Страница 1

Марiя Стюарт
Стефан Цвейг


«Марiя Стюарт» – один з кращих життеписiв, що належить перу найпопулярнiшого австрiйського письменника Стефана Цвейга (1881–1942). У романi зображено протистояння Марii Стюарт, шотландськоi королеви, яка претендувала ще й на англiйський трон i для якоi на першому мiсцi завжди були поклики серця i тiльки потiм – аргументи розуму, та англiйськоi королеви Єлизавети, що нiколи не пiзнала радощiв материнства й подружньоi любовi. Але передусiм це була боротьба не двох королев, а двох Жiнок – видатних, розумних, пiдступних, хоробрих, якi дiяли в iм’я любовi та влади, i кожна з них заплатила за це свою цiну.





Стефан Цвейг

Марiя Стюарт





Вступ


Виразне та вiдкрите саме себе пояснюе, натомiсть таемниця дiе творчо. Саме тому iсторичнi постатi та подii, затiненi запиналом непевностi, вимагають новоi iнтерпретацii i новоi фантазii. За класичний коронний приклад такого невичерпного повабу таемничостi, властивоi iсторичнiй проблемi, може правити життева трагедiя Марii Стюарт. Навряд чи якiй-небудь iншiй жiнцi в свiтовiй iсторii присвячено так багато лiтератури: драм, романiв, бiографiй i дискусiй. Понад три сторiччя Марiя Стюарт незмiнно вабила поетiв, давала роботу вченим, i ii постать ще й досi з не меншою силою спонукае по-новому зображувати ii. Адже сенс усього заплутаного – прагнути ясностi, а всього темного – свiтла.

Але, як часто трапляеться, життеву таемницю Марii Стюарт зображували й тлумачили вкрай протилежно: мабуть, немае жодноi жiнки, яку б змальовували в таких рiзних постатях: то як убивцю, то як мученицю, то як дурну iнтриганку, то як небесну святу. Але диво дивне, ця розмаiтiсть ii образу – наслiдок не браку збережених матерiалiв, а надмiру iх, який плутае i бентежить. Є тисячi й тисячi збережених документiв, протоколiв, актiв, листiв i повiдомлень, уже триста рокiв завжди з iншим i щоразу новим завзяттям рiк у рiк поновлюють процес про ii провину або невиннiсть. Але, що докладнiше вивчати документи, то прикрiшою стае в них сумнiвнiсть усiх iсторичних свiдчень (а отже, i зображень). Навiть якщо якийсь документ з огляду на характер його письма справжнiй, давнiй i його автентичнiсть пiдтверджено архiвною експертизою, вiн однаково не конче може бути надiйним i по-людському правдивим. Навряд чи ще де-небудь так виразно, як у випадку Марii Стюарт, можна пересвiдчитись, iз якими несамовитими розбiжностями тогочаснi спостерiгачi описували однiеi пори ту саму подiю. Проти кожного документально засвiдченого «так» стоiть документально засвiдчене «нi», проти кожного звинувачення – виправдання. Неправдиве з правдивим, вигадане з дiйсним переплетенi так тiсно, що, власне, кожному сприйняттю образу Марii Стюарт можна надати найбiльшоi вiрогiдностi: той, хто хоче довести, що вона – спiвучасниця вбивства свого чоловiка, може подати десятки свiдчень очевидцiв, але ж так само й той, хто прагне довести ii непричетнiсть до того вбивства; для будь-якого зображення ii характеру фарби змiшанi ще наперед. А якщо до цiеi плутанини наявних повiдомлень додаеться ще й партiйнiсть полiтики або нацiонал-патрiотизму, викривлення образу стае ще несамовитiшим. Щоправда, людська натура однаково, тiльки-но йдеться про суперечку за буття або небуття мiж двома людьми, iдеями чи свiтоглядами, навряд чи уникае спокуси стати на якийсь бiк, визнати, що хтось каже правду, а хтось – нi, назвати одного винним, а другого – невинним. А якщо, як-от у даному випадку, автори здебiльшого самi належать до котрогось iз двох напрямiв, релiгiй чи свiтоглядiв, якi борються мiж собою, однобiчнiсть iхнiх зображень майже неминуче визначена наперед; загалом протестантськi автори всю провину покладають на Марiю Стюарт, католицькi – на Єлизавету. В англiйських зображеннях Марiя Стюарт майже завжди постае як убивця, в шотландських – як бездоганна жертва ницоi обмови. Листи зi скриньки, цi найсуперечливiшi предмети дискусiй, однi, присягаючи, називають правдивими не менш несхитно, нiж iншi – фальшивими, бо навiть у найнезначнiшi подii вперто втручаеться партiйне забарвлення. Мабуть, саме тому людина, що не е анi англiйцем, анi шотландцем, людина, що не мае визначених кров’ю поглядiв i пов’язаностей, мае чисту й вiльну вiд упереджень можливiсть бути об’ективною; можливо, iй швидше буде дарована змога пiдступити до цiеi трагедii з палкою i водночас безсторонньою цiкавiстю митця.

Щоправда, було б зухвальством, якби дослiдник мав намiр дiзнатися всю правду, тiльки правду про всi життевi обставини Марii Стюарт. Вiн може досягти лише максимуму правдивостi, i навiть те, що вiн, найкраще обiзнаний i з чистим сумлiнням, вважав би за об’ективнiсть, завжди було б лише суб’ективним. Адже, оскiльки джерела непрозорi, вiн мав би видобувати свою яснiсть iз iхньоi каламутi. Оскiльки тогочаснi повiдомлення суперечать однi одним, йому доведеться в процесi працi вибирати у випадку кожноi деталi мiж свiдченнями, якi виправдовують, i свiдченнями, якi звинувачують. Хоч як обережно вибиратиме дослiдник, iнколи вiн учинить найче

Страница 2

нiше, якщо поставить коло своеi думки знак запитання i признаеться, що той або той факт життя Марii Стюарт i досi, коли йдеться про правду, ще темний i цiлком може лишитися таким i на всi прийдешнi часи.

У спробi зображення, яка лежить перед вами, автор суворо дотримуеться принципу взагалi не брати до уваги всiх свiдчень, видобутих тортурами, страхом або примусом: щирий шукач iстини нiколи не вважатиме за правдивi та слушнi зiзнання, здобутi насильством. Так само й повiдомлення шпигунiв та послiв (тiеi пори ними майже завжди були тi самi люди) використано з крайньою обережнiстю i кожен документ наперед поставлено пiд сумнiв; а якщо в цiй книжцi подано думку, що сонети i великою мiрою ще й листи зi скриньки слiд вважати за справжнi, такий висновок iде пiсля найсуворiшоi перевiрки i подачi переконливих особисто для мене причин. Усюди, де в архiвних документах схрещуються протилежнi свiдчення, iхне походження i полiтичнi мотиви пiдлягають ретельному дослiдженню, i, коли неминуче треба вирiшити, котрого з них дотримуватися, за останнiй критерiй править мiра, якою та або та окрема дiя узгоджуеться з погляду психологii з усiм характером.

Адже характер Марii Стюарт сам по собi не мае в собi нiчого таемничого, вiн позбавлений едностi тiльки в своiх зовнiшнiх виявах, а внутрiшньо вiд початку до кiнця однолiнiйний i ясний. Марiя Стюарт належить до одного вкрай рiдкiсного i збудливого типу жiнок, чия справжня здатнiсть переживати зосереджена в дуже короткому перiодi, жiнок, якi мають недовгий, але бурхливий розквiт i виявляють себе в усiй повнотi не протягом усього життя, а тiльки у вузькому й розпеченому просторi единоi пристрастi. Аж до двадцятитрирiчного вiку почуття Марii Стюарт дихають спокiйно та рiвно, i так само й пiсля двадцятьох п’ятьох рокiв вони вже жодного разу не пiдносяться з силою вгору, натомiсть у цьому промiжку, протягом двох коротеньких рокiв, шаленiе, мов справжнiй ураган, вибух стихiйноi величi, i з пересiчноi долi раптом постае трагедiя античного вимiру, наростаючи велично i гвалтовно, немов «Орестея». Лише в цi два роки Марiя Стюарт справдi становить трагiчну постать, тiльки пiд тиском того трагiзму вона пiдноситься над собою, i завдяки цiй безмiрностi ii життя стае руйнiвним, а водночас лишаеться у вiчностi. Тiльки завдяки тiй единiй пристрастi, яка знищила Марiю Стюарт як людину, ii iм’я ще досi живе в поезii та творчостi.

З огляду на таку вкрай стислу форму перебiгу душевного життя, який зводиться до единоi вибуховоi митi, будь-яке зображення життя Марii Стюарт власне вже вiд початку пiдпорядковане певнiй формi та ритму; автор повинен лише докладати зусиль, щоб подати в усiй несподiванiй неповторностi вiдтинок життя, який круто здiймаеться вгору, а потiм раптом спадае вниз. Тому читач аж нiяк не вiдчуе суперечностi, якщо в цiй книжцi тривалий перiод перших двадцятьох трьох рокiв життя Марii Стюарт, а потiм майже двадцять рокiв ii ув’язнення займають не бiльше мiсця, нiж два роки ii натхненоi пристрастю трагедii. Адже в сферi пережитоi долi внутрiшнiй час i зовнiшнiй збiгаються тiльки позiрно, насправдi тiльки наповненiсть переживаннями визначае масштаб душi, що по-iншому рахуе плин годин, нiж холодний календар. Сп’янiла почуттям, радiсно напружена i заплiднена долею, душа здатна за найкоротший промiжок часу зазнати безкiнечноi повноти, а потiм, позбавлена пристрастi, може знову нескiнченнi роки вiдчувати порожнечу, бути хиткою тiнню, глухим нiщо. Тому в iсторii життя важать лише напруженi, вирiшальнi митi, а правдиво розповiдати можна, тiльки поглядаючи на них i стаючи на мiсце героя в тi митi. Тiльки там, де людина докладае всю свою силу, вона справдi жива i для себе, i для iнших; завжди тiльки тодi, коли ii душа палае та горить, вона буде постаттю й для зовнiшнього свiту.




Dramatis personae[1 - Дiйовi особи (латин.). – Тут i далi примiтки перекладача.]



Перша сцена

Шотландiя, 1542–1548 роки.


Друга сцена

Францiя, 1548–1561 роки.


Третя сцена

Шотландiя, 1561–1568 роки.


Четверта сцена

Англiя, 1568–1587 роки.


ШОТЛАНДІЯ

Якiв V (1512–1542), батько Марii Стюарт.

Марiя де Гiз, Лотаринзька (1515–1560), його дружина, мати Марii Стюарт.

Марiя Стюарт (1542–1587).

Джеймс Стюарт, граф Морей (1533–1570), нешлюбний син Якова V вiд Маргрiт Дуглас, доньки лорда Ерскiна, единокровний брат Марii Стюарт, регент Шотландii до i пiсля правлiння Марii Стюарт.

Генрiх Дарнлi (Стюарт) (1546–1567), правнук Генрiха VII по лiнii своеi матерi ледi Леннокс, небоги Генрiха VIII. Другий чоловiк Марii Стюарт, а отже, завдяки цьому шлюбовi, король Шотландii.

Якiв VI (1566–1625), син Марii Стюарт i Генрiха Дарнлi. Пiсля смертi Марii Стюарт (1587 р.) законний король Шотландii, пiсля смертi Єлизавети (1603 р.) король Англii як Якiв I.

Джеймс Гепберн, граф Босвелл (1536–1578), згодом герцог Оркнейський i третiй чоловiк Марii Стюарт.

Вiльям Мейтленд Лесiнгтон, державний секретар Марii Стюарт.

Джеймс Мелвiлл, дипломат, довiрена особа Марii Стюарт.

Д

Страница 3

еймс Дуглас, граф Мортон, регент Шотландii пiсля вбивства Морея; страчено 1581 року.

Метью Стюарт, граф Леннокс, батько Генрiха Дарнлi, головний обвинувач Марii Стюарт пiсля його вбивства.

Аргайл, Арран, Мортон Дуглас, Ерскiн, Гордон, Гаррiс, Гантлi, Керколдi Грейндж, Лiндсей, Мар, Рутвен – Лорди, то прихильники, то противники Марii Стюарт, якi ненастанно перебувають у союзах один з одним, один проти одного i майже без винятку померли не своею смертю.

Мерi Бiтон, Мерi Флемiнг, Мерi Лiвiнгстон, Мерi Сетон – Чотири Мерi, подружки дитячих лiт Марii Стюарт.

Джон Нокс (1505–1572), проповiдник kirk (протестантськоi церкви), головний противник Марii Стюарт.

Давiд Рiццiо,[2 - Rizzio в текстi С. Цвейга. Загалом бiльш поширена й правильна форма Riccio (Рiччо).] музикант i секретар при дворi Марii Стюарт, убито 1566 року.

П’ер де Шастеляр, французький поет при дворi Марii Стюарт, страчено 1563 року.

Джордж Б’юкенен, гуманiст i вихователь Якова VI, автор ненависних памфлетiв проти Марii Стюарт.


ФРАНЦІЯ

Генрiх II (1518–1559), король Францii вiд 1547 року.

Катерина Медичi (1519–1589), його дружина.

Франциск II (1544–1560), iхнiй найстарший син, перший чоловiк Марii Стюарт.

Карл IX (1550–1574), молодший брат Франциска II, король Францii пiсля його смертi.

Кардинал Лотаринзький, Клод де Гiз, Франсуа де Гiз, Анрi де Гiз – Чотири Гiзи.

Ронсар, Дю Белле, Брантом – Поети, автори творiв на честь Марii Стюарт.


АНГЛІЯ

Генрiх VII (1457–1509), король Англii вiд 1485 року, дiд Марii Стюарт i прадiд Дарнлi.

Генрiх VIII (1491–1547), його син, король вiд 1509 року.

Анна Булин (1507–1536), друга дружина Генрiха VIII, звинувачена в перелюбi й страчена.

Марiя I (1516–1558), донька Генрiха VIII вiд шлюбу з Катериною Арагонською, королева Англii пiсля смертi Едуарда VI (1553 р.).

Єлизавета (1533–1603), донька Генрiха VIII i Анни Булин, за життя батька проголошена бастардом, а пiсля смертi единокровноi сестри Марii (1558 р.) королева Англii.

Едуард VI (1537–1553), син Генрiха VIII вiд його третього шлюбу з Джоанною Сеймур; змалку заручений iз Марiею Стюарт, вiд 1547 року король.

Якiв I, син Марii Стюарт, наступник Єлизавети.

Вiльям Сесiл, лорд Берлi (1520–1598), всемогутнiй i вiрний державний секретар Єлизавети.

Сер Френсiс Волсiнгем, головний секретар i мiнiстр полiцii.

Вiльям Дейвiсон, другий секретар.

Роберт Дадлi, граф Лестер (1532–1588), коханець i довiрена особа Єлизавети, якого вона пропонувала Марii Стюарт як чоловiка.

Томас Говард, герцог Норфолк, перший аристократ королiвства, що просив руки Марii Стюарт.

Толбет, граф Шрузберi, що за дорученням Єлизавети п’ятнадцять рокiв наглядав за Марiею Стюарт.

Еймiес Полiт, останнiй тюремник Марii Стюарт.

Лондонський кат.




Роздiл 1

Королева в колисцi

1542–1548 роки


Марii Стюарт лише шiсть днiв, як вона стае королевою Шотландii, бо вже з самого малку справджуеться закон ii життя: отримувати все вiд долi занадто рано i без усвiдомленоi радостi. Похмурого грудневого дня 1542 року, коли вона народилася в замку Лiнлiтгоу, в сусiдньому замку Фолкленд лежав на смертному одрi Якiв V, ii батько, що мав лише тридцять один рiк, але був зламаний життям, утомлений вiд корони i боротьби. Вiн був смiливим чоловiком iз лицарськими манерами i попервах мав ясний розум, палко шанував мистецтва i жiнок, тiшився народною довiрою; вiн часто, переодягнувшись, щоб його не впiзнавали, ходив на свята в села, танцював i жартував iз селянами, а чимало шотландських пiсень та балад, якi вiн написав, ще довго жили в пам’ятi рiдного краю. Але цей нещасний нащадок нещасного роду народився несамовитоi доби, в непокiрнiй краiнi, тож йому вiд самого початку судилася трагiчна доля. Генрiх VIII, сусiднiй король, тиснув, щоб вiн запровадив Реформацiю, але Якiв V зберiгав вiрнiсть церквi, натомiсть шотландське дворянство, завжди схильне створювати труднощi своему володаревi, одразу скористалося незгодою i ненастанно втягувало цього веселого та миролюбного чоловiка всупереч його волi в неспокiй i вiйну. Ще чотири роки тому, коли Якiв V сватався до Марii де Гiз, вiн виразно зобразив свою лиху долю: що означае бути змушеним утверджуватись як король супроти того затятого i пожадливого гурту. «Мадам, – писав вiн у своему приголомшливо щирому проханнi про руку, – менi виповнилося лише двадцять сiм рокiв, а життя пригнiчуе мене не менше, нiж моя корона… Змалку сирота, я був в’язнем честолюбного дворянства; могутнiй дiм Дугласiв довго тримав мене в рабствi, тож я ненавиджу це прiзвище i будь-яку згадку про нього. Арчибальд, граф Енгес, Джордж, його брат, i всi його вигнанi родичi ненастанно нацьковували на нас короля Англii, в моiй державi немае жодного дворянина, що не був би спокушений його обiцянками або пiдкуплений його грiшми. Немае нiякоi безпеки для моеi особи, жодноi запоруки утвердження моеi волi й справедливих законiв. Це все лякае мене, Мадам, i я сподiваюся вiд Вас сили й поради. Без грошей, обмежений тiльки допомогою

Страница 4

яку я отримую вiд Францii, або завдяки незначним пожертвам мого багатого духiвництва, я намагаюся прикрасити своi замки, пiдтримувати фортецi й будувати кораблi. Проте моi барони вважають короля, який справдi прагне бути королем, за нестерпного суперника. Незважаючи на дружбу короля Францii та пiдтримку його вiйськ i незважаючи на прихильнiсть мого народу, я боюся, що не зможу здобути вирiшальноi перемоги над своiми баронами. Я б подолав усi труднощi, щоб прочистити для моеi краiни шлях справедливостi та спокою, i, можливо, досяг би своеi мети, якби дворянство моеi краiни було саме. Проте англiйський король невтомно сiе чвари мiж дворянством i мною, а ересi, якi вiн запровадив у моiй державi, нищiвно й далi пожирають геть усе аж до церковних кiл i народу. Моя сила i сила моiх предкiв здавна спиралася тiльки на жителiв мiст i на церкву, тож я змушений запитувати себе: чи надовго ще вистачить ii?»

Усе лихо, яке король передбачив у цьому листi Кассандри, справдилося, i навiть ще тяжчi нещастя спiткали його. Обидва сини, яких подарувала йому Марiя де Гiз, померли в колисцi, тож Якiв V у своi найкращi чоловiчi лiта бачив, що вiн досi не мае спадкоемця корони, яка рiк у рiк дедалi болючiше стискала йому чоло. Зрештою шотландськi барони втягнули Якова V всупереч його волi у вiйну з могутньою Англiею, а потiм вирiшальноi митi зрадливо кинули його напризволяще. Пiд Солвей-Мос Шотландiя не тiльки програла битву, а й утратила честь: власне, навiть не почавши по-справжньому бою, вiйська, позбавленi проводирiв, не маючи своiх кланових ватажкiв, жалюгiдно розбiглися, тодi як сам король, що загалом був сповнений усiх лицарських чеснот, тiеi вирiшальноi митi давно вже боровся не з чужоземними ворогами, а зi своею смертю. Знесилений, вiн лежав у гарячцi в замку Фолкленд, наситившись марною боротьбою, обтяжливим життям.

Коли того тьмяного зимового дня, 9 грудня 1542 року, туман насiдав на вiкна, у дверi постукав посланець. Немiчному, вмирущому чоловiковi вiн повiдомив, що в нього народилася донька, спадкоемиця. Але виснажена душа Якова V вже не мае сили для надii та радостi. Чому не син, чому не спадкоемець? Приречений на смерть бачить в усьому тiльки ще бiльше нещастя, трагедiю i загибель. Розчаровано вiдповiдае: «Вiд жiнки нам дiсталася корона, з жiнкою вона й зникне». Це похмуре пророцтво було водночас i його останнiм словом. Потiм Якiв V тiльки зiтхнув, вiдвернувся в лiжку до стiни й не вiдповiдав на жодне запитання. Через кiлька днiв короля поховали, i Марiя Стюарт, ще, власне, не розплющивши очей, щоб бачити життя, стала спадкоемицею його королiвства.



Але ця спадщина – бути Стюарт i королевою Шотландii – двiчi сумнiвна, бо ще жоден Стюарт на тому тронi не мав щастя i не сидiв довго. Двох королiв, Якова I i Якова III, вбили, двое, Якiв II i Якiв IV, загинули на бойовищi, а двох iхнiх нащадкiв, цю невинну дитину i Карла I, онука ii кровi, спiткала ще жорстокiша доля: ешафот. Жодному з цих Атрiдiв не судилося прожити до розквiту лiт, жоден не мав легкого щастя i щасливоi зорi. Стюарти завжди були змушенi боротися проти зовнiшнiх ворогiв, проти ворогiв у краiнi й проти самих себе, завжди навколо них i в них панував неспокiй. Неспокiйною, як i вони самi, була й краiна, i найбiльш невiрними iм були саме тi, хто мав би бути найвiрнiшим: лорди i барони, це темне й могутне, несамовите й нестримне, пожадливе й задерикувате, вперте й несхитне лицарство, – “un pays barbare et une gent brutelle”,[3 - «Край варварський i люд брутальний» (фр.).] – як дратливо нарiкав Ронсар, поет, закинутий у той туманний край. Тi абсолютнi клановi ватажки, що й самi були дрiбними королями в своiх маетках i замках, владно, немов худобу на забiй, гнали отари селян i пастухiв на своi споконвiчнi дрiбнi вiйни та в грабiжницькi наiзди, не знали, крiм вiйни, нiякоi iншоi радостi iснування, борня була насолодою для них, заздрiсть – стимулом, жадоба влади – головною думкою iхнього життя. «Грошi й вигода, – писав французький посол, – единi сирени, до яких дослухаються шотландськi лорди. Прагнути проповiдувати iм про обов’язок щодо володарiв, честь, справедливiсть, чесноту означае лише смiшити iх». Подiбнi до iталiйських кондотьерiв у своiй аморальнiй задерикуватостi й зажерливостi, тiльки, на вiдмiну вiд них, неосвiченi та нестримнiшi в своiх iнстинктах, вони ненастанно пiдбурюють i сперечаються за першiсть i верховенство: всi тi давнi могутнi клани Гордонiв, Гамiльтонiв, Арранiв, Мейтлендiв, Кроуфордiв, Лiндсеiв, Ленноксiв i Аргайлiв. Вони то гуртуються однi проти одних у багаторiчнiй ворожнечi, то присягають, даючи врочистi зобов’язання, в короткочаснiй вiрностi, щоб ударити разом на когось третього, завжди збиваються в гурти i зграi, але жоден з них не мае внутрiшньоi прихильностi до жодного, i кожен, дарма що спорiднений та пов’язаний iз кожним, – однаково його нещадний заздрiсник i ворог. У iхнiх диких душах i далi живе, непорушене, щось поганське i варварське, байдуже, називають вони себе протестантами чи католиками, – залежно вiд того, д

Страница 5

прагнуть здобути вигоду, – бо насправдi всi вони – онуки Макбета i Макдуфа, кривавi тани, яких так рельефно зобразив Шекспiр.

Тiльки з одного приводу вся ця неприборкувана, заздрiсна зграя одразу набувае едностi: завжди лише тодi, коли треба присадити спiльного володаря, свого короля, послух якому iм не менш нестерпний, нiж вiрнiсть йому – невiдома. Якщо ця “parcel of rascals”,[4 - «Зграя негiдникiв» (англ.).] як затаврував iх Бернс, шотландець iз правiку, взагалi ще терпить примарну королiвську владу над своiми замками i маетками, то тiльки через мiжклановi ревнощi. Гордони тiльки тому лишають корону Стюартам, щоб вона не дiсталася Гамiльтонам, а Гамiльтони – через заздрiсть Гордонам. Але лихо, коли король Шотландii справдi наважиться бодай раз бути володарем i накинути краiнi дисциплiну й порядок, коли король, надiлений ще першою, юнацькою мужнiстю, намагаеться виступити проти зарозумiлостi й пожадливостi лордiв! Тодi вони миттю гуртуються по-братньому у ворожу зграю, щоб зробити свого володаря безвладним, а якщо iм не вдаеться досягти цього мечем, цю послугу надiйно виконуе кинджал убивцi.

Шотландiя – трагiчна краiна, роздерта похмурими пристрастями, це темне i романтичне, омите морем невеличке острiвне королiвство на крайнiй пiвночi Європи, а крiм того, ще й злиденний край. Адже всi сили тут руйнуе правiчна вiйна. Кiлька мiст, що, власне, й не мiста, а лише злиденнi халупи, скупченi пiд захистом фортець, нiколи не доростають до багатства чи бодай мiщанського добробуту, бо iх щоразу знову плюндрують i палять. А дворянськi замки, руiни яких ще й сьогоднi похмуро й грiзно здiймаються над землею, – теж не справжнi замки, де панують двiрська пишнота i розкiш; iх збудовано для вiйни як неприступнi фортецi, i нiхто не присвячував iх лагiдному мистецтву гостинностi. Помiж цими нечисленними клановими зграями та iхнiми крiпаками цiлковито бракуе живлющоi сили творчого середнього класу, яка пiдтримуе державу. Єдиний густонаселений район мiж Твiдом i Фертом мiститься поблизу вiд англiйського кордону, а отже, постiйно зазнае спустошень i людських утрат унаслiдок наiздiв. А на пiвночi можна годинами йти повз самотнi озера, безрадiснi луки й темнi пiвнiчнi лiси, не бачачи нiде нi села, нi фортецi, нi мiста. Тут не тиснуться, як у заполонених людом европейських краiнах, мiстечка i села, немае руху на битих шляхах i торгiвлi в краiнi, немае прикрашених прапорцями кораблiв, що в Голландii, Іспанii та Англii вiдпливають iз рейдiв, щоб привезти з далеких океанiв золото i приправи; люди тут животiють, випасаючи овець, ловлячи рибу i полюючи, немов за патрiархальних часiв; у законах i звичаях, у багатствi й культурi тодiшня Шотландiя вiдставала вiд Англii i Європи принаймнi на сто рокiв. Якщо з початком новоi доби в усiх прибережних мiстах почали процвiтати банки i бiржi, тут, як i за бiблiйних часiв, усе багатство й далi вимiрювали землею та вiвцями; Якiв V, батько Марii Стюарт, мав десять тисяч овець, то було все його майно. Вiн не мав нiякого коронного скарбу, не мав армii, не мав охорони для забезпечення своеi влади, бо ж не мiг оплатити ii, а парламент, у якому вирiшували лорди, не давав своему королю нiяких реальних засобiв влади. Все, чим володiв той король i що виходило за межi його голих природних потреб, йому позичали або дарували його союзники з Францii та папа, кожен килим, кожен гобелен, кожен свiчник у його покоях i замках був куплений приниженням.

