецтв завелика i занадто банальна. Коли б я туди не навiдався, там було або так багато людей, що я був не в змозi подивитись на картини, що просто жахливо, або так багато картин, що менi нiколи було дивитись на людей, а це ще гiрше. Так що Гросвенор це едине пiдходяще мiсце.

– Не думаю, що ii варто виставляти будь-де, – вiдповiв вiн i дивакувато вiдкинув назад голову, в Оксфордi за цей рух друзi кепкували з нього. – Я не буду ii нiде виставляти.

Лорд Генрi пiдняв брови i вражено поглянув на нього крiзь чудернацькi хмарки диму, що iх видiляла його цигарка з опiумом.

– Нiде не виставлятимеш? Друже, чому? У тебе на це якiсь причини? Якi ж ви, художники, все ж таки, диваки. Ви йдете на все,

Страница 2

щоб здобути репутацiю. А щойно здобувши ii, робите все, щоб позбутися ii. Ти робиш дурницю, адже гiрше, нiж коли про тебе говорять, бувае лише коли про тебе не говорять. Такий портрет звеличив би тебе над всiма молодими художниками i змусив старих луснути вiд заздрощiв, звiсно, якщо у них iще лишилися емоцii.

– Я знаю, тобi це здаватиметься смiшним, – вiдповiв вiн, – але я справдi не можу виставляти його. Я вклав у нього завелику частину себе.

Лорд Генрi простягнувся на диванi й зареготав.

– Саме на це я i очiкував, не мае значення, все одно так воно i е.

– Завелику частинку себе! Чесне слово, Безiле, я й не знав, що ти такий пихатий, я справдi не можу знайти нiчого спiльного мiж твоiм грубим, сильним обличчям, твоiм чорним як смола кучерявим волоссям i цим юним Адонiсом, котрий, здаеться, злiплений зi слоновоi кiстки й пелюсток троянд. Справдi, любий Безiле, вiн же Нарцис, а ти – нi, ну в тебе, звiсно, розумний вираз обличчя i тому подiбне. Але ж краса, справжня краса закiнчуеться там, де починаеться розумний вираз обличчя. Сам по собi розум – це форма перебiльшення, тому вiн руйнуе гармонiю будь-якого обличчя. Тiеi ж митi, коли людина про щось замислюеться, ii обличчя перетворюеться на суцiльний нiс, суцiльне чоло чи ще якесь жахiття. Поглянь на людей, що досягли успiху в розумовiй працi. Та вони ж абсолютно бридкi! Єдиний виняток це, звiсна рiч, церква. Але ж у церквi iм не треба думати. Єпископ у вiсiмдесят говорить те ж саме що йому сказали говорити, коли йому було вiсiмнадцять, i тому цiлком природно, що вiн чудово виглядае. Твiй загадковий юний друг, чие iм’я ти вперто не хочеш менi говорити, i чий портрет мене справдi захоплюе, нiколи не думае. Я цiлком у цьому впевнений. Вiн таке собi чарiвне пустоголове створiння, яке варто мати при собi взимку, коли немае квiтiв, щоб потiшити око, i влiтку, коли потрiбне щось, щоб розслабити розум. Не варто собi лестити, ти на нього i вiддалено не схожий.

– Гаррi, ти мене не розумiеш, – вiдповiв художник. – Звiсно я на нього не схожий. Я це чудово знаю. Насправдi, менi було б прикро бути таким як вiн. Чому ти знизуеш плечима? Я кажу це серйозно. Людей, якi так вирiзняються фiзично чи розумово, переслiдують нещастя, саме тi нещастя, якi впродовж усього плину iсторii ставлять королiв на колiна. Краще не вирiзнятися серед iнших. Дурнi та потвори живуть краще за всiх. Вони можуть спокiйно сидiти склавши руки. Вони не знають смаку перемог, але i поразку нiколи не скуштують. Вони живуть так, як варто було б жити нам всiм: iх нiщо не турбуе, вони нейтральнi, i головне, у iхньому життi немае тривог. Вони не руйнують чужi життя i не отримують зла у вiдповiдь. Твое становище й багатство, Гаррi, мiй розум, який е, та все ж, моi картини, чого б вони не були вартi, краса Дорiана Грея – за все, що подарував нам Бог, нам доведеться страждати, страшенно страждати.

– Дорiан Грей? То ось як його звуть? – перепитав лорд Генрi пiдiйшовши до Безiла Голуорда.

– Так, це його iм’я. Я не хотiв тобi говорити.

– А чому було не сказати?

– Я не знаю, як це пояснити. Якщо людина менi подобаеться, я нiколи нiкому не розповiдаю ii iм’я. Це нiби вiддати ii частинку. З часом я полюбив таемничiсть. Здаеться, це едине, що може зробити наше життя загадковим i чарiвним. Найбiльш буденна рiч може стати прекрасною, варто лише приховати ii. Покидаючи мiсто, я нiколи не розповiдаю своiм близьким, куди прямую. Інакше, я не отримував би вiд цього жодного задоволення. Можу сказати, що це погана звичка, але, якимось дивним чином, вона додае життю романтики. Ти, мабуть, вважаеш мене повним дурнем через це, чи не так?

– Анiскiльки, – вiдповiв лорд Генрi, – анiскiльки, любий Безiле. Ти, здаеться, забув, що я одружений, а одна з принад подружнього життя полягае в тому, що воно робить обман необхiдним для обох. Я нiколи не знаю, де моя дружина, а вона i гадки не мае, чим я займаюся. Коли ж ми зустрiчаемося, а це доводиться робити час вiд часу, щоб разом пообiдати чи вiдвiдати герцога, ми розповiдаемо одне-одному цiлковитi нiсенiтницi з незворушними обличчями. У моеi дружини це виходить просто чудово, чесно кажучи, навiть краще, нiж у мене. Вона нiколи не плутаеться у своiх розповiдях, а от зi мною таке трапляеться завжди. Проте, коли вона виводить мене на чисту воду, то не влаштовуе сварок. Інодi менi навiть хотiлось би цього, але вона просто кепкуе з мене.

