Страница 1

Безчестя
Джон Максвелл Кутзее


Професор Девiд Лур’е не справляе враження на студентiв, мало цiкавих до англiйськоi лiтератури ХІХ столiття. У своi п’ятдесят два вiн уже двiчi розлучений, однак не втрачае iнтересу до жiнок i шукае можливостi задовольнити iнтимнi потреби. Рiдко бувае семестр, коли вiн не закохуеться в котрусь зi студенток. Проте iнтрижка з Меланi Ісаакс вибивае його з усталеного ритму й веде до незворотних змiн. Професор переiжджае до доньки в село, де й починаеться новий, надто складний етап у його життi…





Джон Максвелл Кутзее

Безчестя





Один


Для розлученого чоловiка його вiку (п’ятдесят два роки) вiн, на власну думку, досить непогано вирiшив проблему iз сексом. Щочетверга пообiдi iде до Грiн-Пойнта. Точнiсiнько о другiй годинi пополуднi натискае на дзвiнок на дверях будинку Вiндзор-Меншнз, називае свое iм’я та заходить. Бiл я дверей iз номером 113 на нього чекае Сорайя. Вiн одразу прямуе до спальнi, освiтленоi м’яким свiтлом та наповненоi приемним ароматом, i роздягаеться. Сорайя виходить iз ванноi кiмнати, скидае свiй халат i прослизае в лiжко поряд iз ним.

– Ти скучив за мною? – грайливо цiкавиться вона.

– Я весь час скучаю за тобою, – вiдповiдае вiн. Вiн пестить ii медово-коричневе тiло, якого не торкалося сонце; витягае ii, цiлуе груди; вони кохаються.

Сорайя висока й струнка, з довгим чорним волоссям i темними вологими очима. Технiчно вiн достатньо старий, аби бути ii батьком; але, знову ж таки технiчно, батьком можна стати навiть у дванадцять. Вiн уже бiльше року залишаеться ii клiентом; i Сорайя його цiлком задовольняе. Посеред пустельного тижня четвер став оазою luxe et voluptе.[1 - Розкошi та задоволення (фр.). (Тут i далi прим. пер.)]

У лiжку Сорайя стримана. Насправдi за своею природою вона радше спокiйна, спокiйна та покiрлива. Загалом у своiх поглядах вона, як не дивно, керуеться мораллю. Їi дратують туристки, котрi оголюють на громадських пляжах груди («вим’я», як вона iх називае); вона гадае, що волоцюг варто вiдловлювати та змушувати замiтати вулицi. Як iй вдаеться погоджувати своi погляди iз власним бiзнесом, вiн не питае.

Оскiльки вона даруе йому насолоду, оскiльки насолода ця незмiнна, вiн щоразу бiльше прив’язуеться до неi. Вiн вiрить, що якоюсь мiрою вона вiдповiдае йому взаемнiстю. Прив’язанiсть, можливо, ще не любов, але принаймнi ii двоюрiдна сестра. Зважаючи на небагатообiцяльний початок iхнього знайомства, iм обом пощастило: йому, бо знайшов ii, i iй, бо знайшла його.

Вiн знае, що його почуття егоiстичнi, а ще в них е щось вiд пiдкаблучника. Проте вiн не припиняе хапатися за них.

За дев’яностохвилинний сеанс вiн платить Сорайi чотириста рандiв, i половину з них забирае агенцiя «Обачнi супутницi». Йому шкода, що доводиться вiддавати «Обачним супутницям» так багато. Але саме iм належить 113-й номер та й iншi квартири у Вiндзор-Меншнз; у якомусь сенсi вони навiть володiють Сорайею, принаймнi цiею ii частиною, цiею функцiею.

Колись вiн розважався думкою запропонувати iй зустрiтися у вiльний час. Вiн був би не проти провести iз нею вечiр, а можливо, навiть цiлу нiч. Але не наступний ранок. Вiн занадто добре знае себе й не хоче випробовувати ii наступним ранком, коли стане холодним, похмурим чоловiком, котрий не може дочекатися, коли залишиться на самотi.

Такий у нього характер. І вiн не збираеться змiнюватися, для цього вiн уже застарий. Його характер сформувався й застиг. Череп, а потiм характер – ось що найтвердiше в людинi.

Слiдуй за своiм характером. Це не фiлософiя, вiн не удостоював це таким найменням. Це просто правило, як Правило Святого Бенедикта.[2 - Книга заповiдей, написаних Св. Бенедиктом Нурсiйським (480–547) для ченцiв, що живуть громадою пiд керiвництвом абата.]

Вiн може похвалитися чудовим здоров’ям i ясним розумом. За професiею вiн фiлолог, точнiше був ним, i наука досi регулярно нуртуе в його ествi. Вiн живе в межах свого прибутку, у межах свого характеру, у межах своiх iнтелектуальних можливостей. Чи щасливий вiн? За багатьма мiрками – так, вiн переконаний, що щасливий, а втiм, не забувае останнiй хор з «Едiпа»: не називай когось щасливим до самоi смертi.

У сексуальному планi його характер, хоч i палкий, нiколи не вирiзнявся пристраснiстю. Якби вiн обирав собi тотем, це була б змiя. Вiн уявляе собi, що iхня iз Сорайею близькiсть нагадуе злягання змiй: довге, зосереджене, але дещо вiдчужене, дещо сухе навiть у найпалкiшi митi.

Цiкаво, чи тотем Сорайi теж змiя? Безсумнiвно, з iншим чоловiком вона стае iншою жiнкою, la donna e mobile.[3 - Мiнливою панянкою (iтал.). Першi слова арii герцога Мантуанського з опери Дж. Вердi «Рiголетто».] Та все ж на рiвнi темпераменту iй, певна рiч, не вдалося б удавати iхню подiбнiсть.

І хоч за своiм родом занять вона розпусна жiнка, вiн довiряе iй – певною мiрою. Пiд час iхнiх сеансiв вiн розмовляе iз Сорайею досить вiльно, часом навiть вiдкривае iй душу. Їй вiдомi його життевi обставини. Вона чула iсторii обох його шлюбiв, знае про його дочку та i

Страница 2

злети i падiння. Їй вiдомо чимало його поглядiв.

Про свое життя за межами Вiндзор-Меншнз Сорайя не розповiдае нiчого. Насправдi ii навiть звуть iнакше, у цьому вiн упевнений. Їi тiло пiдказуе, що вона народила дитину, а може, i не одну. Можливо, вона взагалi не професiоналка. Можливо, вона працюе на агенцiю лише один чи два вечори на тиждень, а решту часу живе пристойним життям десь у передмiстi, у Райландзi чи Атлонi.[4 - Передмiстя Кейптауна.] Це було б незвично для мусульманки, але в нашi днi можливо все.

Про власну роботу вiн розповiдае мало, не бажаючи набридати iй. Вiн заробляе собi на життя, працюючи в Технiчному унiверситетi Кейпа, колишньому Кейптаунському унiверситетському коледжi. Колись вiн був професором сучасних мов, але оскiльки кафедри класичних i сучасних мов закрили пiд час великоi рацiоналiзацii, тепер вiн ад’юнкт-професор[5 - Тимчасова посада. Основнi обов’язки ад’юнкт-професора – викладацька дiяльнiсть, а не науковi дослiдження.] комунiкацii. Як i всiм рацiоналiзованим спiвробiтникам, задля покращення морального стану йому раз на рiк дозволяють читати курс зi своеi спецiальностi, незалежно вiд кiлькостi студентiв, що на нього записалися. Цього року вiн читае курс про поетiв-романтикiв. А решту часу викладае курси комунiкацii для першокурсникiв – «Комунiкацiйнi навички» та для другокурсникiв – «Передовi комунiкацiйнi навички».

Хоча вiн щодня присвячуе кiлька годин своiй новiй дисциплiнi, перша ii констатацiя, сформульована в пiдручнику з комунiкацiй для першокурсникiв, видаеться йому безглуздою: «Людська спiльнота створила мову з метою передачi думок, почуттiв i намiрiв вiд однiеi людини до iншоi». На його думку, яку вiн тримае при собi, мовлення сягало своiм корiнням пiснi, а пiсня народилася з необхiдностi заповнити звуком величезну й досить порожню людську душу.

За свою кар’еру, що розтяглася вже на чверть столiття, вiн опублiкував три книжки, жодна з яких не викликала резонансу чи бодай перешiптувань: перша стосувалася опери («Бойто[6 - Італiйський композитор i поет, який прославився як автор лiбрето до деяких опер Джузеппе Вердi.] i легенда про Фауста: генеза Мефiстофеля»), друга – видiнь як утiлень еросу («Видiння Рiчарда святому Вiкторовi») i третя – Вордсворта[7 - Англiйський поет-романтик. Видатний представник «Озерноi школи».] та iсторii («Вордсворт i тягар минулого»).

Кiлька останнiх рокiв вiн розважався iдеею написати роботу, присвячену Байроновi. Спочатку вiн думав, що це буде чергова книжка, черговий критичний опус. Але всi його спроби взятися за написання загрузли в болотах нудьги. Правда в тому, що вiн стомився вiд критицизму, вiд прози, що вимiрюеться ярдами. Насправдi йому хотiлося писати музику: «Байрон в Італii», роздуми на тему кохання мiж статями у формi камерноi опери.

Поки вiн стоiть обличчям до своiх класiв на заняттях iз комунiкацii, у його свiдомостi пурхають фрази, мелодii, фрагменти пiсень iз ненаписаного твору. Вiн нiколи не був видатним учителем; а в цьому видозмiненому i, на його думку, спотвореному навчальному закладi почуваеться не у своiй тарiлцi ще бiльше, нiж зазвичай. Хоча з iншого боку, так само почуваються його колеги з давно минулих днiв пiд тягарем освiти, що не вiдповiдае завданням, якi потрiбно виконувати; клiрики пострелiгiйноi ери.

На студентiв вiн не справляе враження, оскiльки сам не поважае матерiал, який викладае. Коли вiн розмовляе, вони дивляться крiзь нього й забувають його iм’я. Їхня байдужiсть турбуе його бiльше, нiж вiн зiзнаеться. Та все ж вiн досконало виконуе своi обов’язки перед ними, iхнiми батьками i державою. Мiсяць за мiсяцем вiн дае iм домашнi завдання, збирае iх, читае i виставляе оцiнки, виправляе пунктуацiйнi помилки, правопис, уживання слiв, цiкавлячись слабкими аргументами й додаючи до кожноi роботи коротку зважену критику.

Вiн продовжуе викладати, бо це забезпечуе його коштами для iснування; а ще тому, що це вчить його скромностi, нагадуе йому, хто вiн у цьому свiтi. Тут не уникнути iронii: той, хто прийшов навчити, отримуе найпронизливiший з урокiв, а тi, хто прийшли навчитися, не вчаться нiчого. Про цю особливiсть своеi професii вiн не розповiдае Сорайi. Сумнiваеться, що в ii професii е схожа iронiя.



На кухнi квартирки в Грiн-Пойнтi е чайник, пластиковi горнятка, бляшанка з розчинною кавою i ваза з пакетиками цукру. У холодильнику – запас пляшок iз водою. У ваннiй кiмнатi е мило i стоси рушникiв, а у шафцi – чиста постiль. Свою косметику Сорайя тримае в невеличкiй валiзцi. Мiсце для любовних зустрiчей i нiчого бiльше: функцiональне, чисте, добре облаштоване.

Коли Сорайя вперше приймала його, вона нафарбувала вуста яскраво-червоною помадою, а очi – густими тiнями. Йому не сподобався ii липкий макiяж, i вiн попросив ii зняти його. Вона послухалася та вiдтодi бiльше нiколи не фарбувалася. Старанна учениця, податлива, поступлива.

Йому подобаеться робити iй подарунки. На новий рiк вiн подарував iй полив’яний браслет, на Курбан-байрам – малахiтову чапельку, котра впала йому в око в су

Страница 3

енiрнiй крамничцi. Йому подобаеться ii анiтрохи не награне задоволення.

Його дивуе, що дев’яноста хвилин на тиждень, проведених у жiночiй компанii, вистачае, аби зробити його щасливим; його – чоловiка, котрий частенько думав, що потребуе дружини, дому i шлюбу. Урештi-решт виявилося, що його потреби легкi й швидкоплиннi, мов у метелика. Жодних емоцiй чи радше жодних, окрiм найглибшоi, найнегаданiшоi: остинато[8 - Прийом, заснований на багаторазовому повтореннi в музичному творi будь-якоi мелодiйноi або ритмiчноi фiгури, гармонiйного обороту, окремого звуку.] вдоволеностi, що нагадуе автомобiльний гул i заколисуе мiського жителя, а для селянина скидаеться на нiчну тишу.

Вiн думае про Емму Боварi, котра зi скляним поглядом вдоволено повертаеться додому, пiсля того як цiлий день невтомно трахалась. «Оце так блаженство!» – каже Емма, милуючись собою у дзеркалi. Ось блаженство, яке оспiвують поети! Ну, якби нещаснiй примарнiй Еммi вдалося дiстатися до Кейптауна, вiн би якось у четвер пообiдi взяв ii з собою, щоб показати, яким може бути блаженство: м’яке блаженство, пом’якшене блаженство.



А потiм одного недiльного ранку все змiнюеться. Вiн виходить у справах до мiста; iде по Сент-Джордж-стрит, аж раптом помiчае струнку фiгуру в натовпi перед собою. Жодних сумнiвiв, це Сорайя в супроводi двох дiтей, двох хлопчикiв. Вони несуть згортки – ходили на закупи.

Якусь мить вiн вагаеться, а потiм, не наближаючись, iде назирцi. Вони зникають у «Рибнiй корчмi капiтана Дорего». У хлопчикiв блискуче Сорайiне волосся й темнi очi. Вони точно ii сини.

Вiн минае корчму, а потiм повертаеться й удруге проходить повз «Капiтана Дорего». Вони втрьох сидять за столиком бiля вiкна. На коротку мить Сорайя через скло зустрiчаеться з ним поглядами.

Вiн завжди був людиною мiста, почувався вдома серед течii людських тiл, де розповзаеться ерос i стрiлами спалахують погляди. Але про погляд, що майнув мiж ним i Сорайею, вiн одразу ж пошкодував.

На побаченнi наступного четверга жоден iз них не згадуе того, що сталося. Однак спогад про це нiяково висить в повiтрi мiж ними. Вiн не мае жодного бажання порушувати те ризиковане подвiйне життя, яке Сорайя, iмовiрно, веде. Вiн цiлком пiдтримуе подвiйне життя, потрiйне життя, життя, прожите у вiдсiках. Правду кажучи, якщо й вiдчувае до неi щось, то лише ще бiльшу нiжнiсть. «Твоя таемниця в безпецi зi мною», – хотiв би вiн сказати iй.