Ця споконвiчна нужда – гнiйнi виразки, якi висисали полiтичну силу з тiла Шотландii, цього гарного i шляхетного краю. Адже внаслiдок нужденностi та пожадливостi своiх королiв, солдатiв i лордiв вона завжди була кривавим м’ячем для гри чужих володарiв. Той, хто боровся проти короля i за протестантизм, отримував платню з Лондона, а той, хто боровся за католицизм i Стюартiв, – iз Парижа, Мадрида й Рима: всi тi iноземнi краiни охоче й залюбки платили за шотландську кров. Остаточне вирiшення ще досi коливаеться мiж двома великими державами, мiж Англiею i Францiею, i тому цей найближчий сусiд Англii е для Францii неоцiненним партнером у грi. Щоразу, коли англiйськi армii вдираються в Нормандiю, Францiя швидко поцiляе тим кинджалом у спину Англii, всякчас охочi до вiйни шотландцi одразу сунуть через border, кордон, проти своiх auld enimies, давнiх ворогiв, i навiть за мирних часiв становлять постiйну загрозу. Змiцнити вiйськову силу Шотландii – вiдвiчна турбота французькоi полiтики, тож не було нiчого природнiшого, що Англiя зi свого боку намагалася зламати ту силу, нацьковуючи лордiв i раз по раз влаштовуючи бунти. Отож ця нещасна краiна стала кривавим бойовищем столiтньоi вiйни, яка лише в долi цiеi ще невинноi дитини дiйде нарештi до остаточного вирiшення.



Ця боротьба справдi почалася ще в колисцi Марii Стюарт, i то був пишний драматичний символ. Немовля ще не вмiе розмовляти, не вмiе думати, вiдчувати, навряд чи здатне поворушити ручечками в туго запнутих пелюшках, як полiтика вже хапаеться за його нерозвинене тiло, за безневинну душу. Адже лихо Марii С

Страница 6

юарт полягало в тому, що вона завжди була скута в тiй грi розрахункiв. Вона нiколи не мала нагоди безтурботно виявляти себе, свое Я, бо завжди мала на собi путо полiтики, була об’ектом дипломатii, м’ячем чужих бажань, завжди тiльки королевою, наступницею трону, союзницею або ворогом. Тiльки-но посланець привiз у Лондон обидвi звiстки, що Якiв V помер, а його щойно народжена донька стала спадкоемицею i королевою Шотландii, як король Англii Генрiх VIII вирiшив якнайшвидше посватати цю неоцiненну наречену для свого сина i спадкоемця Едварда; ще незрiлим тiлом, ще не пробудженою душею вже розпоряджались, немов товаром. Але полiтика нiколи не рахуеться з почуттями, а бере до уваги тiльки корони, землi й право на успадкування. Для полiтики не iснуе iндивiда, вiн нiщо проти очевидних i реальних цiнностей свiтовоi гри. Але в цьому особливому випадку думка Генрiха VIII заручити спадкоемицю шотландського трону зi спадкоемцем англiйського трону була все-таки розумна i навiть гуманна. Адже ненастанна вiйна мiж двома братнiми краiнами давно вже не мала сенсу. Живучи на одному островi у свiтовому океанi, омитi й захищенi одним морем, будучи спорiдненими расами, схожими своiми умовами життя, народи Англii i Шотландii, безперечно, мали перед собою одне завдання: об’еднатися, i природа тут ясно виразила свою волю. Тiльки ревнощi обох династiй, Тюдорiв i Стюартiв, стоять перешкодою на шляху до цiеi останньоi мети, тож якщо тепер завдяки шлюбу пощастить обернути конфлiкт обох монарших домiв у союз, спiльнi нащадки Стюартiв i Тюдорiв могли б бути королями водночас Англii, Шотландii та Ірландii i об’еднана Великобританiя могла б узяти участь у високому змаганнi: боротьбi за панування над свiтом.

Але лихо: завжди, коли в полiтицi з’явиться як виняток ясна й логiчна iдея, ii занапащають безглуздою реалiзацiею. На початку все видавалося напрочуд успiшним. Лорди, яким швидко наповнили грiшми кишенi, радiсно пристали на шлюбну угоду. Але спритному Генрiху VIII не досить простого пергаменту. Вiн надто часто пересвiдчувався в лицемiрствi й зажерливостi тих чесних людей, щоб не знати: нiяка угода не зобов’язуе ненадiйних лордiв, тож, коли iм запропонують бiльше, вони одразу будуть ладнi продати немовля-королеву спадкоемцевi французького трону. Тому вiд шотландських посередникiв Генрiх VIII вимагае як першоi умови негайноi передачi неповнолiтньоi дитини до Англii. Але, якщо Тюдори не довiряють Стюартам, то й Стюарти не меншою мiрою не довiряють Тюдорам, а надто мати Марii Стюарт чинить опiр угодi. Дiставши як нащадок роду Гiзiв суворе католицьке виховання, вона не хоче вiддавати рiдну дитину еретиковi, що дотримуеться хибноi вiри, крiм того, iй було не важко помiтити в угодi небезпечну пастку. Адже в одному таемному пунктi шотландськi посередники, яких пiдкупив Генрiх VIII, зобов’язалися – в разi, якщо дитина передчасно помре – докладати зусиль, щоб, незважаючи на це, «вся влада i майно королiвства» дiсталися Генрiху VIII, i цей пункт дуже небезпечний. Вiд чоловiка, який двом своiм дружинам уже зiтнув голову на ешафотi, можна хiба що сподiватися, що вiн, прагнучи швидше пiдступитися до такоi важливоi спадщини, подбае, щоб смерть цiеi дитини була трохи завчасною, а не природною, i тому королева, як дбайлива мати, одразу вiдмовляеться передавати дитину до Лондона. Сватання тепер стало майже вiйною. Генрiх VIII посилае вiйська, щоб силою забрати неоцiненну запоруку, i наказ, який вiн дав своему вiйську, – це нелюдський образ голоi брутальностi того сторiччя. «Воля Його Величностi така, щоб усе було знищене вогнем i мечем. Спалiть Единбург i зрiвняйте його з землею, тiльки-но заберете й пограбуете там усе, що можна… Сплюндруйте палац Голiруд i так багато мiст та сiл навколо Единбурга, скiльки зможете, пограбуйте, спалiть i поневольте Лiт та iншi мiста, нещадно вбивайте чоловiкiв, жiнок i дiтей, де тiльки чинитимуть опiр». Озброенi зграi Генрiха VIII рушили через кордон, наче гунська орда. Але останньоi митi матiр i дитину перевезли в безпечне мiсце в укрiплений замок Стерлiнг, i Генрiх VIII мусив задовольнитися угодою, згiдно з якою Шотландiя зобов’язалася передати Марiю Стюарт (ii й далi трактували i продавали, наче предмет) в Англiю тодi, коли дiвчинцi виповниться десять рокiв.

Знову видаеться, нiби все впорядковано найкраще. Але полiтика завжди – наука безглуздя. Їй не до вподоби простi, природнi, розумнi вирiшення, труднощi – найбiльша насолода для неi, чвари – ii стихiя. Невдовзi католицька партiя, вдаючись до прихованих махiнацiй, починае думати, чи не було б краще дитину – яка може лише гугукати i всмiхатися – вiддати синовi французького короля, а не англiйського, а коли Генрiх VIII помер, схильнiсть дотримуватися договору стала вже дуже невелика. Але тепер англiйський регент Сомерсет вiд iм’я неповнолiтнього короля Едварда вимагае передачi дiвчинки-нареченоi в Лондон, а коли Шотландiя вiдмовилася, дав армii наказ вирушати, щоб лорди почули едину мову, яку поважали: насильство. 10 вересня 1547 року в битвi – радше побоiщi – пiд

Страница 7

Пiнкi-Клеф шотландське вiйсько було розбите, понад десять тисяч полеглих укривали землю. Марiя Стюарт не дожила ще й до п’ятого року, як кров через неi проливали вже рiчками.

Тепер Шотландiя лежить перед англiйцями безборонна й вiдкрита. Але в сплюндрованiй краiнi навряд чи можна щось пограбувати, для Тюдорiв там, власне, е тiльки одна коштовнiсть: дитина, що втiлюе собою корону i право на корону. Проте, довiвши до вiдчаю англiйських шпигунiв, Марiя Стюарт раптом безслiдно зникае з замку Стерлiнг, нiхто навiть у найближчому колi не знае, де заховала ii королева-мати. Адже гнiздо, де був би безпечний притулок, обрали напрочуд добре: вночi та у великiй таемницi через одного цiлком надiйного слугу дитину вивезли в монастир Інчмагом, що стоiть, прихований бездорiжжям, на острiвцi в озерi Ментiт, “dans le pays des sauvages”, «у краiнi дикунiв», як повiдомляв французький посол. Жодна стежка не веде до того романтичного мiсця, неоцiненний вантаж човном доправили на берег острова, де знайшли собi притулок побожнi ченцi, якi нiколи не покидали монастиря. Там, абсолютно прихована, вiдокремлена вiд збудженого i неспокiйного свiту, несвiдома дитина живе в затiнку подiй, тим часом як дипломатiя над краiнами й морем заклопотано тче ii долю. Адже на сцену вже грiзно виходить Францiя, щоб запобiгти цiлковитому англiйському поневоленню Шотландii. Генрiх II, син Франциска I, посилае могутнiй флот, i генерал-лейтенант французького допомiжного корпусу просить вiд iм’я короля руки Марii Стюарт для його сина i наступника трону Франциска. Доля дитини змiнилася за одну нiч завдяки полiтичному вiтру, що несамовито i войовниче бурхае над Ла-Маншем: маленькiй доньцi Стюартiв судилося тепер бути замiсть королеви Англii королевою Францii. Тiльки-но цю нову й вигiдну торговельну оборудку уклали належним чином, як 7 серпня неоцiнений об’ект цих махiнацiй – маленьку Марiю Стюарт вiком п’ять рокiв i вiсiм мiсяцiв – спакували й вiдправили до Францii, продавши на все життя iншому i так само невiдомому чоловiковi. Знову i аж нiяк не востанне чужа воля формуе i змiнюе ii долю.



Невиннiсть – ласка дитинства. Що знае трирiчна, чотирирiчна, п’ятирiчна дитина про вiйну i мир, про битви i договори? Що для неi такi назви, як Францiя i Англiя, Едвард i Франциск, що для неi все несамовите божевiлля свiту? З розмаяними бiлявими косами бiгае i граеться струнконога дiвчинка в темних i свiтлих покоях замку, коло неi – чотири подруги-перевесницi. Адже – чудова думка за варварськоi доби – Марii Стюарт вiд самого початку дали для iгор чотирьох подружок-однолiткiв, обраних iз найшляхетнiших родин Шотландii, листочок конюшини з чотирма Мерi: Мерi Флемiнг, Мерi Бiтон, Мерi Лiвiнгстон i Мерi Сетон. Дiти, якi сьогоднi е милими подругами пiд час дитячих iгор, завтра будуть товаришками на чужинi, щоб та чужина не видавалася такою чужою, а згодом стануть ii придворними дамами i в нiжному настроi складуть присягу вийти замiж не ранiше, нiж вона сама вибере собi чоловiка. Якщо потiм трое вiдкинуться вiд Марii в ii нещастi, одна поiде за нею у вигнання i буде поряд аж до ii смертноi години: сяйво щасливого дитинства свiтитиме Марii Стюарт аж до ii найтемнiшоi години. Але який ще далекий той каламутний i притьмарений час! А нинi п’ятеро дiвчаток ще граються жваво цiлiсiнький день, i день попри день, у замку Голiруд або Стерлiнг i нiчого не знають про високiсть та гiднiсть королiвськоi влади, нiчого про притаманнi iй гордiсть i небезпеки. А потiм настав вечiр, уночi маленьку Марiю дiстали з дитячого лiжечка, на березi озера ii чекав човен, ii перевезли на острiв, де спокiйно i добре: в Інчмагом, мiсце миру. Там ii вiтають незнайомi чоловiки, вдягненi по-iншому, нiж уже баченi, вони всi в чорному, в широких складчастих сутанах. А втiм, приязнi, лагiднi, гарно спiвають у високому примiщеннi з барвистими вiкнами, i дитина приживаеться там. Але якось увечерi ii забирають знову (Марiя Стюарт завжди змушена iхати i тiкати вночi, вiд однiеi долi до iншоi), а потiм вона раптом стоiть на високому кораблi, де лопотять бiлi вiтрила, серед чужих воiнiв i бородатих матросiв. Але чому маленька Марiя повинна боятися? Адже все таке лагiдне, приязне i добре, сiмнадцятирiчний единокровний брат Джеймс, один iз численних бастардiв Якова V, народжених ще до шлюбу, гладить iй бiлявi коси, та й чотири Мерi, улюбленi подружки, тут. Отож п’ятеро дiвчаток пустують i безтурботно смiються помiж гармат французького вiйськового корабля i матросiв у обладунках, зачарованi та щасливi, як дiти, кожною несподiваною змiною. Проте вгорi, на майданчику на марсi, стоiть моряк i з острахом оглядае навколишнi простори: вiн знае, що англiйський флот крейсуе в Ла-Маншi, щоб бодай останньоi хвилини схопити наречену англiйського короля, перше нiж вона стане нареченою спадкоемця французького трону. Але дитина бачить тiльки близьке, тiльки нове, бачить лише, що море сине, люди приязнi, а могутнiй корабель, сапаючи, мов велетенський звiр, пробиваеться помiж хвиль.

13 серпня галiон нарештi припливае в Роск

Страница 8

ф, невеличку гавань коло Бреста. Човни пливуть на берег. По-дитячому збуджена вiд розмаiтих пригод, смiючись, пустотлива й невинна, вискакуе шотландська королева, якiй не виповнилося ще й шiстьох рокiв, на французький берег. Але на цьому ii дитинство й скiнчилося, починаються обов’язок i випробування.




Роздiл 2

Юнiсть у Францii


Французький двiр украй досвiдчений у шляхетних звичаях i бездоганний у таемничiй науцi церемонiй. Генрiх II, iз династii Валуа, знае, що належить нареченiй дофiна вiдповiдно до ii гiдностi. Ще до ii приiзду вiн пiдписав доручення, щоб la reinette, маленьку королеву Шотландii, вiтали в усiх мiстах i селах на ii шляху з не меншими почестями, нiж якби вона була його рiдна донька. Отож уже в Нантi на Марiю Стюарт чекае ряснота чарiвливих дивовиж. Не тiльки на кожному розi спорудили галереi з античними символами, богинями, нiмфами та сиренами, не тiльки настрiй загону, що супроводив ii, полiпшили кiлькома барилами дорогого вина, не тiльки на ii честь влаштували феерверки i давали залпи з гармат, – цiла армiя лiлiпутiв, сто п’ятдесят малих дiтей, яким ще не виповнилося вiсьмох рокiв i з яких сформували почесний полк, у бiлих мундирах, iз дудками й барабанами, з мiнiатюрними пiками й алебардами радiсно виступила назустрiч малiй королевi. Таке вiдбуваеться в кожному мiстечку та селi, й по тiй нерозривнiй низцi свят дитина-королева Марiя Стюарт нарештi добуваеться до Сен-Жермену. Там дiвчинка, якiй не виповнилося навiть шiстьох рокiв, уперше побачила свого нареченого: хирного, блiдого й рахiтичного хлопчика, що мав чотири з половиною роки; отруена кров наперед призначила його для тяжкоi хвороби та ранньоi смертi, i вiн несмiливо й налякано вiтае свою «наречену». Але тим щирiше вiтають ii iншi члени королiвськоi родини, в захватi вiд ii дитячоi привабливостi, а Генрiх II в одному листi захоплено охарактеризував ii як “la plus parfayt entfant qu je vys jam?s”, «найгарнiшу дитину, яку я бачив коли-небудь».

Французький двiр у тi роки був одним iз найблискучiших i найпишнiших у свiтi. Вже минуло середньовiччя з його похмурiстю, але на тому перехiдному поколiннi ще лежить останнiй романтичний вiдблиск умирущого лицарства. Сила й вiдвага ще по-давньому суворо i мужньо виявляються в радощах полювання, лицарських каруселей зi списом i турнiрiв, у пригодах, на вiйнi, але духiвництво вже набуло прав господаря в колi можновладцiв, а гуманiзм пiсля монастирiв та унiверситетiв здобув i королiвськi замки. Любов пап до розкошi, ренесансне духовно-чуттеве розкошування насолодами, втiха вiд красних мистецтв переможно дiйшли з Італii до Францii, i тiеi iсторичноi митi в цiй краiнi постае майже унiкальне поеднання сили i краси, мужностi й безтурботностi: високе мистецтво не боятися смертi й водночас суто чуттево любити життя. У вдачi французiв природнiше й вiльнiше, нiж деiнде, поеднуються темперамент i легкiсть, а галльська chevalerie, лицарськiсть, напрочуд добре пасуе до класичноi культури Ренесансу. Водночас вiд кожного шляхтича вимагають, щоб вiн i в обладунку на турнiрi мчав учвал на супротивника зi списом, i зi зграбними поворотами взiрцево виконував вигадливi фiгури танку; вiн повинен опанувати суворе мистецтво вiйни не гiрше, нiж витонченi закони двiрськоi куртуазностi; та сама рука, що в ближньому бою орудуе важким дворучним мечем, повинна вмiти видавати нiжнi звуки й писати коханiй жiнцi сонети; вмiння поеднувати в собi силу i лагiднiсть, брутальнiсть i освiченiсть, вправнiсть у битвах i обiзнанiсть у мистецтвах – ось iдеал часу. Король i його аристократи цiлiсiнькi днi з запiненими хортами полюють оленiв i кабанiв, ламають i трощать списи, а ввечерi шляхетнi кавалери i дами збираються в залах розкiшно оновлених замкiв – у Луврi, Сен-Жерменi, Блуа чи Амбуазi – для духовних розваг. Читають вiршi, спiвають мадригали, компонують музику, в маскарадах пробуджують дух античноi лiтератури. Присутнiсть багатьох гарних i причепурених жiнок, творчiсть таких поетiв i художникiв, як Ронсар, Дю Белле i Клуе, надавали тому королiвському двору неповторноi барвистостi й радостi, що марнотратно виражалися в усiх формах мистецтва i життя. Як i всюди в Європi напередоднi сумнозвiсних релiгiйних вiйн, Францiя стояла тодi перед поривом до високоi культури.

Той, хто живе при такому дворi, а передусiм той, хто на такому дворi колись мае бути володарем, повинен припасуватися до нових культурних вимог. Вiн повинен прагнути досконалостi в усiх мистецтвах та науках i кувати свiй дух не меншою мiрою, нiж тiло. В найпишнiшiй книзi слави гуманiзму назавжди лишиться те, що саме тих, хто прагнув дiяти у вищих колах життя, вiн зобов’язував бути обiзнаним з усiма мистецтвами. Навряд чи коли-небудь так наполегливо дбали водночас про довершену освiту не тiльки чоловiкiв шляхетного стану, а й шляхетних дам, i з цiею турботою про iхню освiту почалася нова доба. Як i Марiя, королева англiйська, та Єлизавета, Марiя Стюарт теж була змушена вивчати класичнi мови, давньогрецьку й латину, а також сучаснi: iталiйську, англi

Страница 9

ську та iспанську мови. Але завдяки ясному i проворному розумовi та успадкованiй вiд предкiв любовi до культури обдарованiй дитинi кожне зусилля даеться за iграшки. Вже в тринадцять рокiв вона, навчившись латини з «Розмов» Еразма Роттердамського, читае перед усiм двором у залi Лувру свою власну латинську промову, тож ii дядько, кардинал Лотаринзький, гордо повiдомляе Марii де Гiз, матерi Марii Стюарт: «Ваша донька так виросла i так росте день у день, набуваючи внутрiшньоi величi, краси та розуму, що в усьому доброму i почесному вона вже така довершена, як тiльки можна, i в цьому королiвствi серед доньок аристократiв або людей iнших станiв iз нею нiкого не можна було б порiвняти. Я можу повiдомити, що вона так припала до вподоби королю, що вiн часто понад годину спiлкуеться тiльки з нею, i вона вмiе дотепними й розумними словами розважати його так добре, немов двадцятип’ятирiчна жiнка!» Духовний розвиток Марii Стюарт i справдi незвичайно раннiй. Невдовзi вона опанувала французьку мову з такою впевненiстю, що наважуеться на поетичний вислiв i спромагаеться гiдно вiдповiдати на вiршi, якими уславлюють ii Ронсар i Дю Белле, проте не тiльки пiд час принагiдноi двiрськоi гри, а саме в митi душевного смутку своi почуття вiдтодi вона найлюбiше довiряе вiршам, бо ж любить поезiю, а ii саму люблять усi поети. Але i в усiх iнших видах мистецтва Марiя Стюарт засвiдчуе незвичайний смак: вона гарно спiвае пiд лютню, ii танок вихваляють як чарiвливий, ii вишивки – витвори не просто вправноi, а дуже обдарованоi руки, вона одягаеться скромно й не обтяжена помпезними сукнями, мов дзвiн, у яких пишаеться Єлизавета; i в шотландськiй спiдничцi, i в урочистiй шовковiй сукнi вона зi своею дiвчачою привабливiстю видаеться цiлком природною. Вiд самого початку такт i чуття краси в Марii Стюарт – природне обдаровання, i цю пiднесенiсть (але все-таки не театральнiсть), яка завжди надаватиме аури поетичностi, ця донька Стюартiв зберiгатиме навiть у найтяжчi години як неоцiненну спадщину своеi королiвськоi кровi i свого монаршого виховання. А втiм, навiть у фiзичних вправах Марiя Стюарт навряд чи вiдстае вiд найвправнiших цього лицарського двору, вона невтомна вершниця, завзята мисливиця, вправно грае в м’яча; ii гiнке, струнке дiвоче тiло, попри всю притаманну йому тендiтнiсть, не знае нi втоми, нi знесилення. Ясна i весела, безтурботна й щаслива, ця багата й романтична юнiсть п’е з усiх келихiв, не здогадуючись, що вона тепер, навiть не усвiдомивши, вже вичерпала найчистiшу радiсть свого життя; навряд чи в якiйсь iншiй постатi жiночий iдеал французького Ренесансу знайшов таке лицарсько-романтичне втiлення, як у постатi цiеi веселоi i палкоi дитини-королеви.



Не тiльки музи, а й боги благословляють це дитинство. На додачу до втiшних духовних обдаровань Марiя Стюарт мае ще й незвичайну фiзичну привабливiсть. Тiльки-но дитина стала дiвчинкою, жiнкою, як уже змагаються всi поети, оспiвуючи ii красу. «На п’ятнадцятому роцi життя ii краса вже проступае, наче свiтло серед бiлого дня», – повiдомив Брантом, а Дю Белле – ще палкiше:

En v?tre esprit le ciel s’est surmontе
Nature et art ont en v?tre beautе
Mis tout le beau dont la beautе s’assemble.

Таж вищий вiд небес проворний розум твiй,
Природа i мистецтво в постатi однiй
Все гарне й миле поеднали у красi.

Лопе де Вега мрiе: «Зорi дають ii очам свiй найгарнiший блиск, а ii рисам – барви, якi надають iм такоi чарiвностi», а Ронсар приписуе Карлу IX пiд час смертi його брата Франциска наступнi слова майже заздрiсного захвату:

Avoir joui d’une telle beautе
Sein contre sein, valoit ta royautе.

Яка краса була тобi як насолода,
Тi грудоньки обидвi – найвища нагорода!

А Дю Белле збирае всю похвалу багатьох описiв i вiршiв у захоплений вигук:

Contentez vous mes yeux,
Vous ne verrez jamais une chose pareille.

Впивайте насолоду моi очi:
Такого й близько не побачите нiколи!

Що ж, поети професiйно перебiльшують, а надто придворнi поети, тiльки-но йдеться про оспiвування переваг iхньоi володарки, тому ми з цiкавiстю поглядаемо на тогочаснi картини, яким майстерна рука Клуе надала вiрогiдностi, i ми анi розчарованi, анi цiлковито опанованi тим висловленим у гiмнах захватом. Ми бачимо не променисту красу, а радше пiкантну: нiжний привабливий овал, що завдяки гостренькому носиковi набувае тiеi легенькоi неправильностi, яка завжди надае жiночому обличчю великоi привабливостi. М’якi темнi очi свiтяться таемницею i прихованим блиском, спокiйно й мовчки спочивае рот: слiд визнати, що природа дала цiй королiвськiй дитинi свiй справдi найкоштовнiший матерiал: дивовижну бiлу, чисту, осяйну шкiру, сiро-попелястi й пишнi коси, привабливо засiянi перлинами, довгi, витонченi бiлi, мов снiг, руки, довгастий гнучкий тулуб, де “dont le corsage laissait entrevoir la neige de sa poitrine et dont le collet relevе droit decouvrait le pur modelе de ses еpaules”.[5 - «Корсаж давав змогу побачити снiг ii грудей, а прямий високий комiр вiдкривав ii немов вирiзьб

Страница 10

енi плечi» (фр.).] Жодноi вади не можна помiтити на цьому обличчi, але саме тому, що воно таке холодно бездоганне, таке просто гарне, йому бракуе будь-якоi вирiшальноi риси. Ми нiчого не знаемо про цю привабливу дiвчинку, дивлячись на ii портрет, а вона сама теж ще нiчого не знае про свою справжню сутнiсть. Те обличчя ще не пронизане зсередини душею i чуттевiстю, жiнка ще не озвалася в цiй жiнцi; на нас приязно й мило дивиться гарненька й лагiдна дiвчинка з пансiонату.

