Читать онлайн “Фінансист” «Теодор Драйзер»
- 02.02
- 0
- 0
Страница 1
ФiнансистТеодор Драйзер
Теодор Драйзер (1871–1945) – вiдомий американський письменник i громадський дiяч, чиiми творами вже понад сто рокiв захоплюються читачi в усьому свiтi. «Фiнансист» (1912) – перший роман циклу «Трилогiя бажання», в основу якого покладено iсторiю життя американського мiльйонера Чарлза Йеркса.
Головний герой роману – Френк Ковпервуд – з дитинства зрозумiв, що «хазяями життя» в Америцi можуть стати тiльки дуже заможнi люди. Вiн починае бiржовi спекуляцii, але «сильнi свiту сього» ще не вважають Ковпервуда своiм, тому його судять за порушення закону, i вiн потрапляе до в’язницi.
Вийшовши з тюрми, герой надолужуе втрачене, знов починае спекулювати на бiржi i використовуе свiй шанс заробити дуже багато грошей на банкiвськiй кризi. Тепер вiн почуваеться справжнiм переможцем.
Теодор Драйзер
Фiнансист
© О. А. Концевич, переклад украiнською, 2017
© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2017
* * *
1
Фiладельфiя, де народився Френк Алджернон Ковпервуд, налiчувала колись понад двiстi п’ятдесят тисяч мешканцiв. Мiсто ряснiло красивими парками, величними будiвлями i пам’ятниками старовини. Чимало з того, чим послуговуемось ми, в часи тодiшнi ще не iснувало – телеграфу, телефону, доставки товарiв додому, мiськоi поштовоi мережi й океанських пароплавiв. Не було навiть поштових марок i рекомендованих листiв. Ще не з’явилася конка. В межах мiста курсували незлiченнi омнiбуси, а для далеких подорожей слугувала мережа залiзниць, що повiльно розвивалася, та все ще була тiсно пов’язана з судноплавними каналами.
Френк народився в родинi дрiбного банкiвського службовця, але десять рокiв по тому, коли хлопчик почав допитливо i пильно приглядатися до навколишнього свiту, помер голова правлiння банку; всiх службовцiв вiдповiдно пiдвищили на посадах, i мiстер Генрi Вортiнгтон Ковпервуд «успадкував» мiсце помiчника касира з щедрим (за його тодiшнiми уявленнями) рiчним окладом в три з половиною тисячi доларiв. Вiн одразу ж радiсно повiдомив дружинi про свое рiшення перебратися з будинку 21 по Батнвуд-стрит в помешкання 124 по Нью-Маркет-стрит: i район не такий глухий, i будинок – триповерховий цегляний, коротше, нинiшне житло Ковпервуда не витримувало жодного порiвняння з ним. У них були всi пiдстави вважати, що з часом вони переiдуть в ще просторiше примiщення, але поки i так було непогано. Мiстер Ковпервуд вiд щирого серця дякував долi.
Генрi Вортiнгтон Ковпервуд вiрив лише в те, що бачив на власнi очi, i був цiлком задоволений своiм становищем: це вiдкривало йому можливiсть стати банкiром в майбутньому. На той час вiн був показним мужчиною – високий, худорлявий, пiдтягнутий, з вдумливим поглядом i пещеними, коротко пiдстриженими бакенбардами, що доходили майже до мочок вух. Верхня губа, що напродив далеко вiдстояла вiд довгого i прямого носа, завжди була чисто виголена, так само як i загострене пiдборiддя. Густi чорнi брови вiдтiняли зеленкувато-сiрi очi, а коротке прилизане волосся роздiляв акуратний продiл. Вiн незмiнно носив сюртук – у тодiшнiх фiнансових колах це вважалося «гарним тоном» – i цилiндр. Нiгтi тримав у бездоганнiй чистотi. Враження вiн справляв дещо суворе, але суворiсть його була удавана.
Прагнучи видiлитися в суспiльствi i в фiнансовому свiтi, мiстер Ковпервуд завжди ретельно зважував, з ким i про що вiн говорить. Вiн зазвичай остерiгався висловлювати рiзкi або непопулярнi в його колi думки з соцiальних або полiтичних питань, i, певна рiч, спiлкуватися з людьми з поганою репутацiею. Утiм, треба зауважити, що вiн не мав певних полiтичних переконань. Вiн не був анi прихильником, анi противником рабовласництва, хоча атмосфера тодi була просякнута боротьбою мiж аболiцiонiстами i прихильниками рабства. Ковпервуд твердо вiрив, що на залiзницi можна нажити чималi статки, аби був достатнiй капiтал, i ще одна дивна штука – особиста здатнiсть викликати до себе довiру. На його переконання, Ендрю Джексон був абсолютно не правий, виступаючи проти Нiколаса Бiдла[1 - Ендрю Джексон – сьомий президент США (1829–1837); Нiколас Бiдл – голова правлiння Банку США.] i Банку Сполучених Штатiв, – ця проблема хвилювала тодi всi уми. Вiн був украй стурбований потоком «дутих грошей», якi перебували в обiгу, i раз у раз потрапляли в його банк, який, звичайно, все ж враховував iх i з вигодою для себе, знову пускав в обiг, видаючи iх жадiбним до позик клiентам. Третiй фiладельфiйський нацiональний банк, в якому вiн служив, мiстився в дiловому кварталi, який на ту пору вважався центром всього американського фiнансового свiту; власники банку займалися також грою на бiржi. «Банки штатiв», великi й дрiбнi, з’являлись тодi на кожному кроцi; вони щедро випускали своi банковi бiлети на базi ненадiйних i нiкому не вiдомих активiв i з неймовiрною швидкiстю вилiтали в трубу або навiть призупиняли платежi. Поiнформованiсть у всiх цих справах була неодмiнною умовою дiяльностi мiстера Ковпервуда, через що вiн i став втiленням обережностi. На жаль, йому не вистачало двох яко
Страница 2
тей, необхiдних для успiху на будь-якому теренi: особистоi чарiвливостi i далекоглядностi. Значним фiнансистом вiн не мiг би стати, але йому все ж таки свiтила непогана кар’ера.Мiсiс Ковпервуд була жiнкою побожною; маленька, зi свiтло-каштановим волоссям i ясними карими очима, вона в молодостi здавалася досить привабливою, але з роками стала дещо манiрною, ii повнiстю поглинули повсякденнi турботи. До своiх материнських обов’язкiв з виховання трьох синiв i доньки вона ставилася дуже серйозно. Хлоп’ята, на чолi зi старшим, Френком, були для неi джерелом постiйних тривог, бо раз у раз зчиняли «вилазки» в рiзнi кiнцi мiста, вона побоювалась, що вони водитимуться з поганою компанiею, бачитимуть i слухатимуть те, що в iхньому вiцi не належало анi бачити, анi чути.
Френк Ковпервуд уже десятирiчним поводився, наче природжений заводiяка. І в початковiй, i середнiй школi всi вважали, що на його здоровий глузд можна покластися за будь-яких обставин. Характер у нього був незалежний, смiливий i завзятий. Полiтика i економiка вабили його з дитинства. Книги його не цiкавили. Який вiн був тодi? Стрункий, широкоплечий, статуристий хлопець iз вiдкритим лицем, очi великi, яснi i сiрi; широкий лоб, темно-каштанове, стрижене бобриком волосся. Увесь поривистий i самовпевнений. Всiх i кожного дiстаючи запитаннями, вiн наполягав на вичерпних, розумних вiдповiдях. Френк мав чудове здоров’я, прекрасний апетит i повновладно командував братами: «Ну-бо, Джо!», «Хутчiше рухайся, Еде!» Його команди звучали не грубо, проте авторитетно, i Джо з Едом корилися. Вони з дитинства звикли дивитися на старшого брата як на ватажка, з чиiми словами слiд рахуватися.
Вiн постiйно невтомно розмiрковував. Усе на свiтi вражало його, бо вiн не знаходив вiдповiдi на головне питання: що це за штука така – життя, i як воно влаштоване? Звiдки взялися на свiтi люди? Яке iхне призначення? Хто поклав усьому початок? Мати розповiдала йому бiблiйнi легенди про Адама i Єву, але вiн у це якось не повiрив.
Ковпервуди жили неподалiк рибного ринку; по дорозi до батька у банк або пiд час будь-якоi «вилазки» з братами пiсля шкiльних урокiв Френк любив зупинятися перед вiтриною, в якiй був виставлений акварiум; рибалки з затоки Делавер нерiдко поповнювали його всiлякими дивами з морських глибин. Одного разу вiн побачив там морського коника – крихiтне створiння, що трохи скидалось на конячку. Іншим разом угледiв електричного вугра, чиi властивостi пояснило знамените вiдкриття Бенджамiна Франклiна. Одного чудового дня в акварiум пустили омара i каракатицю, i Френк став очевидцем картини, яка запам’яталася йому на все життя i чимало допомогла зрозумiти. З розмов цiкавих роззяв вiн дiзнався, що омаровi не давали нiякоi iжi, оскiльки його законною здобиччю вважалася каракатиця. Омар лежав на золотистому пiщаному днi скляного акварiума i, здавалося, нiчого не помiчав. Неможливо було визначити, куди дивляться чорнi намистинки його очей, либонь, вони не вiдривалися вiд каракатицi. Безкровна i восковидна, схожа на шматок сала, вона пересувалася поштовхами, мов торпеда, але нещаднi хижi клешнi щоразу вiдривали новi шматки вiд ii тiла. Омар, немов викинутий катапультою, кидався туди, де, здавалося, дрiмала каракатиця, а та, стрiмко сахнувшись, ховалася за чорнильною хмаркою, яку залишала за собою. Але i цей маневр не завжди був успiшний. Шматки ii тiла i хвоста все частiше залишалися в лещатах морського чудовиська. Юний Ковпервуд щодня прибiгав сюди i, як зачарований, стежив за ходом поединку.
Одного ранку вiн стояв перед вiтриною, мало не притулившись носом до скла. Вiд каракатицi залишався вже тiльки безформний жмут; майже порожнiй був i ii чорнильний мiшечок. Омар причаiвся в кутку акварiума, мабуть, приготувавшись до рiшучих дiй.
Хлопчик простоював бiля вiкна майже весь вiльний час, заворожений цiею жорстокою сутичкою. Тепер уже скоро, може, через годину, а може, завтра, каракатицi не стане; омар ii просто поглине. Френк перевiв очi на зелений, з мiдним вiдливом руйнiвний тулуб у кутку акварiума. Цiкаво, чи скоро це трапиться? Мабуть, ще сьогоднi. Увечерi треба буде знову прибiгти сюди.
Вечiр настав, i що ж? Очiкуване сталося. Бiля вiтрини стояла зграйка людей. Омар забився у кут, перед ним лежало перерiзане навпiл, майже вже з’iдене тiло каракатицi.
– Дорвався нарештi! – промовив хтось поруч. – Я тут давно стою: з годину тому омар раптом як кинеться i як схопить ii! А бiдолаха вже геть виснажилась, у неi забракло спритностi. Вона була метнулася вiд нього, але омар вже давно пiдстерiгав найменший ii порух i ось сьогоднi, нарештi, ii уколошкав.
Френк дивився широко розплющеними очима. Яка прикрiсть, що вiн упустив цю мить! На секунду в ньому ворухнувся жаль до бiдолашноi каракатицi. Потiм вiн перевiв погляд на переможця.
«Так воно i мало, зрештою, статися, – подумки виснував вiн. – Каракатицi не вистачало спритностi». Вiн спробував обмiркувати те, що сталося. «Каракатиця не могла вбити омара, – у неi для цього не було жодноi зброi. Омар натомiсть
Страница 3
iг убити каракатицю, – вiн прекрасно озброений. Каракатицi нiчим було харчуватися, а перед омаром була здобич – каракатиця. До чого це повинно було призвести? Чи iснував iнший варiант? Нi, вона була приречена», – мiркував вiн, пiдходячи до будинку.Цей випадок врiзався Френковi в пам’ять надовго. Певною мiрою вiн давав вiдповiдь на загадку, що давно мучила його: як улаштоване життя? Ось так усе живе й iснуе – одне за рахунок iншого. Омари пожирають каракатиць та iнших iстот. А хто споживае омарiв? Зрозумiло, людина. Ну так, ось вона, розгадка! Ну, а хто пожирае людину? – тут же запитав вiн себе. Невже iншi люди? Нi, дикi звiрi. А ще – iндiанцi i людожери. Окрiм того, безлiч людей гине в морi i вiд нещасних випадкiв. Вiн не був упевнений в тому, що певнi люди, скажiмо, живуть за рахунок iнших, але вони вбивають одне одного – це вiн знав. Взяти хоча б вiйни, вуличнi бiйки, погроми. Погром Френк бачив якось на власнi очi. Вiн повертався зi школи, аж тут натовп напав на редакцiю газети «Паблiк леджер». Батько пояснив йому, що спричинило це. Пристрастi розгорiлися через рабiв. Так, звичайно! Однi люди живуть за рахунок iнших. Раби – вони ж теж люди. Через це й панувало в тi часи таке збудження. Бiлi люди вбивали iнших людей – чорношкiрих.
Френк повернувся додому, неабияк задоволений зробленими висновками.
– Мамо! – крикнув вiн, щойно переступивши порiг. – Нарештi вiн ii вбив!
– Хто? Кого? – здивовано запитала матiр. – Іди мити руки.
– Таж омар, про якого я вам iз татом розповiдав! Зжер таки каракатицю!
– Шкода… Але що ж тут цiкавого? Та мий руки хутчiш!
– Ого, таку штуку нечасто доводиться бачити! Я, наприклад, бачив це уперше.
Вiн вийшов у двiр, де була водопровiдна колонка i поруч iз нею – вкопаний в землю столик, на якому стояло вiдро з водою i блискуча бляшана мийниця. Френк вимив обличчя i руки.
– Тату, – звернувся вiн до батька пiсля вечерi, – пам’ятаеш, я тобi розповiдав про каракатицю?
– То й що?
– Ну так от – ii вже немае! Омар ii зжер.
– Он як… – недбало кинув батько, продовжуючи читати газету.
Але Френк ще упродовж мiсяцiв розмiрковував над баченим, над життям, з яким вiн зiткнувся, бо його вже починали цiкавити питання, ким вiн буде i як складеться його доля. Спостерiгаючи за батьком, який рахував грошi, вiн вирiшив, що найпривабливiшою е банкiвська справа. А Третя вулиця, де служив його батько, здавалася йому найкрасивiшою, найчудовiшою вулицею в свiтi.
2
Дитинство Френка Алджернона Ковпервуда минало серед сiмейного затишку i благополуччя. Батнвуд-стрит, вулиця, де вiн прожив до десяти рокiв, припала б до душi будь-якому хлопчиковi. Вона була забудована переважно двоповерховими особнячками з червоноi цегли з низьким ганком з бiлого мармуру i такими ж наличниками на дверях i вiкнах. Уздовж вулицi були густо насадженi дерева. Дорога, викладена округлою брукiвкою, пiсля дощу блищала чистотою, а вiд червоних цегляних тротуарiв, завжди трохи вогкуватих, вiяло прохолодою. Позаду кожного будиночка було затишне подвiр’я, поросле деревами, бо земельнi дiлянки тут тяглися футiв на сто завширшки, будинки ж розташовувались близько до дороги, i за ними залишалося багато вiльного простору.
Батьки Ковпервуда, люди досить простодушнi й щирi, вмiли радiти i веселитися разом зi своiми дiтьми. Тому до моменту, коли батько вирiшив перебратися в новий будинок на Нью-Маркет-стрит, сiм’я, в якiй пiсля народження Френка кожнi два-три роки примножувалося по дитинi (поки дiтей не стало четверо), була жвавим маленьким свiтом. Вiдколи Генрi Вортiнгтон Ковпервуд посiв вiдповiдальнiшу посаду, його зв’язки безперервно ширилися, i вiн мало-помалу ставав помiтною персоною. Вiн познайомився з багатьма найсолiднiшими вкладниками свого банку. Оскiльки ж у службових справах йому доводилося бувати i в iнших банкiрських домах, його стали вважати «своiм» i в Банку Сполучених Штатiв, i у Дрекселiв, Едвардiв, i в багатьох iнших. Бiржовi маклери знали його як представника мiцноi фiнансовоi компанii, i вiн всюди вважався людиною не так видатного розуму, як дуже чесною i добропорядною.
Юний Ковпервуд все бiльше вникав в деталi батькiвських справ. По суботах йому часто дозволяли приходити в банк, i вiн iз неабияким iнтересом спостерiгав за ходом маклерських операцiй, як спритно обмiнюються всiлякi папери. Йому хотiлося дiзнатися, звiдки беруться всi цi цiнностi, для чого клiенти звертаються в банк за облiком векселiв, чому банк такий облiк здiйснюе i що люди роблять з отриманими грошима. Батько, вдоволений, що син цiкавиться його справою, охоче давав йому пояснення. Отож Френк досить рано – мiж десятьма i п’ятнадцятьма роками – вже склав собi досить повне уявлення про фiнансову систему Америки. Вiн знав, що таке банк штату, i в чому його вiдмiннiсть вiд Нацiонального, чим займаються маклери, що таке акцii i чому iх курс постiйно коливаеться. Вiн почав усвiдомлювати значення грошей як засобу обмiну i зрозумiв, що будь-яка вартiсть обчислюеться в залежностi вiд основноi – вартостi золота.
Страница 4
Вiн був фiнансистом за самою своею природою i все пов’язане з цiею важкою наукою схоплював на льоту, як ото поет схоплюе найтоншi переживання, всi вiдтiнки почуттiв. Золото – цей засiб обмiну – неймовiрно його приваблювало. Дiзнавшись вiд батька, як воно добуваеться, хлопчик часто увi снi бачив себе власником золотоносних копалень. Як вiн жадав, щоб сон обернувся на дiйснiсть! Не менший iнтерес викликали в нього акцii i облiгацii. Примiром, вiн дiзнався, що бувають акцii, не вартi навiть паперу, на якому вони надрукованi, але е й iншi, що цiнувалися набагато вище свого номiналу.– Ось, синку, подивись, – сказав йому одного разу батько, – такi папiрцi не часто зустрiчаються в наших краях.
Йшлося про акцii Британськоi Ост-Індськоi компанii, закладенi за двi третини номiналу, в забезпечення стотисячноi позики. Вони належали одному фiладельфiйському магнату, котрий мав потребу в готiвцi. Юний Ковпервуд зi жвавою цiкавiстю розглядав пачку паперiв.
– А так на око й не скажеш, що вони вартi грошей, – зауважив вiн.
– Їхня цiна вчетверо вища за iхнiй номiнал, – посмiхаючись вiдповiв батько.
Френк знову взявся розглядати папери.
– «Британська Ост-Індська компанiя», – прочитав вiн уголос. – Десять фунтiв. Це десь близько п’ятдесяти доларiв.
– Сорок вiсiм доларiв i тридцять п’ять центiв, – дiловито уточнив батько. – Знаеш, була б така пачка у нас – не було б потреби працювати з ранку до вечора. Зверни увагу, вони майже новiсiнькi – рiдко бувають в обiгу. Закладенi вони, мабуть, уперше.
Потримавши пачку в руках, юний Ковпервуд повернув ii батьковi, дивуючись величезнiй розгалуженостi фiнансовоi мережi. Що це за Ост-Індська компанiя? Чим вона займаеться? Батько пояснив йому.
Удома Френк також чув розмови про капiталовкладення i про ризикованi фiнансовi операцii. Його зацiкавила розповiдь про вельми цiкаву людину, такого собi Стiмберджера, – помiтного спекулянта зi штату Вiрджинiя, який перепродував м’ясо i недавно заявився до Фiладельфii, приваблений надiями на масштабний i легкий кредит. Стiмберджер, за словами батька, був пов’язаний з Нiколасом Бiдлом, Ларднером та iншими ватажками Банку Сполучених Штатiв, i навiть дуже дружний з деким iз них. Так чи iнакше, але вiн домагався вiд цього банку майже всього, чого хотiв. Вiн здiйснював найбiльшi закупiвлi худоби у Вiрджинii, Огайо та iнших штатах i фактично монополiзував м’ясну торгiвлю на сходi краiни. Це був здоровань iз пикою, що вельми нагадувала, за словами мiстера Ковпервуда, свиняче рило. Вiн незмiнно ходив у високiй бобровiй шапцi i довгому просторому сюртуку, що огортав його могутне тiло. Стiмберджер примудрився пiдняти цiни на м’ясо до тридцяти центiв за фунт, чим викликав шквал обурення серед дрiбних торговцiв та споживачiв, i зажив собi недобру славу. Заявляючись у фондовий вiддiл фiладельфiйського банку, вiн приносив з собою тисяч на сто або й двiстi короткострокових зобов’язань Банку Сполучених Штатiв, випущених купюрами по тисячу, п’ять i десять тисяч доларiв – термiном на рiк. Цi зобов’язання приймалися з розрахунку на десять-дванадцять вiдсоткiв нижче номiналу, а сам вiн зобов’язувався за них Банку Сполучених Штатiв векселем на повну суму термiном на чотири мiсяцi. Грошi, що йому належались, вiн отримував у фондовому вiддiлi Третього нацiонального банку альпарi[2 - Альпарi – вiдповiднiсть номiналу.] пачками банкнот з рiзних банкiв, що знаходились у Вiрджинii, Огайо i Захiднiй Пенсильванii, оскiльки саме в цих штатах вiн переважно i проводив своi розрахунки. Третiй нацiональний банк мав вiд чотирьох до п’яти вiдсоткiв зиску з основноi угоди, та ще й утримував облiковi вiдсотки з захiдних штатiв, що теж давало чималий прибуток.
У розповiдях батька часто згадувався якийсь Френсiс Гранд, знаменитий вашингтонський журналiст, який грав чималу роль за лаштунками конгресу США, – великий майстер винюхувати всiлякi секрети, особливо стосовно фiнансового законодавства. Секретнi справи президента i кабiнету мiнiстрiв, а також сенату i палати представникiв, здавалося, були для нього вiдкритою книгою. Свого часу Гранд, за посередництвом двох чи трьох маклерських контор, скуповував великими партiями борговi зобов’язання i облiгацii Техасу. Ця республiка, яка боролася з Мексикою за свою незалежнiсть, випустила ряд позик на суму в десять – п’ятнадцять мiльйонiв доларiв. Передбачалося включити Техас в низку штатiв США, i в зв’язку з цим через конгрес був проведений законопроект про асигнування п’яти мiльйонiв доларiв в рахунок погашення колишньоi заборгованостi республiки. Гранд пронюхав про це, так само як i про те, що частина боргових зобов’язань, з огляду на особливi умови iх випуску, буде оплачена повнiстю, iншi ж – зi знижкою, i що заздалегiдь вирiшено iнсценувати провал законопроекту на певнiй сесii, щоб вiдлякати тих, хто, почувши про таку комбiнацiю, надумав би з метою наживи скуповувати давнi зобов’язання. Гранд поставив до вiдома Третiй нацiональний банк (а отже, про це дiзнався i помiчник касира Ковпервуд). Той розповiв усе дружинi,
Страница 5
через неi це дiйшло до Френка – його яснi великi очi загорiлися. Вiн запитував себе: чому батько не скористаеться нагодою i не придбае облiгацii Техаськоi республiки особисто для себе? Адже вiн сам казав, що Гранд i ще трое-четверо спритникiв нажилися на цьому – тисяч по сто зиску! Либонь, тато вважав це не цiлком законним (хоча i протизаконного тут, власне, нiчого не було). Чому б не винагородити себе за таку позалаштункову обiзнанiсть? Френк вирiшив, що його батько – надмiру чесний, надто обачний. От коли вiн сам виросте i стане бiржовиком, банкiром i фiнансистом – то вже, звичайно, не пропустить такоi нагоди!Якраз саме тодi до Ковпервудiв приiхав родич, який нiколи ранiше iх не вiдвiдував, – Сенека Девiс, брат мiсiс Ковпервуд. То був бiлолиций, рум’яний i блакитноокий здоровань, зростом в п’ять футiв i дев’ять дюймiв, мiцний, круглоголовий, iз блискучою лисиною, обрамленою кучерявими кущиками золотаво-рудого волосся. Одягався вiн досить елегантно, ретельно дотримуючись моди – квiтчастий жилет, довгий сiрий сюртук i цилiндр (невiд’емний атрибут успiшноi людини). Вiн полонив Френка з першого погляду. Мiстер Девiс був плантатором, володiв великим ранчо на Кубi. Вiн розповiдав хлопцевi про життя на островi – про заколоти, засiдки, лютi сутички з мачете в руках на його власнiй плантацii i про безлiч iнших цiкавих речей. Вiн привiз iз собою купу грошей, цiлу колекцiю iндiанських цiкавинок i кiлькох невiльникiв. Один iз них – Мануель, високий i худий негр – невiдлучно перебував при ньому, вочевидь, як його охоронець. Мiстер Девiс експортував зi своiх плантацiй цукор-сирець, який вивантажували в Пiвденнiй гаванi Фiладельфii. Дядько зачарував Френка своею простацькою життерадiснiстю, що здавалася в цiй спокiйнiй i стриманiй сiм’i навiть дещо грубуватою i розв’язною.
Нагрянувши у недiльний вечiр несподiвано й негадано, дядько викликав у сiм’i радiсний захват.
– Та що ж це таке, сестрице! – вигукнув вiн, ледве угледiвши мiсiс Ковпервуд. – Ти анiтрохи не погладшала! А я ж бо думав, коли ти виходила замiж за свого поважного Генрi, що тебе рознесе, як оце мене. Нi, ви тiльки погляньте! Слово честi, вона i п’яти фунтiв не важить!
І, обхопивши Ненсi-Арабеллу за талiю, вiн пiдкинув ii угору на превеликий подив дiтлахiв, якi зроду не бачили такого безцеремонного поводження з iхньою матiр’ю!
Генрi Ковпервуд був дуже задоволений i втiшений приiздом багатого родича: п’ятнадцять рокiв тому, коли вони щойно одружилися, Сенека Девiс просто не удостоював його увагою.
– Ви тiльки погляньте на цих блiденьких городян, – гомонiв дядько, – пички немов борошном обсипанi. От би малюкам приiхати на мое ранчо – позасмагати трiшки! Просто восковi ляльки, та й годi! – З цими словами вiн ущипнув за щоку п’ятирiчну Анну-Аделаiду. – Мушу сказати, Генрi, ви тут незлецьки влаштувалися, – продовжував вiн, критично оглядаючи вiтальню нiчим не примiтного триповерхового будинку.
Кiмната ця (розмiром двадцять футiв на двадцять чотири), облаштована панелями пiд вишневе дерево i обставлена новим гарнiтуром в стилi Шератон, виглядала дещо незвично, але загалом приемно. Коли Генрi Ковпервуд став помiчником касира, вiн виписав з Європи фортепiано (велика розкiш за тодiшнiми мiрками). Кiмнату прикрашали i iншi рiдкiснi речi: газова люстра, акварiум iз золотими рибками, кiлька чудово вiдполiрованих мушель химерноi форми i мармуровий купiдон з кошичком квiтiв у руках. Було лiто, в прочиненi вiкна заглядали дерева, тiшачи погляд, затiняючи своiми кронами цеглянi тротуари. Дядько Сенека неквапно вийшов у двiр.
– Дуже приемний куточок, – зауважив вiн, стоячи пiд розлогим берестом i оглядаючи подвiр’я, почасти вимощене цеглою i обнесене цегляним парканом, по якому вився дикий виноград. – А де ж у вас гамак? Невже ви влiтку не чiпляете тут гамак? У Сен-Педро у мене iх десь аж шiсть чи сiм на подвiр’i.
– Ми якось не подумали про гамак, адже кругом сусiди. Але це було б пречудово, – усмiхнулася мiсiс Ковпервуд. – Завтра ж попрошу Генрi його купити.
– Та я привiз iз собою кiлька штук! Вони у мене в скринi, в готелi. Моi чорношкiрi на Кубi самi плетуть iх. Я вам завтра вранцi пришлю один з Мануелем.
Вiн мимохiдь зiрвав листок винограду, смикнув за вухо Едварда, затим пообiцяв Джозефу, молодшому з хлопчакiв, подарувати iндiанський томагавк i повернувся в будинок.
– Ось цей хлопчина менi подобаеться, – сказав вiн трохи згодом, поклавши руку на плече Френка. – Як його повне iм’я, Генрi?
– Френк Алджернон.
– Гм! Треба було назвати його якось iнакше, як-от мене. У цьому хлопчинi щось е… Приiжджай до мене на Кубу, синку, я з тебе зроблю плантатора.
– Мене до цього не тягне, – вiдказав старший син Ковпервуда.
– Принаймнi, вiдверто сказано! Що ж ти маеш проти моеi пропозицii?
– Нiчого. Тiльки я не знаю цiеi справи.
– А яку ти знаеш?
Хлопчик посмiхнувся не без лукавства.
– Я поки що мало знаю.
– Ну, гаразд, а що тебе цiкавить?
– Грошi.
– Он воно що! Значить, це у нього в кровi – по слiдах татуся пiшов. Що
Страница 6
ж, це незлецьке! І мiркуе вiн, як мужчина. Ну, хлопче, ми з тобою ще поговоримо. Схоже, Ненсi, що у тебе росте фiнансист. Вiн дивиться на речi, як справжнiй дiлок.Дядько уважнiше поглянув на Френка. У цьому рiшучому хлопцевi, безсумнiвно, вiдчувалася сила. Його великi i яснi сiрi очi таiли якiсь думки. Вони багато чаiли в собi i нiчого не виказували.
– Цiкавий хлопчина, – сказав мiстер Девiс зятевi. – Менi подобаеться його завзятiсть. У вас гарнi дiти.
Мiстер Ковпервуд тiльки посмiхнувся. Ну, що ж, цей дядечко, коли йому так сподобався Френк, може багато чого для нього зробити. Примiром, залишити йому згодом частину своiх статкiв (мiстер Девiс був багатий i неодружений).
Дядько Сенека згодом став часто бувати у Ковпервудiв i завжди у супроводi свого чорношкiрого охоронця Мануеля, який, на превеликий подив дiтей, говорив по-англiйськи i по-iспанськи. Френк усе бiльше i бiльше цiкавив дядька.
– Коли хлопчина пiдросте i вирiшить, ким вiн хоче бути, я допоможу йому стати на ноги, – зауважив якось мiстер Девiс у розмовi з сестрою. Та гаряче подякувала йому.
Дядько розмовляв iз Френком про його заняття в школi i виявив, що хлопця мало цiкавлять книги, та й узагалi бiльшiсть шкiльних предметiв. Граматика – просто нудота, як i лiтература. Латина – просто марне гаяння часу. Історiя? – ну, це ще сяк-так…
– Я люблю рахiвництво i математику, – заявив Френк. – А взагалi-то менi б хотiлося покiнчити з цим i взятися нарештi до справжнього дiла.
– Зарано ще, друже, – усмiхнувся дядько. – Скiльки тобi? Чотирнадцять?
– Тринадцять.
– Ну от, бачиш, ранiше шiстнадцяти кинути школу не можна. Ще краще – провчитися рокiв до сiмнадцяти-вiсiмнадцяти. Це тобi не зашкодить. Дитинства потiм не повернеш, любий хлопче.
– Менi нецiкаво бути хлопчиком. Я вже хочу працювати.
– Не квапся, синку. Все ’дно озирнутися не встигнеш – i ти вже дорослий. Ти ж, здаеться, мiтиш у банкiри?
– Так, дядьку.
– Ну, що ж, Бог дасть, i коли час прийде – я допоможу тобi на перших порах, якщо ти не передумаеш. Дивись лишень, поводься добре. На твоему мiсцi я б попрацював рiк-два у великiй хлiбно-комiсiйнiй конторi. Там можна набратися досвiду. Ти дiзнаешся багато такого, що згодом тобi знадобиться. А поки змiцнюй здоров’я i вчися. Коли буде треба, сповiсти мене, де б я не знаходився. Напиши i як тобi ведеться.
Вiн подарував хлопчинi золоту монету в десять доларiв, щоб той вiдкрив собi рахунок у банку. Не дивно, що цей жвавий, впевнений у своiх силах i ще не пригнiчений життям хлопець позитивно налаштував мiстера Девiса до всiеi сiм’i Ковпервудiв.
3
Коли Френковi Ковпервуду було чотирнадцять, вiн вперше в життi вдався до комерцiйноi оборудки. Одного разу, проходячи по Фронт-стрит, вулицi iмпортуючих i оптових фiрм, вiн завважив аукцiонний прапорець над дверима оптово-бакалiйноi крамницi. Зсередини чувся голос аукцiонiста:
– Хто запропонуе гарну цiну за партiю чудовоi яванськоi кави? Оптова ринкова цiна на сьогоднiшнiй день – сiм доларiв тридцять два центи за мiшок. Скiльки даете? Скiльки даете? Партiя йде тiльки повнiстю. Скiльки даете?
– Вiсiмнадцять доларiв, – вигукнув крамар, що стояв бiля дверей (власне, лише для того, щоб започаткувати торги).
Френк зупинився.
– Двадцять два, – сказав якийсь голос.
– Тридцять! – почувся вигук.
– Тридцять п’ять! – втрутився ще хтось.
Цiна дiйшла до сiмдесяти п’яти доларiв (що становило менше половини реальноi вартостi кави).
– Сiмдесят п’ять доларiв… Сiмдесят п’ять! – вигукував аукцiонiст. – Хто бiльше? Сiмдесят п’ять доларiв – раз. Хто дасть вiсiмдесят? Сiмдесят п’ять доларiв два… – вiн зробив паузу i драматичним жестом занiс руку. Потiм рiзко опустив ii. – Продано мiстеровi Сайласу Грегорi за сiмдесят п’ять доларiв! Запишiть, Джеррi, – звернувся вiн до свого рудого веснянкуватого помiчника, i одразу перейшов до продажу iншоi партii бакалiйного товару – одинадцяти дiжок крохмалю.
Юний Ковпервуд швидко зметикував. Ринкова цiна кави (якщо вiрити аукцiонiстовi) сiм доларiв тридцять два центи за мiшок; значить, крамар, що купив партiю за сiмдесят п’ять доларiв, може тут же заробити вiсiмдесят шiсть доларiв чотири центи, а продавши каву в роздрiб, – iще бiльше. Наскiльки йому пригадуеться, мати платить двадцять вiсiм центiв за фунт. З пiдручниками пiд пахвою Френк присунувся ближче i став ще уважнiше стежити за процедурою торгiв. Дiжечка крохмалю, як вiн незабаром почув, вартувала десять доларiв, а тут ii продали за шiсть. Кiлька дiжок оцту пiшли з молотка за третину своеi вартостi. Френку страшенно захотiлося взяти участь у торгах, але в кишенi ж лише дрiб’язок. Аукцiонiст завважив хлопчика, що стояв просто перед ним. Вiн був вражений серйознiстю i завзятiстю, написаними на його обличчi.
– Пропоную партiю чудового кастильського мила – сiм ящикiв, нi бiльше i нi менше. Воно, аби ви знали, якщо ви взагалi хоч трохи розумiетеся на милi, коштуе нинi чотирнадцять центiв за брусок. А за ящик з вас вiзьмуть не менше одинадцяти доларiв сiмдесяти
Страница 7
’яти центiв. Скiльки даете? Скiльки даете?Вiн говорив швидко, зi звичайними iнтонацiями аукцiонiста i надмiрним пафосом, але на юного Ковпервуда це не дiяло. Вiн жваво пiдрахував. Сiм ящикiв по одинадцять сiмдесят п’ять – усього вiсiмдесят два долари двадцять п’ять центiв. А якщо ця партiя пiде за пiвцiни… Якщо вона пiде за пiвцiни…
– Дванадцять доларiв! – запропонував хтось.
– П’ятнадцять! – пiдвищив цiну iнший.
– Двадцять! – крикнув третiй.
– Двадцять п’ять! – додав четвертий.
Далi пiшли надбавки по одному долару, бо кастильське мило загалом не користувалося широким попитом.
– Двадцять шiсть!
– Двадцять сiм!
– Двадцять вiсiм!
– Двадцять дев’ять!
Усi мовчали.
– Тридцять! – рiшуче сказав юний Ковпервуд.
Аукцiонiст – маленький худорлявий чоловiк iз виснаженим обличчям i скуйовдженим волоссям, з цiкавiстю i дещо недовiрливо покосував на Френка (нi на мить, утiм, не вмовкаючи). Напружений погляд хлопчика мимоволi привернув його увагу, i вiн якось вiдразу, сам не знаючи чому, сповнився довiри i вирiшив: грошi у малого е (можливо, вiн син якогось бакалiйника).
– Тридцять доларiв! Тридцять доларiв! Тридцять доларiв за партiю кастильського мила! Чудове мило! У роздрiб йде по чотирнадцять центiв шматок. Хто дасть тридцять один долар? Хто дасть тридцять один?
– Тридцять один! – пролунав голос.
– Тридцять два! – прохопився Ковпервуд.
Торг вiдновився.
– Тридцять два долари! Тридцять два! Хто дасть за це чудове мило тридцять три? Сiм ящикiв прекрасного кастильского мила. Хто дасть тридцять три?
Мозок юного Ковпервуда напружено працював. Грошей у нього з собою не було, але його батько служив помiчником касира в Третьому нацiональному банку, i Френк мiг послатися на нього. Все це мило, без сумнiву, вдасться продати бакалiйниковi по сусiдству з будинком, а якщо не йому, то ще якомусь крамаревi. Адже знайшлися й iншi, якi хотiли придбати його за такою цiною. Тож чому б мило не купити Френковi?
Аукцiонiст зробив паузу.
– Тридцять два долари – раз! Хто дасть тридцять три? Тридцять два долари – два! Дасть хтось тридцять три? Тридцять два долари – три! Сiм ящикiв чудового мила! Хто дасть бiльше? Один, два, три! Хто бiльше? – рука його знову пiднялася в повiтря. – Продано мiстеровi…
Вiн злегка перехилився через стiйку, з цiкавiстю заглядаючи в обличчя юного покупця.
– Френку Ковпервуду, сину помiчника касира Третього нацiонального банку, – твердим голосом промовив хлопчик.
– Гаразд! – сказав аукцiонiст, пiдкорений його впевненим поглядом.
– Ви почекаете, поки я збiгаю до банку по грошi?
– Добре! Тiльки недовго: якщо ви через годину не повернетеся, я знову пущу його на продаж.
Френк уже не вiдповiв. Вiн вибiг за дверi i насамперед помчав до бакалiйника, чия крамниця була на вiдстанi одного кварталу вiд будинку Ковпервуда.
Останнi тридцять крокiв вiн пройшов повiльно, потiм прибрав безтурботну мiну i, увiйшовши до крамницi, став очима шукати кастильське мило. Ось воно – на звичайному мiсцi, того ж сорту, в такому ж ящику, як i «його» мило.
– Почiм у вас шматок отого мила, мiстере Делрiмпл? – поцiкавився Френк.
– Шiстнадцять центiв, – з гiднiстю вiдповiв крамар.
– Якщо я запропоную вам сiм ящикiв точнiсiнько такого ж товару за шiстдесят два долари, ви вiзьмете?