Утiм, анi вiн, анi вона не можуть забути того, що трапилося. Двое маленьких хлопчикiв з’явилися мiж ними й тихенько, мов тiнi, граються в куточку кiмнати, де iхня мати кохаеться з незнайомцем. У Сорайiних обiймах вiн на мить перетворюеться на iхнього батька: вiтчима, прийомного батька, тiньового батька. Опiсля, устаючи з ii лiжка, вiн вiдчувае, як iхнi допитливi погляди потайки вивчають його. Мимоволi його думками заволодiвае iнший батько, справжнiй. Чи хоча б здогадуеться вiн, чим займаеться його дружина, чи обрав блаженне незнання?

У нього самого не було сина. Дитинство його минуло в жiночiй родинi. Коли мати, тiтки та сестри залишилися позаду, iхне мiсце зайняли коханки, дружини й донька. Жiноча компанiя зробила з нього жiночого обожнювача та заразом розпутника. Завдяки своему зросту, своiй статурi, своiй оливковiй шкiрi й хвилястому волоссю вiн завжди мiг розраховувати на певний рiвень магнетизму. Якщо вiн особливим чином iз особливим намiром дивився на жiнку, можна було розраховувати, що вона не вiдведе очей. Саме так вiн i жив роками, десятилiттями; таким був каркас його життя.

Одного дня все це закiнчилося. Без жодних попереджень сила зникла. Погляди, якi колись вiдповiдали йому, тепер байдуже ковзали повз нього. За одну нiч вiн перетворився на привида. Тепер, якщо вiн хотiв жiнку, мусив навчитися добиватися ii або купувати ii тим чи iншим чином.

Вiн жив у стурбованiй метушнi промiскуiтету. Вiн крутив романи з дружинами колег, знiмав туристок у портових барах чи в Італiйському клубi; спав зi шльондрами.

Із Сорайею вiн познайомився у невеличкiй тьмянiй вiтальнi, поруч iз приймальнею «Обачних супутниць», на вiкнах там висiли венецiйськi жалюзi, у кутках стояли рослини в горщиках, повiтря було затхлим вiд диму. У каталогах ii називали «екзотичною». На фотографii вона мала у волоссi червону квiтку страстоцвiту й ледь помiтнi зморшки в кутиках очей. Пiдпис попереджав: «лише пообiдi». Саме це й переконало його – обiцянка зачинених кiмнат, прохолодних простирадл, украдених годин.

Із самого початку все задовольняло його, було саме тим, чого вiн хотiв. У самiсiньке яблучко. Цiлий рiк йому не доводилося повертатися до агенцii.

А потiм випадкова зустрiч на Сент-Джордж-стрит, i слiдом за нею – вiдчуженiсть. Сорайя не скасовуе зустрiчей, i все ж вiн вiдчувае, як вона холоднiшае, перетворюючись на чергову жiнку, перетворюючи його на чергового клiента.

Вiн мае достатньо точне уявлення про те, як повii обговорюють своiх клiентiв-завсiдникiв, особливо старших чоловiкiв. Вони розповiдають iсторii, смiються, але й здригаються, як здригаеш

Страница 4

я, побачивши посеред ночi в умивальнику таргана. Незабаром вони витончено й злiсно здригатимуться при згадцi про нього. Цiеi долi йому не вдасться уникнути.

Четвертого пiсля випадковоi зустрiчi четверга, коли вiн уже збираеться вийти з квартири, Сорайя робить заяву, до якоi вiн так намагався пiдготуватися.

– Моя мати захворiла. Я збираюся зробити перерву й попiклуватися про неi. Наступного тижня мене тут не буде.

– Ми побачимося за два тижнi?

– Не знаю. Залежить вiд того, як вона почуватиметься. Краще спершу зателефонуй.

– Я не маю твого номера.

– Зателефонуй до агенцii. Вони знатимуть.

Вiн вичiкуе кiлька днiв, а потiм таки телефонуе туди. «Сорайя? – перепитуе чоловiк у слухавцi. – Сорайя пiшла вiд нас. Нi, ми не можемо дати вам ii контакти. Це суперечить нашим правилам. Хочете познайомитися з iншою нашою спiвробiтницею? У нас е чимало екзотичних дiвчат на вибiр – малазiйки, тайки, китаянки, лише скажiть, кому вiддаете перевагу».

Вiн проводить один вечiр iз iншою Сорайею – це, схоже, стало розповсюджeною nom de commerce[9 - Торгiвельною маркою (фр.).] – у кiмнатi готелю на Лонг-стрит. Цiй дiвчинi не бiльше вiсiмнадцяти рокiв, вона недосвiдчена i, на його думку, вульгарна.

– То чим ти займаешся? – цiкавиться вона, вислизаючи з одягу.

– Експортом-iмпортом, – бреше вiн.

– Та ну? – не вiрить дiвчина.

На його кафедрi з’являеться нова секретарка. Вiн запрошуе ii в ресторан на обачливiй вiдстанi вiд унiверситетського мiстечка й за креветковим салатом слухае, як вона жалiеться на школу, де вчаться сини. «Торговцi наркотиками вештаються навколо iгрового майданчика, – каже вона, – а полiцiя нiчого не робить». Три роки тому в новозеландському консульствi вони з чоловiком записалися в чергу охочих емiгрувати.

– Таким людям, як ви, простiше. Я маю на увазi, якою б не була ситуацiя, ви принаймнi завжди знали, на якому свiтi перебуваете.

– Яким людям?

– Я кажу про ваше поколiння. Тепер люди просто вибирають собi закони, яких вони хочуть дотримуватися. Це анархiя. Як можна виховувати дiтей, коли навколо пануе анархiя?

Їi звуть Дон. Наступного разу, коли вiн запрошуе ii на побачення, вони опиняються в його будинку й займаються сексом. Це було помилкою. Звиваючись i дряпаючись, вона доводить себе до такого збудження, ледь пiна з рота не йде, i врештi-решт викликае лише вiдразу. Вiн позичае iй щiтку для волосся та вiдвозить назад до унiверситету.

Пiзнiше вiн уникае ii, намагаючись не зазирати до бюро, у якому вона працюе. Своею чергою, вона спочатку кидае на нього ображенi, а потiм презирливi погляди.

Йому варто здатися, вiн уже стомився вiд гри. Цiкаво, у якому вiцi, розмiрковуе вiн, Орiген[10 - Грецький християнський теолог, фiлософ, учений. Один зi схiдних церковних письменникiв. Засновник бiблiйноi фiлологii.] оскопив себе? Не найелегантнiше рiшення, але старiшання – узагалi неелегантна справа. Воно нагадуе прибирання на столi, принаймнi можна зосередитися на вiдповiдних для старостi роздумах: приготуватися до смертi.

Чи можна пiти до лiкаря з таким проханням? Це, безумовно, нескладна операцiя: щодня ii роблять тваринам, i тварини непогано виживають, якщо не зважати на неприемний осад. Вiдрубав, перев’язав: iз мiсцевим знеболювальним, твердою рукою i крапелькою апатii можна навiть упоратися самому, за пiдручником. Чоловiк на крiслi вiдтинае щось вiд себе – огидне видовисько, але не огиднiше, з певноi точки зору, за вправляння того ж чоловiка на жiночому тiлi.

Залишаеться Сорайя. Вiн мусить перегорнути останню сторiнку, але натомiсть платить детективнiй агенцii, аби вони вiдшукали ii. За кiлька днiв вiн уже знае ii справжне iм’я, ii адресу, ii телефонний номер. Вiн телефонуе о дев’ятiй ранку, коли чоловiк та дiти вже мали б пiти з дому.

– Сорайе, – каже вiн. – Це Девiд. Ти як? Коли я знову зможу побачити тебе?

Западае довга тиша, а потiм вона озиваеться:

– Я не знаю, хто ви, – каже вона. – Ви турбуете мене в моему власному будинку. Я вимагаю, аби ви бiльше нiколи не телефонували менi, нiколи.

«Вимагаю». Мабуть, вона мала на увазi «наказую». Його дивуе ii верескливiсть – ранiше на це й натяку не було. Та, зрештою, на що ще розраховувати хижаковi, коли вiн вдираеться до лисиччиного гнiзда, до домiвки ii дитинчат?

Вiн кладе слухавку. Тiнь заздростi до ii чоловiка, котрого вiн нiколи не бачив, пронизуе його тiло.




Два


Без четвергових iнтерлюдiй тиждень безбарвний, як пустеля. Трапляються днi, коли вiн не знае, куди подiтися.

Бiльшiсть часу вiн проводить в унiверситетськiй бiблiотецi, читаючи все, що вдаеться знайти про широке коло Байронових знайомств, додаючи нотатки до тих, що вже заповнили двi товстих папки. Насолоджуеться пiзньою пообiдньою тишею читальноi зали, зворотною прогулянкою додому: свiжим зимовим повiтрям, вологими мерехтливими вулицями.

У п’ятницю ввечерi, повертаючись додому довгим кружним шляхом через старий парк коледжу, вiн помiчае попереду одну зi своiх студенток. Їi звуть Меланi Ісаакс, вона вiдвiдуе його курс, пр

Страница 5

свячений романтикам. Не найкраща студентка, але й не найгiрша: достатньо розумна, але без жодноi власноi думки.

Вона не поспiшае, тож незабаром вiн наздоганяе ii та вiтаеться:

– Привiт.

У вiдповiдь Меланi всмiхаеться радше хитрою, нiж сором’язливою усмiшкою, i кивае. Вона маленька й худенька, мае коротко пiдстрижене чорне волосся, широкi, майже китайськi, вилицi та великi темнi очi. Їi вбрання завжди вражае. Сьогоднi це темно-бордова мiнi-спiдниця, светр гiрчичного кольору та чорнi колготки; золотi брязкальця на поясi пасують до золотих кульчикiв.

Вiн злегка закоханий у неi. Невелика дивина: рiдко минае семестр, коли вiн не закохуеться в котрусь iз дiвчат зi своеi групи. Кейптаун – мiсто рясноi краси i красунь.

Чи вiдомо iй, що вiн поклав на неi око? Напевно. Жiнки вiдчувають такi речi, вагу сповнених бажанням поглядiв.

Дощ щойно вщух; у канавах обабiч дорiжки тихо дзюркотить вода.

– Моя улюблена пора року, моя улюблена пора дня, – зауважуе вiн. – Ви живете десь тут?

– За парком. Винаймаю кiмнату.

– Кейптаун ваше рiдне мiсто?

– Нi, я виросла в Джорджi.[11 - Мiсто в Захiднiй Капськiй провiнцii ПАР.]

– Я живу неподалiк. Можна запропонувати вам випити чогось?

Обережна пауза.

– Гаразд. Але менi потрiбно повернутися до пiв на восьму.

Із парку вони виходять до спокiйного житлового кварталу, де вiн прожив останнi дванадцять рокiв, спочатку з Розалiнд, а потiм, пiсля розлучення, сам.

Вiн вiдчиняе внутрiшнi ворота, вiдчиняе дверi та пускае дiвчину досередини. Вмикае свiтло, бере в неi ташечку. У ii волоссi мерехтять краплi дощу. Вiн роздивляеться ii з вiдвертим зачаруванням. Вона опускае погляд i знову всмiхаеться тiею ж невловимою i, напевно, кокетливою посмiшкою, що й ранiше.

На кухнi вiн вiдкорковуе пляшку «Мiрласта» й викладае на тарiлки печиво й сир. Коли повертаеться до кiмнати, вона стоiть бiля книжкових полиць, нахиливши голову, i читае написи на корiнцях. Вiн вмикае музику: Моцарт, кларнетний квiнтет.

Вино i музика – ритуал, який розiгрують одне перед одним чоловiки й жiнки. У ритуалах немае нiчого поганого, iх вигадали, аби пом’якшувати нiяковiсть. Але дiвчина, котру вiн привiв додому, не лише молодша за нього на тридцять рокiв, – вона студентка, його студентка, студентка, якою вiн опiкуеться. Не мае значення, що промайне зараз мiж ними, iм доведеться знову зустрiтися як учителю та ученицi. Чи готовий вiн до цього?

– Вам подобаеться мiй курс? – цiкавиться вiн.

– Менi подобаеться Блейк. А ще «Wonderhorn».

– «Wunderhorn».[12 - Збiрка нiмецьких народних пiсень, видана в ХІХ столiттi двома нiмецькими поетами-романтиками – Ахiмом фон Арнiмом та Клеменсом Брентано.]

– А ось вiд Вордсворта я не в захватi.

– Вам не варто було менi цього казати. Вордсворт – один iз моiх учителiв.

Це правда. Скiльки вiн себе пам’ятае, гармонii «Прелюдii» завжди вiдлунювали в ньому.

– Можливо, наприкiнцi курсу я бiльше цiнуватиму його. Можливо, вiн сподобаеться менi бiльше.

– Можливо. Але мiй досвiд пiдказуе, що поезiя або промовляе тобi щось iз першого слова, або не промовляе взагалi. Це спалах вiдвертостi i спалах взаемностi. Як блискавка. Як мить, коли закохуешся.

Як мить, коли закохуешся. Невже молодь ще й досi закохуеться чи цей механiзм вийшов з ужитку, став непотрiбним, дивакуватим, як паровi двигуни? Вiн не в курсi подiй, вiдстав вiд часу. Судячи з того, що вiн знав, закоханiсть могла вийти з моди i знову повернутися на сцену з пiвдюжини разiв.

– А ви пишете вiршi? – запитуе вiн.

– Писала, коли була школяркою. Вони були не надто вдалими. А тепер у мене немае на це часу.

– А як щодо пристрастi? У вас е якiсь лiтературнi пристрастi?

Вона насуплюеться, зачувши незвичне слово.

– На другому курсi ми вивчали Адрiенну Рiч[13 - Американська поетеса, публiцист, представниця другоi хвилi фемiнiзму.] i Тонi Моррiсон.[14 - Американська письменниця, лауреат Нобелiвськоi премii з лiтератури 1993 року.] А ще Елiс Вокер.[15 - Афроамериканська письменниця i фемiнiстка.] Тодi я страшенно зацiкавилася. Але не можу достеменно назвати це пристрастю.

Отже, вона – не надто пристрасне створiння. А може, обрала шлях манiвцями, аби попередити його, щоб не набридав?