Цю неготовнiсть i непробудженiсть пiдтверджують, незважаючи на красномовну балакучiсть Марii Стюарт, i всi уснi повiдомлення. Адже саме тому, що люди завжди вихваляють тiльки бездоганнiсть, надто вже добру вихованiсть, завзяття i коректнiсть Марii Стюарт, вони говорять про неi, немов про зразкову ученицю. Ми дiзнаемося, що вона напрочуд добре вчиться, люб’язна в розмовах, гречна й побожна, що вона досконала в усiх мистецтвах та iграх, проте не мае нiякого особливого, вирiшального обдаровання в якомусь мистецтвi; що вона смiливо й слухняно опановуе всю освiтню програму, приписану нареченiй короля. Але всi завжди в захватi вiд товариських, двiрських умiнь та здiбностей Марii Стюарт, вiд неособистого в нiй замiсть особистого; про людське, про ii характер немае жодного конкретного повiдомлення, i це свiдчить, що властивi, iстотнi риси ii натури поки що прихованi вiд кожного погляду, i то тiльки тому, що ще не розквiтли. Ще довгi роки добра вихованiсть i свiтськi манери принцеси не дають змоги здогадатися про внутрiшню силу пристрастей, на яку буде здатна душа цiеi жiнки, найглибше зворушившись i наважившись. Їi бiле чоло ще сяйливе й холодне, вуста всмiхаються приязно й нiжно, око, що дивиться тiльки у свiт, а не зазирае у власнi глибини, бачить i шукае, мов у туманi; i люди, i Марiя Стюарт ще нiчого не знають про спадщину, притаену в ii кровi; не знае вона й про властиву iй небезпеку. Завжди тiльки пристрасть розкривае в жiнцi ii найпотаемнiшу душу, завжди тiльки в коханнi та стражданнi досягае вона власного вимiру.



Побачивши, що дитина так чудово набувае рис майбутньоi володарки, весiлля влаштували ранiше, нiж передбачали: Марii Стюарт знову судилося, щоб ii життевий годинник у будь-якому розумiннi йшов швидше, нiж у ii однолiткiв. Щоправда, дофiновi, призначеному iй договором, ледве минуло чотирнадцять рокiв, крiм того, це дуже кволий, блiдий, хирний хлопець. Але полiтика тут нетерплячiша за природу, вона не хоче i не може чекати. На французькому королiвському дворi панував досить пiдозрiлий поспiх укласти зрештою шлюб, дарма що з тривожних повiдомлень лiкарiв знали про немiчнiсть i небезпечну хворобливiсть спадкоемця трону. Найважливiше для Валуа в цьому шлюбi – лише намагання забезпечити собi шотландську корону, саме тому обох дiтей так похапцем тягнуть до вiвтаря. Згiдно зi шлюбним контрактом, укладеним спiльно з послами шотландського парламенту, дофiн отримував «матримонiальну корону», тобто корону короля Шотландii внаслiдок шлюбу, а водночас Гiзiв, родичiв Марii Стюарт, п’ятнадцятирiчноi дiвчинки, яка ще не усвiдомлюе своеi вiдповiдальностi, змусили цiлком таемно пiдписати другий документ, який мали приховати вiд шотландського парламенту i згiдно з яким Гiзи наперед зобов’язувалися – в разi передчасноi смертi Марii Стюарт або ii смертi без спадкоемця – вiддати французькiй коронi краiну Марii Стюарт (наче то була приватна власнiсть), а також ii спадковi права на Англiю та Ірландiю.

Рiч зрозумiла, цей договiр – нечесний, i про це свiдчить сама таемнiсть його пiдписання. Адже Марiя Стюарт не мае нiякого права свавiльно змiнювати порядок успадкування i вiддавати в разi своеi смертi свою батькiвщину чужiй династii, немов мантiю або якесь iнше майно, але ii дядькам потрiбна для пiдпису рука, яка ще нi про що не здогадуеться. Трагiчний символ: перший пiдпис, який Марiя Стюарт ставить на полiтичний документ пiд тиском пальця свого родича, становить водночас першу брехню цiеi глибоко щироi, довiрливоi i недвозначноi натури. Але, щоб стати королевою, щоб бути королевою, iй вiдтепер уже нiколи не дозволятимуть бути цiлком правдивою: людина, яка склала присягу полiтицi, вже не належить собi й повинна дослухатися до iнших законiв, а не до святого закону своеi природи.

Але всi цi таемнi махiнацii чудово прихованi вiд свiту пишною виставою весiлля. Понад двiстi рокiв жоден дофiн Францii не брав шлюб у межах своеi батькiвщини, i тому двiр Валуа вважав, що повинен показати своему загалом не розбещеному народовi приклад нечуваноi пишноти. Катерина Медичi ще зi своеi батькiвщини обiзнана з урочистими святами, програми яких складали першi митцi Ренесансу, i повниться честолюбним прагненням перевершити на весiллi рiдноi дитини найбучнiшу пишноту свого дитинства: Париж 24 квiтня 1558 року став святковою столицею свiту. Перед собором Матерi Божоi Паризькоi спорудили вiдкритий павiльйон, накритий синiм кiпрським шовком iз витканими на ньому золотими лiлеями, до павiльйону вiв синiй килим, теж iз вишитими на ньому лiлеями. Попереду йшли музики в ч

Страница 11

рвоних та жовтих убраннях, грали на рiзноманiтних iнструментах, за ними пiд вiтальнi вигуки юрби ступала в розкiшних уборах королiвська процесiя. Шлюб вiдбуватиметься перед очима народу, тисячi, багато тисяч очей зачудовано вiтають наречену поруч iз хирним блiдим хлопчиком, майже пригнiченим своiм помпезним убором. Придворнi поети перевершують самi себе, маючи такий привiд для екстатичного зображення краси Марii Стюарт. «Вона видаеться, – пише, вдавшись до гiмну, Брантом, що загалом полюбляв розповiдати галантнi анекдоти, – у сто разiв гарнiшою за небесну богиню», i, мабуть, справдi тiеi хвилини блиск щастя надавав цiй страшенно честолюбнiй жiнцi особливоi аури. Адже тiеi пори ця усмiхнена, юна, квiтуча чудова дiвчина, яку вiтають зусiбiч, бажаючи щастя, пережила, мабуть, найрозкiшнiшу мить свого життя. Навколо Марii Стюарт уже нiколи не буде стiльки багатства, зачудування й радостi, як тепер, коли вона поряд iз сином першого володаря всiеi Європи, на чолi пишно прикрашеноi кавалькади iде ступою по вулицях, де аж до покрiвель злiтають крики радостi й захвату. Ввечерi в Палацi правосуддя накрили доступний для всiх стiл, тепер увесь Париж тиснеться в радiсному збудженнi, щоб милуватися юною дiвчиною, яка до корони Францii додала нову корону. Славетний день закiнчуеться балом, для якого митцi повигадували найдивовижнiшi несподiванки. Невидимi механiки затягли в залу шiсть геть усюди оздоблених золотом кораблiв iз вiтрилами зi срiбноi парчi, й тi судна майстерно вiдтворювали плавання по бурхливому морю. На кожному сидить, у золотих уборах i в масцi зi штофу, принц, i кожен галантним жестом заводить у свiй корабель якусь придворну даму: Катерину Медичi, королеву, Марiю Стюарт, наступницю трону, королеву Наваррську i принцес Єлизавету, Маргариту i Клавдiю. Ця вистава мае символiчно натякати на щасливу подорож по життю серед пишноти та розкошi. Але доля не пiдпорядковуеться людським бажанням, до iнших, небезпечних берегiв пливе вiд цiеi единоi безтурботноi митi життевий корабель Марii Стюарт.



Перша небезпека приходить цiлком несподiвано. Марiя Стюарт давно вже помазана як королева Шотландii, а тепер, коли вона вийшла замiж за дофiна, наступника французького трону, над ii головою невидимо ширяе друга, ще коштовнiша корона. Але доля тримае перед нею як згубну спокусу ще й третю корону, i вона по-дитячому, безпорадними, заслiпленими руками хапаеться за ii оманливий блиск. Того самого 1558 року, коли Марiя Стюарт стала дружиною спадкоемця французького трону, померла Марiя, англiйська королева, i на англiйський трон одразу зiйшла ii единокровна сестра Єлизавета. Але чи справдi Єлизавета – королева, яка мае право стати наступницею на тронi? Генрiх VIII, цей багатий на дружин Синя Борода, лишив трьох дiтей: Едварда i двох доньок, Марiя була вiд його шлюбу з Катериною Арагонською, а Єлизавета – вiд шлюбу з Анною Булин. Пiсля ранньоi смертi Едварда спадкоемицею трону стала Марiя як старша донька, народжена в безперечно законному шлюбi, але тепер, коли вона померла, не лишивши дiтей, чи е законною спадкоемицею трону ще й Єлизавета? Так, стверджують англiйськi придворнi правники, бо епископ уклав той шлюб, а папа визнав. Нi, заперечують французькi придворнi юристи, бо Генрiх VIII згодом оголосив свiй шлюб з Анною Булин нечинним, а Єлизавету завдяки постановi парламенту – бастардом. Якщо Єлизавета – згiдно з цим пiдтвердженим усiм католицьким свiтом розумiнням – негiдна трону як бастард, право на королiвський трон Англii дiстаеться не кому iншому, як Марii Стюарт, правнучцi Генрiха VII.

Отже, шiстнадцятирiчна недосвiдчена дiвчина раптом постае перед незмiрно важливою постановою, наслiдки якоi матимуть значення для iсторii всього свiту. Марiя Стюарт мае двi можливостi. Вона може бути поступливою й дiяти полiтично, може визнати свою родичку Єлизавету законною королевою Англii i вiдмовитися вiд власних претензiй, якi, безперечно, можна обстояти тiльки зброею. Або ж може смiливо й рiшуче назвати Єлизавету узурпаторкою i просити французьку та шотландську армii силою зброi усунути узурпаторку з трону. На лихо, Марiя Стюарт та ii радники обирають третiй шлях, найгiрший, який е в полiтицi: середнiй шлях. Замiсть сильного й рiшучого удару по Єлизаветi французький двiр лише хвальковито струшуе повiтря: з наказу Генрiха II подружжя наступникiв трону запроваджуе до свого герба ще й англiйську королiвську корону, тож згодом Марiя Стюарт велить прилюдно i в усiх документах називати себе “Regina Franciae, Scotiae, Angliae et Hiberniae”, «Королевою Францii, Шотландii, Англii та Ірландii». Отже, претензiю висувають, але не захищають ii. З Єлизаветою не воюють, а тiльки розсердили ii. Замiсть справжньоi дii залiзом i мечем обирають безсилий жест претензii на мальованому деревi й писаному паперi, тож унаслiдок була створена тривала двозначнiсть, бо в такiй формi претензiя Марii Стюарт на англiйський трон начебто е, а водночас ii немае. Залежно вiд того, як заманеться, ii то приховують, то знову дiстають на свiт Божий. Отож Генрiх II в

Страница 12

дповiдае Єлизаветi, коли вона згiдно з договором вимагае повернути Кале: «В такому разi Кале слiд повернути дружинi дофiна, королевi Шотландii, яку ми всi вважаемо за королеву Англii». А з другого боку, Генрiх II пальцем не ворушить, щоб захистити цю претензiю своеi невiстки, а далi провадить справи з начебто узурпаторкою трону, немов iз законною монархинею.

Унаслiдок цього безглуздого пустого жесту, по-дитячому й марнославно примальованого герба, Марiя Стюарт нiчого не здобула i все занапастила. В життi кожноi людини трапляеться помилка, якоi вже нiколи не можна виправити. Тож i тут ця полiтична невправнiсть Марii Стюарт, скоена в дитячому вiцi радше з упертостi та пихи, нiж унаслiдок усвiдомлених роздумiв, занапастила все ii життя, бо через цю образу наймогутнiша жiнка Європи стала ii непримиренним ворогом. Справжня володарка все може дозволити й терпiти, крiм одного: щоб хтось iнший засумнiвався в ii правi володарювати. Тож немае нiчого природнiшого, – i тут годi звинувачувати Єлизавету, – якщо вона вiдтодi вважае Марiю Стюарт за найнебезпечнiшу суперницю, за тiнь позаду ii трону. Те, що вони обидвi вiдтепер скажуть або напишуть мiж собою, буде тiльки видимiстю i облудними словесами, щоб приховати внутрiшне суперництво, але пiд тим покровом однаково iснуе незцiленна розколина. Половинчастiсть i нечеснiсть у полiтицi та життi завжди завдають бiльше шкоди, нiж енергiйнi та гострi постанови. Лише символiчно примальована англiйська корона на гербi Марii Стюарт призвела до бiльшого проливу кровi, нiж справжня вiйна за справжню корону. Адже вiдкрита боротьба вирiшила б ситуацiю раз i назавжди, а ця, пiдступна боротьба, поновлюеться щоразу i занапащае обом жiнкам володарювання i життя.



У липнi 1559 року цей згубний герб з англiйською державною емблемою несли, гордо показуючи всiм, перед королем-дофiном i королевою-дофiною в Парижi пiд час турнiру, яким вiдзначили укладання Като-Камбрезiйського миру. Король-лицар Генрiх II не позбавляе себе втiхи зламати спис pour l’amour des dames, «задля любовi дам», i кожен знае, яку вiн даму мае на увазi: Дiану Пуатье, що, пишна й горда, поглядае з ложi на свого королiвського коханця. Але розвага раптом обернулася страхiтливою трагедiею. Цей двобiй вирiшив долю свiтовоi iсторii. Адже Монтгомерi, капiтан шотландськоi гвардii, з уже розщепленим списом, так невправно i з такою силою мчав iз тим обрубком на короля, свого супротивника на турнiрi, що одна скалка крiзь забороло встряла глибоко в око i король, непритомний, упав iз коня. Спершу ту рану не вважали за небезпечну, але король уже не опритомнiв, перелякана родина обступила лiжко вмирущого, що знемагав вiд гарячки. Могутня натура вiдважного Валуа ще кiлька днiв бореться зi смертю, аж поки 10 липня його серце зупинилося.

Але навiть у найтяжчому горi французький двiр однаково вшановуе звичай як найвищого господаря життя. Коли королiвська родина виходить iз замку, Катерина Медичi, дружина Генрiха II, раптом зупиняеться на порозi. Вiд митi, коли вона овдовiла, не iй уже годиться йти попереду, а жiнцi, яка тiеi самоi митi пiднеслася до королеви. Несмiливим кроком, збентежено i спантеличено Марiя Стюарт як дружина нового короля Францii змушена проминати вчорашню королеву. Цим единим кроком вона, сiмнадцятирiчна, перегнала всiх своiх перевесниць i ступила на найвищий щабель влади.




Роздiл 3

Королева, вдова i все-таки королева

Липень 1560-го – серпень 1561 року


Лiнiю життя Марii Стюарт нiщо так не повернуло в бiк трагiчностi, як те, що доля вкрай оманливо й без зусиль з ii боку дала iй у руки всю найвищу земну владу. Їi злет вiдбувся по кривiй, яку вона долала зi швидкiстю ракети, – у шiсть днiв королева Шотландii, в шiсть рокiв наречена наймогутнiшого принца Європи, в сiмнадцять рокiв королева Францii, – тож вона мала в своiх руках найвищий обсяг зовнiшньоi влади ще до того, як почалося по-справжньому ii внутрiшне життя. Марii Стюарт падае все з невидимого рога достатку, що видаеться невичерпним, вона нiчого не здобувае своею волею, не виборюе своею силою, нiде немае анi зусиль, анi заслуг, усе – тiльки спадщина, ласка i подарунок. Немов у сновиддi, де пропливають барвистi й мiнливi образи, Марiя Стюарт бачить себе у весiльнiй сукнi, в коронацiйнiй сукнi, але, ще не здатна зрозумiти пробудженими чуттями цю передчасну весну, не помiчае, що та вже вiдцвiла, зiв’яла, минула, i дiвчина прокидаеться розчарована, спустошена, пограбована й розгублена. У вiцi, коли iншi люди тiльки-но починають бажати, сподiватися, жадати, Марiя Стюарт уже проминула всi можливостi трiумфу, не мавши анi часу, анi дозвiлля зрозумiти iх ще й душею. У цiй поквапностi ii долi ще й криеться, мов у насiнинi, таемниця ii неспокою та невдоволеностi: хто так рано став першим у краiнi, першим у свiтi, той уже нiколи не вдовольниться малою життевою мiрою. Тiльки слабкi натури зрiкаються й забувають, сильнi не подаються i йдуть у боротьбу, кидаючи виклик навiть усемогутнiй долi.

І справдi, мов сновиддя, минае короткий час королюванн

Страница 13

у Францii, мов квапливе, неспокiйне сновиддя, сповнене страху i клопоту. Реймський собор, де архiепископ поклав корону на голову блiдому хворому хлопчику, i гарна, прикрашена всiма самоцвiтами скарбу королева, що немов маленька, зграбна, ще не зовсiм розквiтла лiлея, зринае помiж аристократii, – ось едина барвиста, сяйлива мить, подарована долею, хронiка не повiдомляе нi про якi свята та веселощi. Доля не лишае Марii Стюарт часу створити сповнений трубадурiв двiр мистецтв i поезii, про який вона мрiяла, не лишае часу навiть художникам вiдтворити образ монарха i його прегарноi дружини на пишному полотнi, не лишае часу хронiстам зобразити ii характер, не лишае часу народовi пiзнати свого володаря чи навiть навчитися любити його; обидвi дитячi постатi, немов квапливi тiнi, гнанi лихим вiтром, проминають у довгiй низцi королiв Францii.

Адже Франциск II хворий i вiд самого початку позначений, наче дерево в лiсi, для ранньоi смертi. Полохливо, важкими, втомленими очима, немов розплющеними пiсля страшного сновиддя, на нас дивиться кругле, набрякле обличчя блiдого хлопчика, а раптовий, отже, й неприродний розвиток ще бiльше ослаблюе властиву йому силу опору. Навколо нього всякчас пильнують лiкарi й наполегливо радять щадити себе. Але в хлопця озиваеться дурнувате дитяче честолюбство, вiн прагне не вiдставати вiд стрункоi, жилавоi дружини, що палко полюбляе полювання i фiзичнi розваги. Вiн силою примушуе себе до нестямноi iзди верхи та фiзичних зусиль, щоб створити враження здоров’я й чоловiчоi сили, але природу годi одурити. Його кров невилiковно млява й отруена, це лиха спадщина його дiда Франциска I, в хлопця раз по раз трапляеться гарячка, коли лютуе негода, вiн завжди змушений сидiти вдома, нетерплячий, переляканий i втомлений, жалюгiдна тiнь, яку дбайливо обступають численнi лiкарi. Такий нещасний король породжуе на своему дворi радше спiвчуття, нiж шанобливу повагу, натомiсть серед народу поширилися невдовзi лихi чутки, мовляв, вiн хворiе на проказу, i купаеться, щоб зцiлитися, в кровi щойно вбитих дiтей; похмуро поглядають селяни на жалюгiдного блiдого юнака, коли той повiльно iде повз них на огирi, а придворнi вже починають думати наперед i гуртуються навколо Катерини Медичi, королеви-матерi, i Карла, спадкоемця трону. Такими млявими, кволими руками недовго можна напинати вiжки влади; хлопчик уряди-годи малюе жорстким, невправним письмом свое iм’я “Fran?ois” пiд документами i декретами, але насправдi керують замiсть нього Гiзи, родичi Марii Стюарт, а сам вiн бореться тiльки за одне: якомога довше зберегти свою дрiбку життя i сили.

Таке спiльне перебування в кiмнатi хворого, постiйне пiклування i догляд навряд чи можна назвати щасливим шлюбом, якщо вiн узагалi став справжнiм шлюбом. Але нiщо не дае пiдстав i припускати, що цi обое напiвдiтей не могли вживатися, бо навiть такий лихий i сповнений плiток двiр, усi любовнi зв’язки якого Брантом зобразив у своему “Vie de dames galantes”, «Життi галантних дам», не знаходить жодного слова докору чи пiдозри для поведiнки Марii Стюарт. Адже задовго до того, як державнi мiркування пов’язали Марiю i Франциска перед вiвтарем, вони здружилися, спiльнi дитячi iгри давно вже поеднали iх, i тому еротичний елемент навряд чи вiдiгравав якусь суттеву роль у цих напiвдiтей; треба чекати ще роки, перше нiж у Марii Стюарт прокинеться здатнiсть палко вiддаватися, а Франциск, цей виснажений гарячкою хлопець, був би останнiм, хто пробудив би цю здатнiсть у стриманiй, глибоко замкнутiй у собi натурi. Звiсно, вiдповiдно до своеi спiвчутливоi, люб’язноi i зичливоi вдачi Марiя Стюарт найревнiше дбала про чоловiка, бо, якщо не почуттям, то бодай розумом мала знати, що вся ii могутнiсть i влада залежать вiд вiддиху та ударiв серця бiдолашного хирного хлопця i що, бережучи його життя, вона захищае власне щастя. Але в цьому перiодi iснування королiвства взагалi не було мiсця для справжнього щастя: в краiнi вирувало гугенотське повстання, i пiсля сумнозвiсних заворушень у замку Амбуаз, якi загрожували самiй королiвськiй парi, Марiя Стюарт була змушена заплатити сумну данину обов’язковi володарки. Вона мусила бути присутньою пiд час страт бунтiвникiв, мусила дивитись, – i цей момент глибоко закарбувався в ii душi, можливо, згодом вiн спалахнув, немов магiчне дзеркало, iншоi, ii власноi митi, – як живих людей зi зв’язаними руками кладуть на колоду, як пiсля замашного удару ката сокира з глухим, хрустким i деренчливим звуком рубае шию i голова, кривавлячи, котиться в пiсок; цей образ був досить моторошний, щоб стерти блискучий образ коронування в Реймсi. А потiм одна лиха звiстка наздоганяла iншу: в червнi 1560 року померла мати, Марiя де Гiз, що вiд iм’я Марii Стюарт правила в Шотландii, лишивши питомi володiння Стюартiв у станi релiгiйних чвар i бунту, з вiйною на кордонi, з англiйськими вiйськами глибоко в краiнi, тож Марiя Стюарт замiсть святкових уборiв, про якi по-дитячому мрiяла, була змушена одягати жалобне вбрання. Музика, така люба серцю, повинна мовчати, немае вже танцiв. Але

Страница 14

iстяна рука знову стукае в серце та дiм. Франциск II день у день слабшае, отруена кров у його жилах неспокiйно б’еться на скронях i шумить у вухах. Вiн уже не може ходити, не здатний iздити верхи, i його лише в лiжку переносять iз мiсця на мiсце. Нарештi прориваеться гнояк у його вусi, лiкарi нiчим не можуть зарадити, i 6 грудня 1560 року страждання бiдолашного хлопчика скiнчилися.

Знову повторюеться – трагiчний символ – сцена мiж двома жiнками, Катериною Медичi i Марiею Стюарт, коло лiжка вмирущого. Тiльки-но Франциск II зiтхнув востанне, Марiя Стюарт, бо ж вона вже не королева Францii, поступаеться в дверях Катеринi Медичi, молодша королiвська вдова мае пускати попереду старшу. Вона вже не перша жiнка держави, а знову лише друга; за один рiк мрiя скiнчилася, Марiя Стюарт уже не королева Францii, а лише та, якою була вiд першоi митi й лишиться до останньоi: королева Шотландii.



Згiдно з церемонiалом французького двору найсуворiша жалоба вдови короля тривае сорок днiв. Протягом цього нещадного життя взапертi вдова нi на мить не може покидати своiх покоiв, першi два тижнi нiхто, крiм нового короля i ii найближчих родичiв, не мае права провiдувати ii в штучному склепi, в затемненiй кiмнатi, освiтленiй тiльки свiчками. Але, на вiдмiну вiд жiнок iз простолюду, королiвська вдова не вдягаеться в тi днi в похмурi чорнi убори, в завжди доречний колiр жалоби, бо тiльки iй однiй личить “deuil blanc”, «бiла жалоба». Бiлий чепчик над блiдим обличчям, бiлий парчевий одяг, бiлi туфлi, панчохи, лише темнiе флер над тим дивним свiтiнням – такою ходить Марiя Стюарт у тi днi, такою зображуе ii Жане на своему вiдомому портретi, такою описуе ii Ронсар у своему вiршi:

Un crespe long, subtil et dеliе
Ply contre ply, retors et repliе
Habit de deuil, vous sert de couverture,
Depuis le chef jusques ? la ceinture,
Qui s’enfle ainsi qu’un voile quand le vent
Soufle la barque et la cingle en avant,
De tel habit vous еtiez accoutrеe
Partant, hеlas! de la belle contrеe
Dont aviez eu le sceptre dans la main,
Lorsque, pensive et baignant votre sein
Du beau cristal de vos larmes coulеes
Triste marchiez par les longues allеes
Du grand jardin de ce royal ch?teau
Qui prend son nom de la beautе des eaux.

Тонкий i довгий креп легенький,
І складки до складки дотик м’якенький, —
Жалобне вбрання вкривае ваш стан,
Сумна ознака незагойних ран,
І надимаеться, напнувшись, мов вiтрила,
Як вiтер дасть човнам тут бiлi крила.
Такi-бо шати ви на собi мали,
Коли краiну нашу гарну покидали,
Якоi скiпетр вже тримали у руках.
Тепер, замисленi та зi сльозами на очах,
Що падають на груди, мов кришталь,
Ви ходите, а з вами смуток i печаль,
Алеями в парку, де пишний замок став,
Що назву вiд краси озер дiстав.

