Страница 1

Прислуга
Кетрiн Стокетт


Служниця Ейбiлiн втратила свого единого сина, але виростила сiмнадцять бiлих дiтей. Служниця Мiннi через свiй нестримний характер не може довго втриматись у жодному домi та повсякчас шукае нових господарiв. Скiтер зовсiм недавно закiнчила унiверситет, мрiе про письменницьку кар’еру i хоче розказати свiтовi про страшну расову несправедливiсть, що пануе на Пiвднi Америки. Цi жiнки – дуже рiзнi i за вiком, i за характером. Їх об’еднуе непереборне бажання змiн. Попри свiй статус вони прагнуть справедливостi та кращого життя. Доля, здаеться, сама пише iхню книгу…





Кетрiн Стокетт

Прислуга



© Kathryn Stockett, 2009

© Dream Works II Distribution Co., обкладинка, 2011

© Buena Vista Home Entertainment, Inc., обкладинка, 2011

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017


***




Прислуга


Дiдусевi Стокетту, найкращому оповiдачевi з усiх





Ейбiлiн





Роздiл 1


Серпень 1962



Мей Моблi народилася недiльного ранку в серпнi 1960 року. Боже дитя, як кажуть. Пiклуватися про бiлих малят – моя робота, як i приготування iжi та прибирання. За свое життя виховала сiмнадцятьох дiтей. Я знаю, як змусити дiток спати, втихомирити iхнiй плач i посадити на горщик, перш нiж iхнi мамунi встануть уранцi з лiжка.

Але я нiколи не чула, щоб дитина верещала так, як Мей Моблi Лiфолт. Першого дня, коли я переступила порiг будинку, вона була аж червона й кричала вiд здуття животика, вiдкидаючи пляшечку, наче то гнила рiпа. А мiс Лiфолт, здавалося, просто боялася власного дитяти.

– Що я роблю неправильно? Чому це не припиниться?

Це? Тодi я вперше здогадалася, що щось не так у цiй ситуацii.

Отож, я взяла ту рожеву дитинку, що аж заходилася вiд крику, в своi руки. Погойдала ii на стегнi, щоб вiдiйшли газики, i не минуло й двох хвилин, як Крихiтка перестала плакати та всмiхнулася до мене так, як робить тепер повсякчас. Але мiс Лiфолт до кiнця дня бiльше не взяла власну дитинку на руки. Я достатньо бачила жiнок, якi пiсля пологiв боялися власних дiтей. Ото й подумала, що то воно.

Ще дещо про мiс Лiфолт: вона не тiльки завжди супиться, а ще й худа, мов дошка. Їi ноги нагадують веретено, схоже, вона вiдростила iх минулого тижня. Двадцятитрирiчна, довготелеса, як чотирнадцятирiчний хлопчик. Навiть ii каштанове волосся тонке та рiдесеньке. Вона пробуе начiсувати його, та вiд цього воно здаеться ще тоншим. Їi писок такоi самоi форми, як те червоне дияволеня, що на коробцi цукерок «Редгот», – загострене пiдборiддя й все. Направду, все ii тiло – лише рiзкi вузли та кути, не дивно, що вона не може заспокоiти маля. Дiти люблять повних. Люблять заховати свое личко вам пiд пахву й заснути. І великi товстi ноги люблять. Я це знаю.

Ще до того, як iй виповнився рочок, Мей Моблi повсюдно ходила за мною хвостиком. Стукне п’ята вечора, i вона волочиться за мною, вчепившись у моi мешти, i плаче, мовби я бiльше не повернуся. А мiс Лiфолт, та глипае на мене з-пiд лоба, нiби я вчинила щось погане, i вiддирае те заплакане дитя вiд моеi ноги. От я й думаю, що в цьому е ризик, коли дозволяеш комусь iще виховувати власну дитинку.

Тепер Мей Моблi вже два рочки. У неi великi карi очi та кучерi медового вiдтiнку. Проте залисина на потилицi трохи псуе картину. Коли вона хвилюеться, мiж бровами з’являеться така сама, як i в мами, зморшка. Вони дуже схожi, хiба що Мей Моблi таки повненька. Не стати iй королевою краси. Гадаю, цим мiс Лiфолт переймаеться, та для мене Мей Моблi – особлива дитина.



Я втратила свого хлопчика, Трiлора, якраз перед тим, як почала працювати у мiс Лiфолт. Йому було двадцять чотири. Найкраща частина людського життя. Вiн ще не нажився на цьому свiтi.

Вiн мав невеличку квартирку на Фолi-стрит. Зустрiчався з дуже хорошою дiвчиною, Френсiс, i я сподiвалася, що вони поберуться, та вiн чомусь зволiкав. Не тому, що шукав чогось кращого, а тому, що був розсудливою людиною. Носив великi окуляри й постiйно читав. Вiн навiть почав писати книжку про те, як воно бути чорним, який живе та працюе в Мiссiсiпi. Зрозумiло, я пишалася цим. Але якось вiн працював до пiзнього вечора на млинi Скенлон-Тейлор, тягаючи до вантажiвки дерев’янi бруси, трiски вiд яких вистромлювалися крiзь рукавицi. Вiн був надто малим, щоб так працювати, занадто кiстлявим, але потребував роботи. Втомився. Ішов дощ. Вiн зiсковзнув iз навантажувального майданчика, впав на пiд’iзний шлях. Вантажна фура не помiтила Трiлора й розчавила йому груди, перш  нiж той устиг поворухнутися. Коли менi сказали про це, вiн уже помер.

Того дня весь мiй свiт потемнiв. Повiтря здавалося чорним, сонце здавалося чорним. Я лежала в лiжку й дивилася на чорнi стiни моеi хатини. Мiннi приходила щодня, щоб переконатися, що я все ще дихаю, годувала мене, щоб пiдтримувати в менi життя. Минуло три мiсяцi, допоки я поглянула у вiкно, щоб упевнитися, що свiт усе ще там. Я здивувалася, що свiт не спинився тiльки тому, що

Страница 2

не стало мого хлопчика.

Через п’ять мiсяцiв пiсля похорону я витягла себе з лiжка. Вдягнула бiлу форму, знову почепила на шию свiй маленький золотий хрестик i пiшла працювати до мiс Лiфолт, тому що вона саме народила дiвчинку. Небагато спливло часу, доки я побачила, що щось у менi поiнакшало: всерединi мене засiялося насiння гiркоти. І я вже не почувалася такою поступливою.



– Наведи лад у будинку, а потiм пiди зготуй той салат iз курки, – звелiла мiс Лiфолт.

Сьогоднi день бриджу. Щочетвертоi середи мiсяця. Звiсно, я вже все пiдготувала: ще зранку зробила салат iз курки, вчора попрасувала скатертини. Мiс Лiфолт усе це бачила. Проте iй лише двадцять три, i iй подобаеться чути себе, коли вона дае менi доручення.

Мiс уже в блакитнiй сукнi, що я ii прасувала сьогоднi вранцi, ту iз шiстдесят п’ятьма складками на талii, такими дрiбними, що я примружувалася крiзь окуляри, щоб iх розпрасувати. Небагато речей я ненавиджу, та з цiею сукнею стосунки у мене не надто добрi.

– І взагалi, простеж, щоб Мей Моблi не прийшла до нас. Кажу тобi, я така сердита на неi. Вона порвала хороший папiр аж на п’ять тисяч шматочкiв, а менi ще п’ятнадцять листiв подяки для членiв Молодшоi Лiги треба написати…

Рихтую рiзне для ii подруг. Викладаю гарний кришталь, витягую срiбний сервiз. Мiс Лiфолт не ставить простенького карткового стола, як роблять iншi ледi. Ми накриваемо стiл у iдальнi. Стелю скатертину, щоб затулити велику трiщину Г-подiбноi форми, пересуваю вазу з червоними квiтами ближче до буфета, щоб приховати подряпини на деревi. Мiс Лiфолт, вона любить, щоб усе було вищого гатунку, коли в неi гостi. Може, вона намагаеться компенсувати те, що ii будиночок маленький. Вони не багачi, я це знаю. Багачi аж так не пнуться.

Я звикла працювати на молодi подружжя, та це найменший будинок, у якому я прислуговувала. Одноповерховий. Їхня з мiстером Лiфолтом кiмната в заднiй частинi будинку ще прийнятного розмiру, проте кiмнатка Крихiтки – зовсiм мацьопа. Їдальню об’еднано зi звичною вiтальнею. Лише двi ваннi кiмнати, що полегшуе менi роботу, бо я працювала й у будинках, де iх було по п’ять або шiсть. Почистити туалети займало весь день. Мiс Лiфолт платить лише дев’яносто п’ять центiв на годину, давно менi так мало не платили. Але пiсля смертi Трiлора я була згодна на будь-яку роботу. Мiй орендодавець не чекав би довше. І хоча будинок маленький, мiс Лiфолт намагаеться оздобити його, як може. Вона досить добре вправляеться зi швейною машинкою. Якщо iй не вдаеться купити собi обновку, то вона просто бере якусь блакитну тканину й шие собi одежину сама.

Дзвiнок у дверi, i я вiдчиняю.

– Привiт, Ейбiлiн, – каже мiс Скiтер, вона з тих, що говорять iз прислугою. – Як ви?

– Вiтаю, мiс Скiтер. Нормально. Ну й спекотно на вулицi.

Мiс Скiтер дуже висока та худа. Їi золотаве волосся завжди не досягае рамен, бо вона постiйно завивае його. Їй приблизно двадцять три, така сама як мiс Лiфолт та iншi. Вона ставить сумочку на стiлець i якусь мить нiби чухаеться пiд одягом. На нiй бiла мереживна блузка, застебнута до шиi, як у черницi, балетки, щоб, як на мене, не здаватися вищою. Їi блакитна спiдниця завiльна на талii. Мiс Скiтер завжди мае такий вигляд, наче iй хтось наказуе, що надягати.

Чую, як мiс Гiллi з мамою, мiс Волтер, зупинилися бiля пiд’iзноi дороги та сигналять. Мiс Гiллi живе за три кроки звiдси, але завжди приiжджае машиною. Я впускаю ii, вона проходить повз мене, а я думаю, що час будити Мей Моблi.

Заходжу до дитячоi, а Мей Моблi всмiхаеться менi й простягае своi пухкi рученята.

– Ти вже встала, Крихiтко? Чому ж не кликала мене?

Вона смiеться, щасливо витанцьовуючи щось схоже на джигу, й чекае, поки витягну ii з лiжечка. Мiцно ii обiймаю. Гадаю, ii не надто багато обiймають, коли я повертаюся додому. Частенько, коли я приходжу на роботу, вона реве у своему лiжечку, а мiс Лiфолт сидить за швейною машинкою та закочуе очi, нiби то приблудна кiшка нявчить пiд вхiдними дверима. Бачте, мiс Лiфолт, вона кожен Божий день виряджаеться. Завжди з макiяжем, мае гараж для машини, двокамерний холодильник iз вбудованою морозильною камерою. Як здибаете ii в бакалiйнiй крамницi «Джитнi», то й не подумаете нiколи, що вона здатна пiти, залишивши свое маля плакати у своему лiжечку. Але прислузi вiдомо все…

Та сьогоднi гарний день. Маленька просто сяе.

Я кажу:

– Ейбiлiн.

Вона каже:

– Ей-бi.

Я кажу:

– Любить.

Вона каже:

– Любить.

Я кажу:

– Мей Моблi.

Вона каже:

– Ей-бi.

А потiм регоче й регоче. Вона в захватi вiд того, що говорить, i мушу сказати, що на те саме час. Трiлор теж до двох рокiв i слова не вимовив. Але до третього класу вiн почав говорити краще, нiж президент Сполучених Штатiв, i, прийшовши додому, використовував такi слова, як «вiдмiнювання» чи «парламентський». А коли вiн перейшов до середньоi школи, ми грали в таку гру: я загадувала йому дуже просте слово, а вiн мусив придумати закручений вислiв до нього. Я говорю «домашня кiшка», а вiн вiдповiдае «одомашнений хиж

Страница 3

к сiмейства котячих», я говорю «мiксер», а вiн – «моторизований пропелер». Якось я сказала «Крiско»[1 - Рослинний жир для випiчки. (Тут i далi прим. пер.)]. Вiн почухав голову. Просто не мiг повiрити, що я виграла в нього таким простим словом, як «Крiско». Це стало нашим таемним жартiвливим словом, яким ми позначали те, чого не можна пояснити, як не старайся. Ми почали називати «Крiско» його татуня, бо що доброго можна сказати про людину, яка дала драла з сiм’i. Крiм того, вiн найслизькiша нiкчема на цьому свiтi.

Несу Мей Моблi на кухню та садовлю у високе крiсло, мiркуючи про двi речi, якi повинна зробити сьогоднi до того, як мiс Лiфолт устигне розсердитися: вiдiбрати зношенi серветки та почистити столове срiбло в буфетi. От лихо, гадаю, менi доведеться робити це, доки тут панянки.

Беру тацю з фаршированими яйцями й несу до iдальнi. Мiс Лiфолт сидить на чолi стола, лiворуч од неi мiс Гiллi Голбрук i ii мама, мiс Волтер, до якоi мiс Гiллi не виявляе й краплi поваги. А праворуч вiд мiс Лiфолт – мiс Скiтер.

Починаю подавати яйця гостям саме зi староi мiс Волтер, бо вона найстарша. Тут тепло, але вона загорнулась у товстий коричневий светр. Бере ложкою яйце та ледь не впускае, бо ii руки тремтять. Потiм я переходжу до мiс Гiллi, та всмiхаеться й бере два. У мiс Гiллi кругле обличчя, темно-каштанове волосся, зачесане у «вулик». Їi шкiра оливкового кольору, з веснянками та родимками. Вона часто носить червону шотландку. І стае все ширшою в гузнi. Сьогоднi, через спеку, на нiй червона сукня без рукавiв прямого крою. Вона одна з тих дорослих дам, якi одягаються, як маленькi дiвчатка, – з великими бантами й такими самими капелюшками. Вона не моя улюблениця.

Наближаюся до мiс Скiтер, але вона морщить носа й вiдмовляеться: «Не треба, дякую», – вона не iсть яець. Я нагадую про це мiс Лiфолт щоразу, коли в неi бридж-клуб, та вона однаково наказуе готувати тi яйця. Боiться розчарувати мiс Гiллi.

Нарештi я обслуговую мiс Лiфолт. Вона господиня, тому мае брати собi яйця останньою. Та тiльки-но я закiнчую, мiс Гiллi говорить:

– Ви не заперечуете? – й хапае ще два яйця, що мене не дивуе.

– Вгадайте, з ким я стикнулася в салонi краси? – питае мiс Гiллi панянок.

– І з ким? – цiкавиться мiс Лiфолт.

– Із Селiею Фут. І знаете, про що вона мене запитала? Чи не могла б вона допомогти нам iз Благодiйним вечором цього року?

– Добре, – згодилася мiс Скiтер. – Нам потрiбна допомога.

– Ну не аж так. То я iй i вiдповiла: «Селiе, ви повиннi бути членом Лiги або спонсором, щоб брати активну участь». Що вона собi думае про Лiгу Джексона? Це не сiльська вечiрка.

– Ми ж цього року приймаемо й не членiв, хiба нi? Чи Благодiйний вечiр буде аж надто великий? – запитала мiс Скiтер.

– Та так, – пiдтвердила мiс Гiллi. – Та я не збираюся iй про це повiдомляти.

– Не можу повiрити, що Джоннi одружився з такою вульгарною дiвкою, – каже мiс Лiфолт, i мiс Гiллi кивае. Вона почала роздавати карти.

Накидаю ложкою застиглий салат, подаю канапки з шинкою та мимохiть дослухаюся до iхньоi балачки. Панянки говорять тiльки про три речi: дiтей, одяг i друзiв. Чую слово «Кеннедi» й уже знаю, що вони не обговорюють полiтику. Вони обговорюють, у чому була мiс Джекi по ящику.

Коли я пiдходжу до мiс Волтер, вона бере собi одну малесеньку канапку.

– Мамо, – Мiс Гiллi кричить на мiс Волтер, – бери ще одну канапку. Ти ж худа як бадилина. – Мiс Гiллi дивиться на iнших за столом. – Я постiйно торочу iй, якщо та Мiннi не вмiе готувати, ii потрiбно звiльнити.

Я нашорошила вуха. Вони завели мову про прислугу. Мiннi – моя найкраща подруга.

– Мiннi добре готуе, – заперечуе стара мiс Волтер. – Просто тепер я не така голодна, як колись.

Авжеж, Мiннi – найкраща куховарка в окрузi Гiндс, а може, навiть у всьому Мiссiсiпi. Щоосенi проходить Благодiйний вечiр Молодшоi Лiги, тож ii попросили спекти десять тортiв з карамеллю на аукцiон. Вона могла би стати найпопулярнiшою служницею у штатi. Та рiч у тому, що в Мiннi е рот. Вона завжди огризаеться. Одного дня сперечаеться з бiлим менеджером у бакалiйнiй крамницi, iншого – зi своiм чоловiком, i не минае й дня, щоб не сказала чогось бiлим ледi, в яких працюе. У мiс Волтер вона працюе так довго з единоi причини: мiс Волтер глуха як пень.

– Мамо, гадаю, ти недоiдаеш, – продовжуе мiс Гiллi. – Та Мiннi не годуе тебе, щоб поцупити тi фамiльнi цiнностi, якi я залишила. – Мiс Гiллi зриваеться з крiсла. – Менi треба до туалету. А ви ще побачите, що вона помре вiд голоду.

Коли мiс Гiллi виходить, мiс Волтер досить тихо бурмоче:

– Закладаюся, що ти на це лише чекаеш.

Усi вдають, наче не розчули. Краще я зателефоную сьогоднi Мiннi та переповiм слова мiс Гiллi.

На кухнi, у своему високому крiслi, Крихiтка розмазала по личку фiолетовий сiк. Тiльки-но я заходжу, вона всмiхаеться. Вона не галасуе, поки сидить сама, проте я не хочу покидати ii наодинцi надовго. Знаю, що доки мене немае, вона не зводить з дверей погляду.

Я пещу ii маленьку м’яку голiвку й повертаюся до роботи,

Страница 4

об налити чай iз льодом. Мiс Гiллi вже на своему мiсцi, здаеться, знову чимось незадоволена.

– Гiллi, краще тобi було скористатися гостьовою ванною кiмнатою, – каже мiс Лiфолт, перетасовуючи своi карти. – Ейбiлiн прибирае в заднiй частинi дому аж пополуднi.

Гiллi пiднiмае пiдборiддя. Потiм вона видае одне з ii «а-ха». І, у такий спосiб, начебто делiкатно прочищуючи горло, привертае iхню увагу, а вони про це навiть не здогадуються.

– Але до гостьовоi ванноi кiмнати ходить прислуга, – промовляе мiс Гiллi.

На якусь мить усi затихають. А тодi мiс Волтер кивае, нiби це все пояснюе.

– Вона засмучена, бо негритянка користуеться внутрiшньою ванною кiмнатою, як i ми.

О нi, знову, тiльки не це. Усi вони дивляться, як я складаю срiбло до шухляди в буфетi, i я розумiю, що менi час iти. Та доки кладу останню ложку, мiс Лiфолт мiряе мене поглядом i наказуе:

– Ейбiлiн, принеси ще чаю.

Іду, як вона й звелiла, хоч iхнi чашки наповненi по вiнця.

Із хвильку стою на кухнi, та менi там нiчого робити. Потрiбно повернутися до iдальнi, закiнчити зi срiблом. І ще нинi треба серветки перебрати в шафцi, що в холi, якраз поблизу того мiсця, де вони сидять. Я не хочу стирчати допiзна лише тому, що мiс Лiфолт грае в карти.

Чекаю кiлька хвилин, протираю робочу поверхню. Даю Крихiтцi шматочок шинки, який вона жадiбно ковтае. Нарештi вислизаю в коридор, молячись, щоб мене не побачили.

Усi четверо тримають однiею рукою цигарку, iншою – карти.

– Елiзабет, якби ти мала вибiр, – чую голос мiс Гiллi, – хiба ти не хотiла б, щоб вони справляли нужду поза домом?

Дуже тихо я висовую шухляду iз серветками, бiльше стурбована, щоб мiс Лiфолт не вгледiла мене, нiж iхньою балачкою. Для мене ця розмова – не новина. У всьому мiстi е туалети для темношкiрих, як i в бiльшостi будинкiв. Але я помiчаю, що мiс Скiтер спостерiгае за мною, i тремчу вiд думки, що зараз менi перепаде на горiхи.

– Заявляю одну чирву, – озиваеться мiс Волтер.

– Не знаю, – вагаеться мiс Лiфолт, похмуро туплячись у своi карти. – Ралi тiльки починае власну справу, а через пiвроку потрiбно сплатити податки… Зараз iз грошима в нас сутужно.

Мiс Гiллi говорить повiльно, наче намазуе глазур на торт.

– Просто скажи Ралi, що кожен пеннi, витрачений на таку вбиральню, вiн вiдiб’е, коли ви продасте цей будинок. – Вона кивнула, мовби погоджуючись iз собою. – Усi тi будинки, що зараз будують, без примiщення для прислуги? Це ж просто небезпечно. Усi знають, що вони носii iнших видiв захворювань, нiж у нас. Подвою.

Беру купку серветок. Не знаю, чому, але раптом я хочу почути, що на це вiдповiсть мiс Лiфолт. Вона мiй бос. Гадаю, кожному цiкаво, що про них думае iхнiй бос.

– Було б добре, – погоджуеться мiс Лiфолт, злегка затягуючись цигаркою, – якби вона не користувалася тим, що в будинку. Ставлю три пiки.

– Саме тому я розробила «Санiтарну iнiцiативну норму для прислуги», – додае мiс Гiллi. – Як засiб профiлактики захворювань.

Дивно, як стислося мое горло. Соромно, що колись давно я навчилася стримувати емоцii.

Мiс Скiтер, здаеться, справдi заплуталась.

– Для прислуги… Що-що?

– Законопроект, який вимагае, щоб у кожному будинку для бiлих була окрема вбиральня для темношкiроi прислуги. Я навiть повiдомила про це головного санiтарного лiкаря штату Мiссiсiпi, щоб глянути, чи схвалить вiн цю iдею. Я пас.

Мiс Скiтер, вона втупила погляд у мiс Гiллi. Кладе карти лицьовим боком догори й так буденно промовляе:

– Гiллi, може, просто збудуемо туалет на вулицi для тебе.

Боже праведний, ото тихо стало.

Мiс Гiллi каже:

– Гадаю, тобi не треба так жартувати про ситуацiю з темношкiрими. Якщо й надалi хочеш залишитися редактором вiсника нашоi Лiги, Скiтер Фелан.

Мiс Скiтер захихотiла, але запевняю, iй не до смiху.

– Що, ти б… вигнала мене? Бо не погоджуюся з тобою?

Мiс Гiллi пiдняла брови.

– Я робитиму все, що повинна, щоб захистити наше мiсто. Мамо, твоя черга.

Я йду на кухню та не виходжу, допоки не чую, як зачиняються дверi за мiс Гiллi.



Упевнившись, що мiс Гiллi пiшла, саджу Мей Моблi в манеж, витягую смiтник на вулицю, бо сьогоднi буде вантажiвка. На початку пiд’iзноi дороги мiс Гiллi та ii божевiльна матуся ледь не збивають мене своею машиною, а тодi дружно гукають, що iм прикро. Повертаюся до будинку рада, що менi не зламали обидвi ноги.

Заходжу на кухню, а там мiс Скiтер. Вона сперлася на стiл, погляд серйозний, серйознiший, нiж зазвичай.

– Гей, мiс Скiтер. Вам щось подати?

Вона поглядае на дорогу, де мiс Лiфолт розмовляе з мiс Гiллi через вiконце автомобiля.

– Нi, просто… чекаю.

Протираю тацю рушником. Крадькома зиркаю на неi, вона все ще схвильовано дивиться крiзь вiкно. Вона не схожа на iнших панянок, така висока. І в неi такi високi вилицi. Опущенi вниз блакитнi очi надають iй сором’язливого вигляду. Тут тихо, чути лише маленьке радiо на столi, налаштоване на евангельську станцiю. Хай би вже йшла звiдси.

– Ви слухаете проповiдь пастора Грiна по радiо? – запитуе вона.

– Так, ме

Страница 5

.

Мiс Скiтер ледь усмiхаеться.

– Це так менi нагадуе мою няню.

– О, я знала Константiн, – мовлю.

Мiс Скiтер зосередилась на менi.

– Вона виховала мене, ви це знали?

Я киваю, шкодуючи, що розтулила рота. Про цю ситуацiю менi вiдомо занадто багато.

– Я намагалася дiстати адресу ii сiм’i в Чикаго, – продовжуе вона, – але нiхто ii не знае.

– Я також не знаю, мем.

Мiс Скiтер знову переводить погляд на вiкно, на «б’юiк» мiс Гiллi. Вона ледь помiтно похитуе головою.

– Ейбiлiн, та розмова… Я про те, що сказала Гiллi…

Беру чашку для кави, починаю iнтенсивно протирати.

– Хотiли б ви… щось змiнити? – запитуе вона.

І я нiчого не можу iз собою вдiяти. Я недвозначно витрiщаюся на неi. Тому що це одне з найбезглуздiших запитань, якi менi доводилося чути. У неi розгублений, незадоволений вигляд, наче вона посолила каву замiсть того, щоб поцукрувати ii.

Повертаюся до миття посуду, щоб вона не бачила, як я закотила очi.

– О, нi, мем, усе гаразд.

– Але та розмова про вбиральню… – i замовкла, бо на цьому словi до кухнi ввiйшла мiс Лiфолт.

– О, Скiтер, ось ти де, – дивиться на нас якось дивно. – Перепрошую, може я… щось перервала?

Ми обидвi стоiмо та думаемо, що ж вона могла почути.

– Мушу бiгти, – каже мiс Скiтер. – Побачимося завтра, Елiзабет. – Вiдчиняючи заднi дверi, додае: – Ейбiлiн, спасибi за обiд, – i виходить.

Іду до iдальнi, починаю прибирати зi столу. І як я й вiдчувала, мiс Лiфолт iде, приходить слiдом за мною, натягнувши свою засмучену усмiшку. Їi шия випирае, нiби вона збираеться щось мене запитати. Їй не подобаеться, що я розмовляю з ii друзями, коли ii немае поруч, нiколи не подобалося. Завжди прагнула знати, про що ми говоримо. Іду повз неi просто на кухню. Саджу Крихiтку в ii високе крiсло та беруся чистити духовку.

Мiс Лiфолт прямуе за мною, бере вiдерце «Крiско», оглянувши, вiдставляе. Крихiтка тягне до мами руки, та мiс Лiфолт вiдчиняе шафку, мов не бачить цього. Потiм iз грюкотом зачиняе ii, вiдчиняе ще одну. Зрештою, просто залишаеться на мiсцi. Я стою навкарачки. Пхаю голову в духовку так далеко, наче намагаюсь отруiтися газом.

– Здаеться, ви з мiс Скiтер спiлкувалися про щось надзвичайно серйозне.

– Нi, мем, вона лише… запитала, чи потрiбен менi якийсь старий одяг, – вiдповiдаю, мов iз колодязя. Жир усмоктався в моi руки. І запах, як з-пiд пахви. Незабаром iз мого носа скапуе пiт, i щоразу, витираючи його, розводжу по обличчю бруд. Певно, то найгiрше мiсце на землi, всерединi духовки. Якщо ви тут, то або чистите ii, або вас запiкають. Я майже впевнена, що сьогоднi я побачу сон про те, що застрягла всерединi, i ввiмкнули газ. Але тримаю голову в цьому жахливому мiсцi, бо волiю бути де завгодно, лише б не вiдповiдати мiс Лiфолт, що мiс Скiтер намагалася запитати мене. Запитати, чи хочу я щось змiнити.

За якийсь час мiс Лiфолт пирхае та йде до гаража. Гадаю, дивитиметься, де б збудувати менi нову вбиральню для темношкiрих.




Роздiл 2


Живучи тут, нiколи й не скажеш, що в Джексонi, штат Мiссiсiпi, двiстi тисяч населення. Я побачила цю цифру в газетi, i менi стало цiкаво, де ж усi цi люди живуть? Пiд землею? Бо на своему березi рiчки я знаю майже всiх, i бiлих сiмей теж знаю досить, одначе в сумi iх, напевно, не набереться двiстi тисяч.

Шiсть днiв на тиждень я сiдаю в автобус i iду через мiст Вудро Вiлсона туди, де проживають мiс Лiфолт i всi ii бiлi подружки, у район Белгевен. Вiн розташований неподалiк центру мiста та столицi штату. Будiвля Капiтолiю дуже велика, гарна ззовнi, та я нiколи в нiй не бувала. Цiкаво, скiльки платять за ii прибирання.

Далi, за Белгевеном, бiлий район Вудленд-Гiллс, а за ним Шервудський лiс, де на милi розтяглися величезнi дуби, порослi мохом. Поки що там iще нiхто не живе, та це до тiеi митi, коли бiлим заманеться перебратися до якоiсь новоi мiсцини. А далi сiльська мiсцевiсть, де на бавовнянiй плантацii Лонглiф живе мiс Скiтер. Вона не знае, що я збирала там бавовну 1931 року, пiд час Депресii, коли ми не iли нiчого, крiм державного сиру[2 - «Сирна мрiя», або гарячий сендвiч iз сиром – дешева та популярна страва перiоду Великоi Депресii.].

У Джексонi бiлi райони змiнюють один одного попри дорогу. А частина мiста, де живуть темношкiрi, наче великий мурашник, оточена з усiх бокiв державною землею, що не пiдлягае продажу. Наша чисельнiсть зростае, та ми не розширюемося. Наша частина мiста просто стае густонаселеною.

Цього полудня я сiла в автобус за номером шiсть, що йде з Белгевена до Ферiш-стрит. Сьогоднi в автобусi лише служницi в бiлих унiформах, якi повертаються додому. Ми теревенимо, усмiхаемось одна однiй, як нiби е власницями цього автобуса (не те, що ми проти присутностi бiлих – завдяки мiс Паркс маемо право сидiти, де завгодно, – просто тут усi друзi).

По центру заднього сидiння помiчаю Мiннi. Невеличка повненька жiночка з блискучими чорними кучерями. Сидить, розкинувши ноги та схрестивши гладкi руки.

Вона на сiмнадцять рокiв молодша вiд мене. Мiннi змогла б, напевно, пi

Страница 6

няти цей автобус над своею головою, якщо захотiла б. Такiй старiй панi, як я, пощастило мати Мiннi за подружку.

Сiдаю на вiльне мiсце перед нею, обертаюся та слухаю. Усi полюбляють послухати Мiннi.

– …То я й сказала: «Мiс Волтер, нiхто не хоче бачити вашу голу бiлу задницю, iм подобаеться лише моя, чорна. А тепер iдiть у дiм i вдягнiть своi панталони та якусь одежину».

– На ганку? Гола? – дивуеться Кiкi Браун.

– І задниця звисае аж до колiн.

Автобус вибухнув реготом, смiються, аж головами кецають.

– Боже мiй, та жiнка божевiльна, – витискае Кiкi. – Не знаю, Мiннi, як це тобi вдаеться натрапляти на ненормальних.

– А що, твоя мiс Паттерсон не така? – вiдказуе Мiннi. – Б’юсь об заклад, вона заводило в компанii прибитих.

Увесь автобус знову регоче, бо Мiннi нiкому iншому не дозволяе погано говорити про свою бiлу господиню. Це ii робота, тому й право полихословити належить iй.

Автобус перетинае рiчку й робить першу зупинку в районi для темношкiрих. Із десяток служниць виходить. Я пересiдаю на вiльне мiсце поряд iз Мiннi. Вона всмiхаеться та, вiтаючись, злегка штовхае мене лiктем пiд бiк. Потiм розслаблено спираеться на спинку сидiння: для мене розiгрувати шоу не потрiбно.