– Я збираюся влаштувати сяку-таку вечерю, – каже вiн. – Приеднаетеся до мене? Усе буде надзвичайно скромно.

Схоже, вона вагаеться.

– Ну ж бо! – наполягае вiн. – Скажiть «так»!

– Гаразд. Але спочатку менi потрiбно зателефонувати.

Телефонна розмова тривае довше, нiж вiн очiкував. Вiн чуе, як долинае з кухнi бурмотiння, помережане паузами.

– Якi у вас плани щодо кар’ери? – питае вiн згодом.

– Драматургiя та дизайн. Я пишу свою дипломну роботу в театрi.

– А чому ж тодi обрали курс романтичноi поезii?

Меланi замислюеться, наморщивши носа.

– Здебiльшого я обрала його через атмосферу, – озиваеться вона врештi. – Я не хотiла знову братися за Шекспiра. Його вже вчила торiк.

Приготована ним вечеря справдi скромна: тальятеле[16 - Рiзновид локшини.] з анчоусами пiд грибним со

Страница 6

сом. Вiн дозволяе iй порiзати гриби. Решту часу вона сидить на ослiнчику й спостерiгае, як вiн готуе. Вони вечеряють у вiтальнi, вiдкривши другу пляшку вина. Меланi iсть без упину. Здоровий апетит для такоi стрункоi дiвчини.

– Ви завжди готуете самi? – запитуе вона.

– Я живу один. Якщо сам не приготую, нiхто не приготуе.

– Ненавиджу готувати. Гадаю, менi варто навчитися.

– Чому? Якщо ви справдi ненавидите це, поберiться з тим, хто вмiе готувати.

Удвох вони уявляють собi цю картину: юна дружина в незугарному одязi та крикливих прикрасах уриваеться до вхiдних дверей i нетерпляче принюхуеться; чоловiк, безбарвний мiстер Праведник у фартуху, помiшуе щось у каструльцi серед клубiв пари. Ролi змiнюються: матерiал для буржуазноi комедii.

– Це все, – каже вiн, коли в тарiлцi не залишаеться нiчого. – Десерту немае, хiба, якщо хочете, можете з’iсти яблуко або йогурт. Пробачте, я не знав, що в мене буде гостя.

– Усе було чудово, – каже Меланi, допиваючи вино й пiдводячись. – Дякую.

– Не йдiть ще. – Вiн бере дiвчину за руку й веде до канапи. – Я хочу вам дещо показати. Ви любите танцi? Не танцювати, а танцi? – Вiн вставляе касету до вiдеомагнiтофона. – Це фiльм, знятий чоловiком на iм’я Норман Макларен.[17 - Канадський режисер-мультиплiкатор.] Досить старий. Я натрапив на нього в бiблiотецi. Цiкаво, як вiн вам сподобаеться.

Вони сiдають плiч-о-плiч i дивляться фiльм. Двое танцюристiв виконують своi па на голiй сценi. Їхнi зображення, знятi за допомогою стробоскопу, перетворюються на привидiв, розпускаються позаду них вiялами, змахами крил. Чоловiк уперше побачив цей фiльм чверть столiття тому, але вiн i досi захоплюе: мить теперiшнього i минуле цiеi митi ненадовго застигають в одному й тому ж просторi.

Йому хочеться, щоб дiвчина теж захопилася фiльмом, але вiн вiдчувае, що iй байдуже.

Коли плiвка закiнчуеться, вона встае й обходить кiмнату. Пiдiймае кришку фортепiано й натискае на середне до.

– Ви граете? – цiкавиться Меланi.

– Трохи.

– Класику чи джаз?

– Боюся, нiчого схожого на джаз.

– Зiграете менi щось?

– Не зараз. Я давно не практикувався. Іншим разом, коли ми знатимемо одне одного краще.

Вона зазирае до його кабiнету.

– Можна подивитися? – питае дозволу.

– Увiмкнiть свiтло.

Вiн вмикае iншу музику: сонати Скарлаттi,[18 - Італiйський композитор i клавесинiст епохи бароко.] музику-кiшку.

– У вас тут чимало книжок Байрона, – каже вона, повертаючись iз кабiнету. – Вiн ваш улюблений поет?

– Я пишу про нього. Про його iталiйський перiод.

– Хiба вiн не помер молодим?

– У тридцять шiсть. Вони всi помирали молодими. Або втрачали хист. Або божеволiли, i iх замикали десь. Але Байрон помер не в Італii. Вiн помер у Грецii. До Італii вiн утiк, аби уникнути скандалу, i оселився там. Осiв. Зустрiв останне в життi велике кохання. У тi часи Італiя була популярним мiсцем серед англiйцiв. Вони вiрили, що iталiйцi зберегли зв’язок iз природою, менше пiддаються умовностям, залишаються пристраснiшими.

Меланi знову обходить кiмнату.

– Це ваша дружина? – питае вона, зупинившись перед фотографiею в рамцi на кавовому столику.

– Моя мама. Клацнули, коли вона була молодою.

– А ви одружений?

– Був. Двiчi. Але зараз – нi. – Вiн не каже: «Нi, тепер я задовольняюся тим, що пiдвернеться». Не каже: «Тепер я вдовольняюся шльондрами». – Можна запропонувати вам лiкер?

Вона не хоче лiкер, але погоджуеться додати до кави вiскi. Коли вона сьорбае свiй напiй, вiн нахиляеться до неi й торкаеться ii щоки.

– Ви дуже гарна, – каже вiн. – Я збираюся схилити вас до чогось необачного. – Знову торкаеться ii. – Залишайтеся. Проведiть нiч зi мною.

Вона пильно дивиться над нього над вiнцями чашки.

– Чому?

– Тому що вам варто так учинити.

– Чому менi варто так учинити?

– Чому? Тому що жiноча краса належить не однiй тiльки жiнцi. Це частина дарунка, який вона приносить iз собою на землю. Їi обов’язок – дiлитися красою.

Його рука так i лежить на ii щоцi. Вона не вiдхиляеться, але й не вiдповiдае на його нiжнiсть.

– А що як я вже нею дiлюся? – Їй ледь помiтно перехоплюе подих. Коли за тобою впадають, це завжди збуджуе; приемно збуджуе.

– Тодi вам варто дiлитися нею щедрiше.

Улесливi слова, старi, як саме зваблення. Хоча цiеi митi вiн вiрить у них. Вона не належить собi. Краса собi не належить.

– Ми прагнем, щоб краса потомство мала, – каже вiн, – щоб цвiт ii нiколи не зачах.[19 - Початок першого сонета В. Шекспiра. Переклад Д. Павличка.]

Погана iдея. Їi усмiшка втрачае свою грайливiсть i жвавiсть. Пентаметр, чий ритм ранiше так добре пiдмаслював слова змiя-спокусника, тепер лише вiдлякуе. Вiн знову перетворився на вчителя, на книжкового чоловiка, охоронця культурних скарбiв. Вона ставить горнятко на стiл.

– Я мушу йти, на мене чекають.

Хмари розiйшлися, зорi знову сяють.

– Чудова нiч, – каже вiн, вiдмикаючи ворота садка. Меланi не дивиться на нього. – Провести вас додому?

– Нi.

– Дуже добре. На добранiч. – Вiн тягнеться вперед i

Страница 7

обiймае ii. На мить вiдчувае, як притискаються до нього ii маленькi груденята, а потiм вона вислизае з обiймiв i йде.




Три


Саме тодi йому й варто було зупинитися. Але вiн не зупинився. У недiлю зранку вiн iде до спорожнiлого кампусу й заходить до канцелярii. З шафки з папками дiстае реестрацiйну картку Меланi Ісаакс i переписуе ii особистi данi: домашню адресу, адресу в Кейптаунi, номер телефону.

Вiн набирае цифри. Вiдповiдае жiночий голос.

– Меланi?

– Я покличу ii. А хто це?

– Скажiть iй, що це Девiд Лур’е.

Меланi – мелодiя: удавана рима. Це iм’я не для неi. Можна змiнити наголос: меланж – темна, як кава.

– Алло?

В одному словi вiн чуе всю ii нерiшучiсть. Занадто молода. Вона не знатиме, як обходитися з ним; йому варто одразу вiдпустити ii. Але вiн i сам перебувае в якихось лещатах. Троянда краси: вiрш влучае точнiсiнько в цiль, мов стрiла. Вона не належить собi; напевно, i вiн собi не належить.

– Я подумав, що ви не вiдмовитеся пообiдати зi мною, – каже вiн. – Я можу заiхати за вами, скажiмо, о дванадцятiй.

Вона ще мае час, щоб збрехати, викрутитися, але дiвчина така збентежена, що не встигае скористатися моментом.

Коли вiн пiд’iжджае, вона чекае на нього на хiднику бiля багатоквартирного будинку. Вона в чорних колготках i чорному светрi. Стегна вузенькi, як у дванадцятирiчноi.

Вiн везе ii до Гат-бей, у гавань. Дорогою намагаеться збадьорити ii, розпитуе про iншi предмети. Вона каже, що грае в п’есi. Це одна iз вимог для захисту диплома. Репетицii забирають багато часу.

У ресторанi Меланi не може похвалитися апетитом i лише похмуро витрiщаеться на море.

– Щось трапилося? Ви хочете менi щось розповiсти?

Вона хитае головою.

– Ви стурбованi через нашi стосунки?

– Можливо, – озиваеться вона.

– Не варто. Я про все подбаю. Не дозволю iм зайти занадто далеко.

Занадто далеко. Що таке «далеко», а що таке «занадто далеко» у таких речах? Чи ii «занадто далеко» таке ж, як i його?

Починае накрапати дощик, у гаванi смугами здригаеться вода.

– Може, пiдемо? – пропонуе вiн.

І знову привозить дiвчину до свого будинку, i на пiдлозi вiтальнi, пiд звуки дощу, що стукотить у шибку, кохаеться з нею. Їi тiло чисте й просте, по-своему досконале; попри ii пасивнiсть, вiн отримуе вiд цiеi близькостi задоволення, таке задоволення, що в кульмiнацiйну мить провалюеться в чорне забуття.

Коли приходить до тями, дощ уже вщух. Дiвчина лежить пiд ним, заплющивши очi й злегка насупившись, руки закинутi за голову. Його долонi лежать у неi на грудях пiд грубо сплетеним светром. Їi колготки i трусики, сплутавшись вузлом, лежать поруч; його штани закрутилися навколо щиколоток. «Пiсля бурi, – думае вiн, – точно як у Георга Гросса».[20 - Нiмецький художник i карикатурист.]

Вiдвертаючи обличчя, вона вивiльняеться, збирае своi речi й виходить iз кiмнати. За кiлька хвилин повертаеться вже вдягнена.

– Я мушу йти, – шепоче дiвчина. Вiн не намагаеться затримати ii.

Наступного ранку вiн прокидаеться з грунтовною впевненiстю, що все гаразд, i це вiдчуття не покидае його. Меланi не приходить на заняття. Зi свого кабiнету вiн телефонуе у квiткову крамничку. Троянди? Напевно, не троянди. Вiн замовляе гвоздики.

– Червонi чи бiлi? – питае жiнка.

Червонi? Бiлi?

– Надiшлiть дванадцять рожевих, – вирiшуе вiн.

– У мене немае дванадцятьох рожевих. Можна надiслати букет з рiзних?

– Надсилайте, – погоджуеться.

Цiлий вiвторок з важких хмар, що наповзли на мiсто iз заходу, перiщить дощ. Наприкiнцi дня, перетинаючи вестибюль будiвлi факультету комунiкацii, вiн помiчае Меланi бiля дверей, де вона разом iз кiлькома студентами чекае, поки припиниться дощ. Вiн пiдходить до неi ззаду й кладе руку на плече.

– Зачекайте на мене тут, – каже. – Я вiдвезу вас додому.

Повертаеться з парасолькою. Перетинаючи площу в напрямку парковки, притискае ii мiцнiше до себе, аби заховати вiд дощу. Несподiваний порив вiтру вивертае парасольку, i вони вдвох незграбно бiжать до машини.

На нiй блискучий жовтий дощовик, i в машинi вона знiмае каптур. Обличчя Меланi зашарiлося; вiн помiчае, як напинаються i падають ii груди. Вона злизуе з верхньоi губи дощову крапельку. «Дитина! – думае вiн: – Просто дитина! Що я роблю?» Але його серце заходиться вiд бажання.

Вони iдуть у щiльному пiсляобiдньому потоцi автiвок.

– Учора я скучав за тобою, – зiзнаеться вiн. – У тебе все гаразд?

Вона не вiдповiдае, утупившись поглядом у «двiрники».

Зупинившись на свiтлофорi, вiн бере ii холодну руку у свою.

– Меланi, – каже, намагаючись додати голосу легкостi. Проте вiн уже давно забув, як залицятися. Голос, який вiн чуе, належить не закоханому, а вкрадливому батьковi.

Вiн пiд’iжджае до ii багатоквартирного будинку.

– Дякую, – каже дiвчина, вiдчиняючи дверi автiвки.

– Ти мене не запросиш?

– Гадаю, моя сусiдка зараз удома.

– А як щодо вечора?

– У мене сьогоднi ввечерi репетицiя.

– То коли ми знову побачимося?

Вона не вiдповiдае, потiм повторюе:

– Дякую. – І висли

Страница 8

ае з машини.



У середу вона приходить на заняття й сiдае на звичне мiсце. Вони й досi розглядають Вордсворта, шосту книгу «Прелюдii» – поет в Альпах. Вiн читае вголос:

Із голого хребта ми вперше лицезрiли
Монблана неприховану вершину, засмутившись
Вiд цього образу бездушного перед очима,
Що посягнув на думку нашу жваву,
Котрiй нiколи вже такiй не буть.[21 - Переклад Є. Даскал.]

– Отже. Велична бiла гора, Монблан, як виявилося, розчарувала його. Чому? Розпочнiмо з незвичного слова «посягнув». Хтось шукав його в словнику?

Тиша.

– Якби ви туди зазирнули, дiзналися б, що «посягнути» означае «намагатися привласнити, зазiхати». Доконана форма «посягнути» – «посягнув»; посягання – це дiя, коли хтось посягае.

Хмари розiйшлися, каже Вордсворт, вершина неприхована, i ми засмучуемося, побачивши ii. Дивна реакцiя для людини, котра мандруе Альпами. Чому вiн засмучуеться? Тому що, пояснюе поет, бездушний образ, простий вiдбиток на сiткiвцi ока зазiхае на щось, що дотепер було живою думкою. Але про що була ця жива думка?

