Читать онлайн “Бродяги Пiвночi (збірник)” «Джеймс Кервуд»
- 02.02
- 0
- 0
Страница 1
Бродяги Пiвночi (збiрник)Джеймс Олiвер Кервуд
Чи можлива дружба мiж ведмедем та собакою? Цiлком, якщо доля звела iх змалечку. Вони разом вчилися виживати, боротися з ворогами, добувати iжу. Але одного разу iхнi шляхи розiйшлися: щеня побачило людей. Чи зустрiнуться друзi знову i якою буде ця зустрiч? («Бродяги Пiвночi»)
Також до видання увiйшли твори «Казан», «Барi, Казанiв син», «Долина Мовчазних Людей».
Джеймс Олiвер Кервуд
Бродяги Пiвночi
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад, 2018
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2018
Жодну з частин даного видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва
* * *
Казан
Роздiл I
Диво
Казан, примруживши очi й засунувши сiрого носа мiж переднiми лапами, лежав мовчазно й нерухомо. Скеля – i та могла видатися живiшою, нiж вiн. Жоден його мускул не здригався, нi волосина не рухалась, анi повiки не смикались. Одначе кожна краплина дикоi кровi в його доладному тiлi вирувала у хвилюваннi, що його Казан нiколи досi не вiдчував. Кожен нерв i кожна волокнина в його чудових м’язах були напруженi, як сталевий дрiт. Вiн, на чверть вовк, на три чвертi гаскi[1 - Гаскi – порода iздових собак. (Тут i далi прим. перекл., якщо не вказано iнше.)], усi чотири роки свого життя жив серед дикоi природи. Цей звiр знав, що таке знемагати на голод i холод. Довгими арктичними ночами звик вiн до ридай-вiтру, який проноситься над голою пiвнiчною пустелею. Часто доводилося йому вчувати шум стрiмких весняних водоток i гуркiт порогiв, скулюватися вiд реву страшенноi бурi. Його шия й боки були пошрамованi в боях, а очi почервонiли вiд колючих снiговиць. Його звали Казан, Дикий Пес. Це був велет серед собi подiбних, до того ж не знав вiн страху, як i тi люди, що гнали його поперед себе через небезпеки цього крижаного свiту.
Досi вiн не зазнавав страху. Нiколи ранiше не вiдчував бажання повернути навтiкача – навiть того страшного дня в лiсi, коли став до смертельного бою з великою сiрою риссю й поборов ii. Вiн не знав, що його так настрахало, однак усвiдомлював, що перебувае в iншому свiтi, де багато речей лякають i тривожать. Це був його перший контакт iз цивiлiзацiею. Хоч би господар скорiше повернувся й забрав його з дивноi, всуцiль наповненоi моторошними речами кiмнати! Зi стiн на нього витрiщалися величезнi людськi обличчя. Вони не рухались i нiчого не казали. Так на Казана ще зроду нiхто не дивився. Вiн згадав, що такий погляд мав раз його попереднiй господар, коли, тихий i задубiлий вiд холоду, лежав у снiгах. Тодi вовкопес довго сидiв бiля нього й завивав пiсню смертi. Та цi люди на стiнах на вигляд були живi й водночас скидалися на мертвих.
Раптом Казан злегка нашорошив вуха. Вiн почув кроки, потiм тихi голоси. Один iз них належав його господаревi. А от другий голос кинув його в дрож. Йому здалося, що колись, дуже давно, ще, певно, щеням, вiн чув такий от самий дiвочий смiх увi снi. Цей смiх випромiнював заразом таку дивовижну щасливiсть, глибоке любовне хвилювання й душевний чар, що Казан мимохiть пiдняв голову, тiльки-но вони ввiйшли в кiмнату, i подивився прямо на них. Його червонi очi заблищали. Вiн одразу збагнув, що вона багато значить для його господаря, адже рука того обiймала ii стан. У променях яскравого свiтла Казан розгледiв ii свiтло-русе волосся, червонi, як кетяги калини, щiчки й синьо-волошковi сяйнi очi. Дiвчина побачила пса i, скрикнувши, стрiмголов кинулася до нього.
– Стiй! – заволав чоловiк. – Вiн небезпечний! Казане…
Вона стала навколiшки поруч iз суцiльно пухнастим, милим i красивим собакою. Їi очi сяяли захватом, а руки заледве його не торкалися. Чи мав вiн тепер вiдступити назад? Чи, може, слiд було б ii вкусити? Хто вона така: чи не ворог, як отi штуки, що висять на стiнах? Чи не перегризти б iй бiлу горлянку? Вiн побачив, як сполотнiлий iз переляку чоловiк кинувся вперед. У цей час ii рука торкнулася собачоi голови, i Казан вiдчув, як усе його тiло, до останньоi клiтиночки, пройнялося неабияким збудженням. Обiруч дiвчина пiдняла голову пса, так, що ii обличчя було дуже близько, i промовила, ледь не пустивши сльозу:
– От ти який, Казане! Дорогий мiй Казан, мiй геройський собацюра. Ось хто привiв його до мене додому живим, коли всi iншi повмирали! Мiй Казан, мiй герой!
А потiм – от так предиво! – жiнка обличчям притислася до Казана, i той вiдчув на собi тепло ii дотику.
Увесь цей час Казан не рухався. Вiн ледве дихав. Здавалося, що минуло ой як багато часу, доки дiвчина вiдвела свое обличчя. І коли вона це зробила, у ii синiх очах бринiли сльози. Чоловiк, мiцно стиснувши кулаки i зцiпивши зуби, стояв над ними.
– Ще не було такого, щоб вiн кому-небудь дозволив себе торкатися, та ще й голими руками, – сказав вiн притишеним здивованим голосом. – Вiдходь помалу, Ізабело. Боже мiй, це ж треба!
Казан, не вiдводячи вiд дiвчини своiх налитих кров’ю очей, тихо завив. Вiн хотiв знову в
Страница 2
дчути ii руку, хотiв ще раз торкнутися ii обличчя. Якщо зважиться на таке, його, мабуть, вiдлупцюють кийком! Але тепер цей звiр не мав на думцi нiчого поганого. За неi вiн уже ладен був убити. Нi разу не змигнувши й оком, пес спроквола потягся до дiвчини. Почувши, як його господар промовив: «Боже мiй, це ж треба!», вiн здригнувся. Утiм за цими словами удару не було. Його холодний нiс торкнувся ii тонкого плаття. Вона, знерухомiвши, подивилася на нього вологими очима, що блищали, як зорi.– Дивись, – прошепотiла вона. – Дивись.
Казан, вигинаючись своiм великим сiрим тiлом, долав п’ядь за п’яддю ту невелику вiдстань, що вiддiляла його вiд дiвчини. Його морда спершу торкнулася ii ноги, а потiм, повiльно пiднявшись угору, нарештi дiсталася теплоi маленькоi руки, що лежала на колiнi. Його очi й досi дивилися на ii обличчя: вiн запримiтив дивну пульсацiю на бiлiй дiвочiй шиi, а згодом i тремтiння губ, тiльки-но вона зачудовано глянула на його господаря. Чоловiк i собi став навколiнки поруч iз ними й знову обiйняв дiвчину, пiсля чого поплескав собаку по головi. Казановi це не сподобалось. Сама природа навчила його не довiряти чоловiчим рукам. Однак вiн дозволив себе торкнутися, бо бачив, що це чимось порадувало дiвчину.
– Казане, друзяко, ти ii не образиш, правда ж? – тихо сказав його господар. – Ми обидва ii любимо, так, мiй хлопчику? І тут нiчого не вдiеш. Вона наша, Казане, наша! Вона належить тобi й менi, i ми пiклуватимемось про неi все наше життя й, якщо колись доведеться, боронитимемо ii до загину, правда ж, мiй друже Казане?
По довгому часi, як вони вiдiйшли вiд собаки, Казан так само лежав на килимку. Дiвчина й досi вбирала в себе його погляд. Вiн лише спостерiгав i слухав – i весь час його все бiльше й бiльше брала охота торкнутися до дiвочоi руки, чи ii плаття, чи ноги. Невдовзi його господар щось сказав, i дiвчина, коротко засмiявшись, схопилась i побiгла в кут кiмнати, де стояв великий квадратовий блискучий предмет iз зубами, довшими, нiж його тiло. Вiн недомислював: для чого були тi зуби? Та от дiвочi пальцi торкнулися iх – i до собачого вуха долинули дивовижнi звуки. Нi шепiт вiтрiв, нi вся музика рiчкових водоспадiв i порогiв, нi щебетання птахiв напровеснi – нiщо, що пес коли-небудь чув, не могло зрiвнятися з цими звуками. Уперше на своему вiку Казан почув музику. На хвильку вiн здригнувся з ляку, а коли той минув, вiдчув у своему тiлi дивне збудження. Пес хотiв сiсти й завити, як то робив на мiльярди небесних зiр холодними зимовими ночами. Але щось його втримувало вiд цього. Уся рiч була в дiвчинi. Поволi вiн почав пiдкрадатися до неi й зупинився, лиш коли зловив на собi чоловiкiв погляд. Та вже за мить Казан, притиснувшись горлянкою й мордою до пiдлоги, поновив свiй дуже повiльний рух. Вiн був уже посеред кiмнати – саме на пiвдорозi до неi, – коли прекраснi звуки почали стишуватись i ставати невиразними.
– Іще! – тихо й швидко попрохав чоловiк. – Іще! Не зупиняйся!
Дiвчина повернула голову, побачила Казана, що розпластався на пiдлозi, i стала грати далi. Чоловiк, як i ранiше, не зводив iз собаки очей, утiм його погляд не мiг уже стримати Казана. Вiн пiдповзав усе ближче i ближче, аж доки, нарештi, досяг своею мордою сукнi, що спадала на пiдлогу. І тут дiвчина заспiвала. Вiд цього спiву по Казановому тiлу пробiгло тремтiння. Давно колись доводилося чути йому й мугикання iндiанки з племенi крi перед ii тiпi[2 - Тiпi – загальновживана назва для традицiйного переносного житла кочових iндiанцiв Великих рiвнин.], i дикий поспiв пiвнiчного оленя, карiбу, – та нiколи до його вуха не долинали такi чудеснi звуки, що оце лунали з дiвочих уст. Тепер вiн геть забув про свого господаря. Тихенько, зiщулившись, так, щоб вона не помiтила, вовкопес пiдвiв голову й упiймав на собi дiвочий погляд. Було в ii очах щось таке, що надало йому духу покласти голову на ii колiно. Удруге вiдчувши дотик жiночоi руки, вiн заплющив очi й протяжно зiтхнув. Музика припинилася. Над Казаном пролунав слабкий деренчливий звук, наче засмiялися й заплакали водночас. Зразу ж таки вiн почув, як кахикнув його господар.
– Я завжди любив цього халамидника, але й уявити не мiг, що вiн на таке здатен, – сказав вiн, i голос його прозвучав для Казана незвично.
Роздiл II
На пiвнiч
Дивовижнi днi настали для Казана. Занудьгував вiн, щоправда, за лiсовими нетрями й глибокими снiгами; скучив за щоденними спiрками зi своiми товаришами в упряжi, коли й зi сваром доводилося iх примушувати йти потрiбним маршрутом; за iхнiм тявканням слiдком; за довгими переходами безмежними дикими просторами навпростець. Бракувало йому й тих вигукiв, що ними погоничi понукали собак рухатись; й осоружного хльостання двадцятифутовоi[3 - Близько 6 метрiв.], зробленоi з тельбухiв карiбу батури; натягу посторонок i дзявкоту прудконогих собак ззаду. Та щось iнше замiнило йому все те, що вiн утратив. Це витало в кiмнатi, у повiтрi навколо нього, навiть коли дiвчини чи його господаря не було поруч. Хай би де вона була, Казан дивним чином у
Страница 3
овлював ii присутнiсть i вже не почувався самотнiм. Це був той жiночий повiв, через який вiн iнодi тихо жалiбно скавчав, хоч насправдi дiвчини з ним не було. Пес не був самотнiй ночами, коли мав би вити на зорi, i все через те, що одного разу вночi, блукаючи будинком, знайшов кiмнату, де спала дiвчина. На ранок, вiдчинивши дверi, та побачила, що Казан лежить, згорнувшись калачиком, на порозi ii спальнi. Вона нагнулася й обняла його, i ii густе довге волосся огорнуло його всього, вiддаючи йому своi чудовi пахощi. З того дня вона стелила для Казана килимок, щоб той мiг спати на ньому. Тепер довгими зимовими ночами звiр знав, що його господиня була просто за дверима, i був iз того задоволений. Щодня вiн дедалi менше думав про тi дикi мiсця, що iх покинув, i все бiльше про неi.А згодом усе почало змiнюватися. Усi навколо були схвильованi й чомусь постiйно квапились, i дiвчина стала придiляти йому менше уваги. Вiн занепокоiвся. Дух змiн буквально ширяв у повiтрi – Казан це вiдчував, тож почав допитливо вивчати господареве обличчя. І ось одного дня, ще тiльки благословлялося на свiт, на пса надягнули ошийника з бабiшу[4 - Бабiш – смужки сироi шкiри, яку використовують як мотузки, тасьму, для виготовлення риболовних сiтей тощо. Для бiльш тонкоi роботи (наприклад, шиття) використовували сухожилля карiбу чи лося.] й вивели на залiзному ланцюгу надвiр. Лише тепер вiн почав розумiти, що до чого: його кудись вiдправляли. Раптово вiн сiв, вiдмовляючись зрушити з мiсця.
– Ходiмо, Казане, – почав умовляти чоловiк. – Гайда, хлопчику.
Пес, задкуючи, вищирив бiлi зуби. Вiн чекав схльосту батога чи удару кийком, але господар засмiявся й повiв його назад у будинок. Коли вони знову вийшли з дому, з ними була дiвчина. Вона поклала руку на голову собацi. Саме вона переконала його стрибнути у велику чорну дiру – усередину темного вагона. Дiвчина ж i заманила його в темний куток, де господар прив’язав ланцюг до стiни. А потiм вони вийшли, смiючись, як двiйко малих дiтей. Не одну годину пролежав Казан нерухомо, напружено дослухаючись до незрозумiлих звукiв – стукоту колiс пiд ним. Кiлька разiв вони зупинялися, i вiн чув зовнi людськi голоси. Аж от йому здалося – нi, вiн був певен! – що почув знайомий голос. Казан завив, поточившись уперед i натягнувши ланцюга. Дверi вiдкотились убiк. Першим усередину залiз його господар, за ним якийсь чоловiк iз лiхтарем. На цих двох пес не звернув жодноi уваги, натомiсть вдивлявся через просвiт у морок ночi. Вiн мало не зiрвався з ланцюга, зiстрибнувши з вагона на бiлий снiг, та коли нiкого там не побачив, завмер i став нюшкувати. Угорi сяяли зiрки, що на них вiн вив усе життя, а навкруг нього, наче стiна, стояв густий лiс, чорний i мовчазний. Марно вiн винюхував той запах, що за ним так сумував. Торп почув низьку ноту iдучого горя, що вирвалася з кудлатого горла. Вiн пiдняв лiхтаря й помахав над головою, друга його рука в цей час не так мiцно тримала ланцюга, як досi. На умовний сигнал iз темряви, просто перед ними, долинув голос. Казан розвернувся так раптово, що вирвав ланцюг iз господаревоi руки. Пес побачив блимання iнших лiхтарiв, а потiм ще раз почув той же голос:
– Каза-а-а-ане!
Вiн понiсся, немов стрiла. Торп iшов слiдом i лише весело попирхував:
– От же розбишака.
Пiдiйшовши до освiтлюваного мiсця, Торп побачив Казана, що припав до жiночих нiг. Це була Торпова дружина. Вона переможно засмiялася.
– Ти виграла! – усмiхнувся вiн без жодного жалю. – Я був ладен закластися на останнiй долар, що вiн нiзащо б не розпiзнав твого голосу. Ти виграла! Казане, чортяко, я ж тебе програв!
Його обличчя враз споважнiло, коли Ізабела нахилилася, щоб пiдiбрати кiнець ланцюга.
– Ісi, вiн твiй, – промовив швидко чоловiк. – Та за ним мушу доглядати я, поки що. Дай менi ланцюг. Я ще навiть тепер не цiлком йому довiряю. Вiн вовк. Я сам бачив, як вiн у клiп ока вiдкусив руку одному iндiанцевi. А ще якось вiн за мить перегриз горлянку iншому собацi. Вiн покруч, а не чистокровний пес, хоч урятував менi життя, повiвшись, як справжнiй герой, я не можу довiряти йому. Дай менi ланцюг…
Та не встиг вiн договорити, як Казан скочив до нього й загарчав, як дикий звiр. Його губи засмикались, оголивши довгi iкла, а спина здибилась. Торп, застережливо скрикуючи, потягся по револьвер, що висiв на поясi.
Одначе Казан на нього не зважав. З темряви виринула ще одна постать i стала в колi свiтла вiд лiхтарикiв. Це був Мак-Крiдi – провiдник, що мав супроводжувати господаря та його молоду дружину в табiр на Ред-Рiверi. Саме туди повертався Торп, що очолював будiвництво новоi трансконтинентальноi залiзницi. Мак-Крiдi був високий, мiцно збитий, iз чисто поголеним лицем. Його квадратова щелепа надавала йому лютого вигляду, а очi свiтилися такою пристрастю, яку можна було побачити в поглядi Казана, коли той дивився на Ізабелу.
Довга червоно-бiла в’язана шапка дiвчини сповзла з голови й зависла на плечах. Їi волосся виблискувало в тьмяному свiтлi лiхтарiв, а щоки палахкотiли рум’янцем. Вона вмить о
Страница 4
инула сягнистими волошковими очима провiдника, аж Мак-Крiдi вiдвiв погляд. Ізабелина рука лягла Казановi на голову. Спершу пес, схоже, i не вiдчув ii дотику. Як i ранiше, вiн гарчав на Мак-Крiдi, i цей загрозливий гаркiт ставав дедалi голоснiшим. Торпова дружина потягла за ланцюг.– Тихо, Казане, тихо! – скомандувала вона.
Почувши ii голос, вiн дещо заспокоiвся.
– Тихо! – повторила Ізабела, знову поклавши руку на його голову.
Казан улiгся бiля ii ноги. Але його зуби все ще були оголенi. Торп спостерiгав за псом. Вiн дивувався тим отруйним стрiлам, що летiли з вовчих очей у бiк Мак-Крiдi. Великий провiдник уже був розмотав свого довгого батога для собак. Його обличчя набрало дивного виразу. Важким поглядом дивився вiн на Казана. Раптом чоловiк подався вперед, поклавши обидвi руки на колiна. Мак-Крiдi наче забув, що на нього дивляться прекраснi синi очi Ізабели Торп. На хвильку запала напруга, пiсля чого чоловiк вигукнув:
– Педре, до мене! Джиле!
Цiеi команди – «джиле!» – навчали тiльки собак, що були на службi в Пiвнiчно-Захiдноi кiнноi полiцii. Казан й оком не моргнув. Мак-Крiдi випростався i швидко хльоснув довгим батогом, що розсiк навпiл тихе нiчне повiтря. Звук пролунав такий, наче щойно вистрiлив пiстолет.
– Джиле, Педре! Джиле!
Гаркiт, що чувся з Казановоi горлянки, став уже справжнiм ревом, та жоден м’яз його тiла не поворухнувся. Мак-Крiдi повернувся до Торпа.
– Можу заприсягтися, що знаю цього собаку, – сказав вiн. – Якщо це – Педро, то це паскудний пес!
Торп нагнувся, щоб узяти ланцюг, тож не мiг бачити дивного виразу обличчя Мак-Крiдi. Однак дiвчина запримiтила й здригнулася. Кiлька хвилин тому, коли поiзд зупинився тут, у Ле-Па, вона, знайомлячись iз цiею людиною, бачила таку саму мiну. Тодi вона лишилася спокiйною, адже пригадала багато речей, якi розповiдав ii чоловiк про лiсовикiв. Вона вже любила iх, уже була захоплена iхньою брутальною вiдвагою й вiрними серцями. Щоб подолати гострi вiдчуття страху й неприязнi, Ізабела насилу всмiхнулася до Мак-Крiдi.
– Ви йому не сподобалися, – тихо засмiялася вона до нього. – Спробуйте з ним подружитися.
Торп i досi тримав кiнець ланцюга, бувши готовим будь-якоi митi вiдтягнути пса назад. Ізабела злегка пiдштовхнула Казана до Мак-Крiдi. Коли дiвчина нахилилася до собаки, провiдник обернувся до неi, ставши спиною до Торпа. Потiм Мак-Крiдi й собi нахилився, та так, що його обличчя було впритул до Ізабелиноi голови. Вiн бачив, як ii щоки пашiли рум’янцем, а губи випромiнювали невдоволення, коли вона намагалася заспокоiти собаку. Торп не мiг бачити, що Мак-Крiдi дивився зовсiм не на Казана, вiн витрiщався на його дружину.
– Ви хоробрi, – сказав вiн. – Я б на таке не насмiлився. Вiн може запросто вiдкусити руку!
Мак-Крiдi взяв у Торпа лiхтаря й повiв усiх вузькою заснiженою стежкою, що вела вбiк вiд залiзницi. За густим смерековим лiсом ховався табiр, що його Торп покинув два тижнi тому. Тепер там замiсть одного намету, де ранiше вiн жив зi своiм провiдником, стояло два. Перед наметами горiло велике вогнище, неподалiк нього стояли сани. За межами кола, що окреслював вогонь, до дерев були прив’язанi Казановi товаришi. Вiн змiг iх розпiзнати за нечiткими силуетами й блискучими очима. Поки Торп прив’язував його до саней, пес стояв непорушно, наче закляклий. Знову вiн повернувся у свiй лiс, до своеi команди. Його господиня смiялася й радiсно плескала в долонi, схвильована початком дивного й прекрасного життя, що його частиною вона стала. Торп вiдхилив запону свого намету, i вона, не озираючись i не промовивши нi слова, ступила всередину. Пес заскавчав i перевiв червонi очi на Мак-Крiдi.
У наметi Торп промовив до дружини:
– Шкода, що старий Джекпайн не з нами. Вiн привiз мене додому, але нi за що на свiтi не захотiв повертатися сюди. Ти б тiльки бачила, як цей iндiанець справляеться з собаками. А от щодо цього Мак-Крiдi я не такий упевнений. Агент компанii розповiдав менi, що вiн дивний хлопець, та лiси знае, як своi п’ять пальцiв. Але собаки не люблять чужакiв. Тож iз Казаном йому буде непросто!
Казан, почувши голос дiвчини, стояв нерухомо. Вiн не чув i не бачив Мак-Крiдi, коли той крадькома пiдiйшов до нього. Голос чоловiка пролунав, наче пострiл.
– Педре!
Умить Казан скулився, нiби його хвиснули батогом.
– Попався менi, га, старий чортяко! – прошепотiв Мак-Крiдi. Його обличчя у свiтлi багаття здавалося дивно блiдим. – Звешся iнакше, еге? Але ти попався, отак-от.
Роздiл III
Мак-Крiдi платять по заслузi
Ще довго Мак-Крiдi безмовно сидiв бiля вогнища, лише раз чи двiчi за цей час вiдвiвши очi вiд Казана. Згодом, переконавшись, що Торп зi своею дружиною лягли спати, вiн заглянув у свiй намет i повернувся з пляшкою вiскi. Дальшi пiвгодини вiн, знай, хильцем попивав iз неi, а потiм пiдiйшов до саней i сiв так, щоб Казан, котрий досi був на ланцюгу, не змiг його дiстати.
– Попався, га? – повторив вiн. Спиртне давалося взнаки, i це було видно з блиску його очей. – Цiкаво, хто це змiнив тобi
Страница 5
м’я, Педре. І як, чорт його бери, ти потрапив до нього? Хо-хо, якби ти тiльки годен був говорити…З намету почувся Торпiв голос, а затим – тихий дiвочий смiх. Мак-Крiдi рiзко випростався. Його обличчя раптом побагровiло. Сховавши пляшку в кишеню, вiн обiйшов навколо вогнища й навшпиньки сторожко попрямував до тiнi дерева, що росло бiля намету. Там, причаiвшись, довго вслухався в чужу розмову. Коли вiн повернувся до саней, його очi горiли пломенистим божевiллям. Уже звернуло з пiвночi, коли Мак-Крiдi пiшов у свiй намет.
Тепло вогню зiгрiло Казанове тiло й злiпило його очi. Вiн спав неспокiйним сном, а його голова була переповнена бентежними видiннями: то вiн бився з кимось, i тодi його щелепи клацали; то зривався з ланцюга, намагаючись i не можучи дотягнутися до Мак-Крiдi чи своеi господинi. Казан знову вiдчував нiжний дотик дiвочих рук, чув ii чудовий солодкий голос, коли вона спiвала для нього i його господаря, i його тiло тремтiло й сiпалося з глибокого збудження, що вiн вiдчув був тiеi ночi. А потiм постала iнша картина. Привидiлось, як вiн бiжить на чолi чудовоi команди – шiстки собак Королiвськоi Пiвнiчно-Захiдноi кiнноi полiцii, – а його господар кличе його Педром! Далi була ще одна сцена. Вони в таборi. Його господар, безбородий молодик, допомагае вийти iз саней iншому чоловiковi, чиi руки скрiпленi спереду дивними чорними кiльцями. Далi ще сон: Казан лежить бiля великого вогнища. Господар сидить навпроти, спиною до намету. Звiдти виходить той чоловiк, що мав на зап’ястках чорнi кiльця. От тiльки тепер його руки вiльнi, i в однiй вiн тримае важкенну ломаку, а вже за хвилину гатить нею по головi його господаря. Жахливий глухий звук удару й збудив собаку з неспокiйного сну.
Вiн зiрвався на ноги. Шерсть на хребтi стала дибом, i вiн загарчав. Вогонь погас, i табiр поглинула непроглядна темрява, що передуе свiтанку. Крiзь цей морок Казан розгледiв Мак-Крiдi, що знову стояв неподалiк намету його господинi. Тепер пес знав: це був саме той чоловiк iз чорними залiзними кiльцями, що довгi днi бив його батогом i кийком пiсля того, як уколошкав його господаря. Мак-Крiдi почув загрозу, що лунала з його горла, i швидко повернувся до вогнища. Насвистуючи, вiн почав збирати напiвзгорiлi полiна. Коли вогнище спалахнуло знову, вiн розбудив Торпа й Ізабелу. За кiлька хвилин з намету вийшов спершу Торп, а за ним i його дружина. Розпущене волосся падало великими золотистими хвилями iй на плечi. Сiвши на сани поруч iз Казаном, жiнка почала розчiсуватися. Мак-Крiдi пiдiйшов до неi ззаду й заходився щось шукати в пакунках на санях. Нiби ненавмисно одна з його рук на мить заглибилась у ii кучерi. Вона спершу й не звернула уваги на це пестливе торкання, а Торп стояв до них спиною.
І тiльки Казан зауважив затаений рух пальцiв, що голубили дiвоче волосся, i шалену жагу, яку випромiнювали очi Мак-Крiдi. Пес риссю перестрибнув через сани, та так, що чоловiк заледве встиг вiдскочити. Однак далi, нiж на довжину ланцюга, Казан просунутися не мiг. Мiцна прив’язь вiдкинула собаку назад, вiн боком зачепив дiвчину, i та впала. Торп, повернувшись, бачив лише кiнець сцени. Вiн вирiшив, що Казан напав на Ізабелу, i, через жах не змiгши вицiдити з себе нi слова, вiдтяг дружину вiд того мiсця. Переконавшись, що вона не постраждала, вiн хотiв витягти револьвер. Та зброя разом iз кобурою лишилась у наметi. Бiля своiх нiг Торп побачив батiг. Вiн ухопив його й у нестямi кинувся на Казана. Пес, скоцюрбившись у снiгу, не намагався нi тiкати, нi нападати. Лише раз на вiку йому довелося зазнати таких ударiв, як оце тепер. Але нi скаву, нi рику вiн не зронив.
Несподiвано його господиня кинулась уперед i зловила занесений над головою батiг.
– Годi вже! – крикнула вона, i Торп зупинився.
Далi Ізабела знизила голос до шепоту, тож Мак-Крiдi не мiг чути, що саме вона казала. Та ii слова справили вплив на чоловiка. Вiн, не зронивши нi слова, разом iз дружиною пiшов у намет.
– Казан скочив не на мене, – шепотiла вона мертво-блiдава, тремтячи з раптового збудження. – Той чоловiк був позаду мене, – вела далi, стискаючи чоловiкову руку. – Я вiдчула, як вiн торкаеться мене, а за мить схопився Казан. Вiн хотiв укусити не мене, а його! Тут щось не так…
Вона ледь стримувалася, щоб не заплакати, i Торп мiцно пригорнув ii до себе.
– Менi ранiше не спадало на думку, але це якось дивно… – промовив вiн. – Хiба Мак-Крiдi не казав, що наче знае цього собаку? Це можливо. А що, як вiн ранiше був господарем Казана й поводився з ним недобре, а собака цього не забув? Завтра я про все дiзнаюсь. Але доки я це з’ясую, пообiцяй, що триматимешся подалi вiд Казана.
Ізабела пообiцяла. Коли вони вийшли з намету, Казан звiв свою велику голову. Вiд пекучих ударiв батога в нього запухло око, а з рота юшила кров. Ізабела, дивлячись на скривавленого напiвослiплого собаку, тихо пустила сльозу, але до нього не пiдiйшла. Пес знав, що це його господиня зупинила покарання, i тихо заскавчав i залопотiв товстим хвостом по снiгу.
Ще нiколи вiн не почувався таки
Страница 6
нещасним, як на другий день, коли упродовж довгих тяжких годин разом зi своею командою прокладав шлях на пiвнiч. Його набрякле око було повне пекучого болю, а збатожене тiло скимiло. Але не через фiзичний бiль так похмуро похилив вiн голову, не бiль позбавив його заповзяття й моторностi поводиря собачоi упряжi. Уперше на вiку зламався вiн духом. Колись давно Мак-Крiдi часто його гамселив; тепер побив господар. Цiлiсiнький день iхнi голоси вiдлунювали в його головi люттю та мстивiстю. Та найбiльше дiймало те, що тепер Ізабела його сторонилася. Коли вони стали на перепочинок, вона сiла так, щоб вiн не мiг до неi дiстати. Господиня дивилася на нього дивними й допитливими очима, але не розмовляла. Пес був певен, що вона теж була готова побити його, тож крадькома вiдповз вiд неi й буквально втиснувся в снiг. Зi зламаним духом розбилось i його серце. З настанням темряви вiн пошукав собi прихистку щонайдалi вiд вогню, у найтемнiших закутках нiчноi тiнi, i сумував там на самотi. Нiхто й не знав, що його серце було огорнуте тяжкою тугою. Хiба тiльки Ізабела бачила це. Вона не пiдходила до нього. Вона з ним не говорила. Та весь час уважно за ним стежила, особливо коли вiн дивився на Мак-Крiдi.Згодом, коли Торп iз дружиною пiшли в намет, почався снiг. Казан спантеличено стежив за Мак-Крiдi. Чоловiк був неспокiйним. Вiн часто прикладався до пляшки, як i минулоi ночi. У свiтлi багаття його обличчя ставало дедалi червонiшим. Казан мiг бачити дивний блиск його зубiв, коли той дивився на намет, у якому спала його господиня. Не раз вiн ходив туди й прислухався, та з усього було зрозумiло, що там iще не спали. І от нарештi почулося глибоке дихання Торпа. Мак-Крiдi поквапився назад до вогнища й пiдняв обличчя до неба. Снiг падав так густо, що провiдник не витримав, опустив голову, заморгав i протер очi. Потiм пiшов у темряву, вдивляючись у колiю, що вони зробили кiлька годин тому. Утiм ii було ледь видно – свiжий снiг майже запорошив слiди. Ще з годину – i колii не буде, на ранок нiчого не свiдчитиме, що тут проiжджали люди. Якби вогонь погас просто зараз, то й вiд нього не зосталося б i слiду. У темрявi Мак-Крiдi ще раз перехилив пляшку. Його пiйняв п’янкий вогонь безумства. З уст вирвалися звуки шаленоi радостi, а серце скажено забилося. Та ще бiльше закалатало Казанове серце, коли пес побачив, як Мак-Крiдi повертаеться з кийком! Залишивши кийок пiд деревом, провiдник узяв iз саней лiхтаря й засвiтив його. З лiхтарем у руцi вiн пiдiйшов до входу Торпового намету.
– Гей, Торпе. То-орпе-е! – покликав вiн.
Вiдповiдi не було. Мак-Крiдi чув лише дихання сонного чоловiка. Злегка вiдхиливши запону намету, провiдник покликав ще голоснiше:
– Торпе!
Проте й цього разу нiхто не ворухнувся, тож вiн розв’язав мотуззя запони й засунув усередину лiхтаря. Свiтло блиснуло по золотистому Ізабелиному волоссю, i Мак-Крiдi втупився в нього. Його очi палали, наче двi червонi жарини. Аж тут вiн побачив, що Торп прокидаеться. Мак-Крiдi швидко стягнув запону намету й пошкрiб по нiй пальцями зовнi.
– Гей, То-орпе! То-о-орпе! – покликав вiн знову.
Цього разу Торп озвався.
– Агов, Мак-Крiдi, це ви?
Мак-Крiдi злегка вiдвернув вхiдну запону й заговорив упiвголоса.
– Так, це я. Вийдiть на хвилину. Щось коiться в лiсi. Тiльки дружину не будiть.
Вiн вiдiйшов i почав чекати. За хвилину Торп тихо вийшов iз намету. Мак-Крiдi показав на густу смеречину:
– Готовий побожитися, що хтось нишпорить навколо табору, – сказав вiн. – Я, здаеться, бачив якогось чоловiка кiлька хвилин тому, коли ходив по дрова. Ось – вiзьмiть лiхтар! Побачите: ми там точно знайдемо слiди, або я вже геть здурiв.
Вiн вiддав Торповi лiхтар i взяв кийка. Казан тим часом заскавулiв, але дуже тихо. Вiн хотiв попередити господаря про небезпеку, голосно загавкати, податися на прив’язi вперед. Але пес знав, що той його не зрозумiе, навiть бiльше, повернеться й поб’е. Тож вiн лежав нерухомо, хапаючи дрижакiв, i тихо скавулiв. Вiн стежив за людьми, поки вони зникли, а тодi став чекати й слухати. Нарештi почувся хрускiт снiгу. Казан зовсiм не здивувався, побачивши, що Мак-Крiдi повертаеться сам. Вiн чекав, що той повернеться сам, бо точно знав, навiщо був той кийок.
Тепер в обличчi Мак-Крiдi було щось жахливе, звiрине. Вiн був без головного убору. Казан ще бiльше забився в тiнь, коли почув його тихий огидно-страхiтливий смiх. Вiдкинувши кийок i пiдiйшовши до намету, вiн вiдхилив запону й заглянув у нього. Торпова дружина досi мирно спала. Тихо, немов кiт, вiн проник усередину й повiсив лiхтар на цвях, убитий в опорну стiйку. Його рухи не розбудили Ізабелу, i декiлька секунд вiн просто стояв i дивився.
А зовнi Казан, сховавшись у тiнi, намагався збагнути змiст цих дивних речей, що вiдбувалися. Чому його господар пiшов у лiс iз Мак-Крiдi? Чому господар не повернувся? І чого це Мак-Крiдi пiшов не до свого намету? Пес зовидiв, як Мак-Крiдi ввiйшов усередину, i раптово звiвся на рiвнi. Шерсть на хребтi наiжачилась, а лапи напружились. Вiн побачив величезну т
Страница 7
нь Мак-Крiдi, а вже за мить пролунав дивний несамовитий крик. У дикому жахiттi цього крику Казан розпiзнав ii голос i прожогом навстрибки кинувся в бiк намету. Прив’язь зупинила його, здавивши горло. Вiн бачив миготливi тiнi, що боролися одна з одною, i чув безперервний крик. Дiвчина кликала його господаря, а заразом i його!– Казане! Каза-ане!
Вiн знову стрибнув, але перекинувся на спину. Вiн стрибав ще i ще, i щоразу мiцний бабiшевий нашийник врiзався йому в шию, як нiж. Вiдсапуючись, вiн зупинився на мить. Тiнi й досi боролися, то навстоячки, то навлежачки! Зi залютим гарчанням вiн з усiеi сили ще раз шарпонув ланцюг. Ошийник трiснув – i пес звiльнився.
За пiвдесятка стрибкiв Казан iз диким ревом досяг намету, проник пiд запону й кинувся до горла Мак-Крiдi. Один клац могутнiх щелеп – i смерть настала миттево. Та пес на це не зважав, вiн i далi бився за свою господиню. Почувся короткий задиханий зойк, що перейшов у тихе ридання. Мак-Крiдi впав горiлиць, а Казан, вiдчувши теплу кров, засовував своi iкла все глибше i глибше в горло свого ворога.
Господиня собаки кликала його, смикала за кудлату шию, але вiн ще дуже довго, учепившись мертвою хваткою, не розтуляв щелеп. Коли нарештi пес вiдпустив свою жертву, Ізабела з огидою глянула на Мак-Крiдi, а потiм, затуливши свое лице руками, упала на постiль i лежала там тихо-тихо. Їi обличчя й руки були холоднi. Казан нiжненько торкався iх мордою, та Ізабела не реагувала. Пес прилаштувався бiля господинi, очима до небiжчика, готовий у будь-який момент знову дати волю своiм щелепам. «Чому вона й досi нiчого не каже?» – дивувався вiн.
Довгий час дiвчина була непорушна. Нарештi вона розплющила очi. Їi рука торкнулася собаки.
Зовнi почулися кроки.
Це був його господар. Казана знову накрило хвилею давнього страху – страху бути побитим, тож вiн, не гаючись, подався до виходу. Так, у свiтлi багаття вiн побачив свого господаря, що тримав у руцi кийок. Вiн iшов повiльно, падаючи ледь не на кожному кроцi, а обличчя його було заюшене червоною кров’ю. Але вiн таки тримав кийка! Вiн знову його нещадно битиме, як i тодi, коли Казан кинувся на Мак-Крiдi. Пес прошмигнув пiд запоною намету й тихенько сховався в нiчнiй пiтьмi. З темряви густоi смеречини вiн озирнувся, i горло його вибухнуло низьким жалiбним виттям любовi та печалi, що вiдразу ж затихло. Пiсля цього вони битимуть його завжди. Навiть вона битиме його. Вони його шукатимуть, i коли вислiдять – нещадно битимуть.
Казан подивився на яскраве свiтiння багаття й повернув свою вовчу голову вглиб лiсу. У цьому мороцi не було нi кийкiв, нi жалки?х батогiв. Там вони його нiзащо не знайдуть.
Ще з хвилину вiн вагався. І тодi безшелесно, як то вмiють дикi створiння, чия кров частково в ньому текла, зник у теменi ночi.
Роздiл IV
На волi
Верхiвками смерек гуляв тихий низький стогiн вiтру. Казан поринув у таемничу темряву лiсу. Кiлька годин вiн пролежав неподалiк табору, невiдступно вдивляючись своiми червоними запухлими очима в намет, де нещодавно розiгралася жахлива сцена.
Казан знав, що таке смерть. Вiн значно краще, нiж люди, мiг виловити ii запах у повiтрi на вiддалi. Вiн розумiв, що смерть скрiзь навколо нього, що вiн сам був ii причиною. Вiн лежав на животi в глибокому снiгу i тремтiв. Три чвертi його ества, те, що вiд собаки, було перемучене горем, а вовча чверть усе ще загрозливо виставляла iкла i мстиво свiтила очима.
Тричi господар виходив iз намету й голосно його кликав:
– Казане! Казане! Каза-ане!..
Щоразу з ним виходила жiнка. У свiтлi багаття Казан бачив, як свiтиться ii золотаве волосся, достоту як тодi, у наметi, коли вiн напав i вбив того чоловiка. У синявi ii очей вiдблискувало те ж саме дике жахiття, а обличчя було одного кольору зi снiгом. І вдруге, i втрете вона також кликала його:
– Казане! Казане! Каза-а-ане!
І все, що було в ньому вiд собаки, а не вовка, радiсно трiпотiло зi звуком ii голосу, i вiн щоразу поривався повзти до господинi, хай би навiть вона його вiдлупцювала. Але страх бути битим усе ж таки переважав, сковував його тiло. За кiлька годин у наметi запанувало мовчання, там уже не снували тiнi, а багаття остаточно погасло.
Казан обережно виповз iз непроглядного мороку, прокрався повзком до нав’ючених саней, що стояли бiля згарища. За саньми в тiнi дерев накрите ковдрою лежало тiло чоловiка, якого вбив Казан. Туди з намету його виволiк Торп.
Пес лiг мордою до теплих жарин, пiдставивши пiд голову переднi лапи. Вiн припав очима до намету, бувши готовий дременути в лiс, щойно там хтось заворушиться. Але вiд сiрого попелу згорiлого вогнища тягнуло теплом, i пес почав заплющувати очi. Кiлька разiв вiн пересилював себе, намагаючись пильнувати. Та все ж таки його важкi повiки зрештою склеiлись.
У снi вiн тихо скавулiв, м’язи його сильних лап час вiд часу здригалися, i по його рудуватiй спинi пробiгало тремтiння. Торп, що тепер спав у наметi, якби тiльки глянув на Казана, то одразу ж зрозумiв би: пес бачить сни. А золотоволоса Торпова дружин
Страница 8
, що лежала, притулившись до чоловiкових грудей, i раз у раз здригалася, як i Казан, знала б, що йому снилося.А снилося безстрашному псовi, що вiн знову рветься з ланцюга. Його щелепи клацнули сталевими кастаньетами, i цей рiзкий звук його й розбудив. Вiн схопився на ноги, шерсть на хребтi наiжачилась, а вискаленi iкла заблищали, як ножi зi слоновоi костi. Вiн прокинувся саме вчасно. З намету чулося ворушiння. Його господар прокинувся, i якщо зараз не втекти…
Казан швидко кинувся в хащу густого смерекового лiсу й сховався там, висунувши з-за дерева тiльки голову. Вiн знав, що господар його не помилуе. Торп вiдбатожив його лише за те, що пес кинувся на Мак-Крiдi. Тодi йому був би кiнець, якби дiвчина за нього не заступилася. А тепер вiн порвав горло Мак-Крiдi, забрав його життя. За це його точно не помилують. Навiть жiнка не зможе його врятувати.
Як шкода, що господар повернувся пiсля того, як вiн перегриз Мак-Крiдi вени. Як було б добре, щоб Торп i далi лежав, стiкаючи кров’ю, у лiсi. Тодi пес мiг би нерозлучно бути з господинею, i вона б його по-справжньому любила. Вiн би скрiзь слiдував за нею, захищав i, якби довелося, помер би за неi. Але Торп таки вийшов iз лiсу, i Казан утiк, бо тепер Торп був для нього такий же самий, як усi iншi чоловiки: з палюгою, батогом i дивними речами, якi вивергали вогонь i смерть. Але тепер…
Благословлялося на свiт. З рушницею в руках зi свого намету вийшов Торп, а за ним одразу ж Ізабела. Вона вхопилася за чоловiкову руку, й обидвое глянули туди, де лежало накрите ковдрою тiло. Потiм жiнка щось промовила до Торпа, той випростався, закинув голову назад i гукнув:
– Казане! Гей-я-ге, Казане! Каза-ане!
Казановi мороз пройшов поза шкурою. Чоловiк намагаеться заманити його. А сам тримае в руках ту штуку, що вбивае.
– Казане!.. Каза-ане!.. Ка-а-аза-а-ане-е! – знову крикнув вiн.
Казан обережно позадкував вiд дерева. Вiн добре знав: вiдстань нiчого не значила для холодноi смертельноi речi, що ii Торп тримав у руцi. Вiн розвернувся й тихесенько заскавулiв. Його почервонiлi очi переповнила невимовна туга, коли вiн востанне глянув на дiвчину.
Тепер вiн знав, що назавжди розлучаеться з господаркою, i вiдчув у своему серцi таку муку, що ii зроду-вiку не вiдчував; муку, у сто разiв дужчу за бiль вiд кийка, батога, холоду чи голоду. Тепер Казановi хотiлося лише закинути голову догори й вити, щоб вицiдити в сiру порожнечу неба свою самотнiсть.
У таборi почувся тремкий дiвочий голос:
– Вiн пiшов.
Навiть сильний чоловiчий голос, i той злегка здригався:
– Так, вiн пiшов. Вiн усе зрозумiв, а я нi. Я б вiддав рiк свого життя, щоб вернути той день, коли побив його батогом. Так, вiн не повернеться.
Ізабелина рука стиснула його руку.
– Повернеться! – крикнула вона. – Вiн мене не покине. Вiн любив мене, попри всю його дикiсть i лють. І вiн знае, що я люблю його теж. Вiн повернеться…
– Послухай!
З глибини лiсу почулося довге, сповнене безпорадного суму виття. Так прощався з господинею Казан.
Пiсля цього пес ще довго сидiв, вдихаючи на повнi груди нову свободу, удивляючись у навколишнi глибокi темнi лiсовi яри, куди з настанням свiтанку потрапляло все бiльше свiтла. Вiдколи його купили на Маккензi й уперше запрягли в сани, вiн частенько з тугою в серцi марив волею – до цього спонукала його вовча природа. Та йому завжди бракувало духу наважитися на це. Тепер вона звихрювала його серце. Тут не було кийкiв, не було батогiв, нi звiрiв у людськiй подобi, що спершу викликали в ньому недовiру, а потiм ненависть. Вовча кров була Казановим безталанням. Якби вона не текла в його жилах, то палиця давно б упокорила його, а так – лише примножила вроджену лють. Чоловiки були його найзапеклiшими ворогами. Вони знову й знову били його ледь не до смертi. Вони називали його «паскудним покручем», цуралися його й нiколи не проминали доброi нагоди хльоснути по спинi. Усе його тiло було вкрите шрамами через них.
Вiн нiколи не вiдчував до себе нi доброти, нi любовi аж до того самого вечора, коли жiнка, попри вiдчайдушний крик ii чоловiка, уперше поклала свою маленьку теплу руку на його голову й притулилась обличчям до його морди. Вiн уже хотiв був уп’ястися iклами в ii бiлу плоть, але той нiжний дотик, солодкий голос умить пройняли його прекрасним хвилюванням. Це було його перше пiзнання любовi. А тепер чоловiк прогнав його вiд неi, вiд ii рук, що нiколи не тримали кийка чи батога. Казан, бiжучи все далi й далi, аж загарчав на саму думку про це.
Вiн пiдiйшов до краю болота, коли вже зовсiм розвиднiлось. Увесь цей час Казан був переповнений якимось дивним вiдчуттям занепокоення, i денне свiтло геть не розвiяло його. Нарештi вiн був вiльним вiд людей, так вiд них далеко, що навiть запаху iхньоi присутностi в повiтрi не вiдчувалося. Але й не пахло тут нi iншими собаками, нi саньми, нi вогнем, нi товариським спiлкуванням чи iжею – усiм тим, що для Казана вже давно стало частиною його життя.
Кругом панувала цiлковита тиша. Болото лежало в улоговинi мiж двох гiрських
Страница 9
хребтiв. Тутешнi смереки й кедри росли низько й так густо, що пiд ними майже не було снiгу, а день скидався на сутiнки. Найбiльше бракувало йому двох речей: iжi й товариства. І вовча, i собача його сутностi бажали втамувати голод, а для собачоi важливо було ще й утамувати спрагу спiлкування. Обидва бажання могла задовольнити його сильна вовча кров. Вона пiдказувала йому, що десь у цьому свiтi безгомiння мiж двома гiрськими хребтами можна було знайти компанiю для спiлкування, i все, що треба зробити для цього, – це сiсти й проквилити про свою самотнiсть. Не раз у глибинi його грудей щось починало трiпотiти, пiднiматися до горла й вилунювати зрештою жалiбним скавулiнням. Це було не до кiнця народжене вовче виття.Здобути харч виявилося легше, нiж голос. До полудня вiн пiймав i з’iв великого бiлого зайця. Його тепла плоть i кров смакувала бiльше, нiж морожена риба чи сало з висiвками. Це значно додало Казановi духу. По обiдi вiн ганявся ще за багатьма зайцями й двох таки вполював. Досi вiн не знав захвату вiд переслiдування. Тепер мiг убивати скiльки бажав, хоч навiть не з’iдав усього впольованого.
Але зайцi не чинили опору, помираючи надто легко. На смак вони були дуже нiжнi, та досить скоро Казановi набридло iх убивати. Вiн прагнув чогось бiльшого. Тепер вiн пересувався не скрадаючись i не ховаючись. Тепер вiн високо тримав голову. Його шерсть стирчала дибом, пухнастий хвiст гойдався вiльно, як у вовка. Кожна волосинка в його тiлi була повна жаги до руху, до життя. Вiн простував на пiвнiчний захiд, вiдповiдаючи на поклик минулих днiв, коли ще жив бiля рiчки Маккензi, що текла за тисячу миль звiдси.
Того дня йому траплялося багато слiдiв на снiгу. До всiх вiн принюхувався й уже добре знав, як пахнуть вiдбитки копит лося й оленя, маленькi слiди вiд м’яких лап рисi. Вiн iшов у тропi за лисицею, дiставшись мiсцини, з усiх бокiв оточеноi високими смереками. На притоптаному снiгу валялися совина голова, пiр’я й нутрощi, а вся галявина була залита кров’ю. Так Казан дiзнався, що вiн не один мисливець у тутешнiх краях.
