Страница 1

Облога Бушi
Михайло Петрович Старицький




Михайло Петрович Старицький

Облога Бушi

(Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини)


Ой напилися i сестри i браття кривавого пива край лугу,

Та не дали нi себе, нi вiри святоi ворогам на поругу!

    (Iз народноi думи)




I


Це було в самий розпал великоi трагедii, що уготувало польське панство у спiлцi з прислужниками Лойоли, завзявшися на святиню украiнського духу, на його буття,– трагедii, що охопила пожарищами всю Украiну-Русь, пронизала серце в Польщi й пiд ii руiнами закiнчилася. Це було тоi доби, коли розпанахана Украiна мусила у московського царя Олексiя Михайловича оборони шукати, коли вiн, уже по Переяславськiй радi, послав своi потуги в Литву. Це було тоi доби, коли знеможена вiд ненатлого гнiву Польща, закупивши татарськi загони, кинулась разом з невiрою на омитi слов'янською кров'ю краiни, аби сплюндрувати iх упень i повернути геть усе на руiну. Це було тоi доби, коли два кревних народи, призначенi на дружне та рiвне буття, вчинили мiж себе розраду й, пiднявши стяги на стягк, стали "у дiдiвську славу дзвонити"… Це було восени 1654 року.

На пiвдень вiд Могильова, за двое гiн вiд Днiстра, на високiй скелi лiвого побережжя притулилось мiстечко Буша з тверджею-замком, що панував над околицею. На вузькiм стрiмчаку, немов орлине гнiздо, повис отой замок i на синьому небовi далеко бiлiв своiми зубчатими мурами, своiми бiйницями-баштами. Край п'яти тiеi скелi розсипались, мов курчата круг квочки, манесенькi селянськi й мiщанськi хатки, окутанi вiтами зелених садочкiв; мiж критими соломою стрiхами здiймались де-не-де й високi черепичнi дахи, що червонiли мiж яриною здалеку. Саме мiсто Буша,цебто торговий майдан,– з одного боку тулилось до стрiмчастоi скелi, а зокола було обмежоване високим земляним валом i добрим дубовим гостроколом. За мiстом уже посувавсь пригород аж до узбiччя; з двох бокiв його огортало провалля, з третього – вали, а з четвертого – великий ставок, який набравсь з рiчки Бушки i тримавсь кам'яною загатою. Отой замок "Орлине гнiздо" з мiстечком Бушею, з цiлим ключем окружних сiл i маеткiв належав до роду Чарнецьких; вiдтiля вони налiтали на ратаiв украiнських, на сусiднiх панкiв i шарпали в своiх пазурах неслухняних схизматiв. Вiд самого початку пожежi, що на Запорожжi з залетiлоi з Суботова iскри спалахнула i покотилася широкими вогняними хвилями аж до староi Польщi, Чарнецькi зняли крила i до Варшави полинули, а гнiздо свое лишили на безбаш; його незабаром, пiсля сiчi пiд Корсунем та Жовтими Водами, захопили л'евенцi, батави з Днiстровського полку, з сотником Завiстним на чолi, i озброiли добре як вартову надднiстрянську страж-ницю.

Посерединi замкового дворища стояла досить простора, з трьома банями i окружним пiддашшям церква; вона була вже повернута панством у костьол, а потiм знов козаками на благочесний храм пересвячена; його вiдсвятив на iм'я покрови пресвятоi богородицi отець Василь, якого з мiстечка Бара вивiз сотник, пан Завiстний.

Стояв хмурий, глибокоi осенi, вечiр. Дрiбен дощ, мов крiзь сито, мрячив i сизими хвилями славсь по долинi, криючи широку далину млою. Часами лишень, коли вiтер на мить розривав туманисту заслону, яскрiла з одного боку в глибокiй долинi Днiстрова стяга, а з другого, навпаки, по широких згорищах i площинах чорнiли якiсь плями непевнi.

Кругом церкви, на цвинтарi, стояли ватагами козаки. Голови iм усiм були непокритi, i буйний бавився вiльно чупринами. Широкi спини огрядного та дужого люду покритi були розмаiтою пiстрявою одiжжю: тут вбачалася i руда та порвана свитка, i бiлий, виложений шнуром кобеняк, i кармазиновий запорозький жупан, i короткий кожушок i замазаний в дьоготь оксамитовий польський кунтуш, i саетова рожева, з панянських цукрових плечок, накритка.

В суворiм поглядi похмурих очей, в непорушних обличчях лежала якась-то дума глибока. Всi були скам'янiлi й похмурi, тiльки-но дiти з палкими, цiкавими оченятами не могли встояти на мiсцi, а нишпорили крадькома то мiж юрбою по цвинтарi, то по дзвiницi.

Iз широко розчинених церковних дверей тихий спiв лине:

"Святий боже, святий крiпкий, святий безсмертний, помилуй нас!"

Церква свiтлом сяе. Перед намiсними образами у високих ставниках горять товстi зеленi свiчки, а кругом них i коло самих образiв миготять цiлi сотнi манесеньких свiчечок жовтих; за хвилями з кадильного диму вони яскрiють зiрками, скрашаючи сизi прозористi хмари червоними барвами, а вгорi отой дим пiд банею уже пбклубами чорнiе, оповитий у морок. Вузькi вiкна у церквi, розквiченi рiзноколiрними шибками, свiтяться тьмяно, спалахуючи часами де-не-де вiдблисками веселки.