– Я не люблю, коли ти так говориш про подружне життя, Гарi, – сказав Безiл Голуорд, прямуючи до дверей в сад. – Я вважаю, що ти чудовий чоловiк, але ти чомусь вперто соромишся власних чеснот. Ти незвичайна людина. Вiд тебе не почути моральних слiв, але i не дочекатись аморальних вчинкiв. Весь твiй цинiзм – це просто гра на публiку.

– Бути природним це найбiльш бездарна гра на публiку, – зi сльозами смiху на очах сказав лорд Генрi, коли молодики вийшли в сад i присiли на бамбукову лаву, що стояла в тiнi високого лавра. Сонячнi променi пробивались крiзь гладеньке листя. В травi тремтiли бiлi маргаритки.

Через якийсь час, ло

Страница 3

д Генрi дiстав годинник.

– Боюся, менi пора йти, Безiле, – пробурмотiв вiн, – але перед тим як я пiду ти повинен вiдповiсти на мое запитання.

– Яке саме? – запитав художник, не пiдводячи погляд з землi.

– Ти чудово знаеш, про що я.

– Та нi, Гаррi.

– Що ж, я поясню. Я хочу, щоб ти пояснив, чому ти не збираешся виставляти портрет Дорiана Грея. Я хочу дiзнатися справжню причину.

– Я вже розповiв тобi справжню причину.

– Нi, ти сказав, що вклав завелику частинку себе в портрет. Не будь дитиною.

– Гаррi, – сказав Безiл Голуорд, дивлячись йому прямо в очi, – будь-який портрет, написаний з душею – це портрет художника, а не натурщика. Натурщик це лише випадковiсть. Це не його художник вiдображае на полотнi, а скорiше самого себе. Причина з якоi я не буду виставляти цю картину полягае в тому, що я боюсь, що показав на нiй таемницю власноi душi.

– І що ж це за таемниця така? – з посмiшкою запитав лорд Генрi.

– Я розповiм, – нiяково вiдповiв Голуорд.

– Я вже нiяк не можу дочекатись, Безiл, – продовжив його компаньйон, не зводячи з нього очей.

– Насправдi, тут немае чого довго розповiдати, – вiдповiв художник, – боюсь, ти наврядче зрозумiеш мене. Цiлком можливо, навiть не повiриш.

Лорд Генрi посмiхнувся, нахилився щоб зiрвати маргаритку з рожевими пелюстками i почав розглядати ii.

– Я впевнений, що зможу це зрозумiти, – вiдповiв вiн, уважно дивлячись на маленький золотавий диск. – А щодо вiри, то я можу повiрити у бдь-що за умови, що це досить неймовiрно.

Вiтерець заворушив цвiт дерев, i зiрочки цвiту бузини нарештi стривожили застигле повiтря. В травi поблизу стiни сюркотiв стрибунець, а повз них, нiби голуба нитка, на своiх серпанкових крилах пролiтала бабка. Здавалося, лорд Генрi чув як калатае серце Безiла Голуорда. Його цiкавило, що ж буде далi.

– Справа ось у чому, – сказав художник через кiлька хвилин. – Два мiсяцi тому я завiтав на прийом до ледi Брендон. Ти ж знаеш, нам, бiдним митцям, доводиться час вiд часу з’являтися на людях, щоб не складалося враження, нiби ми дикуни якiсь. Я був у вечiрньому пальто i бiлiй краватцi, якi, як ти колись казав менi, можуть навiть бiржовому брокеру надати вигляду пристойноi людини. Пiсля десяти хвилин розмов з багато одягненими вдовами та нудними академiками, я вiдчув на собi чийсь погляд. Я озирнувся i вперше побачив Дорiана Грея. Коли ми зустрiлися поглядами, я вiдчув, як блiднiю. Мене охопило дивне вiдчуття страху. Я зрозумiв, що зустрiв того, чия особистiсть настiльки захоплююча, що якщо я дозволю цьому статися, вона може поглинути всю мою природу, мою душу i саме мое мистецтво. Ти ж знаеш, Гаррi, наскiльки в мене незалежний характер. Я завжди був сам собi господар, принаймнi, доки не зустрiв Дорiана Грея. Потiм, не знаю, як це пояснити. Щось пiдказувало менi, що я на порозi страшноi кризи в моему життi. Я вiдчував, що доля приготувала для мене дивовижнi радощi й нестерпний бiль. Я злякався i вiдвернувся, щоб пiти з кiмнати. Я це зробив не через здоровий глузд, а скорiше через боягузтво. Я вважаю, що спроба втекти не робить менi честi.

– Здоровий глузд це те ж саме, що й боягузтво, Безiл. «Здоровий глузд» просто краще звучить. От i все.

– Я в це не вiрю, Гаррi. Я не думаю, що ти i сам вiриш в це. Зрештою, якi б мотиви не керували мною тiеi митi, а це могла бути i пиха, адже я дуже пихатий, я вирушив до виходу. А там я, звiсна рiч, натрапив на ледi Брендон. Вона одразу заверещала: «мiстер Голуорд, Ви ж не збираетеся покинути нас так рано?» Ти ж знаеш, який у неi надиво рiзкий голос?

– Так, вона справжня пава у всьому, окрiм краси, зауважив лорд Генрi нервово шматуючи маргаритку своiми довгими пальцями.

– Я не мiг ii спекатися. Вона знайомила мене з королiвськими особами, людьми з зiрками й нагородами та пiдстаркуватими панi, що носять велетенськi тiари i мають носи нiби в папуги. Вона розповiдала про мене як про свого найкращого друга. До того ми зустрiчалися лише одного разу, але вона вирiшила зробити з мене знаменитiсть. Мабуть, якраз в той час якась моя картина мала значний успiх, принаймнi, про неi писали у дешевих газетах, що для ХІХ столiття е взiрцем безсмертя. Раптом, я опинився прямiсiнько перед юнаком, чия особистiсть викликала в менi таке дивне хвилювання. Ми стояли дуже щiльно, практично торкались одне одного. Нашi погляди знову зустрiлися. З мого боку це було бездумно, проте я все ж таки попросив ледi Брендон вiдрекомендувати мене йому. Зрештою, можливо це було не так вже й бездумно. Це було просто неминуче. Ми поговорили б i без офiцiйного знайомства. Я в цьому впевнений. Потiм Дорiан говорив менi те ж саме. Вiн також вiдчув, що нам судилося познайомитись.