Пiд вечiр вiн запримiтив на снiгу слiди, що дуже скидалися на його власнi. Вони були зовсiм свiжi, i вiд них вiяло таким теплим запахом, що Казана знову почало наповнювати бажання сiсти й заквилити, як вовк. Це бажання росло дедалi бiльше з настанням ночi, що вже опустила своi крила на лiс. Вiн ходив увесь день, та втоми не вiдчував. Тепер люди були далеко, а нiчнi сутiнки якось дивно його звеселяли. Вовча кров у його жилах побiгла все швидше. На яснозорому нiчному небi сходив мiсяць. Нарештi Казан умостився на снiгу, пiдняв голову вгору, до смерекових верхiвок, i його вовче ество вилилось у тиху нiч протяжним скорботним виттям, яке було чути на багато миль навкруги.
Скiнчивши свою сумну пiсню, пес ще довго сидiв i прислухався. Тепер вiн мав голос – голос iз дивними, новими для нього нотками, що додавали певностi у своiх силах. Вiн сподiвався почути вiдповiдь, але ii не було. До цього вiн подорожував проти вiтру, а коли завив, то попереду iз заростiв вискочив лось i побiг стрiмголов геть вiд страшного виття, прокладаючи собi дорогу крiзь густий лiс рогами, що дрiботiли по деревах, наче по барабанах.
Ще двiчi Казан заводив свою пiсню. Його непомалу тiшив оцей новий призвук власного голосу. Потiм вiн знову побiг уперед, невдовзi опинившись бiля кам’янистого гiрського хребта. Залишивши позад себе болота, пес почав видиратися вгору. Йому здавалося, що вiн наближаеться просто до зiрок i мiсяця. А з другого боку хребта перед його очима постала велика широка рiвнина, замерзле озеро, що блищало в мiсячному свiтлi, i бiла рiчка, котра витiкала з озера кудись у не дуже густi й не такi темнi, як тi, що росли на болотi, лiси.
І тодi кожен м’яз його тiла закам’янiв у напрузi, а кров у жилах шалено завирувала. Здалеку на рiвнинi почулося виття – таке ж, як i його, вовче виття. Його щелепи клацнули, бiлi iкла заблищали, i вiн загарчав. Вiн хотiв був вiдповiсти, та якийсь дивний iнстинкт спонукав його цього не робити. Цей дикий iнстинкт тепер панував над ним. Повiтря, шепiт смерекових верхiвок, навiть мiсяць i зорi – усе йому пiдказувало, що вiн чув вовче виття, але тiльки не закличне, а якесь iнше.
За годину знову виразно почулося виття. Це був протяжний звук, що перейшов у рiзкий i короткий дзявкiт. Казана охопило не знане досi несамовите збудження. Той же iнстинкт пiдказував йому, що це був заклик до полювання, i Казан так i поривався пiддатися йому. За мить чи двi виття повторилося. Цього разу зовсiм близько, десь бiля пiднiжжя пагорба, почулося виття у вiдповiдь; за ним ще одне, та так далеко, що його заледве можна було розчути. Вовча зграя збиралася на нiчне полювання. Але Казан лише тихо сидiв i тремтiв.
Вiн не боявся, нi, просто ще не був готовий iти до них. Гiрський кряж наче роздiлив його свiт навпiл. Попереду було нове незвичне життя без людей. З iншого боку щось нiби манило його назад. Раптом вiн повернув голову, подивився позад себе на простiр, залитий мiсячним свiтлом, i заскиг
Страница 10
ив. Цього разу Казан завив, як пес. Там лишилася його господиня. Вiн нiби й досi чув ii голос, вiдчував дотик ii м’якоi руки. Йому ввижалися радiсне обличчя й веселi очi, ii смiх, що зробив його безжурним i щасливим. Вона гукала його через лiси, i вiн розривався мiж прагненням вiдповiсти на це гукання i бажанням спуститися на рiвнину. Бо там, поруч iз жiнкою, вiн бачив i чоловiкiв, що чекали його з кийками, виразно чув хльостання батогiв i вiдчував жалючий бiль вiд iхнiх ударiв.Довгий час Казан залишався на вершинi гiрського хребта, що роздiляв його свiт. Зрештою, вiн повернувся й почав спускатися на рiвнину.
Усю ту нiч вiн тримався неподалiк зграi, що була на полюваннi, та дуже близько не наближався. Це було й на краще, адже вiн, як i ранiше, пахтiв слiдами вiд упряжi й людиною. Зграя роздерла б його на шматки. Найсильнiший iнстинкт жителiв дикоi природи – самозбереження. Мабуть, саме цей далекий вiдгомiн диких предкiв i спонукав Казана раз у раз валятися в снiгу, саме там, де слiдiв зграi було особливо багато.
Тiеi ночi на березi озера вовча зграя вполювала оленя-карiбу й бенкетувала мало не до свiтанку. Казан увесь час пересувався проти вiтру. Запах кровi й теплого м’яса лоскотав його нiздрi, а тонкий слух вловлював хрускiт кiсток. Але iнстинкт був сильнiшим за спокусу.
І лише серед бiлого ранку, коли зграя розбрелася рiвниною хто куди, пес, нiкого не боячись, пiдiйшов до мiсця дувану[5 - Дуван – подiл здобичi; сходка для подiлу здобичi.]. Там вiн не знайшов нiчого, крiм залитого кров’ю снiгу вперемiшку з кiстками, нутрощами й рваними шматками шкiри. Та й цим вiн був задоволений. Цiлий день вiн валявся в цьому мiсивi, утикаючись у нього носом i пропахуючись ним.
А вже другоi ночi, коли знову зiйшов мiсяць, а на небi висипали зорi, вiн, позбувшись усякого страху й нерiшучостi, оголосив новим товаришам iз великоi рiвнини про свою присутнiсть.
І цiеi ночi та зграя вийшла на лови. Хоча хтозна, може, то була iнша зграя, що, почавши полювання за кiлька миль звiдси на пiвдень, загнала важенку[6 - Важенка – самиця пiвнiчного оленя.] на велике замерзле озеро. Нiч була дуже ясна, видно було, мов удень. З узлiсся Казан спочатку побачив, як за третину милi вiд нього на озерний лiд вискочила олениця. Потiм вiн узрiв зграю – десь iз десяток вовкiв, – що фатальною пiдковою переслiдувала зацьковану тварину. Два ватажки бiгли майже бiля самiсiнькоi жертви.
З рiзким вереском Казан вискочив iз темряви. Вiн був саме на дорозi, якою тiкала олениця, i блискавично кинувся на неi. За якихось двiстi ярдiв важенка його побачила й круто звернула праворуч, де ii вже чекала роззявлена пащека одного з ватажкiв вовчоi зграi. Казан одночасно з другим ватажком досяг жертви, залiзною хваткою вчепившись зубами в ii м’яке горло й повиснувши на ньому. Тим часом на оленицю навалилася хмара вовкiв. Тварина не витримала такого натиску й упала на Казана, чиi iкла глибоко вп’ялися в яремну вену жертви. Пес був притиснутий до землi, проте щелепу не розчiплював. Це була його перша велика здобич. Його кров кипiла вогнем, вiн гарчав крiзь зцiпленi зуби.
І лиш коли важенка смикнулася востанне, Казан вивiльнився з-пiд ii грудей i переднiх нiг. Того дня вiн уполював зайця, тож голодним не був. Пес лiг на снiгу й став чекати, доки ненажерлива зграя шматувала мертву оленицю. За деякий час вiн пiдiйшов ближче, спробувавши протиснутися мiж двома вовками, але тi на таке ошкiрилися, бувши незадоволеними цим вдиранням.
Тiльки-но Казан вiдсахнувся, усе ще вагаючись, чи варто спiлкуватися зi своiми дикими братами, як велика сiра постать вистрибнула зi зграi й посунула прямiсiнько до його горла. Казан заледве встиг пiдставити нападниковi плече, а вже за мить обидвое борсались у перевертах. Шум несподiваного бою вiдiрвав зграю вiд бенкету. Протиборцi тим часом уже були на ногах. Вони повiльно ходили колом, вищиривши своi бiлi iкла й наiжачивши жовтуватi спини, а навколо бiйцiв змикалося фатальне кiльце вовкiв.
Казановi це була не первина: не раз i не двiчi вiн сидiв ось у такому колi, спостерiгаючи, чим закiнчиться бiйка. Було й таке, що вiн сам ставав у коло до смертельного бою. Так-бо вирiшували, хто сильнiший, i iздовi собаки. Якщо людина не втручалася кийком чи батогом, такi двобоi неминуче закiнчувалися смертю. Тiльки один боець мiг зостатися живий. Бувало, помирали обое. Але тут не було людини – лише смертельний заслiн iз бiлозубих демонiв, готових стрибнути й порвати на шматки першого бiйця, що опиниться горiчерева. Казан був чужинець, та вiн анi на крихту не боявся тих, хто його оточив. Великий правiчний закон зграi примусить iх бути справедливими.
Вiн мав на оцi тiльки великого сiрого вожака, що кинув йому виклик. Супротивники й далi кружляли колом. Де ще хвильку тому чулося клацання щелеп, що рвали м’ясо, була тепер мертва тиша. Слабосилi безпораднi собаки пiвдня неодмiнно б гаркали в такому разi, але Казан i вовк лишалися безмовними. Їхнi вуха були пiднятi сторч, а не притиснутi назад, а густi хвости висiли вiльно.
Страница 11
есподiвано вовк блискавично кинувся вперед. Його гострi щелепи клацнули. Звук був такий, наче зуби вдарились об сталь. Та нападник цiлi не досяг, схибивши лише трошечки. Казан ухилився, i тiеi ж митi його гострi, як нiж, зуби рiзонули вовчий бiк.Вони знову почали кружляти. Їхнi очi все бiльше наливалися кров’ю, а губи були високо пiднятi. І тут стрибнув Казан, намагаючись смертельно вкусити свого супротивника за горло. Та й вiн промахнувся на дрiбку. Вовк i собi ухилився й хапнув незахищений Казанiв бiк. Тiеi ж митi по нозi собаки потекла кров, заливаючи червоним бiлий снiг. Пекучий бiль у боцi свiдчив, що Казанiв ворог був досвiдченим у таких двобоях. Пес припав до снiгу, витягнувши голову вперед i притиснувши горло до землi. Захистити горло й вижидати – такому виверту Казан навчився ще в щенячому вiцi.
Двiчi вовк обiйшов навколо Казана. Пес повiльно повертався, упiвока дивлячись на кривдника. Вовк стрибнув ще раз. Казан тим часом роззявив свою страшну пащу, бувши певен, що цього разу йому вдасться здiйснити задумане. Та його зуби лише клацнули в повiтрi. Зi спритнiстю кiшки вовк перевернувся через себе й став на ноги.
Хитрiсть не вдалася, тож Казан, загарчавши по-собачому, кинувся на вовка. Один стрибок – i вiн досяг супротивника, навалившись на нього всiею вагою свого тiла. Клацання зубiв – Казан знову спробував уп’ястись у вовче горло, але, як i перед тим, схибив. Пес ще не отямився, а вовк уже в’iвся йому зубами в зашийок.
Уперше в життi Казан вiдчув жах i бiль смертельноi хватки. Вiн чимдуж шарпнув головою трохи вперед i клацнув зубами навмання. Його мiцнi щелепи зiмкнулися на вовчiй переднiй лапi, бiля самого тулуба. Почувся хрускiт кiсток i звук розiрваноi плотi. Коло вовкiв, що чекали на кiнець битви, ставало тiснiшим. Спостережники точно знали, що один iз бiйцiв буде подоланий ще до того, як розiмкнуться щелепи. От-от хтось упаде, i тодi це стане фатальним сигналом, щоб добити невдаху.
Тiльки густа шерсть, товста шкура на загривку й мiцнi м’язи врятували Казана вiд жахливоi долi переможених. Вовк глибоко вп’яв своi зуби, та не досить глибоко, щоб погубити Казанове життя. І раптом пес, напруживши останнi сили, скинув iз себе наляглого супротивника. Хватка на його шиi послабшала. Ще один ривок догори – i вiн був вiльний.
Одним махом вiн скочив на скульгавiлого ватажка зграi й усiеi вагою свого тiла вдарив його в бiк. Казан знав, що такий стрiмкий удар, якщо його завдати вчасно, мав бiльше шансiв стати смертельним, нiж хватка за горло. Цього разу так i було: великий сiрий вовк не втримався на ногах i лише на мить упав на спину, i саме тодi на безвладного ватажка накинулась його зграя, завзято прагнучи забрати останнi краплини життевоi сили.
Важко сапаючи й стiкаючи кров’ю, Казан виповз iз сiроi ревучоi маси. Вiн охляв. У головi туманiло. Вiн мав лише одне бажання: швидше лягти на снiг. Але старий непомильний iнстинкт застерiг його не пiддаватися цiй слабкостi. Вiд зграi вiдiйшла пригожа й проворна сiра вовчиця. Пiдiйшовши до нього, вона лягла перед ним на снiгу, а потiм хутенько пiднялась i обнюхала його рани.
Вовчиця була молода, сильна й красива, та Казан i оком не повiв на неi. Вiн дивився на бойовисько й на ту мализну, що лишилася вiд колишнього ватажка. Зграя вже повернулася до перепиненого бенкету. Знову почувся хрускiт кiсток i звук розiрваноi плотi. Щось пiдказувало йому, що вiднинi його дикi товаришi пiзнаватимуть його голос, i коли вiн, сидячи, заквилить на мiсяць i зорi, то цi прудконогi мисливцi великоi рiвнини обов’язково вiдгукнуться. Казан двiчi обiйшов навколо важенки i зграi, а тодi помчав геть до краю чорного смерекового лiсу.
Коли Казан був уже в тiнi, то оглянувся. Сiра Вовчиця була лише за кiлька крокiв вiд нього. Вона дещо боязко наближалася до Казана. Коли ж стала поруч iз псом, то також обернулася до темноi живоi плями там, на озерi. Казан тим часом вiдчув щось у повiтрi. Це не був запах кровi, аромат ялицевоi чи смерековоi смоли. Здавалося, цi пахощi всмоктали в себе яскравi зорi, мiсяць i безхмарне небо, напрочуд дивну й несказанно гарну нiчну тишу. А призвiдницею цього була Сiра Вовчиця.
Вiн подивився в ii очi й побачив там сподiвання й допитливiсть. Вона була дуже молода – найпевнiше, тiльки-тiльки вийшла зi щенячого вiку. Мала сильну, струнку й гарну статуру. У мiсячному свiтлi м’яко вилискувала шерсть пiд ii горлом i вздовж спини. Вдивляючись у Казановi очi, Сiра Вовчиця не по-щенячому заскавулiла. Пес присунувся до неi й поклав свою голову на ii спину. Вiн i досi дивився на зграю. Казан вiдчував тремтiння супутницi. Вiн знову подивився на мiсяць i зорi, намагаючись зрозумiти, чому Сiра Вовчиця збурювала його кров.
Бiльшiсть свого життя Казан проводив у дорозi – в упряжi, – i дух шлюбного сезону доносився до нього здалеку. Але тепер вiн був дуже близько. Сiра Вовчиця пiдвела голову й торкнулася своею м’якою мордою його рани на шиi. Цей нiжний дотик, тихе скавчання викликали в Казановi такi ж вiдчуття, як i ласки й голос його колишньоi го
Страница 12
подинi.Казан повернувся й заквилив. Потiм вiн настовбурчив шерсть, високо пiдняв голову, наче кидаючи виклик дикому свiтовi, що лежав перед ним, i подавсь у морок лiсу. Поруч iз ним бiгла Сiра Вовчиця.
Роздiл V
Бiй у снiгах
Тiеi ночi вони знайшли прихисток пiд густою ялицею. Коли лягали на м’який безснiжний килим iз хвоi, Сiра Вовчиця притулилася своiм теплим тiлом до Казана й ще довго зализувала його рани. На свiтанку з неба пластiвцями почав сiятися снiг, такий рясний, що вже за десять крокiв нiчого не було видно. Стояла досить тепла й така тиха погода, що в усьому свiтi, здавалося, не було бiльше жодних звукiв, окрiм шепоту падучого снiгу. Цiлiсiнький день Казан i Сiра Вовчиця подорожували плiч-о-плiч. Раз у раз пес повертав голову назад, поглядаючи на гiрський хребет, що з-за нього вiн прийшов. У такi хвилини вiн неодмiнно квилив, i в цьому квилiннi звучали дивнi тремтливi нотки, незбагненнi для Сiроi Вовчицi.
Пiсля полудня вони повернулися на озеро, до того мiсця, де вчора вовча зграя ласувала оленицею. На узлiссi Сiра Вовчиця зупинилась. Вона ще не знала, що таке отруенi принади, самолови й вовчi ями, але iнстинкт, успадкований вiд багатьох поколiнь пращурiв, пiдказував iй, що вдруге пiдходити до вже охололоi здобичi небезпечно.
Казан не раз бачив, як люди обробляють мерлятину, що ii залишили вовки. Вiн знав, як вправно вони маскують пастки, як ховають у жиру тельбухiв маленькi капсули зi стрихнiном. Одного разу вiн навiть сам потрапив передньою ногою в пастку, вiдчувши, якою нестерпно болючою була ii смертельна хватка. Утiм тепер вiн, на вiдмiну вiд Сiроi Вовчицi, зовсiм не боявся. Вiн пiдбивав ii пiти з ним до бiлих зашеретiв. Спершу вона не наважувалась, та згодом далася на пiдмову. Однак неспокiй не покидав ii. Вона насторожено сидiла, доки Казан вiдкопував кiстки й шматки ще не замерзлого пiд снiговим покривом м’яса. Але вона лише розглядала добуте, не бажаючи його iсти. Зрештою, Казан пiдiйшов i сiв поруч iз вовчицею. Вiн нюхав повiтря й не мiг там виловити запаху небезпеки. Але Сiра Вовчиця натякала йому, що тут таки може бути небезпечно.
Цими днями вона ще багато чого йому повiдала. На третю нiч Казан зiбрав зграю й сам керував полюванням. Тричi за мiсяць, перш нiж нiчне свiтило зникло з неба, вiн водив вовкiв на лови, i щоразу зграя впольовувала здобич. Але в мiру того, як снiговий покрив ставав усе меншим, вiн дедалi бiльше часу проводив iз Сiрою Вовчицею. Вони полювали на великих бiлих зайцiв окремо вiд зграi. Тепер найбiльше у свiтi вiн любив двох iстот: дiвчину з блискучим волоссям i лагiдними руками та Сiру Вовчицю.
Казан i далi жив на великiй рiвнинi, однак часто водив свою пару на вершину гiрського хребта, намагаючись пояснити, що вiн залишив по той бiк кряжу. Темними ночами, бувало, йому ввижалося, що жiнка кличе його, i поклик цей був такий сильний, що, сповнений туги, пес був ладен повернутися до господинi назад, прихопивши з собою Сiру Вовчицю.
Та невдовзi трапилась одна подiя. Якось, коли вони перетинали вiдкриту рiвнину, Казан побачив картину, що змусила його серце завмерти. З вершини гiрського хребта, стрiмко вганяючись у його свiт, мчали запряженi собаками сани, що везли людину. Вiтер не попередив iх про наближення чужакiв. І раптом Казан побачив, як у руках людини щось блиснуло. Нi найменшого сумнiву: це була та смертельна рiч, що вивергала вогонь i грiм.
Вiн дав знак Сiрiй Вовчицi, i вони помчались, як вiтер, бiк у бiк. А потiм пролунав пострiл, що збурив у Казановi давню ненависть до людей. З його горла почувся короткий гаркiт, а над головою в цей же час ще коротше дзижчання. Позаду пролунав ще один пострiл, й у блим ока Сiра Вовчиця завищала з болю й покотилася по снiгу. За мить вона знову була на ногах. Казан перемiстився позад неi i бiг так, доки вони не опинилися пiд прихистком густих дерев. Там Сiра Вовчиця лягла й почала зализувати рану на плечi. Казан повернувся обличчям до гiрського хребта. Чоловiк тим часом прямував по iхньому слiду. Вiн ненадовго зупинився там, де впала Сiра Вовчиця, оглянув снiг i пiшов далi.
Казан примусив Сiру Вовчицю пiдвестися, i вони попрямували до зарослого гущавником болота, що лежало недалеко вiд озера. Увесь день вони трималися проти вiтру, а коли Сiра Вовчиця лягала вiдпочивати, Казан крадькома йшов назад iхнiм слiдом, насторожено нюхаючи повiтря.
Ще багато днiв пiсля того вовчиця кульгала. Одного разу вони натрапили на мiсце староi стоянки. Казановi iкла оголилися, вiн дико загарчав, тiльки-но занюхавши ненависний йому запах людини. У ньому наростало нестримне бажання помститися – i за власнi кривди, i за страждання й болi, завданi його подрузi. Пiд килимом свiжого снiгу вiн старався винюхати людськi слiди, а Сiра Вовчиця тим часом тривожно кружляла навколо нього, намагаючись завести його якомога далi в лiс. Нарештi вiн пiддався на вмовляння й похмуро пiшов за нею. Та його очi нi на мить не переставали палахкотiти дикою червiнню.
Три днi потому з’явився молодик. А на п’яту нiч Казан набрiв
Страница 13
на слiд, такий свiжий, що пес iз несподiванки аж прикипiв до мiсця. Кожен м’яз його тiла здригнувся, волосся стало дибки. Сумнiву не було: це був людський слiд. Ось на снiгу чiтко проглядаються слiди вiд саней, ось слiди собачих лап, а от i вiдбитки лиж його ворога.Казан задер голову до зiр, i з його горла покотився широкими рiвнинами голосний заклик до полювання – дикий i несамовитий. Нiколи ще пес не видавав таких звукiв дикоi лютi, як того вечора. Знову й знову вiн посилав свiй заклик, аж ось спершу почулася одна вiдповiдь, потiм ще i ще, аж доки Сiра Вовчиця сама сiла й завила разом iз Казаном. А тим часом десь далеко на рiвнинi блiдий, iз виснаженим обличчям чоловiк зупинив виморених собак i прислухався. Із саней почувся тихий голос:
– Вовки, тату. Вони женуться за нами?
Чоловiк мовчав. Вiн був уже немолодий. Його борода виблискувала бiло в сяйвi мiсячних променiв, i це робило його високу худу постать дещо химерною. Молода жiнка, що сидiла на санях на ведмежiй шкурi, пiдвела голову. У ii красивих темних очах вiдсвiчувалися зорi. Вона була доволi блiда. Блискуче волосся було зiбране в товсту косу. Дiвчина щось мiцно притискала до своiх грудей.
– Вони напали на чийсь слiд, мабуть, ланi, – сказав чоловiк, перевiряючи засувку рушницi. – Не хвилюйся, Жасю. Ми зупинимося бiля найближчого чагарнику й назбираемо хмизу для багаття. Вйо, хлопчики, вйо! Гайда, гайда-а! – i вiн хльоснув батогом над собачими спинами.
Зi згортка, що його на руках тримала жiнка, пролунав тихий жалiбний плач. А з рiвнини, наче вiдповiдаючи на дитячий голос, квилила вовча зграя.
Нарештi Казановi випала нагода помстися. Спершу вiн пересувався повiльно, зупиняючись щотриста-чотириста ярдiв, щоб укотре послати заклик до полювання. Сiра Вовчиця весь час була з ним. Ось до пари приеднався один вовк, згодом другий. От до гурту прибуло вiдразу двое. Казанове поодиноке виття змiнилося диким гуртовим завиванням. Що бiльше надходило вовкiв, то швидше вони бiгли. От iх четверо… Шестеро… Семеро… От iх уже десятеро… До того часу, як зграя досягла вiдкритоi рiвнини, де вiльно гуляли вiтри, iх було чотирнадцятеро.
Це була сильна зграя, що складалася зi смiливих досвiдчених мисливцiв. Сiра Вовчиця була серед них наймолодша. Хоч вона постiйно й трималася близько до Казана, та не могла бачити його почервонiлих очей та оскаженiлого виразу. А якби й побачила, то нiчого б не зрозумiла. Та вона вiдчувала якийсь дух таемноi й невiдгаданоi лютi, що заволодiв Казаном. І вiн гнав пса вперед, примусив його забути про все на свiтi, вклавши в серце тiльки одне бажання: якомога швидше наздогнати й убити. І це неабияк турбувало молоду вовчицю.
По рiвнинi зграя бiгла щiльним гуртом, не квилячи й не гавчачи. Чулося лише засапане дихання бiгунiв i легкий поступ iхнiх прудких нiг. Казан увесь час був попереду, на один скiк вiд iнших. Сiра Вовчиця бiгла впритул до нього, вiдстаючи лише на голову.
Зроду не знав Казан такого пристрасного бажання вбивати, як тепер. Це вперше вiн не мав страху перед людиною, не боявся нi кийка, нi батога, нi тiеi штуковини, що, спалахуючи, сiяла смерть. Казан усе прискорювався, прагнучи якомога швидше наздогнати людину й напасти на неi. Уся накопичена за чотири роки рабства в людей несамовитiсть, образа за несправедливе насилля вiд iхнiх рук роздмухали тепер у його жилах невситиму злобу. І коли вiн нарештi побачив на рiвнинi рухому пляму, iз його грудей вирвався вiдчайдушний звук, незбагненний навiть для Сiроi Вовчицi.
За ярдiв триста перед тiею рухомою плямою була вузька смуга лiсу. Казан додав ходу. Коли бiгуни були на пiвдорозi до лiсу, темна пляма раптом зупинилася, перетворившись на чорну нерухому тiнь на снiгу. Звiдти вистрибнув вогненний язик, що його колись-то завжди боявся Казан. За мить над головами почулася дзизкуча пiсня жалючих бджiл. Та пес не звернув на них жодноi уваги. Вiн рiзко загавкав, зграя пришвидшилась – i ось уже четверо вовкiв бiжать нарiвнi з ним.
Другий спалах – i отруйнi бджоли вiд грудей до хвоста подiрявили величезного сiрого мисливця, що бiг просто бiля Сiроi Вовчицi. У чорнiй тiнi спалахнула яскрава цятка втрете, учетверте, уп’яте – i от Казан сам вiдчув, наче його торкнулося розпечене залiзо. Останнiй пострiл поцiлив собацi у плече, спричинивши пекучий бiль.
Трое вовкiв полягло вiд рушничного вогню, й iншi бiгуни вже почали повертати хто правобiч, хто лiворуч. Та тiльки не Казан – вiн i далi бiг прямiсiнько вперед, а його вiрна Сiра Вовчиця слiдувала за ним.
Їздовi собаки вже були розпряженi, тож, перш нiж Казан змiг дiстатися до людини, що тримала в руках рушницю, наче кийок, йому довелося вступити в бiй з ватагою псiв. Вiн бився, як диявол, а бiля нього билася Сiра Вовчиця. Вона орудувала своiми зубами iз силою й люттю двох самцiв. Два вовки прорвалися вперед, i Казан почув прикметний глухий стук рушничного приклада. Пес i далi сприймав зброю в руках людини за ненависний йому кийок. Йому хотiлося дiстатися до чоловiка, що тримав ii, тож вiн, вирвавшись iз бойовоi вере
Страница 14
ii, скочив до саней. Лише тепер пес помiтив, що на санях було щось живе, якась людина. За мить Казан був уже там. Вiн глибоко встромив своi зуби в щось м’яке й ворсисте. Потiм розчепив пащеку, щоб спробувати вкусити краще, аж тут почув голос! Це був ii голос! Жоден м’яз його тiла не ворушився. Казан наче перетворився на безживну кам’яну подобу.Їi голос! Ведмежа шкура вiдлетiла вбiк, i тепер у свiтлi мiсяця й зiр було видно, що пiд нею ховалося. Його iнстинкт спрацював швидше, нiж могла б змiркувати людина своiм мозком. Це була не вона. Але голос був той же самий, а на блiдому дiвочому обличчi, що було так близько до його наллятих кров’ю очей, читалася та ж таемниця, що колись запала йому в серце. Тепер вiн побачив, що вона притискала маля, котре кричало дивним бентежливим криком, i саме тодi вiн зрозумiв: тут, на санях, знайшов не ворожiсть i смерть, а те, що був покинув у свiтi по той бiк гiрського хребта.
Казан повернувся притьмом. Вiн укусив Сiру Вовчицю в бiк, i вона вiдскочила з переляканим дзявкотом. Усе вiдбулося миттево, але чоловiк уже був майже долi. Казан одним стрибком ухилився вiд приклада рушницi й побiг до залишкiв зграi. Вiн орудував своiми iклами, як гостролезими ножами. Якщо проти собак вiн бився, як одержимий, то тепер – iз силою десятьох демонiв. Чоловiк, що стiкав кров’ю й ледь тримався на ногах, хилячись, повернувся до саней i лише здивовано споглядав, що вiдбуваеться. У Сiрiй Вовчицi прокинувся товариський iнстинкт, тож вона, бачачи, як Казан шалено рве на шматки вовкiвню, i собi, хоч i невтямки, навiщо, стала до бою з нею.
Коли все скiнчилося, Казан та Сiра Вовчиця лишилися на рiвнинi самi. Зграя щезла в нiчнiй темнотi, а тi ж таки мiсяць i зорi, що були розповiли Казановi про його первороднi права, тепер сповiщали: його дикi субраття з рiвнин бiльше не вiдкликатимуться на його виття.
Казановi все болiло. Постраждала й Сiра Вовчиця, та все ж таки не так сильно, як пес.
Увесь у ранах, вiн стiкав кров’ю, одна лапа була страшенно покусана. За деякий час на узлiссi вiн побачив вогонь. Щось iз минулого непереборно тягло його, манило до себе. Вiн хотiв пiдповзти туди, вiдчути дотик дiвочоi руки на своiй головi, так, як колись не раз вiдчував торкання iншоi руки в загiрному свiтi, який покинув. І вiн би пiшов, i взяв би з собою Сiру Вовчицю, та його зупиняло знання: там був чоловiк. Вiн протяжно заскавулiв, а Сiра Вовчиця притулилася своею теплою мордою до його шиi. Щось пiдказало iм, що тепер вони були вигнанцями, що проти них тепер повстали i рiвнина, i мiсяць, i зорi. І iм нiчого не лишалось, як тiльки схоронитися пiд захистом лiсового мороку.
Казан, бувши не в змозi йти далеко, лiг. Вiн усе ще вiдчував запах табору. Сiра Вовчиця примостилася бiля нього й обережно почала зализувати Казановi його кривавi рани. А Казан, пiднявши голову, тихо завив на зорi.
Роздiл VI
Жанна
На краю шпилькового лiсу старий П’ер Редiссон розклав багаття. З його численних ран, завданих вовчими зубами, юшила кров. Вiн вiдчував, як груди давила давня болiсна тяжа, i лише вiн знав, що вона означае. Чоловiк зiбрав багатенько дров, iх мало вистачити на всю нiч. Вiн клав у вогнище полiно за полiном, аж доки вiд жару розгорiлого полум’я почала трiщати глиця на горiшнiх гiлках.
Із саней безумним поглядом за ним стежила Жанна. Вона й досi тремтiла, з усього було видно, що iй страшно. До своiх грудей вона мiцно притискала дитину. Їi довге густе волосся, що блискучим покровом стелилося на плечi й руки, вилискувало у свiтлi багаття. Хоча вона вже стала матiр’ю, на вигляд була дуже юна. Їi обличчя навряд чи можна було назвати обличчям жiнки, швидше дорослоi дiвчини.
Старий П’ер, кинувши в багаття оберемок дров, усмiхнувся:
– Ледь викрутились, ma chеri[7 - Моя мила (фр.).], – промовив вiн, важко дихаючи. – Там, на рiвнинi, ми були на волосину вiд смертi. Сподiваюся, такого з нами нiколи бiльше не станеться. Але тепер усе добре. І вже не холодно, так? Ти вже заспокоiлася, не боiшся бiльше?
Вiн сiв поряд iз донькою, обережно вiдгорнув м’яку шкуру, що в неi був загорнутий сповиток, i побачив рожеву щiчку маленькоi Жанни. На дитину й собi дивилася ii мати, теж Жанна.
– Нас урятувала дитина, – прошепотiла молодиця. – Вовки пошматували собак, i я бачила, як вони кидалися на вас. Один iз них скочив у сани. Спершу я подумала, що це був собака. Але це був вовк. Вiн хотiв нас роздерти й так i зробив би вiдразу, якби не ведмежа шкура. Вона нас захистила. Далi вiн кинувся до мого горла. Аж тут заплакала дитина, i вiн зупинився. Я бачила його червонi очi за якийсь крок вiд нас. Можу заприсягтися ще раз, що то був пес. За мить вiн розвернувся й кинувся дерти вовкiв. Я бачила, як вiн стрибнув на того, що був майже бiля вашого горла.
– Це й був собака, – сказав старий П’ер, простягаючи руки до тепла. – Вони часто тiкають вiд людей i приеднуються до вовкiв. Я сам мав таких багато. Ma chеri, собака лишаеться собакою все життя. Нi копняки, нi кривди, нi навiть вовки не можуть його змiнити –
Страница 15
нiколи. Ось цей був у зграi. Вiн прийшов iз ними, щоб убивати. Та потiм вiн зустрiв нас, i…– І вiн кинувся нас захищати, – зiтхнула дiвчина. Вона дала сповиток батьковi й звелася на ноги. Їi висока струнка постава освiтилась у променях багаття. – Вiн кинувся нас захищати. У нього були страшнi рани. Я бачила, як вiн насилу поповз геть. Тату, а що, як вiн там… помирае?..
П’ер Редiссон пiдвiвся. Вiн раптом закашлявся, аж зайшовся, силкуючись стримати ядушливе бухикання. Жанна не побачила, як на його губах з’явилася багряна пляма. Не бачила вона цього й останнi шiсть днiв iхньоi подорожi сюди з цивiлiзованого свiту. Цей кашель та кривавистi плями й пiдганяли чоловiка якомога швидше дiстатися до мiсця призначення.
– Я думав про це, – сказав вiн. – Пес i справдi був дуже поранений i навряд чи зайшов далеко. Ось, вiзьми Жанусю й посидь iз нею бiля вогню, доки я повернуся.
На небесному склепiннi дiамантами сяяли мiсяць i зорi. Чоловiк попрямував на рiвнину. На якусь мить вiн затримався бiля того мiсця на узлiссi, де годину тому iх наздогнали вовки. Жоден iз iздових собак не вижив. Їхнi задубiлi тiла лежали на червоному вiд кровi снiгу. П’ер аж здригнувся, побачивши iх. Що, як вовки в своему шаленствi напали б перше не на собак, а на нього, Жанну й маля? Що б тодi з ними було? Вiн вiдвернувся, здавлено закашляв, i на губах його вкотре з’явилася кров.
Ступивши кiлька крокiв убiк, вiн знайшов на снiгу слiд того дивного собаки, що прийшов разом iз вовками, а потiм повернув проти них, коли, здавалося, люди збулися всiх надiй на рятунок. Слiд був нечiткий, бiльше схожий на борозну в снiгу. П’ер Редiссон пiшов ним, гадаючи, що, зрештою, побачить уже мертву тварину.
Пiсля бою Казан поповз на край лiсу й довго лежав, сторожко прислухаючись, у захищеному мiсцi. Йому вже не так болiло, але ноги не слухались, iх наче спаралiзувало. Сiра Вовчиця пригорнулася до нього, нюшкуючи повiтря. Вони могли вiдчувати запах табору, а Казан нюхом мiг розрiзнити двох iстот, що були там, – чоловiка й жiнку. Вiн знав, що там, де крiзь вiття смерек i кедрiв виднiлася заграва багаття, була дiвчина. І вiн хотiв бути з нею, хотiв пiдповзти ближче до вогню, i щоб Сiра Вовчиця була поруч iз ним. Вiн бажав почути дiвочий голос, вiдчути дотик руки. Але там був чоловiк, а це означало кийок, батiг, бiль, смерть.
Сiра Вовчиця й досi горнулася до Казана й тихо скиглила. Вона кликала його рятуватися глибше в лiсi. Нарештi, коли зрозумiла, що вiн не мiг рухатися, Вовчиця вискочила на рiвнину й неспокiйно забiгала взад-уперед, густо встеляючи снiг слiдами. У нiй вирував товариський iнстинкт. Саме вона першою побачила П’ера Редiссона, котрий iшов iхнiм слiдом, i прожогом кинулася до Казана, щоб попередити його про небезпеку.
Тодi Казан i собi зловив запах чужака, а згодом побачив його невиразну постать, що просувалась у свiтлi зiр. Вiн силувався вiдповзти назад, але змiг просунутися лише на кiлька цалiв. Чоловiк швидко наближався. Казан запримiтив, як блиснула в його руцi рушниця. Вiн почув глухий кашель i хрускiт снiгу пiд його ногами. Сiра Вовчиця тiсно притулилася до Казана, тремтячи всiм тiлом i скалячи зуби. Коли П’ер був десь за п’ятдесят футiв, вона, задкуючи, вiдповзла подалi в тiнь смереки.
Казановi iкла погрозливо оголилися, тiльки-но П’ер зупинився й подивився на нього згори вниз. Пес силувався стати на лапи, та знову впав у снiг. Чоловiк прихилив рушницю бiля дерева й без усякого опасу нахилився над ним. Скажено гаркнувши, на всю ви?тягу рвонув Казан уперед i клацнув зубами бiля самiсiнькоi витягнутоi чоловiчоi руки. На його подив, чоловiк не схопив рушницю чи кийка. Ба бiльше, вiн знову, цього разу дуже обережно, простягнув руку й заговорив незвичним для Казана голосом. Пес i цього разу клацнув зубами й знову загарчав.
Чоловiк усе говорив i говорив, довго не полишаючи Казана. Один раз вiн торкнувся його голови рукою з натягнутою рукавицею. Та тiльки-но вiн це зробив, як Казан спробував дiстати ii зубами. Чоловiк ледь устиг смикнути руку назад. Та це його не зупинило. Вiн знов i знов простягав руку. Тричi Казан вiдчував ii дотик, i в нiй не було нi загрози, нi болю. Урештi-решт П’ер повернувся й пiшов назад своiми слiдами.
Коли чоловiка вже не було нi видно, нi чути, Казан завив. На його спинi вляглася шерсть. Вiн задумливо дивився на полиски вогнища. Чоловiк його не скривдив, i три чвертi Казановоi сутностi – те, що було вiд собаки, – хотiли пiти за ним.
Сiра Вовчиця повернулась i стала нерухомо бiля Казана. Нiколи вона не була так близько до людини, крiм як тодi, коли зграя напала на сани. Їй було невтямки, що вiдбуваеться. Інстинкт пiдказував, що людина – джерело найбiльших небезпек, що ii слiд боятися бiльше, нiж найсильнiших звiрiв, буревiiв, повiдi, голоду чи холоду. Однак чому тодi цей чоловiк не заподiяв шкоди ii приятелевi? Вона обнюхала Казановi спину й голову, там, де торкнулася чоловiча рука в рукавицi. Згодом знову побiгла назад у темряву, бо ще раз побачила, як на узлiссi зарухалося щось живе.
Страница 16
е повертався чоловiк, а за ним iшла дiвчина. Їi голос був м’який i нiжний, вiд подиху вiяло лагiднiстю. Чоловiк стояв, бувши готовий до всього, утiм загрози вiд нього не вiдчувалося.– Будь обережною, Жанно, – попередив вiн.
Дiвчина стала навколiнки перед Казаном, перебуваючи поза межами досягання його зубiв.
– Ну що ж, хлопчику, ходiмо! – нiжно промовила вона, простягнувши свою руку.
Казановi м’язи сiпнулися. Вiн пiдсунувся на якийсь цаль, потiм ще трохи. Очi дiвчини свiтилися добре знайомим собацi свiтлом любовi й лагiдностi. Колись вiн уже бачив це в очах жiнки з золотосяйним волоссям i блискучими очима.
– Ходiмо! – прошепотiла дiвчина, коли побачила його рух уперед.
Вона злегка нахилилася вперед, простягла трохи руку й зрештою торкнулася його голови.
П’ер, ставши на колiна поруч iз донькою, щось протягнув Казановi, i собацi запахло м’ясом. Але не через це його лихоманило. Тремтiти його спонукала дiвоча рука. Вiн пiддався на вмовляння й навiть ступив крок чи два, та, не витримавши нестерпучого болю, повалився на снiг. Тiльки тепер дiвчина помiтила розшматовану ногу. Умить забула вона про всяку обережнiсть, зразу ж таки припавши до собаки.
– Вiн не може ходити, – вигукнула дiвчина, i голос раптово затремтiв. – Подивiться, mon p?re[8 - Мiй тату (фр.).]! Тут страшенна рана. Ми повиннi його нести.
– Я так i думав, – вiдповiв Редiссон. – Саме тому й прихопив ковдру. Mon Dieu[9 - Боже мiй (фр.).], ти це чула?
З темряви лiсу пролунало негучне плачливе квилiння. Це Сiра Вовчиця звала Казана. Пес пiдвiв голову й собi завив тремким голосом.
Якимсь дивом П’еровi Редiссоновi вдалося покласти Казана на ковдру й донести до табору, не дiставши нi подряпини, нi укусу. Це диво зробили Жаннинi руки, адже протягом усього шляху одна ii рука спочивала на кудлатiй Казановiй шиi, а друга пiдтримувала один кiнець ковдри. Вони поклали його близько до вогню, а за малу годину чоловiк принiс теплоi води, обмив нею криваву рану на нозi й приклав до неi щось м’яке, тепле й заспокiйливе. Для довершення справи П’ер обмотав рану тканиною.
Усе це було дивне й нове для Казана. П’ер i Жанна гладили його по головi. Чоловiк принiс йому кашу з борошна й сала, припрошував його поiсти, а Жанна тим часом сидiла поруч, сперши пiдборiддя на обидвi долонi, дивилась на собаку й говорила з ним. Коли вже пес цiлком заспокоiвся й перестав боятися, вiн раптом почув дивнi звуки. Вони лунали з боку згортка, що лежав на санях. Вiд цих звукiв Казан рiзко пiдняв голову.
Жанна побачила цей рух i почула низький стогiн у вiдповiдь. Вона швидко пiдiйшла до згортка, почала з ним говорити й агукати, а потiм узяла на руки й вiдгорнула шкуру, у яку вiн був загорнутий. Тепер Казан мiг роздивитися, що там. Ще нiколи в життi пес не бачив дитини. Жанна тримала маля перед ним, i вiд вигляду його рожевих щiчок Казановi чомусь ставало спокiйнiше. До собаки потяглися крихiтнi кулачки, почулося дивне лепетання, а потiм дитина раптом засмикала нiжками, засмiялась i завищала вiд утiхи. Вiд цих звукiв усе Казанове тiло розслабилося, i вiн пiдповз до дiвочих нiг.
– Дивiться, йому подобаеться дитина! – вигукнула вона. – Mon p?re, ми повиннi дати йому iм’я. Як же ми його назвемо?
– Зачекаймо з цим до ранку, – вiдповiв батько. – Уже пiзно, Жанно. Ходи в намет i поспи. Ми лишилися без собак, подорожуватимемо повiльно, тож треба встати рано.
Уже вiдхиляючи запону намету, Жанна обернулася.
– Вiн прийшов iз вовками-сiроманцями, то й назвiмо його Сiроманцем, – сказала вона.
Тримаючи однiею рукою Жанусю, другу руку жiнка простягнула до Казана:
– Сiроманцю! Сiроманцю! – тихо покликала вона.
Казан дивився прямо на жiнку. Вiн знав, що вона кличе саме його, i пiдповз трохи до неi.
– Тепер вiн знае, як його звати! – вигукнула Жанна. – Добранiч, mon p?re.
Пiсля того, як донька з онучкою пiшли спати в намет, старий П’ер Редiссон ще довго сидiв на краю саней, грiючись коло вогнища. Бiля його нiг лежав Казан. Раптом нiчну тишу знову порушило самотне виття Сiроi Вовчицi, що лунало з глибини лiсу. Казан пiдняв голову й заскавулiв.
– Вона тебе кличе, хлопчику, – сказав iз розумiнням П’ер.
Вiн закашляв, схопився рукою за груди, що, здавалося, розривалися з болю.
– Вiдморозив легеню, – почав розповiдати вiн Казановi. – Ще на початку зими у верхорiччi Фон-дю-Лаку. Сподiваюся, що ми доберемося додому… вчасно… з дiтьми.
На великих пустельних просторах пiвночi люди часто мають за звичку говорити самi до себе. Але тут Казан пильно й насторожено дивився на П’ера, тож чоловiк говорив саме до нього.
– Їх треба довезти додому. І тiльки ти i я це можемо зробити, – сказав вiн, жмакаючи борiдку.
Раптом вiн стулив кулаки. Його знову пройняв глухий болючий кашель.
– Додому! – стискаючи груди, задихаючись, промовив чоловiк. – А це ще вiсiмдесят миль прямо на пiвнiч – до Черчила. І я молю Бога, щоб ми щасливо дiсталися туди… з дiтьми… перш нiж моi легенi… вiдмовлять.
Вiн пiдвiвся i, злегка похитуючись, пiдiйшов до Казана. На соб
Страница 17
цi був нашийник, тож чоловiк прив’язав його до саней. Пiсля цього вiн укинув три чи чотири полiнця у вогнище й спокiйно пiшов у намет, де вже спали Жанна зi своiм малям. Тiеi ночi Казан кiлька разiв чув далекий голос Сiроi Вовчицi. Вiн знав, що вона кликала його, та щось пiдказувало, що вiдповiдати тепер не варто. Лише вдосвiта, коли Сiра Вовчиця пiдiйшла зовсiм близько до табору, Казан уперше вiдповiв iй.Його скавулiння розбудило чоловiка. Вiн вийшов iз намету, глянув на небо, розклав вогнище й заходився поратися бiля снiданку. Вiн поплескав Казана по головi й дав йому шматок м’яса. За якийсь час вийшла й Жанна, залишивши дитину додивлятися сни в наметi. Вона пiдбiгла до П’ера, поцiлувала його в щоку, пiсля чого стала навколiнцi бiля Казана й почала говорити з ним, наче зi своею дитиною. Коли вона пiдвелася, щоб допомогти батьковi, Казан пiшов за нею, i коли Жанна побачила, як вiн мiцно стоiть на ногах, то скрикнула iз захвату.
Того дня iхня подорож на Пiвнiч була незвичною. П’ер Редiссон повикидав iз саней усе, крiм намету, ковдри, харчiв i гнiздечка для Жанусi. Потiм вiн запрiгся в сани й потяг iх по снiгу, кашляючи без угаву.
– Пiвзими вже кашляю, – збрехав П’ер, остерiгаючись, щоб Жанна не побачила слiдiв кровi на губах чи бородi. – От доберемося додому – з тиждень не виходитиму на вулицю.
Навiть Казан по-звiриному тямущо – а людина, що до кiнця так i не годна зрозумiти тварин, сказала б iнстинктивно – знав: чоловiк казав неправду. Можливо, вiн знав це значною мiрою через те, що не раз сам, як i багато поколiнь його предкiв, чув такий кашель i добре вивчив, до чого вiн призводить.
Не раз i не двiчi вiдчував вiн запах смертi в тiпi й хижках, хоч туди й нiколи не заходив; не раз i не двiчi вiн занюхував таiну майбутньоi близькоi смертi, достоту, як безпомильно передчував настання вiтровiю чи пожежi. І от тепер, здавалося, ця дивна рiч була прямо бiля нього, вiн iшов за нею на ланцюгу, прив’язаному за саньми. Це змушувало його непокоiтись. З пiвдесятка разiв, щоразу, коли сани зупинялися, Казан обнюхував маленьку людську iстоту, загорнуту у ведмежу шкуру. І щоразу, коли вiн робив це, Жанна швидко опинялася бiля нього. Двiчi дiвчина плескала його по сiруватiй пошрамованiй головi, вiд чого кров у його тiлi починала шумувати з радостi, хоч зовнi вiн i лишався спокiйним.
Цього дня Казан дiзнався важливу для себе рiч: маленька беззахисна iстота на санях, що ii так часто пестила Жанна, була для дiвчини дуже важливою. Вiн також помiтив, що Жанну неабияк тiшило – i це вiдчувалося з голосу, – коли вiн звертав увагу на те маленьке, тепле, живе створiння у ведмежiй шкурi.
Пiсля того, як стали табором, П’ер Редiссон ще довго сидiв бiля багаття, дивлячись просто на вогонь. Сьогоднi ввечерi вiн не курив. Коли нарештi пiдвiвся, маючи на думцi йти в намет до дiвчини й дитини, вiн нахилився й оглянув Казанову рану.
– Завтра й тобi доведеться тягти сани, хлопчику, – промовив вiн. – До настання сутiнок ми мусимо досягти рiчки. Бо як ми не…
Договорити чоловiковi завадив такий звичний останнiм часом задушливий кашель, що чувся навiть тодi, коли вiн уже залiз пiд запону намету всередину. Казан лежав непорушно й насторожено, а в його очах читалось якесь дивне занепокоення. Йому не сподобалось, як Редiссон увiйшов у намет, бо в повiтрi навколо нього ще сильнiше, нiж ранiше, нависала гнiтюча таемниця, i, здавалося, П’ер був ii частиною.