І справдi, навряд чи на якiйсь iншiй картинi симпатичнiсть i лагiднiсть цього юного обличчя вiдтворенi з бiльшою переконливiстю, нiж на тому портретi, бо поважна задума оповила спокоем жвавi за iнших обставин очi й надала ще бiльшоi ясностi однорiднiй, чистiй блiдостi шкiри, де не видно нiяких прикрас; у жалобi ми вiдчуваемо шляхетне й королiвське, притаманне людськiй натурi Марii Стюарт, набагато виразнiше, нiж на давнiших картинах, якi зображували ii, надмiру рясно прикрашену самоцвiтами i всiма регалiями влади, серед розкошi та пишноти монаршоi гiдностi.

Цей шляхетний смуток промовляе й у строфах, якi вона сама в тi днi присвячуе як погребовий плач померлому чоловiковi. Цi вiршi цiлком гiднi ii наставника i вчителя Ронсара. Навiть якби цей тихий жалобний плач не був написаний королiвською рукою, вiн промовляв би до серця завдяки простому тоновi своеi щиростi. Адже овдовiла дружина аж нiяк не вихваляеться палкою любов’ю до небiжчика, – Марiя Стюарт нiколи не брехала в поезii, завжди тiльки в полiтицi, – а дае висловитися чуттю, що вона покинута й розгублена:

Sans cesse mon cCur sent
Le regret d’un absent
Si parfois vers les cieux
Viens ? dresser ma veue
Le doux traict de ses yeux
Je vois dans une nue;
Soudain je vois dans l’eau
Comme dans un tombeau
Si je suis en repos
Sommeillant sur ma couche,
Je le sens qu’il me touche:
En labeur, en recoy
Toujours est pr?s de moy.

Всякчас у серцi моiм сутнi
Тяжкi жалi за тим вiдсутнiм.
Якщо на небо в певнi хвилi
Сумний я погляд пiднiмаю,
Я бачу очi його милi,
Що ось були, – i вже немае.
Чи раптом бачу у водi,
Немов небiжчика в трунi.
А очi склепивши смутнi,
Як на подушцi спочиваю,
Його обiйми вiдчуваю.
У працi та у вiдпочинку
Вiн тут зi мною щохвилинки.

Годi сумнiватися, що жалоба Марii Стюарт за Франциском II – не просто поетична вигадка, а щирий i вiдвертий жаль. Адже в постатi Франциска II Марiя Стюарт утратила не тiльки зичливого i поступливого товариша, нiжного друга, а й свое европейське становище, свою владу, свою безпеку. Невдовзi дитина-вдова вже вiдчула рiзницю, як багато означае бути першою на своему дворi, бути королевою i

Страница 15

к мало – раптом стати другою, утриманкою на ласцi наступника трону. Це вже й так гнiтюче становище було обтяжене ворожiстю, яку засвiдчувала iй свекруха, Катерина Медичi, тiльки-но знову ставши першою дамою двору; здаеться, нiби Марiя Стюарт колись нерозумним словом смертельно образила ту зарозумiлу й пiдступну представницю роду Медичi, зневажливо порiвнявши незначний рiд «купецькоi доньки» зi своею успадкованою протягом низки поколiнь королiвською гiднiстю. Така бездумнiсть – супроти Єлизавети поривна, позбавлена доброi поради дiвчинка теж припустилася такоi помилки – згубнiша мiж жiнками, нiж вiдверта образа. Тiльки-но Катерина Медичi, змушена два десятки рокiв приборкувати свое честолюбство, спершу через Дiану Пуатье, а потiм через Марiю Стюарт, здобула полiтичну владу, вона жорстко i виклично дае вiдчути свою ненависть обом поваленим.

Але Марiя Стюарт – саме тепер виразно проступае визначальна риса ii характеру: нестримна, несхитна, по-чоловiчому непоступлива гордiсть – не хоче лишатися нiде, де вона тiльки друга, ii високе й запальне серце нiколи не вдовольниться непомiтним становищем, якимсь промiжним рангом. Вона радше обрала б небуття, обрала б смерть. Якусь мить Марiя Стюарт думае назавжди податись у монастир, зректися всiх рангiв, якщо вже не можна досягти найвищого в цiй краiнi. Але спокуса жити ще надто велика, довiчне зречення суперечило б природнiй вдачi вiсiмнадцятирiчноi дiвчини. Крiм того, втрачену корону вона й досi може помiняти на iншу, не менш коштовну. Посол iспанського короля вже приходить як сват вiд iм’я дона Карлоса, майбутнього володаря двох свiтiв, австрiйський двiр уже посилае таемного посередника, королi Швецii i Данii просять ii трону i руки. Зрештою, Марii Стюарт i досi належить спадкова корона, корона Шотландii i ще й тепер витае претензiя на другу, сусiдню, англiйську корону. Цю дiвчинку, що стала королiвською вдовою, цю жiнку, що тiльки-но розквiтла до своеi повноi краси, ще чекають незмiрнi можливостi. Але тепер уже не так, як ранiше, коли доля дарувала iй усе й пiдносила, вiдтепер вона сама мае виборювати все, з допомогою спритностi та терпiння брати гору над непоступливими суперниками. А втiм, iз такою вiдвагою в серцi, з такою красою на обличчi, з такою молодiстю в гарячому, квiтучому тiлi можна бездумно наважитись i на найвищу гру. З рiшучою душею Марiя Стюарт вступае в боротьбу за свою спадщину.

Щоправда, розстатися з Францiею iй нелегко. Дванадцять рокiв прожила вона на французькому монаршому дворi, i гарна, багата, радiсна й мила краiна стала iй рiднiша за Шотландiю, де минули дитячi лiта. У Францii Марiя Стюарт мае материних родичiв, якi дбають про неi, тут е замки, в яких вона була щаслива, е поети, якi вихваляли ii i розумiли, тут пануе легка, лицарська привабливiсть життя, i в глибинах душi вона знае, що народилася для неi. Тому Марiя Стюарт зволiкае мiсяць у мiсяць, хоча ii вже давно закликали негайно повернутися у власне королiвство. Вона вiдвiдуе своiх родичiв у Жуанвiлi, в Нансi, присутня в Реймсi пiд час коронацii свого десятирiчного швагра Карла IX i завжди шукае, немов попереджена таемничим здогадом, той або той привiд, щоб вiдсунути вiд’iзд. Марiя Стюарт, власне, немов чекае на якийсь перст долi, який позбавить ii потреби повертатися в Шотландiю.

Адже, хоч яка, можливо, нова й недосвiдчена Марiя Стюарт у державних справах, ця вiсiмнадцятирiчна дiвчина все-таки мала зрозумiти, що в Шотландii на неi чекають суворi випробування. Пiсля смертi матерi, що замiсть неi керувала як регент ii спадщиною, протестантськi лорди, ii найзапеклiшi супротивники, взяли гору i навряд чи приховують прагнення чинити опiр намiру закликати в краiну правовiрну католичку, прихильницю проклятоi меси. Вони вiдверто заявляють, – про це в захватi повiдомляе в Лондон англiйський посол, – що «приiзд королеви Шотландii слiд вiдкласти ще на кiлька мiсяцiв, i, якби вони не були зобов’язанi до послуху, то взагалi навряд чи мали б бажання бачити ii». Потай вони давно вже вдаються до пiдступноi гри й намагалися запропонувати англiйськiй королевi як чоловiка наступного законного претендента на шотландський трон: протестантського графа Аррана, а отже, всупереч праву вiддати в руку Єлизаветi корону, яка безперечно належить Марii Стюарт. Не бiльше вона може довiряти й своему единокровному братовi Джеймсу Стюарту, графу Морею, що за дорученням шотландського парламенту приiздить до неi у Францiю, бо вiн перебувае в небезпечно близьких стосунках iз Єлизаветою i, можливо, навiть отримуе платню, перебуваючи в неi на службi. Тiльки швидке повернення Марii Стюарт на батькiвщину здатне вчасно розбити всi тi темнi й туманнi iнтриги, тiльки з допомогою успадкованоi вiд своiх предкiв, королiв iз династii Стюартiв, мужностi зможе вона утвердити свою королiвську владу. Отже, зрештою Марiя Стюарт, щоб не втратити того самого року пiсля першоi корони ще й другу, вирiшила з пригнiченим серцем i похмурими здогадами дослухатися до заклику, який iшов не вiд щирого серця i якому вона сама вiрила тiльки на

Страница 16

оловину.



Але, ще навiть не ступивши на землю свого королiвства, Марiя Стюарт змушена вiдчути, що Шотландiя мае кордон з Англiею i що королева там не вона, а iнша жiнка. Єлизавета не мае нiяких пiдстав i ще менше – схильностi полегшувати життя цiй суперницi й претендентцi на трон, i тому ii державний мiнiстр Сесiл iз цинiчною вiдвертiстю пiдтримуе кожну ворожу дiю: «Що довше справи шотландськоi королеви будуть непевнi, то краще для справи Вашоi Величностi». Адже суперечка, породжена тiею паперовою i мальованою претензiею на трон ще не вирiшена. Щоправда, шотландськi делегати в Единбурзi уклали з англiйським послом договiр, у якому вiд iм’я Марii Стюарт зобов’язалися визнати Єлизавету “for all times coming”, отже, назавжди, законною королевою Англii. Але, коли той договiр привезли в Париж i треба було поставити пiдпис пiд безперечно слушною угодою, Марiя Стюарт та ii чоловiк Франциск II вiдмовилися; визнання не набiгае iй на перо, i вона нiколи, дозволивши одного разу нести перед собою в гербi, немов прапор, претензiю на англiйську корону, не опускае той прапор. У крайньому разi Марiя Стюарт готова з полiтичних мiркувань вiдкласти свое право, але нiколи не подумае вiдкрито й чесно зректися предкiвськоi спадщини.

Єлизавета не годна терпiти таку двозначнiсть «так» i «нi». Посли шотландськоi королеви пiдписали вiд ii iм’я договiр в Единбурзi, отже, пояснюе вона, Марiя Стюарт зобов’язана схвалити тi пiдписи. Але визнання без оголошення, таемноi згоди Єлизаветi не досить, бо для неi як протестантки, половина держави якоi й далi ревно дотримуеться католицизму, претендентка-католичка означае небезпеку не тiльки для трону, а й для життя. Якщо королева-суперниця не зречеться виразно всiх претензiй, Єлизавета не буде справжньою королевою.

У цьому суперечливому питаннi право, без сумнiву, належить Єлизаветi, i цього нiхто не може заперечити, але вона сама мерщiй удаеться до протиправних дiй, намагаючись вирiшити великий полiтичний конфлiкт дрiб’язковим i вбогим способом. Жiнки в полiтицi завжди мають небезпечну властивiсть колоти суперницю тiльки шпилькою i отруювати антагонiзм особистою злобою, тож i тепер ця загалом видюща володарка коiть вiчну помилку жiнок-полiтикiв. Маючи намiр плисти до Шотландii, Марiя Стюарт суто формально звернулася з проханням про “safe conduct”, «гарантiю безпеки», – сьогоднi ми б сказали про транзитну вiзу, – i з ii боку це був лише акт куртуазii, який можна iнтерпретувати як офiцiйну гречнiсть, бо прямий морський шлях на батькiвщину був iй i так вiдкритий; а якби вона хотiла iхати через Англiю, то мовчки просила б отак суперницю про можливiсть дружньоi розмови. Проте Єлизавета одразу хапаеться за нагоду вколоти конкурентку. На чемнiсть вона вiдповiдае грубою нечемнiстю i каже, що вiдмовляе Марii Стюарт у “safe conduct”, поки та не пiдпише Единбурзький договiр. Щоб поцiлити королеву, Єлизавета ображае жiнку. Замiсть сильного жесту погрози вiйною вона обирае злобну й безсильну особисту образу.



З внутрiшнього конфлiкту обох жiнок тепер уже зiрвано покривало, суворими, гарячими очима дивиться гордiсть на гордiсть. Марiя Стюарт, не зволiкаючи, звелiла викликати до себе англiйського посла i гостро нападаеться на нього: «Менi нiщо так не болить, як те, що я могла так забутися й просити у вашоi володарки, королеви ласки, якоi менi аж нiяк не годилося просити. Я потребую ii згоди для своеi подорожi не бiльше, нiж вона – моеi для своiх подорожей, i можу повернутися в свое королiвство й без ii паспорта та дозволу. Адже, хоча покiйний король створив усi перешкоди, щоб пiймати мене, коли я iхала в цю краiну, знайте, пане амбасадоре, що я приiхала сюди жива та цiла i так само я знайшла б добрi засоби i шляхи повернутися такою й на батькiвщину, якби погукала своiх друзiв… Ви вiдверто казали менi, що дружба мiж королевою i мною була б бажана й вигiдна нам обом. Тепер я припускаю наявнiсть певних причин, що королева вже не дотримуеться цiеi думки, бо iнакше не вiдкидала б так неприязно мое прохання. Створюеться враження, нiби вона бiльше покладаеться на дружбу непокiрних iз числа моiх пiдданих, нiж на мою, дружбу володарки, а я iй усе-таки рiвня за рангом, хоч i маю менше розуму та досвiду, i я iй найближча родичка i найближча сусiдка… Я нiчого не прошу вiд неi, крiм дружби, я не збурюю ii держави, не веду переговорiв iз ii пiдданими, хоч i знаю, що в ii королiвствi досить тих, хто залюбки б слухав моi пропозицii».

Це вже сильна погроза, можливо, бiльш сильна, нiж розумна. Бо, ще не ступивши ногою на шотландську землю, Марiя Стюарт уже виказуе свiй потаемний намiр: у разi потреби провадити боротьбу з Єлизаветою навiть в Англii. Посол чемно ухиляеться. Всi труднощi породженi тiльки обставиною, що Марiя Стюарт свого часу додала до свого герба ще й англiйський. На цей закид Марiя Стюарт швидко дае вiдповiдь: «Пане амбасадоре, я перебувала тодi пiд впливом короля Генрiха, мого свекра, i короля, мого пана i чоловiка, i те, що сталося, сталося з iхнього наказу та за iхнiм розпорядженням. Ви

Страница 17

знаете, що пiсля iхньоi смертi я нiколи не мала анi герба, анi титулу королеви Англii. Думаю, таке пояснення мае заспокоiти королеву. А втiм, для моеi родички, королеви, не було б нiяким нечестям, якби я як королева теж мала б герб Англii, бо я знаю, що й iншi люди, рангом нижчi вiд мене й не так близько спорiдненi, мають цей герб. Зрештою, ви ж не можете заперечити, що моя бабуся була однiею з двох сестер короля, ii батька, i то старшою сестрою».

Пiд приязною формою знову проблискуе небезпечне нагадування: Марiя Стюарт, наголошуючи на своему походженнi вiд старшоi лiнii, ще раз пiдтверджуе свое право. А коли тепер посол заспокiйливо благае ii, щоб уникнути прикрого iнциденту, все-таки дотриматися даного слова й пiдписати Единбурзький договiр, Марiя Стюарт, як i завжди, коли йдеться про делiкатне питання, тiкае, прикриваючись зволiканнями: нi, вона нiяк не може пiдписати, не порадившись iз шотландським парламентом; але й посол теж не хоче давати iй зi свого боку запевнень вiд iм’я Єлизавети. Завжди, коли переговори доходять до критичного пункту, де та або та королева мае ясно й виразно вiдступити дещо вiд своiх прав, починаеться нещирiсть. Кожна судомно тримае в руцi свiй козир, тож гра безкiнечно й трагiчно тривае далi. Зрештою Марiя Стюарт гостро уривае переговори про вiльний проiзд, здавалося, нiби раптом роздерли тканину: «Якби моi готування не зайшли так далеко, то, можливо, неприязнь королеви, вашоi володарки, ще могла б перешкодити моiй подорожi. А тепер я вирiшила наважитись на подорож, хоч би що потiм сталося. Сподiваюся, вiтер буде ходовий i я не матиму потреби приставати до англiйського берега. А якщо таке станеться, тодi я дiстанусь у руки королевi, вашiй володарцi. В такому випадку вона може робити зi мною що завгодно, а коли в неi таке черстве серце, що вона вимагатиме моеi смертi, то нехай собi дiе на свiй розсуд i жертвуе мною. Можливо, таке вирiшення було б кращим для мене, нiж жити далi. У такому разi нехай тiльки справдиться воля Божа».

У цих словах Марii Стюарт знову лунае небезпечний, впевнений i рiшучий тон. Вiд природи досить м’яка, недбала, легковажна й створена радше для насолод життя, нiж для боротьби, ця жiнка одразу стае тверда, мов криця, вперта i смiлива, тiльки-но йдеться про ii честь, тiльки-но порушено ii право, якого вона вимагае як королева. Краще загинути, нiж схилитися, краще королiвська дурниця, нiж дрiбна слабкiсть. Посол приголомшено повiдомляе в Лондон про свою невдачу, i тепер Єлизавета, надiлена гнучким державницьким розумом, швиденько поступаеться. Виготовляють паспорт i посилають його в Кале. Але вiн спiзнився на два днi. Адже Марiя Стюарт вирiшила тим часом наважитися на подорож, навiть якщо натрапить у Ла-Маншi на англiйськi каперськi судна; iй краще вiльно i смiливо обрати небезпечний шлях, нiж безпечний коштом приниження. Єлизавета прогавила едину нагоду усунути своею великодушнiстю зi свiту загрозу конфлiкту, зобов’язати як гостя ту, кого боялась як суперницю. Але розум i полiтика рiдко ходять однiею дорогою: мабуть, драматичне формування свiтовоi iсторii завжди е наслiдком лише втрачених можливостей.



Ще раз, коли промiння вечiрнього сонця оманливо осяяло й позолотило краевиди, Марiя Стюарт у мить прощання тiшиться розкiшшю i пишнотою французького церемонiалу на свою честь. Адже та, що ступила на цю землю як наречена короля, аж нiяк без почету i супроводу мае покинути мiсце свого втраченого володарювання; слiд показати всiм, що королева Шотландii повертаеться на батькiвщину не як бiдна покинута вдова, не як слабка й безпорадна жiнка, а мае позаду своеi долi всю озброену честь Францii. Вiд замку Сен-Жермен за Марiею Стюарт iде в Кале пишна кавалькада. На конях, прикрашених багатими попонами, марнотратно вбравшись у щедру пишноту французького Ренесансу, брязкаючи зброею та позолоченими й вишукано iнкрустованими обладунками, разом iз королiвською вдовою iде вся елiта французькоi аристократii, i попереду в пишних каретах трое ii дядькiв: герцог де Гiз i кардинали Лотаринзький i Гiз. Навколо самоi Марii Стюарт iдуть ii чотири вiрнi Мерi, шляхетнi дами й служницi, пажi, поети i музики, за барвистою процесiею везуть важкi вантажi коштовного хатнього начиння, а в замкненiй скринi – короннi прикраси. Як королева, так само, як i приiхала, в повазi та честi, в блиску та величi iде Марiя Стюарт iз краiни, до якоi прикипiло ii серце. Бракуе тiльки радостi, яка колись iз такою чудовою безтурботнiстю сяяла в дитячих очах. Прощання – це завжди сяево вечiрнього сонця, наполовину ще свiтло i наполовину вже пiтьма.

У Кале бiльша частина монаршоi процесii лишаеться на березi. Аристократи повертаються додому. Завтра в Луврi вони служитимуть уже iншiй королевi, бо придворним завжди йдеться тiльки про титул i нiколи не йдеться про людину, якiй вiн належить. Усi вони забудуть про Марiю Стюарт, тiльки-но вiтер напне вiтрила галiонiв, усi, хто тепер iз зачарованим поглядом схиляе перед нею колiна й обiцяе вiчну вiрнiсть на далеку дорогу, забудуть ii в своему серцi: дл

Страница 18

лицарiв цього прощального почту це лише патетична церемонiя, як i коронацiя або похорон, бiльш нiчого. Щирий смуток, справжню тугу вiдчувають пiд час вiд’iзду Марii Стюарт лише поети, бо обдарованi тоншим чуттям, щоб передчувати й попереджати. Вони знають, що з цiею молодою жiнкою, яка прагнула створити двiр веселощiв i краси, Францiю покидае все пов’язане з музами, тепер настають похмурi роки i для неi, i для всiх: полiтична доба, чвари i розбрат, боротьба з гугенотами, Варфоломiiвська нiч, пора забiяк i фанатикiв. Із цiею юною постаттю минули лицарськi й романтичнi часи, яснiсть i безтурботна краса, трiумф мистецтва. Поетичне сузiр’я Plеiade, Плеяд, невдовзi зблiдне на потьмянiлому небi вiйни. З Марiею Стюарт, нарiкають вони, тiкае геть мила духовна радiсть:

Ce jour le meme voile emporta loin de France
Les Muses, qui songoient y faire demeurance.

Те саме судно з Францii тепер забрало в далину
Всiх муз, що тут мистецтвам мрiяли платити данину.

Ронсар, чие серце по-юному захоплюеться всiм молодим i привабливим, у своiй елегii “Au depart”, «На прощання», ще раз вихваляе всю красу Марii Стюарт, наче хотiв принаймнi у вiршi зберегти вже назавжди втрачене для свого гарячого ока, i в щиростi смутку пише справдi зворушливу красномовну скаргу:

Comment pourroient chanter les bouches des po?tes,
Quand, par vostre dеpart les Muses sont muettes?
Tout ce qui est de beau ne se garde longtemps,
Les roses et les lys ne r?gnent qu’un printemps.
Ainsi votre beautе seulement apparue
Quinze ans en notre France, est soudain disparue,
Comme on voit d’un еclair s’еvanouir le trait,
Et d’elle n’a laissе sinon le regret,
Sinon le dеplaisir qui me remet sans cesse
Au cCur le souvenir d’une telle princesse.

Чи могли б вуста поетiв ще спiвати,
Якщо музи через ваш вiд’iзд стали замовкати?
Усе, що гарне, недовго радiсть дае ясну,
Троянди та лiлеi прикрашають тiльки весну.
Отак i ваша врода, з’явившись на мить,
У край далекий з Францii летить.
Як спалаху слiд, що гасне нам на жаль,
Лишивши в серцi смуток i печаль,
Тож тiльки спогади у безкiнечностi процесу,
Ворушать в серцi пам’ять про принцесу.

Якщо двiр, аристократiя i лицарство Францii невдовзi вже забули вiдсутню, тiльки поети й далi лишилися на службi своiй королевi, бо нещастя для поетiв – нова шляхетнiсть, i тi, хто вихваляв Марiю Стюарт як володарку за ii красу, тепер любитимуть ii вдвiчi дужче в скорботi. Вiрно аж до кiнця оспiвуватимуть вони ii життя i смерть. Завжди, де життя високоi людини минае як поезiя, як драма, як балада, знаходяться поети, щоб сформувати те життя по-новому i до завжди нового життя.



У гаванi в Кале чекае пишний, пофарбований у бiлий колiр галiон; на цьому адмiральському кораблi, що пiдняв поряд iз шотландським французький королiвський прапор, проводжають Марiю Стюарт трое родовитих дядькiв, обранi лицарi двору i чотири Мерi, вiрнi подруги; ще два кораблi правлять за ескорт. Але, коли корабель ще не виплив iз внутрiшньоi гаванi, коли ще не пiдняли вiтрила, перший погляд Марii Стюарт натрапляе на непевнiй поверхнi моря на лихого провiсника: барка, яку заводили в гавань, розбилася об скелi, морякам i пасажирам загрожуе загибель. Перший образ, який бачить Марiя Стюарт, покидаючи Францiю, щоб стати володаркою, став похмурим символом: корабель, що мав кепського стерничого, занурився в глибини.

Чи то через потаемний страх, пробуджений тим провiсником, чи то через чуття втраченоi батькiвщини, чи то через здогад, що повернення не буде вже нiколи, Марiя Стюарт не може вiдiрвати закритi пеленою слiз очi вiд землi, де вона була юною i нетямущою, а отже, щасливою. Брантом зворушливо описуе тупий бiль ii прощання: «Тiльки-но корабель вивели з гаванi й пiднявся бриз, почали напинати вiтрила. Поклавши обидвi руки на корму коло стерна, Марiя Стюарт розридалася, раз по раз поглядаючи своiми гарними очима на гавань i мiсце, вiд якого вiдплив корабель, i щоразу повторювала сумнi слова “Прощавай, Францiе!”, аж поки споночiло. Їй запропонували вiдпочити i спуститися в примiщення з правого борту, але вона рiшуче вiдсилала всiх геть. Отож iй приготували постiль на палубi. Вона твердо наказала другому стерничому, щоб вiн, тiльки-но розвиднiе, а вдалинi ще можна буде добачити французький берег, одразу розбудив ii i не боявся при тому голосно гукнути. Марii Стюарт справдi пощастило задовольнити свое бажання. Адже вiтер ущух i довелось братися за весла, тож цiеi ночi корабель вiдплив недалеко. На свiтанку вдалинi ще справдi виднiв французький берег. Скоро лиш стерничий виконав вимогу Марii Стюарт, вона пiдвелася з лiжка i знай поглядала на землю, поки ще можна було бачити ii, i знову раз по раз проказувала слова: “Прощавай, Францiе, прощавай, Францiе! Певне, я вже нiколи не побачу тебе”».