– А як же ледi Брендон описала цього прекрасного юнака? – запитав його компаньйон. Я знаю що вона любить розповiдати про своiх гостей якомога докладнiше. Я пригадую, як одного разу вона пiдвела мене до чоловiка в лiтах з лютим червоним обличчям, вiн був весь у стрiчках i орденах, i почала в трагiчнiй манерi нашiптувати менi на вухо найбiльш шок

Страница 4

ючi деталi про нього. Скорiше за все, кожен у кiмнатi чудово чув, що вона розповiдала. Я просто втiк. Я люблю вiдкривати для себе людей самотужки. Та ледi Брендон ставиться до своiх гостей як аукцiонiст ставиться до своiх лотiв. Вона або розповiдае про них абсолютно все, або розповiдае все крiм того, що справдi хотiлося б почути.

– Ти занадто суворо ставишся до бiдолашноi ледi Брендон, Гаррi! – сказав Голуорд з байдужiстю в голосi.

– Любий друже, вона хотiла влаштувати у себе салон, а спромоглася зробити лише ресторан. І як менi пiсля цього нею захоплюватись? Розкажи краще, що вона говорила про Дорiана Грея?

– Та щось на кшталт «Чарiвний хлопчина – ми з його матусею найкращi подруги. Вилетiло з голови, чим вiн займаеться, боюся, нiчим, стривайте, вiн грае на пiанiно, чи на скрипцi, любий мiстере Грей?» Жоден з нас не мiг стримати смiх, тож ми одразу стали друзями.

– Смiх – це далеко не найгiрший початок дружби i точно найкраще ii закiнчення, – зауважив юний лорд, зiрвавши ще одну маргаритку.

Голуорд похитав головою.

– Ти не розумiеш, що таке дружба, Гаррi – пробурмотiв вiн, – чи що таке ворожнеча, а це ж важливо. Ти такий як усi, тобто тобi щодо всiх байдуже.

– Це страшенно несправедливо з твого боку! – обурився лорд Генрi, посунувши капелюха на потилицю й поглянувши на дрiбненькi хмарки, що, нiби клаптики шовку, пливли в бiрюзовий порожнечi лiтнього неба. – Так, страшенно несправедливо. Я чiтко розрiзняю людей. Я обираю друзiв за iхню красу, знайомих – за хороший характер, а ворогiв – за розум. Не можна бути занадто обережним вибираючи ворогiв. Серед моiх немае жодного дурня. Усi вони досить розумнi, щоб гiдно мене оцiнити. Мабуть, це занадто зарозумiло з мого боку. Я зарозумiлий, правда?

– Я мусив би погодитись, Гаррi. Проте, згiдно з твоею класифiкацiею, я повинен бути просто знаючим.

– Мiй любий Безiле, ти для мене набагато бiльше, анiж просто знайомий.

– І набагато менше, нiж друг. Хтось на кшталт брата, я правий?

– Брати! Менi немае дiла до братiв. Мiй старший брат не помре, а молодшi тiльки те й роблять.

– Гаррi! – вигукнув Голуорд, насупивши брови.

– Я жартую, друже. Але менi огиднi оточуючi. Я нiчого не можу з цим вдiяти. Думаю, це тому, що ми не можемо терпiти людей з тими ж недолiками, що i в нас. Я цiлком розумiю гнiв англiйцiв щодо того, що вони називають грiхами вищих верств. Широкий загал вiдчувае, що пиятика, тупiсть i аморальнiсть повиннi належати лише йому, i коли хтось iз нас потрапляе в неприемну iсторiю, вони розцiнюють це як посягання на iхнi права. Було просто дивовижно спостерiгати iхне обурення, коли бiдолаха Саузварк розлучався з дружиною в судi. І все ж, я не думаю, що хоча б десята частина робiтникiв живе безгрiшно.

– Я не вiрю з жодному слову з того, що ти щойно сказав. Крiм того, Гаррi, я вiдчуваю, що ти й сам у все це не вiриш.

Лорд Генрi погладив свою гостру борiдку i постукав своею тростиною з чорного дерева по пiдошвi шкiряного черевика.

– Як же це по-англiйськи, Безiле! Ти вже вдруге звертаеш на це увагу. Якщо хтось висловить iдею перед справжнiм англiйцем, а це завжди необачний вчинок, тому i на думку не спаде помiркувати, чи правильна ця iдея, чи, можливо, хибна. Єдине, що мае для нього значення, чи вiрить цей хтось у те, що вiн говорить. Дивись, значимiсть iдеi жодним чином не пов’язана зi щирiстю того, хто ii висловлюе. Насправдi, е велика ймовiрнiсть того, що чим менш ця особа щира, тим бiльш iнтелектуальною буде ця iдея, оскiльки на неi не вплинуть потреби, бажання чи упередження цiеi особи. Зрештою, я не хочу обговорювати з тобою полiтику, соцiологiю чи метафiзику. Я люблю особистостi бiльше, анiж принципи, а найбiльше я люблю особистостi без принципiв. Розкажи менi ще про Дорiана Грея. Як часто ви бачитеся?

– Щодня. Якби я не бачив його щодня, в моему життi не було б щастя. Вiн менi необхiдний.

– Це неймовiрно! Я думав, що крiм твого мистецтва, тебе нiщо не цiкавить.