Тричi за нiч з глибокого лiсу долинав поклик вiрноi вовчицi. Пес ii добре чув i щоразу вiдповiдав. Перед свiтанком вона пiдiйшла зовсiм близько. Казановi вдалося вловити ii запах, коли вона кружляла навколо табору. Вiн потягся на ланцюзi й заскавулiв, закликаючи ii прийти й лягти бiля нього. Та от у наметi почулося шарудiння, i Сiра Вовчиця зникла. Зранку стало видно, що чоловiк зовсiм спав iз лиця, а очi його почервонiли. Вiн кашляв уже не так голосно й надривно. Це було схоже радше на свисткий хрип, так нiби щось усерединi надломилося. Доки Жанна була в наметi, П’ер часто хапався руками за горло. І коли вона вже глянула на нього, то пополотнiла. Заклопотанiсть у ii очах змiнив страх. Вона кинулась обнiмати батька, на що той тiльки розсмiявся й закашляв на доказ того, що казав правду:
– От бачиш, доцю, кашель не такий сильний, – сказав вiн. – Уже минае. Ти ж сама знаеш, ma chеri, що вiд кашлю очi червонiють, а людина слабшае.
Наставав холодний, похмурий, темний день. Зранку й до самiсiнького вечора Казан i чоловiк, запрiгшись, волочили сани, а Жанна йшла за ними в тропi. Казановi бiльше не болiла рана, i вiн упевнено й завзято тягнув уперед. Чоловiк нi разу не пiдхльоснув його, час вiд часу поплескуючи по головi й спинi. У лiсi стало поночiти, i на верхiвках дерев чувся стогiн снiговицi.
Темрява й настання снiговицi не змусили П’ера Редiссона стати табором. «Ми повиннi дiстатися до рiчки, – казав вiн собi знову й знову. – Ми повиннi дiстатися до рiчки, ми повиннi дiстатися до рiчки…» Чоловiк постiйно пiдохочував Казана докласти ще бiльше зусиль, а от його с
Страница 18
ли тим часом усе танули й пiд кiнець зовсiм вичерпалися.Коли опiвднi П’ер зупинився, щоб розпалити вогонь, суцiльною лавиною валив снiг. Вiн був такий густий, що в окрузi п’ятдесяти ярдiв не було видно стовбурiв дерев. П’ер усмiхнувся, коли Жанна, тремтячи й тримаючи на руках маля, притулилася до нього. Спочивали вони лише годину, а тодi чоловiк знову запряг Казана в сани й застебнув ременi на своему животi. Вони просувались у безмовнiй темрявi, наче вночi. Редiссон увесь час тримав перед собою в руцi компас, i, нарештi, пiзно ввечерi вони дiйшли до крайлiсся. Попереду лежала рiвнина, що на неi радiсно вказав П’ер.
– А он i рiчка, Жанно, – сказав вiн слабким i хрипким голосом. – Ми можемо заночувати й перечекати снiговицю тут.
Пiд густою смеречиною чоловiк нап’яв намет, а потiм почав збирати дрова. Жанна допомагала йому. Тiльки-но вони випили кави, з’iли м’яса й пiдсмажених сухарiв, Жанна пiшла в намет. Знесилена, вона зразу ж упала на товстий шар ялицевого вiття, закутавшись разом iз дитиною в шкури й ковдри. Сьогоднi ввечерi вона нi слова не сказала Казановi. П’ер був радий, що вона була дуже втомлена, щоб сидiти бiля вогню й теревенити. Однак…
Пильнi Казановi очi побачили, як П’ер раптом здригнувся. Вiн пiдвiвся з саней i попрямував до намету. Пiднявши запону, чоловiк засунув усередину голову й промовив:
– Жанно, ти спиш?
– Майже. Батьку, може, б ви теж уже йшли спати?
– От докурю тiльки, – сказав вiн. – Тобi там зручно?
– Угу. Я так втомилась… i так хочу спати…
П’ер лагiдно всмiхнувся. У темрявi вiн схопився за горло.
– Ми майже вдома, Жанно. Он попереду наша рiчка – Лiтл-Бiвер. Навiть якщо цiеi ночi менi випаде вас покинути, ви самi зможете дiстатися додому, iдучи за течiею. Усього лише сорок миль. Чуеш?
– Так… я знаю…
– Сорок миль – просто вниз по рiчцi. Ви не загубитесь, Жанно. Стережiться тiльки пролизiв.
– Ходiть уже спати, татусю. Ви втомилися, до того ж прихворiли.
– Так… от докурю тiльки, – повторив вiн. – Жанно, завтра постiйно нагадуй менi за пролизи. Я можу й забути. Там, де снiг i серен на ньому бiлiшi, нiж деiнде, i такi, наче губка, – там i пролизи. Пам’ятай… пролизи…
– Ага-а-а…
П’ер опустив запону намету й, похитуючись, повернувся до багаття.
– На добранiч, мiй хлопчику, – сказав вiн. – Пiду я краще до дiтей. Ще два днi… Сорок миль… Два днi…
Казан бачив, як чоловiк зайшов у намет. Пес смикнувся на повiдковi й тягся вперед доти, доки через ошийник, що вп’явся в горло, не стало важко дихати. Його ноги й спина здригалися. У наметi разом iз Редiссоном були Жанна з дитиною. Вiн знав, що П’ер не зашкодить iм, однак вiн також знав, що бiля П’ера Редiссона ширяе щось жахливе й загрозливе. Казан волiв би, щоб чоловiк був зовнi, коло вогню, де вiн мiг би лежати й дивитися на нього.
У наметi було тихо. Ближче нiж досi почулося виття Сiроi Вовчицi. Щовечора вона починала звати Казана ранiше й пiдходити до табору все ближче. Вiн бажав, щоб цього вечора вона була поряд iз ним, однак навiть не скавулiв у вiдповiдь. Казан не наважувався порушити ту дивну тишу, що панувала в наметi. Скалiчений пес, утомлений цiлоденною подорожжю, довго лежав нерухомо, але заснути нiяк не мiг. Вогонь горiв не так буйно; вiтер бiльше не колихав верховiття дерев; а важкi густi сизi хмари снували небом. Зорi почали свiтитися бiлим металевим сяйвом, а з далекоi пiвночi долинало ледь чутне потрiскування, наче сталеве полоззя саней ковзало снiгольодом, – так по-таемничому одноманiтно звучала пiвнiчна заграва. Що далi, то гучнiшим ставав цей звук, швидко холоднiшало.
Тiеi ночi Сiра Вовчиця не звiрялася з напрямком вiтру. Вона, як скрадлива тiнь, просто йшла слiдом П’ера Редiссона. Було вже геть по пiвночi, коли Казан знову почув ii виття. Вiн, затремтiвши всiма м’язами, лише пiдняв голову й насторожено нашорошив вуха. У голосi Сiроi Вовчицi пес розпiзнав нову жалiсливу нотку. І це був не просто поклик супутницi життя – це було якесь повiдомлення. Тодi Казан, долаючи самотнiсть i страх, закинув голову до неба й завив, як це роблять бiля тiпi дикi собаки пiвночi, коли помирають iхнi господарi.
П’ер Редiссон був мертвий.
Роздiл VII
У хуртовинi
Назаранцi маля, плачучи з голоду, почало примощуватися до теплих материних грудей. Жанна вiд того прокинулась, розплющила очi, прибрала густе пасмо волосся зi свого обличчя й глянула на другий бiк намету, де невиразною тiнню дуже тихо лежав ii батько. Жанна радiла, що вiн усе ще спить, бо знала, що напередоднi той ледь не валився з нiг. І от так ще з добрих пiвгодини вона теж лежала, тихо й лагiдно туркотячи зi своею крихiткою. Потiм обережно встала, загорнула доцю в теплу ковдру й шкури, укуталася гарненько й вийшла надвiр.
Пiд той час уже добре розвиднилось. Жанна з полегшенням зiтхнула, побачивши, що снiговиця минула. Було страшенно холодно. Дiвчинi здавалося, що нiколи в життi iй ще не доводилося бути на такому морозi. Вогонь у багаттi повнiстю погас. Казан, що доти лежав верчика, втуливши носа пiд лапи, пi
Страница 19
няв голову й затремтiв, тiльки-но Жанна вийшла з намету. Узутою в теплий мокасин ногою вона розгребла попелище, та знайшла там лише холоднi звугленi рештки полiн. Повертаючись до намету, вона на мить зупинилася бiля Казана й поплескала його волохату голову.– Бiдненький Сiроманцю! – сказала вона. – Треба було й тебе накрити ведмежою шкурою!
Вона вiдкинула запону намету й увiйшла всередину. Саме тодi Жанна вперше побачила батькове обличчя повидну – i вже за мить Казан почув несамовитий болiсний крик, що вирвався з ii вуст. Будь-хто, глянувши на обличчя П’ера Редiссона, зрозумiв би, що й до чого.
Жанна кинулася до батька, стала притискати його груди. Вона схлипувала так тихо, що навiть Казан зi своiм тонким слухом не чув нi звуку. Вона залишилася там, побиваючись, доки плач маленькоi Жанусi не розворушив кожну краплинку життевоi енергii жiноцтва й материнства в ii дiвочому тiлi. Вона схопилася на ноги й вибiгла з намету. Казан, нап’явши ланцюга, подався вперед, щоб зустрiти ii, але вона тепер не помiчала нiчого. Страх перед безлюдною пустельною мiсциною бiльший, нiж острах смертi, i вiн зненацька оволодiв Жанною. Це був не страх за себе. Мати потерпала за дитину. Жалiбний плач, що долинав iз намету, пройняв ii, наче удар ножем.
І от тепер до неi раптом дiйшло все, що ввечерi казав iй старий П’ер: про рiчку, пролизи, дiм за сорок миль звiдсiля. «Ви не загубитесь, Жанно», – згадалося. Отже, вiн пiдозрював, що з ним може статися.
Дiвчина загорнула дитину в теплу шкуру й повернулася до кострища. Тепер вона була замислена лише про те, як розпалити вогонь. Вона зiбрала в невелику купу берест, поклала на нього трохи обвуглених гiлочок i пiшла в намет по сiрники. П’ер Редiссон завжди носив iх у непромокальнiй коробцi в кишенi куртки з ведмежоi шкури. Жанна стала бiля батька навколiшки, щоб дiстати сiрники, i знову тихо схлипнула. Коли вогонь розгорiвся, вона пiдкинула в багаття ще трохи гiлочок, а тодi й кiлька великих дровенят, що iх був назбирав i принiс у табiр П’ер. Вогонь додав iй смiливостi. Сорок миль рiчкою – i вони вдома! Вона мусить це зробити з дитиною i Сiроманцем. Уперше за сьогоднi пiдiйшла до нього й покликала на iм’я, поклавши йому на голову свою руку. Пiсля цього дала йому шматок м’яса, що розморозився бiля вогню, i розтопила собi снiгу на чай. Голодною Жанна не була, та, згадавши, як батько змушував ii чотири, а то й п’ять разiв на день iсти, вона через не хочу поснiдала сухарем, кришеником м’яса i, скiльки могла, випила гарячого чаю.
Настала страшна хвилина, що ii Жанна так боялася. Вона тiсно загорнула в ковдри батькове тiло, зв’язавши iх мотузками з бабiшу. Пiсля цього зiбрала всi ведмежi шкури й ковдри, що залишилися на санях, склала iх бiля вогню й примостила туди свою доню. Скласти намет було тяжким завданням. Замерзлi цупкi мотузки насилу гнулися, i коли вона закiнчила справу, одна ii рука кровоточила. Примостивши намет на сани, дiвчина повернулась i глянула назад.
П’ер Редiссон лежав на лiжку з ялицевого вiття, а над ним не було нiчого, окрiм сiрого неба й верхiв’я смерек. Казан, не рухаючись, стояв на прямих ногах i нюшив повiтря. Шерсть на його спинi стала наiжачена, коли вiн побачив, як Жанна пiдiйшла до загорнутого в ковдру тiла й повiльно опустилася бiля нього на колiна. Вона повернулася до собаки. Їi напружене обличчя було блiде, а в поглядi блукало щось дивне та страшне, коли вона втопила очi в пустельний краевид. Тодi вона запрягла Казана в упряж, а сама затягнула на своiй тендiтнiй талii ремiнь, як це був робив П’ер. Вони просувалися до рiчки, тяжко ступаючи в свiжому наносному глибокому аж по колiна снiгу. На пiвдорозi Жанна спiткнулась i впала в замет, та так, що ii розплетенi коси мерехтливою вуаллю полетiли над снiгом. В один плиг Казан був бiля дiвчини й торкався своею холодною мордою ii обличчя, коли вона намагалася стати на ноги. На мить Жанна взяла своiми руками його кудлату голову й тихо простогнала:
– Сiроманцю! Ох, Сiроманцю!
Вона пiшла далi, тяжко й часто дихаючи навiть вiд невеликого напруження. На вкритiй льодом рiчцi снiг був не такий глибокий. Та от вiтер, що тепер дув iз пiвнiчного сходу прямо в лице, посилювався. Жанна, схиливши голову, тягла сани разом iз Казаном. За пiвмилi вниз рiчкою вона зупинилася, не бувши бiльше в змозi опиратися безнадii, що пiднiмалася до ii вуст ридальним тужавим криком. Сорок миль! Вона притисла руки до грудей i, важко дихаючи, повернулася спиною до вiтру. Дитина лежала тихо. Жанна пiдiйшла до саней i заглянула до неi пiд шкури. Те, що вона там побачила, додало iй сил майже з лютим завзяттям знову тягти сани. Надалi вона ще двiчi перечiплювалась i падала в замет.
За чверть милi почалася непокрита снiгом дiлянка криги. Тут Казан сам тягнув сани, а Жанна йшла збоку. Їй болiло у грудях, а обличчя пашiло, мов його одночасно кололи тисячi голок. Раптом вона згадала про термометр. Причепивши його на верхiвку намету, за кiлька хвилин вона побачила, що той показував тридцять градусiв пiд нулем. Сорок миль! Їi батьк
Страница 20
казав, що вона зможе iх подолати й не загубитися! Але вона не знала, що навiть ii батько побоявся б вибратись у дорогу на пiвнiч при температурi в тридцять градусiв нижче вiд нуля, коли вiтер-стогнiй провiщае хуртовину.Лiс, що тепер був прихований денною сiриною, лишився далеко позаду неi. А попереду не було нiчого, крiм нещадноi крижаноi пустелi. Якби десь недалеко були дерева, Жаннине серце так би не завмирало з жаху. Але нiчогiсiнько не було – лише примарна сiрина, так, наче крайнебо торкалося землi на вiдстанi з милю довкруж.
Снiг пiд ногами знову ставав глибшим. Увесь час пам’ятала Жанна про тi пiдступнi пастки тонкоi криги, що про них iй був розповiдав батько. Але iй натепер увесь лiд i снiг був на вигляд однаковий. До того ж сильний холод разив iй очi до болю.
Вони дiйшли до мiсця, де рiчка розширювалась у невелике озеро. Тут вiтер ударив у Жаннине обличчя з такою силою, що iй було неспромога бiльше тягти сани, тож Казан робив це сам. Тепер долати снiг завглибшки в кiлька цалiв було так само важко, як i перед тим замети, що сягали колiн. Мало-помалу вона почала вiдставати. Казан ледве-ледь просувався вперед, напружуючи для цього кожну клiтину свого чудового дужого тiла. На час, коли вони знову йшли рiчкою, Жанна була позаду саней, простуючи колiею, що ii робив Казан. Вона була безсила допомогти йому. Жiнка вiдчувала, як усе бiльше й бiльше ноги наливаються важкою олив’яною втомою. Була тiльки одна надiя на порятунок – сховатись у лiсi. Якщо вони не досягнуть його в найближчi пiвгодини, вона просто не зможе йти далi. Раз по раз, стогнучи, вона молилася за дитину, i це наддавало iй сил боротися за життя. Аж от знову впала в замет. Тепер Казан i сани були для жiнки темною плямою, що вiддалялася вiд неi. Мiж ними було футiв iз двадцять, не бiльше, але Жаннi здавалося, що мiж ними безмiрна вiдстань. Кожну клiтинку свого тiла, усi своi сили жiнка спрямувала лише на досягнення однiеi цiлi: догнати сани з маленькою Жанусею.
Здавалося, минула цiла вiчнiсть, поки вона знову порiвнялась iз саньми. Щоб торкнутися iх рукою, знадобилася чи не цiла година. Нарештi вона вiдчайдушно метнулась уперед i зi стогоном упала на сани. Тепер вона вже не чула завивання снiговицi, уже нiщо ii не турбувало. Уткнувшись обличчям у шкури, де була загорнута ii дитина, Жанна раптом вiдчула, що вона вдома, що iй по-справжньому тепло й затишно. Та вже за мить це видиво зникло, навсiбiч стояла глупа нiч.
Аж ось Казан зупинився, пiдiйшов до жiнки й сiв поруч iз нею, ждучи, що вона от-от заворушиться й заговорить iз ним. Але та лежала непорушно, мов кам’яна. Вiн засунув свiй нiс у ii розпущене волосся й жалiбно заскавулiв. Раптом рвучко пiдвiв голову й почав нюшити вiтер, що нiс такий знайомий для нього запах. Пес знову поторсав Жанну, та вона й тепер не рухалась. Тодi вiн пiшов уперед, став перед саньми, бувши готовий знову тягти, й озирнувся на жiнку. Але вона, як i досi, не рухалась i не говорила. Тепер Казан уже не тихо скавулiв, а голосно й схвильовано гавкав.
Дивний запах, що його принiс iз собою вiтер, на мить посилився. Вiн почав тягти упряж. Полоззя саней примерзло до снiгу, тож йому довелося докласти неабияких зусиль, щоби зрушити iх iз мiсця. Двiчi за наступнi п’ять хвилин вiн зупинявся й принюхувався. Утрете вiн став, коли дорогу йому перегородила кучугура снiгу. Тодi вiн ще раз пiдiйшов до Жанни й заквилив, щоб розбудити ii. Потiм знову рушив уперед, поступцем волочачи сани через снiжну кучугуру. Далi шлях простилався незаснiженим льодом, iти стало легше, тож Казановi вдалося перепочити. Попри безвiтря той такий знайомий запах чувся ще сильнiше, нiж досi.
Там, де кiнчався чистий лiд, берег переривався. Саме там струмок упадав в основний потiк. Якби Жанна була притомна, вона б примусила його йти вперед. Але тепер Казан повернув до струмка й iще хвилин iз десять без перепочинку пробирався крiзь снiгову глибочiнь, усе частiше й частiше завиваючи. Аж от вiн радiсно загавкав: попереду, бiля струмка, вiн запримiтив невелику хижку. З ii труби пiднiмався дим. Саме його запах, принесений вiтром, i чув пес. До дверей хижки вiв крутий пiдйом. З останнiх сил Казан потяг свiй вантаж нагору. Потiм вiн влаштувався бiля Жанни, пiдняв голову на темне небо й заквилив.
Уже за мить дверi вiдчинилися, i з них вийшов чоловiк. Обвiтренi, почервонiлi вiд снiгу Казановi очi насторожено стежили за ним. Чоловiк пiдбiг до саней, схилився над Жанною й здивовано щось вигукнув. Тим часом вiтер ущух, i з-пiд завалля шкур почувся глухий немовлячий плач.
Казан полегшено зiтхнув. Вiн був геть виснажений. Його ноги покрилися кривавими ранами. Але голос маленькоi Жанусi наповнив його дивним щастям. Вiн лiг бiля саней, а тим часом чоловiк нiс Жанну й дитину в життедайну теплу хижку.
За кiлька хвилин чоловiк з’явився знову. Вiн був не такий старий, як П’ер Редiссон. Ставши близько до Казана, вiн глянув на нього згори вниз.
– Боже-свiте! – промовив вiн. – І ти зробив це сам?
Вiн смiливо нахилився до Казана, розпрiг його й повi
Страница 21
до дверей хижки. Казан завагався лише раз, бiля самiсiнького порогу. Вiн хутко повернув голову й насторожився. Йому на мить здалося, що серед стогону й плачу хуртовини вiн уловив вухом голос Сiроi Вовчицi.Потiм дверi за ним зачинилися.
Вiн лiг у темному кутку хижки, а чоловiк почав готувати на пiчцi для Жанни щось гаряче. Минуло ще багато часу перед тим, як жiнка встала з лiжка, куди ii поклав господар. Аж ось Казан почув, як вона плаче. Потiм чоловiк змусив ii поiсти, i вони якийсь час розмовляли. Тодi незнайомець, повiсивши велику ковдру перед лiжком, сiв поруч iз пiчкою. Казан тихесенько прослизнув уздовж стiни й заповз пiд лiжко. Довго вiн ще чув, як дiвчина раз по раз, тяжко дихаючи, схлипувала.
Зранку другого дня, коли чоловiк прочинив дверi, Казан прошмигнув у них i помчав швидко в лiс. Пробiгши пiвмилi, вiн знайшов слiди Сiроi Вовчицi й позвав ii. Із замерзлоi рiчки почулася ii вiдповiдь, i вiн помчав на цей голос.
Марно Сiра Вовчиця намагалася виманити його подалi вiд хижки, що пахла людиною, i завести назад до iхнього звичного мiсця проживання. Трохи пiзнiше з узлiсся Казан бачив, як чоловiк запряг своiх собак у сани, посадив туди Жанну й дитину, укутавши iх у шкури, як перед тим це робив старий П’ер. Увесьденечки Казан iз Сiрою Вовчицею йшли за упряжжю наслiдцi. Вони подорожували так до самого смерку; i як на небi пiсля шторму засяяли зорi й мiсяць – навiть тодi чоловiк гнав далi вперед iздових собак. Була вже пiзня нiч, коли вони добралися до iншоi хижки. Чоловiк постукав. У вiкнi загорiлося свiтло, i розчинилися дверi. Казан, ховаючись у тiнi, чув i радiсний чоловiчий голос, i ридальний Жаннин оклик. Пiсля цього вiн повернувся до Сiроi Вовчицi.
У дальшi днi й тижнi пiсля Жанниного повернення додому Казана вабило до хижки, до жiночих рук. Як вiн терпiв перед тим П’ера, так вiн тепер терпiв молодого чоловiка, що жив iз Жанною та ii дитиною. Вiн розумiв, що цей чоловiк дуже дорогий для жiнки i що дитина була так само дуже дорогою для нього, як i для неi. Лише на третiй день Жаннi вдалося заманити Казана в хижку. Це був день, коли чоловiк привiз мертве заморожене тiло П’ера. Жаннин чоловiк перший побачив на Казановому ошийнику його iм’я, i вiдтодi вони вже називали його Казаном.
За пiвмилi вiд хижки, на вершинi величезноi скелi, що ii iндiанцi називали скелею Сонця, Казан i Сiра Вовчиця знайшли собi пристановище. Звiдси вони спускалися полювати на рiвнину; сюди часто сягав дiвочий голос, що звав Казана на iм’я.
Отак усю довгу зиму Казан розривався мiж вабою Жанни та хижки i Сiрою Вовчицею.
А тодi настала весна, що принесла великi змiни.
Роздiл VIII
Великi змiни
Скелi, гiрськi хребти й долини вбирали весняне сонячне тепло. Тополинi бруньки забубнявiли вкрай. Із кожним днем запах ялиць i смерек усе бiльше насичував повiтря. По всiх усюдах, на рiвнинi й у лiсi, чувся журкiт водоток, що шукали свiй шлях до Гудзоновоi затоки. А в найбiльшiй затоцi оглушливо трiщали крижанi поля, лiд iз гуркотом нiсся в бiк протоки Рос-Велком, що веде до Арктики. Саме тому квiтневий вiтер часом приносив на сушу суворий подих зими.
Вiд цього вiтру Казан знайшов собi прихисток – сонячний куточок, куди не долiтало нi найменшого подмуху. Тепер йому було так добре, як ще нiколи упродовж останнiх шести мiсяцiв страшноi зими. Вiн спав i бачив сни.
Поруч iз Казаном, виставивши переднi лапи, лежала плазом на животi Сiра Вовчиця. Їi очi й нiздрi були насторожi, бо, крiм запаху ялиць i смерек, у теплому весняному повiтрi чувся запах людини. Казан спав, i вона пильно, з тривогою стежила за ним. Коли пес бачив у снi видiння i його рудувате хутро вздовж хребта наiжачувалось, вовчиця й собi настовбурчувала на спинi сизу шерсть. Вона тихо скавулiла, коли його верхня губа пiднiмалася вгору, оголяючи бiлi довгi iкла. Але здебiльшого Казан лежав тихо, хiба час вiд часу, коли вiн бачив черговий сон, у нього смикалися м’язи лап i морди. У той час, як пес спав, iз дверей хижки вийшла синьоока молода жiнка з довгою темною косою через плече й, приклавши до рота руки трубкою, гукнула:
– Казане! Казане! Казане-е!
Голос дiвчини ледь досяг верхiвки скелi Сонця, та Сiра Вовчиця учула його й нашорошила вуха. Казан поворухнувся, а вже за мить прокинувся й схопився на рiвнi. Вiн добiг до прискалка й, нюшкуючи, почав удивлятися в далеку широку рiвнину, що лежала перед ним.
З рiвнини ще раз почувся жiночий голос, i Казан, ступивши на самiсiнький край скелi, завив. Сiра Вовчиця тихо пiдiйшла до нього й притулила морду до його плеча. Вона вже добре знала, що означав цей Голос. І вдень i вночi вона боялася його бiльше, нiж людського запаху.
Вiдтодi, як вона покинула зграю й змiнила свое життя заради Казана, Голос став для Сiроi Вовчиця найлютiшим ворогом. Вона ненавидiла його, адже вiн забирав у неi Казана. І звiдки б цей Голос не лунав, Казан неодмiнно мчав до нього.
Щовечора вiн крав у неi ii пару, лишавши саму бродити пiд зорями та мiсяцем. Вона зберiгала вiрнiсть своiй самотностi й жодного
Страница 22
азу не вiдповiла своiм диким братам i сестрам, що кликали ii на полювання. Зачувши Голос, вона, зазвичай, гарчала, а iнодi, щоб показати свое невдоволення, злегка й кусала Казана. Але того дня, коли Голос почувся втрете, вона лише прошмигнула в темну розколину мiж двома скелями й стала дивитися на Казана жаркими очима.Пес рвучко побiг стежиною, що вела зi скелi Сонця до рiвнини, згодом зупинився нi в сих нi в тих: iти далi чи нi? Уже другий день його щось неабияк турбувало. Це було щось у повiтрi, чого вiн нi побачити, нi почути, анi винюхати не мiг. Вiн мiг це лише вiдчути. Казан повернувся назад, пiдiйшов до розколини й обнюхав Сiру Вовчицю. Зазвичай, на такi пестощi вона нiжно поскиглювала. Та цього разу лише невдоволено вишкiрила у вiдповiдь бiлi зуби.
Знову, уже вчетверте, ледь-ледь долинув Голос, i вовчиця, усе ще сидячи в темному закутку мiжскелля, люто клацнула зубами й загарчала. Казан, i досi вагаючись, знову пiшов до стежини. Потiм усе ж таки почав спускатися вниз. Стежка була вузькою, крученою, витоптаною кiгтями й лапами тварин, бо тiльки вони могли забратися на величезний, заввишки в кiлькасот футiв, майже прямовисний стрiмчак, що височiв над верховiттям смерек i ялиць. Безлiса макiвка скелi ловила першi промiнчики ранкового сонця; вона ж, проводжаючи спати велике свiтило ввечерi, вiдбивала останнi вiдблиски дня. Саме Сiра Вовчиця знайшла на верхiвцi скелi безпечний сховок i привела сюди Казана.
Коли пес досяг пiднiжжя скелi, то бiльше не вагався, без роздумiв кинувшись до хижки. Дикий iнстинкт змушував його пiдходити обережно, тож вiн завжди наближався беззвучно. І цього разу Жанна сполошилася, коли, вiдiрвавши погляд вiд дитини, побачила в прочинених дверях кудлату Казанову постать. Маля щосили iз захвату зачеберяло ручками й нiжками й, щось задоволено лепечучи, обiруч потягнулося до Казана. Жанна й собi простягнула руку.
– Казане! – лагiдно вигукнула вона. – Ходи сюди, Казане!
Поступово дикий червоний вогник у Казанових очах почав гаснути. Вiн ступив переднiми лапами на порiг i став там нерухомо. Дiвчина й далi закликала його зайти в хижку. Раптом його ноги стали немов ватянi, вiн пiдiбгав хвоста й почав повiльно повзти, як це роблять собаки, що вiдчувають за собою грiшок. Вiн дуже любив людей, що жили в хижцi, але саму хижку люто ненавидiв. Власне, вiн ненавидiв усi хижки, бо тi йому пахли кийками, батогами й неволею. Як i будь-який iздовий собака, вiн мав за краще спати на снiгу й вiддавав перевагу ялицевому гiллю замiсть укриття.
Жанна погладила Казана по головi, i вiд цього дотику радiсна дрож пройшла по всьому його тiлу. Це була його вiдплата за розставання iз Сiрою Вовчицею й дикою волею. Вiн повiльно пiдвiв голову, аж доки його чорна морда не спинилася на жiночих колiнах. Пес заплющив очi, а тим часом дитина – оте дивовижне маленьке створiння, що й досi його спантеличувало, – легенько штурхала його крихiтними нiжками й висмикувала рученятами рудувату шерсть. Вiн любив цi дитячi товченики й поскубеньки навiть бiльше, нiж торкання Жанниних рук.
Казан стояв нерухомий, немов сфiнкс, ледь дихаючи, жодним порухом тiла не показуючи своеi прив’язаностi до людей. Така беземоцiйнiсть непокоiла Жанниного чоловiка, i вiн не раз застерiгав ii бути обачною через це. Але Казанове вовче ество, його дика замкненiсть, навiть те, що вiн попарувався iз Сiрою Вовчицею, спонукало жiнку любити його ще бiльше. Вона розумiла його й довiряла йому.
В один з останнiх снiгових днiв Казан неабияк себе проявив. Тодi до хижки саньми з собачою упряжжю приiхав сусiд-звiролов. І от маленька Жануся безжурно почалапала до великого гаскi. Почулося страшне клацання щелеп, а за ним – несамовите голосiння Жанни й крик чоловiка. Вони зразу ж кинулися до собак. Але всiх iх випередив Казан. Вiн кулею долетiв до великого гаскi й уп’явся йому в горло. Коли Казана вiдтягли, гаскi був мертвий. Жанна все думала про ту iсторiю, дивлячись, як мала копае ногами Казана i скуйовджуе його голову.
– Казане, хороший ти мiй, – борючись iз плачем, промовила жiнка й пригорнулася до нього обличчям. – Ми такi радi, що ти прийшов, бо цiеi ночi ми з Жанусею маемо лишитися самi. Наш тато пiшов у селище, i, поки вiн у вiд’iздi, ти повинен про нас пiклуватися.
Вона полоскотала нiс собаки кiнчиком своеi довгоi блискучоi коси. Це завжди тiшило дитину, бо, попри свою стiйкiсть, Казан не мiг не пирхнути, а iнодi ще й чхав i ворушив вухами. Але i йому це подобалось: вiн любив цей солодкий запах Жанниного волосся.
– А ти б за нас бився, якби довелося, правда ж? – вела далi Жанна. Потiм вона спокiйно пiднялась i додала: – Я мушу зачинити дверi. Не хочу, щоб ти сьогоднi пiшов, Казане. Ти мусиш лишитися з нами.
Казан почимчикував у свiй куточок i лiг там. У хижцi, так само, як i на верхiвцi скелi Сонця, щось дивне, незвичне не давало йому спокою, звихрюючи серце. Вiн нюшкував повiтря, намагаючись у ньому знайти вiдповiдь на цю таемничу загадку. Хай би що то було, воно змiнило i його господарку також. Вона постiйно ходила
Страница 23
о хижцi, збирала всяку всячину, пакувала ii по рiзних пакетах. Пiзно ввечерi, перш нiж лягти спати, Жанна пiдiйшла до Казана й попестила собаку по головi.– Ми iдемо звiдси, – прошепотiла вона, i в голосi ii забринiли сльози. – Ми iдемо додому, Казане. Ми iдемо туди, де живуть люди… Де храми, мiста, музика й усi принади свiту. І ми збираемось узяти тебе, Казане!
Казан не розумiв нi слова. Але вiн був щасливий, що жiнка так близько вiд нього, що вона говорить iз ним. У такi хвилини вiн забував про Сiру Вовчицю. Те, що в ньому було вiд собаки, брало гору над його дикою чвертю, а жiнка й дитина заповнювали його свiт. Та коли Жанна лягла спати й у хижцi стало геть тихо, його давнiшне хвилювання повернулося.
Вiн пiдвiвся й нечутно почав ходити по хижцi, обнюхуючи стiни, дверi та господарчинi речi, що були складенi в пакунки. Пес неголосно заскавчав. Жанна спросонку почула це й пробурмотiла:
– Тихше, Казане, чш-ш-ш… Ходи спати… спати…
Ще довго пiсля цього Казан нерухомо стояв посеред кiмнати, прислухаючись i трусячись. Аж от вiн уловив вухом далеке, ледь чутне жалiбне виття Сiроi Вовчицi. Утiм, цiеi ночi це не був крик самотностi. Цей поклик кинув його в дрож. Казан пiдбiг до дверей i заскиглив, та Жанна, що мiцно спала, не могла його почути. Ще раз йому вчулося виття, тiльки один раз, а тодi запала тиша глупоi ночi, i вiн улiгся бiля самiсiньких дверей.
Отут, бiля порогу, i знайшла його Жанна рано-вранцi. Вiн лежав i, як i ранiше, насторожено вслухався. Вона пiдiйшла, вiдчинила дверi – i за мить вiн зник. Його ноги, здавалося, ледь торкалися землi, коли мчали в напрямку скелi Сонця. На тому боцi рiвнини вiн бачив, як золотим сяйвом виблискувала вершина.
Казан добiг до вузькоi звивистоi стежки й швидко пiднявся нею вгору.
Сiра Вовчиця не зустрiчала його на вершинi. Але вiн вiдчував ii запах, а заразом i сильний запах ще якогось створiння. Його м’язи напружились, лапи випрямились. Із грудей почав пiднiматися хриплий гаркiт. Тепер вiн знав: те дивне вiдчуття, що переслiдувало його вiдучора, було через живу iстоту. Хтось живий, хто годен був дихати, удерся в iхнiй iз Сiрою Вовчицею дiм. Його губи невдоволено засмикались, оголивши довгi iкла. Приготувавшись до стрибка, Казан витягнув шию й голову i став пiдходити до двох велетенських каменiв, де вчора ввечерi знайшла притулок на нiч Сiра Вовчиця. Вона й досi була там, а з нею був хтось iще. Та вже за мить Казан розслабив м’язи. Його наiжачена шерсть на спинi вляглася. Вiн нащулив вуха, просунув голову мiж двома каменями й тихо заскавулiв. Сiра Вовчиця вiдповiла йому тим самим. Повiльно Казан вiдступив назад i повернувся до сонячного сходу. Потiм вiн лiг, затуливши своiм тiлом вхiд до лiгва мiж скелями.
Сiра Вовчиця стала матiр’ю.
Роздiл IX
Трагедiя на скелi Сонця
Увесь той день Казан охороняв вершину скелi Сонця. Через страх i жорстокiсть попереднiх господарiв йому досi не судилося стати батьком, тож тепер вiн був спантеличений. Щось пiдказувало йому, що вiднинi вiн мае цiлком вiддаватися скелi Сонця й аж нiяк не хижцi. Бажання знову побiгти на рiвнину було вже не таким сильним. Як зовсiм смерклося, Сiра Вовчиця вийшла зi свого сховку, тихцем пiдiйшла до Казана й, скавулячи, легенько, лагiдно вкусила його за кудлату шию. Давнiй iнстинкт предкiв пiдказав йому, що на такi пестощi його пари треба вiдповiсти, тож вiн повернувся й нiжно лизнув Сiру Вовчицю. Вона вiдкрила свою пащу й нiби засмiялася, хекаючи так, немов щойно швидко бiгла. Вона була щаслива. А коли з лiгва почулися тихi скигливi звуки, Сiра Вовчиця кинулася назад до своiх малят.
Щеняче «скав?-скав?» i те, як Сiра Вовчиця на нього зреагувала, дало Казановi першi знання про батькiвство. Інстинкт знову пiдказав йому, що Сiра Вовчиця не може тепер пiти з ним на полювання – вона мусила лишитися на вершинi скелi Сонця. Тому, коли зiйшов мiсяць, вiн пiшов сам i вже на свiтанку повернувся з великим бiлим зайцем у щелепах. Сiра Вовчиця жадiбно iла й наiстися не могла. Дика Казанова сутнiсть казала йому, що вiдтепер йому щовечора доведеться полювати для Сiроi Вовчицi й тих маленьких iстот, якi скиглили в криiвцi в мiжскеллi.
У дальшi кiлька днiв Казан до хижки не наближався, хоч не раз чув, як i чоловiк, i жiнка кликали його. На п’ятий день вiн таки спустився вниз. Жанна з дитиною були такi радi, що жiнка навiть обняла його, а дiвчинка буцала його ногами, смiялась i весело щось до нього кричала. А от чоловiк у цей час стояв i сторожко спостерiгав за цими палкими радощами, будучи не надто ними вдоволеним.
– Боюсь я його, – сказав вiн Жаннi в сотий раз. – Цей вовчий блиск у його очах… Пiдступна порода. Часом я шкодую, що ми впустили його в наш дiм.
– Якби ми цього не зробили, що б сталося з нашою дитиною? – нагадала йому Жанна, i в ii голосi почувся легкий докiр.
– Я майже забув про це, – вiдповiв чоловiк. – Казане, старий ти чортяко, гадаю, я теж тебе люблю, – i вiн нiжно поклав руку Казановi на голову. – Цiкаво, як йому поведеться там? Вiн же звик жити в лiсi
Страница 24
Йому все може здатися дивним.– І я… я теж… звикла жити в лiсi, – прошепотiла Жанна. – Це, певно, тому я так люблю Казана – бiльше за всiх на свiтi пiсля тебе й маленькоi. Казане… мiй милий Казане!
Цього разу Казан ще виразнiше вiдчув дух таемничих змiн у хижцi. Жанна та ii чоловiк без угаву говорили про своi плани, а коли чоловiка поруч не було, жiнка розмовляла з дитиною чи з ним. Щоразу, коли пес навiдував хижку впродовж наступного тижня, вiн усе бiльше й бiльше ставав неспокiйним. Такi змiни, зрештою, не мiг не помiтити чоловiк.
– Менi здаеться, вiн знае, що ми збираемось iхати, – сказав вiн одного вечора Жаннi, а потiм додав: – Сьогоднi вода в рiчцi знову прибула. Доведеться вiдкласти вiд’iзд на тиждень, а то й бiльше.
Тiеi ж ночi, коли мiсяць визолотив верхiв’я скелi Сонця, вийшла покупатись у його променях Сiра Вовчиця. За нею, шкандиляючи, iшло трое маленьких вовченят. Цi м’якенькi живi грудочки, що вовтузилися бiля Казана й притискалися до його рудуватого хутра, дуже скидалися на маленьку Жанусю. Часом вони так само дивно й тихенько пищали, як це робило маля, i так само незграбно перебирали чотирма нiжками, як i дiвча своiми двома. Казан не пестив iх, як Сiра Вовчиця, але в iхньому дотику, малечому скавулiнню вiн знаходив собi втiху, що ii пес нiколи не вiдчував.
Ця нiч була, як день, хоч голки вибирай. Мiсяць уже високо пiдбився вгору, коли Казан укотре спустився на рiвнину, щоб уполювати щось для Сiроi Вовчицi. Бiля обнiжжя скелi перед ним зненацька вигулькнув бiлий заець, i Казан стрiмголов кинувся за ним. З добрих пiвмилi вiн гнався за здобиччю й догнати не мiг. А тодi, зрештою, вовчий iнстинкт переважив собаче ество, i вiн покинув марну справу. Лань вiн би наздогнав, та дрiбних тварин вовк мае полювати по-лисичому. Тож Казан почав крастися крiзь чагарi повiльно й тихо, мов тiнь. Десь за милю вiд скелi Сонця вiн вислiдив зайця, два швидкi стрибки – i в Казановi щелепи потрапила вечеря для Сiроi Вовчицi. Повертався Казан неспiшно, раз по раз кидаючи важкого семифунтового бiляка на землю, щоб перепочити.
Дiйшовши до вузькоi стежини, що вела на верхiвку скелi Сонця, пес зупинився. У цьому мiсцi йому вчувся виразний дивний запах чиiхось слiдiв. Здобич випала з його щелеп. Геть уся шерсть на його тiлi раптом настовбурчилась, мов наелектризована. Вiн унюхав не зайця, куницю чи iжатця: перед ним стежиною догори пiднiмався звiр iз кiгтями й iклами. Аж от iз верхiвки скелi долинули слабкi звуки. Зачувши iх, Казан скiльки духу кинувся нагору з голосним пронизливим гавкотом. Досягнувши верхiвки, вiн побачив видовисько, що на мить змусило його зупинитись. При мiсячному мевi бiля самiсiнького урвища, за футiв п’ятдесят вiд нього, Сiра Вовчиця в смертному двобоi билася з велетенською сiрою риссю. Непроханий гiсть повалив на землю господарку скелi, i раптом Казан почув рiзкий жахливий болiсний крик.
Казан стрiлою вилетiв на нападника. Його атака була швидка й мовчазна, як напад вовка, i водночас надзвичайно смiлива, люта й продумана, як у гаскi. Був би його супротивником iнший гаскi, вiн би помер вiд першого ж нападу. Але рись – не собака й не вовк. Рись – це Мау-лi, або Прудконога, як називають ii мiсцевi iндiанцi з племенi сарсi, – найшвидше створiння цих диких мiсць. Довгi Казановi iкла були нацiленi глибоко проникнути в ii яремну вену. Але за малу хвильку рись вiдстрибнула назад, як величезний м’який м’яч, i Казановi зуби вп’ялися не в яремну вену, а лише в шию неприятеля. Казан устряв у бiй не з вовчими чи собачими iклами й не зубами iншого гаскi. Вiн бився з кiгтями, що могли покраяти тiло, як двадцять гострющих лез ножiв; вiд них не було захисту, навiть якби вiн схопив супротивника за горлянку.
Одного разу йому вже доводилося ставати до побою з риссю, що потрапила в пастку. Тiеi науки вiн не забув. Тож тепер робив усе, щоб завалити рись долiчерева, замiсть того, щоб змусити ii перевернутися на спину, як би вiн зробив з будь-яким iншим собакою чи вовком. Тепер вiн добре знав, що коли лютий кiт лежить навзнак, то стае ще небезпечнiшим. Один порух його сильнющоi задньоi лапи мiг би буквально повнiстю вительбушити Казанове черево.
Позаду себе Казан чув, як скавулить i плаче Сiра Вовчиця. Вiн розумiв: iй страшенно боляче. Його переповнювала лють. Пес iз подвiйною силою й завзяттям кинувся на рись i зубами вп’явся в котяче горло. Ще б пiвцаля – i рись не уникла б смертi. А так довелося Казановi здiйснити ще одну спробу дiстатися до яремноi вени. Щоб зробити смертельний випад, Казановi на якусь мить треба було вiдпустити супротивника. За мить свободи рись похитнулась i впала на спину. У такому положеннi на неi й скочив пес, схопивши в лещата своiх щелеп ii горлянку.
Котячi кiгтi роздерли Казановi бiк, але трохи вище того мiсця, удар по якому був би смертельним. Ще б один удар – i Казан не мав би жодного шансу на порятунок. Та бiй вiдбувався бiля самiсiнького прямовису, i раптом протиборцi не втримались i, нi гаркнувши, нi скавкнувши, обое покотилися по обривистому схилу вдолину.
Страница 25
Казан, падаючи, усе глибше й глибше встромляв своi iкла у ворога. За футiв п’ятдесят-шiстдесят униз, бiля пiднiжжя скелi, лежали кам’янi уламки. Саме туди перекидом вони й завалилися. Удар вiдкинув Казана на кiлька футiв убiк. У клiп ока вiн уже був на ногах. Пес ще не зовсiм очуняв вiд падiння, та вже був готовий знову стати до бою. Рись нерухомо лежала там, де й упала. Казан пiдiйшов ближче, усе ще будучи насторожi, й обережно почав нюшкувати. Щось пiдказувало йому, що бiй скiнчився. Вiн розвернувся й повiльно побрiв до стежки, повертаючись до Сiроi Вовчицi.На затопленому мiсяцем майданчику Сiроi Вовчицi не було. Бiля входу до лiгва, мiж двома великими каменями, лежали неживi маленькi тiльця трьох вовченят. Рись розiрвала iх на шматки. Скорботно завиваючи, Казан пiдiйшов до мiжскелля й просунув голову в лiгво. Там вiн знайшов Сiру Вовчицю. Вона, згорьована за своiми малятками, стогнала, плакала i скиглила. Казан увiйшов у лiгво й почав зализувати iй кривавi рани на лапах i головi. Увесь залишок ночi вона нема-нема та й схлипнула з болю. Лиш засвiтало – i вона попленталася до маленьких тiлець, що й досi лежали недвигами на скелi.
Тiльки тепер Казановi стало видно всi жахливi наслiдки жорстокоi роботи нiчного нападника: Сiра Вовчиця ослiпла, i не на день чи два – назавжди. Рись видряпала iй очi. Вовчицю огорнув морок, i нiяке свiтло не могло його здолати. І знову заговорив у ньому тваринний iнстинкт, що, мабуть, е кращим порадником, пояснювачем i навчителем, нiж людський розум. Цього разу вiн пiдказав, що його пара вiдтепер ще безпораднiша, нiж тi маленькi створiннячка, що пустували в мiсячному свiтлi кiлька годин тому.
Увесь день вiн лишався поруч iз Сiрою Вовчицею. Спокусити покинути ii не мiг навiть Жаннин голос, що долунював до скелi Сонця. Щоразу, коли Сiра Вовчиця ловила вухом жiночий поклик, вона ще ближче тулилася до Казана. А вiн притискав вуха й починав знову зализувати ii рани. Лише надвечiр Казан покинув Сiру Вовчицю, але тiльки для того, щоб спуститися вниз i принести iй упольованого вчора зайця. Сiра Вовчиця обнюхала здобич, але iсти не стала. Трохи згодом Казан змусив ii пiти з ним до стежини. Вiн бiльше не бажав тут жити i не хотiв, щоб i Сiра Вовчиця лишалася тут. Повiльно йдучи поступцем змiйкуватою вузькою стежиною, Казан вiв ii подалi вiд мертвих цуценят. Рухатися вона могла, лише будучи дуже близько до Казана – так, щоб мати змогу торкатися носом його зраненого боку.
Вони пiдiйшли нарештi до того мiсця на краю скелi, де треба було стрибнути вниз на три-чотири фути. От тодi-то Казан i побачив, що Сiра Вовчиця стала геть безпорадною. Вона постiйно скавулiла й разiв зо двадцять примiрялася, перш нiж наважитися стрибнути. Зрештою, вона таки зiстрибнула, та не надто вдало, не зiгнувши ноги в колiнах, i незграбно впала бiля Казана. Пiсля цього Казан уже не так наполегливо ii пiдганяв. Стрибок Сiроi Вовчицi дав iй зрозумiти, що вона в безпецi тiльки тодi, коли ii морда торкалася Казанового боку. Далi вона йшла за ним покiрливо, увесь час притуляючись до його стегна. Так вони вийшли на рiвнину.
Казан прямував до чагарiв, що росли бiля русла невеликого струмка. До них було десь iз пiвмилi, та за цей короткий вiдрiзок шляху Сiра Вовчиця разiв iз десять перечiплювалась i падала. Казан усе бiльше й бiльше розумiв, як обмежуе слiпота. Одного разу вiн натрапив на зайця й погнався за ним. Та не зробив вiн i двадцяти стрибкiв, як обернувся. Побачене змусило його зупинитися: Сiра Вовчиця не рухалась. Вона стояла непорушно, нюшкувала повiтря й чекала його! З хвилину, не менше, стояв i чекав Казан. А тодi повернувся й пiшов до неi. Вiдтодi пес завжди повертався до того мiсця, де лишав свою пару, добре знаючи, що точно знайде ii там.
Цiлий день вони провели в чагарях. Пiд вечiр Казан навiдався до хижки. Жанна i ii чоловiк були вдома, й обое вiдразу помiтили пошматований Казанiв бiк, його зранену голову й лапи.
– Бiй був не на життя, а на смерть, – сказав чоловiк пiсля того, як оглянув собаку. – Схоже, вiн бився з риссю або ведмедем. Інший вовк так би його не покалiчив.