– Як ти? Розгладжувала складки весь ранок?

Смiюся та киваю головою:

– Пiвтори години.

– Чим ти нагодувала нинi мiс Волтер у тому бридж-клубi? Я весь ранок протупцяла, готуючи той дурнуватий торт iз карамеллю, а вона не з’iла жодноi крихти.

Це нагадало менi про слова мiс Гiллi за столом. Якби йшлося про якусь iншу бiлу ледi, нiхто б не хвилювався, та тут потрiбно знати, чи чекати через неi на неприемностi. Просто не знаю, як про це розповiсти.

Дивлюсь у вiкно, як ми минаемо лiкарню для темношкiрих, фруктовий кiоск.

– Гадаю, я чула, як мiс Гiллi говорила щось про те, що ii мама зовсiм висохла, – вимовляю якомога обережнiше. – Жалiлася, що та недоiдае.

Мiннi глипае на мене:

– Вона так сказала, справдi? – Вiд самого iменi ii очi звузилися. – Що ще сказала мiс Гiллi?

Краще вже викладу все.

– Думаю, Мiннi, вона з тебе очей не спускае. Будь… дуже обережна з нею.

– Мiс Гiллi краще бути обережною зi мною. Що там вона патякае? Я не вмiю готувати? Що та стара торба з кiстками нiчого не iсть, бо я не годую ii?

Мiннi пiднiмаеться та закидае свою сумочку через плече.

– Пробач, Мiннi, я почала про це тiльки тому, щоб ти трималася вiд неi подалi…

– Якщо вона колись менi заявить таке, то отримае шматочок Мiннi на обiд.

Пирхнувши, Мiннi виходить з автобуса.

Бачу крiзь вiкно, як вона трюхикае додому. З мiс Гiллi не жартують. Боже, певно, треба було змовчати.



За кiлька днiв виходжу з автобуса, проходжу квартал до дому мiс Лiфолт. А перед ним стоiть старий лiсовоз. У ньому двое темношкiрих чоловiкiв, один п’е каву, а iнший просто там i спить. Іду повз них, одразу ж на кухню.

Цього ранку мiстер Ралi Лiфолт iще вдома, що бувае досить рiдко. Коли б вiн тут не був, мае такий вигляд, наче рахуе кожну хвилину до повернення на свою бухгалтерську фiрму. Навiть у суботу. Але сьогоднi вiн чомусь сердиться.

– Це мiй чортiв будинок, i я плачу за все, що тут, трясця, е! – верещить мiстер Лiфолт.

Мiс Лiфолт поспiшае за ним iз такою усмiшкою, що стае зрозумiло: вона вже й не рада, що зачепила. Я ховаюсь у ваннiй кiмнатi. Минуло вже два днi пiсля тих балачок про вбиральню, i я сподiвалася, що все забулося. Мiстер Лiфолт вiдчиняе дверi, щоби поглянути на вантажiвку, i з хряскотом зачиняе iх знову.

– Я терпiв новий одяг, усi тi клятi поiздки до Нового Орлеана з твоiми унiверситетськими подружками, та це вже остання крапля!

– Але це збiльшить вартiсть будинку. Так сказала Гiллi!

Я й досi у ваннiй, але майже вiдчуваю, як мiс Лiфолт намагаеться втримати ту усмiшку на обличчi.

– Ми не можемо дозволити собi це! І Голбруки нам не указ!

На мить усе стихае. І враз я чую туп-туп маленьких повзункiв.

– Та-тку?

Виходжу з ванноi та прямую на кухню, бо Мей Моблi – це мiй клопiт.

Мiстер Лiфолт уже навпочiпки перед нею. На його обличчi – усмiшка, нiби гумова маска.

– Знаеш що, солоденька?

Та всмiхаеться у вiдповiдь. Чекае на приемний сюрприз.

– Ти не пiдеш до коледжу, тому що подружки твоеi мами не повиннi користуватися тим самим туалетом, що й прислуга.

Вiн виходить, грюкнувши дверима так, що Крихiтка аж клiпае.

Мiс Лiфолт свариться на доньку пальцем:

– Мей Моблi, ти ж знаеш, що тобi не можна вилазити з лiжечка!

Маленька дивиться на дверi, якими грюкнув ii татко, дивиться на маму, яка гнiвно супиться на неi. Мое малятко, вона схлипуе, наче щосили намагаеться не розплакатися.

Кваплюся до неi, попри мiс Лiфолт, i, пiдхопивши на руки, шепочу:

– Ходiмо до вiтальнi, пограемося з iграшкою, що говорить. Як той ослик каже?

– Вона постiйно вилазить iз лiжечка. Сьогоднi вранцi я тричi вкладала ii назад.

– Бо декому треба перевдягнутися. Хто це попiсяв?

Мiс Лiфолт засоромлено розмовляе:

– Ну, я щось не подумала… – Але вже глипае у вiкно, на лiсовоз.

Страница 7

вiдходжу назад, така люта, що мною аж тiпае. Крихiтка лежить у лiжечку з восьмоi вечора, звичайно, ii потрiбно перевдягти! Спробувала б мiс Лiфолт висидiти зо дванадцять годин у мокрих штанях, не встаючи!

Кладу Крихiтку на сповивальний столик, намагаючись не виказувати своеi лютi. Маленька уважно стежить, як я знiмаю з неi пiдгузок. Потiм простягае до мене свою ручку та нiжно доторкаеться до мого рота.

– Мей Мо погана, – промовляе вона.

– Нi, дитинко, ти не погана. – Кажу й погладжую ii по голiвцi. – Ти хороша. Дуже хороша.


* * *

Я винаймаю житло на Гессум-авеню з 1942 року. Можна сказати, що вулиця Гессум мае свiй характер. Будиночки всi маленькi, та подвiр’я рiзнi: окремi недоглянутi, без жодноi травинки, голi, як лисина в якогось дiдугана, а на iнших кущi азалiй i троянд, густий зелений газон. Мое подвiр’я, гадаю, – це щось середне.

Перед моiм будинком кiлька кущiв червоних камелiй. То тут, то там клаптики трави, а на мiсцi, де ще три мiсяцi пiсля аварii стояв пiкап Трiлора, й досi велика жовта пляма. Дерев у мене немае. Зате заднiй двiр тепер скидаеться на Едемський сад. Саме там моя сусiдка, Іда Пiк, розкинула грядки з овочами.

Своiми грядками Іда похвалитися не може, бо весь заднiй двiр у неi завалений мотлохом ii чоловiка – двигуни автомобiлiв, старi холодильники, шини. Вiн обiцяе, що все це полагодить, хоча так нiчого й не робить. То я й запропонувала Ідi щось посадити на моiй дiлянцi. Тепер я не займаюся городом, а вона дозволяе менi рвати потрiбне й економити пару доларiв на тиждень. А що ми не з’iли, Іда консервуе на зиму та дiлиться зi мною. Чудова гичка з рiпи, баклажани, бамiя бушелями, всiлякi баштаннi культури. Не знаю, як iй вдаеться захищати своi помiдори вiд жучкiв, але вдаеться. І вони смачнючi.

Того вечора йшов густий дощ. Я дiстала баночку Ідиноi капусти з помiдорами, з’iла останню скибку черствого кукурудзяного хлiба. Потiм почала пiдраховувати своi фiнанси, тому що останнiм часом сталося аж двi речi: квиток на автобус подорожчав до п’ятнадцяти центiв за поiздку й орендна плата зросла до двадцяти дев’яти доларiв на мiсяць. Я працюю на мiс Лiфолт iз восьмоi до четвертоi, шiсть днiв на тиждень, крiм суботи. Щоп’ятницi отримую сорок три долари, тобто сто сiмдесят два долари на мiсяць. Це означае, що пiсля оплати рахункiв за свiтло, воду, газ i телефон у мене залишиться тринадцять доларiв п’ятдесят центiв на тиждень на продукти, одяг, зачiску й пожертви на церкву. Ще треба згадати про те, що надiслати поштою всi цi рахунки тепер вартуе аж нiкель[3 - П’ять центiв.]. А моi робочi мешти такi благенькi, наче висохли з голоду. Нова пара коштуе сiм доларiв, тобто сидiти менi на капустi з помiдорами, доки не стану братиком Кроликом. Дай Боже здоров’я Ідi Пiк, iнакше менi взагалi нiчого було б iсти.

Озиваеться телефон, i я аж пiдстрибую. Ще не встигла сказати «алло», як чую голос Мiннi. Вона сьогоднi працюе допiзна.

– Мiс Гiллi спроваджуе мiс Волтер до будинку для людей похилого вiку. Маю шукати собi нову роботу. І знаеш, коли вона iде? Наступного тижня.

– О нi, Мiннi.

– Я вже почала шукати, набрала сьогоднi з десяток дам. Нiхто не зацiкавився.

Із жалем визнаю, що я не здивована.

– Передусiм спитаю завтра мiс Лiфолт, чи не знае вона, кому потрiбна служниця.

– Почекай, – просить Мiннi. Чую, як мiс Волтер щось говорить, а Мiннi вiдповiдае: – Хто я, по-вашому? Водiй? Я не повезу вас до замiського клубу, коли дощ як з вiдра.

Окрiм крадiжки, найгiршим для вашоi кар’ери прислуги е зухвальство. Хоча Мiннi така чудова куховарка, що iнодi це компенсуеться.

– Мiннi, не переймайся. Ми знайдемо тобi когось глухого як пень, як-от мiс Волтер.

– Мiс Гiллi вмовляла мене пiти працювати до неi.

– Що? – видаю якомога строгiше: – Дивися сюди, Мiннi, я сама утримуватиму тебе, та не дозволю працювати на цю злюку.

– Ти з ким, гадаеш, розмовляеш, Ейбiлiн? З мавпою? Це те ж саме, що пiти працювати на Ку-клукс-клан. І знаеш, я нiколи не позбавлю Юл Мей роботи.

– Боже, пробач менi, – просто я так нервую, коли заходить про мiс Гiллi. – Я зателефоную мiс Керолайн з «Жимолостi», може, вона когось знае. І мiс Рут наберу, вона така мила, аж серце розриваеться. Колись щоранку прибирала свiй будинок, а я мала просто складати iй компанiю. Їi чоловiк помер вiд скарлатини, гм-м-м.

– Дякую, Ейбi. Ну ж бо, мiс Волтер, з’iжте-но цю зелену квасолинку за мое здоров’я. – Мiннi прощаеться й кладе слухавку.



Наступного ранку старий зелений лiсовоз знову стояв на тому самому мiсцi. Гупати вже почали, та мiстер Лiфолт сьогоднi тут не крутиться. Припускаю, вiн зрозумiв, що програв цей раунд iще до його початку.

Мiс Лiфолт сидить за кухонним столом у своему блакитному стьобаному халатi й базiкае по телефону. Крихiтка, з личком у чомусь червоному та липкому, злапала маму за колiна й намагаеться привернути до себе ii увагу.

– Крихiтко, доброго ранку, – вiтаюсь.

– Мамо! Мамо! – кличе Маленька, силкуючись видертися на колiна до мiс Лiфолт.

– Нi, Мей Моблi, – зсов

Страница 8

е ii мiс Лiфолт. – Мама розмовляе по телефону. Дай мамi порозмовляти.

– Мамо, вiзьми, – скиглить Мей Моблi й простягае до мами ручки.

– Тс-с-с, – шепоче мiс Лiфолт.

Швидко хапаю Крихiтку й несу вмиватися, але вона продовжуе витягувати шию та скиглити «мамо, мамо».

– Сказала, як ти менi й говорила, – кивае мiс Лiфолт у слухавку. – Коли ми переiжджатимемо, це збiльшить вартiсть будинку.

– Ну ж бо, Крихiтко. Поклади своi ручки сюди, у водичку.

Але маленька надто пручаеться. Хочу намилити iй пальчики, а вона крутиться-звиваеться й таки вислизае з моiх рук. Бiжить простiсiнько до мами й, витягши пiдборiддя, щосили смикае за телефонний дрiт. Слухавка вилiтае з руки мiс Лiфолт i гепае на пiдлогу.

– Мей Моблi! – вигукую я.

Кваплюся до неi, та мiс Лiфолт устигае ранiше. Губи розтяглись у страхiтливiй усмiшцi, оголивши зуби. Мiс Лiфолт так ляскае Крихiтку по голих нiжках, що навiть я пiдстрибую наче вжалена.

Потiм мiс Лiфолт хапае Мей Моблi за руку та шарпае нею, карбуючи кожне слово:

– Мей Моблi, не чiпай бiльше мого телефона! – а тодi до мене, – Ейбiлiн, скiльки разiв я маю повторити, щоб ти тримала ii подалi вiд мене, коли я спiлкуюся по телефону!

– Вибачте, – кажу я й пiдхоплюю Мей Моблi, намагаюсь обiйняти ii, але вона репетуе на весь голос, обличчя червоне, б’еться.

– Заспокойся, Крихiтко, все добре, все…

Мей Моблi кривиться, замахуеться i – бац! Як дасть менi просто у вухо.

Мiс Лiфолт вказуе на дверi й верещить:

– Ейбiлiн, обидвi просто заберiться звiдси!

Несу маленьку з кухнi. Я така люта на мiс Лiфолт, що кусаю себе за язика. Якби ця дурепа придiлила власнiй дитинi хоч трiшки уваги, такого б не сталося! У кiмнатi Мей Моблi я сiдаю в крiсло-гойдалку. Дитинка схлипуе в мое плече, а я потираю iй спинку, радiючи, що вона не бачить мого лютого обличчя. Не хочу, щоб вона почувалася винною.

– Усе гаразд, Крихiтко? – шепочу я.

Вухо ще болить вiд ii малого кулачка. Я тiшуся, що вона вдарила мене, а не свою маму, бо й не знаю, що та жiнка з нею зробила б. Дивлюся нижче й бачу червоний вiдбиток руки на ii нiжцi.

– Я тут, маленька, Ейбi тут, – я гойдаю та заспокоюю ii, гойдаю та заспокоюю.

Але Крихiтка, вона просто плаче й плаче.



Десь ополуднi, коли починаються моi телесерiали, у гаражi все затихае. Мей Моблi сидить на моiх колiнах i допомагае чистити квасолю. Вона ще вiд ранку трохи неспокiйна. Гадаю, я теж, але я заштовхала свiй бiль у мiсце, де ним можна не перейматися.

Ми йдемо на кухню, i я рихтую iй сендвiч iз ковбасою. На пiд’iзнiй дорозi у своiй вантажiвцi робiтники влаштовуються пообiдати. Добре, що все спокiйно. Усмiхаюся Крихiтцi, даю iй полуничку, дякуючи Богу, що була поруч, коли трапилася та неприемнiсть з ii мамою. Боюся навiть думати, що могло статися, якби не було мене. Вона кладе полуничку до ротика й усмiхаеться у вiдповiдь. Гадаю, вона теж це розумiе.

Мiс Лiфолт зараз немае, тому вирiшую зателефонувати в будинок мiс Волтер, до Мiннi, щоб з’ясувати, чи знайшла вона якусь роботу. Та не встигаю дiйти до телефона, як у заднi дверi стукають. Вiдчиняю й бачу в дверях одного з робiтникiв. Зовсiм старий. У комбiнезонi поверх бiлоi сорочки.

– Здоровенькi були, мем. Можна у вас попросити трохи води? – питае вiн.

Не впiзнаю його. Певно, вiн iз пiвденноi частини мiста.

– Звiсно, – вiдповiдаю.

Дiстаю з буфета паперовий стаканчик iз намальованими кульками. Залишилися з другого дня народження Мей Моблi. Знаю, що мiс Лiфолт не сподобалося б, якби я запропонувала йому склянку.

Вiн залпом випивае воду та повертае менi стаканчик. Вигляд у нього дуже втомлений. І сум у очах.

– Як там успiхи? – цiкавлюсь я.

– Робота йде, – говорить вiн. – Але води ще немае. Думаю, ми прокладемо трубу з того боку дороги.

– Напарниковi теж потрiбно попити?

– Було б добре, – кивае вiн, i я йду по iншого смiшного стаканчика для його товариша i наповнюю його водою з-пiд крана.

Вiн не вiдразу несе його напарниковi.

– Перепрошую, – починае, – але де… – Стовбичить там хвилину, розглядаючи своi черевики. – Де тут можна… подзюрити?

Пiднiмае голову, дивлюся на нього, десь iз хвилину ми просто дивимось одне на одного. Тобто це досить кумедно. Не так, щоб розреготатися, але смiшно про це думати: два туалети в будинку, ще один будують, але й досi немае мiсця, щоб цей чоловiк мiг сходити до вiтру.

– Ну… – такого зi мною не бувало. Той юнак, Роберт, який що два тижнi прибирае подвiр’я, гадаю, ходить до вбиральнi до приходу сюди. Але цей чоловiк, вiн старий. Руки в глибоких зморшках. Сiмдесят рокiв тривоги залишили так багато слiдiв на його обличчi, що воно нагадуе дорожню карту.

– Гадаю, вам доведеться пiти в кущi, за будинком, – чую свiй голос, а сама хочу бути зараз деiнде. – Там пес, але вiн вам нiчого не заподiе.

– Тодi гаразд, – каже вiн. – Дякую.

Я спостерiгаю, як вiн повiльно повертаеться зi склянкою води для свого напарника.

Стукiт i землянi роботи тривають увесь день.



Упродовж наступного дня двiр будинку сповнюють с

Страница 9

укiт молоткiв i шкрябання лопат. Я нiчого не питаю в мiс Лiфолт про це, а та нiчого не пояснюе. Тiльки щогодини виглядае iз заднiх дверей, щоб перевiрити, що вiдбуваеться.

О третiй годинi пополуднi гуркiт припиняеться, чоловiки сiдають у свою вантажiвку та iдуть. Мiс Лiфолт проводжае iх поглядом i голосно зiтхае. Потiм сiдае в автiвку та вирушае займатися тим, чим займаеться, коли не хвилюеться, що бiля ii будинку крутиться пара темношкiрих.

За якийсь час деренчить телефон.

– Мiс Лiф…

– Вона рознесла на все мiсто, що я краду! Ось чому я не можу знайти роботу! Ця вiдьма перетворила мене на найнахабнiшу покоiвку-злочинницю округу Гiндс!

– Постривай, Мiннi, переведи подих…

– Сьогоднi вранцi перед роботою я пiшла до Ренфроу, що живуть у «Платанi», то мiс Ренфроу ледь не виганяла мене зi свого подвiр’я. Говорить, що мiс Гiллi розповiла iй про мене все, й усi вже знають, що я у мiс Волтер вкрала свiчник!

Аж вiдчуваю, з якою силою вона тримае слухавку, так, що здаеться, переламае ii надвое. Чую голос Кiндри й дивуюся, чому Мiннi вже вдома. Зазвичай вона не йде з роботи ранiше четвертоi.

– Я ж тiльки готувала старiй смачну iжу та доглядала за нею!

– Мiннi, я знаю, що ти чесна жiнка. І Господь це знае.

Голос раптом стишуеться – нiби бджоли в стiльнику дзижчать:

– Коли я прийшла до мiс Волтер, мiс Гiллi вже була там i намагалася дати менi двадцять доларiв. Говорить: «Вiзьми. Я знаю, вони тобi потрiбнi». Я ледь не плюнула iй в обличчя. Та стрималася. Нi, мем, – вона аж задихалась, – я зробила гiрше.

– Що ти зробила?

– Не скажу. Нiкому не скажу про той пирiг. Але я дала iй те, на що вона заслуговуе! – Тепер Мiннi голосить, а я цiпенiю з жаху. Із мiс Гiллi краще не жартувати. – Я вже нiколи не знайду роботу, Лерой мене вб’е…

Десь неподалiк починае плакати Кiндра. Мiннi кладе слухавку, навiть не попрощавшись. Не розумiю, що вона торочила про якийсь пирiг. Але, Господи, знаючи Мiннi, там не було нiчого доброго.



Увечерi я зiрвала багрину та помiдор на Ідинiй грядцi. Пiдсмажила кавальчик шинки, приготувала трiшки пiдливи та соус для печива. Розчесала та вклала свою перуку, накрутилася на рожевi бiгудi, збризнувши волосся лаком. Увесь вечiр я стурбовано думала про Мiннi. Треба викинути би це з голови, якщо хочу сьогоднi заснути.

Сiдаю за стiл, щоб поiсти, вмикаю радiо. Малий Стiвi Вандер спiвае «Кiнчики пальцiв». Цьому хлопчинi не заважае те, що вiн темношкiрий. Йому дванадцять, слiпий, а вже на радiо. Коли вiн закiнчуе спiвати, перемикаю станцii, пропускаючи проповiдь пастора Грiна, й зупиняюся на станцii з афро-американською музикою. Тут грають танцювальний блюз.

Люблю слухати тi принаднi тягучi звуки, коли смеркае. Тодi менi здаеться, що в будинку повно люду. Так i бачу, як вони погойдуються пiд звуки блюзу на моiй кухнi. Коли вимикаю верхне свiтло, то уявляю, що ми в «Круцi». Невеличкi столики, на них лампи з червоними абажурами. Травень або червень, теплiнь. Мiй чоловiк, Клайд, заслiплюе мене своею усмiшкою й каже: «Кохана, хочеш випити?» А я вiдповiдаю: «Чорну Мерi, без льоду» й починаю смiятись iз себе, бо насправдi сиджу на кухнi, замрiяна, i нiчого мiцнiшого за бузковий «Нiхай» нiколи й не куштувала.

По радiо Мемфiс Мiннi спiвае про те, що пiсне м’ясо смажити не варто, тобто про те, що кохання тривае недовго. Час вiд часу думаю, що могла б знайти собi iншого чоловiка, когось iз нашоi церкви. Рiч у тiм, що я так люблю Господа, що побожний чоловiк так багато для мене не важитиме. Чоловiки, що менi подобаються, не з тих, якi залишаться з вами, витративши всi вашi грошi. Я вже припустилася такоi помилки двадцять рокiв тому. Коли мiй чоловiк Клайд покинув мене заради тiеi нiкчемноi шльондри з Ферiш-стрит, на прiзвисько Какао, я розсудила, що краще вiдразу давати вiдкоша в таких справах.

Надворi пронизливо нявчить кiт, i я повертаюся на свою холодну кухню. Вимикаю радiо й вмикаю свiтло, дiстаю iз сумочки молитовник. Мiй молитовник – це звичайний блакитний блокнот, який я придбала в крамницi «Бен Франклiн». Я користуюсь олiвцем, тому можу витирати гумкою, допоки не стане як треба. Я почала писати молитви ще у школi. Коли в сьомому класi я повiдомила вчительку, що бiльше до школи не ходитиму, бо маю допомагати мамi, мiс Росс ледь не заплакала.

– Ейбiлiн, ти найкмiтливiша в класi, – сказала вона. – І единий спосiб не розгубити це – читати й писати щодня.

Тому я й почала записувати молитви замiсть того, щоб промовляти iх. Але вiдтодi бiльше нiхто не називав мене кмiтливою.

Перегортаю сторiнки молитовника, щоб побачити, хто там у мене сьогоднi. Декiлька разiв цього тижня менi спадало на гадку, що, може, й мiс Скiтер внесу до списку. Навiть не знаю, чому. Вона завжди така мила, коли заходить. Хоча мене це й лякае, та постiйно мiркую, про що ж саме йшлося, коли вона запитала мене на кухнi мiс Лiфолт, чи не хочу я все змiнити. Ще й тi ii розпитування про Константiн, няньку, що виховала ii. Я знаю, що вiдбулося мiж Константiн i мамою мiс Скiтер, але нiзащо не ро

Страница 10

повiм iй цю iсторiю.

Але така от рiч, що коли я почну молитися за мiс Скiтер, то за наступноi нашоi зустрiчi розмова продовжиться. І пiсля того, й пiзнiше. Тому що так дiе молитва. Вона немов електрика, що пiдтримуе роботу предметiв. А ситуацiя з туалетом – не з тих, якi я хочу обговорювати.

Продивляюся список тих, за кого молюся. За номером один – моя Мей Моблi. Потiм хвора на ревматизм Фаннi Лу з церкви. Моi сестри Інез i Мейбл iз Порт-Гiбсона, в яких разом вiсiмнадцять дiтей, i у шiстьох iз них грип. Якщо список невеликий, я згадую смердючого бiлого стариганя, що живе за крамницею, де продають корм для тварин, того, що збожеволiв, хильнувши крему для взуття. Та сьогоднi список досить довгий.

А гляньте-но, кого ще я додала у список. Бертрiну Бессемер, очам не вiрю! Усiм вiдомо, що ми з Бертрiною не зносимо одна одну вiдтодi, як вона обiзвала мене дурною негритоскою за те, що я вийшла замiж за Клайда купу рокiв тому.

– Мiннi, – запитала я минулоi недiлi, – чому Бертрiна попросила мене молитися за неi?

Ми йшли додому пiсля служби, що на першу пополуднi. Мiннi й сказала:

– Ходять чутки, ти знаеш сильнi молитви, вони допомагають краще, нiж звичайнi.

– Як ти сказала?

– Евдора Грiн, коли зламала стегно та потрапила до твого списку, через тиждень вже була на ногах. Ісайя впав iз вантажiвки з бавовною, потрапив у твiй список того самого вечора й наступного дня повернувся на роботу.

Цi слова змусили мене замислитися над тим, що менi навiть не випало нагоди помолитися за Трiлора. Може, тому Господь i забрав його так швидко. Не хотiв зi мною сперечатись.

– Снафф Вашингтон, – правила далi Мiннi. – Лолi Джексон – чорт, Лолi потрапила в твiй список i за два днi встала з iнвалiдного крiсла, наче ii торкнувся Ісус. Це вiдомо кожному в окрузi Гiндс.

– Але це ж не я, – заперечую. – Це просто молитва.

– Але Бертрiна… – Вимовляючи це, Мiннi розреготалася. – Пам’ятаеш Какао, з якою втiк Клайд?

– Гмм. Таке забудеш.

– За тиждень пiсля того, як Клайд покинув тебе, я чула, що Какао прокинулася, а ii пiська смердить, як зiпсована устриця. Три мiсяцi лiкувалася. Бертрiна – найкраща подружка Какао. Вона знае силу твоеi молитви.

Я аж рота роззявила. Чому ж вона ранiше про це не згадувала?

– Ти натякаеш, що люди думають, нiби я вдаюся до чорноi магii?

– Я знала, що ти хвилюватимешся, якщо розповiм тобi. Люди просто думають, що в тебе з Богом ближчий зв’язок, нiж у iнших. В усiх нас спiльна телефонна лiнiя з Господом, але ти, ти говориш йому просто у вухо.

На плитi починае шипiти чайник, повертаючи мене до реальностi. Боже ж мiй, гадаю, треба наважитися та додати в список мiс Скiтер, але з якого дива – сама не вiдаю. Це нагадуватиме менi про те, про що не хочу й думати: що мiс Лiфолт будуе для мене вбиральню, бо вважае мене заразною. А мiс Скiтер запитуе, чи не хочу я все змiнити, начебто змiнити Джексон, Мiссiсiпi – це наче замiнити електричну лампочку.



Чищу я квасолю на кухнi в мiс Лiфолт, а тут дзвонить телефон. Сподiваюся, що то Мiннi, повiдомить, що щось пiдшукала. Я вже набирала всiх, у кого працювала, й усi вiдповiли менi одне й те саме: «Ми не наймаемо прислугу». Та насправдi вони мали на увазi «Ми не наймаемо Мiннi».

Хоча свiй останнiй робочий день Мiннi мала три днi тому, мiс Волтер тишком зателефонувала iй учора ввечерi, попросила зайти сьогоднi, бо в будинку стало занадто порожньо пiсля того, як мiс Гiллi вивезла майже всi меблi. Я й досi не знаю, що сталось у Мiннi з мiс Гiллi. Та й знати не хочу.

– Резиденцiя Лiфолт.

– Е-е, привiт. Це… – Ледi затихла, прокашлялась. – Алло. Можна… Можу я поговорити з Елiзабет Лiфолт?

– Мiс Лiфолт зараз немае вдома. Переказати iй щось?

– О! – вигукнула вона, наче розхвилювалася через таку дурницю.

– Можна поцiкавитися, хто телефонуе?

– Це… Селiя Фут. Цей номер дав менi чоловiк, я не знайома з Елiзабет, але… вiн сказав, що iй вiдомо все про Благодiйний вечiр i Жiночу Лiгу.

Ім’я менi знайоме, та не впевнена, звiдки. Висловлюеться та жiнка так, нiби вона з глухого села, де в черевиках може й кукурудза прорости. Але голос такий солоденький, високий. Проте, здаеться, вона не з тих ледi, що живуть неподалiк.

– Я перекажу iй, що ви телефонували, – вiдповiдаю. – Який ваш номер?

– Я тут новенька i… ну… це не так, я тут уже досить довго, десь бiльше нiж рiк. Просто нi з ким тут не знайома. Я нечасто… виходжу в люди.

Вона знову прокашлялася, а я собi мiркую, i чого то вона менi все це розповiдае? Я ж служниця, якщо розмовлятиме зi мною, то друзi в неi не з’являться.

– Я думала, що, може, чимось допоможу з тим вечором, не виходячи з дому, – торочить вона.

І тут я згадую, хто ж вона така. Це ii мiс Гiллi та мiс Лiфолт постiйно поливають брудом, бо вона вийшла замiж за колишнього кавалера мiс Гiллi.

– Я перекажу ваше повiдомлення, – запевняю. – Який, ви сказали, ваш номер?

– О, я хотiла перебiгти до крамницi за продуктами. Що ж, мабуть, посиджу вдома та почекаю.

– Якщо вона не зв’яжеться з вами, т

Страница 11

залишить повiдомлення прислузi.

– У мене немае прислуги. Фактично, я саме збиралася запитати ii про це, можливо, вона когось порадить.

– Ви шукаете прислугу?

– Та я вже з нiг збилася, шукаючи того, хто iздитиме в округ Медiсон.

Ну i як вам таке.

– Я знаю дуже хорошу людину. Вона славиться своiми стравами й за дiтками вашими пригляне. У неi навiть власна машина е, щоб дiстатися до вашого будинку.

– О, ну… Все-таки я б порадилася з Елiзабет. Я вже продиктувала вам свiй номер?

– Нi, мем, – зiтхаю я. – Слухаю.

Мiс Лiфолт нiколи не порекомендуе Мiннi, усе через ту брехню мiс Гiллi.

Вона диктуе:

– Мiсiс Джоннi Фут, Емерсон, 2-66-09.

Про всяк випадок говорю:

– А ii iм’я Мiннi, Лейквуд, 8-44-32. Записали?

Крихiтка тягне мене за сукню:

– Животик болить… – i потирае живiт.

У мене виникае iдея. Я iмпровiзую:

– Зачекайте, що там, мiс Лiфолт? Так, я перекажу iй. – І знову прикладаю слухавку до рота: – Мiс Селiе, мiс Лiфолт щойно ввiйшла, каже, що погано почуваеться, але щоб ви таки зателефонували Мiннi. Вона каже, що набере вас, якщо потрiбна буде допомога з Вечором.

– О! Перекажiть iй, що я дуже вдячна. І щиро сподiваюся, що iй полегшае. І хай телефонуе менi будь-коли.

– Покоiвка Мiннi Джексон, Лейквуд, 8-44-32. Заждiть, що-що? – Даю Мей Моблi печиво, а самiй з бiса приемно вiд учиненого. Я брешу, й менi байдуже.

Кажу мiс Селii:

– Вона просить нiкому не розповiдати, що порадила вам Мiннi, всi ii подруги хочуть найняти цю покоiвку, й дуже засмутяться, коли дiзнаються, що ii порекомендували комусь iншому.

– Я не викажу ii секрет, якщо вона не викаже мiй. Я не хочу, щоб мiй чоловiк знав, що я наймаю служницю.

Ну, якщо це не iдеально, то що ж тодi.

Тiльки-но закiнчено розмову, якнайшвидше набираю номер Мiннi. І тут на порозi мiс Лiфолт.