Правий притвiр i середина церкви набитi козацтвом. Засмаженi, мужнi обличчя, оберненi до ликiв святих, визирають пiд променем ласкавого тремтячого свiтла вже менше суворо, а не знаючi страху очi вогкi iм вiд сердечного молитовного зрушення. Сивi оселедцi, пiдголенi чорнi чуприни i лисi геть голови схиляються, хрестячись, низько. Попереду перед царськими вратами стоiть М

Страница 2

хайло Завiстний, сотник, з золотою китицею на правому плечi; високий, широкоплечий, з сивими довгими вусами, з шрамом на лiвiм виску, вiн подiбен до могучего дуба, що нажив собi силу пiд бурхотом бур. Лiворуч за ним стоiть молодий ще козак красень Островерхий, з чорними, ледве закрученими вусиками, з пiдголеною хвацько чуприною, з ознакою хорунжого на лiвiм плечi; праворуч вiд Завiстного молиться геть лисий, з бiлою пожовклою бородою дiд, а далi вже йде старшина та козацтво значне.

В бабинцi, у лiвiм притворi, скупчилась сама-но жонота; рiдко яка голова там пов'язана стрiчкою чи хусткою, а здебiльша скрiзь кораблики та очiпки, зап'ятi довгими бiлими намiтками, що спадають до самого долу серпанками.

Жiночi уста шепочуть благання; очi пiднесенi догори святобливо; iншi палають лиховiсним вогнем, iншi яскрiють сльозою, яка неслухняно зриваеться з вiй; але в жадних не свiтиться нi жах, анi розпач, в жадних не видко безсилоi жiночоi муки.

Попереду скраю стоiть у чорнiй стрiчцi сотникова дочка Орися, а поруч неi у глазетовiм кораблику – ii подруга Катря, молодого хорунжого жiнка, що з неi не зводить очей.

Орися стоiть перед образом великомученика Степана; ii струнка постава, закутана сизими хвилями з кадильного диму, здаеться легесенькою, прозорою. Вродливого личенька риси i елегантнi, й шляхетнi; в чорних, стиснутих трохи бровах криеться непорушна воля й вiдвага; карi очi з-пiд довгих темрявих вiй палають вогнем; па мармуровiм чолi лежать не дитячi думи, хоч у виразi уст пишае дитяча краса.

Орися замислено дивиться на лик, безмiро ласкавий, осяяний свiтлом з лампади; iй мрiеться далеке небо безхмаре, бiлi, розпеченi палом мури, слiпуче сонячне сяйво i ревуча юрба, розсатанiлi обличчя, пiднятi з камiннями руки на глашатая правди й любовi, i на устах у мученя на сконаннi лагiдна та прихильна ухмiлка.

"Так, постраждати за вiру, за правду, за своiх друзiв-братiв, – дума вона, – непомiрна утiха! Тут, на землi, усе зрадливе й брехливе; усi присягання людськi – порожнi слова, поглум над знудженим серцем… Там тiльки i спокiй, i щастя – у сяяннi довiчного неба".

Вона придивляеться пильнiше до образа й бачить, немов очi живi у святого i зорять iй у душу; але тi очi знайомi, ii серце з ними зжилося, iх промiнь тiльки й грiв ii душу самотню… Та це ж не святого стражденника очi, а очi ii коханка i друга, властителя радiсних мрiй, очi вродливого юнака Антона Корецького. Де вiн тепер? Нi слуху, нi вiсточки. Чи його почоломкала куля ворожа, чи вiн зрадив ii, безталанну, i забув своi присягання? Пропав, пропав без пуття, а з ним разом пропав i життя ii стямок…

"Що це я? – кинулась раптом Орися.– У таку хвилину i де про милого стала гадати? Це ворог людський бентежить натруджене серце. Вiдступися, нечистий!" I вона почала ревно молитись.

А це далеко десь раптом пострiл розлiгся, i луна покотила його по байраках та горах. Усi здригнулися i переглянулись значно; а клир тихо спiвав: "Слава в вишнiх богу i на землi мир, в чоловiцiх благоволенiе!"

Скiнчилась вiдправа; отець Василь вийшов у царськi врата в епiтрахилi, з кипарисовим, у срiбрянiй оправi хрестом i тихим, злегка тремтячим голосом обернувсь до молiльникiв:

– Братiе i друзi моi, хреста цього оборонцi, на нем же розп'яхся за грiхи нашi син чоловiчеський, мужайтеся духом, iбо наступае година нужденна, i возлюбивий пас страстотерпець покликав вас стати твердо i купно до останнього подиху за хрест цей i за матiр Украiну. Ворог цiлими хмарищами оточив наше убiжище, що донинi крилося богом, i вже погрожа нам вигуком смертодайним. Поклоняющийся хресту господньому брат покликав до помочi бузувiра, аби в спiлцi з ним повалить пiд ноги нечистi святиню… Не даймо ж ми на знущання нi хреста, нi жiнок, нi сестер, нi дiтей, а ляжмо кiстками за нашу правду i за нашу вiру!

– Ляжемо, панотче, голови положимо! – перенiсся вiдклик по церквi й розлiгся на цвинтарi.

– Хай пiдкрепить же вашi душi i мишцi правиця господня, хай крие вас вiд стрiл i напастей покров пресвятоi богородицi, заступницi нашоi перед престолом Всевишнього! – велебно прорiк панотець i благословив хрестом тричi весь люд.

Усi почали до хреста прикладатись; спочатку пiдходила старшина, потiм – значне козацтво, за ними простi козаки й сiрома, а нарештi вже матерi, жони i сестри. Все те чинилося богобiйно, порядно, без зам'ятнi й хапанини; панувало над усiм якесь враження надзвичайне, i кожен почував над собою вже помах смертi крила.