Пiвгодини Жанна метушилася навколо Казана, постiйно з ним розмовляючи й голублячи своiми нiжними руками. Вона змила його рани теплою водою, змастила iх цiлющою мастю, i Казана знову оповило давнiшне триблаженне бажання лишитися з нею назавжди й нiколи бiльше не вертатись у лiси. Жiнка дозволила йому цiлу годину лежати на полi ii сукнi. Вiн торкався носом ii ноги в той час, як вона в’язала щось для дитини. Тодi вона встала приготувати вечерю. Устав i Казан i повiльно поплентався до дверей. Крiзь густий морок чувся голос Сiроi Вовчицi, що кликала свою пару. Вiн вiдповiв iй, понуро опустивши плечi й голову, – де й та радiсть подiлася! Тепер вiн дожидався можливостi прошмигнути через дверi на волю й таки дiждався. Мiсяць уже пiднявся над обрiем, коли Казан повернувся до Сiроi Вовчицi. Вона зустрiла його тихим радiсним виттям, тикаючи слiпою мордою в його хутро. У своiй безпорадностi вона, здавалося, виглядала щасливiшою,
Страница 26
нiж Казан у всiй своiй силi.Вiд цього дня почалося велике змагання мiж вiрною слiпою вовчицею й жiнкою. Якби Жанна тiльки знала, хто лежав у чагарях, якби вона могла побачили бiдолаху, що для неi Казан став тепер усiм життям – сонцем, зорями, мiсяцем, здобувачем iжi, – то неодмiнно допомогла б Сiрiй Вовчицi. Та через свое незнання жiнка лише намагалася все бiльше й бiльше привчити Казана до хижки. А як iй це вдавалося, вона поступово вигравала.
За тиждень пiсля бою на скелi Сонця настав визначальний день. За два днi до того Казан завiв Сiру Вовчицю на лiсисту луку, утворену колiном рiчки. Там вiн ii залишив, а сам пiшов до хижки. Цього разу хазяi прив’язали до Казанового ошийника грубу бабiшеву мотузку, а другий ii кiнець прикрiпили до скоби, убитоi в брусовану стiну. Жанна i ii чоловiк попрокидалися ще вдосвiта. Сонце тiльки-но почало сходити, а всi вони вже вийшли з хижки. Чоловiк нiс немовля, а Жанна вивела на мотузцi Казана. Жiнка затрималася бiля вхiдних дверей, замикаючи iх. А коли вони рушили слiдьма за чоловiком, що чекав iх унизу бiля рiчки, Казан учув тихi хлипи. На пристанi було навантажене пожитками велике каное. Жанна, усе ще тримаючи мiцну мотузку в руках, сiла в нього першою, потiм чоловiк вiддав iй дитину. Тодi жiнка потягнула за мотузку – i Казан заскочив у каное, примостившись бiля ii нiг.
Останнiм сiв чоловiк, i вони вiдштовхнулися вiд берега. Сонце пригрiвало Казанову спину. Вiн заплющив очi, поклавши голову на Жаннинi колiна. Їi рука м’яко лягла на його мiжплiччя. Вони саме запливли в закрут рiчки, коли вiн уловив вухом тi самi, нечутнi для Жанниного чоловiка, звуки – здавленi схлипи.
Жанна помахала рукою хижцi, що вже зникала за деревами.
– Прощавай! – сумно вигукнула жiнка. – Проща… – недоговоривши, вона притислася лицем до Казана й дитини й заридала.
Чоловiк перестав веслувати.
– Хiба ти шкодуеш про це, Жанно? – запитав вiн.
Вони пропливли повз лiсисту луку, аж от Казан уловив запах Сiроi Вовчицi. Пес пiднявся й тихо заскавулiв.
– Ти шкодуеш?.. Ми ж давно збиралися поiхати звiдси.
– Нi, – похитала головою Жанна. – Просто я… я завжди жила тут, у лiсах. Це наш дiм!
Лука з бiлою пiщаною косою лишилася позаду, а Казан i досi стояв i дивився на неi. Чоловiк покликав його, а Жанна пiдняла голову. Вона теж поглянула на косу, i раптом бабiшевий повiдець вислизнув iз ii пальцiв. Увагу жiнки привернула Сiра Вовчиця, що стояла на самiсiнькому краю коси. Їi слiпi зiницi були повернутi до Казана. Незрадлива Сiра Вовчиця все зрозумiла. Нiс розповiв iй те, чого не бачили очi. Вона винюшила перемiшаний запах Казана та людини. Вони були разом. Вони збиралися покинути цi мiсця…
– Дивись, – прошепотiла Жанна.
Чоловiк повернувся. Переднiми лапами Сiра Вовчиця вже зайшла у воду. А коли каное вiдпливало все далi й далi, вона сiла, пiдвела голову високо до сонця, хоч i не могла вже його бачити, i попрощалася з Казаном протяжним скорботним виттям.
Каное перехилилося на бiк. Рудувате тiло шурхнуло в повiтрi – i Казан зник.
Чоловiк потягнувся за рушницею, та Жанна зупинила його руку. Їi обличчя взялося блiдiстю.
– Хай вiн повертаеться до неi! Нехай iде!.. Нехай iде!.. – закричала вона.
Казан, досягнувши берега, струсив зi своеi кудлатоi шерстi воду й востанне поглянув на свою господиню. Каное поволi ховалося за iншим рiчковим вигином. Ще мить – i його не стане видно. Сiра Вовчиця перемогла.
Роздiл X
Днi пожежi
Пiсля того нiчного жахливого двобою з великою сiрою риссю на вершинi скелi Сонця Казан усе менше й менше згадував свое колишне життя, коли був iздовим собакою, а згодом i вожаком вовчоi зграi. Вiн нiколи не забуде свого минулого зовсiм, певнi спогади завжди вирiзнятимуться з-помiж iнших, так само, як язики полум’я зорiють на тлi нiчного неба. Як людина новi етапи свого життя вiдраховуе вiд визначальних подiй, як-от народження, одруження, звiльнення з неволi чи якогось вирiшального кроку в кар’ерi, так i для Казана все життя наче почалося з двох трагедiй, що швидко сталися одна за одною пiсля народження цуценят Сiроi Вовчицi.
Перша трагедiя скоiлася на скелi Сонця, коли велика сiра рись назавжди позбавила здатностi бачити його прекрасну подругу й розiрвала ii щенят на шматки. Вiн убив рись. Але Сiра Вовчиця все одно незряча. Помста не повернула iй зiр. Вона бiльше не могла з ним полювати, як-то вони колись робили разом з дикими вовчими зграями на рiвнинi й у темних лiсах. Тож на саму згадку про ту нiч вiн завжди гарчав, вищирюючи пащу й показуючи довжелезнi iкла.
Другою трагедiею був вiд’iзд Жанни, ii дитини та чоловiка. Щось надiйнiше, нiж розум, пiдказувало Казановi, що вони не повернуться. Найбiльше запав у пам’ять йому спогад про той сонячний ранок, коли милi його серцю жiнка й дитина разом iз чоловiком, що його вiн терпiв заради них, поплили геть у каное. Вiн часто ходив на ту луку й сумно дивився на рiчку, на те мiсце, де зiстрибнув iз каное, щоб повернутися до своеi слiпоi вовчицi.
Тож Казанове життя тепер наче складалос
Страница 27
головно з трьох частин: ненавистi до всього, що мало запах чи слiд рисi, смутку за Жанною й дитиною, а також Сiроi Вовчицi. Властиво, його найсильнiшою пристрастю була ненависть до рисi, бо не тiльки слiпоту Сiроi Вовчицi та смерть цуценят, а й навiть розлуку з жiнкою й дитиною вiн пов’язував iз тою фатальною битвою на скелi Сонця. Вiдтодi вiн став найзатятiшим ворогом рисячого племенi. Тiльки-но десь чув запах великого сiрого кота, як перетворювався на ревучого демона. Його ненависть до ворога росла щодня, у мiру того, як вiн усе бiльше ставав частиною дикоi природи.Казан виявив, що тепер потребував Сiроi Вовчицi ще бiльше, нiж тодi, коли вона залишила заради нього вовчу зграю. Як-не-як на три чвертi вiн був собака, i його собаче ество вимагало товариських стосункiв. Поруч була тiльки Сiра Вовчиця, i тiльки вона могла задовольнити його потребу в спiлкуваннi. Вони були самi. Цивiлiзацiя починалася за чотириста миль на пiвдень. Найближче поселення на узбережжi Гудзоновоi затоки було розташоване за шiстдесят миль на захiд. Часто, ще коли в цiй мiсцинi жила жiнка з дитиною, Сiра Вовчиця проводила самотнi ночi в лiсi, чекаючи й кличучи Казана. А тепер уже Казан, будучи далеко вiд своеi пари, нудився в самотинi.
Через свою слiпоту Сiра Вовчиця не могла бiльше полювати з Казаном. Але поступово мiж ними встановився новий спосiб взаеморозумiння. Слiпота вовчицi навчила iх обох багатьом не знаним досi речам. Напролiтку Сiра Вовчиця вже могла мандрувати з Казаном, якщо тiльки вiн не рухався надто швидко. Вона бiгла збоку, торкаючись його плечем або мордою. Казан навчився пересуватися ристю, а не тiльки навстрибки. Дуже швидко вiн зрозумiв, що для Сiроi Вовчицi повинен вибирати найлегший шлях. Коли вони пiдходили до якоiсь видолинки, що ii подолати можна було лише стрибком, вiн починав скавчати й обнюхувати Сiру Вовчицю, а вона, нашорошивши вуха, прислухалася. Тодi Казан стрибав, i вона розумiла, яку вiдстань iй потрiбно подолати. Вовчиця завжди стрибала далi, нiж треба, що, зрештою, було добре.
З iншого боку, нюх i слух, що повнiстю заступили iй зiр, щодня ставали тоншими, i це в майбутньому не раз iм прислужилося. Мiж ними виникла беззвучна мова, i так вовчиця могла оповiщати Казана про те, що вона виявила за допомогою запаху чи звуку. У нього з’явилася цiкава звичка завжди дивитися на Сiру Вовчицю, коли вони зупинялися, щоб прислухатися чи понюшкувати повiтря.
Пiсля бою на скелi Сонця Казан вiдвiв свою слiпу подругу до густих заростей шпилькового лiсу в рiчковiй заплавi, де вони залишалися до початку лiта. Щодня протягом кiлькох тижнiв Казан повертався до хижки, де мешкала Жанна з сiм’ею, iз надiею вiдшукати там хоч якiсь ознаки життя. Але дверi завжди були зачиненими, вiкна лишалися наглухо забитими, а з глиняного димаря нi разу не пiднялися завитки диму. Стежка почала заростати травою та сланкими рослинами. Усе менш виразним для Казана ставав запах чоловiка, жiнки i iхньоi дитини.
Якось пiд одним iз закритих вiкон пес знайшов дитячий мокасин, старий, зношений, почорнiлий вiд дощу i снiгу, i лiг поряд iз ним. А в той же час маленька Жануся за тисячi миль звiдси гралася дивними iграшками цивiлiзацii. По довгому часi Казан устав i попрямував у зарослi смерек i ялиць до Сiроi Вовчицi.
Хижка була единим мiсцем, куди Сiра Вовчиця з Казаном не ходила. В усiх iнших випадках вони були разом. Тепер, звикнувши до слiпоти, вона навiть супроводжувала його на полюваннях, аж доки вiн не натрапляв на здобич i не починав за нею гнатися. Тодi самиця сумирно його чекала. Казан здебiльшого полював на великих зайцiв-бiлякiв. Та однiеi ночi вiн здобув на ловах молоду лань. Здобич була надто важка, щоб перетягти ii до Сiроi Вовчицi, тому вiн повернувся до того мiсця, де вона його чекала, i вiдвiв на трапезу. З кожним днем вони ставали ще нерозлучнiшими, аж поки, зрештою, на всiх диких стежках лишалися iхнi слiди тiльки в парi й нiколи окремо.
А тодi сталася велика пожежа.
Сiра Вовчиця ще за два днi вловила ii запах iз заходу. Того вечора сонце зайшло в брудну жовто-брунатну хмару. Мiсяць, повiльно рухаючись на захiд, ставав криваво-червоним. Індiанцi про такий мiсяць казали, що вiн стiкае кров’ю, i це завжди вiщувало бiду.
Увесь наступний день Сiра Вовчиця була неспокiйною, а пiд полудень Казан i собi вловив у повiтрi тi ознаки, що вона була вiдчула багатьма годинами ранiше. Запах усе посилювався, i пiсля обiду сонце оповило покривало диму.
Дикi звiрi могли втекти з лiсистого кута, що його утворювали рiчки Пайпстоун i Крi, ще тодi. Але вiтер змiнив напрямок, i це мало фатальнi наслiдки. Вогонь вирував на заходi й пiвднi. Потiм вiтер подув прямо на схiд, забираючи з собою дим, i весь цей час дикi звiрi, що перебували в кутi двох рiчок, просто чекали. Тодi вогонь повнiстю поширився вiд берега однiеi рiчки до берега другоi, утворивши разом iз двома руслами трикутник i вiдрiзавши таким чином останнiй шлях для втечi.
Потiм вiтер знову змiнив напрям, i вогонь став поширюватися на пiвнiч. Верхiвка трикутника
Страница 28
стала смертельною пасткою. Усю нiч пiвденний обрiй пашiв лиховiсною загравою, а до ранку жар, дим та попiл стали вже задушливо-нестерпними.Казана огорнув слiпий жах. Вiн марно шукав порятунку. Увесь цей час вiн нi на мить не залишав Сiру Вовчицю. Вiн був на три чвертi собакою, тож мiг би легко переплисти через одну з рiчок. Але Сiра Вовчиця, заледве вперше торкнувшись води, вiдразу ж вiдскочила назад. Як i вся ii порода, вона волiла за краще зустрiтися з вогнем i смертю, нiж кинутись у воду. Казан намагався змусити ii, десятки разiв стрибаючи у рiчку й щоразу випливаючи з неi. Але Сiра Вовчиця у водi просувалася не далi того мiсця, де могла торкатися дна.
Вони вже чули далекий трiскучий шум вогню. Дикi звiрi бiгли вiд нього. Лось, карiбу й лань кинулись у воду й поплили на протилежний безпечний берег рiчки. На пiщану обмiлину, вайлувато переступаючи з ноги на ногу, вийшла велика чорна ведмедиця з двома ведмежатами, i навiть дитинчата пiшли у воду й легко перепливли потiк. Казан стежив за ними, скавулячи до Сiроi Вовчицi.
А згодом до цiеi пiщаноi обмiлини пiдiйшли й iншi звiрi, що боялися води, як i Сiра Вовчиця: великий гладкий iжатець, мала лискуча куниця, ?лька[10 - Ілька – пiвнiчноамериканська куниця. Інша назва – пекан.], що нюшкувала повiтря й по-дитячому скиглила. Тих звiрiв, що не могли чи не хотiли плавати, було втричi бiльше, нiж iнших. Сотнi маленьких пискливих горностаiв снували вздовж берега, мов щури, i iхнi голоси з’еднались у нескiнченному потоцi; лисицi хутко бiгали вздовж берега, шукаючи повалених дерев, що могли б стати iм мiстком через рiчку; рись гарчала, стоячи обличчям до вогню; вовки – однокрiвцi Сiроi Вовчицi – наважувалися заходити у воду не далi, нiж вона.
Мокрий як хлющ Казан, часто й важко дихаючи вiд жару й диму, пiдбiг до Сiроi Вовчицi. Поруч iз ними лишався тiльки один притулок, де б вони могли врятуватися – пiщана обмiлина, що футiв на п’ятдесят виступала в рiчку. Вiн спiшно повiв туди свою слiпу подругу. Коли вони просувалися через низькi чагарi до русла рiчки, щось обох iх зупинило. До iхнiх нiздрiв дiйшов ворожий дух, смертельнiший, нiж вогонь. Пiщаною обмiлиною, причаiвшися на ii краю, заволодiла рись. Три iжатцi, що прокралися до самiсiнькоi води, скрутились у кулi й лежали там, гойдаючи голками, будучи напоготовi постояти за себе. Була там й iлька, що шипiла на рись. А сама рись, прищуливши вуха, дивилася на Казана й Сiру Вовчицю, що ступили на пiщану обмiлину.
Вiрна Сiра Вовчиця була повна рiшучостi битися. Вона стала оплiч Казана, оголивши своi iкла. Казан, гнiвно клацнувши зубами, наказав iй триматись осторонь. І вона, послухавшись, лише стояла, тремтiла i скавчала. Тим часом пес легкою ходою просувався вперед. Вiн настовбурчив вуха, та вигляд мав зовсiм не загрозливий. Насправдi ж це був наступ гаскi, готового до смертельного бою. Людина з цивiлiзованого свiту могла б навiть, побачивши таке, сказати, що собака пiдступае до рисi цiлком iз дружнiми намiрами. Але рись усе добре зрозумiла. Ця давня ворожнеча, що тривала багато поколiнь, стала тепер для Казана непримиренною, адже вiн завжди тримав у пам’ятi ту нiч на вершинi скелi Сонця.
Інстинкт пiдказував iльцi, що мае зараз вiдбутися, тож вона пригнулася до самоi землi й затаiлася. Їжатцi в присутностi ворогiв лаялись, як маленькi дiти, бувши невдоволеними ще й щiльними клубами диму, i дужче виставляли насторч своi голки. Рись лежала на животi, як кiшка, посмикуючи заднiми лапами й готуючись до стрибка. Казановi лапи, здавалося, заледве торкалися пiску. Пес тихенько кружляв навколо ворога. Рись, своею чергою, крутилася круг своеi осi, а тодi стрибнула гаркучою кулею на вiсiм футiв, що вiддаляли iх одне вiд одного.
Казан не вiдстрибнув убiк. Вiн не доклав нiяких зусиль, щоб уникнути нападу, навпаки – зiбравши докупи всi своi сили, зустрiв ворога, як пiд час битви одна iздова собака зустрiчае другу. Вiн важив на десять фунтiв бiльше, нiж рись, i на якусь мить велика гнучка кiшка з двадцятьма пазурами-ножами була вiдкинута набiк. Казан, скориставшись моментом, блискавично потягся до котячоi шиi.
Тiеi ж хвильки слiпа Сiра Вовчиця з гарчанням кинулась у бiй. Опинившись пiд Казановим животом, вона вчепилася зубами в задню котячу лапу. Хруснула кiстка. Рись, бувши тепер у чисельнiй меншостi, стрибнула назад, тягнучи Казана й Сiру Вовчицю. Вона завалилася на одного з iжатцiв – i сто голок проштрикнули ii тiло. Ще один стрибок – i вона звiльнилася, рятуючись утечею в димовiй хмарi. Казан не став ii переслiдувати. Сiра Вовчиця пiдiйшла й лизнула його в шию, там, де на рудуватiй шкурi багрянiла свiжа кров. Ілька лежала, наче мертва, спостерiгаючи за всiм маленькими лютими чорними очима. Їжатцi й досi щось цокотiли, нiби просячи змилуватися над ними. А потiм чорна густа задушлива завiса диму низько спустилася на обмiлину. Повiтря стало нещадно гарячим, так, наче вiйнуло з розпашiлого горна.
Казан i Сiра Вовчиця, скрутившись щiльними клубками, полягали на самiсiнькому краечку обмiлини. Тепер вогонь був
Страница 29
уже близько. Вiн ревiв, немов великий водоспад. Раз по раз чулося, як iз гучним трiском падають дерева. Повiтря було наповнене сiрим попелом i яскравими iскрами. Казан двiчi витягував голову й огризався на жаркi вуглини, що падали на нього й обпалювали тiло, як розпечене залiзо.Бiля рiчки росли густi зеленi зарослi, i коли вогонь дiстався до них, то став горiти не так сильно, i жар зменшився. Однак минуло ще багато часу, перш нiж Казан i Сiра Вовчиця змогли витягнути голови й дихнути вiльнiше. Згодом вони зрозумiли, що пiщана обмiлина врятувала iх. У кутi мiж двома рiчками геть усе стало чорним, а лапам було нестерпно гаряче вiд жару.
Дим розсiявся. Вiтер знову змiнив напрямок, несучи з пiвнiчного заходу прохолоду й свiжiсть. Ілька першою обережно почала рухатися туди, де ще не так давно стояв лiс. А от iжатцi все ще були скрученi в клубочки, коли Сiра Вовчиця й Казан покинули пiщану обмiлину й попрямували проти течii. Ще й не настала нiч, а ноги iхнi пашiли вiд гарячого попелу й жаристих вуглин.
Цiеi ночi на небi зiйшов дивний лиховiсний мiсяць, схожий на велику криваву пляму. Усе навколо на довгi години стало нiмим. Там, де ще вчора був рай для диких звiрiв, тепер не чулося жодного звуку, навiть пугукання сови, жодноi ознаки, що могла б засвiдчити про iснування в цiй мiсцинi життя. Казан знав, що тут не було на кого полювати, тож вони йшли i йшли всю нiч. У зорях натрапили на вузьку дiлянку болота, що тяглась уздовж течii рiчки. Тут бобри загатили гатку, i саме по нiй пара перебралася на другий бiк рiчки, у зелену краiну. Увесь наступний день i ще одну нiч вони подорожували на захiд, дiйшовши, зрештою, до багнистого, порослого лiсом краю вздовж рiчки Вотерфаунд.
А поки Казан iз Сiрою Вовчицею прямували на захiд, iз поселення на Гудзоновiй затоцi в напрямку сходу вийшов худорлявий темнолиций французький мiшанець за походженням на iм’я Анрi Лотi. На все узбережжя Гудзоновоi затоки вiн славився як найвiдомiший мисливець на рисей. Вiн вишукував слiди й iншi ознаки наявностi тварин i вздовж Вотерфаунду знайшов iх удосталь. Тут був мисливський рай, де тисячами ряснiли слiди зайцiв-бiлякiв, а отже, i рисей тут було чимало. Анрi збудував собi в цiй мiсцинi мисливський курiнь, а сам повернувся в поселення. Там вiн дожидався, доки випаде перший снiг, а тодi повертався зi своiми собаками, припасом i пастками.
У цей час iз пiвдня то на каное, то на своiх двох повiльно рухався молодий унiверситетський зоолог, що збирав матерiал для своеi книжки «Мислення диких тварин». Звали його Пол Вейман. Вiн був домовився, що проведе частину зими з Анрi Лотi. Із собою вiн привiз багато паперу, фотокамеру й свiтлину дiвчини. Його единою зброею був складаний нiж.
Тим часом Казан i Сiра Вовчиця влаштували собi пристановище на мочарах, десь за п’ять-шiсть миль вiд хижки, що ii збудував Анрi Лотi.
Роздiл XI
Завжди в парi
Був уже сiчень, коли провiдник довiв Пола Веймана до хижки Анрi Лотi бiля Вотерфаунду. Половi було десь тридцять два роки. Весь повен енергii, життерадiсний, вiн одразу сподобався Анрi. Якби це було не так, то першi кiлька днiв у хижцi видалися б не дуже приемнi, бо Анрi саме був у поганому гуморi. Вiн розповiв про це Веймановi першого ж вечора iхнього знайомства, коли вони курили люльки, сидячи бiля натопленоi, аж червоноi печi.
– Це до бiса чудно, – сказав Анрi. – Я втратив сiмох рисей, що потрапили в пастки. Вони були розтерзанi, наче зайцi. Жодна тварина, навiть ведмiдь, нiколи не нападае на рись, що потрапила в пастку. Це я вперше таке бачу. За такi подранi шкури не сторжу й пiвдолара. Сiм штук! Це я вже втратив двiста доларiв – не, бiльше! І роблять таке двое вовкiв. Двое. Я це точно ’наю, бо завсiгди ’находжу там пару слiдiв, завсiгди пару, по одному вони не ходять. Вони обходять моi пастки i з’iдають зайцiв. Ільку не рушать, норку, горностая, куницю так само. Але рисей – sacrе[11 - Французька лайка.] i хай iм грець – вони обдирають начисто, наче то не шкура, а лико! Я вже порозкладав оленяче сало зi стрихнiном, пастки ставив, вовчi ями, а пiймати iх не можу. Вони м’не зжиють звiдсiля, як я iх не пiймаю, бо що ж то: я взяв тiки п’ятьох цiлих рисей, а вони м’нi попсували сiмох.
Ця розповiдь зацiкавила Веймана. Вiн був вдумливим чоловiком i вважав, що людський егоiзм заважае пiзнавати багато дивовижних явищ свiтобудови. Чоловiк кинув виклик усiм, хто стверджував, нiби людина – едина жива iстота, яка вмiе мислити, а здоровий глузд i розум, що iх проявляють iншi iстоти, – лише iнстинкт i не бiльше. Його теорiя була така логiчна, що тим самим вiн зажив собi слави на всю краiну. Факти, якi розповiв безталанний Анрi, вразили його, i вони до опiвночi розмовляли про двох дивних вовкiв.
– Один вовк великий, другий менший, – сказав Анрi. – На рись завсiгди нападае бiльший. М’нi це видно по снiгу. Доки бiльший вовк б’еться, менший тупцяе на снiгу, але так, щоб його не могли дiстати. А вже як рись переможена, як лежить мертва, вiн стрибае i помагае розiрвати ii на шматки. М’нi це
Страница 30
се видно по снiгу. Тiки раз я бачив, що менший теж бився. Тодi там було багато кровi, але не рисиноi. За кривавим слiдом тих дияволiв я йшов цiлу милю.У дальшi два тижнi Вейман зiбрав багато нового матерiалу до своеi книжки. Не минало й дня, щоб десь уздовж лiнii пасток, якi розставив Анрi, вони не побачили слiдiв двох вовкiв. Вейман зауважив, що, як i сказав йому Анрi, слiди завжди були в парi й нiколи окремо. На третiй день вони прийшли до пастки, що пiймала рись. Побачивши, що лишилося вiд тварини, Анрi почав лаятись французькою й англiйською, аж поки не почервонiв зi злостi. Рись була розiрвана на шматки, ii шкура майже нiчого не коштувала.
Вейман по слiду виявив, що менший вовк чекав сидячи, доки його товариш убивав рись. Вiн не сказав Анрi, що думае з цього приводу. Але в дальшi днi дедалi бiльше переконувався, що знайшов найдраматичнiший доказ своеi теорii. У всiх цих загадкових трагедiях бiля пасток можна було угледiти вияви розуму.
Чому цi два вовки не знищували iльку, горностая й куницю? Чому iхня лють була спрямована тiльки на рись?
Вейман був дивно схвильований. Вiн любив диких звiрiв, тому й нiколи не носив вогнепальноi зброi. Чоловiк побачив, як Анрi розкладае отруенi приманки для двох мародерiв, i вiд того його обiймав неспокiй i сум; i коли день за днем вiн виявляв, що цi отруйнi приманки лишались неторканими, то неабияк радiв. Вiн iз великим спочуттям ставився до злодiйкуватого героя, що нiколи не проминав ставати до бою з риссю. Вечорами Вейман сидiв у хижцi й записував своi думки й вiдкриття за день. Одного разу ввечерi вiн несподiвано запитав в Анрi:
– Скажи, Анрi, а тобi коли-небудь було шкода, що ти вбив так багато диких тварин?
Анрi здивовано подивився на нього й похитав головою.
– Не, я вбивав iх тищами, – сказав вiн, – i ще не одну тищу вб’ю.
– Але на пiвночi нашого континенту е ще зо двадцять тисяч таких, як ти. І всi вони вбивають, убивають уже сотнi рокiв, та нiяк не можуть знищити дикоi природи. Вiйна людини з тваринами – так це можна назвати. І якби ти мiг повернутися сюди через п’ятсот рокiв, Анрi, то й тодi все одно знайшов би тут дике життя. Майже все на свiтi змiнюеться, але ти нiколи не зможеш змiнити цi майже непрохiднi тисячi квадратних миль гiр, болiт i лiсiв. Тут нiколи не прокладуть залiзниць, i я дякую за це Боговi. От вiзьми, для прикладу, великi прерii на заходi. Там усе ще можна знайти слiди бiзонiв, але ж повсюди ростуть селища й мiста. Ти коли-небудь чув про Норт-Батлфорд?
– Це десь бiля Монреаля чи Квебека? – спитав Анрi.
Вейман усмiхнувся й дiстав iз кишенi свiтлину дiвчини.
– Нi, це далеко на заходi, у провiнцii Саскачеван. Сiм лiт тому я ходив туди щороку, щоб пострiляти тетеревiв, койотiв i лосiв. Тодi там не було нiякого Норт-Батлфорда, а на сотнi миль навкруг розлягалися чудовi прерii. Де тепер лежить Норт-Батлфорд, стояла одна халупка, у якiй я й зупинявся. У цiй халупцi жила маленька дiвчинка, рокiв дванадцяти. Ми ходили на полювання разом… У тi днi я ще вбивав. Дiвчинка iнодi плакала через це, а я з неi смiявся.
А тодi поблизу збудували залiзницю, потiм iще одну, i на мiсцi, де стояла халупка, вiдразу виникло мiсто. Сiм рокiв тому там була тiльки халупка, Анрi. Два роки тому там жило тисяча вiсiмсот людей. Коли я приiжджав цьогорiч, iх було п’ять тисяч, а ще за два роки там житиме десять тисяч.
На землi, де стояла та халупа, тепер три банки з капiталом сорок мiльйонiв доларiв. Уже за двадцять миль вiд мiста можна побачити заграву електричних вогнiв. У мiстi е коледж. Щоб його збудувати, витратили сто тисяч доларiв. Там е середня школа, провiнцiйний притулок, пожежна станцiя, два клуби, товарна бiржа. А за два роки мiсто матиме трамвайну лiнiю – подумай тiльки: там, де ще кiлька рокiв тому вили койоти!
Люди прибувають так швидко, що iх заледве встигають переписувати. За п’ять рокiв просто там, де стояла стара халупка, буде мiсто на двадцять тисяч жителiв. А та маленька дiвчинка тепер уже юна ледi. Сiм’я ii розбагатiла. Та це менi байдуже, головне, що навеснi ми збираемось побратися. Це через неi я перестав убивати тварин. Їй тодi було лише шiстнадцять. Останньою, кого я вбив, була степова вовчиця. І в неi лишилося цуценя. Ейлiн узяла його собi й приручила. Ось чому найбiльше з-помiж iнших диких тварин я люблю вовкiв. І я сподiваюся, що цi двое обминуть усi твоi пастки.
Анрi втупився очима на нього. Вейман дав йому свiтлину. На нiй була миловида дiвчина з глибоким чистим поглядом. Глянувши на неi, Анрi всмiхнувся куточками вуст.
– Моя Йовака вмерла три годи тому, – сказав вiн. – Вона теж любила диких тварин. Але цi вовки… До бiса! Вони зживуть м’не, як я iх не вб’ю!
Анрi пiдкинув у пiч дров i почав стелитися на нiч.
Аж от одного дня в голову Анрi прийшла блискуча iдея.
Якось, разом ходячи по лiсу, вони натрапили на свiжi слiди рисi. У тому мiсцi буревiй повалив чимало дерев. Вони попадали купою заввишки з десять чи й п’ятнадцять футiв, утворивши свого роду печеру з мiцними стiнками з трьох бокiв.
Страница 31
нiг був потоптаний рисячими слiдами. То тут то там валялося заяче хутро.– Ми iх уловим! Уловим! – радiсно вигукнув Анрi.
Вiн порозкладав приманки, установив пастку й озирнувся на всi боки. Тодi пояснив свiй план Веймановi. Якщо рись потрапить у пастку i тi два вовки прийдуть, щоб убити ii, то бiй вiдбуватиметься в цьому притулку пiд поваленими деревами, тож мародерам доведеться пройти крiзь отвiр. Тому Анрi встановив п’ять менших пасток, умiло приховавши iх пiд листям, мохом i снiгом. Усi сильця були досить далеко вiд приманки, тож рись, потрапивши в пастку й намагаючись iз неi визволитись, iх випадково не зачепить.
– Коли вони зачнуть битись, вовк буде стрибати сюди-туди – i хлоп, – сказав Анрi. – Їдну, двi, три, мо’, й обмине, але в якусь точно втрапить.
Того ж ранку випав невеликий снiг. Вiн довершив роботу, припорошивши всi слiди i знищивши зрадницький людський запах. Тiеi ночi, коли Казан i Сiра Вовчиця проходили футiв за сто вiд вiтровалу, гострий нюх Сiроi Вовчицi вчуяв у повiтрi щось пiдозрiле й тривожне. Вона повiдомила про це Казановi, притискаючись своiм плечем до його, i вони звернули з дороги пiд прямим кутом, намагаючись iти далi так, щоб лiнiя пасток лишалась iз навiтряного боку.
Два днi i три холоднi зорянi ночi у вiтровалi нiчого не ставалося. Анрi розумiв, що й до чого, i пояснював усе Веймановi. Як i вiн сам, рись iз природи була мисливцем i мала свiй маршрут полювання. Ним вона ходила приблизно раз на тиждень. На п’яту нiч рись повернулася, пiдiйшла до вiтровалу й одразу спокусилася на приманку. Гострозуба сталева пастка безжалiсно хляпнула, затиснувши ii праву задню лапу. Казан i Сiра Вовчиця в цей час перебували за чверть милi вiд вiтролому. Вони почули дзвiн сталевого ланцюга, коли рись намагалася вирватись на волю. За десять хвилин вони вже стояли бiля входу в печеру з вiтровалу.
Нiч була свiтла, яснозора, так що й сам Анрi мiг би полювати. Рись знемоглася й лежала, перепочиваючи, на черевi, коли з’явилися Казан i Сiра Вовчиця. Як завжди, остання трималась осторонь, у той час як Казан почав бiй. Якби лютi кiшки були на волi, то вже в першiй чи другiй битвi Казановi вийняли б тельбухи чи перегризли б яремну вену. У вiдкритому бою рись мала перевагу, хоча найбiльша з них важила на фунтiв десять менше за нього. Щасливий випадок урятував його на скелi Сонця. Сiра Вовчиця i iжатець допомогли перемогти рись на обмiлинi. Тепер лiнiя пасток Анрi була йому за помагача. Та навiть на ланцюгу рись була небезпечна. І цей двобiй пiд вiтроломом, як виявилося, став для Казана найнебезпечнiшим у його життi.
Кiшка була вправним воiном, шести чи семи рокiв устаршки. Вона мала кiгтi завдовжки цаль iз чвертю, вигнутi, мов ятагани. Їi переднi й лiва задня лапи були вiльнi, i, коли Казан наблизився, рись вiдступила назад так, що ланцюг вiльно лежав пiд ii тiлом. Тепер Казан не мiг застосувати свою стару тактику – кружляти навколо захопленого в пастку супостата, доки той не заплутаеться в ланцюгу, або принаймнi доки ланцюг не перекрутиться й стане меншим, i, таким чином, не було жодного шансу стрибнути. Тепер доводилось атакувати лицем до лиця. Раптом Казан кинувся вперед. Своiми зубами вiн намагався вчепитися в горло рисi, але не влучив. Перед тим, як пес змiг напасти знову, рись устигла витягти вперед свою вiльну задню лапу. Навiть Сiра Вовчиця почула рвучкий звук – гаркнувши, Казан упав назад, його плече було розiрване до кiстки.
Аж от спрацювала одна з прихованих пасток Анрi. Казан не мiг уже стрибнути на ворога вдруге, що й урятувало його вiд смертi. Сталевi щелепи зiмкнулися на його переднiй лапi. Казан спробував у стрибку атакувати ще раз, та ланцюг його зупинив. І ранiше бувало, що слiпа Сiра Вовчиця, вiдчуваючи, що Казан у великiй небезпецi, втручалася в бiй. От i тепер, почувши, як Казан гаркнув з болю, вона на мить забула про обережнiсть i побiгла до вiтровалу. П’ять пасток сховав Анрi неподалiк приманки, i Сiра Вовчиця примудрилася потрапити у двi з них. Вона впала на бiк, клацаючи зубами та гарчачи з бою. Намагаючись звiльнитися, Казан зачепив ще двi пастки. Одна з них схопила повiтря, а п’ята, остання, зловила його задню лапу.
Уже звернуло з пiвночi. До ранку земля i снiг пiд вiтровалом були всуцiль подзьобанi – так вовчиця, собака й рись марно намагалися повернути собi свободу. А коли настав ранок, то всi трое були геть виснаженi. Трiйця лежала, важко дихала й чекала приходу людини, а отже, i смертi.
Анрi й Вейман вийшли рано. Коли вони вiдiйшли вiд основноi лiнii пасток до вiтровалу, Анрi показав на слiди Казана й Сiроi Вовчицi, i його похмуре обличчя засяяло з радостi й хвилювання. Коли вони досягли укриття пiд купою повалених дерев, то обидва на мить зупинилися, враженi побаченим. Навiть Анрi нiчого подiбного ранiше не бачив: два вовки й рись були в пастках, майже на вiдстанi досяжностi зубiв один вiд одного. Але здивування не могло надовго вiдволiкти його вiд справи. Мисливський iнстинкт Анрi дав про себе знати. Першими на його шляху лежали вовки, тож вiн пi
Страница 32
няв свою рушницю, щоб сталевою кулею винести Казанiв мозок. Аж ось Вейман шпарко схопив Анрi за руку, буквально вп’явшись йому пальцями в тiло. Вiн здивовано дивився перед собою на шипований Казанiв нашийник.– Чекай! – вигукнув вiн. – Це не вовк. Це собака!
Анрi опустив гвинтiвку й собi пильно подивився на нашийник. Вейман глянув на Сiру Вовчицю. Їi обличчя було повернуте до людей. Вона гарчала, виставивши для ворогiв своi бiлi iкла. Їi незрячi очi були заплющенi. Там, де мали бути зiницi, росла тiльки шерсть. Вейман не мiг стримати здивованого вигуку:
– Дивись! – крикнув вiн до Анрi. – Що це, на Бога?..
– Один iз них собака… дикий собака, що втiк до вовкiв, – сказав Анрi. – А iнший… вовк.
– І вiн слiпий! – ахнув Вейман.
– Oui, слiпий, m’sieur[12 - Так, пане (фр.).], – пiдтакнув iз подивом Анрi, перейшовши частково на рiдну французьку.
Мисливець знову пiдняв гвинтiвку, i Вейман одразу ж мiцно ii схопив.
– Не вбивай iх, Анрi, – заблагав Пол. – Вiддай менi. Полiчи вартiсть тих рисей, яких вони розiрвали, i додай до цього нагороду за вовкiв – i я заплачу. Живими вони для мене багато значать. Боже мiй, подумати тiльки: собака i слiпа вовчиця – пара!
Вiн усе ще тримав рушницю, й Анрi витрiщився на Пола, наче й досi не розумiв, про що йдеться.
Веймановi очi й обличчя палали. Вiн заговорив знову:
– Собака i слiпа вовчиця – пара, – повторив. – Це просто чудово, Анрi. Коли вийде у свiт моя книжка, багато хто казатиме, що моi iдеi необгрунтованi. Але в мене будуть докази. Я зроблю двадцять знiмкiв тут, перш нiж ти вб’еш рись. А собаку й вовчицю я залишу в себе живими. Анрi, я заплачу тобi сто доларiв за пару. Згода?
Анрi кивнув. Вiн тримав гвинтiвку напоготовi, доки Вейман дiставав камеру. На кожне клацання фотоапарата вовчиця й рись вiдповiдали гарчанням. А от Казан лежав сумирно, зiщулившись, але не зi страху, а тому, що вiн, як i ранiше, визнавав зверхнiсть людини. Закiнчивши знiмати, Вейман пiдiйшов дуже близько до Казана й заговорив iз ним. Вiн говорив так приязно, як навiть не розмовляв Жаннин чоловiк.
Анрi вистрiлив у рись, i коли Казан зрозумiв це, то почав з гарчанням рватися на ланцюгу, намагаючись дiстатися до тiла свого лiсового ворога, що корчився вiд болю. За допомогою жердини й бабiшевоi петлi Казана дiстали з-пiд вiтролому й привели до хижки Анрi. Потiм двое чоловiкiв, прихопивши цупкого мiшка й мiцного мотуззя, повернулися, щоб полонити й слiпу Сiру Вовчицю. Решту дня Вейман й Анрi будували мiцну клiтку з пруття молодих дерев, а коли закiнчили роботу, то помiстили туди двох ув’язнених.
Перед тим, як у клiтку до Сiроi Вовчицi посадити собаку, Вейман уважно роздивився зношеного й погризеного ошийника.
На латуннiй табличцi було виритоване лише одне слово «Казан», i дослiдник iз дивним трепетом записав це у своему щоденнику.
Вiд цього дня Вейман часто лишався бiля хижки, доки Анрi ходив до пасток. Уже на третiй день Пол насмiлився просунути мiж дерев’яними гратами руку й торкнутися Казана, а наступного дня Казан прийняв iз його рук шматок сирого лосиного м’яса. Але Сiра Вовчиця, зачувавши наближення Веймана, завжди ховалася в кутку своеi в’язницi пiд купою ялицевого гiлля. Багатовiковий iнстинкт предкiв навчив ii, що людина – смертельний ворог. Однак ця людина шкоди iй не заподiяла, та й Казан ii не боявся. Спочатку вона була налякана, потiм спантеличена. І от тепер iй уже було цiкаво, i що день, то бiльше. Інодi вона висовувала слiпу морду з-пiд ялицевого гiлля й нюшкувала повiтря, у той час, як Вейман, стоячи бiля клiтки, намагався потоваришувати з Казаном. Але iсти вона не буде. Нiзащо! Вейман це зауважив, однак усе одно щодня намагався спокусити ii добiрними шматочками оленятини й лосиним салом. Минуло цiлих сiм днiв, а вона й не торкнулася до харчiв. Вовчиця так схудла, що Вейман мiг би полiчити всi ii ребра.
– Вона здохне, – сказав йому Анрi на сьому нiч. – Буде голодувати до скону, а iсти в цiй клiтцi не стане. Вона хоче лiсу, убитоi здобичi, свiжоi кровi. Їй десь два-три роки – застара, щоб ii приручити.
Анрi пiшов спати, як зазвичай. А от Вейман, занепокоений почутим, ще довго сидiв i розмiрковував про свое. Вiн написав розлогого листа до миловидноi дiвчини в Норт-Батлфорд. А тодi, погасивши свiтло, у своiй уявi став малювати ii образ в червонiй загравi вогню. Йому явилось видиво, де вiн уперше приiжджае на постiй до маленькоi халупи – тiеi самоi, де тепер розкинулося п’яте мiсто провiнцii Саскачеван. Вiн знову бачить синяву ii очей, велику блискучу косу, розцвiлi рум’янцi прерiй на щоках. Тодi вона ненавидiла його, ненавидiла по-справжньому, вiн-бо ж тодi любив убивати. Пол тихо засмiявся, коли згадав про це. Дiвчинi вдалося-таки змiнити його на краще.
Вiн устав з лiжка, вiдчинив тихесенько дверi й вийшов надвiр. Інстинктивно очi його повернулися на захiд. Небо всипали яснi зорi. У iхньому свiтлi було добре видно клiтку. До нього долинув якийсь звук: це Сiра Вовчиця гризла дерев’янi грати своеi в’язницi. За мить почулося тихе скавулiння.
Страница 33
Вейман знав: так Казан оплакуе свою свободу.До стiни хижки була прихилена сокира. Вейман, беззвучно усмiхнувшись, схопив ii в руки. Його охопило дивне вiдчуття щастя, i вiн знав, що за тисячi миль звiдси, у мiстi на Саскачеванi, разом iз ним тiшиться ще одна душа. Вiн попрямував до клiтки. Десяток ударiв – i два прути в дерев’яних гратах були вирубанi. Тодi Вейман ступив кiлька крокiв назад. Першою знайшла прохiд Сiра Вовчиця. Вона тiнню прослизнула з клiтки, але далеко бiгти не стала, зупинившись на обпорошенiй зорями вiдкритiй мiсцинi й чекаючи Казана. Хвильку чи двi обое звiрiв сидiли й дивилися на хижку, а тодi бiк у бiк вирушили назад до свободи.
Вейман вдихнув на повнi груди.
– Тiльки в парi й нiколи окремо – аж доки смерть не розлучить iх, – прошепотiв вiн.
Роздiл XII
Червона смерть
Казан i Сiра Вовчиця помандрували на пiвнiч, у бiк рiчки Фон-дю-Лак. Вони вже були майже там, коли з пiвдня до поселення прибув посильний Компанii Гудзоновоi затоки Жак. Вiн принiс першi ймовiрнi вiдомостi про страшну моровицю – вiспу. Уже декiлька тижнiв з усiх усюд повзли поголоски. Однi чутки обростали iншими. Вони надходили зi сходу, пiвдня й заходу, множилися, доки з усiх бокiв не почали прибувати Поли Ревiри[13 - Пол Ревiр – головний вiсник Бостонського комiтету безпеки, оповiщав про подii вiйни за незалежнiсть у США; тут – синонiм до вiстун, оповiсник.] дикоi пiвночi з правдивими звiстками про те, що La Mort Rouge – червона смерть – iшла за ними по п’ятах. Холод великого страху, наче дошкульний вiтер, прокотився вiд меж цивiлiзованого свiту до затоки. Дев’ятнадцять рокiв тому такий же поголос прийшов iз пiвдня, а за ним слiдував червоний жах. Острах перед цiею моровицею не згладився з пам’ятi лiсовикiв. Про неi скрiзь, вiд затоки Джеймс до озерноi краiни Атабаски, нагадували тисячi безiменних могил, що iх мiсцевий люд намагався уникати, наче пошестi.
Час вiд часу у своiх мандрах Казан i Сiра Вовчиця натрапляли на маленькi горбики, що ховали пiд собою мертвих. Інстинкт – рiч, що була поза межами людського розумiння, – допомагав iм вiдчувати смерть бiля могил, мабуть, уловлювати ii наявнiсть у повiтрi. Дика кров Сiроi Вовчицi та ii слiпота давали iй величезну перевагу перед Казаном, коли треба було виявити щось таемниче в повiтрi чи землi, чого очi побачити не могли. Щодня пiсля тоi страшноi мiсячноi ночi на скелi Сонця, коли рись позбавила ii зору, два головнi чуття – слух i нюх – ставали все тоншими. Саме вона першою виявила наявнiсть вiспи, так само, як свого часу була вiдчула велику лiсову пожежу ще за кiлька годин перед тим, як це пронюхав Казан.
Казан повiв Сiру Вовчицю назад до лiнii пасток Анрi. Ішли вони старою, багато днiв не ходженою стежкою. В однiй iз пасток знайшли давно мертвого зайця. В iншiй була туша лисицi, що ii обшматували сови. Бiльшiсть пасток були розкритi, а деякi взагалi припорошенi снiгом. Три чвертi собачоi породи, що жили в Казановi, заповзято бiгали вiд пастки до пастки, не бажаючи лишатися на поталу голоду й шукаючи там чогось живого, що можна було б тут-таки злигати. Та Сiра Вовчиця, здаеться, самою своею слiпотою вiдчувала тiльки смерть. Кiстлява з косою розгойдувала верхiвки дерев. Смерть учувала вовчиця бiля кожноi знайденоi пастки. Скрiзь була смерть – людська смерть. Їi наявнiсть вовчиця вловлювала все сильнiше й сильнiше. Не витримавши, вона заскiмлила й ущипнула Казана за бiк. Казан ii послухався й пiшов подалi вiд цих мiсць. Сiра Вовчиця вирушила за ним на край просiки, де стояла хижка Лотi. Там вона сiла, пiдняла слiпу морду до сiрого неба й довго та жалiбно квилила. Шерсть на Казановiй спинi наiжачилась. Вiн згадав, як одного разу, давним-давно, завивав так бiля тiпi свого щойно померлого господаря. Тодi Казан сiв i теж заспiвав пiсню смертi разом iз Сiрою Вовчицею. Тепер i вiн вiдчув смерть. Вона оселилась у хижцi. А над дахом на довгiй жердинi трiпотiв червоний клапоть бавовняного сукна – прапор, що застерiгав кожного: вiд Атабаски й до затоки вируе моровиця. Як i сотнi iнших героiв Пiвночi, цей чоловiк перед смертю встиг вивiсити лиховiсний знак бiди. Тiеi ж ночi при холодному свiтлi мiсяця Казан та Сiра Вовчиця попрямували на пiвнiч, до Фон-дю-Лаку.
Перед ними тим же шляхом пройшов вiстун iз поселення на озерi Рейндiр. Вiн iшов, щоб попередити всiх про небезпеку, що дiсталася до Нелсон-Гауса i всього пiвденного сходу.
– У Нелсонi вiспа, – повiдомив вiн Вiльямсовi на Фон-дю-Лаку. – Моровиця дiсталася також до рiчки Крi й озера Воластону. Тiльки Боговi вiдомо, що дiеться в iндiанських поселеннях бiля затоки, але ходять чутки, що вiспа косить цiлi поселення чипеви[14 - Індiанський народ, що проживае в Канадi та США.] мiж Олбанi й Черчилем.
Того ж дня вiн погнав далi своiх змучених собак.
– Їду на захiд, щоб донести вiсть до жителiв Ревейона, – пояснив вiн.
За три днi з Черчила прийшло розпорядження, що всi службовцi компанii й пiдданi Його Величностi, що проживають на захiд вiд затоки, повиннi пiдготуватися до приходу червоного
Страница 34
жаху. Вiльямс, прочитавши це розпорядження, зблiд, як папiр.– Це означае копати могили, – сказав вiн. – От i все приготування.