Роздiл 4

Повернення в Шотландiю

Серпень 1561 року


Густий туман, що влiтку лише вкрай рiдко огортае тi пiвнiчнi береги, закутував землю, коли 19 серпня 1561 року Марiя Стюарт висади

Страница 19

ася в Лiтi. Але як вiдрiзняеться прибуття в Шотландiю вiд прощання з милою Францiею! Там у величнiй процесii ii супроводив цвiт французькоi аристократii, принци i графи, поети й музики гречно вшановували i вiтали ii. А тут нiхто не чекав ii, тiльки тодi, коли човни торкнулися берега, зiбрався здивований i цiкавий люд: кiлька рибалок у грубому робочому вбраннi, кiлька солдатiв, що тинялися без дiла, кiлька крамарiв i селян, що прийшли до мiста продавати вiвцi. Бiльше з переляком, нiж iз захватом, спостерiгали вони, як шляхетнi дами й аристократи в багатих уборах i з пишними прикрасами сходять iз човнiв на берег. Вiдчужено поглядають вони однi на одних. Неприязне вiтання, суворе й черстве, як i душа цiеi пiвнiчноi землi. Вже в першi години Марiя Стюарт iз болем помiчае страхiтливу бiднiсть своеi батькiвщини i що за п’ять днiв морськоi подорожi вона насправдi повернулася на сторiччя назад, iз великоi, багатоi, щедроi, марнотратноi культури, яка насолоджувалась i пишалася собою, приiхала у вузький, темний i трагiчний свiт. Адже мiсто Лiт, яке десятки разiв грабували i спалювали дощенту англiйцi та бунтiвники, не мае жодного палацу, жодного аристократичного дому, що мiг би гiдно прийняти ii; королева краiни змушена ночувати у звичайного купця, щоб мати бодай дах над головою.

Першi враження мають велику силу над душею, глибоко вкарбовуються i накладають вiдбиток на долю. Мабуть, навiть сама юна жiнка не знае, що так опанувало ii, коли вона тепер повернулася в свое королiвство, мов чужинка, пiсля тринадцятирiчноi вiдсутностi. Може, це туга за втраченим, неусвiдомлене прагнення теплоти i приемностi життя, що iх вона навчилася любити на французькому дворi; може, це тiнь сiрих чужих небес, може, передчуття лиха, яке насуваеться? Хай там як, Марiя Стюарт, тiльки-но опинилася сама, – про це розповiдае Брантом, – розплакалася. Не як Вiльгельм Завойовник сильно i впевнено, зi справжнiм чуттям володаря ступае вона ногою на британський острiв, бо ii першими почуттями е збентеженiсть, розгубленiсть i страх перед майбутнiми подiями.



Наступного дня примчали учвал регент, якого тим часом уже повiдомили, единокровний брат Джеймс Стюарт, вiдомий пiд iм’ям графа Морея, та кiлька iнших аристократiв, щоб правити Марii Стюарт за бодай трохи гiдний почет по дорозi до близького Единбурга. Але то була аж нiяк не пишна процесiя. Англiйцi, скориставшись надуманим приводом, нiби вони ганяються за пiратами, затримали один з кораблiв, на якому везли двiрських коней, а в мiстечку Лiтi тiльки для королеви знайшли бiльш-менш годящого коня зi стерпною збруею, натомiсть ii дами та аристократичний почет, хоч якi сердитi, були змушенi вдовольнитися неоковирними селянськими шкапами, яких поспiхом поприганяли з навколишнiх клунь i стаень. У Марii Стюарт, коли вона побачила цю картину, проступили сльози на очах, вона знову вiдчула, як багато забрала з собою смерть ii чоловiка i наскiльки менше означае бути лише королевою Шотландii, нiж королевою Францii, якою вона була. Гордiсть забороняе Марii Стюарт показатися пiдданим на чолi такоi злиденноi, жалюгiдноi кавалькади. Замiсть запланованого “joyeuse entrеe”, «радiсного приiзду», в Единбург iз юрбами вздовж вулиць Марiя Стюарт зi своiм почтом одразу подаеться в замок Голiруд, що стоiть за межами мiських мурiв. Споруда з круглими баштами, яку збудував ii батько, бовванiе темною плямою в глибинi краевиду, над яким уперто здiймаються лише зубцi замкових мурiв, i ззовнi видаеться на перший погляд гарною своiми виразними формами i могутнiстю тесаного каменю.

Але як зимно, як пусто, як несвятково вiтають усерединi кiмнати жiнку, розбещену Францiею! Немае гобеленiв, немае яскравого свiтла, що в iталiйських дзеркалах поширюеться далi вiд стiни до стiни, немае коштовних тканин, не полискують срiбло та золото. Багато рокiв тут не було двору, жоден смiх не гнiздиться в покинутих залах, жодна монарша рука не оновлювала й не прикрашала замок пiсля батьковоi смертi: тут теж на Марiю Стюарт дивляться пустими очима злиднi, цей давнiй проклiн ii королiвства.

Тiльки-но единбуржцi дiзналися, що iхня королева приiхала в Голiруд, то вийшли всi ще вночi привiтати ii. Нема чого дивуватися, що витонченому й розбещеному смаковi французькоi аристократii це вiтання видалося трохи селянським i грубим: адже единбуржцi не мають musiciens de la cour, придворних музик, щоб тiшити ученицю Ронсара нiжними мадригалами i вигадливо складеними канцонами. Вони можуть привiтати королеву краiни тiльки прадавнiм способом, тож i складають на площах колоди, – едине, чого в цьому негостинному краi е вдосталь, – щоб вони як bonfires, вогнища, яскраво палали цiлу нiч. Потiм люди зiбралися пiд вiкнами Марii Стюарт i з козами, дудками та iншими недоладними iнструментами заграли, як iм здавалося, музику, хоч освiченi гостi слухали ii як пекельний гармидер. При цьому люди ще й грубими чоловiчими голосами виспiвували – адже свiтськi пiснi заборонили iм кальвiнiстськi священики – псалми та побожнi пiснi; навiть iз найщирiшим бажанням запр

Страница 20

понувати щось бiльше вони не могли. Але Марiя Стюарт радiе доброму прийняттю або принаймнi засвiдчуе приязнiсть i радiсть. Принаймнi в першi години пiсля прибуття вперше за десятирiччя знову пануе гармонiя мiж володаркою та ii народом.



На цю полiтично цiлком недосвiдчену володарку чекае незмiрно важке завдання, щодо цього не мають iлюзiй анi сама королева, анi ii радники. Мейтленд Лесiнгтон, найрозумнiша голова серед шотландськоi високоi аристократii, пророче написав про прибуття Марii Стюарт, що вона ненастанно спричинятиме надзвичайнi трагедii (“it could not fail to raise wonderful tragedies”). Навiть енергiйний, рiшучий чоловiк iз залiзним кулаком не змiг би надовго запровадити спокiй у краiнi, а що вже казати про дев’ятнадцятирiчну жiнку, вiдчужену вiд рiдноi землi й таку недосвiдчену у володарюваннi! Злиденна краiна, корумпована аристократiя, що вiтае будь-який привiд до бунту та вiйни, незлiченнi клани, що живуть у вiчних суперечках i чварах мiж собою i всякчас шукають причини обернути ненависть у громадянську вiйну, католицьке i протестантське духiвництва, якi нещадно борються за зверхнiсть, пильна i небезпечна сусiдка, що вправною рукою, скориставшись будь-яким приводом, пiдбурюе до заворушень, а до цього ще й ворожiсть свiтових держав, якi безжально прагнуть утягнути Шотландiю в свою криваву гру: ось який стан застала Марiя Стюарт.

Тiеi митi, коли вона приiхала в краiну, та боротьба зависла в хиткiй рiвновазi. Замiсть скринь, наповнених грiшми, Марiя Стюарт переймае вiд матерi згубну спадщину, справдi damnosa hereditas: релiгiйнi чвари, якi тут лютiше, нiж деiнде, руйнують душi. Протягом рокiв, поки Марiя Стюарт, нi про що не здогадуючись, тiшилася щастям у Францii, Реформацii вдалося переможно проникнути в Шотландiю. Через двiр i замок, через села i мiста, через клани й родини проходить тепер страхiтливий розлам: одна частина аристократii протестантська, друга – католицька, мiста прихилилися до новоi вiри, села дотримуються староi, клан стоiть проти клану, поколiння проти поколiння, i ненависть обох сторiн усякчас роздмухують фанатичнi священики i полiтично пiдтримують iноземнi держави. Але найбiльша небезпека для Марii Стюарт полягае в тому, що якраз наймогутнiша i найвпливовiша частина аристократii перебувае у ворожому таборi, в таборi кальвiнiстiв: адже нагода загарбати багатi церковнi маетностi дивом подiяла на цю пожадливу до влади бунтiвливу зграю. Нарештi лорди мають чудовий псевдоморальний привiд повстати проти своеi володарки як оборонцi iстинноi церкви, як “Lords of the Congregation”, i для цього опору вони щоразу знаходять в Англii вже готового помiчника. Загалом ощадлива Єлизавета пожертвувала понад двiстi тисяч фунтiв стерлiнгiв, щоб, удавшись до повстань i военних походiв, вирвати Шотландiю в католикiв Стюартiв, тож i тепер пiсля врочисто укладеного миру велика частина пiдданих Марii Стюарт потай перебувае на утриманнi англiйськоi королеви. Марiя Стюарт тепер могла б одним ударом вiдновити рiвновагу, якби й сама навернулася до протестантськоi вiри, до чого ii найенергiйнiше спонукала частина радникiв. Але Марiя Стюарт з роду Гiзiв. Вона походить iз родини несамовитих оборонцiв католицизму i сама, хоч i не фанатично побожна, все-таки невiдступно та ревно дотримуеться вiри батька-матерi й предкiв. Вона нiколи не вiдступить вiд своiх переконань i навiть у крайнiй небезпецi вiдповiдно до своеi смiливоi вдачi краще обере вiчну боротьбу, нiж бодай одну боягузливу дiю всупереч своему сумлiнню. Внаслiдок цього виник незцiленний розкол мiж нею i аристократiею; завжди небезпечно, коли володар дотримуеться iншоi релiгii, нiж його пiдданi. Бо мiж такими гострими протилежностями терези не можуть коливатися вiчно, коли-небудь усе мае вирiшитись, i Марii Стюарт лишаеться, власне, тiльки один вибiр: або стати господарем Реформацii, або загинути вiд неi. Невпинна суперечка мiж Лютером, Кальвiном i Римом унаслiдок дивовижноi випадковостi драматично вирiшилася саме в ii долi; особиста боротьба мiж Єлизаветою i Марiею Стюарт, мiж Англiею i Шотландiею вирiшила – саме тому вона така важлива – й результат боротьби мiж Англiею та Іспанiею, мiж Реформацiею i Контрреформацiею.



Ця сама по собi фатальна ситуацiя обтяжена обставиною, що релiгiйний розкол дiйшов i до родини Марii Стюарт, до ii замку, до кiмнати нарад. Їi единокровний брат Джеймс Стюарт, граф Морей, цей найвпливовiший чоловiк Шотландii, якому вона змушена довiрити провадження державних справ, – рiшучий протестант i патрон тiеi kirk, яку вона, ревна католичка, мае проклинати як ересь. Вiн першим ще чотири роки тому поставив пiдпис пiд присягою покровителiв, “Lords of Congregation”, якi зобов’язалися «зректися вчення сатани, його забобону та поклонiння iконам i вiднинi проголосити себе його вiдвертим ворогом». Та сатанинська релiгiя (“Congregation of Satan”), якоi вони зрiкаються, – не що iнше, як католицька вiра, отже, вiра Марii Стюарт. Тому мiж королевою i регентом вiд самого початку виникае розкол у сферi останнiх, найiстотнiших

Страница 21

поглядiв на життя, i такий стан не обiцяе миру. Адже в глибинах серця королева мае лише одну думку: придушити Реформацiю в Шотландii, а ii регент i брат – лише одне прагнення: утвердити ii в Шотландii як едину панiвну релiгiю. Така гостра протилежнiсть переконань мае при першiй нагодi неминуче призвести до конфлiкту.

Джеймсу Стюарту судилося бути однiею з найвирiшальнiших постатей у драмi Марii Стюарт, доля приготувала йому велику роль, i вiн умiе майстерно грати ii. Син того самого батька, але вiд його багаторiчного любовного зв’язку з Маргрiт Ерскiн, донькою однiеi з найшляхетнiших родин Шотландii, вiн, здаеться, завдяки своiй королiвськiй кровi й не меншою мiрою завдяки залiзнiй енергii самою природою покликаний бути найгiднiшим спадкоемцем корони. Тiльки слабкiсть полiтичноi позицii змусила свого часу Якова V вiдмовитись вiд законного шлюбу з коханою ледi Ерскiн i задля змiцнення своеi влади та фiнансiв укласти шлюб iз французькою принцесою, матiр’ю Марii Стюарт. Тож цього честолюбного королiвського сина гнiтило тавро нешлюбного народження, яке назавжди загородило йому шлях до трону. Навiть якщо на прохання Якова V папа прилюдно визнав у ньому разом iз п’ятьма iншими нешлюбними дiтьми його батька королiвську кров, Морей, незважаючи на це, був бастардом, що не мiг мати нiяких претензiй на батькiв трон.

Історiя та ii найвидатнiший наслiдувач – Шекспiр – безлiч разiв зображували душевну трагедiю бастардiв, цих синiв i все-таки не-синiв, у яких державнi, церковнi та земнi закони нещадно вiдбирали право, яке природа закарбувала в iхнiй кровi та на обличчi. Засуджених упередженням, – цей присуд найсуворiший i найнесхитнiший, – тих байстрюкiв, зачатих не на королiвському ложi, зневажають, вiддаючи перевагу здебiльшого слабшим, бо ж народженим завдяки не коханню, а полiтичним розрахункам, спадкоемцям; iх вiчно вiдсувають назад та вiдкидають, прирiкаючи на жебри там, де вони мали б наказувати й володiти. А коли на людинi ставлять видне для всiх тавро меншовартостi, тривале чуття меншовартостi неминуче вирiшальною мiрою або ослаблюе цю людину, або змiцнюе; такий тиск може або зламати характер, або на диво загартувати його. Унаслiдок такого приниження боягузливi та млявi характери стають ще дрiбнiшi, нiж були, i бастарди як прохачi та лестуни приймають подарунки й посади вiд визнаних легiтимних спадкоемцiв. Зате в сильних натур така зневага змiцнюе всi невиднi та скутi сили; там, де прямий шлях до влади iм не прокладають добровiльно, вони самi навчаються бути осереддям влади.

Морей належить до сильних натур. Несамовита рiшучiсть його королiвських предкiв Стюартiв, iхня гордiсть i прагнення владарювати вирують у його кровi як могутня й темна сила; як людина, як феномен вiн своiм розумом та ясною рiшучiстю на цiлу голову вищий вiд дрiбного й зажерливого порiддя iнших лордiв i баронiв. Вiн визначив собi далекосяжнi цiлi, продумав своi полiтичнi плани; розумний, як i сестра, тридцятирiчний чоловiк завдяки своiй розважливостi та чоловiчому досвiдовi незмiрно вищий вiд неi. Вiн приглядаеться до сестри, мов до дитини, що граеться, i дае iй гратися, поки та гра не порушуе його сфер. Адже як зрiлий чоловiк вiн, на вiдмiну вiд сестри, не дослухаеться до могутнiх, нервозних i романтичних iмпульсiв, як володар вiн не мае в собi нiчого героiчного, натомiсть знае таемницю чекання i терпiння, що становлять певнiшу запоруку успiху, нiж швидкий i палкий порив.

Першою ознакою справжнього полiтичного обдаровання завжди було те, що людина одразу зрiкаеться вимагати для себе недосяжного. Цим недосяжним для того нешлюбного сина е королiвська корона. Морей знае, що нiколи не зможе назватися Яковом VI. Тому цей розважливий полiтик вiд самого початку утримуеться вiд претензii стати коли-небудь королем Шотландii, щоб завдяки цiй вiдмовi з бiльшою впевненiстю почуватися володарем Шотландii: регентом, бо ж вiн нiколи не зможе стати королем. Морей зрiкаеться регалiй влади, видимих знакiв, але тiльки на те, щоб ще цупкiше тримати в руках реальну владу. Ще замолоду вiн хапаеться за найвiдчутнiшу форму влади: багатство. Морей успадкував чимало статкiв вiд батька i чимало отримав вiд iнших людей як подарунки, вiн користаеться лiквiдацiею монастирських маеткiв, наживаеться на вiйнi й пiд час кожноi риболовлi першим наповнюе своi мережi. Анiтрохи не бентежачись, вiн бере субсидii вiд Єлизавети, i коли тепер його сестра Марiя Стюарт повертаеться в краiну як королева, вона змушена визнати брата як найбагатшу i наймогутнiшу постать краiни, досить сильну, щоб уже нiхто не мiг вiдсунути ii вбiк. Унаслiдок не так щироi прихильностi, як необхiдностi Марiя Стюарт домагаеться його дружби; дае своему единокровному братовi, щоб забезпечити власне панування, в руки все, чого той бажае, живить його невситиму жадобу багатства i влади. Тепер тi руки Морея – на щастя для Марii Стюарт – справдi надiйнi, вмiють тримати i вмiють поступатися. Природжений державний дiяч, Морей дотримуеться середини: вiн протестант, але не iконоборець, шотландський патрiот,

Страница 22

проте мае прихильнiсть Єлизавети, бiльш-менш приятелюе з лордами, а проте тямить слушноi митi показати iм кулак; загалом це холодний, позбавлений нервiв рахiвник, якого не заслiплюе подоба влади i задовольняе лише сама влада.

Такий незвичайний чоловiк – незмiрний здобуток для Марii Стюарт, поки стоiть на ii боцi. І незмiрна небезпека, тiльки-но вiн виступить проти неi. Як брат, поеднаний однiею кров’ю, Морей i з суто егоiстичних мiркувань мае всi iнтереси пiдтримувати сестру на чолi влади, бо який-небудь Гамiльтон або Гордон на ii мiсцi не давав би йому таку необмежену владу i свободу врядування, тому вiн охоче дае сестрi змогу представляти владу, без заздрощiв приглядаеться, як iз рiзних урочистих нагод несуть попереду ii скiпетр та корону, – але тiльки тому, що знае: реальна влада перебувае в його руках. Але тiеi митi, коли Марiя Стюарт сама намагаеться правити й обмежувати його повноваження, тверда, мов залiзо, гордiсть Стюартiв стикаеться з гордiстю Стюартiв. Нiяка ворожнеча не така страхiтлива, як та, коли змагаються мiж собою, корячись одним iмпульсам i з однаковою силою, схоже зi схожим.

Та й Мейтленд Лесiнгтон, друга за важливiстю постать двору Марii Стюарт, ii державний секретар, теж протестант. Але спершу й вiн стоiть на ii боцi. Мейтленд, цей витончений розум, гнучкий, освiчений дух, the flower of wits, квiт розуму, як називала його Єлизавета, не любить, на вiдмiну вiд Морея, гордо й суто по-панському владу. Як дипломата його тiшить тiльки плутана й бентежна гра полiтиканства та iнтриг, мистецтво комбiнацiй; для нього не мають значення твердi принципи, релiгiя i батькiвщина, королева та держава, – важить тiльки витончене мистецтво всюди запускати своi руки до гри i зв’язувати або розривати ниточки, як йому заманеться. Вiн анi по-справжньому вiрний, анi по-справжньому невiрний Марii Стюарт, хоч особисто дуже прихильний до неi, а Мерi Флемiнг, одна з чотирьох Мерi, стала його дружиною. Вiн служитиме Марii Стюарт, поки вона матиме успiх, i покине ii в мить небезпеки; глянувши на нього, цей барвистий флюгер, вона може дiзнатися, сприятливий вiтер чи нi. Бо, як справжнiй полiтик, Мейтленд служитиме не iй, не королевi, не подрузi, а тiльки ii щастю.



Отже, i там, i там, i в мiстi, i у своему замку – поганий провiсник! – Марiя Стюарт, приiхавши, не знаходить жодного надiйного друга. Але все-таки i з Мореем, i з Мейтлендом можна правити й домовлятися, натомiсть вiд першоi митi вона непримиренно i нещадно, як невблаганна, налаштована на вбивство суперниця ставиться до наймогутнiшого народного проводиря: Джона Нокса, единбурзького народного проповiдника, органiзатора й господаря шотландськоi kirk, майстра релiгiйноi демагогii. З ним вона провадить боротьбу, яка визначить бути чи не бути, боротьбу на життя i смерть.

Адже кальвiнiзм Джона Нокса – аж нiяк не суто реформаторське оновлення церкви, це тiльки закостенiла система Божоi держави, а отже, в певному розумiннi, найвища форма протестантизму. Нокс виступае владно як справжнiй володар i фанатично вимагае вiд самоi королеви рабського пiдпорядкування своiм теократичним наказам. З англiканською церквою, з лютеранською церквою, з якоюсь лагiднiшою формою Реформацii Марiя Стюарт вiдповiдно до своеi м’якоi й податливоi натури, можливо, порозумiлась би. Натомiсть диктаторська самовладнiсть кальвiнiзму наперед вiдкидае будь-яку можливiсть порозумiння для справжнього володаря, i навiть Єлизавета, використовуючи Нокса в своiх полiтичних цiлях, щоб дошкулити суперницi, сама вiдчувае до нього огиду з огляду на його нестерпнi претензii. Тож як цей похмурий фанатизм мав дратувати наскрiзь людську i по-гуманiстичному настроену Марiю Стюарт! Для ii натури, що радiе життю, полюбляе насолоди, схильна до музики, нiщо не може бути незбагненнiшим, нiж твереза суворiсть, ворожiсть до життя та iконоборча ненависть до мистецтва, ненависть до радостi, властивi женевському вченню, нiщо не може бути нестерпнiшим за зарозумiлу впертiсть, яка забороняе смiх i засуджуе красу як злочин, прагне зруйнувати все, що дороге iй, радiснi форми звичаiв, музику, поезiю i танок i, крiм того, надае цьому вже й так похмурому свiтовi ще бiльшоi похмуростi.

Цей твердий, як камiнь, старозаповiтний характер став притаманним в Единбургу й kirk, церквi, Джона Нокса, цього найфанатичнiшого, найнещаднiшого, найтвердолобiшого з-помiж усiх засновникiв церков, що своею невблаганнiстю й нетерпимiстю перевершив навiть свого вчителя Кальвiна. Попервах дрiбний католицький священик невисокого рангу, вiн кинувся в Реформацiю з усiею несамовитiстю i люттю своеi свавiльноi душi й був учнем Джорджа Вiшарта, якого мати Марii Стюарт звелiла як еретика спалити живцем. Цей вогонь, у якому загинув наставник Нокса, горить далi в його душi. Французькi допомiжнi вiйська схопили його як одного з проводирiв повстання проти регентшi й прикували у Францii до галер. Там вiн довго сидiв у кайданах, але його воля невдовзi стала не менш залiзною, нiж кайдани. Звiльнений, вiн утiк до Кальвiна, навчився там красномо

Страница 23

ства i нещадноi пуританськоi ненавистi до всього ясного i еллiнського, а тiльки-но повернувшись до Шотландii, за кiлька рокiв завдяки генiю свого насильства змусив i лордiв, i народ схилитися до Реформацii.

Джон Нокс – мабуть, найдовершенiший тип релiгiйного фанатика, якого знала iсторiя, вiн суворiший за Лютера, що iнколи перебував пiд впливом веселощiв, притаманних його душi, жорсткiший за Савонаролу, бо ж позбавлений блиску i мiстичного осяяння мови. Абсолютно щирий у своiй прямолiнiйностi, вiн унаслiдок страхiтливоi зашореностi мислення став обмеженим i суворим духом, для якого правдивою е лише своя правда, чеснотливою – лише власна чеснота, християнським – лише власне християнство. Той, хто не дотримуеться таких думок, як вiн, – уже злочинець, той, хто бодай на одну лiтеру вiдхилиться вiд його вимог, – уже слуга сатани. Ноксу властива пiдозрiлiсть людини, одержимоi собою, пристрасть обмеженого i схильного до екстазу розуму, огидна гордiсть людини, впевненоi в своiй непогрiшностi: в його суворостi надимаеться водночас небезпечна радiсть iз приводу власноi твердостi, в його нетерпiннi – похмура насолода своею непомильнiстю. Цей шотландський Єгова з хвилястою бородою стоiть щонедiлi на амвонi собору Св. Егiдiя i гримить ненавистю i прокльонами проти всiх, хто не слухае його проповiдь; цей kill joy, убивця радостi, люто метае лайки на адресу «сатанинського поколiння» безжурних i безтурботних, якi не служать Господу в точнiй вiдповiдностi з його приписами i його особистими поглядами. Адже старий фанатик не знае нiякоi iншоi радостi, крiм трiумфу непоступливостi, нiякоi iншоi справедливостi, крiм перемоги своеi справи. Вiн наiвно радiе, тiльки-но усунуть або принизять якогось католика чи iншого супротивника, а коли завдяки рукам убивцi котрогось ворога kirk прибирають iз дороги, то, зрозумiла рiч, сам Господь прагнув цiеi похвальноi дii i посприяв iй. Нокс, коли в бiдолашного миршавого юнака Франциска II, чоловiка Марii Стюарт, потiк гнiй iз вуха, спричинивши його смерть, виспiвував на амвонi трiумфальних пiсень, кажучи, що вiн «не хотiв слухати голосу Бога», а коли Марiя де Гiз, мати Марii Стюарт, померла, вiн натхненно проповiдував: «Нехай нас Господь у своiй великiй ласцi невдовзi позбавить i решти, хто мае в собi кров Валуа. Амiнь! Амiнь!» У промовах Нокса не чути навiть слiду лагiдностi й божественноi доброти Євангелiя, вiн промовляе так, немов грiзно вимахуе батогами, його Бог – лише Бог помсти, ревнивий i нещадний, його властива Бiблiя – лише Старий Заповiт, кровожерний i по-варварському суворий. Грiзнi проповiдi Нокса ненастанно спрямованi проти Моава, Амалика, всiх ворогiв народу Ізраiля, яких треба знищити вогнем i мечем, – а отже, i проти ворогiв iстинноi вiри, тобто його власноi. А коли вiн лютими словами бичуе бiблiйну царицю Єзавель, його слухачi добре знають, яку володарку вiн мае насправдi на увазi. Наче буря, темна й велична, що запинае хмарами ясне небо i трiпотливими блискавками та приголомшливим громом вiчно лякае душу, огорнув кальвiнiзм шотландську землю, i напруга щомитi може розрядитись нищiвним руйнуванням.