– Тепер вiн став для мене моiм мистецтвом, – похмуро сказав художник. – Інодi я думаю, Гаррi, що в iсторii свiту бувае лише двi важливi подii. Перша – це поява нового засобу мистецтва, а друга – поява новоi особистостi в мистецтвi. Одного дня Дорiан Грей стане для мене тим, чим для Венецii став живопис масляними фарбами, або чим обличчя Антiноя стало для скульптури античноi Грецii. Я не просто змальовую його, чи роблю ескiзи. Без сумнiву, я цим займаюсь. Та для мене вiн набагато бiльше, анiж просто модель чи натурщик. Я не можу сказати, що я не задоволений своею роботою, чи що живопис не може передати його красу. Немае нiчого, що не мiг би вiдтворити живопис. І я знаю, що картини, якi я написав вiдтодi, як зустрiв Дорiана Грея, хорошi, найкращi за все мое життя. Але якимось дивним чином, навiть не знаю, чи зрозумiеш ти мене, його особистiсть вiдкрила передi мною абсолютно нову модель мистецтва. Я бачу речi iнакше, я осмислюю iх iнакше. Я тепер можу вiдтворити свiт у спосiб, про який ранiше i не здогадувався. «Омрiяна форма у царствi думки» – хто

Страница 5

е сказав? Немае значення, це саме те, чим став для мене Дорiан Грей. Сама лише присутнiсть цього хлопчини, для мене вiн вже бiльше нiж хлопчина, хоча йому й лише трiшки за двадцять, сама лише його присутнiсть, ех! Не знаю чи зможеш ти осягнути всю значимiсть цього. Десь на пiдсвiдомому рiвнi вiн вказуе менi напрямок новоi школи – школи, яка поеднае в собi пристрасть романтизму i досконалiсть грецького стилю. Гармонiя душi та тiла – ось що це значить! Ми роздiлили iх у поривi безумства i, як наслiдок, створили вульгарний реалiзм та порожнiй iдеалiзм. Гаррi! Якби ж ти тiльки знав, що для мене значить Дорiан Грей! Пам’ятаеш мiй пейзаж, за який Агню пропонував менi доволi таки кругленьку суму, але я вирiшив не розлучатися з ним? Це одна з моiх найкращих картин. А знаеш, чому? Тому що коли я писав ii, поруч сидiв Дорiан Грей. Вiн передавав менi незриму силу, завдяки якiй я нарештi побачив у звичайному лiсi дивовижну красу, котру завжди шукав, але вона уникала мого погляду.

– Безiле, це неймовiрно! Я мушу зустрiтися з Дорiаном Греем.

Голуорд встав i пройшовся садом. Через деякий час вiн повернувся. Вiн сказав:

– Гаррi, для мене Дорiан Грей це просто джерело натхнення. Ти можеш i не знайти в ньому нiчого вартого уваги. Для мене ж вiн особливий. Вiн найбiльш присутнiй у тих моiх картинах, на яких немае його зображення. Як я вже говорив, вiн вказуе менi новий напрямок. Я бачу його у певному вигинi лiнiй, у красi та нiжностi певних кольорiв. От i все.

– То чому ж тодi ти не хочеш виставляти його портрет? – запитав лорд Генрi.

– Тому що, не маючи такого намiру, я виразив у ньому це свое дивне iдолопоклонство, про яке я, звiсно, нiколи не розповiдав Дорiану Грею. Вiн не знае про це. І повинен нiколи не дiзнатися. Але люди можуть здогадатись, а я не хочу вiдкривати свою душу перед iхнiми допитливими очима. Я не дозволю розглядати власне серце пiд мiкроскопом. В портретi забагато мене, Гаррi, забагато мене!

– Навiть поети не такi педантичнi як ти. Вони знають, що iсторii розбитих сердець добре пiдходять для публiкацii. Нинi iх видають аж забагато.

– Я зневажаю iх за це, – вибухнув Голуорд. – Митець повинен створювати прекраснi речi, але не вкладати у них власне життя. У наш час люди ставляться до мистецтва, нiби воно призначене бути рiзновидом автобiографii. Ми втратили вiдчуття абстрактноi краси. Колись я покажу свiтовi, що це таке, i саме з цiеi причини свiт не повинен побачити мiй портрет Дорiана Грея.

– Я думаю ти не правий, Безiле, та я не стану з тобою сперечатись. Лише люди несповна розуму вдаються до суперечок. Краще скажи, Дорiан Грей захоплений тобою?

Художник задумався на кiльки миттевостей. – Я подобаюсь йому, вiдповiв вiн пiсля паузи. Я це знаю. Звiсно, я говорю йому величезну кiлькiсть комплiментiв. Якимось незрозумiлим чином менi подобаеться говорити йому речi, якi, я знаю, не слiд було б говорити. Вiн, як правило, привiтний зi мною, ми сидимо в майстернi i розмовляемо про все на свiтi. Проте, час вiд часу вiн поводиться бездумно i, здаеться, йому навiть подобаеться завдавати менi болю. У такi митi я вiдчуваю, що вiддав свою душу людинi, яка поводиться з нею нiби з квiткою, яку можна причепити на пiджак, нiби з прикрасою, якою вiн тiшить свою пиху лiтнього дня.

– Лiтнi днi повiльно минають, Безiле, – пробурмотiв лорд Генрi. – Можливо, тобi це набридне ранiше, нiж йому. Це сумна думка, але генiй, без сумнiву, живе довше, нiж краса. Про це свiдчить той факт, що ми докладаемо зусиль аби отримати якомога ширшу освiту. У шаленiй боротьбi за iснування ми хочемо володiти чимось, що залишатиметься незмiнним, тому ми забиваемо своi голови рiзним смiттям i фактами в вiдчайдушнiй надii зберегти мiсце пiд сонцем. Сучасний iдеал – всебiчно обiзнана людина. А свiдомiсть всебiчно обiзнаноi людини це жахлива рiч. Це нiби антикварна крамничка, де повно пилу та чудовиськ, а цiни на все зависокi. Не зважаючи нi на що, я думаю, тобi першому набридне. Одного дня ти поглянеш на свого друга, i вiн здаватиметься тобi дещо непiдходящим, щоб писати з нього картину, чи тобi не сподобаеться колiр його шкiри, чи щось таке. Ти з гiркотою переглянеш ставлення свого серця до нього, i зрозумiеш, що вiн поводився погано по вiдношенню до тебе. Наступного разу, коли вiн з’явиться, ти будеш сухим i байдужим до нього. Шкода, що це станеться, адже це тебе змiнить. Твоя розповiдь овiяна романтикою, я б назвав ii романтикою мистецтва, але найгiрше те, що коли вона покидае людину, то вiд неi не залишаеться навiть найменшого слiду.