Знову тиша. Навiть повiтря, у яке вiн вимовляе своi слова, висить, мов опущене вiтрило. «Чоловiк дивиться на гору, навiщо потрiбно так заплутувати все», – жалiються вони подумки. Що вiн може вiдповiсти iм? Що вiн сказав Меланi того першого вечора? Що без спалаху вiдвертостi немае нiчого. Але де ж у цiй кiмнатi спалах вiдвертостi?

Вiн кидае на неi швидкий погляд. Меланi нахилила голову, занурившись у текст, принаймнi так здаеться глядачевi.

– Те саме слово «посягати» з’являеться кiлькома рядками нижче. Посягання – один iз найглибших мотивiв альпiйськоi серii. На видатнi архетипи розуму, чистi iдеi посягають буденнi чуттевi образи.

Утiм ми не можемо проживати кожен день свого життя в царствi чистих iдей, вiдгородившись коконом вiд чуттевого досвiду. Питання не в тому, як зберегти свою уяву чистою, як захистити ii вiд стрiмкого натиску реальностi. Питання в тому, чи можемо ми знайти для них спосiб спiвiснування. Погляньте на 599-й рядок. Вордсворт пише про межi чуттевого сприйняття. Цiеi теми ми вже торкалися ранiше. Коли нашi органи чуття досягають межi своiх можливостей, iхне сприйняття починае згасати. Та все ж у мить зникнення сприйняття востанне спалахуе знову, наче вогник свiчки, дозволяючи нам побачити невидиме. Це складний уривок; напевно, тут навiть е суперечнiсть iз рядками про Монблан. Утiм, схоже, що Вордсворт навпомацки прокладае собi шлях до рiвноваги: не чиста iдея, що в’еться серед хмар, не вiзуальний образ, випалений на сiткiвцi, який спантеличуе i засмучуе нас своею буденною яснiстю, а чуттевий образ, котрий зникае так швидко, як тiльки може, як засiб для збудження чи активацii iдеi, що захована значно глибше в надрах нашоi пам’ятi.

Вiн змовкае. Порожне нерозумiння. Вiн занадто швидко зайшов занадто далеко. Як повернути iх до себе? Як повернути Меланi?

– Це як бути закоханим, – продовжуе вiн. – По-перше, якби ви ослiпли, вам навряд чи вдалося б закохатися. Але чи справдi ви хочете бачити свою кохану з усiею холодною чiткiстю, на яку спроможний ваш зоровий апарат? Для вас буде краще накинути на погляд серпанок, нехай кохана й далi iснуе у своiй архетипнiй, божественнiй формi.

Навряд чи це Вордсворт, але принаймнi цi слова трохи розворушили студентiв.

«Архетипи? – дивуються вони подумки. – Богинi? Про що вiн говорить? Що цей стариган знае про кохання?»

Наринули спогади: та мить на пiдлозi, коли вiн задер ii светр i оголив невеликi досконало акуратнi груденята. Меланi вперше пiдводить погляд, зустрiчаеться очима з викладачем i миттево все розумiе. Знiчено знову опускае очi.

– Вордсворт пише про Альпи, – каже вiн. – У нас у краiнi немае Альп, але е Драконовi гори, е, нехай навiть не така велика, Столова гора, куди ми видряпуемося слiдом за поетами, сподiваючись на осяяння, на вордсвортську мить, про яку всi ми чули. – Тепер вiн просто говорить, приховуючи власнi почуття. – Але така мить не настане, поки ми не подивимося краем ока на величнi архетипи уяви, котрi носимо в собi.

Досить! Його вже нудить вiд власного голосу, а ще шкода, що Меланi доводиться слухати цi завуальованi iнтимнi зiзнання. Вiн вiдпускае свою групу й затримуеться, сподiваючись перекинутися з дiвчиною кiлькома словами. Але вона вислизае геть, заховавшись у натовпi.

Ще минулого тижня вона була просто симпатичним личком у класi, а тепер увiйшла в його життя чимось неземним, схожим на живу богиню.



У залi студентського товариства пануе темрява. Залишаючись непомiченим, обирае мiсце в задньому рядi. Вiн – единий глядач, якщо не зважати на лисiючого чоловiка у формi двiрника за кiлька рядiв попереду.

Вони репетирують п’есу «Захiд сонця в салонi “Глобус”» – комедiю, яка розгортаеться в декорацiях новоi Пiвденноi Африки, у перукарнi в йоганнесбурзькому районi Гiллброу. На сценi розчепурений перукар обслуговуе двох вiдвiдувачiв: чорного i бiлого. Усi трое теревенять, жартують i допiкають одне одному. Катарсис, схоже, грунтуеться на основному принципi: усi

Страница 9

старi вульгарнi упередженi думки витягаються на свiтло й тануть у нападах реготу.

На сценi з’являеться четвертий персонаж – дiвчина в черевиках на високiй платформi з водоспадом накрученого волосся.

– Сiдайте, дорогенька, за секунду я вами займуся, – каже перукар.

– Я з приводу роботи, – вiдповiдае дiвчина. – Ви давали оголошення. – У неi помiтний капський акцент; це Меланi.

– Гаразд, я принесу мiтлу, а ти покажеш, на що здатна, – вирiшуе перукар.

Дiвчина бере мiтлу й шкандибае мiж декорацiями, штовхаючи ii перед собою. Мiтла заплутуеться в електричному дротi. Тут мали б бути спалах, зойки й метушня, але щось не так iз синхронiзацiею. На сцену стрiмкими кроками виходить режисерка, а за нею з’являеться молодик у чорному шкiряному одязi й одразу починае копирсатися в розетцi.

– Усе повинно бути жвавiше, – пояснюе режисерка. – Атмосфера повинна бути, як у братiв Марксiв.[22 - Американськi актори-комiки, п’ятеро братiв, що виступали у водевiлi, театрi, кiно та на телебаченнi, спецiалiзувалися на «комедii абсурду» – з набором бiйок, ляпасiв, флiрту й жбурлянням тортiв.] – Вона повертаеться до Меланi. – Гаразд? – Меланi кивае.

Двiрник, що сидiв попереду, пiдводиться i, важко зiтхнувши, виходить iз зали. Йому теж краще пiти. Нечувана дурниця – сидiти в темрявi та шпигувати за дiвчиною (на думку спадае непрохане слово «хтиво»). Однак старигани, до чийого товариства йому, схоже, незабаром доведеться приеднатися, убогi волоцюги у вкритих плямами пальтах, iз трiщинами у вставних зубах i волоссям у вухах – усi вони колись теж були дiтьми Божими, зi стрункими тiлами та ясними очима. Хiба можна звинувачувати iх у тому, що вони до останнього чiпляються за своi мiсця на солодкому бенкетi вiдчуттiв?

На сценi тривае вистава. Меланi штовхае свою мiтлу. Трiск, спалах, стривоженi зойки.

– Це не я, – крикливо протестуе Меланi, – Боженько, чого це, як раптом що, так завжди винна я? – Вiн тихенько пiдводиться й виходить у зовнiшню темряву слiдом за двiрником.



Наступного дня о четвертiй пополуднi вiн з’являеться бiля ii квартири. Меланi вiдчиняе дверi в пожмаканiй футболцi, велосипедних шортах i капцях у виглядi ховрахiв iз комiксiв, якi здаються йому дурнуватим несмаком.

Вiн не попередив ii, тож дiвчина надто здивована, аби чинити опiр незваному гостю, котрий з’явився як снiг на голову. Коли вiн обiймае ii, тiло Меланi обвисае, мов у марiонетки. Важкi, наче приклад рушницi, слова глухо вiдлунюють у нiжнiй раковинi ii вушка.

– Нi, не зараз! – вiдбиваючись, просить вона. – Ось-ось повернеться кузина.

Але хiба його щось зупинить. Вiн несе ii в спальню, скидае смiховиннi капцi, цiлуе ii ступнi, сам приголомшений почуттями, якi вона розбурхала. Справа тут у видiннi на сценi: перука, погойдування дупки, вульгарна мова. Дивна любов! Та можна не сумнiватися, е у нiй щось вiд тремкоi Афродiти, богинi пiнявих хвиль.

Вона не противиться. Тiльки ухиляеться – вiдводить очi, вiдвертае уста. Вона дозволяе йому покласти себе на лiжко й роздягнути, навiть допомагае йому, пiдiймаючи руки, а потiм стегна.

Меланi здригаеться вiд холоду i, залишившись оголеною, одразу ковзае пiд стьобане покривало, наче крiт, що ховаеться в норi, та повертаеться до нього спиною.

Це не згвалтування, нiчого такого, але вiн усе одно небажаний, небажаний до самих кiсток. Вона мовби вирiшила застигнути, померти всерединi, поки все не закiнчиться, як зайчик, на шиi якого клацнули лисячi зуби. Тож усе, що вiн iз нею робить, могло б вiдбуватися десь дуже далеко вiд неi.



– Паулiна ось-ось повернеться, – каже вона, коли все закiнчуеться. – Будь ласка, ви мусите пiти.

Вiн слухаеться ii, а вже в машинi навалюеться така пригнiченiсть, така тупiсть, що вiн важко падае за кермо, не в змозi поворухнутися.

Помилка, велетенська помилка. Вiн не сумнiваеться, цiеi митi Меланi намагаеться очиститися вiд цього, очиститися вiд нього. Вiн уявляе, як вона бiжить до ванноi i, заплющивши, як сновида, очi, залiзае у воду. Йому б теж хотiлося зануритися у ванну.

Жiнка з короткими ногами у строгому дiловому костюмi проходить повз нього й заходить до будинку. Може, це кузина Паулiна, з котрою Меланi живе разом i чиеi несхвальноi думки так боiться? Стрiпонувшись, вiн iде геть.

Наступного дня на заняттях ii немае. Це дуже недоречно, оскiльки саме сьогоднi вони пишуть тест за половину семестру. Пiзнiше, заповнюючи журнал, вiн вiдмiчае, що вона була, i ставить iй сiмдесят балiв. Унизу сторiнки робить для себе позначку олiвцем «Попередньо». Сiмдесят – оцiнка середнячка, не погана, але й не добра.

Увесь наступний тиждень ii немае. Раз по раз вiн телефонуе, але нiхто не вiдповiдае, а потiм опiвночi в недiлю хтось дзвонить у дверi. Це Меланi, з голови до п’ят одягнена в чорне, у маленькiй чорнiй вовнянiй шапочцi. Обличчя в неi напружене, i вiн готуеться до розгнiваних слiв, до сцени.

Але вона не влаштовуе сцени. Правду кажучи, з них двох саме вона спантеличена.

– Можна менi сьогоднi заночувати тут? – шепоче Меланi, вiдводячи оч

Страница 10

.

– Звичайно, звичайно. – Серце його сповнюеться полегшенням. Вiн тягнеться вперед, обiймае ii, притискае зацiпенiлу холодну постать до себе. – Заходь, я зроблю тобi чаю.

– Нi, не потрiбно чаю, нiчого не потрiбно. Я виснажена й хочу лише десь упасти.

Вiн застеляе iй лiжко в колишнiй спальнi доньки, цiлуе, бажаючи на добранiч, i залишае дiвчину на самотi. Коли за пiвтори години повертаеться, вона мiцно спить, так i не роздягнувшись. Вiн знiмае з дiвчини черевики i накривае ii.

О сьомiй ранку, коли починають щебетати першi пташки, вiн стукае у дверi. Меланi вже прокинулася й лежить, пiдтягнувши ковдру до пiдборiддя. Вигляд у неi змучений.

– Як почуваешся? – цiкавиться чоловiк.

Дiвчина знизуе плечима.

– Щось сталося? Хочеш поговорити?

Вона хитае головою, не кажучи жодного слова.

Вiн сiдае на лiжко й притискае Меланi до себе. У його обiймах вона починае жалiсно схлипувати. Попри все вiн вiдчувае, що збуджуеться.

– Ну-ну, – шепоче чоловiк, намагаючись заспокоiти ii. – Розкажи менi, що сталося. – Вiн ледь не зронив: «Розкажи татковi, що сталося».

Меланi бере себе в руки й намагаеться щось сказати, але в неi заклало нiс. Вiн знаходить для неi хустинку.

– Можна менi трохи пожити тут? – питае дiвчина.

– Пожити тут? – обережно перепитуе вiн. Вона вже не плаче, але досi здригаеться вiд горя. – Тобi здаеться, що це гарна думка?

Чи гарна це думка, вона не вiдповiдае, натомiсть притискаеться до нього мiцнiше й притуляеться теплим обличчям до його живота. Ковдра зiслизае; Меланi вбрана лише в майку й трусики.

Чи розумiе вона сама в цю мить, що збираеться зробити?

Коли в парку коледжу вiн зробив перший крок, вiн думав про це як про швидкий романчик – швидко почав, швидко закiнчив. А тепер вона з’явилася в нього вдома й притягла за собою труднощi. У яку гру вона грае? Йому, безумовно, потрiбно залишатися обачним, але вiн вiд початку поводився необачно.

Вiн витягаеться поруч на лiжку. Останне, що йому потрiбно, – аби Меланi Ісаакс оселилася в його будинку. Але зараз ця думка п’янить його. Вона щоночi буде тут: щоночi вiн зможе отак прослизати до ii лiжка, прослизати в неi. Люди здогадаються, вони завжди здогадуються; усi шепотiтимуться, можливо, усе завершиться скандалом. Але яке це матиме значення? Останнiй спалах чуттевого полум’я перед тим, як згаснути. Вiн вiдкидае ковдру вбiк, тягнеться нижче i гладить ii груди та сiдницi.

– Звичайно, ти можеш пожити тут, – бурмоче вiн, – звичайно.

У його спальнi за двi кiмнати звiдси дзвенить будильник. Вона вiдвертаеться вiд нього i натягае на плечi покривало.

– Зараз я мушу йти, – каже вiн. – Маю зустрiтися зi своiми студентами. Спробуй ще трохи поспати. Я повернуся опiвднi, тодi й поговоримо. – Вiн гладить ii волосся й цiлуе в чоло. Коханка? Донька? Ким у глибинi душi вона намагаеться стати? Що вона пропонуе йому?

Коли опiвднi вiн повертаеться, Меланi сидить на кухнi за столом, iсть тост iз медом i запивае його чаем. Схоже, вона почуваеться зовсiм як удома.

– Ну, – зауважуе вiн, – тепер ти виглядаеш значно краще.

– Я поспала пiсля того, як ви пiшли.

– Тепер ти менi розкажеш про все, що трапилося?