Бачте, оце-то ситуацiя. Я дала тiй жiнцi, мiс Селii, домашнiй номер Мiннi, та вона сьогоднi працюе, бо мiс Волтер самотньо. І коли Селiя зателефонуе, то Лерой дасть iй номер мiс Волтер, бо вiн дурень. А якщо мiс Волтер вiдповiсть на дзвiнок мiс Селii, гру закiнчено. Мiс Волтер розпатякае цiй жiнцi всi плiтки, якi розпускае мiс Гiллi. Мушу зв’язатися з Мiннi чи Лероем, поки цього не сталося.

Мiс Лiфолт прямуе до своеi спальнi та, як я й думала, одразу ж зависае на телефонi. Спочатку вона телефонуе мiс Гiллi. Потiм перукарцi. Потiм до крамницi щодо весiльного подарунка. І базiкае, i базiкае, i базiкае. Щойно закiнчивши, виходить i питае, що в них на вечерю цього тижня. Витягую блокнот, перечитую список. Нi, вона не хоче свинину на кiстцi. Вона намагаеться змусити чоловiка схуднути. Вона хоче яловичу вiдбивну iз зеленим салатом. І скiльки, на мою думку, калорiй у безе? І щоб я бiльше не давала Мей Моблi печиво, тому що та надто товста, i… i… i…

Боже мiй! Як для жiнки, що слова до мне не зронить, за винятком «зроби це» та «користуйся тiею вбиральнею», нi сiло нi впало вона розводиться зi мною, нiби я ii найкраща подруга. Мей Моблi витупцюе джигу, намагаючись привернути мамину увагу. І щойно мiс Лiфолт нахиляеться до дитини, як опа! Вона вилiтае з дому, бо забула про одну справу, а клятий час уже минув.

Гарячково набираю номер, аж пальцi не слухаються.

– Мiннi! Я знайшла тобi роботу. Але будь бiля телефона….

– Вона вже телефонувала. – Голос у Мiннi безбарвний. – Лерой дав iй номер.

– І мiс Волтер вiдповiла, – здогадуюсь я.

– Глуха як пень, i раптом, чудо Господне, почула телефон. Я крутилася по кухнi туди-сюди й не звернула уваги, а тодi почула свое iм’я. Потiм зателефонував Лерой, я й дiзналася, що то було. – Голос у Мiннi зовсiм виснажений, а вона з тих, хто нiколи не втомлюеться.

– Що ж, може, мiс Волтер не розповiла iй ту брехню, що вигадала мiс Гiллi. Нiколи не знаеш напевне. – Але навiть я не така дурна, щоб вiрити в це.

– Навiть якщо й не розповiла, мiс Волтер усе вiдомо про те, як я помстилася мiс Гiллi. Ти не уявляеш, який Страшний Жах я вчинила. Навiть не хочу тобi зiзнаватись. Упевнена, що мiс Волтер розповiла тiй жiнцi, що я втiлення самого диявола. – Їi голос звучить моторошно. Неначе грамофонна платiвка, що грае трохи сповiльнено.

– Вибач. Якби я могла зателефонувати ранiше, ти б устигла пiдiйти до телефона.

– Ти зробила все, що могла. Тепер менi вже нiхто й нiяк не допоможе.

– Я помолюся за тебе.

– Дякую, – говорить вона, а тодi в голосi щось надриваеться. – І спасибi, що спробувала менi допомогти.

Кладемо слухавки, i я беруся за прибирання. Голос Мiннi мене налякав.

Вона завжди була сильною жiнкою, завжди боролася. Пiсля смертi Трiлора вона приносила менi вечерю щовечора три мiсяцi поспiль. І щодня примовляла: «Ну-ну, ти ж не залишиш мене саму на цiй грiшнiй землi», а я вам кажу, що мiркувала про це. Уже й петлю на мотузцi зав’язала, коли Мiннi знайшла ii. Мотузка була Трiлорова, вiдтодi, коли вiн готував науковий проект iз блоками та колесами. Не впевнена, чи я б скористалася нею, усвiдомлюючи, що це грiх проти Господа, але тодi я була не при собi. Мiннi нiчого н

Страница 12

питала, тiльки витягла ii з-пiд лiжка, викинула у вiдро для смiття та винесла на вулицю. Коли повернулася, то потерла руки, наче просто прибрала, як зазвичай. Вона така дiловита, та Мiннi. Але зараз вона звучить не дуже. Я подумала, чи не перевiрити сьогоднi, що лежить пiд ii лiжком.



Ставлю на пiдлогу вiдерце з мийними засобами «Саншайн», яке змушуе тих ледi з телевiзора постiйно всмiхатися. Мушу сiсти. Пiдходить Мей Моблi, тримаючись за животик, i просить:

– Зроби, щоб не болiло.

Вона кладе голiвку менi на колiна. Знову та знову гладжу ii волосся, поки вона ледь не муркоче, вiдчуваючи любов, яка струменить з моеi руки. А я мiркую про всiх своiх друзiв, про те, що вони зробили для мене. І що роблять щодня для бiлих жiнок, у яких працюють. І про той бiль у голосi Мiннi. І про Трiлора, мертвого та похованого.

Дивлюся на Крихiтку, i глибоко в душi знаю, що не зможу вдiяти нiчого, щоб вона не стала такою самою, як ii мама. І все це разом вколисуе мене. Я заплющую очi й подумки промовляю «Отче наш». Але легше менi вiд цього не стае.

Допоможи менi, Боже, та тут треба щось робити.



Крихiтка весь полудень обiймае мене за ноги, й кiлька разiв я ледь не перечеплююся через неi. Та я й не проти. Мiс Лiфолт i слова не зронила вiд ранку нi до мене, нi до Мей Моблi. Так завзято працюе на своiй машинцi в спальнi. Напевно, хоче прикрити ще щось недоладне в будинку.

Через якийсь час ми з Мей Моблi йдемо до вiтальнi. Менi потрiбно перепрасувати купу сорочок мiстера Лiфолта, а потiм приготувати печеню. Я вже помила ванну, змiнила постiльну бiлизну та пропилососила килими. Я завжди намагаюся впоратися ранiше, щоб ми з Крихiткою могли побути разом i погратись.

Мiс Лiфолт заходить i спостерiгае, як я прасую. Вона так iнколи чинить. Насупиться та дивиться. І поспiхом усмiхаеться, якщо гляну на неi. Поправляе ззаду волосся, щоб здавалося пишнiшим.

– Ейбiлiн, маю для тебе сюрприз. – І всмiхаеться на весь рот. Зуби не показала, тiльки губи розтягнула. – Ми з мiстером Лiфолтом вирiшили побудувати тобi власну, окрему вбиральню. – Плескае в долонi й опускае голову. – Там, у гаражi.

– Так, мем.

Де, вона гадае, я була весь цей час?

– Отже, вiдтепер, замiсть гостьового туалету ти використовуватимеш власний. Хiба це не чудово?

– Так, мем.

Продовжую прасувати. Телевiзор увiмкнений, от-от почнеться моя програма. Вона стоiть там i далi тупиться в мене.

– То тепер користуватимешся тим, у гаражi, розумiеш?

Я не дивлюся на неi. Намагаюся не ускладнювати все, та вона таки добиваеться свого:

– Може, вiзьмеш папiр i пiдеш спробуеш?

– Мiс Лiфолт, цiеi митi я не маю потреби йти туди.

Мей Моблi показуе на мене з манежу й промовляе:

– Мей Мо сiк?

– Пiду принесу тобi сiк, маленька, – вiдповiдаю iй.

– О… – Мiс Лiфолт кiлька разiв облизуе губи. – Але пiзнiше ти пiдеш туди та використовуватимеш ту вбиральню, тобто… тiльки ii, добре?

На мiс Лiфолт багато косметики, густоi, немов вершки. І ту жовтувату мазюку вона й на губи наклала, тож важко визначити, чи е в неi рот. Говорю те, чого вона прагне почути:

– Вiднинi я користуватимуся своею вбиральнею для темно-шкiрих. А тепер пiду та ще раз старанно помию хлоркою ванну кiмнату для бiлих.

– Ну, не квапся. Можеш зробити це будь-коли сьогоднi.

Але, втiм, вона стримить там i крутить обручку, вона хоче, щоб я зробила це зараз.

Повiльно вiдкладаю праску та вiдчуваю, як у моiх грудях проростае гiрке зерно, засiяне там пiсля смертi Трiлора. Мое лице горить, язик чухаеться. Не знаю, що вiдповiсти iй. Та розумiю те, що я цього не скажу. І розумiю, що вона теж не каже того, чого прагне, й тому так дивно: нiхто нiчого не говорить, але ми якось ведемо розмову.




Мiннi





Роздiл 3


Я стою на задньому ганку бiлоi ледi й сама себе вмовляю: «Мовчи, Мiннi». Проковтни все, що може вилетiти з твого рота й запхай це собi в зад. Май вигляд служницi, яка виконуе все, що iй велять. Насправдi, зараз я так хвилююся, що якщо отримаю цю роботу, то нiколи бiльше не скаржитимусь.

Я пiдтягую панчохи, бо вони трохи провисають – бiда всiх повних невисоких жiнок у всьому свiтi. Потiм повторюю, що маю казати, а що тримати при собi. Роблю крок уперед i натискаю гудзик дзвiнка.

Вiн дзвонить довгим «дiн-дон», вишукано та незвичайно для цього великого замiського будинку. Вiн немов замок, сiра цегла пiднiмаеться високо в небо, простягаеться i лiворуч, i праворуч теж. З усiх бокiв галявину оточують лiси. Якби це було мiсце з казки, то в лiсi напевне жили би вiдьми. Отi, що iдять дiтей.

Заднi дверi вiдчиняються, i в них постае Мерилiн Монро. Або ж ii близька родичка.

– Привiт, а ви якраз вчасно. Я Селiя. Селiя Рей Фут.

Бiла ледi подае менi руку, i я дивлюся на неi. Можливо, вона й схожа на Мерилiн, але не готова до кiнопроб. Їi золотава зачiска в борошнi. Борошно на накладних вiях. І весь вузький брючний костюм обсипаний борошном. Стоiть у хмарi борошна та в костюмi, який облягае ii так щiльно, що дивуюся, як вона дихае.

– Так,

Страница 13

ем. Я Мiннi Джексон. – Замiсть потиснути iй руку, я розгладжую свою бiлу форму. Менi не потрiбен такий безлад. – Ви щось готуете?

– Один iз тих перекинутих тортiв за рецептом iз журналу. – Вона зiтхае. – І вiн не дуже вдаеться.

Я проходжу за нею досередини й бачу, що мiс Селiя Рей Фут iще не дуже постраждала вiд фiаско з борошном. Увесь удар припав на кухню. Стiльницi, дводверний холодильник, кухонний комбайн – усе десь на чверть дюйма вкрите борошном. Вiд такого безладу я божеволiю. Я ще навiть не отримала роботу, а вже шукаю в мийцi губку.

Мiс Селiя каже:

– Гадаю, менi треба трохи повчитися.

– Звичайно, що треба, – вiдповiдаю. І зразу ж прикушую язика. Ти не огризатимешся до цiеi бiлоi ледi так, як до iншоi. Огризалася до неi, поки ту не забрали до будинку для людей похилого вiку.

Але мiс Селiя просто всмiхаеться, мие руки в мийцi, де повно посуду. Цiкаво, можливо, я втрапила на ще одну глуху, як мiс Волтер. Сподiватимемося, що так.

– Менi нiяк не вдаеться призвичаiтися до кухонноi роботи, – промовляе вона тихим голлiвудським голосом Мерилiн, i я можу запевнити, що вона не вiд свiту цього. Я зиркаю вниз i бачу, що дурепа не носить жодного взуття, нiби вона якийсь бiлий непотрiб. Поважнi бiлi дами не ходять босонiж.

Вона, мабуть, на десять чи п’ятнадцять рокiв молодша за мене, iй приблизно двадцять два, чи можливо, двадцять три, i вона дуже красива, та навiщо iй так багато штукатурки на обличчi? Б’юсь об заклад, на нiй вдвiчi бiльше макiяжу, нiж на iнших бiлих жiнках. Також груди в неi набагато бiльшi. Насправдi, вони майже такi самi великi, як i в мене, проте в усiх iнших мiсцях вона худорлява, а я нi. Сподiваюся, iсть вона багато. Бо я смачно готую, й саме тому люди наймають мене.

– Я можу запропонувати вам прохолоднi напоi? – запитуе вона. – Присядьте, я щось вам принесу.

Я розумiю: тут вiдбуваеться щось смiшне.

– Лерою, напевно, вона божевiльна, – сказала я, коли три днi тому мiс Селiя менi зателефонувала та попросила прийти на спiвбесiду, – тому що всi в мiстi думають, що я вкрала в мiс Волтер срiбло. І я впевнена, що вона теж так думае, бо телефонувала мiс Волтер саме тодi, коли я була там.

– Бiлi люди дивнi, – вiдповiв Лерой. – Хто знае, може, стара добре про тебе вiдгукнулась.

Я пильно дивлюся на мiс Селiю Рей Фут. Ще нiколи в життi бiла жiнка не пропонувала менi присiсти та пригостити прохолодним напоем. Чорт, тепер навiть не знаю, чи ця дурепа взагалi плануе наймати покоiвку, чи вона просто так притягнула мене сюди.

– Мем, може, краще спершу пiти й оглянути будинок.

Вона всмiхаеться, нiби ii лаковану голову нiколи навiть не вiдвiдувала думка показати менi будинок, в якому я, можливо, прибиратиму.

– О, звичайно. Проходьте туди, Максi. Спершу я покажу вам дивовижну iдальню.

– Мое iм’я Мiннi.

Може, вона не глуха, та не божевiльна. Може, вона просто дурна. У мене знову зароджуеться надiя.

Жiнка водить мене своiм химерним будинком i розмовляе, а я йду слiдом. На першому поверсi десять кiмнат, i в однiй опудало ведмедя грiзлi, який, схоже, з’iв попередню покоiвку й чекае на наступну. Обсмалений прапор Конфедерацii висить у рамцi на стiнi, а на столi стоiть старовинний срiбний пiстолет iз вигравiюваним iменем «Генерал Конфедерацii Джон Фут». Мабуть, тiею штукою прапрадiд Фут лякав рабiв.

Ми рухаемося далi, й усе iнше там таке саме, як i в будь-якому хорошому бiлому будинковi. До того ж, це найбiльший будинок, у якому я коли-небудь була, хоч там скрiзь брудна пiдлога та запиленi килими; незлi люди, якi кращого не бачили, сказали б, що килими зачовганi, але я одразу впiзнаю старовину. Я працювала в декiлькох поважних будинках. Просто сподiваюся, що вона вже не таке село, що навiть пилососа не мае.

– Мама Джоннi не дозволяе менi нiчого прикрашати. Моя б воля, на стiнах були би бiлi килими iз золотим оздобленням, а не цей мотлох.

– Звiдки ви? – запитую я.

– Я з… Шугар-Дiтча. – Їi голос трохи падае. Шугар-Дiтч – найбiльша дiра у Мiссiсiпi, а то й у всiх Сполучених Штатах. Вiн знаходиться в окрузi Тунiка, майже бiля Мемфiса. Одного разу я бачила в газетi фотографii, на яких було зображено тi халупи. Навiть бiлi дiти мали вигляд, наче вони тиждень нiчого не iли.

Мiс Селiя намагаеться всмiхнутися й говорить:

– Я вперше наймаю покоiвку.

– Вона вам тут конче потрiбна, – ну, Мiннi…

– Я була дуже рада отримати рекомендацii вiд мiсiс Волтер. Вона розповiла менi про вас усе. Сказала, що ви готуете найкраще в мiстi.

Якась нiсенiтниця. Пiсля того, що я зробила з мiс Гiллi просто на очах у мiс Волтер?

– А вона казала… ще щось про мене?

Але мiс Селiя вже пiднiмаеться великими гвинтовими сходами. Я йду за нею нагору, довгим коридором, залитим сонячним свiтлом, що проникае крiзь вiкна. Хоча тут знаходяться двi жовтi спальнi для дiвчаток, i одна синя та одна зелена – для хлопчикiв, зрозумiло, що дiтей тут немае. Тiльки пил.

– Тут, у головному будинку, в нас п’ять спалень i п’ять ванних кiмнат. – Вона показуе на вiкно, i я бачу велик

Страница 14

й блакитний басейн, а за ним – iще один будинок. Мое серце гупае.

– А там, бiля басейну, ще один будиночок, – зiтхае вона.

Зараз я б згодилася на будь-яку роботу, проте в такому великому будинковi повиннi платити багато. Я ж не проти, що буде багато роботи. Я не боюся роботи.

– А коли ви плануете народити дiтей, щоб у цих лiжечках хтось спав? – Я намагаюся всмiхатися та бути привiтною.

– О, в нас будуть дiти. – Вона прочищае горло, метушиться. – Я маю на увазi, що дiти – це едине, заради чого варто жити. – Вона дивиться собi пiд ноги. Минае кiлька секунд, допоки вона йде назад до сходiв. Іду назирцi, помiчаю, як вона мiцно тримаеться за перила, як боiться впасти.

Уже в iдальнi мiс Селiя починае хитати головою.

– Роботи тут дуже багато, – говорить вона. – Усi цi спальнi й пiдлога…

– Так, мем, багато, – погоджуюсь я i мiркую, що якби вона побачила мiй будинок iз розкладачкою в холi й один туалет на шiсть осiб, то, напевно, втекла б. – Але я сповнена енергii.

– … а ще треба почистити срiбло.

Вона вiдчиняе буфет iз срiблом розмiром iз мою вiтальню. Поправляе свiчку, що смiшно похилилася в канделябрi, i я розумiю, чому вона сумнiваеться.

Пiсля того, як усе мiсто почуло брехню мiс Гiллi, три ледi поспiль виставили мене, щойно я назвала свое iм’я. Я приготувалася до удару. Скажiть це, ледi. Скажiть, що ви думаете про мене та свое срiбло. Менi хочеться плакати, коли я згадую, як мене влаштовувала б ця робота i як мiс Гiллi вчинила, щоб я ii не отримала. Я втупилась у вiкно, сподiваючись i благаючи, щоби на цьому спiвбесiда не закiнчилась.

– Знаю, цi вiкна дуже високо. Я нiколи не намагалася iх помити.

Я знову дихаю. Для мене тема вiкон набагато краща, нiж тема срiбла.

– Я не боюся жодних вiкон. У мiс Волтер я раз на чотири тижнi мила iх зверху й донизу.

– А в неi один поверх чи два?

– Ну, один… але iх там дуже багато. Знаете, в старих будинках е багато рiзних закуткiв.

Нарештi ми повертаемося на кухню. Обидвi розглядаемо стiл для снiданку, та нiхто не сiдае. Менi страшенно цiкаво, про що вона розмiрковуе, я аж пiтнiю.

– У вас великий гарний будинок, – озиваюсь. – Чудовий замiський будинок. І роботи тут багато.

Вона починае крутити свою обручку.

– Я гадаю, в мiсiс Волтер було набагато простiше, нiж тут. Я про те, що зараз iще так, але коли в нас з’являться дiти…

– Ви розглядаете iншi кандидатури?

Вона зiтхае.

– Сюди приiжджало кiлька осiб. Я просто не знайшла… потрiбноi. – Вона гризе нiгтi, вiдводить погляд.

Я чекаю, коли ж вона видасть, що я не та, хто iй потрiбен, але ми просто стоiмо та вдихаемо борошно. Нарештi, дiстаю свою останню карту й шепочу, бо це все, що менi лишаеться.

– Знаете, я пiшла вiд мiс Волтер, бо вона iде до будинку для людей похилого вiку. Вона не звiльняла мене.

Але вона просто дивиться вниз, на своi босi ноги, на аж чорнi пiдошви, оскiльки вiдколи вона переiхала до цього старого, брудного будинку, пiдлоги нiхто не мив. І, зрозумiло, ця ледi мене не хоче.

– Добре, – озиваеться вона, – я цiную, що ви iхали так далеко. Чи можу я хоча б вiддати вам грошi за бензин?

Я беру свою сумочку та запихаю ii пiд пахву. Вона мило менi всмiхаеться, я могла б умить стерти цю ii усмiшку. Клята Гiллi Голбрук.

– Нi, мем, не треба.

– Я припускала, що буде клопiтно когось знайти, але…

Я стою та слухаю ii вибачення, а сама просто думаю: «Ледi, покiнчимо з цим, i я скажу Лерою, що нам треба iхати на Пiвнiчний полюс до Санта Клауса, де ще нiхто не чув брехнi Гiллi про мене».

– … i на вашому мiсцi я теж не захотiла би прибирати такий великий будинок.

Я втупилася в неi. Тепер вона просто виправдовуеться, роблячи вигляд, що Мiннi не отримае роботи, бо Мiннi сама не хоче цiеi роботи.

– А коли ви чули, як я говорила, що не хочу прибирати в цьому будинку?

– Усе гаразд, уже п’ять служниць вiдмовились, бо тут надто багато роботи.

Я глянула на своi сто шiстдесят п’ять фунтiв ваги, а моi п’ять футiв зросту ледь не вискочили з унiформи.

– Надто багато для мене?

Якусь секунду вона клiпае.

– Ви… ви це робитимете?

– А ви гадаете, я проiхала весь цей шлях сюди, аж на кiнець свiту, просто щоб спалити бензин? – Замовкаю. Тiльки не наламай дров, вона пропонуе тобi ро-бо-ту. – Мiс Селiе, я радо працюватиму у вас.

Вона смiеться, ця божевiльна жiнка хоче мене обiйняти, проте я трохи вiдступаю, даючи iй зрозумiти, що це не для мене.

– Стривайте, спочатку треба дещо обговорити. Ви маете сказати, в якi днi менi приходити… i всяке таке. А також скiльки ви платите.

– Я думаю… приходьте, коли вам зручно, – вiдповiдае вона.

– У мiс Волтер я працювала з недiлi до п’ятницi.

Мiс Селiя гризе свiй рожевий нiготь.

– Ви не можете приiжджати сюди у вихiднi.

– Добре. – Менi потрiбнi всi днi, та, можливо, пiзнiше вона дозволить менi готувати для якоiсь вечiрки чи щось таке. – З понедiлка до п’ятницi. Отже, вранцi менi коли приходити?

– А коли вам зручно?

У мене ще нiколи не було такого вибору. Я вiдчуваю, як моi

Страница 15

чi звужуються.

– Як щодо восьмоi? У мiс Волтер я приходила на восьму.

– Добре, о восьмiй – це дуже добре. – Вона стоiть i чекае на мiй наступний крок.

– Тепер ви мусите сказати, коли менi йти.

– А коли? – запитуе Селiя.

Я закочую очi.

– Мiс Селiе, це ви повиннi менi сказати. Так мае бути.

Вона ковтае слину, iй справдi дуже важко. Я просто намагаюся пошвидше закiнчити, допоки вона не передумала мене брати.

– Як щодо четвертоi години? – питаю. – Я працюватиму з восьмоi до четвертоi, матиму трохи часу на обiд чи щось таке.

– Гаразд.

– Тепер… нам треба обговорити платню, – продовжую я, i пальцi на моiх ногах починають рухатися. Мабуть, платня невелика, якщо п’ять служниць уже вiдмовились.

Жодна з нас не озиваеться.

– Ну ж бо, мiс Селiе. Скiльки ваш чоловiк радить вам платити менi?

Вона дивиться на кухонний комбайн, яким, б’юсь об заклад, навiть не вмiе користуватись, i видае:

– Джоннi не знае.

– Ну гаразд. Увечерi спитайте його, скiльки вiн платитиме.

– Нi, Джоннi не знае, що я наймаю служницю.

Мое пiдборiддя опускаеться до грудей.

– Тобто вiн не знае?

– Я не розповiм про це Джоннi. – Їi блакитнi очi стають такими великими, наче вона дико його боiться.

– А як мiстер Джонi вчинить, якщо прийде додому й заскочить на своiй кухнi темношкiру жiнку?

– Вибачте, я просто не можу…

– Я скажу вам, як вiн учинить: вiн дiстане пiстолет i пристрелить Мiннi просто тут, на цiй ненапуцованiй пiдлозi.

Мiс Селiя хитае головою.

– Я не розповiм йому.

– Тодi я змушена пiти, – оголошую я. Лайно. Я це знала. Ще коли переступила цей порiг, то знала, що вона ненормальна…

– Не те, щоб я його обманювала. Менi просто потрiбна служниця.

– Звичайно, вам потрiбна служниця. Остання, мабуть, отримала кулю в голову.

– Вiн нiколи не з’являеться вдома протягом дня. Ви лише прибиратимете й навчите мене готувати вечерю, на це пiде всього кiлька мiсяцiв…

Я занюхала щось згорiле. І побачила, як iз духовки валить дим.

– А потiм, за кiлька мiсяцiв, ви мене звiльните?

– А потiм я… розповiм йому, – сказала вона, та спохмурнiла вiд самоi думки про це. – Будь ласка, я хочу, щоб вiн думав, що сама можу впоратись. Хочу, щоб вiн думав, що я… чогось варта.

– Мiс Селiе… – Я хитаю головою, не вiрячи, що вже сперечаюся з цiею ледi, хоч iще й двi хвилини тут не пропрацювала. – Гадаю, ви спалили свiй торт.

Вона хапае ганчiрку, кидаеться до духовки й рвучко смикае за торт.

– Ой! Трясця!

Я ставлю сумочку й вiдсовую ii вбiк.

– Не можна чiпати гарячу бляшку мокрим рушником.

Я беру суху ганчiрку, дiстаю чорний корж i кладу його на бетонну сходинку.

Мiс Селiя дивиться на попечену руку.

– Мiсiс Волтер казала, що ви прекрасно готуете.

– Ця стара з’iсть двi бобинки й говорить, що вже наiлася. Менi не вдавалося примусити ii з’iдати хоча б щось.

– Скiльки вона вам платила?

– Долар за годину, – зiзнаюся, трохи соромлячись. П’ять рокiв, а вона не платила менi навiть мiнiмальноi зарплати.

– Тодi я платитиму вам два.

Вiдчуваю, як менi перехоплюе подих.

– Коли мiстер Джонi виходить вранцi з дому? – питаю, стираючи масло, що розтае просто на столi, без тарiлки.

– О шостiй. Вiн не може довго тут тинятися. А повертаеться з офiсу близько п’ятоi.

Я пiдрахувала, що навiть iз меншою кiлькiстю годин отримаю бiльше. Хоч можу й нiчого не отримати, якщо мене пристрелять.

– Тодi йтиму о третiй. Матиму по двi години, щоби прийти й пiти, не перетнувшись iз ним.

– Добре, – кивае вона. – Краще перестрахуватись.

Дорогою до виходу мiс Селiя кидае торт у паперову торбинку.

– Доведеться закопати це у вiдрi для смiття, щоби вiн не дiзнався, що я спалила ще один.

Я беру торбинку з ii рук.

– Мiстер Джонi нiчого не побачить. Я викину його бiля себе.

– Ой, дякую. – Мiс Селiя хитае головою, наче це найкраще, що хтось колись для неi робив. Вона стискае кулаки й тримае iх пiд пiдборiддям. Я прямую до машини.

Сiдаю у продавлене сидiння «форда», за який Лерой все ще сплачуе щотижня своему босовi дванадцять доларiв. Насамкiнець вiдчуваю полегшення. Нарештi я знайшла роботу. Менi не потрiбно iхати на Пiвнiчний полюс. Санта ж не буде розчарований.



– Так Мiннi, вмощуйся, я розповiм тобi про правила роботи в будинку бiлоi ледi.

Того дня менi виповнилося чотирнадцять. Я сидiла за маленьким дерев’яним столиком на маминiй кухнi й розглядала карамельний торт, що застигав на стiйцi. День народження був единим днем у роцi, коли я могла iсти досхочу.

Я збиралася покинути школу та влаштуватися на свою першу справжню роботу. Мама хотiла, щоб я пiшла до дев’ятого класу – вона мрiяла стати вчителькою, а не працювати в домi мiс Вудри. Та моя сестра мала проблеми iз серцем, а мiй нiкчемний тато був п’яницею, тож залишалися тiльки ми з мамою. Хатню роботу я знала. Пiсля школи саме я готувала та прибирала. Але якщо я працюватиму в чужому домi, то хто наглядатиме за нашим?

Мама взяла мене за плечi та повернула до себе, щоб я дивилася на неi, а не на торт

Страница 16

Мама була суворою. Дуже. Вона була правильною. Вона нiколи нiчого нi в кого не брала. Вона похитувала пальцем просто перед моiм носом, так, що в мене аж очi заболiли.

– Мiннi, правило за номером один: пiд час роботи в бiлоi ледi: нiкого нiчого не стосуеться. Ти не пхаеш свого носа у клопоти бiлоi ледi та не плачешся iй про своi. Неспроможна оплатити рахунок за свiтло? Дуже болять ноги? Запам’ятай одну рiч: бiлi люди – не твоi друзi. Їх це не цiкавить. І коли мiс Бiла ледi заскочить свого чоловiка iз сусiдкою, то не лiзь, чуеш мене?

– Правило за номером два: Бiла ледi не повинна заскочити тебе на своему туалетi. І неважливо, що ти туди хочеш так, що аж не можеш втримати в собi. Якщо немае туалету для прислуги, дочекайся, допоки вона буде далеко вiд туалету, яким сама не користуеться.

– Правило за номером три, – мама сiпнула мене за пiдборiддя та повернула обличчям до себе, бо мене знову був зацiкавив торт. – Правило за номером три: коли ти готуеш iжу для бiлих людей, куштуеш iншою ложкою. Коли ти вiзьмеш ложку до рота, гадаючи, що нiхто не бачить, а потiм покладеш назад у каструлю, то далi краще все викинути.

– Правило за номером чотири: щодня бери одну й ту саму чашку, виделку й тарiлку. Зберiгай iх в окремiй шафi та скажи бiлiй жiнцi, що надалi ти братимеш саме iх.

– Правило за номером п’ять: ти iси на кухнi.

– Правило за номером шiсть: ти не б’еш ii дiтей. Бiлим людям подобаеться давати iм льопанцi самим.

– Правило за номером сiм: це останне, Мiннi. Ти мене слухаеш? Не огризайся.

– Мамо, я знаю, як…

– Ой, та я чую тебе, коли ти думаеш, що не чую, щось бурмочеш, що я прошу тебе почистити димохiд, що бiднiй Мiннi залишаеться останнiй маленький шматочок курки. Якщо ж ти огризнешся до бiлоi ледi зранку, то вже пополуднi бурмотатимеш щось собi пiд нiс на вулицi.

Я бачила, як поводилася мама з мiс Вудрою, всi тi «так, мем», «нi, мем», «звичайно, мем», «я вам вдячна, мем». Чому я маю бути такою? Я знаю, як перечити людям.

– Тепер ходи сюди й обiйми свою мамусю у твiй день народження… Господи, яка ти важка, Мiннi.

– Я весь день нiц не iла, коли я зможу з’iсти свiй торт?

– Не кажи «нiц», тепер говори правильно. Я не вчила тебе висловлюватись, як мул.

Першого дня в домi бiлоi ледi я з’iла бутерброд iз шинкою на кухнi й поставила свою тарiлку на мiсце в буфетi. Коли iхнiй малий негiдник украв мiй гаманець i заховав його в духовцi, я не влiпила йому по задницi.

Та коли бiла ледi звелiла:

– А тепер, для певностi, випери весь одяг руками, а потiм поклади його до пральноi електромашини, щоб закiнчити прання.

Я вiдповiла:

– А навiщо прати його руками, якщо це зробить електропралка? Це найбiльша витрата часу, про яку я коли-небудь чула.

Бiла ледi усмiхнулася менi, й через п’ять хвилин я опинилася на вулицi.



Працюючи на мiс Селiю, я зможу вранцi провести своiх дiтей до початковоi школи, а коли ввечерi прийду додому, то ще знайду час на себе. Я не спала вдень вiд народження Кiндри 1957 року, а з таким графiком роботи – з восьмоi до третьоi – могла би, якби захотiла, щодня трiшки подрiмати. А що до мiс Селii автобуси не ходять, доведеться брати машину Лероя.