Коли всi перейшли до хреста, отець Василь вийшов з ним через вiдчиненi дверi на цвинтар; за панотцем рушила пiвча, а за нею значковi понесли хоругви й стяги, за якими вже посунули всi козаки. На дзвiницi ударили в усi дзвони; пiвча спiвала: "Отверзи очi твоя, боже наш, i внемли молящимся тобi". Процесiя обiйшла тричi круг церкви, потiм обiйшла мури в замчищу, зупиняючись край кожноi башти; потiм отець Василь з пiвчею й старшиною дiстався на самий мур до бiйниць i звiдтiля, з високостi, окропив тричi i мiстечко Бушу, i пригород.

Козаки стояли пiд муром в б

Страница 3

йовому шику, лавою. Рiзкий, пронизуватий вiтер трiпав прапори й стяги i гнав по млистому небу клочками пошарпанi хмари; з отця Василя зiрвало протягом його скуфiйку i понесло геть униз по днiстровськiй долинi, у хорунжого мало-мало не вирвало з рук хоругви i тiльки-но державноi вломило. Всi були лиховiсним передчуттям похиленi.

Сонце, сiдаючи за гору по той бiк Днiстра, проглянуло з-поза хмар на хвилину i останнiм променем попрощалось з землею; вiн спалахнув жарким полум'ям на високiм хрестi i полинув, згасаючи, до високостей темрявих. Отець Василь ще раз окропив козакiв, ще раз на воiнство чесне поблагав благословення у господа i з причетом журно до церкви вернувся.

Коли зачинилися дверi церковнi i всi козаки й добровольцi зiбралися на невеличкiм плацу бiля цвинтаря, а жонота стала поштиво пiвколом геть осторонь, то сотник Михайло Завiстний зняв шапку перед своею батавою i до неi обернувся тихою мовою:

– Панове, товаришi-громадо! Дозвольте до вас слово держати!

– Держи, держи, батьку, ми слухати тебе радi! – вiдповiли всi разом, уклонившися пану сотнику, та й насунули шапки набакир.

– До сеi пори у цiм затишку наших жiнок i сестер боронив господь вiд нещастя; але воля божа прийшла, i поклика вона нас i наших кревних цiлком постраждати за дiло велике, i постраждать до кiнця. Двадцять тисяч щонайкращого польського вiйська пiд гетьманством Потоцького й Лянцкоронського стоiть за пiвмилi; пан Яскульський – ' i пройда, i зух – вилазив по Бахчисараю та Царгороду, закупив башiв у султана та й приволiк сюди татарву – на грабежi наших дiбр, на гвалти й знущання над нашими сестрами i жiнками i святiй нашiй грецькiй вiрi на поглум, пригнав сорок тисяч невiрних поганцiв, i всi отi ворожi потуги накерував воевода Чарнецький на нашу горстку нещасну, аби добуть свою спадщину – орлине Чарнецьких гнiздо.

– Так, так,– пiдмiцнив сивобородий дiдусь,– учора ми добули язика; се його непохибне жадання: сiсти знову в цьому гнiздi i розносити по околицях на хрещений люд жах.

– Ще б то не так, коли он геть надокола, мов вовчi зграi, розлiзлись загони татарськi,– додав хорунжий.

– Знати, наважились вони,– вiв далi сотник,– або перерiзати нас усiх до единого, або забрати, як бидло, живцем: нас – пiд червону таволгу, на неволю i каторгу до галер, а жiнок, i дочок, i сестер – на всесвiтнiй глум, на поругу… i се моя перша рiч.

– Не дамося собакам живцем! – покрикнула громада.– Хiба через наш труп переступлять поганцi!

– Не вiддавайте, братцi, дешево псам i козачого бiлого тiла, а вiзьмiть з наших напасникiв добру цiну,-прошамкав по-старечому сивий кобзар, обводячи незрячими очима юрбу.

– Дорого, дiду, заплатять! – зухвально покрикнув хорунжий, i юрба вiдповiла на те ухвальним гомоном. Катря гаряче пригорнула Орисю, а та тихо сказала:

– Добрий козак.

– Слухайте ж, панове, мою другу рiч,-знову почав сотник, i тиша запанувала. – Чотири днi тому вiд славного iашого полковника Богуна – продовж йому, господи, вiк – здiбрав я наказа, щоби ми, в разi нападу на нас сил ворожих, затримали iх тут в iпермицерii наскiльки мога, аби тим дати пану полковнику час дiждатися пiдмоги у Барi. То як, на вашу думку, панове, чи надовго здолаемо ми затримати злочинцiв?

– А що ж, пане сотнику? – спитав середнього вiку, покарбований шрамами лицар, увесь голений, з самим лишень оселедцем, закрученим за едине вухо зухвало.– А скiльки приходиться на козака тiеi поганi?

– Та голiв двiстi на християнську душу…– вiдповiв сотник.

– Гм! Не дуже багато!-зареготавсь оселедець.-Коли в добрий час та на добру руку, так наш брат порiшив би до обiдньоi доби таку купу; ну, а щоб iм подолати одну душу козачу, то тра часу днiв зо три або й чотири – не менше… чи так, братцi?

– Так, так! – вiдiзвались деякi весело.– А такого убгати, як ти, то й тижня мало!

– Так, стало буть, панове, на тому й стоiмо, щоб затримати iх тут, та й квита,– по-моему, хоч навiть на тиждень, а вмирати, братцi, козакам не диковина,– сказав сотник i надiв на голову високу смушеву шапку з червоним верхом i кутасом.

– Даймо,вставив старий козарлюга,– що настояще, по правдi сказати, умирати ще я не вмирав, а для того я и не можу сказати, що воно за диковина? Жартами шуткував з смертю не раз, а щоб зовсiм умерти, то ще не доводилось… Ну та це пусте – спробувати можна.

– Тим паче,додав сивий дiд,– що доведеться тiльки раз на вiку скуштувати того меду!

Всi засмiялися i якось весело пiдбадьорились.