Вiн зачитав розпорядження вголос жителям берегiв Фон-дю-Лаку, а тi, своею чергою, кинулися розносити звiстку по всiй окрузi. Поспiхом запрягали собак i на кожну упряж неодмiнно чiпляли червонi бавовнянi шмати – провiсники жаху i смертi. Сам дотик до цих клаптiв тканини змушував здригатися чоловiкiв, що збиралися пороздавати iх лiсовикам. Казан i Сiра Вовчиця натрапили на слiд одних iз таких саней на Грей-Бiвер i йшли по ньому пiвмилi. Другого дня на заходi вони знайшли ще один слiд, а на четвертий день – ще один. Останнiй був свiжий, i Сiра Вовчиця вiдсахнулася вiд нього, як ужалена, оголивши iкла. Вiтер принiс iм iдкий запах диму. Далi вони перетнули слiди вiд упряжi пiд прямим кутом. Сiра Вовчиця не бажала навiть торкатися до цих слiдiв, тож чимдуж перестрибнула iх i разом з Казаном попрямувала геть. Так вони дiйшли до невеликого пагорба й вибралися на нього. З навiтряного боку вiд них, у долинi, горiла хижка. Людина, женучи подалi собачу упряж, щойно зникла в смерековому лiсi. Казан здавлено завив. Сiра Вовчиця стояла нерухомо, як скеля. У хижцi горiла жертва моровицi. Такий був закон Пiвночi. І таiна похоронного багаття знову стала перед Казаном i Сiрою Вовчицею. Цього разу вони вже не квилили-спiвали, а, швиденько спустившись на рiвнину, бiгли з десять миль на пiвнiч доти, доки не дiсталися зарослого болота.
Пiсля цього потяглися днi й тижнi, що принесли зимi тисяча дев’ятсот десятого року сумну славу однiеi з найстрашнiших за всю iсторiю Пiвночi. Цiлий мiсяць життя людей i тварин висiло на волосинi: холод, голод i вiспа писали в лiтописi лiсових жителiв новий роздiл, що надовго лишиться в пам’ятi прийдешнiх поколiнь.
На болотi Казан i Сiра Вовчиця знайшли собi прихисток пiд вiтроломом. Це було невелике, але затишне мiстечко, з усiх бокiв повнiстю закрите вiд снiгу та вiтру. Сiра Вовчиця негайно запопала займанщину. Вона розпласталася на животi й почмихувала, щоб показати Казановi свою радiсть i задоволення. Казан, як завжди, лiг близенько бiля неi. У його пам’ятi зринуло призабуте видиво, наче легке марево. Вiн згадав, як дуже-дуже давно однiеi чудовоi зоряноi ночi бився не на життя з ватажком вовчоi зграi i як Сiра Вовчиця пiсля його перемоги пiшла за ним i стала його парою. Цього шлюбного сезону вони вже не полювали на лань чи важенку разом iз дикою зграею. Через слiпоту Сiроi Вовчицi вони переважно задовольнялися зайцями й курiпками. Лише iх мiг уполювати Казан сам. Сiра Вовчиця перестала горювати, терти лапами незрячi очi, що вже повнiстю заросли шерстю, скавулiти, сумуючи за сонячним свiтлом, золотим мiсяцем i зорями. Поступово вона почала забувати, що коли-небудь узагалi бачила цi речi. Поряд iз Казаном вовчиця могла навiть бiгати, i досить швидко. Їi нюх i слух стали напрочуд тонкими. Вона могла вiдчути пiвнiчного оленя за двi милi, а присутнiсть людини ще з бiльшоi вiдстанi. А якось у нiчнiй тишi iй вдалось учути плюскiт форелi за пiвмилi вiд неi. Що бiльше цi два ii чуття – нюх i слух – розвивались у нiй, то бiльше тi ж чуття притуплювались у Казана.
Тепер Казан починав залежати вiд Сiроi Вовчицi. Пiд час полювання вона була головною, мiгши за п’ятдесят ярдiв визначити, де ховаеться курiпка. Та коли здобич була виявлена, до справи брався Казан. Пес навчився довiряти iй пiд час полювання, iнстинктивно прислухаючись до ii попереджень. Часом вона намагалася пiймати курiпку чи зайця, та iй це нiколи не вдавалося. Якби Сiра Вовчиця вмiла мiркувати, то зрозумiла б, що без Казана iй не прожити; пес означав для неi життя. Однак i вона стала незамiнним помiчником для своеi пари. А ще вiдчувала, що знову була в тяжi. І, якби не слiпота, вовчиця була б зовсiм iнша: менше була б прив’язана до Казана, бiльше б часу проводила сама, не так би до нього горнулася. Але тепер вона, лягаючи разом iз Казаном, узяла собi за звичку постiйно класти йому голову на спину чи шию. Якщо Казан гарчав на неi, не огризалася, а тихенько вiдступала вбiк, неначе боячись, що ii вдарять. Своiм теплим язиком вона вилизувала лiд, примерзлий до довгоi шерстi мiж його пальцями. А коли вiн загнав трiску собi в лапу, то вовчиця не один день зализувала йому болюче мiсце. Через ii ваду – слiпоту – Казан став життевою потребою для Сiроi Вовчицi. Але й пес усе бiльше й бiльше потребував вовчицi. Вони були щасливi у своему лiгвi на болотi. Навколо водилося безмiр дрiбноi здобичi, а пiд вiтровалом було тепло. Лише зрiдка вони виходили пополювати за межi болота. З далеких рiвнин i безлiсих гiрських хребтiв iнодi чули завивання вовчоi зграi, що гналася за здобиччю, але колишнього збудженого бажання приеднатися до ловiв уже нiколи не вiдчували.
Одного дня пара зайшла на захiд далi, нiж звичайно. Залишивши болото, перетнувши рiвнину, випалену торiк вогнем, пiднявшись на гiрський хребет i спустившись униз, вони опинилися на iншiй рiвнинi. Там Сiра Вовчиця зупинилась i понюшила повiтря. У таких випадках
Страница 35
якщо запах був занадто слабкий для нього, Казан завжди з нетерпiнням спостерiгав за нею. Але сьогоднi вiн i сам пiймав легенький запах i тепер знав, чому Сiра Вовчиця прищулила вуха й скоцюбилася. Запах здобичi надав би iй упевненостi. Але так пахла не дичина, це був запах людини. Сiра Вовчиця пiдсунулася до Казана й заскавулiла. Кiлька хвилин цi двое нерухомо й беззвучно стояли, а потiм Казан повiв кудись вовчицю. Менш нiж через три сотнi ярдiв вони набрели на густу смеречину й майже до верхiвки завалене снiгом тiпi. Воно було покинутим. Давно тут не вирувало нi життя, нi вогонь. Але з тiпi йшов запах людини. Тремтячи, увесь напружений, Казан пiдiйшов до входу й заглянув усередину. Посеред тiпi на обвуглених вугiллях лежало рване покривало, у якому було загорнуте тiльце маленького iндiанчати. Казан зумiв розгледiти крихiтнi нiжки, узутi в мокасини. Але смерть давно вже звiдти пiшла, тож вiн навряд чи мiг вiдчути ii запах. Пес вiдступив назад i побачив, як Сiра Вовчиця обережно обнюхувала довгий i дивноi форми снiговий горбок. Вона обiйшла його тричi, тримаючись не ближче, нiж на вiдстань простягнутоi руки. Довершивши трете коло, вона сiла, а тим часом Казан пiдiйшов близько до горбика й почав його обнюхувати. Пiд цим снiговим горбиком, як i в тiпi, була смерть. Прищуливши вуха, пiдiбгавши хвости, вони помчали чвалом, не зупиняючись, аж поки досягли свого пристановища на болотi. Навiть там, лежачи бiля Казана, Сiра Вовчиця ще довго дрижала зi страху.Того вечора над обрiем зiйшов бiлий мiсяць iз малиновими краями. Це вiщувало страшну холоднечу. Вiспа завжди ломилась у днi великих холодiв – що нижча температура, то бiльше погублених душ. Нiч ставала все холоднiшою, i холод усе глибше проникав пiд вiтролом, змушуючи Казана й Сiру Вовчицю притискатися все ближче одне до одного. На зорi, десь о восьмiй годинi ранку, Казан i його слiпа пара вийшли назовнi. Було п’ятдесят градусiв пiд нулем. Верхiвки дерев кректали, наче пострiлювали, вiд морозу. У найгустiших ялицевих чагарях лежали курiпки, скоцюрбившись у круглi клубочки з пiр’я. Зайцi-бiляки позаривалися глибоко пiд снiг або позалазили щонайдалi пiд найбiльшi вiтроломи. Казан i Сiра Вовчиця знайшли кiлька нових слiдiв, та пiсля години безплiдного полювання повернулись у свое лiгво. Казан собачим звичаем заховав був половину зайця два чи три днi тому, тож тепер вони вирили його зi снiгу i iли заморожене м’ясо.
До кiнця того дня ставало лише холоднiше. Безхмарне нiчне небо врозсип усiяли яснi зорi, мiж ними плив мiсяць-бiлозiр. Температура впала ще на десять градусiв, i життя завмерло. Жодна пастка в такi ночi не спрацьовуе, бо навiть смухатi тварини – норки, горностаi й рисi – лежали, заховавшись по своiх нiрках i лiгвах. Казан i Сiра Вовчиця були не такi голоднi, щоб iще раз вийти зi свого укриття пiд вiтроломом. Другого дня, хоч мороз i не ставав менший, Казан таки вирушив на лови, лишивши Сiру Вовчицю в лiгвi. Бувши на три чвертi собакою, Казан вiдчував голод дужче, нiж його пара. Природа зробила вовчу породу терпимою до голоду. При звичайнiй температурi Сiра Вовчиця могла б прожити без iжi зо два тижнi. Коли надворi, як оце тепер, було шiстдесят градусiв нижче вiд нуля, вона могла б проiснувати тиждень, може, днiв iз десять. Вiд часу останньоi трапези замороженим зайцем минуло тiльки тридцять годин, тож iй було цiлком затишно лежати в лiгвi.
Але Казан був голодний, тож пiшов проти вiтру, у бiк згорiлоi рiвнини. Вiн обнюхав кожен вiтролом, що траплявся на шляху, дослiдив усi чагарi. Але напередоднi випав снiг, i на дорозi вiд свого лiгва й до згариська вовкопес знайшов лише один слiд горностая. Пiд одним вiтроломом вiн уловив свiжий запах зайця, але до нього було не дiстатися, як i до курiпок, що сидiли високо на деревах. Цiлу годину марно намагався Казан прокопати снiг i прогризти поваленi стовбури та, зрештою, кинув цю справу. Пес полював три години й повернувся до Сiроi Вовчицi геть виснажений. У той час, як та, навчена диким iнстинктом, заощадила власну енергiю, Казан ще бiльше пiдупав на силi й був ще голоднiшим, нiж ранiше.
І цiеi ночi знову зiйшов свiтлий мiсяць. Казан ще намагався переконати Сiру Вовчицю вийти з-пiд вiтролому й пiти з ним на полювання, але вона вiдмовлялася навiть поворухнутись. Температура тепер зменшилася до шiстдесяти п’яти чи й сiмдесяти градусiв нижче вiд нуля, а заразом iз пiвночi подув крижаний вiтер. Людина в таких умовах померла б упродовж години.
До опiвночi Казан повернувся в лiгво пiд вiтровалом. Вiтер дужчав. Вiн то скорботно голосив над болотом, то вибухав лютим шквалом, то на хвильку стихав. Це були лише першi попередження безмежних пустельних просторiв Пiвночi. На ранок буря посунула зi сторони Арктики в усiй своiй лютi. Сiра Вовчиця й Казан тулилися близесенько одне до одного й тремтiли, слухаючи ревучий посвист вiтру над вiтроломом. Одного разу Казан спробував висунути голову надвiр, та вiтровiй тут-таки загнав його назад. Усе живе, слiдуючи кожне своему природному iнстинкту, познаходило собi укритт
Страница 36
. Найкраще почувалися смухатi iстоти, як-от норки й горностаi; вони ще в теплу мисливську пору запаслися харчами. Вовки й лисицi познаходили собi притулок хто пiд вiтроломом, хто мiж скелями. Птаство закопалося пiд заметами чи поховалося в густому гiллi смерек. Хiба лиш совам, що на дев’ять десятих складалися з пiр’я, нiякий мороз був не страшний. Найбiльше набiдувалися копитовi рогатi тварини. Нi лань, нi олень, нi лось не могли заповзти пiд вiтролом чи протиснутись у мiжскелля. Їм лишалось тiльки лягти й чекати, доки iх повнiстю завiе рятiвним снiгом. Та навiть тодi вони не могли перебувати в такому притулку дуже довго, бо мусили щось шукати поiсти. Щоб вижити в зимовi холоди, лось мае iсти вiсiмнадцять годин на добу. Його великий шлунок вимагае багато iжi – зо два-три бушелi[15 - Бушель – мiра об’ему сипких тiл; у США дорiвнюе 35,239 л, у Великiй Британii – 36,369 л.] на день, тож бiльшiсть часу тварина обгризае верхiвки чагарникiв. Карiбу потрiбно майже стiльки ж, ланi трохи менше.Три днi й три ночi лютував вiтрисько. Пiд кiнець цiлу добу валив снiг, що покрив землю до колiн i намiв кучугур заввишки в два людських зрости. Це був снiголiд – «важкий снiг», як його називали iндiанцi. Вiн свинцем сковував землю. Пiд ним тисячами, не маючи сил вибратися, гинули курiпки й зайцi.
Четвертого дня Казан i Сiра Вовчиця наважилися вийти з-пiд вiтролому. Вiтер стих. Не йшов бiльше й снiг. Увесь свiт лежав, закутаний снiговою ковдрою. Було нестерпно холодно.
Вiспа покосила чимало людей. Для лiсових жителiв настали тяжкi часи без’iжжя та смертi.
Роздiл XIII
Голодними стежками
Казан i Сiра Вовчиця були сто сорок годин без iжi. Сiра Вовчиця все бiльше пiдупадала на силi, а Казан узагалi був за крок до голодноi смертi. За шiсть днiв i шiсть ночей посту в них гостро окреслилися ребра i глибоко позападали боки. Червонi Казановi очi стали не очима – щiлинками, коли вiн вибрався з-пiд вiтролому й споглянув на свiтло. Цього разу Сiра Вовчиця вийшла разом iз ним на стужавiлий снiг. З нетерпiнням i надiею почали вони полювати в лютий мороз. Вони обiйшли край вiтролому, де колись завжди водилися зайцi. Та тепер там не було нi iхнiх слiдiв, нi запахiв. Казан i Сiра Вовчиця ще довго ходили колами по болотi й знайшли лише полярну сову, що примостилася на гiлляцi смереки. Вони дiйшли до випаленоi мiсцини, повернули там назад i попрямували в iнший бiк вiд болота, до гiрського хребта. Пiднявшись на верхiвку кряжу, вони оглянули навколишню пустельну мiсцевiсть, та не знайшли жодноi ознаки життя. Безперестання Сiра Вовчиця нюшила повiтря, але нiяких знакiв Казановi не давала. Казан уже стомився й сидiв вiддихуючись. На зворотному шляху вiн намагався перестрибнути через якусь перепону, та не зумiв i, спiткнувшись об неi, упав. Ще голоднiшими й слабшими повернулися вони до свого лiгва. А далi настала безхмарна яснозоряна нiч. Вони знову вийшли полювати на болото, що було поглинуте нiчним безрухом. Трохи згодом вони помiтили там лисицю, та iнстинкт пiдказував iм: ii переслiдувати марно.
І тодi Казановi зароiлася в головi задавнена думка про хижку. Для нього людська хижка означала завжди двi речi: тепло i iжу. А далеко за гiрським хребтом була та хижка, де вони iз Сiрою Вовчицею квилили, вiдчувши запах смертi. Тепер вiн, щоправда, геть не думав нi про людину, нi про ту потаемну силу, на яку завжди вив. Вiн думав тiльки про хижку як про мiсце, де можна було знайти iжу. Казан попрямував просто на гiрський хребет, перетнув його, перейшов через вигорiлу мiсцевiсть, досягнувши краю iншого болота. Увесь цей шлях Сiра Вовчиця йшла зi своею парою. Тепер пес не дуже й шукав здобич. Вiн простував, низько схиливши голову й волочачи по землi пухнастого хвоста. Пес був заглиблений у думки про людську хижку. На неi було його останне сподiвання. А от Сiра Вовчиця повсякчас насторожено принюхувалась, щораз пiднiмаючи голову, тiльки-но Казан зупинявся, щоб вiдхекатись. Нарештi, от вiн – той самий запах! Казан рушив далi, але зупинився, коли-но виявив, що Сiра Вовчиця за ним не йде. Зiбравши докупи всю силу, що ще лишалась у його змученому голодом тiлi, вiн поглянув на свою пару й напружено завмер. Вона стояла на рiвних ногах, повернувшись у схiдному напрямку, тягнула на запах худющу сiру морду й дрижала всiм тiлом.
Раптом вони почули якийсь звук. Казан зi скавчанням кинувся в його напрямку. Сiра Вовчиця за ним. Запах ще бiльше лоскотав ii нiздрi, а незабаром вiдчув його й Казан. Це не був запах зайця чи курiпки. Це була якась велика дичина. Пiдходили вони обережно, тримаючись проти вiтру. Смеречина на болотi ставала все густiшою, i от за сто ярдiв попереду них почувся стукiт рогiв – це схопились у бiйцi забiяки. За десять секунд вони перелiзли через снiговий замет, тодi Казан зупинився й упав долiчерева. Сiра Вовчиця присiла поруч, ii слiпi очi були зверненi на те, що вона могла внюхати, але не могла бачити.
За п’ятдесят ярдiв вiд них у густiй смеречинi знайшло собi прихисток стадо лосiв. Метрiв за сто навколо себе сохатi
Страница 37
пообгризали всi дерева так високо, як тiльки могли дiстати. Снiг у цьому мiсцi був перетоптаний копитами. Усього там перебувало шiсть тварин: три лосихи, однорiчне теля й двое самцiв, що оце саме й зiйшлись у двобоi. Просто перед вiтровоем молодий чотирилiтнiй лось, що мав невеликi щiльнi роги, привiв трьох самиць i теля-однолiтка до цiеi захищеноi густими смереками мiсцини. До минулоi ночi вiн був господарем стада. І от уночi в його володiння вдерся старий лось. Загарбник був учетверо старший i вдвiчi важчий за господаря. Про його поважний вiк свiдчили величезнi плескатi, наче долоня, роги, гулястi й несиметричнi. Загартований у сотнi боiв, воiн нi на мить не завагався стати до бою з молодим, щоб вiдняти в нього дiм i сiм’ю. Вiд ранку вони билися вже третiй раз. Перетоптаний снiг став червоним вiд кровi. Саме ii запах i дiстався нiздрiв Казана й Сiроi Вовчицi. Пес понюхав пожадливо. Сiра Вовчиця облизувала губи, видаючи дивнi звуки.На якусь мить два бiйцi вiдiйшли на кiлька ярдiв один вiд одного, стоячи з опущеними головами. Старий лось ще не перемiг. Його супротивник уособлював молодiсть i витривалiсть. Перевагами старшого були бiльша вага i зрiла майстернiсть. Його голова й роги були як таран. Але цей здоровань мав i одну ваду – свiй вiк. Вiн важко дихав, широко роздуваючи нiздрi. Нiби за невидимим сигналом, тварини знову зчепилися рогами. Стукiт iхнiх рогiв можна було почути за пiвмилi. Пiд натиском тисячi двохсот фунтiв плотi й костей молодший лось подався назад i впав на заднi лапи. От тут i проявила себе молодiсть. У змиг ока вiн устав i знову зчепився зi своiм супротивником, як робив це вже двадцять разiв, i кожна нова атака була все рiшучiшою. І тепер, наче розумiючи, що настали останнi хвилини бою, супротивник намагався викрутити шию старому лосевi з таким заповзяттям, як нiколи ранiше у своему життi. Казан i Сiра Вовчиця почули трiск, наче хруснула суха гiлка пiд чиiмись ногами. Це був самiсiнький кiнець зими, час, коли копитовi тварини, насамперед старi сохатi, починали скидати роги. Ця обставина й забезпечила перемогу молодому лосевi на закривавленому бойовищi за кiлька ярдiв вiд Сiроi Вовчицi й Казана. Один iз величезних рогiв старого самця з хрускотом зламався, i вже за мить молодший супротивник своiм гострим рогом-кинджалом на чотири цалi проштрикнув суперниковi шкуру пiд лопаткою передньоi лапи. Усi сподiвання перемогти, уся вiдвага враз покинули старого воiна. Вiн почав вiдступати крок за кроком, а молодший усе штрикав i штрикав його рогами в шию та плечi. З численних ран потекла струмками кров. Вiдступивши на край галявини, старий лось вiдштовхнув суперника й прожогом кинувся в лiс.
Переможець переслiдувати його не став. Роздуваючи нiздрi й тяжко дихаючи, вiн зо хвилину стояв iз задертою головою й дивився в напрямку, куди побiг переможений супротивник. Потiм повернувся й побiг назад до все ще безрухих самиць i лосеняти.
Казана й Сiру Вовчицю проймали дрижаки. Крадучись, Сiра Вовчиця вiдiйшла подалi вiд галявини, за нею рушив Казан. Їх бiльше не цiкавило стадо лосiв. Щойно вони стали свiдками того, як iз цiеi галявини втiк скривавлений, знесилений у бою лось – iхнiй потенцiйний обiд. До Сiроi Вовчицi повернувся iнстинкт дикоi зграi. У Казановi також завирувало божевiльне бажання посмакувати вiдчутою в повiтрi кров’ю. Швидко знайшли вони кривавий слiд старого лося. З Казановоi роззявленоi пащi на снiг капала слина. Гарячий аромат кровi з вогняним потоком пройшовся жилами ослабленого тiла. Його почервонiлi з голоду очi свiтилися давнiшнiм свiтлом, як у часи перебування у вовчiй зграi.
Вiн рухався дуже швидко, майже забувши про Сiру Вовчицю. Але його пара тепер i не потребувала допомоги: не вiдриваючи носа вiд багряноi стежки, вона бiгла, наче й досi була зряча. За пiвмилi вони наздогнали старого лося, що знайшов собi прихисток у ялицевих чагарях. Вiн стояв, важко дихаючи, а снiг пiд ним усе бiльше переймав колiр кровi. Його велика однорога голова тепер мала доволi гротескний вигляд. Навiть на такого ослабленого й змученого голодом лося не наважилась би вiдразу напасти вовча зграя. Однак Казан, коротко гаркнувши, без жодного вагання стрибнув уперед i вп’явся своiми iклами в товсту шкуру на лосинiй шиi. Та вже за мить лось вiдкинув його на двадцять футiв вiд себе. Нестерпний лютий голод, що гриз Казана зсередини, позбавив його решток обережностi, i вiн ще раз кинувся на здобич, намагаючись учепитися за долонюватi роги. Ще мить – i Казан знову полетiв далеко вбiк. Тим часом Сiра Вовчиця тихцем пiдкралася ззаду. На вiдмiну вiд Казана, вона добре знала: треба шукати найуразливiше мiсце й атакувати саме туди. Так ii навчила сама природа.
Довгими бiлими зубами, наче гострими лезами, вона вп’ялася лосевi в пiдколiнне сухожилля. Пiвхвилини вона тримала мiцною хваткою здобич. Лось вiдчайдушно брикався, намагаючись пiдiм’яти пiд себе й розтоптати нападницю. Казан швидко оцiнив ситуацiю, миттево зрозумiвши вказiвку Сiроi Вовчицi. Вiн стрибнув знову, намагаючись цього разу схопитися зубам
Страница 38
за другу лосину ногу, але схибив. Лось тим часом зумiв вiдкинути вбiк i Сiру Вовчицю, але до того часу свою справу вона вже зробила. Битий у вiдкритiй сутичцi зi своiм однокрiвцем, а тепер ще й зазнавши нападу вiд смертельного ворога, лось почав поспiшно вiдступати. Та це не надто в нього виходило: його задня нога через пошкоджене сухожилля пiдгиналася за кожним кроком.Сiра Вовчиця не могла бачити, що вiдбуваеться, та все чудово зрозумiла. Вона наче знову опинилась у вовчiй зграi, використовуючи ii давню стратегiю полювання. Двiчi вiдкинутий рогом старого лося, Казан вирiшив за краще не атакувати вiдкрито. Сiра Вовчиця переслiдувала здобич, а от Казан на кiлька секунд затримався, жадiбно полизькуючи просяклий кров’ю снiг. По недовгому часi вiн наздогнав свою пару й бiг уже поряд iз нею, за пiвсотнi ярдiв позаду вiд лося. Кровi на iхньому шляху було так багато, що вона тяглася перед ними червоною стрiчкою. За хвилин п’ятнадцять лось знову зупинився. Вiн повернувся до переслiдувачiв мордою й нахилив голову. Його очi були червонi, шия i плечi опущенi – куди й подiвся той непереможний бойовий дух, що жив у ньому заледве не двадцять рокiв. Вiн бiльше не був володарем довколишнього дикого лiсу. У поставi його чудовоi голови вже не вiдчувалося виклику, налитi кров’ю очi не горiли вогнем завзяття. З кожною хвилиною вiн дихав дедалi важче, натужнiше. Мисливець безпомильно сказав би, що це означае. Гострi, як кинджал, роги молодого самця досягли цiлi: легенi старого лося почали вiдмовляти. Сiра Вовчиця, що в днi полювання зi зграею не раз чула такий звук, усе зрозумiла. Разом iз Казаном вона повiльно, тримаючись на вiдстанi близько двадцяти ярдiв, почала кружляти навколо пораненого лiсового князя.
Вони повiльно обiйшли здобич один раз, двiчi, тричi. Старий лось постiйно крутився навколо себе, розвертаючи обличчя до ворога. Його дихання ставало все важчим, голова хилилася до землi все нижче. Була вже пообiдня пора, i мороз дужчав. Ось вони описали двадцять кiл, сто, двiстi… Своiми лапами Сiра Вовчиця й Казан витоптали тверду стежину. Пiд копитами лося не було нi клаптика бiлого снiгу – усе забарвилось у червоний. Тисячi разiв до того розiгрувалась ця звична для дикоi природи трагедiя. У цей час життя значило виживання найсильнiших, коли, щоб жити, треба було вбити, а померти означало увiчнити життя. Нарештi цьому одноманiтному смертельному кружлянню Сiроi Вовчицi й Казана наставав кiнець. Лось бiльше не розвертав своеi голови. Сiра пара обiйшла свою здобич ще тричi, а на четвертому колi вовчиця зрозумiла, що й до чого. Вони зiйшли з Казаном iз утоптаноi стежки, розпласталися пiд низькою смерекою й почали чекати. Ще довго лось стояв нерухомо, його все бiльше й бiльше хилило до землi. А тодi глибокий вiддих – i вiн упав на землю.
Довго Казан i Сiра Вовчиця лежали не рухаючись, а тодi встали й вийшли на втоптану стежку. Вони знову почали обходити лося, цього разу по спiралi, з кожним новим витком усе наближаючись до своеi здобичi. Той спробував устати й пiдняв навiть голову, але тут-таки ii опустив на землю. Сiра Вовчиця це почула. Аж раптом вона стрiмко й безшумно кинулася на нього. Їi гострi iкла вп’ялись у нiздрi жертви. Пiдкорюючись iнстинктовi гаскi, Казан i собi стрибнув уперед i вчепився лосевi в горло. Цього разу його вже не скинули. Жахлива хватка Сiроi Вовчицi дала йому час, щоб розгризти товстелезну шкуру й дiстатися зубами до яремноi вени. Потiк теплоi кровi бризнув йому в морду. Але вiн усе не вiдпускав свою жертву. Як колись давно однiеi мiсячноi ночi вiн тримав за горло, рвучи яремну вену, свою першу впольовану велику здобич, так тепер тримав i старого лося. Сiра Вовчиця розiмкнула своi щелепи. Вона вiдiйшла вбiк, принюхуючись i прислухаючись. А тодi повiльно пiдняла голову, i в крижану виголоджену пустельну мiсцевiсть полинуло ii переможне виття – заклик на дуван.
Днi голоду для них минули.
Роздiл XIV
Право iкла
Пiсля бою Казан лежав у просякнутому кров’ю снiгу геть виснажений. А от його вiрна Сiра Вовчиця, значно витривалiша через свою дику вовчу природу, i досi несамовито дерла товсту шкiру на лосинiй шиi, щоб дiстатися червоного м’ясива. Коли вона це зробила, то iсти не стала, а пiдбiгла до Казана й тихо заскавчала, тручись об нього своiм носом. Пiсля цього вони влаштували собi справжнiй бенкет. Сiвши оплiч одне одного бiля шиi лося, пара почала ласувати шматками теплого солодкого м’яса.
Останне блiде свiтло пiвнiчного дня поступалося мiсцем синявi ночi. Наiвшись донесхочу, так, що iхнi позападалi боки пороздувалися, вони вiдiйшли вiд лося. І без того слабкий вiтер зовсiм стих. Хмари, що висiли на небi весь день, поплили на схiд. На синiй оболонi неба висяював мiсяць. Свiтла нiч ставала ще свiтлiшою: до сяяння мiсяця й зiрок додавала тепер свiй полиск ще й пiвнiчна аврора, миготячи й спалахуючи над полюсом.
Їi шиплячий монотонний трiск, схожий на рипiння сталевого полоззя, що сковзае по стужавiлому снiгу, слабко долинав до вух Казана й Сiроi Вовчицi.
Не вiдiйшли
Страница 39
они й на сто ярдiв вiд мертвого лося, як зупинились i почали з пiдозрою прислухатися до перших звукiв цiеi дивноi таемницi пiвнiчного неба. Потiм, звiсивши вуха, побрьохали назад до вбитоi здобичi. Інстинкт пiдказував iм, що вона була iхнiм правом iкла. Вони билися, щоб убити ii. Та, за законом дикоi природи, вони мусили знову битися, щоб ii зберегти. У хорошi днi полювання вони б залишили недоiдену здобич i побрели б пiд мiсяцем i зорями. Але довгi днi та ночi голоду навчили iх чогось iншого.Цiеi ясноi спокiйноi ночi, пiсля днiв моровицi й без’iжжя, сотнi тисяч голодних iстот вийшли зi своiх сховкiв на полювання. На тисячу вiсiмсот миль на схiд i захiд, на тисячi миль у бiк пiвночi й пiвдня худющi знесиленi iстоти шукали собi поживи пiд мiсяцем i зiрками. Щось пiдказувало Казановi й Сiрiй Вовчицi, що зменшувати пильнiсть не можна нi на мить. Нарештi вони лягли на краю смерековоi хащi й почали чекати. Сiра Вовчиця нiжненько потерлася об Казана своею слiпою мордою. Вона тривожно заскавчала, наче про щось попереджаючи, потiм почала нюшити повiтря й увесь час прислухатися.
І раптом iхнi м’язи напружились. Хтось живий був неподалiк них, хтось, кого вони не могли нi побачити, нi почути, вiд кого долинав тiльки ледь вловимий запах. І от знову цей незнайомець. Таемничою тiнню, наче величезна лапата снiжина, безшумно спустилася велика бiла сова. Казан побачив, як голодна птаха сiла лосевi на плече. Блискавкою, сердито гавкаючи, вибiг вiн зi свого сховку й кинувся на бiлого грабiжника. Сiра Вовчиця побiгла за ним. Стрибнувши над тушею, пес клацнув щелепами, та пiймав лише повiтря. Вiн тут-таки розвернувся, але сова зникла.
Тепер до Казана повернулася майже вся його колишня сила. Вiн метушився бiля лося, наiжачивши спину й широко розплющивши грiзнi очi. Пес загарчав у недвиге повiтря, клацаючи щелепами. Сiвши на заднi лапи, Казан поглянув на кривавий передсмертний слiд лося. І знову той iнстинкт, такий же надiйний, як i розум, пiдказав йому, що саме звiдти варто чекати небезпеки.
Червонотропом тягнувся слiд через дику мiсцину. Цiеi мiсячноi ночi всюди нишпорили маленькi проворнi горностаi, схожi на бiлих щурiв. Вони першi знайшли кривавий слiд i з усiею своею кровожадною люттю швидко пересувалися ним навстрибки. Лисиця вловила запах кровi за чверть милi з навiтряного боку й пiдiйшла ближче. З-пiд глибокого вiтровалу зблиснули очi-намистинки. Звiдти вилiзла тонкостанна iлька й зупинилася на багрянiй стрiчцi.
Саме iлька змусила Казана знову вийти зi свого укриття у смеречинi. У свiтлi мiсяця вiдбувся короткий рiшучий бiй. Пес iз гарчанням кинувся на iльку, та вiдбивалась, дряпаючись. Тодi почувся котячий виск болю – й iлька, забувши про свiй голод, накивала п’ятами. Казан повернувся до Сiроi Вовчицi. З його роздертого носа юшила кров. Подруга спiвчутливо зализувала йому рану, а Казан тим часом стояв i напружено прислухався.
Почувши шум бiйки, лисиця поспiшила забратися подалi. Лукава крутiйка – не боець, це вбивця, що нападае з-за спини. Трохи згодом iй поталанило пiдстерегти сову. Розiрвавши ii на шматки, лисицi вдалося дiстатися до пiвфунта м’яса, схованого в купi пiр’я.
Але горностаiв, цих маленьких бiлих розбiйникiв дикоi природи, нiщо зупинити не могло. Якби треба було, вони пролiзли б i мiж ногами людини, аби дiстатися до свiжоi плотi й теплоi кровi. Розлючений Казан полював на них, та пiймати не мiг: для нього вони були занадто швидкi. У мiсячному свiтлi горностаi скидалися радше на невловимi спалахи, нiж на живих тварин. Вони шугонули пiд тушу старого лося й гризли його там, у той час, як Казан лютував, хапаючи зубами снiг. А Сiра Вовчиця спокiйно собi сидiла. Їi геть не турбували маленькi горностаi. За деякий час засапаний Казан, пiдупавши на силi, зрозумiв марнiсть своiх дiй i також усiвся поруч iз нею.
Ще досить довго безмовну нiч майже нiчого не тривожило. Одного разу лиш удалинi почулося вовче виття; час вiд часу, ще бiльше пiдкреслюючи могильну тишу, зi свого сховку на верхiвцi смереки надривно пугукала бiла сова, ображено протестувавши проти несправедливого дувану. Мiсяць був просто над лосем, коли Сiра Вовчиця вiдчула першу справжню небезпеку. Вона миттево попередила про це Казана, ставши лицем до кривавого слiду й затремтiвши всiм своiм гнучким тiлом.
Їi iкла виблискували у свiтлi зiр, а в горлi наростало гаркуче виття. Сiра Вовчиця попереджала Казана таким робом про небезпеку, тiльки зачувши свого смертельного ворога – рись, – що давно був ослiпив ii в битвi на скелi Сонця. Казан ускочив, уже готовий до бою, хоча сам ще не вiдчував запаху гарноi сiроi iстоти смертi, що кралася кривавою стежиною.
Чекання небезпеки перервало несамовите протяжне виття десь за милю звiдси.
Це було голодне виття справжнього володаря незайманих диких лiсiв – вовка. Це було виття, що змушувало людську кров у жилах бiгти швидше, що пiднiмало на ноги лося й оленя, змушуючи iх тремтiти всiм тiлом. Це було загрозливе повiдомлення, що неслося крiзь болота й лiси, через заснiженi гiрськi хребти. Ц
Страница 40
було виття, вiдголоски якого в цю зоряну нiч були чутнi на милi довкола.А тодi запала приголомшлива тиша. Казан i Сiра Вовчиця сидiли плiч-о-плiч, утупивши очi в темряву, звiдки щойно лунало виття. Це далеке виття збурило в iхнiх серцях дивнi загадковi змiни. Те, що вони чули, було не попередженням чи погрозою, це був поклик Братства. Ген там далеко, позаду рисi, лисицi й iльки, були iхнi соратники – дика вовча зграя, Братство Вовкiв, де право на всяку плоть i кров було спiльне, де дiяв варварський соцiалiзм дикоi природи. Тож Сiра Вовчиця, сiвши на заднi лапи, вiдповiла на це виття врочистим посланням, що сповiщало ii голодних братiв: наприкiнцi стежки iх чекае бенкет.
Рись, почувши виття з двох сторiн, тихцем загубилась у широких, припорошених мiсяцем просторах лiсу.
Роздiл XV
Двобiй пiд зорями
Казан i Сiра Вовчиця сидiли й чекали. Минуло п’ять хвилин, десять, п’ятнадцять, i Сiра Вовчиця почала непокоiтися. На ii поклик вiдповiдi не було. Вона знову завила. Казан тим часом сидiв бiля неi, слухав i тремтiв. Але й тепер навколо стояла та ж мертва тиша ночi. Так у зграi не велося. Вовчиця знала, що ii точно почули, тож це мовчання ii спантеличувало. А тодi в одну мить вони зрозумiли, що зграя чи, може, самотнiй вовк, чие виття вони чули, дуже близько до них. Запах посилювався. За хвильку чи двi Казан побачив у мiсячному свiтлi рухому постать. За нею простувала ще одна, далi ще – аж доки п’ятеро захожан зупинилися пiвколом за ярдiв сiмдесят вiд них. Вони розляглися на снiгу й стали чогось нерухомо чекати.
Сiра Вовчиця загарчала. Коли Казан глянув на неi, то у свiтлi зiрок побачив, як його слiпа пара позадкувала, прищулюючи вуха й погрозливо виставляючи бiлi зуби. Казан стояв нi в сих нi в тих. Чому вона сповiщала йому про небезпеку? Перед ними-бо були вовки, а не рись. І чому вовки не пiдходили й не частувалися лосятиною? Вiн почав повiльно пiдходити до них, а Сiра Вовчиця, скавулячи, звала його назад. Та вiн не звертав на неi жодноi уваги. Легкою ходою пес просувався вперед, високо закинувши голову й настовбурчивши на спинi шерсть.
У запаху прибульцiв Казан вiдчув щось дивно знайоме. Вiн попростував ще швидше й, коли iх роздiляли якихось двадцять ярдiв, зупинився, злегка виляючи густим хвостом. Одна з тварин схопилася з мiсця й пiдiйшла до Казана. Решта попрямувала за нею. І от вони вже бiля Казана, винюхують його, виляють хвостами. Це були собаки, а зовсiм не вовки.
У якiйсь самотнiй хижцi iхнiй господар помер, тож вони вирушили в лiси. Усi мали ошийники з лосиноi шкiри, а також слiди вiд упряжi. Шерсть на iхнiх боках постиралася, а за одним усе ще тягся трифутовий бабiшевий посторонок. Їхнi очi, здавалося, вiддзеркалювали не сяйво мiсяця й зiр, а сам голод. Вони були худющими, змарнiлими, зголодженими, i Казан раптом розвернувся й повiв iх бiгцем до мертвого лося. Тодi вiн пiдiйшов до Сiроi Вовчицi й величаво сидiв бiля неi, прислухаючись до бенкетування зголоднiлоi зграi, клацання щелеп, звукiв розiрваноi плотi.
Сiра Вовчиця притулилася ближче до Казана, ластячись мордою об його шию. Казан по-собачому швидко лизькав ii язиком, запевняючи, що все добре. Коли собаки втамували голод, то пiдiйшли до Сiроi Вовчицi, щоб обнюхати ii, як то заведено в собак, та познайомитися ближче з Казаном. Сiра Вовчиця розпласталася на снiгу, а Казан, охороняючи ii, стояв на ногах. Один величезний червоноокий пес, той самий, що волочив за собою бабiшевi посторонки, обнюхав м’яку шию Сiроi Вовчицi на частку секунди довше, нiж було слiд. Казан дико остережно гаркнув. Собака вiдступив, i на мить усi в зграi вишкiрили зуби на Сiру Вовчицю. Це був виклик породи.
Той великий гаскi був ватажком зграi, i якби один iз його псiв загарчав на нього так, як це зробив Казан, вiн уже вчепився б зухвальцю в горло. Але в напiвдикому лютому Казановi, що навис над Сiрою Вовчицею, вiн не розпiзнав крiпака упряжi. Казан був бiльше, нiж просто пара Сiроi Вовчицi. Вiч-на-вiч iз ватажком iздових собак стояв такий самий господар, як i вiн сам. Ще мить – i вiн стрибнув би вперед, борючись не так за лiдерство, як за Сiру Вовчицю. Але великий гаскi раптом розвернувся й, невдоволено гарчачи, вилив свiй гнiв на одному зi своiх товаришiв, укусивши того за бiк.
Сiра Вовчиця, хоч нiчого не бачила, та все зрозумiла й усе ближче пригорталась до Казана. Вона знала, що означае цей виклик на бiй: пiд мiсяцем i зорями хтось мае померти, а переможець здобуде ii як нагороду. Поскиглюючи й несмiливо пiдштовхуючи Казана в плече i шию, вона заохотливо намагалася вiдвести його подалi. У вiдповiдь Казан лише видавив iз себе глухий лиховiсний рев. Вiн лiг поряд iз нею, швидко лизнув ii слiпу морду й уп’явся очима в чужинцiв.
Мiсяць опускався все нижче й нижче, доки не щез за лiсистим обрiем на заходi. Уже зовсiм поблiдлi зорi одна за одною зникли з небосхилу. А за малу часину настав холодний сiрий пiвнiчний ранок. Тодi великий гаскi пiднявся з ями, яку був вирив у снiгу, i повернувся до лося. Казан за якусь мить звiвся на ноги
Страница 41
також пiдiйшов до здобичi. Двiйко собак почали зловороже кружляти навколо тушi, поопускавши голови й наiжачивши шерсть. Гаскi вiдiйшов убiк, а Казан примостився бiля шиi лося й почав рвати замерзлу плоть. Голодним вiн не був, але так вирiшив показати свое виняткове право на цю здобич.На якусь хвильку вiн забув про Сiру Вовчицю. А гаскi тим часом тiнню шмигнув убiк, знову став над Сiрою Вовчицею й почав ii обнюхувати. І от вiн завив. У цьому виттi були пристрасть, запрошення, дике завзяття. Швидко, у клiп ока, вiрна Сiра Вовчиця встромила своi блискучi iкла в плече гаскi.
Сiрою блискавкою, тихою й грiзною, полетiв Казан крiзь ранкову пiвсутiнь. Мить – i вiн налетiв на вожака, почавши запеклий бiй.
Четверо iнших гаскi швидко пiдбiгли до бойовища й усiлися за крокiв десять вiд протиборцiв. Сiра Вовчиця лежала на животi. Величезний гаскi й покруч собаки та вовка билися не як iздовi собаки чи вовки. За кiлька хвилин лють i ненависть захлиснула iх, змусивши битися, як дворняг. Обидва бiйцi мали добру хватку. Вони перекидались у перевертах, на землi почергово опинявся то один, то iнший. І все це вiдбувалося так швидко, що четвiрка iздових собак, спантеличених i нерухомих, заледве встигала стежити за ними очима. За iнших обставин вони б кинулися на першого ж бiйця, що опинився горiчерева, i розiрвали б його на шматки. Так було заведено у вовкiв i iздових собак. Та тепер вони сидiли нi в сих нi в тих, лячно дивлячись на протиборцiв.
Великий гаскi ще нiколи не зазнавав гiркоти поразки. Вiд своiх предкiв, нiмецьких догiв, йому в спадок дiстався великий зрiст i така сильна масивна щелепа, що вiн мiг би розчавити нею голову звичайного собаки. Але Казан був не просто iздовий собака чи вовк, у ньому було все найкраще вiд обох порiд. До того ж Казан мав перевагу: вiн на кiлька годин ранiше за суперника наситився й добре вiдпочив. Окрiм того, вiн боровся за Сiру Вовчицю. Казан мiцно вп’явся iклами в плече гаскi, але й довгi зуби гаскi, проштрикнувши шкуру суперника, мiцно закрiпилися на його шиi. Цаль глибше – i вони зачепили б яремну вену. Казан чув хрускiт кiсток свого суперника, знав вiн i те, що противник захоче ще раз дiстатися до його шиi. І той таки спробував це зробити, але Казан виявився спритнiшим, вiдскочивши вбiк.
З рани на його грудях капала кров, але болю вiн не вiдчував. Протиборцi почали повiльно ходити колом. Їздовi собаки, що до того нерухомо дивилися на бiй, ступили на крок чи два вперед. Вони пороззявлювали пащеки, пускаючи слину, знервовано чекали фатального моменту бою i пильно дивилися на великого гаскi червоними очима. Тепер iхнiй ватажок був вiссю широкого кола, що його робив, кружляючи навколо гаскi, Казан. Гаскi, через зламане плече накульгуючи, постiйно повертався обличчям до суперника й дивився на нього, прищуливши вуха.
Казан натомiсть тримав вуха настовбурченими. Його ноги легко торкалися снiгу. До нього повернувся весь бойовий досвiд, уся обережнiсть. Слiпа лють зникла. Тепер вiн бився так, наче перед ним був смертельний ворог – пазуриста рись. П’ять разiв вiн обiйшов навколо гаскi, а тодi кулею метнувся всередину кола, навалившись усiею вагою на його пошкоджене плече. Цього разу вiн не намагався вчепитись у ворога, вiн хотiв завдати удару в щелепу. Це був убивчий удар, якщо зважити на немилосердних суддiв, що вже винесли смертельний вирок переможеному, ким мав стати перший, хто впаде. Величезний пес був збитий з нiг. Той момент, коли вiн перекинувся на бiк, став фатальним. Тiеi ж митi четверо його товаришiв з упряжi вчепилися зубами в тiло свого вожака. Уся iхня ненависть, що була накопичилась упродовж довгих мiсяцiв, вилiзла назовнi. Вони пригадали, як пiд час подорожей iкластий ватажок ображав iх, тож тепер сповна мстилися за це, рвучи його буквально на шматки.
Казан погарцював до Сiроi Вовчицi. З радiсним виттям вона поклала свою голову на його шию. Двiчi вже вiн ставав до смертельного бою за неi. Двiчi перемагав. Душа слiпоi Сiроi Вовчицi – якщо, звiсно, уявити, що вона мала душу, – здiйняла в холодне сiре небо сповнене радостi виття. Вона лежала бiля Казана, збуджено й часто дихала, слухаючи, як клацали iкла об плоть i кiстки ворога, що його здолав ii пан i господар.
Роздiл XVI
Поклик
Бенкетуваня над замерзлою тушею старого лося тривало кiлька днiв. Даремно Сiра Вовчиця намагалася виманити Казана кудись подалi в лiси й болота. День за днем ставало теплiше, настав час полювання, i Сiра Вовчиця хотiла бути наодинцi з Казаном. Але в тому, як i в бiльшостi чоловiкiв, верховодство i влада збурили новi вiдчуття. Тепер вiн був ватажком собачоi зграi, як колись був ватажком серед вовкiв, i вже не тiльки Сiра Вовчиця, а чотири гаскi ходили за ним слiдком. Знову вiдчував вiн майже забуте дивне збудження й радiсть перемоги, i тiльки Сiра Вовчиця з вiчного мороку своеi слiпоти бачила небезпеку, якою загрожувала Казановi його нова влада. Три днi й три ночi лишалися вони бiля мертвого лося, готовi захищати його вiд зазiхань чужинцiв.
Щоправда, з кожною днино
Страница 42
iхня пильнiсть ставала все меншою. Четвертоi ночi iм вдалось уполювати молоду лань. Казан очолював гонитву й уперше, збуджений присутнiстю зграi за спиною, залишив свою слiпу пару саму. Коли вони нагнали здобич, вiн перший стрибнув до ii м’якого горла. І доки пес не почав роздирати зубами м’ясо, нiхто не насмiлився почати iсти. Казан був господарем. Самим гаркотом вiн зумiв вiдiгнати всiх назад. Коли заблищали його iкла, собаки, тремтячи, попритискалися черевами у снiг.Казанова кров кипiла вiд грубоi всерадостi. Збудження й запал, що iх давала нова влада, щодня бiльше змалювали значення Сiроi Вовчицi. Вона прийшла лише за пiвгодини пiсля початку бенкетування. Їi хода позбулася легкостi й жвавостi; прищуленi вуха не були знаком радостi; уже не так упевнено тримала голову. Багато вона не iла. Свое слiпе обличчя вовчиця постiйно тримала повернутим у бiк Казана. Куди б вiн не рухався, вона дивилася на нього своiми незрячими очима, немов сподiваючись, що вiн от-от покличе ii тихим скавулiнням – цим особливим, тiльки iм двом зрозумiлим сигналом, i вони покинуть усiх i знову житимуть самi серед дикоi природи.
У Казановi, коли вiн став ватажком зграi, почали вiдбуватися дивнi змiни. Якби вiн орудував вовками, Сiра Вовчиця легко б вiдбила його вiд них. Але Казан був серед собi подiбних. Вiн був собакою. І вони були собаками. Внутрiшнiй вогонь, що вже був погас i перестав зiгрiвати, спалахнув з новою силою. Живучи iз Сiрою Вовчицею, Казан гнiтився тiльки одним: самотнiстю. Це вiдчуття було геть незнайоме дикiй вовчицi. Природа заклала в собацi потребу спiлкуватися, i не з кимось одним, а з багатьма. Вона ж навчила його слухати людину й виконувати ii накази. Так само природнiм було для Казана ненавидiти людей, але вiн i досi належав до собачоi породи. Йому було добре iз Сiрою Вовчицею, вiн почувався значно щасливiшим, нiж коли жив у товариствi людей i своiх однокрiвцiв-собак. Але Казан довго був вiддiлений вiд попереднього свого життя, i поклик кровi тепер змусив його на якийсь час забути минуле. І тiльки Сiра Вовчиця зi своiм неймовiрним надiнстинктом, даним iй вiд природи замiсть утраченого зору, розумiла, до чого все йде.