– Гаррi, не треба так говорити. Доки я живий, особистiсть Дорiана Грея пануватиме надi мною. Ти не зможеш вiдчути те, що вiдчуваю я. Ти занадто мiнливий для цього.

– Ех, мiй любий Безiле, саме тому я i зможу вiдчути це. Вiдданi люди бачать лише банальну сторону любовi, а от зрадники здатнi пiзнати ii трагедiю.

Лорд Генрi закурив з таким самовпевненим та задоволеним виглядом, нiби розповiв про увесь свiт одним реченням. У вербовому листi метушилися горобцi, а тiнi вiд хмар пролiтали

Страница 6

ад травою, нiби ластiвки. Як же добре було в саду! І як же приемно було вiдчувати емоцii людей. Емоцii здавались йому набагато приемнiшими, анiж iдеi. Найбiльш захоплюючими речами в життi вiн вважав власну душу i пристрастi друзiв. Вiн з тихим захватом уявляв нудний обiд, який вiн пропустив, через те що так затримався у Безiла Голуорда. Якби вiн пiшов до своеi тiтки, то неодмiнно зустрiв би там лорда Гудбоя, i вони говорили б лише про те, що потрiбно допомагати бiдним та важливiсть оренди житла. Багатii б розмовляли про необхiднiсть економити i змагалися б у красномовствi на тему гiдностi працi. Уникнути всього цього було справжнiм щастям! Доки вiн думав про свою тiтку, до нього прийшла одна думка. вiн повернувся до Голуорда й сказав:

– Любий друже, я щойно пригадав.

– Що ти пригадав, Гаррi?

– Де я чув iм’я Дорiана Грея.

– І де ж це? – запитав Голуорд, дещо насупившись.

– Не треба сердитись, Безiле. Це було у моеi тiтки, ледi Агати. Вона розповiла менi, що познайомилася з чудовим юнаком, котрий погодився допомагати iй в Іст-Ендi, i що його звуть Дорiан Грей. Мушу сказати, вона нiчого не говорила про його красу. Жiнки не розумiються в красi, принаймнi, хорошi жiнки. Вона говорила, що вiн дуже щирий i мае прекрасний характер. Я одразу уявив створiння в окулярах, з рiдким волоссям, вкрите ластовинням, яке страшенно тупае своiми довгими ногами. Менi варто було б знати, що це твiй друг.

– Я радий, що ти не знав, Гаррi.

– Чому?

– Я не хочу, щоб ти його зустрiв.

– Ти не хочеш, щоб я його зустрiв?

– Нi.

– Мiстер Грей у майстернi, – сказав дворецький, увiйшовши до саду.

– Тепер тобi доведеться мене вiдрекомендувати, – крiзь смiх сказав лорд Генрi.

Художник повернувся до свого слуги, котрий стояв i жмурився вiд сонця.

– Попроси мiстера Грея почекати. Я пiдiйду через кiлька хвилин.

Дворецький вклонився i пiшов стежкою до будинку.

Потiм вiн поглянув на лорда Генрi.

– Дорiан Грей – мiй найближчий друг, – сказав вiн. – У нього простий i чудовий характер. Твоя тiтка мала рацiю щодо нього. Не треба його псувати. Не намагайся вплинути на нього. Твiй вплив не пiде йому на користь. Свiт великий, i в ньому е багато прекрасних людей. Не треба забирати в мене едину людину, яка надае чарiвностi моiм творам – мое життя як художника залежить вiд нього. Пам’ятай, Гаррi, я тобi довiряю.

Вiн говорив дуже повiльно, нiби слова виривалися назовнi всупереч його волi.

– Ну й дурницi ти говориш! – з посмiшкою сказав лорд Генрi, взяв Голуорда пiд руку i майже силомiць повiв до будинку.




РОЗДІЛ 2


Увiйшовши до майстернi вони побачили Дорiана Грея. Вiн сидiв за пiанiно спиною до них i гортав сторiнки «Лiсових пейзажiв» Шумана.

– Ти мусиш позичити менi iх, Безiле, – не стримався вiн. – Я хочу iх вивчити. Вони просто неймовiрно чарiвнi.

– Це цiлком залежить вiд того, як ти сьогоднi позуватимеш, Дорiане.

– Менi вже набридло позувати, я не хочу мати власний портрет, на написання якого пiде цiле життя, – вiдповiв юнак, норовливо повернувшись на стiльцi. Помiтивши лорда Генрi, вiн на якусь мить зашарiвся i рiзко пiдвiвся. – Перепрошую, Безiле, я ж не знав, що ти не один.

– Дорiане, це лорд Генрi Уоттон, мiй старий оксфордський приятель. Я якраз розповiдав йому, який чудовий з тебе натурщик, а ти все зiпсував.

– Проте, це аж нiяк не зменшило моеi радостi вiд зустрiчi з Вами, мiстере Грею, – запевнив лорд Генрi, зробивши крок вперед i протягнувши руку. – Моя тiтонька часто розповiдае менi про Вас. Ви один з ii улюбленцiв i, боюся, жертв водночас.

– Нинi я в опалi у ледi Агати, – вiдповiв Дорiан, набувши при цьому кумедно стурбованого вигляду. – Я пообiцяв вiдвiдати клуб у Вайтчепелi разом з нею минулого вiвторка, а потiм менi це просто випало з голови. Ми повиннi були зiграти дует, навiть три дуети. Навiть не знаю, що вона тепер менi скаже. Я страшенно боюся потрапити iй на очi.

– О, то я це владнаю. Вона занадто захоплюеться Вами, щоб дуже сердитись. Крiм того, я не думаю, що Ваша вiдсутнiсть справдi далася взнаки. Публiка, скорiше за все, вирiшила, що це i був дует. Коли тiтонька Агата сiдае за пiанiно, вона здатна наробити шуму за двох.