– Жiнко, ти не братимеш моеi машини щодня, а що, як я матиму денну змiну й треба буде…

– Лерою, щоп’ятницi вона платитиме менi сiмдесят доларiв готiвкою.

– То я вiзьму велосипед Шугар.

У вiвторок, наступного пiсля спiвбесiди дня, я припаркувала машину трохи нижче вiд будинку мiс Селii, так, що з-за повороту ii не було видно. Швидко пройшла дорогою та в’iздом. Жоднi iншi машини там не проiжджали.

– Я тут, мiс Селiе. – Того першого ранку я заглянула до ii спальнi. Вона знаходилася там, сидiла на покривалi з досконалим макiяжем i в такiй нiчнiй сорочцi, нiби у п’ятничний вечiр, хоч був саме вiвторок, i, наче Бiблiю, читала плiтки в «Голлiвуд Дайджест».

– Доброго ранку, Мiннi! Рада тебе бачити, – говорить вона, а я наiжачуюся, коли бiла ледi така доброзичлива.

Роззираюсь у спальнi, намагаюсь оцiнити масштаби роботи. Там кремовий килим, величезне жовте лiжко з балдахiном, два грубi жовтi стiльцi. Усе охайно, одяг на пiдлозi не валяеться. Простирадло заправлено. Ковдру охайно складено на стiльцевi. Але я дивлюсь, я роздивляюсь. Я вiдчуваю. Щось не так.

– Коли розпочнемо наш перший кулiнарний урок? – запитуе вона. – Можемо почати сьогоднi?

– Думаю, за кiлька днiв, потому, як сходите до крамницi й купите все нам потрiбне.

Якусь секунду вона розмiрковуе й каже:

– Мiннi, можливо краще, якщо пiдете ви, бо ви знаете, що та скiльки купити.

Я дивлюся на неi. Бiльшiсть бiлих жiнок любить самостiйно ходити скуплятися.

– Добре, тодi я пiду зранку.

Я бачу маленький рожевий килимок, покладений на килим бiля дверей до ванноi. Покладений навскоси. Я не декоратор, але розумiю, що рожевий килимок не пасуе до жовтоi кiмнати.

– Мiс Селiе, перш нiж почну, я мушу знати. Коли саме ви плануете розповiсти про мене мiстеру Джонi?

Вона опустила очi на журнал на колiнах.

– Думаю, за кiлька

Страница 17

мiсяцiв. До того часу я мушу навчитися готувати й не тiльки готувати.

– Кiлька – тобто два?

Вона прикушуе нафарбованi губи.

– Думаю радше… чотири.

Що? Я не працюватиму чотири мiсяцi, наче злочинець-утiкач.

– Ви не зiзнаетесь йому до 1963 року? Нi, мем, до Рiздва.

Вона зiтхае.

– Добре. Але перед самим Рiздвом.

Я рахую.

– Сто… шiстнадцять днiв. Ви йому скажете. Через сто шiстнадцять днiв.

Вона заклопотано насуплюеться. Мабуть, не очiкувала, що служниця так добре рахуе. Нарештi погоджуеться:

– Гаразд.

Тодi пропоную iй перебратися до вiтальнi, щоб я змогла тут попрацювати. Коли вона йде, оглядаю кiмнату, де все вельми охайно. Дуже повiльно вiдчиняю ii шафу для одягу – i все так, як я i гадала: на мою голову вивалюеться сорок п’ять речей. Тодi зазираю пiд лiжко й бачу там досить брудний одяг, який, я переконана, не прали кiлька мiсяцiв.

Кожна шухляда розвалюеться, у кожному закутку повно брудного одягу та зiбганих панчiх. Я знаходжу п’ятнадцять коробок iз новими сорочками для мiстера Джонi (щоб той не здогадався, що вона не вмiе прати й прасувати). Нарештi, пiднiмаю той дивний рожевий ворсистий килимок. Пiд ним – велика темна пляма кольору iржi. Я здригаюсь.



Того дня ми з мiс Селiею складаемо меню на цей тиждень, i наступного ранку я йду до крамницi. Це займае вдвiчi бiльше часу, тому що я мушу заiхати до супермаркету для бiлих «Джитнi Джангл», а не до крамницi для темношкiрих «Пiгглi Вiгглi», бо вирiшую, що вона не захоче iсти харчi iз продуктового магазинчика для темношкiрих. Я ii не звинувачую, бо картопля там iз дюймовими вiчками, а молоко майже скисло. Я приходжу на роботу, налаштувавшись довго пояснювати причини спiзнення, та мiс Селiя, як i ранiше, сидить на лiжку й усмiхаеться, нiби це неважливо. Вона гарно одягнена, хоча нiкуди не збираеться. П’ять годин сидить i читае журнали. І встае тiльки для того, щоби взяти склянку молока чи попiсяти. Проте я нi про що не запитую. Я просто покоiвка.

Прибравши кухню, йду до вiтальнi. Зупиняюсь у дверях i довго та прискiпливо розглядаю грiзлi. Вiн мае сiм футiв заввишки та вишкiренi зуби. Його кiгтi довгi, закрученi, вiдьмацькi. Бiля лап лежить мисливський нiж iз кiстяною ручкою. Наближаюся й бачу запилюжене ворсисте хутро. А мiж щелепами – павутиння.

Спершу змiтаю пил вiником, але його так багато, що вiн аж у хутро набився. І лiтае повсюди. Тому беру ганчiрку, пробую змахнути його й скрикую щоразу, коли колюча шерсть торкаеться моеi руки. Бiлi люди. Отже, я вже чистила все – вiд холодильникiв i до задiв, чому ж ця ледi думае, що знаю, як чистити клятого грiзлi?

Беру пилосос. Вiн утягуе весь пил за винятком декiлькох мiсць, де я пройшлася пилососом занадто сильно й грiзлi трохи полисiв. Але гадаю, я зробила це досить добре.

Упоравшись iз ведмедем, витираю пил iз модних книжок, яких нiхто не читае, протираю гудзики на мундирi Конфедерацii та срiбному пiстолетi. На столi в золотiй рамцi фото мiс Селii та мiстера Джонi бiля вiвтаря, роздивившись яке ближче, розумiю, що вiн за людина. Я сподiвалася, що вiн товстий i коротконогий (якби дiйшло до втечi), та вiн i близько не такий. Сильний, високий, дужий. І я його знаю. Господи. Це ж вiн зустрiчався з мiс Гiллi весь той час, коли я працювала в мiс Волтер. Нiколи не бачилася з ним особисто, проте розгледiла достатньо, щоб упевнитись у цьому. Я тремчу, моi страхи потроюються. Бо це говорить про цього чоловiка бiльше, нiж будь-що iнше.



О першiй годинi пополуднi мiс Селiя приходить на кухню й каже, що готова до першого уроку кулiнарii. Вона сiдае на табуретку. На нiй тiсний червоний светр, червона спiдниця й так багато макiяжу, що навiть повiя злякалася б.

– Що ви вже вмiете готувати? – запитую я.

Вона розмiрковуе, наморщивши лоба.

– Можливо, просто почнiмо вiд початку.

– Ну, мае бути щось, що ви вмiете. Чого вас навчила мама?

Вона дивиться на своi ноги в панчохах i мовить:

– Я можу приготувати кукурудзянi перепiчки.

Не можу втриматися вiд смiху.

– А що ще ви вмiете готувати, крiм кукурудзяних перепiчок?

– Я можу зварити картоплю. – Їi голос стае ще тихiшим. – І кашу. Там, де я жила, не було електрики. Але я готова вчитися. На справжнiй плитi.

Господи. Я нiколи не зустрiчала бiлоi людини, якiй би було гiрше, нiж менi, крiм божевiльного мiстера Воллi, що живе за кантонiвською iдальнею та харчуеться котячим кормом.

– Ви щодня годували свого чоловiка мамалигою та кукурудзяними перепiчками?

Мiс Селiя кивае.

– Ви ж навчите мене добре готувати?

– Спробую, – вiдповiдаю, хоча нiколи не вказувала бiлiй жiнцi, що та мусить робити, тож вагаюся, iз чого почати. Пiдтягую панчохи й думаю. Нарештi тицяю у слоiчок на столi.

– Ну, якщо е щось, що ви повиннi знати про кулiнарiю, ось воно.

– Це просто смалець, чи не так?

– Нi, це не просто смалець, – пояснюю. – Це найважливiший винахiд у кухнi, крiм хiба що майонезу.

– А що тут такого особливого – вона гидливо морщить нiс. – Свинячий жир?

– Це не свинячий жир, а рослинний. –

Страница 18

І як можна не знати що таке «Крiско»? – Ви не маете нi найменшого уявлення, що можливо зробити за допомогою цього слоiчка.

– Смажити? – Вона знизуе плечима.

– Не лише смажити. У вас коли-небудь застрягало щось липке у волоссi, типу жуйки? – Я стукаю пальцем по бляшанцi з «Крiско». – Правильно, «Крiско» допоможе. Помажте дитинi попку – не знатимете попрiлостей. – Кидаю три ложки на чорну пательню. – Я навiть бачила, як ледi наносили його собi пiд очi, а чоловiкам мастили потрiсканi п’яти.

– Погляньте, як красиво, – говорить вона. – Нiби бiла глазур для торта.

– Очистити клей iз цiнника, змастити двернi петлi. Вимкнули свiтло – встромлюете туди гнiт i маете свiчку. – Я запалюю вогонь, i ми спостерiгаемо, як смалець топиться на пательнi. – І пiсля всього цього я все-таки пiдсмажу на ньому курку.

– Гаразд, – погоджуеться вона, зосередившись. – Що далi?

– Вимочуемо курку в маслянцi – починаю я. – Тепер змiшуемо панiровку. – Я насипаю борошно, сiль, перець, паприку й дрiбку кайенського перцю у два паперовi мiшечки. – Так. Покладiть шматки курки в мiшечок i потрусiть його.

Мiс Селiя кладе сирi курячi стегна в торбинку та струшуе нею.

– Ось так? Як у рекламi «Шейк енд Бейк» по телику?

– Так, – кажу й беру рота на замок, бо якщо це не образа, то не знаю, на що це скидаеться. – Так само, як «Шейк енд Бейк».

А потiм застигаю на мiсцi. Чую звук автомобiльного двигуна на дорозi. Завмираю та прислухаюся. Я бачу великi очi мiс Селii: вона теж прислухаеться. Ми думаемо про одне й те саме: а коли це вiн, то де менi сховатися? Звук двигуна вiддаляеться. Ми обое знову дихаемо.

– Мiс Селiе, – я зцiплюю зуби, – чому ви не розповiсте чоловiковi про мене? Гадаете, вiн не здогадаеться, коли iжа стане смачнiшою?

– Ой, я не подумала про це! Може, хай курка трохи пiдгорить?

Скоса зиркаю на неi. Я не палитиму курки. Вона не вiдповiла на запитання, та я незабаром витягну це з неi. Дуже обережно кладу темне м’ясо на пательню. Жир кипить, а ми стежимо, як темнiють курячi стегна й нiжки. Бачу, як мiс Селiя менi всмiхаеться.

– Що? Щось на моему обличчi?

– Нi, – витискае вона, сльози навернулись iй на очi. Доторкаеться до моеi руки. – Я просто дуже вдячна, що ви тут.

Я витягую руку з-пiд ii руки.

– Мiс Селiе, ви маете набагато бiльше приводiв для вдячностi, нiж я.

– Я знаю. – Вона оглядае кухню, наче щось жахливе. – Я нiколи не мрiяла про таке.

– Ну й хiба ви не щасливi?

– Я ще нiколи не була такою щасливою.

На цьому закiнчимо. Пiд усiм цим щастям вона не здаеться щасливою.


* * *

Тiеi ночi я телефоную Ейбiлiн.

– Учора мiс Гiллi була в мiс Лiфорт, – повiдомляе Ейбiлiн. – Вона розпитувала, чи комусь вiдомо, де ти працюеш.

– Боже, якщо вона мене знайде, то все зруйнуе. – Минуло два тижнi пiсля Страшного жаху, якого я заподiяла тiй жiнцi. Як би ii потiшило мое миттеве звiльнення.

– Як зреагував Лерой, що ти отримала роботу? – питае Ейбiлiн.

– Геть прибитий. Вiн ходить по кухнi перед дiтьми, як пiвень, – кажу. – Поводиться так, нiби вiн единий утримуе сiм’ю, а я просто розважаюсь. А потiм у лiжку мiй великий старий бик мало не розплакався.

Ейбiлiн смiеться.

– Лерой дуже гордий.

– Так, я просто мушу бути впевнена, що мiстер Джоннi не заскочить мене.

– І вона не зiзналася тобi, чому не хоче, щоб вiн знав?

– Каже, що хоче, щоб вiн думав, нiби вона сама спроможна готувати й прибирати. Але причина не в цьому. Вона щось вiд нього приховуе.

– Хiба ж не смiшно, як усе склалося. Мiс Селiя не може нiкому нiчого сказати, тому що мiстер Джоннi дiзнаеться. Тож мiс Гiллi тебе не знайде, бо мiс Селiя не може нiкому нiчого сказати. Ти навiть якби й хотiла, то не змогла б улаштуватися краще.

– Угу, – це все, що я можу вiдповiсти. Не хочу здатися невдячною, бо це Ейбiлiн знайшла менi роботу. Але не вдаеться позбутися вiдчуття, що всього лише подвоiла свою проблему з мiс Гiллi: тепер додався ще й мiстер Джоннi.

– Мiннi, менi треба тебе запитати, – Ейбiлiн прочищае горло. – Ти знаеш мiс Скiтер?

– Така висока, часто приходила до мiс Волтер грати в бридж?

– Ага, як вона тобi?

– Хтозна, така сама бiла, як i решта. А що? Що вона про мене говорила?

– Про тебе нiчого, – запевнила Ейбiлiн. – Вона просто… кiлька тижнiв тому, не знаю, чому й досi про це думаю. Вона дещо мене запитала. Запитала, чи я хочу все змiнити. Бiла жiнка нiколи не запитувала…

Але потiм до спальнi ввалюеться Лерой i просить кави перед нiчною змiною.

– Ну, вiн прокинувся, – кажу. – Давай пошвидше.

– Нi, не зважай. Нiчого такого, – вiдступаеться Ейбiлiн.

– Що? Що вiдбуваеться? Що ця дiвчина говорила тобi?

– Ми просто балакали. Якiсь дурницi.




Роздiл 4


Протягом першого тижня в мiс Селii я все драiла, аж поки не залишилося жодноi ганчiрки чи шматка простирадла, яким можна було би драiти далi. Другого тижня я продовжувала драiти, бо той бруд немовби виростав знову. Третього тижня я нарештi вдовольнилася й заходилася коло iншого.

А мiс Селiя, схоже, досi не йм

Страница 19

вiри, що я працюю. Я едина порушую тишу навколо неi. У моему домi завжди повно дiтей i сусiдiв, та ще й чоловiк. Тому здебiльшого, коли приходжу до мiс Селii, вдячна за спокiй.

Моi хатнi завдання, зазвичай, повторюються в тi самi днi. У понедiлок я натираю меблi. У вiвторок я перу та прасую клятi простирадла (ненавиджу цей день). У середу я вичищаю ванну, попри те, що щоранку ii протираю. Четвер – для полiрування пiдлоги та чищення килимкiв, окрiм антикварного, який треба почистити вручну, щоби не розпоровся. П’ятниця – велике приготування iжi на вихiднi й усяке таке. І щодня миття пiдлоги, прання одягу, прасування сорочок (щоби завжди пiд рукою були свiжi) та пiдтримання чистоти в будинку. Миття вiкон i срiбла – за потреби. Оскiльки дiтей немае та приглядати нема за ким, е достатньо часу на кулiнарнi уроки для мiс Селii.

Мiс Селiя нiколи нiчого не вигадуе, тому ми просто готуемо те, чим вони з мiстером Джоннi вечерятимуть: свинячi вiдбивнi, смажену курку, ростбiф, пирiг iз куркою, ягнячу вирiзку, запечену шинку, смаженi помiдори, картопляне пюре й iще овочi. Точнiше так: я готую, а мiс Селiя дивиться, вона радше схожа на п’ятирiчну дитину, нiж на багату ледi, що фактично сплачуе мою ренту. Пiсля закiнчення уроку вона вiдразу ж лягае. Насправдi мiс Селiя проходить вiдстань на десять футiв лише дорогою до кухнi на урок, i ще – що два чи три днi вона йде нагору до однiеi зi своiх моторошних кiмнат.

Я не знаю, що вона робить на другому поверсi протягом п’яти хвилин. Менi там не подобаеться. У цих спальнях повинно бути повно дiтей, якi би смiялися, галасували та какали в лiжко. Але це не мiй клопiт, як мiс Селiя проводить свiй день, i, якщо запитаете, то вiдповiм: я рада, що вона не плутаеться в мене пiд ногами. Я вже ходила за ледi з мiтлою в однiй руцi та кошиком для смiття в iншiй, намагаючись прибрати весь iхнiй безлад. Поки вона лишаеться в лiжку, я маю роботу. Навiть попри те, що в неi нема дiтей i вона весь день нiчого не робить, вона найледачiша жiнка, яку бачила. Лiнивiша навiть за мою сестру Дорiну, яка в життi й пальцем не поворухнула, бо в неi був порок серця (пiзнiше ми дiзналися, що насправдi це просто муха залетiла в рентгенiвський апарат).

І рiч не лише в лiжку. Мiс Селiя виходить з будинку лише для того, щоби пофарбувати волосся i пiдрiвняти кiнчики. За три тижнi, що я тут працюю, це сталося тiльки одного разу. Менi тридцять шiсть рокiв i я все ще чую мамин голос: «Це не твоя справа», та хочу знати, чого за межами цього будинку так боiться ця ледi.



Щоразу, коли мiс Селiя дае менi зарплатню, я вiдраховую:

– Ви розповiсте про мене мiстеру Джоннi через дев’яносто дев’ять днiв.

– Чорт, час летить швидко, – каже вона з хворобливим виглядом.

– Сьогоднi на ганок скочила якась кицька, а я ледь iнфаркт не дiстала, бо злякалася, що прийшов мiстер Джоннi.

Чим ближче до термiну, тим бiльше й бiльше нервуе мiс Селiя, зрештою, як i я. Невiдомо, що вчинить цей чоловiк, коли вона йому розповiсть. Може, вiн звелить iй звiльнити мене.

– Мiннi, сподiваюся, у нас iще досить часу. Гадаете, я вже краще готую? – питае вона, i я дивлюся на неi. У неi гарна усмiшка, бiлi рiвнi зуби, але вона найгiрший кухар з усiх, яких я бачила.

Тому повертаюся назад i навчаю ii найпростiшого, бо хочу, щоб вона навчилася й навчилася швидко. Розумiете, менi треба, щоб вона пояснила своему чоловiковi, чому стошiстдесятип’ятифунтова негритянка мае ключi вiд його будинку. Хочу, щоб вiн знав, чому я щодня тримаю у своiх руках його срiбло та мiльйонкаратнi рубiновi сережки мiс Селii. Менi конче потрiбно, щоби вiн дiзнався про це до того, як одного прекрасного дня повернеться додому та викличе полiцiю. Або зекономить десять центiв i сам усе владнае.

– Дiстаньте свинячий окiст, перевiрте, чи там достатньо води, добре. Тепер збiльшiть вогонь. Бачите маленькi бульки – означае вода така, як треба.

Мiс Селiя тупиться на горщик так, нiби заглядае у свое майбутне.

– Мiннi, ви щасливi?

– Чому ви ставите такi смiшнi запитання?

– Але ви щасливi?

– Звичайно, я щаслива. Ви теж щасливi. Великий будинок, велике подвiр’я, турботливий чоловiк. – Похмуро глипаю на мiс Селiю, щоби переконатися, що вона це помiтила. Бо я не бiла людина, щоби питати, чи достатньо вона щаслива.

І коли в мiс Селii згорiли боби, намагаюся застосувати весь свiй самоконтроль, хоча моя мама божилася, що я народилася без нього.

– Гаразд, – цiджу крiзь зуби, – зготуемо ще одну порцiю перед тим, як мiстер Джоннi прийде додому.

Якби це була якась iнша жiнка-роботодавець, то я би радiла, що можу ще годину покомандувати нею. Але мiс Селiя, вона дивиться на мене такими великими очима, нiби я – найкраще у свiтi пiсля лаку-аерозолю для волосся, лiпше б вона вчинила так, як повинна, – наказала менi щось робити. Цiкаво, чи пов’язане якось те, що вона цiлими днями лежить, з тим, що вона нiчого не розповiдае про мене мiстеру Джоннi. Думаю, що в моiх очах вона зауважила якусь пiдозру, бо якось нi сiло нi впало каже:

– Менi часто с

Страница 20

яться якiсь жахiття, що мушу повернутися до Шугар-Дiтча й жити там. Тому я так багато лежу. – Потiм швидко кивае, так, наче репетирувала це. – Бо не сплю ночами.

Я всмiхаюся, немов справдi вiрю в це, й знову беруся за протирання дзеркал.

– Не робiть цього занадто добре. Залиште декiлька плям. – Завжди щось е – дзеркала, пiдлога, брудна склянка в мийцi або повне вiдро для смiття. – Ми повиннi робити все правдоподiбно, – додае вона, а моя рука всоте тягнеться до тiеi брудноi склянки. Я люблю, коли все чисте, коли прибрано.



– Я хотiла би щось зробити з отiею азалiею, – одного дня сказала мiс Селiя. Вона мала звичку лежати на диванi пiд час транслювання моiх оповiдей i постiйно перебивати. Я вже двадцять шiсть рокiв слухаю «Провiдне свiтло», вiдколи менi було десять i я слухала передачу по маминому радiо.

Іде реклама «Дрефт», i мiс Селiя дивиться через задне вiкно на чорного чоловiка, який згрiбае листя. У неi стiльки кущiв азалii, що незабаром ii дворик нагадуватиме той, що навеснi у «Звiяних вiтром». Я не люблю азалii, й уже, напевно, менi не подобаеться той фiльм, бо в ньому зобразили рабство, наче велике щасливе чаювання. Якби я грала Мамку, то порадила би Скарлетт пiдтерти тими зеленими шторами свiй маленький бiлий зад. І пошила би собi звабливу сукню.

– І знаю, що якби обрiзати той кущ, вiн би зацвiв, – править далi мiс Селiя. – Але спочатку я би зрiзала ту мiмозу.

– А що не так iз тим деревом? – я притискаю носик праски до комiра сорочки мiстера Джоннi. У моему дворi нема навiть чагарника, не те що дерева.

– Менi не подобаються цi пухнастi квiти. – Вона дивиться так, мов iй чогось бракуе. – Вони нiби волоссячко маленьких дiток.

Мене бiсить, коли вона так говорить.

– Ви знаетесь на квiтах?

Вона зiтхае.

– Я в Шугар-Дiтчi займалася квiтами. Навчилася iх вирощувати, сподiваючись, що хоч якось вдасться прикрасити те жахiття.

– Тодi вийдiть надвiр, – починаю я, намагаючись не здаватися занадто збудженою. – Трохи порухайтеся. Подихайте свiжим повiтрям. – Вийдiть звiдси.

– Нi, – зiтхае мiс Селiя. – Я не можу бiгати туди-сюди. Менi потрiбен спокiй.

Мене справдi починае дратувати все: що вона нiколи не виходить з дому, як вона всмiхаеться, немовби щоденний прихiд покоiвки – найкраща частина ii дня. Це як свербiж. Щодень я туди тягнуся, а почухати неспроможна. І щодня свербить усе дужче. Щодня вона там.

– Може, вам варто знайти друзiв, – пропоную. – У мiстi е багато жiнок вашого вiку.

Вона супиться.

– Я намагалася. Навiть не пригадую, скiльки разiв я телефонувала тим ледi, питала, чи можу допомогти з органiзацiею дитячого свята або щось зробити вдома. Але вони не телефонували. Жодна з них.

Я нiчого не кажу, бо це не дивно. З такими грудьми, як у неi, й волоссям кольору «Золотого самородка».

– Тодi пройдiться крамницями. Купiть собi обновки. Поводьтеся так, як поводяться бiлi жiнки, коли в будинку покоiвка.

– Нi, думаю, краще трохи вiдпочину, – мовить вона, й двi хвилини потому чую, як вона повзе сходами до порожньоi спальнi.

Гiлка мiмози стукае у вiкно, я пiдстрибую, обпiкаю палець. Замружуюся, щоб заспокоiти серце. Залишилося ще дев’яносто чотири днi цього хаосу, та я не впевнена, чи витримаю хоч на хвилину бiльше.



– Мамо, дай менi чогось поiсти. Я голодна. – Ось що минулоi ночi заявила менi моя наймолодша дiвчинка, Кiндра, iй п’ять. Уперлася руками в боки й виставила ногу вперед. У мене п’ятеро дiтей, i я пишаюся, що спочатку навчила iх говорити «так, мем» i «прошу», а вже потiм «печиво». Усiх, крiм однiеi.

– До вечерi нiчого не отримаеш, – вiдповiла iй.

– Чому ти така зла до мене? Я ненавиджу тебе, – заволала вона й вибiгла за дверi.

Пiднiмаю очi до стелi, бо це шок: я нiколи до цього не звикну, навiть маючи чотирьох старших дiтей. Того дня, як дитина крикне, що ненавидить тебе (а кожна дитина проходить цей етап), почуваешся, нiби отримав ногою в живiт. Але Кiндра… О Боже. Бачу, це не просто етап. Ця дiвчинка геть така, як я.

Стою на кухнi мiс Селii та мiркую про подii минулоi ночi, про Кiндру та ii язик, про Беннi та його астму, про свого чоловiка Лероя, який минулого тижня двiчi приходив додому п’яний. Вiн знае, що це едине, чого менi не сила терпiти: я десять рокiв панькалася зi своiм татом-пияком, ми з мамою працювали до скону, щоби вiн мав на пляшку. Гадаю, я мусила би бiльше засмутитися через це, та минулоi ночi Лерой на знак вибачення принiс торбинку ранньоi бамii. Вiн знае, що це моя улюблена iжа. Сьогоднi ввечерi я пiдсмажу цю бамiю в кукурудзяному борошнi та iстиму так, як мама нiколи менi не дозволяла.

Це не едина втiха цього дня. Сьогоднi перше жовтня, i я чищу персики. Мама мiстера Джоннi привезла з Мексики аж два ящики персикiв, важких, як бейсбольнi м’ячi. Вони стиглi та солодкi, рiжуться як масло. Я не приймаю подачок вiд бiлих ледi, бо знаю, вони хочуть, щоб я була iм зобов’язана. Але коли мiс Селiя запропонувала менi взяти додому дюжину персикiв, я витягнула торбинку й кинула туди рiвно дванадцять штук. Кол

Страница 21

повернуся додому, вечерятиму смаженою бамiею та iстиму на десерт персиковий пирiг.

Я дивлюся на довгу пухнасту шкiрку, що опускаеться в миску мiс Селii й не звертаю жодноi уваги на дорогу. Зазвичай, коли стою бiля кухонноi раковини, подумки складаю план утечi вiд мiстера Джоннi. Кухня – це найкраще мiсце для цього, бо вiкно виходить на вулицю. Високi кущi азалii приховують мое обличчя, та менi добре видно, якби хтось наближався. Якби вiн увiйшов через переднi дверi, я б утекла через заднi до гаража. Якби ж вiн прийшов iз заднього входу, я би могла вислизнути через переднi дверi. Ще однi дверi з кухнi ведуть на заднiй двiр, це про всяк випадок. Але зараз по моiх руках стiкае персиковий сiк, i я майже сп’янiла вiд цього масляного запаху, я розчиняюсь у персиковому екстазi. Я навiть не помiчаю, як паркуеться синiй пiкап.

Коли я пiднiмаю очi, чоловiк уже на пiвдорозi до будинку. Я бачу рукав бiлоi сорочки, однiеi з тих, що я щодня прасую, й ногу в штанах хакi, таких, як я вiшаю до шафи мiстера Джоннi. Я захлинаюся криком. Мiй нiж стукаеться об раковину.

– Мiс Селiе! – я кидаюся до ii спальнi. – Мiстер Джоннi вдома!

Мiс Селiя схоплюеться з лiжка швидше, нiж я будь-коли бачила. Я по-iдiотськи метаюся з боку в бiк. Куди я йду? Куди ж менi йти? Що сталося з моiм планом утечi? І потiм раптово мене осяяло – гостьовий туалет!

Я прослизаю туди й зачиняю дверi на защiпку. Скоцюрблююся на сидiннi унiтаза, щоб пiд дверима вiн не побачив моiх нiг. Тут темно та душно. Я вiдчуваю, що моя голова горить. Пiт скапуе з мого пiдборiддя та лишае слiди на пiдлозi. Мене нудить вiд густого запаху мила з ароматом гарденii, що лежить бiля мийки.

Чую кроки. Затримую дихання.

Кроки зупиняються. Мое серце калатае, як кiшка в сушильнiй машинi. А якщо мiс Селiя зробить вигляд, що не знае мене, щоби не мати проблем? Зробить вигляд, що я грабiжник? О, я ii ненавиджу! Я ненавиджу дурних жiнок!

Прислухаюся, та все, що чую, це мое власне важке дихання. Гуп-гуп у моiх грудях. Щиколотки болять i хрускають вiд такого положення.

У темрявi мiй зiр стае гострiшим. Через хвилину я бачу себе в дзеркалi над раковиною. Причаiлася, як дурепа, на бiлому жiночому туалетi. Гляньте на мене. Гляньте, на що стала схожа Мiннi Джексон, щоб заробити на кляте життя.




Мiс Скiтер





Роздiл 5


Я лечу в маминому «кадилаковi» дорогою з гравiю, прямую додому. Камiння тарабанить по автомобiлю так, що по радiо не чути навiть Петсi Клайн. Мама лютуватиме, але я просто iду швидше. Не можу перестати думати про те, що менi сьогоднi в бридж-клубi сказала Гiллi.

Іще з початковоi школи ми з Гiллi й Елiзабет були найкращими подругами. Моя улюблена фотографiя: в середнiй школi ми втрьох сидимо на футбольних лавках, усi разом, плiч-о-плiч. Суть фотографii полягае в тому, що навколо нас абсолютно порожньо. Ми сидимо близько, бо ми справдi близькi.

В «Оле Мiс»[4 - Розмовна назва унiверситету Мiссiсiпi.] ми з Гiллi два роки жили разом, аж поки вона не вийшла замiж, а я залишилася в унiверситетi. Щоночi в гуртожитку Ксi Омега я накручувала ii волосся на тринадцять бiгудi. А сьогоднi вона пригрозила вигнати мене з Лiги. Не те, щоб я аж так прагнула бути в Лiзi, та менi заболiло те, як легко моя подруга погодилася б викинути мене.

Пiд’iжджаю до дороги, що веде до Лонглiфа, бавовняноi плантацii моеi сiм’i. Гравiй змiнюе гладенький жовтий пил, i я сповiльнююся, щоб мама не побачила, як швидко я iду. Наближаюся до будинку й виходжу. Мама сидить на ганку в крiслi-гойдалцi.

– Сiдай, люба, – каже вона, махнувши рукою на крiсло-гойдалку поруч iз нею. – Паскагула щойно натерла пiдлогу воском. Хай трохи висохне.

– Добре, мамо. – Я цiлую ii в напудрену щоку. Але не сiдаю. Я спираюся на поручнi ганку, дивлюся на три вкритi мохом дуби у дворi. Хоча це тiльки п’ять хвилин iзди вiд мiста, бiльшiсть людей вважае це мiсце селом. Навколо двору розкинулися татусевi десять тисяч акрiв бавовняного поля – рослини зеленi та мiцнi, високi, сягають менi до талii. Кiлька чорношкiрих чоловiкiв сидять пiд дальнiм навiсом i вглядаються в спеку. Усi чекають однакового: щоб вiдкрилися коробочки.