– Так слухайте ж мого наказу,– еказав сотник, i все козацтво мовчки, покiрливо поздiймало шапки.– Всiми своiми потугами, наскiльки в нас е, ми засядемо в пригородi: там всякого припасу досхочу. З правого боку у нас непролазний ставок, з лiвого – невилазне провалля, а просто – добре окопище з гакiвницями та гарматами; вiдтiля нас i зубами не витягнуть: прохiд до валiв i вузький, i занадто довгий; iм розвернути своiх потуг буде нiде, а ми iх потроху i почнемо лущити та локшити… потiха вийде, та й годi!

– Так, пане сотнику, добре ти розумом кинув!

– Нащо

Страница 4

й краще! – пiдмiцнили чупруни.

– Ну, а коли нас, по божому попуску, з тiеi позицii виб'ють, то ми перейдемо у мiстечко, i тут хоча й труднiше нам вiдбиватися буде, проте ще днiв зо два чи зо три продержимось…

– Чого не продержатись? Продержимось! – пiдкреслив молодий хорунжий, що вже на новому держалнi здiймав хоругов.

– А щодо замка, то ми його лишимо на дiтей, на дiдiв та на жоноту,– провадив сотник.Доки ми будемо кришить ворогiв, то й вони допомагатимуть нам з високих бiйниць, а коли ми всi поснемо сном козацьким, то нашi сестри й подружжя продержать ще замок днiв з пару, бо вiн i сам по собi недосяжен. А коли нарештi увiрветься всередину ворог, то вони зумiють не датись у руки живцем i не попустять наших святинь на поругу!

– Не дамося живцем! – покрикнула грiзно жонота.

– Зумiемо вмерти,– вiдказала вiдважно Орися, виступаючи наперед,– i святинi нашоi в руки поганцiв не кинемо!!

– Батькова дочка! – зауважив кобзар.

– Ну, попрощайтеся хто з ким хутко, по-козацьки, i гайда у пригород, в шанцi: того й гляди, що голомозi захочуть нас навiдати.

Юрба заколивалась; намiтки помiщалися з шапками, хустки i стрiчки – з шликами; стихло все, i тiльки вчувались то поцiлунки гарячi, то обiйми мiцнi, то зiтхання; але жоден стогiн, жодне ридання не вразило завзятцiв, i хiба-но крадькома на чиiх-не-чиiх чорних молодих та яскравих очах набiгла була сльоза неслухняна, та й та зронилася безгучно на землю…

Сотник Завiстний протер очi, поправив вуса i обняв гаряче свою одиницю, свою останню на життi втiху – Орисю.

– Прощай, доню! – промовив вiн переривчастим голосом.– Ти знаеш… як тебе я люблю… нiхто, як бог… Його воля! А от пам'ятай, що покiйну матiр твою один пан, що наiздом мiй хутiр спалив, хотiв був до себе узяти… Дак вона сокирою йому голову провалила; побоялися приступити до неi надвiрнi та й спалили з хатою разом.

– Пам'ятаю, батьку,– велебно вiдповiла Орися.– За мене не зчервонiеш,ти, вiр!

Сотник ще раз пригорнув свою доню до серця i хапливим кроком попрямував просто до брами, крикнувши всiм:

– Пора! За мною!

I всi, насунувши аж на очi шапки, рушили мовчки до брами. Насовувалась на землю смеркова мла, i в пiтьмi тiй ледве-ледве було запримiтити, як одномiрне коливалися списи й шапки i як довжелезна многоголова потвора, немов баечний той змiй, вповзала у браму широку.

Орися стояла довго i нерухомо край скелi, втопивши в холодне, беззоряне небо своi допитливi очi; але воно було невiдмовне, глухе; чорна хмара грiзно здiймалась зi сходу, i в неосяжнiй пiтьмi миготiли лишень блискавицi далеких пожарищ…




II


Нiч. Тихо й похмуро в Орисинiй свiтлицi, що в закутнiй баштi. Висока цiвчата середина, обмежована товстелезними мурами, дiлиться стiнами нахрест; в одному з сегментiв умiстилась кiмната, чудноi форми, з високою стелею, яка закiнчалась склепiнням.

Пiд одною прямою стiною, до богiв приголiв'ям, стоiть лiжко дiвоче; з-пiд глазетового наметика визира безлiч подушок i подушечок у бiлих як снiг пошивках. Пiд другою прямою стiною широко розсiлася груба; блискучi кахлi розмальованi хитро вiзерунками; на довгiй лежанцi грiються товстi сулii i сушаться трави пахучi. Тут же побiч i низенькi дверi вхiднi; над ними висить мальована напрочуд картина…

В третiй, вигнутiй луком, надвiрнiй, стiнi прорiзане вiкно, вузьке-вузьке та глибоке, майже не вiкно, а бiйниця; i в ясний сонячний день через ту розщiлину мало до дiвочого покою свiту сягае, а тепер воно якось лиховiсне чорнiе. Проти вiкна, в гострiм кутку, навпаки, лагiдно й ясно: багато наставлено там богiв i в рамах, i в ризах коштовних, i киiвського, i польського письма, а перед ними на довгiм шнурку, оздобленiм паперовими квiтами, висить лампадка. Легесеньке тремтяче свiтло ii осяюе стиха святобливий лик божоi матерi, що своею ризою закрила мир вiд напастей; променистими хисткими пасмами стелеться свiтло по мурах i по високих склепiннях, яскрить по гранястому склу, миготить на однiй сулii, м'яко лежить на рiжку подушки i на розсипаних по iй хвилях з русявого шовку i никне в сутiнi на круглiй стiнi; а на долiвцi, пiд лампадкою саме, тремтить пляма кругляста, вiд неi довгими смужками розбiгаються тiнi, ламаються по стiнах i збiгаються аж на склепiннi бiля залiзного гака, до якого i шнурок причеплено. Химернi довгастi тiнi маревними нарисами лежать на бiлiй сосновiй пiдлозi, повзуть по мурах, хитаються, тремтять i сповнюють кiмнату якимсь таемничим смерком.