– Це жахливо по вiдношенню до неi, i не надто приемно по вiдношенню до мене, – крiзь смiх вiдповiв Дорiан.

Лорд Генрi поглянув на нього. Дiйсно, його правильноi форми насичено червонi губи, синi, нiби небо, очi та золоте кучеряве волосся робили з нього просто неймовiрного красеня. Було в його обличчi щось таке, що викликало довiру з першого ж погляду. На ньому вiдобразилась уся бездоганнiсть та непорочна пристрасть молодостi. Здавалося, вiн не дозволяв свiтовi зiпсувати себе. Не дивно, що Безiл Голуорд обожнював його.

– Ви занадто гарний, щоб займатись благодiйнiстю, мiстере Грею, занадто гарний. – з цими словами лорд Генрi влаштувався на диванi й вiдкрив свiй портсигар.

В цей момент художник змiшував фарби та готував усе необхiдне. У нього був збентежений вигляд, а коли вiн почув останню фразу лорда Генрi, то погля

Страница 7

ув на нього, i пiсля коротких роздумiв сказав:

– Гаррi, я хотiв би закiнчити роботу над цiею картиною сьогоднi. Ти ж не образишся, якщо я попрошу тебе пiти?

Лорд Генрi посмiхнувся та поглянув на Дорiана Грея.

– Менi пiти, мiстере Грею – запитав вiн.

– Не треба, лорд Генрi, будь ласка. Я бачу, Безiл в поганому настроi, а я не можу знаходтится поруч з ним у такi моменти. Крiм того, я хочу, щоб Ви пояснили, чому менi не варто займатися благодiйнiстю.

– Навiть не знаю, чи варто менi розповiдати Вам про це, мiстере Грей. Це настiльки нудна тема, що ii доводиться обговорювати серйозно. Проте я точно не пiду пiсля того, як Ви попросили мене залишитися. Ти ж насправдi не проти, Безiле, чи не так? Ти ж часто говорив, що тобi подобаеться, коли твiй натурщик мае з ким побазiкати.

Голуорд закусив губу.

– Якщо Дорiан так хоче, то, звiсна рiч, ти мусиш лишитися. Забаганки Дорiана – закон для всiх, окрiм нього самого.

Лорд Генрi взяв свого капелюха та рукавицi.

– Як би ти не наполягав, Безiле, боюся, я мушу пiти. У мене зустрiч в Орлеанському клубi. На все добре, мiстере Грей. Запрошую Вас вiдвiдати мене на Карзон Стрiт якось ввечерi. Я майже завжди вдома о п’ятiй годинi. Напишiть менi, коли вирiшите прийти. Менi буде шкода не зустрiтися з Вами.

– Безiле, – закричав Дорiан Грей, – якщо лорд Генрi пiде, то я також пiду. Вiд тебе не почути нi слова, доки ти працюеш, а це ж страшенно нудно – стояти на платформi та ще й гарно при цьому виглядати. Попроси його залишитись. Я наполягаю.

– Залишся, Гаррi, Дорiан та я будемо твоiми боржниками, – сказав Голуорд, пильно дивлячись на свою картину. – Я дiйсно нiколи не розмовляю, та й не слухаю, доки пишу картини, i це, мабуть не стерпно втомлюе моiх нещасних натурщикiв. Благаю, залишся.

– А як же моя зустрiч в Орлеанському клубi?

Художник засмiявся.

– Не думаю, що в тебе через це виникнуть складнощi. Сiдай, Гаррi. А тепер, Дорiане, ставай на платформу. Постарайся не рухатись i не звертати уваги на те, що говорить лорд Генрi. Вiн дуже погано впливае на всiх своiх друзiв окрiм, хiба що, мене.

Дорiан Грей ступив на платформу з виглядом юного грецького мученика i розчаровано поглянув на лорда Генрi, котрий йому досить сподобався. Вiн був такий несхожий на Безiла. Вони створювали приемний контраст. І в нього був такий чарiвний голос. Через кiлька хвилин вiн звернувся до нього

– Ви справдi дуже погано впливаете на людей, лорде Генрi? Безiл мае рацiю?

– Не iснуе такоi речi, як поганий вплив. Будь-який вплив – це аморально. Аморально з науковоi точки зору.

– Чому ж це?

– Тому що впливати на людину означае вiддавати iй власну душу. Ця людина бiльше не мае власних думок i пристрастей. Їi чесноти бiльше не справжнi. Їi грiхи, якщо все ж таки iснуе така рiч як грiхи, позиченi. Вона стае вiдлунням чужоi музики, актором, котрий грае роль, написану не для нього. Сенс життя полягае у самовдосконаленнi. Кожен з нас тут для того, щоб повнiстю зрозумiти власну природу. У наш час, люди бояться самих себе. Вони забули про найголовнiший з обов’язкiв – обов’язок перед самим собою. Звiсно, вони милосерднi. Вони годують голодних та допомагають нужденним. В той же час, iхнi власнi душi голоднi та безпомiчнi. Наша раса втратила смiливiсть. А можливо, ii в нас нiколи i не було. Страх перед суспiльством, на якому базуеться мораль i страх перед Богом, який е основою для релiгii, – ось двi речi, якi керують нами. Проте …

– Поверни голову трiшечки праворуч, Дорiане, будь хорошим хлопчиком, – сказав художник. Вiн був заглиблений у свою працю i звернув увагу лише на те, що вiн ранiше нiколи не бачив такого виразу на обличчi юнака.