Розмiрковую, як пiсля закiнчення школи все змiнилося мiж мною та Гiллi. Але хто змiнився – я чи вона?

– Я тобi говорила? – питае мама. – Фаннi Петров заручилась.

– Пощастило Фаннi.

– Навiть мiсяця не минуло, як вона отримала роботу касира у «Фармерз банку».

– Чудово, мамо.

– Я знаю, – вiдповiдае вона. Я повертаюся й бачу, що вона свiтиться, мов лампочка. – Чому не пiдеш до банку й не подаси заявку на роботу касира?

– Мамо, я не хочу бути касиром у банку.

Мама зiтхае, мружить очi до спанiеля Шелбi, який облизуе своi лапи. Зиркаю на вхiднi дверi, бо в мене виникае спокуса зiпсувати чисту пiдлогу. Ми вже так багато разiв розмовляли про це.

– Чотири роки тому моя дочка поiхала до коледжу, та з чим вона повернулася додому? – запитуе вона.

– З дипломом!

– Красивий папiрець, – мовить мама.

– Я розповiдала тобi. Я не зустрiла нiкого, за к

Страница 22

го хотiла б вийти замiж, – вiдповiдаю я.

Мама встае зi стiльця, пiдходить до мене, i я дивлюся просто в ii гладеньке красиве обличчя. Вона носить темно-сине плаття, що обтягуе ii тонку постать. Помада, як завжди, безбарвна, але, коли вона робить крок у свiтле полуденне сонце, я бачу на ii одязi темнi плями, старi й засохлi. Примружую очi, намагаючись розгледiти, чи тi плями справдi е.

– Мамо? Ти погано почуваешся?

– Якби ти виявила хоч трохи кмiтливостi, Євгенiе…

– У тебе плаття спереду брудне.

Мама схрестила руки.

– Я розмовляла з мамою Фаннi, й вона сказала, що Фаннi практично купалася в рiзноманiтних можливостях, коли отримала цю роботу.

Я закриваю питання плаття. Нiколи не зможу зiзнатися мамi, що мрiю бути письменницею. Вона тiльки перетворить це на ще одну перешкоду мiж мною та замiжнiми дiвчатами. Також я не зможу розповiсти iй про Чарльза Грея, мого партнера з вивчення математики минулоi весни в «Оле Мiс». На останньому курсi вiн напився та поцiлував мене, а потiм стиснув мою руку так, що менi мало б аж заболiти, але не заболiло; як чудово було, коли вiн тримав мене й дивився менi в очi. А потiм вiн одружився з Дженнi Спрiг, п’яти футiв на зрiст.

Менi треба було знайти квартиру в мiстi, таку, де жили незамiжнi, простi дiвчата, старi дiви, секретарки, вчительки. Але коли я заiкнулася про використання грошей з мого трастового фонду, мама заплакала справжнiми слiзьми.

– Євгенiе, цi грошi не для того, щоби жити на квартирi. З дивними кухонними запахами та панчохами, що звисають з вiкна. А коли грошi скiнчаться, тодi що? На що ти житимеш? – Потiм вона поклала на голову холодну тканину й увесь день пролежала.

І тепер тримаеться за поручнi й чекае, чи я вчиню так, як учила гладка Фаннi Петров, щоб урятувати себе. Моя мама дивиться на мене так, нiби я остаточно засмучую ii своiм виглядом, зростом, волоссям. Сказати, що у мене кучеряве волосся – це, м’яко кажучи, не сказати нiчого. Воно дивне, бiльше схоже на волосся на лобку, анiж на головi, свiтле й ламке, як сiно. Моя шкiра свiтла, i, хоч дехто називае ii молочною, коли я буваю серйозна, вона мае вигляд, наче в мерця, а серйозна я завжди. Крiм того, на верхнiй частинi носа в мене невеликий хрящик. Але очi волошковi, як у матерi. Менi говорили, що це найкраще в менi.

– Просто тобi треба потрапити в середовище чоловiкiв, де ти…

– Мамо, – перебиваю, просто бажаючи закiнчити цю розмову, – це дуже жахливо, якщо я нiколи не вийду замiж?

Мати схрещуе своi голi руки, нiби вiд цiеi думки iй холодно.

– Нi, Євгенiе. Не говори так. Щотижня я бачу в мiстi якогось чоловiка, вищого за шiсть футiв, думаю, якби Євгенiя просто спробувала… – Вона притискае руку до живота, сама думка провокуе ii виразку.

Я вислизаю з капцiв i спускаюся сходами ганку, а мама просить мене взутися, погрожуючи лишаем i клiщовим енцефалiтом. Неминучiстю смертi через вiдсутнiсть взуття. Смертю через вiдсутнiсть чоловiка. Я здригаюся вiд того забутого вiдчуття, якого в мене не було вже три мiсяцi, вiд часу закiнчення коледжу. Мене вкинули в мiсце, до якого я бiльше не належу. Я однозначно повинна перебувати не тут iз мамою й татом, можливо, навiть не з Гiллi й Елiзабет.

– …ось тобi двадцять три роки, а я у твоему вiцi вже мала Карлтона… – торочить свое мама.

Я стою пiд рожевим миртом, спостерiгаю за матiр’ю на ганку. Лiлii вже скинули свiй цвiт. Уже майже вересень.



Я не була милою дитиною. Коли народилася, мiй старший брат, Карлтон, глянув на мене та заявив на всю лiкарняну палату: «Це не дитина, це Скiтер!»[5 - «Комар» – розповсюджене назвизько у пiвденних штатах.], i прiзвисько прижилося. Я була довгою (довгоногою), по-комариному тонкою й мала двадцять п’ять дюймiв – рекорд у Баптистськiй лiкарнi. Коли пiдросла, прiзвисько стало ще точнiшим: у дитинствi в мене був гострий, дзьобоподiбний нiс. Мама все життя намагалася переконати людей звертатися до мене на iм’я – Євгенiя.

Мiсiс Шарлотта Будро Кантрель Фелан не любить прiзвиськ.

До шiстнадцяти рокiв я була не просто дуже високою, а ненормально високою. Такою високою, що на шкiльних фотографiях мене, едину з дiвчат, ставили в задньому ряду разом iз хлопчиками. Такою високою, що мама всю нiч вiдгинала вiдлоги на одязi, розтягувала рукави на светрi, вирiвнювала волосся перед танцями, хоча ii про це не просили, нарештi, натискала на мою голову, нiби вона могла б утиснути мене назад у тi роки, коли iй доводилося нагадувати, що треба стояти рiвно. А коли менi виповнилося сiмнадцять, мама вважала, що краще би в мене був апоплексичний пронос, тiльки б я не стояла струнко. Їi зрiст був п’ять футiв чотири дюйми, й вона була першою вiце-мiс Пiвденноi Каролiни. Вона вирiшила, що з моеi ситуацii е единий вихiд.

Інструкцiя з полювання на чоловiка мiс Шарлотти Фелан, правило за номером один: симпатична, мiнiатюрна дiвчина повинна пiдкреслювати свою красу за допомогою макiяжу та гарноi постави. Висока й простакувата – трастовим фондом.

Я мала зрiст п’ять футiв одинадцять дюймiв i двадцять п’ять

Страница 23

тисяч бавовняних доларiв на рахунку, i якщо в цьому не видно краси, iй Богу, це означае, що претендент не достатньо розумний, щоби стати частиною сiм’i.


* * *

Моя дитяча спальня знаходилася на верхньому поверсi батькiвського будинку. Там бiлоснiжнi бильця крiсел i на лiпнинi рожевi херувимчики. А на шпалерах – м’ятно-зеленi пуп’янки. Фактично – це горище з довгими похилими стiнами, тож у багатьох мiсцях я не можу випрямитися. Завдяки еркеру кiмната здаеться круглою. І пiсля щоденного материного пиляння щодо пошуку чоловiка я сплю, немов у весiльному тортi.

А проте це мiй прихисток. Тепло розширюеться, i тут збираеться гаряча повiтряна куля, тож сюди нiхто не заходить. Сходи вузькi, батькам важко пiднiматися. Наша попередня покоiвка, Константiн, щодня дивилася на тi сходи, як на ворога. Це було едине, за що я не любила верхнього поверху будинку: вiн вiддiляв мене вiд моеi Константiн.

Через три днi пiсля моеi розмови з матiр’ю на ганку я розклала на своему столi оголошення з «Джексон Джорнал». Увесь ранок мама ходила за мною назирцi з новим засобом для випрямлення волосся, а тато на ганку кричав i кляв бавовнянi поля, бо вони тануть, як снiг улiтку. Пiсля бавовняних довгоносикiв дощ – це найгiрше, що може статися пiд час збирання врожаю. Ще не вересень, але осiннi зливи вже почались.

У моiй руцi червона ручка, розглядаю непоказний, единий стовпчик пiд рубрикою Робота: жiнки.



Кеннiнгтон: потрiбна продавчиня – врiвноваженiсть, хорошi манери, усмiшка!

Трим, потрiбна молода секретарка. Вмiння набирати текст необов’язкове. Питати мiстера Сандерса.



Ісусе, якщо iй не потрiбно вмiти набирати текст, то що ж вона тодi робитиме?



Потрiбна молодша стенографiстка, Персi енд Грей, з/п 1.25 дол./год.



Це нове. Обводжу його.

Не заперечиш, в унiверситетi я важко працювала. Доки моi друзi пили ром з колою на вечiрках «Фi Дельта Тета» та примiряли маминi корсети, я сидiла в читальнi й годинами писала – здебiльшого курсовi роботи, а ще оповiдання, поганi вiршi, епiзоди Доктора Кiлдера, рекламнi пiсеньки «Пелл-Мелл», листи-скарги, листи з вимогою викупу, любовнi листи хлопчакам, яких я зустрiчала в класi, але з якими менi не вистачило нахабства заговорити, i якi я так i не надiслала. Звичайно, я мрiяла про побачення з футболiстами, але моею справжньою мрiею було одного прекрасного дня написати щось таке, що люди справдi читали б.

У четвертому семестрi на останньому курсi я подала заяву тiльки на одну роботу, але це була хороша робота, за шiстсот миль вiд Мiссiсiпi. Я кинула двадцять центiв у телефонний апарат у супермаркетi й розпитала про посаду редактора у видавництвi «Гарпер енд Роу», що знаходиться на 33-й вулицi в Мангеттенi.

Я побачила оголошення в «Нью-Йорк Таймс» в унiверситетськiй бiблiотецi й того самого дня надiслала iм свое резюме. Сповнена надii, я навiть зателефонувала щодо квартири на 85-й Іст-стрит, квартири з однiею спальнею та плитою за сорок п’ять доларiв на мiсяць. Авiакомпанiя «Дельта» повiдомила менi, що квиток в один бiк до аеропорту Айдлвайлд коштуе сiмдесят три долари. Я не бачила сенсу подаватися бiльше, нiж на одну роботу, але вони зi мною так i не зв’язались.

Мiй погляд ковзае вниз – Робота: чоловiки. Там мiнiмум чотири колонки, заповненi оголошеннями – банкiвськi менеджери, бухгалтери, фахiвцi з кредитiв, збирачi бавовни. На цiй сторiнцi оголошень «Персi енд Грей» пропонуе посаду молодшого стенографiста й платить чоловiкам на п’ятдесят центiв на годину бiльше.



– Мiс Скiтер, вам телефонують, – гукае Паскагула знизу сходiв.

Я спускаюся до единого телефона в домi. Паскагула тримае слухавку. Вона маленька, як дитина, на зрiст навiть не п’ять футiв, i чорна, як нiч. Їi волосся закручене навколо голови, а бiлу робочу сукню спецiально пiдшито, щоби пасувала до ii коротких рук i нiг.

– Вам телефонуе мiс Гiллi, – каже вона й мокрою рукою подае менi слухавку.

Я сиджу за бiлим металевим столом. Кухня велика й квадратна, там жарко. В окремих мiсцях чорно-бiла лiнолеумна плитка потрiскалася, а перед мийкою зносилася й стала тонкою. Нова срiбляста посудомийна машина стоiть посеред кiмнати, до неi прикрiплений шланг, який тягнеться вiд крана.

– Вiн приiжджае в наступнi вихiднi, – говорить Гiллi. – В суботу ввечерi. Ти вiльна?

– А-а-а, треба перевiрити календар, – вiдповiдаю. В голосi Гiллi немае й слiду нашоi сварки в бридж-клубi. Я не надто цьому довiряю, та вiдчуваю полегшення.

– Не можу повiрити, що це нарештi станеться, – продовжуе Гiллi, бо вона вже мiсяць намагаеться звести мене з кузеном свого чоловiка. Вона таки не вiдступаеться, хоча той надто гарний для мене, не згадуючи вже, що син сенатора.

– А ти не думаеш, що ми повиннi… спочатку познайомитися? – запитую. – Я маю на увазi, перш нiж пiдемо на побачення?

– Не нервуй. Ми з Вiльямом постiйно будемо поруч.

Зiтхаю. Це побачення вже двiчi скасовували. Можна тiльки сподiватися, що його не вiдкладуть знову. І ще – менi лестить вiра Гiллi, що такого, як вiн, мiг би зацiка

Страница 24

ити хтось, схожий на мене.

– О, i треба, щоб ти прийшла й забрала цi записи, – говорить Гiллi. – Я хочу, щоби моя iнiцiатива була в наступному випуску, цiла сторiнка та фото.

Я мовчу.

– Йдеться про туалети? – Хоча лише кiлька днiв тому вона порушувала цю тему в бридж-клубi, я мала надiю, що про це вже забули.

– Це називаеться «Санiтарна iнiцiативна норма для прислуги» – Вiльяме-молодший, вгамуйся, бо отримаеш у мене, Юл Мей, ходи сюди – й це менi потрiбно вже цього тижня.

Я редактор iнформацiйного вiсника Лiги. Але Гiллi ii президент. І вона намагаеться вказати менi, що друкувати.

– Гляну. Не знаю, чи е мiсце, – брешу.

Паскагула стоiть бiля мийки та крадькома зиркае на мене, нiби чуе слова Гiллi. Я дивлюся на туалет Константiн, тепер вiн Паскагулин. Це поруч iз кухнею. Крiзь прочиненi дверi я бачу крихiтну кiмнату з туалетом, шворку для зливу, лампочку з пожовклим пластиковим плафоном. У маленьку кутову раковину насилу влiзе склянка води. Я нiколи не була всерединi. Коли ми були дiтьми, мама попередила, що вiдшмагае нас, якщо зайдемо до туалету Константiн. Я сумую за Константiн бiльше, нiж за будь-ким у своему життi.

– Тодi зроби так, щоб мiсце було, – каже Гiллi. – Тому що це дуже важливо.



Константiн жила приблизно за милю вiд нашого дому, в невеликому негритянському кварталi Готстек, названому так через смоляний завод, який там працював. Дорога до Готстеку пролягае повз нашу ферму з пiвнiчного боку. Скiльки пам’ятаю, всю дорогу вздовж тiеi милi вкривали темношкiрi дiти, що гуляли, гралися та пiдбивали ногами червоний пил, простуючи на велику трасу 49 ловити попутку.

Дитиною я й сама долала ту гарячу милю. Якщо просила та справно молилася, мама iнодi дозволяла менi п’ятничного вечора пiти до Константiн додому. Через двадцять хвилин повiльноi ходьби ми проминали магазинчики для чорношкiрих, де все коштувало п’ять чи десять центiв, потiм бакалiйну крамницю, наприкiнцi якоi неслися кури, а далi всю дорогу простували повз десятки хитких придорожнiх будиночкiв iз бляшаними дахами та перехнябленими ганками (а ще там був жовтий будиночок, i подейкували, що з його заднього входу продають вiскi). Я дуже хвилювалася, що потрапила в такий iнший свiт, i надто добре усвiдомлювала, якi добрi в мене туфлi та який чистий мiй бiлий сарафан, випрасуваний для мене Константiн. Чим ближчим ставав будинок Константiн, тим частiше вона всмiхалась.

– Привiт, Птахо Карле, – гукала Константiн до чоловiка, що сидить у крiслi-гойдалцi в пiкапi, продаючи корiння. Торби з корiнням сасафраса й локрицi, й тайського перцю – все можна купити. Доки ми перебирали корiння, все тiло Константiн як нiби хиталося, немов розслабляючи всi суглоби. Константiн була не просто високою, вона була товстою. Вона також була широкою в стегнах i мала проблеми з колiньми. Бiля пенька на розi ii вулицi вона брала до рота трохи тютюну «Геппi Дейз», а потiм спльовула так прямо, мовби стрiлу посилала. Вона дозволяла менi дивитися на чорний порошок у круглiй жестянцi та просила: «Тiльки мамi не кажи».

Там завжди були собаки, облiзлi, з прилиплими до ребер животами, вони лежали просто на дорозi. З ганку молода темношкiра жiнка на прiзвисько Кет-Байт кричала: «Мiс Скiтер! Переказуйте татовi вiд мене вiтання. Скажiть, що в мене все гаразд». Мiй батько назвав ii так багато рокiв тому. Вiн проiжджав повз i побачив, як скажений кiт нападае на маленьку темношкiру дiвчинку. «Той кiт майже з’iв ii», – розповiдав потiм татко. Вiн убив кота, вiднiс дiвчинку до лiкаря й домовився про курс iз двадцяти одного уколу вiд сказу.

Пройшовши ще трохи, пiдступаемо до будинку Константiн. Там три кiмнати й жодного килимка, й та едина в неi фотографiя iз зображенням бiлоi дiвчинки, яку, за словами Константiн, вона виховувала бiльше нiж двадцять рокiв у Порт-Гiбсонi. Я була впевнена, що знаю про Константiн усе: вона мала одну сестру й виросла на орендованiй фермi в Коринтi, Мiссiсiпi. Обое ii батькiв померли. Зазвичай вона не вживала свинини, носила 16-й розмiр одягу та 10-й розмiр жiночого взуття. А я розглядала широку усмiшку дитини на фотографii та трохи заздрила, дивуючись, чому в неi нема ще й моеi фотографii.

Інодi до мене приходили гратися двi сусiдськi дiвчинки, Мерi Нелл i Мерi Рон. Вони були такими чорними, що я не розрiзняла iх i називала просто Мерi.

– Коли йдеш туди, то стався до темношкiрих дiвчаток добре, – якось сказала менi мама, i я пам’ятаю, як ошелешено на неi глянула, питаючи:

– А чому нi?

Але мама не пояснила.

Десь через годину приiжджав тато, виходив iз машини, давав Константiн долар. Жодного разу Константiн не запросила його досередини. Навiть тодi я розумiла: ми перебували на територii Константiн, а у власному будинковi вона не повинна бути до всiх люб’язною. Пiсля цього тато вiдпускав мене до магазину для темношкiрих купити прохолоднi напоi та льодяники.

– Не говори мамi, що я дав Константiн ще трохи грошей.

– Добре, татусю, – вiдповiдала я. Це був наш единий секрет.



У тринадцять мене вперше об

Страница 25

звали потворою. Це зробив багатий друг мого брата Карлтона, коли вони вибралися пострiляти у польових умовах.

– Дитинко, чому плачеш? – запитала мене Константiн на кухнi.

Я iй зiзналася, що той хлопець мене обiзвав. По обличчi текли сльози.

– Ну? А ти така?

Я клiпнула, припиняючи плакати.

– Що я?

– Євгенiе, тепер слухай сюди, – Константiн едина, хто хоча б iнодi дотримувався маминого правила. – Потворнiсть живе всерединi. Потворно бути жорстокою людиною, що завдае людям болю. Ти така?

– Не знаю. Я так не думаю, – плакала я.

Константiн сiла поруч мене за кухонний стiл. Я чула хрускiт ii спухлих суглобiв. Вона мiцно притиснула свiй великий палець до моеi долонi. Ми обое знали, що це означае Послухай. Послухай мене.

– Щоранку, до того часу, поки не вмреш, ти муситимеш вирiшувати. – Константiн була так близько, що я бачила ii темнi ясна. – Ти маеш питати себе: А чи повинна я вiрити всьому, що тi дурнi скажуть про мене сьогоднi?

Їi великий палець був притиснутий до моеi долонi. Я кивнула, що зрозумiла. Я була досить розумною, щоб утямити, що вона мала на увазi бiлих людей. І хоч я, як i ранiше, почувалася нещасною й знала, що, найбiльш iмовiрно, негарна, це було вперше, коли вона розмовляла зi мною, нiби я е чимось бiльшим, анiж дитиною бiлоi матерi. Усе життя менi вказували, як думати про полiтику, темношкiрих, дiвчаток. Але через великий палець Константiн, притиснутий до моеi руки, я зрозумiла, що насправдi маю вибiр, у що менi вiрити.



Константiн з’являлася на роботу на шосту, а пiд час збирання врожаю на п’яту. Вона готувала татовi булочку iз соусом, i вiн iшов у поле. Коли я прокидалася, вона майже завжди стояла на кухнi, а з радiо на кухонному столi лунали повчання проповiдника Грiна. Коли вона мене зауважувала, то всмiхалась.

– Доброго ранку, красуне!

Я сидiла за кухонним столом i розповiдала своi сни. Вона стверджувала, що сни вiщують майбутне.

– Я була на горищi, дивилася вниз, на ферму, – описувала я. – Бачила верхiвки дерев.

– Ти станеш хiрургом по мозку! Верхiвка будинку означае голову.

Мама снiдала зранку в iдальнi, потiм переходила до кiмнати вiдпочинку трохи повишивати чи написати листи мiсiонерам в Африцi. Зi свого зеленого крiсла iй було видно практично все, що вiдбувалося в будинку. І це здавалося дивовижним, що за ту частку секунди, коли я минала дверi, вона помiчала все. Я прожогом проскакувала, почуваючись мiшенню для гри в дартс, самим яблучком.

– Євгенiе, ти ж знаеш, у цьому будинку не жують жуйку.

– Євгенiе, оброби рану спиртом.

– Євгенiе, марш нагору й причешися, а раптом хтось наскочить у гостi.

Я дiзналася, що зручнiше ходити потай у шкарпетках, анiж у взуттi. Навчилася використовувати заднi дверi. Навчилася носити шапки, затуляючи обличчя руками, коли проходила повз кiмнату. Але здебiльшого навчилася просто залишатися на кухнi.



У Лонглiфi лiтнi мiсяцi тягнулися, як роки. Я не мала друзiв, з якими зустрiчалася би щодня: ми жили занадто далеко, тож у нас не було бiлих сусiдiв. У мiстi Гiллi з Елiзабет усi вихiднi проводили одна в одноi, а менi дозволяли ночувати в них лише раз на два тижнi. Через це я багато бурчала. Я сприймала Константiн як належне, та, думаю, усвiдомлювала, як менi з нею пощастило.

У чотирнадцять я почала курити. Потихеньку тягала цигарки з Карлтонових пачок «Мальборо», якi вiн тримав у своiй тумбочцi. Йому було майже вiсiмнадцять, i нiхто не зважав, що вiн уже багато рокiв курив крiзь, де тiльки хотiв, – у будинку чи в полi з татом. Інодi тато курив люльку (вiн не курив цигарок), а мама, на вiдмiну вiд бiльшостi своiх друзiв, не курила взагалi. Мама заборонила курити, поки менi не виповниться сiмнадцять.

Тож я прокрадалася у двiр i сидiла на гойдалцi пiд величезним старим дубом, що ховав мене. Або ж пiзно вночi я зачиняла вiкно моеi спальнi й курила. У мами був гострий зiр, але вона майже не чула запаху. А Константiн зрозумiла вiдразу. Вона примружилась, ледь усмiхнулась, але не сказала нiчого. Якщо мати прямувала до заднього ганку, коли я ховалася за деревом, Константiн бiгла й вдаряла мiтлою по залiзних сходових поручнях.

– Константiн, що ти робиш? – питала ii мама, та я до того часу вже зминала недопалок i кидала його в дупло дерева.

– Просто чищу тут старий вiник, мiс Шарлотто.

– Ну, роби це тихiше, будь ласка. Ой, Євгенiе, ти за нiч виросла ще на дюйм? Що менi робити? Йди… одягни сукню, що тобi пасуе.

– Так, мем, – водночас вiдповiдали ми з Константiн i усмiхались одна однiй.

О, це чудово, мати когось, iз ким можна разом тримати секрети. Якби у мене була сестра або брат iз меншою рiзницею у вiцi, я би знала, як це. Це ж не лише курiння чи уникання мами. Це хтось, хто був би з тобою пiсля того, як твоя мати майже замордуе тебе до смертi, бо ти жахливо висока, i кучерява, i дивна. Хтось, чиi очi сказали б просто, без слiв, «Зi мною у тебе все гаразд».

Утiм, говорити з нею не завжди було солодко. У п’ятнадцять новенька дiвчинка вказала на мене й запитала:

– А що це за

Страница 26

узько?

Навiть Гiллi сховала усмiшку перед тим, як вiдвести мене вбiк, удаючи, наче ми ii не почули.

– Константiн, який у тебе зрiст? – запитала я, не зумiвши приховати сльози.

Константiн примружилась:

– А в тебе який зрiст?

– П’ять футiв одинадцять дюймiв, – плакала я. – Я вже вища за баскетбольного тренера в командi хлопцiв.

– Ну, а в мене п’ять футiв тринадцять дюймiв, тож покинь себе жалiти.

Константiн була единою жiнкою, на яку менi доводилося дивитися вгору, щоб поглянути в ii очi.



Перше, що помiтно в Константiн, окрiм ii зросту, – це очi. На тлi темноi шкiри вони здавалися свiтло-коричневими, яскраво-медовими. Я нiколи не бачила в темношкiроi людини свiтло-карих очей. Насправдi, на Константiн було безлiч вiдтiнкiв коричневого. Їi абсолютно чорнi лiктi взимку вкривав сухий бiлий пил. Шкiра на ii руках, шиi та обличчi мала колiр чорного дерева. Долонi ii рук помаранчевi, й мене завжди цiкавило, чи стопи такi самi. Втiм, я нiколи не бачила ii босонiж.

– У цi вихiднi тiльки ти i я, – сказала вона, усмiхаючись.

У тi вихiднi мама й тато iхали з Карлтоном оглядати унiверситет Луiзiани й Тулейн. Наступного року мiй брат вступав до коледжу. Того ранку тато занiс розкладачку на кухню та поставив поруч iз туалетом Константiн. Вона завжди спала там, коли ночувала в нас.

– Ходи побачиш, що я маю, – покликала вона, показуючи на комiрчину. Я вiдчинила дверi й угледiла в ii сумцi складанку на п’ятсот деталей iз зображенням гори Рашмор. Це наше улюблене заняття пiд час ii ночiвлi в нас.

Тiеi ночi ми сидiли кiлька годин, жували арахiс i перебирали на кухонному столi деталi головоломки. Надворi розгулялася негода, а ми в затишку вибирали частинки складанки. Лампочка на кухнi згасла, а потiм знову засяяла.

– Хто це? – спитала Константiн, дивлячись крiзь окуляри в чорнiй оправi на коробку з-пiд головоломки.

– Це Джеферсон.

– О, справдi. А це хто?

– Це… – я нахилилась. – Я думаю, це… Рузвельт.

– Я впiзнаю тiльки Лiнкольна. Вiн схожий на мого тата.

Я завмерла, тримаючи в руцi деталь головоломки. Менi було чотирнадцять, i я нiколи не отримувала балу, нижчого нiж «А». Я була розумна, проте дуже наiвна. Константiн поклала коробку й знову зосередилася на деталях.

– Тому що твiй тато був таким… високим? – запитала я.

Вона всмiхнулась.

– Тому що мiй тато був бiлим. Моя мама була високою.

Я вiдклала деталь.

– Твiй… батько був бiлим, твоя мама… темношкiрою?

– Ага, – мовила вона й усмiхнулася, складаючи два шматки докупи. – Ану, глянь там. Пiдходить.

Я мала так багато запитань. Хто вiн? Де вiн? Я знала, що вiн не був одружений iз мамою Константiн, бо це протизаконно. Я взяла iз заначки, що принесла до столу, цигарку. Менi було чотирнадцять, я почувалася дуже дорослою, тож закурила. Коли я це зробила, верхне свiтло стало приглушеним, брудно-бурим, i лампочка тихо задзижчала.

– О, мiй тато люби-и-ив мене. Завжди говорив, що я його улюблениця. – Вона вiдкинулася на спинку стiльця. – Вiн приходив додому щосуботи пiсля обiду та якось принiс менi десять стрiчок для волосся, десяти рiзних кольорiв. Вiн привiз iх iз Парижа, вони були з японського шовку. Я сидiла в нього на колiнах увесь час, вiдколи вiн приходив i аж допоки мусив уже йти, а мама ставила на патефонi, що вiн iй подарував, Бессi Смiт, i ми спiвали:

Безсумнiвно, дивно це,
Нiхто тебе не знае, коли ти втратиш все.



Я слухала з широко розплющеними очима, нiчого не розумiючи. У тьмяному освiтленнi ii голос майже свiтився. Якби шоколад був звуком, це був би голос Константiн. Якби спiв був кольором, це був би колiр цього шоколаду.

– Якось я голосно ридала. Гадаю, мала причину для смутку – бiднiсть, холодна ванна, хворий зуб, щось таке. А вiн так довго тримав мою голову, притиснувши до себе. Коли ж я пiдняла голову, то побачила, що вiн теж плаче, i вiн… зробив те саме, що я роблю тобi. Ти знаеш, про що я. Притиснув великий палець до моеi руки й сказав… Вiн попросив пробачення.

Ми сидiли там i дивились на деталi головоломки. Мама не хотiла, аби я дiзналася, що батько Константiн бiлий, що вiн вибачився перед нею за таке життя. Це було те, чого я не мала знати. Я вiдчувала, що це подарунок Константiн для мене.

Я докурила свою цигарку, погасила ii до срiбноi гостьовоi попiльнички. Свiтло знову стало яскравiшим. Константiн усмiхнулася менi, я всмiхнулась у вiдповiдь.

– Чому ти нiколи не розповiдала менi цього ранiше? – спитала я, вглядаючись у ii свiтло-карi очi.

– Скiтер, я не можу тобi нiчого розповiдати.

– Але чому? – Їй вiдомо все про мене, все про мою сiм’ю. Хiба я вiд неi щось приховувала?

Вона дивилася на мене, й у глибинi ii душi я розгледiла глибокий темний смуток. Через якийсь час вона вiдповiла:

– Дещо я просто хочу залишити при собi.



Коли надiйшла моя черга йти до коледжу, мама всi очi виплакала, як ми з татом сiдали в машину. А я почувалася вiльною. Вiльною вiд ферми, вiд критики. Менi кортiло запитати у мами: «Хiба ти не радiеш? Хiба не радiеш, що теп

Страница 27

р не мучитимешся через мене щодня?» Але мама здавалася нещасною.

Я була найщасливiшою людиною в гуртожитковi. Я писала Константiн по листу на тиждень, змальовувала iй свою кiмнату, заняття, сестринство. Я адресувала iй листи на ферму, бо в Готстек пошту не носили, тож я просто мусила сподiватися, що мама iх не вiдкрие. Двiчi на мiсяць Константiн писала менi листи на пергаментному паперi, який вкладала в конверт. Вона мала крупний i красивий почерк, хоча до кiнця сторiнки рядки сповзали вниз. Вона описувала менi кожну хвилину життя в Лонглiфi: «У мене болить спина, та ноги болять iще бiльше» або «Мiксер вiдiрвався вiд миски й лiтав по всiй кухнi, а кiт знявчався й утiк. Вiдтодi я його не бачила». Вона повiдомляла мене, що в тата застуда, або що Роза Паркс виступала в церквi. Часто вона допитувалася, чи я щаслива, i хотiла знати деталi. Нашi листи скидалися на бесiду тривалiстю в рiк, ми ставили запитання та вiдповiдали на них, а на Рiздво чи пiд час лiтнiх канiкул продовжували розмову особисто.