Вона вiдводить погляд.

– Не зараз, – каже. – Я мушу йти, уже спiзнююся. Поясню iншим разом.

– І коли буде цей iнший раз?

– Увечерi, пiсля репетицii. Гаразд?

– Так.

Вона пiдводиться, кладе свое горнятко й тарiлку в умивальник (але не мие iх) i повертаеться до нього обличчям.

– Ви впевненi, що це добре? – перепитуе.

– Так, усе гаразд.

– Я ще хотiла сказати, що знаю, що пропустила багато занять, але постановка не залишае менi часу.

– Розумiю. Ти хочеш сказати, що гра в театрi важливiша для тебе. Було б добре, якби ти пояснила це ранiше. А завтра ти прийдеш на заняття?

– Так. Обiцяю.

Вона обiцяе, але це ще не означае, що вона втiлить у життя свою обiцянку. Вiн сердиться й дратуеться. Меланi погано поводиться, занадто багато минаеться iй просто так; вона вчиться користуватися ним i, мабуть, користуватиметься i надалi. Але якщо iй минаеться занадто багато, йому минаеться ще бiльше; якщо вона поводиться погано, вiн поводиться гiрше. Якоюсь мiрою в iхньому союзi, якщо вони й справдi союзники, вiн веде, а вона йде назирцi. Хай вiн про це не забувае.




Чотири


Вiн ще раз кохаеться з нею на лiжку в кiмнатi його дочки. Йому добре з нею, так само добре, як уперше; вiн вивчае, як рухаеться ii тiло. Вона рвучка, спрагла до нових вражень. Якщо вiн не вiдчувае в нiй цiлковитоi сексуальноi жаги, то лише через те, що вона ще занадто юна. Одна мить застигае в його спогадах: вона стискае ноги на його сiдницях, аби притягнути його ближче, i, коли напружуються сухожилля на внутрiшньому боцi ii стегон, вiн вiдчувае сплеск радостi й бажання. «Хтозна, – думае вiн, – може, попри все в нас е майбутне».

– Ви часто таке робите? – питае вона згодом.

– Роблю що?

– Спите зi своiми студентками. І з Амандою теж спали?

Вiн не вiдповiдае. Аманда – тоненька бiлявка – теж вiдвiдуе його курс. Але вона

Страница 11

його не цiкавить.

– Чому ви розлучилися? – питае Меланi.

– Я розлучався двiчi. Двiчi одружувався i двiчi розлучався.

– А що сталося з першою дружиною?

– Це довга iсторiя. Розповiм тобi ii якось iншим разом.

– У вас е фотографii?

– Я не колекцiоную фотографii. Я не колекцiоную жiнок.

– А хiба я не просто експонат в колекцii?

– Нi, звичайно, нi.

Вона встае, обходить кiмнату, збираючи свiй одяг, анiтрохи не соромлячись, наче залишилася сама. Вiн звик до жiнок, котрi одягаються i роздягаються значно сором’язливiше. Але жiнки, до яких вiн звик, не такi юнi та не мають таких досконалих форм.



Того ж дня пообiдi, постукавши у дверi його кабiнету, досередини заходить молодик, котрого вiн ранiше не бачив. Не чекаючи на запрошення, гiсть сiдае, оглядае кiмнату i з виглядом поцiновувача кивае вбiк книжкових полиць.

Вiн високий i жилястий, з тонкою еспаньйолкою i сережкою у вусi; у чорнiй шкiрянiй куртцi та чорних шкiряних штанях. Здаеться старшим за бiльшiсть студентiв, здаеться живою проблемою.

– То ви професор, – каже вiн, – професор Девiд. Меланi розповiдала менi про вас.

– Саме так. І що вона вам казала?

– Що ви ii дрючите.

Западае довга тиша. «Ага, – думае вiн собi, – ось я й опинився в ямi, яку сам собi вирив. Можна було здогадатися: такi дiвчата на дорозi не валяються».

– Ви хто? – питае.

Гiсть не зважае на його запитання.

– Уважаете себе розумником, – веде вiн далi. – Справжнiм дамським улесником. Гадаете, матимете такий зарозумiлий вигляд, коли ваша дружина про все дiзнаеться?

– Годi. Чого вам треба?

– Не розказуйте менi, чого годi. – Тепер слова сипляться швидше, складаються в загрозливу скоромовку. – І не думайте, що можете просто увiрватися в людськi життя, а потiм пiти собi геть, коли вам заманеться. – У його чорних очах танцюе вогник. Хлопець нахиляеться нижче й махае руками – праворуч-лiворуч. Зi столу летять папiрцi.

Вiн пiдводиться.

– Досить! Вам час iти!

– Вам час iти! – перекривлюе його хлопець. – Гаразд. – Устае й неквапливо суне до дверей. – Бувайте, професоре Нiкчемо! Та зачекайте, ви ще докумекаете моi слова! – Потiм гiсть зникае.

«Головорiз, – думае вiн. – Вона сплуталася з головорiзом, а тепер ще i я з ним сплутався». У шлунку щось стискаеться.

Вiн довго не лягае спати, чекаючи на неi, але Меланi не приходить. До того ж якiсь вандали попсували його автiвку, залишену на вулицi: прокололи шини, залили у замки клей, наклеiли на лобове скло газети та подряпали фарбу. Замки доводиться змiнити; у рахунку шiстсот рандiв.

– Здогадуетеся, хто це зробив? – цiкавиться слюсар.

– І гадки не маю, – кидае вiн уривчасто.



Пiсля такого coup de main[23 - Неочiкуваний напад (фр.).] Меланi тримаеться вiддалiк. Його це не дивуе: якщо вiн почуваеться присоромленим, то й вона теж. Але в понедiлок дiвчина знову з’являеться на заняттях, а поруч iз нею, вiдкинувшись на стiльцi i запхавши руки до кишень, iз виразом нахабноi невимушеностi вмостився хлопець у чорному, ii хлопець.

Зазвичай в аудиторii гудуть студентськi балачки, але сьогоднi – тиша. Хоча йому не вiриться, що всiм вiдомо, що вiдбуваеться, студенти, вочевидь, чекають, що вiн зробить iз незваним гостем.

А й справдi, що вiн зробить? Вочевидь, того, що сталося з його машиною недостатньо. Вочевидь, на нього чекають новi вибрики. Що вiн може зробити? Вiн мусить зчепити зуби й розплатитися, який iще е вибiр?

– Продовжмо знайомитися з Байроном, – каже вiн, зазирнувши у своi нотатки. – Як ми побачили минулого тижня, погана слава й скандал вплинули не лише на Байронове життя, а й на те, як публiка сприймала його вiршi. Людина, котрою був Байрон, раптом виявилася переплетеною iз його власними поетичними створiннями – Гарольдом, Манфредом, навiть Дон Жуаном.

Скандал. Шкода, що саме така сьогоднi тема, але вiн зараз не в змозi iмпровiзувати.

Вiн зиркае на Меланi. Зазвичай вона щось ретельно записуе.

Але сьогоднi вона, худенька й виснажена, горбиться над книжкою. Його серце мимохiть тягнеться до неi. «Бiдолашне пташеня, – думае вiн, – котре я притискав до грудей!»

Вiн задавав iм прочитати «Лару», i в його записах iдеться про «Лару». Уникнути цiеi поеми йому не вдасться, тож вiн читае вголос:

У свiтi тих, хто дихае, – чужий
І в мертвому – дух грiшника ворожий;
Вiн витвiр чорних вигадок, де йшлося
Геть не дарма про ризики, яких
Лиш випадком уникнути вдалося.[24 - Уривок з поеми Дж. Байрона «Лара».]

– Хто розтлумачить менi цi рядки? Хто такий «дух грiшника»? Чому вiн називае себе «витвором»? З якого свiту вiн прийшов?

Вiн уже давно припинив дивуватися неосвiченостi своiх студентiв. Дiти постхристиянства, постiсторичноi, постлiтературноi епохи, вони наче вчора вилупилися з яйця. Тож вiн i не сподiваеться, що вони знатимуть щось про провинних янголiв чи про те, де про них мiг читати Байрон. Розраховуе лише на серiю доброзичливих припущень, якi, якщо пощастить, зможе скерувати в правильному напрямку. Але сьогоднi на нього чекае мовчання, похмуре

Страница 12

мовчання, що вiдчутно згущуеться навколо незнайомця, котрий сидить серед студентiв. Доки незнайомець сидiтиме тут, слухатиме, засуджуватиме iх i кепкуватиме, вони не розмовлятимуть, вони не гратимуть у його гру.

– Люцифер, – каже вiн, – це провинний янгол, вигнаний з небес. Про те, як живуть янголи, нам вiдомо мало, але можемо припустити, що кисень iм не потрiбен. Удома Люциферу, темному янголовi, не потрiбно дихати. Аж раптом вiн опиняеться у нашому дивному «свiтi тих, хто дихае». «Грiшний» – той, хто обрав власний шлях, хто живе небезпечно, навiть сам для себе становить небезпеку. Читаймо далi.

Хлопець жодного разу не подивився у текст. Натомiсть вiн з легкою посмiшкою на вустах – посмiшкою, яка, можливо, дещо приголомшена, – слухае його слова.

Вiн може iнодi себе офiрувати,
Керуючись не боргом, не журбою,
А тiльки думкою порочною i злою,
Що з тихим гонором шепоче навздогiн:
Нiхто не робить так, як робить вiн.

І думка ця сама в мить спокушання
Схиляе дух його до злодiяння.

– То що ж це за створiння таке, Люцифер?

Тепер студенти вже напевно вiдчули мiж ними електричний струм, мiж ним i хлопцем. Питання призначалося лише хлопцевi, та раптом, наче людина, що спала й умить прокинулася, той озиваеться:

– Вiн робить те, що йому заманеться. І не переймаеться, добре це чи погано. Вiн просто робить, що хоче.

– Точно. Хороше чи погане, вiн просто це робить. Вiн дiе, керуючись не принципами, а iмпульсом, а джерело iмпульсiв залишаеться темним навiть для нього самого. Кiлькома рядками нижче читаемо: «У нього божевiльне серце, а не голова». Божевiльне серце. Що таке «божевiльне серце»?

Вiн просить занадто багато. І бачить, що хлопцевi хотiлося б ще бiльше напружити iнтуiцiю. Хотiлося б продемонструвати, що вiн розумiеться не лише на мотоциклах i крикливому одязi. Можливо, так i е. Можливо, вiн навiть мае деякi здогадки стосовно того, що таке божевiльне серце. Але тут, в аудиторii перед незнайомцями, йому не вдаеться висловити це словами. Вiн хитае головою.

– Байдуже. Звернiть увагу, що нас не просять засуджувати цю iстоту з божевiльним серцем, нас просять зрозумiти ii й поспiвчувати. Але спiвчуття мае своi межi. Хай вiн навiть живе серед нас, вiн – не один iз нас. Вiн саме той, ким себе називае: витвiр чорних думок, так i е, вiн – чудовисько. Урештi-решт Байрон наведе нас на думку, що любити його в глибокому, людському сенсi цього слова неможливо. Вiн приречений на самотнiсть.

Голови схилилися, студенти записують його слова. Байрон, Люцифер, Каiн – усi вони здаються iм однаковими.

Вони завершують читати поему. Вiн задае iм додому кiлька перших пiсень iз «Дон Жуана» й закiнчуе заняття трохи ранiше. Звертаючись поверх голiв, вiн каже: «Меланi, можна вас на кiлька слiв?»

Вона стоiть перед ним виснажена, зi змученим обличчям. Його серце знову тягнеться до неi. Якби вони були самi, вiн би обiйняв ii, спробував розрадити. «Голубонько моя», – сказав би вiн iй.

– Може, зайдемо до мого кабiнету? – каже натомiсть.

Вони пiдiймаються сходами до його кабiнету, а ii хлопець тягнеться позаду.

– Почекай тут, – каже йому чоловiк i зачиняе дверi просто перед носом.

Меланi похнюплено сидить перед ним.

– Голубонько моя, – каже вiн, – у тебе зараз складний перiод. Менi це вiдомо, i я не хочу ускладнювати ще бiльше. Але я мушу поговорити з тобою як учитель. У мене е моральнi зобов’язання перед моiми студентами, перед кожним iз них. Те, чим твiй друг займаеться в унiверситетському мiстечку, – це його власнi справи. Але я не можу дозволити йому зривати менi заняття. Перекажи йому це вiд мене.

Щодо тебе самоi: тобi слiд придiляти бiльше часу своiй роботi. Тобi варто частiше навiдуватися на заняття. А ще ти мусиш скласти тест, який пропустила.

Вона дивиться на нього зi знiяковiнням i навiть потрясiнням. «Ви самi iзолювали мене вiд решти, – здаеться, хоче сказати Меланi. – Ви змусили мене приховувати вашу таемницю. Я бiльше не просто студентка. Як ви можете так зi мною розмовляти?»

Коли вона озиваеться, голос такий приглушений, що вiн ледве чуе ii слова.

– Я не можу скласти тест, бо не прочитала того, що ви задавали.

Те, що йому хочеться сказати, не можна сказати, дотримуючись пристойностi. Вiн може лише подати iй знак i сподiватися, що вона зрозумiе.

– Просто напиши тест, Меланi, як зробили всi iншi. Неважливо, що ти не готувалася, головне – залишити його позаду. Призначмо дату. Як щодо наступного понедiлка в обiдню перерву? Ти матимеш можливiсть почитати на вихiдних.

Меланi пiдiймае голову й кидае на нього зухвалий погляд. Вона або не зрозумiла, або вiдмовляеться вiд запропонованоi нагоди.

– У понедiлок тут, у моему кабiнетi, – повторюе вiн.

Вона пiдводиться й закидае ташечку на плече.

– Меланi, у мене е обов’язки. Хоча б зроби те, що я тобi пропоную. Не потрiбно ускладнювати все ще бiльше.

Обов’язки: вона не вважае це слово гiдним вiдповiдi.



Увечерi вiн повертаеться додому з концерту й зупиняеться на свiтлофорi. Повз нього тарахко

Страница 13

ить мотоцикл – срiбний «Дукатi» з двома пасажирами в чорному одязi. Обое в шоломах, проте вiн упiзнае iх. Меланi на задньому сидiннi широко розчепiрюе ноги й вигинае поперек. Вiн хтиво здригаеться. «Я був там!» – думае вiн. А потiм мотоцикл зриваеться вперед i вiдносить ii геть.