А надворi скаженiе буря; вiтер гуде i жалiбно в коминi вие, мов голосить по згубi когось близького, дорогого… В куточку трiскотить стиха лампадка та вчуваеться часами стогiн задавленого ридання.

На лiжку, до подушки припавши лицем, Катря лежить непорушне; тiльки часами ледве примiтне здригаються плечi у неi. Спала з неi намiтка i одним кiнцем на подушцi звисла, а другим долi лягла; коса вибилась з-пiд кораблика i, звинувшись химерним вузлом, неслухняно лягла на плечi; одно крило плахти вiдхилилось свавольно i виявило огрядну нiжку, узуту в червонi чобiтки з срiбни

Страница 5

и пiдкiвками. Тiльки на частинi голiвки, на заломi коси та на одному плечi лежать свiтовi плями, а решта в темрявi з наметика потонула.

Край вузького вiкна, схиливши на руки чоло i втопивши очi в чорну пiтьму, сидить мовчки Орися; вона силкуеться туди прозирнуть, куди пiшли дорогi ii серцю люди, вона прагне дiзнатись, що дiеться тепер у мiстечку Бушi i в пригородi; але густий морок закрива вiд неi далину чорним серпанком, i тiльки коли-не-коли на тiм морi безпросвiтноi темряви заблима якась непевна iскра i згасне…

Орися повернулась до образа i зупинила на дiвi пречистiй своi замисленi очi; вiд довгих вiй лягла сутiнь стрiляста на ii личко блiде; руки iй з несили на колiна впали i сплелись у стисi нервовiм; у нахмурених бровах непохибна думка застигла. Довго i нерухомо так сидiла Орися; чи вона складала з благання молитву, чи доручала небеснiй розважницi свою тугу-печаль – зосталося то таiною.

Нарештi Орися повагом перевела своi очi, що свiтилися темним вогнем, на лiжко, на Катрю – i на ii виду перебiгла хмарина.

– Годi, Катре! – промовила вона строго.– Не плакати тепер, не в сльозах губить силу, а набиратись треба ii для останньоi боротьби.

Катря ще бiльш заридала безнадiйно i глухо, i ii плечi заколихалися пiд хвилями збурених мук.

– Грiх! От перед цiею святою матiр'ю грiх! – показала на образ Орися.– Вона вiддала ради нас свого сина на муки, на смерть, а ми будемо побиватись, що доведеться за вiру святу й за вiтчизну вмерти!

– Не те, не те!..– вiдповiла риданнями Катря, пiдвiвши голiвку i спершись нею на руку. Кучеряве пасмо русявого шовку з-пiд очiпка впало на ii заплаканi очi i надало молодесенькому обличчю вираз дитячий – нестотно ображене дiвчинятко заплакало, почувши ласку уперше.– Не те! А дай менi виплакатись! Дай менi в останнiй раз тут… на самотi… натiшитись своiм лютим горем… а там уже я не заплачу!

– Сором з своiм горем тепер панькатись! – ласкавiшим уже голосом корила Орися, присiвши до Катрi i гладячи ii шовкове волосся.– Коли б воно на тебе лишень упало саму, то тодi б могла… а воно ж на всiх нас злягло рiвним тягарем i роздавить усiх нас разом, укупi…

– Не на всiх, не на всiх однаково! – гвалтовно скрикнула Катря i заломила в скрутоньцi руки.

– Як неоднаково? – навiть схопилась Орися.– Та хiба у тих, що пiшли туди на певний загин, не було нi радощiв, нi втiх на землi, або що?

– Може, й були, та вони вже ними натiшились, а я не нажилася ще на свiтi…– вiдмовила, рвучи слова, Катря.

– А я чи нажилася? – спитала нервово Орися.– Туди… на муки… на страту… мiй батько пiшов… едине мое кохання, едина вiдрадiсть… едина моя слава i втiха; але глянь – я не плачу i не збентежу його останньоi хвилини сльозою.

– Ох, правда,– мовила Катря, гамуючи сльози.– I ти не нажилася, але ти й не жила зовсiм! Ти не зазнала iще того щастя, яке охоплюе райською жагою i розум, i волю, i серце, i всю людину цiлком приковуе до втiхи земноi… ти ще не кохалаi

– Почiм ти знаеш? – вiдказала упавшим голосом Орися i провела рукою по бiлому чолi, немов бажаючи змести з його уiдливу болiч.– А може, кохання мое ще страшнiшою п'явкою вп'ялось менi в серце!

– Твое кохання! – нестямилась Катря, пiдвiвши голiвку i затаiвши враз сльози: дитяча цiкавiсть перемогла ii страждання.-Ти, моя перша подруга, посестриця, i нiколи менi про те не промовила й слова.

– Суть такi рани, якi жадалось би i вiд себе самоi сховати, а не то що вiд миру,– важко зiтхнула Орися, вiдвернувши вiд Катрi свiй зрушений вид.

– Орисю! Рiднесенька! Зiронько моя! – обнiмала Катря свою кохану посестрицю, переставши плакати i ласкаючи свою товаришку по горю.– Скажи менi хто? Подiлись горем – легше буде… Коли виплачешся i розважиш тугу – завжди на душi легшае…

– Ти пам'ятаеш того козака… Антона Корецького… що до нас приiздив у Бар?

– А, пам'ятаю, пам'ятаю… Такий гарний, хороший, з русявими кучерями, синiми очима i бiлим панським лицем?

– Так, так!