– Точно такого?
– Так, сер.
Мiстер Делрiмпл подумки зробив пiдрахунок.
– Так, мабуть… – обережно вiдповiв вiн.
– І ви могли б сьогоднi ж заплатити менi?
– Я дав би вексель. А де товар?
Мiстер Делрiмпл був дещо здивований цiею несподiваною пропозицiею сусiдського сина. Вiн добре знав мiстера Ковпервуда, та й Френка теж.
– То ви вiзьмете мило, якщо я вам сьогоднi його доставлю?
– Вiзьму, – вiдповiв крамар. – Ви що ж, милом зайнялися?
– Нi, але я знаю, де його можна дешево купити.
Френк хутко побiг до батька. Операцii в банку вже припинилися, але хлопчик знав там всi ходи i виходи. Вiн знав також, що мiстер Ковпервуд буде задоволений, якщо син заробить тридцять доларiв. Хлопцевi потрiбно було тiльки позичити грошей на один день.
– Що трапилося, Френку? – пiдводячи голову вiд конторки, запитав мiстер Ковпервуд, побачивши свого розчервонiлого i захеканого сина.
– Я хочу попросити у тебе в борг тридцять два долари, тату.
– А навiщо вони тобi знадобилися?
– Я збираюся купити сiм ящикiв кастильського мила. Я знаю, де його дiстати, i у мене вже е на нього покупець. Мiстер Делрiмпл бере всю партiю. Вiн запропонував менi шiстдесят два долари. А я купую за тридцять два. Якщо ти даси менi грошi, я миттю збiгаю i заплачу аукцiонiстовi.
Мiстер Ковпервуд посмiхнувся. Нiколи ще його син не виявляв такоi дiловитостi. Для хлопчика чотирнадцяти рокiв вiн був напрочуд кмiтливий i спритний.
– Отже, Френку, – сказав вiн, прямуючи до ящика, в якому лежало кiлька асигнацiй, – ти, видно, вже стаеш фiнансистом? А ти впевнений, що не зазнаеш збитку? Ти свiдомий своеi затii?
– Та дай же менi грошi, тату! – з благанням у голосi промовив Френк. – А я тобi дов
Страница 8
ду, на що я здатен. Тiльки дай грошi. Можеш менi повiрити.Вiн був схожий на молодого мисливського пса, що вчув дичину. Батько не мiг противитись його наполяганням.
– Ясна рiч, Френку, я вiрю тобi, – сказав вiн, вiдраховуючи шiсть п’ятидоларових банкнот свого ж таки Третього нацiонального банку i двi по долару. – Ось!
Пробурмотiвши подяку, Френк вискочив i щодуху помчав на аукцiон. У момент його приходу з торгiв продавався цукор. Френк протиснувся до столика, за яким сидiв клерк.
– Я хочу заплатити за мило, – сказав вiн.
– Зараз?
– Так. Ви менi випишете квитанцiю?
– Можна.
– Товар буде доставлений додому?
– Нi, у нас без доставки. Ви повиннi забрати його протягом доби.
Несподiване утруднення не збентежило Френка.
– Добре, – сказав вiн, ховаючи квитанцiю в кишеню.
Аукцiонiст мимоволi провiв його очима. Через пiвгодини Френк повернувся в супроводi ломовика, який тинявся зi своiм вiзком у порту, готовий пiдробити чим завгодно.
За шiстдесят центiв вiн пiдрядився вiдвезти мило за призначенням. Ще через пiвгодини вони вже стояли перед крамницею здивованого мiстера Делрiмпла, якого Френк, перш нiж вивантажувати мило з вiзка, змусив вийти на вулицю i поглянути на ящики. У разi, якщо угода не вiдбудеться, Френк вирiшив вiдвезти мило додому. Незважаючи на те, що це була його перша спекуляцiя, вiн весь час зберiгав цiлковите самовладання.
– Еге ж, – промовив мiстер Делрiмпл, замислено чухаючи сиву голову, – так, мило те саме. Я беру його. Слова треба дотримуватись. Де це ви його роздобули, Френку?
– На розпродажi у Бiксома, тут недалеко, – вiдверто i чесно вiдповiв юний Ковпервуд.
Мiстер Делрiмпл велiв вiднести мило в крамницю i пiсля деяких формальностей, якi ускладнювалися тим, що продавець був неповнолiтнiй, виписав вексель строком на мiсяць.
Френк подякував i сховав його до кишенi. Вiн вирiшив ще раз пiти до батька i врахувати вексель, як це робили на його очах iншi, щоб вiддати борг i отримати свiй зиск готiвкою. Як правило, цих операцiй не роблять пiсля закриття банку, але ж батько, певне, зробить для нього виняток…
Насвистуючи, вiн подався до банку. Батько знову посмiхнувся, побачивши його.
– Ну як, Френку, вигорiла твоя справа? – спитав мiстер Ковпервуд.
– Ось вексель строком на мiсяць, – сказав хлопчик, кладучи на стiл отримане вiд Делрiмпла зобов’язання. – Будь ласка, врахуй його з утриманням своiх тридцяти двох доларiв.
Батько уважно розглянув вексель.
– Шiстдесят два долари, – прочитав вiн. – Мiстер Делрiмпл. Усе правильно. Авжеж, я врахую його. Це обiйдеться тобi в десять вiдсоткiв, – пожартував вiн. – Але чому б тобi не залишити вексель у себе? Я можу почекати i не буду вимагати своi тридцять два долари до кiнця мiсяця.
– Нi, не треба! – заперечив Френк. – Ти краще врахуй його i вiзьми своi грошi. Моi можуть менi знадобитися.
Дiловитий вигляд сина потiшив мiстера Ковпервуда.
– Ну, гаразд, – сказав вiн. – Завтра все буде облаштовано, а тепер розкажи менi, як тобi це вдалося?
І син йому розповiв. О сьомiй годинi вечора про цю iсторiю дiзналася мiсiс Ковпервуд, а трохи пiзнiше – i дядько Сенека.
– Ну, що я вам казав, Ковпервуде? – вигукнув дядечко. – Цей хлопчина далеко пiде! Ви ще й не те побачите!
За обiдом мiсiс Ковпервуд з цiкавiстю вдивлялася в сина. Ось цього ii любого хлопчину вона ще неначе зовсiм недавно годувала груддю! Як вiн швидко змужнiв…
– Сподiваюся, Френку, тобi й надалi таланитиме в таких справах, – сказала вона.
– І я сподiваюся, мамо, – була лаконiчна вiдповiдь.
Щоправда, торги вiдбувалися не щодня, i не щодня вдавалися угоди з бакалiйником. Але Френк уже замолоду вмiв призбирувати капiталець. Вiн оформлював передплату на журнал для юнацтва, працював агентом з розповсюдження ковзанiв нового зразка, а раз навiть спокусив навколишнiх хлопчакiв об’еднатися i закупити собi до лiта партiю солом’яних капелюхiв за оптовою цiною. Про те, щоб назбирати грошенят ощадливiстю, Френк i не думав. Вiн мало не з дитинства перейнявся переконанням, що куди приемнiше витрачати грошi не рахуючи, i вiрив, що цiеi можливостi вiн так чи iнакше доб’еться.
У цьому ж роцi, якщо не ранiше, в ньому вже пробудився iнтерес до дiвчаток. Його погляд незмiнно зупинявся на найвродливiшiй. А оскiльки вiн сам був гарний i привабливий, то йому неважко було зацiкавити вподобану дiвчинку. Дванадцятирiчна Пейшенс Барлоу, що жила по сусiдству, була першою, на яку вiн задивився, та й сама вона задивилася на нього.
Природа надiлила ii блискучими чорними оченятами i чорним волоссям, яке вона заплiтала в двi тугi коси. Витонченi нiжки з тонкими щиколотками легко несли ii чарiвну фiгурку. Батьки дiвчинки були квакерами, i на ii головi завжди красувався скромний маленький чепчик. Характер у неi, однак, був дуже жвавий, i цей смiливий самовпевнений хлопчик iй подобався. Одного разу (пiсля того, як вони не раз уже обмiнялися швидкими поглядами) вiн зупинив ii – дiвчинка йшла в той же бiк – i з посмiшкою, рiшуче, як завжди, запитав:
– В
Страница 9
, здаеться, мешкаете на нашiй вулицi? Правда?– Так, – вiдповiла вона, трохи зашарiвшись i погойдуючи сумкою з книжками, – в будинку сто сорок один.
– Я знаю цей будинок, – сказав вiн. – Бачив, як ви туди заходили. Ви, здаеться, вчитеся в однiй школi з моею сестрою? Адже вас звуть Пейшенс Барлоу?
Вiн чув, як хтось iз його товаришiв назвав ii iм’я.
– Справдi, – пiдтвердила вона. – А звiдки ви знаете?
– Чув, – посмiхнувся Френк. – Я вас часто бачу. Хочете лакрицi?
Вiн покопирсався в кишенi i витягнув кiлька паличок свiжоi лакрицi (дуже поширених у тi часи ласощiв).
Пейшенс чемно подякувала i взяла одну.
– Напевно, не надто смачно. Вона вже давно лежить у мене в кишенi. Днями у мене були тягучки.
– Та нi, смачно, – вiдгукнулася вона, посмоктуючи кiнчик палички.
– А ви ж знаете мою сестру, Анну Ковпервуд? – запитав Френк, повертаючись до початоi розмови i мимохiдь представляючись своiй сусiдцi. – Вона, щоправда, на клас молодша за вас, але, можливо, ви знайомi?
– Я ii знаю. Ми зустрiчаемося, коли йдемо зi школи.
– Я живу он там, праворуч, – Френк показав iй на будинок, до якого вони пiдходили, нiби дiвчинка i без того не знала, де вiн живе. – Сподiваюся, ми тепер часто будемо бачитися?
– А ви знайомi iз Рут Меррiем? – запитала вона, коли Френк уже збирався повернути на мощену дорiжку, що вела до його дому.
– Нi, а чому ви питаете?
– У неi у вiвторок вечiрка, – нiби мимохiть зауважила дiвчинка.
– А де вона мешкае?
– У будинку двадцять вiсiм.
– Я був би не проти зайти до неi, – зiзнався Френк, повертаючи додому.
– Може, вона i запросить вас. – Пейшенс ставала все хоробрiша (у мiру того як вiдстань мiж ними збiльшувалася). – Я ii попрошу.
– Дякую, – сказав вiн iз посмiшкою.
Вона вистрибом побiгла далi.
Френк iз сяючим обличчям дивився iй услiд. Вона була чарiвна. Вiн вiдчув палке бажання поцiлувати ii i жваво уявив собi вечiрку у Рут Меррiем i все те, що це йому обiцяло.
То було одне з дитячих захоплень, якi час вiд часу охоплювали Френка серед вихору життевих подiй. З Пейшенс Барлоу вiн тайкома цiлувався в затишних куточках, перш нiж знайшов собi iншу. Узимку Пейшенс разом з сусiдськими дiвчатками вибiгала на вулицю пограти в снiжки або ж у довгi зимовi вечори засиджувалась на лавочцi бiля дверей свого будинку. Пiдстерегти ii в цi години i поцiлувати було так само легко, як на вечiрках нашiптувати iй всiлякi милi нiсенiтницi.
На змiну iй прийшла Дора Фiтлер (Френку було тодi шiстнадцять рокiв, а iй чотирнадцять). Пiзнiше, у сiмнадцять рокiв, – п’ятнадцятирiчна Марджорi Стеффорд – бiлява пухкенька дiвчинка з блакитно-сiрими очима, рум’яна i свiжа, як ранкова зоря.
У сiмнадцять Френк вирiшив кинути школу. Вiн усього три роки провчився в старших класах, але вже був ситий навчанням по горло. З тринадцяти рокiв усi його помисли були зверненi на фiнансовi оборудки, в тiй формi, як ото вiн спостерiгав на Третiй вулицi. Час вiд часу вiн виконував доручення, якi давали йому можливiсть трохи пiдробити. Дядько Сенека дозволив йому допомагати вагарю у вантажному порту, де пiд пильним наглядом урядових iнспекторiв складалися в державнi пакгаузи мiшки з цукром. Інодi, при особливо нагальнiй роботi, вiн допомагав батьковi i отримував за це платню. Френк навiть змовився було з мiстером Делрiмплом щодо пiдробiтку у нього в суботнi днi. Але невдовзi пiсля того, як йому стукнуло п’ятнадцять, батько став головним касиром з рiчним окладом в чотири тисячi доларiв, i про роботу за рундуком, звичайно, бiльше не могло бути й мови.
Якраз саме в цей час до Фiладельфii знову приiхав дядько Сенека – ще огряднiший, ще бiльш владний, i сказав племiннику:
– Ось що, Френку: якщо хочеш взятися до справи, то я тобi для початку запропоную непогану пропозицiю. Перший рiк ти будеш працювати без платнi, але якщо впораешся, тобi, ймовiрно, дадуть премiальнi. Чув про фiрму «Генрi Вотермен i Ко» на Другiй вулицi?
– Я знаю, де мiститься iхня контора.
– Так от – вони згоднi взяти тебе рахiвником. Це маклери, що займаються перепродажем зерна i посередницькими справами. Ти якось казав, що хочеш попрацювати в цiй сферi. Коли скiнчиться навчальний рiк, сходи до мiстера Вотермена, пошлися на мене, i вiн, треба гадати, тебе вiзьме. Розкажи потiм, як ви домовилися.
Дядько Сенека тепер був уже одружений – своiми грошима вiн завоював серце однiеi небагатоi, але честолюбноi жiнки з фiладельфiйських свiтських кiл. Завдяки цьому шлюбу зв’язки Ковпервудiв, на загальну думку, повиннi були дуже змiцнитися. Генрi Ковпервуд подумував про те, щоб переiхати в пiвнiчну частину мiста, на Фронт-стрит, звiдки вiдкривався чудовий вид на рiчку i де вже йшло будiвництво красивих особнякiв. На тi часи – незадовго до Громадянськоi вiйни[3 - Громадянська вiйна у США (1861–1865) – вiйна мiж промисловими пiвнiчними й рабовласницькими пiвденними штатами; закiнчилася перемогою Пiвночi завдяки участi людей, якi боролися за скасування рабства.] – його чотиритисячний оклад був досить значним. Генрi Ковп
Страница 10
рвуд, розсудливий i обережний, нiколи не вкладав своi заощадження навiть у найменш ризикованi справи, i завдяки своiй акуратностi, обачностi i пунктуальностi мав, як вважали його товаришi по службi, всi пiдстави в майбутньому розраховувати на пост вiце-директора або навiть директора банку, в якому працював.Пропозицiю дядька Сенеки щодо «Вотермена i Ко» Френк вважав для початку цiлком годящою. Тому в червнi вiн подався на Другу вулицю, де його привiтно зустрiв Генрi Вотермен-старший. Крiм того, як з’ясувалося, були ще Генрi Вотермен-молодший (двадцятирiчний юнак) i якийсь Джордж Вотермен п’ятдесяти рокiв – брат Вотермена-старшого, – довiрена особа, що був у курсi всiх угод. На чолi пiдприемства стояв Генрi Вотермен-старший, п’ятдесяти п’яти рокiв. За потреби, вiн виiжджав до примiських клiентiв, за ним залишалося останне слово в питаннях, яких брат не мiг вирiшити особисто, i вiн укладав новi угоди, отож його компаньйонам i службовцям залишалося тiльки впроваджувати iх у життя. На вигляд флегматичний коротконогий пузатий товстунець, iз густою мережею зморшок навколо опуклих очей, i з червоною шиею, мiстер Генрi Вотермен-старший на дiлi був проникливою, добродушною, поступливою i дотепною людиною. Завдяки вродженому здоровому глузду i привабливiй доброзичливостi йому вдалося створити мiцну процвiтаючу справу. Але роки вже давалися взнаки, i тепер вiн щиро радiв би спiвпрацi з сином, якби таке не йшло на шкоду фiрмi.
Але про це годi було й мрiяти. Син, не настiльки демократичний, як батько, позбавлений його меткоi кмiтливостi i працездатностi, не вiдчував нiчого, окрiм вiдрази до комерцiйноi дiяльностi. Справи, полишенi на його опiкування, безсумнiвно, зiйшли б нанiвець. Батько це бачив, засмучувався i все сподiвався, що знайдеться який-небудь молодик, який зацiкавиться справою, буде продовжувати ii на колишнiх засадах i разом з тим не витiснить його сина, – одне слово, людина, готова задовольнятися роллю молодшого компаньйона.
І ось iз рекомендацiями вiд Сенеки Девiса з’явився молодий Ковпервуд. Мiстер Вотермен окинув його критичним поглядом. Ну що ж, подумав старий, хлопчина показний. З нього може щось вийти. Хлопець тримався невимушено i одночасно з гiднiстю, без найменших ознак хвилювання або сором’язливостi. За його словами, вiн умiв вести розрахунковi книги, хоча i не розбирався в усiх тонкощах хлiбно-комiсiйноi справи. Але ця галузь цiкавила його, i вiн хотiв би спробувати в нiй удачi.
– Цей хлопчина менi подобаеться, – сказав братовi Генрi Вотермен, пiсля того як Френк пiшов, отримавши пропозицiю завтра вранцi приступити до нових обов’язкiв. – У ньому щось е. Такий юний, кмiтливий, жвавий юнак давно вже не переступав нашого порога.
– Авжеж, – погодився Джордж, худорлявий i вищий, нiж брат, iз карими, трохи мутними, задумливими очима i рiденьким темним волоссям, що iще бiльше пiдкреслювало бiлизну лисини на його яйцевиднiй головi. – Досить приемний хлопець. Дивно, що батько не взяв його до себе у банк.
– Хтозна, може, у нього немае такоi можливостi, – заперечив брат. – Адже вiн там усього-на-всього головний касир.
– Це правда.
– Що ж, випробуемо його. По-моему, у нього будь-яке дiло пiде. Багатообiцяючий юнак!
Генрi Вотермен встав i попрямував до парадних дверей, що виходили на Другу вулицю. Холодок брукiвки, захищеноi вiд ранкового сонця суцiльною стiною будинкiв (серед них була i будiвля його контори), стукiт копит, гуркiт пiдвод, вируючий натовп – все це подобалося йому. Вiн подивився через дорогу – три- i чотириповерховi будинки, майже всi з сiрого каменю. У них теж вирувало життя, i Генрi Вотермен подякував небу за те, що колись йому прийшла до голови думка заснувати свою справу в такому людному мiсцi. Шкода тiльки, що вiн свого часу не придбав тут ще кiлька дiлянок.
«Добре, якби цей молодий Ковпервуд виявився пiдходящою для мене людиною, – подумки розмислив старий. – Я був би позбавлений безлiчi зайвих клопотiв».
Прикметно, що п’ятихвилинноi розмови було досить, щоб переконатися у дiловитостi цього хлопчини. Генрi Вотермен майже не сумнiвався, що надii його справдяться.
4
Юнак Френк Ковпервуд у тi роки був привабливий i приемний. Високий – п’ять футiв i десять дюймiв, широкоплечий i поставний, з великою красивою головою i густим, кучерявим темно-каштановим волоссям. В очах його свiтилася жвава думка, але погляд був непроникний, по ньому нiчого не можна було вгадати. Хода у Френка була легка, впевнена, швидка. Вiн ще не знав анi важких ударiв долi, анi гiркоти розчарувань. Йому не доводилося страждати нi вiд хвороб, нi вiд поневiрянь. Правда, вiн бачив навколо себе людей заможнiших, але ж вiн i сам сподiвався розбагатiти. Його сiм’я користувалася повагою, батько займав хороший пост. Френк нiкому нiколи нiчого не заборгував. Тiльки одного разу вiн прострочив невеликий вексель, виданий банку, i батько дав йому такого прочухана, що вiн запам’ятав це на все життя.
– Та я б навпочiпки приповз, але не допустив, щоб мiй вексель опротестували! – розпалився
Страница 11
мiстер Ковпервуд.І Френк раз i назавжди збагнув те, що, власне, можна було зрозумiти i без таких патетичних вигукiв, – значення кредиту. Пiсля цього випадку вже жоден виданий ним вексель не був опротестований або прострочений через його недбалiсть.
Френк виявився найбiльш старанним службовцем, якого будь-коли знав торговий дiм «Вотермен i Ко». Спершу його засадили за книги в якостi помiчника бухгалтера, на мiсце недавно звiльненого мiстера Томаса Трiкслера. Але вже через два тижнi Джордж Вотермен сказав:
– Чому б нам не перевести Ковпервуда в бухгалтери? Вiн за одну хвилину збагне бiльше, нiж наш Семсон за все свое життя.
– Гаразд, Джордже, я не заперечую, але ти цього особливо не розголошуй. Ковпервуд довго бухгалтером не залишиться. Подивимося, чи зумiе вiн незабаром замiнити мене в деяких справах?
Бухгалтерiя нового будинку «Вотермен i Ко», власне, досить складна, для Френка була дитячою забавкою. Вiн так легко й швидко розiбрався в книгах, що його колишнiй начальник Семсон тiльки дивувався.
– Нi, цей хлопчина занадто прудкий, – у перший же день, глянувши на роботу Френка, заявив вiн iншому службовцю. – Вiн заплутаеться – згадайте мое слово. Я цю породу давно знаю. Ось побачите, хай тiльки почнуться гарячi днi з кредитуваннями i перерахунками.
Усупереч прогнозам мiстера Семсона, Френк не розгубився. Не минуло й тижня, як вiн уже знав стан фiнансiв фiрми Вотермен не згiрш, а то й краще, анiж самi господарi. Вiн знав, кому направляти рахунки, в яких районах пiдписуеться найбiльше угод, хто постачае добрий товар, а хто так собi, – про останне красномовно свiдчило коливання цiн протягом року. Бажаючи перевiрити своi припущення, вiн переглянув низку старих рахункiв у гросбухах. Бухгалтерiею вiн цiкавився лише тiею мiрою, якою вона рееструвала i вiдображала життя фiрми. Вiн знав, що довго на цiй роботi не затримаеться. Життя покаже. А поки що вiн вiдразу, до найменших подробиць, вивчав суть хлiбно-комiсiйноi справи. Вiн побачив, яких серйозних збиткiв зазнають господарi (вiрнiше, iхнi клiенти, оскiльки фiрма займалася лише посередництвом) через недостатньо швидкий збут товарiв, що надходять на консигнацiю[4 - Консигнацiя – продаж товарiв через посередника.], а також вiдсутнiсть налагодженого контакту з постачальниками, покупцями та iншими комiсiйними фiрмами. Клiент, наприклад, вiдвантажував фрукти або овочi, орiентуючись на стiйкi, або навiть зростаючi ринковi цiни. Але якщо таке саме робили одночасно десятеро чоловiк, або у iнших посередникiв виходило затарювання, то цiни водномить падали. Вантажообiг нiколи не був стабiльним. Френку негайно спало на думку, що, зайнявшись збутом великих партiй товару як виiзний агент, вiн принiс би фiрмi набагато бiльше користi. Але до пори до часу вирiшив цього питання не пiднiмати. Бiльш нiж iмовiрно, що у найближчому майбутньому все вирiшиться само собою.
Обидва Вотермени – Генрi i Джордж – не могли нахвалитися тим, як Френк вiв iхню звiтнiсть. Одна його присутнiсть вселяла в них певнiсть, що все йде як слiд. Незабаром Френк звернув увагу «братика Джорджа» на стан деяких рахункiв, рекомендуючи збалансувати якiсь, а iншi зовсiм закрити, чим принiс старому джентльменовi невимовне задоволення. Дiловитiсть цього юнака з часом обiцяла йому полегшення власних його трудiв; в той же час у нього зростало почуття особистоi приязнi до Френка.
«Братусь Генрi» був за те, аби випробувати молодика на зовнiшнiх операцiях. Оскiльки наявнi запаси фiрми не завжди могли задовольнити замовникiв, доводилося звертатися за товаром в iншi контори або ж на бiржу. Зазвичай це робив глава фiрми. Одного ранку, коли прибули накладнi, якi пiдтвердили надлишок борошна i брак зерна на ринку (Френк це помiтив перший), старший Вотермен запросив його до себе в кабiнет i сказав:
– Френку, я попрохав би вас подумати, як вийти iз ситуацii. Завтра у нас утвориться надлишок борошна. Ми не можемо оплатити залежале, а мiж тим готiвковi замовлення не перекриють усього товару. Зерна ж у нас бракуе. Може, вам вдасться збути зайве борошно кому-небудь iз маклерiв i роздобути скiлькись зерна на покриття замовлень?
– Я спробую, – вiдповiв Ковпервуд.
Зi своiх бухгалтерських книг Френк знав адреси рiзних комiсiйних контор. Знав також, що мае мiсцева товарна бiржа, i що можуть запропонувати тi чи iншi посередники, якi працюють в цiй галузi. Доручення усунути новоутворений затор прийшлося йому до смаку. Так приемно було знову опинитися на свiжому повiтрi i ходити вiд будинку до будинку. Йому не надто подобалось сидiти в конторi, скрипiти пером i нидiти над книгами. (Через багато рокiв Френк скаже: «Моя контора – це моя голова».) Зараз же вiн поспiшав до найбiльших комiсiонерiв, дiзнаючись, як iде справа з борошном, i пропонуючи своi надлишки за цiною, яку вiн просив би, навiть якби над фiрмою не нависла загроза затоварювання. Чи немае бажаючих купити шiстсот дiжок борошна найвищого гатунку з негайною (iншими словами – протягом двох дiб) доставкою? Цiна – дев’ять доларiв за дiжку. Охочих н
Страница 12
знаходилося. Тодi Френк став пропонувати товар дрiбними партiями, i ця затiя виявилася успiшною. За якусь годину у нього залишалося всього двiстi дiжок, i вiн вирiшив запропонувати iх якомусь Джендермену – вiдомому дiлку, з яким його фiрма не мала торгових вiдносин. Джендермен, здоровань з кучерявою сивою шевелюрою, одутлим обличчям, подзьобаним вiспою, i маленькими очима, що хитро поблискували з-пiд важких повiк, з цiкавiстю роздивлявся Френка.– Як ваше прiзвище, молодий чоловiче? – поцiкавився вiн, опираючись на спинку дерев’яного крiсла.
– Ковпервуд.
– То ви, отже, служите у Вотермена? Напевно, вирiшили вiдзначитися, а тому i прийшли до мене?
Ковпервуд у вiдповiдь тiльки посмiхнувся.
– Ну що ж, я вiзьму у вас борошно. Воно менi знадобиться. Виписуйте рахунок.
Ковпервуд поспiшив попрощатися. Вiд Джендермена вiн пiшов прямiсiнько в маклерську контору на Волнат-стрит, з якою його фiрма вела справи. Звелiв закупити на бiржi потрiбне йому зерно за ринковою цiною i повернувся до себе в контору.
– Швидко ви впоралися, – сказав Генрi Вотермен, вислухавши його доповiдь. – Отже, ви продали двiстi дiжок старому Джендермену? Дуже, дуже добре. Вiн начебто й не наш клiент?
– Нi, сер.
– Ну, якщо вам вдаеться провернути такi справи, ви довго не засидитеся за бухгалтерськими книгами.
Незабаром Френка вже знали i в багатьох маклерських конторах, i на бiржi. Вiн скуповував товарнi рештки для своiх господарiв, придбавав партii потрiбного товару, що випадково траплялися, вербував нових клiентiв, лiквiдовував надлишки, збуваючи iх дрiбними партiями зовсiм несподiваним покупцям. Вотермени тiльки дивувалися, з якою легкiстю вiн все це проробляв. Френк мав винятковi здiбностi налаштовувати людей доброзичливо вислуховувати себе, зав’язувати дружнi стосунки, проникати в новi торговi кола. Свiже джерело забило в старому руслi торгового дому «Вотермен i Ко». Клiентуру тепер обслуговували незрiвнянно краще, i Джордж став наполягати на тому, аби Френка посилали в сiльську мiсцевiсть для пожвавлення торгiвлi. Отож Френк нерiдко виiжджав за мiсто.
Перед Рiздвом Генрi Вотермен сказав братовi:
– Треба зробити Ковпервуду добрячий подарунок. Адже вiн не отримуе платнi. Як ти гадаеш – п’ятисот доларiв буде досить?
– Це чималi грошi, як на теперiшнi часи, але, по-моему, вiн iх заслужив. Цей юнак, безсумнiвно, виправдав всi нашi очiкування i навiть перевершив iх. Вiн немовби створений для хлiбно-комiсiйноi справи.
– А що вiн сам говорить про це? Ти не чув – вiн задоволений?
– О, менi здаеться, вiн цiлком задоволений! Утiм, ти бачиш його не рiдше за мене.
– Ну що ж, так i покладемо – п’ятсот доларiв. А з часом можна буде взяти його компаньйоном в нашу справу. У нього хватка справжнього комерсанта. Зроби розпорядження щодо цих грошей i скажи йому привiтне слiвце вiд нас обох.
І от напередоднi Святвечора, коли Френк переглядав якiсь накладнi та рахунки, щоб перед прийдешнiм святом залишити всi справи в повному порядку, до його столу пiдiйшов Джордж Вотермен.
– Усе ще за роботою? – запитав вiн, зупиняючись пiд слiпучим газовим рiжком i схвально дивлячись на старанного юнака.
За вiкном вже спустилися сутiнки, i мороз покрив вiзерунками скло.
– Так, переглядаю дещо наостанок, – iз посмiшкою вiдповiв Ковпервуд.
– Ми з братом дуже задоволенi тим, як ви працювали цi пiвроку. Нам хотiлося якось оприлюднити нашу вдячнiсть, i тому ми просимо вас прийняти винагороду п’ятсот доларiв. А з наступного року ми призначаемо вам регулярну платню – тридцять доларiв на тиждень.
– Дуже вам вдячний, – вiдказав Френк. – Я не розраховував на такий оклад. Це бiльше, нiж я мiг собi уявити. Адже працюючи у вас, я багато чому навчився.
– Облиште! Ви заслужили цi грошi i можете залишатися у нас, скiльки захочете. Ми вам завжди радi.
Ковпервуд посмiхнувся, як зазвичай, привiтно i добродушно. Вiдверте визнання його заслуг дуже йому лестило. Приемно було дивитися на нього – веселого, сяючого, у добре пошитому костюмi з англiйського сукна.
Увечерi, по дорозi додому, Френк розмiрковував про те, що представляе собою компанiя, в якiй вiн працював. У нього не було анi найменшого намiру довго залишатися на цiй службi, попри нагороднi i обiцяну платню. Брати Вотермени почували до нього вдячнiсть – що ж тут дивного? Вiн був енергiйним працiвником i сам знав це. Йому й на думку не спадало зараховувати себе до дрiбних службовцiв. Навпаки – згодом ця людська порода повинна буде працювати на нього! В такому його поглядi на речi не було нi озлоблення, нi лютi проти долi, нi страху перед невдачею. На своiх господарiв вiн дивився як на представникiв певного типу дiлкiв. Вiн бачив iхнi слабкостi i вади, як ото дорослий бачить вади дитини.
Пiсля обiду, збираючись до своеi приятельки Марджорi Стеффорд, Френк розповiв батьковi про нагороднi i обiцяну платню.
– Чудово! – зрадiв Ковпервуд-старший. – Ти робиш навiть бiльшi успiхи, нiж я сподiвався. Треба гадати, ти там i залишишся?
– Нi, не залишуся. Майбутнього ро
Страница 13
у я вiд них пiду.– Чому?
– Рiч у тiм, що мене до цього не тягне. Справа непогана, але я волiв би випробувати своi сили на фондовiй бiржi. Це менi цiкавiше.
– А тобi не здаеться, що це буде негарно щодо твоiх господарiв, якщо ти не попередиш iх заздалегiдь?
– Анiтрохи. Я iм все одно потрiбен, – вiдповiв Френк, зав’язуючи краватку перед дзеркалом i поправляючи сюртук.
– Матерi ти розповiв?
– Ще нi. Зараз пiду до неi.
Вiн увiйшов до iдальнi, де сидiла мати, обвив руками ii тендiтнi плечi i сказав:
– Угадай, що я тобi розповiм, мамо.
– Хтозна… – вiдповiла вона, ласкаво заглядаючи йому у вiчi.
– Я сьогоднi отримав п’ятсот доларiв нагородних, а з наступного року менi належиться платня – тридцять доларiв на тиждень. Що тобi подарувати на Рiздво?
– Та невже? Це ж чудово! Яка я рада! Тебе, мабуть, там дуже люблять? Ти стаеш зовсiм дорослим.
– То що тобi подарувати на Рiздво?
– Нiчого. Менi нiчого не треба. У мене е все – моi дiти…
Френк посмiхнувся.
– Хай буде по-твоему – нiчого, то й нiчого.
Але мати знала, що вiн неодмiнно купить iй який-небудь подарунок.
Виходячи, Френк на мить затримався в дверях, обiйняв за талiю сестричку, попередив матiр, щоб його не чекали рано, i поспiшив до Марджорi, з якою домовився йти в театр.
– Який же тобi зробити рiздвяний подарунок, Марджi? – запитав вiн, цiлуючи ii в напiвтемному передпокоi. – Я отримав сьогоднi п’ятсот доларiв.
Їй ледве сповнилося п’ятнадцять рокiв, i нi хитрощiв, анi корисливостi в нiй ще не було.
– Ах, що ти. Менi нiчого не потрiбно.
– Не потрiбно? – повторив вiн, пригортаючи ii до себе i цiлуючи у вуста.
Як добре прокладати собi шлях у цьому свiтi i насолоджуватися усiма радощами життя!
5
У жовтнi наступного року – мiсяцiв через шiсть пiсля того, як йому минуло вiсiмнадцять, – Френк, остаточно переконавшись, що хлiбно-комiсiйна справа (наскiльки вiн мiг судити про неi по компанii Вотерменiв) – не його покликання, вирiшив пiти з цiеi фiрми i поступити на службу в банкiрську контору «Тай i Ко».
З мiстером Таем Френк познайомився як агент «Вотермена i Ко» за зовнiшнiми операцiями, i той вiдразу ж зацiкавився молодим чоловiком.
– Ну, як справи у ваших господарiв? – iнодi добродушно питав вiн.
Або пiдморгував:
– Ну що, зростае ваш вексельний портфель?
Тривожний час, пережитий краiною, непомiрно роздутий випуск цiнних паперiв, пропаганда проти рабовласництва i все iнше змушували людей тривожитися за майбутне. І Таю – вiн сам не мiг би пояснити, чому, – здавалося, що з цим юнаком варто було поговорити на актуальнi теми. Хоч вiк його начебто не такий, щоб у всьому цьому розбиратися, а все-таки хлопець тямить.
– Дякую вам, мiстере Тай, у нас справи йдуть непогано, – зазвичай вiдповiдав йому Ковпервуд.
– Ось побачите, – якось вранцi сказав Тай Френку, – якщо ця пропаганда проти рабства не припиниться, ми ще сьорбнемо лиха.
Саме в цей час невiльник, що належав одному приiжджому кубинцевi, був вiдiбраний у господаря i вiдпущений на волю (бо за законами Пенсильванii будь-який негр, який опинився на територii штату, хоча б навiть проiздом, отримував свободу). Випадок цей викликав велике сум’яття. Кiлька людей були заарештованi, газети пiдняли жахливий галас.
– Нiколи не повiрю, що Пiвдень терпiтиме такий стан речей. В нашу справу це вносить сум’яття i, треба думати, в iншi галузi теж. Згадайте мое слово: ми дограемося до вiдокремлення Пiвденних штатiв.
Мiстер Тай вимовив цю сентенцiю з ледь помiтним iрландським акцентом.
– Так, до того йде, – спокiйно вiдказав Ковпервуд. – І нiчого тут не вдiеш. Негри, звичайно, не вартi всiх цих збурень, але агiтацiя на iхню користь триватиме. Чим же ще займатися совiсливим людям? А нашiй торгiвлi з Пiвднем це неабияк шкодить.
– Я дотримуюся такоi ж думки, та й чую те саме зусiбiч.
Пiсля того як молодий Ковпервуд пiшов, мiстер Тай зайнявся iншим клiентом, але раз у раз згадував юнака, який вразив його глибиною i грунтовнiстю своiх мiркувань про фiнансовi справи.
«Якщо цей молодик захотиться змiнити мiсце, я запропоную йому працювати у мене», – вирiшив вiн.
І одного разу сказав Френку:
– Ви не хотiли б спробувати своi сили у бiржовiй справi? У мене саме звiльнилося мiсце.
– Із задоволенням, – посмiхаючись вiдповiв Ковпервуд, вочевидь, задоволений. – Я й сам збирався просити вас про це.
– Ну що ж, якщо ви зважитеся перейти до мене – мiсце за вами. Приступайте, коли вам буде завгодно.
– Я повинен завчасно попередити своiх господарiв, – зауважив Френк. – Ви не могли б почекати тижнiв зо два?
– Ясна рiч. Жодного поспiху. Залагоджуйте всi своi справи. Я зовсiм не хочу ставити Вотерменiв у скрутне становище.
Лише через два тижнi Френк розпрощався з компанiею Вотерменiв; його цiкавили, але нiтрохи не п’янили перспективи, що вiдкривалися перед ним. Мiстер Джордж Вотермен дуже засмутився, а у мiстера Генрi ця звiстка викликала неабияку досаду.
– А я ж-бо думав, що вам у нас подобаеться, – скрушно зiтхнув в
Страница 14
н, коли Ковпервуд повiдомив йому про свое рiшення. – Можливо, ви невдоволенi платнею?– Нi, мiстере Вотермен, я просто хочу зайнятися бiржовою справою.
– Он як? Шкода, дуже шкода. Але не хочу вас вiдмовляти, якщо це на шкоду вашим планам. Вам виднiше. Хоча ми з Джорджем збиралися за деякий час запропонувати вам стати нашим компаньйоном. А ви раптом, нi сiло нi впало, зiрвалися з мiсця – i до побачення. Адже в нашiй справi, чорт забирай, можна заробити добрячi грошi.
– Я знаю, – з посмiшкою вiдповiв Ковпервуд, – але воно менi не до душi. У мене iншi плани. Я не збираюся присвячувати себе хлiбно-комiсiйнiй справi.
Мiстер Генрi Вотермен нiяк не мiг второпати, чому Френка не цiкавить ця галузь, хоча вiн так очевидно досяг успiху в нiй. До того ж вiн побоювався, аби те, що молодий чоловiк iде вiд них, не зашкодило справам фiрми.