П’ять


У понедiлок вона не прийшла писати тест. Натомiсть у поштовiй скриньцi вiн знаходить офiцiйний бланк з вiдмовою: «Студентка 7710 414SAM мiс М. Ісаакс вiдмовляеться вiд курсу КОМ 312. Вiдмова набувае чинностi одразу».

Не минае й години, як до його кабiнету телефонують.

– Професоре Лур’е? Маете вiльну хвилинку для розмови? Мое прiзвище Ісаакс, я телефоную iз Джорджа. Моя донька вiдвiдуе вашi заняття, ви знаете ii, Меланi.

– Так.

– Професоре, я хотiв поцiкавитися, чи не могли б ви нам допомогти. Меланi була такою гарною студенткою, а тепер каже, що хоче покинути навчання. Це стало для нас неабияким потрясiння.

– Не впевнений, що розумiю вас.

– Вона хоче покинути навчання та знайти роботу. Хiба це не марнування часу – витратити три роки на навчання в унiверситетi, так добре вчитися, а потiм кинути все перед самим кiнцем? Чи можу я попросити вас, професоре, побалакати з нею й привести ii до тями?

– А ви вже розмовляли з Меланi? Ви знаете, що спонукало ii до такого рiшення?

– Ми цiлi вихiднi розмовляли з нею по телефону – я та ii мати, – але нам так i не вдалося привести ii до тями. Вона дуже захопилася п’есою, у якiй грае, i, можливо, ну, знаете, перепрацювала, перенапружилась. Вона завжди бере все дуже близько до серця, професоре, такий у неi характер, вона дуже захоплюеться. Але, якщо ви поговорите з нею, можливо, вам вдасться переконати ii ще раз подумати. Вона так вас поважае. Нам не хочеться, аби вона викинула три роки коту пiд хвiст.

То, виявляеться, Меланi-Меланж з ii брязкальцями iз супермаркету «Орiентал Плаза» й нерозумiнням Вордсворта бере все близько до серця? Нiколи б не здогадався. Про що ще стосовно неi вiн не здогадуеться?

– Не знаю, мiстере Ісаакс, чи пiдходжу я для такоi розмови з Меланi.

– Пiдходите, професоре, ще б пак! Як я вже казав, Меланi вас так поважае.

«Поважае? У вас застарiла iнформацiя, мiстере Ісаакс. Ваша донька втратила до мене повагу кiлька тижнiв тому й мала на це поважнi причини». Йому слiд було так сказати, але натомiсть вiн вiдповiв:

– Я подивлюся, що можна зробити.

«Тобi з цього не виплутатися, – каже вiн собi пiсля розмови. – Батько Ісаакс у далекому Джорджi не забуде цiеi розмови, коли ти брехав i ухилявся. «Я подивлюся, що можна зробити». Чому б йому не зiзнатися. «Я той черв’як iз яблучка», – ось що йому слiд було сказати. Як я можу допомогти вам, коли сам став джерелом ваших неприемностей?

Вiн набирае номер квартири Меланi, i слухавку бере кузина Паулiна.

– Меланi недоступна, – крижаним голосом повiдомляе вона.

– Що ви хочете сказати оцим «недоступна»?

– Я маю на увазi, що вона не хоче розмовляти з вами.

– Скажiть iй, – просить вiн, – що це стосуеться ii рiшення покинути навчання. Скажiть, що вона вчиняе необачно.

У середу заняття минае погано, у п’ятницю – ще гiрше. Вiдвiдуванiсть низька, приходять лише пасивнi посередностi, котрi слухняно погоджуються з усiм. Тут може бути лише одне пояснення. Мабуть, уся iсторiя випливла на поверхню.

Вiн саме перебувае в деканатi, коли чуе позаду себе голос:

– Де я можу знайти професора Лур’е?

– Це я, – озиваеться вiн, не подумавши.

Чоловiк, що звертаеться до нього, виявляеться невисоким, худорлявим, зi згорбленими плечима.

Вiн одягнений у занадто великий синiй костюм, i вiд нього навкруги шириться запах цигаркового диму.

– Професоре Лур’е. Ми розмовляли по телефону. Я – Ісаакс.

– Так. Як поживаете? Може, зайдемо до мого кабiнету?

– У цьому немае потреби. – Чоловiк робить паузу, збираеться з духом i глибоко вдихае повiтря. – Професоре, – починае вiн, помiтно пiдкреслюючи це слово, – можливо, ви страшенно освiчений i всiляке таке, але те, що ви зробили, зле. – Вiн змовкае i хитае головою. – Це зле.

Двi секретарки навiть не намагаються приховати цiкавостi. У деканатi е й кiлька студентiв; коли голос незнайомця гучнiшае, усi вони замовкають.

– Ми вiддали свою дитину в руки таких, як ви, тому що думали, що можемо довiряти вам. Якщо ми не можемо довiряти унiверситетовi, тодi кому? Ми нiколи не припускали, що вiдправляемо нашу донечку в гадюшник. Нi, професоре Лур’е, може, ви високий i маете владу та всiлякi науковi ступенi, але на вашому мiсцi менi було б дуже соромно, тож хай допоможе менi Господь. Якщо я поставив усе з нiг на голову, тепер ви маете можливiсть сказати менi це, але я сумнiваюся – у вас усе на лобi написано.

Тепер вiн i справдi мае можливiсть сказати: «Коли хто говорить, говори».[25 - Перше послання Петра 4:11. Переклад І. Огiенка.] Але вiн стоiть, наче язик проковтнув, i кров гупае у вухах. Гадюка – хiба тут можна заперечити?

– Пробачте, – шепоче вiн, – я маю деякi справи. – І, наче дерев’яний, повертаеться та йде геть.

Ісаакс йд

Страница 14

за ним назирцi людним коридором.

– Професоре! Професоре Лур’е, – кричить вiн. – Вам не вдасться так просто втекти. Ви мене не дослухали, зараз я вам усе скажу!



Так усе й почалося. Наступного ранку – неймовiрна швидкiсть – вiн отримуе з офiсу проректора (з виховноi роботи) записку, у якiй повiдомляеться, що на нього подали скаргу згiдно зi статтею 3.1 унiверситетського Поведiнкового кодексу. Його просять якнайшвидше зв’язатися з офiсом проректора.

У конвертi з позначкою «Конфiденцiйно» крiм цього повiдомлення лежить примiрник кодексу. У третiй статтi йдеться про переслiдування або домагання на грунтi расовоi чи етнiчноi приналежностi, релiгii, статi, сексуальних уподобань або фiзичних недолiкiв. Стаття 3.1 присвячена домаганням i переслiдуванням студентiв викладачами.

У другому документi описуеться структура i повноваження комiсii з розслiдування. Коли вiн читае його, серце неприемно калатае в грудях. На серединi документа вiн бiльше не може зосередитися. Пiдводиться, зачиняе дверi кабiнету на ключ i сидить iз аркушем у руцi, намагаючись уявити, що ж сталося.

Вiн переконаний, що Меланi сама не наважилася б на такий крок. Вона занадто наiвна для цього, непоiнформована про своi права. За цим усiм, напевно, стоiть той чолов’яга у недоладному костюмi, вiн i Паулiна, непоказна дуенья. Вони, мабуть, намовили ii, вимотали всi жили, а потiм нарештi випровадили до ректорату.

– Ми хочемо подати скаргу, – iмовiрно, сказали вони.

– Подати скаргу? Яку скаргу?

– Особисту.

– Щодо домагань, – мимохiть зауважила кузина Паулiна, а Меланi збентежено стояла осторонь, – з боку професора.

– Ідiть до такого-то кабiнету.

У такому-то кабiнетi вiн, Ісаакс, поводиться смiливiше.

– Ми хочемо поскаржитися на одного з ваших професорiв.

– Ви ретельно все обдумали? Ви справдi цього хочете? – запитали б його згiдно iз заведеним порядком.

– Так, нам вiдомо, чого ми хочемо, – мiг вiдповiсти вiн, глипаючи на доньку, дозволяючи iй заперечити.

Необхiдно заповнити бланк. Його перед ними кладуть i дають ручку. Рука бере ii, рука, яку вiн цiлував, рука, яку вiн так добре знае. Спочатку iм’я позивача: МЕЛАНІ ІСААКС охайними друкованими лiтерами. Рука вагаеться над стовпчиком квадратикiв, обираючи, котрий вiдмiтити. «Ось!» – вказуе жовтий вiд нiкотину батькiв палець. Рука сповiльнюеться, опускаеться, ставить Х – це праведний хрест: J’accuse.[26 - «Я звинувачую» (фр.) – стаття французького письменника Емiля Золя, написана у вiдповiдь на справу Дрейфуса.] Тепер мiсце для iменi обвинувачуваного. ДЕВІД ЛУР’Є, – пише рука, – ПРОФЕСОР. І нарештi внизу сторiнки дата i пiдпис: арабеска М, Е з чiткою петелькою, згори вниз розтинае папiр І, а остання С вигинаеться закарлючкою.

Справу зроблено. Два iменi на паперi: його i ii – плiч-о-плiч. Двое в лiжку, уже не коханцi, а вороги.



Вiн телефонуе до офiса проректора й отримуе запрошення прийти о п’ятiй годинi, зазвичай о цiй порi робочий день уже закiнчено.

Рiвно о п’ятiй вiн стоiть у коридорi. З’являеться елегантний молодцюватий Арам Гакiм i пускае його всередину. У кiмнатi на нього вже чекають двое: Елейн Вiнтер, завiдувачка його кафедри, i Фародiя Рассул з факультету соцiологii, голова унiверситетського комiтету у справах дискримiнацii.

– Уже пiзно, Девiде, i всiм нам вiдомо, чому ми тут зiбралися, – починае Гакiм, – тож перейдiмо одразу до справи. Як ми можемо вирiшити все найкращим чином?

– Ви можете розповiсти менi про скаргу.

– Дуже добре. Ідеться про скаргу мiс Меланi Ісаакс. А саме про, – вiн кидае швидкий погляд на Елейн Вiнтер, – деякi вiдхилення в поведiнцi, якi направленi на мiс Ісаакс. Елейн?

Елейн Вiнтер бере слово. Вiн нiколи iй не подобався; вона ставиться до нього як до пережитку минулого – чим ранiше вiн зникне, тим краще.

– У нас, Девiде, е питання щодо присутностi мiс Ісаакс на заняттях. Згiдно з ii словами, – я мала з нею телефонну бесiду, – минулого мiсяця вона була присутня лише на двох заняттях. Якщо це правда, вам слiд було повiдомити про це. Вона також сказала, що не складала тест за половину семестру. Утiм, – Елейн зазирае до папки, що лежить перед нею, – згiдно iз вашими записами, ii вiдвiдування бездоганне, а за тест Меланi отримала сiмдесят балiв. – Завiдувачка зачудовано дивиться на нього. – Або в нас двi Меланi Ісаакс, або…

– У нас лише одна Меланi Ісаакс, – каже вiн. – Я не маю що сказати на свiй захист.

М’яко втручаеться Гакiм:

– Друзi, зараз не час i не мiсце ретельно вивчати проблему. Що нам залишаеться зробити, – вiн кидае погляди на жiнок, – прояснити процедуру. Навряд чи менi варто казати, Девiде, що справа розглядатиметься строго конфiденцiйно, можу вас запевнити. Ми захистимо ваше iм’я так само, як iм’я мiс Ісаакс. Збереться комiсiя. Їi завдання – з’ясувати, чи iснують пiдстави для дисциплiнарних стягнень. Ви або ваша довiрена особа матимете можливiсть вiдвести будь-кого з ii складу. Слухання вiдбуватиметься за зачиненими дверима. До тiеi митi, коли комiсiя надасть рекомендацii ректоровi,

Страница 15

а вiн вiдреагуе, усе залишатиметься як ранiше. Мiс Ісаакс офiцiйно вiдмовилася вiдвiдувати ваш курс, i ми чекаемо вiд вас припинення всiх контактiв iз нею. Я нiчого не забув? Фародiе, Елейн?

Доктор Рассул, стиснувши губи, хитае головою.

– Справи про домагання завжди складнi, Девiде, складнi й невдалi, але ми вiримо, що маемо хорошi та чеснi процедури, тому дотримуватимемося iх крок за кроком, як каже книжка. Я лише можу порадити вам ознайомитися з процедурами i, можливо, поговорити з юристом.

Вiн збираеться вiдповiсти, але Гакiм застережливо пiдiймае руку.

– Девiде, переспiть з цiею думкою, – каже вiн.

З нього досить.

– Не розповiдайте менi, що робити. Я вже не дитина.

Вiн розлючено вибiгае з кiмнати, але вхiднi дверi будiвлi замкнено, а вахтер пiшов додому. Заднiй вхiд теж зачинений. Випустити його може лише Гакiм.

На вулицi злива.

– Ходiть пiд мою парасолю, – пропонуе Гакiм, а потiм уже бiля автiвки додае: – Мiж нами кажучи, Девiде, я вам спiвчуваю. Чесно. Такi речi можуть виявитися справжнiм пеклом.

Вiн знае Гакiма багато рокiв, вони грали разом у тенiс – у днi, коли вiн ще грав у тенiс, – але зараз вiн не в гуморi для дружнiх чоловiчих балачок. Вiн роздратовано знизуе плечима й сiдае в авто.

Справа мала бути конфiденцiйною, але, звiсно ж, вийшло iнакше, звiсно ж, поповзли чутки. А чому б iще стихали розмови, коли вiн заходить до викладацькоi, чому б iще молода спiвробiтниця, з якою вiн ранiше був у прекрасних привiтних взаеминах, ставила чашку на стiл i йшла геть, дивлячись просто крiзь нього? Чому на перше заняття з Бодлера приходить лише двое студентiв?

Вiтряк плiток, думае вiн, цiлодобово крутиться й перемелюе репутацii. Товариство праведникiв, котрi радяться по кутках, по телефону, за зачиненими дверима. Радiснi перешiптування. Schadenfreude.[27 - Зловтiха (нiм.).] Спершу страта, потiм суд.[28 - Алюзiя на слова Червоноi Королеви з «Алiси в Краiнi чудес» Л. Керролла: «Спершу страта, а тодi вирок!» (Переклад В. Корнiенка.)]

Ідучи коридорами факультету комунiкацii, вiн намагаеться тримати голову вище.

Вiн радиться з адвокатом, котрий займався його розлученням.

– Дiзнаймося спершу, – пропонуе адвокат, – наскiльки правдивi звинувачення.

– Достатньо правдивi. У мене був роман iз цiею дiвчиною.

– Серйозний?