У своiх листах мама наказувала: «Молися» та «Не носи пiдборiв, бо будеш надто високою» й додавала чек на тридцять п’ять доларiв.

Коли я була на останньому курсi, у квiтнi надiйшов лист вiд Константiн, в якому писалося: «Скiтер, я маю для тебе сюрприз. Я така схвильована, що майже не можу стояти. І не смiй мене про це питати. Побачиш сама, коли приiдеш додому». Наближались останнi iспити, i через мiсяць випускний. То був останнiй лист вiд Константiн.



Я пропустила свiй випускний вечiр в «Оле Мiс». Усi моi близькi подруги покинули навчання та повиходили замiж, тож я не бачила сенсу три години тягти маму з татом, щоб вони просто подивились, як я йду по сценi, тим паче, що мама хотiла подивитись, як я йду до вiвтаря. Я ще не отримала вiдповiдi вiд «Гарпер енд Роу», тож замiсть купити квиток на лiтак до Нью-Йорка, поiхала додому до Джексона у б’юiку другокурсницi Кей Тернер, скоцюрбившись мiж своею друкарською машинкою пiд ногами та ii весiльною сукнею мiж нами. Наступного мiсяця Кей Тернер виходила замiж за Персi Стенгоупа. Протягом трьох годин я вислуховувала ii гризоти про ароматизатори для торта.

Удома мама вiдступила на крок назад, щоби краще мене розглянути.

– Ну, в тебе гарна шкiра, – пiдсумувала вона, – але твое волосся…

Вона зiтхнула й похитала головою.

– А де Константiн? – спитала я. – На кухнi?

І тоном ведучоi прогнозу погоди мама повiдомила:

– Константiн тут бiльше не працюе. Тепер iди розпаковуй валiзи, бо зiпсуеш одяг.

Я повернулася та примружилась. Гадала, що недобре розчула ii:

– Що ти сказала?

Мама стояла виструнчившись i розправляючи плаття.

– Скiтер, Константiн пiшла. Вона живе в Чикаго зi своею сiм’ею.

– Але… що? У листах вона нiчого не згадувала про Чикаго.

Я знала, що не це було ii сюрпризом. Вона б одразу повiдомила менi таку жахливу новину.

Мама глибоко вдихнула, випросталась.

– Я наказала Константiн не писати тобi про звiльнення. Не пiд час випускних iспитiв. А якби ти завалила, й тобi б довелося повторно пройти останнiй рiк навчання? Бог свiдок, чотири роки в коледжi – це бiльше нiж достатньо.

– І вона… погодилася? Не писати менi, не повiдомляти, що йде?

Мама вiдвела погляд, зiтхнула.

– Євгенiе, обговорiмо це пiзнiше. Ходи на кухню, я познайомлю тебе з новою покоiвкою, Паскагулою.

Але я не пiшла на кухню за мамою. Я втупилась у валiзи, привезенi з коледжу, жахаючись думки, що доведеться тут розпаковуватись. Будинок здавався величезним, порожнiм. А надворi, на бавовняному полi, гудiв комбайн.

До вересня я втратила надiю не тiльки щось почути вiд «Гарпер енд Роу», я втратила надiю знайти Константiн. Нiхто, здавалося, не знав, як ii знайти. Зрештою, я перестала розпитувати людей, чому Константiн пiшла. Складалося враження, нiби вона просто зникла. Менi довелося змиритися, що Константiн, мiй единий справжнiй союзник, покинула мене напризволяще з цими людьми.




Роздiл 6


Спекотного вересневого ранку прокидаюсь у своему ще дитячому лiжку, взуваю плетенi шкiрянi сандалi, привезенi менi моiм братом Карлтоном з Мексики. Чоловiчi, бо, вочевидь, у мексиканських дiвчат ступнi не виростають до розмiру дев’ять iз половиною[6 - Європейський розмiр 40.]. Мама ненавидить iх i повторюе, що в них жахливий вигляд.

Поверх нiчноi сорочки натягую одну зi старих батькових сорочок i вислизаю через параднi дверi. Мама на задньому ганку з Паскагулою та Джеймсо, поки вони чистять устрицi.

– Нiколи не залишай негра з негритянкою на самотi, – прошепотiла менi мама якось давним-давно. – То не iхня вина, просто вони нiчого не можуть iз собою вдiяти.

Збiгаю ганком, щоб побачити, чи нема у поштовiй скриньцi замовленого поштою примiрника «Ловець у житi». Я завжди замовляю забороненi книжки в нелегального продавця книжок у Калiфорнii, змiркувавши, що, коли штат Мiссiсiпi заборонив iх, книжки, певно, хорошi. Поки я дiйшла до пiд’iзноi дороги, сандалi та щиколотки вкрилися дрiбною жовтою пилюкою.

По обидва боки вiд мене – слiпучо-зеленi баво

Страница 28

нянi поля, вже вкритi коробочками. Минулого мiсяця батько втратив кiлька полiв через дощi, та бiльша частина цвiла, зберiгшись неушкодженою. Листя почали поцятковувати коричневi плями вiд дефолiанту, i я все ще вiдчуваю кислуватий хiмiчний запах у повiтрi. На мiсцевiй дорозi жодноi машини. Вiдкриваю поштову скриньку.

А там, пiд маминим «Жiночим домашнiм журналом», лист, адресований мiс Євгенii Фелан. Червоний рельефний штамп у кутку: «Видавництво „Гарпер енд Роу“». Розкриваю конверт просто тут, стоячи у своiй довгiй нiчнiй сорочцi та в старiй батьковiй iз «Брукс Бразерс».





4 вересня 1962 року



Шановна мiс Фелан,

Я особисто вiдповiдаю на ваше резюме, оскiльки вважаю чудовим, що юна ледi без будь-якого досвiду роботи претендуе на посаду редактора в такому престижному видавництвi, як наше. Для такоi посади необхiдно вiдпрацювати за фахом як мiнiмум п’ять рокiв. Ви б знали це, якби хоча б трохи ознайомилися з роботою видавництв.

Однак я й сама колись була такою самою амбiтною юною ледi, тому й вирiшила дати вам пораду: звернiться до мiсцевоi газети й спершу отримайте роботу там. Ви зазначили у своему листi, що вам «надзвичайно подобаеться писати». Щоразу, коли ви не працюете на мiмеографi чи не готуете босовi каву, озирайтеся навколо, дослiджуйте й пишiть. Не марнуйте часу на очевиднi речi. Пишiть про те, що турбуе вас, особливо якщо бiльше нiкого це не хвилюе.

Щиро ваша



    Елейн Стайн,
    головний редактор,
    вiддiл книг для дорослих читачiв.



Пiд машинописним текстом приписка вiд руки, переривчастими блакитними карлючками:





P. S. Якщо ви серйозно, я з радiстю перегляну вашi найкращi iдеi та висловлю свою думку про них. Я пропоную це, мiс Фелан, тому що колись одна людина зробила те саме для мене.




Вантажiвка, повна бавовни, гуркоче дорогою. Негр на пасажирському сидiннi виглядае з вiкна, витрiщаючись на мене. Я й забула, що я бiла дiвчина в тоненькiй нiчнiй сорочцi. Я щойно отримала лист, навiть, так би мовити, заохочення, з Нью-Йорка й уголос повторюю iм’я: «Елейн Стайн». Нiколи в життi не зустрiчала евреiв.

Бiжу дорiжкою додому, намагаючись, щоб лист не лопотiв у руцi. Не хочу, щоб вiн зiм’явся. Злiтаю сходами нагору пiд маминi вигуки, щоб я зняла цi недоладнi мексиканськi чоловiчi сандалi, й хапаюся за роботу, записую всi тi чортовi речi, якими переймаюся в цьому життi, особливо тi, що, здаеться, не хвилюють нiкого. Слова Елейн Стайн течуть моiми венами розплавленим срiблом, i я друкую щонайшвидше. Виявляеться, список досить довгий.

Наступного дня я надiслала свого першого листа Елейн Стайн. Я склала список iдей, якi вважала гiдним журналiстським матерiалом: переважаюча неграмотнiсть жителiв штату Мiссiсiпi; значна кiлькiсть аварiй з вини п’яних водiiв у нашому окрузi; обмеженi можливостi жiнок у виборi роботи.

І лише вiдправивши лист, я зрозумiла, що, мабуть, вибрала такi iдеi, що могли б справити враження на неi, а не тi, якi справдi турбували мене.



Глибоко вдихаю й шарпаю на себе важкi склянi дверi. Дзвiночок нiжно й привiтно дзенькае. Секретарка не так нiжно дивиться на мене. Вона величезна, i, здаеться, iй незручно в маленькому дерев’яному крiслi.

– Ласкаво просимо до «Джексон джорнал». Чим можу допомогти?

Я домовилася про зустрiч позавчора, не минуло й години пiсля того, як одержала листа вiд Елейн Стайн. Я запитала щодо спiвбесiди на будь-яку вiльну посаду. І здивувалася, що зi мною так швидко захотiли зустрiтись.

– У мене зустрiч iз мiстером Голденом.

Секретарка в трапецiеподiбному платтi шкандибае у вiддалений кiнець кiмнати. Я намагаюся погамувати тремтiння рук. Заглядаю через прочиненi дверi до маленькоi кiмнатки, обшитоi дерев’яними панелями. Там четверо чоловiкiв у костюмах вистукують друкарськими машинками й шкрябають олiвцями. Згорбленi, заморенi, у трьох iз них лише по пiдкiвцi волосся на головi. У кiмнатi серпанок iз цигаркового диму.

Знову з’являеться секретарка й, тримаючи в руцi цигарку, робить жест рухатись за нею:

– Ідiть за мною.

Попри свою нервознiсть, усе, про що зараз думаю, – старе правило з коледжу: «Дiвчата з братства „Ксi Омега“ нiколи не ходять iз цигаркою». Прямую за нею повз столи, чоловiки за якими розглядають мене, i через димову завiсу до внутрiшнього кабiнету.

– Зачиняй iх! – гаркае мiстер Голден, щойно я вiдчинила дверi та ступила до кiмнати. – Не впускай сюди цей клятий дим.

Мiстер Голден устае з-за столу. Вiн дюймiв на шiсть нижчий вiд мене, пiдтягнутий, молодший за моiх батькiв. У нього довгi зуби, ехидна посмiшка та напомаджене, як у пiжонiв, чорне волосся.

– Ти, що, не чула? – запитуе вiн. – Минулого тижня повiдомили, що цигарки вбивають.

– Нiчого про це не чула.

Дуже сподiваюся, що про це не йшлося на першiй сторiнцi його газети.

– Чорт, я знаю столiтнiх нiгерiв, якi на вигляд молодшi, нiж тi iдiоти за дверима. – Вiн знову сiдае, та я продовжую стояти, бо iнших стiльцiв у кiмнатi немае.

– Гаразд, подивимося, що ти принесла.

Даю йому свое р

Страница 29

зюме та кiлька статей, написаних у школi. Я виросла iз «Джорнал», що лежав на нашому кухонному столi, розгорнутий на сторiнцi про фермерське життя чи про мiсцевi спортивнi новини. Я рiдко читала газету сама.

Мiстер Голден не просто переглядае моi папери, вiн редагуе iх червоним олiвцем.

– Три роки редактор газети середньоi школи «Мюррей Гай», два роки редактор унiверситетськоi «Ребел Роузер», три роки редактор у сестринствi «Ксi Омега», спецiальнiсть – англiйська та журналiстика, четверта у випуску… Чорт, дiвчино, – бурмоче вiн, – ти хоч трохи розважалась?

Прокашлююсь:

– А це… важливо?

Вiн дивиться на мене.

– Ти надзвичайно висока, але, гадаю, така мила дiвчина, як ти, могла б зустрiчатися з усiею баскетбольною командою.

Дивлюся на нього, не впевнена, чи то глузування, чи то комплiмент.

– Гадаю, ти вмiеш прибирати… – Вiн знову переводить погляд на моi статтi та несамовито править iх червоним.

Кров ринула менi в обличчя.

– Прибирати? Я тут не для того, щоби прибирати. Я прийшла сюди, щоб писати.

Із щiлини пiд дверима просочуеться цигарковий дим. Здаеться, наче всю будiвлю охопила пожежа. Почуваюся повною дурепою, бо сподiвалася, що зможу просто прийти й отримати роботу журналiста.

Вiн важко зiтхае та простягае менi товсту течку з паперами.

– Я здогадався. У тiеi староi мiс Мирни дах поiхав, i вона напилася лаку для волосся чи чогось такого. Прочитай статтi, напиши вiдповiдi на листи, як це робила вона, й нiхто, до бiса, не помiтить рiзницi.

– Я… що? – І беру цю течку, тому що не знаю, що ще зробити. Поняття не маю, хто така мiс Мирна. Ставлю едине безпечне запитання, яке спало на гадку: – Скiльки, ви говорили… заплатите?

На диво, вiн змiрюе мене захопленим поглядом: вiд туфель на пласкiй пiдошвi до пласкоi зачiски. Якийсь прихований iнстинкт пiдштовхуе мене всмiхнутися та провести рукою по волоссю. Почуваюся нiяково, але так i роблю.

– Вiсiм доларiв, щопонедiлка.

Я киваю, намагаючись зметикувати, як розпитати його про роботу, не виказавши себе.

Вiн нахиляеться вперед.

– Ви ж знаете, хто така мiс Мирна, так?

– Звiсно. Ми… дiвчата постiйно ii читаемо, – кажу, й ми знову дивимось одне на одного так довго, що десь на вiддалi вже втричi дзвонить телефон.

– Що тодi? Вiсiм недостатньо? Боже, жiнко, тодi йди безкоштовно вiдмивай чоловiчий туалет!

Прикусила губу. Але допоки встигаю щось промовити, вiн закочуе очi:

– Добре, десять. Матерiали повиннi бути готовi на четвер. І якщо менi не сподобаеться твiй стиль, я не друкуватиму це та не платитиму жодноi копiйки.

Беру течку, дякую йому, може, й занадто. Не звертаючи на мене уваги, вiн знiмае слухавку та набирае номер, перш нiж я виходжу за дверi. Дiставшись своеi автiвки, вгрузаю у м’яке шкiряне сидiння «кадилака». Сиджу й усмiхаюся, перечитуючи сторiнки з течки. Я щойно отримала роботу.



Я йду додому, виструнчившись бiльше, нiж у своi дванадцять, коли почала рiзко рости. Мене розпирае гордiсть. Хоча кожна клiтина мозку кричить менi «нi», я не можу втриматися, щоб не викласти все своiй матерi. Вбiгаю до вiтальнi та розповiдаю iй, як я одержала роботу: писатиму щотижневу колонку з порадами щодо прибирання замiсть мiс Мирни.

– Яка iронiя! – Мама зiтхае, нiби натякаючи, що навряд чи заробиш на життя з такими умовами. Паскагула охолоджуе для неi чай.

– Принаймнi, це початок, – кажу я.

– Початок чого? Порад, як доглядати за будинком, коли… – Вона знову зiтхае, довго та повiльно, наче спускае шину.

Я вiдводжу очi, гадаючи, чи й усе мiстечко так вважатиме. Радiсть поступово тане.

– Євгенiе, тобi невiдомо навiть, як чистити срiбло, що ж нарадиш про те, як пiдтримувати чистоту в будинку.

Пригортаю течку до грудей. Мама мае рацiю, я не зможу вiдповiсти на жодне запитання. Принаймнi, могла хоча б порадiти за мене.

– І ти нiколи нi з ким не познайомишся, сидячи за друкарською машинкою. Євгенiе, хоч трохи думай головою.

У жилах закипае гнiв. Знову стою, виструнчившись.

– Гадаеш, я хочу жити тут? З тобою? – Регочу, сподiваючись, що завдам iй болю.

На мить я бачу бiль в ii очах. Вона стискае губи в ниточку. Але я не збираюся забирати своi слова назад, бо нарештi, нарештi, сказала те, що вона вислухала.

Не рухаюся з мiсця. Хочу почути, що вона на це вiдповiсть. Хочу почути ii вибачення.

– Євгенiе, маю тебе дещо… запитати. – Мама мне в руках носовичок, кривиться. – Я якось читала, що… окремi дiвчата втрачають душевну рiвновагу, починають думати… гм, такi неприроднi думки.

Поняття не маю, про що вона. Дивлюся на вентилятор на стелi. Хтось налаштував його, щоб той крутився надто швидко. Клац-клац-клац…

– Ти… тобi… подобаються чоловiки? У тебе бували неприроднi думки щодо… – Вона мiцно заплющуе очi. – Дiвчат або… жiнок?

Я втупилася в неi, бажаючи, щоб той вентилятор зараз зiрвався та впав на нас.

– Бо в тiй статтi писали, що вiд цього е лiки, особливий вiдвар iз корiння…

– Мамо, – промовляю, не заплющуючи очей. – Я так само хочу бути з дiвчиною, як ти з… Джеймсо

Страница 30

– І прямую до дверей. Але оглядаюся. – Тобто ти ж не думаеш про нього, чи не так?

Мама випростуеться, обурено пирхае. А я навмисне голосно гупаю сходами нагору.



Наступного дня складаю листи мiс Мирни в акуратну купку. У моему гаманцi тридцять п’ять доларiв – щомiсячнi кишеньковi грошi, якi мама й досi менi видае. Сходжу вниз iз широкою християнською усмiшкою на обличчi. Живучи вдома та щоразу вибираючись за межi ферми, я змушена просити маму дати менi машину. Тобто вона питатиме, куди я зiбралася. Тобто постiйно доводиться iй брехати, а це хоч i приемно, та водночас трохи принизливо.

– Я збираюся до церкви, щоб дiзнатися, чи не потрiбна допомога у пiдготовцi до недiльноi школи.

– О, люба, це просто чудово. Бери машину на скiльки потрiбно.

Учора ввечерi я вирiшила, що менi знадобиться професiйна допомога в роботi з колонкою. Спершу вирiшила попросити Паскагулу, та я майже не знаю ii. Крiм того, не можу навiть думати про те, що мама пхатиме свого носа та постiйно критикуватиме мене. Служниця Гiллi, Юл Мей, така сором’язлива, сумнiваюся, що вона згодиться допомогти. Єдина iнша прислуга, яку я бачу доволi часто, – це Елiзабетина служниця Ейбiлiн. Ейбiлiн чимось нагадуе менi Константiн. Крiм того, вона набагато старша за мене та, здаеться, мае багатий досвiд.

Дорогою до Елiзабет заiжджаю до крамницi «Бен Франклiн», купую течку, коробку олiвцiв НВ i записник iз блакитною тканою обкладинкою. Мiй перший матерiал повинен лежати на столi у мiстера Голдена завтра о другiй годинi пополуднi.

– Скiтер, заходь.

Елiзабет вiдчиняе вхiднi дверi, i я хвилююся, що Ейбiлiн сьогоднi, можливо, не працюе. Елiзабет у блакитному банному халатi та гiгантських бiгудi, вiд яких ii голова здаеться величезною, а тiло ще кволiшим, нiж насправдi. Елiзабет зазвичай носить бiгудi весь день, нiяк не може надати рiдкому волоссю об’ему.

– Пробач, що я в такому виглядi. Мей Моблi пiвночi не давала менi спати, а тепер ще й не знаю, де це Ейбiлiн.

Заходжу до крихiтного передпокою. У будинку низькi стелi та маленькi кiмнати. Все якесь затерте – вицвiлi блакитнi штори з квiтковим малюнком, скручене покривало на диванi. Я чула, нова бухгалтерська фiрма Ралi не надто успiшна. Може, десь у Нью-Йорку чи деiнде це й нормально, але в Джексонi, штат Мiссiсiпi, люди не хочуть працювати з хамуватим спадковим бовдуром.

Машина Гiллi перед будинком, та ii самоi нiде не видно. Елiзабет сiдае за швейну машинку, що стоiть просто на обiдньому столi.

– Я майже закiнчила, – запевняе вона. – Тiльки закрiплю останнiй шов.

Елiзабет устае та показуе менi вихiдну зелену сукню з круглим бiлим комiрцем.

– Тiльки вiдверто, – шепоче вона, а очi благають сказати iй усе, крiм правди. – Схоже, що вона пошита вдома?

Край сукнi з одного боку довший, шов трохи морщить, а манжета перекручена.

– Стовiдсотково куплене у крамницi. Просто з «Мезон Бланш».

Говорю так, бо для Елiзабет це крамниця ii мрiй. П’ять поверхiв дорогого одягу на Канал-стрит у Новому Орлеанi, одягу, який у Джексонi не вiдшукаеш.

Елiзабет iз вдячнiстю всмiхаеться:

– Мей Моблi спить? – питаю я.

– Нарештi заснула! – Елiзабет накручуе пасмо волосся, що вибилося з бiгудi, та кривиться з його впертостi. Інодi ii голос звучить рiзко, коли вона говорить про дочку. Дверi гостьовоi ванни вiдчиняються, i виходить Гiллi, примовляючи:

– … набагато краще. Тепер у кожного е свое мiсце.

Елiзабет занадто стурбовано пiдкручуе голку в машинцi.

– Перекажеш Ралi, що я йому дякую, – додае Гiллi, й раптом я розумiю, про що йдеться. Ейбiлiн уже мае власний туалет у гаражi.

Гiллi всмiхаеться, i я бачу, що вона збираеться порушити питання про «Інiцiативу».

– Як там твоя мама? – питаю я, хоча знаю, що вона взагалi не любить це обговорювати. – Вона вже звикла у будинку для людей похилого вiку?

– Думаю, так. – Гiллi натягуе червоний светр, щоби прикрити складки жиру на талii. На нiй штани у червоно-зелену клiтинку, що, здаеться, додають об’ему ii сiдницям, надаючи iм округлостi й крутизни. – Звiсно, вона зовсiм не цiнуе все, що я роблю. Я мусила звiльнити ii служницю: зловила на гарячому, коли та намагалася поцупити срiбло просто пiд моiм носом. – Гiллi трохи примружуеться. – Ви часом, до речi, не чули, чи та Мiннi Джексон десь працюе?

Ми хитаемо головами.

– Сумнiваюся, що iй вдасться знову знайти роботу в цьому мiстi, – каже Елiзабет.

Гiллi кивае, замислившись над цим. Я глибоко вдихаю, прагнучи повiдомити iм своi новини.

– Я отримала роботу в «Джексон Джорнал»! – кажу.

У кiмнатi тиша. Раптом Елiзабет вищить вiд радостi. Гiллi всмiхаеться менi з такою пихою, що я червонiю та знизую плечима, немов це не така вже й подiя.

– Вони були б дурнями, якби не взяли тебе, Скiтер Фелан. – Гiллi пiднiмае склянку з холодним чаем, нiби виголошуе тост.

– А… гм, хтось iз вас читав рубрику мiс Мирни? – цiкавлюсь я.

– Нi, – вiдповiдае Гiллi. – Але, б’юсь об заклад, що бiднi бiлi дiвчата з Пiвденного Джексона читають ii, як Бiблiю короля Якова.

Елiзабе

Страница 31

кивае.

– Усi тi бiдаки не мають прислуги, то вочевидь читають.

– Ти не заперечуватимеш, якщо я порозмовляю з Ейбiлiн? – питаю Елiзабет. – Щоб вона допомогла менi вiдповiсти на окремi листи?

На мить Елiзабет завмирае.

– З Ейбiлiн? З моею Ейбiлiн?

– Я ж сама не можу вiдповiсти на цi запитання.

– Ну… якщо це не заважатиме ii роботi…

Замовкаю, здивована ii реакцiею. Але потiм нагадую собi, що, зрештою, Елiзабет платить iй.

– І не сьогоднi, тому що незабаром прокинеться Мей Моблi, й тодi менi доведеться доглядати за нею.

– Гаразд. Може… може, тодi я зайду завтра вранцi?

Пiдраховую, скiльки матиму годин. Якщо ми з Ейбiлiн впораемося ще зранку, то у мене буде час, щоб помчати додому, набрати текст i повернутися в мiсто до другоi години.

Елiзабет насуплено розглядае котушку iз зеленими нитками:

– І тiльки на кiлька хвилин. Завтра день чищення срiбла.

– Це не займе багато часу, обiцяю.

Елiзабет починае звучати, як моя мама.



Наступного ранку о десятiй Елiзабет вiдчиняе дверi й кивае менi, як шкiльна вчителька:

– Добре. Заходь. Та недовго. Мей Моблi може прокинутись будь-якоi митi.

Заходжу на кухню, затиснувши записник i листи пiд пахвою. Ейбiлiн усмiхаеться менi бiля мийки, ii золотий зуб сяе. Вона трохи повнувата в талii, але це надае iй приемноi м’якостi. І вона набагато нижча за мене (а хто вищий?) У неi темно-коричнева блискуча шкiра, яку пiдкреслюе накрохмалена бiла унiформа. Їi брови – сивi, хоча волосся чорне.

– Здрастуйте, мiс Скiтер. Мiс Лiфолт усе ще за машинкою?

– Так. – Дивно чути, попри всi тi мiсяцi, що минули з моменту мого повернення, що Елiзабет називають мiс Лiфолт – не мiс Елiзабет чи навiть не дiвочим прiзвищем, мiс Фредерiкс.

– Можна? – показую на холодильник. Але перш нiж пiдступаю до нього, Ейбiлiн уже вiдчинила його:

– Чого побажаете? Кока-коли?

Киваю, й вона знiмае кришечку вiдкривачкою, що висить над кухонним столом, i наливае в склянку.

– Ейбiлiн… – роблю глибокий вдих. – Хочу запитати, чи допоможете менi з дечим.

І я розповiдаю про рубрику, втiшена, що вона знае, хто така мiс Мирна.

– Може, я прочитала б вам кiлька листiв, а ви б… допомогли менi з вiдповiдями. За якийсь час я, можливо, наб’ю руку й… – Замовкаю. Немае жодного шансу, що я колись спроможусь вiдповiдати на запитання про прибирання будинку. Насправдi я i не збираюся вчитися такого. – Це нечесно, так? Я видаватиму вашi вiдповiдi за своi. Тобто вiдповiдi Мирни, – зiтхаю я.

Ейбiлiн хитае головою:

– Я не проти. Просто не впевнена, чи погодиться мiс Лiфолт.

– Вона вже дозволила.

– Пiд час робочого дня?

Киваю, пригадуючи тон Елiзабет.

– Тодi добре, – Ейбiлiн знизуе плечима. Вона дивиться на годинник над мийкою. – Напевно, закiнчимо, доки Мей Моблi прокинеться.

– Сядемо? – показую на кухонний стiл.

Ейбiлiн поглядае на дверi:

– Сiдайте, а менi й стояти добре.

Я провела минулу нiч, перечитуючи всi статтi мiс Мирни за останнi п’ять рокiв, але посортувати всi листи, на якi я мусила вiдповiсти, часу не вистачило. Вирiвняла течку-планшет, олiвець у руцi.

– Лист з округу Ренкiн.

«Дорога мiс Мирно, – читаю я. – Як позбутися плям на комiрцi сорочки цього жирного свинтуса, мого чоловiка, бо вiн i сам, як свиня, i… i потiе, як i вона…»

Чудово. Колонка про домогосподарство та стосунки. Двi речi, в яких я нiчого не тямлю.

– Чого вона хоче позбутися? – перепитуе Ейбiлiн. – Плям чи чоловiка?

Втуплююся в листа. Я не знаю, що порадити в жодному разi.

– Скажiть, нехай замочить у оцтi й засобi «Пайн-Сол». А опiсля хай залишить трохи на сонцi.

Швидко записую.

– Залишити на сонцi надовго?

– Десь на годину. Хай висохне.

Витягую наступного листа, й так само швидко вона вiдповiдае й на нього. Пiсля четвертого чи п’ятого я з полегшенням видихаю.

– Дякую, Ейбiлiн. Ви й не уявляете, як допомогли менi.

– Без проблем. Допоки я не потрiбна мiс Лiфолт.

Збираю своi папери, роблю останнiй ковток коли й даю собi п’ять секунд перепочинку, перед тим як бiгтиму писати статтю. Ейбiлiн перебирае в мiшечку молодi пагони папоротi. У кiмнатi тихо, тiльки приглушено працюе радiо (знову проповiдуе Грiн).

– Звiдки ви знали Константiн? Ви родичi?

– Ми… ходили до однiеi церкви. – Ейбiлiн переступае з ноги на ногу бiля мийки.

Я вiдчуваю вже знайомий бiль.

– Вона навiть адреси не лишила. Я просто… не можу повiрити, що вона так просто зникла.

Ейбiлiн не пiднiмае очей. Здаеться, вона уважно вивчае паростки папоротi.

– Нi, я впевнена, що ii змусили пiти.

– Нi, мама запевняла, що вона просто все покинула. Тодi, у квiтнi. Переiхала до Чикаго, до родини.

Ейбiлiн бере ще один пагiн, ретельно мие довге стебло, завиту зелену голiвку.

– Нi, мем, – заперечуе вона пiсля паузи.

Менi потрiбно кiлька секунд, щоби зрозумiти, про що ми говоримо.

– Ейбiлiн, – кажу я, й намагаюся зустрiтися з нею поглядом – Ви справдi вважаете, що Константiн звiльнили?

Та обличчя Ейбiлiн стало непроникним, як сине небо.

– Я, мабуть,

Страница 32

огано пам’ятаю, – мовить вона й, певно, думае, що й так занадто багато розповiла бiлiй жiнцi.

Ми чуемо голос Мей Моблi, Ейбiлiн перепрошуе та виходить. Минае якась мить, i я розумiю, що мушу йти додому.



Коли через десять хвилин я заходжу до будинку, мама читае за обiднiм столом.

– Мамо, – звертаюсь я, мiцно притискаючи до грудей блокнот, – ти звiльнила Константiн?

– Я що? – питае мама. Але я знаю, що вона почула мене, бо вiдклала iнформацiйний вiсник ДАР[7 - Дочки Американськоi Революцii – жiноча патрiотична органiзацiя, членами якоi можуть бути тiльки прямi нащадки учасникiв вiйни за незалежнiсть США.]. Тiльки дуже серйозне питання змусить ii вiдвести погляд вiд такого захопливого читання.

– Євгенiе, я ж розповiдала тобi, ii сестра захворiла, тому вона й поiхала до Чикаго, до своiх, – вiдповiдае вона. – А що? Хтось сказав тобi iнше?

Навiть через мiльйон рокiв не зiзнаюся iй про Ейбiлiн.

– Почула це пополуднi. У мiстi.

– Хто б мiг про таке теревенити? – Маминi очi за окулярами звужуються. – Певно, хтось iз тих негрiв.

– Мамо, що ти iй заподiяла?

Мама покусуе губи, уважно й довго дивиться на мене крiзь скельця своiх бiфокальних окулярiв.

– Ти не зрозумiеш, Євгенiе. Поки не матимеш власноi прислуги.

– Ти… звiльнила ii? За що?

– Немае значення. Все минуло, i я не хочу думати про це навiть зайву хвилину.

– Мамо, вона виховала мене. Ти поясниш менi, що сталося! – Менi самiй огидно вiд вереску в голосi, моi вимоги звучать по-дитячому.

Здивована моiм тоном, мама пiднiмае брови, знiмае окуляри.

– Це все через расовi проблеми. І менi бiльше нiчого додати. – Вона знову вдягае окуляри та пiдносить вiсник ДАР до очей.

Я така люта, що мене аж трусить. Гупаю ногами по сходах. Сиджу перед друкарською машинкою, вражена, що моя мати змогла вигнати ту, що зробила iй найбiльшу послугу в життi: виховала ii дiтей, навчила мене доброти та почуття власноi гiдностi. Я дивлюся на шпалери з трояндами на протилежнiй стiнi, на петельки штор, на пожовклi фотографii, такi знайомi, аж до вiдрази. Константiн пропрацювала у нас двадцять дев’ять рокiв.



Наступного тижня татко встае ще вдосвiта. Прокидаюся вiд двигунiв вантажiвок, вiд шуму збирачiв бавовни, вiд вигукiв поквапитися. Поля коричневi та хрусткi вiд сухих стебел бавовни, оброблених дефолiантом, щоб полегшити машинам знiмання коробочок. Час збирання врожаю.