Незабаром Ковпервуд прийшов до висновку, що нова робота йому куди бiльше до смаку – вона i легша, i вигiднiша. Почати хоча би з того, що фiрма «Тай i Ко» мiстилася в красивому зеленувато-сiрому кам’яному будинку (номер шiстдесят шiсть по вулицi Третiй, яка в тi часи, та ще й через багато рокiв по тому була центром мiсцевого фiнансового свiту). Тут же поруч знаходилися банкiвськi установи, вiдомi не тiльки в Америцi, але i за ii межами: «Дрексел i Ко», Третiй нацiональний банк, Перший нацiональний банк, а також фондова бiржа та iншi подiбнi установи. По сусiдству притулилися ще десятка зо два банкiв i дрiбнiших бiржових контор. Едвард Тай, глава i «мозок» фiрми, родом iз Бостона, був сином iрландця-iммiгранта, який досяг успiху i розбагатiв у цьому консервативному мiстi. У Фiладельфii мiстера Тая вабили широкi можливостi спекуляцiй. «Це найкраще мiсце для людини, яка вмiе бути насторожi», – з легким iрландським акцентом казав вiн своiм друзям. Себе вiн вважав саме такою людиною. Це був чоловiк середнього зросту, не надто повний, з легкою i дещо передчасною сивиною, за натурою життерадiсний i добродушний, але в той же час завзятий i самовпевнений. Над верхньою губою у нього стовбурчилися коротко пiдстриженi сивi вуса.
– Бiда з цими пенсильванцями, – скаржився вiн уже незабаром пiсля переiзду. – Нiколи не платять готiвкою, норовлять всучити вексель.
На ту пору кредит Пенсильванii, а отже, i Фiладельфii, незважаючи на багатство штату, упав дуже низько.
– Якщо справа дiйде до вiйни, – говорив мiстер Тай, – то цiлi легiони пенсильванцiв почнуть пропонувати векселi як платню за обiд! Прожив би я цiлих два столiття, то розбагатiв би на покупцi пенсильванських векселiв i зобов’язань. Колись вони, мабуть, розплатяться з боргами, але ж Господи, як це повiльно робиться! Я буду лежати в могилi ранiше, анiж вони покриють менi хоча б вiдсотки по своiй заборгованостi.
Вiн не помилявся. Фiнанси штату i мiста перебували в досить жалюгiдному станi, оскiльки казну оббирали всi, кому не лiньки, i будь-якими способами, то всякi новi починання в штатi вимагали випуску нових облiгацiй. Цi облiгацii або «зобов’язання», як iх називали, гарантували шiсть вiдсоткiв рiчних, але, коли надходив термiн сплати вiдсоткiв, скарбник мiста або штату ставив на них штамп iз датою пред’явлення, i вiдсотки за «зобов’язанням» нараховувалися з цього дня не тiльки на номiнал, але й на накопиченi вiдсотки. Інакше кажучи, це було поступове накопичення вiдсоткiв. Людям, якi потребували готiвки, вiд цього користi було мало, бо пiд заставу таких «зобов’язань» банки видавали не бiльше сiмдесяти вiдсоткiв iх курсовоi вартостi, продавалися ж вони не за паритетом, а по дев’яносто за сто. Звичайно, iх можна було купувати з розрахунку на майбутне, але надто довго доводилося чекати. Остаточний викуп цих зобов’язань знову-таки супроводжувався шахрайськими махiнацiями. Знаючи, що тi чи iншi «зобов’язання» знаходяться в руках «добрих знайомих», скарбник опублiковував повiдомлення, що тi й тi номери (саме тi, якi були йому вiдомi) будуть оплаченi.
Бiльше того, вся грошова система Сполучених Штатiв тодi ще тiльки починала переходити вiд повного хаосу до стану, що вiддалено нагадував порядок. Банк Сполучених Штатiв, заснований Нiколасом Бiдлом, в 1841 роцi був остаточно лiквiдований. У 1846 роцi мiнiстерство фiнансiв Сполучених Штатiв органiзувало свою систему казначейств. І все ж фiктивних банкiв iснувало стiльки, що власник невеликоi обмiнноi контори мимоволi ставав ходячим «довiдником» платоспроможних i неплатоспроможних пiдприемств. Щоправда, потроху становище полiпшувалося, бо телеграф полегшив не лише обмiн бiржових котирувань мiж Нью-Йорком, Бостоном i Фiладельфiею, але навiть i зв’язок мiж конторою мiсцевого бiржового маклера i фондовою бiржею. Іншими словами, в користування почали входити приватнi телеграфнi лiнii, що дiяли на короткiй вiдстанi. Взаемний обмiн iнформацiею став швидшим, доступнiшим i вдосконалювався з кожним днем.
Залiзницi вже простяглися в усiх напрямках. Але ще не було автоматичноi реестрацii курсiв, не було телефону; в Нью-Йорку зовсiм недавно додумалися до розрахунковоi палати, а у Фiла
Страница 15
ельфii вона ще не була заснована. Їi замiняли розсильнi, що метушилися мiж банками i бiржовими конторами; вони ж зводили баланси по банкiвських рахункових книжках, обмiнювали векселi i раз на тиждень переправляли до банкiв золоту монету – единий засiб для остаточного розрахунку по заборгованостi (оскiльки твердоi нацiональноi валюти в тi часи не iснувало). На бiржi, коли гонг сповiщав про припинення операцiй на сьогоднiшнiй день, в серединi залу (точнiсiнько, як у Лондонi) збиралися в гурток молодики (iх називали «розрахунковими клерками»), якi звiряли i пiдсумовували всiлякi покупки i продажi, анулюючи тi, що взаемно погашалися в результатi повторних угод мiж фiрмами. Заглядаючи в рахунковi книги, вони вигукували угоди, зробленi за день: «Делавер i Мерiленд» продала компанii «Бомонт», «Делавер i Мерiленд» продала компанii «Тай» i т. д. Такий спосiб спрощував бухгалтерiю фiрм, прискорюючи i оживляючи угоди.Мiсце на фондовiй бiржi коштувало двi тисячi доларiв. Згiдно з правилами, нещодавно запровадженими бiржовим комiтетом, угоди дозволялося укладати мiж десятою годиною ранку i третьою по обiдi (ранiше це робилося в будь-який час – з ранку до пiвночi). Той же комiтет встановив твердi ставки за послуги, що надаються маклерами, замiсть колишнiх безцеремонних поборiв. Порушники зазнавали суворих стягнень. Іншими словами, робилося все можливе для змiцнення бiржi, i Едвард Тай, як i iншi маклери, покладав великi надii на майбутне.
6
До того часу сiмейство Ковпервудiв уже облаштувалося в своему новому, просторiшому i краще обставленому житлi на Фронт-стрит, на березi рiчки. Будинок був чотириповерховий, iз фасадом завдовжки в двадцять п’ять футiв (правда, двору бiля нього вже не було). Тут Ковпервуди почали час вiд часу влаштовувати невеликi прийоми для тих представникiв рiзних галузей комерцii, з якими Генрi Ковпервуд зустрiчався по роботi, неухильно просуваючись до мети – посту головного касира. Товариство, правда, не вирiзнялося вишуканiстю, але з-помiж гостей бували особи, котрi досягли успiху в той же спосiб, як i Ковпервуд, – господарi невеликих пiдприемств, пов’язанi дiловими вiдносинами з його банком, торговцi мануфактурою, шкiряними товарами, хлiбом та оптовики-бакалiйники. У дiтей завелася своя компанiя. Мiсiс Ковпервуд теж зрiдка влаштовувала деннi чаювання або вечори для своiх знайомих по церковному приходу. Ковпервуд намагався грати роль свiтськоi людини (це зазвичай зводилося до того, що вiн стояв iз благодушно-дурнуватим виглядом i вiтав гостей дружини). Оскiльки вiн умiв зберiгати гостинно-урочистий вираз обличчя i вислуховувати привiтання, якi не потребували розлогих вiдповiдей, то ця церемонiя не дуже його обтяжувала. Гостi часом спiвали, iнодi трохи танцювали, а незабаром знайомi почали запросто приходити на обiди, чого ранiше нiколи не було в звичаi.
І ось у перший же рiк iхнього мешкання в новому будинку Френк познайомився з якоюсь мiсiс Семпл i захопився нею. У ii чоловiка був великий взуттевий магазин на Честнат-стрит, бiля Третьоi вулицi, i вiн вже подумував про вiдкриття другого, трохи подалi.
Одного вечора Семпл iз дружиною завiтали до Ковпервудiв. Мiстер Семпл хотiв поговорити з господарем про новий вид мiського транспорту, який тiльки-но став поширюватися – кiнну залiзницю. Лiнiя протяжнiстю в пiвтори милi, побудована Пiвнiчно-Пенсильванською залiзничною компанiею, була щойно здана в експлуатацiю. Починаючись на Вiллоу-стрит, вона йшла вздовж Фронт-стрит до Джермантаун-роуд, а звiдти – рiзними вулицями до мiсця, вiдомого пiд назвою «Станцiя Кохоксiнк». Вважалося, що цей спосiб пересування поступово витiснить сотнi омнiбусiв, якi курсували по мiсту i сильно ускладнювали пiшохiдний рух в його торговельнiй частинi. Молодий Ковпервуд з самого початку зацiкавився цим пiдприемством. Залiзнична справа взагалi приваблювала Френка, а цей його рiзновид – особливо. Конка викликала жвавi суперечки, i Френк разом з iншими зацiкавленими пiшов на неi поглянути. Вагон дивного i незвичного вигляду – чотирнадцять футiв у довжину, сiм завширшки i приблизно стiльки ж у висоту, – поставлений був на маленькi залiзнi колеса i надавав пасажирам незрiвнянно бiльше зручностей, нiж омнiбус. Альфред Семпл вже обдумував те, щоби вкласти грошi в другу лiнiю, що намiчалася. Пiсля отримання санкцii мiськоi влади, вона мала пройти по П’ятiй i Шостiй вулицях.
Ковпервуд-старший пророчив цьому пiдприемству блискуче майбутне, хоча ще не розумiв, звiдки вiзьмуться кошти для його здiйснення. Френк, зi свого боку, вважав, що компанii Тай варто було би взяти на себе реалiзацiю акцiй майбутньоi лiнii П’ятоi та Шостоi вулиць (якщо мiсто дасть на неi дозвiл). Вiн чув, що акцiонерне товариство вже зорганiзувалося i готуе великий випуск акцiй, якi будуть пущенi на продаж по п’ять доларiв за штуку при паритетi – в кiнцевому пiдсумку – сто доларiв. Френк дуже шкодував, що у нього недостатньо грошей для покупки солiдного пакету цих акцiй.
Мiж тим Лiлiан Семпл полонила молодого Френка i заволодiла його уяв
Страница 16
ю. Важко сказати, що вабило Ковпервуда до неi, бо нi темпераментом, нi розумом вона не вирiзнялася. Френк уже здобув певний досвiд у стосунках з жiнками, i, як i ранiше, зустрiчався з Марджорi Стеффорд. Проте Лiлiан Семпл, хоча, як уже сказано, нi iнтелектом, нi красою не перевершувала iнших (та й до того ж була замiжня), бiльше всiх хвилювала його. Їй було двадцять чотири роки, а йому лише дев’ятнадцять, але душею i тiлом вона здавалася такою ж юною, як вiн. Висока, трохи вища за нього, хоча вiн до цього часу вже досяг межi свого зросту (п’ять футiв i десять з половиною дюймiв), вона була досить витончена. Вiд неi вiяло незворушним спокоем, що пояснювалося швидше поверховiстю сприйняття, анiж силою характеру. У Лiлiан було густе пишне волосся попелястого вiдтiнку, блiде, майже воскове, вузьке обличчя, нiжно-рожевi губи i прямий нiс. Їi сiрi очi в залежностi вiд освiтлення здавалися то блакитними, то зовсiм темними. Руки ii вражали тонкiстю i красою. Вона не вiдрiзнялася жвавiстю чи блиском розуму, рухи ii були повiльнi i якiсь несвiдомо пластичнi. Ковпервуда захопила ii зовнiшнiсть. Вона цiлком вiдповiдала його тодiшнiм уявленням про iдеал краси. «Яка вона чарiвна, – думав вiн, – яка мила, i до того ж у нiй стiльки гiдностi». Якби вiн мiг обирати, то обрав би собi саме таку дружину.У своiх судженнях про жiнок Ковпервуд керувався бiльше почуттями, анiж розумом. Прагнучи добитися багатства, престижу i впливу, вiн, звичайно, надавав великого значення показностi жiнки, ii статусу в суспiльствi i таке iнше. Однак негарнi жiнки нiколи не приваблювали його, а красунi манили дуже сильно. Вiн не раз чув удома розмови про жертовнiсть жiнок (як, утiм, i чоловiкiв), чув про жiнок-трудiвниць, по-рабському вiдданих своiм чоловiкам, дiтям або сiм’i в цiлому, жiнок, якi в критичнi моменти життя всiм поступалися заради рiднi або близьких, керованi почуттям обов’язку i добросердя. Але цi iсторii чомусь не зачiпали його. Вiн мав за лiпше вважати всiх, навiть жiнок, вiдверто егоiстичними. Чому – пояснити не мiг. Люди, якi не здатнi були до самозахисту i не вмiли знайти вихiд iз будь-якого становища, видавалися йому просто дурними або в кращому разi бiдолахами.
Як багато говорилося навколо про високу моральнiсть, як вихвалялися чесноти i поряднiсть, як часто здiймалися до неба руки в праведному остраху перед тими, хто порушив сьому заповiдь або хоча би був запiдозрений в ii порушеннi! Френк не сприймав таких розмов усерйоз. Вiн i сам уже не раз порушував цю заповiдь. Так само чинили й iншi молодики. Щоправда, повiй вiн остерiгався. У цьому було багато низького й гидкого. Спочатку, на його недосвiдчене око, йому подобався оманливий вульгарний блиск «веселих будинкiв». У iх розкошi був певний розмах: червонi плюшевi меблi, шикарнi червонi портьери, картини, позбавленi смаку, зате вставленi в дорогi рами i, перш за все, – самi жiнки – здоровi i сильнi, або ж чуттевi i флегматичнi, якi (за словами його матерi) «пiдстерiгали» чоловiкiв. Витривалiсть iхнiх тiл i хтивiсть душi, здатнiсть iз показною ласкавiстю i привiтнiстю приймати усiх чоловiкiв – усе це спочатку вражало уяву Френка, але незабаром стало викликати в нього огиду. До того ж вони були тупi. Вiд них не можна було почути жодного розумного слова. Подумати тiльки – нiчого iншого вони робити не вмiли! Вiн подумки уявляв iхне тупе пробудження пiсля чадних ночей, огидний осад у душi, який лише частково могли розвiяти сон i жага наживи. І Френку, попри його молодiсть, ставало тоскно. Йому хотiлося близькостi, в якiй було би бiльше iнтимного, витонченого, оригiнального, особистого.
І ось з’явилася Лiлiан Семпл – всього лише вiддалена подiбнiсть iдеалу. Проте й вона облагородила його уявлення про жiнку. У нiй не було тваринноi сили i неприборканостi, як у тих жiнках iз вертепiв, якi грубо i безсоромно порушували загальноприйнятi поняття i погляди, – i вже цього було досить, щоб Лiлiан йому сподобалася. Вона жила в його думках навiть у цi гарячi днi, якi, немов спалахи полум’я, освiтлювали його дiяльнiсть на новому теренi. Бо бiржовий свiт, у який занурився Ковпервуд, яким би примiтивним вiн нам не здавався сьогоднi, для нього був сповнений чарiвностi. Зала фондовоi бiржi на Третiй вулицi, де збиралися маклери, iхнi агенти i службовцi (десь чоловiк пiвтораста), аж нiяк не був архiтектурною пам’яткою – просто квадратне примiщення розмiром шiстдесят футiв на шiстдесят, яке об’еднувало два верхнiх поверхи чотириповерхового будинку. Але у Френка цей зал викликав захват. Вiкна там були високi i вузькi, просто навпроти входу, на стiнi, висiв величезний годинник, а пiвнiчно-схiдний кут захаращували конторки, стiльцi i безлiч телеграфних апаратiв. У ранню пору iснування бiржi в залi рядами стояли стiльцi, на яких сидiли маклери, прислухаючись до всiляких пропозицiй акцiй. Згодом цi стiльцi прибрали, i в рiзних мiсцях зали були встановленi стовпчики (або зробленi позначки на пiдлозi), якi вказували, де продаються тi чи iншi папери. Навколо таких стовпчикiв юрмилися люди, зацiкав
Страница 17
енi в укладаннi угод. З коридора третього поверху можна було вийти на тiсну i сяк-так обставлену галерею для публiки. На захiднiй стiнi висiла величезна чорна дошка, на якiй вiдзначалося котирування[5 - Встановлення бiржовоi цiни або курсу цiнних паперiв.] акцiй, що передавалося по телеграфу з Нью-Йорка i Бостона. В серединi залу, за низенькою загородкою, було мiсце офiцiйного голови, на маленький балкон з екстреними повiдомленнями виходив секретар бiржового комiтету. У пiвденно-захiдному кутку були дверi до кiмнати, де бiржовики знайомилися з усiлякими звiтами i рiчними оглядами.Молодого Ковпервуда не допустили би на бiржу нi як маклера, нi як маклерського агента або помiчника, якби Тай, який потребував його i був впевнений, що така людина буде йому корисною, не купив для нього мiсце за двi тисячi доларiв. Це вiн записав як борг Френка, пiсля чого оголосив його своiм компаньйоном. Така фiктивна спiлка суперечила правилам бiржi, але маклери нерiдко вдавалися до неi.
Молодших компаньйонiв i пiдручних глузливо називали «вiсьмушечниками» i «дводоларовими маклерами», бо вони не соромилися будь-якого дрiбного заробiтку i готовi були купувати i продавати за чиiм завгодно дорученням (звiтуючи, звичайно, перед своею фiрмою за проведенi операцii). Попри своi видатнi здiбностi, Френк спочатку теж вважався «вiсьмушечником» i перебував пiд началом мiстера Артура Райверса – повноважного представника компанii «Тай» на бiржi.
Райверс був надзвичайно енергiйною людиною рокiв тридцяти п’яти. Елегантний, гарноi статури, чисто поголений iз рiзкими i чiткими рисами обличчя, яке прикрашали коротко пiдстриженi чорнi вусики i тонкi чорнi брови. Волосся його було зачесане посерединi на акуратний продiл. Пiдборiддя мало ледь помiтну ямку. Голос у Райверса був м’який, манери спокiйнi i стриманi; вiн завжди i всюди був однаково коректний. Спочатку Ковпервуд дивувався, навiщо Райверсу, такому досвiдченому дiлку, служити в мiстера Тая, але згодом довiдався, що Райверс – компаньйон у справi. Тай був органiзатором, вiн приймав клiентiв у конторi, а Райверс представляв фiрму на бiржi i вiдав зовнiшнiми зносинами.
Незабаром Френк пересвiдчився, що не варто навiть намагатися зрозумiти, чому акцii то пiднiмаються, то падають. (Це, звичайно, пояснювалося якимись загальними причинами, як сповiстив йому Тай, але визначити iх було майже неможливо.)
– Будь-яка причина може викликати на бiржi i «бум», i панiку, – говорив Тай зi своiм своерiдним акцентом, – чи то крах банку, чи тiльки чутки, що у бабусi вашого двоюрiдного брата нежить. Бiржа – це зовсiм особливий свiт, Ковпервуде. Нiхто на землi не зумiе вам його пояснити. Я бачив, як вилiтали в трубу акцiонернi товариства, хоча навiть найдосвiдченiший бiржовик не мiг би сказати, з якоi причини. Я бачив також, як акцii нез’ясовно злiтали до небес. Ох цi бiржовi чутки! Сам диявол не вигадае нiчого подiбного. Зазвичай, якщо акцii падають, значить, хтось викидае iх на бiржу, або ж на ринку загальна депресiя. Якщо акцii пiднiмаються – значить, кон’юнктура сприятлива, або хтось скуповуе iх. Це вже факт. Бiльше того… Ну, та хай Райверс познайомить вас зi всiма тонкощами. Про одне я повинен вас попередити: постарайтесь нiколи не вводити мене в збиток. Це – найтяжчий грiх, який може зробити повiрений моеi контори.
З цими словами Тай посмiхнувся люб’язно, але багатозначно.
Ковпервуд зрозумiв, але… до його багажу це нiчого не додало. Цей лукавий свiт подобався йому i вiдповiдав його вдачi.
Безлiч чуток мчало зусiбiч – про широкi плани будiвництва залiзниць i кiнних лiнiй, про освоення нових земель, про перегляд урядом митних тарифiв, про вiйну мiж Францiею i Туреччиною, про голод у Росii та в Ірландii i т. д. i т. п. Перший трансатлантичний кабель ще не був прокладений, новини з-за кордону доходили повiльно i непевно. Проте на бiржовiй аренi воювали найбiльшi фiнансисти, як-от Сайрус Фiлд, Вiльям Вандербiлдт чи Ф. Дрексел – вони творили чудеса, i дiяльнiсть iхня, так само, як i всiлякi чутки про них, грала величезну роль у життi бiржi.
Френк швидко опанував технiку справи. Вiн дiзнався, що того, хто купував акцii в сподiваннi пiдвищення курсу, називали «биком». Якщо ж маклер вже скупив великi партii цiнних паперiв, то про нього говорили, що вiн «набрався пiд зав’язку». Коли вiн починав продавати, це означало, що вiн «реалiзовуе» свiй iнтерес, якщо ж його маржа[6 - Рiзниця мiж номiнальною вартiстю цiнних паперiв i цiною, на яку робить запит маклер.] малiла, – вiн «прогорав». «Ведмедем» називався бiржовик, який продавав акцii, яких у нього здебiльшого не було в наявностi (з розрахунком на iх падiння), щоб тодi задешево купити iх i покрити своi запродажнi угоди. Поки вiн продавав папери, не маючи iх, вiн вважався «порожнiм»; якщо ж вiн купував акцii, щоб задовольнити клiента i покласти в кишеню прибуток, або з метою уникнути збитку вiд непередбаченого пiдвищення курсiв, то на бiржовому жаргонi говорили, що вiн «покриваеться». Коли виявлялося, що вiн не може дiстати акцii, щоб поверну
Страница 18
и iх тим, у кого вiн iх ранiше запозичив для виконання замовлення, то ставав «загнаним в кут». Тодi йому доводилося покривати свою заборгованiсть за цiнами, призначеними особами, яким вiн та iншi «порожнi» маклери продали папери.На перших порах Френка тiшив отой таемничий вираз всезнайства, властивий молодим маклерам. Вони були щиро i так безглуздо пiдозрiлими. Їх бiльш досвiдченi колеги, як правило, залишалися непроникними. Вони розiгрували байдужiсть i нерiшучiсть, але самi, мов хижi риби, пильнували спокусливу здобич. Мить – i можливiсть упущена: хтось iнший скористався нею. Кожен з них не випускав з рук маленького блокнота. У кожного була своя манера пiдморгувати, своя характерна поза або жест, що означали: «Гаразд. Я беру». Інодi здавалося, що вони майже не пiдтверджують своiх продажiв або покупок, – адже вони так добре знали один одного. Але це тiльки здавалося. Коли на бiржi чомусь панувало пожвавлення, там юрмилося куди бiльше бiржовикiв та iхнiх агентiв, нiж у днi, коли бiржа працювала мляво, i в справах вiдчувався застiй. Удар гонга о десятiй годинi ранку сповiщав про початок операцiй, i коли намiчалося помiтне пiдвищення або пониження акцiй однiеi або декiлькох компанiй, там можна було спостерiгати цiкаву картину. Людей п’ятдесят, а то й сто водночас кричали, розмахували руками, метушилися, як очманiлi, туди-сюди, намагаючись отримати вигоду з пропонованих або необхiдних паперiв.
– Даю п’ять восьмих за п’ятсот штук «П» i «У»! – вигукував маклер (Райверс, Ковпервуд або хто-небудь iнший).
– П’ятсот по три чвертi! – кричав у вiдповiдь агент, який отримав вказiвку продавати за цiею цiною, або грав на пониження – в надii пiзнiше купити потрiбнi акцii та виконати отримане замовлення та ще дещо пiдробити на рiзницi.
Якщо акцiй за цiею цiною на бiржi було багато, то покупець, Райверс наприклад, стояв на своiх «п’яти восьмих». Помiтивши, однак, що попит на папери, якi цiкавили його, зростае, вiн платив за них i «три чвертi». Якщо професiйнi бiржовики пiдозрювали, що Райверс отримав замовлення на велику партiю тих чи iнших акцiй, вони всiляко намагалися забiгти наперед i купити iх до нього хоча б по «три чвертi», плануючи потiм продати iх йому з невеликою нацiнкою. Цi професiонали були, звичайно ж, тонкими психологами. Їх успiх залежав вiд здатностi вгадати, чи мае той або iнший маклер, який представляе якогось великого дiлка на кшталт Тая, досить значне замовлення, щоби впливати на ринок i дати iм можливiсть «обернутися», як вони висловлювалися, з прибутками, перш нiж вiн завершить своi закупiвлi. Так шулiка насторожено вичiкуе нагоди вирвати здобич iз пазурiв суперника.
Чотири, п’ять, десять, п’ятнадцять, двадцять, тридцять, сорок, п’ятдесят осiб, а часом i весь натовп, намагався використовувати пiдвищення тих чи iнших паперiв, пропонуючи або купуючи iх. Тодi здiймалася неймовiрна метушня, i гамiр ставав оглушливим. Окремi групи продовжували займатися купiвлею-продажем iнших паперiв, але переважна бiльшiсть кидала всi своi справи, щоб не упустити вигiдного шансу. Молодшi маклери i клерки, прагнучи охопити все разом i обернути на свою користь падiння або пiдвищення акцiй, вешталися туди-сюди, збуджено жестикулювали i обмiнювалися знаками, пiдносячи вгору певну кiлькiсть пальцiв. Розгарячiлi обличчя витикалися з-за чужих плечей, з-пiд чужих рук. Всi якось дивно кривлялись – свiдомо чи несвiдомо. Варто було кому-небудь висловити намiр купити або продати папери за цiною, що вiщувала прибуток, як вiн уже опинявся в суцiльнiй круговертi рук, плечей i голiв. Спочатку все це – вiрнiше, зовнiшня сторона всього цього, дуже хвилювала молодого Ковпервуда, оскiльки вiн любив натовп, пожвавлення; але незабаром мальовничiсть i драматизм сцен, в яких вiн сам брав участь, зблякли для нього, i вiн почав обмiрковувати внутрiшнiй сенс усього, що вiдбуваеться. Купiвля та продаж акцiй були мистецтвом, вiдзначались тонкою майстернiстю, цiлим букетом емоцiй. Пiдозрiлiсть, цiлеспрямованiсть, iнтуiцiя – ось що було потрiбно для успiху.
За якийсь час вiн уже почав запитувати себе: хто ж, власне, найбiльше на цьому наживаеться? Маклери? Нiчого подiбного! Дехто з них, правда, непогано заробляв, але всi вони (i Френк скоро зрозумiв це), наче зграя голодних чайок або буревiсникiв, налiтали з пiдвiтряного боку, жадiбно вистежуючи необережну рибу. За iхнiми спинами стояли iншi – люди неймовiрно пiдступнi, спритнi голови. Великi капiталiсти, чиi пiдприемства i багатства були фасадом цих акцiй. Це вони проектували i будували залiзницi, розробляли копальнi, створювали комерцiйнi пiдприемства i гiгантськi фабрики. Щоправда, вони вдавалися до послуг маклерiв для бiржових операцiй, але все це – i купiвля, i продаж – було тiльки побiчним явищем, – основою залишалися копальнi, залiзницi, врожаi, млини i т. п. Все iнше, що не було звичайним продажем з метою якнайшвидшого отримання готiвкового капiталу або звичайною покупкою з метою вкладення коштiв, виявлялося просто неприкрашеною азартною грою, а тi, хто цим займався, – гравц
Страница 19
ми. І сам вiн, Френк, був всього-на-всього агентом гравця. Нинi вiн ще не переймався цим, але загадки бiльше не iснувало – вiн знав, хто вiн такий. Як i ранiше, коли вiн працював у «Вотермена i Ко», вiн любив подумки класифiкувати своiх колег по професii: однi були слабовiльними, iншi – дурними, третi – досить кмiтливi, четвертi – неповороткi. Але всi вони були дрiбними душами, неповноцiнними людьми, бо вони були агентами, знаряддям у чужих руках або азартними гравцями. Справжнiй чоловiк нiколи не стане анi агентом, анi покiрним виконавцем чужоi волi, анi гравцем, що веде гру – однаково, в своiх чи чужих iнтересах. Нi, люди цього сорту повиннi обслуговувати його, Френка. Справжнiй чоловiк, фiнансист, не може бути знаряддям в руках iнших. Вiн сам користуеться ними. Вiн створюе. Вiн керуе.Ясна рiч, вичерпно ясно Ковпервуд зрозумiв усе це в своi дев’ятнадцять чи двадцять рокiв. Але на ту пору вiн iще не дозрiв для того, щоб зробити зi своiх знань практичнi висновки. Проте вiн твердо вiрив: настане i його час.
7
Мiж тим, як це не дивно, захоплення Френка дружиною мiстера Семпла потай продовжувало зростати. Одного разу, отримавши запрошення вiдвiдати iхнiй дiм, вiн вiдгукнувся на це з пiднесенням. Семпли жили неподалiк вiд Ковпервудiв, на Фронт-стрит. Влiтку iх особнячок потопав у зеленi. З маленькоi веранди на пiвденному боцi вiдкривався чарiвний вид на рiчку; всi вiкна i дверi у верхнiй своiй частинi були прикрашенi вiтражами з кольорового скла. Внутрiшне оздоблення будинку було далеко не таким, як хотiлося бачити Френку. Анi найменшоi витонченостi, хоча меблi новi i добротнi… Картини – ну що ж, картини як картини. Книжковi полицi взагалi не заслуговували на увагу – Бiблiя, два-три модних романи, кiлька бiльш-менш солiдних альманахiв i купа застарiлого книжкового мотлоху, що дiстався Семплам у спадок. Правда, порцеляновий посуд був чудовий, з нiжним малюнком. Килими та шпалери – неприемно кричущих тонiв. Зате гарна була сама Лiлiан: яку б позу не прибрала ця жiнка, вона залишалася незмiнно прекрасною.
Дiтей у них не було, але не з провини мiсiс Семпл, – iй дуже хотiлося мати дитину. Вона мало зустрiчалася з людьми (якщо не брати до уваги дiвочих рокiв, коли ii батькiв часом вiдвiдували родичi i дехто з сусiдiв). Двое братiв i ii сестра теж жили в Фiладельфii i вже встигли завести сiм’i (вони вважали, що Лiлiан зробила прекрасну партiю).
Вона нiколи не була палко закохана в мiстера Семпла, хоча охоче вийшла за нього. Семпл аж нiяк не належав до людей, здатних пробудити сильну пристрасть у жiнцi. Вiдмiтними його рисами були практичнiсть i педантична акуратнiсть. Взуттевий магазин у нього був пристойний, з великим асортиментом модних новинок, примiщення свiтле i дуже чисте. На мiстера Семпла iнодi нападала балакучiсть, i тодi вiн довго торочив про взуттеве виробництво, про новi колодки i моделi. У торговельний обiг тодi тiльки починало входити готове взуття – частково вже й машинного виробництва. У мiстера Семпла завжди був запас такого взуття, але вiн не вiдмовлявся i вiд послуг приватних шевцiв, якi шили на замовлення.
Мiсiс Семпл любила iнодi щось почитати, але частiше сидiла, немов занурена в роздуми (що, втiм, аж нiяк не пояснювалося ii глибокодумнiстю). Зате вона при цьому милувала око тiею рiдкiсною красою, яка робила ii схожою на античну статую або на учасницю грецького хору. Без сумнiву, саме такою ii й уявляв Ковпервуд, бо вiн з самого початку не в змозi був вiдвести вiд неi погляду. Мiсiс Семпл помiчала його захопленi погляди, але не надавала iм особливого значення. Вона звикла поважати умовностi, адже була впевнена, що ii доля назавжди пов’язана з чоловiком, i насолоджувалася тихим i безтурботним iснуванням.
Попервах, коли Френк почав бувати у них, вона не знала, про що з ним говорити. Лiлiан привiтно зустрiчала гостя, але плин бесiди цiлком керувався ним. Ковпервуд раз у раз поглядав на мiсiс Семпл, стежачи за виразом ii обличчя, i якби вона була трохи здогадливiшою, то зрозумiла б, що за цим криеться. Проте вона була нездогадлива. Мiстер Семпл люб’язно розмовляв iз гостем, по-перше, тому, що молодий Ковпервуд уже зарекомендував себе у фiнансовому свiтi, був чемний i вкрадливий, а ще й з тiеi причини, що мiстер Семпл був не проти примножити своi статки, а Френк у його очах уособлював фiнансовий успiх. Якогось весняного вечора вони всi трое сидiли на верандi i базiкали – так, про дрiбницi – про негритянське питання, про конку, про фiнансову панiку, яка щойно вибухнула (це було в 1857 роцi) i про швидкий розвиток Заходу. Мiстер Семпл хотiв дiзнатися детальнiше про фондову бiржу, а Френк, зi свого боку, розпитував його про взуттеву справу (хоча, правду кажучи, анiтрохи цим не цiкавився). Весь цей час вiн крадькома спостерiгав за мiсiс Семпл. Яка у неi м’яка, лагiдна i чарiвна манера триматися, думав вiн. Вона подала чай iз печивом. Незабаром усi пiшли до кiмнат, рятуючись вiд комарiв. Мiсiс Семпл сiла за рояль. О десятiй вечора Френк розпрощався.
Згодом молодий Ковпервуд
Страница 20
волiв купувати собi взуття у мiстера Семпла, а iнодi просто заглядав до нього в магазин на Честнат-стрит – перекинутися кiлькома словами. Одного разу Семпл запитав його, чи варто придбати акцii кiнноi лiнii П’ятоi та Шостоi вулиць (на них уже був вiд мiста дозвiл) – подiя, що викликала великий ажiотаж на бiржi. Ковпервуд виклав йому своi мiркування. Справа ця, без сумнiву, обiцяе прибуток. Сам вiн уже придбав сто акцiй по п’ять доларiв i тому наполегливо радив Семплу скористатись можливiстю. Власне, цей чоловiк був глибоко байдужий Френку (але мiсiс Семпл… о, вона, як i ранiше, подобалася йому, хоча вiн i рiдко бачив ii).Приблизно через рiк мiстер Семпл помер. Це була передчасна смерть, випадкова, малозначущий епiзод на тлi iнших подiй, але сумний для близьких. Пiзньоi осенi вiн застудився – може, промочив ноги або в сиру погоду вийшов без пальта. Вiн усе-таки попрямував у магазин, попри вмовляння мiсiс Семпл. Людина тиха i стримана, вiн по-своему був дуже упертий i невпинно дбав про свою справу. Вiн уже бачив себе в найближчому майбутньому володарем статкiв у п’ятдесят тисяч доларiв. І раптом – застуда, дев’ять днiв у лiжку iз запаленням легенiв, i мiстера Семпла не стало. Взуттевий магазин закрили на кiлька днiв, будинок наповнили спiвчутливi друзi i церковнослужителi. Потiм вiдспiвування в келлоухiльськiй пресвiтерiанськiй церквi, парафiянами якоi було подружжя Семплiв, i похорон. Мiсiс Семпл гiрко побивалася. Смерть, побачена так близько, вразила ii, i довгий час вона була дуже засмучена. Їi брат, Девiд Вiггiн, тимчасово взяв на себе ведення справ. Заповiту покiйний не залишив, але пiсля того, як питання про спадщину було врегульоване, i взуттевий магазин проданий, мiсiс Семпл отримала понад вiсiмнадцять тисяч доларiв, бо нiхто не оскаржував ii прав на безроздiльне володiння своiм майном. Вона залишилася мешкати на тiй самiй Фронт-стрит i зажила слави цiкавоi удовицi.
Пiд час усiх цих подiй молодий Ковпервуд, якому щойно виповнилося двадцять рокiв, поводився активно. Вiн навiдував пiд час хвороби мiстера Семпла, був присутнiй також на похоронi. Допомагав братовi мiсiс Семпл з продажом магазину. Пiсля похорону вiн разiв зо два навiдав удову, а потiм довго не показувався. Мiсяцiв через п’ять вiн знову з’явився, i вiдтодi вже став вiдвiдувати Лiлiан щотижня або щодесять днiв.
Повторимося: важко сказати, що вiн знайшов у Лiлiан Семпл. Можливо, красиве, блiде личко так приваблювало його, а може, ii байдужiсть розпалювала його завзяту вдачу. Вiн i сам не мiг би пояснити, чому так наполегливо i пристрасно бажав ii. Вiн не мiг спокiйно думати про Лiлiан i майже нiколи не говорив про неi. У родинi знали, що вiн у неi бувае, але Ковпервуди на той час уже навчилися поважати внутрiшню силу i розум Френка. Вiн був привiтним, життерадiсним, здебiльшого веселим, хоча не надто балакучим, i до того ж упевнено йшов угору. Всi знали, що вiн уже навчився робити грошi. Платня його становила п’ятдесят доларiв на тиждень, i у нього були всi пiдстави незабаром чекати надбавки. Кiлька земельних дiлянок, куплених ним три роки тому в захiднiй частинi Фiладельфii, значно пiднялися в цiнi. Його внесок у кiннi лiнii примножився завдяки придбаним пакетам по п’ятдесят, сто i сто п’ятдесят акцiй новоорганiзованих компанiй. Незважаючи на важкi часи, цi папери повiльно, але упевнено пiдвищувалися, i при початковiй вартостi в п’ять доларiв розцiнювалися тепер у десять, п’ятнадцять i двадцять п’ять, а з часом повиннi були дiйти до паритету. У фiнансових колах Френка цiнували, майбутне уявлялося йому в райдужних барвах. Пiсля тривалих роздумiв вiн вирiшив, що професiйним бiржовим гравцем не буде.
Тепер вiн уже подумував про облiково-вексельну справу, за його спостереженнями – вигiдну i, за наявностi капiталу, позбавлену будь-яких елементiв ризику. Завдяки своiй роботi i батьковим зв’язкам Френк зустрiчався з безлiччю комерсантiв, банкiвських дiлкiв i оптових торговцiв. Вiн знав, що вони охоче доручать йому своi справи або хоча б частину справ. У конторах «Дрексел i Ко» та «Кларк i Ко» до нього ставилися дуже доброзичливо, а Джей Кук – новоз’явлене банкiвське свiтило – був його другом.
Тим часом Френк продовжував навiдувати мiсiс Семпл, i що частiше вiн бував у неi, тим бiльше вона йому подобалася. Не можна сказати, щоб iхнi бесiди були блискучi та дотепнi, але Френк, коли хотiв, мiг бути приемним i цiкавим. Вiн давав Лiлiан такi розумнi дiловi поради, що навiть ii родичi до них дослухалися. Потроху вiн почав подобатися iй – такий уважний, спокiйний i позитивний Френк з готовнiстю розтлумачував Лiлiан те чи iнше дiлове питання, поки iй все не ставало зрозумiло. Вона бачила, що вiн стежить за ii справами з не меншою увагою, нiж якби це були його власнi, i намагаеться змiцнити ii матерiальне становище.
– Який ви добрий, Френку, – якось сказала вона йому. – Я вам дуже вдячна – щиро. Не знаю, що би я робила без вас.
Вона глянула на його вродливе обличчя, з щирою безпосереднiстю звернене до неi.