– А хiба його серйознiсть може покращити щось чи погiршити? У певному вiцi всi романи видаються серйозними. Як i серцевi напади.

– Ну, iз суто стратегiчних мiркувань я б порадив вам обрати своею довiреною особою жiнку, – вiн називае два iменi. – І спробувати владнати все приватним чином. Ви вiзьмете на себе якiсь зобов’язання, примiром, пiдете на деякий час у вiдпустку, а в обмiн на це унiверситет умовить дiвчину чи ii родину забрати звинувачення. Це найкраще, на що можна сподiватися. Погодьтеся на жовту картку. Мiнiмiзуйте шкоду й зачекайте, поки вщухне скандал.

– Якi зобов’язання?

– Групова психотерапiя. Громадськi роботи. Консультацii в психоаналiтика. Це вже як вам вдасться домовитися.

– Консультацii в психоаналiтика? Менi потрiбнi консультацii?

– Зрозумiйте мене правильно. Я кажу лише, що однiею iз запропонованих вам можливостей можуть бути консультацii в психолога.

– Щоб мене вилiкували? Щоб мене зцiлили? Щоб мене зцiлили вiд неприйнятних бажань?

Адвокат знизуе плечима.

– Що завгодно.

В унiверситетському мiстечку тривае Тиждень обiзнаностi щодо насилля. Органiзацiя «Жiнки проти насилля» (WAR)[29 - «Women Against Rape» (WAR) – британська органiзацiя з протидii насильству, заснована 1976 р. Абревiатуру в назвi також можна перекласти украiнською як «вiйна».] оголошуе двадцятичотирьохгодинну демонстрацiю протесту на знак солiдарностi з «нещодавнiми жертвами». Йому пiд дверi просувають памфлет «Жiнки кажуть чiтко». Унизу хтось нашкрябав олiвцем повiдомлення: «КАЗАНОВО, ТОБІ ВЖЕ НЕДОВГО ЗАЛИШИЛОСЯ».

Вiн повечеряв iз Розалiнд, своею колишньою дружиною. Вони розлучилися вiсiм рокiв тому; i повiльно, обачливо знову змогли стати якоюсь мiрою друзями. Як ветерани вiйни. Його тiшить, що вона досi живе неподалiк, можливо, Розалiнд вiдчувае те саме стосовно нього. Принаймнi е хтось, на кого можна розраховувати, якщо станеться найгiрше: упадеш у ваннi, побачиш кров у випорожненнях.

Вони розмовляють про Люсi, його едину дитину вiд першого шлюбу, котра тепер живе на фермi в Схiднiй Капськiй провiнцii.

– Можливо, я скоро ii побачу, – повiдомляе вiн. – Я думаю, чому б не помандрувати.

– Пiд час семестру?

– Семестр майже закiнчився. Залишилося пережити два тижнi, i вiн залишиться позаду.

– Це якось пов’язано з твоiми проблемами? Я чула, що ти маеш проблеми.

– Де ти про це чула?

– Люди, Девiде, не мовчать. Усiм вiдомо про твiй останнiй роман iз найсоковитiшими подробицями. І нiкому не хочеться заткати iм пельку, нiкому, крiм тебе самого. Можна менi сказати, як дурнувато все це виглядае?

– Нi, не можна.

– А я однаково скажу. Дурнувато, а ще й огидно. Не знаю, як ти даеш собi раду з сексом, i не хочу знати, але

Страница 16

цей метод точно не пiдходить. Тобi скiльки… п’ятдесят два? Гадаеш, молодим дiвчаткам може подобатися лягати в лiжко з чоловiком такого вiку? Гадаеш, iй приемно спостерiгати за тобою пiд час твого?… Ти хоча б думав про це?

Вiн мовчить.

– Не чекай на спiвчуття вiд мене, Девiде, та й вiд будь-кого iншого теж не чекай. Анi спiвчуття, анi жалостi – не в нашi днi, не в нашу епоху. Усi згуртуються проти тебе, а чому б i нi? Направду, як ти мiг?

Повертаеться старий знайомий тон, тон останнiх рокiв iхнього шлюбу: пристрасних взаемних докорiв. Мабуть, навiть сама Розалiнд помiтила це. А може, вона мае рацiю. Можливо, молодi мають право захиститися вiд видовища стариганiв, що звиваються в судомах пристрастi. Зрештою саме для цього iснують шльондри: аби миритися з екстазами потвор.

– Як би там не було, – веде далi Розалiнд, – ти кажеш, що збираешся зустрiтися з Люсi?

– Так, я думаю поiхати, коли закiнчиться розслiдування, i побути якийсь час iз нею.

– Розслiдування?

– Комiсiя з розслiдування збереться наступного тижня.

– Оце так швидкiсть. А що робитимеш пiсля того, як побачишся з Люсi?

– Не знаю. Я не певен, чи дозволять менi повернутися в унiверситет. І не певен, що захочу повертатися.

Розалiнд хитае головою.

– Яке ганебне закiнчення твоеi кар’ери, тобi так не здаеться? Я не питатиму, чи вартувала цього та дiвчина. Чим ти збираешся зайняти вiльний час? Як щодо пенсii?

– Менi доведеться домовитися з ними про щось. Вони ж не можуть викинути мене геть без копiйки.

– Не можуть? Я б не була така впевнена. А скiльки iй рокiв – твоiй коханцi?

– Двадцять. Вона повнолiтня. Достатньо доросла, аби знати, чого хоче.

– Кажуть, що вона наковталася снодiйних пiгулок. Це правда?

– Про снодiйнi пiгулки менi нiчого невiдомо. Але, як на мене, схоже на вигадки. Хто тобi сказав про снодiйне?

Розалiнд не зважае на його запитання.

– Вона була закохана в тебе? Ти зраджував iй?

– Нi. Нiколи.

– Тодi чому вона подала скаргу?

– Хтозна. Вона менi не сповiдалася. За лаштунками вiдбувалися якiсь баталii, подробицi яких менi не повiдомили. Там був ревнивий хлопець. Були обуренi батьки. Мабуть, вона врештi-решт здалася. Для мене це був грiм серед ясного неба.

– Девiде, ти мусив це передбачити. Ти занадто старий, аби плутатися з дiтьми iнших людей. Тобi слiд було чекати найгiршого. У всякому разi, усе це надзвичайно принизливо. Правда.

– Ти не запитала, чи я кохаю ii. Хiба не варто поцiкавитися i цим також?

– Ну, гаразд. Чи кохаеш ти цю молоду жiнку, котра змiшала твое iм’я з болотом?

– Вона не вiдповiдае за це. Не варто ii звинувачувати.

– Не звинувачувати ii! Ти на чиему боцi? Звичайно, я звинувачую ii! Я звинувачую тебе i звинувачую ii. Усе це було безчесним вiд початку до самого кiнця. Безчесним i вульгарним. І я не вибачатимуся за цi слова.

У старi часи вiн вибухнув би цiеi ж митi. Але не сьогоднi. Вони з Розалiнд вiдростили собi товстi шкури, аби захиститися одне вiд одного.

Наступного дня Розалiнд телефонуе.

– Девiде, ти вже бачив сьогоднiшнiй «Аргус»?

– Нi.

– Гаразд, тримайся. Там е стаття про тебе.

– І що там?

– Прочитай ii сам.

Чутки надрукували на третiй сторiнцi пiд заголовком «Професора звинувачують у сексi». Вiн ковзае поглядом першими рядками: «…зобов’язаний з’явитися перед дисциплiнарною комiсiею через звинувачення в сексуальних домаганнях. Кейптаунський унiверситет анi словом не прохопився про останнiй iз низки скандалiв, що вибухнули навколо шахрайств iз виплатами стипендiй та мережi сексуальних послуг, що, як стверджуеться, дiе в студентських гуртожитках. Отримати коментар вiд самого Лур’е (53 роки), автора книжки про англiйського спiвця природи Вiльяма Вордсворта, нам не вдалося».



Вiльям Вордсворт (1770–1850) – спiвець природи. Девiд Лур’е (1945 – ?) – безчесний послiдовник i тлумач Вiльяма Вордсворта. Благословенним буде немовля. Вiн не вигнанець. Хай дитя благословенним буде.[30 - Алюзiя на рядки В. Вордсворта з поеми «Прелюдiя».]




Шiсть


Слухання вiдбуваеться в кабiнетi комiсii в офiсi Гакiма. Його пускають досередини й садять у кiнцi столу, де головуе сам Манас Матабан, професор релiгiезнавства, котрий очолюватиме розслiдування. Лiворуч вiд нього сидять Гакiм, його секретарка й молода панянка, мабуть, котрась зi студенток; праворуч – три члени комiсii Матабана.

Девiд не нервуеться. Навпаки – вiн почуваеться досить упевнено. Серце б’еться розмiрено, вiн гарно виспався. «Марнославство, – думае вiн, – небезпечне марнославство азартного гравця; марнославство й упевненiсть у власнiй правотi». Вiн ставиться до цього неправильно. Та й хай йому грець.

Вiн кивае членам комiсii. З двома вони знайомi: Фародiею Рассул i Десмондом Суорцом, деканом iнженерного факультету. Третя жiнка, що сидить напроти нього, згiдно iз документами, викладае у школi бiзнесу.

– Комiсiя, що зiбралася тут, професоре Лур’е, – починае Матабан, вiдкриваючи засiдання, – не мае влади. Вона може лише давати рекомендацii. Бiльше того, ви мо

Страница 17

ете вiдкликати будь-кого з ii членiв. Тож дозвольте менi запитати: чи е тут хтось iз членiв комiсii, чия участь, на вашу думку, може заподiяти вам шкоду?

– З правовоi точки зору я не маю жодних сумнiвiв щодо членiв комiсii, – вiдповiдае вiн. – Маю кiлька фiлософських застережень, але, гадаю, тут вони будуть недоречними.

Усi заворушилися й зашепотiлися.

– Гадаю, нам варто обмежитися рамками закону, – пропонуе Матабан. – У вас немае заперечень проти членiв комiсii. Чи не заперечуете ви проти присутностi студентки, спостерiгачки з Об’еднання проти Дискримiнацii?

– Я не боюся комiсii. Я не боюся спостерiгачки.

– Дуже добре. Тодi перейдiмо до справи. Перший позивач – мiс Меланi Ісаакс, студентка спецiальностi «Драматургiя»; вона зробила заяву, копii якоi ви всi маете. Чи потрiбно менi пiдсумувати цю заяву? Професоре Лур’е?

– Чи правильно я розумiю, пане голово, що мiс Ісаакс не з’явиться тут особисто?

– Мiс Ісаакс виступала перед комiсiею вчора. Дозвольте нагадати вам, що це не суд, а розслiдування. У нас не такий регламент, як у судовiй справi. Ви вбачаете в цьому проблему?

– Нi.

– Друге звинувачення, пов’язане з першим, – продовжуе Матабан, – надiйшло вiд реестратора з вiддiлу облiку студентiв; воно стосуеться правильностi документiв мiс Ісаакс. Вас звинувачують у тому, що мiс Ісаакс не вiдвiдувала всiх занять, не складала письмових робiт i не пройшла всiх тестiв, за якi ви поставили iй оцiнки.

– Оце все? Мене звинувачують лише в цьому?

– Так.

Вiн набирае повiтря в груди.

– Я впевнений, що в членiв комiсii знайдуться важливiшi заняття, нiж перекроювати справу, стосовно якоi не може бути суперечок. Я визнаю себе винним в обох звинуваченнях. Оголошуйте вирок i повертаймося до наших занять.

Гакiм нахиляеться до Матабана, i вони щось бурмочуть.

– Професоре Лур’е, – каже врештi Гакiм, – я вимушений повторити, що це засiдання комiсii з розслiдування. Їi завдання – вислухати обидвi сторони в цiй справi та запропонувати рекомендацii. Ми не маемо повноважень приймати рiшення. Я знову запитую, чи не буде краще, якщо вас представлятиме хтось знайомий iз нашими процедурами?

– Менi не потрiбен представник. Я сам чудово можу себе представити. Чи правильно я розумiю, що, попри мою заяву, слухання продовжуватиметься?

– Ми хочемо дати вам можливiсть пояснити свою точку зору.

– Я вже пояснив свою точку зору. Я винен.

– Виннi в чому?

– У всьому, у чому мене звинувачують.

– Ми бiгаемо по колу, професоре Лур’е.

– У всьому, що стверджуе мiс Ісаакс, i в пiдробцi записiв.

Тепер утручаеться Фародiя Рассул:

– Ви кажете, що погоджуетеся iз заявою мiс Ісаакс, професоре Лур’е, але чи прочитали ви ii хоча б?

– Я не хочу читати заяву мiс Ісаакс. Я погоджуюся з нею. Не бачу причин, чому б мiс Ісаакс мала брехати.

– Та хiба не було б розсудливим хоча б прочитати заяву перед тим, як погоджуватися з нею?

– Нi. У життi е значно важливiшi речi, нiж бути розсудливим.

Фародiя Рассул вiдкидаеться у своему крiслi.

– Усе це – справжне донкiхотство, професоре Лур’е, та чи можете ви дозволити його собi? Менi здаеться, що ми зобов’язанi захистити вас вiд самого себе. – Вона даруе Гакiму застиглу посмiшку.

– Ви кажете, що не зверталися по юридичну пораду. Але чи консультувалися ви з кимось – священиком, до прикладу, чи психотерапевтом? Ви готовi пройти курс психотерапii?

Це запитання хвилюе молоду панянку зi школи бiзнесу. Вiн вiдчувае, як та наiжачуеться.

– Нi, я не думав про психотерапiю й не збираюся проходити ii. Я – дорослий чоловiк. І не потребую психотерапii. Я вище за будь-яку психотерапiю. – Вiн повертаеться до Матабана. – Я зробив свою заяву. Чи iснують якiсь причини, чому цi дебати мають продовжуватися?

Матабан i Гакiм знову пошепки радяться.

– Пропонуеться перерва в засiданнi, – оголошуе Матабан, – аби комiсiя змогла обговорити заяву професора Лур’е.

Усi по черзi кивають.

– Професоре Лур’е, чи можу я попросити вас i мiс Ван Вiк почекати за дверима кiлька хвилин, поки ми проведемо нараду?

Вiн виходить iз офiсу Гакiма разом зi студенткою-спостерiгачкою. Вони не кажуть одне одному жодного слова; очевидно, що дiвчина почуваеться незручно. «КАЗАНОВО, ТОБІ ВЖЕ НЕДОВГО ЗАЛИШИЛОСЯ». А що вона думае про Казанову тепер, зустрiвшись iз ним вiч-на-вiч?