Щодня ставало теплiше: удень на сонцi снiг навiть пiдтавав. Вiд часу битви бiля мертвого лося минуло вже два тижнi. Поступово зграя просувалась у схiдному напрямку, аж доки опинилася за п’ятдесят миль на схiд i двадцять на пiвдень вiд староi оселi Казана й Сiроi Вовчицi пiд вiтроломом. Бiльш нiж будь-коли вовчиця почала журитися за iхнiм старим лiгвом пiд поваленими деревами. Сонячне свiтло й тепле повiтря провiщали справжню весну; а для Сiроi Вовчицi це ще й був час, коли з усього було зрозумiло, що вона скоро вдруге стане матiр’ю.
Але ii зусилля завести Казана назад були марнi, i, попри ii протест, вiн щодня вiв зграю ще трохи далi на пiвденний схiд.
Інстинкт спонукав чотирьох гаскi рухатися саме цим курсом. Вони недовго прожили серед дикоi природи й досi потребували людини, а людина була саме там. У цьому напрямку, не так далеко вiд них, було поселення Компанii Гудзоновоi затоки, де служив iхнiй покiйний господар. Казан цього не знав, та от одного дня сталося те, що нагадало йому про колишне життя, про давнi потреби, i це зробило прiрву мiж ним i Сiрою Вовчицею ще бiльшою.
Вони саме зiйшли на верхiвку пагорба, коли щось змусило iх зупинитись. Це був чоловiчий голос! Вiн пронизливо викрикував те саме слово, що колись так часто змушувало клекотати кров у Казанових жилах: «Гiйе! Гiйе! Гiйе!» З пагорба вони дивилися вниз на вiдкриту рiвнину, де команда з шести собак везла вперед сани, а за ними бiг чоловiк, через крок пiдганяючи псiв: «Гiйе! Гiйе! Гiйе!»
Тремтячи й не знаючи, як iм бути далi, чотири гаскi й вовкопес стояли на верхiвцi пагорба. Сiра Вовчиця тим часом коцюбилася десь позад них. Доки чоловiк i собаки не зникли з очей, вона й не поворухнулася. Та тiльки саней не стало видно, як вони побiгли до свiжоi колii й почали схвильовано й зi скавулiнням ii обнюхувати. Десь iз милю чи й двi Казан i його зграя йшли безбоязно за саньми наслiдцi. Сiра Вовчиця, трохи вiд них вiдставши, бiгла за ярдiв двадцять праворуч вiд людського слiду. Ненависний людський запах змушував швидше текти кров, баламутив iй розум. І тiльки любов до Казана й та безмежна до нього довiра спонукали ii перебувати поблизу.
На краю болота Казан зупинився i звернув зi слiду. Вiн усе ще горiв бажанням пiти далi, та в ньому прокинулася стара незнищенна пiдозрiлiсть – спадок вiд його предка вовка. Сiра Вовчиця радiсно заскиглила, коли вiн повiв усiх у лiс. Вона наздогнала його й бiгла далi вже плiч-о-плiч.
Снiг швидко танув, перетворюючись на «кашку». Оцей талий мокрий снiг провiщав весну – час, коли люди покидають дикi мiсця. Тепер Казан i його товаришi були десь за миль тридцять вiд поселення й дуже скоро почали вiдчувати присутнiсть у цих мiсцях людини i ii жвавий рух дикими просторами. За сто миль звiдусiль мисливцi везли свiй хутровий добуток за останню зиму. Зi сходу й заходу, пiвдня й пiвночi вс
Страница 43
стежки вели до поселення. Собача зграя була тепер наче пiймана в тенета цих стежок. Не минало й дня, щоб вона не перетинала принаймнi один, а iнколи й два чи три свiжих слiди.Сiру Вовчицю переслiдував постiйний страх. У своiй слiпотi вона вiдчувала, що звiдусiль над ними нависае загроза вiд людини. А в Казановi запах людськоi присутностi навпаки, здавалося, усе бiльше й бiльше вивiтрював страх й обережнiсть. Тричi цього тижня вiн чув окрики людей, а одного разу вловив вухом навiть смiх бiлого чоловiка й собачий гавкiт, коли iхнiй господар роздавав iм щоденний рацiон риби. У повiтрi Казан ловив iдкий запах диму вiд вогнищ. Однiеi ночi вiн почув дикий уривок далекоi пiснi, а тодi знову дзявкотiння собачоi зграi.
Поволi, але певно пiддавався Казан на спокусу бути з людиною, усе ближче i ближче пiдходив до поселення – милю вночi, двi вдень. А Сiра Вовчиця, боровшись до кiнця у вочевидь програшнiй боротьбi, вiдчувала в насиченому тривогою повiтрi близькiсть тiеi години, коли ii пара, зрештою, вiдповiсть на поклик кровi, i вона лишиться самотньою.
У поселеннi хутровоi компанii наставали днi бурхливоi дiяльностi й пожвавлення, днi облiку, прибуткiв i розваг. У цей час сюди везли золотi гори хутра, щоб трохи згодом переправити iх у Лондон, Париж та iншi европейськi столицi. Цьогорiч пiсля страшноi моровицi цiкавiсть до потоку лiсових людей була особлива: хто з них зостався живий? кого вже й на свiтi нема? Вiдповiсти на цi питання можна було б тiльки пiсля весняного перепису мисливцiв за смухатим звiром.
Першими з пiвдня з узграниччя цивiлiзованого свiту почали прибувати iндiанцi-чипеви й метиси зi своiми безпородними псами. Вiдразу пiсля них iз захiдних безплiдних земель потяглися мисливцi, що везли з собою вантажi зi шкурками бiлих лисиць i пiвнiчних оленiв. Їхнi довгоногi, широколапi гончаки з Маккензi тягли сани, як конi, i голосили, як побитi цуценята, коли на них нападали гаскi й ескiмоськi шпiци. З узбережжя Гудзоновоi затоки мчали зграi лабрадорiв. Таким залютим псам нiчого не було страшно; здолати iх могла лиш смерть. Низькорослi жовто-чорнi ескiмоськi шпiци, натрапляючи на великих темних маламутiв з Атабаски, дiяли iклами так само спритно, як i iхнi чорнявi господарi руками й ногами. Сюди з усiх сторiн прибували давнi недруги всiх цих псiв – гаскi. У повiтрi стояв безперервний гавкiт, собаки гризлись i гарчали; в усiх цих чотириногих прокинулась успадкована вiд своiх прародичiв вовкiв давня жага вбивати.
Лемент, гризня, колотнеча, вiд перших прибулих собак почавшись, не припинялися вiд устанку до смерку й навiть уночi при свiтлi багать. Суперечкам мiж собаками, мiж людиною i псами кiнця-краю не було. Снiг повсякчас забарвлювався в червоне, а запах кровi ще бiльше додавав лютi нащадкам диких вовкiв.
Щодня з пiвдесятка боiв кiнчалися смертю. Найчастiше гинули безпорiднi пiвденцi – покручi мастифа, дога й вiвчарки – та повiльнi, вайлуватi собаки з Маккензi. Навколо поселення стелився дим вiд сотень багать; бiля вогню збиралися жiнки й дiти мисливцiв. Коли снiг пiдтанув так, що став уже не придатним для iзди на санях, керiвник факторii Вiльямс вiдзначив, що багато з тих, хто мав би вже приiхати, не прибув. Згодом таких людей викреслювали з реестрацiйних журналiв як жертв моровицi.
Нарештi прийшла довгождана нiч Великого карнавалу. Жiнки, дiти й чоловiки готувалися до нього тижнями, а то й мiсяцями. У десятках мисливських хижок, у почорнiлих вiд диму тiпi й навiть у снiгових будинках низькорослих ескiмосiв передчуття цiеi дикоi святковоi ночi додавало життю смаку. Такi бучнi гулянки для своiх людей компанiя влаштовувала двiчi на рiк.
Цього року, щоб згладити пам’ять про моровицю й численнi смертi, керiвник факторii особливо постарався. Його мисливцi вполювали чотирьох товстих карiбу. На майданi, де вiдбувалося гуляння, розклали чотири великi вогнища. Бiля кожного з них закопали по двi десятифутовi колоди; на цi колоди поставили довгi, мiцнi, обчищенi вiд кори жердини. На кожну з них була насилена туша карiбу; так iх цiлими й смажили. Полум’я вогнищ розбавляло згустки темряви, i сам Вiльямс перший почав виспiвувати одну з диких пiсень Пiвночi – пiсню про карiбу.
Гой, го-о-о-ле-е-ень, го-о-о-ле-е-ень,
У дрiмучi лiси вiн тiкав,
Та мисливцям у руки попав.
Тепер смажим тебе ми усi,
Почастуем твоi ми боки,
Гой, великий, великий го-о-о-ле-е-ень.
– А зара’, зара’ – усi разом! – крикнув вiн.
Захопленi його запалом, лiсовики, наче прокинувшись пiсля кiлькамiсячноi мовчанки, почали несамовито спiвати й так голосно, що спiв iхнiй, здавалося, досягав самих небес.
* * *
Людське стоголосся громовицею покотилося довкола, за двi милi досягши вух Казана, Сiроi Вовчицi й гаскi, що не мали господаря. Разом iз людськими голосами почулося й збуджене виття собак. Гаскi нерухомо втупилися на пiвнiчний схiд, у напрямок, звiдки линули звуки, i весь час скавулiли. Кiлька секунд стояв Казан, наче карбований камiнь. Тодi вiн повернув голову й зупинив погляд на Сiрiй Вовчицi, що ле
Страница 44
ала, розпластавшись крижем, за кiлька крокiв вiд нього пiд прихистком густого ялицевого вiття. Вона беззвучно пiдняла вгору верхню губу, засвiтивши бiлими зубами.Казан пiдбiг до неi, обнюхав ii слiпе обличчя й заскавулiв. Сiра Вовчиця й досi не рухалася. Тодi вiн повернувся до собак, клацаючи щелепами. Ще чiткiшим ставав дикий гул святкування, i чотири гаскi, бiльше не стримуванi Казановим верховодством, як тiнi, шмигнули в напрямку людей. Казан завагався; вiн закликав Сiру Вовчицю пiти з ним, та жоден ii м’яз не здригнувся. За ним вона б пiшла й у вогонь, але не до людей. Жоден звук не проходив повз ii вуха. І от вона почула, як швидко вiддалявся глухий тупiт Казанових лап. За мить вона зрозумiла: той ii покинув. І тiльки тодi – не ранiше – вона пiдняла голову й, задихаючись вiд натуги, важко й голосно завила.
Так вона востанне звала Казана. Але його потреба в людинi й собаках виявилася сильнiшою. Ця потреба збуджувала кров, змушувала рухатися до поселення. Гаскi тепер були далеко попереду Казана, i першi секунди вiн шалено мчав, щоб iх обiгнати. Потiм сповiльнився, бiжучи ристю, а за сто ярдiв зупинився. Менш нiж за милю вiд себе вiн мiг бачити, як язики полум’я великих вогнищ червонять темне небо. Вiн озирнувся назад поглянути, чи бiжить за ним Сiра Вовчиця, а тодi знову рушив уперед, допоки не натрапив на протерту стежину. На нiй було безлiч слiдiв людей i собак; цiею ж таки стежиною день чи, може, два тому волочили тушки двох карiбу.
Нарештi Казан дiйшов до негустого узлiсся, що оточувало святковий майдан. У його очах уже вiдсвiчувалося полум’я. Пiснi й смiх чоловiкiв, пронизливi крики жiнок i дiтей, гавчання й дзявкання сотень собак, шум вiд iхнiх бiйок – уся ця веремiя звукiв завертiлась у його головi. Вiн хотiв вибiгти й приеднатися до них, знову повернути собi колишне життя. Ярд за ярдом прокрадався Казан уперед, аж доки досяг краю майдану, де зупинився в тiнi смереки. Звiдти вiн зорiв на життя, чиею частиною колись був, тремтячи, вагаючись, чи йти далi.
За якихось сто ярдiв вiд Казана гуляв-святкував люд, билися-скублися собаки, горiли-палали багаття. Його нiздрi лоскотав запахущий дух смаженоi оленятини. Вiн присiв обережно, по-вовчому, як його навчила Сiра Вовчиця; а тим часом чоловiки зняли з вогню довгi жердини з величезними готовими тушками й кинули iх неподалiк вiд вогню прямо на мокрий снiг. До них у единому поривi рушила превесела юрба, тримаючи в руках ножi, а за спинами людей позбiгалися, утворивши коло, гавкуни. За мить Казан забув про Сiру Вовчицю, забув усе, чого навчила людина i дика природа, i стрiмголов кинувся на майдан.
Собак у колi позбiгалося безмiр. Тож кiлька чоловiкiв вийшли з натовпу й стали цвьохкати батурами, щоб трохи iх порозганяти. Один iз таких ударiв досяг плеча ескiмоського шпiца, вiд болю той дзявкнув, огризнувся й зачепив зубами Казанову ногу, що саме пiдбiгав до людського натовпу. Казан тут-таки й собi вкусив кривдника. За мить почалася бiйка, i за хвильку чи двi Казан уже вчепився ескiмоському шпiцу за горло.
З криками до них кинулися люди. Знову й знову iхнi батури розсiкали повiтря, як ножi. Казан був згори, тож удари падали йому на спину. Пекучий бiль вiдразу сколихнув примари колишнiх чи позаколишнiх днiв – часiв кийка й батога. Повiльно, з гарчанням вiн почав послаблювати хватку на горлi ескiмоського шпiца. Та от iз руханини собак i людей вийшов ще один чоловiк. І в руках вiн тримав кийка! Лусь! Удар кийком прямiсiнько Казановi по спинi звалив того з нiг. Пес розпластався на снiгу. А тим часом кийок знову був високо пiднятий над головою. Казан зиркнув на чоловiкове обличчя – жорстоке, розлючене, червоне. Через людей iз таким обличчям вiн i втiк у дику природу. Вiд повторного удару Казановi вдалось ухилитися. Пащека розiйшлась у вищирi, заблищали, мов ножi зi слоновоi кiстки, iкла. Третiй замах Казан перехопив у повiтрi, зубами вчепившись чоловiковi в передплiччя.
– А щоб тебе! – скрикнув вiд болю чоловiк.
Казан розвернувся й помчав у напрямку лiсу. Краем ока пес змiг побачити, як блиснула рушниця. Пострiл – i Казановi наче розпеченим вугiллям обпекло стегно. Але тiльки забрiвши глибоко в лiс, вiн зупинився, щоб зализати обпалену шерсть, – куля лише злегка зачепила шкiру.
* * *
Сiра Вовчиця все ще лежала пiд ялицею. Коли Казан повернувся до неi, свiт iй пiднявся вгору; вона схопилася на рiвнi й кинулася йому назустрiч. Людина ще раз повернула iй Казана. Вiн лизнув ii в шию й морду, а потiм стояв якийсь час, поклавши голову iй на спину й прислухаючись до далеких звукiв.
Тодi, прищуливши вуха, вiн вирушив на пiвнiчний захiд. Тепер Сiра Вовчиця бiгла оплiч нього, як у тi днi, коли вони ще мандрували без собачоi зграi. Ота чудова рiч, що лежить поза межами доступного розумiння, пiдказала iй, що вона знову стала Казановi товаришем i помiчником i що шлях iхнiй стелиться прямiсiнько до iхнього старого лiгва пiд вiтроломом.
Роздiл XVII
Його син
Найпам’ятнiшими для Казана були три речi. Вiн нiколи не мiг забути ста
Страница 45
их часiв, коли був iздовим собакою; iх, щоправда, не дуже чiтко пам’ятав, адже пройшли вже роки. Як сонне видиво, зринав у його пам’ятi час, коли вiн уперше потрапив до цивiлiзованого свiту, наче марево, бачив лице своеi першоi господинi, обличчя всiх своiх господарiв. Нiколи повнiстю вiн не забуде великоi пожежi, своiх боiв з людьми i звiрами, довгих погонь при мiсячному свiтлi. Але двi речi завжди буде пам’ятати так чiтко, наче це було тiльки вчора. Однiею з них була Жанна; iншою – страшний бiй на вершинi скелi Сонця, коли рись назавжди ослiпила його пару – Сiру Вовчицю. Деякi подii особливо чiтко фiксуються в пам’ятi людей; з тваринами майже все так само. Важко чимось вимiряти глибину горя чи щастя. Казан просто пiдсвiдомо знав, що разом iз жiнкою в його життя замiсть побоiв i знущань прийшли ситiсть, ласка й добрi слова, а з Сiрою Вовчицею – вiра й вiдданiсть. Третя незабутня рiч – тi подii, що вiдбулися з ними в iхньому лiгвi в днi страшного холоду й голоду.Мiсяць тому, коли Казан i Сiра Вовчиця покидали свое лiгво на мочарах, усе навколо було завiяне снiгом. У день повернення додому вже свiтило ясне сонце, даруючи весняним дням першi теплi промiнцi. Усюди танув снiг; швидко текли великi й малi водотоки; то тут то там чути було гуркiт скреслоi криги, потрiскування скель, землi, дерев; щоночi блiде холодне свiтiння пiвнiчного сяйва у своiй минущiй красi все далi й далi вiдходило до полюса. На тополях почали набухати бруньки, повiтря наповнилося солодким запахом ялицi, смереки й кедра. Ще шiсть тижнiв тому тут, серед нiмоi тишi, котилися смертоноснi хвилi без’iжжя, а тепер Казан i Сiра Вовчиця стояли бiля мочарiв, вдихаючи запахи весни i прислухаючись до звукiв життя. Над iхнiми головами лiтала пара якихось пташок, невдоволено щось iм цвiрiнькаючи. Велика сойка, обскубуючись, грiлася на осоннi. Трохи подалi, за деревами, вони почули, як трiщить пiд чиiмось важким копитом гiлля. З пагорба позад себе долинув свiжий запах ведмедицi; вона вийшла на прогулянку i пригинала для своiх пiвторамiсячних дитинчат, що народилися ще пiд час зимовоi сплячки, нiжнi бруньки тополi.
Тепло сонця й свiжiсть повiтря навiювали Сiрiй Вовчицi таемницю материнства. Вона тихо скиглила й терлася слiпим обличчям об Казана, уже не перший день намагаючись про це йому повiдомити. У тi днi найбiльшим ii бажанням було знову повернутися до iхнього теплого сухого лiгва пiд вiтроломом, згорнувшись там калачиком. А от полювати вона геть не хотiла, i нi хрускiт сухого гiлля пiд роздвоеним копитом, нi свiжий слiд ведмедицi та ii дитинчат не мiг збудити в нiй старих iнстинктiв. Вовчиця хотiла швидше дiстатися лiгва, вiдчути його затишок i з усiх сил намагалася, щоб Казан зрозумiв ii жадання.
Тепер, коли зiйшов снiг, виявилося, що мiж ними й пагорбом, де й розташований вiтролом, тiк вузький струмок талоi води. Почувши його дзюркотiння, Сiра Вовчиця нашорошила вуха. Вiдтодi, як вони з Казаном урятувалися вiд лiсовоi пожежi на пiщанiй обмiлинi, у неi вже не було властивого вовчiй природi страху води. Безстрашно, навiть iз нетерпiнням, iшла вона за Казаном, що шукав броду через шумний потiк. На протилежному березi Казан уже бачив великий вiтролом, а Сiра Вовчиця чула його нюхом, радiсно скавулячи й повертаючи до нього свою незрячу морду. За сто ярдiв угору за течiею через потiк лежав стовбур поваленого кедра. Ним як мiстком i скористався Казан, щоб перейти на другий берег. На якусь мить вовчиця завагалася, та лише на мить. І от вони вже плiч-о-плiч мчали до вiтролому. Спершу довго й уважно обнюхували вхiд до свого лiгва й лише тодi зайшли крiзь темний отвiр усередину. Сiра Вовчиця вiдразу ж розляглася на сухiй землi затишноi печери. Вона тяжко дихала, та не вiд виснаження, а тому що була переповнена вiдчуттям задоволення й щастя. Вiн теж був радий повернутися додому. Казан пiдiйшов до Сiроi Вовчицi, а вона, усе ще тяжко дихаючи, лизнула його морду. Це могло означати тiльки одне, i пес зрозумiв, що саме.
За мить вiн лiг поряд iз нею, прислухаючись до зовнiшнiх звукiв i позираючи на вхiд до лiгва. Потiм устав i почав обнюхувати стiни. Вiн уже був бiля самiсiнького виходу, як раптом вiдчув чийсь свiжий запах. Казан напружився, настовбурчивши щетину на спинi. Новий запах iшов у парi зi звуками, схожими на дитяче скиглення. А тодi в просвiтi показався iжатець. Недовго думаючи, вiн вайлувато посунув усередину лiгва, щось досi по-дитячому лепечучи. Саме за таку манеру розмовляти люди й не полювали на iжатця. Казан, звiсно, i ранiше чув такi звуки та, як i всi iншi звiрi, навчився iгнорувати наявнiсть нешкiдливоi тваринки. Але тепер пес не роздумував про те, хто саме перед ним. Не здогадався вiн, що варто лише гаркнути на плохенького iжатця, i той iз незмiнним дитячим лепетанням кинеться навтьоки. Цiлком можливо, що за день чи два Казан саме так i вчинив би, але тепер, коли вони з Сiрою Вовчицею тiльки-но повернулися до рiдного лiгва, кожен, хто, не спитавши, заходив до них пiд вiтролом, був нальотником, ворогом. Тож пес, не роздумуючи, стриб
Страница 46
ув на iжатця.Пiсля цього почулося дике скрекотiння всумiш iз поросячим кувiканням, а тодi голосне гавкуче стакато. Сiра Вовчиця вибiгла надвiр. За крокiв десять сидiв, згорнувшись у клубок з тисячами голок, iжатець. Осторонь вона чула, як у невтерпучих диких муках стогнав Казан. Його нiс i вся морда були обтиканi голками. Кiлька хвилин вiн крутився, заривав нiс у пухку землю, шалено намагався повиривати цi болючi штуки, що втялися в його тiло. А тодi Казан учинив так, як би на його мiсцi вчинив будь-який iнший собака пiсля контакту з дружнiм iжатцем – стрiмко побiг геть. Кружляючи навколо вiтролому, Казан за кожним кроком несамовито вив. Сiра Вовчиця до цiеi пригоди поставилася досить байдуже. Хтозна, можливо, i тварини часом розумiють кумеднi моменти життя. Якщо це так, то вона стала свiдком саме такоi сценки. Самиця вiдчула нюхом iжатця i вже знала, що Казан постраждав вiд його голок. Зробити вона нiчого не могла, кидатися в бiй сенсу не було, тож сiла й терпеливо стала чекати, нащулюючи вуха щоразу, коли Казан шаленим вихором проносився повз неi. На четвертому чи п’ятому колi iжатець потроху почав розгортатися, потiм знову залопотiв, пiдiйшов до найближчоi тополi, залiз на неi й почав обгризати молоденьку кору.
Нарештi Казан зупинився бiля Сiроi Вовчицi. Перша агонiя вiд ста маленьких голочок, що вп’ялись у його плоть, ослабла до стiйкого пекучого болю. Сiра Вовчиця пiдiйшла до Казана й обережно його дослiдила. Зубами вона схопила кiлька колючих стирчакiв i витягла iх. Казан тепер поводився як справжнiй пес: коли Сiра Вовчиця витягла другу порцiю голок, вiн дзявкнув з болю, а тодi протяжно заквилив. Потiм вiн розлiгся, витягнувши переднi лапи, заплющив очi й дозволив Сiрiй Вовчицi закiнчити операцiю. Нiяких звукiв, окрiм кiлькох випадкових «аву!», коли вже було зовсiм боляче, Казан не видавав. На щастя, голки не потрапили в рот i язик, та вся морда незабаром була червона вiд кровi. Цiлу годину Сiра Вовчиця сумлiнно виконувала завдання. Зрештою, бiльшiсть голок вдалося витягти. Та деякi колючки – надто короткi, що iх неможливо було схопити зубами, – таки лишилися.
Пiсля цього Казан пiдiйшов до струмка й занурив гарячу морду в холодну воду. На короткий час йому полегшало. Голки, що лишилися в тiлi, проникали все глибше й глибше, мов живi. Нiс i губи стали опухати. Кров i слина капали з пащi, очi почервонiли. Двi години потому, коли Сiра Вовчиця пiшла вiдпочити до свого гнiздечка пiд вiтроломом, одна з голок повнiстю проколола Казановi губу й почала колоти язик. У вiдчаi пес заходився сердито жувати якусь деревинку. Це розм’якшило колючку, i вона бiльше не заподiювала шкоди. Сама природа пiдказала йому, як врятуватися. Бiльшу частину цього дня Казан гриз гiлки чи набирав повен рот землi й жував ii. Так розiм’яв усi шипаки. Присмерком вiн залiз пiд вiтролом; Сiра Вовчиця нiжненько почала лизати його морду своiм м’яким холодним язиком. Серед ночi Казан не раз ходив до струмка, мочив у його крижану воду свою голову й так знаходив тимчасове полегшення.
На ранок Казан мав такий вигляд, наче, як кажуть лiсовики, «з’iв iжатця». Якби Сiра Вовчиця була зряча, ну i якби вона, звiсно, була людиною, то вiд щирого серця б насмiялася. Морда його опухла; щоки були не щоки – справжнi подушки; замiсть очей шпаринки. Цiлий день на свiтлi вiн заледве мiг бачити краще, нiж його слiпа пара, але болю майже не вiдчував. Того вечора Казан роздумував про полювання, а на ранок, ще до свiтанку, принiс у iхне лiгво зайця. А ще за кiлька годин мало не впiймав для своеi Сiроi Вовчицi курiпку. Вiн був уже готовий стрибнути на птаху, та за кiлька ярдiв вiд себе почув тихе лепетання iжатця й зупинився. Не так багато речей могли змусити Казана пiдiбгати хвоста. Вiдтепер до цього перелiку додалося ще й недоладне торохтiння маленького звiрятка з гострими голками. З подвiйною швидкiстю, пiдгорнувши хвоста, кинувся пес навтьоки. Як людина вiдчувае огиду до повзучих змiй, усiляко намагаючись iх уникати, так i Казан вiднинi завжди оминатиме десятою дорогою цю маленьку лiсову iстоту, що нiколи впродовж усiеi тваринноi iсторii не втрачала своеi добросердостi й не шукала приводу до сварки.
Вiдтодi минуло два тижнi. Довшали днi, ставало бiльше тепла й сонячного промiння. Швидко танув останнiй снiг, iз землi почала пробиватися яра трава. Лопались тополинi бруньки. На осоннi, мiж камiнням, прокинулись маленькi бiлi пiдснiжники – остаточний доказ того, що весна настала. Першi днi Сiра Вовчиця часто полювала з Казаном. Далеко вони не йшли, бо на мочарах стiльки птаства знаходило собi притулок, що кожен день чи нiч ловили свiжу здобич саме тут. За тиждень Сiра Вовчиця стала полювати менше. Однiеi теплоi духмяноi весняноi ночi, коли на небi зiйшов пишний сяйливий мiсяць, вона взагалi вiдмовилася покинути вiтролом. Казан i не наполягав. Інстинкт дав йому зрозумiти, що не варто далеко вiдходити вiд лiгва. Неподалiк вiн пiймав зайця, з ним i повернувся до вiтролому.
Стоячи бiля вiтролому iз зайцем у зубах, Казан почув iз темного кутка лiгва
Страница 47
невдоволене «гар-р-р!» – так Сiра Вовчиця попереджала його не входити. Пес не образився на це гарчання. Вiн постояв ще якусь хвильку, вдивляючись у темряву, де ховалася Сiра Вовчиця, кинув зайця й лiг просто в отворi. Через деякий час Казан устав, неспокiйний, напружений, i вийшов надвiр. Далеко вiд вiтролому йти не став, але до лiгва повернувся вже вдень. Вiн понюшкував повiтря й зачув такий самий запах, як колись давно чув на вершинi скелi Сонця. Дух, що витав у повiтрi, уже не був для нього таемницею. Вiн пiдiйшов ближче, i Сiра Вовчиця цього разу не загарчала. Коли Казан ласкаво ii торкнувся, вона, пiдлещуючись, заскавулiла. Тодi його морда знайшла щось iще – маленького й теплого сопуна, що дивно й тихо схлипував. Казан заскавулiв, i в темрявi Сiра Вовчиця швидко його лизнула. Казан вийшов на сонячне свiтло й розлiгся перед входом до вiтролому. Вiн розтулив щелепи, виявляючи дивне вiдчуття задоволення.Роздiл XVIII
Навчання Барi
Пiсля трагедii на скелi Сонця Сiра Вовчиця й Казан уже раз були позбавленi радостi батькiвства. Якби велика сiра рись не вдерлася тодi в iхне життя, тепер вони були б зовсiм iншi. Ту мiсячну нiч, коли рись ослiпила Сiру Вовчицю й роздерла ii щенят, вони пам’ятали так, наче то було вчора. У смертельнiй битвi Казан помстився iхньому вороговi за себе й свою пару. І тепер, притискаючись близенько до цiеi маленькоi м’якоi живоi жменьки, Сiра Вовчиця особливо чiтко уявляла собi трагiчну картину тiеi ночi. Їi аж колотило вiд кожного звуку, що йшов не вiд Казана; вона була ладна розiрвати будь-якого невидимого ворога. Казан тепер теж мав себе на бачностi, схоплюючись на ноги вiд найменшого згуку. Вiн сторожким оком поглядав на кожну рухливу тiнь, трiск гiлочки змушував смикатися його верхню губу, а iкла щоразу загрозливо блищали, коли в повiтрi вчувався стороннiй запах. Спогади про скелю Сонця, смерть iхнiх перших щенят й ослiплення Сiроi Вовчицi породили в ньому новий iнстинкт. Нi на мить вiн не переставав вартувати. Казан був упевнений, що рано чи пiзно iхнiй смертельний ворог пiдповзе до них iз лiсу. Для нього це було самоочевидним, як i те, що пiсля ночi настае ранок. Тож день i нiч вiн чекав, що знову прийде рись, той самий ворог, котрий уже приходив i приносив смерть i слiпоту. І горе було всякiй iстотi, що насмiлилась би пiдiйти до вiтролому в першi днi материнства Сiроi Вовчицi!
Але болото було огорнуте крилами спокою й достатку. Усе навколо заливало сонячне свiтло. Нiде не було й натяку на незваних гостей, якщо такими не вважати галасливих сойок, цвiрiнькучих горобцiв, виточних мишей i горностая. Минуло вже кiлька днiв, i Казан усе частiше залазив пiд вiтролом. І скiльки б разiв вiн не нюхав навколо Сiроi Вовчицi, йому вдалося виявити лише одне цуценя. Індiанцi племенi догриб назвали б таке цуценя Барi. У iхнiй мовi так iменують тих покручiв вовка та собаки, хто не мае нi братiв, нi сестер. Вiд самого початку цуцик був меткий i живкий малюк, бо вся увага й сила матерi були спрямованi лише на нього. Вiн рiс швидко, як справжнiй дикий вовчук, а не свiйське цуценя.
Першi три днi життя його цiлком задовольняло лежати близенько бiля матерi, скрутившись калачиком, iсти зголоднiвши, багато спати, набираючись сил. Сiра Вовчиця майже весь час вилизувала його язиком. З четвертого дня вiн щогодини ставав допитливiшим, займаючись й iншими речами. Вiн доповз до слiпого обличчя матерi, з величезним зусиллям перелiзши через ii лапи, а одного разу навiть зовсiм заблукав, кличучи на допомогу, коли вiдiйшов на якихось п’ятнадцять цалiв вiд неi. За якийсь час вiн почав сприймати Казана як невiд’емну частину своеi матерi. Як йому було заледве тиждень вiд народження, Барi залюбки бавився мiж переднiми лапами Казана й там i заснув. Пес був спантеличений, а Сiра Вовчиця тим часом пiдповзла до них, поклала голову на переднi лапи своеi пари, торкаючись при цьому носом дитини-втiкача. Вона здавалася надзвичайно задоволеною. З пiвгодини Казан лежав нерухомо.
У десятиденному вiцi Барi виявив, що бавитися з заячою шкуркою дуже цiкаво. Трохи згодом вiн зробив свое друге приголомшливе вiдкриття – сонячне промiння. На той час середодня сонце на небосхилi досягало такоi точки, що крiзь один iз отворiв над головою яскравий промiнь проникав у лiгво пiд вiтролом. Спочатку Барi дивився на золоту смугу спантеличено. Згодом вiн намагався грати з нею так само, як перед тим грався iз заячою шкуркою. Щодня пiсля цього вiн пiдходив трохи ближче до отвору, що крiзь нього виходив у великий свiт Казан. Нарештi настав час, коли Барi пiдiйшов до самiсiнького виходу i присiв там, мружачись вiд свiтла й полошачись побаченого. Сiра Вовчиця бiльше не намагалася втримати сина всерединi. Навпаки, вона сама вийшла у свiт i спробувала прикликати малюка до себе. За три днi його ще до того слабкi очi стали досить сильними, щоб iти за матiр’ю, i дуже швидко пiсля цього Барi навчився любити сонце й тепле повiтря, насолоджуватися життям надворi, i тепер починав страшитися темряви й закритого простору, де вiн нар
Страница 48
дився.Те, що цей свiт був не такий приемний, як на перший погляд, Барi дуже скоро дiзнався. Одного разу, чуючи лиховiснi ознаки скорого шторму, Сiра Вовчиця намагалася закликати його назад пiд вiтролом. Їi попередження Барi не зрозумiв. Та тут нагодилася сама природа. Саме вiд неi Барi дiстав свою першу науку. Вовченя потрапило пiд раптову страшенну зливу. Пройнятий жахом, Барi впав плазом, промок як хлющ i ледь не захлинувся. Урятувала його матуся, схопивши за шкiрку зубами й вiднiсши пiд вiтролом. Вiдтодi поступово Барi набував iнших, не звiданих досi життевих переживань. Один за одним у ньому прокидалися природнi iнстинкти. Найбентежнiшим був досвiд, коли його питливий нiс торкнувся до сирого м’яса щойно вбитого зайця. Тодi вiн уперше вiдчув смак солодкоi кровi. Це переповнило його дивним хвилюванням. Саме тодi вiн зрозумiв, що означае, коли Казан приносив щось у щелепах. Незабаром вiн почав бавитися не м’якими заячими шкурками, а твердими деревинками, адже в нього прорiзались мiцнi гострi, як малесенькi голки, зуби.
Зрештою, одного дня вовченятi вiдкрилася Велика Таемниця. Сталося це, коли його батько вкотре принiс у пащi великого зайця. Здобич була ще жива, але така поранена, що вже не могла нiкуди тiкати, коли Казан кинув ii на землю. Барi вже добре знав, що зайцi й курiпки мають солодку теплу кров. Таке пiйло вiн любив навiть бiльше, нiж колись материнське молоко. Але ще жодного разу не бачив вiн цих чудовиськ живими, завжди Казан приносив iх уже бездиханними. Та тепер заець зi зламаним хребтом борсав ногами, марно намагаючись утекти. Приголомшений Барi вiдiйшов подалi й не одну хвилину споглядав на передсмертнi корчi Казановоi здобичi. Казан i Сiра Вовчиця, здавалося, розумiли, що так iхнiй син здобувае першi знання як хижак i м’ясоiд. Тож вони стояли бiля зайця й навiть не намагалися запобiгти приреченим на невдачу намаганням утекти чи покласти край його стражданням. Кiлька разiв Сiра Вовчиця обнюхувала здобич, щоразу повертаючись слiпою мордою до Барi. Казан розлiгся на животi неподалiк й уважно спостерiгав. Щоразу, коли Сiра Вовчиця опускала голову, щоб потермосити зайця, вушка Барi вичiкувально нащурювались. Коли вовченя переконалося, що нiчого страшного не вiдбуваеться, пiдiйшло трохи ближче, згодом ще ближче, аж доки дуже обережно, стоячи на твердих ногах, торкнулося ще живоi пухнастоi iстоти.
В останнiх судомах великий заець рiзко смикнув заднiми лапами й так зацiдив Барi, що той, дзявкнувши з переляку, полетiв назад. Тодi вiн устав на ноги й уперше в своему життi вiдчув бажання помститися. Удар зайця дав йому першу науку. Вiн повернувся, уже смiливiше пiдступаючи до зайця, цього разу на зiгнутих лапах, i за мить уп’явся крихiтними зубками в горло вуханевi. Барi одразу вiдчув, як б’еться життя в м’якому тiльцi, як у передсмертних судомах сiпаються заячi м’язи. Цуценя все тримало свою першу здобич за горло, аж поки та зiйшла з блиску-свiту. Сiра Вовчиця була в захватi. Вона пестила Барi язиком, зглянувся навiть Казан, схвально засопiвши синовi. Нiколи ранiше тепла солодка кров не була така смачна для Барi, як того дня.
Досить швидко Барi став не тiльки лизькати кров, а й iсти м’ясо. Одна за одною йому почали вiдкриватися таемницi життя, що поступово ставали частиною його iнстинкту: нiчне спаровування сiрих сов, трiскiт дерева, що падае, гуркiт грому, шум весняного потоку, крик iльки, мукання лосихи й далекий поклик своiх однокрiвцiв. А найголовнiшою серед усiх таемниць була таемниця запаху. Одного разу Барi, гуляючи, вiдiйшов на ярдiв п’ятдесят вiд вiтролому. Аж от його носик вловив свiжий заячий дух. Миттево, без зайвих розмiрковувань i дальших настанов, вiн зрозумiв: щоб дiстатися до таких уподобаних уже плотi й кровi, треба йти на запах. Вiн повiльно кривуляв лiсом, аж доки дiйшов до великого поваленого стовбура. Тут заець був перестрибнув перепону, а Барi довелося повертатися нi з чим назад. Щодня пiсля цього вiн вирушав на пригоди сам. Спочатку мандрував, як дослiдник без компаса, у широкому й незвiданому свiтi. Щодня стрiчав щось нове, неодмiнно чудове, часто-густо страхiтливе. Але його страхи ставали дедалi меншими, а впевненiсть натомiсть росла. Жодна рiч, що ii вiн боявся, не чинила йому шкоди, тож вовченя ставало все смiливiшим у своiх дослiдженнях. Змiнювалась i його зовнiшнiсть, i погляд на деякi речi. Кругле, як в iванця-киванця, тiло набувало iншоi форми. Вiн став в’юнким i швидким. Жовта шерсть потемнiшала, уздовж спини з’явилася бiлувато-сiра смуга, як i в Казана. Шия й голова в нього були вiд матерi, а в усьому iншому вiн був викапаний Казан. Барi мав широкi груди, i все свiдчило, що вiн виросте сильним, кремезним вовком. Його широко посадженi очi були трохи червонуватi в куточках. Лiсовики добре знають, чого чекати вiд цуценят гаскi, що з раннього дитинства мають очi з червоними прожилками. Ця червонявiсть – попередження: у роду були вовки. Очi Барi, хоч вiн наполовину був псом, видавали в ньому едино дику вовчу суть.
Утiм, лише пiсля свого першого справжнього
Страница 49
бою з живою iстотою Барi сповна перейняв предкiвську спадщину. Того дня вiн зайшов далi, нiж звичайно, щонайменше на ярдiв сто, де тiк струмок. Ранiше вiн лише чув його дзюркотiння, споглядав здалеку, але сьогоднi зважився пiдiйти до самiсiнького краю. Довгенько так стояв Барi, дивлячись на новий для себе свiт, а бiля його лап плескотiла шумна вода. Тодi вiн обережно рушив уздовж струмка, та не пройшов i десяток крокiв, як поряд iз собою почув люте лопотiння крилами: одна iз зухвалих пiвнiчних сойок наче виросла прямо на його шляху. Через пошкоджене, певно, у боротьбi з якимось дрiбним хижаком крило вона не могла лiтати. Але для Барi в ту мить сойка здалася найстрашнiшим ворогом.Його сiра шерсть пiднялася сторч. Повiльно, не надто впевнено Барi почав наближатися. Поранена сойка спершу сидiла нерухомо, та коли щеня вже було на вiдстанi трьох футiв, короткими швидкими стрибками почала вiдступати, волочачи по землi зранене крило. Нерiшучiсть Барi розвiялась, як дим. Дзявкнувши iз захвату, вiн кинувся на зухвалу пташку. Лише кiлька секунд тривав захопливий забiг, а тодi гострi зубки Барi вп’ялися в сойчине пiр’я. Пташка блискавично розвернула голову й клюнула дзьобом нападника. Сойка – цар малого птаства, що в сезон гнiздування полюе на горобцiв та iнших дрiбних пернатих, – знову й знову довбала Барi. Та Казанiв син досяг уже такого вiку, коли бiль вiд ударiв пiд час битви змушував його лише заглиблювати зуби ще далi. Коли його iкла вп’ялися в тiло здобичi, з самого нутра почувся щенячий гаркiт. На щастя для себе, вiн схопив сойку пiд крило й пiсля першого десятка ударiв ii опiр ослаб. Хвилин за п’ять Барi розчепив зуби й вiдступив на крок, щоб подивитися на нерухому iстоту. Сойка була мертва. Так вiн виграв свiй перший бiй. З цiею перемогою прийшло чiтке розумiння найбiльшого iнстинкту з усiх, що говорив йому: ти пiймав здобич, тож вiднинi вже не дармоiд, не трутень у дивовижному свiтi дикоi природи, а ii повноправний член.
Пiвгодини потому Сiра Вовчиця пiшла по його слiду. За цей час Барi уже пошматував сойку й порозкидав кругом ii пiр’я. Бучно-веселе цуценя з покривавленим носиком лежало поряд зi своею здобиччю. Сiра Вовчиця швидко зрозумiла, що тут недавно вiдбулося, i радiсно почала його пестити. Коли вони поверталися до вiтролому, Барi нiс у щелепах те, що лишилося вiд сойки.
Вiднинi полювання стало головною пристрастю в життi щеняти. Якщо вiн не дрiмав на сонцi вдень чи пiд вiтроломом уночi, то неодмiнно шукав живих iстот, щоб iх знищити. Барi перевiв цiлу родину виточних мишей. Просто було ловити й дрiбних пташок – вiн уполював трьох. Аж от настав i час вiдчути гiркоту першоi поразки. Сталося це, коли малий стрiвся з вiдчайдухом-горностаем. Невдача, що спiткала його з маленьким бiлим лiсовим розбiйником, на кiлька днiв охолодила бойовий запал. Такою була його перша велика наука: у свiтi, де, крiм нього, iснують й iншi м’ясоiди, природою влаштовано так, що одне хиже iкло не повинне полювати на iнше. Багато речей вiн пiзнав, багато затямив. Інстинктивно Барi уникав iжатця, хоч торкнутися його голок не довелося. Одного дня, через два тижнi пiсля бою з горностаем, йому трапилась iлька. Обидвое вони були в пошуках iжi, а як поряд потенцiйноi здобичi не було, то й не було за що боротися. Так вони й розiйшлися, кожен пiшовши своею дорогою.
Усе далi й далi наважувався вiддалятися Барi вiд вiтролому, завжди йдучи вздовж струмка. Інодi вiн пропадав на декiлька годин. Спершу Сiра Вовчиця непокоiлася, коли малюка не було поруч. Однак iз ним вона ходила рiдко, а за деякий час i зовсiм перестала турбуватись – природа швидко зробила свое. Тепер уже неспокiйним був Казан: настали мiсячнi ночi, i в ньому все бiльше й бiльше прокидалася жага вдаритись у мандри. Сiра Вовчиця й собi почала вiдчувати дивну тугу за кочуванням, коли вони з Казаном топтали неблизький свiт.
І от настав день, коли Барi пiшов у свое найдовше полювання. За пiвмилi вiд лiгва вiн убив свого першого зайця. Вовченя не вiдходило вiд здобичi до самого вечора. На обрii зiйшов великий золотий владар нiчного неба, затопивши у своему сяйвi лiс, рiвнини й гiрськi хребти. Кругом стало свiтло, майже як удень. Це була славна нiч. Барi, угледiвши мiсяць, залишив свою здобич i попрямував у протилежний вiд вiтролому бiк.
Усю нiч Сiра Вовчиця з нетерпiнням чекала сина. І коли нарештi мiсяць почав запливати за лiс на пiвденному заходi, вона сiла, закинувши слiпе обличчя до неба, й уперше пiсля народження Барi заквилила. Природа заграла й у нiй. Барi чув виття матерi, та вiдповiдати не став. Перед ним був увесь свiт, нове життя, а з домом вiн попрощався назавжди.
Роздiл XIX
Загарбники
Настала та преславна пора, коли весна розминаеться з лiтом. Пiвнiчнi ночi тодi завжди осяваються свiтлим мiсяцем i ясними зорями. В одну з таких ночей Казан i Сiра Вовчиця вирядились у дорогу, вiддавшись жазi до мандрiв, i пустилися долиною мiж двома хребтами в довге полювання. Так завжди бувае у смухатих тварин, коли iхнi молодi нащадки, народженi ра
Страница 50
ньою весною, залишають своiх матерiв i йдуть шукати власний шлях у великому свiтi. Казан i Сiра Вовчиця подалися на захiд вiд свого зимiвника пiд вiтроломом на мочарах. Полювали здебiльшого в нiчний час, лишаючи скрiзь на своему шляху недогризки зайцiв i курiпок – це ж бо була багата на здобич пора, час голоду давно минув. За десять миль на захiд вiд болота вони вполювали оленя; i його, лиш раз покуштувавши, покинули недоiденим. Гамуючи голод неодмiнно свiжиною, собака й вовчиця стали товстими, блискучими. Щодня вони чималу годину лежали, угрiвшись на осоннi. Суперникiв цi двое мали небагато. Рисi водилися переважно в густих лiсах на пiвднi, вовкiв не було зовсiм. Ільок, куниць i норок уздовж струмка було чимало, та це не такi вже й прудкi та зубастi тварини. Одного разу пара зустрiла стару видру, чия шерсть iз настанням лiта почала мiнятися на бiлувато-сiру. Звiрок був справжнiм велетом у своему родi. Зледащiлий гладкий Казан статечно стежив за ним, склавши лапи. А слiпа вовчиця вiдчула лише рибний запах у повiтрi. Загалом, до видри вони ставились, десь як до плавучоi колоди. Це була iстота не з iхнього свiту, як риба, наприклад. І вони йшли собi далi, навiть не здогадуючись, що це дивне створiння з чорними, як смоль, лапами-ластами дуже скоро стане iхнiм союзником в однiй смертельнiй битвi. Це буде чергова битва, не перша й не остання, у нескiнченнiй кривавiй вiйнi диких тварин; тут звiр’я – достоту як люди, що нема-нема, та й починають лити одне одному кров у братських усобицях.Другого дня пiсля зустрiчi з видрою Сiра Вовчиця й Казан пройшли вздовж потоку води зо три милi далi на захiд. Тут вони зiткнулися з перешкодою на своему шляху, i, щоб iти далi, змушенi були повернути на пiвнiч. Цiею перешкодою виявилася величезна боброва хата, що перегороджувала потiк. Гать була двiстi ярдiв завширшки, i через неi затопило на милю болота й лiси. Нi Сiру Вовчицю, нi Казана бобри теж нiскiлечки не цiкавили. Для них це були такi ж iстоти, як риби, видри, швидкокрилi птахи – не з iхнього свiту.
Тож вони повернули на пiвнiч, не знаючи, що природа вже приготувала найближчим часом цiй четвiрцi – собацi, вовчицi, видрi й бобровi – участь в однiй iз битв, де виживають найпристосованiшi. Ця битва, як i багато iнших схожих на неi, назавжди лишиться таемницею зiр, мiсяця й вiтру, а вони, як вiдомо, свiдки нiмi.
Уже багато рокiв нiхто з людей не приходив у цю долину мiж двома гiрськими хребтами й не тривожив бобрiв. Якби який-небудь мисливець iз племенi сарсi пiшов за течiею цього безiменного струмка i зловив тут патрiарха й голову колонii, то вiдразу б визначив, що це дуже старий бобер. Певно, iндiанець своею мовою, звiсно, нарiк би його Щербатим Зубом, а все тому, що один iз чотирьох довгих зубiв тварини й справдi надщербився, коли та гризла дерево для гатi. Шiстьма роками до цього Щербатий Зуб привiв униз за течiею кiлькох бобрiв-однолiткiв. Тут вони й звели свою першу невелику греблю, а пiд нею – першу хатку. За рiк у квiтнi пара Щербатого Зуба розродилася чотирма маленькими бобренятами; кожна iнша самка так само народила вiд двох до чотирьох малят. Так населення колонii збiльшилось удвiчi чи й утричi. Наприкiнцi четвертого року перше поколiння дiтей за неписаним законом природи мало б, знайшовши кожен собi пару, покинути колонiю й шукати житла деiнде. Пари вони собi познаходили, але й надалi жили на старому мiсцi.
Наступного року те поколiння бобренят, котрим було вже чотири роки, теж знайшло собi пари, але колонiю не лишило. І вже на початку лiта шостого року колонiя була бiльше схожа на велике, давно обложене мiсто. Вона складалася з п’ятнадцяти нiр i ста з гаком бобрiв, не рахуючи немовлят четвертого поколiння, що народились у березнi та квiтнi. Гребля росла, аж доки сягнула двохсот ярдiв завдовжки. Вода затопила велику площу березово-тополиного лiсу й досягла аж болота, де росли верби й бузини. Їжi ставало замало, нори були переповненi, але покидати греблю нiхто не хотiв – бобри, майже як люди, люблять своi домiвки. Нора Щербатого Зуба мала розмiр дев’ять на сiм футiв. У нiй жило двадцять сiм дiтей та онукiв. І от тепер Щербатий Зуб надумав здiйснити щось неймовiрне, що не вкладалось у звичаi iхнього племенi. У той час, як Казан i Сiра Вовчиця байдуже нюхали сильний запах бобрового мiста, Щербатий Зуб готувався вивести звiдти свою родину – двох синiв та iхнi сiм’i.