– Та що ви! Менi це так пр
Страница 21
емно… Я був би у вiдчаi, якби не мiг бути вам корисним…Його очi засвiтилися якимось м’яким, теплим сяйвом. Мiсiс Семпл вiдчула приплив нiжностi: як добре, коли можна зiпертися на таку людину…
– Хай там як, я вам щиро вдячна. Ви дуже добрi до мене. Приходьте в недiлю або у будь-який iнший вечiр. Я буду вдома.
Саме тодi, коли Френк так зачастив до мiсiс Семпл, на Кубi помер його дядько Сенека, залишивши йому в спадок п’ятнадцять тисяч доларiв. Разом зi своiми грiшми в розпорядженнi Френка тепер опинився капiтал у двадцять п’ять тисяч доларiв, i вiн уже точно знав, як ним розпорядитися. Незабаром пiсля смертi мiстера Семпла фiнансовий свiт охопила панiка, яка наочно показала Френку, якою ненадiйною е маклерська справа. У промисловому свiтi настала цiлковита депресiя. Вiльнi грошi стали рiдкiстю, можна сказати, зовсiм зникли. Капiтал, наляканий торгiвлею, що похитнулася, i загальним фiнансовим становищем в краiнi, поринув глибоко у своi сховки – в банки, пiдвали, панчохи i бляшанки. Краiна, здавалося, летiла в прiрву. Попереду вже маячила вiйна з Пiвднем або його вiдмежування. Нервова лихоманка охопила всю нацiю. Люди викидали на ринок всi своi цiнностi, аби роздобути готiвку. Тай звiльнив зi своеi контори трьох службовцiв. Вiн намагався економити на чому тiльки можна i пустив в обiг всi особистi заощадження, аби врятувати вкладений в цiннi папери капiтал. Вiн заклав свiй будинок i земельнi дiлянки – одне слово, все, що мав. Молодий Ковпервуд неодноразово слугував йому посередником i носив пакети акцiй в рiзнi банки з наказом отримати пiд них хоч скiльки вдасться.
– Дiзнайтеся-но, чи не позичить менi банк вашого батька п’ятнадцять тисяч ось пiд це, – сказав вiн одного разу Френку, дiстаючи товсту пачку акцiй «Фiладельфiя i Вiлмiнгтон».
(Френк пам’ятав, що батько колись називав iх досить солiдними.)
– Вiдверто кажучи, це дуже хорошi папери, – нерiшуче вимовив Ковпервуд-старший, побачивши акцii. – Вiрнiше, вони були б хорошими в будь-якi iншi часи. Але зараз так сутужно з готiвкою… Ми з великим напруженням розплачуемося за нашими власними зобов’язаннями. Утiм, я поговорю з мiстером Кугелем (Кугель був головою правлiння банку).
Була довга розмова, довге очiкування. Нарештi старший Ковпервуд повернувся i повiдомив Френку, що вони навряд чи зможуть провести цю операцiю. Вiсiм вiдсоткiв – усталений в цей час дисконт – занадто невигiднi умови, з огляду на загальну нестачу грошей. Мiстер Кугель якщо i погодиться, то хiба що на онкольнi позики[7 - Тобто пiд заставу вiдсоткових паперiв, якi банк мае право продати на власний розсуд, якщо сума, яку позичили, не буде сплачена на першу вимогу.] з розрахунку десяти вiдсоткiв. Френк повернувся до свого довiрника, комерцiйна душа якого обурилася на це повiдомлення.
– То скажiть же, чорт забирай! – в нестямi вигукнув Тай. – Невже у всьому мiстi немае бiльше грошей? Адже це кiнець – такi вiдсотки! Я не витримаю. Ну, гаразд. Забирайте цi акцii i несiть менi грошi. Але це нiкуди не годиться, геть нiкуди!
Френк знову подався до банку.
– Мiстер Тай згоден на десять вiдсоткiв, – спокiйно оголосив вiн.
Таю був вiдкритий кредит на п’ятнадцять тисяч доларiв з правом негайного його використання, i вiн тут же перерахував усю суму в Джирардський нацiональний банк, щоб заткнути там «дiру». Отак iшли справи.
Мiж тим молодий Ковпервуд уважно вдивлявся в фiнансовий стан краiни, що все погiршувався. Проблема рабовласництва, розмови про вiд’еднання Пiвденних штатiв, загальний пiдйом або занепад добробуту краiни турбували його лише тiею мiрою, якою вони безпосередньо торкалися його iнтересiв. Вiн прагнув стати справжнiм фiнансистом, але тепер, ознайомившись iз закулiсною стороною бiржовоi справи, вже не був упевнений у своему бажаннi зробити кар’еру бiржовика. Бiржова гра за умов, створених цiею панiкою, була пов’язана з надзвичайним ризиком. Багато маклерiв розорилися. Френк уже надивився на iхнi змученi обличчя, коли вони вривалися до мiстера Тая i просили його анулювати тi чи iншi iхнi заявки. Навiть удома вони не почувалися в безпецi, як розказували. Адже iм загрожувала остаточна загибель, а iхнi сiм’i будуть викинутi на вулицю.
Ця панiка, мiж iншим, тiльки допомогла Френковi усвiдомити, чим йому насправдi хотiлося б зайнятися. Тепер, коли у нього е вiльнi кошти, вiн почне дiяти самостiйно. Навiть пропозицiя мiстера Тая стати його молодшим компаньйоном не спокусила Френка.
– Я вважаю, що у вас прекрасна справа, – сказав вiн, пояснюючи свою вiдмову, – але я хочу вiдкрити власну облiково-вексельну контору. На бiржову гру ставки робити не варто. Своiй – нехай маленькiй – справi я надаю перевагу перед усiма бiржами у свiтi.
– Але ви ще зовсiм юний, Френку! – заперечив йому господар. – У вас попереду ще багато часу для самостiйноi дiяльностi.
Урештi-решт, вони розiйшлися по-доброму як з Таем, так i з Райверсом.
– Ох, i розумаха цей хлопець! – з жалем зауважив Тай.
– Авжеж, вiн свого доб’еться! – пiдтвердив Райверс. – Я ще зроду не зустрiчав так
Страница 22
го здiбного молодика.8
Свiт уявлявся Ковпервуду в рожевих тонах. Вiн був закоханий, а головне – у нього були грошi, щоб почати власну справу. Пiд своi акцii кiнних залiзниць, що безперервно пiднiмалися в цiнi, вiн мiг отримати сiмдесят вiдсоткiв iх курсовоi вартостi. У разi потреби мiг ще закласти земельнi дiлянки i таким чином роздобути солiдну суму. У нього iснував налагоджений зв’язок iз Джирардським банком, – Френк подобався директору, мiстеру Девiсону, i розраховував, що той згодом дасть йому кредит. Залишалося тiльки помiстити капiтал так, щоб вiн мав швидку i беззбиткову реалiзацiю. На думку Френка, гарний прибуток обiцяли лiнii конки, що повсякчас розгалужувалися.
Френк уже придбав коня i коляску – найелегантнiшу, яку тiльки можна було знайти (затiя ця обiйшлася йому в п’ятсот доларiв) – i запросив мiсiс Семпл покататися з ним. Вона спершу вiдмовилася, але потiм поступилася. Вiн розповiв iй про своi успiхи, про плани, про п’ятнадцять тисяч доларiв, якi з неба звалилися на нього, i, нарештi, про свiй намiр зайнятися облiково-вексельною справою. Мiсiс Семпл знала, що його батька в майбутньому чекае пост вiце-директора Третього нацiонального банку, до того ж Ковпервуди взагалi подобалися iй. Вона вже почала розумiти, що ставлення Френка до неi не можна назвати просто приязню. Недавнiй хлопчик став чоловiком, i ii вабило до нього. Це здавалося iй майже смiшним. Вона старша за нього, та ще й вдова, живе тихим, усамiтненим життям. Але уперта, спокiйна рiшучiсть цього юнака красномовнiше за слова свiдчила, що його не зупинять нiякi умовностi.
Ковпервуд не обманював себе i не iдеалiзував свого ставлення до неi. Вродлива Лiлiан духовно i фiзично нездоланно вабила його – бiльше вiн нiчого не хотiв знати. Жоднiй iншiй жiнцi не вдавалося так причарувати його до себе. До того ж йому i на думку не спадало, що тепер вiн не може або не повинен цiкавитися iншими жiнками. Балачки про святiсть домашнього вогнища завжди вiдскакували вiд нього, як горох вiд стiни. На грошi мiсiс Семпл вiн не зазiхав, але знаючи, що у неi е власний капiтал, був упевнений, що зумiе з користю для неi пустити грошi в обiг. Вiн жадав володiти нею i вже почав думати про дiтей, якi у них з’являться. Йому хотiлося знати, чи зумiе вiн змусити ii безмежно полюбити його, та чи вдасться йому витiснити з ii пам’ятi спогади про колишне життя. Дивне честолюбство! Можна було б навiть сказати – дивна збоченiсть.
Попри всi своi страхи i сумнiви, Лiлiан Семпл приймала залицяння i турботи Френка, бо теж мимоволi тяглася до нього. Одного разу вночi, лягаючи спати, вона пiдiйшла до туалетного столика i уважно оглянула в дзеркалi свое обличчя, оголенi плечi та руки. Яка вона все-таки гарна! Незрозумiле хвилювання охопило ii, коли вона розглядала свое довге попелясте волосся. Вона подумала про молодого Ковпервуда, але перед ii очима одразу виник образ покiйного мiстера Семпла. Вона враз охолола i спалахнула вiд сорому, уявивши, яку хвилю обурення це може викликати у знайомих.
– Чому ви так часто приходите до мене? – запитала вона, коли наступного вечора Френк зайшов до неi.
– Хiба ви самi не знаете? – промовив вiн, пояснюючи iй усе своiм красномовним поглядом.
– Нi…
– Справдi не знаете?
– Як вам сказати… Я знаю, що ви гарно ставились до мiстера Семпла i до мене як до його дружини. Але мiстера Семпла бiльше немае.
– Зате е ви, – наголосив вiн.
– Я?
– Так. І ви менi подобаетесь. Менi добре з вами. А ви хiба не вiдчуваете того ж таки?
– Власне, я нiколи про це не думала… Ви набагато молодший за мене. Адже мiж нами рiзниця в п’ять рокiв.
– Дрiбницi, – промовив Френк. – Роки не мають значення. У всьому iншому я досвiдченiший за вас рокiв на п’ятнадцять. Я знаю життя краще, нiж ви будь-коли будете його знати. Та ви й самi в цьому не сумнiваетеся, – додав вiн м’яко i переконливо.
– Так, це вiрно. Але зате i я знаю багато з того, чого не знаете ви.
Вона тихо засмiялася, оголивши своi чудовi зуби.
Уже стемнiло. Вони сидiли на верандi. Рiчка внизу тихо котила своi води.
– Можливо… – зiтхнув Френк. – Адже ви жiнка. Чоловiк нiколи не може збагнути до решти душу жiнки. Але я мав на увазi практичний бiк життя, – саме в цьому сенсi я старший за вас.
– То й що ж?
– Нiчого. Ви запитали, навiщо я приходжу до вас, от я i пояснив. Правда частково, певна рiч.
Вiн замовк i став дивитися на рiчку.
Мiсiс Семпл пiдняла очi на гостя. Його поставна фiгура з роками ставала все мiцнiшою, вiн тепер виглядав цiлком зрiлим чоловiком. Непроникний погляд великих ясних очей надавав його обличчю якогось щирого виразу. Про те, що таiлося в iх глибинi, вона не здогадувалася. Щоки у нього були свiжi, руки м’язистi i сильнi. Їi нiжне, тендiтне тiло навiть на вiдстанi вбирало в себе енергiю, що йшла вiд нього.
– Менi здаеться, вам не слiд так часто бувати у мене. Люди можуть запiдозрити щось…
Вона вирiшила тримати з ним люб’язно-стриманий тон поважноi жiнки, якого дотримувалася ще з початку iхнього знайомства.
– Лю
Страница 23
и? – повторив вiн. – Не переймайтеся цим. Люди думають про нас те, що ми хочемо iм показати. Менi одначе неприемно, що ви так сухо говорите зi мною.– Чому?
– Бо… я… люблю вас.
– Але ви не повиннi любити мене! Так не годиться! Я ж не можу вийти за вас замiж. Ви такий юний, а я вже немолода…
– Облиште! – рiшуче сказав Френк. – Що за дурницi! Я хочу, щоб ви були моею дружиною. І ви це знаете. Краще скажiть – коли ми одружимося?
– Що ви таке кажете! – вигукнула вона. – У життi нiчого подiбного не чула! Цього не буде.
– Чому? – запитав вiн.
– Тому що… я старша за вас. Це усiм здалося б дивним. Я, зрештою, так недавно овдовiла…
– Ет, недавно чи давно – яке це мае значення? – роздратовано вигукнув Френк. – Єдине, що менi в вас не подобаеться, це ваше одвiчне – «Що скажуть люди?» «Люди» не будують вашого життя. А вже мого – й поготiв. Перш за все думайте про себе. Ви самi повиннi влаштовувати свое життя. Невже ви допустите, щоб мiж вами i вашими бажаннями постало те, що подумають «iншi»?
– Але у мене немае цього бажання, – збентежено перебила його Лiлiан.
Френк устав, пiдiйшов до неi i заглянув iй у вiчi.
– Ну то й що? – схвильовано й iронiчно запитала вона.
Вiн продовжував дивитися на неi.
– Ну то й що? – повторила вона все бiльше розгублюючись.
Вiн нахилився, прагнучи обiйняти ii, але вона пiдхопилася рiшуче.
– Нi, не наближайтеся до мене! – благально протестувала Лiлiан. – Я зараз пiду в кiмнати i бiльше на порiг вас не пущу! Це жахливо… Ви геть з глузду з’iхали… Залиште мене в спокоi!
Вона проявила таку рiшучiсть, що Френк пiдкорився. Але тiльки на цей вечiр. Вiн приходив знову i знову. І одного разу, коли зграя комарiв загнала iх у кiмнати, i мiсiс Семпл знову почала наполягати, щоб вiн припинив своi вiдвiдини, запевняючи, що його увага до неi всiм кидаеться в очi, i вона буде зганьблена, Френк, незважаючи на ii вiдчайдушний опiр, рiшуче обiйняв ii.
– Що ви, що ви! Припинiть! – вигукувала вона. – Я ж вам казала… Це ж нерозумно, нарештi! Не смiйте мене цiлувати! О-о-о…
Вона вирвалася i побiгла сходами до себе в спальню. Ковпервуд швидко поквапився за нею. Коли мiсiс Семпл хотiла зачинити дверi, вiн силомiць вiдчинив iх, знову схопив молоду жiнку в обiйми i високо пiдняв угору.
– Як ви смiете! – закричала вона. – Та я вас бiльше не хочу знати! Якщо ви негайно не вiдпустите мене, ноги вашоi тут бiльше не буде. Пустiть!
– Я вiдпущу вас, люба моя… Я сам вiднесу вас униз… – бурмотiв вiн, притискаючи ii до грудей i вкриваючи ii обличчя поцiлунками.
Вiн був страшенно збуджений i схвильований.
Незважаючи на те, що Лiлiан продовжувала вириватися i протестувати, вiн ухопив ii, принiс до вiтальнi i сiв у величезне крiсло, як i ранiше, мiцно пригортаючи ii.
– Ах… – зiтхнула вона, зрозумiвши, що вiн не вiдпустить ii, i безсило опустила на його плече голову. Потiм, угледiвши на обличчi Френка тверду рiшучiсть i раптом вiдчувши всю його притягальну силу, вона посмiхнулася. – Ну от, скажiмо, я вийду за вас замiж… – втомлено протягла вона, – як я поясню свiй учинок? Що скаже ваш батько, ваша мати?
– Вам нiчого пояснювати не доведеться. Це зроблю я. І хвилюватися нiчого. Моi рiднi нiчого не скажуть.
– А моя сiм’я? – зiщулившись, сказала вона.
– Яке кому дiло? Я одружуся не з вашою сiм’ею, а з вами. Ми з вами обое матерiально незалежнi.
Вона стала висувати новi заперечення, але Френк вiдповiдав на них зливою поцiлункiв. Його пестощам не можна було не пiдкоритися. Мiстер Семпл нiколи не був таким палким. Френк пробудив у нiй почуття, яких вона ранiше не знала. Їй було тривожно i нiяково.
– Отже, через мiсяць ми одружимося? – радiсно уточнив вiн, коли вона замовкла.
– Нi! Нi! – схвильовано вигукнула Лiлiан. – Що за наполегливiсть! Не будемо про це…
– Чи не все ’дно – коли? Рано чи пiзно ти станеш моею дружиною.
Френк уже думав про те, якою чарiвною вона виглядатиме в iншiй, новiй обстановцi (нi вона, нi його родина не вмiють жити по-справжньому).
– Але аж нiяк не через мiсяць! Треба зачекати… Я вийду за вас, коли ви переконаетеся, що справдi цього хочете…
Френк мiцно пригорнув ii.
– Я доведу тобi це, – прошепотiв вiн.
– Припинiть… Ви робите менi боляче…
– Ну, то коли ж? За два мiсяцi?
– Нi-нi!
– А через три?
– Можливо…
– Тодi – жодних вiдмовок. Ти будеш моею дружиною.
– Але ти iще зовсiм хлопчик.
– Про це не турбуйся. Ти побачиш, який я хлопчик.
Новий свiт, здавалося, вiдкрився iй, i вона зрозумiла, що нiколи ще не жила по-справжньому. У цiй людинi була така сила! Такi горизонти вiдкривав вiн iй, про якi ii чоловiк не смiв i думати. Попри всю свою юнiсть, вiн був навально-непоборним…
– Гаразд, нехай буде через три мiсяцi, – прошепотiла вона, поки вiн нiжно ii колисав.
9
Ковпервуд почав свою облiково-вексельну справу з того, що заснував маленьку контору в будинку номер шiстдесят чотири на Третiй вулицi. І невдовзi на свою втiху переконався, що його колишнi добре налагодженi дiловi зв’язки
Страница 24
залишилися в силi. Вiн звертався до якоi-небудь фiрми, котра, за його припущенням, мала потребу в готiвцi, i пропонував або врахувати ii векселi, або взяти на комiсiйних засадах поширення будь-яких зобов’язань, якi вона забажае випустити за шести вiдсоткiв рiчних. Потiм вiн продавав цi акцii з невеликою надбавкою клiенту, який шукав нагоди вкласти грошi в надiйну справу. Батько або хто-небудь iз знайомих час вiд часу давали йому поради, коли i як дiяти. На таких подвiйних угодах вiн зазвичай вигадував чотири-п’ять вiдсоткiв. У перший же рiк, за вирахуванням всiх накладних витрат, у нього вже було шiсть тисяч доларiв. Не дуже багато, звичайно, але Френк намагався примножити цей прибуток iншим шляхом, що обiцяв, на його думку, великi баришi в майбутньому.До того, як по Фронт-стрит пройшла перша, ще дуже некваплива конка, вулицi Фiладельфii були заповненi сотнями безресорних омнiбусiв, що гуркотiли брукiвкою. Але тепер у Нью-Йорку, за iдеею Джона Стефенсона, вже був прокладений двоколiйний шлях, i крiм лiнii на П’ятiй i Шостiй вулицях (вагони йшли в один бiк по однiй вулицi i в зворотний – по iнший), що з самого початку приносила прекраснi дивiденди, безлiч нових лiнiй були або запроектованi, або вже зданi в експлуатацiю. Мiсто поспiшало замiнити омнiбуси конкою, так само, як ранiше поспiшало замiнити канали залiзницями. Дехто, звичайно, опирався цим нововведенням. Без опору в таких випадках не обходиться. Здiйнявся галас щодо монополii. Розлюченi власники i кучери омнiбусiв, що залишилися без роботи, голосно нарiкали.
Ковпервуд безроздiльно вiрив у майбутне кiнних залiзниць. Ця вiра спонукала його йти на ризик i вкладати всi вiльнi грошi в акцii, що випускали новостворенi кiнно-залiзничнi компанii. Вiн завжди прагнув вивiдати закулiсну сторону справи, але тепер це зробити виявилося нелегко; Френк був ще дуже молодий, коли прокладалися першi лiнii, i не мав достатньо солiдних зв’язкiв у фiнансових колах, якi дали б йому можливiсть проникнути в саму суть. Лiнiя П’ятоi та Шостоi вулиць, нещодавно випущена в експлуатацiю, приносила шiстсот доларiв прибутку на день. Розроблявся проект новоi лiнii в захiднiй частинi Фiладельфii (на вулицях Волнат i Честнат) i ще декiлькох лiнiй, якi повиннi були пройти по Другiй i Третiй вулицях, по вулицях Рейс i Вайн, Спрус i Пайн, Грiн i Коутс, Десятiй, Одинадцятiй i т. д. Будiвництво i фiнансування цих лiнiй знаходилося в руках могутнiх капiталiстiв, якi мали зв’язки в законодавчих органах штату i добивалися дозволу, незважаючи на бурхливi протести громадськостi. Раз у раз лунали звинувачення в хабарництвi. Казали, що мiськi вулицi – цiнна територiя, i що слiд було б обкласти мiськi залiзничнi компанii дорожнiм податком у тисячу доларiв з милi. Але головним пiдприемцям усiма правдами i неправдами вдалося отримати потрiбнi привiлеi, i безлiч людей, почувши про прибутки, що принесли лiнii П’ятоi та Шостоi вулиць, поспiшали скупити акцii. З-помiж них був i Ковпервуд; щойно стало вiдомо про прокладання нових лiнiй на Другiй i Третiй вулицях, вiн одразу вклав грошi в це пiдприемство, а трохи пiзнiше – i в лiнii на вулицях Волнат i Честнат. Френку вже ввижалася можливiсть стати власником такоi лiнii, але реальних шляхiв до здiйснення цiеi мрii вiн поки не бачив: його контора ще аж нiяк не була фiнансовим Ельдорадо.
У цю пору Френк обвiнчався з мiсiс Семпл. Весiлля було скромне, без зайвого розголосу – так хотiв Френк (та й його дружина нервувалася через страх перед громадською думкою). Сiм’я Френка не надто схвалювала його вибiр. На думку батькiв, Лiлiан була застара для нього, окрiм того, перед Френком вiдкривалися такi блискучi перспективи, що вiн мiг би зробити набагато кращу партiю. Його сестра Анна вважала мiсiс Семпл корисливою i пiдступною, але це, звичайно ж, було не так. Братам Джозефу та Едварду вся ця iсторiя видавалася дуже цiкавою, але вони до ладу не знали, на чиему боцi стати: усе-таки мiсiс Семпл мала гарну зовнiшнiсть, i у неi водилися грошики.
Погожого жовтневого дня Френк i Лiлiан стали перед вiвтарем пресвiтерiанськоi церкви на Келлоухiл-стрит, де побажала вiнчатися наречена. Лiлiан, на превелике задоволення Френка, була чарiвна у сукнi з бiлоснiжних мережив iз довгим шлейфом – витворi, що коштував мереживницям довгих мiсяцiв працi. На церемонii були батьки Френка, мiсiс Девiс – вдова дядька Сенеки, брати i сестри Лiлiан i кiлька близьких знайомих. Френку i це товариство здавалося надто велелюдним, але таке було бажання Лiлiан. Пiд час вiнчання Френк стояв прямий i пiдтягнутий, у строгому чорному сюртуку, – теж за бажанням нареченоi, – але пiсля закiнчення обряду швидко перевдягнувся в елегантний дорожнiй костюм. Вiн влаштував своi справи так, щоб мати можливiсть з’iздити на два тижнi в Нью-Йорк i Бостон. Надвечiр вони сiли у поiзд, що за п’ять годин доставив iх в Нью-Йорк. Коли пiсля довгого прикидання i удаваноi байдужостi на людях вони опинилися нарештi вiч-на-вiч у номерi готелю «Астор», Френк схопив ii в обiйми.
– Яке блаженство! Нарештi ми са
Страница 25
i! – вигукнув вiн.Лiлiан вiдгукнулася на його запал iз тiею дражливою ласкавою боязкiстю, яка завжди так захоплювала його; але тепер ця боязкiсть мала вiдтiнок бажання, перейняте вiд Френка. Йому здавалося, що вiн нiколи не насититься нею, ii прекрасним обличчям, витонченими руками, ii нiжним тiлом. Вони без кiнця кохалися, голубилися, каталися по мiсту, смачно iли i насолоджувалися видовищами.
Френку праглося побувати в фiнансових центрах Нью-Йорка i Бостона. Обидва цi мiста привертали його своею комерцiйною солiднiстю. Оглядаючи перше, Френк запитував себе: чи наважиться вiн коли-небудь розлучитися з Фiладельфiею? Адже тепер, гадав вiн, його чекае там повне щастя з Лiлiан (а згодом, можливо, i з цiлим виводком юних Ковпервудiв). Вiн буде працювати, не шкодуючи сил, i багато заробляти. Зi своiм власним капiталом i статками дружини, якi надiйшли тепер в його розпорядження, вiн сподiвався незабаром стати вельми заможною людиною.
10
Обстановка, якою оточили себе молодi, повернувшись з весiльноi подорожi, вишуканiстю значно перевершувала ту, в якiй мiсiс Ковпервуд жила зi своiм Семплом. Молодята вирiшили тимчасово оселитися в ii будинку на Фронт-стрит. Пiдкоряючись прагненню до всього витонченого, котре оволодiло ним у той перiод, Френк вiдразу ж пiсля заручин став заперечувати проти отiеi пiстрявостi меблiв та оздоблення будинку. Вiн намiрився обставити iхне житло вiдповiдно до його власних уявлень про витонченiсть i красу, якi вiн iнстинктивно вбирав у перiод змужнiння. Йому доводилося бувати в будинках, обставлених iз незрiвнянно бiльшим смаком, нiж помешкання його батькiв. У тi часи неможливо було пройти або проiхати вулицями Фiладельфii i, вiдчувши загальне тяжiння до бiльш культурного i красивого побуту, не заразитись ним. Вулицi забудовувалися чудовими i дорогими будинками. Широкого поширення набуло садiвництво. У моду входили квiтники вздовж фасадiв. У будинках мiстера Тая, мiстера Лi, Артура Райверса та iнших знайомих увагу Френка приваблювали вишуканi, дорогi речi – бронза, мармур, портьери, картини, годинники, килими.
Френк вирiшив, що цiною порiвняно невеликих витрат вiн зможе перетворити свое звичайне житло на затишний i чарiвний будинок. Так, наприклад, набагато привабливiшою можна було зробити iдальню, де з обох вiкон, що виходили на пiвденну терасу, вiдкривався вид на галявину, порослу чагарником i деревами, яка тягнулася до самого паркану, що вiддiляв володiння Лiлiан вiд дiлянки сусiда. Примiтивний сiрий паркан слiд знести й замiнити живоплотом. У стiнi, що роздiляе iдальню та вiтальню, треба зробити вiконце i завiсити його красивою портьерою, а замiсть двох довгастих вiкон влаштувати так званий «лiхтар», звiдки з двостулкових вiкон iз ромбовидним склом у свинцевих рамах можна буде милуватися галявиною. Усi старi меблi, зiбранi бозна-звiдки (частково успадкованi вiд сiм’i Семплiв, частково вiд сiм’i Вiггiн, частково ж придбанi), викинути геть або продати i натомiсть купити новi. Френк недавно познайомився з молодим, щойно зi студентськоi лави, архiтектором, таким собi Елсвортом. Вони одразу ж вiдчули жвавий iнтерес i незбагненне тяжiння один до одного. Вiлтон Елсворт був вдумливою, спокiйною, витонченою i артистичною натурою в повному розумiннi цього слова. Розговорившись про будинок, що зводився на Честнат-стрит, – Елсворт назвав його жахливим. Вони перейшли до обговорення мистецтва взагалi, вiрнiше, вiдсутностi його в Америцi. Френку одразу ж подумалося, що Елсворт краще за будь-кого iншого зумiе здiйснити його задуми щодо перебудови будинку. Коли вiн сказав про це Лiлiан, вона беззаперечно погодилася, так само як погоджувалася з усiма планами чоловiка щодо змiн в iхнiй оселi.
Пiсля вiд’iзду Ковпервудiв у весiльну подорож Елсворт взявся до роботи (виходячи з кошторису в три тисячi доларiв, яка передбачала i нову обстановку). Закiнчено роботу було лише через три тижнi пiсля iхнього повернення, але зате будинок став невпiзнанним. «Лiхтар», згiдно iз задумом Френка, неначе висiв над зеленню галявини, а вiкна його з ромбовидним склом в свинцевих рамах були оздобленi бронзовими петлями. Вiтальня тепер вiдокремлювалася вiд iдальнi розсувними дверима, якi ще мали прикраситися шовковою завiсою iз зображенням сiльського весiлля в Нормандii. Їдальня була обставлена старовинними англiйськими дубовими меблями, а вiтальня i спальнi – американською iмiтацiею Чиппендейла i Шератона. Кiлька скромних акварелей прикрашали стiни, тут i там стояли бронзовi статуетки роботи Хосмера i Пауерса. Гарною прикрасою служила також мармурова Венера Поттера (нинi зовсiм забутого скульптора) i ще кiлька речей, утiм, другосортних. Мiсiс Ковпервуд була дещо збентежена голизною Венери, – це надавало будинку духу европейськоi фривольностi, не узвичаеноi в Америцi, але промовчала. Як-не-як, така прикраса радувала око, та й окрiм того, вона не вважала себе знавцем у цiй сферi, Френк куди краще розбираеться у всьому цьому. Коли найняли слуг – покоiвку i лакея – Ковпервуди стали влаштовувати невеликi пр
Страница 26
йоми.Кожен, хто пам’ятае першi роки свого подружнього життя, зрозумiе тi ледь вловнi змiни, якi сталися iз Френком пiсля шлюбу. Адже будь-яка людина, котра пов’язала себе узами Гiменея, якоюсь мiрою пiдпадае пiд вплив свого домашнього оточення. Судячи з деяких рис його характеру, можна було припустити, що доля йому призначила стати зразковим, добропорядним, поважним громадянином. Френк, здавалося, був цiлком захоплений сiмейним життям. Із неабиякою радiстю повертався вiн вечорами до дружини – вiдпочити вiд метушнi, вуличного шуму i вiчного поспiху дiлових кварталiв. Удома вiн одразу переймався вiдчуттям свого матерiального i фiзичного благополуччя. Стiл, накритий до обiду зi свiчками (iдея Френка), Лiлiан у довгому, до пiдлоги, платтi з блакитного або зеленого шовку – йому дуже подобалися на нiй цi кольори, – великий камiн iз палаючими в ньому товстими полiнами, i дружина, котра тулилася до нього, – усе це тримало в полонi його ще не дозрiлу уяву. Книги, як ми вже говорили, не цiкавили Френка, але життя, картини, дерева, фiзична близькiсть коханоi жiнки панували над ним, попри складнi фiнансовi комбiнацii, що вже захоплювали його. Багатого, радiсного, повного життя – ось чого вiн прагнув усим своiм еством.
Мiсiс Ковпервуд, незважаючи на рiзницю в лiтах, на той час здавалася цiлком пiдходящою для нього подругою. Виведена зi свого напiвсонного стану, вона тепер гаряче прив’язалася до Френка, з готовнiстю вiдгукувалася на всi його бажання i любила помрiяти разом з ним. Їм обом хотiлося дитини, i незабаром вона шепнула Френку, що чекае на цю радiсну подiю. Спершу Лiлiан думала, що причина ii безплiддя криеться в нiй самiй, а тому була неабияк здивована i зрадiла, коли переконалася в своiй помилцi. Перед нею вiдкривалися новi горизонти – прекрасне майбутне, яке тепер не залишало мiсця для побоювань. Френка радувала думка про повторення себе в дитинi. Вiн думав про маленького Ковпервуда не без гордостi.
Багато днiв, тижнiв, мiсяцiв i навiть рокiв – принаймнi першi чотири-п’ять рокiв – йому приносило невимовне задоволення повертатися додому, розгулювати мiж квiтникiв, запрошувати друзiв на обiд, кататися по мiсту з дружиною, посвячувати ii в своi плани. Вона нiчого не могла зрозумiти в його складних фiнансових комбiнацiях, але вiн особливо i не наполягав на цьому.
Зате кохання, прекрасне тiло Лiлiан, ii вуста, ii спокiйнi манери – притягальна сила всього цього, та ще двое дiток, що з’явилися на свiт за чотири роки iхнього сiмейного життя, давали йому повне задоволення. Вiн гуцикав на колiнах Френка-молодшого – свого первiстка, дивився на його пухкi нiжки, на його iскристi очi, на ще майже безформний i схожий на бутон ротик i розмiрковував про дивовижний процес дiтонародження, невичерпне джерело для роздумiв: вiд заплiднення, таемничого перiоду дозрiвання плоду в утробi жiнки i всих небезпек, з цим пов’язаних. Вiн пережив тяжкi хвилини, коли мiсiс Ковпервуд народжувала Френка-молодшого, передовсiм тому, що вона сама була дуже налякана. Вiн побоювався за красу ii тiла, його лякала думка втратити ii i, стоячи за дверима в день появи на свiт дитини, вiн, власне, вперше зазнав справжньоi тривоги, хоч i не дуже сильноi, – для цього вiн був надто врiвноважений, надто перейнятий самим собою. І все ж його лякала думка, що дружина може померти, i тодi настане кiнець теперiшньому щасливому життю. А потiм пронизливi, несамовитi крики – звiстка, що все скiнчилося щасливо, i можливiсть поглянути на новонародженого. Переживання цього дня розширили свiтогляд Френка, значно поглибили його розумiння життя. Вiн укотре переконався, що пiд поверхнею явищ, немов грубе дерево пiд шаром блискучого лаку, чаiться трагедiя. Френк-молодший, а трохи пiзнiше – блакитноока i золотоволоса маленька донечка Лiлiан на якийсь час заволодiли його уявою. Домашне вогнище, врештi-решт, непогана штука! Так уже влаштоване життя, i нарiжний камiнь цього життя – домiвка.
Немае змоги описати тут усi начебто дрiбнi, але загалом iстотнi змiни, якi принесли з собою цi роки. Вони вiдбувалися якось поступово, що залишалося непомiтним для ока – як ото повiльний плин води. За п’ять рокiв статки Френка значно зросли (особливо якщо згадати, з чого вiн почав). Потроху вiн зблизився (наскiльки комерцiйнi справи взагалi допускають зближення) з деякими найбiльш успiшними представниками фiнансового свiту Фiладельфii, що невпинно розростався. Пiд час його роботи у мiстера Тая i на бiржi йому не раз вказували на цiкавi постатi бiльш-менш значних дiячiв мiського самоврядування або адмiнiстрацii штату, якi «пiдробляли на полiтицi», i дiячiв державного масштабу, якi приiздили з Вашингтона побачитися з представниками банкiрських будинкiв «Дрексел i Ко», «Кларк i Ко» i навiть «Тай i Ко». Цi люди, як вiн дiзнався, були наперед поiнформованi про майбутнi законодавчi реформи i економiчнi змiни, якi неминуче повиннi були вiдбитися на певних цiнностях i галузях торгiвлi. У конторi «Тай i Ко» молодий товариш по службi якось смикнув Френка за рукав.
– Ви помiтили чол
Страница 27
вiка, який щойно пройшов у кабiнет до господаря?– Так.
– Це Мертаг, мiський скарбник. Вiн, скажу я вам, грае впевнено! Всi державнi грошi в його розпорядженнi, а звiтуе вiн тiльки щодо основного капiталу, так що вiдсотки йдуть до його кишенi!
Ковпервуд збагнув. Усi чиновники мiста i штату займалися спекуляцiею. Вони депонували мiськi чи державнi кошти у певних банкiрiв або маклерiв, яких уряд або уповноважував, або навiть призначав зберiгачами вкладiв. Банки не платили вiдсоткiв за цими вкладами нiкому, окрiм представникiв казначейства. За секретними вказiвками цих осiб вони позичали державнi грошi бiржовикам, а тi помiщали iх у «надiйнi» папери. У Фiладельфii дiяла цiла банда: свою пайку отримували мер мiста, кiлька членiв мунiципалiтету, скарбник, начальник полiцii, уповноважений з громадських робiт та iншi чиновники. Їхнiм девiзом було: «рука руку мие». Спочатку така «дiяльнiсть» викликала в Ковпервуда почуття гидливостi, але багато хто отак розбагатiв на його очах, i нiкого це, мабуть, не турбувало. Газети вiчно торочили про громадянський обов’язок i патрiотичну гордiсть, але про подiбнi махiнацii не прохоплювались анi словом. А люди, що iх здiйснювали, залишалися при владi i користувались загальною повагою.
Багато банкiвських установ – iхне коло безперервно ширилося – вважали Френка вартим довiри посередником для реалiзацii платiжних зобов’язань i отримання платежiв за векселями. Вiн якось вiдразу вгадував, куди треба звертатися по грошi. З першого ж дня Френк взяв собi за правило завжди мати на руках тисяч двадцять готiвкою, щоб негайно i без зайвих розмов вiдгукуватися на вигiднi пропозицii.
Таким чином, вiн створив умови, за яких зазвичай мiг вiдповiдати: «Так, ясна рiч, я беру це на себе!» До нього зверталися з проханнями провести тi чи iншi бiржовi операцii. Френк тодi ще не мав власного мiсця на бiржi i спочатку не збирався його купувати, але згодом передумав i придбав мiсце не тiльки в Фiладельфii, але i в Нью-Йорку. Якийсь Джозеф Зiммерман, торговець мануфактурою, якому вiн допомiг реалiзувати ряд векселiв, запропонував йому взяти в свое вiдання його акцii кiнних залiзниць, i Френк знову став завсiдником фондовоi бiржi.
Тим часом змiнилося i його сiмейне життя. Сiмейнi пiдвалини стали мiцнiшими, непорушними, побут – бiльш вишуканим. Мiсiс Ковпервуд, наприклад, була змушена час вiд часу пiддавати критичному перегляду своi знайомства, так само, як i вiн своi. За життя мiстера Семпла коло знайомих Лiлiан складалося переважно з сiмей роздрiбних торговцiв i декiлькох дрiбнiших оптовикiв. Крiм того, Лiлiан дружила з двома чи трьома дамами, прихожанками тiеi ж таки пресвiтерiанськоi церкви. Колись влаштовувалися так званi «парафiяльнi чаювання» та вечiрки, на яких вона була присутня з мiстером Семплом, або ж вони спiльно наносили обтяжливi вiзити до своiх родичiв. Ковпервуди, Вотермени та iншi сiм’i того ж рангу були щасливим винятком на загальному тьмяному тлi.