– Як не пам'ятати! Пам'ятаю i за сто сажнiв пiзнаю! Я в його, коли признатись тобi,усмiхалась уже Катря, щаслива тим, що таiну вивiдае,мало-мало не закохалась… Не здолала чисто й глянути на тi закрученi вусики… Тiльки тривай… – зупинилась вона, мiркуючи…– Адже ж то брат твiй? Вiн тебе називав сестрою?

– Нi, вiн не брат: вiн по кровi менi був зовсiм чужий, а по серцю… ех! – Орися нетерпляче махнула рукою.– До чого цi спогадки тепер? Навiщо намучене серце вражати?

– Квiточко моя, сонечко ясне! – благала Катря.– Скажи… повiдай, хоч кришечку… хоч капелиночку!

– Ах, яка-бо ти! Нестотно мале дитинятко,– годилась через силу Орися.– Довго розказувати, а ще довше переживати тi муки. Бачиш, я з тобою спiзналася в Барi, а ми перше сидiли далеко на хуторi,– я там росла ще дитинкою… I так було славно, ох, як славно! Батько приiздив часто… мати жила… кохала, ласкала мене… Я ii ледве згадаю… Потiм наш хутiр спалили… матiр теж… Як приiхав на пожарище батько, позеленiв, заскреготав зубами i знову кудись-то майнув. А за тиждень вернувся i привiз хлопчика на кульбацi, лiт де

Страница 6

'яти. "Знайшов,– каже,сироту без-притомного на шляху, так треба нам його приховати, за сина прийняти!"-Орися змовкла, пригнiчена вагою спогадiв давнiх.

– Ну, ну! Що ж далi? – допитувалась зацiкавлена Катря.

– Що ж? Звичайно… став вiн у нас мешкати… в другiм хуторi,– ми переiхали далi вiд Бугу; росли ми вкупi, як брат з сестрою, вкупi бiгали, пустували, гулялись… ну, призвичаiлись, порiднилися… ех, та що й згадувати!

– Нi, нi! Докажи-бо, хоч капельку!

– Ну, виросли ми; а вiн стрункий такий став, та моторний, та дужий!.. Спiвав гарно… Батько почав його вчити герцям лицарським, брав i на Запорожжя з собою в науку… Потiм вiн приiздив до нас такий радiсний та щасливий… i до Бара ото… а вже я його так ждала й виглядала, як божого свiту… Ну, ми й покохались.

– Так де ж вiн, твiй Антось?

– Не питай! Як вiн присягався, боже! А батько раз сам вернувся додому й сказав, щоб я отого перевертня, зрадника iз голови викинула! Для чого? Батько промовчав, але я знаю, що вiн дарма не скаже…

– I ти викинула? Забула його?

– Не руш! Годi! – сказала рiшуче Орися, зсупивши брови вiд вразькоi, наболiлоi муки, i Катря припала до ii колiн i притихла, почувши незмiряне горе.

Знишкли посестри, немов занiмiли, замерли, – однiй болiч здавила до нестями серце, а другу заколисала недоля, i Катря, мов дитинка, заснула безжурно у своеi подруги на колiнах.

Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне – веде якийсь спiв похоронний…

Немов темна мармурова фiгура, сидить нерухомо Орися;

ii погляд сягнув далеко-далеко i потонув у чорнiючiй млi…

Зринають з пiтьми перед нею другi, непохожi картини, i вiе вiд них i свiтлом, i ласкою, i теплом.

Тихий лiтнiй вечiр. На заходi гасне поволi рожевистий свiт. Бiля хати на килимку стоiть ще вечеря; якась баба, не дуже стара, прибира i ложки, i миски… А своему коханому Орисенятку дае медовики й вишнi. На призьбi сидить молодий ще тато Орисин; вуси йому аж на перса упали, а в зубах коротесенька люлька. Схилившись йому на плече, притулилась молодиця хороша i приязно, кохано зазира йому в вiчi. Розтопиривши рученята, пiдбiгае з смiхом до татуся красунька Орися, а батько iй пускае назустрiч клубочками дим… iй весело, вона заливаеться, аж дзвенить,– i навтеки, та знову-таки вертаеться з галасом на дим, поки не закашляеться; молодиця тодi злякано хапае ii i притискае до лона.

– I як-таки тютюном та на дитину! – зiрвався з ii уст лагiдненький докiр.

– Нехай привчаеться до запорозького курива! Правда, доню? – зареготавсь батько i ущипнув за щiчку Орисю.

– Мамо, я привчусь – засмiялась дзвiнко й Орися, визираючи з-пiд руки в матерi зухвальними оченьками i ловлячи рученятками дим.

Линуть пахощi вiд бузку по садочку. Десь рипить вiз i гавка собака, над головою прогудiв хрущ.

Орися схопилася його дiгнати; а це ii перейняв другий i вдарив; вона – в сльози i зараз пiд оборону до тата. А тато ще дратуе й смiеться:

– Гай-гай! I не сором тобi? Жука злякалася! Ти ж козацька дочка? Так не то, не бiйся жука, а й татарина-пса… бий iх!

I Орися, пiдбурена батьком, бiжить знов на хрущiв} а запашний украiнський вечiр ласкаво огорта натомлену землю.

А ось друга нiч… чарiвна, тиха. Над головою розсипавсь стожар; райський шлях простягсь угорi зористою стягою; все небо миготить тихими вогниками… Мама на призьбi сидить i жде тата; вiн поiхав ненадовго, а ось третiй день – i нема…

А це раптом як затупотить кiньми… Розлiгся галас; хутiр прокинувся; переляканi, блiдi молодицi i дiти повибiгали з хат; вскочила нянька, кричить: "Вороги!"

– Бери Орисю! Рятуй ii! Ховай! – до неi з благанням кинулась мати i передала iй дитину на руки.