З таким непомильним i непiдкупним чоловiком, що прагне тiльки наказувати й мириться тiльки з покiрною побожнiстю, неможливi нiякi компромiси; всiлякi приманювання i намагання догодити лише посилюють його жорсткiсть, глузливiсть та претензiйнiсть. Об кам’яну брилу такоi самозакоханоi впертостi розбиваються всi спроби порозумiння. Тi, хто вдае, нiби обстоюе Бога, – завжди найбiльшi вороги миру на землi; гадаючи, нiби вони чують небесне послання, вони абсолютно глухi до кожного слова людяностi.



Марiя Стюарт не прожила в своiй краiнi й тижня, як уже була змушена вiдчути похмуру присутнiсть того фанатика. Перше нiж приступити до володарювання, вона не тiльки гарантувала повну свободу вiровизнання всiм своiм пiдданим, – що навряд чи означало жертву для ii толерантноi вдачi, – а й змирилася з законом, який забороняв у Шотландii прилюдну вiдправу меси, то була болiсна поступка прихильникам Джона Нокса, що йому, за його словами, «було б краще, якби в Шотландiю прийшло десять тисяч ворогiв, нiж знати, що вiдправили бодай одну месу». Але, зрозумiла рiч, побожна католичка, небога Гiзiв, зберегла за собою право мати змогу безперешкодно вiдправляти обряди своеi релiгii у власнiй домашнiй каплицi, i парламент без дискусiй погодився з цiею справедливою вимогою. Але тiльки-но першоi недiлi в ii домi, в каплицi замку Голiруд, приготувалися до католицькоi вiдправи, грiзно пiдступила аж до дверей пiд’юджена юрба; в служки, що мав нести до вiвтаря освяченi свiчки, iх силомiць вирвали й поламали. Дедалi гучнiше ремство вимагало усунути, ба навiть убити «священика, що обожнюе кумирiв», лунають дедалi несамовитiшi крики проти «сатанинськоi служби», будь-якоi митi може початися штурм церкви у власному домi королеви. На щастя, лорд Морей, хоч i сам оборонець kirk, вийшов назустрiч фанатичнiй юрбi й загородив вхiд. Пiсля полохливо закiнченоi Божоi служби вiн завiв переляканого священика цiлим д

Страница 24

його кiмнати; вiдвертому лиху запобiгли, авторитет королеви на превелику силу врятували. Але веселим святам на честь ii приiзду, отим joyousities, як люто глузував iз них Нокс, на його радiсть, брутально поклали край: романтична королева вперше вiдчула в своiй краiнi опiр дiйсностi.

На цю образу Марiя Стюарт вiдповiла вибухом гнiву. Зi сльозами i жорсткими словами вона вихлюпнула свое застояне озлоблення. Завдяки цьому на ii доти ще невиразний характер падае яскравiше свiтло. Ця юна жiнка, з самого малку розбещена долею, в глибинах свого ества витончена й нiжна, поступлива та люб’язна; всi – вiд перших аристократiв двору аж до ii покоiвок та служниць – вихваляють ii приязну, негорду i щиру вдачу. Вона кожного вмiе прихилити до себе, бо нiколи, розмовляючи з кимсь, не наполягае суворо i зверхньо на своему високому статусi, а завдяки природнiй невимушеностi спонукае забути про свою вищiсть. Але в основi цiеi щироi ласкавостi лежить могутне чуття власноi гiдностi, що, невидиме доти, доки нiхто не зачепить його, палко прориваеться, тiльки-но хтось наважиться суперечити або бунтувати. Ця дивовижна жiнка часто вмiла забути особисту кривду, але нiколи не прощала найменшого порушення свого королiвського права.

Тому Марiя Стюарт анi на мить не хоче терпiти цiеi першоi образи. Такому зухвальству слiд одразу й найрiшучiше покласти край. І вона знае, за кого треба братися, знае про того бороданя в еретичнiй церквi, що нацьковуе народ проти ii церкви i привiв оту зграю в ii дiм. Вона миттю вирiшуе як слiд розiбратися з ним. Адже Марiя Стюарт, звикнувши з дитинства до монаршоi всемогутностi у Францii, до послуху, i вихована з чуттям, що iй судилася Божа ласка, аж нiяк не здатна уявити собi протестiв iз боку пiдданого, звичайного мiщанина. Вона готова радше пiти на все, нiж терпiти, щоб хтось вiдкрито, ба навiть нечемно наважився суперечити iй. Але Джон Нокс готовий до такого повороту подiй i навiть радiе йому. «Чому я маю лякатися гарненького личка аристократки, якщо дивився у вiчi багатьом розгнiваним чоловiкам i все-таки нiколи не вiдчув негiдного страху?» Нокс натхненно квапиться до палацу, бо суперечка – вiн думае, суперечка за Бога – найбiльша насолода для кожного фанатика. Якщо Господь дав королям корону, то своiх священикiв i посланцiв надiлив вогненним словом. Над королем, на думку Джона Нокса, стоiть священик kirk як охоронець божественного права. Його завдання – захищати Царство Боже на землi, вiн не повинен вагатися карати непокiрних твердими палицями свого гнiву, як карав колись Самуiл i бiблiйнi суддi. Отож дiйшло до сцени, як у Старому Заповiтi, коли королiвська гордiсть i священицька зарозумiлiсть зiткнулися лоб у лоб; тут не змагаються жiнка i чоловiк за те, хто вiзьме гору, а двi прадавнi iдеi зiткнулися в лютому двобоi, як уже тисячi й багато тисяч разiв давнiше. Марiя Стюарт намагаеться бути лагiдною, приховуе озлоблення, бо хотiла б миру в краiнi й тому чемно провадить розмову. Натомiсть Джон Нокс вирiшив бути нечемним i показати «iдолопоклонницi», що вiн перед земними можновладцями не згинаеться нi на дюйм. Мовчки й похмуро, не як обвинувачений, а як обвинувач слухае вiн королеву, коли вона дорiкае йому за його книжку “The first blast of trumpet against the monstrous regiment of women”,[6 - «Перший суремний звук проти страхiтливого жiночого врядування» (англ.).] книжку, в якiй вiн заперечуе будь-яке монарше право жiнок. Але цей самий Нокс, що через цю саму книжку пiсля ii виходу в свiт смиренно перепрошував протестантку Єлизавету, перед своею «папською» володаркою наполягае, вдаючись до рiзних двозначних слiв, на своiй думцi. Мало-помалу розмова жвавiшае. Марiя Стюарт прямо запитуе Нокса, чи пiдданi безумовно мають коритися своему володаревi чи нi. Але замiсть вiдповiсти на це запитання словом «Зрозумiло», як i сподiвалася Марiя Стюарт, вправний тактик обмежуе обов’язок покори порiвнянням: коли батько втрачае розум i хоче вбити своiх дiтей, дiти мають право забрати в нього меч i зв’язати йому руки. Коли князi переслiдують дiтей церкви, тi дiти мають право на опiр. Королева в цих умовах одразу вiдчувае бунт теократа проти ii права володарювати. «Тож моi пiдданi, – запитуе вона, – мають коритися не менi, а вам? Тож я пiддана вам, а не ви менi?»

Джон Нокс i справдi дотримуеться такоi думки. Проте надто обережний, щоб у присутностi Морея цiлком виразно висловити ii.

– Нi, – ухильно вiдповiдае вiн, – i князь, i пiдданi мають коритися Боговi. Королi мають бути годувальниками церкви, а королеви – ii годувальницями.

– Але ваша церква не та, яку я хочу годувати, – вiдказуе на те королева, роздратована двозначнiстю Нокса. – Я хочу дбати про католицьку церкву, яку вважаю за Господню церкву.

Тепер нарештi найшла коса на камiнь. Дiйшли до точки, де вже не може бути нiякого порозумiння мiж побожною католичкою i фанатичним протестантом. Нокс стае вкрай нечемним i називае католицьку церкву блудницею, яка не може бути нареченою Бога. Коли королева забороняе йому вимовляти цi слова, якi ображають ii

Страница 25

сумлiння, Нокс виклично вiдповiдае: «Сумлiння потребуе знань», а вiн боiться, що королевi бракуе належних знань. Замiсть примирення перша розмова призвела тiльки до змiцнення протилежностей. Нокс тепер знае, що цей «сатана могутнiй» i вiн не може сподiватися поступливостi вiд юноi володарки. «Пiд час суперечки з нею я зiткнувся з рiшучiстю, якоi я в таких молодих людей досi ще нiколи не бачив. Вiдтепер двiр для мене помер, а я – для двору», – з гiркотою пише Нокс. А з другого боку, молода жiнка вперше вiдчула межi своеi королiвськоi влади. Нокс виходить iз кiмнати з випростаною головою, задоволений собою i гордий, що сперечався з королевою, Марiя Стюарт збентежена i, з прикрiстю усвiдомивши свое безсилля, розплакалася гарячими сльозами. Але вони будуть не останнi. Невдовзi вона дiзнаеться, що тут владу не просто успадковують по кровi, а змушенi невпинно знову здобувати ii боротьбою i приниженнями.




Роздiл 5

Покотився камiнь

1561–1563 роки


Першi три роки, якi юна королева живе в Шотландii як королiвська вдова, минають досить спокiйно й без подiй: адже особливiсть ii долi полягае в тому, що всi великi подii в неi завжди (саме це дуже приваблювало драматургiв) стискаються в украй короткi й стихiйнi епiзоди. Морей i Мейтленд керують, Марiя Стюарт представляе в тi роки владу, i такий подiл функцiй виявляеться неоцiненним для всього королiвства. Бо, поки i Морей, i Мейтленд урядують мудро та обережно, Марiя Стюарт i собi чудово представляе владу. Вiд природи надiлена красою i привабливiстю, вправна в усiх лицарських мистецтвах, по-чоловiчому смiлива вершниця, проворний гравець у м’яч, завзята мисливиця, вона завдяки самiй своiй зовнiшностi породжуе загальне зачудування: единбурзький люд iз гордiстю поглядае на доньку Стюартiв, коли вона рано-вранцi з соколом на пiднятому кулаку iде посерединi барвистоi кавалькади i приязно й радiсно вiдповiдае на кожне вiтання: разом iз цiею схожою на дiвчинку королеву в суворий i похмурий край приiхало щось веселе, зворушливе i романтичне, сонячний промiнь молодостi й краси, а краса i молодiсть володаря завжди якимсь таемничим чином здобувають любов краiни. Лорди теж поважають чоловiчу смiливiсть натури Марii Стюарт. Ця юна жiнка може цiлiсiнький день без жодного слiду втоми мчати несамовитим чвалом на чолi свого почту; як пiд ii приязнiстю, що прихиляе до себе серця всiх, таiться, ще не розкрита, непоступлива гордiсть, так i струнке, нiжне, легеньке й по-жiночому лагiдне тiло приховуе незвичайну силу. Нiяких зусиль не забагато для ii палкоi вдачi, а якось, серед насолоди шаленоi гонитви на конi за дичиною, вона сказала комусь зi свого почту, що дуже б хотiла бути чоловiком, щоб дiзнатися зокрема, як воно – провести цiлу нiч надворi. Коли регент Морей рушив у похiд проти збунтованого клану Гантлi, Марiя Стюарт рiшуче iде разом iз ним зi шпагою збоку i пiстолем за поясом; ця гаряча пригода на диво тiшить ii новою величезною привабливiстю дикостi й небезпеки, бо прагнення цiлковито вiддаватися з усiею своею силою, любов’ю i пристрастю становить найглибшу душевну таемницю цiеi рiшучоi натури. Але, проста й витривала, як мисливець i воiн, у прогулянках верхи та подорожах, Марiя Стюарт, крiм того, спромагаеться з найвищим мистецтвом i культурою бути господинею в замку, найвеселiшою i найлюб’язнiшою в своему малому свiтi; ii коротка молодiсть справдi взiрцево поеднуе iдеал тогочасноi доби: мужнiсть i легкiсть, силу i лагiднiсть у лицарсько-романтичному образi. У постатi Марii Стюарт останне прощальне свiтло трубадурського лицарства осяяло туманний i холодний пiвнiчний свiт, уже затьмарений тiнню Реформацii.

Образ цiеi романтичноi дiвчинки-жiнки i дiвчинки-вдови нiколи не мав ще яскравiшоi променистостi, нiж на ii двадцятому i двадцять першому роцi життя: трiумф, невизнаний i невикористаний, i тут приходить до неi зарано. Адже ii внутрiшне життя ще досi не прокинулось остаточно, жiнка в нiй ще не знае про бажання своеi кровi, вона ще не сформувала, не розвинула свою особистiсть. Марiя Стюарт завжди розкриватиметься лише в мить збудження, небезпеки, тi першi роки в Шотландii були тiльки байдужим часом чекання, безцiльним i грайливим марнуванням часу, пiдтримкою готовностi, хоча внутрiшня воля ще не знала, навiщо i для кого. То був немов перепочинок перед великим, вирiшальним зусиллям, блiда, мертва мить. Адже Марii Стюарт, що, ще наполовину дитина, вважала Францiю за свою краiну, аж нiяк не досить жалюгiдного королювання в Шотландii. Вона повернулася на батькiвщину не на те, щоб бути володаркою цього бiдного, тiсного, далекого краю, вiд самого початку вона вважае шотландську корону лише за початок, щоб здобути у свiтовiй грi якусь блискучiшу корону, i цiлковито помиляються всi, хто стверджуе або повiдомляе, мовляв, Марiя Стюарт не бажала чогось iншого або вищого, нiж спокiйно i мирно правити батькiвською спадщиною як порядна спадкова володарка шотландськоi корони. Той, хто приписуе iй таке дрiбне честолюбство, применшуе ii душевний вимiр, бо в цiй молодiй жiнцi жив

Страница 26

неприборкуване i нескуте жадання бiльшоi влади; та, що в п’ятнадцять рокiв у соборi Матерi Божоi Паризькоi стала дружиною сина короля Францii, та, яку в Луврi пишно вшановували як володарку мiльйонiв людей, нiколи не вдовольниться бути правителькою над двома десятками норовливих i селюкуватих графiв i баронiв, королевою над кiлькома сотнями тисяч чабанiв i рибалок. Нiщо не може бути ще бiльш штучним i дальшим вiд правди, нiж приписування iй a posteriori, згодом, патрiотичних нацiональних почуттiв, якi насправдi були винаходом пiзнiшого сторiччя. Володарi XV–XVI сторiч – за винятком Єлизавети, великоi суперницi Марii Стюарт – тодi ще абсолютно не думали про народ, а переймалися тiльки особистою владою. Держави зшивали докупи i розпорювали, наче одяг, держави формували вiйна i шлюби, а не внутрiшня постанова краiни. Не слiд ошукувати себе i сентиментальним аспектом: Марiя Стюарт була тодi готова помiняти Шотландiю на iспанський, англiйський, французький та будь-який iнший трон, прощання з лiсами, озерами й романтичними замками батькiвщини, певне, не коштувало б iй слiз, бо ii палке честолюбство завжди вважало це мале королiвство лише за трамплiн до якоiсь вищоi мети. Марiя Стюарт знае, що завдяки спадщинi вона покликана бути володаркою, що завдяки красi та культурi вона гiдна кожноi европейськоi корони, i з не меншою туманною пристрастю, з якою iншi жiнки ii вiку мрiють про безмiрне кохання, ii честолюбство мрiе лише про безмiрну владу.

Саме тому Марiя Стюарт на початку полишае державнi справи Морею i Мейтленду, не вiдчуваючи нiяких ревнощiв i навiть справжньоi цiкавостi; вона без заздрощiв, – що для неi, так рано коронованоi i так рано розбещеноi долею, означае цей бiдний, тiсний край? – дае iм обом керувати i врядувати. Урядування, примноження своiх статкiв, це найвище полiтичне мистецтво нiколи не було сильною рисою Марii Стюарт. Вона може тiльки обороняти, але не зберiгати. Тiльки тодi, коли загрожують ii праву, коли кидають виклик ii гордостi, тiльки тодi, коли чужа воля перешкоджае ii претензiям, прокидаеться, несамовита й разюча, ii енергiя; тiльки у величнi митi ця жiнка стае величною i дiяльною, а в кожному пересiчному перiодi вона пересiчна й байдужа.



За тих спокiйних часiв не озиваеться й ворожiсть Єлизавети, великоi суперницi Марii Стюарт, бо завжди, коли гаряче серце Марii Стюарт спочивало й задовольнялося своею долею, Єлизавета заспокоювалася. Одна з найважливiших полiтичних переваг цiеi великоi реалiстки завжди полягала в умiннi змиритися з фактами i не чинити свавiльно опiр неминучому. Єлизавета всiею душею була проти повернення Марii Стюарт у Шотландiю i зробила все, щоб вiдсунути його в часi, а тепер, коли воно успiшно вiдбулося, вже не бореться з неспростовним фактом i, не маючи змоги усунути суперницю, радше робить все, щоб мати з нею дружнi вiдносини. Єлизавета – це одна з найсильнiших позитивних рис ii мiнливого i свавiльного характеру – як розумна жiнка не любить вiйни, вона боязливо цураеться силових i вiдповiдальних постанов; як натура, схильна до обрахункiв, вона волiе отримувати вигоду завдяки переговорам i угодам, прагне взяти гору завдяки спритнiй духовнiй грi. Тiльки-но вже була впевненiсть, що Марiя Стюарт повертаеться до Шотландii, лорд Морей зворушливими словами просив Єлизавету, щоб вона щиро заприязнилася з нею. «Ви обидвi – юнi й видатнi королеви, i ваша стать не повинна дозволити вам намагатися збiльшити вашу славу вiйною i проливом кровi. Кожна з вас знае, з якого приводу зародилися мiж вами ворожi почуття, i я б перед лицем Господа хотiв, щоб моя володарка, королева, нiколи б i думки не мала заявляти про свою претензiю чи право на королiвство Вашоi Величностi. Незважаючи нi на що, ви обидвi мали б бути й лишатися подругами. Але, оскiльки вона зi свого боку одного разу висловила таку думку, боюся, мiж вами завжди iснуватиме непорозумiння, якщо не прибрати з дороги цю перешкоду. Ваша Величнiсть не може поступитися в цьому пунктi, а вона теж може вважати за кривду, що Англiя так тiсно пов’язана з нею кров’ю, а проте ii трактуватимуть там як чужу. Чи не був би тут можливий якийсь середнiй шлях?» Єлизавета не лишилася глухою до такоi пропозицii, бо Марiя Стюарт як королева тiльки Шотландii, i то пiд охороною ii пансiонера Морея, поки що не така небезпечна, як тодi, коли була королевою i Францii, i Шотландii. Чом би не засвiдчити iй дружбу, не вiдчуваючи ii в глибинах серця? Невдовзi мiж Єлизаветою i Марiею Стюарт почалося листування, кожна з dear sisters, дорогих сестер, передавала другiй на терплячому паперi своi найщирiшi почуття. Марiя Стюарт послала Єлизаветi як подарунок перстень iз дiамантом, а та вiддячила ще дорожчим перснем; обидвi ставлять перед свiтом i перед самими собою радiсну виставу родинноi прихильностi. Марiя Стюарт запевняе, що «не мае бiльшого бажання на землi, нiж побачити свою добру сестру», що вона хоче розiрвати союз iз Францiею, бо цiнуе прихильнiсть Єлизавети “more than all the uncles of the world”,[7 - «Бiльше, нiж усiх дядькiв на свiтi»

Страница 27

англ.).] а Єлизавета й собi своiм великим урочистим почерком, до якого вдавалася тiльки з важливих нагод, пише перебiльшенi запевнення в прихильностi та вiрностi. Але, тiльки-но йдеться про те, щоб справдi укласти якийсь договiр або домовитися про особисту зустрiч, обидвi миттю обережно ухиляються. Адже, по сутi, давнi переговори й далi стоять на тiй самiй мертвiй точцi: Марiя Стюарт хоче пiдписати Единбурзький договiр iз визнанням Єлизавети тiльки тодi, коли Єлизавета визнае ii право наступностi, а Єлизавета вважае, що це однаково, якби вона пiдписала собi смертний вирок. Обидвi анi на дюйм не вiдступають вiд свого права, отож зрештою тi барвистi фрази лише прикривають прiрву, яку годi замостити. «Не може бути, – як рiшуче стверджував Чингiзхан, завойовник свiту, – двох сонць на небi i двох ханiв на землi». Котрась iз них буде змушена поступитися, Єлизавета або Марiя Стюарт; обидвi в глибинах серця знають про це й обидвi чекають до слушного часу. Але, поки той час ще не настав, чом би не радiти короткiй паузi у вiйнi? Там, де в серцi на сподi таiться незнищенна недовiра, не бракуватиме приводу роздмухати темне полум’я до нищiвного жару.

Інколи в тi роки молоду королеву пригнiчуе дрiбний клопiт, iнколи iй набридають обтяжливi державнi справи, часто i дедалi частiше вона почуваеться чужою серед суворих, войовничих аристократiв, iй огиднi суперечки з фанатичними священиками i потаемними iнтриганами; в такi години Марiя Стюарт тiкае у Францiю, в батькiвщину свого серця. Щоправда, вона не може покинути Шотландiю i тому в замку Голiруд сама собi створила маленьку Францiю, невеличкий свiт, де можна зовсiм непомiтно й вiльно вiддаватися улюбленим схильностям, свiй Трiанон. У круглiй баштi Голiруду Марiя Стюарт створюе собi на французький смак лицарський, романтичний двiр; iз Парижа вона привезла гобелени й турецькi килими, пишнi лiжка, меблi й картини, гарно переплетенi книжки, своiх Еразма, Рабле, Арiосто i Ронсара. Тут розмовляють i живуть по-французькому, тут увечерi при миготливих свiчках грають музику, влаштовують товариськi iгри, читають вiршi, спiвають мадригали. На цьому мiнiатюрному дворi вперше по той бiк Ла-Маншу спробували ставити «Маски», невеличкi класичнi принагiднi вистави, що iх згодом англiйський театр доведе до найпишнiшого розквiту. Далеко за пiвнiч там танцюють у костюмах, i пiд час одного з тих танцiв у масках – “The purpose”, «Мети» – молода королева з’являеться навiть перебрана за чоловiка, в чорних вузьких шовкових штанах, а ii партнер – молодий поет Шастеляр – одягнувсь як жiнка, i то була мить, яка, напевне, породила б у Джона Нокса сповнений злоби жах.

А втiм, на цi години веселощiв з обережностi не пускають пуритан, фанатикiв та подiбних до них буркотунiв, i марно обурюеться Джон Нокс цими souparis та dansaris, вечерями й танцями, i гримить з амвона собору Св. Егiдiя, аж борода йому метляеться, наче маятник: «Князi бiльше звикли грати музику i сидiти на бенкетах, нiж читати i слухати святi слова Господа. Музики i лестуни, якi завжди занапащають молодь, подобаються iм бiльше, нiж старi та мудрi чоловiки, – про кого тут може думати цей непогрiшний? – якi своiми святими настановами прагнуть бодай почасти присадити гордiсть, у якiй ми всi народилися». Але те молоде i веселе коло мае небагато охоти дослухатися до «спасенних настанов» kill joy, убивцi радостi; чотири Мерi, кiлька по-французькому настроених кавалерiв щасливi, що можуть в осяйному й теплому просторi дружби забути про похмурiсть сувороi i трагiчноi краiни, а передусiм Марiя Стюарт може скинути холодну маску величностi й бути лише молодою веселою жiнкою в колi однолiткiв та однодумцiв.

Така потреба лише природна. Але Марii Стюарт завжди небезпечно пiддаватися своему недбальству. Прикидання пригнiчуе ii, обережнiсть протягом довгого часу iй нестерпна, а проте саме ця чеснота – «невмiння промовчати», це “je ne sais point dеguiser mes sentiments”[8 - «Я не вмiю приховувати своi почуття» (фр.).] (як вона колись написала) – в полiтичному аспектi завдала iй бiльших прикрощiв, нiж iншим людям – найпiдступнiше ошуканство i найнещаднiша жорстокiсть. Адже невимушенiсть, iз якою поводиться королева помiж тих молодих людей, зi смiхом приймаючи iхню пошану i, можливо, мимоволi навiть вимагаючи ii, породжуе в тих розгнузданих недоречне панiбратство, а для палкоi натури воно становить навiть спокусу. Щось у цiй жiнцi, чию красу на портретах не можна побачити повною мiрою, збуджувало чуттевiсть, можливо, окремi чоловiки на основi непомiтних ознак ще тодi передчували, що пiд лагiдним, люб’язним i начебто цiлком упевненим поводженням цiеi схожоi на дiвчинку жiнки прихована страхiтлива здатнiсть пiддаватися пристрастям, немов вулкан пiд милим краевидом; можливо, вони ще задовго до того, як сама Марiя Стюарт пiзнала власну таемницю, вiдчули й винюшили чоловiчим iнстинктом ту нестримнiсть, бо була в нiй якась сила, що радше розпалювала в чоловiкiв чуттевий потяг, нiж породжувала прагнення романтичного кохання. Можливо, Марiя Стюарт, i то са

Страница 28

е тому, що ii iнстинкти ще не прокинулися, легше дозволяла невеличкi довiрчi жести – погладжування руки, поцiлунок, вабливий погляд, – нiж досвiдчена жiнка, яка знае про небезпечну здатнiсть такоi невимушеностi спонукати до фiзичноi близькостi; хай там як, Марiя Стюарт дозволяла молодикам навколо неi iнколи забувати, що жiнка в нiй як королева мае бути недосяжна для кожноi смiливоi думки. Одного разу один молодий шотландський капiтан на ймення Гепберн уже дозволив собi дурнувато-зухвалу недоречнiсть щодо неi, i тiльки втеча врятувала його вiд найтяжчого покарання. Але Марiя Стюарт надто поблажливо проминае цей прикрий iнцидент, легковажно вибачае капiтану, наче то був прощенний грiх, i тим самим додае духу iншому аристократовi зi свого вузького кола.