Тепер усе змiнилося. Молодий Ковпервуд не дуже-то цiкавився родичами Лiлiан, а тi, зi свого боку, вiддалилися вiд неi через з iх точки зору неналежний шлюб. Сiм’я Френка i ранiше була пов’язана з ним тiсними узами теплих родинних почуттiв i загальним прагненням до благополуччя, але найголовнiше – вiн зумiв завоювати прихильнiсть кiлькох справдi поважних осiб. Френк запрошував до себе в гостi (зовсiм не для обговорення справ, бо це було б не в його дусi) банкiрiв, заможних людей, якi вкладали грошi в рiзнi пiдприемства, i клiентiв – теперiшнiх i майбутнiх. На берегах рiчок Скуiлкiл, Вiссахiкон i в багатьох iнших мiсцях розташовувалися замiськi ресторани, куди приемно було навiдатися недiльного дня. Френк i Лiлiан часто iздили до вдови Сенеки Девiса, до суддi Кiтчена, вiдвiдували знайомого юриста Ендрю Шарплеса, Гарпера Стеджера, особистого повiреного Френка, i багатьох iнших. Ковпервуд володiв даром привiтного i невимушеного спiлкування. Нiхто з тих, що знали його (хоч чоловiк чи жiнка), не пiдозрювали всiеi глибини його натури. Френк завжди i повсякчас думав, але це не заважало йому насолоджуватися життям.
Одним з його найбiльш раннiх i найбiльш щирих захоплень був живопис. Вiн палко любив природу, але, сам не знаючи чому, вважав, що найкраще вона пiзнаеться на полотнi художника (так само як через iнших краще усвiдомлюеться сенс законiв i полiтичних подiй). Лiлiан була до живопису бiльше нiж байдужою, але супроводжувала чоловiка на всiх виставках, не перестаючи нишком думати, що Френк усе-таки – не без дивацтв. Кохаючи ii, вiн намагався пробудити в нiй цiкавiсть до iнтелектуальних насолод, але мiсiс Ковпервуд, хоча i вдавала, нiби живопис цiкавить ii, насправдi була до нього байдужа i холодна: мабуть, ця царина залишалася для неi просто недоступною.
Дiти забирали бiльшу частину ii часу. Ковпервуда, однак, це анiтрохи не засмучувало. Вiн вважав чудовою i надзвичайно гiдною таку материнську прихильнiсть. Разом з тим йому подобалися в Лiлiан ii флегматичнiсть, мимовiльна посмiшка i навiть ii байдужiсть до всього на свi
Страница 28
i (втiм, удавана, що пояснювалося насамперед ii умиротворенням i забезпеченiстю).Якими все-таки рiзними людьми вони були! Свое друге замiжжя вона сприйняла точнiсiнько так, як i перше. Для неi це було вагомою подiею, що виключала будь-яку можливiсть усiляких вагань у думках i почуттях. Що ж до Френка, то вiн крутився в галасливому свiтi, який (принаймнi у фiнансовому вiдношеннi) весь складався зi змiн, раптових i вражаючих перипетiй. Френк почав iнодi придивлятися до дружини – не дуже прискiпливо, бо вiн любив ii, але намагаючись правильно оцiнити ii ество. Вiн знав Лiлiан уже бiльше п’яти рокiв. Але що, власне, вiн знав про неi? Юнацький запал перших рокiв iхнього спiльного життя змушував його багато на що закривати очi, але тепер, коли вона вже беззастережно належала йому…
На тi часи повiльно насувалася i нарештi була оголошена вiйна мiж Пiвнiччю i Пiвднем, яка викликала таке збурення настроiв, що всi, здавалося, були поглинутi тiльки цим. Спочатку творилося щось неймовiрне. Потiм почалися мiтинги, багатолюднi i бурхливi; вуличнi заворушення; iнцидент з останками Джона Брауна[8 - Джон Браун (1800–1859) борець за звiльнення негрiв-рабiв у США; у 1859 р. очолив повстання у Вiрджинii; зазнав поразки, потрапив у полон, де його стратили.]; прибуття Лiнкольна, цього великого народного трибуна, до Фiладельфii, проiздом зi Спрингфiлда (штат Іллiнойс) в Вашингтон, де вiн мав принести присягу i вступити на посаду президента; битва при Булл-Ренi, битва при Вiксбергу; битва при Геттiсбергу i так далi, i так далi. Ковпервуд був на той час двадцятип’ятилiтнiм молодим чоловiком, холоднокровним i цiлеспрямованим. Вiн вважав, що пропаганда проти рабства з точки зору людськоi моралi може бути цiлком обгрунтованою, навiть безсумнiвно, але для комерцii – украй небезпечною. Вiн бажав перемоги Пiвночi, але знав, що i вiн, та й iншi фiнансисти, можуть опинитися у великiй скрутi. Сам вiн не мав бажання воювати – безглузде заняття для людини з яскраво вираженою iндивiдуальнiстю. Нехай воюють iншi. Зрештою, на свiтi досить бiдакiв, простакiв i недоумкiв, готових пiдставити своi груди пiд кулi: вони тiльки й годяться на те, аби ними командували i посилали iх на смерть. Щодо нього, то свое життя вiн вважав недоторканним i цiлковито присвяченим родинi та дiловим iнтересам. Вiн пам’ятав, як одного разу, в годину, коли робiтники йдуть додому з роботи, по однiй з вуличок хвацько промарширував невеликий загiн вербувальникiв у синiх мундирах. Барабанний бiй, прапор Сполучених Штатiв – все це, звичайно, мало одну мету: зрушити уяву й душу досi байдужого або невпевненого громадянина, наелектризувати його так, щоб вiн втратив почуття мiри i самозбереження i, пам’ятаючи лише про те, що вiн потрiбен краiнi, забув про все – про дружину, батькiв, дiм i дiтей, i приеднався б до загону. Френк побачив, як якийсь робiтник, який iшов, злегка помахуючи обiднiм казанком i, мабуть, аж нiяк не думав про такий фiнал свого трудового дня, раптом зупинився i почав прислухатися до тупоту загону, що наближався. А коли солдати порiвнялися з ним, зачекав трохи, провiв iхнi ряди нерiшучим i здивованим поглядом i раптом, прилаштувавшись до хвоста, з урочистим виразом на обличчi пiшов до вербувального пункту. Що захопило того трудягу? – запитував себе Френк. Чому вiн так легко пiдкорився чужiй волi? Адже вiн не збирався йти на вiйну. На його обличчi ще лишалися слiди мазуту i кiптяви; це був молодий чоловiк рокiв двадцяти п’яти, з вигляду – ливарник чи слюсар. Френк дивився услiд маленькому загону доти, поки той не зник за рогом вулицi.
Яким дивним е це раптове пробудження войовничого духу! Френку здавалося, що люди нiчого не хотiли чути, окрiм барабанiв i труб, нiчого не хотiли бачити, крiм тисяч солдатiв, якi йшли на фронт iз холодною сталлю рушниць на плечах, нiчим iншим не цiкавилися, крiм вiйни i вiйськових новин. Безсумнiвно, це було хвилююче вiдчуття, навiть величне, але ризиковане для тих, хто його вiдчував. Воно кликало до самопожертви, а Френк цього не розумiв. Якщо вiн пiде на вiйну, його можуть убити, а тодi – яка користь вiд його пiднесених почуттiв? Нi, краще вiн буде наживати статки i займатися справами полiтичними, громадськими, фiнансовими. Бiдолашний дурень, що пiшов за вербувальним загоном (нi, не дурень, вiн не називатиме його так!). Просто розгублений бiдолаха-трудiвник, нехай зглянеться над ним небо! Нехай зглянеться небо над ними усiма! Воiстину, вони не вiдають, що чинять!
Якось йому довелося бачити Лiнкольна. Цей довготелесий, з незграбною ходою, кiстлявий, на вигляд простакуватий чоловiк справив на Френка незабутне враження. Стояв холодний i непогожий лютневий ранок; видатний президент военноi епохи щойно закiнчив свое урочисте звернення до народу, в якому вiн говорив, що еднальнi узи мiж штатами можуть бути натягнутi до межi, але вони не повиннi бути розiрванi. Коли вiн виходив з Палацу Незалежностi[9 - Будiвля у Фiладельфii, у якiй 4 липня 1776 р. було проголошено незалежнiсть Сполучених Штатiв Америки.], уславленоi будiвлi,
Страница 29
де зародилася американська свобода, його обличчя було сумним i задумливо-спокiйним. Ковпервуд не зводив очей з президента, поки той виходив з пiд’iзду, оточений штабними офiцерами, представниками мiсцевоi влади, детективами i цiкавим, спiвчутливо налаштованим натовпом. Уважно вдивляючись в незвичайнi, грубо викарбуванi риси Лiнкольна, вiн переймався усвiдомленням дивовижноi чистоти i внутрiшньоi величi цiеi особистостi.«Оце справжня людина! – казав собi Френк. – Яка незвичайна натура!» Кожен жест президента вражав його. Дивлячись, як Лiнкольн сiдае в екiпаж, вiн думав: «Так от який, цей нищитель пiдвалин, цей колишнiй провiнцiйний адвокат! Ну що ж, у критичний перiод доля обрала найдостойнiшого».
Образ Лiнкольна ще довго стояв перед очима Френка, i згодом його думки неодноразово поверталися до цiеi винятковоi людини. Вiн був переконаний, що йому пощастило бачити одного зi справдi величних свiту цього. Вiйна i державна дiяльнiсть не цiкавили Френка, але вiн знав, як важливо часом i те, й iнше.
11
Пiд час вiйни i пiсля того, як стало очевидно, що вiйна ця надовго, Ковпервуду випала нагода проявити своi здiбностi фiнансиста у справдi масштабнiй справi. Вся краiна, штат, мiсто вiдчували в цей перiод гостру потребу в грошах. У липнi 1861 року Конгрес затвердив випуск внутрiшньоi позики на п’ятдесят мiльйонiв доларiв у виглядi облiгацiй, що пiдлягають погашенню протягом двадцяти рокiв i принесуть власникам до семи вiдсоткiв рiчних. Штат, у свою чергу, приблизно на тих же умовах санкцiонував випуск позики на три мiльйони. Реалiзацiю першоi позики проводили бостонськi, нью-йоркськi i фiладельфiйськi фiнансисти, другоi – лише фiладельфiйськi. Ковпервуд не брав у цьому участi. Вiн був ще недостатньо знаний. В газетах вiн читав про засiдання, на яких фiнансовi верховоди, знайомi йому особисто або тiльки з iменi, «обговорювали найбiльш доцiльнi заходи щодо надання допомоги краiнi або штату». Френка вони не запрошували. Мiж тим, вiн усiею душею жадав бути серед них. Вiн уже тодi зрозумiв, що для успiху справи часто бувае достатньо одного слова багатоi людини, не треба нi грошей, анi гарантiй, нi конкретного забезпечення – нiчого, лише ii слово. Якщо ходили чутки, що за лаштунками якоi-небудь справи ховаються «Дрексел i Ко», «Джей Кук i Ко» або «Гулд i Фiск», – вона вже вважалася надiйною! Джей Кук, молодий фiладельфiець, провiв чудову операцiю: вiн узяв на себе, в компанii з Дрекселем, реалiзацiю випущеноi штатом позики i розпродав ii за номiналом. На загальну думку, позика могла бути розповсюджена лише за цiною дев’яносто доларiв за сто. Кук з цiею думкою не погодився. Вiн вважав, що гордiсть за свiй штат i патрiотизм громадян допоможуть реалiзацii позики серед дрiбних банкiв i приватних осiб, тож сума пiдписки перекрие (можливо, навiть iз надлишком) суму випуску. Наступнi подii пiдтвердили правильнiсть розрахункiв Кука, i це змiцнило його дiлову репутацiю. Ковпервуду дуже хотiлося зробити щось подiбне, але вiн був досить практичний, щоб не вiдчувати заздрощiв до Кука, – вiн завжди виходив з фактiв i реальних можливостей.
Його час настав за пiвроку, коли з’ясувалося, що Пенсильванii знадобиться значно бiльше грошей. Солдатiв, виставлених штатом за розкладкою, потрiбно було одягати й утримувати. Крiм того, необхiдно було провести низку оборонних заходiв, а до того ж ще й поповнити скарбницю. Законодавчi збори пiсля довгих обговорень нарештi дозволили випуск внутрiшньоi позики на суму у двадцять три мiльйони доларiв. У фiнансових колах жваво обговорювалося питання про те, кому буде доручено реалiзацiю позики, – першими називали компанii Дрекселя i Джея Кука.
Ковпервуд багато думав про це. Якби йому вдалось домогтися повноважень на реалiзацiю частини цiеi величезноi позики (навряд чи вiн був би в змозi взяти ii на себе повнiстю – у нього ще не було достатньо зв’язкiв) – вiн значно пiдвищив би свою репутацiю бiржового маклера, i водночас у нього очистилося б чимало грошей. Яку ж суму вiн може взяти на себе? От у чому питання. Хто стане купувати у нього облiгацii? Батькiвський банк? Цiлком iмовiрно. «Вотермен i Ко»? На обмежену суму. Суддя Кiтчен? Незначну частину. Компанiя «Мiлс-Девiд»? Так. Вiн став перебирати в пам’ятi пiдприемства i приватних осiб, якi з тих чи iнших мiркувань (з мотивiв особистоi дружби, в силу поступливого характеру, вдячностi за послуги в минулому i так далi) пiдписалися б через нього на якусь кiлькiсть цих семивiдсоткових облiгацiй. Френк пiдсумував своi можливостi i виявив, що пiсля певноi попередньоi «обробки» вiн, з усiею ймовiрнiстю, мiг би розмiстити облiгацii на один мiльйон доларiв, якби впливовi полiтичнi дiячi Фiладельфii посприяли у наданнi йому цiеi частки позики.
Найбiльшi надii Френк покладав на такого собi Едварда Мелiю Батлера, у якого були не те щоб видатнi, але вельми солiднi зв’язки в полiтичному свiтi. Батлер був пiдрядником, котрий проводив роботи з прокладання каналiзацiйних труб i водогонiв, зi спорудження фундаментiв, брукування вулиць тощо. Колис
Страница 30
, задовго до того, як Ковпервуд познайомився з ним, Батлер на свiй страх i ризик брав пiдряди на вивезення смiття. Мiсто в той час ще не знало систематизованого прибирання вулиць, тим бiльше на околицях i в деяких старих, населених бiднотою районах. Едвард Батлер, тодi молодий бiдняк-iрландець, почав з того, що безкоштовно згрiбав i прибирав вiдходи, якi йшли на корм його свиням i худобi. Пiзнiше вiн виявив, що е люди, готовi дещо сплачувати за цi послуги. А ще пiзнiше один мiсцевий дiяч, член мунiципалiтету i приятель Батлера (обидва вони були католиками) подився на всю цю справу пiд зовсiм iншим кутом. Чому б не призначити Батлера офiцiйним пiдрядником з прибирання смiття? Мунiципалiтет може видiлити для цiеi мети щорiчнi асигнування. Батлеру буде надана можливiсть найняти кiлька дюжин смiттевих фургонiв. Бiльше того, нiяких iнших смiттярiв в мiстi не залишиться. Зараз вони, звичайно, е, але офiцiйний договiр мiж Батлером i мунiципалiтетом покладе край будь-якiй конкуренцii. Частиною прибутку вiд цiеi дуже вигiдноi справи доведеться поступитися, щоб догодити i заспокоiти тих, кого обiйшли пiдрядом. Пiд час виборiв треба буде позичати грошi деяким органiзацiям i окремим особам, та це не бiда – йдеться про невеликi суми. Отже, Батлер i член мунiципалiтету Патрiк Гевiн Комiський уклали дiлову угоду (останнiй, звiсно, таемно). Батлер бiльше вже не роз’iжджав сам зi смiттевим фургоном. Вiн найняв спритного iрландського хлопця на iм’я Джиммi Шихен, котрий жив по сусiдству, i той став його помiчником, керуючим, конюхом, бухгалтером – одне слово, майже всiм. Незабаром Батлер став заробляти вiд чотирьох до п’яти тисяч на рiк, – ранiше вiн ледве мав двi тисячi, – переiхав у цегляний будинок на пiвденнiй околицi мiста i вiддав дiтей до школи. Мiсiс Батлер покинула варити мило i розводити свиней. Вiдтодi фортуна була незмiнно прихильною до Едварда Батлера.Ранiше вiн не вмiв анi читати, анi писати, але тепер, звичайно, навчився грамоти. З бесiд iз мiстером Комiським вiн з’ясував, що iснують й iншi форми пiдрядiв – наприклад, на прокладку каналiзацiйних, водопровiдних i газових магiстралей, брукування вулиць тощо. Кому ж узятися за них, як не Едварду Батлеру? Вiн знайомий з багатьма членами мунiципалiтету. Вiн зустрiчався з ними в заднiх кiмнатчинах пивниць, на пiкнiках, що влаштовуються верховодами мiста в суботнi та недiльнi днi, на передвиборних нарадах i засiданнях, бо, користаючися зi щедрот мiста, повинен був допомагати iм не лише грошима, а й порадою. Цiкаво, що Батлер незабаром виявив неабияку полiтичну кмiтливiсть. Йому досить було поглянути на людину, щоб сказати, чи пiде вона вгору. Багато з його бухгалтерiв, керiвникiв i табельникiв стали членами мунiципалiтету або законодавчих зборiв. Кандидатури, якi вiн висував на виборах, зазвичай проходили з успiхом. Спочатку вiн здобув вплив у районi, де балотувався в мунiципалiтет його ставленик, потiм на своiй виборчiй дiльницi, згодом на мiських зборах своеi партii, звичайно ж, вiгiв[10 - Задля боротьби iз президентом Ендрю Джексоном у США у 1834 р. утворилася буржуазна партiя вiгiв.] i, нарештi, його стали вважати головою самостiйноi полiтичноi органiзацii.
Якiсь таемничi сили працювали на нього в мунiципалiтетi. Йому дiставалися великi пiдряди, вiн брав участь у всiх торгах. Про смiттезбиральнi роботи вiн уже й не думав. Старший син мiстера Батлера, Оуен, був членом законодавчих зборiв i компаньйоном батька. Другий син, Келем, служив у вiддiлi мiського водопостачання i теж брав участь у справах батька. Старша дочка, п’ятнадцятирiчна Ейлiн, ще вчилася в монастирському пансiонi Св. Агати, в Джермантаунi. Інша, тринадцятирiчна Нора, наймолодша в сiм’i, була влаштована у приватну школу, яка перебувала у вiданнi католицьких черниць. Сiм’я Батлерiв переiхала з пiвденноi частини Фiладельфii на Джирард-авеню, ближче до аристократичного кварталу – там уже зароджувалося iнтенсивне «свiтське» життя. Батлери не належали до кола обраних, але у глави сiм’i, п’ятдесятип’ятирiчного пiдрядника, котрий «коштував» майже пiвмiльйона, знайшлося багато друзiв у свiтi полiтичному i фiнансовому. Та й сам вiн був уже не той «неотесаний паруб’яга». Це був кремезний чоловiк iз червоним, злегка обвiтреним обличчям, сивочолий, сiроокий, з широкими плечима i могутнiми грудьми – типовий iрландець. Багатий життевий досвiд надав його обличчю спокiйного, певного i незворушного виразу. Великi руки i ноги нагадували про днi, коли вiн ще не носив чудових костюмiв з англiйського сукна i жовтих черевикiв, але нiчого «простацького» в ньому не залишилося – навпаки, тримався вiн iз великою гiднiстю. Щоправда, говорив Батлер, як i ранiше, з iрландським акцентом, але завжди жваво, люб’язно i переконливо.
Вiн одним iз перших зацiкавився будiвництвом кiнних залiзниць i так само, як Ковпервуд i чимало iнших, дiйшов висновку, що це дiло з великим майбутнiм. Найкращим доказом був прибуток, який приносили купленi ним акцii та паi. Батлер дiяв через маклерiв, оскiльки не встиг вступити в цi пiдприемства
Страница 31
в перiод iх органiзацii. Вiн скуповував акцii всiх кiнно-залiзничних компанiй, вважаючи, що перед будь-якою з них вiдкриваються прекраснi перспективи. Але найбiльше йому хотiлося повнiстю отримати у своi руки контроль над однiею або двома лiнiями. Вiдповiдно до цього задуму вiн пiдшукував надiйного молодого чоловiка, здiбного i чесного, який дiяв би за його вказiвками, роблячи все, що йому накажуть. Хтось рекомендував йому Ковпервуда, i вiн листовно запросив його до себе.Ковпервуд не забарився, адже багато чув про Батлера, його кар’еру, зв’язки i вплив. Одного сухого морозяного лютневого ранку Френк вирушив до нього. Згодом вiн не раз згадував цю вулицю – широкi цеглянi тротуари, брукiвку, злегка припорошенi снiгом, хирлявi, оголенi деревця i лiхтарнi стовпи. Будинок Батлера, хоча i не новий (вiн вiдремонтував його пiсля покупки) – був непоганим зразком архiтектури свого часу. П’ятдесят футiв у довжину, чотириповерховий, вiн був складений з сiрого вапняку, до парадних дверей вели чотири широкi бiлi сходинки. Вiкна з бiлими лиштвами мали форму широких арок. Зсередини вони були завiшенi мереживними фiранками, i червоний плюш меблiв, що трохи просвiчувався крiзь мереживо, мав якийсь особливо затишний вигляд з холодноi i заснiженоi вулицi.
Чепурна покоiвка-iрландка вiдкрила дверi Ковпервуду; вiн увiйшов i дав iй свою вiзитну картку.
– Мiстер Батлер удома?
– Не можу сказати, сер. Я зараз дiзнаюся. Можливо, вiн вийшов.
За кiлька хвилин Френка провели нагору. Батлер прийняв його в кабiнетi, що трохи нагадував контору. Там стояли письмовий стiл, дерев’яне крiсло, деякi шкiрянi меблi i книжкова шафа. Усi цi предмети були розрiзненi i розставленi так, як не розставляють меблi нi в конторi, нi в житловiй кiмнатi. На стiнi висiли картини: одна – написана олiею, щось абсолютно неймовiрне! – темна i похмура; на iншiй – в рожевих i розпливчасто-зелених тонах було зображено канал i баржу, що пливла по ньому, i, нарештi, кiлька непоганих дагеротипiв рiдних i друзiв. Ковпервуд звернув увагу на прекрасний, злегка пiдфарбований портрет двох дiвчаток. У однiеi волосся було рудувато-золотаве, в iншоi каштанове i, мабуть, шовковисте. Це були гарненькi, здоровi i веселi дiвчата кельтського типу; iхнi голiвки майже торкалися, очi впритул дивилися на глядача. Френк помилувався ними i вирiшив, що це, напевно, доньки господаря будинку.
– Мiстер Ковпервуд? – зустрiв його Батлер; вiн якось дивно розтягував голоснi, та й взагалi це була людина повiльна, поважна, вдумлива.
Френк звернув увагу на його мiцну постать – могутню, як старий дуб, загартований дощем i вiтрами. Шкiра на його обличчi була туго натягнута, та й весь вiн був якийсь пiдтягнутий i пiдiбраний.
– Так, – вiдповiв Френк.
– У мене е до вас справа – стосовно купiвлi акцiй. Я подумав, що краще вам прийти сюди, нiж менi iздити до вас у контору. Тут ми можемо поговорити вiч-на-вiч, крiм того, i роки моi вже не тi.
Вiн подивився на гостя, трохи примруживши очi.
Ковпервуд посмiхнувся.
– Я до ваших послуг, – чемно вiдповiв вiн.
– Наразi я зацiкавлений у тому, щоб виловити на бiржi акцii деяких кiнних залiзниць. Подробицi я вiдкрию вам пiзнiше. Бажаете випити? Ранок сьогоднi холодний.
– Дякую, я нiколи не п’ю.
– Нiколи? Неабияке зiзнання, якщо йдеться про вiскi! Але так чи iнакше – це похвально. У моiх синiв теж душа не навертаеться – i мене це дуже тiшить. Так от, я хочу виловити на бiржi деякi акцii, але, зiзнаюся, ще важливiше для мене знайти кмiтливого юнака, як ви, скажiмо, через якого я мiг би дiяти. Ви ж самi знаете, що одна справа завжди тягне за собою iншу, – i Батлер подивився на свого гостя допитливим, але водночас доброзичливим поглядом.
– Цiлком вiрно, – погодився Ковпервуд, привiтно посмiхнувшись у вiдповiдь на погляд господаря будинку.
– Та-ак, – задумливо мовив Батлер, чи то до Ковпервуда, чи до самого себе. – Тямущий молодий чоловiк мiг би бути менi дуже корисним у справах. У мене двое синiв – загалом недурнi хлопцi. Але я не хотiв би, щоб вони грали на бiржi. Та якби й захотiв – не знаю, може, вони б i не зумiли. Але справа тут, власне, не в цьому. Я взагалi дуже зайнятий i, як я вам казав, роки моi вже не тi. Я тепер уже не такий легкий на пiдйом. А якби у мене був вiдповiдний помiчник (до речi, я все дiзнався про вашу роботу), вiн мiг би виконувати для мене рiзнi невеликi доручення щодо паiв i позик – вони давали б дещо нам обом. У мене частенько питають порад з того чи iншого питання молодi люди, якi бажали б вкласти свiй капiтал у справу, тож…
Вiн замовк i, нiби пiддражнюючи гостя, став дивитися у вiкно, добре знаючи, що зацiкавив Ковпервуда, i що розмова про вплив у дiловому свiтi i про комерцiйнi зв’язки ще бiльше його заохотить. Батлер дав йому зрозумiти, що головне в цих справах – вiрнiсть, такт, кмiтливiсть i дотримання таемницi.
– Що ж, якщо ви розпитували про мою роботу… – зауважив Френк, супроводжуючи своi слова характерною для нього мимовiльною посмiшкою i не закiнчуючи фрази.
Батлер у цих не
Страница 32
агатьох словах вiдчув силу i переконанiсть. Йому сподобалися витримка i врiвноваженiсть молодика. Про Ковпервуда вiн чув вiд багатьох. (Тепер фiрма називалася вже «Ковпервуд i Ко», причому «компанiя» була чисто фiктивна.) Вiн поставив Френковi ще кiлька запитань щодо бiржi i загального стану ринку. Затим поцiкавився, що йому вiдомо про залiзницi, i нарештi виклав свiй план, який полягав у тому, щоб скупити якомога бiльше акцiй кiнних лiнiй Дев’ятоi, Десятоi, П’ятнадцятоi i Шiстнадцятоi вулиць, але, по можливостi, поволi i не здiймаючи галасу. Дiяти тут треба обережно, скуповуючи акцii частково через бiржу, частково ж у окремих власникiв. Батлер змовчав про те, що вiн мае намiр чинити тиск на законодавчi органи, щоб домогтися дозволу на продовження шляхiв за теперiшнi кiнцевi пункти, аби, коли настане час, розпочати роботи, приголомшити залiзничнi концерни звiсткою, що найбiльшими iхнiми акцiонерами е Батлер (батько чи сини) – далекоглядний план, спрямований на те, щоби зрештою цi лiнii опинилися повнiстю в руках сiмейства Батлерiв.– Я буду щасливий спiвпрацювати з вами, мiстере Батлер, будь-яким бажаним для вас способом, – сказав Ковпервуд. – Я не скажу, що у мене вже зараз велика справа – це ще тiльки першi кроки. Але зв’язки у мене хорошi. Я придбав власне мiсце на нью-йоркськiй i фiладельфiйськiй бiржах. Тi, кому доводилося мати зi мною справу, як на мене, завжди залишалися задоволенi результатами.
– Про вашу роботу менi дещо вже вiдомо, – повторив Батлер.
– Дуже добре. Коли я вам знадоблюся, ви, можливо, зайдете в мою контору або напишете менi, i я прийду до вас. Я повiдомлю вам свiй секретний код, тож усе вами написане залишиться в найсуворiшiй таемницi.
– Гаразд, гаразд! Зараз ми бiльше не будемо про це говорити. Скоро ми знову зустрiнемося, i тодi в моему банку вам буде вiдкрито кредит на певну суму.
Вiн пiдвiвся i поглянув у вiкно. Ковпервуд теж пiднявся.
– Здаеться, нинi чудова погода?
– Прекрасна!
– Ну, я впевнений, що з часом ми з вами зiйдемося ближче.
Вiн подав Ковпервуду руку.
– Я теж маю надiю.
Ковпервуд попрямував до виходу, i Батлер провiв його до парадних дверей. У цю ж хвилину з вулицi вбiгла молода рум’яна блакитноока дiвчина в яскраво-червонiй пелеринi з капюшоном, накинутим на рудувато-золотаве волосся.
– Ах, тату, я тебе мало з нiг не збила!
Вона посмiхнулася батьковi, а заодно i Ковпервуду, сяючою, променистою i безтурботною посмiшкою. Зуби у неi були блискучi i дрiбнi, а губи – мов яскраво-червоний бутон.
– Ти сьогоднi рано повернулася. Я думав, що ти пiшла на весь день.
– Я так i хотiла, а потiм передумала.
Вона пройшла далi, розмахуючи руками.
– Отже, – продовжував Батлер, коли вона зникла, – почекаемо день-другий. До побачення!
– До побачення!
Ковпервуд спускався сходами, радiючи перспективам фiнансовоi дiяльностi, що вiдкривалися перед ним. І раптом в його уявi знов постала щойно бачена ним дiвчина – живе втiлення юностi. Яка вона яскрава, свiжа, життерадiсна! В ii голосi звучала вся веселiсть i бадьора сила п’ятнадцяти чи шiстнадцятирiчноi дiвчини. Життя у нiй вирувало. Ласий шматочок, який з часом дiстанеться якомусь хлопцевi, i до того ж ii батько ще збагатить зятя або щонайменше посприяе його збагаченню.
12
До Едварда Мелii Батлера Ковпервуд звернувся майже два роки по тому, коли подумав, що вiн мiг би досягти вельми впливового становища, якби йому доручили розповсюдити частину випущеноi позики. Можливо, Батлер i сам зацiкавиться придбанням пакета облiгацiй або ж просто допоможе йому, Френку, розмiстити iх. На той час Батлер вже перейнявся щирою симпатiею до Ковпервуда i в реестрах останнього значився великим власником цiнних паперiв. Ковпервуду теж подобався цей мiцний, поважний iрландець. Подобалася йому i вся iсторiя сiм’i Батлера. Вiн познайомився з його дружиною, огрядною i флегматичною iрландкою. Вона була досить мила, терпiти не могла нiчого показного i досi ще любила заходити на кухню i особисто керувати куховарством. Френк був уже знайомий i з синами Батлера – Оуеном i Келемом, i з дочками – Норою та Ейлiн. Ейлiн i була тiею дiвчиною, з якою вiн зiткнувся на сходах пiд час першого свого вiзиту до Батлера позаминулоi зими.
Коли Ковпервуд увiйшов до своерiдного кабiнету-контори Батлера, там затишно палав камiн. Наближалася весна, але вечори були ще холоднi. Батлер запропонував гостевi зручнiше влаштуватися в глибокому шкiряному крiслi бiля вогню i приготувався його слухати.
– Еге, це не така проста штука! – вимовив вiн, коли Ковпервуд скiнчив. – Ви ж краще за мене розбираетеся в цих речах. Як вам вiдомо, я не фiнансист, – i вiн посмiхнувся, немов виправдовуючись.
– Я знаю лише те, що це питання впливу i протекцiй, – продовжував Ковпервуд. – «Дрексел i Ко» та «Кук i Ко» мають зв’язки в Гаррiсберзi. У них там е своi люди, якi стоять на сторожi iхнiх iнтересiв. З головним прокурором i скарбничим штату вони приятелюють. Якщо я запропоную своi послуги i навiть доведу, що можу взяти на себе роз
Страница 33
iщення позики, менi цю справу все’дно не доручать. Так бувало вже не раз. Я повинен заручитися пiдтримкою друзiв, iх впливом. Адже ви знаете, як влаштовуються такi справи.– Вони влаштовуються досить легко, – сказав Батлер. – Коли знаеш напевно, до кого слiд звернутися. Вiзьмемо, наприклад, Джиммi Олiвера – вiн мае бути бiльш-менш у курсi справи.
Джиммi Олiвер був тодi окружним прокурором i час вiд часу давав Батлеру цiннi поради. Завдяки щасливому збiгу вiн перебував ще й у дружбi зi скарбничим штату.
– На яку ж частину позики ви замiрилися?
– На п’ять мiльйонiв.
– П’ять мiльйонiв! Ого! – Батлер випростався у своему крiслi. – Ви що, голубе? Адже це величезнi грошi! Де ж ви розмiстите таку кiлькiсть облiгацiй?
– Я подам заявку на п’ять мiльйонiв, – м’яко заспокоiв його Ковпервуд. – Отримати ж хочу лише мiльйон. Але така заявка пiднiме мiй престиж, а престиж теж котируеться на ринку.
Батлер, полегшено зiтхнувши, вiдкинувся на спинку крiсла.
– П’ять мiльйонiв! Престиж! Отже, ви хочете лише мiльйон? Ну, тодi iнша рiч! А думка, щиро кажучи, непогана. Таку суму ми, певно, зумiемо роздобути.
Вiн потер долонею пiдборiддя i втупився у вогонь.
Йдучи в цей вечiр вiд Батлера, Ковпервуд не сумнiвався, що той його не обдурить i пустить в хiд усi своi зв’язки. Тому вiн анiтрохи не здивувався i прекрасно зрозумiв, що й до чого, коли кiлька днiв по тому його представили мiському скарбничому Джулiану Боудену, який, у свою чергу, обiцяв познайомити його зi скарбничим штату Ван-Нострендом i подбати про те, щоб клопотання Ковпервуда було розглянуто.
– Ви, звичайно, знаете, – сказав вiн Ковпервуду в присутностi Батлера, бо в його будинку i вiдбувалася ця зустрiч, – що банкiвський клан дуже могутнiй. Вам вiдомо, хто його очолюе. Вони не бажають, щоб у справу з випуском позики встрявали стороннi. У мене була розмова з Теренсом Релiхеном, iхнiм представником там, нагорi (вiн мав на увазi столицю штату Гаррiсберг), який заявив, що вони не потерплять нiчийого втручання в цю справу з позикою. Ви можете нажити собi чимало неприемностей тут, у Фiладельфii, якщо досягнете свого, – це ж дуже могутнi люди. А ви вже уявляете собi, де розмiстите позику?
– Так, уявляю, – вiдповiв Ковпервуд.
– Ну що ж, як на мене, найкраще тепер – тримати язика за зубами. Подавайте заявку – i справу вирiшено. Ван-Ностренд, за згодою губернатора, затвердить ii. А з губернатором, я думаю, ми зумiемо домовитися. А коли ви доможетеся затвердження, з вами, ймовiрно, захочуть серйозно поговорити. Та це вже буде ваш клопiт.
Ковпервуд посмiхнувся своею непроникною посмiшкою. Скiльки всяких ходiв i виходiв у цьому фiнансовому свiтi! Цiлий лабiринт пiдземних течiй! Трохи прозорливостi, трохи кмiтливостi, трохи удачi – час i випадок, – от що здебiльшого вирiшуе справу. Взяти хоча б його самого: варто було йому вiдчути честолюбне бажання зробити кар’еру – лише бажання, нiчого бiльше – i от у нього вже е зв’язок зi скарбничим штату i з губернатором. Вони будуть особисто розбирати його справу, бо вiн цього зажадав. Іншi дiлки, впливовiшi за нього, мали точно таке ж право на частку в позицi, але вони не зумiли цим скористатися. Смiливiсть, iнiцiатива, пiдприемливiсть – як багато вони значать! (та ще везiння на додачу).
Вже дорогою Френк думав про те, як здивуються «Кук i Ко», «Дрексел i Ко», дiзнавшись, що вiн став iхнiм конкурентом. Удома вiн пiднявся на другий поверх, в маленьку кiмнату поруч зi спальнею, яку облаштував пiд кабiнет – там стояли письмовий стiл, сейф i шкiряне крiсло, – i почав перевiряти своi ресурси. Йому потрiбно було багато чого обмiркувати i зважити. Вiн знову переглянув список осiб, з якими вже домовився, i на чию пiдписку мiг смiливо розраховувати. Проблема розмiщення облiгацiй на мiльйон доларiв його не турбувала. За його розрахунками, вiн мав заробити два вiдсотки вiд загальноi суми, тобто двадцять тисяч доларiв. Якщо дiло вигорить, вiн вирiшив купити особняк на Джирард-авеню, неподалiк вiд Батлерiв, а можливо, ще краще – придбати дiлянку i почати будуватися. Грошi на будiвництво вiн роздобуде, заклавши дiлянку i будинок. У батька справи йдуть досить непогано. Можливо, i вiн захоче будуватися поруч, тодi вони будуть жити плiч-о-плiч. Контора мала дати цього року (незалежно вiд операцii з позикою) тисяч десять. Вкладення Френка в конку, що досягали суми в п’ятдесят тисяч доларiв, приносили шiсть вiдсоткiв рiчних. Майно дружини, яке складалося з iхнього нинiшнього будинку, облiгацiй державних позик i нерухомостi в захiднiй частинi Фiладельфii, становило ще сорок тисяч. Вiн був багатою людиною, але розраховував незабаром стати ще багатшим. Тепер треба лише дiяти – розумно i холоднокровно. Якщо операцiя з позикою пройде успiшно, вiн зможе повторити ii, i навiть в бiльшому масштабi – адже це не останнiй випуск. Посидiвши ще трохи, вiн загасив свiтло i пiшов до дружини, яка вже спала. Няня з дiтьми займала кiмнату з iншого боку сходiв.
– Ну от, Лiлiан, – сказав вiн, коли вона прокинувшись повернулась до ньо
Страница 34
о, – менi здаеться, що справа з позикою, про яку я тобi розповiдав, тепер зрушилась. Один мiльйон для розмiщення я, iмовiрно, отримаю. Це принесе двадцять тисяч прибутку. Якщо все пройде успiшно, ми вибудуемо собi будинок на Джирард-авеню. Згодом вона стане однiею з найкращих вулиць. Коледж – прекрасне сусiдство.– Це буде чудово, Френку! – сказала вона i погладила його руку, коли вiн присiв на край лiжка. Але в тонi ii вiдчувався легкий сумнiв.
– Нам потрiбно бути уважнiшими до Батлера. Вiн дуже люб’язно зi мною обiйшовся i, звiсно, буде нам корисним i надалi. Вiн запрошував нас iз тобою як-небудь зайти до них. Не слiд нехтувати цим запрошенням. Будь привiтнiшою до його дружини. Вiн може при бажаннi дуже багато для мене зробити. У нього, мiж iншим, двi дочки. Треба буде запросити iх до нас усiею сiм’ею.
– Ми влаштуемо для них обiд! – з готовнiстю вiдгукнулася Лiлiан. – Я на днях заiду до мiсiс Батлер i запропоную iй покататися зi мною.
Лiлiан вже встигла дiзнатися, що Батлери (принаймнi молодше поколiння) люблять показний шик, i вони дуже чутливi до розмов про свое походження, а грошi, за iхнiми уявленнями, компенсують абсолютно всi недолiки.
– Старий Батлер – людина вельми респектабельна, – зауважив якось Ковпервуд. – Але мiсiс Батлер… Та й вона, власне, непогана, але надто вже простакувата. Утiм, це жiнка добра i щира.
Френк попрохав дружину бути люб’язнiшою з Ейлiн i Норою, оскiльки батько i мати Батлери дуже пишаються своiми доньками.