Баба бiжить з дорогою ношею в лiс. Вiти хвиськають iх, огортае пiтьма, гонить жах… Здалеку досягають i лемент^ i крики, й пострiли, а от через прогалину видко, як на мiсцi, де хутiр, зайнялися немов великi свiчки, i полум'я вiд них полинуло аж до вогнистого неба.

Червона кров… чорнi, обгорiлi трупи… жаховитi обличчя… стогiн i плач… i сиротинна самотнiсть… тиша могильна… Мамо! Мамо!

Зимовий вечiр. Другий уже хутiр. Хатка заметена снiгом. Намерзлi манесенькi вiкна ледве пропускають той свiт. Баба пораеться коло печi. Батько велику книгу чита про страдникiв божих, що за вiру святу йшли з ухмiлкою в огонь, i на страту. Кожне слово мiрноi батьковоi речi запада iй у душу; а поруч стоiть молодий кучерявий хлопчина, названий ii брат; почувае вона в стуканнi серця, що вiн iй ближчий за брата…

А старий батько розказуе вже про дiда Днiпра, про скаженi пороги, про сине море безкрае, про кривавi сiчi з турками та татарами, про страшезнi бурi, про турецьку неволю, про пекельнi тюрми i про смердючi галери…

Але час летить. Яскраве лiто i спека. Розжеврене небо безхмаре високо знялось у безоднiй блакитi. Вiтер анi шелесне; буйне жито свое стигле колосся до землi клонить, Мов проситься на спочивок у снопи, а не то ронитиме на землю викохане, достигле зерно.

Орися бреде по цьому золотистому морю, розсуваючи його хвилi руками; на головi в неi

Страница 7

вiночок з василькiв та волошок. Хтось крикнув поблизь: "Агов!" – i красень козак зненацька виринув ось перед нею i обвив руками ii стан…

Вона чуе, як стукотить його серце, вона чуе його поцiлунки гарячi… iй i боязно, i хороше, i млiе солодким тремтiнням серденько…

– Пусти, Антосю! Годi-бо! Що ти? Побачать! – вибиваеться вона з обiймiв.

– Хай бачать! Хай цiлий свiт збереться сюди, i перед усiма, як перед оцим небом, я скажу, що кохаю тебе бiльше всякоi радостi, бiльше життя!

– Коханий мiй, любий! – шепоче вона i хова на його дужому плечi свiй зчервонiлий видочок, а очi ii таким щастям палають, яким тiльки раз на вiку займаеться серце.

– Твiй, твiй! I нiщо на свiтi нас не розлучить! – присягаеться ревно козак, притискаючи ii до своiх могутнiх грудей…

I знов усе лине, зника… далi, далi!

Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне – веде якийсь спiв похоронний…

Тихо рипнули дверi, i на порозi з'явилась згорблена бабуся, пов'язана по очiпку чорною хусткою i в чорнiй намiтцi.

– Не спиш усе, моя ягiдочко? – прошамкала вона, наблизившись до Орисi.– Уже швидко свiт; приляж, засни хоч хвилину… сили наберись… не сумуй!

– Я, бабусю моя, не сумую i божiй волi корюсь! – промовила тихо Орися. – А тiльки не спиться менi… голову думи обсiли…

– Ох, моя квiточко рожевая! Яка то гiрка твоя доля! – зiтхнула, проголосила бабуся, цiлуючи Орисю в голiвку.– Жити б тобi та радiти, а менi б у землi сирiй тлiти… Ох, а господь iнакше мiркуе…

– Не надi мною одною його воля свята, а над усiма,– вiдiзвалась спокiйно Орися. – Та менi життя мого i не шкода: якi в йому радостi, якi втiхи? От тiльки тата кохала та бабусю, як неньку рiдненьку… – I Орися схопила i поцiлувала руку у баби.

– Що ти, що ти, моя безталанна? – кинулась бабуся обнiмати Орисю, утираючи дрiбнi сльози, що котились з старечих очей.

– Люблю, от що! А ховати нi тобi мене, нi менi тебе не випаде: поховае нас хижий звiр.

– Та ще, моя ягiдко, господь один вiда, що станеться; а може, з потилицi налетить наш славний Богун Iван, дак нечисть уся вiд його шкереберть покотиться…

– Сили, бабусю, у ворога дужi – не подолати! А проте – хай буде, що буде, що боговi миле… а ти от що скажи: чи молодою моя матуся вмерла?

– Молодесенькою.

– А як горiла вона, ти бачила?

– Годi! Годi! Господь з тобою… Най ii крие покровом своiм цариця небесна! Не думай… засни хоч трiшечки: ти одна тепер голова на цiле замчище та панотець…

– Я засну, бабусю,– обезпечала Орися.

– Засни, моя дитино! А я готую обiд i всяку страву, щоб у долину нашим оборонцям знести…

– Ох, бабусю, ненько моя! Яка ти люба, хороша: все дбаеш лишень про других… а я то про себе… Готуйте, готуйте, i я пiду допомагати…– заметушилась Орися i встала, переклавши обережно на подушку голову Катрi.

– Нi, нi! Ти вiдпочинь,– там помiчниць досить, а ранком i ти нам допоможеш. Вiдпочинь, послухайся твоеi бабусi, адже я тебе бiльше за рiдну доньку люблю.

– Послухаюсь, бабусю,– згодилась Орися покiрно.

– Пошли iй, пораднице мати свята, хоч на хвилиноньку спокiй! – промовила побожно бабуся, перехрестившись до образа i тихо, зовсiм згорбившись, вийшла з свiтлицi.

Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне – веде якийсь спiв похоронний…

Зупинилась Орися перед ликом небесноi i тихо навколiшки стала.