– Проте, – продовжив лорд Генрi супроводжуючи свiй низький голос, що звучав нiби музика, характерним помахом рук, котрий вирiзняв його з-помiж iнших ще з часiв навчання в Ітонi, – я вважаю, що якби хоч одна людина змогла прожити свое життя цiлком i повнiстю, змогла вiдчути кожне почуття, виразити кожну думку i здiйснити кожну мрiю, то свiт отримав би такий величезний заряд радостi, що ми змогли б забути про чуму середньовiччя i повернутися до еллiнiстичного iдеалу, або, можливо, навiть до чогось кращого й багатшого, анiж еллiнiстичний iдеал. Та найсмiливiшi з нас бояться самих себе. Те, що залишилося в нас вiд дикунiв, вiдчайдушно намагаеться вижити попри вiдмови самим собi, котрi руйнують нашi життя. Кожен порив, який ми стримуемо, бродить в нашiй головi, отруюючи наш розум. Тiло грiшить, i на цьому грiх закiнчуеться, адже дiя – це спосiб очищення. Нiчого не лишаеться на потiм, окрiм згадки про задоволення чи розкошi вiдчути докори сумлiння. Єдиний спосiб позбутися спокуси – пiддатися iй. Якщо ж опиратися iм, то душу будуть руйнувати бажання того, що вона сама собi заборонила, жага до того що вона за допомогою власних потворних правил оголосила потворним i неправильним. Кажуть, що найвизначнiшi подii трапляються в головi. Так само i грiхи iснують в головi, i лише в головi. Та i Ви, мiстере Грею, у вашiй квiтучiй нiби троянда юн

Страница 8

стi вже вiдчували пристрастi, якi Вас лякали, до Вас приходили думки, що викликали у Вас жах, ви бачили сни, одна лише згадка про котрi змушуе Вас червонiти.

– Заждiть! – вигукнув Дорiан Грей, – заждiть! Ви заплутали мене. Я не знаю, що сказати. Я маю щось Вам вiдповiсти, проте не можу знайти слова. Не кажiть нiчого. Дайте менi подумати. Точнiше, дайте менi спробувати не думати. Вiн стояв так, з вiдкритими вустами i вогнем в очах, близько десяти хвилин. Нiби крiзь туман, вiн бачив, що пiддаеться впливу чогось абсолютно нового, проте вiн вiдчував, нiби джерело цього впливу знаходилось у нього всерединi. Тi кiлька слiв, якi сказав йому друг Безiла, слова, сказанi, без сумнiву, випадково, i в якi лорд Генрi навмисно вклав парадокс, зачепили таемну, не стривожену до того, струну. Проте зараз вiн вiдчував, як ця струна вiбруе i пробуджуе в ньому щось нове.

Подiбним чином його бентежила музика. Музика часто його бентежила. Проте музика була незрозумiла. Вона створювала всерединi не новий свiт, а, скорiше, новий хаос. Слова! Всього на всього слова! Якi ж вони були жахливi! Якi зрозумiлi, живi та жорстокi! Вiд них не було порятунку. І в той же час у них була якась ледь вiдчутна магiя! Здавалося, вони могли надати форми безформним тiлам i несли в собi музику, не менш прекрасну, нiж звук скрипки чи флейти. Просто слова! Чи iснувало щось бiльш реальне, анiж слова?

Так. В його юностi були речi, котрих вiн не розумiв. Вiн зрозумiв iх тепер. Раптом, його життя нiби охопило полум’я. Здавалося, вiн йшов цим полум’ям. Чому ж вiн не знав цього ранiше?

Лорд Генрi дивився на нього з легкою посмiшкою. Вiн точно знав, коли психологiя вимагала мовчати. Йому було дуже цiкаво. Його вразив раптовий ефект, який справили його слова. Вiн пригадував книгу, яку прочитав, коли йому було шiстнадцять, i яка вiдкрила йому очi на багато речей, котрих вiн не знав до того, i йому було цiкаво, чи переживав Дорiан Грей щось подiбне в той момент. Вiн випустив стрiлу наослiп. Невже вона влучила в цiль? Як же захопливо було спостерiгати за хлопчиною!

Голуорд, тим часом, малював у своiй смiливiй манерi, яка надавали картинi свiжостi i нiжностi i яка в будь-якому мистецтвi могла з’явитися лише завдяки силi. Вiн не звертав уваги на тишу.

– Безiле, я втомився стояти, – раптом поскаржився Дорiан Грей. – Менi треба пiти на вулицю i посидiти в саду. Тут занадто душно.

– Мiй любий друже, пробач мене. Коли я малюю, то не можу думати бiльше нi про що. Але ж ти позував чудово як нiколи. Ти був абсолютно незворушний. І я упiймав бажаний ефект – напiврозтуленi вуста й вогонь в очах. Не знаю, що там тобi наговорив Гаррi, але вiн викликав найчарiвнiший вираз на твоему обличчi. Мабуть, вiн робив тобi комплiменти. Тобi не слiд вiрити жодному його слову.

– Те що вiн сказав – точно не комплiменти. Мабуть, саме тому я йому й не вiрю.

– Ви знаете, що у все це вiрите, сказав лорд Генрi, спрямувавши свiй лiниво-замрiяний погляд на нього. – Я пiду з Вами в сад. В майстернi неймовiрно спекотно. Безiле, дай нам чогось попити, чогось з льодом i полуницею.

– Звiсно, Гаррi. Подзвони в дзвiночок i коли прийде Паркер, я скажу, що вам потрiбно. Менi треба попрацювати над фоном, тож я приеднаюся до вас пiзнiше. Не затримуй Дорiана надовго. Я ще нiколи не був у такiй чудовiй формi, як сьогоднi. Це буде мiй шедевр. Це вже шедевр.

Лорд Генрi вийшов у садок i знайшов там Дорiана Грея, котрий поринув обличчям у квiти бузку i спрагло впивався iхнiм ароматом, нiби вином. Вiн пiдiйшов ближче i поклав руку йому на плече.

– Ви все робите правильно, – сказав вiн. – Лише вiдчуття можуть зцiлити душу, i лише душа може зцiлити вiдчуття.

Юнак випрямився i вiдступив на кiлька крокiв. На ньому не було капелюха, тому листя стривожило його бунтiвнi кучерi i заплутало iхнi позолоченi кiнчики. В його очах читався страх, який вiдчувае людина, якщо ii раптом розбудити. Його нiби висiченi з мармуру нiздрi розширились, а прихована напруга вкрала червоний колiр його губ i залишила iх тремтiти.