Лiлiан на той час було тридцять два роки, Френку – двадцять сiм. Народження двох дiтей i турботи про них певною мiрою вплинули на ii зовнiшнiсть. Вона втратила колишню звабливу витонченiсть i стала дещо сухорлявою. Обличчя ii iз запалими щоками нагадувало обличчя жiнок з картин Россеттi i Берн-Джонса[11 - Россеттi Данте Габрiель (1828–1882) i Берн-Джонс Едуард (1833–1898) – англiйськi художники, якi належали до декадентськоi школи прерафаелiтiв, яка прагнула вiдродити середньовiчну мiстику.]. Здоров’я ii було пiдiрване доглядом за двома дiтьми, а ознаки катару шлунка, що виникли останнiм часом, забрали у неi багато сил. Нервова система ii зазнала розладу, i часом вона страждала вiд нападiв меланхолii. Ковпервуд все це помiчав. Вiн намагався бути з нею, як i ранiше, ласкавим i уважним, але, маючи розум утилiтарний i практичний, не мiг не розумiти, що рано чи пiзно у нього на руках опиниться хвора дружина. Спiвчуття i прихильнiсть, звичайно, добра рiч, але пристрасть i потяг мають зберiгатися, – надто гiркою бувае ця втрата.
Отож Френк часто задивлявся на молодих життерадiсних дiвчат, котрi випромiнювали здоров’я. Зрозумiло, похвально, розсудливо i вигiдно дотримуватися чеснот, згiдно з правилами загальноприйнятого кодексу моралi, але якщо у тебе хвора дружина… Та й узагалi, хiба людина прикута до своеi дружини? Невже йому вже на жодну жiнку й поглянути не можна? А що, коли до душi йому припаде iнша? Френк у вiльний час чимало розмiрковував над подiбними питаннями i дiйшов висновку, що все це не так уже й страшно. Якщо не ризикуеш бути викритим – тодi все гаразд. Треба лише бути обачливим. Зараз, коли вiн сидiв на краю лiжка дружини, цi думки знову заюрмилися в його головi, бо вдень вiн побачив Ейлiн Батлер, як вона спiвала, акомпануючи собi на роялi, коли вiн проходив через вiтальню. Ейлiн була схожа на пташку в яскравому опереннi i дихала здоров’ям i радiстю. Уособлення юностi…
«Дивно влаштований свiт…» – подумав Френк. Але цi думки вiн глибоко таiв у собi i нiкому не збирався iх повiряти.
Операцiя з позикою мала досить цiкавi наслiдки: Френк виручив своi двадцять тисяч (навiть трохи бiльше) i до того ж привернув до себе увагу фiнансового свiту Фiладельфii i штату Пенсильванiя. Але розповсюджувати позику йому так i не довелося. У нього вiдбулася зустрiч iз скарбником штату в конторi одного знаменитого фiладельфiйського юриста, де скарбник зазвичай займався справами пiд час своiх наiздiв до Фiладельфii. Вiн був дуже люб’язний з Ковпервудом (нiчого iншого йому й не лишалося) i пояснив, як у Гаррiсберзi влаштовуються такi справи. Коштами для передвиборних кампанiй забезпечують великi фiнансисти. У тих е своi ставленики в палатi i в сенатi штату. Губернатор i скарбник, звiсно, вiльнi у своiх дiях, але iм доводиться пам’ятати про iснування таких речей, як престиж, дружба, громадський вплив i полiтичне честолюбство. Значнi дiлки нерiдко утворюють таемну корпорацiю – факт, зрозумiло, не зовсiм законний. Проте, з iншого боку, вони, як-не-як, е офiцiйними поручителями при випуску великих позик. Штат змушений пiдтримувати з ними добрi стосунки, особливо в такий час, як нинi. Оскiльки мiстер Ковпервуд мае прекраснi можливостi для розмiщення облiгацiй на один мiльйон (здаеться, саме на таку суму вiн претендуе) – його прохання слiд задовольнити. Але Ван-Ностренд хоче зробити йому iншу пропозицiю. Чи не погодиться Ковпервуд (якщо цього забажае група фiнансистiв, що реалiзуе позику) пiсля затвердження його заявки поступитися iм за вiдому компенсацiю (що дор
Страница 35
внюе тому прибутку, на який вiн розраховував) своею часткою в розмiщеннi позики? Таке бажання деяких фiнансистiв. Опиратися iм було б небезпечно. Вони аж нiяк не заперечують проти заявки на п’ять мiльйонiв, яка повинна пiдняти престиж Ковпервуда. Нехай навiть вважаеться, що вiн розмiстив один мiльйон, – вони i проти цього нiчого не мають. Але вони хочуть взяти на себе неподiльно реалiзацiю всiх двадцяти трьох мiльйонiв доларiв одним кушем – так буде солiднiше. При цьому зовсiм не обов’язково галасувати про те, що Ковпервуд вiдмовився вiд участi в поширеннi позики. Вони згоднi, щоб вiн зiбрав лаври, якi очiкували б на нього, якби вiн завершив розпочату справу. Проблема лише в тiм, що це може стати поганим прикладом. Знайдуться й iншi охочi пiти його слiдами. Але якщо у вузьких фiнансових колах з приватних джерел поширяться чутки, що на нього чинився тиск, i вiн, отримавши вiдступнi, вiдмовився вiд участi в розмiщеннi позики, то в майбутньому це утримае iнших вiд подiбного кроку. Якщо ж Ковпервуд не погодиться на запропонованi йому умови, йому можуть заподiяти всiляких неприемностей. Наприклад, вимагати погашення його онкольних позик. У багатьох банках з ним надалi будуть менш ввiчливi. Його клiентуру можуть так чи iнакше вiдтрутити.Ковпервуд зрозумiв. І… погодився. Поставити на колiна стiлькох сильних свiту цього – лише це вже дечого варте! Отже, про нього почули, зрозумiли, що вiн за птах. Дуже добре, чудово! Вiн вiзьме своi двадцять тисяч доларiв (чи близько того) i ретируеться. Скарбник теж був вдоволений. Це дозволяло йому вийти з вельми делiкатноi ситуацii.
– Я радий, що побачився з вами, – сказав вiн, – радий, що ми взагалi зустрiлися. Коли я знову буду в цих краях, я зазирну до вас, i ми разом поснiдаемо.
Скарбник вiдчув, що мае справу з людиною, яка дасть йому можливiсть пiдробити. У Ковпервуда був дивовижно проникливий погляд, а його обличчя свiдчило про жвавий i гнучкий розум. Повернувшись до себе, вiн розповiв про молодого фiнансиста губернатору i деяким знайомим дiлкам.
Розподiл позики для реалiзацii було нарештi затверджено. Пiсля секретних переговорiв з очiльниками фiрми «Дрексел i Ко» Ковпервуд отримав вiд них двадцять тисяч доларiв i передав iм свое право на участь у цiй справi. Тепер в його конторi час вiд часу стали з’являтися новi обличчя – серед них Ван-Ностренд i вже згаданий нами Теренс Релiхен, представник iншоi полiтичноi групи в Гаррiсберзi. Одного разу за снiданком в ресторанi Френка познайомили з губернатором. Його iм’я стали згадувати в газетах, вiн швидко рiс в очах суспiльства.
Френк разом з молодим Елсвортом негайно взявся до розробки проекту свого нового будинку. Буде споруджене щось виняткове, заявив вiн дружинi. Тепер iм доведеться влаштовувати великi прийоми. Фронт-стрит для них уже занадто тиха вулиця. Френк дав оголошення про продаж старого будинку, порадився з батьком i з’ясував, що й той не проти переiхати. Успiх сина добре позначився i на кар’ерi батька. Директори банку що не день були з ним привiтнiшi.
Наступного року голова правлiння банку Кугель збирався вийти у вiдставку. Старому Ковпервудовi, завдяки блискучiй фiнансовiй операцii, проведенiй його сином, а також багаторiчнiй службi, пророкували цю посаду. Френк робив великi позики в його банку, а отже, був i значним вкладником. Дуже позитивно оцiнювався i його дiловий зв’язок з Едвардом Батлером. Френк постачав очiльникам банку вiдомостi, яких без нього вони не могли б здобути. Мiський скарбник i скарбничий штату стали цiкавитися цим банком. Ковпервуду-старшому вже ввижався двадцятитисячний оклад голови правлiння, i цим вiн значною мiрою був зобов’язаний своему синовi. Стосунки мiж обома родинами тепер були такi, що кращого годi й бажати. Анна (iй уже виповнився двадцять один рiк), Едвард i Джозеф часто проводили вечори в будинку брата. Лiлiан майже щодня вiдвiдувала його матiр. Ковпервуди жваво обмiнювалися сiмейними новинами, i нарештi вирiшено було будуватися поруч. Ковпервуд-старший купив дiлянку в п’ятдесят футiв поруч з тридцятифутовою дiлянкою сина, i вони разом почали будiвництво двох красивих i зручних будинкiв, якi повиннi були з’еднатися мiж собою галереею – так званою перголою, вiдкритою влiтку i заскленою взимку.
Для облицювання фасаду було обрано зелений гранiт, дуже поширений у Фiладельфii, але мiстер Елсворт обiцяв надати цьому каменевi особливо приемний вигляд для ока. Ковпервуд-старший вирiшив, що може дозволити собi витратити на будiвництво сiмдесят п’ять тисяч доларiв (його статки вже оцiнювалися у двiстi п’ятдесят тисяч), а Френк збирався ризикнути п’ятдесятьма тисячами, одержавши цю суму пiд заставу. У той же час вiн мав намiр перевести свою контору в окрему будiвлю, на тiй же Третiй вулицi, але пiвденнiше. Йому стало вiдомо, що там продаеться будинок з фасадом у двадцять п’ять футiв завдовжки (правда, старий). Але якщо облицювати його темним каменем, то вiн набуде досить значного вигляду. В уявi Френка вже вималювалася красива будiвля з величезним дзеркальним вiкном, крi
Страница 36
ь яке видно дерев’яну обшивку внутрiшнiх стiн, а на дверях або збоку вiд них бронзова табличка: «Ковпервуд i Ко». Ще туманно, але вже, як рожева хмаринка на горизонтi, постало перед ним його майбутне. Вiн буде багатий, дуже-дуже багатий!13
Поки Ковпервуд неухильно просувався вперед шляхом життевих успiхiв, велика вiйна проти повсталого Пiвдня наближалася до кiнця. Був жовтень 1864 року. Взяття Мобiла i «Битва у лiсових хащах»[12 - Битва пiд м. Мобiлем (штат Алабама) i «битва у лiсових нетрях» (штат Вiрджинiя), що вiдбулися в 1864 р., стали визначними подiями у вiйнi Пiвночi та Пiвдня.] ще не зiтерлися з пам’ятi. Грант стояв уже на пiдступах до Пiтерсберга, а доблесний генерал пiвденцiв Лi робив останнi блискучi i безнадiйнi спроби врятувати становище, використовуючи всi своi здiбностi стратега i вояка. Інодi, наприклад, в ту млосно довгу пору, коли вся краiна чекала падiння Вiксберга або переможного наступу армii, що стояла на рiчцi Потомак, а Лi мiж тим вдерся до Пенсильванii, акцii стрiмко знижувалися в цiнi i ринок зазнавав занепаду. У такi хвилини Ковпервуд закликав на допомогу всю свою спритнiсть; йому доводилося щомитi бути напоготовi, щоби все нажите ним не пiшло з вiтром через якiсь непередбачуванi i згубнi звiстки.
Особисте його ставлення до вiйни (незалежно вiд його патрiотичних почуттiв, якi вимагали збереження цiлiсностi Союзу[13 - Пiд Союзом iдеться про Сполученi Штати.]) зводилося до думки, що це руйнiвна i вельми дорога затiя. Вiн не був зрештою такий далекий вiд нацiональноi гордостi, щоб не усвiдомлювати, що Сполученими Штатами, якi тепер розкинулися вiд Атлантичного океану до Тихого i вiд снiгiв Канади до Мексиканськоi затоки, не можна не дорожити. Народившись у 1837 роцi, Ковпервуд був свiдком того, як краiна домагалася територiальноi цiлiсностi (якщо не брати до уваги Аляску). У днi його юностi США збагатилися купленою у iспанцiв Флоридою; Мексика, пiсля несправедливоi вiйни, поступилася в 1848 роцi Техасом i територiями на захiд вiд нього. Залагодилися, нарештi, прикордоннi суперечки мiж Англiею i Сполученими Штатами на далекому пiвнiчному заходi. Людина з широкими поглядами на соцiальнi та фiнансовi питання не могла не розумiти всього значення цих фактiв. У всякому разi, вони вселяли Ковпервуду усвiдомлення необмежених комерцiйних можливостей, що причаiлися в такiй великiй державi. Вiн не належав до розряду фiнансових авантюристiв або прожектерiв, котрi вбачали джерела безмежноi наживи в кожному недослiдженому струмку, в кожнiй п’ядi прерiй; але вже самi обшири краiни свiдчили про гiгантськi можливостi, якi, як сподiвався Френк, можна буде захистити вiд будь-яких зазiхань. Територiя, що простягаеться вiд океану до океану, таiла в собi потенцiйнi багатства, якi були б утраченi, якби Пiвденнi штати вiд’едналися вiд Пiвнiчних.
Водночас проблема звiльнення негрiв не здавалася Ковпервуду суттевою. Вiн з дитинства спостерiгав за представниками цiеi раси, помiчав iхнi переваги й вади, якi вважав вродженими, i гадав, що саме цим обумовлена iхня доля.
Так, наприклад, вiн зовсiм не був упевнений, що неграм може бути вiдведена бiльша роль, нiж та, яку вони вiдiгравали. Принаймнi, на них очiкуе ще довга i важка боротьба, результатiв якоi не дiзнаються найближчi поколiння. У нього не було особливих заперечень проти теорii, яка вимагала для них свободи. Але вiн не бачив i причин, завдяки яким жителi Пiвдня мали би всiма силами протистояти зазiханням на iх надбання i економiчний лад. Дуже шкода, звiсно, що в деяких випадках з чорними невiльниками обходяться кепсько. Вiн вважав, що це питання слiд переглянути, але не бачив нiяких серйозних етичних пiдстав для тiеi боротьби, яку вели покровителi чорношкiрих. Вiн усвiдомлював, що становище величезноi бiльшостi чорношкiрих чоловiкiв i жiнок мало чим вiдрiзняеться вiд становища рабiв, попри те, що iх нiбито захищае конституцiя краiни. Адже iснувало духовне рабство, рабство слабких духом i слабких тiлом. Ковпервуд зi щирою цiкавiстю стежив за виступами Самнера, Гаррiсона, Фiлiпса i Бiчера[14 - Вiдомi поборники звiльнення негрiв.], але нiколи не вважав цю проблему життево важливою для себе. Вiн не мав охоти бути солдатом або командувати солдатами i не мав полемiчного дару; за самим складом свого розуму вiн не належав до любителiв дискусiй навiть у галузi фiнансiв. Його цiкавило лише те, що могло виявитися вигiдним для нього, i вигодi були присвяченi всi його помисли. Братовбивча вiйна на його батькiвщинi не могла принести йому користi. На його думку, вона лише заважала краiнi змiцнiти в торговому i фiнансовому вiдношеннi, i вiн сподiвався на швидкий кiнець цiеi вiйни. Вiн не вдавався до гiрких нарiкань на високi вiйськовi податки, хоча знав, що для багатьох це важке випробування. Розповiдi про смерть i нещастя дуже зачiпали його, але, на жаль, людське життя таке мiнливе, i не в його змозi що-небудь змiнити в ньому! Так iшов вiн своiм шляхом, день у день спостерiгаючи за приходом i вiдходом вiйськових загонiв, на кожному кроцi зустрiч
Страница 37
ючи купки брудних, схудлих, обiрваних i напiвхворих людей, якi поверталися з поля битви або з лазаретiв; йому залишалося лише жалiти iх. Ця вiйна була не для нього. Вiн не брав у нiй участi i знав лише, що буде дуже радий ii закiнченню – не як патрiот, а як фiнансист. Вона була руйнiвною, трагiчною, нещасливою.Днi минали. За цей час вiдбулися вибори до мiсцевих органiв влади i змiнилися мiський скарбник, податковий уповноважений i мер. Але Едвард Мелiя Батлер, мабуть, все ще мав колишнiй вплив. Мiж Батлерами i Ковпервудами встановилася тiсна дружба. Мiсiс Батлер була дуже прихильна до Лiлiан, хоча вони сповiдували рiзну вiру. Обидвi жiнки разом каталися в екiпажi, разом ходили по магазинах; правда, мiсiс Ковпервуд ставилася до своеi старшоi приятельки дещо критично i трохи соромилася ii простацькоi мови, iрландського акценту i вульгарних смакiв (наче сама вона не походила з такоi ж плебейськоi родини). Але, з iншого боку, вона визнавала, що ця жiнка дуже добра i сердечна. Живучи у великому достатку, вона любила робити людям приемне, задаровувала i пестила Лiлiан i ii дiтей.
«Дивiться ж, неодмiнно приходьте пообiдати з нами!» (Батлери досягли вже того рiвня добробуту, коли було прийнято обiдати пiзно.) Або: «Ви повиннi покататися зi мною завтра!»
«Ейлiн, дай iй Боже здоров’я, славна дiвчина!» Або: «Нора, бiдолаха, нинi щось нездужае».
Однак Ейлiн – з ii капризами, завзятiстю, вимогою уваги до себе i марнославством – дратувала, а часом навiть обурювала мiсiс Ковпервуд. Дiвчинi виповнилось уже вiсiмнадцять, i в усiй ii зовнiшностi вiдчувалася якась пiдступна спокусливiсть. Манери у неi були зухвалi, часом вона любила пустувати i, незважаючи на свое монастирське виховання, повставала проти найменшого пригнiчення ii свободи. Але при цьому в блакитних очах Ейлiн свiтився м’який вогник, який свiдчив про чуйне i добре серце.
Батьки Ейлiн свого часу обрали для неi церкву Св. Тимофiя i монастирську школу в Джермантаунi, щоб дочка отримала, як вони висловлювалися, «добру католицьку освiту». Ейлiн познайомилася там з католицькими догматами i обрядами, але нiчого в них не тямила. Зате в ii уявi глибоко закарбувався храм з його вiкнами, що тьмяно поблискували, високий бiлий вiвтар, а по обидва боки вiд нього – статуi св. Йосипа i дiви Марii в блакитних, всипаних золотими зiрками шатах, з нiмбами навколо голiв i скiпетром у руках. Храм узагалi (а будь-який католицький храм тим бiльше) радуе око i заспокоюе душу. Вiвтар пiд час меси залитий свiтлом п’ятдесяти або й бiльше свiчок. Вiн здаеться ще бiльш величним i прекрасним завдяки багатому мереживному обладунку священикiв i служок. Прекраснi вишивки i яскраве забарвлення риз, ораря i нарукавникiв подобалися дiвчинi i полонили ii уяву. Слiд сказати, що у неi завжди був потяг до пишностi, до яскравих фарб i «любов до любовi». Ейлiн змалку вiдчувала себе жiнкою. Вона нiколи не прагнула вникати в суть речей, не цiкавилася точними знаннями. Такi майже всi чуттевi люди. Вони нiжаться в променях сонця, упиваються барвами, розкiшшю, зовнiшньою пишнотою i далi цього не йдуть. Точнiсть уявлень потрiбна душам войовничим, владним, i в них вона перероджуеться в прагнення до користолюбства. Владна чуттевiсть, що цiлком оволодiвае людиною, не властива нi активним, нi педантичним натурам.
Сказане вище необхiдно пояснити стосовно Ейлiн. Несправедливо було б стверджувати, що в той час вона вже була явно чуттевою натурою. Все це ще дрiмало в нiй. Зерно не скоро дае урожай. Сповiдальня, напiвтемрява в суботнi вечори, коли церква освiтлювалася лише кiлькома лампадами, промови патера, епитимiя, яку вiн накладае для вiдпущення грiхiв, нашiптування через загратоване вiконце – усе це хвилювало ii. Грiхiв за собою вона не вбачала. Пекло, що очiкуе грiшникiв, не лякало Ейлiн. Докорами сумлiння вона не переймалася. Дiди й баби, якi шкутильгали до церкви i, бурмочучи слова молитви, перебирали чотки, для неi мало чим вiдрiзнялися вiд фiгур у своерiдному оточеннi дерев’яних iдолiв, покликаних пiдкреслювати святiсть хреста. Їй подобалося, особливо у вiцi чотирнадцяти-п’ятнадцяти рокiв, сповiдатися, прислухаючись до голосу духiвника, котрий всi своi настанови починав словами: «Так от, улюблена дитино моя…» Один старенький патер-француз, який сповiдав вихованок монастирського пансiону, своею добротою i м’якiстю особливо зворушував Ейлiн. Його благословення звучало щиро, щирiше, нiж ii молитви, якi вона читала квапливо i неуважно. Пiзнiше ii уявою заволодiв молодий патер церкви Св. Тимофiя – отець Давид, рум’яний здоровань iз завитком чорного волосся на лобi, який не без хизування носив свiй пастирський головний убiр. По недiлях вiн проходив мiж лавами, рiшучими, величними помахами руки кроплячи паству святою водою. Вiн вислуховував сповiдь, i Ейлiн любила iнодi пошепки повiряти йому своi «грiховнi» помисли, що спадали iй на думку, намагаючись при цьому вгадати, що думае про неi духiвник. Як би вона того не бажала, вона не могла бачити в ньому представника божественноi влади. Вiн був зана
Страница 38
то молодий, надто звичайний. І в ii манерi iз захватом розповiдати про себе, а потiм сумирно, з видом розкаяноi грiшницi, прямувати до виходу, було щось пiдступне, завзяте i дражливе. У школi Св. Агати вона вважалася «важкою» вихованкою, бо, як незабаром помiтили добрi сестри, була занадто життерадiсна, надто сповнена енергii, щоб пiдкорятися чужiй волi.– Ця мiс Батлер, – сказала одного разу абатиса сестрi Семпронii, безпосереднiй наставницi Ейлiн, – дуже жвава дiвчина. Ви зазнаете з нею чимало клопоту, якщо не виявите досить такту. Як на мене, вам треба пiти на дрiбнi поступки. Так ви, напевно, бiльшого вiд неi доможетеся.
Вiдтодi сестра Семпронiя намагалася вгадувати бажання Ейлiн, а часом навiть iм потурала. Але i це не завжди вдавалося черницi – дiвчина була сповнена усвiдомлення батькiвського багатства i своеi переваги над iншими. Щоправда, iнодi у неi раптом виникало бажання з’iздити додому, або ж вона просила у сестри-наставницi дозволу поносити ii чотки з великих намистин з хрестом з чорного дерева i срiбною фiгуркою Христа – в пансiонi це вважалося великою пошаною. Подiбнi переваги, а також iншi: дозвiл прогулюватися в суботу ввечерi монастирськими землями, рвати скiльки завгодно квiтiв, мати кiлька зайвих суконь, носити прикраси – пропонувалися iй у винагороду, аби вона тихо поводилася в класi, тихо ходила i тихо розмовляла (наскiльки це було в ii змозi!), не забиралася в дортуар до iнших дiвчат пiсля того, як гасили свiтло i, раптово перейнявшись нiжнiстю до тiеi чи iншоi сестри-виховательки, не душила ii в обiймах. Ейлiн любила музику i дуже хотiла займатися живописом, хоча нiяких здiбностей до живопису у неi не було. Книги, здебiльшого романи, теж цiкавили ii, але дiстати iх було нiде. Все iнше – граматику, правопис, рукодiлля, закон Божий i загальну iсторiю – вона ненавидiла. Правила доброго тону – це, мабуть, ще було цiкаво. Їй подобалися химернi реверанси, яких ii вчили, i вона часто думала про те, як буде вiтати гостей, повернувшись до рiдноi домiвки.
Коли Ейлiн тiльки вступила в життя, всi тонкi вiдмiнностi у становищi окремих верств мiсцевоi громади почали ii хвилювати; вона прагнула, аби батько побудував гарний особняк, на зразок тих, якi вона бачила у iнших, i вiдкрив iй дорогу в суспiльство. Бажання це не збулося, i тодi всi ii помисли звернулися до коштовностей, верхових коней, екiпажiв i, звiсно, на вбрання – все, що вона могла мати натомiсть. Будинок, у якому вони жили, не дозволяв влаштовувати великi прийоми, i Ейлiн вже у вiсiмнадцять рокiв спiзнала муки враженого самолюбства. Вона жадала iншого життя! Але як iй було здiйснити своi мрii?
Кiмната Ейлiн, повна модних одяганок, красивих дрiбничок, коштовностей (прикрашатись якими iй випадало лише зрiдка), черевичкiв, панчiх, бiлизни i мережив, могла б бути зразком для вивчення слабкостей нетерплячоi i гордовитоi натури. Ейлiн знала всi марки парфумiв i косметики (хоча остання iй була зовсiм непотрiбна) i щедро скуповувала те й iнше. Акуратнiсть не була ii прикметною рисою, а показну розкiш вона дуже любила. Пишне нагромадження портьер, фiранок, дрiбничок i картин в ii кiмнатi погано поеднувалося з усiм iншим оздобленням будинку.
Ейлiн завжди викликала у Ковпервуда уявлення про незагнуздану норовливу конячку. Вiн нерiдко зустрiчав ii, коли вона ходила з матiр’ю по магазинах або ж каталася з батьком, i його незмiнно смiшив i тiшив знуждений тон, яким вона розмовляла з ним.
– О Господи! Як нудно жити на свiтi! – говорила вона, тодi як насправдi кожна мить життя для неi була сповнена трепетноi радостi. Ковпервуд точно охарактеризував ii духовну сутнiсть: дiвчина, в якiй життя б’е ключем, романтична, захоплена думками про кохання i про все, що несе в собi любов. Коли вiн дивився на неi, йому здавалося, що вiн бачить цiлковиту досконалiсть, яку могла б створити природа, якби спробувала створити щось фiзично iдеальне. У нього промайнула думка, що незабаром якийсь щасливчик одружиться з нею i забере ii з собою. Але той, кому вона дiстанеться, змушений буде утримувати ii обожнюванням, тонкими лестощами i неослабною увагою.
– Ця маленька нiкчема (менше за все вона була нiкчемою) уявляе собi, що весь свiт в кишенi у ii батька, – зауважила якось Лiлiан в розмовi з чоловiком. – Послухати ii, то можна подумати, що Батлери ведуть свiй рiд вiд iрландських королiв! А ii удаваний iнтерес до музики i до мистецтва просто смiшний.
– Ну, не будь аж надто сувора до неi! – дипломатично заспокоював ii Ковпервуд (в той час Ейлiн уже дуже подобалася йому). – Вона добре грае, i у неi приемний голос.
– Це так, але справжнього смаку у неi нема. Та й звiдки йому взятися? Досить подивитися на ii батька i матiр!
– Знаеш, я особисто не бачу в нiй нiчого поганого, – стояв на своему Ковпервуд. – У неi весела вдача, i вона досить вродлива. Звiсно, вона ще зовсiм дитина i трохи пихата, але це у неi минеться. До того ж вона не дурна i енергiйна.
Ейлiн (вiн це знав) була дуже прихильна до нього. Вiн iй подобався. Вона любила грати на роялi
Страница 39
i спiвати, буваючи у нього в будинку, причому спiвала лише в його присутностi. Його впевнена, тверда хода, сильне тiло i красива голова – все приваблювало ii. Незважаючи на свою метушливiсть i свiй егоцентризм, вона часом трохи нiяковiла перед ним. Але зазвичай в його присутностi вона ставала особливо веселою i чарiвною.Найбезнадiйнiша справа у свiтi – намагатися точно визначити характер людини. Кожна особистiсть – це клубок протирiч, а тим бiльше – особистiсть обдарована.
Тому неможливо вичерпно описати Ейлiн Батлер. Розум у неi, безсумнiвно, був, хоча не вiдшлiфований i наiвний, а також сила характеру, що його трохи приборкували погляди i умовностi сучасного iй суспiльства. Однак часом ота ii вдача проявлялася стихiйно i швидше позитивно, нiж негативно.
Їй щойно виповнилося вiсiмнадцять рокiв, i такiй людинi, як Френк Ковпервуд, вона здавалася чарiвною. Вся ii iстота була перейнята тим, чого вiн ранiше не бачив у жоднiй жiнцi i нiколи вiд жодноi з них свiдомо не вимагав, – жвавiстю i життерадiснiстю. Але жодна дiвчина або жiнка з тих, кого вiн коли-небудь знав, не мала цiеi вродженоi життевоi сили. Їi волосся, рудувато-золотаве – власне, кольору червоного золота з ледь помiтним рудуватим вiдтiнком, – хвилями пiднiмалося над чолом i вузлом спадало на потилицю. У неi був бездоганноi форми нiс – прямий, з маленькими нiздрями, i очi – великi, з хвилюючим i чуттевим блиском. Ковпервуду подобався цей блакитно-сiрий – ближче до блакитного – вiдтiнок. Їi туалети мимоволi викликали в пам’ятi браслети на зап’ястях, на ногах, сережки та нагруднi чашi одалiсок, хоча нiчого подiбного вона, звiсно, не носила. Через багато рокiв Ейлiн зiзналася йому, що iз задоволенням пофарбувала б нiгтi i долонi в колiр кармiну. Здорова i сильна, вона завжди цiкавилася, що думають про неi чоловiки, i якою вона видаеться iм у порiвняннi з iншими жiнками.
Роз’iжджати в екiпажах, жити в красивому особняку на Джирард-авеню, бувати в таких будинках, як будинок Ковпервуда, – все це значило для неi дуже багато. Але вже i в тому вiцi вона розумiла, що сенс життя – не лише в цих привiлеях. Живуть же люди, i не маючи iх.
І все ж багатство i перевага над iншими паморочили iй голову. Сидячи за роялем, катаючись, гуляючи або стоячи перед дзеркалом, вона була сповнена усвiдомлення своеi краси, чарiвностi, усвiдомлення того, що це означае для чоловiкiв, i яку заздрiсть вселяе жiнкам. Часом споглядаючи бiдних, плоскогрудих i некрасивих дiвчат, вона переймалася жалiстю; iнодi в нiй спалахувала незрозумiла неприязнь до якоi-небудь дiвчини або жiнки, що насмiлювалася змагатися з нею красою або становищем у суспiльствi. Траплялося, що дочки iз вiдомих родин, зустрiвшись з Ейлiн у розкiшних магазинах на Честнат-стрит або на прогулянцi в парку, верхи або в екiпажi, задирали носи на доказ того, що вони краще вихованi i що це iм вiдомо. При таких зустрiчах обидвi сторони обмiнювалися нищiвними поглядами. Ейлiн прагнула проникнути у вищий свiт, хоча хлюстуватi молодики з цього кола анiтрохи не приваблювали ii. Вона мрiяла про справжнього чоловiка. Час вiд часу iй траплявся юнак «нiбито вiдповiдний», але зазвичай це були знайомi ii батька, дрiбнi полiтичнi дiячi або члени мiсцевих законодавчих зборiв, що стояли не вище на соцiальнiй драбинi, тому вона швидко втрачала до них будь-який iнтерес, i вони набридали iй. Старий Батлер не знав нiкого зi справдi вишуканого товариства. Але мiстер Ковпервуд… вiн здавався таким вишуканим, сильним i стриманим. Часом, дивлячись на мiсiс Ковпервуд, Ейлiн часто думала, якою, напевно, щасливою е його дружина…
14
Швидке просування Ковпервуда, голови фiрми «Ковпервуд i Ко», що послiдувало за блискучою операцiею з позикою, привело його зрештою до зустрiчi з людиною, котра значно вплинула на його життя в моральному, фiнансовому i в багатьох iнших розумiннях. Це був Джордж Стiнер, новий мiський скарбник, iграшка в руках iнших, який i став важливою персоною саме через свою слабку волю. До призначення на цю посаду Стiнер працював дрiбним страховим агентом i комiсiонером з продажу нерухомого майна. Таких людей, як вiн, тисячi на кожному кроцi – жодноi прозорливостi, справжньоi тонкостi розуму, без винахiдливостi, без будь-яких обдарувань. За все свое життя вiн не висловив жодноi свiжоi думки. Щоправда, нiхто не мiг би назвати його поганою людиною. Зовнiшнiсть у нього була якась непримiтна, сiра, безнадiйно буденна, але пояснювалося це не стiльки його зовнiшнiм, скiльки внутрiшнiм свiтом. Блакитно-сiрi водянистi очi, рiдке свiтле волосся, безвiльнi, невиразнi губи. Стiнер був досить високий – майже шести футiв на зрiст, досить плечистий, але весь якийсь незграбний. Вiн мав звичку злегка сутулитися, а черевце у нього трохи видавалося наперед. Мова його складалася з суцiльних загальних штампiв – газетнi й обивательськi теревенi та комерцiйнi плiтки. Знайомi i сусiди ставилися до нього непогано. Його вважали чесним i добрим (зрештою, таким вiн, мабуть, i був). Дружина його i четверо дiтей були невиразнi й незн
Страница 40
чнi, якими зазвичай бувають дружини i дiти у подiбних людей.Попри все це (а з погляду полiтики, мабуть, саме завдяки цьому) Джордж Стiнер тимчасово опинився в центрi суспiльноi уваги, чому сприяли вiдомi полiтичнi методи, що вже з пiвсотнi рокiв практикувалися в Фiладельфii. По-перше, Стiнер дотримувався тих же полiтичних поглядiв, що i панiвна партiя; члени мiськоi ради i очiльники його округу знали його як вiддану людину, до того ж вельми корисну при зборi голосiв пiд час передвиборних кампанiй. По-друге, хоча вiн нiкуди не годився як оратор, бо не мiг вичавити з себе жодноi оригiнальноi думки, його можна було посилати вiд домiвки до домiвки – дiзнаватися про настроi бакалiйникiв, ковалiв або м’ясникiв; вiн з усiма заводив дружбу i в результатi мiг досить точно передбачити результати виборiв. Бiльше того, його можна було «начинити» кiлькома затертими фразами, якi вiн i твердив день у день, наприклад: «Республiканська партiя (вона щойно виникла, але вже стояла при владi в Фiладельфii) потребуе вашого голосу. Не можна допустити до управлiння штатом цих шахраiв-демократiв». Чому не можна – Стiнер навряд чи мiг би пояснити. Вони вiдстоюють рабство. Обстоюють свободу торгiвлi[15 - Мешканцi Пiвдня (i демократична партiя, яка iх пiдтримувала) вимагали свободи торгiвлi, вигiдноi для експорту бавовни; мешканцi Пiвночi (i республiканська партiя), навпаки, наполягали на протекцiонiзмi та високому ввiзному митi, щоб захистити промисловiсть вiд европейськоi конкуренцii.]. Йому нiколи й на думку не спадало, що все це аж нiяк не стосуеться виконавчих i фiнансових органiв мiста Фiладельфii. Виннi демократи в цих грiхах чи не виннi – що вiд цього змiнювалося?
Полiтичними долями мiста в тi часи верховодили такий собi Марк Сiмпсон, сенатор Сполучених Штатiв, Едвард Мелiя Батлер i Генрi Молленгауер, багатий торговець вугiллям та фiнансовий дiлок. У них був цiлий штат агентiв, поплiчникiв, донощикiв i пiдставних осiб. Серед цих людей значився i Стiнер – дрiбне колiщатко в закулiснiй машинерii iхнiх полiтичних iнтриг.
Навряд чи така людина могла бути обраною скарбником в iншому мiстi, але населення Фiладельфii вирiзнялося дивовижною байдужiстю до всього на свiтi, крiм своiх повсякденних клопотiв. Переважна кiлькiсть жителiв (за рiдкiсним винятком) не мала власних полiтичних поглядiв. Полiтика була вiддана на вiдкуп низцi дiлкiв. Посади розподiлялися мiж тими чи iншими особами, тими чи iншими групами в нагороду за наданi послуги. Ну та хто не знае, як твориться така «полiтика»?
Отже, з плином часу Джордж Стiнер став persona grata[16 - Поважна особа (лат.)] в очах Едварда Стробiка, який став спершу членом мунiципалiтету, а вiдтак – ватажком свого округу i, нарештi, головою мунiципалiтету (а в приватному життi – власником каменоломнi i цегельного заводу). Стробiк був прихвостнем Генрi Молленгауера – найдосвiдченiшого i найбiльш хижого з цiеi трiйки полiтичних лiдерiв. Коли Молленгауер користолюбно домагався чогось вiд мунiципалiтету, Стробiк був покiрним знаряддям у його руках. За вказiвкою Молленгауера Стiнер був обраний до мунiципалiтету, а оскiльки вiн слухняно вiддав свiй голос за того, за кого йому наказали, то його зробили помiчником завiдувача дорожнiм управлiнням.
Тут вiн опинився у полi зору Едварда Мелii Батлера i почав надавати йому невеликi послуги. Дещо пiзнiше полiтичний комiтет республiканськоi партii з Батлером на чолi вирiшив, що на посадi мiського скарбника потрiбна людина м’яка, слухняна i водночас безумовно вiддана. Ось таким чином iм’я Стiнера потрапило до виборчого бюлетеня. Стiнер слабко розбирався у фiнансових питаннях, хоча i був чудовим бухгалтером. Але хiба юрисконсульт Рiган (таке ж безсловесне знаряддя в руках всемогутнього трiумвiрату) не мiг у будь-який час зарадити йому корисною порадою? Звичайно, мiг. Отже, проведення кандидатури Стiнера труднощiв не викликало. Потрапити в список кандидатiв було все одно, що бути обраним. І пiсля кiлькох тижнiв виснажливих публiчних виступiв, коли вiн, затинаючись, белькотiв заяложенi фрази про те, що Фiладельфii понад усе необхiдно чесне мiське самоврядування, Стiнера офiцiйно призначили на посаду. От i все.
Питання про те, наскiльки адмiнiстративнi i фiнансовi можливостi Джорджа Стiнера вiдповiдали цiй посадi, не вiдiгравало би нiякоi ролi, якби Фiладельфiя (як жодне iнше мiсто) не страждала на той час вiд украй невдалоi фiнансовоi системи або, точнiше, вiд повноi ii вiдсутностi. Рiч у тiм, що податковому уповноваженому i скарбниковi надавалося право накопичувати i зберiгати кошти, що належали мiсту – поза мiськими сейфами, причому нiхто з них навiть не вимагав, щоб цi грошi приносили прибуток мiсту. Згаданi посадовцi були зобов’язанi до моменту звiльнення вiд обов’язкiв повернути тiльки основний капiтал.