У цей час татко навiть до церкви не ходить, але недiльного вечора, мiж вечерею та сном, менi вдалося перехопити його в темному коридорi.

– Тату? – прошу я. – Ти можеш розповiсти менi, що трапилося з Константiн?

Зморений роботою, вiн зiтхае, перед тим як щось сказати.

– Татку, як мама могла звiльнити ii?

– Що? Люба, Константiн пiшла сама. Ти ж знаеш, твоя мама нiколи б не звiльнила ii. – Вiн здивований, що я про таке розпитую.

– Ти знаеш, куди вона поiхала? Маеш ii адресу?

Вiн хитае головою.

– Запитай у мами, вона знае. – Вiн плескае мене по плечi. – Люди продовжують жити своiм життям, Скiтер. Але я хотiв би, щоб вона залишилася з нами.



Вiн бреде коридором до спальнi. Занадто чесний, щоби приховувати щось, i я впевнена, що йому вiдомо не бiльше, нiж менi.

Упродовж наступних тижнiв я iнодi навiть по двiчi вiдвiдувала Елiзабет, щоб поговорити з Ейбiлiн. Щоразу Елiзабет усе пильнiша. Чим довше я перебуваю на кухнi, тим бiльше завдань спадае на гадку Елiзабет, доки я не пiду: двернi ручки треба вiдполiрувати, витерти пил на холодильнику, пiдстригти нiгтi Мей Моблi. Ейбiлiн зi мною привiтна, не бiльше, вона нервуе, стоiть бiля мийки та постiйно щось робить. Незадовго до цього я здала мiстеровi Голдену роботу, й, здаеться, вiн задоволений рубрикою, першi двi статтi якоi я написала за двадцять хвилин.

Щотижня я розпитую Ейбiлiн про Константiн. Чи не змогла б вона дiстати менi ii адресу? Чи не змогла б розповiсти, чому ii звiльнили? Чи була якась буча? Тому що не можу уявити, що Константiн каже «так, мем» i виходить через заднi дверi. Мама якось посварилася з нею через потьмянiлi ложки, то Константiн потiм увесь тиждень подавала iй пригорiлi тости.

Я можу тiльки здогадуватися, як вiдбувалося звiльнення.

Та марно, бо на всi моi розпитування Ейбiлiн просто знизуе плечима й вiдповiдае, що iй про це нiчого не вiдомо.

Якогось полудня, порозмовлявши з Ейбiлiн про те, як вивести стiйкi плями у ваннiй (нiколи в життi не чистила ванну), я повертаюся додому. Минаю вiтальню. Телевiзор увiмкнено, i я неуважно глипаю на нього. Паскагула стовбичить якраз бiля екрана. Чую слова «Оле Мiс» i на екранi, що снiжить, розрiзняю бiлих чоловiкiв у темних костюмах перед камерою (пiт стiкае по iхнiх лисинах). Наближаюся й бачу посеред бiлих чоловiкiв молодого (приблизно мого вiку) чорношкiрого, а позад нього – вiйськових. Камера вiд’iжджае, i погляду вiдкриваеться наша стара адмiнiстративна будiвля. Губернатор Росс Барнетт, стоячи зi схрещеними руками, вглядаеться в очi високому чорному чоловiковi. Поруч iз губернатором наш сенатор Вiтворт, iз сином якого

Страница 33

iллi намагаеться влаштувати менi «слiпе побачення» вже декiлька мiсяцiв.

Я не можу вiдвести очей вiд телевiзора. Утiм, не приголомшена та не розчарована новиною, що темношкiрому дозволено вчитися в «Оле Мiс», а просто здивована. Паскагула, проте, дихае так голосно, що менi чутно. Вона завмерла, як стовп, не помiтивши, що я стою за нею. Роджер Стiкер, наш мiсцевий репортер, нервово всмiхаючись, швидко торохтить: «Президент Кеннедi наказав губернаторовi допустити Джеймса Мередiта, повторюю, президент Сполучених…»

– Євгенiе, Паскагуло! Негайно вимкнiть телевiзор!

Паскагула рiзко повертаеться, бачить мене та маму. Вибiгае з кiмнати, потупившись.

– Я не терпiтиму цього, Євгенiе, – шепоче мама. – Ти не потуратимеш iм.

– Потуратиму? Мамо, це новина нацiонального масштабу.

Мати пирхае.

– Неприпустимо, що ви обидвi разом дивилися телевiзор. – Вона перемикае канали, зупиняючись на денному повторi шоу Лоуренса Велка. – Глянь, хiба це не приемнiше?



Спекотного суботнього дня наприкiнцi вересня, коли бавовну вже зiбрали й поля стояли впорожнi, тато принiс додому новий кольоровий телевiзор. Чорно-бiлий вiн перенiс на кухню. Усмiхнений i задоволений собою, батько ввiмкнув у вiтальнi новий телевiзор. Футбольний матч мiж «Оле Мiс» i унiверситетом штату Луiзiана ревiв на весь будинок аж до вечора.

Мама, звiсно, прилипла до кольорового екрана, охаючи й ахаючи з приводу яскравих синiх i червоних кольорiв команди. Вони з татом уболiвають за команду «Ребел» з «Оле Мiс». Попри нестерпну спеку, мама вбралася в червонi вовнянi штани та застелила крiсло старим татковим покривалом «Каппа Альфа». Нiхто не згадуе про Джеймса Мередiта, чорношкiрого студента, якому дозволили навчатися в унiверситетi.

Беру «кадилак» i вирушаю до мiста. Для мами незбагненно, що менi нецiкаво, як спортсмени моеi «альма-матер» кидаються м’ячем. Але Елiзабет iз сiм’ею зараз у Гiллi, переглядають матч, тому Ейбiлiн працюе в будинку сама. Сподiваюсь, Ейбiлiн буде не такою скутою, поки Елiзабет немае. Але правда в тому, що я сподiваюся, що вона розповiсть менi щось, будь-що про Константiн.

Ейбiлiн впускае мене, i я прямую за нею на кухню. Здаеться, вона не надто розслаблена в порожньому будинковi Елiзабет. Дивиться на кухонний стiлець, наче сьогоднi не проти присiсти. Але на мое запрошення вiдповiдае:

– Нi, все гаразд. Починайте. – Бере помiдор iз каструльки у мийцi й починае чистити.

Спершись на стiл, оголошую чергову головоломку: як вiдучити собак порпатися у вашому смiтниковi? Тому що ваш ледащо-чоловiк забувае спорожнити його того дня, коли приiжджае смiттевоз. Тому що постiйно заливаеться тим клятим пивом.

– Хай додасть до смiття трохи пневмонii. Собаки навiть не глянуть у той бiк.

Я записую, змiнивши на «амонiй», витягую наступний лист. Коли пiднiмаю голову, то, здаеться, Ейбiлiн менi всмiхаеться.

– За всiеi поваги, мiс Скiтер, але… хiба не дивно, що ви стали новою мiс Мирною, хоч нiчого не тямите в домогосподарствi?

Вона говорить про це не так, як моя мати мiсяць тому. Це мене розсмiшило, i я розповiдаю iй про те, в чому нiкому не зiзнавалася: про телефоннi дзвiнки, резюме, надiслане в «Гарпер енд Роу». Про те, що хочу стати письменницею. Про пораду, отриману вiд Елейн Стайн. Добре з кимось подiлитись.

Ейбiлiн кивае, очищуючи вiд шкiрки наступний нiжний червоний помiдор:

– Мiй хлопчик, Трiлор, вiн любив писати.

– Я не знала, що у вас е син.

– Вiн помер. Два роки тому.

– О, менi прикро… – кажу я, й на якусь мить у кiмнатi чути тiльки голос проповiдника Грiна та звук падiння шкiрок помiдорiв у мийку.

– Усi тести з англiйськоi складав на «вiдмiнно». А потiм, коли вирiс, купив собi друкарську машинку й почав працювати над iдеею. – Пiдколенi шпильками плечики ii унiформи опустилися. – Говорив, що напише книжку.

– А про що? – питаю я. – Тобто, якщо ви не проти розповiсти менi…

Якийсь час Ейбiлiн мовчить. Просто чистить помiдори.

– Вiн читав книжку «Людина-невидимка». А як прочитав, то сказав, що напише, як це – бути чорним i працювати на бiлих у штатi Мiссiсiпi.

Я озираюся, знаючи, що в цьому мiсцi моя мама перервала б розмову. Вона б усмiхнулась i перевела б мову на вартiсть засобiв для чищення срiбла чи на бiлий рис.

– Я теж прочитала «Людини-невидимку» пiсля нього, – додае Ейбiлiн. – Менi сподобалось.

Я киваю, хоча й не читала цю книжку. Я нiколи й не думала, що Ейбiлiн любить читати.

– Вiн написав майже п’ятдесят сторiнок, – продовжуе вона. – Я дозволила його дiвчинi Франсiс забрати iх.

Ейбiлiн перестае чистити помiдори. Я бачу, як рухаеться ii горло, коли вона ковтае клубок.

– Будь ласка, не розповiдайте цього нiкому, – просить вона нiжнiше. – Бо вiн хотiв написати про свого бiлого боса.

Ейбiлiн закушуе губу, i я раптом розумiю, що вона й досi боiться за нього. Син помер, а материнський iнстинкт усе ще дiе.

– Це чудово, що ви розповiли менi, Ейбiлiн. Вважаю, це була… смiлива iдея.

Якусь мить Ейбiлiн дивиться менi в очi. Потiм бере черговий помiдор, т

Страница 34

ркаеться ножем. Я чекаю, що потече червоний сiк. Але Ейбiлiн зупиняеться, перш нiж зробити надрiз, i кидае погляд на дверi до кухнi.

– Гадаю, це несправедливо, що ви не знаете, що сталося з Константiн. Тiльки я… пробачте, це якось неправильно: розмовляти з вами про це.

Я мовчу, не впевнена, що спонукало ii говорити, боюся зiпсувати момент.

– Скажу вам, що це стосуеться ii доньки. Вона приiхала побачитися з мамою.

– Доньки? Константiн нiколи не згадувала, що мае доньку. – Я знала Константiн двадцять три роки. Чому вона приховувала це вiд мене?

– Їй було важко. Дитина народилася зовсiм… блiда.

Я не ворушусь, пригадую, про що розповiдала менi Константiн багато рокiв тому.

– Ви маете на увазi свiтла? Тобто… вона бiла?

Ейбiлiн кивае та повертаеться до роботи над мийкою.

– Мусила вiдiслати ii подалi, здаеться, кудись на пiвнiч.

– Батько Константiн був бiлим, – кажу я. – О… Ейбiлiн… ви ж не думаете… – Гидка здогадка проскакуе в головi. Я надто шокована, щоб закiнчити речення.

Ейбiлiн хитае головою.

– Нi, нi, мем. Це не… те. Чоловiк Константiн, Коннор, був темношкiрим. Але оскiльки в Константiн текла кров ii батька, дитина вийшла свiтлошкiра. Так… трапляеться.

Менi соромно, що запiдозрила найгiрше. Але й досi не розумiю.

– Чому ж Константiн не розповiла менi? – питаю, не сподiваючись на вiдповiдь. – Чому вiдiслала ii геть?

Ейбiлiн кивае собi, нiби вона розумiе. Але я – нi.

– То було найважчим для неi, як я ii знала. Константiн тисячу разiв говорила, що не може дочекатися того дня, коли дочка повернеться.

– Гадаете, дочка мае якийсь стосунок до звiльнення Константiн? Що сталося?

І тут обличчя Ейбiлiн стае вiдстороненим. Завiса падае. Вона кивае в бiк листiв мiс Мирнi, однозначно показуючи, що бiльше нiчого зайвого не скаже. Принаймнi зараз.



Пополуднi зупиняюсь у Гiллi, на футбольнiй вечiрцi. По обидва боки вулицi стоять «унiверсали» та довгi «бьюiки». Змушую себе переступити порiг будинку, розумiючи, що буду там единою незамiжньою. У вiтальнi дивани, стiльцi, навiть бильця крiсел заповненi парочками. Дружини сидять прямо, схрестивши ноги, чоловiки витягнулися вперед. Усi погляди прикутi до дерев’яного телевiзора. Зупиняюся у вiддаленому кутку кiмнати, обмiнююся усмiшками та безмовними вiтаннями. У кiмнатi тихо, за винятком голосу коментатора.

– Ваааааууу! – ревуть усi разом, руки злiтають у повiтря, а жiнки встають i аплодують. Я вiдкушую шкiрку бiля нiгтя.

– Отак, «Ребелс»! Покажiть тим «Тиграм»!

– Уперед, «Ребелс»! – вигукуе Мерi Френсiс Трулi, пiдстрибуючи вiд щастя у светрi й кардиганi кольорiв команди.

Я розглядаю свiй нiготь, де кутикула запалилася й почервонiла. У вiтальнi – насичений аромат бурбона, повно червоноi шерстi та перснiв iз дiамантами. Менi цiкаво, чи дiвчата й справдi цiкавляться американським футболом, чи просто прикидаються, щоб справити враження на своiх чоловiкiв? За чотири мiсяцi мого перебування в Лiзi мене так i не запитали: «Як там „Ребелс“?»

Перекидаюся кiлькома словами з окремими парами, прокрадаючись на кухню. Висока й худорлява служниця Гiллi, Юл Мей, обгортае тiстом крихiтнi сосиски. Ще одна темношкiра дiвчина, молодша, мие посуд у мийцi. Гiллi махае менi рукою, розмовляючи з Дiною Доран.

– …в життi не куштувала смачнiшого птiфуру! Дiно, ти найталановитiший кухар у Лiзi! – Гiллi заштовхуе решту тiстечка до рота, киваючи головою та прицмакуючи.

– Та що ти, спасибi, Гiллi, iх важко зробити, але, гадаю, вони того вартi. – Дiна сяе, здаеться, вона розплачеться вiд такоi хвальби Гiллi.

– То ти iх зробиш? О, я така рада. Нашому Комiтету з розпродажу випiчки дуже потрiбна така людина, як ти.

– А скiльки треба?

– П’ятсот, до завтрашнього полудня.

Усмiшка застигае на Дiниному обличчi.

– Гаразд. Гадаю, я… попрацюю вночi.

– Скiтер, ти таки знайшла час! – вигукуе Гiллi, й Дiна повiльно виходить iз кухнi.

– Я ненадовго, – попереджую, може, й надто швидко.

– Ну, я дiзналася, – розтягуе губи в усмiшцi Гiллi. – Цього разу вiн напевне приiде. Через три тижнi.

Я спостерiгаю, як довгi пальцi Юл Мей спритно знiмають тiсто з ножа, й зiтхаю, бо вiдразу розумiю, про що йдеться.

– Не знаю, Гiллi. Ти вже стiльки разiв намагалася. Можливо, це знак. – Минулого мiсяця, коли вiн скасував зустрiч напередоднi, я вже дозволила собi розхвилюватися. Не хочу знову через це проходити.

– Що? Не смiй таке казати.

– Гiллi… – стискаю зуби, бо час уже нарештi це вимовити. – Тобi ж вiдомо, я не його типаж.

– Глянь на мене, – наказуе вона, i я слухаюся. Тому що ми всi робимо те, що наказуе Гiллi.

– Гiллi, ти не змусиш мене…

– Скiтер, це твiй час. – Вона бере мене за руку, мiцно стискае ii своею рукою, як колись Константiн. – Це твоя гра. І, трясця, я не дозволю тобi вийти з гри, бо твоя матiнка переконала тебе, що ти недостатньо хороша для таких, як вiн.

Гiркi, але правдивi слова Гiллi боляче шмагають мене. І все ж я захоплена своею подругою, ii наполегливiстю щодо мене. Ми з Гiллi завжди були безк

Страница 35

мпромiсно чесними одна з одною, навiть у дрiбницях.

Іншим Гiллi видае брехню з тiею самою легкiстю, як пресвiтерiанець – почуття провини, та мiж нами iснуе мовчазна домовленiсть, виняткова чеснiсть – едина рiч, що дае нам змогу залишатися друзями.

На кухню заходить Елiзабет iз порожньою тарiлкою в руках. Вона всмiхаеться, тодi зупиняеться, i ми втрьох дивимось одна на одну.

– Що? – запитуе Елiзабет. Гадаю, вона вважае, що ми говорили про неi.

– То через три тижнi? – допитуеться Гiллi. – Прийдеш?

– О так! Звичайно ж, ти прийдеш! – переконуе Елiзабет.

Бачу iхнi всмiхненi обличчя, iхнi надii щодо мене. Це не схоже на мамину нав’язливiсть, це щирi сподiвання, без зобов’язань та образ. Нестерпно, що подруги обговорили долю одного мого побачення за моею спиною. Нестерпно, та водночас приемно.



Повертаюся на ферму ще до закiнчення гри. За вiкном «кадилака» випатрошенi та випаленi поля. Татко закiнчив збирання врожаю ще кiлька тижнiв тому, проте узбiччя дороги все ще бiлiють клаптиками бавовни, застряглоi в травi, а в повiтрi й досi витае слабкий запах диму.

Не встаючи iз сидiння, перевiряю поштову скриньку. Усерединi «Фермерський альманах» i лист. Із «Гарпер енд Роу». Заiжджаю на подвiр’я, перемикаю передачу на «паркування». Лист написано вiд руки, на маленькому квадратному аркушi.





Мiс Фелан,

Ви, звичайно, можете вiдточувати своi письменницькi навички на таких пласких i буденних темах, як п’янi водii та неграмотнiсть. Проте я сподiвалася, що ви виберете бiльш цiкавi теми. Продовжуйте шукати. Коли знайдете щось непересiчне, тодi й напишете менi знову.




Прослизаю повз маму в iдальнi та невидиму Паскагулу, що витирае пил iз картин у коридорi, й пiднiмаюся крутими зловiсним сходами. Мое обличчя горить. Стримую сльози, перечитуючи лист мiсiс Стайн. Намагаюсь опанувати себе. Найгiрше те, що кращих iдей у мене немае.

Обкладаюся роботою: чергова стаття з домашнього господарства, вiсник Лiги. Уже другий тиждень поспiль пропускаю «санiтарну iнiцiативу» Гiллi. Годиною пiзнiше ловлю себе на тому, що просто дивлюсь у вiкно. Мiй примiрник «Прославмо ж видатних мужiв» лежить на пiдвiконнi. Пiдходжу забрати його, стурбована, що паперова обкладинка, чорно-бiле зображення скромноi, нужденноi сiм’i, вигорить на сонцi. Книжка тепла, важка вiд сонця. Цiкаво, чи я взагалi напишу щось вартiсне. Обертаюся на стукiт у дверi Паскагули. І тут мене осяюе думка.

Нi. Я не зможу. Це ж… переходить усi межi.

Але думка не дае менi спокою.




Ейбiлiн





Роздiл 7


Спека вiдступила десь у серединi жовтня, тож тепер у нас прохолодно, п’ятдесят градусiв[8 - +10 градусiв за шкалою Цельсiя.]. Уранцi покришка унiтазу у вбиральнi така холодна, що я трохи пiдскакую, коли сiдаю. Це просто маленька кiмнатка, яку втиснули в гараж. Усерединi унiтаз i крихiтний умивальник, пiдвiшений до стiни. Провiд для електролампочки. А туалетний папiр мае стояти на пiдлозi.

Коли я працювала у мiс Кольер, ii гараж примикав до будинку, тож менi навiть iз дому не доводилось виходити. А ще ранiше я працювала у мiсцi з кiмнатою для прислуги. Крiм того, мала власну спальню (на випадок приглянути за дитиною вночi). А тут щоб пiти до туалету, мушу виходити на вулицю.

У вiвторок опiвднi я виношу свiй ланч на заднiй ганок, влаштовуюся просто на прохолодному бетонi. Трава на задньому дворi мiс Лiфолт не надто добре росте. Велике дерево магнолii вже затiнило бiльшу частину подвiр’я. Я впевнена, що це дерево стане сховком Мей Моблi. Рокiв через п’ять вона ховатиметься там вiд мiс Лiфолт.

За якийсь час Мей Моблi перевальцем виходить на ганок. У руцi тримае половину котлетки. Усмiхаеться й каже менi:

– Пливiт.

– А чому це ти не з мамою у будинку? – питаю я, хоч знаю, чому. Вона краще сидiтиме тут зi служницею, нiж там iз мамою, що навiть не гляне на неi. Вона, як тi курчатка, що плутаються i йдуть навiть за качками.

Мей Моблi тицяе пальцем у блакитнi сiалii, що готуються до зими, вищебечуючи у маленькому сiрому фонтанчиковi.

– …инi птаски! – показуе вона та впускае котлету на схiдцi.

Звiдкiля не вiзьмись, з’являеться старий мисливський пес Обi, на якого нiхто нiколи не звертае уваги, й жадiбно ковтае ii. Не люблю я собак, але цей просто жалюгiдний. Гладжу його по головi. Готова побитися об заклад, що нiхто не погладив цього собаку вiд самого Рiздва.

Побачивши пса, Мей Моблi радiсно верещить i тягнеться до хвоста. Отримуе ним кiлька разiв по личку, перед тим як мiцно схопитись. Бiдна тваринка скиглить i жалiсливо, по-собачому, дивиться на неi, кумедно повернувши голову та пiднявши брови. Я майже чую, як пес просить вiдпустити його. Вiн не з тих, що кусаються.

Щоб вона дала Обi спокiй, запитую:

– Мей Моблi, а де в тебе хвiст?

І от, вона вiдразу ж вiдпускае собаку й починае оглядатися назад. Рот роззявлений, нiби не може повiрити, що досi не помiчала вiдсутностi хвоста. Вона крутиться на мiсцi, намагаючись розгледiти його.

– У тебе немае хвоста, – регочу й пiдхоплюю ii на руки, п

Страница 36

ки вона не впала зi сходiв. Пес обнюхуе землю в пошуках iще поживи.

Мене завжди цiкавило, як це дiтки вiрять усьому, що ти iм говориш. Тейт Форрест, один iз моiх колишнiх вихованцiв, перестрiв мене минулого тижня дорогою до «Джитнi» й мiцно обiйняв на радощах. Уже зовсiм дорослий. Я квапилася до мiс Лiфолт, але вiн усе смiявся, згадував, як я виховувала його в дитинствi. Як у нього вперше затерпла стопа й вiн сказав, що там лоскiтно, а я пояснила, що його стопа просто заснула й хропе. І як порадила йому не пити кави, бо стане темношкiрим. Вiн зiзнався, що й досi не випив жодноi чашки кави, а йому вже двадцять один. Завжди приемно бачити, що дiти виросли порядними людьми.

– Мей Моблi? Мей Моблi Лiфолт!

Мiс Лiфолт щойно помiтила, що дитина не сидить поруч неi.

– Вона тут, зi мною, мiс Лiфолт, – гукаю крiзь лiтнi дверi.

– Я ж велiла тобi iсти, сидячи на своему високому стiльчику, Мей Моблi. Ну чому менi дiсталася ти, коли в усiх моiх подруг дiти, як янголятка. Просто не розумiю… – Але тут дзвонить телефон, i чую, як вона прямуе до нього.

Глянула на Крихiтку, а чоло над ii очима вкрилося зморшками. Серйозно над чимось замислилась, мiркуе про щось.

Торкаюсь ii личка:

– Усе добре, маленька?

– Мей Мо погана, – каже вона.

І те, як вона це вимовила, просто розривае мене зсередини.

– Мей Моблi, – починаю я, а сама вирiшую дещо спробувати. – Ти розумна дiвчинка?

Вона просто дивиться на мене, нiби не знае.

– Ти розумна дiвчинка, – кажу знову.

– Мей Мо розумна, – говорить вона.

– Ти добра маленька дiвчинка? – продовжую.

Вона дивиться на мене. Їй лише два рочки. Вона ще не знае, яка вона.

Кажу iй:

– Ти добра дiвчинка.

Вона кивае та повторюе за мною.

Але допоки я встигаю сказати iй щось iще, вона зриваеться й бiжить за бiдним собакою подвiр’ям, регочучи. Я ж раптом замислююсь, а що трапиться, коли говоритиму iй щось хороше щодня.

Вона повертаеться вiд поiлки для птахiв, усмiхаеться й вигукуе:

– Гей, Ейбi! Ейбi, я люблю тебе!

Стежу за нею, а всерединi зароджуеться таке щемке вiдчуття, нiби метелик злегка торкаеться мене крильми. Так я почувалася, коли спостерiгала за Трiлором. І спогади навiяли сум.

За мить Мей Моблi пiдбiгае до мене, тулиться щiчкою до моеi щоки, мовби розумiе, що менi болить.

Обiймаю ii мiцно, шепочу:

– Ти розумна дiвчинка. Ти добра дiвчинка, Мей Моблi. Чуеш? – І повторюю це, допоки вона не починае повторювати за мною.



Наступнi кiлька тижнiв дуже важливi для Мей Моблi. Ви, напевно, не пам’ятаете, як уперше пiшли до туалету на унiтаз, а не в пiдгузок. І, напевно, не пригадуете того, хто вас навчив. Нiхто з дiтей, яких я виховала, не пiдiйшов до мене й не сказав:

«Ейбiлiн, я такий вдячний тобi, що показала менi, як ходити на горщик».

Справа ця непроста. Якщо намагатися привчити дитину ходити на горщик занадто рано, то просто знервуеш i ii, i себе. Дiти не здатнi зрозумiти, що вiдбуваеться, й починають погано думати про себе. Але Крихiтка вже готова, я знаю. І вона знае, що готова. Але, Боже, я вже нiг не вiдчуваю, так вона постiйно втiкае вiд мене. Саджу ii на дерев’яне дитяче сидiння, щоб маленька попа не провалювалася, та щойно вiдвертаюся, як вона злазить iз сидiння й утiкае.

– Ти сходила, Мей Моблi?

– Нi.

– Ти ж випила двi склянки виноградного соку. Я знаю, що тобi треба сходити.

– Нi-i-i.

– Я дам тобi печиво, якщо зробиш це для мене.

Якийсь час ми просто дивимось одна на одну. Вона починае поглядати на дверi. Чую, що в туалетi нiчого не вiдбуваеться. Зазвичай менi вдаеться навчити iх десь упродовж двох тижнiв. Але за умови, що iхнi мами допомагають менi. Хлопчики бачать, як iхнi татусi роблять це стоячи, а дiвчатка – як iхнi мами сiдають на унiтаз. Мiс Лiфолт навiть близько не пiдпускае дiвчинку, коли йде до туалету, й це проблема.

– Ну хоч трiшки, Крихiтко. Для мене.

Вона набурмосилась i мотае головою.

Мiс Лiфолт пiшла до перукарнi, iнакше я б знову просила ii подати приклад (хоч ця жiнка вже п’ять разiв вiдмовила). Пiсля останнього «Нi» мiс Лiфолт я намiрилася розповiсти, скiльки дiтей виховала за свое життя, й поцiкавитися ii досвiдом, але натомiсть промовила «гаразд», як завжди.

– Я дам тобi два печива, – прошу, хоч ii мама постiйно бурчить, що дiвчинка товстiшае з моеi вини.

Мей Моблi мотае голiвкою й пропонуе:

– Ти сходи.

Що ж, не скажу, що не чула цього ранiше. І хоч зазвичай знаходжу вихiд, тут розумiю, що вона мае побачити, як це робиться, щоб до неi дiйшло, в чому рiч. Вiдмовляюся:

– Я не хочу зараз.

Дивимось одна на одну. Вона показуе пальцем i – знову:

– Ти сходи.

Потiм починае плакати й крутитися, тому що сидiння трохи врiзаеться в ii попу. Я тямлю, що маю зробити, просто не знаю, як. Завести ii в гараж до мого туалету чи сходити тут, у будинку? А якщо мiс Лiфолт повернеться, а я сиджу на цьому унiтазi? Та ii шляк трафить.

Одягаю маленький пiдгузок, i ми прямуемо до гаража. У дощ тут вiдгонить болотом. Навiть коли ввiмкнено лампочку, тут темно та

Страница 37

немае гарненьких шпалер, як у будинку. Фактично, це навiть не справжнi стiни, просто товста фанера. Цiкаво, чи вона не злякаеться.

– Усе гаразд, Крихiтко, це тут. Тут туалет Ейбiлiн.

Вона встромлюе голову досередини, i ii ротик стае, як бублик. Вона видае:

– О-о-о-о-о.

Спускаю труси, швидко пiсяю, витираюся папером i знову вдягаюся, перш нiж вона щось помiчае. А тодi зливаю.

– Отак треба ходити в туалет, – кажу iй.

Ну, вона така здивована. Рот роззявила, немов диво уздрiла. Вiдступаю крок убiк i перш нiж щось розумiю, вона стягуе пiдгузок i, наче маленька мавпочка, видряпуеться на унiтаз, тримаючись, щоб не впасти, й робить пi-пi.

– Мей Моблi! Ти впоралась! Це чудово!

Крихiтка всмiхаеться, а я пiдхоплюю ii на руки, щоб не впала в унiтаз. Ми бiжимо до будинку, й вона отримуе своi два печива.

Пiзнiше я знову садовлю ii на горщик, а вона знову мочиться. Найважчi першi кiлька разiв. Наприкiнцi дня вiдчуваю, що сьогоднi зробила щось справдi важливе. Вона починае добре говорити, й можна здогадатись, яке в неi сьогоднi нове слово.

– Що Крихiтка сьогоднi зробила?

Вона каже:

– Пiсь.

– Яку подiю цього дня запишуть в iсторичнi книжки?

Вона каже:

– Пiсь.

Питаю далi:

– Чим пахне мiс Гiллi?

Вона каже:

– Пiсь.

Але прикушую язика. Це не по-християнськи, та й, боюся, що вона це десь повторить.



Потiм додому повертаеться мiс Лiфолт iз зачiскою. Вона зробила хiмiчну завивку й пахне пневмонiею.

– Здогадайтеся, що сьогоднi зробила Мей Моблi? – починаю я. – Сходила в туалет на унiтаз.

– О, це ж чудово! – Вона обiймае дiвчинку (таке не часто побачиш). Знаю, вона таки втiшилася: мiс Лiфолт не любить мiняти пiдгузки.

– Вiдтепер простежте, щоб вона ходила на унiтаз. Щоб не забувалася, – пояснюю.

Мiс Лiфолт усмiхаеться:

– Добре.

– Глянемо, чи вона зробить це ще раз, доки я не пiшла додому.

Ми йдемо до ванноi. Знiмаю пiдгузок, саджу маленьку на унiтаз. Але Крихiтка мотае головою.

– Ну ж бо, Мей Моблi, не сходиш на горщик для мами?

– Нi-i-i.

Зрештою пiднiмаю ii:

– Нiчого, сьогоднi ти й так була молодчиною.

Але мiс Лiфолт, набурмосившись, хмикае та насуплено глипае на дочку. Не встигла я знову вдягти Крихiтцi пiдгузок, а вона як рвоне. Бiла дитина голяка мчить через увесь будинок. Забiгае на кухню. Вiдчиняе заднi дверi, вбiгае до гаража та намагаеться дотягтися до ручки дверей мого туалету. Ми квапимося слiдом, мiс Лiфолт свариться на неi пальцем. Їi голос на десять тонiв вищий:

– Це не твiй туалет!

Крихiтка мотае голiвкою:

– Мiй тувалет!

Мiс Лiфолт ловить ii й боляче дае льопана.

– Мiс Лiфолт, вона не знае, що робить…

– Ейбiлiн, повертайся до будинку!

Ненавиджу себе, проте йду на кухню. Зупиняюся посеред кiмнати, залишивши дверi вiдчиненими.

– Я виховувала тебе не для того, щоб ти користувалася туалетом для темношкiрих!

Чую, як вона шипить, гадаючи, що менi не чутно. Думаю: Ледi, ви взагалi не виховували свою дитину.

– Тут брудно, Мей Моблi. Ще якусь хворобу пiдхопиш! Нi, нi, нi!