Як i ранiше, Щербатий Зуб був визнаним лiдером колонii. Жоден iнший бобер не дорiс до його розмiрiв i не мав такоi сили. Важив вiн принаймнi шiстдесят фунтiв. Його гладке тiло мало завдовжки три фути. Лише сам його хвiст був чотирнадцять цалiв завдовжки й п’ять ушир. Часом у тиху нiч вiн так ударяв ним по водi, що було чути за чверть милi, не менше. Перетинчастi заднi лапи були удвiчi бiльшими, нiж у його пари, i на всю колонiю вiн славився як найшвидший плавець.
Уже вночi, коли Сiра Вовчиця й Казан повернули на пiвнiч, Щербатий Зуб пiднявся на вершину гатi, струсив iз себе воду й подивився вниз, щоб переконатися, чи йде за ним його армi
Страница 51
. Пiд зорями вiд руху багатьох тiл схлипнула на великому ставку вода. Деякi старшi бобри пiднялися до Щербатого Зуба й собi стали дивитися. Тодi старий патрiарх пiрнув у вузький потiк на iншiй сторонi греблi. За ним у зоряному снi посунули шовковi постатi переселенцiв. По одному, двое, трое, дорослi й малi, перелiзли вони через греблю й легко та швидко почали свiй сплав униз за течiею. Наймолодшi швидко гребли, щоб не вiдставати вiд старших. Їхнiй голова Щербатий Зуб плив попереду сорока iнших; за ним його дорослi працiвники й бiйцi; позаду – матерi й дiти.Усю нiч бобри просувались уперед. У цей час у густому верболозi схоронилася видра – iхнiй смертельний ворог, небезпечнiший навiть за людину. Видра народжена рибоiдом, оскiльки ж бобровi гатi зупиняють рибу, що пливе на нерест, то видра знае: де багато бобрiв, там завжди мало риби. Чи це природа пiдказала iй таку закономiрнiсть, чи вона своiм розумом дiйшла до цього умовиводу – ваги немае. Важливо те, що це природнi вороги. Правда, видра не в змозi впоратися з численним ворогом безпосередньо, тому руйнуе iхнi греблi, що, своею чергою, призводить до знищення й бобрiв. От у цiй кровнiй ворожнечi – так визначила сама природа – знайшлося мiсце й для Казана й Сiроi Вовчицi.
Десять iз лишком разiв за нiч Щербатий Зуб зупинявся, щоб дослiдити запаси iжi вздовж берегiв рiчечки. У двох-трьох мiсцях знайшлося багато дерев, та от греблю там звести було б важко. Його чудовi iнженернi iнстинкти виявилися сильнiшими за потребу iсти тут i зараз. І коли щоразу вiн знову йшов уперед, жоден бобер не ставив пiд сумнiв його рiшення. На ранковiй зорi вони перетнули згарище i прийшли до краю болота, що правом займанщини належало Казановi й Сiрiй Вовчицi. Скрiзь по своему маетку вони полишали власнi слiди. Але Щербатий Зуб був iстотою води, а нюх у його племенi розвинений погано. Там, де струмок поплив лiсом, бобер уповiльнив рух, утiм просувався далi. Трохи нижче вiд дому Казана й Сiроi Вовчицi вiн зупинився, видерся на берег i випростався, балансуючи на своiх перетинчастих лапах i широкому хвостi. Саме тут вiн знайшов iдеальнi умови. Через вузький струмок легко було побудувати греблю, а вода могла б затопити велику площу, де росли тополi, берези, верби й вiльхи. Високi дерева зусiбiч захищали мiсцину, тож зими мали бути теплими. Щербатий Зуб швидко дав своiм послiдовникам зрозумiти, що саме тут буде iхнiй новий дiм. По обидва боки потiчка в найближчому лiсi закомашiли прибульцi. Малята вiдразу з жадiбнiстю почали гризти нiжну кору верб i вiльх. Старшi бобри – а кожен з них тепер був iнженером – схвильовано дослiджували мiсцевiсть, раз по раз кидаючи в рот трохи кори.
Цього ж дня почалася робота з будiвництва нового дому. Щербатий Зуб зайняв велику березу, що хилилася над струмком, i почав гризти ii десятицалевий стовбур своiми трьома довгими зубами, схожими на чудовi сталевi стамески. Хоча старий патрiарх утратив одного зуба, iншi три з вiком ганджу не набули. Їхнiй зовнiшнiй бiк був покритий твердющою склицею, що нiколи не стиралася; внутрiшнiй – м’який, кольору слоновоi кiстки, час вiд часу стирався, але постiйно оновлювався. Щербатий Зуб сидiв на заднiх лапах i, тримаючись переднiми за дерево й зберiгаючи рiвновагу за допомогою важкого хвоста, почав прогризати вузький рiвчачок навколо стовбура. Невпинно працюючи кiлька годин, вiн, нарештi, зупинився на перепочинок, тодi його мiсце зайняв iнший. Тим часом десяток бобрiв важко працювали таким же робом. Задовго до того, як дерево, що його точив Щербатий Зуб, було готове впасти поперек потоку, у воду шубовснула невелика тополя. Надгризений рiвчачок надавав тепер великiй березi форми пiскового годинника. Двадцять годин робити – i плюх! – бiлокора впала прямо поперек струмка. Бобри здебiльшого працюють уночi, але можуть i вдень; у дальшi кiлька днiв Щербатий Зуб не дав своему племенi вiдпочивати. З майже людським iнтелектом виконували маленькi iнженери свое завдання. Поваленi невеликi дерева були розрiзанi на частини по чотири-п’ять футiв завдовжки кожна. Тодi бобри головами й переднiми лапами одну за другою скочували цi майже однаковi шматки до струмка й надiйно закрiплювали iх до основи греблi – товстоi берези. Коли кiстяк гатi був готовий, настав час цементних робiт. У цiй справi бобри кращi за людей. Лише динамiт мав досить сили, що розбити побудоване. Пiд своiми чашкуватими пiдборiддями бобри носили з берега сумiш бруду та дрiбних гiлок, вiд пiвфунта до фунта за раз, i заповнювали ним усi отвори в кiстяковi греблi. Здавалось би, таке завдання непосильноi важкостi для цих iстот, та думка така оманлива – iнженери Щербатого Зуба за добу могли перенести тонну такого цементу. За три днi поступово почала пiднiматися вода, доки не спинилася на висотi десятка складених стовбурiв, затопивши невелику, порослу кущами дiлянку. Це значно полегшило роботу. Тепер будiвельний матерiал можна було зрiзати, стоячи прямо у водi, i легко сплавляти самопливом до греблi. У той час, як частина бобровоi колонii саме цим i займалася, iншi п
Страница 52
иточували до гатi стовбур за стовбуром, аж доки споруда досягла сотнi футiв ушир.Бобри майже закiнчили свою роботу, коли одного ранку на свое болото повернулися Казан i Сiра Вовчиця.
Роздiл XX
Ворожнеча в нетрях дикоi.. природи
З пiвденного сходу подув м’який вiтер. Саме вiн принiс запах непроханих гостей до носа Сiроi Вовчицi, ще коли вони з Казаном були за пiвмилi вiд свого вiтролому. Вона дала про це знати Казановi, i той, старанно нюшкуючи повiтря, уловив дивний дух. Що далi пара просувалася, то сильнiшим ставав запах. Коли за двiстi ярдiв вiд вiтролому вони почули сильний трiск дерева, то з несподiванки зупинилися. З хвилину, а то й бiльше, стояли Казан i Сiра Вовчиця, напружено прислухаючись. Тодi цiлковиту тишу порушив раптовий скрипучий виск, за ним почувся сплеск води. На цьому Сiра Вовчиця заспокоiлась, притиснувши вуха назад i повернувши голову до Казана. Пара пiшла далi, не надто поспiшаючи, але й не плентаючись. Дуже скоро вони вийшли на верхiвку невеликого горбка. І ось тут Казан як стiй зупинився, великим дивом дивуючись вiд побаченого. Поки iх не було, тут вiдбулися разючi змiни. Там, де ще недавно текла невелика рiчечка, тепер розкинувся ставок, що сягав майже пiднiжжя того горбка, де вони стояли. Нова водойма, затопивши дерева й чагарi, була футiв сто завширшки, завдовжки – разiв у п’ять чи й шiсть бiльше. Казан i Сiра Вовчиця тихесенько пiдiйшли до ставочка, тож не дивно, що зайнятi справою бобри Щербатого Зуба iх не почули. Запах законних господарiв своiм слабким нюхом вони теж не вловили. За футiв п’ятдесят попереду Щербатий Зуб точив стовбур дерева, праворуч вiд нього десь на такiй самiй вiдстанi п’ятеро бобренят бавились у будiвельникiв, зводячи маленьку греблю з болота й гiлочок. На протилежному березi ставу був крутий спуск футiв шiсть чи сiм заввишки. Деякi дворiчнi бобренята – уже й не дiти, та досi не робiтники – з величезним задоволенням дерлися нагору й спускалися, мов зi снiговоi кручi, звiдти iз хлюпом униз. Саме цей звук шубовсання у воду й чули перед тим Казан i Сiра Вовчиця. Скрiзь, то тут то там, заповзято працювали дорослi бобри.
Кiлька тижнiв тому Казан уже бачив схожу картину. Трапилося це, коли вони iз Сiрою Вовчицею змушенi були звернути на пiвнiч бiля старого дому Щербатого Зуба. Тодi це не притягло iхньоi уваги. Але тепер така швидка й разюча змiна ландшафту бiля iхнього лiгва не могла його не хвилювати. Бобри враз перестали бути просто водними тваринами, неiстiвними i з гидким запахом. Цi непроханi гостi вдерлись у його володiння, отже, стали ворогами. Казан мовчки оголив зуби, наiжачив уздовж хребта шерсть, напружив кожен свiй м’яз. Нi звуку вiн не вичавив iз себе й коли кинувся вниз на Щербатого Зуба. Старий бобер не помiчав небезпеки доти, доки пес не наблизився до нього на вiдстань двадцяти футiв. І без того повiльний i неповороткий на сушi, остовпiлий бобер якусь мить стояв нерухомо. А тодi таки зiстрибнув iз дерева, i вчасно: ще мить – i Казан би його наскочив. Та вже за хвильку пес i бобер котилися по землi, наближуючись до краю води. Аж от важкотiлий Щербатий Зуб, наче змащений олiею, вислизнув з-пiд Казана, рятуючись у своiй рiднiй стихii. Вiн ще легко з того вилiз: лише два наскрiзнi отвори лишились у його м’ясистому хвостi пiсля тоi сутички. Розгнiваний не вдалим для себе розвитком подiй, Казан блискавично метнувся праворуч, туди, де гралися бобренята. Малi зубастики, здивованi й наляканi побаченим, i досi стояли, як укопанi. Та щойно до них дiйшло, що тепер Казан летить по iхнi душi, як кинулися навтьоки. Трьом iз них удалося дiстатися води, та двое iнших, найменших, тримiсячних, не встигли. Самим порухом щелеп пес зупинив життя в одному бобренятi, переламавши тому хребта, а другому вчепився за шию i тряс, як тер’ер щура. Коли Сiра Вовчиця спустилася вниз до Казана, бобренятка були мертвi. Вона обнюхала iхнi маленькi тiльця й тужливо-тужливо завила. Чи не про свого Барi, що покинув ii, нагадали iй цi маленькi iстоти?
Та навiть якби Сiра Вовчиця й думала про щось свое, Казан ii точно не розумiв. Вiн убив двох iстот, що нахабно вдерлися до них додому. З маленькими бобрами вiн був немилосердний, як i рись, що роздерла була перших дiтей Сiроi Вовчицi на верхiвцi скелi Сонця. Тепер, коли його зуби побували у плотi його ворогiв, його кров запалала нестримно скаженим бажанням убивати. Вiн шалiв, бiгаючи берегом ставка, i гарчав на зворохоблену воду, що сховала Щербатого Зуба. Усi бобри поховались у ставку, поверхня води здiймалася вiд руху багатьох тiл. Казан пiдiйшов до греблi. Це було для нього щось зовсiм нове. Інстинктивно пес зрозумiв, що це робота Щербатого Зуба i його одноплемiнникiв, тож несамовито заходився вихоплювати з греблi палички й гiлки, розкидаючи iх навколо. Раптом бiля греблi, футiв за п’ятдесят вiд берега, заколихалося плесо води, i з’явилася велика сива голова Щербатого Зуба. На пiвхвилини запало напруження. Увесь цей час пес i бобер оцiнювали один одного. Аж от Щербатий Зуб висунув iз води свое мокре блискуче т
Страница 53
ло, залiзши на греблю, усiвся й почав пильно дивитися Казановi в очi. Старий патрiарх був сам. Нiхто бiльше з бобрiв себе не показував.Поверхня ставка тепер була гладка, як люстро. Марно Казан намагався стати на опору, що б дозволила йому дiстатися до супротивника.
Мiж берегом i закiнченою частиною греблi лишився недобудований промiжок. Через нього лилася вода, тож Казановi дiстатися до свого супротивника було непросто. Тричi вiн це намагався зробити, i щоразу його зусилля закiнчувалися раптовим зануренням у воду. Увесь цей час Щербатий Зуб сидiв нерухомо. Коли нарештi Казан осягнув марнiсть своiх спроб дiстатися до бобра, старий iнженер ковзнув по греблi й зник пiд водою, уже зрозумiвши, що вовкопес, як i рись, не мiг битись у водi. Цю новину вiн повiдомив усiм членам своеi колонii.
Сiра Вовчиця й Казан повернулися до вiтролому й лягли бiля нього на осоннi. Пiвгодини потому Щербатий Зуб вигулькнув на протилежному березi ставка. За ним пiшли iншi бобри й одразу взялися до роботи, наче й не було нiчого. Деревогризи знову почали пиляти дерева. З пiвдесятка бобрiв працювали у водi, переносячи до греблi цемент i гiлля. Нiхто з них не запливав за середину ставу; там нiби була прокладена невидима заборонна межа, що ii колонiсти не порушували. Тiльки одна тварина упродовж години раз по раз пiдпливала до середини ставу й лишалася там деякий час, дивлячись на тiльця мертвих бобренят, що iх убив Казан. Можливо, це була iхня мати. Сiра Вовчиця нiби розумiла це й, не бачивши бобрихи, щоразу спускалася обнюхати малих, коли iхня мати пiдпливала до заборонноi межi.
Перший вибух гнiву й ворожнечi в Казановi згас, i тепер пес просто дивився на бобрiв, спокiйно й уважно. Вiн зрозумiв: цi тварини, що вмiють пересуватися й у водi, i на сушi, не воiни. Їх було багато, але вони тiкали вiд нього, як зайцi. Щербатий Зуб нi разу навiть не вдарив Казана. Так поступово визрiла стратегiя полювання: ловити непроханих гостей треба так само, як зайцiв чи курiпок, тобто тихенько до них крадучись, пiдстерiгаючи. По обiдi Казан iз Сiрою Вовчицею шмигнули в кущi, удаючи, що йдуть геть. Так вiн часто починав полювання на зайця й тепер хотiв використати цей хитрий вовчий виверт на бобрах. За вiтроломом вони повернули й ристю побiгли вверх за течiею, тримаючись за вiтром. Через будiвництво греблi струмок поглибшав, i тепер один зi старих бродiв повнiстю накрило водою. Казановi, щоб дiстатися другого боку рiчки, довелося зануритись у воду, залишивши Сiру Вовчицю чекати його на березi.
Казан спiшно побiг у напрямку греблi. До неi було ярдiв зо двiстi. За двадцять ярдiв до гатi, пiдступаючи близько до води, росли густi зарослi вiльхи й верби. Цим Казан i скористався. Непомiтно для бобрiв пiдiйшов вiн до ставка й причаiвся на землi, готовий стрибнути вперед, щойно з’явиться така можливiсть. Бiльшiсть бобрiв тепер працювала у ставку. Четверо чи п’ятеро ще досi були на березi, та й то бiля самiсiнькоi води, далi за течiею вiд Казана. Почекавши кiлька хвилин, Казан був уже готовий вискочити на своiх ворогiв, аж от його увагу привернуло якесь сум’яття на греблi. Там працювало кiлька бобрiв, змiцнюючи будiвлю. Блискавично Казан кинувся пiд захист зарослiв позаду греблi. Там було зовсiм мiлко, не доходило й до живота, бо основний потiк води був бiля протилежного берега. Тепер пес пробирався водою до своiх ворогiв, а тi його бачити не могли, та й вiтер йому сприяв. Шум течii перекривав i без того неголоснi звуки руху Казана. Досить швидко вiн почув у себе над головою бобрiв-будiвельникiв i гiлками поваленоi берези почав дертися з води на греблю.
За мить його голова з’явилася над греблею. На вiдстанi витягнутоi руки вiд нього старанно працював Щербатий Зуб, укладаючи в гать трифутовий тополиний стовбур завтовшки з людську руку. Вiн був такий зайнятий, що й не почув i не побачив Казана. Попередив його iнший бобер, що плюхнувся у воду. Щербатий Зуб розвернувся й зустрiвся очима з Казаном, що вже вишкiрив зуби. Тiкати часу не було. Щербатий Зуб розвернувся, щоб зiстрибнути у воду, але тут-таки на нього й стрибнув Казан, уп’явшись довгими iклами супротивниковi в шию, мало не дiставшись яремноi вени. Утiм собацi зберегти рiвновагу не вдалося, й обидвое протиборцiв покотились у ставок.
Падаючи, старий бобер своiми зубами-стамесками й собi вчепився у шкiру на горлi Казана. Отак вони, уiвшись один в одного, i плюхнулись у глибiнь ставка.
Щербатий Зуб важив шiстдесят фунтiв. Тiльки-но вiн потрапив у воду, свою рiдну стихiю, то стиснув Казана за шию, наче в лещатах. Так вони обое й пiшли на дно, як два шматки залiза. Пес повнiстю занурився пiд воду, вона ринула йому в рота, вуха, очi й носа. Переполошений Казан нiчого не бачив. Та замiсть того, щоб боротися, спробувати звiльнити себе, вiн затамував подих i ще дужче стиснув щелепи. Протиборцi торкнулися м’якого дна i якусь мить борсались у намулi. Тодi Казан послабив хватку. Тепер вiн змушений був боротися за свое життя, i до Щербатого Зуба йому вже дiла не було. Скiлькимога намагався Казан,
Страница 54
еребираючи лапами, звiльнитися, пiднятися на поверхню, на свiже повiтря, до життя. Вiн мiцно зцiпив своi щелепи, знаючи, що вдих – це смерть. На сушi вiн мiг би звiльнитися вiд Щербатого Зуба без зайвих зусиль, але пiд водою хватка старого бобра була смертельнiшою, нiж iкла рисi на сушi. Навколо бiйцiв раптом звирувала вода – це кружляв поряд ще один бобер. Якби вiн прийшов на допомогу Щербатому Зубовi, Казановi недовго було б боротися.Але природа, певно, нiколи не передбачала такого бою: Щербатий Зуб проти iкластого звiра. Тепер старий патрiарх не мав особливих пiдстав тягти Казана вниз. Мстивим вiн не був, спраги кровi й смертi не мав. Зрозумiвши, що тепер вiльний i що цей дивний ворог уже двiчi нападав i жодного разу так i не завдав особливоi шкоди, бобер послабив хватку. Це було саме вчасно для Казана. З чималим трудом пiднявся пес на поверхню води. Усе ще борсаючись, бувши майже весь у водi, Казан, на щастя, змiг зачепитися за тонку гiлку, що стирчала з греблi. Це дало змогу схопити ковток повiтря та викашляти з легень воду, що мало його не згубила. Десять хвилин тримався вiн за гiллячку, перш нiж наважитися доплисти до сушi. Коли вiн досяг берега (до нього було недалеко), то почувався геть виснаженим, так, наче хтось вичавив iз нього всю силу. Його кiнцiвки тремтiли, щелепа вiдвисла. Його розбили – розбили дощенту, упень. І хто? Істота без iкл – ось що було найгiрше. Казан чiтко усвiдомлював усю вагу приниження. Промоклий до кiсток, пiшов вiн крадцем до вiтролому, лiг на сонцi й став чекати Сiру Вовчицю.
У дальшi днi пристрасне бажання знищити бобрiв, що стали довiчними ворогами, у Казана лише росло. Щодня гребля все ширшала й мiцнiла. Ставок значно збiльшився у площi, рiвень води пiднiмався щодоби, дiйшовши впритул до вiтролому, де було лiгво Казана й Сiроi Вовчицi. За тиждень чи два, якщо бобри й далi працювали б у такому ж дусi, дiм Казана й Сiроi Вовчицi опинився б на маленькому острiвцi посеред затопленого болота.
Тепер Казановi полювання було не в радiсть, на лови вiн ходив лише через потребу харчуватися. Без угаву шукав пес можливостi вистежити й розтерзати хоч якогось необачного одноплемiнника Щербатого Зуба. За два днi пiсля битви пiд водою йому вдалося пiдстерегти одного великого бобра, що пiдiйшов надто близько до верболозу. На п’ятий день двое молодих бобрiв бродили мiлководдям бiля вiтролому. Казан несподiвано накинувся на них i порвав на шматки. Пiсля цих успiшних для Казана нападiв бобри почали працювати переважно вночi. Та це було лише Казановi на користь, бо вiн був нiчним мисливцем. Кожноi з двох дальших ночей вiн убив по бобровi. Таким чином, як рахувати й бобренят, пес учинив розправу над сiмома тваринами. Аж тут до греблi прийшла видра.
Нiколи ще Щербатий Зуб не опинявся мiж двома такими лютими, смертельними ворогами, як тепер. На березi господарював Казан. Через його швидкiсть, вiдмiнний нюх, схильностi й досвiд бiйця на сушi бобер шансiв вижити не мав. Та у водi ще бiльшу небезпеку становила видра. Ця бестiя прудкiша за швидку рибу, яку бобер ловить як iжу; ii зуби – не зуби, а сталевi голки; схопити ii неможливо – така вона гладка й слизька. Видра зовсiм не вiдзначаеться жадобою кровi, та на всiй Пiвночi не знайти бiльшого ворога для бобрового племенi, нiж вона; навiть людина не зрiвняеться в цьому з видрою. Ця маленька тваринка наче пошесть. Скрiзь, де б вона не побувала, лишае по собi смерть i руйнування. Особливо небезпечна видра взимку. У цей час вона не штурмуе бобровi гатi, нi. Видра легко робить те, на що здатна людина лише за допомогою динамiту, – пройму крiзь гать. Тодi рiвень води швидко падае, крига лускае, а бобровi нори залишаються поза водою. Як наслiдок, бобри помирають вiд голоду й холоду. Вода захищае бобровi нори вiд морозiв, а через осушення ставка температура в сорок чи п’ятдесят градусiв пiд нулем швидко проникае всередину й убивае тварин за декiлька годин. Хоч бобер i мае густе хутро, та холоду боiться, як i людина. Тож вода бiля його дому протягом усiеi довгоi зими потрiбна так само, як вогонь для дитини.
Але це було лiто, тож тепер Щербатий Зуб i його колонiя не надто переймалися через видру. Збиток через пройми у греблi, звiсно, буде, але трохи працi – й усе можна поновити, а про без’iжжя й холод узагалi не йдеться. Два днi видра обдивлялася греблю, глибоко пiрнаючи у воду ставка. Казан вважав, що то бобер, i марно намагався ii переслiдувати. Видра недобрим оком дивилася на Казана й трималася вiд нього подалi. Нiхто з них i не здогадувався, що вони одне одному союзники. А бобри тим часом i далi працювали, виявляючи ще бiльше обачностi. Вода в ставку тепер пiднялася до такого рiвня, коли можна було починати спорудження трьох нiр. На третiй день проявився iнстинкт руйнування видри. Вона почала дослiджувати греблю аж до самiсiнькоi основи. Слабке мiсце в конструкцii шукати довелося недовго. Зразу ж видра гострими зубами й маленькою довгастою головою почала розбирати п’ятифутову стiну греблi. Цаль за цалем вона без утоми рила та гризла цемен
Страница 55
iз намулу й гiлочок, оминаючи товстi стовбури. За шiсть годин роботи видрi таки вдалося зробити семицалевий у поперечнику отвiр.Потiк води ринув зi ставка, нiби запрацювала гiдравлiчна помпа. Казан i Сiра Вовчиця в цей час нишпорили верболозами на пiвденному боцi ставу. Вони почули, як потiк-гуркотiй бiльше й бiльше розривае пойму, а тодi Казан побачив, як на верхню частину греблi заскочила видра, струшуючись, як величезний водяний щур. За пiвгодини рiвень води у ставку помiтно впав, тиск води все бiльше руйнував греблю. Ще за пiвгодини бiля входiв у нори стояв бруд, а самi нори були вище за рiвень ставка. І лише тепер до Щербатого Зуба дiйшло, що вода вiдступила, i вiн здiйняв тривогу. Ватажок був переполошений усмерть, i дуже скоро кожен бобер у колонii заметушився. Вони стрiмко перепливали вiд берега до берега, не звертаючи на заборонну межу жодноi уваги. Щербатий Зуб i найстарiшi робiтники кинулися латати греблю. Тодi видра, гаркнувши, плюхнула, мов спалах, у воду й поплила вгору за течiею. Що швидше мiлiв став, то бiльше хвилювалися бобри. Про Казана й Сiру Вовчицю вони не пам’ятали.
Кiлька молодших членiв колонii вилiзли на протилежний берег. Казан, тихесенько дзявкнувши, уже був готовий скочити на них з верболозу, коли неподалiк його засiдки, бабраючись у намулi, вигулькнув один iз старших бобрiв. Казан у два стрибки долетiв до нього, вiдразу за ним помчала й Сiра Вовчиця. Короткий запеклий бiй у тванi запримiтили iншi бобри й, не гаючись, перейшли на протилежний бiк ставка. Вода спала майже наполовину, перш нiж Щербатий Зуб i його робiтники виявили пройму в стiнi греблi. Лагодити вони почали вiдразу. Для цього були потрiбнi досить довгi палицi й гiлляки. За цим матерiалом iм доводилося волочити своi важкi тiла десять чи й п’ятнадцять ярдiв м’яким намулом, що був ще недавно дном ставка. Небезпека бути розiрваними Казановими iклами iх уже зупинити не могла. Інстинкт iм пiдказував, що це питання iхнього iснування: якщо пройму не заробити, уся вода збiжить, самого ставка не стане й захиститися вiд ворогiв буде неможливо. Цього дня Сiра Вовчиця й Казан щасливо для себе полювали на бобрiв. Поряд iз верболозами в намулi вони вбили двох, а перетнувши струмок нижче дамби, нагнали бiля вiтролому вiдразу трьох. Їх чекала така ж доля бути розiрваними на шматки. Угору за течiею Казан зловив i вбив ще одного молодого бобра.
По обiдi вбивства припинились. Щербатий Зуб i його смiливi iнженери нарештi полагодили пройму в стiнi, i вода в ставку почала прибувати.
За пiвмилi вгору за течiею струмка, скулившись на поваленому деревi, лежала й грiлась у променях призахiдного сонця велика видра. Завтра iй знову братися на свою руйнiвну роботу. Такий уже ii спосiб життя, свого роду забава.
Але той дивний невидимий лiсовий суддя, званий О-i-кi, чи Дух, той, хто говорить дикою мовою, явив зрештою свою ласку Щербатому Зубовi i його на смерть переляканому племенi. Надзахiд сонця Казан i Сiра Вовчиця, тихесенько крадучись берегом струмка, знайшли напiвсонну видру, що грiлася в останнiх променях.
Тяжко попрацювавши вдень, ситненько попоiвши й пригрiвшись на сонцi, видра зовсiм розморилася. Вона була нерухома, як та колода, на якiй сама й розляглася. Це була велика сiра стара видра. Вона прожила на свiтi десять рокiв, а це означае, що своею хитрiстю перевершувала хитрiсть людську, адже ще жодного разу за цей час не потрапила у встановленi для неi пастки. Пiдступнi мисливцi будували в рiчечках вузькi опусти з камiння й дерева, але стара видра завжди розгадувала тi лихi задуми й постiйно минала сталевi щелепи, що чекали на неi наприкiнцi кожноi такоi протоки. За широкою стежкою, що лишалась у м’якому намулi, можна було оцiнити ii розмiри. Кiлька мисливцiв навiть бачили крутiйку. Якби вона не була така спритна, ii м’яка шкура давно б уже прикрашала одяг якiйсь принцесi, герцоговi, а може, й iмператоровi в Лондонi, Парижi чи Берлiнi. Та вже десять рокiв видрi вдавалося оминати пожадливi руки багатiiв.
Але було лiто, i жоден мисливець не зазiхнув би на ii шкурку, тепер вона цiнностi не мала. Видра знала це напевно: сама природа й власний iнстинкт пiдказували iй, що в цю пору року боятися людини не варто. Тож тварина мирно спала на поваленому стовбурi, байдужа до всього, крiм комфортного сну й теплого сонця.
Обережно ступаючи по землi, пробирався Казан зарослями вздовж струмка, шукаючи смухатих ворогiв, що вдерлись у його володiння. Сiра Вовчиця весь час бiгла оплiч нього. Просувалися вони беззвучно, та й вiтер дув у iхнiй бiк. Аж от до них дiйшов запах видри. Для Казана й Сiроi Вовчицi це був запах водяноi тварини, неприемний, що вiдгонив рибою, i вони вiдразу вирiшили, що неподалiк бобер. Далi вони просувалися ще обережнiше. Тодi Казан побачив велику видру, що дрiмала на стовбурi, i дав про це знати Сiрiй Вовчицi. Та зупинилася, закинувши вгору голову, а Казан нищечком почав крастися далi. Видра неспокiйно заворушилася. Уже смеркалось. Золотi вiдблиски сонця щезли. З лiсу почулося «пугу» – так сова вiталася з
Страница 56
нiччю. Видра важко задихала. Їi вусата морда сiпнулася. Не встигла вона прокинутися, як Казан стрибнув на неi. Вiч-на-вiч, у чеснiй боротьбi, стара видра могла б за себе постояти. Та тепер шансiв на рятунок не було. Сама дика природа вперше в життi стала ii смертельним ворогом. Не в людськi руки, а в пазурi самого О-i-кi, Духа, потрапила вона. А вiд Духа порятуватися неможливо. Казан загнав своi iкла в м’яку шию, дiставшись яремноi вени. Схоже, видра померла, так i не знаючи, хто на неi напав. Казан i Сiра Вовчиця швидко побiгли далi полювати на своiх ворогiв, i не здогадуючись, що вбили свого единого союзника, який був здатен вигнати бобрiв з iхнього рiдного болота.У дальшi днi Казан i Сiра Вовчиця все бiльше втрачали надiю. Разом iз видрою щезла iхня перевага, тепер гору брали Щербатий Зуб i його плем’я. Щодень вода дедалi бiльше заливала оболонь навколо вiтролому. До середини липня тiльки вузесенький перешийок з’еднував горбок, де був вiтролом, iз сушею. У глибокiй водi бобри тепер працювали безперешкодно.
Цаль за цалем рiвень води пiднiмався, доки настав той день, коли вона затопила перешийок. Останнiй раз Казан i Сiра Вовчиця вийшли зi свого дому пiд вiтроломом i рушили вгору за течiею мiж двома гiрськими хребтами. Вiдтепер струмок набув для них нового значення. Вони рухалися, повсякчас ловлячи його запах, прислухаючись до його звукiв з небувалою до того цiкавiстю. До всього цього домiшаний був страх, бо щось у поведiнцi бобрiв-переможцiв було схоже Казановi й Сiрiй Вовчицi на людину. Вiд того вечора, коли в сяйвi великого мiсяця-бiлогривця вони внюхали боброву колонiю, що з неi недавно вийшов Щербатий Зуб, дуже швидко повернули на пустоширокi рiвнини пiвночi. Так старий смiливець Щербатий Зуб навчив iх поважати плоть, кров i працю своiх одноплемiнникiв.
Роздiл XXI
Пострiл на пiщанiй обмiлинi
Липень i серпень 1911 року були на пiвночi мiсяцями великих пожеж. Дiм Казана й Сiроi Вовчицi на болотi та зелена долина мiж двома хребтами уникли руйнiвного моря вогню, але тепер, коли пара знову пустилась у мандри, то дуже швидко ступила на обпаленi почорнiлi землi, що межують з територiями, де минулоi зими вирували моровиця й голод. Принижений i розгромлений пiсля того, як бобри вигнали його з болота, Казан повiв свою слiпу пару на пiвдень. Пройшовши за хребтом миль iз двадцять, вони натрапили на знищений пожежею лiс. Вiтер iз Гудзоновоi затоки погнав полум’я на захiд, i воно не лишило тут анi слабенькоi ознаки життя, нi клаптя зеленоi землi. Слiпа вовчиця нiчого цього бачити не могла, та вона могла чути нюхом. Горiлий запах вiдсвiжив iй у пам’ятi спогади про iншу пожежу, ту, що вiдбулася незадовго пiсля битви на скелi Сонця, а всi ii дивовижнi iнстинкти, загостренi й розвиненi внаслiдок слiпоти, казали iй, що на пiвночi, а зовсiм не на пiвднi, знайдуть вони свое мисливське щастя. Та Казанова собача порода манила його на пiвдень. Це було не тому, що вiн прагнув знайти людину – тепер, як i для Сiроi Вовчицi, людина була для нього довiчним ворогом. Просто такий уже iнстинкт собаки – подорожувати на пiвдень; так само, як вовчий iнстинкт, зважаючи на нещодавню пожежу, гнав його пару на пiвнiч. Наприкiнцi третього дня Сiра Вовчиця переконала Казана. Перетнувши маленьку долину мiж двома гiрськими хребтами, вони повернули на пiвнiчний захiд, до Атабаски. Тепер вони трималися курсу, що мав у пiдсумку вивести iх до верхiв’я рiчки Мак-Фарлейн.
Торiк наприкiнцi осенi один золотошукач прийшов у Форт-Смiт, що на Невiльничiй рiчцi, маючи з собою повну пляшку, набиту золотовмiсним пiском i самородками. Золотнище було на рiчцi Мак-Фарлейн. Пошта дуже швидко донесла цю новину в зовнiшнiй свiт, i до середини зими сюди вже мчали на лижах i собачими упряжями першi шукачi скарбiв. Дуже швидко знайшлися й iншi щасливцi, що розбагатiли на золото. На Мак-Фарлейнi було багато вiльного золота, тож старателi розiбрали дiлянки вздовж рiчки, i робота закипiла. Хто запiзнився, подався до нових родовищ далi на пiвнiч i схiд, й у Форт-Смiт почали надходити чутки про «знахiдки» ще багатшi, нiж на Юконi. І от у нову краiну повалили спершу десяток, далi сотня, пiвтисячi, а тодi й тисячi чоловiкiв. Бiльшiсть iз них була з пiвденних прерiй, iз розсипищ на рiчках Саскачеванi й Фрейзерi. З канадськоi Арктики по рiчках Маккензi й Лаярду прибували досвiдченi золотошукачi й шукайбiди. Цих бувалих чоловiкiв iз Юкону було мало, та вони добре знали, що означае голодувати, мерзнути й помирати повiльною смертю.
Одним iз таких пiзнiх зайд був Сендi Мак-Трiггер. Вiдразу кiлька причин спонукали Сендi покинути Юкон. Вiн був «у неласцi» в полiцii, що патрулювала мiсцевiсть на захiд вiд Довсона, а ще вiн, як-то кажуть, «опинився в сутузi». Утiм це був один iз найкращих розвiдувачiв, що коли-небудь топтали береги Клондайку. Бувало, знаходив вiн золотнища на мiльйон чи й усi два, але швидко промантачував iх за грою в азартнi iгри й за пляшкою нежурницi. Совiсть мав невмивану, страху – дещицю, а те, що жорстокосердець – i не гадай: усе
Страница 57
уло на виду написано. Його висунута вперед щелепа, здоровi вирла, низький лоб i жахлива кучма рудого волосся вiдразу промовляли, що цiй людинi можна довiряти, лише коли тримаеш на прицiлi. Що тьху, що життя – йому було все одно, тож чутки, що вiн кiлькох людей убив, ще кiлькох пограбував, могли бути й правдивi, от тiльки полiцii досi не вдалося знайти проти нього жодних доказiв. Та водночас iз цим набором негативу Сендi Мак-Трiггер володiв i такими рисами вдачi, як витривалiсть i мужнiсть, тож навiть його найлютiшi вороги не могли ним не захоплюватися. До того ж мав вiн небуденний розум, про що, правда, зовсiм не свiдчила його неприемна зовнiшнiсть.За шiсть мiсяцiв на Мак-Фарлейнi виросло мiстечко Ред-Голд-Сiтi. Лежало воно за сто п’ятдесят миль вiд Форт-Смiта, а Форт-Смiт – за п’ятсот миль вiд меж цивiлiзованого свiту. Коли сюди прибув Сендi, то побачив у новому мiстi купку грубих халуп, гральних домiв i шинкiв. Тодi вiн вирiшив, що поки для його «таемних» схем час не настав. Грав чоловiк небагато, але виграв досить, щоб купити собi трохи харчiв i половину потрiбного спорядження. Серед iншого в цьому спорядженнi була стара шомпольна рушниця. Сендi, що завжди мав найновiшi зразки севеджiв[16 - Марка зброi, гвинтовий карабiн.], посмiювався зi своеi зброi, але на цей час дозволити собi кращого не мiг. З тим усiм вiн попрямував на пiвдень, уздовж проти течii Мак-Фарлейну. Ще жоден старатель не знайшов там нi грама золота, та Сендi дуже впевнено попрямував саме в ту мiсцину. Небагато пройшовши, вiн розпочав своi розшуки на однiй iз невеличких приток, що брала початок за п’ятдесят-шiстдесят миль на пiвденному сходi. Працював вiн неквапом i час вiд часу знаходив непоганi розсипища, де можна було розбагатiти на шiсть-вiсiм доларiв на день. Але таким пожиткам вiн був не надто радий. Уже не перший тиждень просувався в пошуках золота Сендi, та що далi вiн iшов, то менше йому приносив його лоток для промивання золота. Зрештою, забрiв вiн у мiсця, де золото стало траплятися лише вряди-годи. Пiсля кiлькох поспiль тижнiв невдач Сендi був роздратований i небезпечний, у такий час краще було з ним не стрiчатися. Лише наодинцi iз собою вiн не становив небезпеки для iнших.
Одного дня, десь по обiдi, вiн пристав своiм каное до пiщаного берега. Було це бiля рiчкового вигину, де потiк розширювався. У таких мiсцях завжди бiльше шансiв знайти хоч трохи золота. Нахилившись близько до краю води, вiн дещо побачив на мокрому пiску. Його увагу привернули свiжi слiди – тварини тут були з годину, вiд сили двi тому. Було видно, що два звiрi якийсь час стояли бiля води поруч. Очi Сендi заблищали неабиякою цiкавiстю. Вiн озирнувся й оглянув навсiбiч берег.
– Вовки, – промимрив вiн. – Усмалити б у iх з сьо’о старо’о ружжа. Г-м-м, трясця йо’о матерi! Отаке! Серед бiло’о дня…
Вiн схопився на ноги, утупивши очi в бiк кущiв.
За чверть милi Сiра Вовчиця вловила в повiтрi лиховiсний людський запах i попередила про це Казана. Вона протяжно завила, i доки останнi вiдзвуки ii виття не затихли, Сендi Мак-Трiггер не ступив i кроку. Тодi вiн повернувся в каное, дiстав стару рушницю, зарядив ii й хутко подався вiд берега.
Уже тиждень Казан i Сiра Вовчиця бродили верхiв’ями Мак-Фарлейну, i це вперше вiд минулоi зими Сiра Вовчиця внюхала запах людини. Коли вiтер принiс iй сигнал небезпеки, вона була сама. Казан саме переслiдував зайця, та вже за кiлька хвилин повернувся. Сiра Вовчиця лежала плазом пiд кущем, чекала його й увесь час принюхувалась. Через слiпоту ii нюх i слух стали майже непомильними. Спершу вона почула, як за чверть милi вiд неi бухикнуло в руках Сендi Мак-Трiггера весло, а тодi дуже швидко дiйшов i запах. За п’ять хвилин пiсля того, як вона виттям попередила Казана про небезпеку, той уже стояв бiля неi з високо пiднятою головою, роззявивши пащу й важко дихаючи. Сендi часто полював на полярних лисиць i тепер використовував тактику ескiмосiв. Вiн почав рухатися пiвколом, поки не опинився проти вiтру. Тiльки-но Казан уловив у повiтрi людський запах, як шерсть на його спинi настовбурчилась. Але чуття слiпоi Сiроi Вовчицi були значно гострiшi, нiж у червоноокоi лисицi Пiвночi. Вона повiльно, але невiдривно стежила за пересуванням Сендi. Вовчиця почула, як хруснула суха гiллячка пiд його ногами, як ударилось об стовбур дерева металеве дуло – i все це за триста ярдiв вiд неi. Загубивши в повiтрi запах Сендi, вона заскавулiла, потерлася об Казана й зробила кiлька крокiв на пiвнiчний захiд.
У таких випадках, як цей, Казан рiдко вiдмовлявся слухатися свою пару. Вони пiшли разом, i в той час, як Сендi по-змiiному повз проти вiтру, Казан уже дивився з прибережних кущiв на каное, що спочивало на бiлiй смузi пiску. Коли пiсля години безплiдних пошукiв Сендi повернувся назад до рiчки, то знайшов свiжi слiди, що вели прямо до човна. Вiн подивився на них iз неабияким подивом, а тодi лихi зморшки розсiкли його потворне лице. Чоловiк зле посмiхався, коли дiставав зi своеi сумки невеликий гумовий мiшечок. Звiдти вiн вийняв щiльно закорко
Страница 58
ану пляшку, наповнену желатиновими капсулами. У кожнiй маленькiй капсулi було п’ять кульок зi стрихнiном. Ходили темнi чутки, що якось дiю такоi капсули Сендi Мак-Трiггер був випробував, додавши ii в чашку кави одного чоловiка, утiм, то лише чутки, бо полiцii так нiчого й не вдалося довести. Хай там як, а вiн добре знався на отрутах. Свого часу так убив тисячi лисиць. Мак-Трiггер знову посмiхнувся, вiдрахував кiлькiсть капсул, гадаючи, що тепер заввиграшки зловить пару допитливих вовкiв. Два чи три днi тому вiн убив оленя й тепер старанно загортав кожну капсулу оленячим салом. Робив це не пальцями, а патичками, так, щоб на смертельнiй приманцi не лишалося нiякого людського запаху. Перед заходом сонця Сендi пiшов у долину, узявши напрямок праворуч. Дорогою вiн розкладав приманки: бiльшiсть – на невисоких кущах, решту – по заячих i оленячих слiдах. Закiнчивши роботу, повернувся до рiчки й заходився готувати вечерю.На ранок Мак-Трiгер устав удосвiта й вiдразу пiшов обдивлятись отруенi приманки. Перша приманка була нерушена. Друга лежала на мiсцi. Третя зникла. Сендi аж струсонуло радiсним дрожем, як вiн це побачив. Десь в окрузi двохсот-трьохсот ярдiв вiн знайде свою здобич. Та от його погляд упав на землю пiд кущем, де вiн повiсив отруену капсулу, i з його вуст злетiли прокляття. Приманка була цiла. Шматки оленячого сала валялися пiд кущем, i досi в найбiльшому шматковi бiлiла маленька капсула. Це вперше Сендi доводилося мати справу з дикою iстотою, чиi iнстинкти були аж так загостренi слiпотою, тож вiн був спантеличений. Нiколи такого не було ранiше. Якщо лисиця чи вовк знаходили приманку, то це означало лиш одне: приманка мала бути з’iдена. Сендi пiшов до четвертоi, а тодi й п’ятоi приманки. Цi теж були цiлими. Шоста розкидана, як i третя, тiльки тут уже вiн знайшов розламану капсулу й розсипанi бiлi кульки зi стрихнiном. Згодом Сендi знайшов ще двi отруйнi приманки, розворушенi на той же манiр. Вiн знав, що таку штуку втнула та сама пара вовкiв – Казан i Сiра Вовчиця, – у десятках рiзних мiсць вiн знаходив слiди iхнiх лап. Поганий настрiй вiд марних пошукiв золота, що тижнями накопичувався в ньому, вибухнув розчаруванням i гнiвом. Тепер його невезiння було не чимось абстрактним – випадок iз вовками став цiлком конкретним виявом безталання останнiх тижнiв. Провал свого задуму з отруеними приманками Мак-Трiггер сприйняв як свого роду кульмiнацiю в загальнiй низцi невдач. Усе було проти нього, тож вiн вирiшив повернутись у Ред-Голд-Сiтi. По обiдi вiн спустив свое каное на воду й почав рухатися самопливом униз за течiею. Вiн був задоволений з того, що течiя сама робить за нього роботу, i все, що йому треба було, це час вiд часу направляти веслом каное, щоб те не збочило до берега. Вiн зручненько примостився в човнi й покурював собi люльку, тримаючи стару рушницю мiж колiньми. Вiтер дув йому в лице, i чоловiк пильно дивився, чи не трапиться йому на березi яка-небудь дичина.
Наприкiнцi дня Казан i Сiра Вовчиця вийшли на обмiлину за п’ять чи шiсть миль униз за течiею. Казан саме пив прохолодну воду, коли човен Сендi тихо винирнув з-за вигину рiчки за сто ярдiв вiд собаки. Якби вiтер дув у iхнiй бiк або якби Сендi користувався веслом, Сiра Вовчиця неодмiнно вчасно виявила б небезпеку. А так знепокоiлась вона тiльки тодi, коли почула металеве клацання старомодноi гвинтiвки Мак-Трiггера. Вовчиця миттю стрепенулася, вiдчувши близькiсть зброi. Казан теж почув цей звук, перестав пити й пiдняв голову. І в той момент Сендi натиснув на гачок. Почувся рев рушничного пострiлу, каное окуталося хмариною диму, i Казан вiдчув, як розпечений струмiнь вогню зi швидкiстю блискавки пропiк наскрiзь його голову. Вiн вiдсахнувся, пiдкосився й звалився долi. Сiра Вовчиця прожогом кинулась у чагарi, подалi вiд страхiтливого грому. Звiсно, не могла вона бачити, як ii пара лежала тепер на бiлому пiску, неспроможна пiднятися. Лише пробiгши чверть милi, вовчиця зупинилась i стала чекати Казана.
А Сендi Мак-Трiггер тим часом приставав до берега на пiщанiй обмiлинi з радiсним викриком:
– А шо, попався, старий д’явол, га? Я б i то’о iншого вцiлив, якби мав шось лучче за сей старий непотрiб!
Прикладом рушницi Мак-Трiггер перевернув Казановi голову, i крива самовдоволена посмiшка змiнилася виразом раптового здивування. Вiн побачив на Казановi нашийника.
– Трясця йо’о матерi, та се не вовк, – чи то здивувався, чи то задихнувся вiд несподiванки чоловiк. – Се пес, Сендi Мак-Трiггере… Се пес!
Роздiл XXII
Метод Сендi
Мак-Трiггер опустився на колiна прямо на пiсок. Його погляд уже не був такий високорадiсний. Вiн крутив ошийника, що висiв на нерухомiй собачiй шиi, аж доки дiстався зношеноi пластини. На нiй заледве можна було розiбрати викарбуванi лiтери K-а-з-а-н. Вiн прочитав букви одну за другою i ще якийсь час здивованим поглядом змiряв iх, немов не вiрячи своему слуху й зору.
– Пес! – знову вигукнув вiн. – Пес, Сендi Мак-Трiггер i… ох, славний пес!
Вiн знявся на ноги й глянув на свою жертву. Бiля Казановог
Страница 59
носа розтеклася по бiлому пiску калюжа кровi. Тодi Сендi нахилився подивитися, куди влучила його куля. Новий огляд собачоi голови виявив цiкавi й несподiванi результати: важкий дрiб iз шомпольноi рушницi поцiлив Казановi у верхню ii частину. Це був ковзний удар, що навiть не зачепив черепа. І тут Мак-Трiггеровi, немов спалах, сяйнула думка: тремтiння й посмикування Казанових лап – зовсiм не останнi м’язовi передсмертнi судоми, як вiн гадав. Казан i не думав умирати. Вiн був тiльки оглушений. Ба бiльше, за кiлька хвилин вiн уже стоятиме на ногах. Сендi цiнував iздових собак i багато знав про них. Мiж ними вiн прожив двi третини свого життя. З першого погляду чоловiк мiг назвати вiк, вартiсть i дещо з iхнього минулого. За слiдом на снiгу вiн мiг легко вiдрiзнити слiд гончака з Маккензi вiд маламута, а ескiмоського шпiца вiд юконського гаскi. Вiн подивився на Казановi лапи. Це були лапи вовка, i Мак-Трiгер посмiхнувся. Казан був покручем дикого вовка й собаки. З усього було видно, що це сильна тварина. Сендi мiркував про майбутню зиму i про те, що за пса в Ред-Голд-Сiтi можна буде заправити гарну цiну. Тодi вiн сходив до каное й повернувся зi згортком товстого бабiшу. Мак-Трiгер сiв бiля Казана, пiдiбгавши ноги, i почав майструвати намордника. За десять хвилин вiн уже одягнув намордника на тварину, надiйно закрiпивши його на шиi. До ошийника прив’язав десять футiв бабiшевоi мотузки. Пiсля цього сiв i став чекав, коли Казан отямиться.Коли Казан нарештi пiдняв голову, то нiчого не мiг бачити: його очi накрила червона полуда. Та досить швидко вона спала, i вiн побачив людину. Першим iнстинктивним бажанням було пiднятися на ноги. Тричi вiн це намагався зробити i щоразу падав. Сендi сидiв навпочiпки на вiдстанi шести футiв вiд нього, тримав кiнець мотузки й увесь час скалозубив. У вiдповiдь Казан i собi вишкiрився, блиснувши iклами. Вiн загарчав i грiзно наiжачив шерсть уздовж хребта. Сендi скочив на ноги.