Нiде не передбачалося, щоб кошти, накопиченi таким чином або отриманi з будь-якого iншого джерела, зберiгалися в недоторканностi в сейфах мiськоi скарбницi. Цi грошi могли бути вiдданi на розмноження, депонованi в банках або використанi дл
Страница 41
фiнансування приватних пiдприемств, аби лише був повернутий основний капiтал. Зрозумiло, подiбна фiнансова полiтика не була офiцiйно санкцiонована, але про неi знали i полiтичнi кола, i преса, i великi фiнансисти. То як же можна було покласти цьому край?Вступивши в дiловий контакт з Едвардом Батлером, Ковпервуд, проти своеi волi i сам зрештою того не усвiдомлюючи, був утягнутий в коло безпринципних махiнацiй. Сiм рокiв тому, iдучи з контори «Тай i Ко», вiн дав собi обiтницю нiколи бiльше не займатися грою на бiржi. Тепер же вiн знову iй вiддався, але з iще бiльшою пристрастю, бо працював уже на самого себе – на фiрму «Ковпервуд i Ко», i горiв бажанням задовольнити своiх нових клiентiв – представникiв могутнього свiту, якi все частiше i частiше вдавалися до його послуг. У всiх цих людей водилися статки, нехай навiть незначнi. Всi вони роздобували закулiсну iнформацiю i доручали Ковпервуду купувати для них тi чи iншi акцii пiд заставу, оскiльки його iм’я було знайоме багатьом полiтичним дiячам, i вiн вважався дуже надiйною людиною. Зрештою, вiн таким i був. Досi вiн не спекулював i не грав на бiржi за власний рахунок. Вiн навiть часто заспокоював себе думкою, що за всi цi роки жодного разу не виступав на бiржi вiд свого iменi, суворо дотримуючись правил обмежуватися виконанням чужих доручень. І ось тепер до нього заявився Джордж Стiнер з пропозицiею, яку не можна було цiлком ототожнювати з бiржовою грою, хоча по сутi вона нiчим вiд неi не вiдрiзнялася.
Варто одразу пояснити, що ще задовго до Громадянськоi вiйни i пiд час неi в Фiладельфii практикувався звичай за нестачi готiвкових коштiв у скарбницi випускати так званi мiськi зобов’язання (iншими словами – тi ж векселi), з шести вiдсоткiв рiчних, термiн яких спливав iнодi за мiсяць, iнодi за три, iнодi за шiсть – залежно вiд суми та вiд того, коли, на думку скарбника, мiсто зможе викупити i погасити цi зобов’язання. Це був звичайний спосiб розплати i з дрiбними торговцями, i з великими пiдрядниками. Але першим – постачальникам мiських установ – в разi потреби в готiвцi доводилося враховувати цi векселi зазвичай з розрахунку дев’яносто за сто, тодi як iншi мали можливiсть почекати i притримати iх до закiнчення термiну. Подiбна система була, звiсно, збитковою для дрiбного торгового люду, зате дуже вигiдна для великих пiдрядникiв i банкiрських контор. Адже сумнiвiв у тому, що мiсто свого часу сплатить за цими зобов’язаннями, бути не могло, а при такiй абсолютнiй iх надiйностi шiсть вiдсоткiв рiчних були чудовим приварком. Скуповуючи зобов’язання у дрiбних торговцiв по дев’яносто центiв за долар, банки i маклери (якщо вони лише мали можливiсть почекати) зрештою загрiбали значнi суми.
Спочатку мiський скарбник, iмовiрно, не мав намiру завдавати збиткiв комусь зi своiх спiвгромадян (можливо, тодi у скарбницi дiйсно не було готiвки для виплати). Однак згодом випуск цих зобов’язань вже нiчим не виправдовувався, бо мiське господарство могло б вестися економнiше. Але на той час цi зобов’язання, як легко можна собi уявити, вже стали джерелом чималих баришiв для власникiв маклерських контор, банкiрiв i значних спекулянтiв, а тому випуск iх незмiнно передбачався фiнансовою полiтикою мiста.
Однак i в цiеi справи був тiньовий бiк. Щоб використовувати ситуацiю з найбiльшим для себе зиском, великий банкiр, власник зобов’язань, мав бути ще й «своею людиною», тобто перебувати в добрих стосунках з полiтичною верхiвкою мiста; iнакше, коли б у нього виникла потреба в готiвцi, i вiн прийшов зi своiми зобов’язаннями до мiського скарбника, то виявилося б, що розрахунок за ними здiйснений бути не може. Але варто було йому передати iх якомусь банкiру або маклеру, що близько стояв до клану правителiв, – тодi iнша рiч! Мiська скарбниця негайно знаходила кошти для iх оплати. Або ж, якщо це влаштовувало маклера або банкiра – зрозумiло, «свого», – термiн дii векселiв, виданих на три мiсяцi, якi вже пiдлягали викупу, пролонговувався ще на багато рокiв, i за ними, як i ранiше, виплачувалося шiсть вiдсоткiв рiчних, навiть якщо мiсто й мало кошти для iх погашення. Отак тривало таемне i злочинне пограбування мiськоi каси. «Немае грошей!» – ця формула покривала всi махiнацii. Широка громадськiсть нiчого не знала. Та й звiдки iй було знати? Газети не виявляли достатньоi пильностi, оскiльки багато хто з них були на пiдкупi у тiеi ж владноi клiки. З людей, що мали хоч якусь полiтичну вагу, не висувалися наполегливi i переконанi борцi проти цих зловживань. За час вiйни загальна сума непогашених мiських зобов’язань з виплатою шести вiдсоткiв рiчних зросла до двох з гаком мiльйонiв доларiв, i справа повернула на лихе. Окрiм того, деякi з вкладникiв надумали вимагати своi грошi назад.
І ось для покриття цiеi простроченоi заборгованостi i для того, щоб усе знову було «тишком-нишком», мiська влада вирiшила випустити позику приблизно на два мiльйони доларiв – потреби в особливiй точностi щодо суми не було – у виглядi процентних сертифiкатiв[17 - Сертифiкати – у цьому значеннi – бiлети,
Страница 42
облiгацii позики.] номiналом по сто доларiв, що пiдлягали викупу частинами, через шiсть, дванадцять i вiсiмнадцять мiсяцiв. Сертифiкати, для викупу яких видiлявся амортизацiйний фонд[18 - Фонд, призначений для погашення боргу.], надходили у вiдкритий продаж, а на вирученi за них кошти передбачалося викупити давно простроченi зобов’язання, що останнiм часом викликали стiльки небажаних розмов.Цiлком очевидно, що вся ця комбiнацiя зводилася до того, щоб вiдiбрати в одного i вiддати iншому. Фактично нi про який викуп прострочених зобов’язань не могло бути й мови. Весь задум полягав у тому, щоб фiнансисти з тiеi ж клiки, як i ранiше, могли патрати мiську казну: сертифiкати продавалися «кому слiд» по дев’яносто за сто i навiть нижче, пiд приводом того, що на вiдкритому ринку для них немае збуту через малу кредитоспроможнiсть мiста. Почасти так воно i було. Вiйна щойно скiнчилася. Грошi були в цiнi. Капiталiсти могли де завгодно отримати бiльш високi вiдсотки, якщо iм не надавати сертифiкатiв мiськоi позики по дев’яносто доларiв. Але невелика група полiтиканiв, не причетних до мiськоi адмiнiстрацii, котрi насторожено ставилися до ii дiяльностi, а також низка газет i деякi фiнансисти, якi стояли осторонь полiтики, пiд впливом загального пiдйому патрiотизму в краiнi наполягали на розмiщеннi позики альпарi. Тому до постанови про випуск позики довелося додати вiдповiдний пункт.
Певна рiч, що ця обставина розладнала таемну змову полiтикiв i фiнансистiв, котрi сподiвалися одержати сертифiкати позики по дев’яносто доларiв. Так чи iнакше, своi грошенята, якi застрягли в прострочених зобов’язаннях мiста, що не купувало iх за браком коштiв, треба було видряпувати. Залишався один вихiд – знайти маклера, обiзнаного в усiх тонкощах бiржi. Цей маклер, взявшись за розповсюдження новоi мiськоi позики, надав би iй видимостi вигiдного капiталовкладення i таким чином збув би сертифiкати на сторону по сто доларiв за штуку. Надалi ж, якби позика впала в цiнi – а це було неминуче, – вони могли скупити скiльки завгодно сертифiкатiв i при першiй-лiпшiй нагодi пред’явити iх мiсту до оплати за номiнальною вартiстю.
Джордж Стiнер, який саме в цей час вступив на пост мiського скарбничого i не мав достатнiх фiнансових можливостей для вирiшення такоi складноi проблеми, неабияк непокоiвся. Генрi Молленгауер, власник безлiчi старих мiських зобов’язань, котрий бажав тепер отримати своi грошi для вкладення iх у багатонадiйнi пiдприемства на Заходi, зробив вiзит Стiнеру, а також меру мiста (разом з Сiмпсоном i Батлером вiн входив до складу «великоi трiйки»).
– Я вважаю, що час вже якось виплутуватися зi становища з цими простроченими зобов’язаннями, – заявив вiн. – У мене iх накопичилося на величезну суму, та й у iнших теж. Ми довгий час допомагали мiсту, не кажучи нi слова, але тепер потрiбно нарештi дiяти. Мiстер Батлер i мiстер Сiмпсон дотримуються тiеi ж думки. Чи не можна пустити сертифiкати новоi позики в котирування на фондовiй бiржi i таким шляхом реалiзувати грошi? Спритний маклер мiг би пiдняти iх до паритету.
Стiнер був надзвичайно втiшений вiзитом. Молленгауер рiдко обтяжував себе появою на людях i вже якщо робив це, то з розрахунком на вiдповiдний ефект. Тепер вiн побував ще у мера мiста i у голови мiськоi ради, тримаючись в розмовi з ними, як i зi Стiнером, зарозумiло, неприступно i непроникно. Хiба не були вони для нього просто хлопчаками на побiгеньках?
Для того щоб усвiдомити собi, чим був викликаний iнтерес Молленгауера до Стiнера i наскiльки велике значення мали його вiзит до нього i подальшi дii скарбничого, необхiдно окинути оком полiтичну ситуацiю, що передувала описуваним подiям. Хоча Джордж Стiнер i був певною мiрою поплiчником i ставлеником Молленгауера, але той знав його лише поверхово. Щоправда, вiн кiлька разiв бачив Стiнера i дещо чув про нього, але на внесення його iменi в кандидатський список погодився лише через умовляння своiх наближених, якi запевняли, що Стiнер – «чудовий хлопець» – нiколи не вийде з-пiд контролю, нiкому не заподiе жодних клопотiв i таке iнше. Молленгауер i ранiше, за iншоi мiсцевоi влади, пiдтримував зв’язок з мiською скарбницею, але завжди настiльки обережно, що нiхто не мiг цього викрити. Вiн був занадто помiтною фiгурою i в полiтичному, i в фiнансовому свiтi. Проте його анiтрохи не збентежив план, придуманий якщо не Батлером, то Сiмпсоном: за допомогою пiдставних осiб з полiтичного i комерцiйного свiту потихеньку, без скандалу, викачати все, що можна, з мiськоi скарбницi. Отже, вже за кiлька рокiв до описуваних нами подiй для цiеi мети була створена особлива агентура: голова мiськоi ради Едвард Стробiк, тодiшнiй мер мiста Ейса Конклiн, олдермени Томас Вайкрофт, Джейкоб Хармон i багато iнших. Вони органiзували низку фiрм пiд найрiзноманiтнiшими фiктивними назвами, якi торгували всiм, що могло знадобитися для мiського господарства, – дошками, камiнням, залiзом, сталлю, цементом тощо – зрозумiло, з величезною вигодою для тих, хто переховувався за цими вигаданими назвами. Це рят
Страница 43
вало мiсто вiд клопотiв, пов’язаних з пошуком чесних i сумлiнних постачальникiв.Оскiльки подальша розповiдь про Ковпервуда буде пов’язана щонайменше з трьома з цих «фiрм», слiд коротко описати iх дiяльнiсть. Очолював iх Едвард Стробiк, один з найбiльш енергiйних поплiчникiв Молленгауера; це був спритний i пронозуватий чоловiк рокiв тридцяти п’яти, худий, чорнявий, кароокий, з величезними чорними вусами. Одягався вiн елегантно i вигадливо – смугастi штани, бiлий жилет, чорна вiзитiвка i шовковий цилiндр. Черевики незвичайно химерного фасону завжди були начищенi до блиску. Своею бездоганною зовнiшнiстю вiн заслужив прiзвисько «жевжик». Разом з тим це був досить здiбний чоловiк, i багато хто його поважав.
Двое з колег – мiстери Томас Вайкрофт i Хармон – не вiдрiзнялися такою приемною i чарiвливою зовнiшнiстю. Хармон, котрий у суспiльствi на всiх наводив нудьгу, дуже непогано розбирався в фiнансових питаннях. Довготелесий i рудуватий, iз карими очима, вiн, попри свою меланхолiйну зовнiшнiсть, був вельми метикований i завжди готовий пуститися на будь-яку аферу не дуже великого масштабу i досить безпечну з погляду кримiнального кодексу. Вiн не був особливо хитрий, але, як би там не було, хотiв висунутися.
Томас Вайкрофт, останнiй член цього корисного, але не надто поважного трiумвiрату – високий сухорлявий чоловiк iз виснаженим, землистим обличчям i глибоко посадженими очима, – незважаючи на свою непоказну зовнiшнiсть, мав неабиякий розум. За професiею ливарник, вiн потрапив у полiтичнi дiячi випадково, як i Стiнер, адже зумiв стати у нагодi. Йому вдалося призбирати невеликий капiтал завдяки участi в очолюваному Стробiком трiумвiратi, який займався всiлякими й досить своерiдними справами, про якi йтиметься нижче.
Фiрми, органiзованi пiдручними Молленгауера ще при старому складi мунiципалiтету, торгували м’ясом, будiвельними матерiалами, лiхтарними стовпами, щебенем – усим, що могло знадобитися мiському господарству. Пiдряд, запланований мiстом, не пiдлягав анулюванню, але щоб отримати його, необхiдно спершу «пiдмазати» декого з членiв мiського самоврядування, а для цього потрiбнi грошi. Фiрма зовсiм не зобов’язана сама займатися забоем худоби або вiдливкою лiхтарних стовпiв. Вона повинна лише органiзувати цю справу, отримати торговий патент, домогтися вiд мiського самоврядування пiдряду на поставку (про що вже, звiсно, подбають Стробiк, Хармон i Вайкрофт), а тодi передоручити певний пiдряд власникам бiйнi або ливарного заводу, якi будуть постачати усе необхiдне, видiливши посередницькiй фiрмi вiдповiдну частку прибутку. Частка ця, в свою чергу, буде роздiлена i частково передана Молленгауеру i Сiмпсону пiд виглядом добровiльноi пожертви на потреби очолюваного ними полiтичного клубу або об’еднання. Все це робилося дуже просто i до певних меж цiлком законно. Власник бiйнi або ливарного заводу навiть i не мрiяв про те, щоб самому домогтися пiдряду. Стiнер або будь-хто iнший, хто в цей час вiдав мiською казною i за невисокi вiдсотки давав у борг грошi, потрiбнi власнику бiйнi або ливарного заводу для забезпечення поставки чи для виконання пiдряду, отримував не лише своi один-два вiдсотки, якi клав у кишеню (адже так робили i його попередники), але ще й неабияку частку прибуткiв. Як головного помiчника Стiнеру рекомендували сумирного чоловiка «зi своiх», котрий умiв тримати язика за зубами. Скарбничого анiтрохи не стосувалося, що Стробiк, Хармон i Вайкрофт, дiючи в iнтересах Молленгауера, час вiд часу використовували частину запозичених у мiста коштiв зовсiм не на те, для чого вони були взятi. Його справою було позичати iм грошi.
Але подивимося, що ж далi. Ще до того, як Стiнер був намiчений кандидатом у мiськi скарбники, Стробiк – до речi, один з його поручителiв при здобуттi цiеi посади (що вже само по собi було протизаконно, адже, згiдно з конституцiею штату Пенсильванiя, жодна офiцiйна посадова особа не може бути поручителем за iншу) – натякнув йому, що люди, котрi сприяють тому, аби його було обрано, аж нiяк не стануть вимагати вiд нього чогось незаконного, але вiн мае бути поступливим, не заперечувати проти роздутих мiських бюджетiв, коротше кажучи, «не кусати руку, що його годуе». З не меншою яснiстю йому дали зрозумiти, що тiльки-но вiн вступить на посаду, дещо почне перепадати i йому. Як уже говорилося, Стiнер все свое життя бiдував. Вiн бачив, що люди, якi займалися полiтиканством, процвiтали матерiально, тодi як вiн, агент зi страхування i продажу нерухомого майна, ледве зводив кiнцi з кiнцями. На його частку дрiбного полiтичного посiпаки випадало багато марудноi роботи. Іншi полiтичнi дiячi обзаводилися прекрасними особняками в нових районах мiста, влаштовували розважальнi поiздки до Нью-Йорка, Гаррiсберга або Вашингтона. У лiтнiй сезон вони розважалися в замiських готелях з дружинами або коханками, а йому доступ в коло улюбленцiв долi був усе ще закритий. Цiлком природно, що всi цi обiцянки захопили його, i вiн був радий старатися. Нарештi i вiн досягне добробуту.
Коли у нього побував М
Страница 44
лленгауер i висловився про необхiднiсть пiдняти курс сертифiкатiв мiськоi позики до паритету – хоча ця розмова i не мала прямого стосунку до вiдносин, якi Молленгауер пiдтримував зi скарбничим через Стробiка й iнших, – Стiнер, почувши владний голос господаря, не забарився пiдписатися пiд власною полiтичною догiдливiстю й кинувся до Стробiка по бiльш детальну iнформацiю.– Як би ви вчинили на моему мiсцi? – запитав вiн Стробiка, який вже знав про те, що Молленгауер вiдвiдав скарбничого, але чекав, щоб той сам про це заговорив. – Мiстер Молленгауер висловив побажання, щоб позика котирувалася на бiржi i була доведена до паритету, тобто йшла би по сто доларiв за сертифiкат!
Анi Стробiк, анi Хармон та Вайкрофт не знали, як домогтися того, щоб сертифiкати мiськоi позики, якi оцiнювалися на вiдкритому ринку в дев’яносто доларiв, на бiржi продавалися б по сто. Але секретар Молленгауера, якийсь Ебнер Сенгстек, напоумив Стробiка звернутися до молодого Ковпервуда: хоч-не-хоч, а з ним веде справи Батлер, а Молленгауер, мабуть, не наполягае на залученнi до цiеi справи свого особистого маклера, то чому ж не спробувати Ковпервуда?
Отак i сталося, що Френк отримав запрошення зайти до Стiнера. Опинившись у нього в кабiнетi i ще не знаючи, що за його спиною ховаються Молленгауер i Сiмпсон, вiн з першого погляду на цього вилицюватого чоловiка, котрий так дивно волочив ногу, зрозумiв, що у фiнансових справах скарбничий геть не тямить (от би стати при ньому радником, його единим консультантом на всi чотири роки!)
– Вiтаю, мiстере Стiнер, – м’яко i вкрадливо сказав Ковпервуд, коли той подав йому руку. – Дуже радий з вами познайомитися. Я, звiсно, багато чув про вас.
Стiнер став довго i нудно викладати Ковпервуду, в чому полягае проблема. Почавши здалека, раз у раз затинаючись, вiн пояснював, як лякають його майбутнi труднощi.
– Головне завдання, наскiльки я розумiю, полягае в тому, щоб домогтися котирування цих сертифiкатiв альпарi. Я можу випускати iх будь-якими партiями i так часто, як забажаете. Наразi я хочу виручити суму, достатню для погашення короткострокових зобов’язань на двiстi тисяч доларiв, а пiзнiше – скiльки вдасться.
Ковпервуд вiдчув себе в ролi лiкаря, котрий вислуховуе пацiента, який зовсiм не хворий, але пристрасно хоче, щоб його заспокоiли, i обiцяе за це великий гонорар. Премудрощi фондовоi бiржi були для нього зрозумiлi, як ясний день. Вiн знав, що коли реалiзацiя позики безроздiльно потрапить в його руки, i при тiм йому вдасться зберегти в таемницi, що вiн дiе в iнтересах мiста, i якщо, нарештi, Стiнер дозволить йому орудувати на бiржi в ролi «бика», тобто скуповувати сертифiкати для амортизацiйного фонду i водночас вмiло продавати iх при пiдвищеннi курсу, то вiн досягне блискучих результатiв навiть при найбiльшому випуску. Але вiн повинен розпоряджатися одноосiбно i мати власних агентiв. В головi його вже виник план, як примусити необачних бiржовикiв грати на пониження: треба лише змусити iх повiрити, що сертифiкатiв цiеi позики в обiгу скiльки завгодно, i при бажаннi вони встигнуть скупити iх. Потiм вони схаменуться i побачать, що дiстати iх не можна, що всi сертифiкати в руках у нього, Ковпервуда! Але вiн не вiдразу вiдкрие свiй секрет. О, нi, в жодному разi! Вiн почне роздувати вартiсть сертифiкатiв до паритету, а потiм пустить iх у продаж. Отодi-то вiн i гребоне грошикiв на цiй справi! Ковпервуд був занадто тямущий, аби не здогадатися, що за всим цим ховаються тi ж полiтичнi верховоди мiста i що за спиною Стiнера стоять люди куди бiльш кмiтливi i значнi. Але що з того? Бач, як обережно i хитро вчинили вони, звернувшись до нього через Стiнера! Не виключено, що його, Ковпервуда, iм’я починае набувати ваги в мiсцевих полiтичних колах. А це чимало обiцяе йому в майбутньому.
– Так от, мiстере Стiнер, – сказав вiн, вислухавши пояснення скарбничого i довiдавшись, яку частину мiськоi позики той хотiв би реалiзувати протягом найближчого року. – Я охоче вiзьмуся за цю справу. Але менi потрiбен день або два, щоби добряче все обмiркувати.
– Авжеж, звичайно, мiстере Ковпервуд, – з готовнiстю погодився Стiнер. – Поспiшати нiкуди. Але сповiстiть мене, як тiльки ви знайдете якесь рiшення. До речi, яку ви берете комiсiю?
– Бачите, мiстере Стiнер, на фондовiй бiржi iснуе певна ставка, якоi ми, маклери, зобов’язанi дотримуватися. Це – чверть вiдсотка номiнальноi вартостi облiгацiй або зобов’язань. Щоправда, я, можливо, буду змушений провести ряд фiктивних угод, яких саме – я поясню вам пiзнiше, – але з вас я за це нiчого не вiзьму, якщо все це залишиться мiж нами. Я постараюсь зробити для вас усе, що буде в моiх силах, мiстере Стiнер, – можете не сумнiватися. Але дайте менi на роздуми день-два.
Вони потиснули один одному руки i розiйшлися: Ковпервуд – задоволений тим, що у нього планувалася значна фiнансова оборудка, Стiнер – тим, що знайшов людину, на яку можна покластися.
15
План, розроблений Ковпервудом пiсля декiлькох днiв роздумiв, буде цiлком зрозумiлий кожному, хто хо
Страница 45
трохи тямить у комерцiйних i фiнансових комбiнацiях, але залишиться туманним для непосвяченого. Передусiм скарбничий мав депонувати мiськi кошти в конторi Ковпервуда. А далi фактично передати iх в розпорядження останнього або ж занести в його кредит за своiми книгами, з правом отримання в будь-який час певнi партii сертифiкатiв мiськоi позики. Для початку – на двiстi тисяч доларiв, адже саме таку суму бажано було швидко реалiзувати. Пiсля чого Ковпервуд зобов’язувався пустити цi сертифiкати в обiг i вжити заходiв до того, щоб довести iх до паритету. Тодi мiський скарбник мав негайно звернутися до комiтету фондовоi бiржi з клопотанням про включення iх до списку цiнностей, що котируються. Ковпервуд же збирався застосувати весь свiй вплив, щоб прискорити розгляд цього клопотання. Пiсля того як буде отримано вiдповiдний дозвiл, Стiнер реалiзуе через нього (i лише через нього!) всi сертифiкати мiськоi позики. Далi Стiнер дозволить йому купувати для амортизацiйного фонду стiльки сертифiкатiв, скiльки Ковпервуд вважатиме за необхiдне скупити, щоб пiдвищити iх цiну до паритету. Щоб домогтися цього (пiсля того як значну кiлькiсть сертифiкатiв позики вже буде пущено в обiг) може виявитися необхiдним знову скупити iх значними партiями i потiм через деякий час пустити в продаж. Для цього законом, який передбачае продаж сертифiкатiв лише за номiналом, доведеться певною мiрою знехтувати, а це значить, що фiктивнi й попереднi угоди не будуть прийматися в розрахунок, поки сертифiкати не досягнуть паритету.Ковпервуд розтлумачив Стiнеру, що такий план мае чимало переваг. З огляду на те, що сертифiкати, зрештою, так чи iнакше пiднiмуться до паритету, нiщо не заважае Стiнеру, як i будь-кому iншому, закупити iх майже за безцiнь на самому початку реалiзацii позики i притримати, поки вони не почнуть рости в цiнi. Ковпервуд охоче вiдкрие Стiнеру кредит на будь-яку суму, з тим, щоб той розраховувався з ним у кiнцi кожного мiсяця. При цьому нiхто не зажадае вiд нього, щоб вiн дiйсно купував сертифiкати. Ковпервуд буде вести його рахунок на певну помiрну маржу (скажiмо, до десяти пунктiв). Таким чином, Стiнер може вважати, що грошi вже у нього в кишенi. І це не враховуючи того, що сертифiкати для амортизацiйного фонду можна буде закупити дуже дешево, адже Ковпервуд, маючи в своему розпорядженнi основний i резервний випуски позики, викидатиме iх на ринок в потрiбнiй йому кiлькостi саме в такi моменти, коли вирiшить купувати, i так чинитиме тиск на бiржу. А пiзнiше цiни вже напевно почнуть пiднiматися. Якщо тримати неподiльно у своiх руках випуск позики, що дае можливiсть довiльно викликати на бiржi пiдвищення i пониження, то можна не сумнiватися, що зрештою мiсто реалiзуе всю свою позику альпарi, причому завдяки таким штучним коливанням, очевидно, вдасться ще й непогано заробити. Ковпервуд у сенсi вигоди усю надiю покладав саме на цю обставину. За всi дiйсно проведенi ним операцii з продажу сертифiкатiв позики альпарi мiсто винагородить його звичайним куртажем (це необхiдно, щоб уникнути непорозумiнь iз бiржовим комiтетом). Що ж до решти, себто фiктивних угод, до яких не раз доведеться вдаватися, то вiн сподiваеться сам винагородити себе за працю, розраховуючи на своi знання бiржовоi гри. Якщо Стiнеру завгодно увiйти з ним у частку в його бiржових оборудках – вiн буде дуже радий.
Подiбна комбiнацiя, туманна для людини необiзнаноi, абсолютно зрозумiла досвiдченому бiржовиковi. Найрiзноманiтнiшi виверти споконвiку практикувалися на бiржi, коли справа стосувалася цiнностей, що перебувають пiд неухильним контролем однiеi людини або певноi групи людей. Ця комбiнацiя нiчим не вiдрiзнялася вiд того, що пiзнiше вони робили з акцiями «Ірi», «Стандард Ойл», «мiдними», «цукровими», «пшеничними» i будь-якими iншими. Ковпервуд одним iз перших – ще замолоду – зметикував, як влаштовуються такi оборудки. На час його першоi зустрiчi зi Стiнером йому було двадцять вiсiм рокiв. Коли вiн востанне «спiвпрацював» iз ним, йому виповнилось тридцять чотири.
Спорудження будинкiв для родин старшого i молодого Ковпервудiв i переробка фасаду банкiрськоi контори «Ковпервуд i Ко» швидко просувалися. Фасад контори був виконаний у ранньому флорентiйському стилi, з вiкнами, що звужувалися догори, з вiзерунчастими кованими дверима мiж витонченими рiзьбленими колонками i карнизом з бурого вапняку. По центру цих витончених i промовистих дверей була майстерно викарбувана тонка нiжна рука iз пiднесеним палаючим факелом. Елсворт пояснив Ковпервуду, що в давнi часи у Венецii таку руку зображували на вивiсках обмiнних крамниць, але нинi первiсне значення цiеi емблеми забулося.
Примiщення всерединi було облаштоване полiрованим деревом, вiзерунок якого вiдтворював деревний лишай. Вiкна виблискували безлiччю дрiбних гранованих стекол, овальних, довгастих, квадратних i круглих, розташованих за певним, приемним для ока, взiрцем. Газовi рiжки були зробленi на кшталт римських свiтильникiв, а конторський сейф, як це не дивно, слугував окрасою: вiн стояв у глибинi примiщ
Страница 46
ння на мармуровому постаментi, i на його лакованiй срiблясто-сiрiй поверхнi було золотом викарбувано: «Ковпервуд i Ко». Усе примiщення, витримане в благородному строгому стилi, водночас свiдчило про солiднiсть, процвiтання i надiйнiсть. Коли будiвля була готова, Ковпервуд оглянув ii та iз задоволеним виглядом похвалив Елсворта:– Менi подобаеться! Дуже гарно! Працювати тут – одне задоволення. Якщо i особняки вийдуть такi – це буде чудово!
– Зачекайте хвалити, вони ще не закiнченi! Утiм, думаю, що ви будете задоволенi, мiстере Ковпервуд. Менi довелося чимало поламати собi голову над вашим будинком через його невеликi розмiри. Будинок вашого батька вдався менi значно легше. Але ваш…
І вiн почав описувати вестибюль i вiтальнi – велику i малу, якi вiн мав у своему розпорядженнi. Вiн обробляв iх так, щоб вони виглядали бiльш просторими i значними, нiж дозволяли iх скромнi розмiри.
Коли будiвництво було завершено, виявилося, що обидва будинки i справдi дуже ефектнi, оригiнальнi i анiтрохи не схожi на пересiчнi особняки по сусiдству. Їх роздiляла зелена галявина футiв двадцяти завширшки. Архiтектор, запозичивши дещо вiд школи Тюдорiв, вiдмовився вiд тiеi химерностi, яка стала пiзнiше вiдрiзняти багато особнякiв Фiладельфii та iнших американських мiст. Особливо гарними були дверi, розташованi в широких, низьких, скупо орнаментованих арках, i три засклених лiхтарi незвичноi форми, один – на другому поверсi у Френка, два – внизу, на фасадi батькiвськоi хати. Над фронтонами обох будинкiв виднiлися коники дахiв: два у Френка, чотири у його батька. Кожен фасад мав на першому поверсi по вiкну в глибокiй нiшi, утворенiй виступами зовнiшньоi стiни. Цi вiкна були захищенi з боку вулицi низеньким парапетом, точнiше, балюстрадою. На нiй можна було поставити горщики з кучерявими рослинами i квiтами (що й було зроблено згодом). Тож iз вулицi вiкна, якi потопали у зеленi, виглядали особливо приемно. В глибинi нiш Ковпервуди розставили стiльцi.
На нижньому поверсi обох будинкiв були облаштованi зимовi сади – один навпроти одного, а посеред спiльного дворика – бiлий мармуровий фонтан восьми футiв дiаметром, з мармуровим купiдоном, на якого спадали струменi води. Цей дворик, обнесений високим, iз проймами, парканом iз зеленувато-сiроi цегли, спецiально обпаленоi в тон гранiту, з якого був складений будинок, облицьований був ззовнi бiлим мармуром. Дворик був весь засiяний зеленою шовковистою травою i справляв враження м’якого зеленого килима. Обидва будинки, як це i було заплановано з самого початку, поеднувалися галереею iз зеленими колонками, яку склили на зиму.
Тепер Елсворт вже взявся обробляти i обставляти кiмнати в стилi рiзних епох, що неабияк вплинуло на художнi смаки Френка Ковпервуда i розширило його уявлення про великий свiт мистецтв. Вельми повчальнi i цiннi були для нього довгi бесiди з Елсвортом про стилi й види архiтектури та меблiв, про рiзнi породи дерева, про рiзноманiтнiсть орнаментiв, якiсть тканин, виняткове значення завiс i портьер, про розстановку меблiв i всiлякi види паркету. Елсворт, поряд з архiтектурою, вивчав також декоративне мистецтво i багато розмiрковував щодо художнiх уподобань американцiв: смак цей, як вiн вважав, мав неабияк розвинутися з часом. Молодому архiтектору страх як набридло поширене тодi романське поеднання замiськоi вiлли з особняком. Настав час для чогось нового. Вiн i сам ще не усвiдомив, яким буде це нове, але поки що радiв вже iз того, що спроектованi ним для Ковпервудiв будинки були оригiнальнi, простi i приемнi для ока. Завдяки цим якостям вони вигiдно видiлялися на тлi архiтектури всiеi вулицi.
У будинку Френка, за задумом Елсворта, на нижньому поверсi мiстилися: iдальня, зал, зимовий сад i буфетна, а також головний вестибюль, внутрiшнi сходи i гардеробна пiд нею; на другому – бiблiотека, велика i мала вiтальнi, робочий кабiнет Ковпервуда i будуар Лiлiан, що з’еднувався з туалетною i ванною.
На третьому поверсi, майстерно спланованому й обладнаному ванними i гардеробними кiмнатами, розташовувалася дитяча, примiщення для прислуги i кiлька кiмнат для гостей.
Елсворт знайомив Ковпервуда з ескiзами меблiв, портьер, шафок, тумбочок i роялiв найвишуканiших форм. Вони удвох обговорювали рiзнi способи обробки дерева – жакоб, маркетрi, буль, а також всiлякi його сорти: рожеве, червоне, горiх, англiйський дуб, клен, «пташине око». Елсворт пояснював, якоi майстерностi вимагае виготовлення меблiв «буль», i яка недоцiльна вона в Фiладельфii: бронзовi або черепаховi iнкрустацii стовбурчаться вiд спеки i вогкостi, а потiм починають пузиритися i трiскатися. Розповiдав вiн i про складнiсть i дорожнечу деяких видiв обробки, i врештi-решт запропонував позолоченi меблi для великоi вiтальнi, гобеленовi панно для малоi, французький ренесанс для iдальнi та бiблiотеки, а для iнших кiмнат – «пташине око» (подекуди блакитного кольору, iнодi природного забарвлення), а також легкi меблi з рiзьбленого горiха. Портьери, шпалери i килими, на його думку, мали гармонiювати з оббивкою м
Страница 47
блiв, але не зовсiм збiгатися з нею за тоном. Рояль i нотна шафка в малiй вiтальнi, а також гiрки, шафки i тумби в залi вiн рекомендував (якщо Френка не вiдлякае дорожнеча) все-таки обробити в стилi «буль» або «маркетрi».Елсворт радив ще замовити рояль трикутноi форми, оскiльки чотирикутний досить похмурий. Ковпервуд слухав його, як зачарований. В його уявi вже вимальовувався будинок – благородний, затишний, витончений. Картини – якщо вiн побажае мати iх – мають бути вставленi в масивнi рiзьбленi золоченi рами. А якщо вiн вирiшить облаштувати цiлу картинну галерею, то пiд неi можна пристосувати бiблiотеку, а книги розмiстити у великiй вiтальнi на другому поверсi, розташованiй мiж бiблiотекою i малою вiтальнею. (Пiзнiше, коли у Френка розвинулася справжня любов до живопису, вiн здiйснив цей задум.)
Вiдтодi в ньому прокинувся жвавий iнтерес до витворiв мистецтва i до художнiх виробiв – картин, бронзи, рiзьблених дрiбничок i статуеток, якими вiн заповнював шафки, тумби, столики й етажерки свого нового будинку. У Фiладельфii взагалi важко було дiстати справжнi витонченi речi такого штибу, а в магазинах iх зовсiм не було. Щоправда, багато приватних будинкiв ряснiли чарiвними дрiбничками, привезеними з далеких подорожей, але у Ковпервуда поки що було мало зв’язкiв з «кращими сiм’ями» мiста. У тi часи славилися два американських скульптори: Пауерс i Хосмер (у Френка були iхнi твори). Але, за словами Елсворта, це було далеко не останне слово в мистецтвi, i вiн радив придбати копiю якоiсь античноi статуi. Зрештою, Ковпервуду вдалося купити голову Давида роботи Торвальдсена, вiд якоi вiн був у захватi, i кiлька пейзажiв Хента, Сюллi i Харта, що певною мiрою передавали дух сучасностi.
Такий будинок, безсумнiвно, накладав вiдбиток на своiх мешканцiв. Загалом ми вважаемо себе iндивiдуумами, що стоять поза цим i навiть вище впливу наших осель i речей; але мiж ними i нами iснуе ледь вловимий зв’язок, завдяки якому речi так само вiдображають нас, як ми вiдображаемо iх. Люди i речi взаемно передають одне одному свою гiднiсть, свою витонченiсть i силу: краса чи ii протилежнiсть, немов човник на ткацькому верстатi, снують вiд одних до iнших. Спробуйте перерiзати нитку, вiдокремити людину вiд того, що по праву належить iй, що вже стало для неi невiддiльним, i перед вами виникне безлика постать (щасливець чи невдаха?), павук без павутини, який вже не стане самим собою доти, поки йому не повернуть його права i привiлеi.
Дивлячись, як росте його новий будинок, Ковпервуд переймався усвiдомленням своеi значущостi, а стосунки, що несподiвано зав’язалися у нього з мiським скарбничим – були як широко вiдчиненi дверi в свiт удачi. Вiн роз’iжджав мiстом в колясцi, запряженiй двома породистими гнiдими кониками, чиi лискучi крупи i до блиску начищена збруя свiдчили про дбайливу опiку конюха i кучера. Елсворт вже будував простору стайню в провулку, позаду нових будинкiв, для спiльного користування обох сiмей. Френк обiцяв дружинi, як тiльки вони влаштуються в своему новому житлi, купити iй «вiкторiю», – так називався в тi часи вiдкритий i низький чотириколiсний екiпаж, – адже iм доведеться багато iздити. Вони будуть давати вечори – йому необхiдно розширювати коло своiх знайомств. Разом з сестрою Анною i братами Джозефом i Едвардом вони будуть користуватися для прийомiв обома будинками. Чому б Аннi не пiдшукати блискучу партiю? Треба сподiватися, що Джо i Ед теж зможуть вигiдно одружитися, адже тепер зрозумiло, що в комерцii вони багато не досягнуть. Але в будь-якому разi вони можуть спробувати.
– Хiба тобi самiй все це не до вподоби? – запитав Френк пiсля розмови про прийоми.
Лiлiан мляво посмiхнулася.
– Я спробую, – вiдповiла вона.
16
Невдовзi пiсля угоди мiж скарбничим Стiнером i Ковпервудом складний полiтико-фiнансовий механiзм запрацював з метою здiйснення своiх задумiв. Двiстi тисяч доларiв у шестивiдсоткових сертифiкатах, якi пiдлягали погашенню за десять рокiв, були записанi за книгами мiського самоврядування на рахунок банкiрськоi контори «Ковпервуд i Ко». Ковпервуд став пропонувати позику невеликими партiями за цiною, що перевищувала дев’яносто доларiв. При цьому вiн усiма способами намагався переконати людей, що таке розмiщення капiталу обiцяе великий зиск. Курс сертифiкатiв поступово пiдвищувався, i Френк збував iх усе в бiльшiй кiлькостi, поки, нарештi, вартiсть iх не зросла до ста доларiв, i весь випуск на суму в двiстi тисяч доларiв (двi тисячi сертифiкатiв) не розiйшовся дрiбними партiями. Стiнер був задоволений. Двiстi сертифiкатiв, що були закрiпленi за ним i проданi по сто доларiв за штуку, принесли йому двi тисячi доларiв баришу. Це був бариш незаконний, нажитий нечесним шляхом, але сумлiння не дуже дошкуляло Стiнеровi. Та й навряд чи воно в нього було. Стiнер мрiяв про щасливе майбутне.