Чую, як вона знову та знову ляскае дитину по попi.

За мить мiс Лiфолт, як мiшок картоплi, волочить дитину на кухню. Я нiчого не можу вдiяти, тiльки дивитися. Мое серце стискаеться, щось пiдкочуе до горла. Мiс Лiфолт кидае Мей Моблi на пiдлозi перед телевiзором i зникае у своiй спальнi, грюкнувши дверима. Тулю Крихiтку до себе. Вона все ще плаче та зовсiм спантеличена.

– Пробач менi, Мей Моблi, – шепочу iй. Проклинаю себе за те, що повела ii туди. Але не знаю, чим ще втiшити, тому просто обiймаю.

Ми сидимо там, переглядаемо «Маленькi негiдники», поки не з’являеться мiс Лiфолт i не питае, чи не час менi йти. Кладу до кишенi десять центiв на автобус.

Обiймаю Мей Моблi ще раз, шепочу: «Ти розумна дiвчинка. Ти гарна дiвчинка».

Дорогою додому не бачу великих бiлих будинкiв за вiкном. Не теревеню зi служницями-подружками. Перед очима Крихiтка, яку били через мене. Згадую, як мiс Лiфолт назвала мене при нiй брудною, заразною.

Автобус мчить Стейт-стрит. Ми перетинаемо мiст Вудро Вiльсона, i я так мiцно стискаю щелепи, що чую, як трiщать зуби. Вiдчуваю, як зерно гiркоти, що оселилося в менi пiсля смертi Трiлора, продовжуе рости. Хочу закричати так голосно, щоб Крихiтка почула мене, що бруд не мае кольору, а зараза – не в негритянськiй частинi мiста. Хочу зупинити ту мить, – а вона настае в життi кожноi бiлоi дитини, – коли вони починають думати, що темношкiрi чимось гiршi за бiлих.

Звертаемо на Ферiш-стрит, я встаю, бо незабаром моя зупинка. Молюся, щоб для неi ця мить не настала сьогоднi. Молюся, щоб я ще мала час.



Наступнi тижнi минають дуже спокiйно. Мей Моблi тепер носить трусики, як велика дiвчинка. І неприемностей майже немае. Пiсля iнциденту в гаражi мiс Лiфолт нарештi виявляе iнтерес до гiгiенiчних навичок Мей Моблi. Навiть дозволяе подивитися, як вона сама сидить на горщику, подаючи «бiлий» приклад. Хоча кiлька разiв, за вiдсутностi мами вдома, я ловлю маленьку, коли та намагаеться потрапити до мого т

Страница 38

алету. Інодi вона навiть ходить туди, якщо я не встигаю сказати «нi».

– Вiтаю, мiс Кларк.

Роберт Браун, який займаеться двором мiс Лiфолт, пiднiмаеться сходами на заднiй ганок. На вулицi гарно, прохолодно. Вiдчиняю дверi.

– Як ся маеш, синку? – питаю та поплескую його по плечi. – Подейкують, ти працюеш на кожному подвiр’i на цiй вулицi.

– Так, мем. Іще найняв двох хлопцiв, щоб косили газони. – Вiн показуе зуби.

Вродливий хлопець, високий, iз коротким волоссям. Ходив iз Трiлором до школи. Вони були хорошими друзями, грали у бейсбол. Знову торкаюся його плеча – просто мушу це вiдчути.

– Як бабуся? – цiкавлюсь.

Я люблю Ловенiю, вона найдобрiша з людей. Вони з Робертом були на похоронi разом. Проте це нагадуе менi, що настане наступного тижня. Найгiрший день у роцi.

– Вона мiцнiша, нiж я, – усмiхаеться вiн. – Я прийду до вас у суботу, скошу траву.

Трiлор завжди косив траву в моему дворi. Тепер це робить Роберт (хоча я й не прошу) та нiколи не бере за це грошей.

– Дякую, Роберте. Дуже мило з твого боку.

– Якщо вам щось потрiбно, зателефонуйте менi, добре, мiс Кларк?

– Дякую, синку.

Чую дзвiнок у дверi, бачу машину мiс Скiтер перед будинком. У цьому мiсяцi мiс Скiтер приходить до мiс Лiфолт щотижня, щоб поставити менi запитання, адресованi мiс Мирнi. Питала про плями вiд жорсткоi води, i я розповiла про винну кислоту. Питала, як викрутити з патрона надтрiснуту лампочку, i я розповiла про сиру картоплину. Питала, що сталося мiж старою служницею Константiн i ii матiр’ю, i я аж похолола. Кiлька тижнiв тому я думала, що, коли розповiм iй, що в Константiн е дочка, вона дасть менi спокiй. Але мiс Скiтер i далi ставить запитання. Гадаю, вона не розумiе, чому темношкiра жiнка не може виховувати свою бiлу дитину в Мiссiсiпi. Тому що то буде важке, самотне життя, коли ви не там i не тут.

Щоразу, як мiс Скiтер закiнчуе своi запитання про те, як чистити, лагодити речi, чи про Константiн, ми теревенимо про багато iнших речей. До цього я не так часто говорила зi своiми бiлими господинями чи iхнiми подругами. Я зловила себе на тому, що розповiла iй, що Трiлор навчався лише на вiдмiнно, що новий пастор дiе менi на нерви, бо шепелявить. Дурницi, проте зазвичай я таке бiлим не розповiдаю.

Сьогоднi я намагаюся пояснити iй рiзницю мiж очищенням срiбла в розчинi та полiруванням: тiльки в недбалих будинках використовують розчин, бо так швидше, та потрiбного вигляду тодi немае. Мiс Скiтер схиляе голову набiк, морщить лоба.

– Ейбiлiн, пам’ятаете… ту iдею Трiлора?

Я киваю, та мене наче щось кольнуло. Навiщо я подiлилася цим iз бiлою жiнкою?

Мiс Скiтер примружуе очi, як i того разу, коли розпитувала про окремий туалет.

– Я багато думаю про це. І хотiла б поговорити з вами…

Але перш нiж вона встигла закiнчити, на кухню заходить мiс Лiфолт, ловить Крихiтку на тому, що та граеться гребiнцем у моiй сумочцi, й каже, що Мей Моблi сьогоднi слiд скупати ранiше. Прощаюся з мiс Скiтер i йду набирати ванну.



Пiсля того, як увесь рiк я прожила зi страхом цього, восьме листопада все-таки настало. Минулоi ночi я спала години зо двi. Прокинулася на свiтанку, поставила на плиту кавник. Коли нагнулась одягти панчохи, заболiла спина. Ще не дiйшла до дверей, як озвався телефон.

– Просто перевiряю, як ти. Спала?

– Усе гаразд.

– Увечерi принесу тобi карамельний торт. І ти нiчого не робитимеш, просто сядеш у себе на кухнi та з’iси весь торт на вечерю.

Хочу всмiхнутись, але не вдаеться. Просто дякую Мiннi.

Три роки тому цього дня Трiлор умер. Але в записнику мiс Лiфолт сьогоднi день для миття пiдлоги. День подяки через два тижнi, й роботи багатенько. Увесь ранок вiдтираю та вiдмиваю все, вже й новини о дванадцятiй минули. Пропускаю свiй серiал, бо в iдальнi дами органiзували збори щодо органiзацii Благодiйного вечора, а коли в домi гостi, менi не можна дивитися телевiзор. Та нiчого. Я так утомилася, що м’язи тремтять. Але не зупиняюсь.

Десь о четвертiй на кухню заходить мiс Скiтер. Іще не встигла привiтатись, як мiс Лiфолт уже мчить повз неi:

– Ейбiлiн, я тiльки-но дiзналася, що завтра з Грiнвуда приiде мiсiс Фредерiкс i залишиться до Дня подяки. Я хочу, щоби срiбло було як слiд начищено та всi рушники для гостей випрано. Завтра я складу список, що ще потрiбно зробити.

Мiс Лiфолт хитае головою до мiс Скiтер iз таким виглядом, нiби у неi найважче в мiстi життя, й виходить iз кухнi. Йду по срiбло до iдальнi. Боже, я така втомлена, а потрiбно ще працювати на Благодiйному вечорi наступноi суботи. Мiннi не прийде. Вона боiться перетнутися з мiс Гiллi.

Повертаюся на кухню. Мiс Скiтер, як i ранiше, все ще чекае на мене там. У ii руках лист для мiс Мирни.

– Запитання про прибирання? – зiтхаю я. – Слухаю.

– Не зовсiм. Я просто… хотiла запитати… якось…

Витискаю трохи пасти «Пайн-Ола» й починаю втирати у срiбло, начищаючи ганчiркою вiзерунки з троянд, носик, ручку. Боже, зроби так, щоби швидше настало завтра. Я не пiду на цвинтар. Не можу, це надто важко…

– Ейбiлiн? З

Страница 39

ами все гаразд?

Зупиняюся та пiднiмаю погляд. Розумiю, що весь цей час мiс Скiтер щось менi говорила.

– Вибачте, я просто… задумалась про дещо.

– Ви дуже сумнi.

– Мiс Скiтер… – вiдчуваю, як моi очi наповнюються сльозами, бо три роки – це зовсiм небагато. Та й через сто рокiв таке не забудеш. – …не заперечуете, якщо я допоможу вам iз цими питаннями завтра?

Мiс Скiтер починае щось казати, але сама себе зупиняе.

– Ну звичайно. Сподiваюся, ви почуватиметеся краще.

Закiнчую зi срiблом i рушниками та говорю мiс Лiфолт, що мушу йти додому (хоча ще пiвгодини робочого часу й вона вирахуе це iз зарплатнi). Вона розтуляе рот для вiдмови, тому наважуюся збрехати й шепочу: «Я виблювала». І вона вiдпускае додому. Тому що, крiм своеi матерi, мiс Лiфолт боiться лише негритянських хвороб.



– Гаразд. Я повернуся через пiвгодини. Пiд’iду о дев’ятiй сорок п’ять, – наказуе мiс Лiфолт через пасажирське вiконце машини.

Мiс Лiфолт пiдкинула мене до «Джитнi», щоби скупитися на завтрашнiй День подяки.

– І вiддаси нам чек, – додае мiс Фредерiкс, пiдла стара мамуся мiс Лiфолт.

Вони втрьох розмiстилися на передньому сидiннi. Мей Моблi затиснули посерединi, й вигляд у неi такий нещасний, що можна подумати, нiби ii скрутив правець. Бiдняточко. Цього разу мiс Фредерiкс приiхала на два тижнi.

– І не забудь iндичку, – нагадуе мiс Лiфолт. – І двi банки журавлиного соусу.

Я усмiхаюсь. Я готую для бiлих на День подяки вiдтодi, як Келвiн Кулiдж був президентом.

– Припини крутитися, Мей Моблi, – гаркае мiс Фредерiкс. – А то вщипну тебе.

– Мiс Лiфолт, дозвольте менi взяти ii iз собою до крамницi. Допоможе менi скуплятися. Мiс Фредерiкс збираеться заперечити, але мiс Лiфолт погоджуеться. Я й рота не встигаю розтулити, щоб покликати Крихiтку, а вона вже повзе, як хробак, колiнами мiс Фредерiкс i вилазить через вiкно просто менi в руки, наче я Христос Спаситель. Вмощую ii на стегно, а вони вiд’iжджають Фортiфiкейшн-стрит. Ми з Крихiткою хихикаемо, як двi школярки.

Поштовхом вiдчиняю металевi дверi, беру вiзок, садовлю спереду Мей Моблi, просовуючи ii нiжки в отвори для нiг. Менi дозволено скуплятися в «Джитнi», поки на менi бiла унiформа. Я сумую за старими часами, коли можна було просто пройтися Фортiфiкейшн-стрит, де фермери продавали з ручних вiзкiв i вигукували «батат, боби, квасоля зелена, бамiя. Свiжi вершки, пахта, сир, яйця». Але й у «Джитнi» непогано. У них хоча б кондицiонер працюе.

– Добре, Крихiтко. Гляньмо, що нам потрiбно.

В овочевому вiддiлi вибираю шiсть бататiв, три пучки зеленоi квасолi. У м’ясника беру копчену свинячу рульку. Крамниця свiтла, чиста, акуратна. Зовсiм не схожа на «Пiгглi Вiгглi» для темношкiрих iз тирсою на пiдлозi. Здебiльшого тут бiлi ледi, всмiхненi, з готовими до завтрашнього дня налакованими зачiсками. Є у крамницi чотири чи п’ять служниць, усi в унiформi.

– Фiловетове! – каже Мей Моблi, i я даю iй потримати банку з журавлиною. Вона всмiхаеться банцi, як давнiй подружцi. Мей Моблi любить фiолетовi речi.

У бакалiйному вiддiлi ставлю у вiзок двофунтовий пакет солi – для вимочування iндички. Рахую години на пальцях – десять, одинадцять, дванадцять. Якщо потрiбно тримати птицю в солонiй водi чотирнадцять годин, я покладу ii в каструлю сьогоднi о третiй. А завтра прийду до мiс Лiфолт о п’ятiй ранку й готуватиму iндичку наступнi шiсть годин. Я вже спекла два кукурудзянi коржi й залишила пiдсихати на столi, щоб стали трiшки хрусткими. І яблучний пирiг готовий до випiчки, а з печивом упораюсь завтра.

– Ейбiлiн, готуешся до завтрашнього?

Обертаюся й бачу позаду Френнi Кутс. Вона ходить до нашоi церкви, прислуговуе у мiс Керолайн у «Меншiп».

– Гей, красунько, тiльки погляньте на цi пухкенькi нiжки, – усмiхаеться вона Мей Моблi, що саме облизуе банку з журавлиною.

Френнi нахиляеться до мене й говорить:

– Ти чула, що трапилося з онуком Ловенii Браун сьогоднi вранцi?

– З Робертом? – перепитую. – Який газони косить?

– Скористався туалетом для бiлих у крамницi «Товари для саду та газону Пiнчмена». Подейкують, там не було вивiски. Двое бiлих погналися за ним i побили монтуванням.

О нi. Тiльки не Роберт.

– Вiн… вiн…?

Френнi мотае головою:

– Не знаю. Вiн у лiкарнi. Кажуть, ослiп.

– Боже мiй, нi…

Ловенiя, вона ж найчистiша, найдобрiша людина. Вона сама виховала Роберта, коли дочка померла.

– Бiдна Ловенiя. Не розумiю, чому все погане стаеться з найкращими людьми, – спiвчувае Френнi.



Того дня я працюю як божевiльна – рiжу цибулю та селеру, змiшую салатнi заправки, тру батат, лущу квасолю, чищу срiбло. Кажуть, сьогоднi ввечерi, о пiв на шосту, люди пiдуть до Ловенii Браун помолитися за Роберта, але допоки я занурюю двадцятифунтову iндичку в розсiл, уже ледь пiднiмаю руки.

Завершую готувати аж о шостiй вечора, на двi години пiзнiше, нiж зазвичай. Розумiю, що не матиму сил навiть постукати до Ловенii в дверi. Пiду завтра, коли закiнчу з тiею iндичкою. Бреду додому вiд автобусноi зупинки, ледве волочу ноги, очi на ходу за

Страница 40

лющуються. Повертаю за рогом на Гессум-авеню. Перед моiм будинком стоiть великий бiлий «кадилак». А на сходах сидить мiс Скiтер, у червонiй сукнi й червоних туфлях, як найважливiша новина дня.

Повiльно йду через двiр, мiркуючи, що ж то зараз буде. Мiс Скiтер устае, притискаючи до себе сумочку, наче ii можуть вкрасти. Бiлi у наш райончик не потикаються, хiба що прислугу пiдвозять, i, як на мене, це й добре. Я весь день працюю на бiлих i не хочу, щоб i в моему домi вони наглядали за мною.

– Сподiваюся, ви не заперечуете, що я приiхала, – починае вона. – Просто… не знаю, де ще ми могли б поговорити.

Сiдаю на сходи, кожен хребець на спинi болить. Крихiтка так нервувала через свою бабусю, що помочилася на мене, й тепер вiд мене тхне. На вулицi повно людей, що йдуть до Ловенii молитися за Роберта, дiти грають у м’яча. Усi дивляться на нас i думають, що мене, певно, звiльнили.

– Так, мем, – зiтхаю я. – Що я можу для вас зробити?

– У мене е iдея. Дещо, про що я хочу написати. Але менi потрiбна ваша допомога.

Важко видихаю. Менi подобаеться мiс Скiтер, але що ж це таке. Могла би просто зателефонувати. Вона б не всадилася на сходи до бiлоi ледi, попередньо не зателефонувавши. А тут розсiлася, нiби мае повне право припертися до мене додому.

– Я хотiла б узяти у вас iнтерв’ю. Як воно – працювати прислугою.

Червоний м’яч закотився на мое подвiр’я. Малий Джонс убiг iз вулицi по нього. Угледiвши мiс Скiтер, застиг на мiсцi. Потiм швидко хапнув м’яч. Повернувся й накивав п’ятами, мовби злякався, що вона кинеться навздогiн.

– Щось на зразок рубрики мiс Мирни? – тягну байдужим голосом. – Щодо прибирання?

– Нi, не в стилi мiс Мирни. Я маю на увазi книжку, – пояснюе вона, а очi такi великi. Схвильована. – Історii про те, як це – працювати в бiлих сiм’ях. Як це працювати… наприклад, в Елiзабет.

Повертаюсь i дивлюся на неi. То про це вона намагалася запитати мене два тижнi тому на кухнi мiс Лiфолт.

– Гадаете, мiс Лiфолт погодиться? Щоб я розповiдала про неi?

Мiс Скiтер опускае очi:

– Та нi. Я думала, що ми iй не зiзнаватимемось. І я хотiла б, щоб iншi служницi теж тримали це в таемницi.

Морщу чоло, бо починаючи розумiти, про що вона.

– Іншi служницi?

– Я сподiвалася знайти чотирьох чи п’ятеро. Щоб показати, як то бути прислугою в Джексонi.

Озираюся. Ми сидимо як на долонi. Хiба вона не тямить, як це небезпечно, розмовляти про таке в усiх на виду?

– Якi саме iсторii вам треба почути?

– Скiльки вам платять, як з вами поводяться, про туалети, дiтей – усе, що ви бачите: хороше та погане.

Вона виглядае схвильованою, проте не бiльше, як вiд звичайноi гри. На мить я стала бiльше люта, нiж утомлена.

– Мiс Скiтер, – шепочу я, – вам не здаеться, що це небезпечно?

– Нi, якщо будемо обережнi…

– Тихiше, прошу. Ви хоч розумiете, що зi мною станеться, якщо мiс Лiфолт дiзнаеться, що я обговорювала ii в неi за спиною?

– Ми нiчого не скажемо нi iй, нi комусь iншому. – Вона знижуе голос, зовсiм трiшки: – Інтерв’ю матимуть конфiденцiйний характер.

Просто дивлюся на неi. Може, вона божевiльна?

– Ви чули, що трапилося вранцi з темношкiрим хлопцем? Його побили монтуванням за те, що вiн помилково скористався туалетом для бiлих.

Вона дивиться на мене, клiпае:

– Я знаю, що ситуацiя складна, але таке…

– А моя кузина Шайнел з округу Картер? Їi машину спалили, бо вона прийшла на виборчу дiльницю.

– Нiхто ранiше не писав такоi книжки… – говорить вона, нарештi пошепки, нарештi до неi доходить. – Ми розчистимо цiлину. Це зовсiм нова перспектива…

Група служниць в унiформi йдуть повз мiй будинок. Поглядають на мене, як я сиджу поруч iз бiлою жiнкою на сходах. Зцiплюю зуби, знаючи, що ввечерi телефон розриватиметься.

– Мiс Скiтер, – кажу повiльно, щоб вона зрозумiла, що я не жартую. – Якщо ми це зробимо, я можу з таким самим успiхом пiдпалити власний будинок.

Мiс Скiтер починае гризти свiй нiготь.

– Але я вже… – І заплющуе очi.

Хочу запитати, що вона «вже», та боюся дiзнатися вiдповiдь. Вона щось шукае в сумочцi, дiстае шматок паперу, пише на ньому свiй номер телефону.

– Будь ласка, хоч подумайте про це?

Знову зiтхаю, розглядаю подвiр’я. І якомога бiльш м’яко вiдповiдаю:

– Нi, мем.

Вона кладе аркуш на сходи мiж нами, тодi йде до свого «кадилака». Утомлена, я не можу навiть звестися. Просто сиджу, дивлюся, як машина повiльно котиться вулицею. Хлопчиська, що грають у м’яч, сходять iз дороги, стоять непорушно збоку, нiби проiжджае похорон.




Мiс Скiтер





Роздiл 8


Я iду маминим «кадилаком» уздовж Гессум-авеню. Попереду на мене, мiцно затиснувши в руках червоний м’яч, витрiщаеться маленький темношкiрий хлопчик у комбiнезонi. Зазираю в дзеркало заднього огляду. Ейбiлiн у бiлiй унiформi все ще на ганку. Вона навiть не глянула на мене, коли сказала «нi, мем». Просто дивилася на жовту пляму на травi у своему дворi.

Мабуть, я просто сподiвалася, що цей вiзит скидатиметься на вiзит до Константiн, де приязнi темношкiрi люди махали ру

Страница 41

ою й усмiхались, i були радi бачити маленьку бiлу дiвчинку, чий тато мае велику ферму. Але тут примруженi очi стежать, як я проiжджаю повз. Коли моя машина наближаеться, маленький чорношкiрий хлопчик повертаеться й ховаеться за будинком неподалiк, трохи нижче вiд дому Ейбiлiн. Пiвдюжини чорношкiрих людей зiбрались у дворi будинку, тримаючи в руках тацi та сумки. Я потираю скронi. Намагаюся вигадати щось таке, що могло би переконати Ейбiлiн.



Тиждень тому Паскагула постукала у дверi моеi спальнi.

– Мiс Скiтер, вам мiжмiський телефонний дзвiнок. Це мiс… Стерн, якось так?

– Стерн? – мiркую я вголос. Потiм устаю. – Ви маете на увазi… Стайн?

– Я… думаю, може, i Стайн. Їi погано було чути.

Я метнулася повз Паскагулу сходами вниз. Невiдомо чого пригладжую свое кучеряве волосся, наче це зустрiч, а не телефонний дзвiнок. На кухнi схопила телефон, який висить на стiнi.

Три тижнi тому я надрукувала на бiлому стратморському паперi листа. Три сторiнки з описом iдеi, деталей i краплею брехнi. А саме – що працьовита й поважна чорношкiра служниця погодилася дати менi iнтерв’ю й у подробицях зобразити, що таке працювати на бiлих жiнок у нашому мiстi. Зваживши все, що я планувала таки попросити про допомогу темношкiру жiнку, написала, що вона вже погодилася – це видалося менi значно привабливiшим.

Я потягнула провiд до комiрчини, накинула його на самотню голу лампочку. Уся комiрчина вiд пiдлоги до стелi в полицях iз солiннями та банками супу, патокою та консервованими овочами. Це мiй давнiй шкiльний трюк, який я використовувала, коли хотiла усамiтнитись.

– Слухаю? Це Євгенiя.

– Будь ласка, не кладiть слухавку, з’едную. – Я почула якесь клацання, а потiм далекий, низький, мов чоловiчий, голос, «Елейн Стайн».

– Алло? Це Скiт… Євгенiя Фелан iз Мiссiсiпi.

– Знаю, мiс Фелан. Я ж вам телефоную. – Я почула звук сiрника, короткий, рiзкий вдих. – Минулого тижня я отримала вашого листа. У мене е певнi зауваження.

– Так, мем. – Я опустилася на високу жерстяну банку з борошном «Кiнг Бiскiт». Серце калатало, а я намагаюсь ii почути. У телефоннiй слухавцi трiщало… А як iще може бути, коли з Нью-Йорка сюди тисяча миль?

– Звiдки у вас така iдея? Узяти iнтерв’ю у служниць? Менi цiкаво.

Секунду я сидiла нерухомо. Анi тобi привiтання, анi короткого вступу. Вона навiть не вiдрекомендувалася. Я зрозумiла, що краще вiдповiдати про те, що питають.

– Я… ну, мене виховала темношкiра жiнка. Я бачила, якими простими та якими складними можуть бути стосунки мiж сiм’ею та служницею. – Я прочистила горло. Я звучала твердо, мовби перед учителем.

– Продовжуйте.

– Ну, – я глибоко вдихнула, – я б хотiла описати це з точки зору служниць. Мiсцевих темношкiрих жiнок. – Я намагалась уявити обличчя Константiн чи Ейбiлiн. – Вони виховують бiлу дитину, а потiм через двадцять рокiв ця дитина стае iхнiм роботодавцем. Іронiя в тому, що ми iх любимо й вони люблять нас, хоча… – Я проковтнула слину, мiй голос затремтiв. – Ми навiть не дозволяемо iм користуватися туалетом у будинку.

Знову тиша.

– І, – я вiдчувала, що зобов’язана продовжувати, – усi знають, як почуваемося ми, бiлi люди, – наприклад, ми знаемо про всiм вiдому Мамку, що присвятила бiлiй сiм’i все свое життя. Маргарет Мiтчелл добре це описала. Але нiхто нiколи не питав Мамку, що вiдчувае вона. – Пiт iз грудей капав на бавовняну блузку.

– То ви хочете показати той аспект, якого нiколи нiхто не вивчав, – спитала мiсiс Стайн.

– Так. Тому що нiхто нiколи про це не говорить. Тут нiхто нiколи нi про що не говорить.

Елейн Стайн розсмiялася так, наче загарчала. У неi був жорсткий пiвнiчний акцент.

– Мiс Фелан, я жила в Атлантi. Шiсть рокiв, зi своiм першим чоловiком.

Я вчепилася за цю тоненьку нитку.

– То… ви знаете, як це та на що схоже.

– Достатньо, щоби виiхати звiдти, – сказала вона, i я почула, як вона випускае дим. – Послухайте, я прочитала ваш план. Це, звичайно… оригiнально, та це не спрацюе. Яка служниця при здоровому глуздi розповiсть вам правду?

Я бачила, як повз дверi проходять маминi рожевi капцi. Я намагалась iх iгнорувати. Не могла повiрити, що мiсiс Стайн зрозумiла, що я блефую.

– Перша спiврозмовниця… готова розповiсти свою iсторiю.

– Мiс Фелан, – звернулась Елейн Стайн, i я знала, що це не питання, – ця негритянка справдi погодилася вiдверто поспiлкуватися з вами? Про роботу в бiлiй родинi? Тому що це видаеться до бiса ризикованим у такому мiсцi, як Джексон, Мiссiсiпi.

Я сидiла й клiпала. Вiдчувала доторки холодних пальцiв тривоги: можливо, Ейбiлiн буде не так просто переконати, як менi здавалось. Я навiть не здогадувалася, що саме вона вiдповiсть менi наступного тижня на своему ганку.

– У новинах я бачила, як у вас намагаються расово iнтегруватися на автобуснiй зупинцi, – продовжувала мiсiс Стайн. – І як п’ятдесят п’ять негрiв посадили до в’язницi в камеру, розраховану на чотирьох.

Я стиснула губи.

– Вона погодилася. Так, погодилася.

– Добре. Це вражае. А пiсля неi? Ви справдi думаете, що iншi сл

Страница 42

жницi теж говоритимуть iз вами? А що, як дiзнаються роботодавцi?

– Інтерв’ю проводитимуться таемно. Оскiльки, як ви знаете, тут трохи небезпечно.

Насправдi, я уявлення не мала, безпечно тут чи нi. Я провела останнi чотири роки iзольованою в кiмнатi коледжу, читаючи Кiтса та Юдору Велтi та переймаючись курсовими роботами.

– Трохи небезпечно? – Вона розсмiялася. – Маршi у Бiрмiнгемi, Мартiн Лютер Кiнг. Собак нацьковують на темношкiрих дiтей. Люба, це найгарячiша тема в державi. Але, вибачте, це нiколи не спрацюе. Не у формi статтi, бо жодна газета на Пiвднi цього не опублiкуе. І, звичайно, не у формi iнтерв’ю. Книжка iнтерв’ю нiколи не продасться.

– Ой, – я почула свiй голос. Заплющила очi, вiдчуваючи, як хвилювання витiкае з мене. Я почула, як повторила: – Ой.

– Якщо вiдверто, я зателефонувала, бо це хороша iдея. Але… немае жодноi можливостi це надрукувати.

– Але… що якщо… – Моi очi почали шмигати коморою в пошуках чого-небудь, щоб повернути ii зацiкавленiсть. Можливо, треба говорити про це, як про статтю, можливо, журнал, але ж вона сказала нi…

– Євгенiе, з ким ти там розмовляеш? – затрiщав мамин голос. Вона тихенько вiдчинила дверi, а я смикнула iх i знову зачинила. Я затулила трубку й прошипiла: – Мамо, я говорю з Гiллi…

– У комiрчинi? Ти знову як пiдлiток…

– А взагалi, – мiсiс Стайн рiзко зашипiла, – гадаю, я могла би продивитися результати вашоi працi. Бог його знае, потрiбно трохи струснути книжковий бiзнес.

– Ви це зробите? О, мiсiс Стайн…

– Я не кажу, що погоджуюся. Але… зробiть iнтерв’ю i я повiдомлю вам, чого воно варте.

Я промимрила кiлька незрозумiлих звукiв, зрештою таки витиснувши:

– Дякую. Мiсiс Стайн, я не можу висловити вам, як цiную вашу допомогу.

– Ще не дякуйте. Зателефонуйте Рут, моiй секретарцi, якщо вам буде потрiбно зв’язатися зi мною.

І вона повiсила слухавку.



У середу волочу стару сумку до бридж-клубу в Елiзабет. Вона червона. Вона потворна. Але сьогоднi без неi нiяк.

У маминому будинковi це едина торба, в яку вмiстилися листи мiс Мирни. Шкiра потрiскалася й осипаеться, i там, де стерлася шкiра, широкий ремiнь через плече залишае на моiй блузцi коричневi слiди. Це була садова сумка бабусi Клер для носiння по дворi садових iнструментiв. У нiй ще й досi повно соняшникового насiння. Вона абсолютно нi до чого не пасуе, та менi байдуже.

– Два тижнi, – оголошуе менi Гiллi, показуючи два пальцi. – Вiн приiжджае. – Вона всмiхаеться, i я теж усмiхаюсь у вiдповiдь.

– Я зараз повернуся, – кажу та прослизаю на кухню, прихопивши iз собою сумку.

Ейбiлiн стоiть бiля мийки.

– Пiсля обiду, – тихо промовляе вона. Я була в неi тиждень тому.

Я стовбичу там якийсь час, спостерiгаю, як вона помiшуе холодний чай, вiдчуваю дискомфорт у ii поставi, страх, що я знову попрошу ii допомогти з книжкою. Я дiстаю кiлька листiв iз питань домогосподарства, Ейбiлiн бачить це й трохи розслабляеться. Доки я читаю запитання про плями вiд цвiлi, вона наливае в склянку трохи чаю, куштуе. Додае в глечик цукру.

– О, поки не забула, я отримала вiдповiдь на запитання про плями вiд води. Мiннi радить втерти в них трохи майонезу. – Ейбiлiн вичавлюе в чай половину лимона. – А тодi взяти й кинути свого чоловiка-нездару. – Вона помiшуе, куштуе. – Мiннi не надто ласкава до чоловiкiв.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Рослинний жир для випiчки. (Тут i далi прим. пер.)




2


«Сирна мрiя», або гарячий сендвiч iз сиром – дешева та популярна страва перiоду Великоi Депресii.




3


П’ять центiв.




4


Розмовна назва унiверситету Мiссiсiпi.




5


«Комар» – розповсюджене назвизько у пiвденних штатах.




6


Європейський розмiр 40.




7


Дочки Американськоi Революцii – жiноча патрiотична органiзацiя, членами якоi можуть бути тiльки прямi нащадки учасникiв вiйни за незалежнiсть США.




8


+10 градусiв за шкалою Цельсiя.