Ця пригода почалась як суто романтична, але, як майже кожен епiзод у шотландському краi, сформувалась у криваву баладу. Месье Данвiль, перший поклонник Марii Стюарт на французькому королiвському дворi, якось звiрився своему юному друговi й компаньйоновi поету Шастеляру про своi марення. А тепер месье Данвiль, що разом з iншими дворянами супроводив Марiю Стюарт у подорожi до Шотландii, мае повертатися до Францii, до дружини й обов’язку, натомiсть трубадур Шастеляр лишаеться в Шотландii, немов представник чужого почуття. Аж нiяк не безпечно складати всякчас нiжнi вiршики, бо гра легко перетворюеться в дiйснiсть. Марiя Стюарт бездумно приймае поетичне вшанування вiд молодого й дуже досвiдченого в усiх лицарських мистецтвах гугенота, ба навiть вiдповiдае на його вiршi своiми поезiями; яка чутлива до музики, самотня серед грубого й вiдсталого середовища молода жiнка не почуватиметься влещеною, чуючи, як ii вшановують такими зачудованими строфами:

Oh Dеesse immortelle
Escoute donc ma voix
Toy qui tiens en tutelle
Mon pouvoir sous tes loix
Afin que si ma vie
Se voie en bref ravie
Ta cruautе
La confesse pеrie
Par ta seule beautе.

Богине горда, гойна i сяйлива,
Послухай, ти безсмертна, голос мiй.
Мене ти опiкаеш, норовлива,
Закон пануе надi мною твiй.
Хоча усе мое життя —
Лиш спалах марного чуття,
Твоя жорстокiсть невблаганна
В туманi тане забуття,
Як сяе твоя врода бездоганна!

А надто, коли вона почуваеться невинною? Бо щирим коханням у вiдповiдь на свою пристрасть Шастеляр похвалитися не мiг. Вiн змушений сумовито признатися:

Et nеansmoins la fl?me
Qui me br?le et enfl?me
De passion
N’еmeut jamais ton ?me
D’aucune affection.

І все-таки вогонь,
Що пропiкае вiд долонь до скронь,
Кохання
З душi твоеi не добув либонь
Бодай зiтхання.

Мабуть, лише як поетичну пошану сприймае Марiя Стюарт тi вiршi серед багатьох iнших придворних i догiдливих лестощiв, бо, й сама поетеса, знае про гiперболiзацiю в усьому лiричному, зi смiхом слухае такi строфи свого гарненького селадона i без нiяких iнших думок терпить як вияв грайливостi завелику галантнiсть, що на цьому романтичному жiночому дворi не видаеться дивною. Марiя Стюарт невимушено жартуе i пустуе з Шастеляром не менш простодушно, нiж зi своiми чотирма Мерi. Невеличкими безневинними комплiментами вона засвiдчуе особливе ставлення до нього, обирае його (адже вiдповiдно до придворноi iерархii вiн навряд чи може пiдступити до неi) як партнера для танцiв, пiд час однiеi танцювальноi фiгури – falking-dance – нахиляеться якось надто близько до його плеча, дозволяе йому промовляти вiльнiше, нiж заведено у Шотландii, i то за три вулицi вiд амвона Джона Нокса, що пише, мовляв, “such fashions more lyke to the bordell than to the comeliness of honest women”;[9 - «Такi звичаi бiльше пасують до борделю, нiж до милих рис чесних жiнок» (англ.).] можливо, одного разу вона навiть дозволила Шастеляру пiд час маскараду або гри у фанти побiжний поцiлунок. Але самi по собi не сумнiвнi такi довiрчi жести все-таки чинять поганий вплив, бо молодий поет, подiбно до Торквато Тассо, вже не сприймае виразно рiзницю мiж королевою i слугою, повагою i панiбратством, мiж галантнiстю i пристойнiстю, мiж поважнiстю i жартом i з гарячою головою йде за своiми почуттями. Отож раптом стався прикрий iнцидент: якось увечерi юнi дiвчата, якi прислужували Марii Стюарт, знайшли в спальнi королеви Шастеляра, що заховався за завiсами. Спершу вони не припускали нiчого непристойного i вважали цю молодечу дурiсть за жарт; дiвчата жвавими i вочевидь гнiвними словами вигнали зухвальця зi спальнi. Та й Марiя Стюарт сприймае цю нетактовнiсть уже не з вибачливою поблажливiстю, а зi щирим обуренням; цей випадок ретельно приховали вiд брата Марii Стюарт, i про справжне покарання за таке страхiтливе порушення звичаiв невдовзi вже не говорили. Але така поблажливiсть була недоречною. Або той йолоп унаслiдок легковажного ставлення до своеi витiвки в колi молодоi королеви радше вiдчув заохочення повторити свiй жарт, або щире й палке кохання до Марii Стюарт позбавило його всiх гальм, – хай там що, вiн потай iде вслiд за королевою в ii подорожi у Файф, тож нiхто при дворi навiть не здогадував

Страница 29

я про його присутнiсть, i тiльки тодi, коли Марiя Стюарт уже наполовину роздяглася, того безголового знову знайшли в ii спальнi. Злякавшись вiд несподiванки, ображена жiнка скрикнула, пронизливий крик пролунав по всьому будинку, з сусiдньоi кiмнати забiг ii единокровний брат Морей, i тут уже не було змоги анi простити, анi замовчати. Марiя Стюарт начебто вимагала тодi (цьому годi повiрити), щоб Морей одразу заколов зухвальця кинджалом. Проте Морей, на вiдмiну вiд палкоi сестри, пiд час кожноi дii завжди розважливо обраховуе всi наслiдки i тому достеменно знае, що вбивство молодика в спальнi королеви не тiльки замастить кров’ю пiдлогу, а й заплямуе честь. У такому переступi слiд звинуватити публiчно, порушника слiд прилюдно покарати на мiському ринковому майданi, щоб довести отак перед народом i свiтом цiлковиту невиннiсть володарки.

Через кiлька днiв Шастеляра повели на ешафот. Його зухвалу смiливiсть суддi вважали за злочин, його легковажнiсть – за злостивiсть. Вони одностайно засудили його до найсуворiшоi кари: смертi вiд сокири. Марiя Стюарт, навiть якби хотiла, тепер уже не мала змоги помилувати безголового; посли вже повiдомили про iнцидент усiм монаршим дворам, у Лондонi та Парижi з цiкавiстю приглядалися до дiй королеви. Тепер кожне слово на користь Шастеляра витлумачили б як визнання частки провини. Тож королева змушена видаватися суворiшою, нiж, напевне, була настроена особисто, i покинути товариша своiх веселих i приемних годин без надii та допомоги в його найтяжчу годину.

Шастеляр помирае, як i годиться при дворi романтичноi королеви, бездоганною смертю. Вiн вiдмовляеться вiд будь-якоi священицькоi пiдтримки, тiльки поезiя мае втiшити його, а також усвiдомлення, що

Mon malheur dеplorable
Soit sur moy immortel.

Бiда моя плачевна
Безсмертна стане, як я.

Смiливий трубадур, випроставшись, iде до мiсця страти i замiсть псалма або молитви проказуе вголос по дорозi славетне “Еp?tre ? la Mort”[10 - «Послання смертi» (фр.).] свого приятеля Ронсара:

Je te salue, heureuse et profitable Mort
Des extr?mes douleurs mеdicin et confort.

Тебе вiтаю, Смерте, радiсна й корисна,
Вiд мук тяжких розрадо добромисна!

Перед ешафотом Шастеляр ще раз пiдвiв голову для вигуку, що бiльше скидався на зiтхання, нiж на звинувачення: “O cruelle dame!”[11 - «О жорстока дамо!» (Фр.)] – потiм спокiйно нахилився, щоб отримати вбивчий удар. Цей романтик помер у стилi балади, вiрша.

Але бiдолаха Шастеляр – лише один iз темноi зграi, вiн просто перший, хто загинув за Марiю Стюарт, вiн випередив решту. З нього починаеться примарний танок смертi всiх, хто пiшов за цю жiнку на ешафот; привабленi ii долею, вони i ii втягнули в свою долю. Вони iдуть з усiх краiн i, немов на картинi Гольбейна, безвiльно тягнуться за чорним кiстяним барабаном, крок за кроком, рiк за роком: монархи i регенти, графи i дворяни, священики i воiни, юнаки i дiди – всi жертвують i пожертвували собою задля неi, що безневинно винна в iхнiй похмурiй процесii, а потiм i сама, немов спокутуючи, приедналася зрештою до них. Доля дуже рiдко надiляе одну жiночу постать такою могутньою магiею смертi: Марiя Стюарт, немов темний магнiт, найнебезпечнiше притягуе всiх чоловiкiв навколо себе на згубний шлях. Кожного, хто опинився на ii шляху, – байдуже, прихильного до неi чи нi, – чекае лихо i насильна смерть. Ненависть до Марii Стюарт нiкому не дала щастя. Але ще тяжча кара спiткала тих, хто наважився любити ii.

Тому цей епiзод iз Шастеляром тiльки на перший погляд видаеться випадковiстю, звичайним iнцидентом, бо тут уперше розкриваеться – хоча Марiя Стюарт одразу й не зрозумiла – закон ii долi: iй не дозволено безкарно бути недбалою, легковажною i довiрливою. Їi життя вiд першоi години налаштоване так, що вона мае зображувати представницьку постать, королеву i завжди лише королеву, офiцiйну постать, м’яч у свiтовiй грi, i те, що попервах видавалося ласкою: ранне коронування, ii природжений статус е, власне, прокльоном. Адже завжди, коли Марiя Стюарт намагаеться належати собi, жити тiльки своiми настроями, своiм коханням, своiми справжнiми схильностями, ii страхiтливо каратимуть за це недбальство. Шастеляр – лише перше попередження. Пiсля дитинства без буття дитиною Марiя Стюарт у невеличкi промiжки, перше нiж i вдруге, i втрете ii тiло й життя продають якому-небудь чужому чоловiковi за якусь корону, кiлька мiсяцiв намагаеться бути лише юною i безтурботною, тiльки дихати, жити й радiти, але суворi руки вiдривають ii вiд легковажноi гри. Занепокоенi iнцидентом, регент, парламент i лорди наполягають тепер на новому шлюбi. Марiя Стюарт повинна обрати собi чоловiка, рiч зрозумiла, не такого, який подобаеться iй, а такого, що збiльшить могутнiсть i багатство краiни. Уже давно провадженi переговори миттю прискорили, бо державних мужiв опанував своерiдний страх, що ця бездумна жiнка може, зрештою, якоюсь новою дурницею остаточно занапастити свою славу i значення. Знову починаються махiнацii на шлюбному ринку: Марiю Стюарт ще раз загнали

Страница 30

зачароване коло полiтики, яке нещадно замикае ii долю вiд першоi години до останньоi. І щоразу, коли Марiя Стюарт намагаеться бодай на мить розбити те холодне коло навколо свого теплого справжнього життя, вона розбивае i чужу, i власну долю.




Роздiл 6

Великий полiтичний шлюбний ринок

1563–1565 роки


Тiеi пори двi молодi жiнки мали найбiльше залицяльникiв у свiтi: Єлизавета, королева англiйська, i Марiя, королева шотландська. Якщо хто в Європi мав право на корону i не мав дружини, вiн посилав тепер своiх сватiв: Габсбург i Бурбон, Фiлiп II, король iспанський, i його син Дон Карлос, ерцгерцог австрiйський, королi шведський i данський, дiди i хлопчаки, чоловiки i юнаки; на полiтичному шлюбному ринку давно вже не було таких щедрих пропозицiй. Адже шлюб iз королевою завжди становить для володаря найзручнiший спосiб збiльшити свою владу. За доби абсолютизму великi спадковi володiння були розбудованi завдяки не вiйнi, а шлюбам: об’еднана Францiя, Іспанiя, що охопила свiт, i землi Габсбурзького дому. А тепер несподiвано стали вабити вже останнi коштовнi короннi дiаманти Європи. Єлизавета чи Марiя Стюарт, Англiя чи Шотландiя, – той, хто здобуде одну з цих краiн завдяки шлюбу, той переможе й у свiтовiй грi, тодi настане край водночас i змаганням мiж краiнами, i другiй, релiгiйно-священицькiй вiйнi. Якщо внаслiдок шлюбу з котроюсь володаркою Британський острiв дiстанеться католицькому королю, стрiлочка на терезах боротьби мiж католицизмом i протестантством остаточно схилиться на користь Рима, ecclesia universalis, свiтова церква, знову стане переможна на землi. Тому ця гарячкова гонитва за нареченими означае незмiрно бiльше, нiж родинну справу, в нiй символiчно вiдображене важливе для всього свiту вирiшення.

Важливе для свiту, але для обох жiнок, для обох королев це ще й вирiшення, яке визначае життя. Адже iхнi лiнii долi нерозривно пов’язанi мiж собою. Якщо одна з обох суперниць завдяки шлюбу пiднiметься вище, трон другоi почне невпинно хитатися, якщо одна шалька терезiв пiднiмаеться вгору, друга мае опуститися. Марево начебто дружби мiж Марiею Стюарт i Єлизаветою може iснувати тiльки так довго, поки обидвi неодруженi, одна просто королева Англii, а друга просто королева Шотландii, а коли рiвновага зсунеться, котрась iз них стане могутнiша, переможе. Проте рiшуче стоiть гордiсть проти гордостi, жодна королева не хоче поступитися суперницi, – i не поступиться. Тiльки боротьба на життя i смерть може покласти край цiй страхiтливiй плутанинi.



Для пишно поставленоi вистави цiеi боротьби мiж сестрами iсторiя двох суперниць обрала найбiльший формат. Обидвi, i Марiя Стюарт, i Єлизавета, надзвичайно i незрiвнянно обдарованi. Поряд iз iхнiми енергiйними постатями решта тогочасних монархiв – по-чернечому зашкарублий iспанський король Фiлiп II, по-хлопчачому примхливий французький король Карл IX, незначущий ерцгерцог австрiйський Фердинанд – видаються немов пiсними другорядними акторами, жоден з них i близько не сягае високого духовного рiвня, на якому цi надзвичайнi жiнки протистоять одна однiй. Обидвi розумнi, – iхньому розуму часто стають на завадi лише жiночi примхи та пристрастi, – обидвi честолюбнi аж до несамовитостi, вони з найперших юних лiт украй добре пiдготованi до свого високого становища. Обидвi вмiють взiрцево поводитись у своiй представницькiй ролi, обидвi засвоiли гуманiстичну культуру за доби ii найпишнiшого розквiту. Кожна поряд iз рiдною мовою вiльно розмовляе латиною, французькою та iталiйською мовами, Єлизавета, крiм того, ще й грецькою, листи обох силою своеi пластичноi виразностi набагато перевершують листи iхнiх найкращих мiнiстрiв, листи Єлизавети незмiрно барвистiшi та образнiшi, нiж листи ii розумного державного секретаря Сесiла, листи Марii Стюарт бiльш вiдшлiфованi й своерiднi, нiж гладенькi дипломатичнi листи Мейтленда чи Морея. Розум, розумiння мистецтва i монарший спосiб життя обох королев можуть заслужити схвалення найсуворiших суддiв; якщо Єлизавета породжуе захват Шекспiра i Бена Джонсона, Марiя Стюарт – Ронсара i Дю Белле. Але вся схожiсть мiж обома жiнками обмежуеться лише спiльним високим культурним рiвнем, i тому тим гострiше постае iхня внутрiшня протилежнiсть, яку поети вiд самого початку вiдчули й зображували як суто драматичну.

Ця протилежнiсть абсолютна тому, що навiть лiнii життя просто-таки геометрично наочно вiдображують ii. Вирiшальна вiдмiннiсть: Єлизаветi було важко на початку, а Марii Стюарт – наприкiнцi. Щастя i влада Марii Стюарт зростали легко, ясно i швидко, немов ранкова зоря на чистому небi; вона народилась як королева i ще дитиною ii вдруге помазали на королеву. Але не менш круто й раптово вiдбуваеться ii падiння. Доля Марii Стюарт сконцентрована в трьох або чотирьох окремих катастрофах, отже, сформована суто драматично, – саме тому ii завжди обиратимуть за героiню трагедiй, – натомiсть пiднесення Єлизавети вiдбуваеться повiльно й наполегливо (тому слушним для неi може бути тiльки широке, суто епiчне зображення). Господь нiчого не дарував

Страница 31

й i не давав легкою рукою. Ще дитиною ii проголосили бастардом, рiдна сестра запроторила ii до Тауеру, погрожувала смертним вироком, тож Єлизавета спершу була змушена з допомогою хитрощiв i рано сформованого дипломатичного хисту виборювати саме свое життя i стерпне ставлення до себе. Марii Стюарт мала монаршу гiднiсть вiд самого початку завдяки успадкуванню, а Єлизавета була змушена створити ii своiм тiлом i життям.

Двi такi рiзнi лiнii життя неминуче повиннi розходитись у рiзнi боки. При нагодi вони можуть перетинатись i накладатись одна на одну, але нiколи не здатнi по-справжньому поеднатися. Адже основоположна вiдмiннiсть – одна народилася з короною, немов iз косами на головi, а друга виборювала, здобувала хитрощами, завойовувала свое становище; одна з самого початку була легiтимною королевою, а друга мала сумнiвний статус – яскраво проступала в кожному поруху та вiдтiнку iхнiх характерiв. У Марii Стюарт легкiсть i невимушенiсть, iз якими дiсталося iй усе, – зарано! – формують незвичайну легковажнiсть i самовпевненiсть, надiляють ii вiдважною смiливiстю, що становить i ii велич, i згубу. Господь дав iй корону, нiхто не може вiдiбрати ii в неi. Вона мае правити, а решта – коритися, i, навiть якщо увесь свiт сумнiваеться в ii правi, вона палко вiдчувае панування в своiй кровi. Марiя Стюарт легко й не вимагаючи доказiв проймаеться натхненням, швидко й запально, немов хапаючись за рукiв’я меча, ухвалюе постанови, i, немов безстрашна вершниця, що, смикнувши за вузду, одним стрибком, одним махом долае бар’ери та перешкоди, думае, нiби зможе взяти гору над усiма полiтичними труднощами i небезпеками самою крилатою хоробрiстю. Якщо для Єлизавети владарювання означае гру в шахи, розв’язування головоломок, постiйну iнтенсивну напругу, для Марii Стюарт – це лише гостра насолода, пiднесена радiсть iснування, лицарський турнiр. Вона мае, як одного разу сказав про неi папа, «серце чоловiка й тiло жiнки», i саме внаслiдок цiеi легковажноi смiливостi, егоiстичноi суверенноi зарозумiлостi, що роблять ii постать такою придатною для вiрша, балади, трагедii, ii спiткала передчасна загибель.

Адже Єлизавета, наскрiзь реалiстична натура, майже генiальний знавець дiйсностi, здобувае перемогу, власне, завдяки тiльки розумному використанню бездумностi й дурниць своеi лицарськоi суперницi. Ясними i гострими пташиними очима – гляньте на портрет Єлизавети – вона з недовiрою дивиться на свiт, небезпек якого навчилася боятись надто рано. Ще дитиною вона мала нагоду спостерiгати, як швидко колесо фортуни котиться вниз i вгору i що лише один крок вiдокремлюе королiвський трон вiд ешафота i знову-таки лише один крок веде вiд Тауеру, цього передпокою смертi, до Вестмiнстерського палацу. Тому Єлизавета завжди вiдчуватиме владу як щось плинне, а все певне – немов пiд загрозою; обережно i перелякано тримае Єлизавета корону i скiпетр, неначе вони зi скла й можуть будь-якоi митi випорснути з рук; власне, все ii життя минае в турботi та нерiшучостi. Всi портрети переконливо доповнюють збереженi описи ii характеру: на жодному портретi вона не дивиться ясно, вiльно й гордо, як справжня повелителька, ii нервове обличчя завжди наполохано й неспокiйно напружене, нiби вона дослухаеться до чогось, нiби чекае на щось, на ii вустах нiколи не сяе впевнена усмiшка. Боязливо й водночас марнославно пiдносить Єлизавета свiй блiдий лик над помпезною пишнотою надмiру лискучоi вiд дiамантiв сукнi, вона немов мерзне пiд тiею заважкою розкiшшю. І ми вiдчуваемо: тiльки-но вона лишаеться сама, тiльки-но з ii кiстлявих плечей спадае врочисте вбрання, тiльки-но зникають рум’яна з худеньких щiк, iз неi заразом спадае i величнiсть, лишаеться тiльки жалюгiдна, розгублена, рано постарiла жiнка, самотня людина, що навряд чи може дати раду своiй скрутi i ще меншою мiрою тямить панувати над свiтом. Така боязкiсть, властива королевi, не може справляти дуже героiчного впливу, i цi вiчнi зволiкання й вагання, нездатнiсть вирiшити, звичайно, не мають у собi нiчого величного, але державницька велич Єлизавети перебувае не на романтичному рiвнi, а на iншому. Їi сила розкриваеться не у вiдважних планах i постановах, а в упертiй i тривалiй працi примноження й забезпечення, заощадження i збирання, власне, в мiщанських i господарських чеснотах: якраз ii вади, ii боязливiсть i обережнiсть стали продуктивними в державницькому розумiннi. Якщо Марiя Стюарт любить тiльки себе, Єлизавета любить свою краiну, як реалiстка, вона сприймае свое владарювання з чуттям обов’язку як професiю, натомiсть Марiя Стюарт, цей романтик, сприймае свое королювання як покликання, яке нi до чого не зобов’язуе. Кожна з обох жiнок сильна i кожна слабка у якомусь iншому аспектi. Якщо героiчно-безглузда вiдвага довела Марiю Стюарт до згуби, зволiкання й вагання Єлизавети зрештою забезпечили iй перемогу. Адже в полiтицi повiльна впертiсть завжди бере гору над нестримною силою, ретельно вироблений план – над iмпровiзованим поривом, реалiзм – над романтизмом.

Але в цiй боротьбi мiж сестрами протилежнiсть мае

Страница 32

е глибший характер. Єлизавета i Марiя Стюарт – полярнi типи не тiльки як королеви, а i як жiнки, немов природi раптом заманулося продемонструвати, як контрапункт, всесвiтньо-iсторичну антитезу у двох видатних постатях аж до найменшоi подробицi.

Марiя Стюарт – повноцiнна жiнка, жiнка вiд першоi до останньоi риси, i якраз найважливiшi постанови ii життя походять iз цього найнижчого джерела ii статi. Але це не означае, нiби нею постiйно керували пристрастi, нiби над ii натурою панували лише iнстинкти, бо перше, що впадае у вiчi в Марii Стюарт, коли придивлятися до ii характеру, – ii довга жiноча стриманiсть. Довелося чекати не один рiк, перше нiж у нiй узагалi прокинулося чуттеве життя. Ми довго бачимо (i портрети пiдтверджують це) приязну, лагiдну, милу, недбалу жiнку з легенькою млiстю в очах, майже дитячу усмiшку на вустах, нерiшучий, пасивний характер, жiнку, схожу на дiвчинку. Марiя Стюарт напрочуд чутлива (як i кожна справдi жiноча натура), ii настрiй украй мiнливий, вона з найменшого приводу може почервонiти, зблiднути, швидко i легко течуть ii сльози. Але цi квапливi, поверхневi хвилi ii кровi довгi роки не зворушують глибин ii ества, саме тому, що Марiя Стюарт – цiлком звичайна, справжня, реальна жiнка, вона розкривае свою властиву, справжню силу тiльки в пристрастi, – загалом лише раз у життi. Але тодi ми вiдчуваемо, яка на диво сильна жiнка в нiй, якою великою мiрою вона пiддаеться поривам та iнстинктам, як безвольно вона прикута до своеi статi. Адже тiеi величноi митi екстазу раптом зникають, немов вiдкинутi, вищi, культурнi сили, що були притаманнi цiй доти холоднiй i стриманiй жiнцi, прориваються всi греблi доброi вихованостi, звичаiв та гiдностi, i, поставлена перед вибором мiж честю i пристрастю, Марiя Стюарт як справжня жiнка вiддае перевагу не королiвськiй владi, а жiночiй натурi. З неi одразу спадае королiвська мантiя, вона почуваеться лише голою та гарячою, як i тi незлiченнi, якi прагнуть брати i давати кохання, i нiщо не надае постатi Марii Стюарт такоi величностi, як те, що задля единоi прожитоi повною мiрою митi iснування вона просто-таки зневажливо вiдкидае державу, владу i гiднiсть.

Натомiсть Єлизавета нiколи не здатна до такого цiлковитого самозречення, i то з однiеi таемноi причини. Адже вона, як писала Марiя Стюарт у своему вiдомому сповненому ненавистi листi, фiзично «не така, як iншi жiнки». Їй вiдмовлено не тiльки в материнствi, а напевне, i в природнiй формi змоги вiддатися повнiстю як жiнка. Не зi своеi волi, як облудно стверджуе Єлизавета, вона все свое життя лишаеться virgin Queen, незайманою королевою, i, навiть якщо деякi тогочаснi повiдомлення (скажiмо, тi, що iх переказуе Бен Джонсон) про фiзичний гандж Єлизавети сумнiвнi, лишаеться певним, що якась фiзична чи психiчна перешкода сковуе ii в найпотаемнiших зонах жiночого ества. Таке безталання повинно вирiшальною мiрою визначати натуру жiнки, i в цiй таемницi мiстяться, наче в зародку, всi iншi таемницi характеру Єлизавети. Все тремке, хитке, метушливе, флюгерне ii нервiв, що всякчас занурюе ii ество в миготливе свiтло iстерii, неврiвноваженiсть, нерозважливiсть ii постанов, вiчнi переходи вiд гарячого до холодного, вiд «так» до «нi», все комедiантське, витончене, пiдступне i не найменшою мiрою кокетство, здатне iнколи утнути найлихiший жарт iз ii державницькою гiднiстю, е наслiдком цiеi внутрiшньоi непевностi. Почуватися, думати i дiяти однозначно й природно ця уражена щонайглибше жiнка не може, нiхто не може покладатися на неi, а щонайменше вона впевнена в собi. Але, навiть знiвечена в своiй найпотаемнiшiй сферi, навiть iнколи з розiрваними нервами, навiть небезпечна своiм розумним iнтриганством, Єлизавета все-таки нiколи не була жорстока, нелюдяна, холодна й черства. Нiщо не може бути ще бiльш фальшивою, плиткою i банальною вигадкою, нiж уже стереотипне розумiння (яке перейняв i Шиллер у своiй трагедii), нiби Єлизавета, немов пiдступна кицька, гралася з лагiдною i безборонною Марiею Стюарт. Той, хто дивиться глибше, вiдчувае в цiй жiнцi, що самотньо мерзне серед своеi влади i завжди лише iстерично мучить своiх наполовину коханцiв, бо ж нiкому не здатна вiддатися цiлковито й однозначно, приховане, згнiчене тепло, а за всiма ii витiвками i запальнiстю – щире бажання бути великодушною i доброю. Насильство не вiдповiдае ii боязливiй натурi, вона тiкае радше до дрiбного й пiкантного мистецтва дипломатii, до безвiдповiдальноi гри на задньому планi; пiд час кожного оголошення вiйни вона вагаеться i здригаеться, кожен смертний вирок лежить, мов камiнь, на ii сумлiннi, i вона докладае щонайревнiших зусиль для збереження миру в своiй краiнi. Якщо Єлизавета бореться з Марiею Стюарт, то тiльки тому, що вiдчувае (не без пiдстав) загрозу з ii боку, i все ж вона уникла б вiдкритоi боротьби, бо своею вдачею вона тiльки гравець i шулер, а не борець. Обидвi – Марiя Стюарт iз недбальства, Єлизавета з боязливостi – волiли б краще мати половинчастий i фальшивий мир. Але тодiшнi обставини не дозволяли нiякого спiвiснування. Байдужа до

Страница 33

внутрiшньоi волi iндивiдiв сильнiша воля iсторii часто штовхае людей i держави до своеi вбивчоi гри.