– Я знаю, про шо ти думаеш, – сказав вiн. – Я мав таких, як ти. Бiсовi вовки погано впливають на вас, i вам тре’ давати гарного чосу, шоб ви стали слухняними. А зара’ слухай.
Сендi завбачливо принiс разом iз бабiшем товстого кийка. Тепер вiн тримав його, пiднявши з пiску. Казанова сила знову повернулася до нього. Йому бiльше не паморочилось у головi. Полуда спала з очей. Перед собою собака побачив старого ворога – чоловiка, чоловiка з кийком. Уся дика лють його природи прокинулася в одну мить. Поряд не було Сiроi Вовчицi, i Казан добре знав, що саме цей чоловiк винен у тому; знав вiн також, що цей чоловiк заподiяв йому бiль. До кийка, що тримала в руках людина, було таке ж ставлення: у своему новому свiтосприйняттi, яке народилося на свободi пiд впливом Сiроi Вовчицi, Чоловiк i Кийок були чимось единим i неподiльним. З гарчанням пес кинувся на Сендi. Чоловiк не чекав прямого нападу, i перш нiж той замахнувся кийком чи вiдскочив убiк, Казан навалився йому на груди. Мак-Трiггера врятувало тiльки те, що на Казановi був надiтий намордник. Ікла, що могли б розiрвати чоловiковi горло, не завдали шкоди. Пiд вагою собаки, вiн упав, наче збитий катапультою.
Зi швидкiстю кiшки Мак-Трiггер знову був на ногах, скинувши з себе Казана. Кiнець мiцноi мотузки кiлька разiв був обмотаний навколо руки чоловiка. Казан стрибнув ще раз, та цього разу його зустрiв кийок. Оглушливий удар, що припав Казановi на плече, вiдкинув його на пiсок. Не встиг пес отямитись, а осатанiлий Сендi вже накинувся на нього. Вiн тягнув бабiшеву мотузку, намотуючи ii все бiльше й бiльше навколо руки, i немилосердно орудував кийком з такою силою й майстернiстю, що з усього було видно: вiн давно навчився з ним управлятися. Першi удари тiльки пiдохочували Казана атакувати чоловiка ще i ще, люто й безстрашно. І щоразу кийок опускався з такою силою, що, здавалося, скоро не лишиться жодноi незламаноi кiстки. Сендi скривив тонку рисочку огидливих уст. Ще нiколи не стрiчав вiн такого собаки, тож злегка схвилювався, хоч той i був у намордниковi. Щонайменше тричi Казан мiг би вп’ястися в його тiло, якби не мiцний мотузок. А що, як ремiнцi спадуть iз його щелеп чи порвуться?..
Тiльки-но ця думка влетiла Сендi в голову, як кийок у його руках полетiв на голову псовi з такою силою, що той знову безрушно впав на пiсок. Засапаний Мак-Трiггер дихав тяжко й нерiвно. Вiн випустив палицю з рук i лише тепер зрозумiв, якою вiдчайдушною була боротьба. Перед тим, як Казан оговтався вiд останнього удару, Сендi оглянув намордника й змiцнив його бiльше, додавши ще один ремiнь iз бабiшу. Потiм вiн проволiк Казана кiлька ярдiв до колоди, залишеноi на березi повiнню, i мiцно прив’язав кiнець мотузки до однiеi з гiлляк. Пiсля цього витягнув каное далi на пiщаний берег i почав розбивати табiр.
Казан отямився, але якийсь час лежав нерухомо, спостерiгаючи за Сендi Мак-Трiггером. Кожна його кiсточка болiла, щелепи вiддавали вогнем i кровоточили, верхня губа була розбита, а одне око заплило майже повнiстю. Двiчi Сендi пiдходив до нього, украй задоволений блискучими, на йо
Страница 60
о думку, результатами биття, щоразу беручи iз собою кийка. Коли вiн пiдiйшов утрете, то тицьнув ним Казана в бiк. Той загарчав i люто клацнув зубами, намагаючись учепитися за кiнець палицi. Саме цього й домагався Сендi. Це був старий трюк торговця собаками. Тепер Мак-Трiггер заходився знову лупити Казана, доки той, жалiбно завиваючи, не намагався сховатися за колодою, до якоi був прив’язаний. Вiн ледь-ледь рухався. Його передня права лапа була геть розбита, заднi насилу волочилися. Пiсля повторного побиття Казан не змiг би втекти, навiть якби опинився на волi.Сендi був у незвично гарному гуморi.
– Я виб’ю з тя д’явольський норов, – сказав вiн удвадцяте. – Нема нiчо’о луччо’о, як гарна прочуханка, як хо’, шоб пес був покiрний. Через мiсяць заправлю за тя двiста доларiв, а як не, то здеру шкуру живцем!
Ще три чи чотири рази до заходу сонця дражнив Сендi Казана. Але в тому вже не лишилося нiякого бажання боротися. Жорстокi побоi й кульове поранення в голову геть його знесилили. Вiн лежав, заплющивши очi й поклавши морду мiж переднiми лапами, не звертав жодноi уваги нi на Мак-Трiггера, нi на м’ясо, що той був кинув йому просто пiд носа. Не бачив вiн, як сiдае на заходi за лiсом сонце, як обступае його вечiрня темрява. Та, зрештою, щось вивело його з байдужного зацiпенiння. Затуманений мозок пса сприйняв це як поклик з далекого минулого, i Казан пiдняв голову й прислухався. На пiщаному березi Мак-Трiггер розпалив вогнище, i тепер чоловiк стояв у червонiй загравi, видивляючись щось у теменi, i також уважно слухав. Те, що пробудило Казана, почулося знову – це було загублене сумне виття Сiроi Вовчицi, що лунало з далекоi рiвнини.
Заскавулiвши, пес звiвся на ноги й потягнув бабiшеве мотуззя. Сендi схопив свою палицю й пiдскочив до нього.
– Лежати, скотина! – скомандував вiн.
І знову кийок у свiтлi багаття почав пiднiматися й опускатися з лютою швидкiстю. Повернувшись до вогню, захеканий Мак-Трiгер кинув палицю неподалiк розкладених на нiч ковдр. На нiй виднiлися слiди кровi й шерстi.
– Нiчо’о, я виб’ю з тя норов, – посмiхнувся вiн. – Бо як не, то торба тобi!
Кiлька разiв за ту нiч Казан чув поклик Сiроi Вовчицi й тихо-тихо скавулiв у вiдповiдь, побоюючись кийка. Вiн стежив за вогнем, доки погасли останнi його вуглинки, а потiм обережно вилiз iз-за колоди. Двiчi-тричi вiн намагався встати на ноги. Зламанi вони не були, але знесилений, витiпаний болем, вiн щоразу падав додолу. Його розбирала гарячка, середина аж палала. Усю нiч вiн жадав випити води. Коли Сендi на свiтанку вилiз iз-пiд ковдр i дав Казановi м’яса й води, той кинувся пити, утамовуючи й не можучи втамувати спрагу, а до м’яса й не торкнувся. Сендi задоволено вiдзначив про себе змiни в Казановiй поведiнцi. До того часу, як розвиднiлося, вiн уже поснiдав i був готовий вирушати в дорогу. Цього разу Мак-Трiгер безстрашно пiдiйшов до Казана без кийка. Розв’язавши бабiшевий мотузок, вiн потяг собаку до каное. Казан повiльно плентався по пiску. Тодi його викрадач прив’язав кiнець мотузки до корми каное. Сендi в’iдливо посмiхався, передчуваючи солодку забаву. Як приборкувати собак, вiн добре навчився ще на Юконi.
Штовхнувши каное вiд берега носом уперед, Мак-Трiгер, тримаючись за весло, почав тягти Казана до води. Уже за кiлька секунд Казан стояв переднiми ногами на самiсiнькому краю потоку. Якусь мить Сендi дав мотузцi вiльно провиснути, а тодi раптово сильно смикнув i потягнув Казана у воду. Дуже швидко вiн почав виводити каное до середини рiчки, направляючись униз за течiею. Мак-Трiггер грiб так, щоб тримати мотузку натягнутою. Казан, хоч йому й досi все болiло, був змушений пливти, щоб тримати голову над водою. Хвилi вiд руху човна, що ставали все бiльшими в мiру того, як Сендi все швидше грiб, робили просування Казана справжньою мукою. Часом його кудлата голова повнiстю опинялася пiд водою. Інколи Сендi чекав трохи й знову брався за весло. Казан слабшав. Пропливши з пiвмилi, вiн почав тонути. Тiльки тодi Сендi витягнув його й запхав у каное. Там Казан, знесилений, упав на дно. Метод Сендi був жорстоким, та вiн спрацював. Казан бiльше не мав жодного бажання битися. Вiн уже не боровся за свою свободу. Тепер вiн знав, що цей чоловiк – його господар, що вибив з нього духа непокори. Усе, чого пес тепер прагнув, – щоб йому дозволили лягти на днi каное, подалi вiд кийка й води. Кийок лежав мiж ним i чоловiком, i його кiнець, що пах Казановою кров’ю, був за два фути вiд собачого носа.
П’ять днiв i п’ять ночей тривала подорож униз за течiею. За цей час ще тричi Мак-Трiггер приборкував Казана биттям кийком, довелося псовi зазнати ще одних тортур водою. Уранцi шостого дня вони досягли Ред-Голд-Сiтi, i Мак-Трiггер нап’яв свiй намет поруч iз рiчкою. Невiдь-де для Казана роздобув вiн ланцюг i пiсля того, як надiйно закрiпив собаку позаду намету, зняв бабiшевого намордника.
– У наморднику м’яса не поiси, – сказав вiн своему в’язневi. – А менi тре’, шоб ти знову став сильним i злющим. Слухай, яку штуку я придумав. Набереш вагу на диких кота
Страница 61
. Зробимо з тобою iден трюк, набгаеш менi капшука. Я вже не раз таке робив. Вовк i пес – трясця мене – та се ж безпрограшно!Вiдтодi двiчi на день приносив вiн Казановi свiжого сирого м’яса. Великий бiль i втома духу бiльше скволили собаче тiло. Лапи вже не болiли, розбитi щелепи загоiлись. Уже на четвертий день Казан щоразу зустрiчав Сендi гарчанням i вишкiреними iклами. Одначе Мак-Трiггер бiльше його не бив. Чоловiк не кормив його нi рибою, нi салом, нiякою iншою iжею, крiм сирого м’яса. Вiн ходив за п’ять миль угору за течiею рiчки, щоб принести йому свiжi тельбухи карiбу. А якось Сендi привiв iз собою ще одного чоловiка, i коли незнайомець пiдiйшов занадто близько до Казана, той несподiвано кинувся на нього. Чоловiк здивовано вiдскочив назад, i з його вуст почулася добiрна лайка.
– Пiдiйде, – прогарчав незнайомець. – Вiн на десять чи п’ятнадцять фунтiв легший за мого дога, але зубиська мае, i проворний. Так що перед тим, як здохнути, гарно поб’еться.
– Б’юся об заклад на двадцять п’ять вiдсоткiв своеi частки, шо вiн не програе, – запропонував Сендi.
– Згода! – сказав iнший чоловiк. – Коли вiн буде готовий битися?
Сендi хвильку подумав.
– Ше тиждень, – сказав вiн. – Вiн ше не набрав своеi ваги. Най буде тиждень вiд сьо’однi. У вiвторок увечерi. Годиться, Гаркере?
Гаркер кивнув.
– У вiвторок увечерi, – погодився вiн, а тодi додав: – Ставлю половину моеi частки, що дог убивае твого вовкодава.
Сендi довго дивився на Казана.
– Приймаю, – сказав вiн i потис Гаркеровi руку. – Не думаю, шо звiдси й до Юкону е пес, котрий може вбити вовка!
Роздiл XXIII
Професор Мак-Гiл
Ред-Голд-Сiтi готувалося до нiчноi розваги. Це було мiсто, де часто грали в азартнi iгри, час вiд часу влаштовували бiйки й заливалися лiкером. Наявнiсть тут кiнноi полiцii тримала загальну атмосферу в пристойних рамках, особливо супроти того, що дiялося за кiлька сотень миль на пiвнiч, бiля Довсона. Сендi Мак-Трiггер i Єн Гаркер вирiшили влаштувати рiдкiсне тут видовисько – собачi боi, i мiсцевий люд сприйняв це iз захватом. Звiстка поширилася на двадцять миль навколо Ред-Голд-Сiтi. Того вечора, коли мав вiдбутися великий бiй, у мiстi панувало неабияке пожвавлення. Значною мiрою це було через те, що Казана i величезного дога виставили на показ. Кожний собака сидiв в окремiй, спецiально облаштованiй клiтцi. Народ лихоманливо робив ставки. Кожен iз трьох сотень людей заплатив по п’ять доларiв, щоб побачити бiй. Гладiаторiв вивчально роздивлялися крiзь грати клiтей. Гаркерiв пес був покручем нiмецького дога й мастифа. Уродженця Пiвночi, його ростили як iздову собаку. Шанси на перемогу цього пса розцiнювалися як два до одного, iнколи – як три до одного. З-помiж тих, хто ризикував ставити на Казана, були переважно старожитцi дикоi мiсцевостi – чоловiки, якi все свое життя провели серед собак, хто знав, що означае червоний блиск у Казанових очах. Старий шахтар iз Кутенаю тихенько шептав комусь на вухо:
– Ставлю на сьо’о один до одно’о. Якби тре’а було, то й фору дав би. Вiн поб’е дога. Дог проти ньо’о нiчо’о не покаже.
– Зате сей важчий, – iз сумнiвом сказав iнший чоловiк. – Диви на його щелепи, а плечi…
– Ага, i здоровi ноги, м’яке горло, товстий живiт. Вахлай… – перебив його кутенай. – Пробi, повiр на слово й не став ти на сьо’о дога!
Іншi юрмилися мiж двома клiтями. Спочатку Казан гарчав на всiх цих роззяв, а тодi лiг бiля глухоi стiни клiтки й дивився на всiх похмурим поглядом, поклавши голову мiж переднiми лапами.
Бiй мав вiдбутись у Баркеровому закладi, що був чимось середнiм мiж шинком i кав’ярнею. Усi лавки й столи були прибранi, а посеред великоi кiмнати на помостi заввишки три з половиною фути стояла клiтка на десять квадратних футiв. Навколо, близько одне бiля одного, були розставленi сидiння трьохсот глядачiв. Над горiшньою вiдкритою частиною клiтки були пiдвiшенi двi великi гасовi лампи зi скляними вiдбивачами.
Була восьма година, коли Гаркер, Мак-Трiгер i двое чоловiкiв занесли на арену Казанову клiть, яку тримали за допомогою дерев’яних брусiв, що виступали з ii нижньоi частини. Великий дог був уже в клiтцi для бою. Вiн стояв, моргаючи через яскраве свiтло ламп. Побачивши Казана, пес нашорошив вуха. Казан на це не ошкiрився. Жоден собака не виявив сподiваноi ворожостi. Розчарований гул прокотився серед трьохсот глядачiв. Коли в клiтку для бою впустили Казана, дог лишався нерухомий, як скеля. Вiн не стрибнув на супротивника, навiть не гаркнув, лише подивився на нього пiдозрiло й знову повернув свою красиву голову до численних глядачiв, що прагнули видовища. Кiлька секунд Казан стояв перед догом на прямих ногах. Тодi розслабився й також байдуже подивився на юрбу, яка чекала запеклого смертельного бою. Глумливий смiх прокотився тiсно поставленими рядами. Почулося й освистування, насочуванi iддю слова, а тодi кiлька сердитих голосiв почали вимагати вiд Мак-Трiгера й Гаркера повернути iм грошi. Невдоволене сум’яття зростало. Обличчя Сендi було червоне вiд образи й лютi. Синi вен
Страница 62
в Гаркера на лобi розпухли удвiчi проти нормального розмiру. Вiн замахав кулаком до натовпу й закричав:– Та чекайте! Дайте iм ше час, чортовi дурнi!
На цьому словi всi затихли. Казан повернувся й втупився у величезного дога. Той i собi поглянув на Казана. Обережно, нiби готуючись до нападу, вовкопес трiшки просунувся вперед. Дог наiжачився й собi рушив на супротивника. Зупинилися вони на вiдстанi чотирьох футiв. Навкруги запанувала мертва тиша, можна було почути, як муха летить. Сендi й Гаркер поряд iз клiткою ледве дихали. Один навпроти одного стояли досвiдченi воiни, що мали доладнi тiла, мiцнi м’язи й не боялися нiчого, навiть смертi. Обое вони стали жертвами напiвдиких людей. Нiхто не мiг бачити запитального погляду в iхнiх лютих очах. Нiхто не знав, що в цей бентежний момент невидима рука Духа дикоi природи зависла мiж ними, творячи диво. Мiж ними виникло порозумiння. Якби вони зустрiлися на волi, мiряючись за лiдерство в собачiй упряжi, страшноi битви було б не уникнути. Але тут мiж ними панувало нiме братство. В останню мить, коли iх вiддаляв лише крок, коли люди чекали от-от побачити перший оскаженiлий стрибок, чудовий дог повiльно пiдняв голову й подивився кудись за Казанову спину, туди, де було видно вiдблиски вогнiв. Гаркера почав тiпати дрож, вiн тяжко задихав i ще тяжче вилаявся. Горло в дога була незахищене, хапай – не хочу. Та звiрi уклали мовчазну обiтницю миру. Казан не стрибнув. Вiн розвернувся. І тепер обидва собаки, стоячи оплiч один одного, прекраснi у своему презирствi до людей, дивилися крiзь грати в’язницi на людськi обличчя.
Натовпом пiшов гук – гнiвний, вимогливий, загрозливий. Переповнений люттю Гаркер вихопив револьвера й нацiлився на дога. Крiзь гул юрби гримнув один голос.
– Стояти! – пролунала вимога. – Стояти – iменем Закону!
На мить запанувала тиша. Кожен повернувся на голос. За останнiм рядом стiльцiв стояло двое чоловiкiв. Один iз них був сержант Королiвськоi Пiвнiчно-Захiдноi кiнноi полiцii Броко. Саме вiн i кричав. Броко пiдняв руку, вимагаючи тишi й уваги. Поруч iз ним стояв iнший чоловiк – худий, надломлений у плечах, iз блiдим, чисто поголеним лицем. Із його непоказноi маленькоi статури, запалих щiк нiзащо не можна було вгадати, що вiн довгi роки прожив у суворих умовах крайньоi Арктики. Тепер, коли сержант пiдняв руку, заговорив саме незнайомець. Його голос був тихим i спокiйним.
– Даю господарям п’ятсот доларiв за тих собак, – сказав вiн.
Кожен у кiмнатi почув цю пропозицiю. Гаркер подивився на Сендi. На мить вони близько схилились один до одного.
– Вони не битимуться, але будуть хорошими товаришами й командою, – провадив далi маленький чоловiк. – Даю господарям п’ятсот доларiв.
Гаркер пiдняв руку.
– Давайте шiстсот, – сказав вiн. – Шiстсот – i вони вашi.
Маленький чоловiк завагався. Потiм кивнув.
– Даю шiстсот, – погодився вiн.
Гомiн невдоволення здiйнявся у натовпi. Гаркер став на край платформи.
– Ми не виннi, шо вони не будуть битися! – крикнув вiн. – Але якшо хтось хоче назад своi грошi, то ви iх одержите на виходi. Пси нас просто надурили, от i все. Ми не виннi.
Маленький чоловiк разом iз сержантом полiцii пробирався мiж рядами стiльцiв. Пiдiйшовши близько до клiтки, вiн пiдсунув блiде обличчя й подивився на Казана й великого дога.
– Думаю, ми станемо добрими друзями, – сказав вiн так тихо, щоб тiльки собаки чули його голос. – Це велика цiна, але ми покладемо витрати на Смiтсонiвський iнститут, хлопцi. Менi саме потрiбно двiйко чотириногих друзiв вашого морального рiвня.
І нiхто не знав, чому Казан i дог наблизилися до тiеi сторони клiтки, де стояв маленький науковець, коли той витягував товсту пачку грошей i вiдраховував шiстсот доларiв Гаркеровi й Сендi Мак-Трiгеровi.
Роздiл XXIV
Сама в темрявi
Ще нiколи жах i самотнiсть вiд слiпоти не охоплювали Сiру Вовчицю так, як тими днями, коли Сендi Мак-Трiгер пiдстрелив i забрав iз собою Казана. Ще кiлька годин пiсля пострiлу вона сидiла в кущах неподалiк рiчки й чекала, що ii пара прийде, вiрила, що вiн повернеться, як повертався тисячi разiв до того. Тож, лежачи на животi, нюшила повiтря й жалiбно вила, не мiгши вiдчути в ньому запаху своеi пари. Тепер день i нiч були для неi безкiнечним хаосом темряви. Утiм вона вiдчула, коли зайшло сонце, коли навкруги все огорнули першi глибокi вечоровi тiнi, знала, що на небi вже зароiлися зорi, що мiсяць вибiлив на рiчцi яскраву дорiжку. Це була одна з тих ночей, коли добре бродити собi без дiла. За деякий час вовчиця почала невпокiйно рухатися маленьким колом, а тодi вперше допитливо завила до свого Казана. З боку рiчки до неi дiйшов гострий запах диму. Інстинктивно вона розумiла, що то був за дим, вiдчуваючи близькiсть чоловiка, який тримав Казана й не пускав його до неi. Але пiдходити ближче вовчиця не наважувалась, залишаючись у тому умовному колi, що ним ще недавно ходила. Слiпота навчила ii терпеливо чекати. З дня битви на скелi Сонця, коли рись видряпала iй очi, Казан нiколи ii не пiдводив. Ще тричi в
Страница 63
на кликала його до опiвночi, а тодi вляглася пiд сосною Банкса й стала чекати свiтанку.Будучи незрячою, Сiра Вовчиця просто знала, коли нiч, гасячи сонячне промiння, змiнюе день, а коли пiсля мiсячноi ночi знову настае день. Лише тодi, як вона вiдчула тепло сонця на спинi, неспокiй переважив у нiй обережнiсть. Спроквола пiдiйшла вона до рiчки, повсякчас нюшкуючи повiтря й тихенько пiдвиваючи. У повiтрi бiльше не вiдчувалося запаху диму, не могла вона вловити й людського запаху. Тодi своiми ж слiдами пiшла назад до обмiлини, зупинилася бiля гiллястого куща, що звисав над берегом, i почала прислухатися. За малу годину вовчиця спустилася на берег, прямо на те мiсце, де пiд час водопою Казана наздогнала куля. І там своiм носом винюхала на пiску запах ще мокроi й гарячоi Казановоi кровi. Вона знала, що це була кров ii пари, бо скрiзь навколо був його запах, змiшаний iз людським запахом Сендi Мак-Трiгера. Сiра Вовчиця винюхала на пiску канавку, сформовану пiсля того, як чоловiк протяг собаку по всьому берегу прямо до свого каное. Знайшла вона й повалене дерево, до якого був прив’язаний Казан. Далi натрапила на один iз двох кийкiв, котрий використовував Сендi для упокорення Казана. На кийковi були залишки його кровi й шерстi. І от тодi Сiра Вовчиця сiла, закинула слiпу морду вгору, i з ii горла полетiло на крилах пiвденного вiтру на багато миль довкола виття. Ще нiколи Сiра Вовчиця так не квилила. Це було не просто виття в мiсячну нiч, це не був заклик до полювання чи повiдомлення про бажання спаруватися. Це болiсне оплакування своеi пари. Один раз завивши, Сiра Вовчиця знову пiшла до куща над рiчкою, лягла там, розвернувши свое обличчя до струмка.
Дивний страх сповив ii. Вона давно вже звиклася зi слiпотою, але ще нiколи не була зi своею темрявою наодинцi, адже ii завжди охороняла Казанова присутнiсть. У кущах, за кiлька ярдiв вiд неi, почулося квоктання куропатви. Цей звук долинав, неначе з потойбiччя. Бiля самiсiньких ii лап зашарудiла польова миша, i Сiра Вовчиця спробувала ii хапнути зубами, та натомiсть лише поточила зуби об камiння. Плечi вовчицi нервово сiпались, вона тремтiла, неначе в морозовицю. Їi знову лякала темрява, що закривала вiд неi свiт, i вона терла лапами своi слiпi очi, наче це могло iх знову вiдкрити для свiтла. Рано-вранцi Сiра Вовчиця ще раз побрела на рiвнину, але тепер тут наче все було по-iншому. Це ii лякало, тож вона повернулася на берег i вляглася пiд деревом, де лежав був не так давно Казан. Тут страх ii не дiймав, певно, через те, що в цьому мiсцi сильно вiдчувався Казанiв запах. Цiлу годину вона лежала нерухомо, умостивши голову на кийках з його шерстю i кров’ю. Нiч застала ii тут. А коли на небi зiйшли мiсяць i зорi, вовчиця знову вляглася пiд деревом в утворенiй на бiлому пiску тiлом Казана заглибинi.
На свiтанку вона спустилася до струмка попити води. Сердега не могла бачити, що прийдешнiй день був майже такий же темний, як i нiч. А все через густо-сiрюще, майже чорне небо, що тяготiло штормом. Проте вона могла внюхати його ознаки в задушному повiтрi, вiдчувати спалахи надломлених блискавок, що змiiлися з пiвденного заходу. Вiддалений гуркiт грому озивався все голоснiше, i Сiра Вовчиця знову забилася пiд дерево. Кiлька годин над головою вирувала справжня буря, а ii схованку заливало дощем. Коли все скiнчилося, вона вийшла зi свого укриття геть вимучена. Марно намагалася знайти вовчиця хоч якийсь Казанiв запах. Кийок обмило начисто, там, де пролилася Казанова кров, пiсок знову був бiлий. Навiть пiд колодою не лишилося жодноi ознаки його присутностi.
До цього часу тiльки страх самотностi в цiлковитiй темрявi гнiтив Сiру Вовчицю. Та з настанням дня вона вiдчула ще й голод. Саме вiн змусив ii покинути пiщану обмiлину i знову вернутися на рiвнину. Не раз i не двiчi вiдчувала вона запах здобичi, але щоразу тiй вдавалося вислизнути. Навiть загнанiй пiд корiнь дерева польовiй мишi – i тiй пощастило втекти вiд зубiв.
Тридцять шiсть годин тому Казан i Сiра Вовчиця залишили на рiвнинi за милю чи двi звiдси половину впольованоi здобичi. Тодi вони зловили великого зайця, i Сiра Вовчиця вирiшила податись у той напрямок. Щоб знайти його, iй не потрiбен був зiр. У неi незвично гостро було розвинене шосте чуття тваринного царства – вiдчуття орiентацii. Голубкою полетiла вона крiзь кущi прямо на те мiсце, де вони приховали зайця. Та ii випередила полярна лисиця: пообiдавши, та лишила пiсля себе тiльки розкиданi рештки хутра. Та i iх уже доiли птахи й жуки. Отак голодною й повернулася Сiра Вовчиця назад до рiчки.
Тiеi ночi вона знову спала на тому ж мiсцi. Тричi кликала Казана, та вiдповiдi не було. Густа роса змила з пiску останнiй запах ii пари. Однак i того, i другого дня Сiра Вовчиця знай принюхувалася до бiлого пiску. На четвертий день без’iжжя вiдчуття голоду було таким сильним, що вона почала гризти вербову кору, зробивши саме тодi вiдкриття. Вовчиця пила воду з рiчки, аж от ii чутливий нiс торкнувся чогось гладкого, що мало живий запах. Це був один iз найбiльших рiчков
Страница 64
х молюскiв пiвнiчних широт. Вона пригребла його на берег, обнюхала гладеньку мушлю, а тодi роздушила ii зубами. Нiколи в життi не куштувала Сiра Вовчиця солодшого м’яса, нiж те, що знайшла всерединi, тож почала полювати на iнших молюскiв i знайшла iх доволi багато. Вона iла i iла, аж доки не втамувала свiй голод. Ще три днi пiщана обмiлина годувала ii.А тодi однiеi ночi iй почувся поклик, що змусив тремтiти тим дивним хвилюванням, що можна було б назвати надiею. Розбризкуючи мiсячну порошу, бiгала вона по пiску взад-вперед, збуджено повертаючи пiдняту голову на пiвнiч i на пiвдень, на схiд i на захiд. Вовчиця уважно слухала, нiби намагаючись зрозумiти, з якого ж боку м’який вiтер ночi несе до неi шепiтливу вабу чудового голосу. Їй здавалося, що поклик лунав iз пiвденного сходу. Там, саме там, за далеким глухим пiвнiчним лiсом, був дiм. І саме там, подолавши важкий шлях, вона точно знайде свого Казана. Цей поклик не йшов з iхнього старого дому пiд вiтроломом на мочарах. У блискавичному видивi постала скеля Сонця, звивиста стежка, що вела нагору, хижка на рiвнинi. Це там вовчиця стала слiпою, там для неi закiнчився день i почалася вiчна нiч. І там вона вперше пiзнала радiсть материнства. Природа залишила спомини про всi тi речi незнищенними в ii пам’ятi, i коли почувся поклик, вiн пролунав саме з того наповненого життям сонячного свiту, де Сiра Вовчиця востанне бачила мiсяць i зорi на синьому нiчному небосхилi.
І вона вiдгукнулася на цей поклик. Залишивши позад себе рiчку, де було досить iжi, вовчиця пiшла прямо назустрiч пiтьмi й голоду, не боячись бiльше нi смертi, нi порожнечi невидимого свiту; за двiстi миль поперед себе вона побачила скелю Сонця, змiiсту стежину, лiгво в мiжскеллi зi своiми первiстками i, звiсно ж, Казана!
Роздiл XXV
Кiнець Мак-Трiгера
А за шiстдесят миль далi на пiвнiч Казан лежав на землi, прив’язаний тонким сталевим ланцюгом, i спостерiгав, як маленький професор Мак-Гiл перемiшував у вiдрi сало з висiвками. За десять ярдiв вiд нього лежав великий дог, з чиеi величезноi морди капала слина. Вiн уже наперед смакував незвичайно щедрим обiдом, що його готував Мак-Гiл. Дог був неймовiрно задоволений, коли йому принесли порцiю. У той час, як величезний пес дуже швидко ковтав смакоту своiми величезними щелепами, маленький чоловiчок iз холодними синiми очима й свiтло-сiрим волоссям безстрашно гладив його по спинi. Зовсiм по-iншому вiн почав поводитися, коли пiдiйшов до Казана. Його рухи стали обережними, хоч очима й губами вiн усмiхався. Якщо вiн i боявся цього покруча, то жодним чином свого страху не показував.
Малий професор, що перебував на Пiвночi як представник Смiтсонiвського iнституту, провiв серед собак третину свого життя. Вiн любив та розумiв iх i написав не одну журнальну статтю про собачий iнтелект, через що в колах природничникiв до нього була прикута особлива увага. Саме тому, що любив собак i розумiв iх краще, нiж людей, вiн i викупив Казана й великого дога тiеi ночi, коли Сендi Мак-Трiгер i його партнер намагалися примусити iх боротися до смертi в одному з шинкiв Ред-Голд-Сiтi. Йому дуже сподобалося те, що двое величних звiрiв вiдмовилися вбивати один одного на потiху трьохсот чоловiкiв, що зiбралися для перегляду бiйки. Вiн уже готував статтю про iнцидент. Сендi розповiв йому дивовижну iсторiю захоплення Казана та про його дику пару Сiру Вовчицю, професор поставив йому тодi безлiч запитань. Але сам Казан щодня дивував його все бiльше й бiльше. Хай би як по-доброму не виявляв професор до собаки свого ставлення, Казан уперто не бажав вiдповiсти тим самим. За цей час не було й натяку, що вовкопес хоче потоваришувати з чоловiком. Щоправда, вiн i не гарчав на Мак-Гiла, не намагався вкусити його за руку, навiть коли мiг би до неi дотягнутися. Досить часто Сендi Мак-Трiгер приходив до хижки, де жив Мак-Гiл, i щонайменше тричi Казан стрибав на нього на довжину витягнутого ланцюга, а своiх бiлих зубiв не ховав зовсiм, доки Сендi був поруч. А от коли вiн був наодинцi з Мак-Гiлом, то ставав геть тихим. Щось пiдказувало йому, що тiеi ночi, коли вiн i великий дог стояли плiч-о-плiч у клiтцi, збудованiй для вбивства, Мак-Гiл з’явився як друг. Глибоко в своему звiриному серцi вiн вiддiляв Мак-Гiла вiд iнших чоловiкiв i завдавати йому шкоди жодного бажання не мав. Вiн терпiв професора, але, на вiдмiну вiд великого дога, симпатii не виявляв. Саме цей факт i спантеличував Мак-Гiла, бо не було ще такоi собаки, що б його не полюбила.
Сьогоднi Мак-Гiл поклав перед Казаном миску сала з висiвками, i враз усмiшка на його обличчi змiнилася виразом глибокого здивування. Казан вишкiрив зуби й загарчав самою серединою. Шерсть у нього на спинi наiжачилась, м’язи напружилися. Професор мимоволi розвернувся. Позаду нього тихо стояв i дивився на Казана Сендi Мак-Трiгер, що насмiшкувато кривив губи у брутальнiй посмiшцi.
– Даром тратите час, сьо’о вже не приручити, – прорiк вiн, а тодi допитливо блиснув очима на професора й додав: – Коли iдете звiдси?
– З першим морозом, – в
Страница 65
дповiв Мак-Гiл. – Уже скоро. Хочу приеднатися до загону сержанта Конроя у Фон-дю-Лацi до початку жовтня.– А ви до Фон-дю-Лака – сам? – поцiкавився Сендi. – Чо’о б вам не взяти ше провiдника?
Маленький професор розсмiявся.
– Навiщо? – спитав вiн. – По рiчках Атабаски я плив iз добрий десяток разiв i знаю цей шлях не гiрше, нiж Бродвей. До того ж люблю побути на самотi. Та й плисти нескладно: усi струмки течуть на пiвнiчний схiд.
Сендi дивився на дога, стоячи спиною до Мак-Гiла. Радiсний блиск на мить спалахнув у його очах.
– Псiв берете?
– Так.
Сендi затягнув люльку й заговорив з очевидною зацiкавленiстю.
– Либонь, купу грошей вартують сi вашi поiздки, так?
– Моя остання подорож обiйшлася в сiм тисяч доларiв. Ця коштуватиме п’ять, – сказав Мак-Гiл.
– Трясця його! – здихнув Сендi. – Тримаете стiльки грошви при собi? Не боiтесь? Хтозна, шо може статися…
Маленький професор у той час дивився в iнший бiк. Безтурботнiсть на його лицi як рукою зняло. Синi очi стали на тон темнiшими. На мить на вустах заграла тверда посмiшка, та Сендi ii бачити не мiг. Однак, розвернувшись, вiн знову весело смiявся.
– Та я дуже чутко сплю, – сказав Мак-Гiл. – Уночi мене можуть розбудити навiть тихесенькi кроки. Я прокидаюся вiд людського подиху, коли знаю, що треба бути напоготовi. А крiм того… – i вiн вийняв iз кишенi синьо-сталевий самозарядний севедж, – умiю користуватися цим.
Тодi вiн показав на сучок у дерев’янiй стiнi хижки.
– От дивiться, – сказав вiн.
П’ять разiв вiн вистрiлив з вiдстанi двадцяти крокiв, i коли Сендi пiдiйшов до стiни, то якусь хвильку чи двi не мiг вийти з дива. Там, де був сучок, тепер зяяла зубчаста дiрка.
– Непогано, – посмiхнувся вiн. – Бiльшiсть не змогла б такого зробити i з ружжом.
Коли Сендi йшов, Мак-Гiл провiв його пiдозрiлим блиском в очах, зацiкавлено посмiхаючись. Тодi повернувся до Казана.
– Думаю, у тебе про нього склалося правильне враження, друже, – м’яко засмiявся вiн. – Не можу тобi дорiкнути за бажання схопити його за горло. Хоча…
Вiн засунув руки глибоко в кишенi й зайшов до хижки. Казан поклав голову мiж переднiми лапами й тихо лежав, широко розплющивши очi. Уже починало сутенiти. На календарi був початок вересня, i ночi ставали доволi прохолодними. Пес спостерiгав за останнiми променями сонця, а тодi воно сiло за пiвденним небом, i дуже швидко стало темно. З настанням темряви Казан ще вiдчайдушнiше прагнув свободи. Щоночi вiн з несамовитiстю гриз свiй сталевий ланцюг. Щоночi, доки великий дог мирно спав, вiн дивився на зорi, мiсяць, прислухався, чи не кличе його Сiра Вовчиця. Сьогоднi було холоднiше, нiж зазвичай, i подих свiжого захiдного вiтру якось дивно зворохобив Казана. Вiн розпалив у його кровi те, що iндiанцi називають лiсовим голодом. Уже минув лiтопровiд, сонна пора року скiнчилася, й от-от мали настати днi й ночi напруженого полювання. Казан хотiв гайнути на свободу й бiгти до знемоги поряд iз Сiрою Вовчицею. Вiн знав, що його пара була десь там, де на чистому небi низько свiтили зорi, знав, що вона чекала на нього. Казан потягся на ланцюзi й завив. Усю ту нiч вiн був особливо неспокiйним. Одного разу, десь далеко-далеко, пес почув чиесь виття, сприйнявши його за поклик Сiроi Вовчицi. Голосно вiдповiвши протяжним скавулiнням, вiн розбудив Мак-Гiла з глибокого сну. Була переддосвiтня пора, маленький професор одягнувся й вийшов iз хижки. Прохолодне повiтря приемно його бадьорило. Вiн зволожив пальцi, потримав iх над головою й, дiзнавшись, що вiтер дув iз пiвночi, усмiхнувся. Тодi пiдiйшов до Казана й почав iз ним говорити:
– Тепер комашня посне, Казане. Ще день чи два – i в дорогу.
Минуло п’ять днiв. Мак-Гiл повiв спочатку дога, а потiм i Казана в навантажене каное. Їх проводжав Сендi Мак-Трiгер, i Казан увесь час пильнував хвилi стрибнути на нього. Сендi тримався на вiдстанi, а Мак-Гiл стежив за ними обома. Професор лише безжурно усмiхався, хоча насправдi це була маска, що ховала внутрiшне вирування. Вони пропливли з милю вниз за течiею, коли вiн нахилився й безстрашно поклав руку Казановi на голову. Щось у цьому торканнi руки, у професоровому голосi вiдохотило Казана вкусити його. Тож вiн лише нерухомо сидiв, дивився померклим поглядом i терпiв усi цi прояви дружби.
– Я вже почав боятися, що й зовсiм не спатиму, друже, – посмiхнувся непевно Мак-Гiл, – але з тобою, гадаю, зможу коли-не-коли дрiмнути!
Цiеi ночi Мак-Гiл став табором, пропливши п’ятнадцять миль уздовж берега озера. Великого дога вiн прив’язав до деревця за ярдiв двадцять вiд свого маленького шовкового намету, а от Казанового ланцюга закрiпив до низькоi берези бiля самiсiнького входу. Перш нiж iти в намет, Мак-Гiл вийняв самозарядного пiстолета й ретельно його оглянув.
Першi три днi подорожi вздовж берега озера Атабаски минули без жодних неприемностей. На четверту нiч Мак-Гiл нап’яв намет бiля сосни Банкса, за сто ярдiв вiд води. Увесь той день вiтер дув iм у спину, i приблизно пiвдня професор уважно стежив за поведiнкою Казана. Із заходу д
Страница 66
лiтав запах, що, очевидно, непокоiв останнього. З самого полудня вiн нюшив вiтер. Двiчi Мак-Гiл почув глибокий рев, що долинав iз його горла, а одного разу, коли запах став сильнiшим, нiж звичайно, Казан навiть оголив iкла й настовбурчив на спинi шерсть. Ставши табором, маленький професор не розпалив багаття. Натомiсть вiн з добру годину сидiв i роздивлявся крiзь мисливський бiнокль берег озера. Лише коли почало сутенiти, подорожнiй повернувся до мiсця, де став табором, i прив’язав собак. Кiлька хвилин поглядав на вовкопса. Казан, лежачи мордою на захiд, усе ще був збентежений. Мак-Гiл помiтив це, бо великий дог лежав позаду, повернувшись на схiд. Зазвичай Казан лягав, повернувшись головою до нього. Тепер професор повнiстю впевнився, що захiдний вiтер несе щось загрозливе. На саму думку про це вiн навiть стрепенувся.За великим каменем вiн розпалив дуже маленький вогонь i пiдготував собi вечерю. Пiсля цього пiшов у намет i тут-таки вийшов, тримаючи пiд пахвою ковдру. Усмiхаючись, на мить зупинився бiля Казана.
– Цiеi ночi нам буде не до сну, друже, – сказав вiн. – Не подобаеться менi, що ти щось винюхав у захiдному вiтрi. А що, як це… гроза!
Професор, засмiявшись зi свого жарту, попрямував у густi зарослi сосни Банкса, що росли за тридцять крокiв вiд намету, загорнувся там у ковдру й за якийсь час заснув.
Була тиха яснозора нiч. Ще не одну годину Казан не спав, а тодi, зрештою, поклав свою голову на лапи й задрiмав. Розбудив його звук зламаноi гiлки. Дог i далi спав собi мiцним сном, а от Казановi сон як рукою зняло, вiн пiдвiв голову й став нюшити повiтря. Тепер повсюди навколо себе вiн чiтко вiдчував той запах, що цiлий день долинав нечiткими уривками iз захiдним вiтром. Казан тихо лежав, затiпавшись у дрожi. Повiльно з-за чагарiв з’явилася чиясь постать. Це був не малий професор. Опустивши голову, постать пробиралася крадькома в тишi далi, аж от у свiтлi зiрок з’явилося хиже обличчя Сендi Мак-Трiгера. Казан нiби зрiсся з землею, низько опустивши голову на лапи. Вiн вишкiрив своi довгi iкла, утiм жодним звуком, жодним рухом не видавав свою схованку пiд товстою сосною. Ступiнь по ступеню Сендi йшов до намету – i от вiн уже бiля входу. З ним не було нi палицi, нi батога. Натомiсть у його руках блищала сталь. Мак-Трiгер зупинився й заглянув усередину, стоячи до Казана спиною.
Тихесенько, але дуже швидко, як справжнiй вовк, Казан пiдвiвся на ноги. Вiн забув про ланцюг, що тримав його. Десь на вiдстанi десяти футiв стояв найненависнiший у свiтi ворог. Тепер кожна частиночка його величного тiла збирала сили для стрибка. І вiн стрибнув. Цього разу ланцюг не потяг його назад, не стис до болю шию. Час i стихii ослабили шкiряний ошийник, який Казан носив ще з днiв свого рабства, i той iз гучним трiском розiрвався. Сендi обернувся – i тут Казан уп’явся тому в руку. Закричавши вiд болю й переляку, чоловiк упав, i вони покотилися по землi. Почувся гримкий тривожний гавкiт великого дога, що й собi почав рватися на ланцюгу. Падаючи, Казан ослабив хватку, але зараз же стояв на ногах, готуючись до нового стрибка. І раптово зрозумiв: вiн вiльний. Нашийника на ньому бiльше не було. Лiс, зорi, шепiт вiтру – усе було навколо нього. Тут були люди, а десь далеко чекала Сiра Вовчиця! Казан прищулив вуха, розвернувся i, наче тiнь, зник у темрявi, полетiвши назустрiч жаданiй свободi.
Вiн пробiг сотню ярдiв, i раптом щось лише на мить змусило його зупинитися. Це було не через гавкання великого дога. Казан почув трикратне рiзке «клац-клац-клац» вiд самозарядного пiстолета малого професора. Ще голоснiше пролунав страшний крик Сендi Мак-Трiгера.
Роздiл XXVI
Порожнiй свiт
Миля за милею Казан бiг усе вперед i вперед. Деякий час йому було недобре вiд почутого передсмертного крику Сендi Мак-Трiгера. Як тiнь, прослизав вовкопес крiзь зарослi сосни Банкса. Його вуха й досi лишалися нащуреними, хвiст волочився, стрибки були не плавними, а якимись хаотичними. Так завжди бувае, коли вовки й собаки тiкають вiд небезпеки. Потiм вiн вийшов на рiвнину, обпорошену мiрiадами зiрок, що сяяли на небосхилi. Навколо стояла така тиша, що чути було, як дихае крижане повiтря арктичноi тундри. Казан допитливо й насторожено вивчав навколишню мiсцевiсть, сiвши так, щоб йому в очi дув зустрiчний вiтер. Десь там, дуже далеко звiдси, на пiвденному заходi була Сiра Вовчиця. Уперше за багато тижнiв вiн сiв i голосно завив. Його тремке виття рознеслося на багато миль довкола. Великий дог, зачувши Казана, тихо заскавучав. Стоячи над нерухомим тiлом Сендi Мак-Трiгера, маленький професор iз блiдим спокiйним обличчям чекав, чи повториться виття. Але iнстинкт пiдказував Казановi, що вiдповiдi на його перший поклик чекати не варто, тож звiр кинувся швидко бiгти далi, несучись миля за милею, як пес, що бiжить до хати свого господаря. Однак до озера Казан не повернув, не попрямував вiн i до Ред-Голд-Сiтi. Його шлях був прямий, наче накреслений людською рукою. То рiвнинами, то болотами, то лiсами й гiрськими хребтами Казан вiдмiряв iз соро
Страница 67
миль. Цiеi ночi вiн бiльше не кликав Сiру Вовчицю. Це вже ввiйшло у звичку: Сiра Вовчиця завжди чекала його там, де вони бачилися востанне, тому-то Казан, не мiркуючи, знав, що й тепер вона чекатиме його десь неподалiк пiщаноi обмiлини.Як почало свiтати, Казан був за милi три вiд пiщаноi обмiлини. А коли на обрii з’явилося перше сонячне промiння, вiн уже стояв на бiлому березi, на тому мiсцi, де вони з Сiрою Вовчицею пили воду. Сподiваючись от-от побачити пару, ба бiльше – твердо знаючи, що так i буде, вiн оглядався навсiбiч, тихенько пiдвивав, махаючи хвостом. Казан намагався знайти ii запах, але дощi вже давно змили навiть слiди ii лап на пiску. Увесь той день вiн провадив своi пошуки вздовж берега рiчки й на довколишнiй рiвнинi; пiшов туди, де вони востанне вполювали зайця; обнюхав кущi, що були обвiшанi отруйними приманками. Знову й знову сiдав на заднi лапи й завивав до своеi пари.
Усе це Казан робив неквапом, i так само неквапом природа творила в ньому те диво, що його iндiанцi-крi називали «духовним покликом». Перед тим таке диво сталося iз Сiрою Вовчицею, тепер це вiдбувалося з ii парою. Коли сонце зайшло, а навколо похмурою завiсою почала спускатися нiч, собака почав усе бiльше повертати на пiвденний схiд. Увесь його свiт обмежувався простором, де вiн колись полював. Поза ним не iснувало бiльше життя. І десь у цьому не такому вже й широкому свiтi була Сiра Вовчиця. Вiн не мiг ii не знайти, вiн був упевнений у цьому. У його розумiннi цей свiт тягнувся вiд рiчки Мак-Фарлейн вузькою смугою лiсiв i рiвнин до невеликоi долини, звiдки iх витурили бобри. Якщо Сiроi Вовчицi немае тут, то вона неодмiнно мае бути саме там. І Казан поновив своi пошуки.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Виноски
1
Гаскi – порода iздових собак. (Тут i далi прим. перекл., якщо не вказано iнше.)
2
Тiпi – загальновживана назва для традицiйного переносного житла кочових iндiанцiв Великих рiвнин.
3
Близько 6 метрiв.
4
Бабiш – смужки сироi шкiри, яку використовують як мотузки, тасьму, для виготовлення риболовних сiтей тощо. Для бiльш тонкоi роботи (наприклад, шиття) використовували сухожилля карiбу чи лося.
5
Дуван – подiл здобичi; сходка для подiлу здобичi.
6
Важенка – самиця пiвнiчного оленя.
7
Моя мила (фр.).
8
Мiй тату (фр.).
9
Боже мiй (фр.).
10
Ілька – пiвнiчноамериканська куниця. Інша назва – пекан.
11
Французька лайка.
12
Так, пане (фр.).
13
Пол Ревiр – головний вiсник Бостонського комiтету безпеки, оповiщав про подii вiйни за незалежнiсть у США; тут – синонiм до вiстун, оповiсник.
14
Індiанський народ, що проживае в Канадi та США.
15
Бушель – мiра об’ему сипких тiл; у США дорiвнюе 35,239 л, у Великiй Британii – 36,369 л.
16
Марка зброi, гвинтовий карабiн.