Їх знову кличуть назад. Атмосфера в кiмнатi кепська: кислувата, як на нього.

– Отже, – починае Матабан, – пiдiб’емо пiдсумки: професоре Лур’е, ви кажете, що погоджуетеся з правдивiстю висунутих проти вас звинувачень?

– Я погоджуюся з усiм, що стверджуе мiс Ісаакс.

– Докторе Рассул, ви маете, що сказати?

– Так. Я прошу зафiксувати мiй протест проти такоi вiдповiдi професора Лур’е, яку вважаю по сутi своiй ухилянням. Професор Лур’е каже, що погоджуеться зi звинуваченнями. Коли ми намагаемося натиснути на нього, аби дiзнатися, з чим вiн насправдi погоджуеться, у вiдповiдь отримуемо лише тонке глузування. На мою думку, це свiдчить про те, що вiн тiльки на словах погоджуеться зi звинуваче

Страница 18

нями. У випадку, сповненому нюансiв, як цей, широкий загал мае право…

Цього вiн не може дозволити.

– У цьому випадку немае жодних нюансiв, – кидае у вiдповiдь.

– …широкий загал мае право знати, – продовжуе вона, досвiдчено пiдвищуючи голос i з легкiстю перекрикуючи його, – з чим саме погоджуеться професор Лур’е, а отже, за що йому виносять вирок.

– Якщо йому винесуть вирок, – додае Матабан.

– Якщо йому винесуть вирок. Якщо ми не пiдiйдемо до цiеi справи з кришталево чистим розумом i якщо не надамо кришталево чiтких рекомендацiй, у чому можна звинуватити професора Лур’е, ми знехтуемо своiм обов’язком.

– Я переконаний, докторе Рассул, що наш розум кришталево чистий. Питання в тому, чи так само кришталево чистий розум професора Лур’е.

– Саме так. Ви висловили точнiсiнько те, що я хотiла сказати.

Розумнiше було б притримати язика, але вiн цього не робить.

– Що коiться в моiй головi, це моя справа, а не ваша, Фародiе, – говорить вiн. – Чесно кажучи, вiд мене вам потрiбна не вiдповiдь, а сповiдь. Ну що ж, я не сповiдатимусь. Я скористався своiм правом i зробив заяву. Я винен у тому, у чому мене звинувачують. Ось моя заява. І рухатися далi я не готовий.

– Пане голово, я мушу висловити протест. Тут iдеться не лише про голi формальностi. Професор Лур’е визнае провину, але я запитую себе, чи справдi вiн почуваеться винним, чи просто робить це для проформи й сподiваеться, що ми поховаемо цю справу пiд стосом папiрцiв i забудемо про неi? Якщо вiн просто робить це для проформи, я наполягаю, щоб ми призначили йому найсуворiше покарання.

– Дозвольте нагадати вам, докторе Рассул, – уривае ii Матабан, – що суворiсть покарання не залежить вiд нас.

– Тодi ми мусимо рекомендувати найсуворiше покарання. Щоб професора Лур’е негайно звiльнили й позбавили всiх матерiальних допомог i привiлеiв.

– Девiде. – Це голос Десмонда Суорца, котрий досi не промовив жодного слова. – Девiде, ви впевненi, що обрали найкращий метод, аби впоратися з цiею ситуацiею? – Суорц повертаеться до голови комiсii. – Пане голово, як я вже казав, коли професора Лур’е не було в кiмнатi, я справдi вважаю, що ми, члени унiверситетськоi спiльноти, не можемо ставитися до свого колеги з холодним формалiзмом. Девiде, ви впевненi, що не хочете вiдкласти слухання, щоб мати можливiсть обмiркувати все i, можливо, проконсультуватися?

– Для чого? Що менi обмiрковувати?

– Серйознiсть вашоi ситуацii, яку ви, як на мене, несповна розумiете. Грубо кажучи, ви ось-ось утратите роботу. У наш час таким не жартують.

– То що ви порадите менi робити? Прибрати зi свого тону те, що доктор Рассул називае тонким глузуванням? Залитися слiзьми щирого каяття? Чого буде достатньо, щоб урятуватися?

– Вам, можливо, нелегко в це повiрити, Девiде, але ми за цим столом не вашi вороги. У нас бувають митi слабкостi, у кожного з нас, усi ми простi люди. Ваш випадок не унiкальний. І ми хочемо знайти для вас можливiсть продовжувати вашу кар’еру.

Гакiм охоче втручаеться:

– Нам хотiлося б допомогти вам, Девiде, знайти вихiд iз цього жахiття.

Вони – його друзi. Вони хочуть урятувати його вiд слабкостей, збудити, коли йому сниться жахiття. Вони не хочуть бачити, як вiн жебракуе на вулицях. Вони хочуть, аби вiн повернувся в аудиторiю.

– Щось у цьому доброзичливому хорi, – зауважуе вiн, – я не чую жiночого голосу.

Западае тиша.

– Дуже добре, – каже вiн, – тодi дозвольте менi висповiдатися. Ця iсторiя розпочалася ввечерi, я забув точну дату, але було це не так давно. Я прогулювався в старому парку коледжу, i так сталося, що там гуляла ще й панянка, про яку йде мова, мiс Ісаакс. Нашi стежки перетнулися. Ми перекинулися кiлькома словами, i тiеi митi трапилося щось, що, не будучи поетом, я навiть не намагатимусь описати. Достатньо сказати, що з’явився Ерос. Пiсля цього я вже не був таким, як ранiше.

– Яким таким ви не були? – обережно питае жiнка з бiзнес-школи.

– Я перестав бути собою. Перестав бути нiчим не зайнятим п’ятдесятидворiчним розлученим чоловiком. Я перетворився на служника Ероса.

– Тобто ви нам пропонуете таке виправдання? Неприборкуваний потяг?

– Це не виправдання. Ви хотiли сповiдi, ось я вам i сповiдаюся. Щодо потягу, вiн зовсiм не був неприборкуваним. Соромно зiзнатися, але в минулому я чимало разiв придушував схожi пориви.

– А чи не здаеться вам, – уривае його Суорц, – що викладацьке життя за своею природою вимагае деяких жертв? Що заради загального блага ми мусимо забороняти собi деякi задоволення?

– Ви маете на увазi заборону на близькiсть мiж рiзними поколiннями?

– Нi, необов’язково. Але як викладачi ми маемо владу. Можливо, iдеться про заборону пiдмiни робочих стосункiв сексуальними. А у нашому випадку, як на мене, вiдбулося саме це. Або надзвичайна обережнiсть.

Утручаеться Фародiя Рассул:

– Ми знову рухаемося по колу, пане голово. Так, вiн визнав свою провину, але коли ми намагаемося дiзнатися деталi, то раптом виявляеться, що професор не сповiдаеться у згвалтуваннi молодоi жiнки, а розповiда

Страница 19

про потяг, який не змiг побороти, навiть словом не обмовившись про бiль, якого завдав, чи про довгу iсторiю зловживання своею посадою, частиною якого е скоене ним. Саме тому я вважаю, що продовжувати дебати з професором Лур’е – марна справа. Ми повиннi оцiнити його заяву згiдно з ii номiнальною вартiстю й запропонувати вiдповiднi рекомендацii.

«Згвалтування», вiн чекав на це слово. Промовлене голосом, що тремтить вiд праведного гнiву. Що вона бачить, дивлячись на нього, що зберiгае ii гнiв на тому ж рiвнi? Акулу серед маленьких беззахисних рибок? А може, вона бачить щось iнше: кремезного чоловiка мiцноi статури, котрий навалюеться на дiвчинку, ще зовсiм дитину, i придушуе велетенською лапою ii крики. Який абсурд! А потiм вiн згадуе: учора вони збиралися в цiй самiй кiмнатi i перед ними стояла Меланi, котра ледве дiстае йому до плеча. Нерiвноправ’я: хiба можна заперечити?

– Я схиляюся до того, аби погодитися з доктором Рассул, – зiзнаеться жiнка з бiзнес-школи. – Якщо професору Лур’е бiльше немае чого додати, гадаю, нам варто ухвалити рiшення.

– Перш нiж ми зробимо це, пане голово, – каже Суорц, – менi хотiлося б востанне звернутися до професора Лур’е. Чи iснуе хоч якась форма заяви, яку вiн готовий пiдписати?

– Чому? Чому так важливо, щоб я пiдписав якусь заяву?

– Тому що це дозволило б трохи заспокоiти розбурханi пристрастi. В iдеальному випадку нам усiм хотiлося б вирiшити цю справу, не привертаючи до неi увагу преси. Але це неможливо. Вона вже привернула до себе чималу увагу й набула нюансiв, якi ми не в змозi контролювати. Усi погляди прикутi до унiверситету й прагнуть побачити, як ми впораемося з цiею справою. Коли я слухав вас, Девiде, у мене склалося враження, що вам здаеться, наче з вами обходяться несправедливо. Ви цiлковито помиляетеся. Ми всi в цiй комiсii вважаемо себе людьми, котрi намагаються знайти компромiс, аби допомогти вам зберегти роботу. Саме тому я питаю: чи не iснуе форми публiчноi заяви, з якою ви могли б змиритися i яка дозволила б нам рекомендувати щось приемнiше за найсуворiше покарання, а саме звiльнення й осуд?

– Ви маете на увазi, чи готовий я принизитися й просити милосердя?

Суорц зiтхае.

– Девiде, знущатися над нашими зусиллями не мае сенсу. Погодьтеся принаймнi на вiдстрочку засiдання й обдумайте свое становище.

– Що ви хочете почути в моiй заявi?

– Визнання, що ви були не правi.

– Я вже визнав це. Добровiльно. Я винен у всьому, у чому мене звинувачують.

– Девiде, не грайтеся з нами. Мiж визнанням звинувачень i визнанням, що ви були не правi, е рiзниця, i вам це добре вiдомо.

– І це вас задовольнить: визнання, що я був неправий?

– Нi, – заперечуе Фародiя Рассул. – Це перевернуло б справу з нiг на голову. Спочатку професор Лур’е мусить зробити свою заяву. А потiм ми вирiшимо, чи брати ii до уваги, аби пом’якшити покарання. Ми не домовлятимемося спершу про те, що повинно бути в заявi. Вона мусить виходити вiд нього, i сформулювати ii вiн мусить власними словами. А тодi ми побачимо, чи щиро вiн це каже.

– І ви вiрите, що зможете зрозумiти, наскiльки я щирий, зi слiв, якими я скористаюся?

– Ми побачимо ваше ставлення. Подивимося, чи справдi ви щиро розкаюетеся.

– Чудово. Я скористався перевагами свого становища стосовно мiс Ісаакс. Це був неправильний вчинок, про який я шкодую. Цього вам достатньо?

– Питання не в тому, професоре Лур’е, чи менi цього достатньо. Питання в тому, чи достатньо цього вам. Чи вiдповiдае сказане вашим справжнiм почуттям?

Вiн хитае головою.

– Я сказав слова, якi ви хотiли почути, а тепер ви хочете бiльшого, ви хочете, щоб я продемонстрував iхню щирiсть. Це суперечить здоровому глузду. Це виходить за рамки закону. З мене досить. Повернiмося назад до регламенту. Я визнаю свою провину. Це все, на що я готовий.

– Гаразд, – пiдсумовуе Матабан, не пiдводячись з крiсла. – Якщо запитань до професора Лур’е бiльше немае, я хочу подякувати йому за вiзит i вiдпустити його.



Спершу вони його не впiзнали. Вiн уже дiйшов до середини сходiв, коли почув крики: «Це вiн!» i човгання нiг.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Розкошi та задоволення (фр.). (Тут i далi прим. пер.)




2


Книга заповiдей, написаних Св. Бенедиктом Нурсiйським (480–547) для ченцiв, що живуть громадою пiд керiвництвом абата.




3


Мiнливою панянкою (iтал.). Першi слова арii герцога Мантуанського з опери Дж. Вердi «Рiголетто».




4


Передмiстя Кейптауна.




5


Тимчасова посада. Основнi обов’язки ад’юнкт-професора – викладацька дiяльнiсть, а не науковi дослiдження.




6


Італiйський композитор i поет, який прославився як автор лiбрето до деяких опер Джузеппе Вердi.




7


Англiйський поет-романтик. Видатний представник «Озерноi школи».




8


Прийом, заснований на багаторазовому повтореннi в музичному творi будь-якоi мелодiйноi або ритмiчноi фiгури, гармонiйного обороту, окремого звуку.




9


Торгiвельн

Страница 20

ю маркою (фр.).




10


Грецький християнський теолог, фiлософ, учений. Один зi схiдних церковних письменникiв. Засновник бiблiйноi фiлологii.




11


Мiсто в Захiднiй Капськiй провiнцii ПАР.




12


Збiрка нiмецьких народних пiсень, видана в ХІХ столiттi двома нiмецькими поетами-романтиками – Ахiмом фон Арнiмом та Клеменсом Брентано.




13


Американська поетеса, публiцист, представниця другоi хвилi фемiнiзму.




14


Американська письменниця, лауреат Нобелiвськоi премii з лiтератури 1993 року.




15


Афроамериканська письменниця i фемiнiстка.




16


Рiзновид локшини.




17


Канадський режисер-мультиплiкатор.




18


Італiйський композитор i клавесинiст епохи бароко.




19


Початок першого сонета В. Шекспiра. Переклад Д. Павличка.




20


Нiмецький художник i карикатурист.




21


Переклад Є. Даскал.




22


Американськi актори-комiки, п’ятеро братiв, що виступали у водевiлi, театрi, кiно та на телебаченнi, спецiалiзувалися на «комедii абсурду» – з набором бiйок, ляпасiв, флiрту й жбурлянням тортiв.




23


Неочiкуваний напад (фр.).




24


Уривок з поеми Дж. Байрона «Лара».




25


Перше послання Петра 4:11. Переклад І. Огiенка.




26


«Я звинувачую» (фр.) – стаття французького письменника Емiля Золя, написана у вiдповiдь на справу Дрейфуса.




27


Зловтiха (нiм.).




28


Алюзiя на слова Червоноi Королеви з «Алiси в Краiнi чудес» Л. Керролла: «Спершу страта, а тодi вирок!» (Переклад В. Корнiенка.)




29


«Women Against Rape» (WAR) – британська органiзацiя з протидii насильству, заснована 1976 р. Абревiатуру в назвi також можна перекласти украiнською як «вiйна».




30


Алюзiя на рядки В. Вордсворта з поеми «Прелюдiя».