Адже позаду внутрiшньоi вiдмiнностi особистостей владно пiднiмаються, немов велетенськi тiнi, великi суперечностi доби. Аж нiяк не можна назвати випадковим, що Марiя Стюарт була оборонцем давньоi, католицькоi релiгii, а Єлизавета – покровителькою новоi, реформаторськоi вiри; належнiсть до рiзних релiгiйних партiй лише символiчно вiдображуе, що кожна з обох королев була втiленням iншого свiтогляду: Марiя Стюарт представляла вмирущий, середньовiчно-лицарський свiт, Єлизавета – свiт у процесi становлення, новочасний. У суперечцi мiж ними виборола собi простiр нова доба.

Марiя Стюарт – саме це надае ii постатi такоi романтичностi – стоiть i гине за минулу, застарiлу справу як останнiй вiдважний паладин. Вона лише кориться формотворчiй волi iсторii, коли, спрямована в минуле, полiтично пов’язуеться тiльки з тими державами i силами, що вже перейшли свiй зенiт: Іспанiею i папством, тим часом як видюща Єлизавета посилае своiх послiв у найдальшi краiни, в Росiю та Персiю, i з прозiрливим чуттям спрямовуе енергiю свого народу до океану, немов здогадуючись, що саме на нових континентах слiд збудувати опори майбутнього свiтового панування. Марiя Стюарт твердо наполягае на традицiйному, вона не виходить за рамки династичного розумiння королiвськоi влади. На ii думку, краiна пов’язана з володарем, а не володар зi своею краiною; власне, всi тi роки Марiя Стюарт була лише королевою Шотландii i нiколи не була королевою для Шотландii. В сотнi листiв, якi вона написала, йдеться тiльки про змiцнення та розширення ii особистих прав, але немае бодай одного листа, де б iшлося про добробут народу, про сприяння торгiвлi, про судноплавство i збройнi сили. Як ii мовою в поезii та спiлкуваннi все життя була французька, так i ii думки та почуття нiколи не стали шотландськими, нацiональними; вона жила й загинула не за Шотландiю, а тiльки за те, щоб бути королевою Шотландii. Зрештою, Марiя Стюарт не дала своiй краiнi нiчого творчого, крiм легенди свого життя.

Це прагнення Марii Стюарт стояти над усiм неминуче мало обернутись у стояння одинцем. Смiливiстю та рiшучiстю вона особисто була незмiрно вища вiд Єлизавети. Але Єлизавета боролася проти неi не сама. Внаслiдок властивого iй чуття невпевненостi вона вчасно зрозумiла, що iй треба змiцнити свою позицiю, зiбравши коло себе спокiйних i прозiрливих людей; навколо неi пiд час цiеi вiйни стояв цiлий генеральний штаб, вона вивчала тактику i практику i, ухвалюючи важливi постанови, стереглася мiнливостi та неспокою свого темпераменту. Єлизавета змогла створити навколо себе таку довершену органiзацiю, що й сьогоднi, коли минули сторiччя, майже неможливо вiдокремити ii особистi дii вiд колективних дiй елизаветинськоi доби, тож незмiрна слава, пов’язана з ii iм’ям, поширюеться й на анонiмнi дii ii видатних радникiв. Якщо Марiя Стюарт – лише Марiя Стюарт, Єлизавета завжди представляе Єлизавету плюс Сесiла, плюс Лестера, плюс Волсiнгема, плюс енергiю всього свого народу, i навряд чи можна розрiзнити, хто був генiем того шекспiрiвського сторiччя: Англiя чи Єлизавета, бо ж вони сплавилися докупи в одну чудову еднiсть. Нiщо не дало Єлизаветi такого високого становища помiж монархiв тодiшньоi доби, як те, що вона прагнула бути не володаркою над Англiею, а тiльки управителькою англiйськоi народноi волi, служницею нацiональноi мiсii; вона зрозумiла хiд часу, що вiв вiд автократii до конституцiоналiзму. Єлизавета з власноi волi визнае новi сили, якi формуються завдяки трансформацii суспiльних станiв, розширенню свiту в процесi вiдкриттiв; вона сприяе всьому новому, цехам, купцям, грошовитим людям i навiть пiратам, бо вони прокладали Англii, ii Англii, шлях до панування на морях. Єлизавета безлiч разiв жертвуе (чого нiколи не робила Марiя Стюарт) своiми особистими бажаннями задля загальних iнтересiв, добробуту краiни. Адже найкращим способом порятунку вiд душевноi скрути для неi завжди була можливiсть поринути в творчу дiяльнiсть; свое нещастя як жiнки Єлизавета перетворила в щастя своеi краiни. Увесь свiй егоiзм, усе свое жадання влади жiнка, що не мала анi дiтей, анi чоловiка, перетворила в турботу про краiну; ii найшляхетнiшим честолюбством було прагнення стати видатною для нащадкiв завдяки величi Англii, i тiльки для цiеi майбутньоi великоi Англii вона жила по-справжньому. Жодна iнша корона не вабила ii (натомiсть Марiя Стюарт iз радiстю обмiняла б свою на будь-яку кращу), i, якщо Марiя Стюарт велично сяе в сучасностi, теперiшньоi митi, Єлизавета, ощадлива i далекозора, всю свою силу присвятила майбутньому рiдноi краiни.

Аж нiяк не випадково, що боротьба мiж Марiею Стюарт i Єлизаветою вирiшилася на користь прогресивноi i спрямованоi до свiту королеви, а не спрямованоi в минуле лицарськоi королеви; з Єлизаветою перемогла воля iсторii, яка штовхае вперед, скидае позаду вiджилi форми, немов пусту шкаралущу, i творчо випробовуе свою силу щоразу в чомусь iншому. У своему життi Єлизавета втiл

Страница 34

вала енергiю краiни, яка прагне вибороти свое мiсце у свiтi, а з загибеллю Марii Стюарт гине пишно i героiчно лише лицарська минувшина. І все-таки кожна з обох жiнок досконало реалiзувала в цiй боротьбi сенс свого життя: Єлизавета, реалiстка, перемогла в iсторii, Марiя Стюарт, романтик – у поезii та легендi.



Ця конфронтацiя велична в просторi, часi й своiми постатями, – якби ж тiльки спосiб ii провадження не був таким жалюгiдно дрiб’язковим! Адже, незважаючи на свiй видатний формат, обидвi жiнки лишаються все-таки жiнками i не можуть подолати властивоi своiй статi слабкостi провадити ворожнечу не вiдверто, а завжди тiльки жалюгiдно й пiдступно. Якби замiсть Марii Стюарт i Єлизавети стояли навпроти один одного двое чоловiкiв, двое королiв, одразу дiйшло б до гострого конфлiкту, до вiдкритоi вiйни. Претензiя гостро постала б проти претензii, смiливiсть проти смiливостi. Натомiсть конфлiкт Марii Стюарт i Єлизавети позбавлений ясноi чоловiчоi вiдвертостi, це котяча бiйка, пiдкрадання i чатування з прихованими пазурами, пiдступна i наскрiзь нечесна гра. Обидвi жiнки чверть сторiччя ненастанно брехали одна однiй i ошукували одна одну (проте насправдi навiть на секунду не пiддаючись ошуканству). Вони нiколи не дивляться вiльно й чесно одна однiй у вiчi, iхня ненависть нiколи не стае вiдвертою, щирою i виразною, вони зi смiхом, лестощами i лицемiрством вiтають та обдаровують одна одну, зичать навзаем щастя, тодi як кожна потай тримае нiж за спиною. Нi, хронiка вiйни мiж Єлизаветою i Марiею Стюарт не згадуе нi про якi битви на кшталт описаних в «Ілiадi», нi про якi славетнi ситуацii, це не героiчна пiсня, а мерзенний роздiл iз Макiавеллi, хоч i напрочуд цiкавий психологiчно, проте морально огидний, бо це двадцятирiчна iнтрига, що нiколи не була чесною, дзвiнкою вiйною.

Ця нечесна гра починаеться одразу з початком шлюбних переговорiв Марii Стюарт, коли на сцену вийшли високi претенденти. Марiя Стюарт дала б згоду вийти замiж за будь-кого, бо жiнка ще не прокинулася в нiй, i тому вона не втручаеться у вибiр. Вона б охоче взяла собi за чоловiка п’ятнадцятирiчного хлопчика Дона Карлоса, хоча чутка змальовуе його як лихого i скаженого юнака; з не меншою охотою вийшла б i за неповнолiтнього Карла IX. Молодий, старий, бридкий чи привабливий – ii честолюбству цiлком байдуже, якщо шлюб пiднесе ii над ненависною суперницею. Особисто майже незацiкавлена, Марiя Стюарт полишае переговори своему единокровному братовi Морею, що провадить iх з украй егоiстичних мотивiв, бо, коли його сестра ходитиме з короною в Парижi, Вiднi або Мадридi, вiн знову звiльниться вiд неi й буде некоронованим королем Шотландii. Але Єлизавета, що iй бездоганно служили шотландськi шпигуни, дуже скоро дiзнаеться про тi закордоннi сватання i одразу накладае енергiйне вето. Англiйська королева вiдверто погрожуе шотландському пословi, що у випадку, коли Марiя Стюарт вiдповiсть на якесь монарше сватання з Австрii, Францii або Іспанii, вона вважатиме це за ворожий акт, якому, проте, нiяк не перешкоджатиме, а водночас нiжно нагадуе дорогiй родичцi, що та може довiряти тiльки iй, «хоч якi гори щастя i земноi пишноти обiцяють iй iншi люди». Ох, Єлизавета не мае анi найменших заперечень проти якого-небудь протестантського володаря, проти данського короля або герцога Феррарського, – тобто, коли сказати ясними словами, проти якогось безпечного, невартiсного претендента, – але було б найкраще, якби Марiя Стюарт одружилася «вдома», з яким-небудь шотландським або англiйським дворянином. У такому випадку вона довiку може бути впевнена в ii сестринськiй любовi та допомозi.

Таке ставлення Єлизавети, зрозумiла рiч, – вiдверта foul play, мерзеннiсть, i кожен прозирае ii намiр: virgin Queen мимоволi не прагне нiчого iншого, як занапастити кожен добрий шанс своiй суперницi. Але Марiя Стюарт не менш спритною рукою вiдкидае м’яча назад. Вона, зрозумiло, анi на мить не думае визнавати за Єлизаветою overlordship, право заперечення в своiх шлюбних справах. Але велику оборудку ще не укладено, ще вагаеться Дон Карлос, головний претендент. Отож Марiя Стюарт спершу лицемiрно вдае щиру вдячнiсть за дбайливу турботу Єлизавети. Марiя Стюарт запевняе, що навiть “for all uncles of the world” вона не поставить пiд сумнiв свою неоцiненну дружбу з англiйською королевою якимсь свавiльним учинком, – о нi, аж нiяк! – вона зi щирим серцем готова вiрно дотримуватися всiх ii пропозицiй, нехай Єлизавета лише повiдомить, якого претендента можна було б вважати за allowed, дозволеного, а якого – нi. Ця поступливiсть зворушуе, але водночас Марiя Стюарт несмiливо вставляе запитання, яким способом Єлизавета хотiла б вiдшкодувати iй за цю поступливiсть. Гаразд, начебто каже вона, я дослухаюся до твого бажання, не виходитиму замiж за жодного чоловiка з таким високим статусом, щоб вiн, дорога й люба сестро, був вищий вiд тебе. Але тепер i ти дай менi запоруку i скажи, будь ласка, виразно: як там iз моiм правом на наступнiсть?

Отак конфлiкт успiшно знову опинився на давнiй мертвiй точцi. Тiльки

Страница 35

но Єлизавета мае сказати виразне слово про наступнiсть, нiякий Бог не змусить ii висловитись ясно. Вдаючись до вкрай кружних шляхiв, вона мимрить, про свою «цiлковиту прихильнiсть до iнтересiв сестри», запевняе, що хотiла б дбати про Марiю Стюарт, як про рiдну доньку; цiлу сторiнку ллються найсолодшi слова, але единого, яке зобов’язувало б i вирiшувало б, не вимовила. Обидвi, немов двое левантiйських купцiв, прагнуть провадити оборудку тiльки з рук до рук, жодна не розкривае перша руку. Виходь замiж за того, кого я пропоную, каже Єлизавета, i я назву тебе моею наступницею. Назви мене своею наступницею, i я вийду замiж за того, кого ти менi пропонуеш, вiдповiдае Марiя Стюарт. Але жодна не довiряе iншiй, бо кожна прагне ошукати суперницю.



Два роки тягнуться переговори про шлюб, претендентiв, право наступностi. Хоч як дивно, обидвi жiнки, вдаючись у своiй грi до шулерства, неусвiдомлено грають на користь одна однiй. Єлизавета прагне лише стримувати Марiю Стюарт, а Марii Стюарт, на лихо, треба вести переговори з найповiльнiшим з усiх монархiв: кунктатором Фiлiпом II. Тiльки тодi, коли переговори з Іспанiею скiнчилися невдачею i слiд пошукати якийсь iнший варiант, Марiя Стюарт вважае за потрiбне покласти край поглядам скоса та вбiк i приставити любiй сестрi пiстолет до грудей. Вона наказуе ясно i виразно запитати, кого, власне, пропонуе iй Єлизавета як вiдповiдного ii становищу чоловiка.

Для Єлизавети не може бути нiчого прикрiшого за мить, коли вiд неi вимагають виразноi вiдповiдi, надто в цьому випадку. Адже вона вже давно, вдаючись до алегорiй, давала зрозумiти, кого вона обрала для Марii Стюарт. Вона багатозначно бурмотiла, що «хотiла б iй дати кого-небудь, про кого нiхто б не подумав, що вона могла обрати його». Але шотландський двiр удае, нiби нiчого не розумiе, i вимагае реальноi пропозицii, назвати iм’я. Приперта до стiни, Єлизавета вже не може ухилятися, вдаючись до натякiв. Нарештi вона крiзь зуби процiдила iм’я обранця: Роберт Дадлi.



Тепер дипломатична комедiя загрожуе на мить стати фарсом. Адже ця пропозицiя Єлизавети – або несвiтська образа, або несвiтський блеф. Уже навiть те, що королевi Шотландii, вдовi короля Францii, пропонують вийти замiж за subject, пiдданого, своеi сестри-королеви, дрiбного дворянина без краплi рiвноцiнноi кровi, означало згiдно з уявленнями тодiшнього часу майже образу. Але вона стала ще зухвалiша внаслiдок вибору запропонованоi постатi, бо ж в усiй Європi знають, що Роберт Дадлi вже багато рокiв е Єлизаветиним товаришем в еротичних iграх, отож королева Англii хоче передати королевi Шотландii, наче поношену сукню, саме того чоловiка, якого сама вважала за незначного для шлюбу. Крiм того, завжди нерiшуча кiлька рокiв тому ще бавилася думкою вийти замiж за нього (вона завжди тiльки бавиться цiею думкою). Тiльки тодi, коли Емi Робсарт, дружину Дадлi, знайшли вбитою за вкрай дивних обставин, Єлизавета притьмом вiдступила назад, щоб уникнути будь-якоi пiдозри в спiвучастi. Тепер цього чоловiка, вже двiчi скомпрометованого перед свiтом – по-перше, тiею темною справою, по-друге, своiми еротичними стосунками, – пропонують Марii Стюарт як чоловiка: серед багатьох раптових i приголомшливих дiй за доби Єлизавети, ця, мабуть, приголомшуе найдужче.

З’ясувати повною мiрою, чого насправдi хотiла досягти Єлизавета цiеi пропозицiею, не пощастить нiколи: хто наважиться логiчно сформулювати плутанi забаганки iстеричноi натури! Може, як щиро закохана, вона хотiла коханому, за якого сама не смiла вийти замiж, передати за порядком наступностi найдорожче, що мала: королiвство? А може, просто хотiла позбутися чичисбея, що вже набрид iй? Може, Єлизавета сподiвалася, що з чоловiком, якому вона довiряла, пощастить легше утримувати в рамках ii честолюбну суперницю? Може, лише хотiла випробувати вiрнiсть Дадлi? Може, мрiяла про partie ? trois, спiльнi любовнi стосунки втрьох? Чи, може, вигадала цю безглузду пропозицiю взагалi тiльки на те, щоб Марiя Стюарт, вiдхиливши, зрозумiла рiч, таку дурницю, скоiла переступ? Усi цi варiанти цiлком можливi, але найреальнiша можливiсть полягае в тому, що примхлива жiнка в душi й сама не знала, чого хотiла: можливо, вона лише гралася з цiею думкою, як завжди полюбляла гратися з людьми i постановами. Нiхто не може уявити собi, що сталося б, якби Марiя Стюарт справдi пристала на пропозицiю вийти замiж за вiдставного коханця Єлизавети. Можливо, Єлизавета тодi, миттю змiнивши думку, заборонила б Дадлi шлюб i до глуму пропозицii накинула б своiй суперницi ще й ганьбу вiдмови.

Марiя Стюарт сприйняла пропозицiю Єлизавети, мовляв, iй треба одружитися з кимсь, хто не мае в своiх жилах королiвськоi кровi, як блюзнiрство. Пройнявшись спершу гнiвом, вона глузливо запитуе посла, чи його володарка справдi серйозно висловила думку, що вона, помазана королева, мае вийти замiж за якогось простого «лорда Роберта». Проте швидко приховуе свою скривдженiсть i поглядае приязними очима: таку небезпечну суперницю не годиться розлютити передчасно гострою вiдмовою. Якщ

Страница 36

вона матиме колись за чоловiка iспанського чи французького спадкоемця трону, тодi як слiд вiдплатить за цю образу. У цiй сестринськiй боротьбi завжди вiдповiдають нечеснiстю на нечеснiсть, на пiдступну пропозицiю Єлизавети Марiя Стюарт одразу вiдповiдае не менш облудною приязнiстю. Дадлi не треба одразу посилати до Единбурга як залицяльника, нi, аж нiяк; королева вдае, нiби поважно сприймае цей фарс, i ставить тодi його чудову другу дiю. Марiя Стюарт посилае до Лондона з офiцiйним дорученням сера Джеймса Мелвiлла, начебто щоб почати переговори про Дадлi, а насправдi – щоб ще тiснiше затягти вузол брехнi та прикидання.

Мелвiлл, найвiрнiший помiж дворян Марii Стюарт, мав вправну дипломатичну руку, яка, крiм того, ще вмiла добре писати та описувати, i за це слiд бути особливо вдячним йому. Адже в результатi свого вiзиту вiн подарував свiтовi вкрай пластичний i разючий опис особистостi Єлизавети i водночас неоцiненну iсторичну комедiю. Єлизавета достеменно знае, що цей освiчений чоловiк довго жив при французькому дворi, та й при нiмецькому, тож i заходилася докладати ревних зусиль, щоб заiмпонувати йому саме як жiнка, не здогадуючись, що вiн iз нещадною здатнiстю пам’ятати передасть iсторii кожну ii слабкiсть i кокетство. Адже жiноче марнославство Єлизавети часто утинае дуже кепський жарт iз ii королiвською гiднiстю, тож i цього разу кокетлива жiнка замiсть полiтично переконувати посланця шотландськоi королеви намагаеться передусiм сподобатися чоловiковi своiми особистими перевагами. Єлизавета раз по раз розпускае свiй пишний павичевий хвiст. Зi свого величезного гардеробу – пiсля ii смертi нарахували три тисячi уборiв – обирае найдорожчi убрання, показуеться одягненою то в англiйському стилi, то в iталiйському, то у французькому, з вочевидь щедрим демонстративним декольте, а водночас пишаеться латиною, французькою та iталiйською мовами i всотуе з невситимим завзяттям начебто безмiрне зачудування посла. Але всiх найвищих ступенiв порiвняння, похвал, яка вона гарна, яка розумна, освiчена, не досить, Єлизавета на запитання «Дзеркальце, кажи мерщiй, хто на свiтi найгарнiший?» вочевидь прагне почути вiдповiдь саме вiд посла шотландськоi королеви, хоче змусити його сказати, що вiн як жiнкою захоплюеться нею бiльше, нiж своею володаркою. Єлизавета хоче почути, що вона або гарнiша, або розумнiша, або освiченiша за Марiю Стюарт. Єлизавета показуе Мелвiллу своi напрочуд хвилястi рудувато-бiлявi коси й запитуе, чи коси Марii Стюарт гарнiшi, – тяжке запитання для посла королеви! Мелвiлл спритно вибираеться з халепи, вiдповiдаючи, мов Соломон, що в Англii жодна жiнка не може дорiвнятися до Єлизавети, а в Шотландii жодна жiнка не може перевершити Марiю Стюарт. Але такоi половинчастоi вiдповiдi дурнуватiй марнославнiй жiнцi мало, вона знову i знову демонструе своi принади, грае на клавесинi i спiвае пiд лютню; зрештою Мелвiлл змушений, цiлком усвiдомлюючи доручення полiтично ошукати Єлизавету, нiбито признатися, що в неi бiлiша шкiра, що вона вправнiше грае на клавесинi й танцюе з кращою поставою, нiж Марiя Стюарт. Через це ревне самовиставляння Єлизавета спершу забула за саму справу, а коли Мелвiлл нарештi згадав про делiкатну тему, вона, вже втягнувшись у комедiантство, передусiм дiстае з шухляди мiнiатюрний портрет Марii Стюарт i нiжно цiлуе його. Потiм тремким голосом розповiдае, яка б вона була рада особисто познайомитися з Марiею Стюарт (тодi як насправдi завжди вигадувала що завгодно, щоб тiльки зiрвати таку зустрiч), i той, хто вiрив тiй зухвалiй актрисi, мав бути переконаний, нiби для Єлизавети на землi немае нiчого важливiшого, нiж знати, що ii сусiдка-королева щаслива. Але Мелвiлл мае холодну голову i ясний зiр. Його аж нiяк не ошукуе те окозамилювання, вiн узагальнено повiдомляе до Единбурга, що Єлизавета i говорила, i дiяла нещиро, засвiдчивши тiльки велике прикидання, збудження i страх. Коли Єлизавета зi свого боку запитуе, що думае Марiя Стюарт про шлюб iз Дадлi, вправний дипломат уникае i гострого «нi», i виразного «так». Ухильно вiдповiдае, мовляв, Марiя Стюарт по-справжньому ще не розглядала цього питання. Але що бiльше вiн ухиляеться, то гострiше напирае Єлизавета. «Лорд Роберт, – запевняе вона, – мiй найкращий друг. Я люблю його як брата i нi за кого iншого не вийшла б замiж, якби взагалi надумала брати шлюб. Та оскiльки в цьому питаннi я не змогла переконати себе, то бажаю, щоб принаймнi моя сестра обрала його, бо не знаю нiкого, кого б я хотiла бачити, як вiн разом iз нею стае моiм наступником. Щоб моя сестра не зневажала його, я за кiлька днiв надам йому титул графа Лестера i барона Денбi».

І справдi, через кiлька днiв – третя дiя комедii – вiдбуваеться з нечуваною пишнотою оголошена церемонiя. Лорд Роберт Дадлi перед усiею аристократiею стае навколiшки перед своею володаркою i щирою подружкою, а потiм пiдводиться вже як граф Лестер. Але цiеi врочистоi митi жiнка в Єлизаветi знову утнула лихий жарт iз королевою. Коли володарка одягала на голову вiрному слузi графську корону, коханка не змогла ут

Страница 37

иматися, щоб не почухати довiрчо голову своему дружку: патетична церемонiя обернулася у фарс, i Мелвiлл мiг тихенько всмiхатися собi в бороду: вiн пошле своiй володарцi в Единбург веселе повiдомлення.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Дiйовi особи (латин.). – Тут i далi примiтки перекладача.




2


Rizzio в текстi С. Цвейга. Загалом бiльш поширена й правильна форма Riccio (Рiччо).




3


«Край варварський i люд брутальний» (фр.).




4


«Зграя негiдникiв» (англ.).




5


«Корсаж давав змогу побачити снiг ii грудей, а прямий високий комiр вiдкривав ii немов вирiзьбленi плечi» (фр.).




6


«Перший суремний звук проти страхiтливого жiночого врядування» (англ.).




7


«Бiльше, нiж усiх дядькiв на свiтi» (англ.).




8


«Я не вмiю приховувати своi почуття» (фр.).




9


«Такi звичаi бiльше пасують до борделю, нiж до милих рис чесних жiнок» (англ.).




10


«Послання смертi» (фр.).




11


«О жорстока дамо!» (Фр.)