Важко пояснити, яка невидима, але могутня сила зосередилася таким чином у руках Ковпервуда. Варто нагадати, що йому минув лише двадцять дев’ятий рiк. Уявiть собi людину, вiд природи обдаровану талан
Страница 48
ом фiнансиста, який манiпулюе величезними сумами пiд виглядом акцiй, сертифiкатiв, облiгацiй та готiвки так само вiльно, як хтось манiпулюе шашками або шахами на дошцi. А ще краще – уявiть собi майстра, який опанував усi таемницi шаховоi гри, – славетного шахiста з тих, котрi, сидячи спиною до дошки, грають одночасно з чотирнадцятьма партнерами, по черзi оголошують ходи, пам’ятають розташування всiх фiгур на всiх дошках i незмiнно виграють. Звiсно, на той час Ковпервуд ще не був таким вправним, та все ж це порiвняння цiлком доречне. Чуття пiдказувало йому, що робити з грошима, – вiн умiв депонувати iх в одному мiсцi готiвкою i водночас використовувати iх для кредиту i як базу для оборотних чекiв у багатьох iнших мiсцях. В результатi обдуманого, послiдовного проведення подiбних операцiй вiн уже отримав купiвельну спроможнiсть, що разiв у десять, а то й у дванадцять перевищувала початкову суму, котра втрапила йому до рук. Ковпервуд iнстинктивно засвоiв принципи гри на пiдвищення i на пониження. Вiн не лише точно знав, якими способами день у день, рiк у рiк вiн буде пiдкоряти своiй волi зниження i пiдвищення курсу мiських сертифiкатiв (зрозумiло, якщо йому вдасться зберегти свiй вплив на скарбничого), але також як за допомогою цiеi позики заручитися в банках таким кредитом, який йому ранiше i не снився. Одним iз перших скористався ситуацiею банк його батька i розширив кредит Френковi. Мiсцевi полiтичнi верховоди i дiлки – Молленгауер, Батлер, Сiмпсон та iншi, – переконавшись в його успiхах, почали спекулювати мiською позикою. Ковпервуд став вiдомий Молленгауеру i Сiмпсону якщо не особисто, то як людина, котра зумiла досить успiшно провернути угоду з випуском мiськоi позики. Подейкували, що Стiнер вчинив дуже мудро, звернувшись до Ковпервуда. Правила фондовоi бiржi вимагали, щоби всi угоди пiдсумовувалися до кiнця дня i балансувалися до кiнця наступного. Але домовленiсть з новим скарбничим позбавляла Ковпервуда дотримання цього правила, i в його розпорядженнi завжди був час до першого числа наступного мiсяця, тобто iнодi цiлих тридцять днiв для того, щоб вiдзвiтувати по всiх угодах, пов’язаних з випуском позики.Бiльше того, це, по сутi, не можна було навiть назвати звiтом, адже всi папери залишалися у нього на руках. Оскiльки розмiр позики був дуже значним, то значними були i суми у вiданнi Ковпервуда, а так званi трансферти[19 - Трансферт – у цьому значеннi – передача права володiння iменними цiнними паперами вiд однiеi особи iншiй.] i балансовi зведення до кiнця мiсяця залишалися простою формальнiстю. Френк мав повну можливiсть користуватися сертифiкатами мiськоi позики для спекулятивних цiлей, депонувати iх як власнi в будь-якому банку для забезпечення позик i таким чином отримувати пiд них готiвку до сiмдесяти вiдсоткiв iх номiнальноi вартостi (що вiн i робив без жодних докорiв сумлiння). Здобутi таким шляхом грошi, про якi вiн звiтував лише наприкiнцi мiсяця, Ковпервуд мiг використовувати для iнших бiржових операцiй. Окрiм того, вони давали йому можливiсть позичати новi суми. Ресурси його розширилися тепер безмежно – iх визначали лише днi, помноженi на його власнi енергiю i винахiдливiсть. Полiтичнi верховоди мiста не мали навiть уявлення, яким золотим дном стало для Ковпервуда це пiдприемство, бо й не пiдозрювали витонченостi його розуму. Коли Стiнер, попередньо порадившись з мером мiста Стробiком та iншими, сказав Ковпервуду, що протягом року перекаже на його iм’я за книгами мiського самоврядування два мiльйони позики, Ковпервуд не промовив нi слова – захоплення стулило йому вуста. Два мiльйони! І вiн буде розпоряджатися ними на свiй розсуд! Його запросили фiнансовим консультантом, вiн дав пораду, i цю пораду прийняли! Прекрасно! Ковпервуд не належав до людей, схильних мучитися докорами сумлiння. Вiн, як i ранiше, вважав себе чесним фiнансистом. Адже вiн не був бiльш жорстоким i нещадним, анiж будь-хто iнший на його мiсцi.
Слiд зауважити, що маневри Стiнера з мiськими коштами аж нiяк не стосувалися позицii, яку мiсцевi дiлки займали щодо контролю над кiнними залiзницями. Питання це було новим i хвилюючим щаблем у фiнансовому життi мiста. У ньому був зацiкавлений багато хто з провiдних фiнансистiв та полiтикiв, як-от Молленгауер, Батлер i Сiмпсон, що дiяли тут поодинцi, кожен на свiй страх i ризик. Цього разу мiж ними не було змови, щоправда, якби глибше вникнули в це питання вони, напевно, вирiшили б не допускати втручання сторонньоi особи. Але тодi в Фiладельфii кiнно-залiзничних лiнiй було ще так мало, що нiкому не спадало на думку створити велике об’еднання кiнних залiзниць, як це було зроблено пiзнiше. Проте, дiзнавшись про угоду мiж Стiнером i Ковпервудом, Стробiк завiтав до Стiнера i виклав йому свiй новий задум. Всi вони чимало наживуться завдяки Ковпервуду i передовсiм сам Стробiк i Стiнер. Що ж у такому разi заважае йому i Стiнеру разом з Ковпервудом як iхнiм представником – точнiше, таемним представником Стiнера, бо Стробiк не мав смiливостi вiдкрито брати участь у цiй справi, – скупити
Страница 49
обiльше акцiй однiеi з лiнiй кiнноi залiзницi i забезпечити собi контроль над нею? А потiм, якщо вiн, Стробiк, зумiе домогтися вiд мунiципалiтету дозволу на прокладення нових лiнiй, то цi новi лiнii, як не крути, опиняться у них в руках. Щоправда, Стробiк сподiвався згодом витiснити Стiнера. Ну, там видно буде. А поки що треба ж комусь провести пiдготовчу роботу, i чому, власне, цього не може зробити Стiнер? Водночас Стробiк розумiв, що така «робота» вимагае особливоi обачностi, бо його шефи, звiсно, завжди напоготовi. І якщо вони виявлять, що вiн вплутався в подiбну справу заради особистоi вигоди, то позбавлять його можливостi продовжувати полiтичну дiяльнiсть, завдяки якiй вiн лише й мiг наживатися. Не слiд забувати, що будь-яка органiзацiя, наприклад, компанiя, що володiе однiею з уже дiючих мiських лiнiй, мала право клопотати перед мунiципалiтетом про дозвiл подовжити шляхи. Це йшло на користь благоустрою мiста, i тому клопотання мало бути вирiшене. До того ж Стробiк не може одночасно бути акцiонером кiнноi залiзницi i мером мiста. Інша рiч – коли Ковпервуд приватно дiе заради iнтересiв Стiнера.Цiкаво, що цей план, який Стiнер вiд iменi Стробiка викладав Ковпервуду, докорiнно змiнював позицiю останнього щодо мiськоi влади. Попри те, що з Едвардом Батлером Ковпервуд вiв справи лише приватно як його агент, i незважаючи також на те, що вiн жодного разу не бачився анi з Молленгауером, анi з Сiмпсоном, вiн все ж здогадувався, що, маючи справу з мiською позикою, фактично працюе на них. З iншого боку, коли Стiнер заявився до нього i запропонував поволi скуповувати акцii кiнних залiзниць, Френк з його поведiнки вiдразу зрозумiв, що тут справа нечиста, i що Стiнер i сам вважае свiй задум протизаконним.
– А скажiть-но, Ковпервуде, – розпочав мiський скарбник того ранку, коли вiн уперше заговорив про цю справу (вони сидiли в кабiнетi Стiнера в старiй будiвлi ратушi, на розi вулиць Шостоi i Честнат, i скарбничий, вiдчуваючи запах величезних баришiв, перебував у добродушному настроi), – чи немае у зведеннi паперiв якоi-небудь кiнноi залiзницi? Їх можна було б скупити, щоби згодом, за наявностi достатнього капiталу, прибрати до рук цю дорогу?
Ковпервуд знав, що такi папери е. Його меткий розум давно вже збагнув, якi можливостi таяться в них. Омнiбуси потроху зникали. Найкращi маршрути конки були вже захопленi. Проте вулиць залишалося ще достатньо, а мiсто розросталося, як iз води. Прирiст населення обiцяв у майбутньому великi перспективи. Можна було ризикнути i заплатити будь-яку цiну за вже iснуючi короткi лiнii, якщо була можливiсть почекати i згодом подовжити iх, проклавши шлях у бiльш жвавих i багатих районах. У головi Ковпервуда вже зародилася теорiя «нескiнченного ланцюга» або «прийнятноi формули», як це назвали згодом, яка полягала ось у чому: скупивши те чи iнше майно з великою розстрочкою платежу, випустити акцii чи облiгацii на суму, достатню не лише для того, щоб задовольнити продавця, а й для того, щоб винагородити себе за клопоти, не кажучи вже про одержання таким шляхом надлишку коштiв, якi можна буде вкласти в iншi подiбнi пiдприемства. Вiдтак, базуючись на них, випустити новi акцii, i так далi – до нескiнченностi! (Пiзнiше це стало звичайним дiловим прийомом, але на той час було новинкою, i Ковпервуд тримав свою iдею в таемницi.) Проте вiн зрадiв, коли Стiнер заговорив з ним, бо фiнансування кiнних залiзниць було його мрiею, i вiн не сумнiвався, що, одного разу прибравши iх до рук, надалi блискуче поведе цю справу.
– Так, звiсно, Джордже, – стримано вiдповiв вiн, – е двi-три лiнii, на яких, маючи грошi, можна з часом непогано заробити. Я вже помiтив, що на бiржi хтось вряди-годи пропонуе пакети iхнiх акцiй. Нам слiд було би скупити цi акцii, а там побачимо. Можливо, ще хто-небудь iз власникiв надумае продати свiй пакет. Найцiкавiшою пропозицiею менi наразi здаються лiнii Грiн-стрит i Коутс-стрит. Якби я мав тисяч триста-чотириста, якi я мiг би поступово вкладати в цю справу, я б ними зайнявся. Для контролю над залiзницею потрiбно якихось тридцять вiдсоткiв акцiонерного капiталу. Бiльшiсть акцiй розпорошено серед дрiбних власникiв, якi нiколи не бувають на загальних зборах i не беруть участi в голосуваннi. Тисяч двохсот або трьохсот, як на мене, вистачило б на те, щоб повнiстю взяти в своi руки контроль над дорогою.
Вiн назвав ще одну лiнiю, яку з часом можна було б прибрати тим же способом.
Стiнер задумався.
– Це дуже великi грошi, – нерiшуче промовив вiн. – Ну, гаразд, ми ще поговоримо про це iншим разом. – Але одразу ж вирушив до Стробiка, щоб порадитися.
Ковпервуд знав, що у Стiнера немае двохсот або трьохсот тисяч, якi вiн мiг би вкласти в справу. Роздобути такi грошi вiн мiг лише одним шляхом: вилучити iх з мiськоi скарбницi, поступившись вiдсотками. Але навряд чи вiн сам наважиться на таку справу. Хтось стоiть за його спиною, – i хто ж, якщо не Молленгауер, Сiмпсон або, можливо, навiть Батлер? Щодо останнього Ковпервуд не був цiлком упевнений (якщо, звiсно, i тут нишком
Страница 50
е керуе «трiумвiрат»). Та й що дивного? Полiтичнi верховоди завжди засовували руку в мiську скарбницю, i Ковпервуд зараз думав лише про те, як вiн мае поводитися в цiй справi. Що, власне, може загрожувати йому, якщо авантюра Стiнера закiнчиться вдало? А якi пiдстави припускати, що вона провалиться? Але навiть у цьому випадку вiн, Ковпервуд, дiе лише як агент! До того ж вiн розумiв, що, манiпулюючи цими грошима в iнтересах Стiнера, вiн, за сприятливого збiгу обставин, зможе i сам для себе домогтися контролю над декiлькома лiнiями.Найбiльше вiн цiкавився лiнiею, недавно прокладеною поблизу його нового будинку, – так званою лiнiею Сiмнадцятоi i Дев’ятнадцятоi вулиць. Ковпервуд iнодi користувався нею, коли пiзно затримувався десь чи не хотiв чекати екiпажу. Вона проходила двома пожвавленими вулицями, забудованими червоними цегляними будинками, i з часом, коли мiсто розростеться, безсумнiвно, мала стати дуже прибутковою. Але зараз вона ще занадто коротка. От якби роздобути цю лiнiю i пов’язати ii з лiнiями Батлера, Молленгауера або Сiмпсона! Щойно мiсто закрiпить iх за ними, можна буде домогтися вiд законодавчих зборiв дозволу на подальше будiвництво. Френку вже ввижався концерн, до якого входять Батлер, Молленгауер, Сiмпсон i вiн сам. У такому складi вони зможуть досягти чого завгодно. Але Батлер – не фiлантроп. Для того щоб розмовляти з ним, треба мати солiдний козир у руках. Вiн повинен на власнi очi переконатися в принадностi такоi комбiнацii. Крiм того, Ковпервуд був агентом Батлера зi скуповування акцiй кiнних залiзниць. І якщо саме ця лiнiя обiцяла такi баришi, Батлер, природно, мiг зацiкавитися, чому акцii ii були запропонованi насамперед йому. Краще почекати, вирiшив Френк, поки дорога фактично не стане його, Ковпервуда, власнiстю. Тодi – iнша рiч, вiн буде розмовляти з Батлером, як капiталiст iз капiталiстом. У мрiях йому вже вималювалася цiла мережа мiських залiзниць, яку контролюють певнi дiлки, а ще краще – вiн сам, Ковпервуд.
17
З часом Френк Ковпервуд та Ейлiн Батлер ближче пiзнавали одне одного. Вiчно зайнятий своiми справами, коло яких все розширювалося, вiн не мiг придiляти iй стiльки уваги, скiльки йому хотiлося. Але минулого року, коли бачив ii, Ейлiн виповнилося вже дев’ятнадцять рокiв, вона подорослiшала, i погляди ii стали бiльш самостiйними. Так, наприклад, вона стала розрiзняти добрi та поганi смаки в облаштуваннi та оздобленнi будинку.
– Тату, невже ми завжди будемо жити в цьому хлiвi? – звернулася вона одного вечора до батька, коли за обiднiм столом зiбралася вся сiм’я.
– А чим поганий цей будинок, цiкаво дiзнатися? – вiдгукнувся Батлер, який сидiв, впритул присунувшись до столу i запхавши серветку за комiр (що вiн робив завжди, коли за обiдом не було нiкого чужого). – Не бачу в ньому нiчого поганого. Нам iз матiр’ю тут зовсiм непогано живеться.
– Ах, тату, це огидний будинок, ти сам знаеш! – втрутилася Нора (iй виповнилося сiмнадцять, i вона була такою ж меткою, як ii сестра, але ще менше знала життя). – Усi твердять це в один голос. Ти лише подивися, скiльки чудових будинкiв навколо!
– Усi твердять! Всi кажуть! А хто цi «всi» – хотiв би я знати? – iронiчно, хоча й не без роздратування, запитав Батлер. – Менi, наприклад, вiн подобаеться. Проти волi тут нiкого жити не примушують. Хто вони такi, цi «всi», скажiть на милiсть? І чим це такий поганий мiй будинок?
Питання про будинок пiднiмалося не вперше, i обговорення його щоразу зводилося до того ж самого, якщо лише Батлер не вiдмовчувався, обмежуючись своею скептичною iрландською усмiшкою. Проте цього вечора такий маневр йому не вдався.
– Ти й сам знаеш, тату, що будинок нiкуди не годиться, – рiшуче заявила Ейлiн. – То чого ж ти сердишся? Будинок старий, негарний, брудний! Меблi всi розвалюються. А цей рояль – просто убога мiзерiя, яку давно пора викинути! Я бiльше на ньому не гратиму. У Ковпервуда, наприклад…
– Будинок старий – на тобi! – вигукнув Батлер, i його iрландський акцент став ще рiзкiшим вiд гнiву, який вiн сам розпалював у собi. – Брудний, чорт забирай! І якi це меблi у нас розвалюються? Покажи, зроби милiсть, де вони розвалюються?
Вiн уже збирався причепитися до ii спроби порiвняти iх з Ковпервудами, але не встиг, бо втрутилася мiсiс Батлер. Це була повна широколиця iрландка, майже завжди усмiхнена, з сiрими очима, тепер уже неабияк вицвiлими, i рудуватим волоссям, що потьмянiло вiд сивини. На лiвiй ii щоцi, бiля нижньоi губи, красувалася велика бородавка.
– Ох, дiтоньки! – вигукнула вона (мiстер Батлер, незважаючи на всi своi успiхи в комерцii та полiтицi, був для неi такою ж дитиною). – Чого-бо ви сваритеся? Досить уже. Передайте батьковi помiдори.
За обiдом прислуговувала покоiвка-iрландка, проте страви передавались вiд одного до iншого. Над столом низько висiла недоладно оздоблена люстра з шiстнадцятьма газовими рiжками у виглядi бiлих порцелянових свiчок – ще одна враза для естетичного почуття Ейлiн.
– Мамо, скiльки разiв я просила тебе не говорити «чого-бо»! – благаль
Страница 51
им тоном вимовила Нора, яку дуже засмучували помилки у балачцi матерi. – Пам’ятаеш, ти обiцяла постежити за собою?– А хто тобi дозволив повчати матiр, як iй розмовляти? – скипiв Батлер вiд цiеi несподiваноi зухвалостi. – Зарубай собi на носi: твоя мати говорила так, коли тебе ще й на свiтi не було! І якби вона не довбалася, обслуговуючи всiх вас, як каторжна, у тебе не було б витончених манер, якими ти зараз перед нею вихваляешся! Зарубай це собi на носi, чуеш! Вона в тисячу разiв краща за всiх твоiх приятельок, нахабо ти така!
– Мамо, чуеш, як вiн мене обзивае? – запхинькала Нора, ховаючись за плече матерi i вдаючи перелякану i ображену.
– Еддi! Еддi! – звернулася мiсiс Батлер до чоловiка з докором. – Норо, дитинко моя, ти ж знаеш, що вiн так не думае. Правда ж?
Вона ласкаво погладила голову своеi «дитинки». Докiр щодо простацьких висловiв анiтрохи ii не образив.
Батлер вже i сам шкодував, що назвав свою молодшу дочку нахабою. Але цi дiточки – Господи! – бiгме, вони можуть вивести з терпiння. Ну чим, скажiть на милiсть, поганий iм цей будинок?
– Не варто, далебi, здiймати такий галас за столом, – зауважив Келем, досить симпатичний хлопець iз чорним, ретельно пригладженим, розчесаним на косий продiл волоссям i короткими жорсткими вусиками. Нiс у нього був трохи кирпатий, вуха трохи стовбурчились, але загалом вiн був привабливий i дуже милий.
І вiн, i Оуен – обидва бачили, що будинок справдi поганий i кепсько обставлений, але батьковi i матерi усе тут подобалося, а тому розсудливiсть i турбота про мир у родинi радили iм зберiгати мовчання.
– А мене обурюе, що нам доводиться жити в такiй старiй халупi, коли люди, набагато бiднiшi за нас, живуть у прекрасних будинках. Навiть якiсь Ковпервуди…
– От завелася – Ковпервуди та Ковпервуди! Чого ти причепилася до тих Ковпервудiв! – вигукнув Батлер, повернувши свое широке збуряковiле лице до Ейлiн, котра сидiла бiля нього.
– Але ж iхнiй будинок набагато кращий за наш, хоча Ковпервуд усього лише твiй агент!
– Ковпервуди! Ковпервуди! Чути про них не хочу! Я не збираюся вчитися в Ковпервудiв! Нехай у них бозна-який прекрасний будинок! Менi що до того? Мiй будинок – це мiй дiм! Я хочу жити тут! Я занадто довго жив у цьому будинку, щоб раптом нi сiло нi впало з’iжджати звiдси! Якщо тобi тут не подобаеться – ти прекрасно знаеш, що я тебе не затримуватиму! Переiжджай куди завгодно! А я звiдси не рушу!
Коли в родинi вiдбувалися такi сварки, що розгоралися через усiлякi дрiбницi, Батлер мав звичку загрозливо розмахувати руками пiд самим носом у дружини й дiтей.
– Ну вже будь упевнений, я скоро виберуся звiдси! – вiдповiла Ейлiн. – Дякувати Господу, менi не доведеться тут вiк звiкувати!
В ii уявi промайнули прекрасна вiтальня, бiблiотека i будуари в будинках Ковпервудiв – оздоблення яких, за словами Анни, вже скоро мало завершитися. А який у Ковпервудiв чарiвний трикутний рояль, оздоблений золотом i покритий рожевим i блакитним лаком! Чому б iм не придбати таких же прекрасних речей? Вони, напевно, у десятеро багатшi. Але ii батько, якого вона любила всiм серцем, був людиною старого гарту. Правильно кажуть про нього люди – неотесаний iрландець-пiдрядник. Нiякоi користi вiд його багатства! Оце й дратувало Ейлiн: чом би йому не бути багатим i водночас – сучасним i витонченим? Тодi вони могли б… Ах, який сенс засмучуватися! Поки вона залежить вiд батька i матерi, ii життя буде йти як ведеться. Залишаеться лише чекати. Виходом зi становища було б замiжжя – якась добра партiя. Але за кого ж iй вийти замiж?
– Ну, я гадаю, на сьогоднi суперечок досить, – примирливо зауважила мiсiс Батлер, незворушна i терпляча, як сама доля. Вона добре знала, що саме засмучуе Ейлiн.
– Але чому б нам не придбати хороший будинок? – торочила свое донька.
– Або хоча б переробити цей, – пiдказала Нора й собi.
– Тсс! Помовч! На все свiй час, – вiдповiла мiсiс Батлер Норi. – От побачиш, колись ми так i зробимо. А тепер бiжи та хутко сiдай за уроки. Досить теревенити!
Нора встала i вийшла з кiмнати. Ейлiн вмовкла. Їi батечко – просто нестерпний. Та все ж вiн бувае такий славний… Вона надула губки, щоб змусити його пошкодувати про своi слова.
– Ну, годi, – сказав Батлер, коли всi вийшли з-за столу; вiн розумiв, що дочка сердита на нього i що ii потрiбно чимось задобрити. – Заграй-но менi на роялi щось веселеньке!
Вiн надавав перевагу бадьорим, бравурним п’есам, в яких виявлялися талант i технiка дочки, що дуже його дивувало. От, значить, що дало iй виховання: як швидко i майстерно грае вона цi складнi речi!
– Можеш купити собi новий рояль, якщо хочеш. Сходи в магазин i вибери. Як на мене, i цей непоганий, але якщо тобi вiн не подобаеться – роби як знаеш.
Ейлiн злегка стиснула його руку. Навiщо сперечатися з батьком? Що дасть новий рояль, якщо змiн потребуе весь будинок, вся сiмейна атмосфера? Все ж вона заграла Шумана, Шуберта, Оффенбаха, Шопена, а старий ходив по кiмнатi i задумливо посмiхався. Деякi речi Ейлiн виконувала зi справжньою прист
Страница 52
астю i проникненням, бо, незважаючи на свою фiзичну спромогу, надлишок енергii i завзяття, вона вмiла тонко вiдчувати. Але батько нiчого цього не помiчав. Вiн дивився на неi – таку блискучу, свiжу, вродливу доньку, i думав про те, як складеться ii життя. Який-небудь багатiй одружиться з нею, – вихований, дуже багатий молодик iз задатками дiлка, – а вiн, батько, залишить iй купу грошей…З нагоди новосiлля у Ковпервудiв влаштували великий прийом. Спочатку гостi мали зiбратися у Френка, а пiзнiше, для танцiв, перейти до помешкання старого Ковпервуда, бiльш розкiшного i просторого. На нижньому поверсi його розташувалися велика i мала вiтальнi, кiмната, де стояв рояль, i зимовий сад. Елсворт так спланував цi примiщення, що iх можна було перетворити в один зал, досить просторий для концертiв, танцiв або променадiв в перервах мiж танцями. Одне слово, для будь-якоi мети, у присутностi великоi кiлькостi гостей. Молодий i старий Ковпервуди з самого початку будiвництва планували спiльно користуватися обома будинками. Обидвi сiм’i обслуговували тi ж пралi, покоiвки й садiвник. Френк запросив для своiх дiтей гувернантку. Однак не все тут було на широку ногу: дворецький, наприклад, поеднував своi обов’язки з обов’язками камердинера Генрi Ковпервуда. Вiн нарiзав м’ясо пiд час обiду, керував iншими слугами i працював, наскiльки це було необхiдно, то в одному, то в iншому будинку. За спiльною стайнею наглядали конюх i кучер. Коли ж були потрiбнi два екiпажi одночасно, обидва вони бралися за вiжки. Загалом, це була зручна i економна система господарювання.
Приготування до прийому було для Ковпервудiв питанням надзвичайно важливим, бо з дiлових мiркувань необхiдно було запросити вишукане товариство. Тому пiсля довгих роздумiв на прийом у будинку Френка (з подальшим переходом в будинок старого Ковпервуда) вирiшено було запросити всiх заздалегiдь занесених до списку, де значилися мiстер i мiсiс Тай, Стiдери, Батлер, Молленгауери i представники бiльш обраного кола, як-от: Артур Райверс, мiсiс Сенека Девiс, Тренор Дрейк з дружиною, молодi Дрексел i Кларки, з якими був знайомий Френк. Ковпервуди не надто сподiвалися, що цi свiтськi люди зволять завiтати, але запрошення iм все одно треба було надiслати. Пiзнiше ввечерi передбачалося прибуття ще поважнiших гостей, у цей другий список занесено було знайомих Анни, мiсiс Ковпервуд, Едварда i Джозефа, та всiх, кого намiтив Френк. Другий список вважався головним. «Вершки» суспiльства, цвiт молодi – тi, на кого лише можна було вплинути проханням, натиском або угодою, – всi мали вiдгукнутися на запрошення.
Не можна було не запросити Батлерiв, батькiв i дiтей, i на денний, i на вечiрнiй прийоми, оскiльки Френк явно симпатизував iм, хоча присутнiсть старих Батлерiв була досить небажаною. Навiть Ейлiн, як правильно думав Френк, здавалася Аннi й Лiлiан не зовсiм доречною для товариства, що збиралося в них: обговорюючи список, вони багато говорили про неi.
– Вона якась несамовита, – зауважила Анна невiстцi, дiйшовши до Ейлiн. – Бозна-що про себе думае, а тим часом не вмiе навiть як слiд поводитися. А ii батько! Та-ак!.. Із таким батьком я була би тихою та сумирною!
Мiсiс Ковпервуд, котра сидiла за письмовим столиком у своему новому будуарi, злегка пiдняла брови i сказала:
– Повiр, Анно, я iнодi дуже шкодую, що справи Френка змушують мене спiлкуватися з такими людьми. Мiсiс Батлер… боже, яка це нудьга! Серце у неi щире, але яка ж вона неосвiчена! А Ейлiн – просто неотесане дiвчисько! І жахливо розв’язна. Вона приходить до нас i негайно сiдае за рояль, особливо коли вдома Френк. Менi, врештi-решт, байдуже, як вона поводиться, але Френка це, здаеться, дратуе. І п’еси вона вибирае якiсь бравурнi. Нiколи не виконае нiчого витонченого i серйозного.
– Менi дуже не до вподоби ii манера одягатися, – в тон iй вiдповiла Анна.
– І хочеться ж начiпляти на себе такi екстравагантнi речi! Днями я зустрiла ii, коли вона каталася i сама правувала. Шкода, що ти не бачила цiеi картини! Уяви лише: яскраво-червоний жакет «зуав» iз широкою чорною крайкою i капелюх iз величезним червоним пером i червоними стрiчками майже до талii. Авжеж, пiдходящий наряд для катання! А який самовпевнений вигляд! А руки! Подивилася б ти, як вона тримала руки, – ось так, злегка зiгнувши в кистях!.. – Анна показала, як Ейлiн це робила. – Довгi жовтi рукавички, в однiй руцi – вiжки, а в iншiй батiг. Мiж iншим, коли вона сама править конем, то мчить як навiжена, а слуга Вiльям лише пiдскакуе на зап’ятках! Дуже шкода, що ти не бачила ii! Господи, як вона пишаеться! – Анна захихотiла в’iдливо i глузливо.
– І все ж нам доведеться запросити ii – я не бачу, як цього уникнути. Але я заздалегiдь уявляю собi ii пиху: буде ходити по кiмнатах, задираючи нiс i позуючи!
– Направду, не розумiю, як можна так триматися, – пiдхопила Анна. – От Нора менi подобаеться! Вона набагато симпатичнiша. І нiчого особливого про себе не думае.
– Менi теж подобаеться Нора, – пiдтвердила мiсiс Ковпервуд. – Вона дуже мила i, на мiй п
Страница 53
гляд, ii спокiйна краса набагато привабливiша.– О, звiсно! Я цiлком iз тобою згодна!
Прикметно, однак, що саме Ейлiн приковувала до себе всю iхню увагу i збуджувала цiкавiсть своею екстравагантнiстю. Певною мiрою вони судили про неi несправедливо, що, втiм, не заважало Ейлiн бути справдi вродливою, а розумом i вдачею значно перевершувати свое оточення. Ейлiн, незмiрно честолюбна, привертала до себе увагу, – а багатьох i дратувала тим, що бравувала вадами, якi внутрiшньо намагалася побороти в собi. Дiвчину обурювало, що люди вважають ii батькiв (i небезпiдставно) не гiдними вишуканого товариства, i це поширюеться й на неi. Нi, вона нi в чому нiкому не поступаеться! От, наприклад, Ковпервуд – такий здiбний, швидко просуваеться нагору в суспiльствi, вiн розумiе це.
З часом Ейлiн зблизилася з ним. Вiн завжди тепло обходився з нею i охоче розмовляв. Коли вiн з’являвся у них чи зустрiчав ii у себе в будинку, то завжди знаходив привiд перекинутися з нею кiлькома словами. Зазвичай вiн близько пiдходив до неi i дивився на неi весело i доброзичливо.
– Ну, як вам ведеться, Ейлiн? – питав вiн, i вона ловила спрямований на неi ласкавий погляд. – Як батько, як матiнка? Каталися верхи? Це добре. Я вас сьогоднi бачив. Ви були чарiвнi.
– О, що ви, мiстере Ковпервуд!
– Щиро, ви були напродив гарнi! Вам дуже личить амазонка. А ваше золотаве волосся я впiзнаю здалеку.
– Нi, ви не повиннi говорити менi цього! Ви зробите мене марнославною, а батьки й без того докоряють менi марнославством.
– Не слухайте iх. Я вам кажу, що ви були чарiвнi, i це правда. Утiм, ви завжди чарiвнi.
– О…
Щасливе зiтхання вирвалося з ii грудей. Вона зашарiлася. Мiстер Ковпервуд знае, що каже. Вiн усе знае, вiн такий сильний! Багато хто захоплюеться ним, зокрема, i ii батько й мати i, як вона чула, навiть мiстер Молленгауер i мiстер Сiмпсон. А який у нього гарний будинок, яка прекрасна контора! Але головне – його спокiйна цiлеспрямованiсть врiвноважувала ii бентежну силу.
Отже, Ейлiн з сестрою отримали запрошення, а татусевi й матусi Батлерам дуже делiкатно натякнули, що бал пiсля закiнчення прийому влаштовуеться переважно для молодi.
До Ковпервуда з’iхалося чимало гостей, iх раз у раз представляли одне одному. Господарi з належною скромнiстю пояснювали, як вдалося Елсворту вирiшити складнi завдання, поставленi перед ним. Товариство прогулювалося критою галереею i розглядало обидва будинки. Декотрi iз запрошених були давно знайомi мiж собою. Вони жваво розмовляли в бiблiотеках i iдальнях. Хтось жартував, хтось поплескував по плечу приятеля, в iншiй групi розповiдали кумеднi анекдоти, а коли день змiнився на вечiр, гостi роз’iхалися по домiвках.
Ейлiн у сукнi з синього шовку з оксамитовою пелеринкою такого ж кольору i вигадливим оздобленням зi складочок i рюшiв мала великий успiх. Синiй оксамитовий капелюх iз високою тулiею, прикрашений темно-червоною штучною орхiдеею, надавав iй трохи зухвалого вигляду. Їi рудувато-золотаве волосся було укладене пiд капелюхом у вигадливий шиньйон, а один локон спадав на плече. Ейлiн вiд природи зовсiм не була такою зухвало-смiливою, якою вона здавалася (але iй подобалося, щоб люди саме так думали про неi).
– Ви сьогоднi дивовижнi, – сказав Ковпервуд, коли вона проходила повз нього.
– Побачите, що буде увечерi, – усмiхнулась вона.
Легкою, гордовитою ходою вона пройшла в iдальню i зникла за дверима. Нора з матiр’ю затрималися, розмовляючи з мiсiс Ковпервуд.
– Ах, як же у вас гарно! – захоплювалася мiсiс Батлер. – Ну й щасливi ж ви будете тут, згадаете мое слово! Коли мiй Еддi купив будинок, де ми зараз живемо, я так йому напрямки й видала: «Знаеш, Еддi, цей будинок аж надто хороший для нас, iй-бо!». І як ви гадаете, що вiн менi вiдповiв? «Норо, – каже, – нi на цьому, нi на тому свiтi немае нiчого надто хорошого для тебе!» Сказав – i цмок мене в губи! Подумайте лишень, такий здоровань, а поводиться, як мала дитина!
– Як на мене, це премило, мiсiс Батлер, – вiдгукнулася мiсiс Ковпервуд, нервово озираючись, чи бува нiхто не почув iх.
– Мама дуже любить розповiдати такi iсторii, – втрутилася Нора. – Пiдемо, мамо, подивимося iдальню!
– Ну, дай вам Боже щастя в новому будинку! Я от усе життя була щаслива у своему. І вам того ж бажаю – вiд щирого серця!
І мiсiс Батлер, добродушно посмiхаючись, перевальцем вийшла з кiмнати.
Мiж сьомою й восьмою вечора Ковпервуди поспiхом пообiдали в сiмейному колi.
О дев’ятiй знову почали з’iжджатися гостi. Але тепер це був яскравий i строкатий натовп: дiвчата в бузкових, кремових, рожевих i срiблясто-сiрих сукнях квапливо скидали мереживнi шалi i просторi пелерини на руки кавалерiв, одягнених в строгi чорнi костюми. На холоднiй вулицi раз по раз грюкали дверцята екiпажiв, що пiд’iжджали. Мiсiс Ковпервуд з чоловiком i Анна зустрiчали гостей бiля дверей зали, а старi Ковпервуди з синами Джозефом i Едвардом вiтали iх на iншому його кiнцi. Лiлiан виглядала чарiвно в сукнi кольору «прив’ялоi троянди» зi шлейфом i глибоким чотирикутн
Страница 54
м вирiзом на шиi, з-пiд якого визирала тонка мереживна блузка. Їi обличчя i фiгура все ще були гарнi, але вона вже втратила ту свiжiсть i нiжнiсть, якi кiлька рокiв тому полонили Френка. Анна Ковпервуд не була вродлива, хоча ii не можна було назвати й непривабливою – маленька, смаглява, з кирпатим носиком i жвавими чорними очима. Обличчя ii виявляло незалежнiсть, наполегливiсть, розум i – на жаль – дещо зарозумiле ставлення до людей. Одягнена вона була зi смаком. Чорна сукня, всипана блискiтками, дуже личила iй, незважаючи на ii смагляву шкiру, так само, як i червона троянда у волоссi. У Анни були нiжнi, приемно округлi руки i плечi. Лукавi очi, жвавi манери, дотепнiсть i спритнiсть у розмовi надавали iй привабливостi, хоча, як вона сама казала, все це було нi до чого: «Чоловiкам подобаються ляльки!».Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Примiтки
1
Ендрю Джексон – сьомий президент США (1829–1837); Нiколас Бiдл – голова правлiння Банку США.
2
Альпарi – вiдповiднiсть номiналу.
3
Громадянська вiйна у США (1861–1865) – вiйна мiж промисловими пiвнiчними й рабовласницькими пiвденними штатами; закiнчилася перемогою Пiвночi завдяки участi людей, якi боролися за скасування рабства.
4
Консигнацiя – продаж товарiв через посередника.
5
Встановлення бiржовоi цiни або курсу цiнних паперiв.
6
Рiзниця мiж номiнальною вартiстю цiнних паперiв i цiною, на яку робить запит маклер.
7
Тобто пiд заставу вiдсоткових паперiв, якi банк мае право продати на власний розсуд, якщо сума, яку позичили, не буде сплачена на першу вимогу.
8
Джон Браун (1800–1859) борець за звiльнення негрiв-рабiв у США; у 1859 р. очолив повстання у Вiрджинii; зазнав поразки, потрапив у полон, де його стратили.
9
Будiвля у Фiладельфii, у якiй 4 липня 1776 р. було проголошено незалежнiсть Сполучених Штатiв Америки.
10
Задля боротьби iз президентом Ендрю Джексоном у США у 1834 р. утворилася буржуазна партiя вiгiв.
11
Россеттi Данте Габрiель (1828–1882) i Берн-Джонс Едуард (1833–1898) – англiйськi художники, якi належали до декадентськоi школи прерафаелiтiв, яка прагнула вiдродити середньовiчну мiстику.
12
Битва пiд м. Мобiлем (штат Алабама) i «битва у лiсових нетрях» (штат Вiрджинiя), що вiдбулися в 1864 р., стали визначними подiями у вiйнi Пiвночi та Пiвдня.
13
Пiд Союзом iдеться про Сполученi Штати.
14
Вiдомi поборники звiльнення негрiв.
15
Мешканцi Пiвдня (i демократична партiя, яка iх пiдтримувала) вимагали свободи торгiвлi, вигiдноi для експорту бавовни; мешканцi Пiвночi (i республiканська партiя), навпаки, наполягали на протекцiонiзмi та високому ввiзному митi, щоб захистити промисловiсть вiд европейськоi конкуренцii.
16
Поважна особа (лат.)
17
Сертифiкати – у цьому значеннi – бiлети, облiгацii позики.
18
Фонд, призначений для погашення боргу.
19
Трансферт – у цьому значеннi – передача права володiння iменними цiнними паперами вiд однiеi особи iншiй.
