Страница 1

Невiльничка
Вовчок Марко




Марко Вовчок

НЕВІЛЬНИЧКА





Невiльничка


(присвячено Б.А.М).


Давно колись, у Овручевi, коли знаете, народивсь хлопчик Остап i, як тiльки став вiн на своi нiжки, зараз пiшов по Овручевi, подививсь усюди – та й каже: «Ге-ге! Погано жити людям у Овручi! Треба б сьому лиху запобiгти!»

Бо тодi, бачте, набiгала на Вкраiну усяка невiра – турки, татари, – не так, як тепер, що хоч бува теж подiя, та вже iнша, християнська – чогось не так, мабуть, обiдно, чи що? То ж, кажу, тодi набiгала усяка невiра – турки й татари. Нищено мiста краснi, чимало козацтва зведено з свiту, багато дiвчат i жiнок у полон забрато.

Приходить Остап додому, а батько й мати його питають – бо, сказано, одинець, дитина – то в вiчi iй дивляться i зараз вже постережуть усе, – питають:

– Чого се ти, синку, задумався?

– Вiд того я, – каже Остап, – задумався, що погано людям у мiстi Овручi жити!

– Ге-ге-ге! – каже батько, а мати тiльки зiтхнула важенько.

– Треба сьому запобiгти! – каже Остап.

– Ге-ге-ге! – знов вимовив батько. – Рад би у рай, та… – А мати ще важче зiтхнула, та й на тiм розмова й скiнчилася на цей раз, ще батько й мати зажурилися, кожне по-своему: батько охмурнiв, повiсивши голову, а мати, голiвоньку схиливши, осмутнiла, а Остап знов пiшов по мiстi Овручi походжати, та оглядати, та свою думу думати, свою раду радити.

А потiм час плив своiм пливом – як завсiди, й Остап рiс своiм ростом, як звичайно. Тiльки, що як впало йому у думку i в душу, що в Овручi погано людям жити, то як наче зернятко яке прийнялося, розвилося, розкорiнилося: вiн вже не заспокоiвся з тiеi години i усе тiльки думав, та гадав, та замишляв. Тим часом як iншi хлопцi билися iз собою, немов пiвнi, за яку свою погану, або, як ведмедi, посiдали одно одного за якi цяцьки, або гралися та пустували хорошенько, Остап тим часом усе походжав, та поглядав, та замишляв.

Як усi тii, що дуже собi головоньку жують, чи клопочуть, або дуже у чiмсь кохаються, Остап часом, як пiде ходити, то й далеко зайде, поки його що схаменить. Оце одного разу дуже вiн далеко зайшов у своiй такiй журбоньцi, коли ж ось шурхнуло – наче птиця пурхнула, брязнуло – наче стрiла за стрiлою пролетiла, ледве його не скинула з мiсця, ледве вiн встиг забачити взброеного турчина на легкiм конi, а в турчина – дiвчину з русою косою, що простягнула руки до його й вимовила: «рятуй, козаче!», i усе зникло, як не було нiколи.

– Коли б же сила моя та лiта моi! – промовив Остап, i дуже гiрко йому стало, що не мiцна ще сила його, не великi ще лiта.

Оце якби нам з вами, вам та менi, таке трапилось, то б ми, я та ви, ахнули й зiтхнули (чого поминати маемо, що теж дуже б перелякалися), прийшли додому, поговорили iз сусiдами та й забули, а Остап нi – не забував.

Знов одного разу послав батько Остапа у лiс по дрова. Самi, мабуть, знаете, як то веселенько iхати веселеньким ранком до гаю: сам гай наче смiеться, шумлячи назустрiч вам, – усяке, здаеться, серце радуеться, усяке око тiшиться, а Остап, що погляне, то око його гiрш засмутиться, серденько бiльш принудиться.

Коли от ярок попiд самим гаем, i тiльки що у ярок, кiнь як шарахне убiк, – бачить Остап – лежить при дорозi козак вбитий: молодий, у самому квiтi своему, мiцний, у самiй силi своiй, лежить, згублений навiки. Остап прихилявся й склонявся до його, прислухаючи – не дише, нi.

Якби таке нам, вам та менi, то що ж робити; чи ж се перший випадок лихий? Ми б, ви та я, попотужили, може, й поплакали та й дали собi покiй, а Остап нi – собi покою не давав.

Третього разу випало йому проступити аж у самую краiну од схiд до захiд сонця, вiд пiвдня й вiд пiвночi, i така скрiзь краiна поруйнована, поневолена показувалася, що Остап аж за голову взявсь.

Коли б се ми, ви та я, то б ми пожалкували звичайненько та, загородивши собi якусь придобоньку, у куточку за нию сидiли тихо; а Остап нi – не занедбав.

Не було Остаповi сну, анi вiдпочинку; не було спокою, анi вiдради. Який жаль його, яка його туга посiдала – ви, дiточки, того не можете й не мусите знати. Наче голос який кликав його, неначе цiла краiна рiдна гукала на його, немов усе лихо людське благало: рятуй, рятуй!

Чи ж то кожного такий голос хоть часочком не покликав? Еге! Чому нi! Та, бачте, iнших багато теж голосiв гукае: «А що тобi буде? А як тобi прийдеться?» Та й поглушають…

Почали люди добрi на Остапа поглядати, почали трохи з його й кепкувати – хто гiрко, а хто любенько, а хто – то й засмутивсь, а хто – то й злякавсь…

Я знаю, що якби з нас, з вас та з мене, почали люди так чи так кепкувати, то б ми засоромились страх, почервонiли червонi пiвонii, усе покинули й втекли, й сховалися; я знаю, дiточки, що якби ми, ви та я, кого такеньки засмутили або перелякали, то б ми хутесенько й заспокоiли; та Остап, бачте, не такий був, – а як вiн був не такий, то не так i робив.

Отже ж, тодi за се почалися йому усякi напастi, бiда та лихо. От як у казцi, що бабуся колись розказувала, козаку треба було гори крутii перехо

Страница 2

ити, рiки бистрii перепливати, огонь палющий перестрибувати, – пам’ятаете? Пам’ятаете, ми ще тодi з вами радили тому козаковi невгамованому усе тее занедбати та додому повернутися – хай йому усе добре! – i тодi ж, пам’ятаете, ми з вами перед своею душею зареклися, що самi зроду-вiку у таке клопiтне не вберемось – пам’ятаете? Отже, Остап ввiбравсь, завзятий! І увисились поперед ним гори крутii такi, що й не приступити – наче стiни голi; й поплили перед ним рiки глибокi та бистрi, що кручi рвуть, сяють, як дiамант, й мечуться хвилею, нiби з пловцiв кепкуючи; й запалав огонь поперед ним, палячи усе округи себе, як з’iдаючи.




Конец ознакомительного фрагмента.