– Царице безгрiшна! – шепотiли уста ii тихо. – До тебе, до нашого прибiжища тихого лине моя остання молитва! Не вiд куль, не вiд стрiл ворожих, не вiд смертi ховай мое серце, а вiд немочi та страху! Пошли i менi, о всепiтая мати, силу i мужнiсть з вiдважною усмiшкою на страту пiти за нашу бездольну родину, за нашу зневажену вiру i за твою, панно пречиста, вiковiчную славу!

Лампадка спалахнула i погасла. Все пiрнуло в хмурiй пiтьмi, тiльки крiзь шибки в вiкнi ледве-ледве сiрiв наступаючий ранок.

Коли це раптом навдалi щось блискавицею свiргонуло; через хвилину гуркiт розлiгся i полохлива луна вiдгукнула його по долинi. Задзвенiли шибки; Орися здригнулась i стала Катрю будити:

– Вставай, – уже починаеться!




III


Глупа нiч; проте у польськiм Обозi край намету коронного гетьмана Степана Потоцького жвавий клопiт i рух. Слуги з походнями нишпорять, бiгають вiд мажi до мажi; випаковують i припаси, i начиння всяке – куфи, барилки, пляшки; в обгорiлiй хатинi приладнались кухарi з куховарством i край яскравого полум'я готують, печуть, на рожнi шкварять i лаються. Навкруги, пiд дрiбним холодним дощем, не горять, а куряться вогнища; коло них в туманистих загравах кривавими плямами вбачаються постави людськi, – iншi лежать скорчившись, iншi сидячи сплять, i тiльки де-не-де ходять мiж ними з рушницями пильнi вартовi.

А в спустошенiй каплицi бенкет iде i варом кипить шляхетське життя.

Розiслано на долiвцi дорогi килими; розставлено складнi шкуратянi канапи й крiселка, розложено столи i бiлими обрусами вкрито; на них у срiбних тяженних, нюрнберзькоi роботи, шандалах горять десятками свiчi восковi; на срiбнiй i золотистiй посудинi iх полум'я миготить

Страница 8

блискоче зiрками, яскрiе дiамантами в кришталi. Сайгаки i голови з вепрiв стоять на столi; розмаiтi потравки, бiгоси, лозанки парують i смачним пахом дратують охоту до iжi; у куфах, сулiях, пляшках лелiють ласкаво та втiшно i старки, й наливки, i заморськi вина, i темнi та густi сорокалiтнi меди. Слуги метушаться упадливо та улесно, пiдносячи бiльше та бiльше i вигадливих страв, i цiлющого трунку.

На канапi, медвежою шкурою вкритiй, майже лежить сам вельможний господар, сам гетьман коронний – Потоцький, син старого Миколи Потоцького, що завершив сумно пiд Корсунем свою бойову славу. На йому довгi сап'янцi з золотими острогами i срiбна мiсюрка, а зверху наопаш – розкiшний кармазиновий кунтуш з венецiйського оксамиту, облямований горностаем; на головi соболевий шлик з струсевим пером, що дiамантом коштовним прип'ято. Многоцiнне камiння яскрiе i свiргоче йому на руках, i на застiбках, i на пiхвах прип'ятоi до лiвого боку дамаськоi шаблi.

I криклива пишнота, i вираз обличчя, що довчасно злиняло на розпусних ночах, i хiтливi безсоромнi очi, i млява, знесилена постава – нагадували швидше фiгуру знудженоi повii, нiж мужнього ватага Посполитоi Речi.

Поплiч Потоцького справа сидить польний гетьман Лянцкоронський; вiн, навпаки, одягнений в звичайну бойову одiж; обличчя йому повне достойностi й поваги; в очах, синiх, великих, свiтиться розум.

За ним сидить в сталевих шелягах воевода Чарнецький, на всю округу – пекло i жах; вiд його мусянжового, загартованого в боях обличчя вiе холодом зимовим, з горбинкою нiс загнувся йому гаком, нагадуючи дзьоб у хижого птаха; в зеленастих очах яскрiе сваволя i лютiсть.

Лiворуч почетнее мiсце сина кримського хана Махмета-Гiрея – на цей раз порожне: вiн чогось не прибув на сьогоднiшнiй бенкет.

Далi за столами по достотам мiститься панство вельможне; убране в саети, едваби, злотоглави та в зброю блискучу, воно зiбралося тут немов на мазура з пишними красунями панями та панянками, а не на воювання суворе. Деяким не вистачило стiльцiв, так вони зiрвали зi стiн схизматськi образи, положили iх тилом на зруби та на них i розсiлись. Одного образа вони дiстать не здолали, бо високо висiв, так вiн i зостався у них свiдком единим.

Не дбаючи про холод i про вiтер, що вривався в розбитi шибки i хитав тривожливе полум'я свiч, обличчя у бенке-тарiв, розшаренi старкою, та добрим венгерським, та литовськими медами, палали вогнем i свiтились звiрячою втiхою.

I регiт, i вигуки, i скоромнi вигадки, i дзенькiт склянок, i цокiт ножiв – все змiшалось у галас безладний та дикий.

– На мое здання, – провадив польний гетьман, запиваючи свою мову ковтками старого венгерського, – не слiд нам затримуватися тут повними силами ради якоiсь там жменi ошарпаних гультiпак – i негоже, i мети нема, та й часу жаль: Беллона страх вередлива i за марнування часу помстить жорстоко.

– Найперше,сьорбаючи сонливо з золотого келиха мед, суперечив йому гетьман коронний, – панська вельможнiсть надуживае злегка правдоту: ця горстка наволочi нас затримать тут не зможе, а дасть тiльки малий вiдпочивок i сяку-таку розривку…




Конец ознакомительного фрагмента.