– Саме так, – продовжив лорд Генрi, – у цьому полягае один з найбiльших секретiв життя – зцiлювати душу за допомогою вiдчуттiв i зцiлювати вiдчуття силою душi. Ви дивовижний. Ви знаете бiльше, нiж Ви думаете, але менше, анiж Вам хотiлося б.

Дорiан Грей насупився i вiдвернувся. Йому подобався високий, грацiйний молодий чоловiк, котрий стояв перед ним, i вiн нiчого не мiг з цим вдiяти. Його романтичне обличчя оливкового кольору з дещо втомленим виразом викликало у Дорiана Грея цiкавiсть. У його низькому байдужому голосi було щось захоплююче. Навiть його холоднi бiлi руки несли в собi чарiвнiсть. Доки вiн говорив, вони рухались нiби музика, нiби говорили своею власною мовою. Але вiн все бiльше боявся його i вiдчував сором за свiй страх. Чому незнайомець мав вiдкрити йому очi на самого себе? Вiн знав Безiла Голуорда вже кiлька мiсяцiв, проте дружба з ним не змiнювала його. Раптом у його життi з’явився хтось, хто, здаеться, розкрив перед ним таемницю життя. І все ж, чого ж тут б

Страница 9

ятися? Вiн був уже не школяр. Лякатися було безглуздо.

– Давайте пiдемо сядемо десь у затiнку, – сказав лорд Генрi. – Паркер вже принiс напоi, якщо ми ще трохи постоiмо пiд сонцем, то це Вас зiпсуе, i Безiл бiльше нiколи Вас не малюватиме. Вам справдi слiд уникати сонячних опiкiв. Це було б неприпустимо.

– Яке це мае значення? – зi смiхом вигукнув Дорiан Грей, присiдаючи на лаву на краю саду.

– Це повинно мати Величезне значення для Вас, мiстере Грей.

– Чому ж?

– Тому що ви маете найчарiвнiшу молодiсть, а молодiсть, це едина рiч, варта того, щоб ii мати.

– Я не вiдчуваю цього, лорд Генрi.

– Звiсно нi, зараз Ви цього не вiдчуваете. Та одного дня, коли Ви вже будете старий, зморщений i потворний, коли думки залишать смуги на Вашому чолi, а пристрасть обпалить Вашi вуста своiм згубним вогнем, Ви це вiдчуете, ви це нестерпно вiдчуете. Зараз, куди б Ви не пiшли, Ви зачаровуете весь свiт собою. Чи так буде завжди?… У вас надивовижу гарне обличчя, мiстере Грей. Не хмуртеся, це правда. А краса – це форма генiальностi, насправдi, вона навiть вища за генiальнiсть, адже ii непотрiбно пояснювати. Це одне з величних явищ природи, таких як сонячне сяйво, весна, чи вiдображення срiблястого мiсяця у темних водах. Їi неможливо пiддати сумнiву. Вона дивовижна в своiй незалежностi. Вона перетворюе тих, хто нею володiе, на принцiв. Ви смiетеся? Що ж, коли Ви ii втратите, Вам буде не до смiху… Інодi люди кажуть, що краса поверхова. Може й так, але вона не настiльки поверхова, як про неi думають. Люди, якi не судять за зовнiшнiм виглядом, не здатнi, на глибокi судження. Справжня таемниця свiту полягае скорiше у видимих речах, анiж невидимих… Так, мiстере Грею, боги зробили Вам щедрий подарунок. Але боги швидко забирають своi подарунки. У Вас е лише кiлька рокiв, щоб жити справжнiм, досконалим i повним життям. Коли Ваша молодiсть мине, Ваша краса мине разом з нею, i потiм ви раптом зрозумiете, що для вас бiльше не лишилось перемог, або ж Вам доведеться задовольнятися пiдлими перемогами, котрi спогади про Ваше славне минуле зроблять навiть гiркiшими за поразки. Кожен мiсяць, що минае, на крок наближае Вас то жахiття. Час Вам заздрить i йде вiйною на цвiт Вашоi юностi. Ви станете блiдим, з запалими щоками i пустими очима. Ви будете невимовно страждати… Ех! пiзнайте власну молодiсть, доки не пiзно. Не марнуйте багатство Ваших днiв прислуховуючись до нудних людей, намагаючись виправити безнадiйнi помилки, чи вiддаючи свое життя невдячним, простим i вульгарним людям. Це хворобливi цiлi, фальшивi iдеали нашого часу. Живiть! Живiть власним прекрасним життям! Не пропускайте нiчого в ньому. Завжди шукайте для себе новi вiдчуття. І нiчого не бiйтеся. … Новий Гедонiзм – ось що потрiбно людям нашого столiття. Ви можете стати його живим символом. З такою особистiстю, як у Вас, немае нiчого неможливого. На даний момент, свiт належить Вам. Тiеi ж митi, коли я Вас побачив, я зрозумiв, що ви не знаете, хто Ви такий насправдi, чи ким можете стати. Ви так захопили мене, що я вiдчув необхiднiсть розповiсти Вам дещо про Вас. Я подумав про те, якою трагедiею це стало б, якби Ви змарнували себе. Адже Ваша молодiсть триватиме так недовго, так недовго. Звичайнi квiти в’януть, але цвiтуть знову. Наступного червня так само зажовтiють цi чарiвнi квiти. Через мiсяць зацвiте ломинiс, i його зелене листя буде пiдтримувати пурпуровi зiрочки рiк за роком. А от наша молодiсть нiколи не повернеться до нас. Радiсть, що пульсуе, коли нам двадцять, поступово слабшае. У нас вiдмовляють кiнцiвки, нашi вiдчуття притуплюються. Ми перетворюемося на незграбнi ляльки, котрих переслiдують спогади про пристрастi, яких ми боялись, i спокуси, щоб пiддатися яким нам бракувало смiливостi. Молодiсть! Молодiсть! Немае в свiтi нiчого кращого за молодiсть!




Конец ознакомительного фрагмента.